Банківська система України: становлення та шляхи розвитку скачать бесплатно на Диплом IQ

ДИПЛОМНА РОБОТА
на тему:
„БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ШЛЯХИ РОЗВИТКУ”
Спеціальність „Фінанси”

ПЛАН
ВСТУП… 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКІВСЬКОЇСИСТЕМИ УКРАЇНИ… 6
1.1 Поняття банківської системи України та її елементи. 6
1.2 Національний банк України: його роль у проведеннігрошово-кредитної політики та банківського нагляду. 17
1.3 Законодавство про банківську діяльність: перспективи танапрямки розвитку 23
РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ… 40
2.1. Характерні риси та особливості розвитку банківськоїсистеми України 40
2.2 Аналіз кредитного ринку України. 51
2.3 Аналіз депозитного ринку України. 59
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ… 69
3.1 Інституційні зміни середовища діяльності комерційнихбанків. 69
3.2 Іноземний капітал на банківському ринку України. 76
ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ 81
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ… 85
ДОДАТКИ… 89
ВСТУП
Вумовах перехідної економіки, на етапі формування та розвитку ринковихінститутів банківська система України ще сповна не мобілізувала й нереалізувала усі властиві їй стимулюючі можливості. Нерозв’язаними залишаютьсяпроблеми: підвищення рівня капіталізації банків; ефективності функціонуваннябанківської системи та способів оцінювання цієї ефективності; удосконаленнядержавної стратегії розвитку банківської системи, яка б сприяла її надійній таефективній діяльності. Відтак банківська система потребує удосконалення,розробки фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усуненнянегативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. У зв’язкуз цим виникає об’єктивна необхідність проаналізувати теоретичні основи,охарактеризувати банківську систему, запропонувати практичні рекомендації дляполіпшення управління її розвитком, спрямувати цей розвиток у необхідне дляекономіки та суспільства русло.
Значнийвнесок у розробку питань теорії і практики функціонування банківської системиздійснили зарубіжні вчені: Дж. М. Кейнс, Й. Шумпетер, А.Пігу, Дж.Герлі, Е.Коен, Е. Шоу, М. Фрідмен, Ф. Мишкін, П. Роуз, Дж. Сінкі, А. Грязнова, Е. Жуков, В. Колесніков, Л. Красавіна, О. Лаврушин, Ю.А. Львов. Означенійтематиці присвячено праці вітчизняних вчених-економістів, зокрема: О. Барановського,О. Васюренка, А. Гальчинського, О. Дзюблюка, Б. Івасіва, Г. Карчевої,О. Кірєєва, В. Кротюка, В. Лисицького, І. Лютого, Б. Луціва, В. Міщенка,А. Мороза,
Л. Примостки, М. Пуховкіної, М. Савлука, В. Суторміної, Р. Тиркала, С.Циганова.
Незменшуючи значимості наукових напрацювань в рамках загальної теорії банківськоїсистеми, досліджень стосовно зарубіжних банків, окремих проблем функціонуваннявітчизняної банківської системи, зокрема її платоспроможності та ліквідності,слід все ж констатувати, що залишаються недостатньо вивченими особливості,тенденції і перспективні напрями розвитку банківської системи України. В умовахтрансформацій, які відбуваються в країні, вони потребують глибшого розробленняяк у теоретичному, так і в методично-практичному аспектах.
Актуальністьзазначених проблем, недостатній рівень вивчення економічною наукою теоретичнихі дослідження практичних питань функціонування та розвитку банківської системиУкраїни в умовах перехідної економіки обумовили вибір теми дисертаційногодослідження.
Метоюдипломного дослідження є обґрунтування теоретичних і науково-методологічнихположень щодо функціонування банківської системи в період становлення ринковихвідносин, розробка шляхів забезпечення її стабільного та ефективного розвитку.
Досягненняпоставленої мети дипломного дослідження передбачає розв’язання таких завдань:
·    проаналізувати сучасні методологічніпідходи до питання сутності банківської системи;
·    визначити критерії стабільногофункціонування та сталого розвитку банківської системи перехідного типу;
·    проаналізувати макроекономічні умовистановлення та розвитку банківської системи України;
·    визначити та розкрити основнінапрями забезпечення сталого розвитку банківської системи України.
Об’єкт дослідження– банківська система України як складова національної економіки, процеси їїформування і розвитку в умовах перехідної економіки та механізми регулювання.
Предмет дослідження– теоретичні і практичні проблеми становлення, функціонування та розвиткубанківської системи України.
Теоретичноюта методологічною основою даної дипломної роботи стали фундаментальні положеннязарубіжної та вітчизняної теорії функціонування та розвитку банківськоїсистеми. Для досягнення визначеної мети залежно від складності наукових завданьзастосовувався комплекс загальнонаукових методів: аналіз і узагальнення,класифікація, оцінювання; системний та порівняльний аналіз.
Дипломнаробота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступіобґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета, предмет, об’єкт,завдання та методологічна база дослідження. Основна частина присвячена вивченнюпоставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дипломногодослідження.
РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ1.1 Поняття банківськоїсистеми України та її елементи
Банки є одними знайстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважають, щоперші банки виросли з контор міняйлі з’явилися в епоху Відродження віталійських містах. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, якамає виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залученнядо вкладів грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, засвій рахунок і на власний ризик, на умовах поворотності, платності,строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків і здійсненнярозрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих«негрошових» кредитних установ, постійно створюють фінансові активита керують їх переміщенням [22, c.75].
Розкриваючи змістпоняття «банк», необхідно звернути увагу на триваючий процесгармонізації банківського законодавства (зокрема в межах ЄвропейськогоСпівтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківськогорегулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення — інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшловідображення в банківських директивах, обов’язковість яких як нормативно-правовихдокументів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС. Упершу чергу йдеться про так звану першу банківську директиву — Директиву«Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюютьорганізацію і ведення бізнесу кредитних організацій» від 12 грудня 1977 р.№ 77/780, яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1 Директививизначає кредитну організацію як «підприємство, чий бізнес полягає вотриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів відневизначеного кола осіб та в наданні кредитів за свій рахунок». Основноюметою першої Директиви стало встановлення подібної системи контролю таліцензування діяльності кредитної організації в країнах — учасницях ЄЕС. У тойже час слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитноїорганізації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії дляліцензування діяльності кредитних установ.
Друга банківськаДиректива ЄС, прийнята 15 грудня 1989 р., була покликана скасувати недолікипопереднього документа і містила три основні принципи, що виражають сучаснісутнісні елементи європейського банківського законодавства: 1) єдина банківськаліцензія, основана на принципі взаємного визнання; 2) принцип контролю органівбанківського нагляду держави походження; 3) принцип формулювання мінімальнихстандартів пруденційного регулювання. Ці норми дістали подальший розвиток унаступних банківських директивах [32, c.115].
Україна післяпроголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначилареформування банківської системи та, відповідно, розробку і прийняттянаціонального банківського законодавства. У прийнятому 20 березня 1991 р.Законі України «Про банки і банківську діяльність» банкамивизнавалися установи, функцією яких було кредитування суб’єктів господарськоїдіяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ,організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахунковеобслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківськихоперацій.
Водночас зміни,що відбулися в національній економіці та політичному житті країни, потребувалиреформування банківського законодавства та врегулювання на рівні законівбагатьох питань, які до того моменту залишалися врегульованими лише на рівнінормативно-правових актів НБУ. Нова редакція Закону України «Про банки ібанківську діяльність», прийнята Верховною Радою України 7 грудня 2000 р.,внесла істотні корективи в регулювання банківської справи. Однією з основнихпричин реформування банківської справи було спрямування державної політики науніфікацію банківських стандартів та гармонізацію національного законодавстващодо законодавства ЄС.
Законодавствовизначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національногобанку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладівгрошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів відсвого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і веденнябанківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 2).3 цього визначеннявипливає суть банківської діяльності та її характерні риси, розроблені теорієюбанківського права [32, c.116].
Банківськадіяльність, яка є досить широким поняттям, має розглядатися як один з елементівфінансової діяльності держави. Слід констатувати, що в останні роки відбувсязначний розвиток розуміння банківської діяльності теоретиками, що викликане, впершу чергу, новими економічними умовами розвитку суспільства, в тому числівідтворенням права приватної власності та розгляду її як повноцінної формивласності поряд із державною. Якщо свого часу Є.А. Ровинський ототожнювавпоняття фінансових органів та кредитних установ, то сьогодні вже не виникаєпроблем з поділом категорій «фінансова установа» і «кредитнаорганізація».
Складнийкомплексний характер відносин, що виникають у сфері банківської діяльності,застосування імперативного та диспозитивного методів правового регулюваннятягнуть за собою і теоретичні проблеми у дослідженні її правової природи тавіднесенні до конкретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій відноситьправовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, і до фінансових, ідо господарських, і до цивільних. У той же час доцільно розглядати банківськівідносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний правовий інститут.
До банківськоїдіяльності належить комплекс із трьох основних операцій: 1) прийняття грошовихвкладів від клієнтів; 2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжнихзасобів; 3) здійснення розрахунків між клієнтами. Зазначені операції є базовимиі утворюють первинну сферу банківської діяльності. Спираючись на поняття«базова операція», банки можна класифікувати на: а) універсальні, щовиконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші, та б)спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку[20, c.109].
Чиннезаконодавство України, зокрема Закон України «Про банки і банківськудіяльність», дає нормативне закріплення поняття спеціалізованого банку.Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні можуть функціонувати як універсальніабо як спеціалізовані, зокрема ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові(клірингові)’. За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєїдіяльності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулюєдіяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи танормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
У правовомурозумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюютьсяпевними суб’єктами в формі, яку вимагає закон або договір. У даному аспектібанківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій,що спрямовані на отримання прибутку.
Банк також слідрозглядати як підприємство, але підприємство особливого виду. Якщо в діяльностізвичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, тов банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця особливістьбанківського підприємства робить його настільки своєрідним, що вона об’єктивнопотребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загальногозаконодавства про підприємства [11, c.57].
Відповіднокомерційні банки мають право здійснювати три групи угод:
1) банківськіоперації, які становлять безпосередній предмет діяльності;
2) угоди, якімають допоміжне значення та служать для забезпечення організаційних іматеріальних передумов роботи банку (придбання паперу, оренда приміщень тощо);
3) ряд іншихнебанківських угод, не заборонених законодавством, але не включених у другугрупу (наприклад, заснування інших підприємств та організацій).
У сучасній теоріїбанківської справи при характеристиці банківських угод, як правило,застосовується поділ банківських операцій на три групи: активні, пасивні такомісійні.
Активні операціїспрямовані на використання ресурсів банку (наприклад, надання кредитів,здійснення лізингових операцій).
Пасивні операціїспрямовані на залучення коштів. Власний капітал банку, наявний під час йогоутворення, становить незначну частину його ресурсів. Головна частина — депозитиклієнтів. Депозити поділяються на поточні (гроші видаються на вимогу вкладникау будь-який час) та строкові (гроші можуть бути зняті з рахунків лише черезвстановлений строк) [11,c.58].
Комісійніоперації — це посередницька діяльність банку: обслуговування платежів клієнтів,отримання грошей за борговими зобов’язаннями (векселями, чеками), за дорученнямсвоїх клієнтів, інкасація, зберігання валютних цінностей та цінних паперівтощо. Банківська діяльність може мати лише професійний характер і є виключною.Водночас її слід розглядати як підприємницьку діяльність, що має певнуспецифіку і певні, притаманні лише їй, особливі риси. Враховуючи те, що банки єсуб’єктами підприємницької діяльності, вони підпадають під діяння загальнихправових принципів, що визначають статус суб’єкта підприємницької діяльності, утому числі встановлених Конституцією України, Цивільним кодексом України,законами України «Про підприємництво», «Про підприємства»,«Про господарські товариства», «Про власність» тощо.
Банківськезаконодавство повинно забезпечувати на належному рівні регулювання банківськихправовідносин, які мають цілу низку особливих ознак. Зокрема, банківськимправовідносинам притаманна наявність спеціального суб’єкта — банку абокредитної організації та спеціального об’єкта — фінансових інструментів (грошейу безготівковому та готівковому вигляді, цінних паперів, валютних Цінностей). Убанківських правовідносинах завжди прямо або опосередковано бере участьдержава. І ще одна риса — відсутність вільного вибору у сторін щодо визначенняформ правовідносин та правил їх реалізації, що дає підстави стверджувати пронаявність імперативного методу правового регулювання у зазначених суспільнихвідносинах [8, c.201-202].
Підставами для виникнення,зміни або припинення банківських правовідносин є правові норми, що містяться узаконодавчих актах, підзаконних актах (у першу чергу, це нормативні актицентрального банку); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківськіоперації); договорах або угодах кредитно-фінансових установ як між собою, так із клієнтами (юридичними та фізичними особами). Аналізуючи нормативно-правовубазу, можна визначити низку особливостей, які характерні саме для банківськогозаконодавства. По-перше, йдеться про міжгалузевий характер законодавства, щорегулює банківську діяльність. До норм банківської сфери діяльності належатьтакож норми публічного (конституційне, фінансове, адміністративне,господарське, кримінальне) та приватного (цивільне, цивільно-процесуальне)права. Отже, можна говорити про комплексність банківського законодавства.
Банківськезаконодавство — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правовихактів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньоюформою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру) [8, c.94].
Основні джерелабанківського права можна викласти в такій послідовності: Конституція (ОсновнийЗакон) України; загальні закони; спеціальні закони; укази Президента України тапостанови Кабінету Міністрів України; нормативні акти Національного банкуУкраїни; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти,звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Свою дію нормативно-правовіакти у сфері банківського права спрямовують на регулювання відносин, одним зучасників яких обов’язкового виступають банківські установи, що є елементомбанківської системи країни.
Банківськасистема — складова фінансової системи країни, що підпадає під загальну діюекономічних законів, які діють у громадянському суспільстві. Вона є внутрішньоорганізованою, взаємопов’язаною, має загальну мету та завдання [19, c.231].
Банківськасистема виступає складовою кредитної системи держави й являє собою сукупністьрізних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національнихбанківських установ, що Існують у межах єдиної фінансової системи та єдиногогрошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період).
В Україніпобудовано дворівневу банківську систему, яка основана на взаємовідносинах міжбанками у двох площинах — по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі — відносини підлеглості мі” центральним банком як таким, що керує, управляєі низовими ланками — комерційними банками; по горизонталі — відносини рівногопартнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функційі операцій, пов’язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу,дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів — комерційнихбанків і урядових структур, причому перевага віддається функціям «банкбанків» та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулюваннята контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг [19, c.232].
Банківськасистема України складається з Національного банку України та інших банків, щостворені і діють на території України відповідно до положень Закону України«Про банки і банківську діяльність». Банки в Україні функціонують якуніверсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бутиощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).
Банки в Україністворюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженоювідповідальністю або кооперативного банку. За формою власності банки можутьбути державними або такими, що основані на приватній формі власності. Зокрема,державний банк — це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі.Державний банк створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, його статутзатверджуються відповідною постановою уряду. При цьому в Законі про Державнийбюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формуваннястатутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов’язанийотримати позитивний висновок Національного банку України з приводу намірузаснувати державний банк. Висновок Національного банку України такожобов’язковий у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за виняткомйого ліквідації внаслідок неплатоспроможності. Держава здійснює та реалізуєповноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталідержавного банку, через органи управління державного банку. Органами управліннядержавного банку є наглядова рада та правління банку. Органом контролюдержавного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якоївизначається наглядовою радою державного банку. В Україні, крім Національногобанку України, державними банками є Ощадний банк України та Українськийекспортно-імпортний банк. Відповідно до чинного законодавства в Україні можутьзасновуватися і кооперативні банки. Вони створюються за принципомтериторіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки [44].
Мінімальнакількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бутине менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможностікооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальнонеобхідної діяльність такого банку припиняється шляхом зміниорганізаційно-правової форми або ліквідації. Учасниками центральногокооперативного банкує місцеві кооперативні банки. В Україні у 2002 р. бувстворений перший кооперативний банк із місцевим статусом.
Всі інші банки,що діють в Україні, створені або у вигляді акціонерних товариств, або товариствз обмеженою відповідальністю і діють як комерційні банки. Вони можутьзасновуватися резидентами України, за участю нерезидентів або лишенерезидентами (таких банків у країні нині налічується 7) [22, c.78-79].
