1. Предмет І завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного І юридичного профілю

1.Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного і юридичного профілю.Предметом навчального курсу “Історія України” є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.Історія — це перш за все бачення, яке вимагає часової і просторової відстані при твердому об’єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (економічний, політичний, релігійний, культурний та інші), тобто цикли, відносно яких можна отримати всебічне уявлення, є предметом історії.Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.Історія – це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам’ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.^ 2. Методологічні засади, джерела вивчення курсу «Історія українського суспільства».Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:1. Принцип об’єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв’язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їхнє значення.Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.Джерела і література з історії УкраїниДжерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.Сукупність історичних джерел класифікують на п’ять основних типів:1)речові джерела — пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам’ятки;2)етнографічні джерела — пам’ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;3)лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;4)усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та ін.;5)писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.^ 3. Історичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України.З кінця V — початку VI ст. розпочинається стрімкий і масштабний процес розселення слов’янського етносу з території прабатьківщини. Здавалось, непохитно-монолітний до того слов’янський світ розколовся, і величезні маси людності зірвалися з насиджених місць і рушили землями Європи. Це було викликано насамперед інтенсифікацією розкладу родо-племінного ладу, спричиненого розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, швидким зростанням населення слов’янського світу (своєрідний «демографічний вибух»), визріванням і наростанням соціально-майнової нерівності в їхньому суспільстві.То була доба виникнення квазідержавних суспільних об’єднань (союзів племен і далі племінних княжінь) і закладання підвалин державності у слов’янських народів. У процесі розселення складалась східнослов’янська, далі давньоруська, етнокультурна спільність. Вона посідала величезну територію Східної Європи, залишаючись об’єднаною відносно мови і культури спільністю.Історики нових часів встановили, що названі Нестором племена насправді були племінними об’єднаннями, союзами, утворення яких належить до часу не пізніше VI ст. Та сам літописець навіть приблизно не датує їх і не називає жодних дат в їхній давній історії. Тим часом, визначення хронологічних меж періоду існування великих союзів племен (частина яких переросла в згадані Нестором племінні княжіння) дало б змогу чіткіше уявити передумови складання Давньоруської держави.Еволюція східнослов’янської спільноти перебувала в обопільному зв’язку з формуванням державності. У створенні й розвитку етнокультурних об’єднань важливе, часом вирішальне значення мали давні держави, що об’єктивно прискорювали етногенетичні й культурні процеси та явища. З іншого боку, складання таких об’єднань сприяло утворенню і розвиткові державності. Так сталося й у східнослов’янському суспільстві.Давньоруська етнокультурна спільність склалася протягом VI—IX ст. і розвивалася в наступні століття. Вона зберігала відносну єдність матеріальної й духовної культури, сталість самого способу життя і в часи існування централізованої держави (X — перше тридцятиріччя XII ст.), і в добу удільної роздробленості (40-ві рр. XII — 30-ті рр. XIII ст.). Навіть політичне відособлення земель і князівств у складі федеративної держави, якою зробилася Київська Русь з 40-х рр. XII ст., не призвело до обласної замкненості й дроблення цілісної давньоруської культури.Носіями культурної спільності, хранителями народних засад і традицій в суспільстві були трудівники, ремісники й селяни, насамперед жителі великих і матих міст. Саме селяни великою мірою забезпечили єдність (хай і відносну) матеріальної та духовної культури на просторі Руської землі, від Суздаля до Берестя, від Галича до Тмуторокані. Бо вони були прив’язаними до землі, а ремісники постійно переїздили з одного князівства до іншого і спілкувались з колегами з інших міст. Галицькі кам’яних справ майстри працювали у Володимирі на Клязьмі, смоляни — в Чернігові, а новгородські будівничі творчо використовували досвід смоленських і полоцьких зодчих. Особливо значну роль у забезпеченні культурної єдності східного слов’янства відіграв Київ. Могутня, цілісна і масштабна культура стольного града держави постійно і сильно впливала на аналогічні явища і процеси всіх земель і князівств давньоруського часу.