2: історичний розвиток релігієзнавства

ТЕМА 2: ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК РЕЛІГІЄЗНАВСТВА На всіх етапах духовного розвитку людства разом з міфологічними та релігійними уявленнями існували різного роду форми їх критичного аналізу. Вони могли виражатися у богословській формі, що відходила від традиційної ортодоксальної позиції і виявлялася у вигляді різноманітних єресей, або у світській – як спроба філософського, гуманітарного і природничо-наукового аналізу релігійних приписів. Ще в давніх цивілізаціях починається більш-менш систематичне осмислення релігії; вагомий внесок в таке осмислення здійснювала філософія, але поступово до аналізу релігії почали залучатись різні напрями наукового пізнання. Очевидне зацікавлення поясненням сутності релігії проявляла богословська думка. Врешті-решт всі означені інтелектуальні розвідки привели до формування наукового релігієзнавства, яке, з одного боку, намагається зібрати та інтегрувати численні данні різних наук та напрямів релігієзнавчого пошуку, а, з іншої сторони, зайняти нейтральну, виважену позицію щодо пояснень сутності релігії та її проявів. На сьогоднішній день існують світське та богословське релігієзнавство. Але окрім них релігійні явища намагались пояснювати з позицій визнання людини самодіяльною істотою (вільнодумство) та з позиції принципового відкидання реального існування божества (атеїзм). Розгляд основних напрацювань всіх означений течій та напрямів постає метою даної теми. Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:знати: – що таке релігієзнавство академічне та богословське; – основні етапи розвитку релігієзнавчої думки; – різні підходи до трактування релігії в ході розвитку релігієзнавства; – відмінності у трактуванні релігії в епоху античності, середньовіччя, Відродження, Нового часу; – особливості розвитку релігієзнавчої думки в Україні. вміти: – охарактеризувати особливості академічного і богословського релігієзнавства; – охарактеризувати основні етапи становлення релігієзнавства як науки; – критично проаналізувати основні релігієзнавчі теорії; – проаналізувати особливості розвитку релігієзнавства в Україні; – використовувати свої знання для оцінки ролі релігії в суспільному житті України. розуміти: – відмінності між академічним та богословськимрелігієзнавством; – особливості трактування релігії на різних етапах розвитку релігієзнавства; – закономірність виникнення вільнодумства та особливості його розвитку; – характерні особливості розвитку релігієзнавчої думки в Україні.^ План (логіка) викладу матеріалу Загальні особливості релігієзнавства та різновиди його підходів до релігії. Релігієзнавство та вільнодумство в стародавньому світі та в добу середньовіччя. Релігієзнавство в епоху Відродження та Нового часу. Становлення релігієзнавства як галузі наукового знання. Релігієзнавча думка в УкраїніКлючові терміни та поняття:- РЕЛІГІЄЗНАВСТВО – галузь гуманітарної науки, об’єктом вивчення якої є природа релігії як суспільно-історичного явища, принципи її функціонування тароль у суспільному житті.- АТЕЇЗМ (від грецьк. а – заперечна частка і teos – Бог: досл. безбожжя) – ідейна позиція, яка характеризується неприйняттям релігії та релігійних уявлень. Заперечує існування Бога. – ВІЛЬНОДУМСТВО – вчення, яке вимагає критичного ставлення до релігійних догм і приписів, відстоює право розуму на вільне пізнання світу.- АНТИКЛЕРИКАЛІЗМ (від грецьк. anti — проти, лат. clerіkalіs – церковний) – ідейний та суспільний рух, спрямований проти втручання церкви у суспільне та політичне життя. виступає за відокремлення церкви від держави і школи, свободу совісті й віросповідання.- БОГОБОРСТВО – найбільш рання і проста форма протидії релігії, що знаходилася ще в межах релігійної свідомості. Проявляється як у вигляді докорів надприродним силам, так і в почутті зневаги, неприязні до них.- ІНДИФЕРЕНТИЗМ (лат. indifferens – байдужний) – ідейна позиція, яка виявляється у байдужості до релігії як духовного явища чи релігійного вчення.- НІГІЛІЗМ – Це бунт проти релігії з позицій егоїстичного індивіда, який вважає, що йому усе дозволено. Виражається в бездуховності, попранні моралі, прагматичному відношенні до життя і людей.- ДЕЇЗМ (лат. deus – Бог) – релігійно-філософске вчення, яке визнає існування Бога в ролі безособової причини світу, котрий у подальшому розвивається за своїми власними законами.