Порядокстворення, реєстрації та ліцензування банківських установ визначається ЗакономУкраїни «Про банки і банківську діяльність», а також положеннями НБУ,зокрема Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків,відкриття їх філій, представництв, відділень; Інструкцією про порядокрегулювання діяльності банків в Україні; Положенням про порядок видачі банкамибанківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремихоперацій тощо.
Одним із істотнихпитань, яке має розв’язати банківська система країни — це капіталізаціябанківських установ відповідно до встановлених нормами права вимог. Капіталпокликаний захистити інтереси вкладників, він покриває збитки банку. Органинагляду певною мірою відповідальні за збереження коштів вкладників, тому щоодним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системита захист клієнтів. До капіталу мають пред’являтися дві вимоги — мінімальнийрозмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику.
Законом України«Про банки і банківську діяльність» мінімальний розмір статутногокапіталу визначений у таких розмірах: для місцевих кооперативних банків — 1млн. євро; для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на територіїоднієї області, — 3 млн. євро; для банків, що здійснюють діяльність на всійтериторії України, — 5 млн. євро.
Раніше питаннякапіталізації та встановлення мінімальних розмірів статутних фондів комерційнихбанків визначалися такими актами, як: постанова Верховної Ради України від 1лютого 1996 р. (на 1 січня 1998 р. мінімальний капітал встановлювався в сумі,еквівалентній 1 млн. екю); постанова НБУ від 30 березня 1999 р. № 147, якою цейстрок був пролонгований. Постановою НБУ від 31 березня 1999 р. № 156 буловизначено, що в строк до 1 липня 1999 р. банки зобов’язані забезпечитинарощування капіталу в розмірах, передбачених для збереження ліцензій навідповідні види банківської діяльності. Капіталізаційна програма НБУ,розрахована до 2007 р., визначає, що залежно від статусу фінансові установистаном на 1 січня 2004 р. повинні сформувати нові нормативи мінімальногокапіталу: міжрегіональні банки — 5,5 млн. євро, регіональні — 3,5 млн. євро,місцеві — 1,15 млн. євро.
Однією зособливостей функціонування національної банківської системи є високаконцентрація банківського капіталу. Зокрема, більше половини капіталузосереджено в 20 найбільших банках. Найбільший капітал за підсумками 2003 р.має АППБ «Аваль», який збільшив цей показник протягом року на 36,37%і який становить 5977,65 млн. грн.
Відповідно довимог НБУ банки повинні створювати такі цільові фонди коштів: 1) фонд дляпокриття можливих кредитних ризиків; 2) фонд для покриття ризиків від сумнівноїдебіторської заборгованості; 3) фонд гарантування вкладів населення; 4) фондзниження ризиків по роботі з цінними паперами. Зазначені фонди створюють зарахунок доходів від банківської діяльності, що, з одного боку, є гарантієюзабезпечення інтересів клієнтів у разі неплатоспроможності банку, а з іншого — призводить до зменшення прибутків (вільних) банку і обмежує його можливостівикористовувати власні кошти. Водночас можна відзначити позитивну діяльністьНБУ в напрямі зменшення ставок резервування.
Характеризуючиправовий статус комерційних банків, слід визначити особливе місце в банківськійсистемі системоутворюючих банків. Згідно з Законом України «Про банки ібанківську діяльність» системоутворюючий банк — це банк, зобов’язанняякого становлять не менше 10 % загальних зобов’язань банківської системи. Цетакі вітчизняні банки, як «Аваль», Приватбанк, Промінвестбанк,Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк та УкрСиббанк.
Банківськіустанови можуть створювати відокремлені підрозділи — філії, відділення,представництва. Найбільшу кількість філій в Україні мають системоутворюючібанки, в першу чергу ПІБ і Ощадбанк України, що пов’язано з історичнимиособливостями їх утворення. Поступово зростає мережа філій великих банків.Протягом січня — червня 2002 р. мережа банківських філій збільшилася на 27одиниць і становила 1350 філій. Тим більше, що однією з найпоширеніших формздійснення банківської діяльності на ринках інших країн є надання банкамипослуг через свої зарубіжні філії. Зокрема, в Україні протягом 2003 р.особливістю стане вихід до регіонів фінансових установ з іноземним капіталом.
Поряд з окремимибанками, що діють на ринку позичкових капіталів, чинне законодавство Українивстановлює правові підстави для створення банківських об’єднань. Приймаючивідповідні норми, автори законопроекту «Про банки і банківськудіяльність» ставили за мету за рахунок створених банківських об’єднаньрозв’язати проблему докапіталізації банківських установ, що є однією з найгострішихв останні роки. Згідно із законодавством банки мають право створюватибанківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдинговагрупа, фінансова холдингова група. Крім того, банки можуть бути учасникамипромислово-фінансових груп з додержанням вимог антимонопольного законодавстваУкраїни [31].
Однією з умовстворення банківського об’єднання є отримання попередньої згоди НБУ. Державнареєстрація об’єднання проводиться центральним банком шляхом внесеннявідповідного запису до Державного реєстру банків. За банком залишається правосамостійного вибору об’єднання, до складу якого він готовий (або за певних умовзмушений) увійти, оскільки законодавство обмежує участь у таких правовихутвореннях: банк може входити лише до одного банківського об’єднання.Враховуючи принцип добровільності У створенні банківського об’єднання, так саморозв’язується питання виходу з об’єднання [31].
Отже, реєстраціябанків та ліцензування їх діяльності, банківський нагляд і аудит на основіаналізу звітності та економічних нормативів становлять базу для всебічногорегулювання діяльності банківського сектора з боку НБУ. Слід зазначити, щоодними з найістотніших рис банківського сектора України є його незначна питомавага в національній економіці та підвищена концентрація капіталу в незначнійкількості банків. За умов змішаної економіки, розвитку малого і середньогобізнесу численна мережа банків різних типів є конче необхідною.1.2 Національний банкУкраїни: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та банківськогонагляду
Центральний банкдержави має бути єдиним емісійним центром, що як публічна установа державикористується монопольним правом грошової емісії на території держави. Він маєбути банком держави, який зобов’язується підтримувати загальнодержавніекономічні програми, якщо вони не суперечать грошово-кредитній політиці. Вінтакож повинен бути банком банків, тобто виступати кредитором останньоїінстанції, який надає банкам і фінансово-кредитним інститутам можливістьрефінансування на певних умовах і у разі тимчасового дефіциту ліквідних коштів.Центральний банк також має залишатися органом банківського нагляду і контролю,який визначає необхідний рівень стандартизації і компетентності в національнійкредитно-фінансовій системі.
Отже, можнаговорити про подвійну правову природу центробанку, який, з одного боку, єорганом державного управління у сфері банківської діяльності, а з іншого — займається господарською діяльністю.
Міжнародноюбанківською практикою розроблено і перевірено ряд базових факторів, щостановлять умови діяльності центрального банку, до яких належать: системачинних законів, ступінь незалежності центрального банку від органів державноївиконавчої влади та його взаємодія з банківською системою і кредитнимиустановами Країни. Ці чинники вимагали свого закріплення у нормативно-правовихактах, що встановлювали правовий статус НБУ та врегульовували йоговзаємовідносини з органами державної влади, визначали його місце в системіорганів державної влади і створювали реальні правові гарантії незалежностібанку при здійсненні його функцій [32, c.111].
Основна функціяцентрального банку держави — забезпечення стабільності національної грошовоїодиниці. В Україні ця норма закріплена в ст. 99 Конституції України та в ЗаконіУкраїни «Про Національний банк України», в ст. 6 якого зазначається,що відповідно до Конституції основною функцією Національного банку єзабезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основноїфункції Національний банк сприяє додержанню стабільності банківської системи, атакож, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності.
КонституціяУкраїни визначила головні аспекти діяльності Національного банку як центральноїланки і керівного органу грошово-кредитної і валютної системи країни,закріпивши його автономний статус у структурах влади. Наявність владнихповноважень є однією з найважливіших ознак Національного банку України, щосвідчить про право центробанку встановлювати формально-обов’язкові правилаповедінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобіввпливу. Національний банк України є центром банківської системи і виступаєводночас у двох іпостасях — як орган держави, що виконує функцію забезпеченнястабільності національної валюти, і як своєрідний центр самоврядуваннябанківської системи.
Прийнятий у 1999р. Закон України «Про Національний банк України» заклав нові підходищодо організаційної структури та правового статусу органів управлінняцентрального банку України. Згідно з Конституцією України та статусним закономкерівними органами центробанку держави є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ.
Національний банкорганізується та функціонує відповідно до загальних правових принципів, якіпритаманні більшості державних органів. Згідно зі ст. 22 Закону України«Про Національний банк України» до системи НБУ входять: центральнийапарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати,Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбницяУкраїни, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальнізаклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпеченнядіяльності Національного банку.
Розробка тавпровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку.Саме за допомогою її інструментів центральний банк спроможний виконувати своєосновне завдання — забезпечувати стабільність грошової одиниці.
Враховуючивзаємозв’язок між незалежністю центрального банку та особливостями застосуванняінструментів грошово-кредитної політики, можна говорити про явний політичнийвплив з боку уряду або представницьких органів чи його відсутність у визначенніінструментів монетарної політики [32, c157].
Грошово-кредитнаполітика являє собою визначену сукупність заходів у сфері грошового обігу такредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти,стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічногозростання, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансукраїни. Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці вдосягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістюта відсутністю інфляції.
До основнихінструментів регулювання грошово-кредитного ринку можна віднести: політику обов’язковихрезервів; процентну політику (основою якої є використання облікової ставки НБУта процентних ставок за його операціями як базової ціни національної валюти);здійснення відповідних регулюючих операцій на кредитному, валютному тафондовому ринках з метою додержання стабільності курсу національної валюти.
Відповідно допріоритетів економічних напрямів країни центральний банк здійснюєгрошово-кредитну політику із застосуванням таких інструментів регулюваннягрошового обігу та обсягу кредитування в господарстві: непрямих методів — облікова (дисконтна) та ломбардна політика, а також політика на відкритомуринку; прямих або адміністративних методів — переоблікове контингентирування,політика обов’язкових резервів та різні селективні методи [38].
Окреме місце взабезпеченні стабільного функціонування банківської системи в ціломувідводиться банківському наглядові. Банківський нагляд має базуватися на нормахспеціального банківського законодавства, що пристосоване до ринкових умов.Центральний банк завжди є провідником монетарної політики, і саме ця йогофункція, в першу чергу, потребує наявності сильної і пристосованої до ринковихумов банківської системи. Таким чином, завдання банківського нагляду тіснопов’язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу,що визначає і здійснює грошово-кредитну політику в державі. Крім того,банківський нагляд забезпечує додержання стандартів та нормативів суб’єктами,що контролюються банківськими законами і положеннями.
Однією з основнихфункцій центробанку є спрямування банківського нагляду на підтримку надійностій ефективності окремих банків, щоб забезпечити стабільність і нормальнефункціонування всієї системи. Служби банківського нагляду здійснюють наглядовіфункції, спрямовані на оцінку й стримування численних ризиків при здійсненнікомерційними банками банківських операцій для недопущення їх збитковості,неліквідності й банкрутства.
До міжнароднихстандартів у сфері провадження банківського нагляду слід віднести ключовіпринципи ефективного банківського нагляду, що були опубліковані у серпні 1987р. Базельським Комітетом з банківського нагляду і які стали основним джереломрекомендацій для розробки національних банківських законодавств країн, щоформували національні банківські системи або реформували їх, виходячи зісвітових стандартів організації банківської справи [38].
З метоюпідвищення ефективності банківського нагляду і наближення його до вимогсвітових стандартів у жовтні 2000 р. Правління НБУ прийняло постанову прореорганізацію банківського нагляду. Нею було передбачено встановленняперехідного періоду протягом 2001 — 2005 років для підготовки виведеннябанківського нагляду з-під контролю НБУ і створення самостійного наглядовогодержавного органу.
Спеціальниморганом у системі НБУ, на який покладено забезпечення проведення всебічного іпостійного банківського нагляду, є Генеральний департамент банківськогонагляду, а також департаменти інспектування та моніторингу банків; реєстраціїта ліцензування банків; реорганізації і ліквідації банків. Директори зазначенихдепартаментів підпорядковуються директорові Генерального департаментубанківського нагляду.
Операції збанківського нагляду виконують також відділи банківського нагляду за діяльністюкомерційних банків, створені в регіональних відділеннях НБУ. До складу відділувходять три сектори: сектор реєстрації та ліцензування; сектор аналізу таконтролю економічних нормативів; сектор інспектування. Основним завданнямвідділу є здійснення контролю і нагляду за додержанням банками чинного законодавстваУкраїни та нормативних актів НБУ і забезпечення функціонування банківськихустанов на основі принципів безпечної і стабільної діяльності.
Генеральнийдепартамент з питань банківського нагляду співпрацює з Комісією з питаньнагляду і регулювання діяльності банків. Зокрема, у 2002 р. з метоювдосконалення банківського нагляду, оптимізації розподілу функцій і обов’язківміж центральним апаратом і територіальними управліннями Національного банкуУкраїни щодо нагляду за банками Комісією НБУ з питань нагляду і регулюваннядіяльності банків було прийнято рішення від 29 січня 2002 р. № 29 про розподілбанків на групи залежно від розміру чистих активів. Із січня 2001 р. наглядовадіяльність НБУ охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та спорідненихосіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків вУкраїні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині здійсненнябанківської діяльності (ч. 2 ст. 67 Закону України «Про банки і банківськудіяльність»). Крім того, НБУ має право проводити перевірку осіб, якіохоплюються його наглядовою діяльністю, для додержання законодавства щодобанківської діяльності. При здійсненні перевірки центральний банк має правовимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійсненняперевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію увизначений ним строк[46].
Об’єктомперевірки Національного банку України може бути також особа, щодо якої єдостовірна інформація про здійснення нею банківської діяльності без банківськоїліцензії.
В Українізапроваджено змішану форму банківського нагляду, яка передбачає зосередженняфункцій нагляду в рамках центрального банку у тісній взаємодії з органамивнутрішнього та зовнішнього аудиту. Підчас здійснення банківського наглядуНаціональний банк України може користуватися послугами інших установ заокремими угодами. Як і в країнах континентальної Європи, в Україні здійсненнябанківського нагляду відбувається із застосуванням дистанційного контролю таінспектування на місцях. Отже, метою банківського нагляду є:
— впровадження,підтримка та розвиток широкого кола фінансових послуг в інтересахфункціонування банківської системи та економіки держави в цілому;
— забезпеченняефективної та надійної роботи банків, їх спроможності задовольняти потреби,вимоги та претензії своїх клієнтів;
— забезпеченнявідповідності діяльності банківської системи грошово-кредитній політиціцентробанку, враховуючи той фактор, що регулювання може суперечити меті їхдіяльності;
— забезпеченнядодержання законів, нормативно-правових актів Національного банку України,якими встановлено правила, що передбачають відповідний рівень професіоналізмута компетентності ведення банківської справи.1.3 Законодавство пробанківську діяльність: перспективи та напрямки розвитку
З моментупроголошення незалежності України, її банківська система пребуває в процесірозбудови. Протягом останніх років відбулися істотні зрушення в становленні ірозвитку банківського законодавства України. Етапним моментом стало прийняття 7грудня 2000 року Закону України “Про банки і банківську діяльність”, який, вцілому, відповідає міжнародним стандартам у сфері банківського регулювання, утому числі, рекомендаціям Базельського комітету з банківського нагляду тадирективам Європейського Союзу (ЄС) з питань координації діяльності кредитнихустанов. Цей закон ви-значив і врегулював основні засади створення,реорганізації, діяльності, відновлення платоспроможності та ліквідації банків,здійснення нагляду за ними, а також порядку застосування до них відповіднихзаходів впливу. Таким чином, його можна розглядати як рамковий законодавчийакт, що визначив ключові засади функціонування банківської системи України.
