Джерела права

КРАСНОАРМІЙСЬКИЙІНДУСТРІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ
Курсоваробота
на тему:
ДЖЕРЕЛАПРАВА
Роботу виконала
Хрипкова Дар’я Юріївна
студентка 1-ого курсу
денного відділення
КІІ ДонНТУ
Науковий керівник
викладач теорії держави та права
КІІ ДонНТУ
Соколовський Володимир Павлович
Красноармійськ
2007

ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Джерела (форми) права –загальнотеоретична характеристика
Розділ 2. Характеристика основних видів джерел(форм) права
Розділ 3. Поняття нормативно-правового акту,як одного з основних видів джерел права
Висновки
Список використаної літератури

ВСТУП
Розвиток теоріїдержави і права в нашій країні вимагає критичного переосмислення ряду їїфундаментальних категорій, виходу на новий рівень досліджень, покликанийз’єднати досягнення правової науки і суміжних галузей знання. До числакатегорій, що вимагають поглибленої розробки, відноситься категорія «джерелаправа». Тому тема курсової роботи звучить актуально і має на увазі більшглибокий рівень дослідження, який не став можливий через недостатню науковубазу.
Проблема ролі джерелправа у правовій системі тісно пов’язана з питанням співвідношення системиправа та системи законодавства. Сама термінологія – «нормативний акт», «законодавствоу широкому значенні» — як би стирала грань між законом і актами підзаконної сили.В умовах командно-адміністративної системи такий підхід вів до того, що верховенствозакону на практиці перетворювалось у своєрідну ширму, призвану приховатиреальну підвладність закону актам нормотворчості правлячої партії та бюрократичногоапарату. Однією з причин недостатньої теоретичної розробки даної проблеми ємногозначність і нечіткість самого поняття джерела права. Не тільки не маєзагально визначеного означення цього поняття, але навіть суперечливим є самийзміст, в якому вживаються слова «джерела права». Адже «джерела права» – це небільш як образ, який швидше повинен допомогти в розумінні того, що позначаєтьсяцим виразом. В самому ділі, під джерелом розуміють і матеріальні умови життясуспільства (джерело права у матеріальному значенні), і причини юридичноїобов’язковості норми (джерело права у формальному значенні), і матеріали задопомогою яких ми пізнаємо право (джерело пізнання права).
Тому дужепоширений прийом, коли у виразі «джерела права» між цими словами у дужкахдодається уточнення – «форми».
Тема даноїкурсової роботи – «Джерела права» — актуальна у силу того, що по-перше, джерелаправа – обставини пов’язані з появою і дією права, по-друге, джерела права єформою вираження, об’єктивізації нормативної державної волі, по-третє, зовнішнюформу права можна визначити як спосіб існування, вираження та перетворенняправових норм.
Цілю даної роботиє описати сутність джерел права.
Для досягненняданої цілі у роботі розв’язуються слідуючи проміжні задачі:
1. Вивчити літературупо даній темі.
2. Розглянутипоняття джерел права, як тотожного до форм права.
3. Охарактеризуватиосновні види джерел права.
4. Розглянутиправовий звичай, як джерело права.
5. Охарактеризуватиюридичний прецедент.
6. Розглянутинормативний договір.
7. Охарактеризуватинормативно-правовий акт, як основне джерело права.
8. Зробити відповіднівисновки.

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА(ФОРМИ) ПРАВА – ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Відомо, що способомюридичного нормоутворення відповідають властиві їм форми відображення юридичнихнорм: односторонньому волевиявленню органів держави – юридичний нормативний акт,дво- чи багатосторонньому волевиявленню суб’єктів права на паритетних засадах –юридична нормативна умова, санкціонуванню – правовий звичай, визнанню прецедента– судовий прецедент і т. ін.
У правознавстві іюридичній практиці термін «джерело права» розуміється багатозначно, а іноді вживаєтьсяяк тотожний до терміна «форми права». Разом з тим, важливо вміти чітко розрізнятиці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Змістцих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються – чипо відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм.У праві категорій форми охоплюються два значення: а) правова форма; б) форма самогоправа.