- ПАНТЕЇЗМ (від грецьк. pan — все, theos — бог) — філософське вчення, яке розглядає Бога і природу як одну співвічну і нерозривну цілісність, відкидає уявлення про Бога як надприродну особу, трансцендентне начало.- СКЕПТИЦИЗМ – форма вільнодумства, яка виражається в сумнівах в істинності релігійного вчення в цілому або ж його окремих положень.- ТЕОЛОГІЯ – теж саме, що й богослов’я.^ 2.1. Загальні особливості релігієзнавства та різновиди його підходів до релігії. Людина, як відомо, єдина на землі істота наділена розумом, що дає їй змогу осмислювати, тобто пізнавати навколишній світ. Разом з тим в ході еволюції у людини виробилася здатність осмислювати не тільки навколишній світ, але й своє власне Я, свої дії та думки. Найпершими формами духовного осмислення навколишнього світу та свого буття у ньому стала міфологія та релігія, які подавали картину світу, що грунтувалася не стільки на точних і перевірених знаннях, скільки на людському внутрішньому світовідчутті, духовному самозаглибленні та емоційному переживанні дійсності зовнішнього та внутрішнього планів. Саме такий характер релігійного світосприйняття послужив пізніше основою для звинувачення будь-якої релігії в тому, що вона заснована на фантазіях, ілюзіях, вигадках та домислах. Поступове нагромадження позитивного знання про природу, людину, про її психічну діяльність привело до спроб протиставити релігійним уявленням інші, засновані на матеріально-чуттєвому досвіді людства та на правилах розумових доведень. Наївний реалізм, здоровий глузд були основою перших спроб нерелігійного підходу до дійсності. Якщо в релігійному світосприйнятті домінували мотиви підпорядкування людини фундаментальнішим та потужнішим чинникам, ніж людський досвід та пізнавальна діяльність, то реалістичні спроби пояснення світу, а також і сутності релігії базувались на претензіях людини постати самодостатньою у вирішенні питань про те, що із нею відбувається. Отже, у найперших підходах до релігії проявились суперечності людського становлення в світі та людських орієнтувань щодо засад взаємодії людини із дійсністю. Тут зіткнулись: а) внутрішнє (духовне) та зовнішнє (чуттєве, матеріально-фізичне); б) переживання, відчуття початкової єдності людини із засадами світу та логіка, досвід, доведення; в) людська залежність від світового цілого, від могутніх світових сил, чинників та людська свобода, активність, самодостатність. Дослідження етнографів та істориків показують, що наївно-реалістичні погляди на світ зародилися вже на ранніх етапах розвитку суспільства, що постали підставою для появи вільнодумства. Вперше термін “вільнодумство” був використаний Дж.Локком (1632-1704 рр.). Щоправда, ще Б.Спіноза (1632-1677 рр.) проголосив право розуму на вільне мислення, заявивши, що кожна людина народжується вільною, а тому й мусить вільно думати. Однак першим зміст цього терміну визначив англійський філософ Антоні Коллінз у своїй праці “Філософське дослідження людської свободи” (1713 р.). Він розумів під вільнодумством “застосування розуму у прагненні пізнати істину”. Акцентуючи особливу увагу на ролі розуму в пошуках істини, він наголошує на необхідності дотримуватися давніх філософських традицій, що грунтуються на строгій логіці і переконливих фактах. У цьому контексті також слід згадати засновника філософського раціоналізму Р.Декарта (1596-1650), який закликав довіряти тільки власному розуму. В інтерпретації А.Коллінза його заклик набув нового змісту. У залежності від соціальних умов та історичних потреб вільнодумство переслідувало різну мету та проявлялося у різній формі. Воно може виявлятися в очевидних і прихованих, безрелігійних, релігійних і антирелігійних формах. Серед них необхідно назвати богоборство, антиклерикалізм, індиферентизм, нігілізм, скептицизм, пантеїзм, деїзм, антитеїзм і атеїзм. Вільнодумство спирається на прагнення людини реалістично (на основі чуттєвого досвіду) сприймати ті або інші сторони навколишнього світу та критично їх осмислювати. Воно з’явилося, з однієї сторони, як вияв критичного підходу людини до релігії, раціонального осмислення догматів віри та, з іншої сторони, як засіб відстоювання права на свободу думки в пошуках істини. Нагромадження знань про світ приводило в ті або інші періоди життя людства до духовних революцій, у процесі яких з’являлися і зміцнювалися новаторські форми духовної діяльності. Першою такою революцією була поява філософських теорій, що почали витісняти міфологічні уявлення. Надалі розвиток вільнодумства в значній мірі зумовлювався прогресом в області філософії та науки.