Між тим, якзасвідчила практика застосування даного закону, його положення щодо окремихаспектів банківської діяльності потребують подальшого розвитку і деталізації вокремих спеціальних законах та нормативно-правових актах. Частково ці заходибули здійснені. Зокрема, 5 квітня 2001 р. був прийнятий Закон України “Проплатіжні системи і переказ грошей в Україні”, який вперше на законодавчомурівні врегульовав питання здійснення розрахунків в Україні (у тому числі,банківськими установами), а також вперше визначив правовий статус електроннихплатіжних документів. 20 вересня 2001 р. був прийнятий Закон України “Про Фондгарантування вкладів фізичний осіб”, який вперше в Україні запровадив схемугарантування вкладів населення в банках як засіб підвищення довіри населення добанків і сприяння додатковому залученню коштів в економіку країни. Крім того,протягом 2000-2001 років Національним банком України здійснено значний обсягправотворчої роботи, спрямованої на приведення у відповідність своєїнормативно-правової бази до положень Закону України “Про банки і банківську діяльність”.
Однак, існуютьвсі підстави стверджувати, що банківське законодавство України не можевважатись сформованим у повному обсязі — відповідати сучасним вимогамекономічного розвитку. Нагальною потребою у контексті поглиблення економічнихреформ залишається подальше вдосконалення банківського законодавства України унапряму його гармонізації з банківським законодавством провідних розвиненихкраїн світу і, зокрема, ЄС. Правовою підставою для такої роботи є положенняуказів Прези-дента України від 24 лютого 1998 р. “Про забезпечення виконанняУгоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄвропейськимиСпівтовариствами і вдосконалення механізму співробітництва з ЄвропейськимиСпівтовариствами” і від 11 червня 1998 р. “Про затвердження Стратегіїінтеграції України до Європейського Союзу”.
Угода пропартнерство і співробітництво між Україною і Європейським Союзом єосновоположним документом, який визначає зобов’язання України щодо адаптаціїбанківського законодавства України зі стандартами правового регулюваннябанківської діяльності в країнах ЄС. В цьому плані на сучасному етапістановлення банківського законодавства України і на найближчу перспективуосновними юридичними проблемами, що потребують нормативного врегулювання, єнеобхідність систематизованого підходу до визначення законодавчих стимулів длястворення розвинутого ринку кредитних ресурсів, комплексної та внутрішньоїструктурованої системи нагляду за всією сукупністю фінансових посередників участині здійснення ними банківських операцій, а також правових механізмівпідвищення рівня капіталізації банків.
Регулюваннякредитних правовідносин в Україні здійснюється на основі положень Цивільногокодексу України, Закону України “Про банки і банківську діяльність” танормативно-правових актів Національного банку України, зокрема, положення “Прокредитування”, затвердженого постановою Правління Національного банку України №246 від 28 вересня 1995 р. Як відомо, норми чинного Цивільного кодексу Українищодо відносин позики і кредитування (глави 32, 33) мають архаїчний характер іне відповідають сучасним потребам. Свого часу вони були значною міроюспрямовані на врегулювання порядку надання державними банками кредитівдержавним підприємствам та організаціям і не були пристосовані до ринкових умовгосподарювання. Положення Національного банку України “Про кредитування” такожне забезпечує належного регулювання кредитних відносин, враховуючи, що цейаспект має статус підзаконного, що визначає лише деякі організаційні аспектикредитування і не має концептуального характеру.
Закон “Про банкиі банківську діяльність” запровадив новий підхід до юридичного змісту кредиту вбанківській діяльності. Концептуально він полягає у переході від регулюваннясуто кредиту у розумінні Цивільного кодексу України, що надається на підставікредитного договору, до регулювання всіх без винятку кредитних операцій банків.
Узагальнотеоретичному плані кредит можна визначити як надання однією особоюіншій грошових коштів чи майна, визначеного родовими ознаками, на умовахстроковості, платності і повернення. За своїм правовим змістом кредитнівідносини можуть включати досить широкий спектр господарських операцій, у томучислі: банківський кредит, позику, комерційний кредит, поворотну фінансовудопомогу, лізинг, факторинг, операції з врахування векселів тощо. Ключовиммоментом в регулюванні господарських операцій, пов’язаних з кредитуванням, євизначення джерел і суб’єктів кредитних відносин. У цьому аспекті суттєвою євідмінність між банківським кредитом та іншими видами позики. Позики надаютьсясуб’єктами господарювання за рахунок їх прибутку, котрим вони вправі вільнорозпоряджатися на свій розсуд, у тому числі шляхом надання грошових коштів чимайна, придбаного за рахунок прибутку, іншим особам на умовах строковості,платності і повернення. У той же час банківський кредит надається банками зарахунок залучених коштів, тобто коштів вкладників та інших кредиторів банків.
Відповідно доЗакону “Про банки і банківську діяльність” одним з основних пріоритетіврегулювання діяльності банків як специфічних господарських утворень, щооперують чужими коштами, є захист прав вкладників. З цієї точки зору не існуєпринципової різниці в тому, яким чином банк надає кошти іншійособі-позичальнику — у вигляді кредиту, лізингу, факторингу, врахування векселів,операцій з цінними паперами тощо. Всі ці операції та подібні ним є формоюкредитування банком позичальника і створюють ризики для вкладників банку.Виходячи з цього, концепція регулювання всього комплексу кредитних операційбанку і нагляду за ними вбачається найбільш оптимальним підходом у контекстірегулювання банківської діяльності.
Враховуючиположення статей 47, 49 закону “Про банки і банківську діяльність”, підкредитною слід розуміти одну з нижченаведених операцій банку:
а) розміщеннязалучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик(здійснюється виключно банками на підставі банківської ліцензії);
б) організаціякупівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
в) здійсненняоперацій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);
г) наданнягарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачаютьїх виконання у грошовій формі;
д) придбанняправа вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи наданіпослуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів(факторинг);
е) лізинг.
Незважаючи нацивільно-правові особливості кожної з вищенаведених банківських операцій, існуєодин визначальний критерій, який дозволяє їх систематизувати як кредитніоперації, а саме — при здійсненні будь-якої з них банк на певний час набуваєправ кредитора стосовно іншої особи, а в останньої виникає або може виникнути умайбутньому кредиторська заборгованість перед банком. Саме такий підхід довизначення поняття “кредитні операції” в контексті банківського регулюваннязумовлений тим, що будь-яка дебіторська заборгованість банку (незалежно відцивільно-правового інструменту, за яким вона виникла), безпосередньо впливає нафінансову стабільність банку і його спроможність виконувати свої зобов’язанняперед вкладниками та іншими кредиторами. Тому ця заборгованість є об’єктомбанківського регулювання і, виходячи саме з цього визначення поняття “кредитніоперації”, мають визначатися відповідні економічні нормативи для банків.
Регулюваннякредитних операцій має грунтуватися на поєднанні інтересів банку, йогоакціонерів, вкладників та позичальників із врахуванням загальнодержавнихінтересів. Поєднання цих інтересів неможливе без законодавчого закріпленняпринципу підвищеної відповідальності позичальника за повернення кредиту ізакріплення вимог для за-побігання підвищенню кредитних ризиків. Ця проблемавиходить за межі сфери застосування Закону “Про банки і банківську діяльність”.На нашу думку, вона має бути предметом регулювання спеціального закону — “Пробанківський кредит” або “Про кредитні операції банку”.
Необхідноконстатувати, що чинне правове регулювання кредитних відносин не відповідаєвимогам сьогодення і не має системного характеру, а отже, і не забезпечуєналежним чином стале функціонування і розвиток ринку кредитних ресурсівУкраїни. Тому на даний момент виникає об’єктивна необхідність у законодавчомузабезпеченні банківських кредитних відносин. Відповідний закон має встановитиспеціальний правовий режим банківського кредитування, визначити економічні,правові і організаційні основи здійснення кредитних операцій банками, створитиюридичні передумови для зниження кредитних ризиків і повернення кредитнихкоштів позичальниками. Актуальною проблемою регулювання кредитних операційбанків, що має бути вирішена у нормативному порядку, є визначення порядкуздійснення переддоговірних кредитних відносин.
Закон України“Про банки і банківську діяльність” (стаття 49) і Положення “Про кредитування”передбачають необхідність здійснення аналізу кредитоспроможності позичальника,оцінки кредитних ризиків і перевірки забезпечення. Однак чинне законодавствоУкраїни не визначає конкретних зобов’язань банку здійснити певні заходи з цієюметою в межах переддоговірних відносин. Порядок проведення переддоговірнихвідносин з приводу надання банком кредиту фактично залишається неврегульованиму системному вигляді. Тому з метою забезпечення виконання основних принципівбанківського кредитування (у тому числі забезпечення прав та інтересів банківта їх вкладників) необхідно закріпити конкретні вимоги до порядку здійсненняміж банком і позичальником переддоговірних відносин. Встановлення таких вимогможна здійснити на законодавчому рівні у межах запропонованого вище акту пробанківський кредит.
Існуючаміжнародна банківська практика свідчить про те, що одним з ключових механізміввирішення проблеми погашення кредиту є вжиття банком комплексу заходів длямінімізації кредитних ризиків з метою надання кредиту лише тому позичальнику,який здатний виконати свої зобов’язання. З огляду на ризики, які притаманніпідприємницькій діяльності, у цілому, і банківській, зокрема, є очевидним тойфакт, що застосування даного механізму дозволяє досягти очікуваного ефекту щодопогашення кредиту саме шляхом обмеження кредитних ризиків банку і запровадженняналежних передумов для захисту прав і інтересів банків та їх вкладників.
Створення умов ігарантій для погашення кредиту забезпечується саме на етапі здійснення банком іпозичальником переддоговірних відносин як важлива стадія укладання кредитногодоговору. Для прийняття рішення про укладення кредитного договору банк маєздійснити всі необхідні заходи для того, щоб впевнитись, що надані кредитнікошти будуть повернені вчасно і у повному обсязі.
Основним правовимнаслідком переддоговірних відносин є встановлення рівня відповідності особипозичальника певним кваліфікаційним вимогам банку, а також визначеннякредитного ризику. Усвідомлення банком в результаті здійснення переддоговірнихвідносин рівня кредитного ризику за кожною кредитною операцією дозволяєпрогнозувати сукупні ризики неповернення кредитів у діяльності цього банку. Длязапобігання критичних кредитних ризиків, що загрожують платоспроможності банкубанк має створити умови і гарантії, які базуються на комерційному розрахунку.Переддоговірні відносини визначальним чином забезпечують ефективність виконанняконкретного кредитного договору, а також погашення відповідного кредиту.Перспективи укладення кредитного договору перебувають у прямій залежності відстану виконання сторонами переддоговірних відносин.
Таким чином,переддоговірні відносини між банком і позичальником можна визначити як їхвзаємні зобов’язання з приводу можливості укладення кредитного договору, щоспрямовані на забезпечення передумов погашення потенційним позичальникомкредиту. Правове врегулювання порядку виникнення переддоговірних відносинможливо здійснити шляхом нормативного закріплення вимог щодо їх основнихетапів, зокрема:
а) попередніпереговори щодо можливості надання кредиту;
б) поданняпозичальником в банк заяви та інших документів на отримання кредиту;
в) визначенняправоздатності та повноважень позичальника;
г) оцінка банкомкредитоспроможності позичальника та ефективності об’єкту кредитування;
д) перевірказапропонованого позичальником забезпечення за кредитним договором;
ж) аналізкредитної історії і ділової репутації позичальника;
з) оцінкакредитних ризиків, пов’язаних з наданням кредиту;
е) згода абовідмова банку на надання кредиту. Актуальною також є вирішення проблемирозробки єдиної методики щодо оцінки кредитних ризиків, кредитоспроможності іправоздатності позичальника, кредитної історії і ділової репутаціїпозичальника.
Для подальшогорозвитку банківської системи важливе значення має запровадження вдосконаленихмеханізмів забезпечення виконання зобов’язань. Статтею 49 Закону України “Пробанки і банківську діяльність” встановлено, що банк зобов’язаний при наданнікредиту дотримуватися принципу забезпечення. Однак проблема забезпеченнявиконання зобов’язань виходить за межі кредитування і поширюється практично навсі види активних операцій банку.
Уцивільно-правовому контексті під способами забезпечення виконання зобов’язаньрозуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий)характер і дають можливість досягти виконання незалежно від того, чи заподіянікредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення.Забезпечення є основоположним принципом для захисту прав і інтересів банку таінших кредитодавців.
Забезпечення можездійснюватись різними способами, під якими слід розуміти передбаченізаконодавством чи договором спеціальні заходи майнового характеру, якістимулюють належне виконання боржником зобов’язань шляхом встановленнядодаткових гарантій задоволення вимог кредиторів. У прикладному значенні“забезпечення” означає наявність у кредитодавця прав реалізувати предметзабезпечення кредиту з метою адекватного відшкодування заборгованостіпозичальника і збитків кредитодавця за кредитним договором у разі неспроможностіпозичальника повністю або частково погасити кредит відповідно до умовкредитного договору.
У сфері кредитнихвідносин у відповідності до пункту 22 Положення “Про кредитування”застосовуються такі способи забезпечення як: неустойка (штрафи, пені), застава,поручительство, гарантія. Оскільки неустойка є санкцією за невиконання абоненалежне виконання договірних зобов’язань, її особливість полягає у тому, щоїї стягнення не звільняє боржника від виконання в натурі забезпеченого неюзобов’язання. Виходячи з цього, необхідно законодавчо встановити, що неустойкаможе застосовуватися як спосіб забезпечення при наданні кредиту лише упоєднанні з іншим засобом забезпечення виконання зобов’язань.
Найпоширенішим убанківській практиці способом забезпечення, як відомо, є застава. Згідно ЗаконуУкраїни “Про заставу” кредитор має право в разі невиконання боржникомзабезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартостізаставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава є єдиним способомзабезпечення, що має відповідний механізм реалізації у відповідності до закону“Про заставу”. Тому ефективність правового регулювання відносин щодо заставимає суттєве значення для забезпечення ефективності діяльності банку, оскількизастава на даний момент є основною формою забезпечення позичальником виконаннясвоїх зобов’язань перед банком. З огляду на потреби практики є доцільнимзастосувати комплексний підхід до врегулювання проблем забезпечення кредитівшляхом прийняття спеціального закону “Про забезпечення виконання зобов’язань”,в основу якого можна покласти такі концептуальні підходи:
а) цей законзастосовується до регулювання правовідносин, що виникають на підставі договоруі стосуються надання майна та майнових прав у забезпечення належного виконаннязобов’язань. Такий підхід підкреслює більш широкий та узагальнений змістконцепції забезпечення і передбачає охоплення ширшого спектру майна, яке можебути предметом забезпечення, ніж того, що може бути предметом застави увідповідності до чинного законодавства України;
б) данийзаконодавчий акт має визначати черговість задоволення вимог забезпечених сторінза рахунок предмета забезпечення, процедуру розкриття інформації і внесенняповідомлень про забезпечення (оприлюднення забезпечення) та правові засадизвернення стягнення на предмет забезпечення. Його дія має поширюватись також наугоди уступки вимоги кредитора, купівлі-продажу з правом утримання товарупродавцем чи повернення продавцю права власності на цей товар, лізингу (оренди)чи будь-які інші угоди, незалежно від їх форми і назви, які спрямовані назабезпечення виконання основного зобов’язання майном;
в) предметомзабезпечення може бути будь-яка власність, матеріальна або нематеріальна,існуюча або майбутня, рухоме чи нерухоме майно, речі або права (земля, будівлі,житлові приміщення, залишки коштів на рахунках в банках та в іншихфінансово-кредитних установах, корпоративні документи та ін.);
г) забезпечення єречовим правом, за допомогою якого має досягатись виконання основногозобов’язання. Забезпеченими можуть бути будь-які види зобов’язань, включаючиіснуючі та майбутні, прийняті під умовою та безумовні, подільні та неподільні,чітко визначеного чи змінюваного розміру, виражені в національній чи іноземнійвалюті, а також зобов’язання вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення.Забезпечення повинно покривати основне зобов’язання у всіх його вимірах іпроявах. Забезпечене зобов’язання включає в себе нараховані, але не сплаченівідсотки, витрати, здійснені кредитором у зв’язку з вступом у володіння тапродажем предмета забезпечення після невиконання або неналежного виконанняборжником основного зобов’язання;
д) предметомзабезпечення може бути майно, яке індивідуально визначене або визначенеродовими ознаками чи наділене універсальними ознаками для даного роду активів.Дійсні права боржника на предмет забезпечення можуть бути реалізовані ним вбудь-який спосіб, включаючи продаж відповідного майна, його передачу в лізинг(оренду) чи в забезпечення іншого зобов’язання. Якщо боржник вчиняє подібні дії,право вимоги забезпеченої сторони продовжує поширюватися на предметзабезпечення, включаючи доходи (надходження) від початкового предметазабезпечення;
ж) забезпечення єдійсним і підлягає виконанню за умов, що договір про забезпечення вступив всилу, боржник має законні права на предмет забезпечення та існує основнезобов’язання. Не повинно вимагатися укладення договору про забезпечення унотаріальній формі, оскільки цей захід лише звужує свободу укладення договору ізбільшує витрати на його оформлення. Договір про забезпечення має містити описпредмета забезпечення, бути описаний в договорі про забезпечення шляхомвизначення його класу, типу, виду та ін.;
з) забезпеченнявважається оприлюдненим на момент, коли повідомлення про створення забезпеченнявнесено до реєстру. Пропонується на базі існуючих реєстрів застав створитиєдиний реєстр забезпечень та прав вимоги на майно. У відповідності доміжнародних стандартів слід також змінити спосіб функціонування цього реєстру змеханізму реєстрації, який по суті є дозвільним способом, на механізм внесенняповідомлень, який не передбачає надання реєстраційного дозволу, а вимагаєвнесення інформації про забезпечення до реєстру за фактом її подання. Внесенедо реєстру повідомлення визначає пріоритет забезпечення та вимог забезпеченоїсторони на відповідне майно;
е) ефективністьзабезпечення обумовлене існуванням дійової системи звернення стягнення напредмет забезпечення. Зокрема, може бути запропонований позасудовий механізмприйняття рішення про звернення стягнення на підставі рішення приватногоарбітражу (третейського суду). У будь-якому разі, якщо боржник не виконує абоненалежним чином виконує основне зобов’язання, забезпечена сторона вправівступити у володіння предметом забезпечення і реалізувати його для задоволеннясвоїх вимог.
