1 Особистість (людина) як суб'єкт І об'єкт суспільних стосунків 37 Розділ 2

Особистість як суб’єкт та об’єкт суспільних стосунківЗмістОсобистість (людина) як суб’єкт і об’єкт інституційних (суспільних) стосунків Введення 2 Розділ 1. Методологічні основи дослідження людини (особистості) і суспільних стосунків 1.1. Соціоцентризм і антропоцентризм як парадигми дослідження особи у філософії і соціології 11 1.2. Особистість (людина) як суб’єкт і об’єкт суспільних стосунків 37 Розділ 2. Інституційні механізми регулювання суспільних стосунків і поведінки особистості 2.1 . Соціальні інститути і їх роль в регулюванні суспільних стосунків 64 2.2 . Інституційні механізми регулювання діяльності і поведінки особистості 84 Висновок 123 Список літератури 129ВступСаме буття людини влаштоване так, що індивід в принципі не має можливості оглянути, вивчити ціле і прийняти «загальну» точку зору, і тому приречений мати лише «особисті погляди». С. Кьєркегор У сучасній науці підхід до проблеми людини пов’язаний з трьома фундаментальними вимірами: біологічним, психічним і соціальним. Біологічний виражається в морфофізіологічних, генетичних явищах, а також в нервово-мозкових, електрохімічних і інших процесах людського організму. Під психічним розуміється внутрішній духовний світ людини – його свідомі і несвідомі процеси, воля, переживання, пам’ять, характер, темперамент, відчуття і так далі. Соціальний аспект розкриває суть людини через суспільні стосунки. Людина є складноорганізованим біопсихічним феноменом, матеріальний субстрат якого, звичайно, піддається біологічному виміру (точніше, фізіологічному), але вміст його залежить від різних процесів, що відбуваються в соціокультурному просторі. Соціальні феномени наповнюють форму (індивіда) вмістом. Таким чином, людину не можна розглядати лише як біологічний вид, як організм, вона є соціокультурним конструктом (суб’єктом суспільних стосунків).Людина живе як би в дійсності, що все більш розширюється для нього. Спочатку це вузьке коло людей, що безпосередньо оточують її, і предметів, взаємодія з ними, плотське їх сприйняття і засвоєння відомого про них, засвоєння їх значень. Але далі перед нею починає відкриватися дійсність, що лежить далеко за межами її практичної діяльності і прямого спілкування: розсуваються кордони пізнаваного миру, що представляється нею. Дійсне “поле”, яке визначає тепер її дії, є не просто наявне, але таке, що існує – що існує об’єктивно або інколи лише ілюзорно. Стосунки людини з навколишнім світом наочні. Внутрішню структуру суспільних стосунків можна представити у вигляді обумовленості елементів по лінії «людина – предмет – людина», що додає їм якісну визначеність і особливість. Звідси і специфіка суспільних стосунків, що характеризується тим, що в їх вмісті унікально «синтезуються» елементи об’єктивного і суб’єктивного, сутнісні сили людини і наочні способи їх реалізації. Тому наступною важливою ознакою суспільних стосунків є їх суб’єктність. У суспільстві немає і не може бути «поза»- або «над»- людських зв’язків і стосунків, наочна опосередкованість яких виступає лише необхідним і об’єктивним засобом «інтерференції» сутнісних сил людей. В стані предметно-опосередкованої обумовленості знаходяться саме продуктивні, сутнісні сили людей, які додають своєрідність вмісту суспільних стосунків, наповнюють їх власне людськими властивостями. Внутрішня структура суспільних стосунків («людина – предмет – людина») передбачає, що люди знаходяться в стані обумовленості з боку своїх сутнісних сил, які виступають як реляційні властивості і до яких, природно, не може бути зведений весь зміст суспільних стосунків. Сутнісні сили людей додають суспільним зв’язкам і стосункам активний, доцільний і діяльний характер, звідси їх складність і динамічність в порівнянні із зв’язками і стосунками природного світу. Сутнісні сили людини можуть виявлятися лише в різних формах наочності або в їх комбінаціях. Зміна суспільних стосунків і поява нових пов’язано із зміною суб’єктів стосунків, об’єктів, з приводу