КУРСОВА РОБОТА
зцивільного права України
тема:
Речі,як об’єкти цивільного права
2003р.
Вступ.
1. Поняття речей і правовий режим їх,цивільно-правового обігу.
2. Класифікація речей та її правове значення.
3. Захист майнових прав на речі та специфіка цихзасобів стосовно нерухомого майна.
Висновок.
Література. Вступ
Цивільнеправо є основою правової системи будь-якої держави. Цивільно-правові відносиниє основою сучасного суспільства, оскільки врегульовують особисті майнові інемайнові відносини між членами такого суспільства, тобто максимальний об’ємтаких відносин.
Дослідження таких важливих об’єктів цивільно-правових відносин як речі завжди були в центріуваги юридичної науки.
Актуальністьдослідження речових правовідносин полягає в тому, що саме речове право даєсуб’єктам громадянського суспільства можливість реалізовувати свої життєвоважливі права, такі як право власності, право на житло, право на тощо.
Прийняттямнового Цивільного кодексу України починається новий етап розвитку новогосуспільства – суспільства, яке ґрунтується на фундаментальних принципахсправедливості, добросовісності та розумності.
Чітке уявлення про природу речей, їх цивільно-правовий обіг,класифікацію й способи захисту свого речового права є необхідним для формуванняправової держави.
Уданому зв’язку теоретичні проблеми речовогоправанабувають особливої практичної значимості. Зазначеніпроблеми і є предметом дослідження в даній курсовій роботі. В процесі виконаннякурсової використовувались нормативні акти, зокрема Конституція України,Цивільний кодекс України, закони і підзаконні акти, які врегульовують окремісторони теми, що розглядається, зокрема, Закон України “Про власність”, кодексиУкраїни, підзаконні акти, а також навчальніпосібники з цивільного права.
1. Поняття речей і правовий режим їхцивільно-правового обігу.
Підоб’єктами права розуміється те, на що направлені права і обов’язки суб’єктівправовідносин, заради чого вони діють з метою реалізації своїх прав іобов’язків у таких відносинах.
Об’єктамицивільних прав ввідповідно до положень статті 177 нового Цивільного кодексуУкраїни визначено речі, в тому числі гроші та цінні папери, інше майно,майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчоїдіяльності, інформація, а також інші матеріальні й нематеріальні блага.[1]
Середтаких об’єктів важливе місце займають речі, які розуміють як частинуматеріального світу, яка має матеріальну цінність.
Доних відносяться як предмети матеріальної й духовної культури, тобто продуктилюдської праці, так і предмети, які створені самою природою і використовуютьсялюдиною для забезпечення своєї життєдіяльності – земля, корисні копалини,рослини, тощо. Проте найважливішою ознакою речей, за якою вони стають об’єктамицивільних правовідносин є здатність речей задовольняти ті чи інші потребилюдей.
Об’єктамицивільних правовідносин речі стають не в силу своїх природних властивостей, атому і тільки тому, що суб’єкти права, враховуючи ці властивості, вступають міжсобою з приводу цих речей у суспільні відносини, що надає таким речам значеннятовару. Так продукти харчування, які можуть використовуватись людьми якнеобробленими (овочі, фрукти) так і після переробки (ковбаси, сири, тощо)задовольняють потребу людей у харчуванні. Виділяютьнаступні групи речей:
1) речі, вилученіз цивільного обороту;
2) речі, обмежені в обороті;
3) речі, які перебувають в обороті без усякихобмежень.
Оскільки по відношенню до речей, які вилучені ізцивільного обігу суб’єктивні цивільні права і обов’язки виникати не можуть, (цесфера не приватного, а публічного права), вони не можуть бути й об’єктамицивільних правовідносин.[2]
Такими об’єктами можуть бути тільки речі, які перебуваютьв обігу.[3]
Держава встановлює певні правила поведінки людей привикористанні тої чи іншої речі. В зв’язку з цим з’являється термін “правовийрежим речі”. Проте він у першу чергу, означає не властивості речі (річ не можевиступати об’єктом цивільно-правових відносин без участі суб’єктів такихвідносин – людей), а визначає якою ж повинна бути поведінка людей стосовнотаких речей.
