Міністерство освіти танауки України
Волинський національнийуніверситет імені Лесі Українки
Інститут соціальнихнаук
Курсова робота
на тему:
«Спільне й відмінне вконсервативних, ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою.»
Луцьк-2010 рік.
Зміст
Вступ
Розділ 1.Консервативнакритика буржуазного суспільства
Розділ 2.Ліберальна апологія
Розділ 3.Порівняльний аналіз в консервативних ліберальних і соціалістичних моделях суспільногоустрою
Розділ 4.Спільне й відмінне в консервативних, ліберальних і соціалістичних моделяхсуспільного устрою
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність:Дуже важливим у суспільно-політичній думці займає соціологічні ідеїконсерватизму, лібералізму а також утопічного соціалізму. Соціальні мислителіпершої половини XIXст. прагнули у тій чи іншій формі осмислити результати революційної ломкистарого суспільного ладу й оцінити той суспільний лад який прийшов на змінуфеодальному. Проблеми « революційної демократії», « індустріалізму», і«капіталізму» виступають ключовими для всіх без винятку визначних мислителівданого періоду. Дуже великі наслідки для європейської історії також і дляєвропейської суспільно-політичної думки мала подія Великої французькоїреволюції. Адже багато просвітителів XVIII ст… своєю діяльністю стимулювализначний процес революційної ломки старого суспільного ладу. Навряд чи можназаперечити, що проблема «революційної демократії», «індустріалізму», і«капіталізму» виступає ключовою для всіх, без винятку, визначних мислителівданого періоду.
Дещо іншу позиціюстосовно того устрою, котрий прийшов на зміну «старому порядку», займаєсоціальна філософія лібералізму. Патріархом лібералізму прийнято вважатикласиком економічної науки А.Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційнійдобі. Програмові засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої революціїопрацювали І. Бентам (1748-1832), Дж. Мілль (1806-1873), Б. Констан (1767-1830).Звичайно ж що лібералізм так само як і консерватизм, це не строго обґрунтованатеоретична система, а скоріше конгломати поглядів, котрі центруються навколо кількохпроповідних ідей. Ідеологи лібералізму творили у добу розвитку вільнопідприємницького капіталізму. Також не випадково психологія вільногопідприємця, нічим не обмеженої ділової ініціативи, набувають на той часмасового характеру, стають до певної міри і стилем життя. Представникиліберальної думки надають теоретичної форми поглядам і настроям тих кіл, дляяких епоха Реставрації була «їхньою добою».
Певні ідеї соціалізму ікомунізму мають давню історію, однак лише у XIX ст… вони виходять на переднійплан політичного життя і стають предметом гострих політичних дискусій.Починаючи з перших десятиліть минулого сторіччя впливовими факторомєвропейського політичного життя стає робітничий рух, ідеологи якого піддаютьгострій критиці існуючу економічну систему і весь буржуазний лад. Європейськийсоціалізм початку минулого сторіччя має багато різновидів. Більшістьпредставників утопічного соціалізму прагнуть поставити соціальне знання наслужбу практичної реорганізації суспільства на справедливих засадах. Вониусвідомлюють, що реформування суспільного устрою тим чи іншим чином пов’язанез перебудовою відносин у матеріально-виробничій сфері.
Соціалістична критикабуржуазного суспільства має певні спільні риси з його консервативною критикою,однак вона принципово відрізняється від ідеології консерватизму передусім тим,що спрямована в майбутнє, а не в минуле. Найбільш адекватне теоретичнеоформлення вимоги та загальні настрої робітників знаходять у соціалістичній ікомуністичних ученнях, де на відміну від лібералізму та консерватизму йдетьсяне стільки про свободу й права особистості, скільки про нову організаціюсоціально-економічного життя.
Ефективного вирішеннясоціального питання, як переконання прихильники соціалізму й комунізму, можнадосягти не шляхом розвитку індивідуальної ініціативи, конкуренції таполітичного плюралізму, а через посилення суспільного контролю над виробництвомі розподілом матеріальних благ та відповідного перевиховування людей наколективістських засадах. Акцентуючи увагу на значенні праці таматеріально-виробничої сфери в цілому, прихильники соціалістичних ідейвимагають водночас ліквідації інституту приватної власності на засобивиробництва ( вимога «суспільності майна» чи « суспільної власності» — одна знайголовніших у комуністичних вченнях починаючи з античних часів). Длябільшості цих ученнях характерна недооцінка значення правових і політичнихінститутів представницької демократії, яка поєднується з переоцінкою значення іможливостей соціального експерименту та вольових методів суспільноїорганізації.
Об’єкт дослідження: критикубуржуазного суспільства консервативні, ліберальні і соціалістичні суспільніустрої.
Предмет досл.ідження:консервативне і ліберальне а також утопічнесоціальне суспільство.
Мета дослідження:знайти спільне й відмінне в консервативних,ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою.
Завдання:
1. Проаналізуватилітературу, щодо консервативних, ліберальних і соціалістичних моделяхсуспільного устрою.
2. Вивчити особливостісоціалізації суспільних устроїв.
3. Визначити методи таформи роботи з консервативним ліберальним і утопічним суспільством.
4. Провести дослідженняміж спільним і відмінним у консерватизмі. Лібералізмі і утопічному соціалізмі.
Розділ1. Консервативна критика буржуазного суспільства
ПодіїВеликої французької революції мали далекосяжні наслідки як для європейськоїісторії, так і для Європейської суспільно-політичної думки. ПросвітителіXVIIIст. своєю діяльністю стимулювали процес революційної ломки старогосуспільного ладу. Соціальні мислителі першої половини XIX ст… прагнуть у тійчи іншій формі осмислити результати революції й оцінити той суспільний лад,котрий прийшов на зміну «старому режимові». Звичайно, все коло зацікавленьісториків, філософів, економістів тої доби не можна прямо звести до події щомали місце у Франції впродовж 1789-1794рр. і пізніше. Однак навряд чи можназаперечити, що проблема «революційної демократії»,»індустріалізму» і«капіталізму» виступає ключовою для всіх, без винятку, визначних мислителівданого періоду. З деяким спрощенням найцікавіші думки з цього приводу можназгрупувати за трьома напрямами.
Першийнапрям об’єднує ти, хто позитивно сприйняв ті суспільні «даності», що виникли внаслідок революційних подій, насамперед реалі буржуазного суспільства, котреостаточно вивільнилося з-під тиску «старого режиму». Приймаючи ці реалі як щосьнормальне, позитивне, мислителі прагнуть водночас осмислити внутрішнізакономірності функціонування цього суспільства, дати поради щодо поліпшеннятих чи інших аспектів нового суспільного устрою. Це-позиція ліберальноїсоціально-політичної думки, зокрема позитивізму, який концептуалізував їївисновки. Безперечно, сюди можна віднести й соціологію у їїконтівсько-позитивістському варіанті.
Додругого напряму можна віднести ті концепції, які у тій чи іншій формівисловлюють несприйняття нових порядків і прагнуть критикувати їх з позиційминулого. Найчастіше при цьому йдеться про позитивні сторони зруйнованогореволюцією «старого режиму», ідеалізацією феодально-дворянської старовини тадосить гостре викриття негативних аспектів буржуазного суспільства. Цей напрямсуспільно-політичної думки називають консерватизмом. Нарешті третя позиціяпов’язана також критичним ставленням до буржуазного ладу, який утвердивсявнаслідок революційних подій, однак при цьому і «старий порядок» також стаєоб’єктом засудження. Феодальному минулому і буржуазному сьогоденню тутпротиставляються майбутній справедливий лад, який має бути побудований самимилюдьми. Це-позиція представників утопічного соціалізму.
Звичайно,загадані напрями не вичерпують собою усіх інтелектуальних течій першої половиниминулого сторіччя. Однак вони належать до найвпливовіших серед них. Слід матина увазі, що між цими течіями існують певні спільні «точки дотику», а в окремихвизначних мислителів( Гегеля, Токвіля та ін..) простежується поєднання іконсервативних, і ліберальних ідей.
Формальнопредставників консервативної ідеології об’єднує негативне ставленнядо революції як насильницького, брутального розриву з традиційними засадаминародного життя. Найвливовіші з ідеологів консерватизму(Е.Берк (1729-1787),Л.Бональд (1754-1840), Ж. де Местр (1753-1821) та ін.)- це, як правило, вихідцііз знатних аристократичних родин, що зазнали утисків і переслідувань урезультаті якобінського терору. У своїй творчості вони обстоюють типові дляпредставників «вищих станів» ціночті – принципи монархії, станової ієрархії,католицької віри. Твори консерваторів пройняті прямою чи прихованою полемікоюпроти ідеології просвітництва як духовного фундаменту революції. Консерваторикритикують абстрактно-раціоналістичні засади соціальної філософіїПросвітництва, вказують на наявність і значущість ірраціональних аспектівлюдського життя, пов’язаних з почуттям, вірою і т. п. Уявлення про суспільствота людину «взагалі» вони протиставляють уявлення про конкретні, історичнозумовлені форми життя народу. «Я не знаю, що таке людина взагалі- пишеЛ.Бональд,- натомість я знаю французів, італійців, росіян». Суспільне життярозвивається згідно з органічними законами, у відповідності до «духу народу»,тому для нього небезпечні всіякі раціонально заплановані експерименти.(133;1)
Консерватори,зокрема, гостро критикували наслідки революційної законотворчості, як вони буливтілені у «Декларації прав людини і громадянина» і наступних кодексах. Новомубуржуазному праву, що ґрунтувалося на індивідуалістичних засад, вонипротиставляють традицію, котра ґрунтується, на їх поглядах, на почуттіколективності і враховує конкретику міжособистісних стосунків. Новітніфілософські школи, зазначає Бональд, створили філософію індивідуальної людини,філософію «я». Натомість потрібно створити філософію людини соціальної,філософію «ми».