яких вони складаються, зв’язків між суб’єктами і будь-якого компоненту «сутнісних сил» індивідів, перш за все потреб. Структура сутнісних сил, від природи яких, як і від природи предмету, залежать суспільні стосунки, може бути умовно представлена трьома основними видами, трьома групами. У першу входять потреби, мотиви, стимули, установки, здібності, інтереси людей. Людські потреби, очевидно виступають як основний компонент цієї групи сутнісних сил. Вони є реакцією людини або соціального суб’єкта на зміну внутрішнього або зовнішнього порядку з метою самозбереження, підтримки існування і власного відтворення. Саме вони «запускають механізм» діяльності, зв’язків і стосунків, оскільки їх задоволення має життєво важливе значення для соціального суб’єкта. Залежно від різноманіття потреб (природних, економічних, соціальних) в суспільстві складаються різні види діяльності, зв’язків і стосунків, здійснюється процес їх відтворення і розвитку. До другої групи сутнісних сил входять знання (професійні, побутові, політичні економічні, історичні, соціальні і ін.), які організовують і сприяють ефективному здійсненню людської діяльності, зв’язків і стосунків. Як особливий вид сутнісних сил, що входять до третьої групи, можна виділити комплекс елементів, що створюють світогляд соціального суб’єкта в історичній творчості. Включаючись в певний вид діяльності і суспільних стосунків, соціальний суб’єкт (особа, група, суспільство) стає залежним від предмету своєї діяльності і від інших суб’єктів. Тому однією з важливих ознак суспільних стосунків є об’єктивна обумовленість, взаємна і наочна залежність суб’єктів стосунків. Таким чином, суспільні стосунки є результат і спосіб (форма) здійснення людської діяльності, суб’єкти якої обумовлюють один одного в предметно-опосередкованій формі. Поряд з цим особистість людини – перш за все індивідуальність, що здійснює безпосередній вплив на стосунки з іншими людьми. У зв’язку з цим перед нами стоїть проблема: як збалансувати духовні і соціальні початки особистості, індивідуальність і громадськість. Актуальність проблеми визначення особистості як суб’єкта і об’єкта суспільних стосунків обумовлена соціальною ситуацією розвитку сучасного суспільства, кардинальними змінами в соціально-економічному і суспільному житті країни.Кінець XX – початок XXI ст. стали періодом збільшеної напруженості у взаєминах людини і суспільства. Цей період можна вважати вищою і найбільш зрілою фазою розвитку людини, її взаємин з суспільством. Вивчення цієї фази створює умови для можливого з’єднання соціоцентризму і антропоцентризму у вирішенні проблем, що виникають в системі «людина – суспільство». По-друге, обидві форми світогляду – і антропоцентризм, і соціоцентризм, в тій чи іншій мірі вивчають людину, наділену соціальними якостями, тобто такими якостями, яких вона набуває при взаємодії з суспільством. По-третє, порівняльний аналіз особистості як суб’єкта і як об’єкта суспільних стосунків дозволить довести значущість соціальних взаємодій людини і суспільства в процесах соціалізації для становлення і розвитку особистості, самоповаги людини в різних сферах життєдіяльності.Метою дисертаційного дослідження є розгляд людини, що має індивідуальний досвід, інтелект, інтереси, цінності, потреби, пристрасті як активного суб’єкта, що бере участь в суспільних стосунках. Об’єктом дослідження виступає людина в сучасному суспільстві. Вивчаючи людину в рамках гуманітарних наук, неможливо зупинитися на одному теоретичному підході. Нам необхідно звернутися до досвіду як соціальної філософії, філософської антропології і психології, так і до соціологічних теорій. Дана тема знаходиться на стику міждисциплінарних областей знання. У зв’язку з цим основними завданнями дисертаційного дослідження є: проаналізувати соціоцентричний підхід і антропоцентричний погляд на людину;У дисертаційній роботі особистість досліджується як продукт соціальних взаємозв’язків і суб’єкт соціальної активності. Отже, нам необхідно розглянути людину як суб’єкт і об’єкт суспільних стосунків. При цьому необхідно визначити, як об’єднати (знайти «золоту середину») відношення до людини як до «продукту історичного розвитку, результату включення в соціальну систему» і розуміння людини в якості «особливого буття, що займає специфічне положення в космосі». 