Облспоживспілка
Вінницькийкооперативний коледж економіки і права
Курсоваробота
здисципліни ”Теорія держави і права“ на тему:
”Європейськістандарти прав людини: загальнотеоретична характеристика“
Студента ІІ курсу групи ПР-21-07-38
спеціальності ”Правознавство“
Самойленка Сергія Петровича
Вінниця,2008 р.
Зміст
Вступ
Розділ I. Iсторико-правовіаспекти становлення прав людини у світі та в Україні Утвердження інституту омбудсмана усвіті
Розділ II. Європейська гуманітарна юстиція
1.Європейська Конвенція про захист прав людинита основних свобод
2. Європейська комісія з прав людини
3. Європейський суд
Розділ III.Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з правлюдини в Україні
Розділ IV. Конвенція про захист прав людини та основних
свобод для України: європейська мрія чи реальний захист правлюдини?
Розділ V. Пояснювальна нотатка для осіб, які мають намір звернутисядо Європейського суду з прав людини
1. Які заяви розглядає Суд?.
2. Як подавати заяву до Суду?
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальністьобраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини ігромадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньоїполітики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпеченняправ і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за якимоцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства вцілому.
Права людини єскладним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незміннозалишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософськогозвучання.
Основи правлюдини – повага життя і гідності кожної окремої людини – присутні в більшостівеликих релігій і філософських вчень світу. Права людини неможна купити,заробити або получити в спадок – їх називають “невід’ємними”, тому що вонивластиві кожній людині, незалежно від раси, кольору шкіри., статті, мови,релігії, політичних або інших переконань, національного або соціальногопоходження, майнового стану, народження або будь-яких інших обставин.
Людство на шляхуутвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за крокомобмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більшеколо осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові йнові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін усуспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмисленняролі людини в її відносинах з суспільством та державою.
Міжнародне співтовариство приділяє значнуувагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Демократизації процесу,пов’язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприялоприйняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентаціїта розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписаливідповідні міжнародні документи.
Права людини грають особливу роль увзаємовідносинах людини і держави. Вони контролюють і регулюють здійсненнядержавної влади над окремою людиною, надають свободи громадянам у відношеннях здержавою і потребують від держави задоволення основних потреб людей,підпадаючих під його юрисдикцію. Краще всього ці права виражені вміжнародно-правових, котрі були погоджені державами і в яких вміщуються нормиправ людини. Післядругої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої сталаперетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати підвплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, щозобов’язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до правлюдини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом сталаЗагальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10грудня 1948 року, цей основоположний документ і в даний час має великий впливу світі. Хоча Всезагальна декларація не являється обов’язковим до виконаннядокументом, більшість юристів доводять, що вона вже здобула обов’язковуюридичну силу на основі міжнародних звичаїв і практики, так як її застосовуютьв конституціях і судах багатьох країн. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенція прозахист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянамдержав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щобефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення,створені органи контролю: Комісія з прав людини, Центр прав людини,Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні.
Істотноювідмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від іншихміжнародних угод є те, що зобов’язання, що накладаються на держави, регулюютьвідносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захиститиправа і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи зрозвитком конституційного права, а головне з його виконанням знаходяться не внайкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство в ХХ-у столітті вжесмішно, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році.
Щоб мати уявленняпро обсяги міжнародної діяльності, пов‘язаної із захистом прав людини, доситьзазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права наміжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенція про попередженнязлочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, Конвенція про припинення злочинуапартеїду і покаранні за нього від 30 листопада 1973 року, Конвенція проти катувань і іншихжорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року ієвропейська Конвенціяпро захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року.
Європейська Конвенція про захист правлюдини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему нормміжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутихформ міжнародної юридичної процедури. Длябільшості людей Рада Європи асоціюється з правами людини. Натхненні положеннямиВсезагальної декларації, Рада Європи прийняла Конвенцію про захист прав людиниі основних свобод, — така її повна назва. Цей документ був відкритий дляпідписання в 1950 році. Три основні риси придають Конвенції особливогозначення:
– права ісвободи кожної людини гарантовані державами-учасниками, або, як вони іменуютьсяна міжнародно-правовій мові, “Домовленими сторонами”;
– вперше врамках міжнародного договору про захист прав людини був створений конкретниймеханізм їх захисту;
– парламентиі судові органи получили тверду основу в області прав людини для прийняття ітолкування законів.
В недалекі рокиостання риса здобула особливе значення зі вступом в Раду Європи новихдемократичних держав Центральної і Східної Європи.
Європейськаконвенція прав людини і її протоколи гарантують:
Право на:
– життя,свободу і недоторканність особистості;
– справедливесудове рішення по цивільним і кримінальним справам;
– участь івисунення своєї кандидатури на виборах;
– свободудумки, совісті і релігії;
– свободувираження точки зору (включаючи свободу засобів масової інформації)
– майно ісвободу користування власністю;
– свободузібрань і об’єднань.