З часом у релігієзнавстві сформувалась ціла низка різноманітних підходів до пояснення феномену релігії. Перш за все з позиції сучасного вивчення релігії слід виділити два основні його напрями – академічне й богословське. Академічне релігієзнавство носить світський, переважно науковий (або наукоподібний) характер. На відміну від академічного, богословське релігієзнавство входить до комплексу богословських дисциплін, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Академічне релігієзнавство іноді помилково пов’язують з атеїзмом, протиставляючи його богословському. Проте світськість, академічність релігієзнавства – не вияв ворожості до релігії, як дехто прагне його тлумачити. Думати і діяти, не звертаючись при цьому до Бога, не означає бути орієнтованим проти Бога. Так само й поняття “вільнодумство” не слід змішувати з поняттям “антирелігійна (або атеїстична) думка” тому, що критикувати і заперечувати релігію можна з різних позицій (наприклад, з позиції вимоги суворішого дотримання найперших заповідей та настанов отців – засновників певної релігії). Так само сучасна людина, яка в своїй пізнавальній і соціально-практичній діяльності часто спирається на здобутки науки і не відчуває потреби в Богові, зовсім не обов’язково здатна мислити самостійно і дійсно атеїстично. Її можуть не задовольняти традиційні форми вираження божественної істини, тому її вільнодумство може мати обмежений конкретним протестом характер. З іншої сторони, далеко не кожна людина є чутливою до духовних порухів та проявів; значно простіше спиратись на чуттєву наочність, яка видається такою неспростовною та очевидною. Тому людина у своєму практичному житті часто не відчуває потреби вірити в Бога. Дійсно, який сенс має віра, якщо всі припущення існування чогось Всевишнього не піддаються перевірці, і ніякий досвід не підтверджує такого існування? Такого роду сумніви і міркування підштовхує людей до роздумів про необхідність релігії взагалі. Особливістю академічного релігієзнавства є його позаконфесійність, прагнення дотримуватись світоглядного нейтралітету та толерантності щодо релігії, – якості, які відсутні у богословському, конфесійно зорієнтованому релігієзнавстві. В релігієзнавчому пізнанні важливо уникнути двох крайнощів: конфесійної односторонності при вивченні релігійного феномену та прагнення говорити про релігію виключно з позицій світського критицизму й нігілізму, коли релігійні явища розглядаються як щось аномальне для людського буття. Особливістю релігієзнавства є також те, що релігія вивчається в усій єдності її структури, функціональності й закономірності. Релігієзнавство не можна ототожнювати з богослов’ям (теологією) так само, як і з критикою релігії. Теологія є вченням про Бога, вибудованим у формах тлумачень та пояснень на основі осмислення Священних книг, що розглядаються як одкровення, свідчення Бога про самого себе. Богослов’я замикається сферою Святого Письма. Образно кажучи, воно завмерло в часі й просторі. Основним для нього є Бог в контексті його функціонування. Тому богослов’я є вужчим за предметом своєї зорієнтованості, ніж релігієзнавство. Воно не виходить за межі слова про Бога і Божого Слова. Релігієзнавство, як свідчить етимологія цього слова, вивчає релігію як багатофункціональний феномен, і вже в контексті цього вивчення акцентує увагу на Святому Письмі, застосовуючи при цьому загальнонаукові та специфічні методи пізнання. Це дає йому можливість проникати в сутність релігійних процесів, а не залишатися на поверхні явищ. Релігієзнавство, яке опирається на незаангажоване вільне мислення, переслідує одну мету – пошук істини. Незважаючи на те, в якій би формі воно не виступало – богословській чи світській – воно не визнає абсолютної усталеності якихось знань. Від теології воно відрізняється тим, що вбачає своє покликання в здобутті нового знання про релігію. Тому елемент віри присутній в ньому як принцип, а не як інструмент осягнення. Всі його положення обов’язково повинні дістати емпіричне підтвердження, теоретичну доказовість. В цьому відмінність релігієзнавства від богослов’я, яке свої положення не доводить до чуттєво-сприйнятної наочності чи логічної очевидності й чіткості. Релігієзнавство і теологія розрізняються також за своїм соціальним призначенням та роллю, яку виконують. Теологія, незважаючи на свою схоластичність, усім своїм змістом орієнтована на утвердження релігії, пристосування її до змін суспільного буття. Релігієзнавство (в обох формах свого теоретичного виразу) покликане давати знання про релігію, залучати досягнення науки для пізнання релігійного феномену, що спричиняє відмінність у способі підходу до догматів релігії з боку богословських релігієзнавців й ідеологів релігії. Якщо перші, не заперечуючи божественне одкровення, його змісту й авторитету, включають у свої дослідницькі конструкції логічні розмірковування і докази, то ідеологи релігії посилаються при цьому на Святе Письмо, праці Отців свого конфесійного віровчення, вбачають покликання не у відкритті якихось істин, а в доказовості істин, які виступають у формі догматів, мають довічний і незмінний зміст вже явлені Богом у своєму одкровенні. Більше того, теологи кожної конфесії доводять достовірність догматичних установок саме своєї релігійної системи. У своїй діяльності ідеологи релігії підпорядковуються Церкві, котра орієнтує творчі пошуки, контролює відповідність їх букві Святого Письма. Релігієзнавці лише опосередковано залежні від Церкви, а тому їм властивий широкий спектр суджень з тієї чи іншої проблеми, подекуди навіть специфічний. На відміну від теології, в релігієзнавстві, навіть богословському, може існувати велика кількість різних течій і шкіл. Якщо одні з релігієзнавців близькі до теології, то інші в дечому розходяться з ним, допускають вільне витлумачення деяких догматів і положень релігії. Чим більше у своїх міркуваннях релігієзнавець покладається на розум, тим більше віддаляється у своїх логічних побудовах від богослов’я, переходить на традиції світського дослідника. Богословські релігієзнавці можуть бути, а можуть і не бути духовними особами. Водночас дехто може поєднувати в теоретичній діяльності функції релігієзнавця і т. д. На основі багатовікового досвіду вивчення феномену релігії в релігієзнавстві сформувались численні різноманітні підходи до предмету свого вивчення. Перш за все виділяється натуралістичний підхід, згідно якому в релігії обожнюються певні природні явища та процеси: людина відчуває своє безсилля перед грандіозними проявами природної стихії, не вміє пояснити того, що відбувається, внаслідок чого людська фантазія переносить людські суб’єктивні враження та якості на світ, породжуючи численних богів із цілком визначеними їх функціями. Міфологічний або евгемеричний підхід полягає в тому, що людям приписується здатність (і бажання) обожнювати події віддаленого минулого, тобто надавати божественного статусу реальним давнім царям та правителям, пращурам чи то просто надзвичайним та впливовим особам. Антропоморфічний підхід стверджує, що людина не знає точно, де пролягає межа між людським та природно-космічним, а тому вона схильна до перенесення людського на природне. Звідси й виникають божественні особи, що рухають природно-космічними процесами, а вся природа набуває здатностей відчувати, бажати, усвідомлювати, вибудовувати наміри та плани своїх дій. Досить поширеною в релігієзнавстві був й лишається політичне пояснення релігії (або ж так звана “теорія обману”); згідно даного підходу релігію створюють штучно видатні (й хитрі) представники пануючих класів, які намагаються залякати простих людей, тримати їх в покорі, видаючи себе – вищі верстви суспільства – за повноважних господарів життя, що отримали від богів санкції на керівництво суспільством. Соціологічний підхід робить наголос на тому, що не стільки природні, скільки соціальні сили, чинники, обставини панують над людиною, пригнічують її, роблять іграшкою у грандіозних процесах соціальних зіткнень, прагнень та конфліктів. Боги постають нічим іншим, як уособленням сліпих та грізних соціальних чинників людського життя. Досить поширеним в наш час є психологічний підхід до пояснення феномену релігії: за таким підходом певні механізми, особливості та потреби людської психіки створюють особливий світ божественного, а тому останній існує не в реальному світі (або поруч із ним), а в світі людських марень, уявлень та образів. Так, з позиції нормального функціонування психіки людина має потребу в захисті, в ідеалі реалізованої повноти буття, в еталонах добра та краси, – все це й забезпечують релігійні образи та уявлення. Фрейдизм та неофрейдизм пояснює релігії дією несвідомого, яке у вигляді нав’язливих образів або архетипів (деяких початкових уявлень) проявляють себе в людських духовних процесах як дещо необхідне та могутнє. Існували й продовжують існувати моральні (етичні) пояснення релігії, згідно яким людині потрібні обмеження й заборони в її поведінці й житті, проте вони лише тоді будуть мати дійову владу, коли будуть подаватись від імені найвищого авторитету та священної інстанції. Існує також і так звана теорія природної релігії, згідно якої початкові релігійні уявлення (можливо – образи) постають вродженими для людської душі, тобто кожна людська душа від самого початку містить в собі певне уявлення про вище, священне, потойбічне.