2) розглянути людину як суб’єкт і об’єкт суспільних стосунків; В рамках постіндустріального суспільства, коли масове, конвеєрне виробництво замінює індивідуальна творчість, людині пропонується певний набір поведінки, цілей і цінностей. Спосіб життя у всіх аналогічний, таким чином, складаються система стандартних типів особистості для більшості людей.У ХХI столітті суспільство пропонує нові можливості для формування людини як особистості. Однією з важливих особливостей сучасної особистості є мобільність: уміння знаходити нові форми поведінки, адекватно реагувати на змінні соціальні вимоги і вносити чіткі зміни до стилю свого життя. Отже, людині необхідно займатися процесом самопроектування, самоїнтеграції і саморефлексії в рамках суспільних стосунків. Розглядаючи процес розвитку особи, можна судити не лише про специфіку формування сучасного суспільства, але і про специфічність соціокультурного буття людини в цілому. Необхідно визначити, чи слід розглядати суспільство, суспільні стосунки як деяку нерозчленовану цілісність через діяльнісну суть людини, або схилитися до того, що на сучасному світі не людина призначена для суспільства, а суспільство для людини.3) показати, яким чином суспільні стосунки впливають на формування людини як особистості. Суспільство надає людині через соціальні інститути, групи, різні системи реалізувати свої потреби і активно затвердити свою позицію. Для неї пристосування до соціокультурної середи – це момент адаптації, підлеглий завданням самореалізації особистості. Залежність від правил навколишнього середовища і обставин своєї долі заставляє людину вибирати той тип особистості, який сприяє комфортному існуванню індивіда в рамках його уявлення про життя. «Єдине ефективне вирішення, що веде до перемоги, полягає в удаваному пристосуванні до системи при одночасному і постійному самовдосконаленні, безперервному русі вперед» . Основне джерело активності особи в суспільстві – незадоволені потреби. Незадоволені бажання заставляють діяти людину, отримуючи те, що вона ще не має. Існує два класи потреб: природні (природні) і соціокультурні. В процесі діяльності людина міняє саму себе, простір, що оточує його, самі потреби, умови досягнення необхідного. «Індивід є те, що він робить, він стає тим, що він робить; …» . З одного боку суспільство в цілому пропонує осіб методи і способи задоволення природних і соціокультурних потреб по законах, що історично склалися, стереотипах і табу. З іншого боку, з розвитком науково-технічного прогресу людині пропонуються нові можливості реалізувати індивідуальні мрії. Необхідно розглянути процес інституціалізації як соціальний процес, який складається в суспільстві в результаті діяльності індивідуальних і колективних соціальних суб’єктів, і виражає формування нових потреб, цінностей і ідеалів суспільства, що закріплюються у формі зразків суспільної поведінки в свідомості індивідів, а також в різних формах і рівнях суспільної свідомості: політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної, наукової, філософської ідеології і психології. Саме процес інституціалізації дозволяє суспільству в цілому і кожній людині окремо задовольняти свої тілесні і духовні потреби.