Не слід абсолютизувати культурну єдність східнослов’янської етнокуль- турної спільності, як це робилось у недавньому минулому, так само, як і не арго недооцінювати її. Здебільшого цілісна, вона зберегла місцеві особливості в мові, побуті, звичаях, господарстві, що не встигли згладитися за часи її існування (принаймні до кінця XIII ст.). Відчутне відособлення окремих територій у процесі суспільно-економічної еволюції суспільства стало основною причиною того, що локальні особливості (при збереженні досягнутої в перебігу етнокультурного розвитку спільності матеріальної й духовної культури) зміцніли і поступово, протягом кількох століть, надали специфічного спкжультурного обрису групам земель, які поволі переростали в території української, російської та білоруської народностей. Конец формы^ 4. Східнослов’янські племінні княжіння на території України в V – VIII ст. н.е. Започаткування державності. Слов’яни – автохтонне індоєвропейське населення Центр Європи, що заселяли території від Балканського пів до Балтійського моря, від Ельби й до Тихого океану. Слов’яни жили племенами, що складалися з родів. На чолі роду стояли старійшини, а племінний союз очолював вождь, якому належала верховна влада. У V-VII ст. почин формуватися слов’янські племінні союзи (напр. антське об’єднання), що є передумовою виникнення держави. Тож, протягом VII—VIII ст. слов’яни широко розселилися на території Східної Європи: від озера Ільмень на півночі майже до Чорного моря на півдні. Більшість східних словян проживали сааме на території України. Історичним центром східного слов’янства здавна було Середнє Подніпров’я, де проживали поляни. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в’ятичів. На захід од полян мешкали деревляни й дреговичі. Західні межі розселення східнослов’янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали білі хорвати, і ріки Західний Буг, уздовж течії якої тягнулися землі волинян. Північну групу східнослов’янських племен становили кривичі, полочани й новгородські словени. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, побережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. У межиріччі Дністра й Дунаю, у південно-західному Причорномор’ї проживали тиверці, сусідами яких на схід від Дністра були уличі. На території сучасної України протягом VII—IX ст. мешкали насамперед такі східнослов’янські племена, як поляни, деревляни, сіверяни, волиняни (давніші назви — дуліби, бужани), білі хорвати, уличі, тиверці. Ці племена являли собою союзи племен, які називали княжіннями. Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації зумовив появу спершу виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління. Внаслідок постійної військової активності племені й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася й гуртувалася дружина, основним заняттям якої була служба у війську. Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, поступово перетворюючись у самостійну одиницю влади. Військові вожді-князі разом із дружиною мешкали в укріплених племінних центрах — т. зв. городищах. Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не відокремилася в окрему соціальну групу. Союзи східнослов’янських племен на території України вже у VII ст. являли собою одну культурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов’янських племен. За наступних століть об’єднавчі тенденції між ними лише посилювалися, що сприяло виникненню в IX ст. ранньосередньовічної держави із центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови. Зародження державотворчих процесів у предків українців учені пов’язують із племінним об’єднанням дулібів. Воно виникло в VII ст. з метою захисту від войовничих кочівників, адже й літописець згадував про дулібів у зв’язку з навалою аварів. Дулібський союз об’єднав усі східнослов’янські племена на території України. Центром його було Зимненське городище, що неподалік м. Володимира на Волині. Одначе рівня держави дулібське об’єднання не досягло й невдовзі після свого виникнення розпалося. Відтоді центром державотворення на українських землях стала Середня Наддніпрянщина. Саме тут на межі трьох східнослов’янських союзів племен — деревлян, сіверян і полян не пізніше VI ст. виник Київ, якому судилося стати столицею першої східнослов’янської держави. Звичайно, за тих часів Київ іще не був містом у сучасному розумінні.^ 5. Утворення Київської Русі. Роль в цьому процесі варязького і слов’янського чинників. Норманська теорія і її сучасні оцінки. Укінці IX ст. рівень державної організованості східних слов’ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об’єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Слов’янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об’єднанню з часом всіх східнослов’янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу. Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, датчан (слов’янські літописці називають їх варягами). У VII—IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Нормани відіграли певну роль в формуванні і становленні давньоруської держави. Норманська теорія — наукова теорія, за якою, нормани (від скандинавського терміну, що означає “північна людина”; у літописах – варяги) є засновниками східнослов’янської державності, в т.ч. й Київської Русі. Творцями Норманської теорії були німецькі історики. Підставою для висновку про скандинавське походження Русі (держави і назви) слугувало довільне тлумачення ученими-норманістами писемних джерел, насамперед “Повісті минулих літ”, про закликання слов’янами на князювання трьох варязьких князів – Рюрика, Синеуса і Трувора. Опосередковано ця теорія доводила провідну роль скандинаво-германських народів у постанні руської державності. Теорія історичного процесу утворення класів і держави у східних слов’ян суперечить норманській теорії. Її основні докази: а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток продуктивних сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/г та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові – походи слов’ян приносили прибуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відношень і т.і.; б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями руських воїнів; в) у літописах наступних сторін нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням – ослов’янилися; г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов’ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку продуктивних сил; д) у літописах прямо говориться; що ще до приходу варягів. у Києві правив 1-й князь – слов’янин Кий (кін. поч. ‘ 7 ст.); франкські «Бертинські першоджерела вперше згадують про державу східних слов’ян (поч. 9 в.), коли в 838 р. до візантійського імператора явилися – посли, що підтверджували, що «їхній народ звуть Росс і спрямовані вони царем, називаним Хаканом, заради дружби». е) до приходу варягів на території Русі існували протодержавні утворення. Літопис оповідає, що варяги у 859 році прийшли із-за моря, брали данину з племен чуді, словен, кривичів. У 862 році ці племена вигнали варягів «в море», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об’єднавши під своєю владою північні слов’янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.[3] У 882 році Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Однак, в Києві у 882 році стався спрямований проти князя християнина Аскольда державний переворот, в якому брали участь вірогідно язичники — бояри із великокнязівського оточення. В результаті до влади прийшла нова династія — Рюриковичів. Таким чином, важко говорити про норманське завоювання і створення руської держави. Олег із своєю дружиною стали на службу середньовічній ранньофеодальній слов’янській державі, яка на той час пройшла уже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назви. Варяги приходили на Русь не лише як дружинники своїх вождів, але також як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезний слов’янський світ, що мав досить високу культуру. Тому процес їх асиміляції слов’янами здійснився дуже швидко, і варяги не зіграли, та й не могли зіграти вирішальної ролі у формуванні і розвиткові великої середньовічної слов’янської держави — Київської Русі.^ 6. Етапи розвитку Київської Русі, їх специфіка та особливості. Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Аскольд проводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян. З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися. Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об’єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту. Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі. У 1097 році відбувся Люберецький з”їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення з”їзду були порушені та не виконані. З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство. Як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної й економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток.^ 7. Перші київські князі: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав. Їх внутрішня і зовнішня політика. Біля Києва з’явилися варязькі воїни Аскольд і Дір. За одними оповіданнями варяги захопили Київ і стали ним правити,за іншими-кияни самі запросили варязьких воїнів.Так чи інакше,Аскольд і Дір надали східним слов’янам війському підтримку,звільнили від данини кочовників і стали князювати в Києві. На думку історика М.Котляра,у середині ІХст.у Сх.Європі виникла перша слов’янська держава-Київське князівство.За часів Аскольда і Діра зросла могутність Київської держави,розширилися її кордони.Київ став не тільки великим торговим містом,осередком полянської землі,а й перетворився на центр наддніпрянської держави ,яка мала у своєму розпорядженні могутнє військо і кинула виклик самій Візантії. У 879році Рюрик помер,спадкоємцев став його син Ігор,регентом якого був Олег.