Нетреба, однак, некритично приймати на віру колективістський пафос консерваторів.Оскільки тут йдеться насамперед про станову. Корпоративну солідарністьсоціальних верхів старого суспільства, котрі не бажають змиритися з утратоюсвого високого статусу в минулому. Консервативна критика справедливо вказувалана таку рису буржуазних суспільних відносин, як безособовість, абстрактна«масовість». Індивід у такому суспільстві позбавляється надійної підтримки тазахисту з боку громади чи корпорації і стає беззахисним перед вмпресональнимидержавними інституціями.
Такимчином, нормальний суспільний стан уявляється консерваторам у вигляді певноїієрархізованої системи груп, всередині яких індивідам належать певні чіткофіксовані позиції. Руйнування стабільної соціальної структури внаслідок тих чиінших переворотів має своїм наслідком хаос і дестабілізацією суспільного життя,оскільки порушується органічність суспільного розвитку. Неважно бачитивнутрішньою спорідненість між поглядами представників консерватизму й ідеямиорганіцистської соціології. У подальшому деякі тези консервативних критиків«нового порядку» були активно сприйняті і розроблені неоконсерватизмом.
Увсі часи існували ідеї, які можна назвати консервативними, але тільки починаючиз Просвітництва і реакції на Французьку революцію 1879 року, консерватизм вирісу виразний політичний напрямок. Хоча консерватизм можна прослідкувати в глибинувіків до часів англійської Реформації, особливо до робіт англіканського теологаРічарда Гукера, саме полемічні «Роздуми про революцію» Едмунда Берка допомогликонсерватизму оформитися як способу мислення.
ЕдмундБерк підтримував Американську революцію, але виступав проти Франузькоїреволюції, вважаючи її надто насильницькою і хаотичною. Класична консервативнапозиція Берка наполягала на тому, що у консерватизму немає ідеології в сенсіутопічної програми, плану перетворення суспільства. Такі погляди Берка буливідповіддю на ідеал Просвітництва про суспульство на засадах абстрактноїрозумної моделі. Він випередив критику модернізму, назву якому дав у кінці19-го століття нідерландський релігійний консерватор Абрахам Койпер.
Беркговорив, що в деяких людей більше розуму, ніж у інших, тому деякі люди утворятькращий уряд, ніж інші. Правильне формування уряду залежить не від абстракцій,таких як раціональний розум, а від історично зумовленого розвитку держави,поступу на основі досвіду й збереження інших важливих суспільних інститутів,таких як родина й церква. Він доказував, що традиція базується на мудростібагатьох поколінь і пройшла випробування часом, тоді як раціональний розум можебути маскою, за якою приховуються уподобання однієї людини, а в найкращому разіпредставляє тільки невипробувану мудрість одного покоління.
ОднакБерк писав, що держава, нездатна до змін, не здатна й до збереження. Беркнаполягав на тому, що подальші зміни будуть радше органічними, ніжреволюційними. Спроба змінити складну мережу людських взаємовідносин, якіскладають канву людського суспільства, заради доктрини чи теорії ризикуєнаткнутися на залізний закон «мимовільних наслідків».
Назахідний консерватизм вплинули також роботи представника контрпросвітництваЖозефа де Местра, який відстоював відновлення спадкової монархії, вважаючи їївтановленою Богом інституцією, та за авторитет Папи Римського. Він такожзахищав принцип ієрархічної влади, що його намагалася знищити революція. В 1819році Местр опублікував свій головний твір «Du Pape» (Про Папу). Книга розділенана чотири частини. В першій він відстоює думку, що в справах церкви найвищимавторитетом є папа й що головною характеристикою найвищого авторитету є те, щойого рішення не повинні переглядатися. Тож папа безгрішний в своїх повчаннях,бо саме через повчання реалізується його найвищий авторитет. В інших частинахкниги Местр розглядає стосунки папи та світської влади, проблеми цивілізації тадобробуту народів та схизматичні церкви. Він говорить, що народи потребуютьзахисту від кривди з боку вищого за інші авторитету, й таким авторитетомповинен бути папа, історичний рятівник і творець європейської цивілізації.
Консерваторивиступають за право власності. У економічних питаннях вони зазвичай ліберали,погляди яких виходять із класичного лібералізму Адама Сміта. Дехто ізконсерваторів прагне до модифікованого вільного ринку, наприклад доамериканської системи, ордолібералізму або національної системи Фрідріха Ліста.Ці погляди відрізняються від строгого laissez-faire тим, що у них державівідводиться роль підтримувати конкуренцію, водночас захищаючи національніінтереси, національне суспільство та ідентичність.
Більшістьконсерваторів сильно підтримують суверенітет своїх держав, патріотичноідентифікуючись із своїми народами. Націоналістичні сепаратистські рухи можутьбути водночас радикальними та консервативними.
Розділ2. Ліберальна критика
Дещоіншу позицію стосовно того устрою, котрий прийшов на зміну «старому порядку»,займає соціальна філософія лібералізму. Патріархом лібералізму прийнято вважатикласиком економічної науки А.Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційнійдобі. Програмові засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої революціїопрацювали І. Бентам (1748-1832), Дж. Мілль (1806-1873), Б. Констан(1767-1830). На терені професійної соціології минулого сторіччя ідеїлібералізму обґрунтував Г. Спенсер. Звичайно, лібералізм, так само як іконсерватизм, це не строго обґрунтовані теоретичні системи. А скорішекоглометри поглядів, котрі центруються навколо кількох провідних ідей. Такимпроповідними ідеями виступають насамперед індивідуалізм і утилітаризм. Ідеологилібералізму творили в добу розквіту вільно підприємницького капіталізму. Невипадково психологія вільного підприємництва, нічим не обмежаної діловоїініціативи, прагнення до збагачення «діловим шляхом» набувають на той часмасового характеру, стають до певної міри стилем життя. Лозунг «роби, що хочеш»стає на цей час своєрідним буржуазним символом віри. Представники ліберальної думкинадають теоретичної форми поглядам і настроям тих кіл, для яких епохаРеставрації була «їхньою добою».
Обстоюючицінності буржуазного активізму та раціоналізму, ліберали захищають відконсервативної критики ідеологію Просвітництва. Дж. С. Мілль, наприклад, прямоназивав себе продовжувачем справи просвітителів XVIII ст. Це не означає водночас,ліберальні мислителі, безумовно, приймали все, без винятку, зі спадщиниПросвітництва і революції. Адже вони були свідками реального втілення революційного«слова і діла» у життєву практику і не могли не бачити кричущих розбіжностейміж ідеями і дійсністю. Дж. С. Мілль і Б. Констант, зокрема, помічаютьвнутрішню суперечність між ідеєю егалітаризму, рівності та принципами свободиособистості. Б констант пише про «диктатуру мас», коли більшість пригнічуєменшість; надуживання владою в рамках буржуазно-демократичних інститутів турбуєі Мілля. І. Бентам убачає небезпеку того, що за голосними гаслами «всенароднихінтересів», природних прав можуть бути занедбаними інтереси звичайних «маленьких»людей. На його думку, соціальний мислитель має виходити з тієї простої йочевидної аксіоми, що усі люди прагнуть передусім до задоволення своїх власнихпотреб інтересів, і в цьому немає нічого аморального. Адже людське прагнення дощастя, як зауважив свого часу Гельвецій таке ж природне, як і прагнення уникатистраждань. Тож будь-яку суспільну інституцію, доводить Бентам слід оцінюватинасамперед з погляду на те, чи сприяє вона збільшенню щастя людей, чи служитьвона ім. на користь. Все те, що не відповідає такого роду номіналістичнімкритеріям, мусить бути визнане за соціально недоцільне, шкідливе.«Суспільство,- пише він,- нагадує тіло, яке складається з органів — індивідів.Чим же може бути в такому випадку суспільний інтерес, як не сумою інтересівіндивіда, що складають суспільство».(135;1)
Звичайно,формула Бентама аж надто механістична. Однак слід оцінити висновки, щовипливають з неї. А ці висновки мають виразне ліберально-демократичнезабарвлення. Те нове, що вніс Бентам і інші ліберали до відомої гоббсівськоїтези, про егоїзм як рушійну силу історії, полягало у припущені, що егоїстичнілюдські нахили можна нейтралізувати не шляхом вивершення над ними надбудови увигляді авторитарно-тоталітарного Левіафану державної влади, а через відповідну«каналізацію» егоїстичних інтересів у супільно корисному напрямку. Адже щоМандевіль у своїй «Байці про бджіл» дотепно зауважив, що людські гріхи можутьмати і корисні для суспільства наслідки.
