1. Банк міжнародних розрахунків

1. Банк міжнародних розрахунків. Банк було засновано 20 січня 1930 р. відповідно до міжурядових угод. Основна мета його створення врегулюванні проблем платежів Німеччини. Засновниками БМР стали група із шести центральних банків (Бельгії, Великобританії, Німеччини, Італії, Франції та Японії) і група банків США на чолі з Банкірським домом Моргана. БМР розпочав свою діяльність 17 травня 1930 р. у Базелі. До 1932 р. його учасниками стали ще 19 країн Європи. Одна з основних цілей міжнародної діяльності Банку полягає в зміцненні міжнародної фінансової стабільності. Це визначає місце і роль банку в системі міжнародних відносин: БМР є місцем зустрічі представників центральних банків; є банком центральних банків — зберігає їх депозити, які становлять значну частку світових валютних резервів, здійснює розрахунки між ними на кліринговій основі; є агентом або довіреною особою з різноманітних міжнародних фінансових домовленостей. За правовим статусом БМР є компанією з обмеженою відповідальністю, що має випущений акціонерний капітал. Статутний акціонерний капітал банку міжнародних розрахунків становить 1500 млн золотих франків у вигляді 600 000 акцій з рівною номінальною вартістю (2500 золотих франків за акцію). Відповідно до статті 7 Статуту БМР, акції, що випущені (517 125 акцій), повністю оплачені з розрахунку 25% їх номінальної вартості (625 золотих франків за акцію). Адміністративна структура БМР має три органи: загальні збори акціонерів, рада директорів і правління. Загальні збори скликаються щороку, як правило, у другий понеділок червня з представників центральних банків-акціонерів, голоси яких розподіляються пропорційно до кількості їх акцій. До складу Ради директорів входять шість керуючих центральних банків. Крім того, кожний із них назначає ще одного члена, який представляє його країну. Рада директорів призначає головного менеджера та інших членів правління, які здійснюють оперативну діяльність з керівництва банком. БМР виконує цілий ряд функцій. – здійснює широке коло банківських операцій з метою сприяння центральним банкам в управлінні їх валютними резервами, тобто БМР є банком центральних банків;- слугує форумом (організатором) міжнародного грошово-кредитного і валютного співробітництва, у рамках якого періодично зустрічаються керівники центральних банків; – виступає інформаційно-дослідним центром з питань грошово-кредитних та валютно-фінансових відносин; – виконує функції агента та довіреної особи з виконання міжнародних фінансових угод, у тому числі до 1994 р. у рамках ЄС. Під егідою БМР і за його підтримки працюють три комітети з розроблення та погодження нормативних банківських стандартів: 1. Базельський комітет з банківського нагляду — розробляє мінімальні принципи ефективного банківського нагляду; 2. Базельський комітет з систем платежів і розрахунків — здійснює нагляд за міжнародними розрахунками і розробляє нові механізми міжнародних розрахунків. Найбільш значущими є його рекомендації щодо розрахунків за фінансовими деривативами, урахування системних ризиків тощо; 3. Постійний комітет з євровалют — вивчає і надає рекомендації щодо удосконалення банківського регулювання ринку євровалют.^ 2. Бреттон-вудська валютна система. Бре́ттон-Ву́дська систе́ма (Bretton Woods system) — створена після Другої світової війни міжнародна валютна система, в якій регулювалися валютні курси. Міжнародний валютний фонд сприяв стабілізації валютних курсів, а золото і долар використовувалися як міжнародні валютні резерви. Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, які закріплювалися у Статуті Міжнародного валютного фонду, такі: функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і його регулятивна роль суттєво зменшувалися; у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом — долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти. резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином: долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Казначействі США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31.1035г золота); долар США та фунт стерлінгів Великобританії могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої); прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко; ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75 %.