Правовий режим речі визначається статтею 4 Закону України“Про власність”, а саме:
1. Власник на свій розсуд володіє, користується й розпоряджається належним йому майном.
2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-якідії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно дляздійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності,зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння й користуванняіншим особам.
3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійсненнясвоїх прав.
4.Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб’єктівправа власності.
5.Власник, здійснюючи свої права, зобов’язанийне завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронюванізаконом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержувати моральних засадсуспільства.
6.У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльністьвласника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.[4]
Правовийрежим речей є одним із головних підстав для їх класифікації, необхідної длявизначення об’єму й змісту прав і обов’язків учасників цивільних правовідносин.Із врахуванням правового режиму конкретних речей або груп речей, а також іншихкритеріїв проводять класифікацію речей на окремі види.
2. Класифікація речей та її правове значення.
2.1.В залежності від їх природних властивостей речі поділяються на рухомі йнерухомі.
Відповіднодо положень статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухомемайно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані наземельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх,призначення.[5]
Такимчином до нерухомих речей відносяться всі ті, що постійно знаходяться в одному ітому ж місці, нерозривно зв’язані із землею абоводною поверхнею, не можуть передаватись без передачі земельної ділянкиабо не можуть бути використані за призначенням без зв’язку із землею, абоводною поверхнею. Усі речі, які відносяться до нерухомості мають індивідуальніознаки, є незамінними, угоди з такими речами потребують спеціального оформлення(нотаріальна форма, реєстрація нерухомості за власником, тощо).
Донерухомості новий Цивільний кодекс України (надалі за текстом – ЦК) прирівнюєдеякі рухомі за своїми природними властивостями речі – повітряні та морськісуда, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права,на які підлягають державній реєстрації органами, уповноваженими здійснюватиконтроль за цими об’єктами.
ЦКзакріплює наступні особливості правового режиму нерухомості:
1) Право власності та інші речові права на нерухомість,обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державнійреєстрації;
2)зобов’язання, предметом яких є нерухомість, за загальним правилом, провадитьсяза місцезнаходженням цього майна;
3) набуття права власності на новостворене майно абонабуття права власності за договором виникає з моменту державної реєстраціїцієї нерухомості або переходу права власності на неї до покупця;
4) встановлений особливий порядок набуття права власностіна безхазяйну річ та більш тривалі строки набувальної давності на нерухоме;
5) діють спеціальні правила укладення правочинів ізнерухомістю, які передбачають залежність прав на земельну ділянку від прав нанерухомість.
Рухомиммайном визнаються речі, включаючи гроші і цінні папери, які не віднесені ЦК таіншими законами до нерухомого майна.
Правана рухомі речі (за загальним правилом) не підлягають державній реєстрації.Законом може бути передбачена необхідність такої реєстрації для окремих видіврухомого майна (наприклад, реєстрація автотранспортного засобу).
ЦКв певних випадках установлює більш тривалі строки набувальної давності також і для рухомого майна (за положеннями статті 344 ЦК особа, яка добросовіснозаволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти рухомиммайном протягом п’яти років – набуває право власності на це майно).
2.2.В залежності від того, наскільки вільно речі мають обіг у цивільному оборотівиділяють речі, які мають вільний обіг, і речі, які обмежуються в обороті.
Речі,які обмежуються в обороті, це речі, які можуть належати тільки окремимучасникам цивільного обороту, або обіг таких об’єктів, їх придбання абовідчуження може здійснюватись тільки за спеціальним дозволом.
Такположеннями розділу 2 Закону України “Про власність” визначено об’єктивиключного права власності народу України та правовий режим таких об’єктів.
Дотаких об’єктів належать:
– земля;
– надра землі;
– повітряний простір;
– водні та інші природні ресурсиконтинентального шельфу України;
– водні та інші природні ресурси виключної (морської) економічної зони України.[6]
Правовийрежим зазначених об’єктів народ України має право визначати й змінювати шляхом референдуму, здійснює право власності натакі об’єкти,через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів.