Важливим напрямомвдосконалення законодавства про банки і банківську діяльність є розмежуванняповноважень по нагляду за ринком фінансових послуг. 12 липня 2001 р. бувприйнятий Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринківфінансових послуг”, предметом регулювання якого є надання фінансових послуг іконтроль за діяльністю фінансових установ. Згідно положень цього актуфінансовою установою є юридична особа, яка надає одну чи декілька фінансовихпослуг. До таких установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізинговікомпанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувальногопенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші особи, виключнимвидом діяльності яких є надання фінансових послуг.
Під фінансовоюпослугою в законі розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюютьсяв інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а увипадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осібфінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартостіфінансових активів. Згідно статті 4 зазначеного закону до фінансових послуг,зокрема належать операції, які у відповідності до статті 47 Закону України “Пробанки і банківську діяльність” є банківськими, а саме: 1) випуск платіжнихдокументів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг,інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовимиактивами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів іззобов’язанням щодо наступного їх повернення (прийом депозитів); 5) фінансовийлізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансовогокредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) торгівля ціннимипаперами; 10) факторинг;
Операції,зазначені в пунктах 4 і 6 віднесені законом “Про банки і банківську діяльність”до виключно банківських операцій. Тобто до сфери регулювання цього Законуналежать, у тому числі банки і банківські операції. В статті 21 законувизначені органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послугщодо: а) ринку банківських послуг — Національний банк України; б) ринків ціннихпаперів та по-хідних цінних паперів — Державна комісія з цінних паперів тафондового ринку; в) інших ринків фінансових послуг — спеціально уповноваженийорган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
Отже, увідповідності до закону «Про фінансові послуги та державне регулюванняринків фінансових послуг» має бути визначений орган (ймовірно, що ним будеДержавна комісія з регулювання ринку фінансових послуг), на який будутьпокладені наглядові функції. Статтею 22 закону передбачено, що Національнийбанк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і уповноваженийорган зобов’язані співпрацювати для досягнення цілей в сфері нагляду задіяльністю фінансових установ.
Даний закон маємістить позитивні моменти, які, насамперед, полягають в тому, що вперше вУкраїні на законодавчому рівні була створена відповідна система контролю завсією сукупністю фінансових послуг і був сформований дворівневий ринокфінансових послуг у структурованому вигляді. В той же час цей закон породжуєпевні колізії щодо здійснення нагляду за діяльністю банків. З одного боку, встатті 21 закону вказано, що саме Національний банк України на підставіповноважень, наданих йому законами України “Про Національний банк України” і“Про банки і банківську діяльність”, здійснює нагляд щодо ринку банківськихпослуг. З іншого боку, залишається невирішеним питання — чи поширюютьсянаглядові повноваження створюваного уповноваженого органу у сфері регулюванняринків фінансових послуг на діяльність банків на ринку фінансових послуг, якіне є суто банківськими (факторинг, лізинг, довірче управління, конвертаційніоперації, випуск платіжних інструментів тощо).
Неврегульованим єтакож питання, чи уповноважний Національний банк України здійснювати нагляд задіяльністю небанківських фінансових посередників, які надають окремі видибанківських послуг (кредитування, відкриття і ведення рахунків, прийомфінансових активів на умовах повернення). У відповідності до положень закону“Про Національний банк України” нагляд за всіма без винятку банківськимиопераціями відноситься до повноважень Національного банку України. Разом з тим,згідно положень закону “Про фінансові послуги та державне регулювання ринківфінансових послуг” Національний банк України не має безпосереднього відношеннядо нагляду за будь-якою діяльністю фінансових установ (окрім банків). Положеннящодо координації діяльності між трьома наглядовими інстанціями, викладені встатті 22 цього закону, є загальними і не передбачають конкретних механізмівтакої взаємодії і чіткого розмежування наглядових повноважень між ними.
Очевидно, щоповноваження нагляду за діяльністю фінансових посередників мають бути чіткорозмежовані між Національним банком України і уповноваженим органом у сферірегулювання ринків фінансових послуг. Це має бути здійснено для запобіганняконфлікту інтересів і повноважень між зазначеними наглядовими установами,одночасного застосування заходів впливу з боку обох інституцій до суб’єктівринку фінансових послуг, посилення адміністративного тиску на них,запровадження подвійних стандартів звітності тощо. Вбачається доцільнимрозмежування наглядових повноважень провести за таким принципом:
а) Національнийбанк України здійснює нагляд за банками і всіма їх операціями, а також заздійсненням окремих виключно банківських операцій небанківськими фінансовимиустановами;
б) уповноваженийорган у сфері регулювання ринків фінансових послуг здійснює нагляд занебанківськими фінансовими установами в частині надання ними всіх фінансовихпослуг, крім окремих винятково банківських операцій.
На виконаннястатей 9-11 Закону України “Про банки і банківську діяльність” 31 серпня 2001р. постановою Правління Національного банку України № 377 було ухваленеПоложення про порядок створення і державної реєстрації банківських об’єднань.Ним вперше була передбачена можливість створення постійних банківськихоб’єднань, які мають право здійснювати від свого імені окремі банківськіоперації. Внаслідок того, що банківська корпорація і банківська холдинговагрупа є новими явищами для вітчизняної банківської системи, на даний моментскладно дати об’єктивну оцінку тих вимог, що пред’являє зазначене Положення допорядку їх створення і державної реєстрації. Очевидно, що ефективність цьогоакту може бути визначена в процесі його застосування.
ПередбаченаПоложенням безпосередня процедура реєстрації банківських об’єднань побудована запринципом реєстрації банків і у цілому мало чим відрізняється від останньої. Упрактичному сенсі, більш істотним питанням є визначення вимог до діяльностібанківських об’єднань, а також їх повноважень і прав. Саме від цього багато вчому залежить доцільність створення подібних структур для банківської системи вцілому і для окремих банків зокрема.
Оскільки закон“Про банки і банківську діяльність” лише в загальних рисах визначає особливостідіяльності банківських об’єднань, є підстави стверджувати, що правовий статусбанківської корпорації і банківської холдингової групи залишаєтьсяневрегульованим у повному обсязі. Метою створення банківських об’єднань, яквідомо, є концентрація банківських капіталів. Проте, на відміну від банківськихсистем у розвинутих економіках, де така концентрація здійснюється в контекстіїх глобалізації, в Україні концентрація капіталу має істотне значення саме дляслабокапіталізованих банків. Банківське об’єднання за своєю правовою сутністюможе надати малим і середнім банкам можливість вирішення проблеми капіталізаціїшляхом об’єднання капіталів декількох таких банків у відповідному об’єднанні.Для реалізації цієї можливості повинен існувати механізм, відповідно до якогобанківське об’єднання буде об’єктом визначення економічних нормативів, яківстановлюються Національним банком України, у тому числі, і нормативудостатності капіталу.
Оскільки такиймеханізм на даний момент не визначений, вбачається доцільним прийнятизаконодавчий чи інший нормативно-правовий акт, який би чітко передбачивособливості діяльності та правового статусу банківських об’єднань і врегулювавокреслені проблеми з метою створення ефективного механізму концентраціїбанківського капіталу.
Наведеніположення та пропозиції щодо вдосконалення чинного банківського законодавстване мають на меті всебічне вирішення даної проблеми. Вони розраховані накороткострокову перспективу і визначають ті практичні аспекти розвиткузаконодавчої і нормативної бази у сфері банківської діяльності, які єактуальними для нормативного врегулювання на сучасному етапі з метою підвищеннярівня стабільності банківської системи України.
РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАНБАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ2.1. Характерні риси таособливості розвитку банківської системи України
Потужнабанківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічногозростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом вумовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритістьзовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукаютьбанківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економікизначною мірою залежить від стану банківської системи.
Стратегія держави щодо банківськоїсистеми країни ґрунтується на принципі верховенства права і збереженні тазміцненні ринкових засад діяльності банків і використанні переважноопосередкованих методів впливу на процеси, які відбуваються у банківськійсфері, шляхом формування відповідної законодавчої та нормативної базифункціонування банків і ринку фінансових послуг та реалізацію контролю завиконанням установлених вимог. Частка держави також є в капіталі деяких банківі вона бере безпосередню участь у їх управлінні.
Основою для зміцнення банківськоїсистеми України, підвищення її надійності та стійкості до криз є достатнійрівень капіталізації. Як відомо, сумарний балансовий капітал усіх банків нашоїкраїни (станом на січень 2007.р..— 3,52 млрд дол. США) приблизно дорівнюєрозміру капіталу одного із провідних зарубіжних банків. А загалом обсягкапіталізації усіх українських банків становить близько 5,4% до ВВП (пороговезначення цього показника — 20% [6]), що створює реальну загрозу фінансовійбезпеці держави.
Проблемними, на думку вітчизнянихфінансових експертів [7], є не лише кількісні показники, що характеризуютьрівень капіталізації, а й її якість. Річ у тім, що капіталізація багатьохвітчизняних банків складається з коштів переоцінки основних засобів, несплачених відсотків, субординованого боргу. Зростання таких складових можнавважати штучним нарощуванням капіталу.
З оглядуна те, що 55% української економіки перебуває у «тіні», занадто низькакапіталізація вітчизняних банків, особливо у зв’язку із вступом України до СОТ,може призвести до того, що вони стануть неконкурентоспроможними порівняно зіноземними (нині у банківській системі України працює близько 13% іноземногокапіталу).
Розв’язанняцієї проблеми можливе не лише за рахунок прибутків банків та додаткових внесківакціонерів, а й за умови довіри суспільства до вітчизняних банків як донадійних грошово-кредитних установ. Він пропонує здійснювати нарощення капіталувідкрито і публічно, щоб населення знало організаційну форму банків, їхвласників, зокрема й реальних. Окрім того, банки мають щомісячно оприлюднювативласні активи, широко використовувати фондовий ринок (більш як 90 комерційнихбанків — це ВАТ) для визначення реальної вартості банківських акцій.
Для банків з недостатньоюкапіталізацією з боку НБУ має бути передбачено такі заходи впливу: зобов’язанняпродажу акцій; заборона на виплату дивідендів; обмеження на рівень відсотковихставок за зобов’язаннями; заборона на виплату надлишкових компенсаційменеджменту і на прийняття депозитів від банків-кореспондентів; введення обмеженьна сплату відсотків за боргами та здійснення операцій, які істотновідрізняються від їх звичайної діяльності.
Щоправда, систематичне спрямуванняприбутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижуєпривабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. За таких обставинстимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бутизапровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, якуспрямовують на збільшення банківського капіталу
Станом на 01.10.2006 року в Україні було зареєстровано 183 банки(Рис.2.1).
/>
Рис 2.1 Динаміка кількості банківських установв Україні за станом на 01.01.2007 рр.
Джерело: офіційний сайт НБУ www.bank.gov.ua
Разом із тим,якщо поглянути на кількість банків та їх філій у розрізі регіонів (рис.2.2), тобачимо, що фактично кожен регіон характеризується досить високою концентрацієюбанківських установ, які в основному представлені філіями банків, майже усіголовні офіси банківських установ розташовані у м. Київ.
По суті, такавелика кількість банківських установ повинна була б повністю забезпечуватипотреби населення у банківських послугах. Але, як відомо, якість банківськихпослуг лише до певної міри залежить від кількості банківських установпредставлених на ринку послуг для фізичних осіб.
Спектр та обсягипослуг що надаються банками залишаються досить обмеженими – тоді, як сучасніумови господарювання вимагають нових форм та методів банківської підтримки. Упромислово-розвинутих країнах Заходу накопичений багатий досвід інновацій, втому числі і в банків, частина якого представляє безперечний інтерес длябанків, і може бути з успіхом використана з урахуванням специфічних умовУкраїни.
Забезпеченняприбуткової діяльності та підвищення рентабельності активів – важлива умовастабільного функціонування і розвитку банків України. Сумарний прибуток на 01.10. 2006 р. становив 962,096 млн. грн. (за 2005 р. – 684,5 млн. грн.).
Отриманий банкамиприбуток за групами розподіляється нерівномірно. Так, банки І групи, на якіприпадає 54,1% банківських активів, одержали його на суму 480,520 млн. грн.,або 49,9% від загального показника; банки II групи (активи становлять 14,7%) –164,144 млн. грн. (17,06%); банки III групи (активи – 17,4%) – 196,634 млн.грн. (20,4 %); IV групи (активи – 13,8%) – 120,798 млн. грн. (15,55%). Яксвідчать наведені дані, найвищою є рентабельність діяльності банків III групи[1–4].
Доходи зростали дещовищими темпами, ніж витрати, що зумовило поліпшення співвідношення витрат ідоходів, яке на 01.10.2006 р. становило 54,19% (на – 01.01.2005 р. – 93,5%; на01.01.2004 р. – 93,8%).
/>
Рис.2.2 Кількість банків тафілій банків за регіонами за станом на 01.10.2006 р.
Джерело: офіційний сайт НБУ www.bank.gov.ua
Порівняно зпопереднім періодом дещо поліпшилися результативні показники діяльності банків.Рентабельність капіталу збільшилася із 7,50% у 2005 році до 9,36% у 2006,рентабельність активів зросла у порівнянні із 2003 роком на 1,27%. Чистапроцента маржа зменшилася з 6,31% у 2001 році до 4,93% на початок 2007 року.
Як бачимо, банкиУкраїни зберегли рентабельність своїх активів на рівні минулого року попризменшення процентної маржі, що свідчить про збільшення обсягів активнихоперацій та про виваженішу політику процентних ставок (табл.2.1).
Основними шляхамипокращення результативних показників у подальшому мають бути прогресивні структурнізміни в активах, капіталі, зобов’язаннях банків, підвищення дохідності активівза рахунок скорочення частки недохідних і проблемних активів, а також зниженнявартості запозичених та залучених коштів витратності діяльності, насампередунаслідок скорочення адміністративних витрат тощо.
Таблиця 2.1
Основні результативніпоказники діяльності банківПоказники 01.01.03 01.01.04 01.01.05 01.01.06 01.01.07 Рентабельність капіталу -0,45 7,50 7,97 7,61 9,36 Рентабельність активів -0,09 1,27 1,27 1,04 1,18 Чистий спред 7,10 8,45 7,20 6,97 5,76 Чиста процентна маржа 6,31 6,94 6,00 5,78 4,93
Джерело: офіційний сайт НБУ www.bank.gov.ua
Та пори усіпозитивні зміни в економіці сучасна структура грошових доходів населенняУкраїни та її динаміка все ще не сприяють розвитку ринку банківських послуг дляфізичних осіб (рис 3). Заробітна плата не займає ключове значення і за впливомна заощадження наближається до соціальних виплат (пенсій, стипендій, допомог).Про це свідчать і результати анкетних опитувань, проведених у 2003-2006 роках.Вони свідчать, що значна частина вкладників, майже 32 % неспроможназаощаджувати кошти в зв’язку з низькими заробітками та доходами, які ледвепокривають потреби (pис.2.3). Однак переконаність громадян у вигідності зберіганнякоштів у банках поступово міцнішає – майже 60% опитаних вважають за потрібненагромаджувати заощадження в банківських установах, оскільки це дає змогуотримувати дохід у вигляді процентів за депозитами.