Найвагомішідокази з цього приводу представники ліберальної думки винаходили у сферігосподарського життя. Адже, як переконливо показав А Сміт. Розвинений економічнийрозподіл праці й обмін виступають ідеальними засобом об’єднання суперечливихінтересів і прагнень людей в одне функціонуюче цілею Саме тут, дбаючинасамперед про власну користь, люди встановлюють міцні соціальні зв’язки,котрі функціонують як само організована система. З теорії економічноголібералізму Сміта випливає важливий висновок соціологічного характеру-висновокпро те, що попри вісі можливості політичного втручання у регулюванняекономічних процесів політика завжди залишається чимось зовнішнім стосовноекономіки, котра здатна функціонувати «в автономному режимі», що не виключаєводночас можливості корекції дії ринкових механізмів.
Ідеологіялібералізму мала важливе значення для формування соціологічної думки в цілому ірозвитку соціологічної теорії зокрема. Вона закладала підґрунтя теоріїсоціальної дії, ставила питання про зв’язок між соціальними диспозиціямиособистості й інституційними рамками соціальної діяльності, а також про зв’язокміж окремими соціальними «субсидами». Не випадково пізніше «ринкова модель»була покладена в основу новітніх теорій суспільства – функціоналістської,теорії соціального обміну й ін. У праці А. Сміта «Теорія моральних почуттів»знаходимо вдале порівняння, що дає змогу зрозуміти роль так званогосуб’єктивного(мотиваційного) аспекту соціальної дії. Критикуючи прихильниківадміністративного втручання в економічну сферу, автор зауважує. Що останні«уявляють собі, ніби можуть розставлять по місцях людей у великому суспільствітак, як рука шахіста розставляє фігури на шахівниці. Однак вони не розуміють,що фігури на шахівниці не мають інших напрямів руху, окрім тих що їм задані — на той час як на великій шахівниці людського суспільства кожна фігура має своївласні правила руху, які досить відмінні від тих, що хотів би їй нав’язати тойчи інший законодавець».
Ідеаломлібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політичнозначущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права,приватною власністю і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинувбагато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественнеправо монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання.Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (нажиття, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівністьперед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах;прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться домінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм такожвіддає перевагу відкритому суспільства, заснованому на плюралізмі тадемократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремихгромадян
Деякісучасні течії лібералізму більш терпимі до державного регулювання вільнихринків заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальноїосвіти та зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядіввважають, що політична система повинна містити елементи соціальної держави,включаючи державну допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовнуохорону здоров’я.
Відповіднодо поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, іполітичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшостікерованих. На сьогоднішній день політичною системою, яка найбільш співзвучнапереконанням лібералів, є ліберальна демократія.
Соціальнийлібералізм виник наприкінці XIX століття в багатьох розвинених країнах підвпливом утилітаризму. Деякі ліберали сприйняли, частково або повністю, марксизмта соціалістичну теорію експлуатації, і дійшли висновку, що держава повиннавикористовувати свою владу для відновлення соціальної справедливості. Такімислителі, як Джон Дьюї або Мортімер Адлер пояснювали, що всііндивідууми, будучи основою суспільства, для реалізації своїх здібностейповинні мати доступ до базових потреб, таких як освіта, економічні можливості,захист від згубних масштабних подій поза межами їх контролю. Такі позитивніправа, які надаються суспільством, якісно відрізняються від класичнихнегативних прав, забезпечення яких вимагає від інших невтручання. Прихильникисоціального лібералізму стверджують, що без гарантії позитивних прав неможливасправедлива реалізація негативних прав, оскільки на практиці малозабезпечененаселення жертвує своїми правами заради виживання, а суди частіше схиляються накористь багатих. Соціальний лібералізм підтримує введення деяких обмежень наекономічну конкуренцію. Він також очікує від уряду надання соціального захистунаселенню (за рахунок податків), щоб створити умови для розвитку усімталановитим людям, для запобігання соціальних бунтів і просто «для загального блага».
Міжекономічним і соціальним лібералізмом існує фундаментальне протиріччя.Економічні ліберали вважають, що позитивні права неминуче порушують негативні ітому неприпустимі. Вони бачать функцію держави обмеженою, головним чином,питаннями забезпечення законності, безпеки та оборони. З їхньої точки зору, ціфункції і так вимагають наявності сильної централізованої державної влади.Навпаки, соціальні ліберали вважають, що головне завдання держави полягає всоціальному захисті та забезпеченні соціальної стабільності: надання харчуванняі житла нужденним, охороні здоров’я, шкільній освіті, пенсійному забезпеченні,догляд за дітьми, інвалідами та людьми похилого віку, допомоги жертвамстихійних лих, захисту меншин, запобігання злочинності, підтримки науки тамистецтва. Такий підхід робить неможливим введення масштабних обмежень на уряд.Незважаючи на єдність кінцевої мети — особистої свободи — економічний ісоціальний лібералізм кардинально розходяться в засобах для її досягнення.Праві і консервативні рухи часто схиляються на користь економічноголібералізму, виступаючи проти культурного лібералізму. Ліві рухи, як правило,роблять акцент на культурному і соціальному лібералізмі.
Деякідослідники вказують, що протиставлення «позитивних» і «негативних» прав на діліє уявним, оскільки для забезпечення «негативних» прав також потрібні суспільнівитрати (наприклад, утримання судів для охорони власності).
Прагненнядо особистої свободи було властиве представникам усіх народів у всі часи.Яскравими прикладами є міста-поліси від Давньої Греції до європейських зпринципом — «повітря міста робить вільним», політична система яких включалабагато елементів правової держави та демократії у поєднанні зі свободоюприватного підприємництва.
Лібералізмуходить корінням в гуманізм який в період Ренсансу кинув виклик владікатолицької церкви (наслідком чого стали революції: Нідерландська буржуазнареволюція), англійська славну революцію (1688 р.), під час якої Віги затвердилисвоє право вибирати короля, та ін. Останнє стало предтечею поглядів, щоверховна влада має належати народу. Повноцінні ліберальні рухи виникли в епохуПросвітництва у Франції, Англії та колоніальній Америці. Їх супротивниками булиабсолютна монархія, меркантилізм, ортодоксальні релігії і клерикалізм. Ці ліберальнірухи також першими сформулювали концепцію прав людини на основіконституціалізму та самоврядування за допомогою вільно обраних представників.
Ідею,що вільні люди можуть стати основою стабільного суспільства, висунув Джон Локк.Його «Два трактати про правління» (1690 р.) сформулювали два фундаментальнихліберальних принципи: економічної свободи як права на особисте володіння такористування власністю і інтелектуальної свободи, що включає свободу совісті.Основою його теорії є уявлення про природні права: на життя, на особистусвободу і на приватну власність, яка стала предтечею сучасних прав людини.Вступаючи в суспільство, громадяни укладають суспільний договір, згідно з якимвони відмовляються від своїх владних повноважень на користь уряду, аби він захищавїх природні права. У своїх поглядах Локк відстоював інтереси англійськоїбуржуазії, зокрема, він не поширював свободу совісті на католиків, а правалюдини на селян і слуг. Локк також не схвалював демократію. Тим не менш, рядположень його вчення лягли в основу ідеології американської та французькоїреволюцій.
Уконтинентальній Європі розвитком доктрини про загальну рівність громадян передзаконом, якому повинні підкорятися навіть монархи, займався Шарль ЛуїМонтеск’є. Основними інструментами обмеження державної влади Монтеск’є вважавподіл влвди і федералізм. Його послідовники, економісти Жан-Батіст Сей і ДестютТраси, були пристрасними популяризаторами «гармонії ринку» і принципуневтручання держави в економіку. З мислителів епохи Просвітництва найбільшийвплив на ліберальну думку зробили дві фігури: Вольтер, який виступав законституційну монархію, і Жан Жак Руссо, який розвинув вчення про природнусвободу. Обидва філософа в різній формі відстоювали ідею, що природну свободуособистості можна обмежувати, але не можна знищувати її суть. Вольтерпідкреслював важливість релігійної терпимості і неприпустимість тортур іприниження людської гідності.
Утрактаті «Про суспільний договір» (1762 р.) Руссо надав цій концепції новогорозуміння. Він звернув увагу, що багато людей є частиною суспільства, не маючивласності, тобто, суспільний договір просто закріплює права власності за їїфактичними власниками. Щоб такий договір був легітимним, в обмін на своюнезалежність людина повинна отримати блага, які йому може забезпечити тількисуспільство. Одним з таких благ Руссо вважав освіту, яка дозволяє людямнайкращим чином реалізувати свої здібності, і при цьому робить з людейзаконослухняних громадян. Іншим благом є колективна республіканська свобода,яку людина набуває за допомогою ототожнення себе з нацією і національнимиінтересами. Завдяки такому ототожненню, освічена людина сама обмежує своюсвободу, оскільки це стає в її інтересах. Воля нації як єдиного цілого можебути реалізована тільки за умови самовизначення народів. Таким чином,суспільний договір веде до національної згоди, національної волі танаціональній єдності. Ці ідеї стали ключовим елементом декларації Національнихзборів під час Великої Французької революції і поглядів таких ліберальнихамериканських мислителів, як Бенджамін Франклін і Томас Джефферсон.