Кожен громадянин України особисто та через громадськіорганізації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов’язаних з використанням та охороною природних ресурсів,і вимагати від інших громадян та організацій додержання правилприродокористування й екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, щозавдають шкоди навколишньому середовищу, кожен громадянин має правовідповідно до законодавства України користуватися природними об’єктами длязадоволення власних потреб, зобов’язаний всемірно охороняти землю,повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленнюяк першооснови свого життя і життя суспільства.
Такождо речей, які обмежуються в обороті, відносяться речі, визначені постановоюВерховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня1992 року № 2471-ХІІ.
Додатком№2 до зазначеної постанови визначено спеціальний порядок набуття прававласності громадянами на певні види майна і встановлено, що громадянинабувають права власності на такі види майна, придбаного ними звідповідного дозволу, що надається:
а)на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку;
на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливськікарабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річноговіку;
на газові пістолети, револьвери й патрони до них,заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, — органами внутрішніхсправ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;
на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра й швидкістю польоту кулі понад 100метрів за секунду – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, якідосягли 18-річного віку;
б) на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, – спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудом і Головархівом України);
в)на радіоактивні речовини – Державним комітетом України з ядерної тарадіаційної безпеки у разі наявності висновку органів територіальноїсанітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовинмайбутнім власником в існуючих у нього умовах.[7]Речі, які вільновідчужуються, переходять від однієї особи до іншої – відносяться до іншої групи– тих, які перебувають у вільному обігу (продукти харчування, побутова техніка,одежа, тощо).Такі речі можутьбути об’єктами самих різних абсолютних та відносних цивільних правовідносин іналежати будь-яким суб’єктам цивільного права.
2.3.В залежності від можливості індивідуалізації речей вони поділяютьсяіндивідуально-визначені і визначені родовими ознаками (статтею 184 ЦКрозрізнюються речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками).[8]
Індивідуально-визначеніречі – це речі, які відрізняються від інших за індивідуальними ознаками :
1) виділені із загальної маси речей такого роду;
2) єдині у своєму роді;
3) відрізняються від інших за індивідуальнимиознаками.
Родовиминазиваються речі, які мають єдині родові ознаки речей даного виду. Вонивимірюються вагою, числом, об’ємом (10 м3 води, 1000 тон пшениці,1000 деталей, тощо).ЦК між тим такожхарактеризує індивідуально-визначені речі як незамінні, а речі, що мають лишеродові ознаки – замінними (стаття 184).
Правове значення поділу речей на індивідуально-визначеніі родові полягає в тому, що при загибелі індивідуально-визначеної речі боржникзвільняється від обов’язку передати її кредитору, але відповідно зобов’язанийкомпенсувати кредитору вартість його майна в грошовому виразі.
Якщопредметом зобов’язання виступає індивідуально-визначена річ, яка є в натурі, токредитор вправі вимагати саме цю річ (стаття 760 ЦК) і боржник не вправізамінити її грошовою компенсацією без згоди на те кредитора. В іншому випадкузазначене зобов’язання втрачає свій сенс.
Увипадку загибелі речей, які мають єдині родові ознаки, за загальним правиломборжник не звільняється від виконання свого зобов’язання у натурі, оскільки унього є можливість замінити річ, що загинула іншою річчю того ж роду. (стаття678 ЦК).
Науковці виділяють ще один аспект правового значенняподілу речей на індивідуально-визначені і родові, воно полягає в тому, щооб’єктом одних цивільно-правових відносин можуть бути тількиіндивідуально-визначені речі (наприклад в договорах майнового найму), аоб’єктом інших – тільки речі, визначені родовими ознаками (в договорі займу,біржових угодах).[9]
Крімтого, певні договори можуть укладатись як щодо індивідуально-визначених,так і щодо родових речей (купівля-продаж, міна, дарування).
2.4.В залежності від здатності речей зберігати при подрібненні свою сутність,вони поділяються на подільні й неподільні.
Наприкладподіл яблука або диніна частині не міняють споживчих характеристикзазначених речей, оскільки кожна їх частина зберігає основне призначення речі іможе бути використана таким же чином, як і цілі яблуко або диня, отже – останніє речами подільними.