^ 2.2. Релігієзнавство та вільнодумство у стародавньому світі та в добу середньовіччя. Ускладнення цивілізаційних процесів, вдосконалення форм людської діяльності, філософська революція в древньому світі дозволили врешті порушити питання про природу релігії і критично її осмислити. Найдавніші свідчення про наявність елементів стихійного і наївного релігієзнавства знаходимо в літературних пам’ятках країн Давнього Сходу: тут виникли сумніви щодо особистого безсмертя, існування потойбічного світу, доцільності релігійних обрядів та аскетизму. Наприклад, “Пісня арфіста” та “Бесіда розчарованого зі своїм духом” сприймалися давньоєгипетськими жерцями не тільки як вираз сумніву щодо існування потойбічного життя, а й як заклик до спротиву релігії та жерцям. Подібні сумніви звучать також у “Діалозі пана і раба про сенс життя”, що був складений у Вавілоні. Вільнодумство давніх Індії та Китаю пішло ще далі. Представники так званої школи локаята (чарвака) стверджували, що все в природі складається з чотирьох елементів – вогню, повітря, води і землі, що душі як окремої нетілесної сутності не існує, що дари померлим насправді привласнюють жерці. Тобто вони поєднували натуралістичне та соціологічне тлумачення релігії у її поясненнях природи та людини. У стародавньому Китаї релігія чітко та однозначно пов”язувалась із мораллю: лише релігійні настанови можуть змусити людину приборкувати свої стихійні бажання. Багатобожжя створило сприятливі умови для утвердження ідей релігійної терпимості, значущості людини у світі, що знайшло відображення у культі героїв. Помітного розвитку набули релігієзнавство та вільнодумство в античному світі, і це не зважаючи на те, що теорії, які підривали традиційні релігійні вірування, сприймалися владою та офіційними ідеологами вкрай негативно . Вже у V ст. до н.е. у Греції, де існувала свобода слова й думки, під суворою забороною були релігійне вільнодумство та атеїзм, а народні збори Афін прийняли рішення віддавати під суд тих, хто не вірує в богів. Саме з цих причин філософ Протагор (480-410 до н.е.), який піддав сумніву існування богів, був змушений втекти з Афін. Анаксагора (прибл. 500-428 до н.е.) звинувачували за те, що він назвав Сонце розпеченою кам’яною глибою. Навіть Сократ (469-399 до н.е.), який вважав, що шанує релігійні традиції, був звинувачений у неповазі до богів, а його учень філософ Платон (427-347 до н.е.) у творах про державу викривав безбожників, закликав карати їх смертю, теоретично обґрунтовував необхідність державного переслідування осіб, які порушують релігійно-міфологічні традиції, стверджуючи необхідність державної релігії, яка повинна сприяти формуванню єдинодумства у громадян та зміцненню влади. Засновник елейської школи Ксенофан (VІ ст.до н.е.) висунув ідею антропоморфного походження релігії. Він стверджував, що богів створили самі люди за образом і подобою своєю: які люди – такі їхні боги. Ефіопи вважають, що їх боги курносі та чорні, фракійці уявляють своїх богів голубоокими та рудими, відзначає Ксенофан. “Але якби тварини мали руки і могли б малювати, то й вони зображували б богів подібними на себе”. Спираючись на думки своїх філософських попередників (Піфагора, Геракліта) Ксенофан наполягав на тому, що зближення богів та людей приводить до приниження богів, оскільки людина переносить на них свої вади й недоліки. Ксенофан протиставляв масовим уявленням про богів таке бачення божества, яке, на його думку, найбільше могло би відповідати його сутності. За умов грецького політеїзму Ксенофан сформулював також положення про монотеїзм. На його думку, світ єдиний, несотворимий і незнищуваний – він і є Богом. Грецький мислитель Евгемер (VІ ст.до н.е.) стверджував, що боги виникли внаслідок обожнення колишніх людей – переважно царів, пращурів, видатних осіб. Підхід до з’ясування природи релігії, коли боги розглядаються як обожені царі, одержав назву евгемеризму. Цікаво зазначити, що до певної міри цю думку поділяють і деякі сучасні дослідники (наприклад, Д.