1. німецька класична філософія

НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ. ЇЇ ВИТОКИ, ОСНОВНІ НАПРЯМКИ І ТЕНДЕНЦІЇ 1. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ Німецька класична філософія Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, що обмежений 80-ми роками XVIII -XVIII сторіччя , з одного боку, і 1831 роком – роком смерті Гегеля – з іншої. церковної гегемонії, як засіб для реалізації своїх політичних і економічних інтересів. Проте, по цілому ряді моментів вона являє собою вершину філософського розвитку, що у той час могла бути досягнута, а тим самим і вершину домарксистської філософії взагалі. Перелічимо принаймні деякі з її позитивних моментів. Філософія Канта Філософія Канта довершує ноетичну (поема, ноезіс – Пер.) філософію. У філософії Канта філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі і рівності в період до французької революції французької революції. У німецькій класичній філософії німецької класичної філософії ми знаходимо зачатки “філософії активної сторони” у Фіхте , основи природної спекуляції в Шеллінга , його ж концепцію “динамічного процесу” у природі, близьку до матеріалістичної діалектики , діалектичну концепцію діалектичну концепцію Гегеля концепцію Гегеля, близьку до реальності й у той же час завдяки своєму ідеалізму далеку від її. Починаючи з Гердера , німецька філософія німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства і тим самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої епохи . Післякантівська філософія Післякантівська філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої ноетичної позиції. У філософії Гегеля філософії Гегеля розробляються закони не тільки об’єктивної, але і суб’єктивної діалектики . Зворотним боком цих позитивних результатів є світоглядне твердження більшості філософів в ідеалізмі. Ця тенденція зв’язана з поруч обставин, що лежать у концепції ідеалізму, де не потрібно строго наукового пояснення при формулюванні нових відкриттів, ідей, теорій. Матеріалістична позиція висуває великі вимоги до точності викладу, до строгості формулювань, що припускає визначений часовий період. Ідеалізм німецької класичної філософії німецької класичної філософії зв’язаний з доведенням концепції до абсурдних результатів усупереч чи досвіду емпіричним доказам. Свою роль у цьому зіграла економічна і політична слабість німецької буржуазії політична слабість німецької буржуазії, що привело до того, що Німеччина переживала своє існування скоріше в теорії, чим на практиці. Наступний момент, що пояснює перевага ідеалістичної позиції в німецькій класичній філософії німецької класичної філософії , зв’язаний з розвитком філософії розвитком філософії після Декарта філософії після Декарта . На противагу онтологічної позиції древньої і середньовічної філософії середньовічної філософії , як недостатньо обґрунтованої, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш істотним моментом, з якого філософія повинна почати, є вірогідність самого що пізнає Я. У рамках цієї традиції ряд філософів Нового часу роблять більший упор на суб’єкт , чим на об’єкт, а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття. У філософії Канта філософії Канта також виявляється подібне привілейоване положення суб’єкта . Хоча в наступній спекулятивній фазі розвитку філософії розвитку філософії (Шеллінг філософії (Шеллінг, Гегель ) спостерігається перехід до онтологічної позиції, колишній ноэтический пріоритет суб’єкта проектується на концепцію основ усякої реальності. Менш відомо, що характерною рисою цього ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фіхте, Шеллінга класичного періоду і Гегеля ). Поштовх розвитку дав Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності) . Іншою причиною цієї орієнтації є так називана спінозівська дискусія, викликана книгою Ф.