Порядз французькими просвітителями, важливий внесок у лібералізм внесли Девід Юм,Імануїл Кант і Адам Сміт. Девід Юм стверджував, що фундаментальні (природні)закони людської поведінки диктують моральні норми, які неможливо ні обмежити,ні придушити. Під впливом цих поглядів Кант дав етичне обгрунтування правлюдини без посилань на релігію (як це мало місце до нього). Відповідно до йогонавчання, ці права грунтуються на природничо-наукових законах і об’єктивнійістині.
АдамСміт розвинув теорію, що моральна життя й економічна діяльність можливі бездиректив з боку держави і що найбільш сильні ті нації, в яких громадяни вільнівиявляти свою власну ініціативу. Він закликав покінчити феодальнім і меркантильнимрегулюванням, з патентами і монополіями, що виникли завдяки протекції держави.У «Теорії моральних почуттів» (1759 р.) він розвинув теорію мотивації, якапризводить особисту матеріальну зацікавленість у згоду з нерегульованим суспільнимпорядком. У «Дослідженні про природу і причини багатства народів» (1776 р.) вінстверджував, що за певних умов вільний ринок здатний до природногосаморегулювання і здатний досягти більшої продуктивності, ніж ринок з безліччюобмежень. На уряд він покладав завдання, які неможливо розв’язати з жадобоюприбутку, наприклад, запобігання шахрайству або протизаконному застосуваннюсили. Його теорія оподаткування полягала в тому, що податки не повиннізавдавати шкоди економіці і що процентна ставка податку має бути сталою.
Ідея,що звичайні люди повинні займатися своїми справами без диктату з боку монархів,аристократії чи церкви, залишалася переважно теорією до американської та французькоїреволюцій. Все більш пізні революціонери-ліберали в тій чи іншій мірівідповідають цим двома прикладами.
Уколоніальній Америці Томас Пейн, Томас Джефферсон і Джон Адамс переконали своїхспіввітчизників повстати в ім’я життя, особистої свободи і прагнення до щастя —майже цитата Локка, але з однією важливою відмінністю: Джефферсон замінив слово«власність» у Локка «прагненням до щастя». Тим самим головною метою революціїстала республіка, заснована на особистій свободі та правління за згодоюкерованих. Джеймс Медісон вважав, що для забезпечення ефективногосамоврядування та захисту економічних прав меншин необхідна система противаг істримувань. Вона знайшла відображення в Конституції США (1787 р.): баланс міжцентральною і регіональною владою; поділ влади на виконавчу, законодавчу тасудову гілки; двопалатний парламент. Над армією було запроваджено цивільнийконтроль і було вжито заходів щодо повернення офіцерів до цивільного життяпісля проходження служби. Тим самим концентрація влади в руках однієї людинистала практично неможливою.
Великафранцузька революція позбавила влади монарха, аристократію і католицьку церкву.Поворотним моментом стало прийняття декларації представниками Національнихзборів про те, що вона має право говорити від імені всього французького народу.В області лібералізму французькі революціонери пішли далі американців,запровадивши загальне виборче право (для чоловіків), національне громадянство іухваливши «Декларацію прав людини і громадянина» (1789 р.), аналогічнуамериканському «Білль про права».
Першікілька років у керівництві країни домінували ліберальні ідеї, проте уряд бувнестабільним і не міг ефективно захищатися від численних ворогів революції. Якобінціна чолі з Робесп’єром зосередили у своїх руках майже всю повноту влади,призупинили дію належних правових процедур і розгорнули масштабний терор,жертвами якого стали багато лібералів, в тому числі і сам Робесп’єр. Наполеон IБонапарт здійснив глибоку законодавчу реформу, яка увібрала багато ідейреволюції, однак згодом скасував республіку і оголосив себе імператором.Побічним ефектом наполеонівських військових кампаній стало поширеннялібералізму по всій Європі, а після окупації Іспанії — і по всій ЛатинськійАмериці.
Революціїсуттєво зміцнили позиції лібералів в усьому світі, які від пропозицій перейшлидо безкомпромісних вимог. Головним чином, вони прагнули створенняпарламентських республік там, де існували абсолютні монархії. Рушійною силоюцього політичного лібералізму часто були економічні мотиви: бажання покластикрай феодальним привілеям, гільдіям і королівським монополіям, обмежень на власністьі на свободу укладання контрактів.
Між1774 і 1848 рр… минуло кілька революційних хвиль, причому кожна наступна хвиляробила все більший наголос на правах громадян і самоврядуванні. Замістьпростого визнання прав особистості, вся державна влада виявлялася похідною природногоправа: або в силу людської природи, або в результаті суспільного договору(«згоди керованих»). На зміну родинній власності та феодальній традиції, згідноз якою зобов’язання сторін визначаються особистою відданістю, прийшли уявленняпро добровільну згоду, комерційному контракті та індивідуальну приватнувласність. Подання про суверенітет народу і про те, що люди здатні самостійноухвалювати всі необхідні закони і впроваджувати їх у виконання, стало основоюнаціональної самосвідомості та вийшло за рамки навчань просвітителів.Аналогічне прагнення до незалежності від зовнішнього панування на окупованихтериторіях або в колоніях стало основою національно-визвольної боротьби. Водних випадках (Німеччина, Італія) це супроводжувалось об’єднанням дрібнихдержав у великі, в інших (Латинська Америка) — розпадом колоніальних систем та децентралізацією.Система освіти стала одним з найважливіших суспільних інститутів. З часом допереліку ліберальних цінностей додалась демократія
Спочаткуідеї лібералізму та демократії не тільки істотно відрізнялися, а й перебували впротиріччі одна з одною. Для лібералів основою суспільства була людина, якаволодіє власністю, прагне її захищати, і яка не стоїть перед вибором міжвиживанням і збереженням своїх громадянських прав. Малось на увазі, що тількивласники формують громадянське суспільство, беруть участь у суспільномудоговорі і дають уряду згоду на правління. Навпаки, демократія означає процесформування влади на основі більшості всього народу, в тому числі і незаможних.З точки зору лібералів, диктатура незаможних представляла загрозу для приватноївласності і гарантії свободи людини. З точки зору демократів, позбавленнянезаможних виборчого права і можливості представляти свої інтереси взаконотворчому процесі було формою поневолення.
Багатовидатних лібералів (Дж. Локк, Т. Джефферсон та ін) були противникамидемократії, що зокрема знайшло відображення в першій редакції Конституції США,де виборче право ув’язувалося з майновим цензом. Багато популярних у народілідерів, таких як Авраам Лінкольн, вдавалися до анти-ліберальним заходів(вводили цензуру, податки і т. д.) Побоювання з боку лібералів, пов’язані здемократією, особливо посилилися після Великої Французької революції. Зокрема,тому французькі ліберали в цілому підтримували Наполеона Бонапарта, який хоча ібув противником підзвітності влади (і тим більше народовладдя), проте сприявреалізації та популяризації ряду найважливіших ліберальних ідей.
Поворотниммоментом стала робота Алексіса де Токвіля «Демократія в Америці» (1835 р.), вякій він показав можливість суспільства, де особиста свобода і приватнавласність співіснують з демократією. На думку Токвіля, ключем до успіху такоїмоделі, яка отримала назву «ліберальна демократія», є рівність можливостей, анайбільш серйозну загрозу представляє уповільнене втручання держави в економікуі нехтування нею цивільних свобод.
Післяреволюції 1848 р. і державного перевороту Наполеона III (у 1851 р.) лібераливсе більше стали визнавати необхідність демократії для здійснення лібералізму вповній мірі. Разом з тим, частина прихильників демократії продовжувалазаперечувати можливість справедливого суспільства, побудованого на приватнійвласності і вільному ринку, що призвело до виникнення руху за [[соціальнадемократія|соціальну демократію.
Індустріальнареволюція значно підвищила добробут розвинених країн, однак посилила соціальніпроблеми. Прогрес у медицині привів до збільшення тривалості життя і населення,результатом чого став надлишок робочої сили і зменшення зарплат. Після того, якв XIX столітті робітники в багатьох країнах отримали виборче право, вони їмпочали користуватися в своїх інтересах. Стрімке зростання освіченості населенняпризвів до сплеску активності суспільства. Соціальні ліберали вимагализаконодавчих заходів проти експлуатації дітей, за безпечні умови праці імінімальну заробітну плату.
Класичніліберали розглядають такі закони як несправедливий податок на життя, свободу івласність, що стримує економічний розвиток. Вони вважають, що соціальніпроблеми суспільство може вирішити саме по собі, без державного регулювання. Зіншого боку, соціальні ліберали віддають перевагу достатньо великому уряду, щобвін міг забезпечити рівність можливостей, захистити громадян від наслідківекономічних криз і стихійних лих.