При відносній єдності змісту і форми, перше єрухомою, динамічною стороною цілого, а форма охоплює систему стійких зв’язківпредмету. Виникаюче деколи в ході розвитку невідповідність змісту і формикінець кінцем дозволяється «скиданням» старої і виникненням новоїформи, адекватної змісту, що розвивається.
Правова форма — вся правова реальність. В цьомувипадку йдеться про правові явища, охоплюючи економічні, політичні, побутові іінші фактичні відносини. Поняття правової (юридичної) форми застосовне, колирозкривається зв’язок права (або будь-якого правового явища) з іншими соціальнимиутвореннями, процесами і відносинами.
Форма права — це форма саме має рацію як окремогоявища, і співвідноситься вона тільки із змістом права. Її призначення — упорядкувати зміст права, додати йому властивості державно-владного характеру.Виділяють зовнішню і внутрішню форми права.
Скажімо право маєвнутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно розуміється, у першому випадку.Внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня формаправа – це система законодавства.
Внутрішньою формоюправової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, санкцію. До неї відносятьсистему права, горизонтальну та вертикальну структури підпорядкованості усіх їїелементів. А зовнішньою – стаття нормативного акта чи група статей, в яких відображенаправова норма. Щодо неї у сучасній вітчизняній юридичній літературі не сформувалосяєдиного розуміння, що ймовірніше пов’язане з неоднозначною трактовкою різними авторамивже самого змісту права. Іноді, наприклад, припускають, що зміст права складає державнаволя, а форми права – це юридичні норми. Думається, однак, що більш близькі к істиніті вчені, які змістом права визнають не державну волю, а юридичні норми, і в цьомузв’язку формою іменують джерела права. Правова норма це не форма, а саме право.Як вже відмічалось в юридичній літературі, термін «джерело» в смислі форми вираженнянорм права отримав широке розповсюдження, він достатньо зручний і образно показує,нормативний правовий акт містить правові норми і з нього як з джерела беруться свідченняо змісті правових норм. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановленняправових норм (нормативний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай).Для позначення цього явища використовується термін «джерело права». Джерела права– обставини, живлючі появу та дію права. Термін «джерело права» юриспруденції відомийдавно. Ще древній історик Тит Ливій назвав закони ХІІ таблиць усього публічногоі приватного права. Слово джерело у цій фразі взято в значенні кореня, з якого виросломогутнє дерево римського права. Відомі правознавці Г.Гроцій, Ш.Л. Монтеск’є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншимиюридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченнямправа. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російськійюридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася черездослідження поняття «джерела права», дослідження різних видів джерелправа (основний акцент при цьому робився на три їх види – закон, звичай тапрецедент), характеристику кожного джерела права.
Напочатку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього терміна.
Під нимрозуміли:
а) сили,що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада;
б) матеріали,що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право сталоджерелом німецького цивільного кодексу;
в) історичніпам’ятки права, наприклад, «Руська Правда»;
г) засобипізнання чинного права, або:
а) джерелапізнання права;
б) джерелаправа в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори;
в) джерелаправа в формальному розумінні. В останньому випадку під джерелами пізнанняправа розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, текстизаконів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом правав матеріальному розумінні виступає правосвідомість суб’єктів права. Джерелаправа в формальному розумінні – фактори, через які здійснюється об’єктиваціяправа, тобто створення системи загальнообов’язкових правил поведінки.
Розуміннярізновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, доякої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи правана перше місце ставили звичай, позитивісти – нормативно-правовий акт, теоретикисоціологічного та психологічного напрямів – судову практику і звичаєве право.
Уконтексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднестиправосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потребиправового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб’єктів,міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.
Цей термін часто використовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне)джерело права чи юридичне.