-Г. Якобі (1743-1819) “Про навчання Спінози ” (“Uber bie Lehre des Spinoza”) , виданої в 1785 р. Дискусія, спрямована на реабілітацію філософії Спінози філософії Спінози, є однієї з віх прогресивного духовного розвитку в Німеччині того часу. Гердер брав участь у спінозівської дискусії своїм трактатом “Бог” (1787), у якому спробував модернізувати спінозизм (замінив “поширеність” “органічними силами”, моделлю для який служить скоріше жива істота, чим фізичний об’єкт) . На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози , що почав Якобі, Гердер захищає пантеїстичне поняття бога з деякими особистими рисами (мудрість, провидіння) . Спінозівська дискусія показує, що послякантівска філософія послякантівска філософія містила в собі і ті філософські напрямки в Німеччині , що розвивалися незалежно від Канта . У соціальному плані німецька філософія німецька філософія – свідчення ідейного пробудження “третього стану ” Німеччини . Економічна незрілість і політична слабість німецької буржуазії політична слабість німецької буржуазії, територіальна роздробленість Німеччини наклали на неї свій відбиток. У той же час німецька філософія німецька філософія використовувала результати розвитку філософської розвитку філософської думки Італії , Франції , Англії і Голландії. Цей момент дуже позитивний. Значення німецької класичної філософії німецької класичної філософії було почасти знецінене ідеалістичною формою, що згодом стала для неї фатальний. Разом з тим вона сприяла – незважаючи на свій неконкретний, що містифікує характер, що виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, тому, що відображення нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що, як говориться, вона миттєво реагувала на нові стимулиІ. Кант – засновник класичної німецької філософії, агностизм і апріоризм в його міркуваннях.2.1. Духовна перспектива докритичного періоду “Метафізика, у яку мені призначене було закохатися”, — таким бачив Кант своє покликання. Чи була це історія щасливої любові? Адже ціль філософа — оснастити метафізику науковим фундаментом — так і не була досягнута. В університеті, будучи студентом, Кант заслуховувався лекціями Мартіна Кнутцена, що викладало початку Ньютона і лейбнице-вольфианскую метафізику, — дві осі, навколо яких стала обертатися тематика творів докритического періоду. Коливання, переосмислення і поглиблення цієї тематики повільно приведуть до позиції критицизму. Переконання в тім, що нова наука (особливо, ньютоновская фізика) настільки зміцніла, що здатне відділитись від метафізики, привело Канта до думки, що і метафізика повинна бути переосмислена в самій основі і методологічно, щоб досягти тій строгості і конкретності результатів, яких досягла фізика. Шлях до цього висновку був непростий: він знову і знову вивчав можливість сумісності фізики і метафізики, звертаючи до аналізу граничних основ метафізики — пізнання — з чого і народилася в кінцевому рахунку “Критика чистого розуму “. Стала знаменитої гіпотеза Канта, обґрунтована в роботі “Загальна природна історія і теорія неба” (1755) , відповідно до якої універсум виник з деякої туманності. . Спроба Канта пояснити виникнення світу механістично залишалася в рамках фізики: механіка не в змозі пояснити “народження гусениці чи листка”, але все це разом узяте не тільки не заперечує Бога, а навпроти, припускає Творця. Адже споконвічна туманність не народжується з нічого, вона викликана до життя творчим божественним актом, подібно раціональним законам, що керує світом. У своїй дисертації 1755 року Кант намагається переглянути основоположення лейбниц-вольфианскої метафізики. Він спирається на два принципи: 1. принцип тотожності (якому підлеглий принцип не протиріччя) і 2. принцип достатньої підстави. Утім, цей другий принцип він знову намагається довести так: усяка випадкова подія припускає деякий антецедент, що передує причину, тому що, якби її не було, те з цього варто було б, що випадкове — причина самого себе. Але це неможливо, адже тоді випадкове було б необхідним. До цього Кант додає два інших моменти: 1. принцип последования (відповідно до якого зміна не може мати місця там, де немає взаємного зв’язку) , 2. принцип співіснування (відповідно до якого кожна річ може бути зв’язана з іншими, якщо є загальна залежність від першооснови) . Такі були спроби Канта знайти граничні підстави метафізики. Очевидна лінія розвитку кантіанської думки в публікаціях 1756 року, де наукова тематика (“Про причину землетрусів”, “Теорія вітрів”) об’єднана програмою: “Застосування зв’язаної з геометрією метафізики у філософії природи”; перша дисертація “Фізична монадологія”. Кант невпинно підкреслює цінність метафізики в з’ясуванні останніх основ реальності. Він коректує монадологію Лейбница з метою обґрунтування ньютоновской фізики метафізикою, пропонуючи замінити монаду духовну монадою фізичної, дією якої “міні-простір” через взаємодію з іншими монадами трансформується в простір як таке. Крім того, Кант переконаний, що геометрія і досвід не мислимі без підтримки метафізики. Кант ще залишається, як бачимо, лейбницеанцем, розділяючи думку про те, що простір як феномен виведений з метафеноменальної реальності. 