Телевізорнеможливо поділити на декілька частин без зміни його споживчих характеристик –після відділення, скажімо, кінескопа – телевізор свої споживчі характеристикивтратить – отже тут маємо справу з неподільною річчю.
Класифікаціяречей на подільні й неподільні провадиться залежно від їх природнихвластивостей і має правове значення, зокрема, для поділу майна, яке знаходитьсяу спільній власності та відокремлення певної частки. Рухомі речі можуть бутирозподілені між власниками з виділом кожному з них його частки в натурі.
Неподільнимив науковій літературі визнають також складні речі, якіпредставляютьсобою комплекссамостійних предметів, пов’язаних загальним господарськимабо іншим призначенням (сервіз, меблевий гарнітур, тощо).[10]
Правовезначення класифікації рече на подільні й неподільні виявляється як управовідносинах власності, так і в зобов’язальних правовідносинах.
Так,при розділі майна, яке перебуває у загальнійвласності, неподільна річ не підлягає подрібненню. Така річ або продається і втакому випадку поділу підлягають гроші, які виручені від цього продажу, абозберігається за одним із власників із наданням іншим грошової, або іншоїкомпенсації.
Взалежності від подільності або неподільності речі визначається також дольовийабо субсидіарний характер зобов’язання, яке виникає з приводу даної речі.
2.5.Заознакою ступеня збереженняцілісності речі при їївикористанні. За цією ознакою речі поділяють на споживні йнепоживні.
Речі,які при використанні знищуються повністю (наприклад паливо, продуктихарчування) або перетворюються в іншу річ (наприклад, сировина) називаютьсяспоживними.[11]
Неспоживнимивизнаються речі, які в процесі використання мають здатність зношуватись,амортизуватись), але зберігають свою властивість протягом тривалого часу.
Аналізуючиправове значення такого поділу слід зазначити, що споживні й неспоживні речівнаслідок своїх властивостей повинні бути предметом лише певних угод.
Так,предметом договору майнового найму може бути тільки неспоживні речі, оскількинаймач повинен повернути ту саму річ, що неможливо при майновому наймі споживної речі, наприклад, палива.
Навпаки,за договором позики не можна передати неспоживні речі, оскільки законвстановлює зобов’язання позичальника повернути позикодавцеві не ту саму річ,яку він позичав, а річ подібну[12]– за інших умов договір утрачає цивільний зміст позики, і стає договороммайнового найму.
Деякі договори, наприклад купівлі-продажу, поставки,міни, схову – можуть укладатись з приводу як споживних так і неспоживних речей.
2.6.В залежності від значення в процесі використання речі поділяються наголовні речі й приналежність. Юридичне значення даного поділуполягаєв тому, що приналежність в усіх випадках наслідує долю головної речі, якщо вдоговорі або в законі не встановлено інше, вона призначена для обслуговуванняіншої (головної речі).[13]
Головнаріч і приналежність у матеріальному, фізичному сенсі є різними об’єктами яківідокремлені один від одного. Проте в юридичному сенсі, в рамкахцивільно-правових відносин вони тісно пов’язані між собою.
Різницяміж головною річчю й приналежністю полягає в тому, що головна річ може бутивикористана за призначенням і без приналежності, а приналежність за їїпризначенням без головної речі використовуватись не може. Наприклад окуляри єголовною річчю, а футляр – приналежністю.
Приукладенні договору купівлі-продажу картини, скрипки покупцеві відповіднопередаються рама, футляр, при цьому – за загальним правилом, — одночасно зголовною річчю.
Належність головної речі вказується у стандартах,технічних умовах або прейскурантах, яким визначається комплектність продукції.
Протеправило про наслідування належності головної речі носить диспозитивнийхарактер. Сторони про укладенні правочинів вправі самостійно передбачати, щопередається тільки головна річ.
2.7.Складові частини речі – це такі частини, які конструктивно пов’язані з річчю,при їх відокремленні річ утрачає своє першочергове призначення. Річ можнарозглядати як самостійний об’єкт, річ може бути частиною іншої складної речі,складовою частиною цієї речі. Окремі предмети, які входять до її складу, неможуть бути відокремлені від речі без її пошкодження або істотного знецінення.