Джерелом права в матеріальному значенні є суспільнівідносини, що розвиваються. До них відносяться спосіб виробництва матеріальногожиття, матеріальні умови життя суспільства, система економіко-господарчих зв’язків,форми власності як кінцева причина виникнення і дії права. Коли ж говорять проджерела в юридичному значенні, то мають на увазі різні форми (способи) виразу,об’єктивізації правових норм. Таким чином, під джерелами права в юридичномузначенні розуміються форми виразу, об’єктивізації нормативної державної волі.Це і є зовнішня форма права в істинному значенні терміну. Форма права показує,яким способом держава створює, фіксує ту або іншу правову норму і в якомувигляді (реальному образі) ця норма, що прийняла об’єктивний характер,доводиться до свідомості членів суспільства. Отже, зовнішню форму права можнавизначити як спосіб існування, вирази і перетворення правових норм. Окремівчені відносять до джерел права у формальному значенні діяльність держави повстановленню правових норм або адміністративні і судові прецеденти. При цьомуформи виразу таких норм розглядаються як форми, а не як джерела права. Дляпозначення форм виразу правових норм доцільно використовувати термін«джерело норм права», тоді «джерелом права» можна позначатисоціальні умови і передумови права, а «юридичним джерелом» — правотворчерішення компетентного органу про ухвалення, зміну або відміну нормативногоправового акту, правових норм.
Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми,а саме у цьому розумінні звичайно і використовується цей термін, то слід зазначити,що для суб’єктів, які встановлюють юридичні норми, і суб’єктів, які їх застосовують,джерела права різні. Так, у першому випадку джерелом є юридичний мотив, суспільнівідносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульованіправовими нормами, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини,правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, загальнолюдські цінності, досягнутийрівень правової культури і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1)соціально-правові джерела, в т.ч. об’єктивні і суб’єктивні (матеріальні і ідеальні);2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).
Соціально-правовіджерела – це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомістьі т. ін. Юридичні – це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.
Протиріччя, які волюдержавних органів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворюєсуспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Томубільш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює,бо право може встановлюватися і поза офіційною формою – законодавством. З другогобоку, поняття форми права розкриває те, як право, правові норми встановлюються івідображаються зовні. З цієї точки зору форми встановлення (правотворчості), тобтоюридизація права органами державної влади і управління шляхом делегованого чи санкціонованогонормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.
Важливість поділуформ встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановленняу широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнаннясудового прецеденту чи санкціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лишенадають їм юридичної сили загальнообов’язковості. Тому ці акти не породжують право,а лише визнають його – юридизують. Для суб’єкта, який застосовує і реалізує юридизованеправо, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий документ єджерелом його прав і обов’язків за відповідних умов, знов-таки офіційно встановлених(юридичні факти).
Нині домінує точказору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні нормативні акти органівдержави. Другою за значущістю формою є юридичні нормативні договори. Правовий звичаймає обмежене застосування, а судовий не використовується в Україні взагалі.
Юридичні нормативніакти – це рішення компетентних суб’єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасовуютьюридичні норми в односторонньому вольовому порядку. Такими є конституції, закони,укази президента, накази, постанови тощо.
Юридичні нормативнідоговори – це добровільне і узгоджене рішення двох чи більше сторін, які містятьюридичні норми (міжнародні-правові угоди).
Наоснові наведеного можна зробити висновок про доцільність розмежування двохпонять – «джерела права» та «форми права». Джерела права –це його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правовінастанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права – це способиоб’єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такогорозмежування зумовлюється гуманістичною спрямованістю сучасного права. Людината її природні права визнані найвищою соціальною цінністю. Відповідно потребита інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступатипостійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовновідносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному танаціональному праві.
Розглядуванапроблема має ще один аспект – певна група норм, що виникли на основі джерелправа, набувши відповідної форми права, у свою чергу, виступають джереломправа. Наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р., зокрема її оціночнінорми.
Запропонованіположення вказують на складність та неоднозначність проблеми співвідношенняджерел права та форм права і вимагають додаткових наукових досліджень.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКАОСНОВНИХ ВИДІВ ДЖЕРЕЛ (ФОРМ) ПРАВА
Правовий звичай.