Забороняють:
– тортуриі нелюдське і принизливе поводження;
– смертнакара;
– рабство іневільна праці;
– дискримінаціяв реалізації гарантованих конвенцією прав;
– видворенняз країни власних громадян або відказ їм про в’їзд в країну;
– колективневидворення іноземців.
Окремі громадяни і держави можутьзвертатися в Європейський суд по правам людини.
РОЗДІЛI. IСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ
ПРАВЛЮДИНИ У СВІТІ ТА В УКРАЇНІ
Утвердженняінституту омбудсмана у світі
До останньогочасу інститут омбудсмана, як і сам термін “омбудсман”, в Україні були відомілише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже цяінституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичнихцінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і томудо кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянськоїправової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах СхідноїЄвропи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмівзахисту прав людини, зокрема інституту омбудсмана, його витоків та історії.
Характерноюособливістю інституції омбудсмана стало те, що її утвердження в більшості країнсвіту відбувалося в уже існуючій системі органів державної влади і томунеобхідно було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості.Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світіважко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділитиокремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовоюназвою – омбудсман, хоча в Україніце Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських прав, уФранції – посередник ФранцузькоїРеспубліки, в Литві – контролер сейму, в Греції – захисник громадян, у Молдові – парламентський адвокат, у Швеції,Фінляндії, Данії – омбудсман.
Однією зголовних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органівдержавної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів абопосадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина.В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмана є право проводитирозслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставівносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретномувипадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або переглядунеправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсманамаксимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритимдля всіх громадян держави.
Характерноюособливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім увисокому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн закріпленаКонституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечуєйого незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачаєнеприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державноївлади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації.В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною тавладою, тому має діяти незалежно і неупереджено.
Внутрішній аспектнезалежності омбудсмана передбачає наявність у нього достатніх фінансовихресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованістьінституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики.
У зв’язку звідсутністю у омбудсмана імперативно-владних повноважень одним з головнихзасобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширенняінформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхомоприлюднення щорічної та спеціальних доповідей.
Наведені характеристики усвоїй сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмана.Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовноможна виділити кілька моделей омбудсмана в світі.
Найбільш поширеною з нихє так звана класична, або сильна, модель омбудсмана,вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.
До цього часу не можна зупевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели достворення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманнашведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальнихправ людини, з другого – гостра боротьба за владу між шведським королем тапарламентом. У результаті цього королівська влада була значно обмежена іпарламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиціїпарламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю заадміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р.,згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посадаомбудсмана юстиції (justitieombudsman).
Характерними ознакамишведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції.Так, омбудсман Швеції здійснює контроль не лише за центральними органами владита управління, а й за судами та місцевими органами адміністрації, а такожзбройними силами та навіть посадовими особами державних підприємств у томуобсязі, в якому вони виконують державно-владні функції. Для цього в арсеналіомбудсмана є чимало засобів впливу: право на необмежений доступ до протоколівта документів, у тому числі секретних; право законодавчої ініціативи; правоініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують йоговимог, і навіть накладати штрафи; на правах надзвичайного прокурора розпочинатисудове переслідування посадових осіб за неналежне виконання своїх обов’язківтощо.
Вищезазначеніхарактерні риси шведської моделі значною мірою сприяли успіху та подальшомупоширенню концепції омбудсмана в Європі і світі.
Наступною країною, котра запровадилаінститут омбудсмана у 1919 р., сталаФінляндія, що дуже близькадо Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багатов чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, середяких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищогоадміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступатидержавним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членівДержавної ради та канцлера юстиції.
Після другої світовоївійни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі. Цейперіод характеризується значним посиленням виконавчої влади та їїрегламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що у свою чергу зумовилопотребу в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації.
У 1952 р. інституція омбудсмана заснована вНорвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройнимисилами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган дляконтролю за цивільною адміністрацією.
Попри успіхшведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомимлише після створення служби омбудсмана вДанії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду наблизькість правової системи Данії як до романо-германської, так і доанглосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсманабули дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але в той же час це бувперший успішний експеримент по впровадженню нової інституції в країні, де,по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом,а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації,якого не знали Швеція і Фінляндія.
Відтодіпочинається активне поширення ідеї омбудсманства зі скандинавських держав доінших країн Європи, Америки, Азії та Африки.
Досвід країнконтинентальної системи права почав активно вивчатися і в країнах загальногоправа. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсманаприймається у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволеннягромадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв’язку з цим кількостіскарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави,яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністюпідзвітного йому уряду, у Великобританії була введена “слабка” модельомбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженимизасобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентськогофільтра, в результаті якого було різко обмежено доступ до омбудсманагромадян. Така можливість звернень передбачена тільки через парламентаріїв.
Того ж 1967 р. інститутомбудсмана було створено у низці провінційКанади. У1979 р. його запровадили на території Австралії.