Рол). Давньогрецькі софісти почали першими серед античних мислителів стверджувати про умовність та відносність людських правил та норм життя. Велике значення у пробудженні критичної думки та розхитуванні релігійного догматизму відіграв античний скептицизм. Грецький софіст Протагор (V ст. до н. е.) відзначав: “Про богів я не можу сказати, існують вони чи ні, і які вони з виду. Адже існує багато перепон для знання – незрозумілість справи і недовготривалість людського життя”. Іншому софісту Критію приписують чи не найдавніше відоме нам твердження про те, що богів вигадали верхи суспільства задля того, щоби краще тримати в покорі народні маси. Давньогрецькі матеріалісти пов’язували існування релігії з почуттям страху, існуванням неуцтва та обману. Грецький філософ-атоміст Демокріт (VІ ст. до н.е.) вважав, що релігія грунтується на страху людини перед грізними силами природи, котрих не в змозі пояснити через власну необізнаність. Він відзначав, що люди, спостерігаючи такі природні явища, як грім, блискавка, землетрус, затемнення, переймалися жахом і вважали, що винні у цьому боги. Його послідовник філософ Епікур (340-270 рр. до н.е.), головними причинами, що породили релігію, вважав страх смерті та незнання причин, що діють в природі. Він не заперечував існування богів, але вважав, що в повному смислі слова богом можна вважати лише таку істоту, яка не знає ніяких життєвих турбот, тобто перебуває у стані блаженства. Це значить, на його думку, що справжні боги перебувають у міжсвітових просторах (поза дією тяжіння) та не втручаються у справи людей. Оскільки світ складається з комбінацій атомів, боги також не брали участі у його створенні. Теорію страху та неуцтва найповніше сформулював римський мислитель-атоміст Лукрецій Кар (I ст. до н.е.) в своїй філософській поемі “Про природу речей”. Він доповнив концепцію страху ще й ідеєю обману: на думку Лукреція, релігію спеціально придумали законодавці і влада, щоб обманювати народ і тримати його у покорі. Римський поет Стацій стверджував, що “перших богів створив страх”. Досить важливими в аспекті розуміння сутності релігії були також погляди античних стоїків – філософів, що вважали весь світ проявом розумної вогняної стихії – пневми, яка, на їх думку, й була першим та справжнім богом. Саме тому, що людська душа є також виявленням пневми, вона від самого початку має відношення бо бога, а тому володіє елементом абсолютної свободи та самовизначення. Отже, за стоїками, релігія є виявленням відношення людини до найпершого початку буття, запорукою усвідомлення людиною своєї свободи. Значний внесок в теорію релігієзнавства зроби відомий римський оратор, мислитель та філософ Цицерон (ІІ – І ст. до н.е.). Міркуючи над природою богів, Цицерон виділяв у цьому питанні два аспекти: теоретичний і практичний. В теоретичному плані навряд чи можна навести незаперечні та остаточні аргументи на користь або проти релігії і богів; зовсім інакше справа виглядає в практичному плані: віра в богів – це є єдина запорука того, що людина буде дотримуватись культурних традицій, дбати про соціальний порядок, милосердя, доброчесність. Посидоній, давньогрецький філософ-стоїк та платоник, який був сучасником Цицерона, вважав весь світ одухотвореним, душі – вічними, такими, що здійснюють світове космічне перевтілення. Природа та навколишній світ є сповненими духами та демонами, які обожнюються людьми, проте наука та філософія здатні відділити справжні, виправдані уявлення про богів від образів народної релігії, які більшою мірою постають спрощеними та спотвореними. Істинне уявлення про бога повинно бути монотеїстичним. Нарешті, античний скептик Секст Емпірик (ІІ – ІІІ ст.) вважав релігію результатом своєрідної суспільної угоди, коли правителі та жерці укладають із народом договір про розподіл суспільних функцій та повноважень. Таким чином наявність у стародавніх державах настанов на обов’язкове дотримання релігійних традицій, обрядів та одночасне скептичне ставлення до них свідчать, що вже на ранніх етапах суспільного розвитку сформувались різні підходи до релігії. Спектр таких підходів виявися доволі багатим, а в теоретичному плані – плідним та багатогранним: можна стверджувати, що вже в стародавньому світі були сформульовані основні теорії тлумачення сутності релігії як суспільного явища.