Правовий звичай –це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкоюлюдей, ухвалено і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, у яких є заінтересованістьбільшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов’язковідля всіх суб’єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконанняїх вимог за допомогою державного примусу. Прикладом правового звичаю, тобто правиломповедінки, що спочатку склалося в суспільній практиці і лише потім держава визналайого і надала йому загальнообов’язковості, закріпивши в нормативно-правовому акті,є те, що перше засідання новообраної ради до обрання її голови відкриває і веденайстарший за віком депутат (ст.82 Конституції України). Правові звичаї мали поширенняяк джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасномуправі вони мають досить обмежене використання, за винятком ряду країн Африки і Азії.
Значна роль належалаправовим звичаям у рабовласницькому суспільстві, в умовах феодалізму. Так, ЗакониХІІ таблиць, „Салічна правда” є переважно збірками звичаєвого права.
Правовий звичай передувавзакону й панував у середньовіччі, але й сьогодні він посідає важливе місце в правовихсистемах країн Африки. Існуюча правова система африканських держав націлена на єдністьта узгодженість взаємовідносин у групах, коли відсутня підтримка суб’єктивних правта інтересів особи, а найбільш доцільними виступають норми загальної моралі та звичаї.
Сьогодні така формиправа у нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Українідо 20-х років нашого століття, особливо в Запорозькій Січі, які описані ПантелеймономКулішем в творі „Чорна рада”: вибори кошового отамана, покарання запорожців за різніпровини і злочини.
Правовий (судовийчи адміністративний) прецедент.
Судовий чи адміністративнийпрецедент – це рішення по конкретній юридичній справі, яке виносить судовий чи іншийкомпетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішенняподібних справ у майбутньому.
Правовий прецедентзастосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потребав юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом державивизнається право на правоутворення, тобто офіційне формулювання правових правил.Судовий прецедент як форма права властивий англосаксонській правовій системі (Англія,США, Індія). У цих країнах існує дві форми права: нормативно-правовий акт і судовийпрецедент, який домінує. Закони та інші акти є лише основою для формування правовогопрецеденту і вирішення конкретних справ. Судді країн, що належать до англосаксонськоїправової системи (Англія, США, Канада, Австралія) в законодавчому порядку наділеніправотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справуне на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд.
Залежно від того,хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають адміністративним чисудовий.
Нормативно-правовийдоговір.
Нормативно-правовийдоговір – це така форма права при якій два і більше суб’єкти суспільних відносиндомовились про взаємні права і обов’язки з економічних, політичних чи інших соціальнихпроблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть матиміжнародний і національний характер. Наприклад, Угода про створення співдружностіНезалежних Держав (1991 р.) в процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами,в т.ч. іноземними.
Найбільш розповсюдженимприкладом нормативного договору є колективний договір між адміністрацією підприємствата профспілковою організацією, яка представляє трудовий колектив.
Удоговірної форми права перспективне майбутнє. Адже якщо представляти джерелаправа у вигляді соціальної взаємодії, то воно повинне бути, перш за все,добровільно-погоджувальним, а не формально-примусовим.
Нормативно-правовийакт.
Основною формою праває нормативно-правовий акт.
Нормативно-правовийакт – це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженимидержавою іншими суб’єктами, має формально-визначений характер і охороняється державноювладою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в багатьох державах,в т.ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти.Які складають систему писаного права.
Від нормативно-правовихактів слід відрізняти такі акти, які містять конкретні рішення з того чи іншогопитання (наприклад, рішення про надання жилого приміщення – видача ордера, рішеннясуду про відшкодування збитків), вони називаються індивідуальними, приймаються наоснові правових норм і мають силу тільки для конкретного випадку.
Нормативно-правовийакт є результатом діяльності компетентних суб’єктів держави, яку називаютьправотворчістю.