В цей же періодспостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана і у США. Основоюстав шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколине сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллюсудової влади в країні. ВСШАтакож було запроваджено в окремихмісцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. – на Гаваях, у1971 р. – у Небрасці, у 1972 р. – в штаті Айова.Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсманівна різних рівнях: штату, округу, міста.
У 1976 р. інститут омбудсмана був запровадженийу Португалії, а у 1981 р. – у сусідній Іспанії.Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системіІспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень післяпадіння диктатури Франко. Іспанцями обрана “сильна” модель омбудсмана,схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устроюкраїни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмани. Вони повністюнезалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії,відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сферикомпетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінціїКаталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставідвосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов’язана з федеративнимиособливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах зунітарним адміністративно-територіальним устроєм.
Різні моделіомбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії,на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії таін.
Особливістю французькоїмоделі, запровадженої в1973 р., є те, що медіатор Франції, детрадиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції,що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і уВеликобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляєгромадян безпосереднього доступу до омбудсмана.
Нова хвиля ідеїомбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій усвіті, пов’язана з падінням “залізної завіси” і появою на карті Європи новихдержав.
У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європиінститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експериментзапровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експериментвиявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписавсяв діючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням,що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприявідейно-політичний нейтралітет омбудсмана, пропаганда принципів правової державита ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель такожпобудована за “сильним” взірцем. Так, Омбудсман Польщі має правовимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а йогоповноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні доповноважень прокурора.
Досвідом Польщіскористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституціюомбудсмана було запроваджено вУгорщині, а у 90-х роках – уГрузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.
15 січня 1998 р.набрав чинності Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з правлюдини”. 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історіїдержави Уповноваженого з прав людини.
На сучасному етапі ідеяомбудсманства переросла національні межі і все частіше використовується нарегіональному та міжнародному рівнях.
Поширення службомбудсмана в світі стало поштовхом до створення у 1976 р.Міжнародного інституту омбудсмана, який об’єднує національні інституціїбільш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмана в світі задопомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, атакож організації регіональних і міжнародних конференцій.
У 1982 р. викладачіуніверситету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення науковоготовариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмана вЄвропі. З1988 р. товариство отримало статус міжнародноїгромадської організації і зараз відоме як Європейський інститутомбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширеннята сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі, підтримка наукових досліджень уцій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському іміжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституційомбудсмана. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмана булоприйнято Українського Уповноваженого з прав людини.
У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтськогодоговору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсманав ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якоїюридичної чи фізичної особи країни – члена ЄС та проводити розслідуваннядіяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком СудуЄвропейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводитьсяактивна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало бзмогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейськогоомбудсмана.
У 1999 р. після тривалих дебатів було запровадженопосаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що цяпосадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмана, оскільки позбавленатакого важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставіскарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини РадиЄвропи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльністьу галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процесвизначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений.Першим Омбудсманом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес – вминулому Захисник народу Іспанії.
На сьогодніінституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існуєбільш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.
Без перебільшення можнасказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементомнаціональної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетвореньу країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.
РОЗДІЛ II. ЄВРОПЕЙСЬКА ГУМАНІТАРНА ЮСТИЦІЯ
1. Європейська Конвенція про захист правлюдини та основних свобод
Для європейців,які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. Утравні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейськоїінтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів заєвропейську єдність. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десятьдержав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання нате, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадженняконвенції з прав людини для Європи.
Так 12 липня 1949року було підготовлено проект Європейської конвенції з прав людини і проектСтатуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрівРади. У серпні того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якійпропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд зправ людини з метою забезпечення даної конвенції.
Після цього зверненняКомітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має правовстановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метоюколективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їхзастосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованимидержавами (ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя). Уситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду іправа на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 рокуКомітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикціюСуду, так і право на індивідуальне звернення. Європейськаконвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3вересня 1953 року.
Як просто європейський біль про праваКонвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чоговиняткового на міжнародній арені. Серцевиною є її дві факультативні статті, якізабезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право назвернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадитислухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995року всі 30 держав — членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийнялияк статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 проюрисдикцію Суду.
2.Європейська комісія з прав людини
Обговорюючи умовиКонвенції в Раді Європи делегати висловили думку про доречність утворення нелише Європейського суду, а й Європейської комісії з прав людини, роль якоїполягала б у захисті судової функції. “Комісія може сформувати своєріднийбар’єр, — практична потреба якого добре відома всім юристам, який би відсіювавнеобґрунтовані та безглузді звернення”.
Отож, від самого свого початку Комісіївипало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузіправ людини. З одного боку — служити заслоном для Суду від можливого потокуіндивідуальних скарг; з іншого боку, Комісія покликана бути міжнародноюустановою, безпосередньо доступною для окремих осіб, і в цьому полягаєпринциповий відхід від традиційних державоцентристських міжнародних юридичнихпроцедур.