У разі значних відхилень національні банки зобов’язувались засобом покупки чи продажу валюти відновити співвідношення курсів. До 1971 року Міжнародний валютний фонд успішно добивався своїх цілей за допомогою, по-перше, твердих валютних курсів, по-друге, вільній оборотності (конвертованості) валют, і по-третє, за допомогою багатосторонніх кредитів. Починаючи з 1973 року, валютні курси в країнах-членах МВФ стали рухомими. Згідно статті 4 Статуту МВФ кожен його учасник може вибрати таку систему валютних курсів, яка представляється йому кращою. З 13 березня 1979, коли вступила в силу Європейська валютна система, валюти членів Європейського співтовариства стали орієнтуватися на нову грошову одиницю — ЕКЮ. Емісійні банки країн, що беруть участь в МВФ, зобов’язалися не допускати відхилення їх валют від магістрального курсу по відношенню до ЕКЮ більш ніж на 2,5 % шляхом інтервенції на валютному ринку. З допомогою ЕВС Європа винна перетвориться на зону валютний-політичної стабільності. Причини кризи Бреттон-Вудської валютної системи: Нестійкість та протиріччя економіки. Посилення інфляції, яка негативно впливало на світові ціни та конкурентну здатність фірм, та заохочувала спекулятивні переміщення «гарячих» грошей. Нестабільність платіжних балансів. Невідповідність принципів Бреттон-Вудської валютної системи зміненому співвідношенню сил на світовій арені. Активізація ринку євродолара. Дезорганізуюча роль транснаціональних корпорацій (ТНК).^ 3. Валютна блокада. Валютна блокада — це сукупність примусових валютних заходів, які використовуються одними державами по відношенню до інших з метою добитися виконання тих чи інших вимог. До валютної блокади належать такі заходи: блокування рахунків, кредитна блокада та валютні обмеження. Блокування рахунків – позбавлення органами державної влади юридичних або фізичних осіб права користування власними банківськими рахунками, здійснювати банківські операції. Б.р. застосовується як економічна санкція до певних клієнтів, у т. ч. й до представників зарубіжних країн, у вигляді валютних та кредитних обмежень з повним або частковим блокуванням рахунків. Кредитна блокада – один з видів економічної блокади, що полягає у відмові від надання кредитів одній країні або групі країн іншими країна-ми чи міжнародними фінансово-кредитни-ми організаціями. Валютні обмеження—це система нормативних правил, встановлених законодавчим або адміністративним чином і паправлених на обмеження валютних операцій. Валютні обмеження передбачають: –регулювання переказів і платежів за кордон. –заборону вільного продажу і купівлі іноземної валюти. –обов”язкову передачу державі іноземної валюти в обмін на національну валюту за офіційним курсом.^ 4. Валютні умови контракту. Валютні умови контракту – узгоджені між експортером та імпортером і зафіксовані в зовнішньоторговельному контракті умови, в яких визначено: – валюту ціни контракту; – валюту оплати розрахунків між експортером та імпортером (вона може збігатися з валютою ціни чи бути іншою); – курс перерахування валюти ціни у валюту оплати, якщо вони не збігаються; – різного роду застереження, що захищають сторони від валютного ризику (у разі несприятливої зміни валютного курсу чи падіння купівельної спроможності окремих валют); – умови розрахунків (оплата готівкою чи в кредит); – форму розрахунків, засоби оплати (векселі, чеки тощо). фінансові санкції на випадок порушення умов контракту; – форс-мажорні обставини, які є підставою для звільнення від фінансової відповідальності сторін; Правильність визначення У.к.в. забезпечує отримання оплати вчасно і в повному обсязі; неправильний вибір умов може призвести до значних втрат.^ 5. Визначення вартості СПЗ Специальные права заимствования (англ. Special Drawing Rights, SDR, SDRs) — искусственное резервное и платёжное средство, эмитируемое Международным валютным фондом (МВФ). Имеет только безналичную форму в виде записей на банковских счетах, банкноты не выпускались. Не является ни валютой, ни долговым обязательством. Имеет ограниченную сферу применения. Используется для регулирования сальдо платёжных балансов, пополнения резервов, расчётов по кредитам МВФ. Это платёжное средство было создано МВФ в 1969 году как дополнение к существующим резервным активам стран-членов. Основная цель создания: преодоление парадокса Триффина в рамках Бреттон-Вудской валютной системы — противоречия между международным характером использования и национальной природой валют. Курс SDR публикуется ежедневно и определяется на основе долларовой стоимости корзины из четырех ведущих валют: доллар США, евро, иена и фунт стерлингов. До введения евро курс был привязан к корзине из пяти валют: доллара США, немецкой марки, французского франка, иены и фунта стерлингов. Вес валют в корзине пересматривается каждые пять лет. . з 2006 по 2010 рр частки розподілено наступним чином: USD 44%, EUR 34%, JPY 11%, GBP 11%/ Процентная ставка SDR пересматривается еженедельно. Она базируется на средневзвешенной величине процентных ставок на краткосрочные займы на денежных рынках валютной корзины SDR. Валютна корзина придала певну стабільність СПЗ в порівнянні з національними валютами. Але всупереч задумом СПЗ не стали еталоном вартості, головним міжнародним резервним і платіжним засобом.