Вільгельмфон Гумбольдт у праці «Ідеї до досвіду визначення меж діяльності держави»обгрунтовував цінність свободи важливістю особистого саморозвитку з метоюдосягнення досконалості. Джон Стюарт Міль розвинув ідеї цієї ліберальної етикиу своїй праці «Про свободу» (1859 р.). Він дотримувався утилітаризму, роблячинаголос на прагматичний підхід, практичному прагненні до загального блага іпідвищенню якості життя. Хоча Мілль залишався в рамках класичного лібералізму,права людини в його філософії відступили на другий план.
Докінця XIX століття більшість лібералів прийшли до висновку, що свобода вимагаєстворення умов для реалізації своїх здібностей, включаючи освіту і захист віднадмірної експлуатації. Ці висновки виклав Леонард Трелоні Хобхаус в праці«Лібералізм», в якій він сформулював колективне право на рівність в угодах(«справедлива угода») і визнав обгрунтованість розумного втручання держави векономіку. Паралельно частина класичних лібералів, зокрема,
Розділ3. Порівняльний аналіз в консервативних ліберальних і соціалістичних моделяхсуспільного устрою
Консерватизмяк світоглядна система, тип свідомості й по-літико-ідеологічних настанов незавжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Як вважалибатьки—засновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слідпристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючихсуспільно-політичних інститутів. Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течіївідповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаровимявищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення,які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страхперед невідомим і неви-значеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще йу врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують умасовій свідомості.
Протеістинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов«язкововраховує реалії та пристосовується до них. Особливість цього періоду полягала вкризі лівих (комуністичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделейсуспільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консервативні політичні доктрини.
Загаломже частина неоконсерваторів є за своїм походженням лібералами або навітьсоціал-демократами. Ідейно-полі-тичні орієнтації нових правих сформувалися наперетині правого консерватизму, традиціоналістського консерватизму танеоконсерватизму. Розбіжності ж полягають не стільки у площині основнихпринципів, скільки в концентрації уваги на певних їх аспектах.
Історичноконсерватизм завжди був вторинним стосовно лібералізму, реформізму, лівогорадикалізму, виступаючи за поступові зміни, збереження всього позитивного іпозбавлення негативного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завждихарактеризувався еклектизмом і прагматизмом. Отже, слід констатувати, що воцінці науково-технічного прогресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм(лівий лібералізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному тарелігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в межах традиційноїпарадигми консерватизму.
Традиціоналістськийконсерватизм представлений патерна-лістським крилом в англійському торизмі тафранцузькому голлізмі, німецькими правими консерваторами й частиноюсоціал-консерваторів Німеччини. Для прихильників цієї течії характерні більшіпорівняно з новими правими акценти на традиціях і релігії. Але якщо в Європівони роблять ставку на християнство, то нові праві у США — на модерністські»електронні” церкви. Європейські нові праві взагалі відмовляються відіудейських і християнських традицій і виступають за відродження язичництва. Анеокон-серватори є прихильниками ліберальних церков.
Якреволюційний виклик індивідуалізмові, приватній власності, жорстокій державі талицемірній релігії виникла концепція утопічного соціалізму, основоположникамиякої були Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Кампанелла (1568-1639).
Цядоктрина пропагувала колективізм, істинну віру та справедливу державу. Вонапередбачала виборність і колективне керівництво суспільством, обов«язковевиконання громадянами соціальних норм співіснування. Це, на думку утопістів,мало забезпечити рівність, справедливість і загальне щастя людей.
Отже,політичну діяльність громадян вони розглядали через парадигму комунітарнихпринципів організації суспільства. Попри певні проблеми, пов»язані здомінантою колективного, концепція утопічного соціалізму несла в собі паросткипарламентського демократизму.
Зрозвитком індустрії, під якою він розумів не тільки матеріальне виробництво, ай усі види творчої діяльності, має зростати значенняорганізаційно-управлінського чинника в суспільному житті. З погляду управліннясуспільством, на думку К. Сен-Сімона, духовна влада має бути в руках учених,світська — у руках власників, політична — всього народу, який обирає вождівлюдства. Крім того, він запропонував чимало цікавих ідей, що були реалізованізгодом у політичній практиці. Зокрема, поширення в Європі моделіпарламентського устрою Англії, створення Європейського об”єднання і т. ін.
ФрансуаМарі Шарль Фур«е (1772-1837) був переконаний у тому, що суспільствоскладатиметься з мережі фаланг чисельністю до 2 тисяч осіб кожна, яка охопитьувесь світ. Буде досягнута співдружність праці та капіталу за збереження певноїприватної власності. Ідеал цього мис лите ля-мрійника — загальна рівність,всебічний розвиток особи, подолання суперечностей між містом і селом, розумовоюі фізичною працею. Саме Фур»е винайшов відому формулу вимірюванняпрогресивності будь-якого суспільного ладу його ставленням до жінки.
РобертОуен (1771-1858), англійський мислитель, підприємець і суспільний діяч, вважав,що необхідно сприяти, аби природні закони безперешкодно реалізовувались у суспільномужитті, для чого потрібно усунути нераціональні чинники.
Полемізуючиз економістами, які стверджували дієвість приватного інтересу як рушіясуспільного прогресу, Р. Оуен пропонував розглядати не прибуток, а прирівнянуцінність і працю як купон праці (нагадує трудодень у колгоспах СРСР, чи нетак?). Купони, на його думку, мають замінити гроші. У суспільстві, якеперетворилося б на об”єднання кооперативів, мали б діяти банки, котрічленам цих кооперативів виділяли б купони для купівлі необхідних товарів. Отже,нове суспільство, на думку Р. Оуена, мало будуватися вже не наіндивідуалістичних, а на соціалістичних принципах. (До речі, 1827р. впершепоняття «соціаліст» було застосовано саме до послідовників Р. Оуена.)
Соціалістичнесуспільство, як вважав Р. Оуен, має бути досконало та геометричноорганізованим. Мають існувати виховний план, колективні служби, раціональнийподіл праці. Крім того, він виступив проти приватної власності, релігії таформи шлюбу, що існувала тоді, запропонувавши створити нову систему”єдності суспільної власності і кооперації”. Йшлося про«поселення спільноти», які утворять федерації в національнихмасштабах і об”єднаються на загальних засадах у світовому масштабі.
Вивчаючице питання, слід зазначити, що поява лібералізму як політичної течії органічнопов’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін«лібералізм» почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виниклиперші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінняму XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі,як Д.Локк, Ш.Монтеск’є, І.Кант та ін.
Починаючиз XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазногоспособу мислення. Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсімсвободу особи, промислової конкуренції, недоторканості приватної власності.Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надаєтьсяпотребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютногохарактеру. Маючи свободу волі, людина, як вважали ліберали, спрямовуватиме своїдії та здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому постаєнеобхідність створення правового державного порядку, призначенням якого маєбути гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаютьсяіз волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вонизахищають суб’єктивні права особистості.
Соціальномулібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вжепритаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення«держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальнимконфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активновтручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування.
Усфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідністьзбереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності,життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмівпередбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладаласявідповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основнавідповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійсненнядемократичних перетворень у суспільстві.
Основноюідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичноїдемократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їхнюучасть у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влад,прийняття рішень у всіх представницьких органах на основі демократичних норм, вобстановці відкритості.
Консерватизмта неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей. Прирозгляді цього питання слід звернути увагу на те, що консерватизм як ідеологіявиник як реакція на Велику французьку революцію, котра вважалася йогопредставниками причиною суспільного хаосу й руйнування.
Щеза часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідейтехнократії, неподільного панування ринку — під цими гаслами буржуазія почалаборотьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість встановлення рівності людей,домагалися формування суспільства на основі ієрархії, збереження становихпривілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії тавідродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії»й порядку середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всьоготого, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало його єдністьта наступність розвитку.
Актуальнимзалишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова відцінностей, створених попередніми поколіннями, забування традицій народу дужедорого обійшлося нашому суспільству.
Мине можемо (та й не повинні, бо просто не маємо права) замовчувати те, щосоціалізм як уособлення певної системи соціально-політичних цінностей, яквідображення процесу гуманізації суспільства, підпорядкування цільовоїспрямованості його розвитку, функціональних структур, зокрема й виробництва,інтересам розвитку особи аж ніяк не є вигадкою марксистів. Такі ідеї зародилисяще в дохристиянські часи й нині, поряд з ідеями лібералізму та консерватизму,посідають провідне місце в системі світоглядних цінностей людства. Соціалізм,лібералізм і консерватизм – три основні способи світобачення, що впродовжбагатьох століть розвиваються на Заході та не лише взаємовиключають, а йдоповнюють один одного. Російський більшовизм, як і комунізм загалом,посоромили себе, спробувавши монополізувати ідею соціалізму, привласнити її.Історія поглузувала з цього експерименту, відкинула його. Однак це зовсім неозначає й не може означати заперечення ідей і принципів соціалізму, якіпротягом багатьох століть формувалися людством.