“Комісія складається з кількості членів,яка дорівнює кількості Високих Договірних Сторін”, а за станом на березень 1995року ця кількість становила 30 чоловік. Комісія може проводити засідання уформі пленарного засідання, але також і в палатах у складі не меншесеми членів та в комітетах у складі не менше трьох членів. Члени Комісіїобираються Комітетом міністрівРади Європи зісписків, що складаються КонсультативноюАсамблеєю, іпрацюють протягом шестирічних строків, які можуть поновлюватися. Члени Комісіїберуть участь у засіданнях “від себе особисто” тобто, на відміну від осіб, якіберуть участь у роботі багатьох міжнародних установ, члени Комісії непредставляють уряди.
Скарги на ті порушення прав людини, якізахищає Конвенція, спочатку надсилаються до Комісії. Згідно зі ст. 24Конвенції, держави можуть направляти до Комісії “питання про будь-яке здогаднепорушення положень Конвенції іншою Високою Договірною Стороною” незалежно відгромадянства потерпілої особи. Таким чином, іноземні держави можуть захищатиокремих осіб навіть від їх власного уряду. У 1955 році в Комісії з‘явилисьповноваження одержувати індивідуальні звернення відповідно до ст. 25. До 28липня 1994 року всі 30 держав, на той час учасниць Конвенції, погодилисьвизнати прийнятність звернень від приватних осіб, які у практиці Комісії називаються“заявами”. У цілому ж у неї чотири функції:
1)відфільтровувати скарги (через Секретаріат, шляхом ухвалення рішення пронеприйнятність);
2) по справах,що залишилися, вона виступає посередником у суперечці і прагне досягти дружньоговрегулювання;
3) якщо дружнєврегулювання неможливе, Комісія розслідує факти і представляє свої висновки;
4) Комісіяповноважна сама вчиняти і аргументувати позови в Суді.
Вимоги доподавців скарг установлені ст. 26 Європейської конвенції про права людини:«Комісія може приймати справу до розгляду, тільки якщо були використаніусі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнанихпринципів міжнародного права, і протягом шести місяців з дати прийняттяостаточного рішення».
Також не розглядаються скарги, якщо вонианонімні чи якщо однакова справа вже розглядалася Комісією чи іншою процедуроюміжнародного розслідування і не містить жодної нової обставини, якщо на їїдумку звернення не сумісне із положеннями Конвенції, явно необґрунтоване аботаке, що є зловживанням права на подання звернення.
Якщо Комісія приймає звернення, то вонаповинна підготувати доповідь, в якій викладає “свій висновок щодо того, чи встановлені факти свідчать пропорушення заінтересованою державою її зобов‘язань за конвенцією”, яка направляється Комітетові Міністрів Ради Європи та заінтересованим державам. НиніКомісія переважно звертається до Комітету Міністрів – політичного органу, якийскладається з міністрів іноземних справ держав-членів, представлених уСтрасбурзі постійними делегатами, лише якщо більшість Комісії вважає, щопорушення Конвенції не відбулося, або, що справа вимагає спеціальногополітичного впливу Комітету Міністрів.
Справа, яку Комісія вже заслухала і прояку склала доповідь, може бути направлена нею або заінтересованою державою до Європейського суду з прав людини.
Якщо справа непередається в Суд, то Комітет міністрів Ради Європи (більшістю в двох третинголосів) вирішує, чи мало місце порушення Конвенції. Виявивши порушення,Комітет міністрів може далі ухвалити, що держава повинна надати жертві«справедливе задоволення», тобто компенсацію за збиток, розмір якоївстановлюється. Як і рішення Суду, рішення Комітету міністрів є остаточними, ідержави-члени зобов’язуються вважати їх обов’язковими.
3.Європейський суд
Європейський судз прав людини не став ефективним правовим інструментом легко і швидко. Майжедвадцять років він виступав “сплячею красунею, до якої часто зверталися, алебез особливих результатів”.
Суд складається зтакого числа суддів, що дорівнює числу держав — членів Ради Європи. Суддіобираються на дев’ятирічний термін Парламентською Асамблеєю зі списків, щонараховують по три кандидата, що представляються державами. Протягом термінусвоїх повноважень вони не повинні займати посад, не сумісних з незалежністю,неупередженістю і вимогами цієї посади.
Якщо справупередає в Суд сам подавець скарги відповідно до Протоколу 9, то група в складітрьох суддів, включаючи суддю, обраного від зацікавленої держави, може прийнятиодноголосне рішення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьомувипадку рішення в справі приймає Комітет міністрів. Заявник і його адвокатможуть брати участь у розгляді, проведеному Судом, і представляти пам’ятнізаписки й усні аргументи в ході слухань.Усі витрати Європейського суду, згідност. 58, несе Рада Європи.