^ 6. Використання іноземної валюти в Україні в готівковому та безготівковому платіжному обігу Згідно з чинним законодавством національна валюта України — гривня — єдиний законний засіб платежу на території нашої держа­ви. Лише в окремих випадках НБУ дозволяє проводити на території України торгівлю і надавати послуги резидентам і нерезидентам за вільно конвертовану валюту в основному згідно з індивідуальними ліцензіями НБУ. Суб’єкти господарської діяльності можуть мати у своїй касі готів­кову іноземну валюту в межах ліміту залишку іноземної валюти. Ці ліміти встановлюються установами уповноваженого банку як у номі­налі, так і в гривневому еквіваленті на підставі клопотань підприємств з детальною аргументацією необхідності такого ліміту. Готівкова іноземна валюта, що отримується з установ уповноважених банків, використовується виключно на цілі, на які вона отримана. Нормативними документами НБУ і Держмиткому України перед­бачається порядок переміщення національної та іноземної валюти через митний кордон України громадянами нашої держави, інозем­ними громадянами і особами без громадянства. Суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кор­дон, можуть бути вільно ввезені, переслані, переказані назад в Україну. Про проведення декларування обласні управління НБУ і дер­жавні податкові адміністрації надають суб’єктам підприємницької діяльності довідку. Ця довідка є підставою для прийняття до митно­го оформлення експортно-імпортних вантажів, проведення операцій з валютними цінностями банками України, а також здійснення інших видів зовнішньоекономічної діяльності. Для роботи банку з іноземною валютою та платіжними докумен­тами в іноземній валюті можуть бути організовані прибуткові, ви­даткові, прибутково-видаткові каси й обмінні пункти (залежно від умов, обсягів і режиму роботи банків). З метою вдосконалення системи валютного регулювання Верхов­на Рада України також прийняла ряд законів про внесення змін до декрету. Так, Законом від 28 січня 1994 p. “Про внесення змін до ст. 16 декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” було встановлено, що незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без відпо­відного дозволу (ліцензії), тягнуть за собою адміністративну або кри­мінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України. Як бачимо, тягар суто адміністративних заходів продовжував залишатися ще значним. Так, залишався у силі обов’язковий про­даж частини надходжень в іноземній валюті на користь резидентів за офіційним валютним курсом, а торгівля іноземною валютою, що не підлягає обов’язковому продажу, здійснювалася за курсом з відхи­ленням від офіційного не більш як у 2 рази. Був установлений і розмір маржі між курсом купівлі та курсом продажу: за безготів­ковими операціями — не більше 2,5 % від офіційного валютного курсу, за готівковими — не більше 2,5 % від подвійного валютного курсу. Іншими постановами, листами та телеграмами Національного банку України був затверджений класифікатор іноземних валют, які перебувають в обігу та є законними платіжними засобами на тери­торії відповідної іноземної держави й можуть бути використані при здійсненні торговельних і неторговельних платежів суб’єктами підприємницької діяльності та банками України. Всі види валют, відповідно до міжнародної практики поділені на три групи: • перша група: вільно конвертовані валюти, що без обмежень обмінюються на інші види валют, курси яких котирує Національний банк України; • друга група: валюти з обмеженою конвертованістю, що об­мінюються на інші валюти з певним обмеженням, курси яких ви­значає Національний банк України; • третя група: неконвертовані валюти, що не обмінюються на інші валюти, курси яких Національний банк України не котирує і не визначає. НБУ визначив порядок, згідно з яким використання іноземної валюти як засобу платежу на території України дозволялося лише для проведення платежів на підприємствах торгівлі, які мають інди­відуальну ліцензію Національного банку України на здійснення торгівлі товарами з оплатою в іноземній валюті. За валюту могли реалізовуватися тільки товари іноземного виробництва, що ввезені в Україну з додержанням митних правил, оплата яких здійснена тор­говельною організацією в іноземній валюті в безготівковому поряд­ку безпосередньо резиденту чи посереднику за укладеним контрак­том з нерезидентом. Комісійна торгівля за валюту заборонялася. Стягнення комісійних за послуги в іноземній валюті між резидента­ми також заборонялось.