1769 рік став для Канта роком так називаної новий “коперниканской революції” у подоланні раціоналізму й емпіризму, догматизму і скептицизму. “Революцією” у пізнанні звичайно називається радикальне переосмислення усієї філософської проблематики. На конкурс по кафедрі логіки і метафізики в 1770 році Кант підготував дисертацію “De mundi sensibilis atqe intelligibilis forma et principiis” (“Про форму і принципи почуттєвого і интеллигибельного світу”) . Тут ми знаходимо пропедевтику до метафізики, зрозумілої як наука про принципи чистого розуму. Кант установлює різницю між пізнанням почуттєвого і пізнанням розумового. Перша зобов’язана сприймаючої чуттєвості суб’єкта, афекти якого свідчать про існування об’єкта. Почуттєве пізнання підносить речі uti apparent, a не sicuiti sunt тобто як вони є суб’єкту, а не які вони самі по собі. Це видно з грецького дієслова phainesthai (бути) — міра виявлення речі, звідси — феномен. Осягаємо розумом ми, як правило, щось таке, яке не здатні осягнути почуттями. Схоплене інтелектом — це ноумени, що дають представлення про речі, як вони є (sicuiti sunt) , від грецького слова пече — міркувати. Інтелекту ми зобов’язані такими поняттями як можливість, існування, необхідність (про що почуття мовчать) , на цих поняттях заснована метафізика. Почуттєве пізнання інтуїтивне, оскільки безпосередньо. Але адже все почуттєве виявлено в часі і просторі. Так що ж такий простір і час? Ясно, що вони не вічні, тобто це не онтологічна реальність (адже ньютонець Кларк зробив їх навіть божественними атрибутами) . Це і не просто відносини між тілами, як думав Лейбниц. Простір і час — форми чуттєвості, структурні умови сприймаючої здатності. Виходить, не суб’єкт приміриться до об’єкта, щоб пізнати його, а навпаки, об’єкт повинний бути підігнаний до суб’єкта. Це і було прозрінням і інтуїцією Канта, що рухає ідеєю його “Критики чистого розуму “.^ 2.2. “Коперниканская революція” Канта Математика як наука, не емпірично, а апріорно визначальний свій предмет, породжена грецьким генієм. Рішуча трансформація невпевнених спроб древніх єгиптян упорядкувати знання стала дійсною революцією. “Але світло відкрилося тому, хто вперше довів теорему про рівнобедрений трикутник (байдуже, чи був це Фалес чи хтось іншої) ; він зрозумів, що його завдання полягає не в дослідженні того, що він вбачав у чи фігурі в одному лише її понятті, як би прочитуючи в ній її властивості, а в тім, щоб створити фігуру за допомогою того, що він сам а poiori, згідно поняттям думкою вклав у неї і показав шляхом побудови”. Виходить, що геометрія народилася одночасно з щасливою ідеєю, що вона, геометрія, — утвір людського розуму, залежить від нього і тільки від нього. Та ж революція відбулася у фізику, коли виявилося, що розум знаходить у природі те, що сам шукає. “Ясність для всіх натуралістів виникла тоді, коли Галілей став скачувати з похилої площини кулі з ним самим обраною вагою, коли Торрічеллі змусив повітря підтримувати вага, що, як він заздалегідь передбачав, був дорівнює ваги відомого йому стовпа води, чи коли Шталь у ще більш пізніше час перетворював метали у вапно і вапно назад у метали, щось виділяючи з них і знову приєднуючи до них. Натуралісти зрозуміли, що розум бачить тільки те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинний йти перед відповідно до постійних законів і змушувати природу відповідати на його питання, а не тягтися в неї немов на приводу, тому що в противному випадку спостереження, зроблені випадково, без заздалегідь складеного плану, не будуть зв’язані необхідним законом, тим часом як розум шукає такий закон і має потребу в ньому. Розум повинний підходити до природі, з одного боку, зі своїми принципами, згідно лише з який явища, що погодяться між собою, і можуть мати силу законів, і, з іншого боку, з експериментами, придуманими згідно цим принципам для того, щоб черпати з природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе, що він хоче, а як суддя, що змушує свідка відповідати на пропоновані їм питання. Тому навіть фізика зобов’язана настільки сприятливої для неї революцією в способі свого мислення винятково лише щасливому здогаду — згідне з тим, що сам розум вкладає в природу, шукати (а не придумувати) у ній те, чому він повинний навчитися в неї і чого він сам по собі не пізнав би. Дотепер намагалися пояснити пізнання