Результатиопитування свідчать про доволі значні потенційні можливості вітчизнянихкомерційних банків щодо залучення заощаджень населення. Тому необхідно постійнополіпшувати імідж банківських установ, розширювати і якісно вдосконалюватидепозитні операції, які здатні примножувати ресурси банку і забезпечувати націй основі їх ширшу участь в інвестиційній та кредитній діяльності.
Головною причиноюмалої частки заощаджень населення у банківських установах є не лише низькийрівень довіри до вітчизняної економіки. Нинішній рівень оплати праці тасоціального захисту громадян України, їх низька купівельна спроможність є тимичинниками, що стримують розвиток грошових заощаджень населення, а отже, йрозвиток виробництва, відтворення робочої сили, розв’язання найгострішихсоціально-економічних проблем.
Аналізуючи станринку банківських послуг у аспекті залучення коштів від фізичних осіб, динамікагрошових вкладів населення за останні кілька років свідчить про зростаннядовіри громадян до банків і зацікавленості банкірів до збільшення часткизалучених коштів населення у своїх активах (Рис.2.5).
/>
Рис. 2.3 Чинники, якістримують приплив грошових доходів громадян у банки
Джерело: офіційний сайт НБУ www.bank.gov.ua
За результатамипроведених досліджень, 27% респондентів нарікають на недосконалу систему гарантійза знеціненими вкладами; 20% – на непривабливість системи державногострахування вкладів (рис. 2.4).
Порівняноневелика кількість опитуваних надає перевагу спеціальним інвестиційнимпрограмам, які базувалися б на депозитах фізичних осіб.
/>
Рис. 2.4 Заходи для посилення припливу вкладівнаселення у національній валюті в банки України
/>
Рис.2.5 Динаміка ресурсноїбази банків за 2003-2007 роки (у млрд.грн.)

Джерело: офіційний сайт НБУ www.bank.gov.ua
Їх приріст зааналізований період сягнув 70,8%. При чому більша питома вага належить вкладамсаме у національній валюті, що свідчить про зростання довіри громадян до національноїгрошової одиниці. А отже можна прогнозувати що і надалі відбуватиметьсяпозитивний приріст вкладів населення у банках регіону.
Адже ринокбанківських послуг для фізичних осіб є чутливим індикатором економіки в цілому,і коливання обсягів заощаджень населення на банківських рахунках відображаютьзміни що відбуваються в економіці країни: зміна демографічної ситуації,політики доходів і цін, особливостей розвитку і задоволення потреб, соціальноїструктури населення тощо.
Що стосуєтьсятемпів зростання вкладів населення в банки, то на сьогоднішній день вонистановлять 21 млрд. 407 млн. грн, та за останніх 3 роки збільшились у 7,3 рази.Покращилася також їхня структура: частка строкових депозитів зросла на 5% істановить 75,4%. Більша частина з них довгострокові, терміном понад один рік(три роки тому їх, частка становила всього 5,5%). Утім рівень довіри населеннядо банків в Україні все ще значно нижчий, ніж у західних країнах із високорозвинутими ринковими економіками і банківськими системами. Про це свідчатьтакі дані: на початку 2003 року вклади населення в банках України становилиприблизно 30% від сумарних зобов’язань, що в 1,5-2 рази менше, ніж у банкахзахідних держав, де ця частка коливається на рівні 60–80%. Щоб наздогнатибанківські системи економічного розвитку країн за цим показником, українськимбанкам потрібно приблизно 10 років при збережені темпів зростання вкладівнаселення, які склалися в останні три роки. А для цього всім органамекономічного та монетарного управління слід врахувати чинник довіри до банківпри прийнятті будь-якого рішення, пов’язаного з діяльністю банківської системи.
Недостатністьзалучення коштів також пов’язана з тим, що населення України через слабкийрозвиток фінансового ринку має обмежений вибір інструментів для капіталізаціїсвоїх гривневих заощаджень. Банківські депозити є поки що найдоступнішими зних. Але й цим інструментом населення користується лише за достатньої довіри добанків. За її відсутності, яка є і на сьогоднішній день, більша частинагривневих заощаджень (приблизно 25–35 млрд. грн. (включаючи валютні))зберігається в готівковій формі, або ж дробиться на декілька депозитів длязменшення ризику втрат від банкрутства банків.
Такий стан справпотребує комплексного вирішення проблеми і нового підходу як на макро рівні, деповинен здійснитися перегляд податкової політики у сфері оподаткування доходівгромадян та відповідні законодавчі зміни. Так і на внутрібанківському рівні, дезміни повинні проходити у напрямку спрощення та зростання доступності операційдля фізичних осіб, а також розроблення схем ефективної співпраці з кожнимклієнтом – фізичною особою та використання коштів з максимально можливоюефективністю при мінімальному рівні ризиковості цих операцій.
Підвищення довіридо банків – це актуальне завдання загальнодержавної ваги, зволікання з їївирішенням може найближчим часом відчутно загальмувати розвиток економікикраїни. Тому необхідно, невідкладно вживати заходів:
·    на самперед повинні діяти самі банки створюючи нові вигідніші для вкладників пропозиції;
·    потрібнопідняти питання про перегляд, тої частини закону (“Про податок з доходівфізичних осіб”) яка стосується оподаткування доходів фізичних осіб, отриманихвід депозитних операцій ;
·    налагодитизаконодавчий і судовий захист прав та інтересів банкірів, що по суті, свідчитьпро недооцінку ролі банків і навіть певну неповагу до них з боку органівдержавної влади;
·    також,щоб збільшити довіру до банку потрібно налагодити систему гарантування вкладівнаселення.
Зважаючи нанеобхідність підвищення рівня надійності, фінансової стійкості таконкурентоспроможності банків на внутрішньому й міжнародних ринках, необхідновжити заходів щодо:
·    підвищенняефективності контролю за діяльністю банків, досягнення повної відповідностіБазельським принципам ефективного банківського нагляду, що передбачаєвдосконалення чинного законодавства та нормативно-правових актів НБУ;впровадження оцінки банківської діяльності на консолідованій основі тазурахуванням ризиків; посилення контролю за власниками істотної участі тазмінами у структурі власності;
·    підвищеннярівня капіталізації банків, у т. ч. Шляхом залучення нових акціонерів,збільшення резервного фонду, результату діяльності, активізації процесівоб’єднання банків, інтенсивнішого застосування процедури реорганізації банківшляхом приєднання та злиття малих і фінансове нестійких банків;
·    забезпеченняучасті всіх банків у єдиній інформаційній системі «Реєстрпозичальників», що дасть змогу знизити кредитний ризик;
·    оптимізаціїструктури капіталу, активів та зобов’язань, виходячи із завдань забезпеченняфінансової стійкості банків та їх позитивного впливу на розвиток реальногосектора економіки;
·    підвищенняприбутковості банківських операцій, орієнтації на доходи від кредитування таобслуговування реального сектора економіки і зниження витрат за рахунокпідвищення технологічності та комп’ютеризації банківських операцій, зменшеннянеобґрунтованих витрат;
·    упередженняздійснення банками сумнівних банківських операцій шляхом ідентифікації клієнтівта їх операцій, посилення боротьби з відмиванням брудних грошей, зокрема шляхомздійснення належного контролю за наявністю в банків положень, практики тапроцедур щодо протидії відмиванню грошей, набутих злочинним шляхомудосконалення чинного законодавства України з питань кредитування, посиленнязахисту прав та інтересів кредиторів, підвищення відповідальності учасниківдоговірних відносин за неналежне виконання своїх зобов’язань, наданнянедостовірних даних про фінансовий стан позичальника;
·    забезпеченнядовіри кредиторів і вкладників до банків шляхом підвищення стабільності,стійкості й конкурентоспроможності на світовому ринку банківської системиУкраїни, спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки йнаселення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.
2.2 Аналіз кредитногоринку України
В даномупараграфі дипломної роботи розглянемо динаміку вимог банків за кредитаминаданими фізичним особам та в економіку України станом на 01.01.2007р.
Вимоги банків закредитами, наданими суб’єктам господарювання та фізичним особам, на 01.01.2007р. становили 217,1 млрд. грн. У структурі кредитних вкладень за видами валютпереважали вимоги за кредитами, наданими в національній валюті. Їх обсяг на 01.01.2007р. становив 111,7 млрд. грн., або 51,4% від загального обсягу заборгованості занаданими кредитами, що на 5,3 процентного пункту менше, ніж на початок року2006р..
У структурі вимог банків за кредитамиза категорією позичальників більшу частину (149,9 млрд. грн.) становила заборгованістьсуб’єктів господарювання, частка якої внаслідок випереджаючих темпівкредитування
фізичних осіб мала тенденцію дозниження. Так, якщо на початок 2006 року вимоги за кредитами суб’єктамгосподарювання становили 77,9% від загального обсягу вимог, то на кінець 2006року – 69,0%.
Протягом 2006року поліпшення структури ресурсної бази через залучення депозитних вкладів надовгостроковій основі сприяло подальшому зростанню частки заборгованості задовгостроковими кредитами у структурі кредитних вкладень. На 01.01.2007 р.питома вага довгострокових кредитів серед вимог банків за кредитами становила64,6%, що на 2,8 процентного пункту більше, ніж на 01.01.2006 р.
Таким чином, узагальному обсязі вимог банків за кредитами, наданими суб’єктам господарюваннята фізичним особам, найбільшою залишалася частка заборгованості суб’єктівгосподарювання за отриманими короткостроковими кредитами в національній валюті(21,0%) та довгостроковими кредитами як у національній (18,9%), так і віноземній (19.5%) валюті. Також динамічно зростала частка довгостроковихкредитів фізичним особам в іноземній валюті (до 18,1%) (рис. 2.6).
Упродовж 2006року поліпшилась якість кредитних вкладень в економіку України, про що свідчитьзменшення (з 2,5 до 2,3%) частки проблемних кредитів у загальному обсязі вимогбанків за наданими кредитами. При цьому питома вага заборгованості за простроченимикредитами залишилася на рівні початку року – 1,2%, а за сумнівними кредитами –знизилася на 0,2 процентного пункту до 1,0%.
Темпи зростаннязаборгованості за кредитами протягом 2006 року були найвищими порівняно заналогічним періодом останніх семи років, що сприяло прискоренню економічного зростання.
По відношенню доВВП заборгованість за кредитами, наданими банками, зросла за 2006 р. з 33,8 до43,6%. Обсяги кредитування економіки зростали з початку року переважно зарахунок приросту заборгованості за кредитами, наданими в іноземній валюті, – вцілому на 43,3 млрд. грн., або на 69,6%, до 105,4 млрд. грн. Навіть у жовтні,незважаючи на підвищення Національним банком України (з 1 жовтня 2006 року)нормативів обов’язкового резервування за залученими строковими коштами віноземній валюті, темпи приросту вимог за кредитами в іноземній валюті (6,2%)суттєво перевищували їх темпи приросту в національній валюті (1.2%).
/>
Рис. 2.6 Структура вимог банків за кредитами, наданимисуб’єктам господарювання та фізичним особам
Побудовано за даними НБУ
Така ситуація пояснювалася:
·    нижчимрівнем процентних ставок за кредитами в іноземній валюті порівняно з кредитамив національній валюті в умовах стабільності обмінного курсу гривні щодо долараСША;
·    нарощуваннямресурсної бази банків насамперед за рахунок прискореного зростання депозитнихкоштів у іноземній валюті на внутрішньому ринку та за рахунок активногозалучення банками коштів на міжнародних фінансових ринках;
·    активізацієюімпортерів, які формували попит на кредити в іноземній валюті (рис. 2.7).
/>
Рис. 2.7 Динаміка вимог банків за кредитами, наданимив економіку України (за видами валют)
Побудовано за даними НБУ
Із початку рокузберігалася позитивна тенденція до зростання довго строкових кредитнихвкладень. За 2006 р. вимоги банків за кредитами, наданими на строк понад одинрік, збільшилися на 51,5 млрд. грн. (на 58,2%) до 140,1 млрд. грн., що у 2,3раза більше за збільшення вимог за короткостроковими кредитами – на 22,1 млрд.грн. (або на 40,4%) до 76,9 млрд. грн. У жовтні поточного року зростання заборгованостіза довгостроковими кредитами становило 6,9 млрд. грн., або 5,2%, закороткостроковими – 0,5 млрд. грн., або 0,7%. Вагоміше зростання кредитнихвкладень за всіма строками повернення спостерігалося в іноземній валюті.
Позитивноютенденцією у 2006 р. було суттєве зростання обсягів кредитів, наданих вінвестиційну діяльність суб’єктів господарювання та фізичних осіб,заборгованість за якими за десять місяців поточного року зросла на 89.3%,зокрема у жовтні – на 6,2% до 42,4 млрд. грн. Проте їх частка у структурікредитних вкладень, хоча й підвищилася на 3,9 процентного пункту, залишалася наневисокому рівні (19,5%) (рис. 2.7).
/>
Рис. 2.7 Темпи зростання вимог банків за кредитами,наданими в економіку України (за цільовими вкладеннями) у 2005 – 2006 рр.
Побудовано за даними НБУ
Заборгованість закредитами, наданими на інвестиційні цілі суб’єктам господарювання та фізичнимособам, на 01.01.2007 р. розподілилася майже порівну і становила по 21,2 млрд.грн.
У структурі вимогбанків за кредитами в інвестиційну діяльність відзначалася позитивна динаміказростання питомої ваги заборгованості за іпотечними кредитами, яка на кінець2006 року становила 52,1%. Серед цих вимог переважну більшість (73,4%)становили вимоги за кредитами, наданими фізичним особам, з яких 87,4% –заборгованість в іноземній валюті.
Заборгованість закредитами, наданими на забезпечення потреб поточної діяльності, на 01.01.2007р. становила 174,7 млрд. грн., або зросла за 2006 р. на 44,4%, у тому числі зажовтень – на 2,6%.
Упродовж 2006року найбільший приріст вимог банків за кредитами забезпечило зростаннязаборгованості за кредитами, наданими суб’єктам господарювання, збільшившись на36,4%, або на 40,0 млрд. грн. (54,2% від загального приросту заборгованості за кредитами).
У структурі вимогбанків за кредитами, наданими суб’єктам господарювання, переважалазаборгованість у національній валюті, частка якої на кінець 2006 року становила57,8% (або 86,6 млрд. грн.) і зменшилася за десять місяців поточного року на 3,6процентного пункту. З початку року темпи зростання заборгованості за кредитамив іноземній валюті становили 149,3%, або випереджали темпи зростання вимог закредитами, наданими в національній валюті (128,3%). У жовтні зберігалася зазначенатенденція: вимоги за кредитами в національній валюті за місяць скоротилися на 0,1%,а в іноземній валюті – збільшилися на 4,4%.
Найбільшекредитів у іноземній валюті було надано суб’єктам господарювання в доларах СШАта євро, частки яких на 01.01.2007 р. становили 83,3 та 14,9% відповідно. Решту(1.8%) становили кредити в російських рублях та інших валютах.
Заборгованістьсуб’єктів господарювання за отриманими довгостроковими кредитами, які становилипереважну більшість (55,7%) у загальному обсязі вимог за кредитами, наданимисуб’єктам господарювання, за 2006 рік збільшилася на 22,3 млрд. грн., або на36,6% до 83,4 млрд. грн. Вимоги банків за короткостроковими кредитами на 01.01.2007р. становили 66,4 млрд. грн., або зросли на 17.6 млрд. грн., або на 36,1% до 66,4млрд. грн., у тому числі в іноземній валюті – на 52,9%. У жовтні їх обсягскоротився на 0,2% виключно за рахунок зменшення їх частини в національнійвалюті (на 2,8%).