У добу середньовіччя у більшості давніх цивілізаційних осередків Азії та Європи релігія стала пануючою формою світогляду. Церква отримала санкцію на управління не лише духовними процесами, а майже всіма сферами суспільства. Вона прагнула утвердити лише офіційно релігійну, тобто церковну точку зору, обмежити людську думку сферою богословської догматики. Будь-яка форма вільнодумства розглядалась як гріх, як відхилення від наміченого Богом шляху праведного життя і піддавалася жорстокому переслідуванню. Тому розмірковування над природою та походженням релігії а тим більше вільнодумство у той час могло проявлятися тільки у релігійній формі, тобто у вигляді єресей. Тоді не піддавались сумніву сутнісні основи релігійних доктрин, що панували офіційно. Релігієзнавство середньовіччя не виходило за межі переосмислення окремих релігійних положень. Оскільки християнство виникло та розповсюджувалось по території античного світу, де великим авторитетом користувались знання та філософія, остільки вже перші християнські мислителі змушені були пояснювати природу релігійного світобачення та його переваги над знанням. Вже апостол Павло у своїх знаменитих посланнях поділяв усю історію людства на дві великі епохи – епоху Закону, коли Бог наставляв людей своїми заповідями та карав їх за невиконання останніх, та епоху Благодаті, коли Бог послав у світ свого Сина – Ісуса Христа, що наочно продемонстрував людям взірець праведного життя. В епоху Благодаті кожна людина повинна була прийняти внутрішнє рішення щодо зв”язків свого життя із життям та діями Христа. Якщо в першу епоху людина могла покладатись на свої знання та міркування, в другу епоху вона повинна була базувати своє життя на вірі. Отже, релігія повинна постати найпершою та основною формою життєвого наставництва людини. Абсолютна більшість перших христиняських мислителів (так само, як і східних середньовічних мислителів) вважали ідею Бога вродженою людині, тому в своїх міркуваннях вони спрямовували зусилля на те, щоби продемонструвати прояви цього факту, а не на його доведення. Так, Іустин Філософ доводив незаперечні переваги християнства як світогляду над знанням та мудрістю античного світу, посилаючись на універсальність, доступність, зрозумілість та єдність змісту першого. Афінагор доводив думку про те, що не лише в релігії, а й в будь-яких інших сферах діяльності людина перш за все і початково базується на вірі: хворий вірить лікарю, землероб – родючий силі Землі, пасажир – капітану судна та ін. При тому християнські мислителі не мали й найменшого сумніву в тому, що Біблія являє собою пряме слово Бога, яке, зрозуміло саме собою, важить набагато більше, ніж будь-яка людська мудрість. Отже, найпершою життєвою вчителькою та наставницею повинна бути релігія, оскільки саме вона прямо веде розмову про те, що в житті є найважливішим та найвагомішим. В ранньому середньовіччі поступово почало складатись Біблієзнавство – вчення про Біблію. Цікаво зазначити, що учень Іустина, сирієць за походженням, Татіан вперше здійснив узгодження текстів та подій чотирьох канонічних Евангелій, а Ориген Олександрійський звів в одному творі тексти Біблії шістьма різними мовами – так звані “Гекзапли” (варіант паралельного тексту). В IV – V ст. Ієронім Стридонський здійснив новий та повний переклад Біблії латиною. Цей переклад, якому мислитель віддав понад 30 років свого життя, пізніше був канонізований. Важливе значення для розвитку та сучасного стану релігієзнавства мають різноманітні підходи до текстів Святих Писань, вироблених у добу середньовіччя. Вже ранні середньовічні мислителі (Отці Церкви) почали стверджувати, що Святе Письмо не можна читати буквально, що його читання вимагає певної майстерності. Мистецтво читати священні тексти отримало назву “екзегетика” (від д.-грецьк. “екзегемаї” – тлумачу, пояснюю). Іустин Філософ, Ориген, Августин Блаженний, Ісидор Севильський докладно поінтерпретували зміст цього мистецтва. В найбільш поширеному варіанті екзетика передбачала п’ять шарів прочитування тексту Святого Письма: 1) буквальний (або історичний); 2) алегоричний (символічне зображення певних життєвих ситуацій); 3) моральний (чому в плані поведінки наставляє текст); 4) містичний (в текстах Святого Письма відкриваються вищі істини про Бога, недосяжні для розуму); 5) провіденціальний (в одкровеннях Бога натяками надана уся історія людства; так, в Строму завіті Біблії вже містяться описи життя та діянь Христа). Деякі Отці Церкви додавали до цих шарів ще й психологічний (відомості про душу та її можливості) та анагогічний (вміння за однією подією побачити натяки на іншу). Слід зауважити, що далеко не всі мислителі підтримували ідею