обертанням суб’єкта навколо об’єкта. Але і донині багато чого залишилося непоясненим. Ну а якщо всі навпаки, і об’єкт обертається навколо суб’єкта? Адже саме Копернік припустив зворотну ситуацію: що не сонце, а земля обертається. Так Кант, уже без метафор, запропонував вважати, що зовсім не суб’єкт, пізнаючи, відкриває об’єктивні закони, але навпаки, об’єкт, пристосовуючи, стає пізнаваним за законами суб’єкта. Спробуємо подивитися, говорить Кант, чи не зважуються простіше проблеми метафізики за допомогою гіпотези, відповідно до якої об’єкти повинні погоджуватися з нашим пізнанням? Чи не погодиться це краще з вимогою можливості апріорного знання про їх, що встановлює щось про об’єкти раніш, ніж вони нам дані? Чи не така була ідея Коперніка, що зрозуміли даремність пояснення руху зірок, що обертаються навколо спостерігача, і спостерігача, що змусив, обертатися навколо зірок? У метафізиці тепер можна побачити подібну спробу. Кант зухвало припустив, що об’єкти, можливо, пристосовуються до нашого почуттєвого споглядання. Не інтелект виробляє поняття, здатні виразити об’єкт, але, навпаки, об’єкти, як тільки вони осмислені, починають регулюватися й узгоджуватися з поняттями інтелекту. Тепер зрозуміло, яке підстава апріорних синтетичних суджень — що почуває і мислить суб’єкт, чи суб’єкт із його законами чуттєвості й інтелекту. Але, перш ніж пояснити закони чуттєвості, пояснимо термін “трансцендентальне”, часто уживаний Кантом. Трансцендентальним ми називаємо не всяке апріорне знання, говорить філософ, а тільки те, завдяки якому ми довідаємося, що ті чи інші представлення, споглядання, поняття застосовуються і можуть існувати винятково а рrіоrі, а також як це можливо; трансцендентальне стосується чи можливості застосування апріорного пізнання. Звідси ясно, що Кант називає трансцендентальними модуси, чи структури чуттєвості і розуму. Вони названі апріорними саме тому, що властиво суб’єкту, а не об’єкту, але все-таки це структури, що представляють умови, без яких неможливий будь-який досвід із приводу якого б те ні було об’єкта. Трансцендентальне, отже, ця умова пізнаванності об’єктів (умова почуттєвої чутливості і мыслимости об’єктів) . Ми, нарешті, підійшли до змісту “коперниканской революції”: у класичній метафізиці трансцендентальними були буттєві умови, тобто умови, без яких немає самого об’єкта, буття як такого. Але після Коперніка стало безглуздо говорити про об’єктивні умови як таких. Залишився об’єкт – щодо суб’єкта, а трансцендентальне стало означати зсув з об’єкта на суб’єкт, тобто те, що суб’єкт вносить в об’єкт у процесі пізнавального дійства.^ Трансцендентальна естетика (теорія почуттєвого пізнання і його апріорних форм) Наше пізнання, як завжди відзначали філософи, має двох галузей — чуттєвість і розум. Вони відрізняються не по ступені (як думав Лейбниц) , від неясного до ясного, а по самій природі. Можливо, говорить Кант, корінь у них був загальний, але нам він невідомий. За допомогою чуттєвості об’єкти нам дані, мисляться ж предмети розумом. Як би там ні було, але необхідно окремо вивчати об’єкти в тім порядку, як вони спочатку нам дані, а потім осмислені. Теорію почуття і чуттєвості Кант називає естетикою, але не в повсякденному змісті слова, а в етимологічному (aisthesis — від грец. почуття, відчуття) . Таким чином, трансцендентальна естетика вивчає почуттєві структури, за допомогою яких людина сприймає відчуття, форми почуттєвого пізнання, апріорні, по вираженню Канта, принципи чуттєвості. Кант дає наступні термінологічні роз’яснення: а) Відчуття — дія предмета на здатність представлення, оскільки ми піддаємося впливу (наприклад, коли ми почуваємо чи холод жар, солодке чи гірке, бачимо червоне чи зелене) ; б) Чуттєвість (сприйнятливість) — здатність одержувати представлення тим способом, якої предмети впливають на нас; в) Споглядання — безпосереднє пізнання об’єктів. По Канті, є один тип споглядання, і це чуттєвість. Людський розум не споглядає, але, коли думає, завжди звіряється з почуттєвими даними; г) . Об’єкт почуттєвого споглядання називається феноменом, від грецького phainomenon — що виявляється, виявленим. У почуттєвому досвіді ми уловлюємо не об’єкт як такий, але те, як він нам з’являється. Адже відчуття — це зміна (дія) , що об’єкт робить у суб’єкті; д) . У феномені (тобто в речі, представленої в почуттєвому досвіді) Кант розрізняє форму і матерію. Матерія, дана в окремих почуттях, чи модифікаціях, вироблених у нас