У 2006 роцізростання вимог банків за кредитами суб’єктам господарювання забезпечувалосязростанням заборгованості за кредитами, наданими на операції з нерухомиммайном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям, на 78,8%, убудівництво – на 53,1%, на виробництво електроенергії, газу та води – на 53,0%,підприємствам транспорту та зв’язку – на 48,6%, у сільське господарство,мисливство та лісове господарство – на 43,8%, у переробну промисловість – на 31,1%,торгівлю; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку– на 26,6% та в добувну промисловість – на 26,1%.
Слід зазначити,що переважну більшість заборгованості зазначених видів економічної діяльностістановила заборгованість за довгостроковими кредитами (крім добувної промисловостіта виробництва електроенергії, газу та води, де переважали короткостроковікредити). Дещо знизився ризик концентрації кредитів за основними видами економічноїдіяльності. У загальному обсязі кредитних вкладень частка заборгованості закредитами суб’єктам господарювання торгівлі, що були найвагомішими споживачамикредитних ресурсів, знизилася за 2006 р. на 2,7 процентного пункту до 37,2%.Одночасно частка заборгованості за кредитами, наданимисільгосптоваровиробникам, підвищилася з 7,5 до 8,0%, будівництва – з 5,4 до 6,2%та підприємствам транспорту та зв’язку – з 4,0 до 4,3% (рис. 2.8).
/>
Рис. 2.8 Структура вимог банків за кредитами суб’єктамгосподарювання (за окремими видами економічної діяльності)
Побудовано за даними НБУ
У структурікредитних вкладень за формами власності основну частину (94.3%) становиликредити, надані суб’єктам господарювання з приватною формою власності,заборгованість за якими з початку 2006 року збільшилася на 36,5% (у жовтні – на2,0%) до 141,3 млрд. грн. Вимоги за кредитами, отриманими державнимипідприємствами, за цей період зросли на 31,1% (у жовтні – зменшилися на 2,9%) іна 01.01.2007 р. становили 7,7 млрд. грн. (або 5,1%). Решту 0,8 млрд. грн. (або0,6%) становили вимоги за кредитами, наданими господарствам з комунальноюформою власності.
2.3 Аналіз депозитногоринку України

Розглянемозагальну ситуацію, яка склалася на депозитному ринку України. Обсяг зобов’язаньбанків України за коштами, залученими на рахунки суб’єктів господарювання тафізичних осіб, на 01.01.2007 р. становив 168,6 млрд. грн. У структурідепозитних коштів, як і раніше, переважали депозити у національній валюті. Їхобсяг на 01.01.2007 р. становив 100,9 млрд. грн., або 59,8% від загальногообсягу депозитних зобов’язань що проте на 5,9 процентного пункту менше, ніж напочатку року.
У структурідепозитних зобов’язань банків за категоріями вкладників найбільшою була часткадепозитних вкладень фізичних осіб – 56,4% (95,1 млрд. грн.) проти 43,6% –вкладень суб’єктів господарювання. Частка фізичних осіб у структурі депозитівза категорією вкладників з початку року збільшилася на 1,3 процентного пункту.Депозитні вкладення суб’єктів господарювання традиційно переважали тільки вструктурі поточних зобов’язань – 64,4% (38,7 млрд. грн.) на 01.01.2007 р., щона 1,5 процентного пункту менше, ніж на 01.01.2006 р.
Протягом 2006року спостерігалося деяке поліпшення строкових характеристик ресурсної базибанків. На кінець 2006 року найбільшу питому вагу серед депозитних зобов’язаньмали строкові депозитні зобов’язання – 64,4% (або 108,6 млрд. грн.), що на 2,3 процентногопункту більше, ніж на 01.01.2006 р. Серед строкових депозитних вкладеньнайбільшу частку становили довгострокові депозити – 65,7% (або 71,4 млрд.грн.), яка зросла порівняно з початком 2006 року на 3,6 процентного пункту.
Таким чином,найбільшу питому вагу в загальному обсязі зобов’язань банків за коштами,залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб, як і раніше,мали вкладення суб’єктів господарювання до запитання в національній валюті (17,3%)та довгострокові вкладення фізичних осіб як у національній (15,4%), так і віноземній (16,3%) валютах. Найдинамічніші зміни спостерігалися:
·    в бікзменшення – за коштами, залученими на рахунки до запитання суб’єктівгосподарювання в національній валюті;
·    в бікзбільшення – за коштами, залученими на строкові рахунки фізичних осіб віноземній валюті.
У 2006 роцізберігалася тенденція до зростання ресурсної бази банків. Із початку 2006 рокузагальний обсяг зобов’язань банків за коштами, залученими на рахунки суб’єктівгосподарювання та фізичних осіб, збільшився на 27,0% (або на 35,9 млрд. грн.),у тому числі протягом жовтня – на 2,4% (або на 4,0 млрд. грн.). Проте протягом 2006року депозитні зобов’язання банків зростали найповільніше за останні п’ятьроків, що було зумовлене високою базою порівняння (в номінальному виразі вонизросли майже на рівні відповідного періоду минулого року).
Протягом 2006р.збільшення зобов’язань банків за депозитами відбувалося головним чином зарахунок зростання депозитних коштів фізичних осіб – на 29,9%, або на 21,9 млрд.грн… Про збереження активності вкладників також свідчила позитивна тенденціядо перевищення темпів приросту зобов’язань банків за залученими коштамифізичних осіб над темпами приросту готівки в обігу.
Депозитні коштисуб’єктів господарювання протягом десяти місяців поточного року зросталиповільніше – на 23,5%, або на 14,0 млрд. грн., у тому числі в жовтні – на 1,7%,або на 1,2 млрд. грн. (рис. 2.9).
/>
Рис. 2.9 Динаміка зобов’язання банків за коштами,залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб (у відсотках допочатку року)
Побудовано за даними НБУ
Збільшеннядепозитних вкладень фізичних осіб головним чином було зумовлене зростаннямнаявних доходів населення за умов фактично відсутньої альтернативи інвестуваннякоштів, окрім вкладень у ринок нерухомості (рис. 2.10).
Переважнезростання протягом січня – жовтня депозитів фізичних осіб саме в іноземнійвалюті пояснювалося насамперед необхідністю обслуговування зростаючогокредитного портфеля в іноземній валюті та збереженням інфляційних очікуваньнаселення.
/>
Рис. 2.10 Динаміка зобов’язаннябанків за коштами, залученими на рахунки фізичних осіб
Побудовано за даними НБУ
Протягом 2006року ресурсна база банків збільшувалася насамперед за рахунок зростаннядепозитних коштів у іноземній валюті за всіма типами вкладень – в цілому на 48,7%(або на 22,2 млрд. грн.), у тому числі суб’єктів господарювання – на 61,7% (абона 9,0 млрд. грн.).
Зобов’язаннябанків за коштами, залученими на рахунки в національній валюті, за 2006 рікзросли всього на 15,7% (або на 13.7 млрд. грн.) головним чином за рахунокзростання депозитних коштів фізичних осіб у національній валюті на 20,5% (або на8,6 млрд. грн.). Це найнижчі темпи зростання за останні п’ять років.
У грудні навідміну від вересня 2006 р. депозити в іноземній валюті знову зростали вищимитемпами (на 3,5%, або на 2,3 млрд. грн.), ніж депозити в національній валюті(на 1,7%, або на 1,6 млрд. грн.). Цьому головним чином сприяло прискоренняпорівняно з вереснем темпів зростання довгострокових зобов’язань банків закоштами суб’єктів господарювання в іноземній валюті (109,6%) (рис. 2.11).
/>
Рис. 2.11 Динаміка зобов’язання банків за коштами, залученими на рахункисуб’єктів господарювання та фізичних осіб (за видами валют)
Побудовано за даними НБУ
Загальнепідвищення протягом 2006 року попиту суб’єктів господарювання на іноземнувалюту на всіх сегментах валютного ринку та відповідний перерозподіл коштів зїх рахунків у національній валюті на рахунки в іноземній валюті (особливострокових) насамперед зумовлювалися невизначеністю економічних суб’єктів щодоподальшого розвитку економіки та необхідністю обслуговування зростаючогоімпорту. Крім того, на збільшення залишків коштів на депозитних рахунках віноземній валюті (особливо строкових) вплинуло зростання протягом жовтня процентнихставок за цими депозитами (рис. 2.12).
/>
Рис. 2.12 Динаміка зобов’язання банків за коштами,залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб за видами валют(у відсотках до початку року)
Побудовано за даними НБУ
Збільшення часткидепозитних коштів у іноземній валюті з 34,3% на 01.01.2006 р. до 40,2% на 01.01.2007р. підвищило рівень забезпечення банків власною ресурсною базою для здійсненнякредитування в іноземній валюті. Проте вимоги банків за кредитами, наданими векономіку зросли на 43,3 млрд. грн., а зобов’язання банків за коштами,залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб, – на 22.2млрд. грн.
Серед депозитнихвкладень суб’єктів господарювання та фізичних осіб в іноземній валютітрадиційно переважали депозити в доларах США, частка яких на 01.01.2007 р.становила 82,5% (55,9 млрд. грн.). Питома вага депозитів у євро становила 16,3%,у російських рублях – 0,7% від загального
обсягу депозитнихзобов’язань банків у іноземній валюті. Темпи зростання депозитів у євро (164,2%,у тому числі суб’єктів господарювання – 175,2%) протягом десяти місяцівперевищили темпи зростання депозитів у доларах США (146,9%, у тому числісуб’єктів господарювання – 163,3%). Відбулося скорочення на 26.1% зобов’язаньбанків за коштами, залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичнихосіб у російських рублях.
Із початкупоточного року обсяг коштів на поточних (до запитання) рахунках зріс на 19,1%(або на 9,6 млрд. грн.), у тому числі в іноземній валюті – на 41,1% (або на 4,2млрд. грн.). У грудні 2006р. обсяг зобов’язань банків за коштами на рахунках дозапитання зростав нижчими темпами порівняно з вереснем – на 1,6% (або на 1,0млрд. грн.), з них суб’єктів господарювання – на 3,1% (у тому числі внаціональній валюті – на 4,0%). Це, зокрема, було пов’язане зі збільшеннямнадходжень виручки від реалізації на поточні рахунки суб’єктів господарювання. Обсягкоштів на поточних рахунках фізичних осіб з початку року зріс на 24,1% (або на4,1 млрд. грн.). Зобов’язання банків за коштами на строкових рахункахпродовжували зростати, хоча найнижчими за останні п’ять років темпами. Їх обсягз початку року збільшився на 31,8%, або на 26,2 млрд. грн. (для порівняння: завідповідний період 2005 року – на 48,3%, або на 23,9 млрд. грн.).
Темпи зростаннястрокових депозитів фізичних осіб прискорилися і становили 104,2%, у тому числів національній валюті – 105,5%. Строкові депозитні вкладення суб’єктівгосподарювання протягом 2006р. зростали нижчими темпа ми – на 0.1%.
Протягом 2006року зберігалася позитивна тенденція до зростання довгострокових депозитнихзобов’язань банків, обсяг яких порівняно з початком року збільшився на 39,4%(або на 20,2 млрд. грн.), у тому числі в іноземній валюті – на 54,1%.Довгострокові зобов’язання банків за залученими коштами суб’єктівгосподарювання з початку року зросли на 26,4%, у тому числі в іноземній валюті– на 55,3%. Довгострокові вкладення фізичних осіб, частка яких у загальномуобсязі довгострокових депозитів становила 74,9%, збільшилися на 44,4%, у томучислі в іноземній валюті – на 53,8%. Вочевидь, вкладники при розміщенні коштівна строк більше року віддавали перевагу іноземній валюті (рис. 2.13).
/>
Рис. 2.13 Динаміка зобов’язання банків за коштами, залученими на рахункисуб’єктів господарювання та фізичних осіб (за строками)
Побудовано за даними НБУ
Зростання часткидовгострокових депозитів у загальному обсязі строкових депозитів протягом 2006року більшою мірою забезпечило власною ресурсною базою довгострокові кредитнівкладення банків та дещо зменшило ризики їх діяльності. Крім того, це сприяло полегшеннювиконання банками нормативів обов’язкового резервування та ліквідності.
Темпи зростаннякороткострокових депозитних зобов’язань банків у жовтні 2006р. зменшилися. Зпочатку року їх обсяг зріс на 19,3% (або на 6,0 млрд. грн.), у тому числі вжовтні – скоротився на 0,7% (або на 0,3 млрд. грн.).
При цьому внаціональній валюті вони зросли з початку року всього на 0,6%, в іноземній – на45,5% (у тому числі суб’єктів господарювання – в 2,4 раза). Протягом жовтняобсяг короткострокових депозитів суб’єктів господарювання скоротився на 4,1%(або на 0,7 млрд. грн.). Явно, що суб’єкти господарювання надавали перевагудорожчим довгостроковим депозитам.
У структурідепозитних зобов’язань банків за коштами, залученими на рахунки суб’єктівгосподарювання, за видами економічної діяльності, як і раніше, найбільша питомавага припадала на кошти на рахунках суб’єктів господарювання торгівлі (25,1%),переробної промисловості (21,1%), транспорту та зв’язку (11,2%), суб’єктівгосподарювання, що займаються операціями з нерухомістю (10,8%), фінансовоюдіяльністю (9,7%), добувної промисловості (5,3%), будівництва (5,3%).
Традиційнонайбільшу частку депозитів банків у національній валюті становили депозитнікошти суб’єктів господарювання, що займаються торгівлею (27,0% від загальногообсягу депозитів суб’єктів господарювання в національній валюті), в іноземнійвалюті – кошти суб’єктів господарювання переробної промисловості (33,8% відзагального обсягу депозитів суб’єктів господарювання в іноземній валюті). Найбільшимза обсягами джерелом формування депозитів до запитання виступали кошти суб’єктівгосподарювання торгівлі (26,8%), переробної промисловості (18,3%), транспортута зв’язку (11,0%), суб’єктів господарювання, що займаються операціями знерухомістю (10,6%); строкових депозитів – підприємств переробної промисловості(24,2%), торгівлі (23,1%), фінансових установ (13,3%). При цьому, якщо серед вкладеньсуб’єктів господарювання торгівлі традиційно переважали вклади до запитання (56,4%),то серед депозитних вкладень суб’єктів господарювання, що займаються фінансовоюдіяльністю, – строкові депозитні вкладення (65,1%). Такий розподіл пояснювавсяіснуванням часового лагу між отриманням ними грошових коштів та проведенням виплат.Крім того, зазначена структура депозитних вкладень фінансових установ булазумовлена законодавчо встановленими вимогами щодо резервних фондів та обсягівкоштів на їх рахунках. Частка строкових депозитів у структурі вкладеньсуб’єктів господарювання транспортної галузі протягом червня – жовтня поступовозростала (з 31,5% у червні до 48,4% у грудні). Серед строкових депозитнихвкладень суб’єктів господарювання усіх зазначених видів діяльності переважалидовгострокові депозитні вкладення, крім транспортної галузі, де переважаликороткострокові депозити. Другим джерелом залучення банками короткостроковихдепозитів традиційно виступали кошти суб’єктів господарювання добувноїпромисловості.
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ РОЗВИТКУБАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ3.1 Інституційні змінисередовища діяльності комерційних банків
Сучасний станбанківської сфери характеризується наявністю деяких проблем зростання, середяких найбільш рельєфними є загострення конкурентної боротьби в наслідокоб’єктивного уповільнення темпів експансії в зовнішнє середовище, зниженняефективності діяльності та системи управління, відголосу процесу глобалізації,зростання дії позаекономічних факторів, зокрема впливу політичногоістеблішменту, правового нігілізму, тощо. У таких умовах необхідно виділитипріоритети, які можуть забезпечити сталий розвиток банківської сфери таекономіки в цілому та сформувати заходи, щодо їх досягнення.
Такимипріоритетами, на нашу думку, повинні стати:
·    забезпеченняпринципу справедливого розподілу доходів між банками в залежності від внеску взагальний розвиток банківської сфери та економіки;
·    формуванняефективного інституційного середовища для регулювання факторів конкурентноїборотьби та уповільнення монополізації банківської сфери;
·    створенняумов прискореного розвитку регіонів та вирівнювання їх стану через збільшенняфінансування та кредитування перспективних напрямів господарської діяльності;
·    визначеннянезадоволених потреб клієнтів щодо банківського обслуговування та їхзадоволення на основі пропозиції нових банківських продуктів і різних форм таспособів надання послуг;
·    підвищеннявикористання “людського фактору” через створення ефективної системи управліннята здійснення кадрової політики в банківських установах.