Уривок з роботи2.1. Соціальні інститути і їх роль в регулюванні суспільних стосунків При розгляді соціальних явищ і процесів як початкова клітка соціологічного аналізу часто використовується поняття “Соціальний інститут”. Коло явищ і процесів, які соціологи позначають поняттям “Соціальний інститут”, досить широкий. Як відзначав свого часу Моріс Корнфорт, у Великобританії англійська мова, капіталістична система, клуб крокету, змагання по веслуванню, лондонський універмаг, британські залізниці, рада з контролю цін і доходів парламенту, міністерство торгівлі, тред-юніони, політичні партії і таємна поліція – “все це соціальні інститути” . Поняття “Соціальний інститут” в соціологічному лексиконі однозначного визначення не отримало; навпаки, в літературі існує різноманіття визначень соціального інституту. Так у “Короткому словнику по соціології” пропонується під соціальним інститутом розуміти стійкі форми організації спільної діяльності людей, що історично склалися. До фундаментальних соціальних інститутів тут віднесені власність, держава, сім’я, виробничі ланки суспільства, наука, система засобів масової інформації, виховання, освіта, право. У “Соціологічному довіднику” соціальний інститут визначений як форма закріплення і спосіб здійснення діяльності, що забезпечують стабільне функціонування суспільних стосунків за допомогою соціальних норм і санкцій . Як приклад соціального інституту названі: політичні партії, армія, церква, школа, сім’я, охорона здоров’я, мораль, право, спорт. Л.А. Сєдов в словнику “Сучасна західна соціологія” констатує, що в західній соціології поняттям “Соціальний інститут” прийнято позначати стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, регулюючих різні сфери людської діяльності і організуючих їх в систему ролей і статусів, що створюють соціальну систему. М.С.Комаров і А.М. Яковлєв в “Енциклопедичному соціологічному словнику” визначають соціальні інститути як відносно стійкі типи і форми соціальної практики, за допомогою яких організовується суспільне життя, забезпечується стійкість зв’язків і стосунків в рамках соціальної організації суспільства. У соціології термін “інститут” прийшов з юриспруденції, де він уживався для позначення сукупності норм, регулюючих правові стосунки: інститут власності, інститут спадкоємства, інститут шлюбу. У Древньому Римі посібники для юристів, що дають систематизований огляд діючих законів приватного права, називалися інституціями. У соціологічній літературі термін “інститут” почав використовуватися з часу становлення соціології як науки і набув найбільшого поширення у зв’язку з вживанням інституційного аналізу суспільних явищ і процесів.Родовід інституційний аналіз веде від основоположників соціології – Огюста Конта і Герберта Спенсера. Хоча в їх роботах відсутнє визначення соціального інституту, вони розглядають життя суспільства крізь призму особливих форм соціальної організації, які надалі були названі соціальними інститутами. Представляючи в соціальній статиці суспільство як систему, О. Конт як її первинні елементи називає такі соціальні інститути, як сім’я, кооперація, церква, держава. Різноманіття соціальних інститутів Г. Спенсер зводить до шести основних груп: домашні, обрядові, професійні, промислові, політичні, церковні. Для основоположників соціології основне призначення соціальних інститутів полягає в підтримці суспільної рівноваги і в регулюванні процесів функціонування соціальних спільнот. Не дивлячись на те, що марксизм довго ігнорував інституційний аналіз як породження буржуазної соціології, основоположники марксизму використовували термін “соціальний інститут” і застосовували інституційний аналіз до розгляду основних соціальних інститутів суспільства, таких як сім’я, держава цивільне суспільство. К. Маркс в листі до російського літератора Павла Васильовича Анненкова від 28 грудня 1846 року відзначав, що “суспільні інститути є продуктами історичного розвитку” . У ранній роботі “До критики гегелівської філософії права” (1844) він заявляв, що для нього такі суспільні інститути, як сім’я, держава, цивільне суспільство не абстракції, а “соціальні форми існування людини” . Історичний аналіз соціальних інститутів даний Ф. Енгельсом в роботі “Походження сім’ї, приватної власності і держави” (1884).