^ 7. Вільноконвертована валюта (ВКВ) Найпоширенішим в економічній літературі визначенням кон­вертованості валюти є здатність валюти певної країни вільно обміню­ватись на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби за діючим курсом. За класифікацією форм конвертованості (оборотності) за видами та суб’єктами зовнішньоекономічних операцій розрізняють валюти вільно конвертовані, частково конвертовані і неконвертовані.Вільно конвертованими валютами (ВКВ) є валюти країн, де немає ніяких обмежень як на поточні комерційні операції, так і на операції, пов’язані з рухом капіталів, а також на всі категорії вітчиз­няних (резидентів) й іноземних (нерезидентів) юридичних і фізич­них осіб — власників цієї валюти. Валюти цих країн можуть об­мінюватися на будь-яку іноземну валюту (долар США, німецька марка, швейцарський франк, канадський долар тощо). Вільна конвертованість більшості національних валют країн світу на золото існувала до Першої світової війни. У роки світової економіч­ної кризи 1929—1933 pp. золотий стандарт було відмінено, конвертова­ність національних валют на золото в більшості розвинених країн прак­тично перестала існувати. Лише долари США, які належали централь­ним банкам та іншим офіційним органам зарубіжних країн, до серп­ня 1971 p. могли обмінюватися казначейством США на золото. Після серпня 1971 p., у зв’язку з кризою валютно-фінансової системи та знеціненням долара, було припинено конвертованість долара на золото. Вільноконвертована валюта (ВКВ) – національна валюта, яка вільно і необмежене обмінюється на інші іноземні валюти. До вільноконвертованих валют відносяться долари США, канадські долари, національні валюти країн ЄС, Швейцарії, Швеції та Японії. Вільноконвертовані валюти, як правило, використовуються при визначенні валюти ціни. В світовій торгівлі роль основної валюти виконує доллар СІІІА, за допомогою якого здійснюється більша частина міжнародних розрахунків, фіксуються світові ціни на більшість товарів, сировину, паливо, значну частину готових виробів, а також тарифів за різні види послуг. Дозволені також безготівкові розрахунки в іноземній вільноконвертованій валюті між юридичними особами-резидентами за умови, що резидент— одержувач коштів – має перереєстровану ліцензію на здійснення роздрібної або оптової торгівлі і надання послуг, або при наявності індивідуальної тової торгівлі і надання послуг, або при наявності індивідуальної ліцензії НБУ на розрахунки з резидентами України в іноземній валюті. У вільноконвертованій валюті здійснюються розрахунки з нерезидентами по експортно-імпортних операціях.^ 8. Генуезька система золотодевізного стандарту Прагнення до валютної стабільності примусило більшість країн світу відновити золотий стандарт, від якого вони відмовилися в роки Першої світової війни. За період з 1924 по 1928 p. європейські краї­ни відновлюють золотий стандарт, але вже в модифікованому ви­гляді золотозливкового стандарту.^ Система золотозливкового стандарту — перехідна форма зо­лотого стандарту. Вона сформувалася в ряді високорозвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до “Великої депресії” 1929—1933 pp. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти про­відних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота. В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних краї­нах було впроваджено систему золотодевізного стандарту, що базу­валася на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іно­земній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали на­зивати девізами. Це була друга світова валютна система, юридичне оформлен­ня якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Гену­езькій міжнародній економічній конференції в 1922 p. При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти еко­номічно найсильніших держав, що є еквівалентом золота. Про цю систему фінансовий світ знав і раніше. Після 1920 p. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Цен­тральні банки багатьох країн одержали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах, обмінних на золото. Країни, що приєдналися до золотодевізного стандарту, збе­рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні. Історичний досвід показує, що для успішного функціонування золотодевізного стандарту потрібні такі умови: • проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць; • країни, які виступають у ролі валютних центрів, мають постійно підтримувати значний рівень економічної активності й високий по­пит на імпорт з тим, щоб дати змогу країнам — членам системи вільно купувати необхідні їм резервні засоби; • резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із ко­роткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають у ролі валютних центрів. Загалом період між двома світовими війнами характеризувався нестабільністю валют і періодичними валютними кризами. Головними особливостями валютної