Правотворчість –це форма державної діяльності, спрямована на створення правових норм, а також наїх наступне вдосконалення, зміну чи скасування. Це спільний процес створення і розвиткудіючого права.
Головним для правотворчостіє вироблення і затвердження нових правових норм. В цьому, в першу чергу, проявляєтьсяпризначення даної форми державної діяльності. Інші форми правотворчості (скасуваннята зміна діючих норм, вдосконалення їх реакції) мають допоміжне значення для створеннячітко вираженої та внутрішньо узгодженої системи юридичних норм.
Розрізняють наступнівиди правотворчості:
 за суб’єктами:правотворчість державних органів (наприклад, Верховна Рада України, Кабінет МіністрівУкраїни), правотворчість громадських об’єднань, яких держава уповноважує на встановленняправових норм, правотворчість народу (населення країни) – референдум;
 за способомформування правових норм: санкціонування правил поведінки, що існували раніше встановленняправових норм.
Правотворчість включаєв себе три етапи:
1. Підготовчийвключає в себе здійснення нормативно-правового акту:
а) прийняття рішенняпро необхідність розробки проекту;
б) визначення проектантів;
в) підготовка проекту;
г) обговорення текступроекту;
д) узгодження проектуіз зацікавленими організаціями і посадовими особами;
є) доопрацювання проекту;
2. Видання (прийняття)нормативно-правового акту:
а) внесення проектув правотворчий орган або посадовій особі для обговорення;
б) обговорення проектуу правотворчому органі;
в) прийняття нормативно-правовогоакту і процедура його підписання;
г) можливість прававідкладного вето для законів;
3. Введення нормативно-правовогоакту в дію:
а) обнародування (опублікування);
б) доведення до виконавцівіншим способом.
В арабських і деякихінших країнах джерелом права залишається мусульманські релігійні погляди. Саме вонивизначають, у що мусульманин повинен вірити, що він повинен і що не повинен робити.Шаріат є основою того, що називають мусульманським правом.

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯНОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТУ, ЯК ОДНОГО З ОСНОВНИХ ВИДІВ ДЖЕРЕЛ ПРАВА
Основним джереломправа більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризуєтьсятакими ознаками:
1) ухвалюєтьсячи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншимисуб’єктами правотворчості і є одностороннім волевиявленням;
2) має зовнішнюформу певного письмового документа;
3) містить новінорми права (загальнообов’язкові правила поведінки), змінює або скасовує чинні;
4) приймаєтьсязгідно з чітко визначеною процедурою;
5) має визначенуюридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами. Місце і рольу системах законодавства і правового регулювання;
6) надає воліправотворчого суб’єкта офіційного характеру.
Нормативно-правовийакт – документ державного органу, прийнятий у певному порядку в межах компетенціїцього органу.
Від нормативно-правовихактів слід відрізняти офіційні правові документи, що не містять норм права і невносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень,правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичнезначення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права,тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи,адресовані певним суб’єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ,засвідчення тих чи інших фактів.
Нормативно-правовіакти класифікуються за різними критеріями:
1) за суб’єктамиухвалення на акти – народу (прийняті референдумом), органів місцевого самоврядування,спільні акти органів держави і недержавних формувань;
2) за юридичноюсилою – на закони й підзаконні нормативно-правові акти;
3) за сфероюдії – на загальні, спеціальні, локальні;
4) за ступенемабстрактності правових норм – на первинні та конкретизаційні;
5) за характеромволевиявлення – на акти встановлення, зміни та скасування норм права;
6) за галузямизаконодавства – на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та інші;
7) за часом дії– на визначено-строкові.
Поширеною диференціацієюнормативних актів є їх класифікація за суб’єктами правотворчості. Верховна РадаУкраїни видає закони й постанови; Президент України – укази. Органи виконавчої владидержави видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів України –декрети і постанови; керівники міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативнінакази; керівники обласних і районних державних адміністрацій – нормативні накази.Місцеві ради – рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад –рішення, а керівники їх управлінь і відділів – нормативні накази; адміністраціяпідприємств, установ і організацій – нормативні накази та інструкції.