об’єктами, завжди апостеріорна (не можна відчути холодне чи гаряче, солодке чи гірке інакше як після досвідченої перевірки, але не до її) . Форму ж задає суб’єкт, завдяки йому почуттєві дані вибудовуються у визначені відносини. Форма, по Канті, скоріше спосіб функціонування нашої чуттєвості, і як така вона апріорна; е) . Кант називає “емпіричним спогляданням” пізнання, у якому присутні відчуття, і “чистим спогляданням” форму, що передує матерії і конкретні відчуття; ж) . Є дві форми чуттєвості, чи чистого споглядання: простір і час. Ясно, що простір і час перестають, по Канті, бути онтологічними структурами об’єктів, стаючи власними функціями суб’єкта, “чистими формами почуттєвого споглядання як принципами пізнання”. Щоб пізнати простір і час, немає потреби далеко ходити, адже вони дані нам апріорі й усередині нас. Простір — форма зовнішнього почуття, умова почуттєвого представлення зовнішніх об’єктів.Час — форма (чи спосіб функціонування) внутрішнього почуття, що обіймає усе, що так чи інакше внутрішньо виявлено. Абсолютною реальністю, по Канті, простір і час бути не можуть, як не можуть бути незалежними від нашого почуттєвого споглядання. Інші розумні істоти, з іншою організацією почуттів, можливо, осягали б світ поза часом і простором. Тепер зрозуміло, що Кант мав на увазі, говорячи про їх “емпіричну реальність” і “трансцендентальної ідеальності”. Простір і час емпірично реальні, тому що будь-який об’єкт даний усередині них. Вони трансцендентально ідеальні, тому що, не будучи речовими, вони тільки форми нашого почуттєвого споглядання (форми не об’єкта, а суб’єкта) . Об’єкти самі по собі можуть бути відкриті тільки спогляданню Божественного розуму, і те в самий момент їхнього утвору. Наше споглядання, оскільки воно не споконвічно, почуттєво, не роблячи свій зміст, залежного від існування предметів, що впливають на суб’єкт. Отже, форма почуттєвого пізнання залежить від нас, але зміст не залежить, воно задано. Які ж підстави геометрії і математики? Фундамент їх не в змісті, а у формі знання, тобто в “чистому спогляданні простору і часу”. Саме тому математико-геометричні положення мають абсолютну і загальну необхідність, адже час і простір — апріорні структури суб’єкта, а не об’єкта. Коли ми говоримо: “три лінії утворять трикутник”, те думкою конструюємо трикутник, синтетично обмежуючи простір за допомогою апріорного споглядання. Математика ж ґрунтується на часі: скласти, відняти, помножити, усі ці операції розвертаються в часі. Як можливі синтетичні апріорні судження? — головна проблема трансцендентальної філософії, розв’язувана в зв’язку з проблемою простору і часу. Використовуючи апріорні синтетичні судження, ми не йдемо далі почуттєвих об’єктів. І навіть математика з геометрією з усією їхньою універсальністю і необхідністю замкнуті у феноменальній сфері. 2.4.2. Категорії і їхня дедукція Чуттєвість споглядає, зате розум мислить за допомогою понять. Тому поняття — не споглядання, а функції. Власне функція будь-якого поняття полягає в упорядкуванні деякої безлічі під знаком загального представлення. Виходить, розум — здатність судження. У трансцендентальній логіці уніфікації підлягає чисте різноманіття, що поставляється чистим спогляданням (простір і час) . Активність розуму, що уніфікує, Кант називає “синтезом”. Різними модусами синтезуючої уніфікації розуму стають “чисті поняття”, чи “категорії”. Для Аристотеля категорії були leges entis (закони сущого) , для Канта вони стали leges mentis (закони розуму) . З модусів буття категорії перетворилися в модуси функціонування мислення. Отже, категорії не зміст, а синтезуючі форми. Будь категорії реальними зв’язками, знання про неї було б апостеріорним, емпіричним, що виключало б їх загальний і необхідний характер. Але якщо категорії — ментальні закони, можлива їхня інвентаризація. Аристотель, говорить Кант, був рапсодом категорій, що перешкодило йому додати їм зроблений порядок. На думку Канта, є стільки форм чистого мислення, скільки форм судження. Формальна логіка давала дванадцять форм судження, виходить, і категорій повинне бути рівно дванадцять, їхній паралелізм демонструє таблиця. Таблиця суджень Таблиця категорій 1. Кількість 1. Загальні 2. Частки 3. Одиничні 1.Єдність 2. Множинність 3. Сукупність 2. Якість 1.Стверджувальні 2.Негативні 3.Нескінченні 1. Реальність 2. Заперечення 3. Обмеження 3. Відношення 1. Категоричні 2. Гіпотетичні 3. Розділові 1. Властивість і самостійне існування (субстанція й акциденція) 2. Причинність і залежність 3. Спілкування (взаємодія активного і пасивного) 4. Модальність 1.