кризи були: циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої економічної і грошово-кре­дитної кризи; структурний характер, адже основні принципи світо­вої валютної системи, що ґрунтувалися на золотому стандарті, зазна­ли поразки; значна довготривалість та виключна глибина і гострота. Саме в цей час відбувається загальна трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуля-торах, у державне регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподарських зв’язків, у тому числі й валютних. Така трансформація відбулася на основі теоретичних ре­комендацій, розроблених відомим англійським економістом, фінан­систом та державним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше ставилися цілком конкретні вимоги. Система має: • забезпечувати міжнародний обмін товарами і послугами до­статніми платіжно-розрахунковими і кредитними засобами, що ко­ристуються довірою учасників валютно-кредитних відносин; • володіти певним запасом стійкості для якнайтривалішого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди прохо­дять болісно і призводять до дезорганізації зовнішньоекономічних зв’язків протягом певного періоду; • бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціонування світового господарства і пристосуватися до них; • забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валют­но-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників світо­господарських зв’язків. Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі бага­тьох країн світу розпочали активний пошук виходу зі складної після-кризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи. 9. ^ Дайте визначення категорії «міжнародні фінанси» Зарубіжна фінансова наука трактує фінанси взагалі досить ши­роко, не обмежуючись конкретними чіткими рамками: де існують товар і гроші, там є й фінанси. У наукових дослідженнях зарубіж­них авторів фінанси постають як категорія економічного життя, що випливає з об’єктивних процесів у економіці та є невід’ємною части­ною ринкової економіки. Саме таке розширене трактування переноситься і на категорію “міжнародні фінанси”. Так, за визначенням Дж. Менвіла Херріса, міжнародні фінанси — це економічна сукупність часу і невизначе­ності щодо рішень, які стосуються декількох різних країн з ураху­ванням того, що кожна суверенна держава має власну валюту, свої закони бізнесу і політичні системи. У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб’єктів — держави, підприємств, громадян, виділяються наднаціональні суб’єк­ти — міжнародні організації і міжнародні фінансові інституції. На основі такого умовного поділу деякі вітчизняні автори дають досить звужене трактування міжнародних фінансів, вважаючи, що вони відоб­ражають тільки діяльність міжнародних організацій і фінансових інститутів. Суб’єктами міжнародних фінансів виступають приватні юридичні особи, які беруть участь у кредитно-фінансових операціях: наданні банками кредитних ресурсів, одержанні кредитів, у операціях на міжнародних валютних ринках та ринках цінних паперів тощо. З наукової точки зору, фінанси можна поділити, з певним ступе­нем умовності, на національно-державні та міжнародні, причому не тільки залежно від простору їх функціонування, а й від природи їх суб’єктів. Так, національно-державні, як правило, не виходять за межі території однієї держави, не залучають іноземних суб’єктів, здійсню­ються на основі національного законодавства і мають виключно внутрішньонаціональний характер. До них можна віднести внутрішні міжбанківські перекази, розрахунки між підприємствами, внутрішньо­державні кредити тощо.Міжнародні включають міждержавні й транснаціональні кре­дитно-фінансові відносини і характеризуються участю в них інозем­ного елементу. Причому міжнародні фінанси не можна розглядати як наслідок відносин у цій сфері абстрактних держав як монолітних блоків. Це співробітництво з метою раціональної розстановки внутрішніх сил для вироблення раціональних зовнішньоекономіч­них і політичних рішень. Об’єктивною основою становлення і розвитку міжнародних фінансів виступають закономірності міжнародного кругообігу фун­кціонуючого капіталу, на одному полюсі якого виникають тим­часово вільні кошти, на іншому — постійно з’являється попит на них. З одного боку, невідворотно “старіючий” з демографічної точки зору розвинутий світ постійно шукає вигідні сфери вкладання за­ощаджень і намагається максимально диверсифікувати їх. З іншого боку, країни зі всіх куточків земної кулі, традиційно зараховані до категорії “ринків, що формуються”, об’єднує характерна риса — вони гостро страждають від нестачі притоку довгострокових інвестицій. І саме сфера міжнародних фінансів дає змогу і розвинутим країнам, і тим, що розвиваються, а також постсоціалістичним задовольнити тією чи іншою мірою свої нагальні потреби.