У деяких випадкахнормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнськогочи місцевого референдуму, певних громадських об’єднань, трудових колективів, формаяких може бути різною (рішення, постанова і т.ін.).
Закон – це нормативно-правовийакт, який регулює найбільш важливі суспільні відносини і тому приймається колегіальнимпредставницьким органом державної влади (парламентом) або всенародним голосуванням(референдумом). За своєю юридичною силою та за деякими іншими ознаками закони поділяютьсяна певні види.
Законом, який маєнайвищу юридичну силу в країні, основою системи її законодавства є конституція.Конституція – це основний, головний закон країни, що приймається в особливому порядкуі регламентує найважливіші суспільні відносини у сфері організації функціонуваннясуспільства, органів держави, державного устрою та правового статусу людини і громадянина.
Конституційні закони– це закони, що вносять певні доповнення, зміни, уточнення до тексту конституції.Як і конституція, ці закони приймаються в особливому, ускладненому, порівняно зіншими законами, порядку, і мають вищу, порівняно з ними, юридичну силу.
Кодекси – це закони,в яких об’єднується і систематизуються правові норми, що регламентують певну сферусуспільних відносин. Як правило, кодекси виступають як основа певної галузі законодавства,наприклад Цивільний кодекс є основою цивільного законодавства, Кримінальний кодекс– кримінального законодавства, Сімейний кодекс – шлюбно-сімейного законодавстватощо.
Звичайні (поточні)закони – це всі інші закони, що приймаються парламентом у межах йогокомпетенції.
Слід зазначити, щокодекси та звичайні (поточні) закони мають однакову між собою юридичну силу, меншувід юридичної сили конституції та конституційних законів.
Підзаконні акти –це правові акти, що видаються уповноваженими на те суб’єктами (президентом, кабінетомміністрів тощо) на основі законів і для виконання їх. Усі без винятку підзаконніакти мають меншу юридичну силу, ніж будь-який закон, і не можуть суперечити їм.В іншому разі підзаконні акти визнаються недійсними і з моменту свого прийняттяпідлягають скасуванню.
Чинність нормативно-правовихактів – це їх фактичний вплив на суспільні відносини. Кожний нормативно-правовийакт призначений для урегулювання певних соціальних ситуацій, тому встановлення межйого чинності є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосуванняприписів, які складають зміст цього акта. Чинність нормативно-правових актів обмеженатрьома параметрами:
а) терміном чинності,тобто часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу;
б) простором, на якийпоширюється чинність нормативно-правового акта;
в) колом осіб, якіпідпадають під вплив нормативно-правового акта і на основі його набирають юридичнихправ і обов’язків.
Дія нормативно-правовихактів у часі обмежена моментом набрання ними юридичної сили і моментом її втрати.Нормативно-правові акти набирають чинності:
а) з часу зазначеногов самому нормативно-правовому акті, за яким цей нормативно-правовий акт набираєчинності;
б) з часу прийняттячи підпису, зазначених, як правило, у самому нормативно-правовому акті;
в) з часу опублікуваннянормативно-правового акта;
г) нормативно-правовіакти, в яких в тій чи інші формі не зазначено час набрання чинності, вступають усилу на всій території України одночасно після завершення 10-денного строку з моментуопублікування, причому нормативно-правові акти повинні бути опубліковані не пізніше7-денного строку після їх прийняття;
д) з часу, з якоговони надійшли адресату, що притаманне відомчим нормативним актам.
Нормативно-правовіакти втрачають чинність внаслідок закінчення обумовленого терміну дії; внаслідокзміни обставин, для врегулювання яких вони були призначені; внаслідок відміни (скасування)даного акта іншим чи спеціально призначеним актом.