Після слуханьсудді за закритими дверима вирішують більшістю голосів чи мало місце порушенняКонвенції. Якщо порушення виявлене, то Суд може також надати справедливевідшкодування потерпілій стороні, включаючи компенсацію за моральний іматеріальний збиток і відшкодування витрат.
Відповідальністьза виконання рішень Європейського Суду несе Комітет міністрів Ради Європи.
Упевнившись утім, що зацікавлена держава вжила заходів до задоволення позову, що можутьмістити в собі виплату компенсації чи зміну внутрішньодержавного права, Комітетміністрів приймає резолюцію про припинення справи.
Нагляд Комітетуміністрів за здійсненням рішень Суду, а до вступу в силу Протоколу 11 — і його власні рішення, що приймалися відповідно до статті 32 Конвенції,можливо, входять у число головних позитивних відмінностей, що пояснюютьефективність Європейської конвенції про права людини.
Але впливКонвенції не обмежується контролем за виконанням рішень Суду, а також рішеньКомітету міністрів про наявність порушень. Як уже відзначалося, передбаченаКонвенцією процедура дружнього врегулювання також приносить значнірезультати. Так, у справі “Гіама проти Бельгії”(Заява №7612/76, ДоповідьКомісії від 17 липня 1980 року) з метою врегулювання конфлікту було залучено10 держав та 6 міжнародних організацій та національних організацій, якіпотерпілий та його адвокат навряд чи змогли б залучити без допомоги та впливуКомісії.
Узагалінаціональні суди в державах — учасниках Конвенції все частіше звертаються дострасбурзького прецедентного права, приймаючи рішення з питань прав людини, ізастосовують стандарти і принципи, розроблені Судом.
У практиціЄвропейського суду широко застосовуються прецеденти. Більш того, розгляданалогічної справи в минулому є підставою для визнання позову неприйнятним. Приаргументації своєї позиції Суд часто посилається на свої колишні рішення.
Окремі труднощівиникають через те, що рішення Суду не носять юридично обов’язкового характерудля держав, що визнали його юрисдикцію. Це і зрозуміло: кожна держава єсамостійним носієм свого суверенітету, і ніхто не може змусити її слідуватирозпорядженням Суду. У результаті Суд повинний розрахувати, наскількипринципова позиція держави, і не занадто сильно давити на неї: інакше рішенняпросто не буде виконано (наприклад, у справі про ірландську виборчу систему).
Така ситуація маємісце зараз. Але в даний час йде реформа Комісії і Суду, що передбачає серйознізміни в статусі Суду. До травня 1994 року був розроблений Протокол №11 доЄвропейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Вінпередбачає злиття Комісії і Суду і перетворення нового Суду в професійнийорган. В даний час на професійній основі працює тільки допоміжний апаратКомісії, зокрема Секретаріат.
При реалізаціївимог цього протоколу відбудуться серйозні зміни, що об’єктивно ужевимагаються. Це обумовлено в першу чергу великою перевантаженістю Суду іКомісії. При злитті укріпляться незалежність Суду і його судові функції напротивагу політичним аспектам діяльності. Існуюча двоступінчаста процедуравідрізняється значним дублюванням, що затягує розгляд справ.
Протокол ужератифікований необхідним числом держав і набрав сили. Однак поки йдеперехідний період, коли завершує свою роботу Комісія. У ній завершуєтьсяпровадження по наявних справах, і під кінець року вона буде остаточноліквідована.
У цілому можна сказати,що рішення Суду повільно, але вірно стають частиною національного праваєвропейських держав.
РОЗДІЛ III. МЕХАНІЗМ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ НОВІТНІХМІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ З ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ
УСтатуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни таповалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини танавіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН єміжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню правлюдини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав – засновниць ООНвідповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання.
Длязабезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановленоперелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі,а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальнівипадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формірезолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційнийхарактер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання таратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права таМіжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифікованоУкраїною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів.Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, якімістяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві нормиміжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, якихмають дотримуватися всі країни світу.
На Всесвітнійконференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в томучислі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковістьміжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливимчинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.
Загальневизнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світупогодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національнійправовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянськіі політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародногопакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародноїконвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції проліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про правадитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких,нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційниморганам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, івиконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формахміжнародного контролю.
Крім того,приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.,Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації цього документа внаціональне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізмуміжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейськогосуду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядовихорганізацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї.Держави – учасниці конвенції зобов’язались ніяким чином не перешкоджатиефективному здійсненню цього права.
Особливіформи міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобіганнятортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чипокаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно доцієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам танелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Уньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України.Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усімадержавами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь простан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, вякій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодовикорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держависпівробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов’язководоповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Такимчином, сьогодні Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у міжнароднихзасобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі правлюдини.
Випадкиневиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародногоконтролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки длядержави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановленняпорушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральноїшкоди державою-порушницею.
Відповідно доСтатуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а такождотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав ісвобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р.Україна взяла на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідністьдо міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язаннявзяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свободлюдини 1950 р.