Правове значення відокремлення складових частин речіполягає в тому, що вони виступають предметом цивільного обороту як єдине ціле.На окремі складові частини речі право власності може виникнути тільки в томувипадку, коли ця річ як самостійний об’єкт цивільно-правових відносин перестанеіснувати. Так, будинок, який складається із багатьох цеглин у загальномувипадку є самостійним об’єктом цивільно-правових відносин, його складовічастини – цеглини, стають окремими об’єктами зазначених відносин післяруйнування будинку.
2.8.Продукція, плоди та доходи — це приріст майна, отриманий від йоговикористання. У статті 189 ЦК записано, що продукцією, плодами та доходами євсе те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.
Плоди – це результат органічного розвитку самої речі(приплід тварин, урожай). Доходи – це те, що приносить річ, перебуває вексплуатації, цивільному обороті (орендна плата, плата за комунальні послуги).
Відповіднодо положень частини 2 статті 189 ЦК продукція, плоди й доходи належатьвласникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Наприкладзакон установлює виключення із загального правила приналежності доходіввласнику речі у випадку віндикації цієї речі у сумлінного володільця.
3. Захист майнових прав на речі таспецифіка цих засобів стосовно нерухомого майна.
Особливості речево-правового захисту полягають перш завсе в тому, що вони забезпечуються за допомогою речових позовів.
Речево-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи при цьому,що власник речі може отримати захист від будь-якої особи, яка порушує йогоправо.
Новогозмісту набуло регулювання речових правовідносин у ЦК, який набирає чинності з01.01.2004 року. Мова йде не лише про зміну системи та структурну побудовупідгалузі речового права, про введення нових інститутів, присвячених окремимвидам прав на чужі речі тошо, а в першу чергу, про зміну концепції речових праву новому законодавстві.
Якуже зазначалося вище, речово-правові засоби захисту характеризуються тим, щовони направлені безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб’єктивного права, забезпеченняреалізації правомочностей власника – володіння, користування і розпорядження –по відношенню до належної йому речі.
Відповідно до положень статті 396 ЦК особа, яка маєречове право на чуже майно, має право на захист цього права, в тому числі і відвласника майна.
Відповідно до зазначеного слід сказати, що до найбільшпоширених способів захисту права на речі відносяться: позов власника провитребування майна (речі) із чужого незаконного володіння (віндикаційнийпозов), позов власника про усунення перешкод у реалізації свого права власності(негаторний позов), позов про визнання права власності.
Основним позовом речово-правового захисту права власностіє віндикаційний позов.
Суттєвими ознаками такого позову є
· він можебути поданий власником або уповноваженою власником особою;
· вимогою єповернення речі;
· належнапозивачеві річ перебуває в чужому незаконному володіння.
Під незаконним володінням розуміється усяке фактичневолодіння річчю, якщо воно не має правової підстави.
Витребувати із чужого незаконного володіння можна лишеіндивідуально-визначене майно (річ), що випливає із сутності даного позову,спрямованого на повернення власником саме того самого майна, що вибуло із йоговолодіння.
Якщо майно придбане за відплатним договором в особи, якане мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати(добросовісний набувач), власник має право на віндикаційний позов тільки якщомайно:
· булозагублене власником або особою, якій він передав майно (річ) у володіння;
· буловикрадене у власника або особи, якій він передав майно (річ) у володіння;
· вибуло зволодіння власника або особи, якій він передав майно (річ) у володіння, не зїхньої волі іншим шляхо.;
Майно не може бути витребуване від добросовісногонабувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому законодавством., алеякщо майно було безвідплатно набуте в особи, яка не мала права його відчужувати– таке майно може бути витребуване власником в усіх випадках.
Негаторний позов – спосіб захисту прававласника, який не пов’язаний із із позбавленням права володіння. Це позадоговірнавимога власника, що володіє річчю (і не переставав володіти нею) до третьоїособи про усунення перешкод в здійснення власником правомочностей володіння,користування й розпорядження майном (річчю).
Право на негаторний позов має власник, а також титульнийвласник, які володіють річчю, але позбавлені можливості користуватися аборозпоряджуватися нею. Підставою такого позову є обставини, що обґрунтовуютьправо позивача на користування й розпорядження річчю, а також підтверджують, щоповедінка третьої особи створює перешкоди у реалізації зазначенихправомочностей.