Рух міжнародних фінансів здійснюється такими основними ка­налами: • валютні операції; • валютно-кредитне і розрахункове обслуговування купівлі-про­дажу товарів (у тому числі й особливого товару — золота); • операції з цінними паперами і різними фінансовими інстру­ментами; • зарубіжні інвестиції в основний і оборотний капітал; • перерозподіл частки національного доходу через бюджет у формі допомоги бідним країнам та внесків держав до міжнародних органі­зацій та ін. Таким чином, визначаючи міжнародні фінанси як економічну категорію, можна стверджувати, що це фонди фінансових ресурсів, які утворилися на основі розвитку міжнародних економічних (рин­кових) відносин і використовуються для забезпечення безперервності й рентабельності суспільного відтворення на світовому рівні та задо­волення спільних потреб, які мають міжнародне значення. З інституційної точки зору — це сукупність банків, валютних та фондових бірж, міжнародних фінансових інституцій, регіональ­них фінансово-кредитних установ, міжнародних та регіональних економічних організацій і об’єднань, через які здійснюється рух світо­вих фінансових потоків. 10. ^ Девізна валютна політика Валютна девізна політика — це система регулювання валютного курсу покупками і продажем валюти за допомогою валютної інтервенції і валютних обмежень. Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіза). У сучасних умовах девізна політика часто набуває форми валютної інтервенції – прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень в сфері валютних операцій на внутрішньому ринку. При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти ЦБ країни продає на валютних ринках великі суми іноземної валюти, що призводять до зростання курсу національної валюти до іноземної, і навпаки, скуповування іноземної валюти призводить до падіння курсу національної. Валютна інтервенція — це цільова операція Національного Банку України по купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти визначеними межами його підвищення чи зниження. Проте слід мати на увазі, що валютні інтервенції впливають не тільки на кон’юнктуру валютного ринку і динаміку валютного курсу, а й на кон’юнктуру ринку грошей та товарних ринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшення маси грошей в обігу і пропозиції грошей, що спричиняє зростання рівня відсотка, скорочення платоспроможного попиту. Щоб уникнути негативного впливу подібних наслідків валютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасно з операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючі операції на відкритому ринку протилежного спрямування: у разі продажу іноземної валюти на валютному ринку на таку ж суму на відкритому ринку купують цінні папери, а при купівлі іноземної валюти продають цінні папери. Такі операції називаються стерилізованою інтервенцією. Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових, організаційних заходів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом і т. д. Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були: – введення обов’язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100 % чи на 50 %); – заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам; – заборона спекулятивних валютних операцій на ринку; – заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни. Такі позички дозволяються тільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку; – заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму; – контроль за прямими інвестиціями, спрямований на збалансування прямих інвестицій резидентів за кордоном і прямих інвестицій нерезидентів в Україні; – лімітування валютної позиції комерційних банків-резидентів та контроль за дотриманням установлених нормативів відкритої позиції; – жорстка фіксація валютного курсу національної валюти. Крім валютних обмежень практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема: – курсова політика; – облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики; – валютна інтервенція (девізна політика); – регулювання сальдо платіжного балансу; формування та використання золотовалютних резервів.^ 11. Динаміка зовнішньої заборгованості УкраїниЗовнішній борг України станом на 01.10.2009 року Обсяг валового зовнішнього боргу за 9 місяців 2009 року зріс на 2.7 млрд. дол. США (на 2.7%) до 104.4 млрд. дол. США. Приріст заборгованості за цей період сформувався як наслідок: • суттєвого зростання боргу секторів державного управління та органів грошово-кредитного регулювання (на 7.4 млрд. дол. США); • скорочення боргу банківського сектору (на 5.9 млрд. дол. США); • помірного нарощення боргу інших секторів (на 1.2 млрд. дол. США).