Найбільшого поширення інституційний аналіз набув в 20-50-ті роки XX ст. в англо-американській соціології, коли з’явилися спеціально присвячені аналізу соціальних інститутів монографії Джойса Хертзлера “Соціальні інститути” (1929) і “Американські соціальні інститути” (1961) Френсиса Чепіна “Сучасні американські інститути” (1935), Лойда Балларда “Соціальні інститути” (1936), Гарі Барнза “Соціальні інститути” (1942), Константіна Панунзіо “Головні соціальні інститути” (1946), Джеймса Фейблемана “Інститути суспільства” (1956). Визначення соціального інституту, що даються англо-американськими соціологами, не дивлячись на різні словесні тлумачення, за своєю суттю схожі. Так, для Чарльза Кулі соціальні інститути – це певні сталі форми мислення. Уолтон Гамільтон під соціальними інститутами розуміє вербальні символи, за допомогою яких описується група соціальних звичаїв, широко поширених і незмінних. З точки зору Т. Парсонса, соціальні інститути є зразками стандартизованих очікувань, які управляють поведінкою індивідів і соціальними стосунками . Л. Баллард вважає, що соціальні інститути є формами організованих людських відносин з метою встановлення спільної волі . На думку Д. Хоманса, соціальні інститути – це набір правил і норм, що визначають, як особа повинна або не повинна поводитися при певних обставинах в ситуації, що склалася. Джеймс Фейблеман трактує соціальні інститути як групові цілі, об’єктивовані за допомогою матеріальних засобів вираження. У інтерпретації англо-американських соціологів з соціально-психологічними і етичними позиціями соціальні інститути являються механізмами впровадження в свідомість людини раціоналістичних установок і норм поведінки особи в суспільстві. Польський соціолог Ян Щепанський відзначає, що термін “соціальний інститут” як в соціології, так і в інших соціальних науках виступає в декількох значеннях. Визначення соціального інституту Я. Щепанський зводить до чотирьох основних: 1) певна група осіб, що здійснюють спільну діяльність; 2) певна організація людей, яка виконує комплекс функцій від імені всієї групи; 3) установ і засобів діяльності, які регулюють поведінку членів групи; 4) деякі соціальні ролі, особливо важливі для групи. Власне визначення у польського соціолога таке: соціальні інститути – це “системи установ, в яких певні люди, вибрані членами груп отримують повноваження для виконання певних і безособових функцій заради задоволення існуючих індивідуальних і суспільних потреб і ради регулювання поведінки інших членів груп”.У вітчизняній соціологічній літературі до початку 70-х років ХХ століття термін “соціальний інститут” практично був відсутній, а інституційний аналіз марксистські критики відносили до прерогатив буржуазної методології. Одним з перших в радянській соціології до інституційного аналізу звернувся І.І. Лейман. У роботі “Наука як соціальний інститут” він визначив соціальний інститут як “об’єднання людей, що виконують специфічні функції в рамках соціальної цілісності і пов’язані спільністю функцій, а також традицій, норм, цінностей; об’єднання, що має внутрішню структуру і ієрархію і що відрізняється особливим стійким характером зв’язків і стосунків, як внутрішніх, так і зовнішніх”.Список літератури:1. Абульханова-Славская К. А. Деятельность и психология личности. – М.: Наука, 1980. – 334 с. 2.Абульханова-Славская К. А. Жизненные перспективы личности//Психология и образ жизни личности. – М.: Наука, 1987. -С. 30. 3. Американская социология. М., 1972. С. 376. 4. Ананьев Б. Г. Избр. псих, труды в 2-х т. – М., 1980. 5. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. – Л., 1968. -С.327. 6. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания. – М., 1977. – С. 247. 7. Андреева Г. М. Социальная психология. – М., 1980. – 391 с. 8. Андреев Ю.П. Содержание и структура общественных отношений / Под ред. В.А. Демичева. – Саратов: Издательство Саратовского университета, 1985. 9. Андреев Ю.П. О материальной основе существования общественных отношений / Вопросы социологии, социальной психологии и этики. – Свердловск, 1972; он же. Признаки общественных отношений / Общественные отношения и сознание. – Свердловск, 1975. 10. Анисимов С. Ф. Духовные ценности: производство и потребление. – М.: Мысль, 1988. – 253 с. 11. Анцыферова Л. И. Психология формирования и развития личности. – М.: Наука, 1981. 