екзегетики; так, Тертуаліан (ІІ ст.) вважав, що Біблію слід читати буквально, оскільки це є слово Бога, і людина не може брати на себе сміливість надавати якогось змісту її твердженням. Ще більше сенсів виводив із Тори Талмуд – мистецтво тлумачення Тори, – їх налічувалось до 70-і. В той же час ортодоксально налаштовані іудаїсти також наполягали й наполягають на буквальному – без будь-яких викривлень та змін – прочитуванні П’ятикнижжя. В наш час релігієзнавство та наука не дотримуються усіх тонкощів богословського прочитування Святих Писань, проте й не відкидають символічного, алегоричного та реально-історичного їх змісту. Ретельне вивчення Біблії, Корану, Тори, Вед, Авести, Китайського П’ятикнижжя було й лишається важливим напрямом релігієзнавства. При тому отримують знання історії, культури, етнографії, історичної лінгвістики та інших наук. Один із сучасних напрямів релігійної філософії – теософія – проводить думку про те, що глибоке проникнення у зміст різного роду священних текстів демонструє незаперечно те, що всі вони ведуть розмову про одного-єдиного Бога, лише подають його риси й характеристики в різних варіантах та із різними наголосами. Теософія зробила свій внесок у тлумачення певних релігійних символів та термінів.Перші прояви вільної думки та більш-менш незалежного типу мислення в епоху середньовіччя здебільшого пов’язують із творчістю Іоанна Скота Ериугени (810-880 рр.) – найосвіченішого і найоригінальнішого мислителя ІХ ст., який першим поділив мислителів на ортодоксів і вільнодумців. Він стверджував, що істинні знання (філософія) та віра (релігія) збігаються. Із переконань Ериугени про гармонію віри та розуму виходить, що сутнісні основи релігії та філософії співпадають. “Істина філософії є істина релігії, – писав він. – І навпаки – істинна релігія є істинна філософія”. Звичайно, Ериугена намагався свою позицію довести й пояснити: він вважав, що в ті часи, коли Бога вмістив людину в центр світу та надав їй розуму, людина пізнавала світ, спираючись на силу розуму, а через пізнання світу вона набувала й знань Бога. Отже, в ті часи філософія була основною наукою. Проте тоді, коли Бог сам прийшов на Землю, втілившись в людину, природне пізнання та надприродне осмислення й проникнення співпали, так само, як співпали релігія та філософія. Відстоюючи право розуму на пізнання божественної сутності, відзначаючи, що людина може наблизитися до розуміння Бога шляхом пізнання самої себе і навколишньої природи, оскільки Бог творить предметний світ, Ерігуена наслідував уже відому традицію давньогрецьких філософів про особливо важливу роль розуму в пізнанні істини. Він був також впевнений в тому, що природа людини не може повною мірою підпасти під гріховність, оскільки те, що створене Богом, ніколи не може бути остаточно спотвореним людиною. Значить, щира віра й щира любов до Бога можуть бути для людини надійними путівниками у її розумовому пізнанні. Тобто розум і віра повинні не протистояти одне одному, а взаємно доповнюватись. Пізніше ці ідеї обстоював інший представник європейського вільнодумства П’єр Абеляр (1079-1142 рр.), девізом якого була теза: “Вірити, щоб розуміти”. Абеляр не був прибічником атеїзму і не робив чогось, що йшло б супроти релігійної віри. Навпаки, його творчість була спрямована на її зміцнення. Філософ вважав, що віра тільки тоді має цінність, коли людина за допомогою зусиль свого розуму буде шукати істину власними силами, а не йтиме сліпо і бездумно шляхами, второваними церковною догматикою. Абеляр зазначав: треба вірити не тому, що так сказав Бог, а тому, що в необхідності цього святого дійства переконався сам, шляхом аргументів свого власного розуму. Він вважав, що початком будь-якого пізнання мусить бути сумнів і допитливість, оскільки, на його думку, “навіть самі пророки і апостоли не уникли зовсім помилок”. Абеляр доводив, що Святе Письмо, як і церковні таїнства, не підлягає усвідомленню, адже авторитет церковної догми не повинен доводитись розумом. Його теологічні твори двічі були засуджені на Соборах католицької церкви (1121 і 1140) і піддані анафемі. Раціоналістична тенденція у вільнодумстві значно зміцніла в ХІІІ столітті за умов нагромадження наукових знань. Достатньо самостійним та незалежним у своїх думках для того часу був Роджер Бекон (біля 1214-1294 рр.), який, окрім філософії займався математикою, мовознавством, фізикою, хімією. Він винайшов окуляри, встановив способи видобування багатьох хімічних речовин, скл