Розглянемо кожнийіз запропонованих пріоритетів та особливості забезпечення їх досягнення всучасних умовах розвитку України, зокрема її банківської сфери. Отже, головнимпріоритетом є забезпечення принципу справедливого розподілу доходів між банкамив залежності від внеску в загальний розвиток банківської сфери та економіки. Вданому зв’язку необхідно виділити ті показники діяльності банків, які можнабуло б використати як критерії щодо оцінки внеску окремих банків та банківськоїсфери в цілому у розвиток держави та зростання рівня і якості життя окремихчленів суспільства. Такими показниками можуть бути кількість та розмір виданихкоротко та довгострокових кредитів, їх питома вага по відношенню до капіталубанку, обсяг та рівень сплати податків, розмір банківських відсотків подепозитам та кредитам, розмір та напрями інвестування, величина коштів,спрямованих на благодійну та спонсорську діяльність, тощо. Однак на сучасниймомент ми повинні констатувати наявність негативних моментів у діяльностібільшості банків, пов’язаних з досягненням виключно своїх егоїстичнихвнутрішньо-корпоративних інтересів, або інтересів певних промислово-фінансовихкланів. Це проявляється в прагненні контролювати максимально можливу часткуринку, нав’язуванні невигідних контрагентам умов щодо активних та пасивнихоперацій — по кредитам, депозитам, інвестиціях, тощо.
Як правило,якість обслуговування юридичних та фізичних осіб, особливо в регіонах, невідповідає прийнятному рівню, хоча постійно здійснюються спроби покращитиситуацію. На макроекономічному рівні це проявляється у неузгодженостіекономічних інтересів суспільства і банків, втраті певної частиниперерозподіленого ВВП, який під тиском глобалізаційних реалій спрямовується врозвинені країни світу і, таким чином, сприяє зростанню інших суспільств, тодіяк наслідком подібної ситуації для Україні є зміцнення тіньової економіки. Для подоланнязазначених негативних явищ потрібно узгоджене досягнення гармонізації на основізбалансування економічних інтересів банків і суспільства через підвищенняефективності системи взаємного інституційного впливу.
Як бачимо,суспільство і окремі особи та комерційні банки пов’язані між собою правовиммеханізмом, який дозволяє здійснювати взаємне врахування інтересів. Цеймеханізм діє через посередників, якими є державні органи — законодавчої,судової і виконавчої влади. Центральним елементом узгодження інтересів вбанківській сфері виступає Національний банк України. На нього покладеноспецифічні функції щодо оцінки ефективності функціонування банківської системиУкраїна, нагляду та контролю за правопорушеннями та дотримання умовгармонійного розвитку суспільства та держави в цілому. Обмежений обсяг даноїстатті не дає можливість детально проаналізувати якість правового забезпеченнястворюваного інституційного механізму. Однак, з упевненістю можна стверджувати,що поки що ми не маємо простого і ефективного інструменту узгодженняекономічних інтересів в банківській сфері.
Другий пріоритетми визначили як “формування ефективного інституційного середовища длярегулювання факторів конкурентної боротьби та уповільнення монополізаціїбанківської сфери”. На сьогодні ми маємо Класифікацію НБУ за розміром активівбанків, за якою вони поділяються на чотири групи: І – “найбільші банки” (активипонад 1 млрд. грн), ІІ – “великі банки” (активи понад 100 млн. грн), ІІІ –“середні банки” (активи від 10 до 100 млн. грн) і ІV – “малі банки” (активи до10 млн. грн) [3; 192]. Для кожної групи банків існують свої особливості щодоконкурентної боротьби. Так, “найбільші банки” — системні банки мають найбільшуза обсягами, кількістю та різнорідністю групу споживачів банківських послуг.“Володіючи 70% ресурсів, вони можуть користуватися монопольними перевагами наринку, отримувати монопольний прибуток”[4;555]. Банки другої та третьої групимають змогу обслуговувати меншу кількість клієнтів і оперувати меншими обсягамидоходів. Їх можливості щодо реклами та просування на ринку є обмеженими внаслідок обмеженості фінансових ресурсів. Хоча ми оцінюємо банки другої татретьої групи в перспективі позитивно, оскільки вони є найбільш ефективними тамають високу якість обслуговування клієнтів. Більшість банків четвертої групизнаходиться під постійною загрозою закриття, ліквідації, тому що вони не можутьзабезпечити виконання вимог НБУ щодо збільшення розміру власного капіталу тавеличини сформованого резервного фонду. Крім того, на місцях їх витісняютьозброєні новими технологіями філії системних банків.
На нашу думку,позиція та політика НБУ щодо різних груп банків повинна бути диференційованоюта спрямованою на досягнення максимальних результатів по сукупності зврахуванням інтересів різних рівнів суспільства та банківської системи.
Так, повідношенню до системних банків повинні бути встановлені жорсткі умови щодозниження ними тиску на менші банки та зменшення ними ступеня монополізаціїбанківського ринку. Наприклад, ввести для системних банків, які мають філії натериторії економічно-занедбаних районів та регіонів умови обов’язковогофінансування їх розвитку на період до 10 років з одночасною участю в процесірозробки перспективних планів. Крім того, припинити вивіз капіталу з цих територійта забезпечити позитивне сальдо руху грошових потоків у філіях за рахунокперерозподілу консолідованих банківських коштів.
Відносно банківдругої та третьої групи позиція НБУ повинна бути найбільш сприятливою, оскількисаме ці банки в нових ринкових умовах повинні забезпечити оптимальне узгодженняекономічних інтересів у банківській сфері. Дане твердження пов’язано зсоціально-економічною природою цих банків. Певна обмеженість у фінансовихресурсах робить їх більш керованими та менше здатними для лобіювання власнихегоїстичних інтересів, що з одного боку, посилює їх залежність від НБУ, а здругого – вони залежать від клієнтів, а отже – ідуть назустріч всімзацікавленим у співробітництві контрагентам.
НБУ повиненпідтримувати четверту групу – “малі банки”, не зважаючи на низьку ефективністьїх діяльності та попри всі вимоги і перестороги, оскільки малі банки відіграютьвелику роль у економічному становленні регіонів, розвитку малого бізнесу,підприємництва та формуванні позитивного відношення до ринкових перетвореньсеред населення. Тому, на нашу думку, НБУ слід переглянути свою політику щодомалих банків. Крім того, варто відродити на їх основі традиційні у XIX-XX ст.муніципальні банки, які забезпечували розвиток міст та окремих областейУкраїни.
Третій,визначений нами пріоритет “створення умов прискореного розвитку регіонів тавирівнювання їх стану через збільшення фінансування та кредитуванняперспективних напрямів господарської діяльності” — прямо пов’язаний звикладеними вище міркуваннями. Всі банки, які мають філії, або самі працюють урегіонах повинні забезпечити умови для їх зростання через посилення власноїучасті у господарському житті. Це надасть у перспективі великі конкурентніпереваги як самим регіонам на рівні ринків країни, так і за її межами – нарівні світових ринків. Включення комерційних банків до процесу формуванняконкурентоспроможності регіонів та країни в цілому є важливим з огляду натенденції всесвітньої глобалізації та визначення місця України в ній.
Четвертийпріоритет пов’язаний з впровадженням інноваційних ідей та технологій убанківську діяльність. На жаль, поки що вітчизняні банки розробляють продуктита надають спектр послуг, які запозичені з досвіду діяльності закордоннихбанків. Це зрозуміло, оскільки реально ринкове середовище на Україні формуєтьсялише одинадцять років. Тим не менш, нам необхідно враховувати власну специфікупо даному питанню. В цьому зв’язку на власних теренах необхідно розвивати тавикористовувати методи банківського маркетингу, маркетинг-менеджменту,стратегічного менеджменту, системного аналізу, тощо. Їх практичне застосуваннянезалежно від тих чи інших місцевих особливостей дає високі результати.
Останнійвизначений нами пріоритет “підвищення використання “людського фактору” черезстворення ефективної системи управління та здійснення кадрової політики” єключовим щодо майбутнього стану та розвитку банківської сфери. Ми наголошуємо,що джерелом всякого розвитку є людина, її здатності та можливості взаємодії зіншими подібними суб’єктами. Людина – є, також, головним інституційнимсуб’єктом, а також основою для формування суспільних інституцій. Одночаснолюдина виконує роль суб’єкта та об’єкта управління. Поєднання цих важливихаспектів забезпечує розуміння важливості створення в комерційних банках ефективноїсистеми управління та здійснення належної кадрової політики. На жаль, заразвідбуваються негативні процеси в управлінні людськими ресурсами банку – впитаннях управління мають місце вияви волюнтаризму та авторитаризму з бокукерівництва, в наслідок чого спостерігається висока плинність кадрів (більше30% на рік). Особливо це характерно для операційних відділів та середньої ланкиуправління. При цьому плинність вища серед найманих менеджерів вищої ланки увеликих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі, тощо. Крімтого, активно проводиться переманювання кращих спеціалістів, що дестабілізуючепозначається на діяльності окремих служб та відділів. Іноді перехідспеціалістів супроводжується переходом клієнтів на обслуговування в іншу установу,тобто фактично має місце крадіжка клієнтської бази. Така поведінка є наслідкомруйнації традиційної системи цінностей та незавершеності переходу доуніверсальної системи цінностей, побудованої на засадах права. Отже,незавершеність процесу трансформації системи цінностей призводить до правовоїнезахищеності як людини — працівника, так і, власне, банку. В цьому зв’язкунеобхідно сприяти затвердженню у свідомості людей правових норм поведінки.Практично, на рівні банків варто розробити, затвердити та впровадитикорпоративні кодекси — систему корпоративних цінностей, норм та правил, які бсприяли підвищенню керованості, налагодженню ефективної взаємодії, кар’єрномуросту, творчій і професійній реалізації працівників банківської установи.
Дослідженняособливостей інституційних змін в середовищі діяльності комерційних банківдозволило автору внести такі пропозиції:
1) покласти наНаціональний банк України, як ключовий елемент правової системи узгодженняекономічних інтересів у банківській сфері, забезпечення принципу справедливогорозподілу доходів між банками в залежності від їх внеску в загальний розвиток;
2) НБУзабезпечити стримування діяльності системних банків, сприяння функціонуваннявеликих та середніх банків і фінансову підтримку малих банків і створення на їхоснові “муніципальних банків” з метою оптимізації факторів конкурентноїборотьби та уповільнення монополізації банківської сфери;
3) комерційнимбанкам створити в регіонах умови для прискореного розвитку через збільшенняфінансування та кредитування перспективних напрямів господарської діяльності зметою забезпечення конкурентоспроможності України на світових ринках;
4) комерційнимбанкам проводити інноваційну діяльність щодо впровадження нових продуктів іпослуг орієнтуючись на вітчизняну особливості;
5) комерційнимбанкам забезпечити створення ефективної системи управління та проведеннякадрової політики на основі розробки та впровадження корпоративних кодексів зметою переходу до універсальної правової системи цінностей.
3.2 Іноземнийкапітал на банківському ринку України
В Україні немаєсуттєвих законодавчих перепон для входження іноземного капіталу на вітчизнянийринок банківських послуг. За наявного рейтингу інвестиційної привабливості доУкраїни прийдуть лише філії банків країн з аналогічним або ненабагато вищимрейтингом, які можуть використовуватися для вивозу капіталу або відмивання«брудних» грошей.
Чиннезаконодавство України надає можливість відкривати на території України банки зіноземним капіталом. На сьогоднішній день в Україні діють 13 банків з частковоюучастю іноземного капіталу (відповідно до чинного Закону України «Про банки ібанківську діяльність» банком з іноземним капіталом вважається той, у якомучастка капіталу, що належить хоча б одному нерезиденту, перевищує 10%; цейпункт Закону створює цікаве протиріччя – якщо власниками банку є декількаіноземних юридичних чи фізичних осіб, кожна з яких окремо володіє часткою,меншою 10%, то банк уже не вважається банком з іноземним капіталом; крім того,банк, власниками якого є юридичні особи, зареєстровані іноземцями в Україні,вважається вітчизняним) та 7 банків з 100% іноземним капіталом. Питома вагаіноземних банків у сукупних активах банківського сектору коливається навідмітці в 20%.
Основнимпоказником фінансового середовища будь-якої країни є рівень привабливостіінвестиційного рейтингу. Україна, незважаючи на сприятливі умови для розвиткуфінансового ринку для подальшого фінансування зростаючих потреб економіки, щопоказує оптимістичні темпи росту, поки що залишається на найнижчих щаблях усписках країн, що претендують на закордонні інвестиції. Навіть той факт, щонещодавно Україну викреслили з чорного списку FATF, не змінило докорінно їїстановище.
Провіднимсвітовим банкам буде невигідно відкривати свої філії в Україні, оскількивідповідно до українського інвестиційного рейтингу, а саме – його рівняризикованості кредитування, активи, що будуть розміщені філіями цих банків вУкраїні, потребуватимуть створення головними банками 100% резервів для покриттяможливих ризиків від операцій.
Досвід країн, щорозвиваються, свідчить про те, що до країн з низьким рейтингом інвестиційноїпривабливості (до України) можуть прийти лише філії банків країн з аналогічнимабо не набагато вищим рейтингом, які можуть використовуватися для вивезеннякапіталу або відмивання «брудних» грошей. Проте ці країни самі потребуютьінвестицій, тому не слід розраховувати на значні інвестиційні потоки в Україну.У разі фінансової кризи, як показав досвід азіатських країн 90-х років,іноземні банки залишають ринок такої країни навіть без спроб відшкодувати своївтрати, що може призвести до системної кризи у банківській системі України. Дотого ж, як правило, при послабленні своїх позицій міжнародні банкивикористовують всі свої резерви – і в першу чергу кошти закордонних філій –тобто іноземні банки не можуть бути стабільним джерелом кредитуваннянаціональної економіки. Як типовий приклад можна навести невдалу співпрацюNomura Securities International з чеським банком Investichi a Postovni Banka(IPB), що призвело до банкрутства цього банку у 2000 році.
Використовуючидешевші ресурси головного банку, філії іноземних банків витіснятимутьукраїнські банки з найприбутковіших ніш банківського ринку. Це призведе доповного контролю над українською банківською системою з боку іноземних банків.Враховуючи, що національна банківська система є невід’ємним елементомдержавного суверенітету, іноземний контроль є небажаним з огляду на негативнінаслідки для фінансової безпеки України. Запропонована НБУ відкритістьфінансової системи, з одного боку, є стимулом для якісного підвищеннямакроекономічної політики в Україні та використання світових фінансовихресурсів, але, з іншого боку, призводить до залежності від кон’юнктури світовихфінансових ринків, а держава позбавляється значних важелів впливу набанківський сектор.
Входження філійіноземних банків в Україну трансформує модель кредитування економіки. По-перше,банківське обслуговування зосередиться на кредитуванні найбільш кредитоспроможнихкорпоративних клієнтів, тоді як фінансування малого і середнього бізнесускоротиться. По-друге, маючи менший зв’язок з економікою України, ніжвітчизняний банківський капітал, іноземні банки можуть зменшити кредитуваннямалоприбуткових чи низьколіквідних, але стратегічно важливих секторівекономіки. У результаті вітчизняні позичальники позбавляться однакового доступудо фінансових ресурсів, а розвиток національної економічної системи зазнаєсвоєрідних фінансових обмежень з боку банківського сектору.
При збереженні вУкраїні існуючої структури банківської системи прихід філій іноземних банківпризведе до втрати позиції українських банків на ринку та зміни структуриринку. Це виявиться у сегментації банківської системи, за якої філії іноземнихбанків, завдяки більш потужній та дешевій ресурсній базі, посідатимуть панівнемісце у всіх сегментах ринку банківських послуг, тоді як українським банкамзалишаться допоміжні функції з обслуговування малого та середнього бізнесу.Дослідження щодо впливу входження іноземних банків на слабо розвинені фінансовіринки, показують, що за таких умов, що існують зараз в Україні, вітчизнянібанки змушені будуть звузити обсяги кредитування найбільших і найліквіднішихпідприємств через нездатність конкурувати на цьому сегменті з філіями іноземнихбанків. Як наслідок, відбудеться скорочення їх прибутковості і водночас зростезагальна ризикованість портфелю, адже щоб відшкодувати втрату доходівукраїнські банки повинні будуть кредитувати менш платоспроможних, отже, більшризикованих клієнтів. Результатом стане посилення фінансової нестійкостівітчизняних банків.