Отже, Україна з часупроголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захиступрав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамкахєвропейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою інайефективнішою у світі.
РОЗДІЛ IV. КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД ДЛЯ УКРАЇНИ: ЄВРОПЕЙСЬКА МРІЯ ЧИРЕАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ?
Проблеми захисту прав ісвобод людини існують вже не одне десятиліття. Разом з демографічними,екологічними, енергетичними та іншими цю категорію проблем цивілізоване людствопоставило у розряд глобальних, вимагаючих першочергового розв’язання. Чому?Намагання не лише продекларувати права і свободи людини, але й забезпечити їхвиконання: це – одне з досягнень цивілізації чи просто інстинкт самозбереження?Як би там не було, ця справа благородна і вимагає відповідного до себеставлення.
За яких необхідних умовможе бути забезпечено реалізацію та захист прав і свобод людини? На мою думку,чи не єдиним (бо всі інші не мають такої значущості, не є настількивирішальними) чинником, що реально цьому сприяє, є режим демократії. І нехайдоказом на користь цього буде хоча б вислів класика про те, що демократія – цене лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості.
Україна, поставши 1991року на шляху демократії, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнароднихрівнів у сфері захисту прав і свобод людини. Вже 12 вересня 1991 року Законом“Про правонаступництво” Україна гарантувала “забезпечення прав людини кожномугромадянину України незалежно від національної належності та інших ознаквідповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. 1996 року, “дбаючипро забезпечення прав і свобод людини…” (Преамбула), Верховна Рада Україниприйняла Конституцію України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь ігідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Українськійдержаві. Правам і свободам в Конституції присвячений Другий розділ, статтіякого складають чверть від кількості статей всієї Конституції і майжевідтворюють у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що єкрасномовним свідоцтвом того, яке значення віддає Україна правам і свободам.
Міжнародно-правовимнормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними(ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системизахисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисниймеханізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основнихсвобод. Доречі, ця Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тількизакріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є нестільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їхімплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторіособливого органу – Європейського Суду з прав людини.
Крім того, ЄвропейськаКонвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузіправ людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичнихправ особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для ВисокихДоговірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людинив межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.
Україна є державоюєвропейської орієнтації, тому її вступ до Євросоюзу – стратегічна метазовнішньої політики. Тут же слід зазначити, що вступу всіх нинішніх країн-членівЄвросоюзу передувало їх членство у Раді Європи, а останньому – ратифікаціяКонвенції про захист прав людини і основних свобод.
Отже, Україна здійснилаперший крок у справі європейської інтеграції, інтеграції у сфері захисту правлюдини зокрема. Які наслідки має це рішення? Головним з них є обов’язок внестиу національне законодавство необхідні зміни, що випливають з прецедентногоправа, яке створюється рішеннями Європейського Суду з прав людини. Робота надцією проблемою триває досі і найпоказовішим прикладом цьому є законодавчевирішення так званої “проблеми смертної кари”.
Немає сумнівів у тому, щоКонвенція не здатна одразу ж підняти Українську державу на європейський рівеньзахисту прав. Однак, Конвенція, на мою думку, сприяє належному захистові правнавіть самим своїм існуванням, точніше своїм поширенням на терени нашоїдержави.
Як вже зазначалося вище,Конвенція, як і будь-який інший договір, зумовила появу деяких зобов’язаньУкраїни перед європейською спільнотою. Органи державної влади України маютьзабезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи людини, проголошеніКонвенцією, і в разі їх порушення гарантували ефективний захист цих прав. Наздійснення цього завдання спрямовані судово-правова, адміністративна реформи,запровадження служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо.
Ратифікувавши Конвенцію,Україна визнала право кожного свого мешканця (своїх громадян та негромадян, щоперебувають на її території) звернутися з позовом до Європейського Суду з правлюдини, коли вичерпано всі внутрішні можливості. Заперечуючи законністьнаціональних судових рішень, Євросуд змушує переглянути чинне законодавство тапрактику його застосування. Сказане дає нам підстави вважати правозахиснусистему, створену Конвенцією, наднаціональною.
Так, мешканці Українимають право на захист своїх прав і свобод Євросудом. А чи знають вони про це? Аякщо знають, то чи відомі їм умови, що висуваються до звернення до цьогооргану? Можна сказати відверто – це ще одна проблема, що потребує якнайскорішогорозв’язання. Низький рівень правосвідомості населення стоїть на заваді багатьомдемократичним процесам в державі. Тому пропаганда ідей Конвенції, ознайомленняширокої громадськості з її положеннями, інформування громадян про стан справ іззахистом прав людини в Україні – мета, досягненням якої буде утвердження вУкраїні європейських стандартів в галузі прав людини.