Чинність новоприйнятихнормативно-правових актів поширюється на відносини виникають після набрання нимичинності. Лише в окремих випадках під вплив нормативно-правових актів підпадаютьвідносини, що виникли до набранні юридичної сили. Це стосується:
а) кримінального закону,якщо він пом’якшує чи скасовує покарання;
б) прямих вказівоксуб’єкта правотворчості, що містяться у нормативно-правовому акті. Подібна дія нормативно-правовихактів називається “зворотною силою Закону”.
Чинність нормативно-правовихактів у просторі – це поширення їх впливу на певну територію (держави в цілому чиокремого регіону). До території держави належать: земля, надра, води та повітрянийпростір у межах територіальних держав, повітряні і космічні літаючі апарати тощо.
Нормативно-правовіакти вищих органів законодавчої і виконавчої влади мають чинність на всій територіївідповідного регіону. На території регіону діють нормативно-правові акти різноїюридичної сили, між якими можлива колізія (протиріччя). У такому випадку діє тойнормативний акт, що має вищу юридичну силу, чи при її рівності – той, який прийнятийпізніше.
Чинність деяких нормативно-правовихактів може поширюватися і на територію, непідвладну суб’єкту їх ухвалення. Це такзвана екстериторіальна дія нормативно-правових актів.
Чинність деяких нормативно-правовихактів кола осіб визначає підлеглість осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідноіз загальним правилом чинності нормативно-правового акта поширюється на всіх осіб,які перебувають у межах певної території. Мають місце і винятки: а) громадяни Українизобов’язані виконувати приписи нормативно-правових актів і поза межами держави;
б) закони чи спеціальнінормативно-правові акти можуть бути адресовані певному колу осіб.
Чинність нормативно-правовихактів поширюється не тільки на громадян України, а й, за деякими обмеженнями, –на іноземців, осіб без громадянства. Які перебувають на території України. Чинниминормативно-правовими актами і міжнародними угодами передбачено винятки лише длядипломатичних представників і деяких інших осіб.
Нормативно-правовийакт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулюєзміст прав та обов’язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму у зв’язкуіз змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшитикористування ними.

ВИСНОВКИ
Проаналізувавши поняттяджерела права можливо зробити висновок, що це державно-офіційні способизакріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їхзагальнообов’язковість. Розрізняють такі основні форми права:
1) правовийзвичай — санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообов’язковийхарактер та гарантоване його примусовою силою;
2) правовийпрецедент — судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі,якому надається обов’язкове значення при розв’язанні всіх наступних аналогічнихсправ;
3) нормативно-правовийакт — письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріпленоправила поведінки загального характеру, що забезпечується державою;
4) нормативнийдоговір — правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємноюдомовленістю кількох суб’єктів і забезпечується державою;
Основним джереломправа України є нормативно-правовий акт. Це пояснюється тим, що він даєможливість:
 найбільшчітко сформулювати зміст прав та обов’язків;
 відносношвидко довести зміст до адресатів норми;
 створитиумови до адекватного розуміння і застосування норми;
оперативно змінювати чи відміняти норму;
здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ
1) Костюк В.О. Основи держави і права: навчальнийпосібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв.-К.: Вентурі.,1997. – 224 с.
2) Логвинова М., Кафарський В. Основи правознавства:навчальний посібник/ За доп. чл. – кор. Академії правових наук України В.П.Нагребельного. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 568 с.
3) Загальна теорія держави і права/ За редакцієюакадеміка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. –Київ.: Хрінком, 1997. – 320 с.
4) Основи правознавства: Навч. посібник. –3-є вид., доп. і перероб./ Кер. авт. кол. д-р юридичних наук, проф., засл. юристУкраїни О.В. Негодченко. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 416 с.
5) Правознавство: Навч. посіб./Варфоломієва, В.П. Пастухов, В.Ф. Пеньківський, О.М. Піцан. – К.: Знання –Прес, 2001. – 327 с. – (Вища освіта ХХІ століття)
6) Теорія держави і права: Навч. посіб./А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С.Л.Лисенкова, В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 368 с. – Бібліогр.: С.– 358-364.
7) Теорія держави і права: Підручник /С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкові.– К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.