Він здійснив численні завойовницькі та торгові походи,і в 882 році,як повідомляє «Повість минулих літ»,зібрав велике військо і вирушив на південь,до Києва.Підступно вбивши князя Аскольда,Олег захопив місто.Вбивство Київського князя мало надзвичайно важливі наслідки:по-перше,на Київському престолі опинилася інша династія;об’єднання Пн.та Пд. Русі стало основою виникнення загальноруської держави,Київ було проголошено столицею,а по-друге-держ переворот став початком антихристиянської,язичницької реакції. 883р.Олег здійснив похід на деревлян і,підкоривши їх,розширив пд.-зх. Кордон держави.Наступного року він вирушив на схід і приєднав сіверян,а згодом і радимичів.Князь будував нові міста та могутні фортеці.Зовн.діяльність:Олег,майстер військової справи,здійснив 2 вдалі походи проти Візантії. Після смерті Олега 912р.,на чолі Давньоруської держави став син Рюрика-Ігор.Його князівство почалося із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв підкорених народів.Але Ігор довів своє право на князювання:придушив виступи деревлян,наклав на них ще більшу данину,дав відсіч печенігам.941р. Ігор розпочав військовий похід проти Візантії,але похід виявився невдалим.Через 2 роки,зібравши велику дружину,Ігор знову вирушив на Візантію.Цього разу візантійці вирішили підписати з Києвом мирну угоду.944р.Ігор здійснив похід на Закавказзя.Широкомасштабні воєнні потреби поглинали значну кількість ресурсів,що підштовхнуло князя збільшити данину.Одне з збирань у 945р. Призвело до повстання древлян,під час якого було вбито Ігоря. Після цих подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря-княгиня Ольга.Княгиня жорстоко помстилася деревлянам за вбивство чоловіка:вона знищила їх посольство,а місто Іскоростень-спалила.Для упорядкування своєї держави Ольга з дружиною об’їхала княжі володіння,після чого здійснила низку реформ:упорядкувала сплату данини.Вона облаштувала спеціальні пункти,куди в певний термін звозилася данина;на підвладних землях організувала владні структури з представників княжого оточення.Активною була діяльність Ольги на міжнародній арені.У 946 та 957р вона здійснила дипломатичні візити до Константинополя,під час яких було укладено союзницьку угоду та розглядалася проблема християнства.Але відносини склалися не так,як бажала княгиня.Невдача в релігійній сфері серйозно вплинула на авторитет княгині.Язичницька опозиція зробила переворот і поклала край правлінню княгині. У 946р. Вся повнота влади перейшла до Святослава.Сучасники називали цого «князем-воїном».За роки свого короткого правління,пройшовши походами зі Сходу на Захід,від Каспійського моря до Балкан.На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на Сході.Протягом 965-968 він розгромив Хозарський каганат.Візантійський імператор вирішив скористатися військовою могутністю К.Русі в боротьбі з Болгарією.Маючи 60 тис воїнів,Святослав завдав удару Болгарії.Такі успіхи налякали візантійців і вони підмовили печенігів напасти на Київ.Після тривалих військових дій з візантійцями,знесилені сторони 971 уклали перемир’я.Та бажання помститися грец.імператора підштовхнуло найняти печенігів для вбивства князя.Київськй князь загинув у бою 972р.^ 8. Політичний устрій Київської Русі за князів Володимира і Ярослава.Роль князя,дружини.Боярська рада. Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в’ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики(означало,що Володимиру слід захищати власну територію,а не захоплювати нові землі). Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня.(Саме тому 7 переможних війн Володимира з печенігами,про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела,принесли Київському князеві військову славу) Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робили владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов’язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству. Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.З правлінням Ярослава пов’язують розквіт культури,писемності й наукових знань. У налагодженні зовн.зв’язків з різними країнами Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам.Щоправда,у 1030-1031р Київський князь здійснив низку походів для зміцнення кордонів своєї держави.За Я.Мудрого почалося велике будівництво в Києві.Було збудовано «Золоті ворота», «Софіївський собор»,Я.Мудрий заснував в Києві першу бібліотеку.На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності.Вона виконувала роль не тільки війська,а й радників.Центральною фігурою є князь,і на рішення князя впливає лише частина старших дружинників-бояри.У період феодальної роздрібленості відбувається ще одна зміна форми державного устрою-федеративна монархія(тобто долю вирішує не великий князь,а група найвпливовіших князів,що шукали компромісних рішень).Розвиток державності К.