Конвенцією формулюютьсяосновоположні принципи, що стосуються прав людини. Їх значення полягає в тому,що всі конкретні норми в законодавстві держав-учасниць повинні створюватисявідповідно до цих принципів, які є критерієм їх законності. До таких принципівналежать: базові права і свободи громадянина, виділені в Конвенції;верховенство права і наявність незалежного від влади суду; неухильнезабезпечення прав людини. Наведені принципи мають стати основним елементомстановлення сучасної української державності.
Додержуючись принципів,закріплених в Конвенції, та належне виконання вимог, взятих Україною на себе зпідписанням цього документу, держава одночасно виконує конституційний обов’язокперед своїми громадянами. Адже, згідно із статею 3 Конституції України“утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.
Нічого ніколи невідбувається миттєво. Тим більше неможна навіть і говорити, наприклад, проприскорення впровадження норм Конвенції в повсякденне життя держави ісуспільства або про якнайшвидше забезпечення прав і свобод людини ігромадянина. Цей процес швидче якісний, ніж кількісний або взагалі такий, якогоможна виміряти в будь-яких одиницях міри. Застосування даних норм, ідей тапринципів є життєво необхідним. Це стає зрозумілим все більшому і більшомучислу мешканців нашої держави. Але застосування це має бути вмілим, томунавчатись цій майстерності доводиться зараз як посадовим особам різних рівнівзі свого боку, так і пересічним громадянам зі свого боку.
Так чим же є Конвенціяпро захист прав людини для Української держави та її громадян: європейськоюмрією чи реальним захистом прав людини?
Багато хто погодиться зімною в тому, що значна кількість норм Конвенції, не зважаючи навіть на те, щоці норми багато в чому збігаються за своїм змістом з нормами національногоконституційного права, залишаються такими, що не діють. Причин тут може бутикілька, але всі вони мають одну з наступних ознак: норми Конвенції не діють, боїм не надається належної уваги органами державної влади та їх посадовимиособами, які можуть навіть нехтувати ними, або дія норм гальмується правовимнігілізмом та правовою необізнаністю населення. Виходячи із цього незаперечногоаргумента, звичайно, Конвенція для нас ще мрія. Ми лише почали перейматиєвропейський досвід в галузі забезпечення прав людини, ми почали робити тусправу, яку європейці роблять вже не одне десятиліття. Але той факт, що ми такистали на цей шлях, вже багато про що говорить. І цей шлях не може бути безперешкод – це реалія нашого сьогодення. Людина, яка знає, як звернутися доЄвропейського Суду з прав людини, безперешкодно може використати це своє право,забезпечити захист своїх прав – і це також реальність.
Саме тому я схильнийрозглядати Конвенцію про захист прав людини і основних свобод для України якреальність, реальний крок на шляху до демократичної, правової держави, дійснуможливість реального захисту прав людини.
РОЗДІЛV. ПОЯСНЮВАЛЬНА НОТАТКА ДЛЯОСІБ, ЯКІ МАЮТЬ НАМІР ЗВЕРНУТИСЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
1.Які заяви розглядає Суд?
1. ЄвропейськийСуд з Прав Людини є міжнародним органом, який, за певних умов, розглядає заяви,що подаються особами, які скаржаться на порушення їхніх прав, викладених уЄвропейській Конвенції з Прав Людини та Основних Свобод. Ця Конвенція єміжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язуютьсядотримуватись визначених у ній основних прав людини. Ці права викладені уКонвенції та у чотирьох додаткових Протоколах до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7).Вказані документи прийняті окремими державами. Бажано, щоб Ви ознайомились ізтекстами цих документів та внесеними до них зауваженнями.
2. Якщо Ви вважаєте,що одна з держав, які ратифікували Конвенцію, порушила стосовно Вас однеіз цих основних прав, то Ви маєте право звернутися до Суду. Суд розглядає лишеті заяви, в яких йдеться про права, гарантовані Конвенцією та Протоколами донеї, за виключенням усіх інших. Суд не є апеляційним судом по відношенню донаціональних судових інстанцій, він не може ні скасовувати, ні змінювати їхнірішення. Суд не може безпосередньо захищати Вас перед національною судовоюінстанцією, проти якої спрямована Ваша заява.
3. Суд можерозглядати лише ті заяви, які спрямовані проти держав, що ратифікувалиКонвенцію (перелік додається). Також не розглядаються заяви, які стосуютьсяподій, що мали місце до визначених дат. Ці дати відрізняються у залежності відтого, проти якої держави спрямована заява, і від того, чи стосується заяваправа, гарантованого Конвенцією або одним із Протоколів до неї.
4. Ви можетенадсилати заяви лише проти дій або рішень органів державної влади(органів законодавчої, виконавчої, судової влади і т.ін.) однієї з цих держав.Суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавнихустанов.