Законом «Пробанки і банківську діяльність» врегульовано основні питання створення,отримання ліцензії, порядку діяльності та ліквідації банків, які є юридичнимиособами. Щодо філій іноземних банків проектом Закону передбачено, щоособливості реєстрації та надання банківської ліцензії, регулювання таздійснення нагляду за діяльністю, застосування заходів впливу та ліквідаціїфілій іноземних банків встановлюються цим Законом та нормативно-правовимиактами НБУ. Зауважимо, що на думку експертів Асоціації українських банків,фактично ані чинним Законом, ані законопроектом не встановлюються особливостіпорядку реєстрації, надання банківської ліцензії, регулювання діяльності, порядкуліквідації філії іноземного банку.
Також неврегульовано питання порядку контролю за виконанням обов’язкових нормативів дляокремої філії. За існуючим порядком переважна більшість обов’язкових нормативів(адекватності капіталу, кредитних ризиків, інвестиційної діяльності, відкритоївалютної позиції) розраховується відносно регулятивного капіталубанку-юридичної особи. При цьому проектом Закону не визначені складовірегулятивного капіталу філії іноземного банку. Також в проекті Закону немаєвідповіді щодо застосування до філій іноземних банків заходів впливу у разіпорушення ними банківського законодавства або ведення ризикової діяльності.Згідно з чинним законодавством, санкції у таких випадках застосовуються доголовних банків.
Якщо діяльністьматеринського банку регулюється іноземним законодавством, а філія повиннапрацювати в Україні за законами України і її діяльність відповідати вимогамщодо банківської системи України, в проекті Закону потрібно визначити можливізаходи впливу з боку НБУ та порядок їх застосування до філій іноземних банків.
Щодо ліквідаціївиникає питання створення ліквідаційної комісії та задоволення вимогкредиторів. Враховуючи, що іноземний банк – юридична особа знаходиться замежами України, законодавча невизначеність цього питання практично призведе донекерованості процесу ліквідації філії іноземного банку та можливих зловживаньз цього приводу, що значно підвищить ризики клієнтів-вкладників філії.
Ще однимнедоліком запропонованого законопроекту є законодавча невизначеність основнихмеханізмів створення філій іноземних банків, зокрема введення для іноземнихбанків спеціальної категорії капіталу – капітал приписний, який для потребрегулювання у проекті Закону прирівнюється до статутного капіталу українськихбанків. Разом з тим проектом Закону не визначений порядок перерахування,зберігання та повернення приписного капіталу у разі ліквідації філії.Враховуючи той факт, що ці кошти повинні бути сформовані у вільноконвертованійвалюті (на відміну від українських банків, які повинні формувати свій статутнийкапітал у гривнях – і нести ризик знецінення статутного капіталу внаслідокінфляції), то за специфікою проведення безготівкових розрахунків вони будутьзнаходитись на кореспондентському рахунку в одному з іноземних банків, що само пособі ускладнюватиме контроль з боку НБУ за їх наявністю та використанням. Крімтого, проект Закону не визначає, кому буде відкритий цей кореспондентськийрахунок: іноземному (материнському) банку чи безпосередньо його філії(українським законодавством заборонено філіям банків відкриватикореспондентські рахунки в інших банках, крім НБУ). Відстежити наявність цихкоштів на кореспондентському рахунку материнського банку буде практичнонеможливо.
За невизначеностіпорядку перерахування приписного капіталу та контролю за подальшим йогозберіганням ризики кредиторів філії іноземного банку (її клієнтів тавкладників) значно зростуть.
ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
Результати дипломноїроботи дають змогу зробити найважливіші висновки, які характеризуються науковоюновизною і мають практичне значення:
1. В умовахстановлення ринкового механізму господарювання в країні значення стабільної іефективної банківської системи суттєво зростає, і вона перетворюється на однуіз найважливіших складових успішного розвитку економіки. Удосконаленнятеоретичних засад функціонування і розвитку банківської системи з урахуваннямспецифіки перехідного періоду є необхідною умовою створення ринковогогосподарства в Україні.
2. Сучаснубанківську систему слід розглядати як велику динамічну цілеспрямовану відкритусистему, яка характеризується: наявністю значної кількості елементів, щовиконують різні функції і мають багаторівневу ієрархічну структуру;динамічністю поведінки елементів, підсистем і системи в цілому, наявністюскладних взаємозв’язків, включаючи зворотні; нерегулярністю впливу зовнішньогосередовища та стохастичністю в поведінці системи; наявністю визначеноїпроцедури прийняття рішень.
3. Банківськасистема України є системою перехідного типу, якій притаманні такі особливості:порушення фінансової рівноваги; надзвичайно велике значення банківськогокапіталу як основи фінансової стабільності банківської системи; високий рівеньвзаємозалежності елементів та компонентів системи; недосконала організаційна структура;низька ефективність виконання функцій; розвиток за рахунок екстенсивнихфакторів; більш динамічний розвиток банківських інститутів порівняно зрозвитком підприємств реального сектора економіки.
4. Визначальнийвплив на розвиток банківської системи України має грошово-кредитна політикаНаціонального банку України. Для удосконалення практики грошово-кредитногорегулювання в Україні запропоновано забезпечувати стабільність грошового ринку,створення прогнозованої економічної ситуації для всіх суб’єктів економічноїсистеми. У разі недостатньої ліквідності на грошовому ринку та для забезпеченнястабільності процентних ставок пропонується активно використовувати механізмирефінансування комерційних банків з боку НБУ через операції РЕПО, ломбардногота облікового кредитування.
5. Застосуванняметодів синтезу і порівняння дало змогу не тільки виділити етапи розвиткубанківської системи, але й виявити тенденції у функціонуванні банківськоїсистеми України за усі роки незалежності, за допомогою економіко-статистичнихметодів встановити позитивні та негативні риси кількісного і якісногохарактеру, визначити пріоритетні напрями подальшого розвитку банківськоїсистеми України.
6. З метоюпідвищення рівня капіталізації комерційних банків запропоновано стимулюватизлиття та об’єднання невеликих банківських установ. Це допоможе збільшитикапітал, врятувати від банкрутства суспільно важливі банки, підвищитиефективність через скорочення витрат. Особливу увагу слід приділяти невеликимза капіталом, але фінансово стійким, рентабельним банкам. У методиці оцінкиекономічної ефективності злиття і об’єднання банківських установ запропоновановикористовувати не показники дохідності акцій, а оцінку майбутньоїприбутковості створених об’єднань.
7. Ефективністьфункціонування банківської системи України прийнято визначати через мірувиконання системою притаманних їй функцій та досягненням поставлених цілей. Вроботі запропоновано оцінювати ефективність функціонування банківської системиза допомогою якісних параметрів, визначених на основі аналітичногобагатомірного групування банків за показниками рентабельності активів ікапіталу. Багатомірне групування порівняно із розрахунками показниківрентабельності активів і капіталу в цілому за системою дає змогу більшадекватно оцінювати: якість управління як системою банків, так і кожноюбанківською установою; завчасно виявляти та усувати негативні прояви уфункціонуванні банківської системи.
8. Стабільний таефективний розвиток банківської системи значною мірою залежить від державноїполітики в сфері банківської діяльності, основними принципами якої мають бутипринципи ринковості, невтручання, добровільності, конкурентності. Одним ізнапрямів підвищення якості державного регулювання є розроблення стратегіїрозвитку банківської системи України, яка повинна відображати пріоритетнінапрями забезпечення стабільного та ефективного розвитку банківської системи,шляхи її пристосування до внутрішнього і зовнішнього середовища.
Проведенедослідження дозволило автору внести такі пропозиції:
1) покласти наНаціональний банк України, як ключовий елемент правової системи узгодженняекономічних інтересів у банківській сфері, забезпечення принципу справедливогорозподілу доходів між банками в залежності від їх внеску в загальний розвиток;
2) НБУ забезпечитистримування діяльності системних банків, сприяння функціонування великих тасередніх банків і фінансову підтримку малих банків і створення на їх основі“муніципальних банків” з метою оптимізації факторів конкурентної боротьби тауповільнення монополізації банківської сфери;
3) комерційнимбанкам створити в регіонах умови для прискореного розвитку через збільшенняфінансування та кредитування перспективних напрямів господарської діяльності зметою забезпечення конкурентоспроможності України на світових ринках;
4) комерційнимбанкам проводити інноваційну діяльність щодо впровадження нових продуктів іпослуг орієнтуючись на вітчизняну особливості;
5) комерційнимбанкам забезпечити створення ефективної системи управління та проведеннякадрової політики на основі розробки та впровадження корпоративних кодексів зметою переходу до універсальної правової системи цінностей.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ
1.   Закон України «Про банкиі банківську діяльність».- К.: Ін Юре, 2006.- 520 c.
2.   Закон України «ПроНаціональний банк України» — К., 2002.- 42 с.
3.   Положення НБУ «Про порядокформування та використання резерву для відшкодування можливих втрат закредитними операціями від 06.07.2000 р. // Нормативні акти НБУ —2000- №9-с.50.
4.   Аванесова І.А. Інструментарійрегулювання кредитної діяльності комерційного банку // Проблеми і перспективирозвитку банківської системи України. Т. 9.- Суми: Мрія-1 ЛТД; УАБС,2004.-C.316-329.
5.   Алексеєнко М.Д. Капіталбанку: питання теорії і практики. Київ: КНЕУ, 2002, 276 с.
6.   Балабанов И.Т. Банковскоедело. Санкт-Петербург: Питер, 2001, 304 с.
7.   Банківський нагляд: Навчальнийпосібник / Мін-во освіти і науки України; Ун-т економіки та права»Крок”; Грушко В.І.; Лаптєв С.М.; Любунь О.С.; Раєвський К.Є.- К.: ЦНЛ,2004.- 264 с.
8.   Банківський нагляд: Навчальнийпосібник / Міщенко В.І.; Яценюк А.П.; Коваленко В.В.; Коренєва О.Г.- К.: Знання,2004.- 406 с.-(Вища освіта ХХI століття)
9.   Банківські операції: Підручник / Заред. проф. Мороза А.М.—К.: КНЕУ, 2000.— 384с.
10.           ВасюренкоО.В. Банківський менеджмент. Київ: Видавничий центр «Академія», 2001, 320 с.
11.           ВасюренкоО.В. Банківські операції. Київ: Знання, 2004, 324 с.
12.           Вітлінський     В.,      Пернаківський      О.      Кредитний      ризик     та     його врахуванняпри обчисленні ставки відсотку. // Банківська справа. — 2005, №5.
13.           Вітлінський  В.,   Наконечний   Я.   Методи   формування   резервів   на, пркриття кредитнихризиків: Банківська справа. // Фінанси України. — 2005, №12.
14.           ВолошинИ.В. Оценка банковских рисков: новые подходы. Киев: Эльга, Ника-Центр, 2004,216 с.
15.           Воробієнко А.Банківські кредити // Все про бухгалтерський облік. №100/2003р.- с. 11.
16.           Вступ до банківської справи: Учбовий посібник / Під ред. М.І.Савлука. — К.:«Лі6раМ998.—344с.
17.           Гладких Д.Ціноутворюючі фактори на ринку кредитних ресурсів // Вісник НБУ — 1999.- №2-с.35.
18.           ГриньоваВ.М., Колодізєв О.М. Проблеми та перспективи структурної перебудови банківськоїсистеми України // Фінанси України.- 2006.- № 1.-C.94-101.
19.           Гроші та редит /За ред. М.І.Савлука. -К.: Либідь, 1992. -с.189.
20.           Гроші, та кредит:Підручник / За ред. Проф. В.С. Івасіва — К:. ККЕУ, 1999. -404 с.
21.           ГрудзевичЯ.В. Законодавче забезпечення незалежності Національного банку // ФінансиУкраїни.- 2003.- № 5.- C. 106-111.
22.           ДенисенкоМ.П. Гроші та кредит у банківській справі. Київ: Алерта, 2004, 478 с.
23.           Євтух О.Розвиток банківської системи в умовах нової економіки // Вісник Національногобанку України.- 2003.- № 7.- C.64-68.
24.           ЖуковЕ.В. Инвестиционные институты. Москва: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1998, 199 с.
25.           ЖуковЕ.Ф. Общая теория денег и кредита. Москва: ЮНИТИ, 2000, 359 с.
26.           ЖуковЕ.Ф., Максимова Л.М., Печникова А.В. Деньги. Кредит. Банки. Москва: ЮНИТИ,Банки и биржи, 1999, 622 с.
27.           ИвановВ.М. Деньги и кредит. Киев: МАУП, 1999, 230 с.
28.           ІвасівБ.С. Гроші та кредит. Тернопіль: Карт-бланш, 2000, 510 с.
29.           Каласюк   В.В.,     Галасюк     В.В.     Проблеми     оцінки     кредитоспроможностіпозичальників // Вісник НБУ. — 2001,- №9 — с. 54-57
30.           Каласюк В. В.,Галасюк В’. В. Оцінка кредитоспроможності позичальників: Що оцінюємо? // ВісникНБУ. — 2001. — №5. — С. 54—56.
31.           КармановЄ. Банківський кодекс України — об`єктивна необхідність // Вісник Національногобанку України.- 2005.- № 11.-C.44-46.
32.           КоваленкоВ.В. Центральний банк і грошово-кредитна політика.- К.: Знання України, 2006.-332 c.
33.           П’ятаченко О.П        Інтелектуалізована       оцінка кредитоспроможності позичальника. // ФінансиУкраїни.- 2004, №6.
34.           ПольоваО. Банківська система України в умовах глобалізації світової економіки //Підприємництво, господарство і право.- 2006.- № 3.-C.166-168.
35.           Риджук Д. М. Забезпечення кредитних зобов’язань у діяльності банків. -К.:»Істина”, 2001.-256с.
36.           СмовженкоТ., Другов О. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи в умовахєвроінтеграції України. Організаційний аспект // Вісник Національного банкуУкраїни.- 2005.- № 11.-C. 34-37.
37.           СорокаА.А. Специфіка розвитку банківського сектору в перехідних економіках //Економіка. Фінанси. Право.- 2005.- № 1.- C. 17-22.
38.           СтаринськийМ.В. Становлення Національного банку України як центрального банку держави //Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України. Т.15.- Суми: УАБСНБУ,2006.- C.143-149.
39.           ТигипкоС.Л. Проблемы реформирования банковской системы Украины в контексте европейскойинтеграции // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України. Т.11.- Суми: Мрія-1 ЛТД; УАБС,2004.- C.7-15.
40.           ТігіпкоС. Сучасна Україна: шляхи, форми, проблеми реформування банківської системи //Вісник Національного банку України.- 2003.- № 4.-C. 2-7.
41.           ТігіпкоС.Л. Напрями розвитку банківської системи України: проблеми вибору івпровадження // Вісник Національного банку України.- 2004.- № 6.- C. 5-7.
42.           ТігіпкоС.Л. Стратегічні завдання розвитку банківської системи України в умовахглобалізації світової економіки // Вісник Української академії банківськоїсправи.- 2003.- № 2.- C. 3-8.
43.           УманцівЮ. Розвиток національної банківської системи в умовах глобалізації світовоїекономіки // Вісник Національного банку України.- 2006.- № 10.-C. 60-64.
44.           ШевцоваО.Й. Банківська система в контексті економічного розвитку та економічноїбезпеки // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. тездоповідей VIIІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (10-11 листопада2005 р.).- Суми: УАБС НБУ,2005.- C.8-10
45.           ШейкоО.П. Аналіз сучасного стану та перспектив розвитку національної банківськоїсистеми // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України. Т. 9.-Суми: Мрія-1 ЛТД; УАБС,2004.- C.301-305.
46.           ШелудькоН.М. Сучасні тенденції фінансової глобалізації та їх вплив на розвитокбанківського сектору України //Актуальні проблеми економіки.- 2006.- №2.-C.85-93.
47.           Яворенко   О.В.     Банківські    операції:     Навч.     Посібник.     —    К.:     Т-во «Знання», КОО,2000р.—243с.
ДОДАТКИ
Додаток А
Посередники на фінансовому ринку

/>

Похожие работы