З негаторним позовом власник має право звернутися вмомент, коли таке порушення (перешкода у здійсненні своїх правомочностей) щетриває. Тому на такий позов строк позовної давності не поширюється.
Поряд із цим відповідно до положень статті 392 ЦК власникмайна (речі) може пред’явити позов про визнання його права власності,якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втратиним документа, який засвідчує його право власності.
Такий позов є позадоговірною вимогою власника майна проконстатацію перед третіми особами факту приналежності позивачеві прававласності на спірне майно, не з’єднане з конкретними вимогами про поверненнямайна або усунення перешкод і користуванні таким майном (річчю).
Зазначенийпозов може бути заявлений власником індивідуально-визначеної речі, що якволодіє, так і не володіє нею.
Новелою для сучасного українського цивільного права єтакі права на чужу річ як сервітут, емфітевзис та суперфіций. Вперше зазначеніправа на чужу річ дістали детальне визначення в основному нормативному актіцивільного права нашої держави – Цивільному кодексі України.
Право земельного сервітуту — це право власника абоземлекористувача земельної ділянки на обмежене платне абобезоплатнекористування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можутьбути постійними й строковими.
Установлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут,прав володіння, користування та розпорядження нею.
Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він установлений.
Власникиабо землекористувачі земельних ділянок можуть вимагативстановлення таких земельних сервітутів:
· правопроходу та проїзду на велосипеді;
· правопроїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
· право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;
· право прокладати на свою земельну ділянкуводопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
· правовідводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню абочерез сусідню земельну ділянку;
· право забору води з природної водойми, розташованої на сусіднійземельній ділянці, та право проходу до природної водойми;
· правопоїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природноїводойми;
· правопрогону худоби по наявному шляху;
· правовстановлення будівельних риштувань та складування будівельнихматеріалів із метою ремонту будівель та споруд;
· іншіземельні сервітути.
Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєїземельної ділянки. Земельний сервітут установлюється за домовленістю між власникамисусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішеннямсуду.
Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстраціїу порядку, встановленому для державної реєстрації прав наземельну ділянку. Дія земельного сервітутузберігається у разі переходу прав наземельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншоїособи.
Земельнийсервітут не може бути предметом купівлі-продажу, заставита не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут установлено, іншим фізичним та юридичнимособам.
Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересахяких установлено земельний сервітут, плату за його встановлення,якщо інше не передбачено законом.
Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельнийсервітут, має право на відшкодування збитків, завданих установленнямземельного сервітуту.
Діяземельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:
а)поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він установлений, та власника земельноїділянки;
б)відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;
в)рішення суду про скасування земельного сервітуту;
г)закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;
ґ)невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;
д)порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.
На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припиненав судовому порядку у випадках:
а)припинення підстав його встановлення;
б)коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут,за її цільовим призначенням.
Положеннями глави 23 Земельного кодексу України[14] визначено наступні способизахисту прав на земельні ділянки:
а)визнання прав;
б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права абостворюють небезпеку порушення прав;
в)визнання угоди недійсною;
г) визнання недійсними рішень органів виконавчої владиабо органів місцевого самоврядування;
ґ)відшкодування заподіяних збитків;
д)застосування інших, передбачених законом, способів.
Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю, причому власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень йогоправ на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленнямправа володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом таіншими законами України.
У певних випадках, передбачених Земельним кодексом таіншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.
Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнаннянедійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодуваннязбитків, пов’язаних із викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільнихпотреб.
Органи виконавчої влади та органи місцевогосамоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування й розпорядження належноюйому земельною ділянкою або встановлювати непередбаченізаконодавчими актами додаткові обов’язки чи обмеження.
Органи виконавчої влади та органи місцевогосамоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування й розпорядження земельноюділянкою.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядуванняакта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнаєтьсянедійсним.
Збитки, завдані власникам земельних ділянок унаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязіорганом, який видав акт.
Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:
· вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників дляпотреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарськимвиробництвом;
· тимчасовогозайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видіввикористання;
· установленняобмежень щодо використання земельних ділянок;
· погіршенняякості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель тачагарників;
· приведеннясільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний длявикористання стан;
· неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
Відшкодування збитків власникам землі таземлекористувачамздійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни таюридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в томучислі внаслідок хімічного й радіоактивного забруднення території,засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.
Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам установлюється Кабінетом МіністрівУкраїни постановою від 19 квітня 1993 року № 284 “Про порядок визначення тавідшкодування збитків власниками землі та землекористувачами”.
Збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власниківземлі та землекористувачів, у тому числі орендарів, погіршенням якостіземель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, підлягають відшкодуванню власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям.
Розміри збитків визначаються комісіями, створенимиКиївською та Севастопольською міськими, районними державнимиадміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласногопідпорядкування) Рад народних депутатів.
До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій,виконавчих комітетів міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів (голови комісій), власники землі або землекористувачі(орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ,організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники земельних і фінансових органів, органів у справах містобудування й архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного підпорядкування) Рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки.
У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовимпризначенням, до складу комісій включаються також представники санітарних іприродоохоронних органів.
Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.
Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків,проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової абовідновної вартості).
Збитки відшкодовуються власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одногомісяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельнихділянок – після прийняття відповідною Радою народних депутатів рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, щопосвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації абогромадянина.
Привилученні (викупі) земельних ділянок до земель запасу збитки відшкодовуютьвласникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, Ради народних депутатів,які прийняли рішення про вилучення (викуп) земель.
При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робітзбитки визначаються за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями — замовниками розвідувальних робіт з обумовленням розмірів збитків і порядку їх, відшкодування в договорі.
При недосягненні згоди розміри збитків визначаються комісіями, створюваними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.
Цивільно-правова природа емфітевзису визначенняположеннями глави 33 ЦК.
Виходячиіз змісту цієї глави емфітевзисом є довгострокове, відчужуване тауспадковуване право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володінняі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб ізметою отримання плодів та доходів від неї з обов’язком ефективно їївикористовувати відповідно до цільового призначення.
Підставою встановлення емфітевзису є договір про наданняправа користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.За цим договором власник земельної ділянки продає чи іншим способом (платно чибезоплатно) передає іншій особі право користування земельною ділянкою,зберігаючи при цьому за собою право власності на цю земельну ділянку.
Договірпро емфітевзис є консенсуальним, для виникнення емфітевтичного права невимагається передача земельної ділянки. Але відповідно до загального правиластатті 125 Земельного кодексу України забороняється приступати до використанняземельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості).
Особою, яка наділена повноваженнями щодо встановленняемфітевзису на належну їй ділянку є будь-яка фізична або юридична особа, в якоїна праві власності перебуває земельна ділянка, придатна длясільськогосподарського призначення.
Суперфіцієм є довгострокове, відчужуване тауспадковуване право користування земельною ділянкою, переданою відплатно чибезоплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель і споруд, наякі в останньої виникає право власності.
Віннабув широкого застосування у мстах, де землі для будівництва мало, а міськівласті не бажають позбавлятися права власності на цю землю.[15]
Зприроди суперфіцію випливає, що відносини з його приводу є довгостроковими: вразі встановлення суперфіцію на певний строк для належного користування нимнеобхідно передбачити строк для будівництва, а також експлуатацію зведенихбудівель чи споруд.
Відносиниз приводу суперфіцію носять речовий характер, суперфіцій є правом на чужемайно. На будівлі (споруди) зведені суперфіцієм, в останньої виникає правовласності на ці споруди. Це викликає усталений характер відносин з приводусуперфіцію, їх незалежність від суб’єктного складу, оскільки діє принцип, заяким речове право слідує за речами, відносно яких воно встановлено і не пов’язанез носіями цих прав.
Висновки.
Вданій курсовій досліджено правову природу речового права, в світлі розвиткузагальних тенденцій розвитку цивільно-правових відносин у нашій державі. Ціпроблеми досліджено із врахуванням останніх нормативних актів цивільногозаконодавства України, зокрема нового Цивільного кодексу України, який набудечинності з наступного року.