Р. у 2 напрямках:від системи управління,що випливала з військової організації,до цивільних форм правління. Основні елементи правління були:князь,боярська рада та віче(збори міського населення).Повною мірою на політичне рішення князя впливала боярська рада.Князь-був головним носієм держ влади,гарантом функціонування всіх органів управління,символом держ стабільності.Дружина-постійне військо,що виконувало роль апарату примусу.Боярська рада-після смерті князя,бояри ставали основним органом влади,саме вони обирали наступника.Мали право «вето».Але не був юридично оформлений і не став повноцінним інститутом з чітко визначеними цілями. Боярська р́ада— в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції Б.Р. був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.^ 9. Економічне життя Київської Русі в ХІ – першій половині ХІІ ст. Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві. Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку. Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Скотарство. У літописах та інших пам’ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м’ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Ремесло. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам’ятки агіографії та художньої літератури. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня. Першим з укр князів Володимир почав карбувати срідні й золоті монети на зразок візантійських. На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його моногранний знак-тризуб.^ 10. Соціальна структура суспільства КР в ХІ -ХІІ ст. У X ст. в землеробському суспільстві Київської Русі переважали вільні смерди і невелика група племінної знаті на чолі з князем у кожному племені. Але у зв’язку зі швидким зростанням Київської держави збільшується кількість різних соціальних груп, розширюється етнічний склад. Соціальна верхівка складалася з князівської дружини, так званих «княжих мужів». Дружинники служили князю добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично впливові роди якого спадково займали вищі чиновничі посади у державі і були опорою князя. Значна частина їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні смерди та раби. У кінці XI — на початку XII ст. завершується формування класу феодалів і утверджуються феодальні відносини. Однак верства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали смерди, які отримали цей привілей завдяки своїм заслугам, діти і онуки «поповичів». За боярством йшла міська знать: багате купецтво, промисловці, які займалися торгівлею. Часто вони були у родинних стосунках з боярами, займали провідні позиції у житті міст і разом впливали на діяльність віче. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали ремісники, дрібні торговці та ін. Останнє місце в соціальній ієрархії міста займала чернь — ті, хто не мав власності і наймався на «чорну роботу». Юридично вони були вільні, але фактично залежали від міської знаті. Переважну більшість населення країни становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили податки, відбували військову і шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XI—XIII ст. ппоширюється боярське землеволодіння, і у зв’язку з цим зменшується кількість незалежних селян, що мають власність, і зростає група, що працює на боярській землі, залишаючись вільними. У X—XII ст. на Русі існувала досить чисельна група напіввільних людей — закупів, які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали наперед плату за свою працю або позику і потім відробляли. Кредитори (як правило, боярин, купець або лихвар) мали право його бити «про діло», накладати кару за пошкодження реманенту чи якісь збитки у господарстві. Закон захищав закупа, і він мав право звернутися до суду, якщо феодал його несправедливо покарав. Однак кредитор мав багато можливостей переслідувати цих людей. На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Джерела холопства: народження від холопів, полон на війні, втеча закупа, продаж збанкрутілого купця та ін. Холоп міг стати вільним, якщо викупиться на волю або феодал звільнить його. Закон прирівнював його до худоби. Він не мав власності. З поширенням християнства становище холопів трохи покращилося. Церква закликала до пом’якшення у ставленні до рабів, радила відпускати їх на волю. Ці «відпущеники» отримали назву «ізгої», бо їм важко було пробитися навіть до такої соціальної групи, як смерди. Окрему соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони зі своїми сім’ями, ченці та черниці. Церква намагалася внести у відносини між класами та соціальними групами примирення, пом’якшення стосунків, брала під свій захист найбільш знедолених, розбитих невдачами людей. Вона постійно отримувала підтримку і допомогу влади, мала «десятину», судове мито та ін. Князі, бояри, купці часто дарували їй великі багатства, в тому числі землі, села, навіть міста. Церква швидко збагачувалася, перетворювалася у великого землевласни