Увсіх колишніх радянських підручниках із суспільствознавства стверджувалося, щосоціалістична ідея ґрунтується на ідеях соціалістів-утопістів початку ХІХсторіччя, зокрема Анрі де Сен-Сімона, Шарля Фур’є, а також Роберта Оуена, працікотрих розглядалися як одне з теоретичних джерел марксизму. Однак заслуговує наувагу й інша думка. Приміром, Карл Каутський підходив до проблеми щодо ідейнихвитоків соціалізму ґрунтовніше. Досліджуючи це питання, він науково довів, щосоціалісти-утопісти будували свої ідеї не на порожньому місці, а на базі всьогобагатства гуманістичних устремлінь попередніх поколінь. Із цим не можна непогодитися. Чимало дослідників ідейних джерел соціалізму вважають, що за своєюсуттю ідея соціалізму виросла й сформувалася безпосередньо із самої природилюдини, притаманних їй устремлінь до справедливості (звісно, й соціальної), довільного самовияву.
Існуютьй інші аспекти цієї проблеми. Є багато логічних ліній, що дають змогувідстежити взаємний зв’язок і спадкоємність ідей соціалізму та ранньогохристиянства. Принаймні, потрібно бачити принципову різницю між ідеямихристиянського соціалізму й ідеями феодального соціалізму
Надзвичайноважливий елемент християнства з погляду предмета нашого аналізу – утвердженнягідності особи, рівності людей. Вважається, що однією з найбільших чеснот християнськоїрелігії є проголошення людини найвищою самостверджувальною цінністю. Віра вБога за канонами християнства – не що інше, як віра в божественне значеннялюдської сутності. Всі речі, що нас оточують, увесь навколишній природний світіснують лише заради Людини. Людина з її потребами, на чому особливо сліднаголосити, постає тут як кінцева мета творення світу.
Найзначущимив контексті цієї проблематики є моральні цінності, сповідувані християнством.Вони органічно пов’язуються з духовною свободою особи, а остання – ставиться взалежність від добра, яке робить людина. Зростання свободи особи забезпечуєтьсяїї моральним удосконаленням, добрими справами, любов’ю до ближнього йдальнього. Тому закони моральності сприймаються людиною як закони Бога. Однак моральне ототожнюється з релігією. Мораль, наголошував Імануїл Кант, неодмінно ведедо релігії. Однак сама мораль має підпорядковане значення щодо релігії.
Взаємозв’язокхристиянства та ідей соціалізму можна відстежити й по інших логічних лініях.Повторюю, ця винятково цікава тема органічно вписується в теоріюцивілізаційного розвитку, глобальних трансформацій. Аж ніяк не випадковим уцьому зв’язку є те, що видатний французький учений Тейяр де Шарден (між іншим,член ордену єзуїтів) піднявся саме до таких висот в обґрунтуванні логікисвітових процесів. Через соціалізацію людини, зазначав він, проходить віськосмічної еволюції [3, с. 317]. Йдеться про соціалізацію суспільства як процеснаповнення всіх його функціональних структур соціальним змістом. Такий процес,що обов’язково треба підкреслити, здійснюється еволюційно й не має формаційнихмеж у своєму розвитку.
Сталосятак, що в процесі свого еволюційного розвитку теоретична модель ліберальногокапіталізму, або капіталізму соціально спрямованої ринкової економіки, тасоціал-демократична модель демократичного соціалізму настільки зблизилися, щоїх практично неможливо розмежувати. Це стосується не лише теорії двох течійсуспільної думки, а й реальної практики Заходу, практики сучасного суспільногорозвитку. Як наслідок цих процесів у межах двох ідеологій, котрі природнозберігають свою автономність, сформувалися дві досить близькі за своїм змістомтечії: лібералізована соціал-демократія (лібералізований соціалізм) ісоціалізований лібералізм.
Яказ цих двох течій зробила більший внесок в еволюційну соціалізацію капіталізму?Так ставити питання некоректно. Різниця між ними є відносною. Розставляютьсялише різні акценти. Часто використовується різний понятійний апарат. Але сутьне змінюється. А відтак за сучасних умов розмежування соціал-демократичної таліберальної ідей можливе лише тоді, коли виходити, з одного боку, з їхніхгносеологічних засад, а з другого – з урахування розбіжностей їхніхультраправих і ультралівих течій.
Виразнішівідмінності зберігає консерватизм, який обстоює ідеї класичного капіталізму.Але й тут під впливом об’єктивних процесів суспільного розвитку відбуваєтьсяістотна трансформація поглядів у напрямку його зближення з поглядамиліберальної та соціал-демократичної ідеологій.
Ценадзвичайно важлива констатація. Осмислюючи фундаментальні основи сучасногосуспільного розвитку, вона, зокрема, під час пошуку шляхів заповненняідеологічного вакууму, що утворився після краху тоталітарного соціалізму, маєнеодмінно враховуватися. Багатство й різнобарвність сучасного світогляду нинівже не можуть бути адекватно виражені через класичні принципи лібералізму,соціал-демократії, християнської демократії, консерватизму тощо. Чимвідрізняються моделі соціально-економічного повоєнного розвитку Швеції від, скажімо,Бельгії чи Канади, де в різні періоди при владі були партії різних спрямувань?Ми не знайдемо принципових відмінностей (якщо не брати до увагиконкретно-історичних обставин) і між політикою урядів Віллі Брандта та ГельмутаКолля, а потім Герхарда Шредера в тому, хто з них зробив більше длясоціалізації економічних відносин Німеччини. Тож твердити, що багатоаспектний ірізнобарвний процес соціалізації завдячує лише реалізації ідеологіїсоціал-демократизму, було б грубою не лише методологічною, а й політичноюпомилкою.
Осмислюючишляхи посткомуністичного розвитку, принципи, що мають лягти в основу розбудовинової України, мусимо застерегти себе від такої помилки. Соціалізація як основацивілізаційного прогресу не може розглядатись як монополія лише одного класу чипартії. У наповненні соціальним змістом функціональних структур, що діють усуспільстві, об’єктивно зацікавлені всі соціальні верстви населення, зокрема йвласники капіталу. Тому саме така ідея (про що переконливо свідчить досвідзахідних країн), уособлюючи загальнолюдські цінності, здатна консолідуватисуспільство.
Розгляньмоцю проблему конкретніше. Спочатку – про класичний лібералізм, який має глибокіісторичні корені та спільну з ідеями соціалізму теоретико-гносеологічну основу:ідеї гуманізму та Просвітництва ХVІІ–ХVІІІ сторіч. Його принципами є визнанняпріоритетності загальнолюдських цінностей, економічних і політичних свобод,права на вільне володіння та користування приватною власністю, верховенствазаконів, поділу влади, розвитку ринкової економіки та демократії, свободислова, друку, мислення тощо. Такі само принципи (звісно, з певними відтінками вїхньому тлумаченні) обстоює і сучасна соціал-демократія.
Уповоєнні роки їхнє зближення відбулося в таких ключових питаннях, як визначенняекономічних функцій держави, зокрема механізмів здійснення соціальної політики,засобів гуманізації відносин приватної власності, наповнення її соціальнимзмістом, розширення кількості власників і їхнього захисту від бюрократичноговтручання держави, зміцнення позицій середнього класу, заміни державногопатерналізму принципами соціально орієнтованого ринкового господарства тасоціального інвестування, демократизації системи управління виробництва тощо.
Навідміну від консерватизму свою здатність будувати відносини ізсоціал-демократичною ідеологією на основі не конфронтації, а широкої дискусії,включаючи й сприйняття її окремих принципів, лібералізм виявив уже наприкінціХІХ сторіччя. Йдеться про сприйняття ідеологами лібералізму деяких постулатівгуманізму з теоретичної спадщини Маркса. Треба зрозуміти: розвиток лібералізму,а надто його демократичного крила, перебував під неабияким впливом Марксовихідей, зокрема й ідей соціалізації суспільних процесів. Власне, реформи ОттоБісмарка, запровадження елементів соціалізації системи капіталістичнихвідносин, що відбулися після Паризької комуни, стали відображенням цьогопроцесу.
Ідеться,отже, про принципової ваги констатацію того, що на основі власної соціалізаціїлібералізм став поряд із західною соціал-демократією безпосереднім носіємсоціалістичної ідеї, одним із суб’єктів її розвитку. Це ще одне вагомепідтвердження базової ідеї запропонованої читачеві публікації: соціалізм –плюралістичне вчення.
ДжонКейнс ніколи не був соціалістом, прихильником соціалістичної ідеї. Він бувстовідсотковим прихильником ідей лібералізму, вірив у капіталістичні принципи йусією своєю науковою діяльністю сприяв втіленню їх у практику суспільногожиття. За радянських часів його називали апологетом монополістичної буржуазії,і це, якщо не зважати на відповідну семантику, було правдою. Однак саме Кейнсзробив найбільше для того, аби спрямувати капіталізм на шлях соціалізації. Утакий спосіб капіталізм не лише зберіг себе, а й набув нових життєстверднихознак. Всі повоєнні здобутки західного суспільства (до середини 1970-х років)пов’язані з практичною реалізацією теоретичних настанов Кейнса, його рецептів.Це визнається всім світом.