Проблематичні 2.Ассерторичні 3.Аподиктичні 1. Можливість-неможливість 2. Існування — не існування 3. Необхідність-випадковість Після того як установлена кількість категорій, варто дати їм оцінку, і це самий делікатний момент кантівскої “Критики”. Використовуючи юридичну термінологію, Кант говорить про трансцендентальну дедукцію, що узаконює пізнавальну цінність самих категорій. Затруднительность положення добре зрозуміла, адже випливало показати, як з чистих понять необхідним образом випливають об’єкти. За зразок було узяте рішення проблеми простору і часу. Щоб бути почуттєво пізнаваними, вони повинні були бути визнані формами чуттєвості, але щоб вони були мислимими, їх випливало підкорити законам розуму. Так суб’єкт, уловлюючи в речах їхня просторовість і тимчасова послідовність, концептуально упорядковує їх за законами своєї думки. Категорії, чи чисті поняття, суть, стало бути, умови мыслимости даного в досвіді предмета, подібно тому як простір і час суть умови почуттєвої чутливості об’єкта споглядання. Є лише два шляхи погодженої мыслимости досвіду за допомогою понять, говорить Кант: чи досвід робить можливими поняття, йди навпаки, поняття уможливлюють досвід. Досвіду немає місця в категоріях (і навіть у чистому спогляданні) , адже вони апріорні, виходить, незалежні від досвіду. Залишається, стало бути, другий шлях, епігенез чистого розуму (народження досвіду з категорій) . Розум з його категоріями втілює собою граничні підстави будь-якого досвіду взагалі. Кульмінацією коперниканской революції стало поняття самосвідомості, до чого ми, нарешті, підійшли. ^ 2.4. Раціональна космологія й антиномії розуму Друга ідея розуму (друге безумовне) — світова душа, зрозуміла не просто як феноменальні закони в цілому, а як онтологічна загальність, ноуменальне метафізичне ціле. Трансцендентальні ілюзії, структурні помилки, що виникають при переході від феноменального до ноуменального, ведуть до серії антиномій, у яких теза й антитезис взаємно знищують один одного, але ні той, ні інший досвід не може ні підтвердити, ні спростувати. “Антиномія” буквально означає “конфлікт законів”, Кант уживає її як “нерозв’язне структурне протиріччя”: воно відноситься не до об’єкта як такому, а тільки до розуму, його познающему без належного інструментарію. Раціональна космологія четирьохлиця (по чотирьох групах категорій: кількість, якість, відношення і модальність) . Звідси чотири проблеми: 1. Чи можна мислити світ метафізично як кінцевий чи нескінченний? 2. Він ділений чи неподільний до нескінченності? 3. Його причини необхідні чи вільні? 4. Є чи у світу остання, абсолютно необхідна безумовна причина, чи ні? Чотири позитивні відповіді (тези) і чотири негативних відповіді (антитезиси) і будуть антиноміями: Тези Антитезиси Перша антиномія Світ має початок у часі й обмежений також у просторі Світ не має початку в часі і границь у просторі; він нескінченний і в часі й у просторі Друга антиномія Усяка складна субстанція у світі складається з простих частин, і взагалі існують лише прості або, те що складено з простого Жодна складна річ у світі не складається з простих частин, і взагалі у світі немає нічого простого Третя антиномія Причинність за законами природи є не єдина причинність, з якої можна вивести всі явища у світі. Для пояснення явищ необхідно ще допустити вільну причинність Немає ніякої волі, усі відбувається у світі тільки за законами природи Четверта антиномія До світу чи належить як частина його, чи як його причина безумовно необхідна сутність Ніде немає ніякої абсолютно необхідної сутності — ні у світі, ні поза ним — як його причини Ці структурні антиномії позаопитні, а тому нерозв’язні. Перші два Канти називає “математичними”, тому що вони відносяться до космологічної загальності кількісно і якісно; друга і третя названі “динамічними”, тому що вони суть сходження від умовного до безумовного. Кант зауважує, що якщо позиції чотирьох тез характерні для догматичного раціоналізму, то в чотирьох антитезисах скоріше виявлений емпіризм. Тези мають практична перевага, задовольняючи етику і релігію, думку більшості. Антитезиси, навпроти, більше відповідають науковому духу. Антиномія чистого розуму, говорить Кант, переборюється як чисто діалектична, коли зрозуміло, що конфлікт народжується з застосування до явищ ідеї абсолютної загальності, що має