Речовеправо, як підгалузь цивільного права також змінюється, оптимізується правоверегулювання правовідносин щодо таких об’єктів, як речі.
Протевсе ж таки слід зазначити певну недосконалість новітнього цивільногозаконодавства України, або, якщо точніше, недостатню увагу законодавця доспецифіки використання й захисту саме речових прав, як підгалузі цивільногоправа.
Аналогіязакону, яка заповняє прогалину в правовому регулюванні захисту речових правшляхом розповсюдження цивільно-правових норм, які регулюють захист власностіна зазначені правовідносини, кардинально не може вирішити завдання правовогорегулювання захисту саме речових прав.
ВЦивільному кодексі України, який набирає чинності з 01.01.2004 року, мова йдене лише про зміну системи та структурну побудову підгалузі речового права, провведення нових інститутів, присвячених окремим видам прав на чужі речі тощо, ав першу чергу, про зміну концепції речових прав у новому законодавстві.
Недивлячись на більш детальне порівняно із попереднім цивільним законодавствомврегулювання речових прав слід зазначити, що, наприклад, із остаточноговаріанта Цивільного кодексу України були виключені загальні положення проречові права
Якуже зазначалося вище, речово-правові засоби захисту характеризуються тим, щовони направлені безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб’єктивного права, забезпеченняреалізації правомочностей власника – володіння, користування і розпорядження –по відношенню до належної йому речі.
Данаробота є певним дослідженням із питань правового регулювання речового права вУкраїні, за результатами якого можна зробити певні висновки:
1) речові права займають особливе місце серед, це один ізкласичних цивільно-правових інститутів, що має багатовікову історію;
2) захист речових прав сьогодні і в найближчомумайбутньому буде проводитись способами і в порядку, передбаченими для захиступрава власності.
3) інститут речових прав перебуває у постійному розвитку.Удосконалюються правові норми, що регулюють заставні правовідносини. ПрийнятийЦивільний кодекс України більш детально регулює речові відносини, з’являютьсянові правові елементи цього інституту.
Саме у здатності ефективно виконувати забезпечувальнущодо суб’єктивних цивільних прав учасників цивільних правовідносин функцію іполягає суспільне призначення речових прав.
Вокремих випадках договір виявляється недостатньо надійним правовим засобом длязадоволення потреб у використанні чужої речі. Адже договір може бути розірванийу будь-який час в односторонньому порядку й користувач чужою річчю вимушенийбуде припинити таке користування.
Цивільно-правовийінститут речових прав потребує уваги як науковців так і працівників правовоїсфери нашої держави, оскільки на тлі урізноманітнення видів і форм правовихвідносин і проблеми вдосконалення цивільного законодавства нашої країни речовіправа не втрачають своєї актуальності.
Список використаних джерел.
1. Конституція України.
2. Цивільний кодекс України від 18.07.1963 р.
3. Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ“Одіссей”, 2003. – 854 с.
4. Цивільний процесуальний кодекс України від18.07.1963 р.
5. Цивільне право: підручник для студентівюридич. вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997. – 544 с.
6. Земельний кодекс України. // ВідомостіВерховної Ради (ВВР), 2002, N 3-4, ст.27
7. ХаритоновЕ.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001,с. 832 с.
8. Постанова верховної Ради України “Про правовласності на окремі види майна” // Відомості Верховної Ради(ВВР) 1992, N 35, ст. 517.
9. Цивільнеправо України: Підручник: У 2-х кн., О.В. Дзера (керівник авт. Кол.), Д.В.Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.:Юрінком Інтер. 2002.
10. Постанова Кабінету Міністрів України від 19квітня 1993 року № 284 “Про порядок визначення та відшкодування збитківвласниками землі та землекористувачами”.
11. Закон України “Про власність” ВідомостіВерховної Ради (ВВР), 1991, № 20, ст.249.
12. Гражданскоеправо Украины. Под ред. А.А. Пушкина; В.М. Самойленко Х. 1996.
13. Советскоегражданское право. Под ред. Красавчикова О.А. М. 1985.
14. Гражданскоеправо Украины. Учебное пособие в двух частях, (Под ред. В.А. Кройтора, С.А.Слипченко) Харьков: Эспада, 2000 г.