Уцій сукупності гідне місце мають посісти й ідеї соціалізму (в їхньому сучасномугуманістичному тлумаченні). Нам зробити це непросто. І найпершою тут є проблемаостаточного подолання більшовизації не лише практики, а насамперед теоріїсоціалізму. Для нас це вкрай важливо. Науковцям потрібно ще дуже багато зробитив цьому сенсі. Водночас не можна не враховувати того, що соціалізм яктеоретична ідея завжди мав надзвичайно глибокі корені в Україні. Вони сягаютьще ХVІІ сторіччя. Ґрунтовно й усебічно їхні витоки досліджено МихайломДрагомановим у роботі «Шевченко, українофіли і соціалізм», уперше надрукованій1879 року у збірнику «Громада». У ній ідеться про «соціалізм козаків ХVІІсторіччя», «які мали в собі більше прогресивного, ніж московські», простихійний соціалізм Тараса Шевченка. Особливо наголошує Драгоманов нанадзвичайно значущій рисі Шевченкового соціалізму, яка полягає ось у чому: навідміну від Росії, куди соціалістична думка була завезена із Заходу, Шевченковідоводилося бути соціалістом мимоволі. Привертають увагу міркування видатногоукраїнського вченого й щодо поєднання соціалізму з національним визволеннямнароду. «В нас справа соціалізму, – підкреслював Драгоманов, – мусить іти поручзі справою вирятування своєї породи, з новим народженням – національним». Ціслова одного з найвидатніших мислителів свого часу, гордості нашої національноїкультури, мають неабияке значення. Вони потребують глибокого науковогоосмислення, засвідчують традиційну прихильність українського народу до ідейсоціальної справедливості та гуманізму. Цього не можна замовчувати та не братидо уваги. Це потрібно розуміти й враховувати, визначаючи свою стратегію.
Розділ4. Спільне й відмінне в консервативних, ліберальних і соціалістичних моделяхсуспільного устрою
Термін“ідеологія” вперше з’явився на зламі XVIII-XIX століть у працях французькогоекономіста і філософа Дестют де Трасі для позначення “вчення, науки про ідею”,котрі є основою формування громадської думки, політичних поглядів, поведінкилюдей, а отже і політики. У сучасному розумінні, ідеологія — це системапоглядів стосовно основних принципів організації суспільства, його цінностей тамісця в ній людини. Ідеологія складається з трьох елементів: -образу дійсності(того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним); -аксіологічноїсистеми (ієрархії цінностей); -практичних вказівок (методології діяльності длязміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві). Політичнимиідеологіями називають “політичні концепції”, що стали ідеологіями, тобтовідіграють інтегрувальну роль стосовно політичних рухів і зміщують наголоси відконцептів до цінностей. Кожна з політичних ідеологій має одну (іноді кілька)центральну цінність — Бога, людину, націю, клас, людство, порядок, безпеку,свободу тощо“. Найвпливовішими політичними ідеологіями є лібералізм,консерватизм, соціал-демократія (або соціалізм), комунізм, націоналізм, фашизм.Кожна з цих ідеологій має широке теоретичне підґрунтя і в процесі історичногорозвитку виникали нові синтетичні їх різновиди, що поєднували особливості, якблизьких, дотичних так і, на перший погляд, несумісних політико-ідеологічнихплатформ.
Комунізм.Витоки цієї політичної ідеології беруть свій початок з комуналістських утопійТомаса Мора і Томмазо Кампанелли, знаходять свій розвиток усоціалістів-утопістів початку XIX століття — А. Сен-Сімона, Шарля Фур’є і Р.Оуена. Оформленням в чітку політико-ідеологічну концепцію комунізм завдячує К.Марксу та Ф.Енгельсу, а пізніше продовжувачу і втілювачу його ідей — В.І.Леніну. В основу системи цінностей комунізму покладено пролетаріат — — найбідніший клас найманих робітників, “найреволюційніший клас суспільства”.Основоположники комуністичної теорії наголошують на тому, що економічнівідносини як базисні в суспільстві визначають усі інші. Оскільки капіталізмґрунтується на економічній несправедливості та експлуатації пролетаріату,котрий, за К. Марксом, єдиний створює присвоювану власниками засобіввиробництва додаткову вартість, то він як суспільно-політична формаціяпризводить до загострення внутрішніх протиріч і класової боротьби та має бутизруйнований шляхом пролетарських революцій. Комунізм як політична ідеологія тасистема організації суспільства має дві стадії розвитку — першу (або нижчу)соціалізм, який готує матеріальні та соціальні передумови для виникнення вищої(або завершальної) стадії — власне комунізму. Характерними ознаками цієї політико-ідеологічноїсистеми є: -виключне панування суспільної (на першій стадії — державної іколгоспно-кооперативної) власності на засоби виробництва; -централізованепланування й адміністративно-командне управління в економіці, спрямовані намаксимізацію виробництва та кількісні показники при соціалізмі з метоюстворення бази матеріального достатку для запровадження комунізму;-регламентація з боку держави розподілу продуктів і послуг у суспільстві,відповідно до потреб його членів; -декларована рівність умов, що маєзабезпечити громадянам всебічний соціальний розвиток і необхідне отриманняматеріальних і культурних благ; -прагнення нівелювати будь-які відмінності міжсоціальними класами, групами, а також націями. Крім того, комунізм дав поштовхдля виникнення і трансформації різноманітних неокомуністичних та ультралівихтечій, таких як маоїзм, троцькізм, сталінізм, ходжизм та інші.
Соціал-демократія,або демократичний соціалізм. Уперше термін “демократичний соціалізм” застосуваввідомий англійський письменник і ватної власності. Лібералізм — цеіндивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правамокремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Маючисвободу волі, людина, як вважали ліберали, спрямовуватиме свої дії та здібностіяк на добрі справи, так і на погані. А тому постає необхідність створенняправового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація відносингромадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осібі можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні праваособистості.
Аленадраматург Бернард Шоу. Сама політико-ідеологічна концепція виділилася уробітничому русі як його реформістська течія до кінця Другого Інтернаціоналу(1889-1914 рр.), і вже у 20-х роках соціал-демократія оформилася в самостійнийполітичний напрямок, засудивши революційний екстремізм більшовицьких сил післяЖовтневого перевороту та політичні репресії “диктатури пролетаріату”. Ідеологіядемократичного соціалізму постійно змінювалась і розвивалась, еволюціонізуючивід спроб повалення капіталізму до його поступового реформування, гармонізаціїсоціальних відносин та орієнтації цієї економічної системи в бік суспільнихпотреб. Власне, для демократичного соціалізму завжди було актуальним питання:як поєднати соціальну справедливість зі свободою ліберальних демократій,оскільки значна бюрократизація економіки, як відомо, веде до збільшеннясоціального контролю та зменшення свободи у суспільстві. Усвідомлюючи це,соціал-демократи намагаються знайти рівновагу між вільним ринком та спробамийого регулювання, між ефективним виробництвом та справедливим розподілом, міжрозвитком підприємництва, економічними стимулами до праці та достатнім рівнемоподаткування для забезпечення соціальних програм і зрештою переваг соціалізму,що проголошуються. Соціал-демократія ґрунтується на трьох основних принципах:свободі, соціальній справедливості та солідарності. Поняття свободи, запозиченез класичного лібералізму, означає передовсім права людини та свободу їїпоглядів і дій за умови, якщо це не заподіює шкоди іншим.
Соціологічнаі правова концепція. Категорія «політична система суспільства» запровадженавідносно недавно, коли поряд з державними інституціями почали діяти політичніпартії, громадські об’єднання, рухи. У визначенні політичних систем розрізняютьсоціологічну і правову концепцію Соціологічна концепція визначає політичнусистему як динамічний механізм, що перетворює імпульси від оточення і від самихполітичних структур на політичні рішення, які формують політичну поведінку тагромадянську позицію індивідуума. Соціологічна концепція визначає два базовихнабори функцій політичної системи – функції «вводу» і функції «виводу». Якщоперші здійснюються переважно неурядовими підсистемами, то другі – прерогативавладних структур. За проголошеною метою розрізняють праворадикальні,консервативні, ліберальні, реформістські, соціал-демократичні, соціалістичні такомуністичні партії; за місцем у політичній системі − правлячі,опозиційні; за структурою і методами дій − парламентські, автократичні,воєнізовані. Партії характеризуються також як масові (фіксоване членство, чіткаорганізаційна структура), кадрові (партії нотаблів).
Сутністьполітичних течій, критерії їх типології та функції у сучасному світовомуполітичному процесі. Соціальна база основних політичних течій. Лібералізм.Історичні витоки лібералізму, характерні риси його політики. Неолібералізм ійого роль у сучасному суспільстві. Консерватизм. Генезис і основні рисиконсерватизму як політичної течії. Неоконсерватизм і його місце у сучасномуполітичному житті.