5. Перед тим якзвернутися із заявою до Суду, Ви повинні використати усі можливі внутрішнізасоби захисту у Державі, проти якої спрямовується заява, які могли б призвестидо позитивного вирішення питання, яке є предметом оскарження. СтосовноУкраїни йдеться про звичайну процедуру судового провадження, яка передбачаєможливість касаційного оскарження прийнятого судового рішення. (Крім цього,процедура “у порядку нагляду” не є засобом правового захисту, який необхідновичерпати, згідно зі Статтею 35 § 1 Конвенції). Ви повинні дотримуватись усіхпроцесуальних правил, зокрема передбачених законом строків. Якщо, наприклад,Ваш позов було відхилено з причини недотримання строків або ж невиконанняпроцедурних правил, Суд, можливо, не зможе розглянути Вашу заяву.
6. Заяву до Судупотрібно подати у шестимісячний строк від дня винесення остаточногосудового рішення. Суд не зможе розглянути Вашу заяву, якщо Ви протягом цихшести місяців не подасте, принаймні, у скороченому вигляді, чітко сформульованупретензію.
2.Як подавати заяву до Суду?
7. Якщо Вивважаєте, що стосовно Вас було порушене одне з прав, які гарантуютьсяКонвенцією або ж Протоколами до неї, і Ваша заява повністю відповідає усімнаведеним вище вимогам, то Ви повинні надіслати у Секретаріат Суду лист іззазначенням необхідних даних, про які йдеться нижче:
Au Greffier de la
Cour europeenne des Droits de l’Homme
Conseil de l’Europe
F — 67075 Strasbourg Cedex
France
8. Лист маємістити такі відомості:
а) короткий виклад Вашоїзаяви;
б) визначення права або прав (гарантованих Конвенцією), які, на Вашу думку,порушені;
в) відомості про засоби правового захисту, якими Ви скористалися;
г) перелік офіційних рішень у Вашій справі, із зазначенням дати кожногодокументу та інстанції, яка його видала (суд або інший орган), а також короткаінформація про зміст кожного документу.
До листанеобхідно додати копії вищезгаданих документів. (Суд не може гарантуватиповернення цих документів, тому в інтересах особи, яка подає заяву, надсилатикопії замість оригіналів).
9. Секретар Судунадішле Вам відповідь, а також відповідний формуляр для того, щоб Ви виклализаяву формально. Можливо, до Вас звернуться за додатковою інформацією,документами чи роз’ясненнями, пов’язаними із заявою. У разі необхідностіСекретар проінформує Вас також про те, яким чином було застосовано Конвенцію уподібних випадках. У разі визнання заяви неприйнятною до розгляду її Судом,Секретар Суду поінформує Вас також і про це. У той же час Секретар не можедавати Вам поради стосовно законодавства держави, проти якої спрямована заява.
10. Якщо з Вашоголистування з Секретаріатом стає очевидним, що Ваша заява може бути зареєстрована,і якщо Ви висловите таке бажання, Вашу заяву буде передано на розгляд Суду.
11. Секретарінформуватиме Вас про хід розгляду Вашої заяви. Процедура розгляду не єприлюдною, і на першій стадії розгляд здійснюється у письмовій формі. Тому Вашаособиста присутність на засіданні Суду не є необхідною.
12. Якщо у Вас єможливість, зверніться до адвоката, щоб він вів Вашу справу. На подальшихетапах розгляду брак відповідних коштів на оплату юридичної допомоги адвокатаможе слугувати підставою для прохання про надання безкоштовної допомоги. Алетака допомога не може бути Вам надана на момент подання заяви.
ВИСНОВОК
Резюмуючи усевищесказане, потрібно відзначити, що права людини- це цілісний орієнтир, щодозволяє застосовувати “людський вимір” до держави, права, етики, моралі. Праваі свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурноїдіяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурнихцінностей. При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьмадисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими іпроцесуальними юридичними науками.
Сьогодні якніколи гостро поставлено питання про міжнародно-правові гарантії дотриманняправ людини. Та й навряд чи взагалі можна всерйоз сподіватися на дотриманнявідповідних стандартів у майбутньому без ефективного контролю за виконаннямдержавами своїх зобов’язань у галузі прав людини. В той же час, потрібнопам’ятати, що при усій важливості і навіть необхідності міжнародно-правовогорегулювання окремих інститутів, зокрема цивільних і політичних прав людини,повинен дотримуватися принцип суверенітету держав.
Говорячи про генезисправ і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості ізахищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняногоминулого, з глибин якого постає наша держава та її могутній волелюбний народ.Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свійгідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створивнизку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донинівражають дослідників. Об’єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи, якіподекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власногообличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю доавторитарної влади.
Вся багатовіковаісторія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби українськоїнації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, незнайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматкимогутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема,мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань,принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високудуховність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову,культуру, психологію.
Із здобуттямнезалежності Україна пропагує демократизацію всіх сфер життя та проголосилакурс на розбудову правової держави. Додатковою гарантією захисту прав і свободлюдини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучиласяУкраїна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 рокуКонвенції про захист прав і основних свобод людини. Відтепер громадяни Україниотримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейськогосуду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативногопротоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 рокуУкраїна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розглядуіндивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод,гарантованих цим пактом.