12. Архангельский Л. М. Ценностные ориентации и нравственное развитие личности. – М., 1987. – С. 64. 13. Асеев В. Г. Мотивация поведения и формирования личности. – М.: Мысль, 1976. – 158 с. 14. Асмолов А. Г. Личность как предмет психологического исследования. – М., 1984. 15. Афанасьев А. В. Жизненный выбор. – М., 1984. 16. Афанасьев В. Г. Системность и общество. – М., 1980. -С. 133. 17. Афанасьева И. Г. Социалистические ценности и ценностные ориентации личности. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 59 с. 18. Ахаян Т. К. Характеристика классного руководителя как средство изучения общественной направленности учащихся// Герценовские чтения ЛГПИ им. А. И. Герцена. – Л., 1967. – С. 42- 48. 19. Балашатик Б. Уровень притязаний//Диагностика психического развития. – Прага, 1978. – С. 161 – 166. 20. Бабанский Ю. К. Оптимизация учебно-воспитательного процесса. – М.: Просвещение, 1982. – 192 с. 21. Бакштановский В. И. Моральный выбор личности: альтернативы и решения. – М., 1983. 22. Балл Г. А Теория учебных задач. – М.: Педагогика, 1990. 23. Баллер Э. А. Преемственность в развитии культуры. – М.: Наука, 1969. – С. 15. 24. Бауэр А., Эйхгорн В. Философия и прогностика. – М.: Прогресс, 1971. 25. Бахтин М. М. Формы времени и хронотопы в романе “Очерки по исторической поэтике”//Вопросы литературы и эстетики. – М. 1975. – 407 с. Беляева А.А. Средний слой российского общества: проблемы обретения социального статуса // Социологические исследования. 2003. № 10 26. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. – М.: Прогресс, 1988. 27. Берне Р. Развитие “я-концепции” и ее воспитание. – М.: Прогресс, 1986. – 422 с. 28. Бердяев Н.А. «Проблема человека (к построению христианской антропологии»). – М., 1978г 29. Бердяев Н.А, М. 2003. 378с. 30. Битинас Б. П. Структура процесса воспитания. – Каунас, 1984.-485с. 31. Блюмина Т.А. Ущербность социоцентризма в многовековой дискуссии о факторах становления личности // Соционическая газета. – 2003. – № (20). 13.09.2003. С. 12. 32. Блюмкин В. А. Мир моральных ценностей. – М.: Знание, 1981. -64с. 33. Бобнева М. И. Социальные нормы и регуляция поведения. – М., 1978. – 310 с. 34. Бодалев А. А Личность и общение. – М., 1983. 35. Божович Л. И. Личность и ее формирование. – М., 1968. 36. Борее Ю. Б. Эстетика. – М. 1987. 37. Бороздина Л. В. Исследование уровня притязаний. – И., 1986. – 130 с. 38. Бороздина Л. В., Видинска Л. Притязания и самооценка. Вестник МГУ. Сер. 14. Психология. 1996. N 3. – С. 21 – 31. 39. Братусъ Б. С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -301 с. 40. Братусъ Б. С. О механизмах целеполагания//Вопр. психологии. 1977. N 2. – С. 121 – 124. 41. Брожик В. Марксистская теория оценки. – М., 1982. -259с. Бурдье П. Социальное пространство и генезис классов // Социология политики. М., 1993. 42. Вольт Л. О., Сависаар Э. Э. Религия как средство глобальной ценностной переориентации в социальной философии Римского клуба//Философские науки, 1982, N 4. 43. Валлон А. Психологическое развитие ребенка. – М.: Просвещение, 1967. – 193 с. 44. Василенко В. А. Мораль и общественная практика. – М.: МГУ, 2003. – 175 с. 45. Василенко В. А. Ценности и ценностные отношения// Проблема ценности в философии. – М. – Л., 1966. 46. Василюк Ф. Е. Психология переживаний. – М.: Изд-во МГУ. – 1984. – 200 с. 47. Вебер М. Основные понятия стратификации // Социологические исследования. 1994. № 5. С. 152. 48. Веселова В. В. Билет в будущее. – М.: Знание. 1990. 49. Вершловский С. Г. Воспитание активной позиции личности. -Л., 1981.-144с. 50. Вилюнас В. К. Психология эмоциональных явлений. – М.: МГУ, 1984. – 143 с. 51. Вилюнас В. К. Теория деятельности и проблемы мотивации/А. Н. Леонтьев и современная психология/под ред. А. В. Запорожца, В. П. Зинченко, О. В. Овчинниковой, О. К. Тихомирова. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – С. 191 – 200. 52. Вилюнас В. К. Психологические механизмы биологической мотивации. – М.: Изд-во МГУ, 1986. 