Соціалізм.Еволюція соціалістичної ідеї та соціалістичного руху. Теорія «науковогосоціалізму» й суспільна практика. Сучасні концепції соціалізму йсуспільно-політична практика. Сучасний соціал-демократизм, його роль уполітичному житті.
Вивчаючице питання, слід зазначити, що поява лібералізму як політичної течії органічнопов’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін«лібералізм» почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виниклиперші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїмкорінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатнімислителі, як Д.Локк, Ш.Монтеск’є, І.Кант та ін.
Починаючиз XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазногоспособу мислення. Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсімсвободу особи, промислової конкуренції, недоторканості при початку XX ст. сталозрозуміло, що суспільство необмеженої свободи конкуренції і ринку сталозаважати як встановленню гармонійних відносин між людьми, так і розквітуекономіки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіхі кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманоїпраці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностейу період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основніідеї «класичного лібералізму», вимагали їх радикального перегляду.
Соціальномулібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, буливже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті,створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігатисоціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства,активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування.
Усфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідністьзбереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності,життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмівпередбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладаласявідповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основнавідповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійсненнядемократичних перетворень у суспільстві.
Основноюідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичноїдемократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їхнюучасть у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влад,прийняття рішень у всіх представницьких органах на основі демократичних норм, вобстановці відкритості.
Консерватизмта неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей. Прирозгляді цього питання слід звернути увагу на те, що консерватизм як ідеологіявиник як реакція на Велику французьку революцію, котра вважалася йогопредставниками причиною суспільного хаосу й руйнування.
Марксистськасоціально-політична думка. При розгляді цього питання слід зазначити, що вченняК.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895) виникло наприкінці 40-х років ХІХст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливогопромислового розвитку та загострення класової боротьби.
Основнаідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що врезультаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамкикласових і національних відносин, створені умови для розкріпачення людини.Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливітільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людиниздійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим,через встановлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ насоціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.
Висновок
Усвоїй курсовій роботі я прийшла до висновку що консерватизм це визначення ідейно-політичних та ідеологічних культурних течій, що спираються наідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Дляконсерватизмубільш характерне прихильність до існуючих та усталенихсоціальних систем і норм, пригнічене сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальнихреформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку. Ідеологічно консерватизмпротистоїть як лібералізму, так і соціалізму.
Алібералізм- це філософська, політична та економічна теорія, ну а такожідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини єправовим базисом суспільства та економічного ладу.Лібералізм проголошує, щоініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головнимчином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті.Спрямований наутвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичнихсвобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша задержаву») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму ємаксимальне послаблення («пом’якшення») різних форм державного і суспільногопримусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного,реформаторського здійснення соціальних перетворень. Соціально-економічні ідеї, «вчення»та ідеології, чиїм основним гаслом є соціальна справедливість, також і політичні рухи, різноманітні утворення та партії, щов Новітній час відносять до «лівого» політичного спектру;
Політичні ідеології, що визнають себе«соціалістичними» мають дуже широкий спектр — від німецького націонал-соціалізмудо радянського комунізму та сталінізму, від анархізму та марксизму до маоїзму.Ним також позначають різні політичні режими, як бідні африканські соціалістичнідержави, арабські та азійські військові диктатури. В заможних країнах ЗахідноїЄвропи, Австралії та Нової Зеландії що мають розвинену політичну демократію та«соціально-орієнтовану» ринкову економіку — «соціалістичними» вважаютьсярізноманітні соціально-демократичні партії та їх спілки, як наприклад «Соціалістичнийінтернаціонал».
Важливозазначити, що консервативні, ліберальні та соціалістичні напрями в соціальнійдумці кінця XVIII — початку XIXст. ще не можна віднести до соціологи в повному значенні цього слова,насамперед внаслідок їх відверто «неакадемічного характеру І чітковираженої політичної тенденційності Однак їх представники порушують чималопроблем, які пізніше потрапляють у коло інтересів соціології. Це, насамперед,питання про соціальну природу і функції демократичних інститутів, специфікуринкових відносин, форми реорганізації суспільних відносин, питання науковоїорганізації та управління соціальною сферою.
Список використаних джерел
1. ЗахарченкоМ.В., Погорілий О.І., Історія соціології (від античності до початку XX ст.).к.: Либідь,1993 С.131-142.
2. Анатологиямировой политической мысли: Учеб. Пособие. В 5 т. 1. Зарубежнаяполитическая мысль: истоки и эволюция.- М.: Мысль,1997.-с 712-720. 734-744.
3. Историяполитических и правовых учений: Хрестоматия /Под ред. Канд. Филос. Наук В.П. Малохова.-М.: Академический проект,2000.-С.141-147.
4. Утопическийсоциализм: Хрестоматия/Общ.ред.А.И.Володина.М.: Политиздат.1982-С.214-241,246-302,307-342
5. РеалеДж.АнтисериД. Западная философия от истоков до наших дней. Том 4. От романтизма до нашихдней.-СПб.: Петрополис,1997. С.117-119,199-200.
6. СлющинськийБ.В. Істория суспільно-політичної думки: курс лекції. Навч.посібник. К.:Видавництво Європейського університету. 2005. С.248-250,250-251,251-253.
7. БеркЭ. Размышление о революции во Франции// Социолог.Исслед.-1991.-№6,-С.114-121;№7.-С.125-133;№9.-С140-146;1992.-№2.-С137-148;1993.-№4.-С.147-151.
8. ДавидовЮ.Н. Сен-Симоновская версія позитивной науки об обществе// Историятеоретической социологии. Социология XIX века: (Профессионализациясоц. Науч. Знания)/Отв. ред. Ю. Н. Давыдов.-М.,1998.-Раздд 1, гл.1.-С.24-54,
9. Историяполитических и правовых учений/ Хрестоматия для юрид. Вузов и фак-тов/Сост. Иобщ.ред.Г.Г.Демиденко.-Х.: Факт,1999.-С.658-662.
10. Консерватизм:Антология/ Упоряд. О. Проценко, В.Лысовий.-К.: Смолоскип,1998.-С.257-276,454-457.
11. РучкаА.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. Навчальнийпосібник.-К.: Наук.думка,1995.-С.19-23.
12. РеалеДж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Том 4. Отромантизма до наших дней.-СПб.: Петрополис,1997. С.211-213.
13. ВаллерстайнИ. После либерализма / Пер. с англ. под ред. Б. Ю. Кагарлицкого. М.: ЕдиториалУРСС, 2003. С.5-3,54-60.
14. ГэлбрейтД… Новое индустриальное общество. — М.: Прогресс, 1969.С.60-90.
15. ЛиберализмЗапада XVII—XX вв. / Под ред. В. В. Согрина. М., 1995.С-19-26.
16. Українськарадянська енциклопедія / ред. М. Бажан; 2-евидання. — К., 1974—1985.С.180-185.
17. МаркБлауг 100 Великих економістіа до Кейнса= Great Economists Before Keynes: A Introduction to the Lives and Works of 100Economists of the Past. — Економічна школа, 2005. — С. 704.
18. КоваленкоВ.И., Костин А.И. Политические идеологии: история и современность.// Вестникмосковского Университета, 1997, -№2, Серия 12, с. 45
19. РеалеДж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Том 4. Отромантизма до наших дней.-СПб.: Петрополис,1997. С.205-208.
20. КовалевскийМ. Молодость Бенжамена Констана. «Вестник Европы», 1882, т. 5, кн. 10 С.50-65.
21. МироненкоО. М. Права і свободи людини у творах франц. просвітителів і утопістів XVIIIст. К., 1995 С.146-150.
22. КечекьянС. Ф. Полит, учение Бенжамена Констана«Проблемы соц. права», 1938, С. 5.
23. КовалевскийМ. Молодость Бенжамена Констана. «Вестник Европы», 1882, т. 5, С.10
24. ОлегПроценко, Василь Лісовий Лібералізм, антологія. — 2-ге,перероблене. — «Простір», «Смолоскип», 2009.С.150-156
25. БентамИ. Введение в основания нравственности и законодательства. — М.: РОССПЭН, 1998.С—415
26. БерлинИ. Философия свободы. Европа. — М.: Новое литер. обозр., 2001.С—448
27. П’єрМанан. «Інтелектуальна історія лібералізму» / Пер. з фр. – К.: Дух і літера,2005.С – 206
28. ЛиберализмЗапада XVII—XX вв. / Под ред. В. В. Согрина. М., 1995.С-400
29. Заредакцією В. В. Кириленка Історія економічних вчень Навчальний посібникТернопіль Економічна думка” 2007 С-100-110.
30. КоваленкоВ.И., Костин А.И. Политические идеологии: история и современность.// Вестникмосковского Университета, 1997, -№2, Серия 12, с. 45-75
31. Основыполитологии: Курс лекций: Учебное пособие для вузов / Н. Сазонов, Б. Решетняк,А. Авксентьев и др.; Под ред. Н. Сазонова. – Харьков: Основа, 1993. – с.464.
32. Основиполітології курс лекцій / Під ред. проф. Н.І. Сазонова. – Харків, 199З – С. 311– 33 Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології. – Київ:Основи, 1996, ст. 219 – 223. 9.