цінність тільки як умова речей у собі. Тези й антитезиси математичних антиномій, як тільки їх відносять до феноменального світу, стають помилковими (світ не кінцевий і не нескінченний, серія феноменів наростає невизначеним образом) . А от у динамічних антиноміях і тези, і антитезиси можуть бути вірними: тези, якщо відносяться до ноуменальної сфери, антитезиси, якщо мають місце у феноменальній сфері. Утім, зміст такої ситуації проясниться пізніше. ^ 2.5. Моральний закон як “категоричний імператив” Доведено, що існує чисто практичний розум, самодостатній (вільний від інстинктів, почуттєвих імпульсів) , щоб направляти волю. Більш того, підкреслює Кант, тільки в цьому випадку можуть існувати моральні принципи, що мають силу для усіх без вилучення, як універсальна цінність. Але щоб адекватно їх зрозуміти, варто врахувати деякі тонкості. “Практичними принципами” Кант називає загальні детермінації волі, у підпорядкуванні яких є безліч приватних практичних правил. Наприклад, є загальне правило: подбай про власне здоров’я сам; але адже його можна специфікувати: займайся спортом; харчуйся помірковано, відповідно до віку; уникай надмірних прагнень і т.п. Кант поділяє практичні принципи на “максими” і “імперативи”. “Максима є суб’єктивний принцип воления”, вони відносяться до окремих індивідів, а не до всім разом. Наприклад, максима “помстися за всяку нанесену образу” припускає відповідний характер, що не бажає терпіти образу; чи в більш близькій нам формулюванню: будь хитріше кривдника. Імперативи, навпроти, — об’єктивні практичні принципи, значимі для усіх: “Представлення про об’єктивний принцип, оскільки він примусовий для волі, називається велінням розуму, а формула воления називається імперативом”. Ці веління, чи повинності — правила, що виражають об’єктивну необхідність дії. Якби розум міг завжди направляти волю, то всі дії були б бездоганними (чого насправді немає через втручання емоційних і емпіричних факторів, майже завжди корумпуючих волю) . Є два типи імперативів: гіпотетичний і категоричний. Імператив гіпотетичний, якщо він визначає волю за умови наявності визначених цілей. Наприклад, “якщо хочеш процвітати, потрудися навчитися”, чи “хочеш стати чемпіоном, качай мускули”, “хочеш безтурботної старості, навчися заощаджувати” і т.п. Ці імперативи мають об’єктивну силу для усіх, хто зацікавлений саме в цих цілях: чи мати не мати, чи бажати не бажати відносяться до агента, виходить, їхня об’єктивність і необхідність обумовлені. Гіпотетичні імперативи виступають як а) правила искушенности, коли віднесені до визначеним цілям; б) ради обережності, як, наприклад, у пошуках щастя з елементом невизначеності, чи: “будь увічливий з іншими”, “намагайся бути доброзичливим, дави в собі егоїста” і т.п. Категоричний імператив, навпроти, детермінує волю не у видах визначеної бажаної мети, а просто як волю незалежно від ефектів. Не “якщо хочеш.., те повинний”, а “повинний, тому що повинено”, — от формула імператива як категоричного розпорядження. Тільки категоричні імперативи безумовні як практичні закони для істоти, що усвідомить себе розумним. Ніколи не можна знати наперед, буде досягнута та чи інша чи мета ні, це і не важливо; важливо лише чисту волю до дії за правилом, визнаному як закон. Деталі можна позначити наступною схемою: Отже, ясно, що категоричні імперативи це моральні закони, загальні необхідні, але не в тім змісті, у якому необхідні закони природні. Останні не можна обійти, але моральні закони можуть і не реалізуватися, тому що людська воля підлегла не тільки розуму, але і почуттєвим капризам, коли воля відхиляється, тому моральні закони імперативні, виражають повинність (німецьке слово “тиякеп”— природна необхідність, на відміну від “5про11еп”, морального боргу) . Прикладом першої може бути сентенція “люди повинні вмирати”, розпорядження другого типу — “усі люди як розумні істоти повинні свідчити правду”. Установивши, що моральні закони імперативні і безумовні, ми ставимо наступні ключові питання: 1) які істотні значення цього імператива; 2) яка формула, найкраще його що виражає; 3) яке його підставу (умова, що робить його можливим) . На них і зупинимося, почавши з першого. ^ 2.6. Формули категоричного імператива Ясно, що імператив не більш ніж один, але формулювань Кант дає трохи. Одна з них говорить: “Надходь так, щоб максима твоєї волі завжди могла стати принципом основи загального законодавства”, тобто щоб твоя суб’єктивна максима