53. Возрастные и индивидуальные особенности младших подростков/Под ред. Д. Б. Эльконина, Т. В. Драгуновой. – М., 1967. – 360 с. 54. Волков И. П. Воспитание творчеством// Вопросы психологии личности школьников/Под ред. Л. И. Божович, Л. В. Благонадежиной. – М., 1961. – 406 с. 55. Выготский Л. С. Собр. соч. в 6-ти т. М., Т. 3., 1983. – 368 с. Т. 4., 1984. – 432 с. Т. 6., 1984. – 400 с. 56. Гаврилова Т. П. О воспитании нравственных чувств. – М.: Знание, 1984. – 73 с. 57. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. – М.. 1977. – Т. 3. – С. 248. 58. Гегель Г. В. Ф. Соч. – М., 1959. – Т. 4. – С. 120. 59. Гегель Г. В. Ф. Эстетика. – М., 1968. – Т. 1. – С. 70. 60. Гегель Г. В. Ф. Наука логики//Соч. – М., 1937. – Т. 5. -715с. 61. Гидденс. Э. Развитие социологической теории / Э. Гидденс // Социология. – М., 1999. 62. Гидденс Э. Социология: учебник 90-х годов (реферированное издание). Челябинск, 1991. 63. Головаха Е. И., Кроник А. А. Психологическое время личности. – Киев: Наукова думка, 1984. 64. Головин, Н. Л. Теория социального порядка Т. Парсонса /Н. А. Головин // Социологические исследования. 1998. № 4. с.38. 65. Давидович В. К Социальная справедливость: идеал и принцип деятельности. – М., 1989. – 255 с. 66. Давыдов Ю.Л. Исторический горизонт теоретической социологии// История теоретической социологии. – Т.1. М., 1997.с.158. 67.Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта // Социологические исследования. 1994. № 5. С. 143. 68. Додонов Б. И. Эмоция как ценность. – М., 1978. 69. Деятельность: теории, методология, проблемы. – М.: Политиздат, 1990. – 336 с. 70. Дмитриев Г. Д Критический анализ дидактической мысли в США. – М.: Педагогика, 1987. – 103 с. 71. Дробницкий О. L Проблемы нравственности. – М.: Наука, 1977. – 334 с. 72. Дробницкий О. L Мир оживших предметов. Проблема ценности и марксистская философия. – М., 1967. – С. 33. 73. Дубинин Н. Н., Карпец И. И., Кудрявцев В. И. Генетика, поведение, ответственность. – М., 1989. – 351 с. 74. Демин М. В. Проблемы теории личности. – М., 1977. 75. Демин М. В. Диалектика познания. – Л., 1983. 76. Дистервег А. Избранные пед. соч. – М., 1958. 77. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. М., 1991. 78. Есенгалиева А.К. Социальная адаптация этнических групп к условиям рынка. Автореф. дисс. 2000 г.,с.15. 79. Здравомыслов А. Г. Потребности. Интересы. Ценности. – М., 1986. – 163 с. 80. Зотова О. И. Направленность личности, социальная регуляция поведения молодежи//Психология личности и образ жизни. -М.: Наука, 1987. 81. Зотова О. И., Бобнева М. И. Ценностные ориентации и механизмы социальной регуляции поведения// Методологические проблемы социальной психологии. – М.: Наука, 1975. -С. 241. 82. Иззард К. Е. Эмоции человека. – М.: Изд-во МГУ, 1980. -427с. 83. Каган М. С.. Мир общения. – М.: Политиздат, 1988. -319с. 84. Казакина М Г. Ценностные ориентации и их формирование в коллективе. – Л., 1989. – 85 с. 85. Казакина М. Г. Взаимосвязь процесса развития коллектива и нравственного формирования личности. – Дис. … докт. пед. наук. – Л., 1983. 86. Казакина М.Г. Жизненные цели как компонент направленности личности //Проблемы единства обучения и воспитания. – Л., 1978. 87.Канке, В. А. Основы философии / В. А. Канке.- М.: Логос, 2004 88. Кант Э. И Соч. в 6-ти т. – М., 1966. – Т. 6. – С. 35. 89. Кикнадзе Д. А Потребности: поведение. Воспитание. – М.: Мысль, 1968. Ковалев А.Г. Коллектив и социально-психологические проблемы руководства. М.1975. с.53. 90. Козлецкий Ю. Человек Многомерный (психологическое эссе). М.1991. 91. Кон И. С. Психология ранней юности. – М.: Просвещение, 1989. – 292 с. 92. Кон И. С. Открытие “Я”. – М.: Политиздат, 1984. – 367 с. 93. Кон И. С. Социология личности. – М., 1967. – 383 с. 94. Кон И. С. В поисках себя: Личность и ее самосознание.-М., 1984.-335с. 95. Кон И.С. Личность и социальная структура // Американская социология. – М., 1992. 96. Конникова Т. Е. Роль коллектива в формировании личности. Дис. … д-ра пед. наук. – Л., 1970. 97. Корнфорт М. Открытая философия и открытое общество. М., 1972, с.316. 98. Королев И.