Валовий зовнішній борг за секторами економіки Борг сектору державного управління станом на 01.10.2009 року становив 15.9 млрд. дол. США (15.2% від обсягу валового зовнішнього боргу), що на 4 млрд.дол. США (33.0%) більше, ніж на початок року. Накопичення боргу відбулося за рахунок: • надходження кредитних ресурсів на відновлення фінансової та економічної стабільності країни за програмою standby Міжнародного валютного фонду у розмірі 3.1 млрд. СПЗ у ІІ та ІІІ кварталах поточного року, що призвело до збільшення боргу сектору на 5 млрд. дол.США; • кредитних ресурсів, що надані Світовим банком, а також Європейським банком реконструкції та розвитку (0.2млрд. дол.США)^ 1.2. Борг сектору органів грошово-кредитного регулювання за 9 місяців 2009 року збільшився на 3.5 млрд. дол. США до 8.2 млрд. дол. США (7.9% від валового обсягу зовнішнього боргу проти 0.1% на 01.10.2008). Серед головних факторів зростання заборгованості сектору: • надходження у ІІ кварталі поточного року частини другого траншу стабілізаційного кредиту Міжнародного валютного фонду обсягом 875 млн. СПЗ; • отримання у ІІІ кварталі поточного року 1.3 млрд. СПЗ внаслідок здійснення Міжнародним валютним фондом розподілу Спеціальних прав запозичень.^ 1.3. Банківський сектор. На 1 жовтня 2009 року зовнішній борг банківського сектору України становив 33.6 млрд. дол. США (32.2% від обсягу валового зовнішнього боргу), що на 5.9 млрд. дол. США (14.9%) менше, ніж на початок року. Головними чинниками такого скорочення стало зменшення зобов’язань за: • кредитами: на 4.8 млрд. дол. США (17.8|%), з них 4.2 млрд. дол. США – короткострокові міжбанківські кредити; • борговими цінними паперами: на 1.1 млрд. дол. США (17.3%), з них 0.7 млрд. дол. США за єврооблігаціями банків та 0.4 млрд. дол. США за внутрішніми облігаціями українських банків у власності нерезидентів. В банківському секторі України продовжується тенденція інтенсивного скорочення заборгованості, розпочата у IV кварталі 2008 року, коли зменшення заборгованості склало 2.7 млрд. дол. США. В межах 2009 року обсяги боргу скоротилися: за I квартал – на 1.8 млрд. дол. США; II квартал – на 2.3 млрд. дол. США; III квартал – на 1.8 млрд. дол. США. Стійкою є також багаторічна тенденція до заміщення короткострокового боргу банківського сектору довгостроковим. Співвідношення короткострокового і довгострокового боргу банків за два останні роки скоротилось у 3 рази: з 0.661 на 01.10.2007 до 0.220 на 01.10.2009. Банки, що мають державну частку власності, за 9 місяців поточного року скоротили свою зовнішню заборгованість з 3.2 до 2.3 млрд. дол. США. При цьому заборгованість за коротко- та довгостроковими кредитами зменшилася на 0.6 млрд. дол. США, а за банківськими єврооблігаціями – на 0.3 млрд. дол. США. 1.4. Зовніш^ 14.Екомічний зміст платіжного балансу. Зовнішньоекономічна діяльність кожної країни характеризується наявністю двох зустрічних потоків іноземної валюти. З одного боку до країни надходять кошти (наприклад, виручка від експорту продукції), а з іншого – кошти залишають країну (наприклад, оплата імпорту). Інтегральним показником, який характеризує ці потоки, є баланси міжнародних розрахунків – співвідношення грошових вимог і зобов’язань, надходжень і платежів однієї країни по відношенню до інших.^ Розрізняють такі види балансів міжнародних розрахунків: – розрахунковий баланс; – баланс міжнародної заборгованості; – платіжний баланс. Платіжним балансом називають балансовий рахунок міжнародних операцій як вартісне вираження всього комплексу світогосподарських зв’язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів. Іншими словами, платіжний баланс – це кількісне і якісне вартісне відображення масштабів, структури і характеру зовнішньоекономічних операцій країни, її участі у світовій економіці. В останні роки додатково до платіжного балансу, який дає відомості про рух потоків цінностей між країнами, складають і баланс міжнародних активів і пасивів країни, який відображає її міжнародний фінансовий стан.^ Згідно з економічним змістом розрізняють платіжний баланс на певну дату і за певний період.Платіжний баланс на певну дату представляє собою співвідношення платежів і надходжень, які із дня на день постійно змінюються, зафіксоване на певну конкретну дату.^ Платіжний баланс за певний період (місяць, квартал, рік) складається на основі статистичних даних про здійснені за цей період зовнішньоекономічні дії країни. Він дає можливість аналізувати зміни в міжнародних економічних зв’язках країни, масштабах і характері її участі у світовій економіці. З точки зору бухгалтерії платіжний баланс завжди знаходиться у рівновазі. Однак за підсумками його основних розділів він може мати або активне сальдо – тоді, коли надходження перевищують платежі, або пасивне сальдо, коли платежі пере