стала об’єктивним законом. Цю формулу ми знаходимо в “Основах метафізики моральності” і в “Критику практичного розуму”. У “Основах” є і дві інші формули. “Надходь так, щоб ти завжди відносився до людства й у своєму обличчі і в особі всякого іншого також як до мети і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу”. Тут помітна возрожденческая планка достоїнства людини не як речі серед речей, але як істоти, що коштує вище всього. Ця формула припускає принцип: “раціональна природа дана як мета в собі”. “Надходь відповідно до такої максими, що у той же час сама може стати загальним законом”. Очевидна подібність формулювань, але якщо перша акцентує волю, те третя — закон. Це значить, що ми не тільки підлеглі, але сам закон ні що інше як плід нашої раціональності, отже, залежить від нас: які люди, такі закони. Ми своїм розумом і волею наказуємо собі закони для негайного виконання. Звідси автономія морального закону, питання про що Кант поставило з максимальною логічною строгістю.^ 2.7. “ЗОРЯНЕ НЕБО НАДІ МНОЮ І МОРАЛЬНИЙ ЗАКОН У МЕНІ” Людина як феноменальна істота, кінцеве, але наділене розумом, структурно відкрите нескінченному (Ідеям) , виявляється присвяченим у таємниці цього нескінченних. Така додатковість двох критик — чистого розуму і практичного розуму. Стало бути, доля людини — нескінченність. Вихід за обрій — це заповіт Канта став вихідною позицією романтизму, про що мова перед. “Дві речі наповняють душу завжди новим і усе більш сильним подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми міркуємо про їх, — це зоряне небо треба мною і моральний закон у мені. І те й інше мені немає потреби шукати і тільки припускати як щось обкутане чи мороком лежаче за межами мого кругозору; я бачу їх перед собою і безпосередньо зв’язую їх зі свідомістю свого існування. Перше починається з того місця, що я займаю в зовнішньому почуттєво сприйманому світі, і в неозору далечінь розширює зв’язок, у якій я знаходжуся, зі світами над світами і системами систем, у безмежному часі їхнього періодичного руху, їхнього початку і тривалості. Другий починається з мого невидимого Я, з моєї особистості, і представляє мене у світі, що воістину нескінченний, але який відчувається тільки розумом і з який (а через нього і з усіма видимими світами) я пізнаю себе не тільки у випадковому зв’язку, як там, а в загальному і необхідному зв’язку. Перший погляд на незліченну безліч світів як би знищує моє значення як тваринної тварини, що знову повинна віддати планеті (тільки крапці у всесвіті) ту матерію, з якого вона виникла, після того як ця матерія короткий час невідомий яким образом була наділена життєвою силою. Другий, навпроти, нескінченно піднімає мою цінність як мислячої істоти, через мою особистість, у якій моральний закон відкриває мені життя, незалежну від тваринної природи і навіть від усього почуттєво сприйманого світу. Принаймні це ясніше можна бачити, чим цей закон, з доцільного призначення мого існування, що не обмежено умовами Фіхте ТВОРИ. Найважливіші праці Фіхте були написані ще в Єні: «Grundlage der gesammten Wissenschaftslehre» (1794) ; «Grundlage der Naturrechts» (1796) ;«System der Sittenlehre» (1798) . Популярний виклад системи: «Bestimmung des Menschen» (1800) . Політична програма: «Der geschlossene Handelsstaat» (1800) .^ ПОГЛЯДИ. 1. Метафізична програма та дедуктивний метод. Уже самим розумінням завдань філософії Фіхте відрізнявся від правовірних кантіанців: критику пізнання він вважав тільки підготовчим завданням, фундаментом науки про буття. Від філософії вимагав, щоб вона, на відміну від спеціальних наук, представила знання у вигляді системи. У свою чергу, система вимагає однорідності, тобто вона повинна спиратись на один принцип. Тому програма Фіхте була метафізичною, систематичною та моністичною. Метод філософії Фіхте також розумів не по-кантівськи. Він шукав такий метод, який би дозволив знаходити необхідні істини та визначати не тільки як є, але як повинно бути. Це міг здійснити тільки дедуктивний метод. Тому в своїй методології Фіхте повернувся до раціоналістичної традиції, яка була перервана Кантом. Цей метод не тільки утворив прірву між філософією та досвідом і визначив характер його філософії, але й перевів філософію з того шляху, на який її намагався спрямувати Кант, на шлях спекуляції. 2. Епістемологічна вихідна позиція та ідеалістичним розв’язок. Хоча Фіхте і відновив докантівську спекулятивну метафізику, все-таки в принципов