Ю. Социоцентризм как концепт социальной науки// Проблемы и перспективы развития социологии в высшей школе. Тезисы докладов Всероссийской конференции, Ростов на Дону, 4-5 нюня 1992 г., Вып. 1. 99. Коршунов А М., Мантаков В. В. Диалектика социального познания. – М.: Политиздат, 1988. – 383 с. 100. Краткий словарь по социологии. М., 1988г. С.88-89 101. Крупская Я. К. Соч. в 10-ти т. – М., 1959. 102. Кули Ч.Х. Человеческая природа и социальный порядок. М.2000 103. Культура жизни личности/ Под ред. Л. В. Сохань. – Киев. 1988. 104. Лейман И.И. Наука как социальный институт. Л., 1971. 105. Леонтьев А Н. Потребности, мотивы, эмоции. – М.: Изд-во МГУ, 1971. – 40 с. 106. Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, личность. – М.: Политиздат, 1977. – 304 с. 107. Леонтьев Д. А. Личностный смысл и трансформации психического образа. – Вестник МГУ. Серия 14. Психология. 1988. – N 2. – С. 3 – 13. 108. Литературное наследство. Т.22-24. 109. Личность в XX столетии. Анализ буржуазных теорий/Под ред. М. Б. Митина. – М.: Мысль, 1979. – 260 с. 110. Макаренко А С. Сочинения в 8-ми т. – М., 1988. 111. Маркарян Э. С. Понятие культуры в системе современных социальных наук. – М.: Наука, 1973. 112. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т.3. 113. Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. – М., 1956. 114. Маркс К. П.В. Анненкову, 28 декабря 1846 г. // Маркс К. Энгельс Ф. Соч. Изд. 2-е. Т. 27. с.406. 115. Маркс К. К критике гегелевской философии права // Маркс К. Энгельс Ф. Соч. Изд. 2-е. Т. 1. с.243. 116. Марченко Т.А. Потребность как социальное явление. М. Высшая школа.1990. 117. Менегетти А. Система и личность. М.: Издательство серебряные нити, 1996. 118. Мерлин В. С. Очерки психологии личности. – Пермь. 1959. – 120 с. 119. Мертон Р.К. Социальная теория и социальная структура // Социологические исследования. 1992. № 2. 120. Милтс А. А. Гармония и дисгармония личности. – М.: Политиздат, 1990. 121. Михайлов Ф. Т. Загадка человеческого Я. – М., 1976. 122. Москвичев С. Г. Проблемы мотивации в психологических исследованиях. – Киев. 1975. – 144 с. 123. Молодежь: Ориентации и жизненные пути. – Рига. 1988. 124. Моросов А.М., Мокроносов Г.В. Общественные отношения и личность. – Свердловск, 1969. 125. Мысливченко А. Г. Человек как предмет философского познания. – М., 1973. 126. Мясищев В. Н. Проблема отношений человека и ее место в психологии. – Вопросы психологии. – 1957. – N 5. – С. 142 – 154. 127. Мясищев В. Н. Проблемы психологии в свете взглядов классиков марксизма-ленинизма на отношения человека. – Личность и неврозы. – Л., 1960. – С. 147. 128. Надель С.Н. Современный капитализм и средние слои. М., 1978. 129. Наумова Н. В. Целеполагание как системный процесс. -М., 1982. – С. 17. 130. Неменский Б. М. Мудрость красоты. – М., 1987. 131. Ницше Ф. Так говорил Заратустра. – М.: ООО «Издательство АСТ»; Харьков: «Фолио», 2004. с.82. 132. Одайник В. «Личность и общество», М. 1996 133. Ольшанский В. Б. Личность и социальные ценности// Социология в СССР. – М., 1966. 134. Парсонс Т. Общий обзор / Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. М., 1972. 135.Т.Парсонс «Понятие общества: компоненты и их взаимоотношения».М.1989г 136. ПестеревВ. Н. Цивилизация и ее исторические типы. -Л., 1987. 137. Печчеи А. Человеческие качества. – М., 1985. 138. Платонов Г. В. Картина мира, мировоззрение и идеология. – М., 1972. 139. Проблемы формирования ценностных ориентации и социальной активности личности/Под ред. В. С. Мухиной. – М., 1984. – 134 с. 140. Проблемы экологии человеках/Казначеев Н. Н. – М.: Наука, 1986. 141. Риккерт Г. О системе ценностей. Логос, т. 1, вып. 1. Спб.- М., 1974. 142. Резерв времени – творчество/Под ред. Г. Нойнера и др. -М.: Педагогика, 1989. 143. Ротенберг В. С., Аршавасий В. В. Поисковая деятельность и адаптация. – М., 1984. 144. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. – М.: Педагогика, 1973. – 423 с. 145. Рувинский Л. И. Нравственное воспитание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – 184 с.