Давні слов'яни

За своїм характером українська культура належить до культурслов’янського типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами іпов’язаний з історією слов’янських племен, які у другій половині І тис. н.е.утворили на теренах сучасної України першу державу. Проте генетичнаспорідненість українців з іншими слов’янськими народами не виключає не тількикультурної, а й етнічної унікальності тубільного населення.
Як визнано сучасними вченими, «культура» й етногенезстародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. Відеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східнийслов’янин, а відтак і українець – не одвічна біологічна й історична даність, арезультат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіхпопередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічноїнаціональних способу життя та світогляду. З огляду на це, питання про генетичнівитоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своємурозв’язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашогосуспільства, суперечки.
Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов’ян,які жили на сучасній території України, був тісно пов’язаний з їхньоюгосподарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов’ян займаличисленні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польовихробіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а такожзимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями,танцями, хороводами, поховальні обряди – голосіннями.
Вірування слов’ян називали язичництвом. Вони обожнювалиСонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів услов’ян вважався Велес – захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог – вогонь,Перун – грім. Прокопій Кесарійський зазначав: «Вони поклоняються рікам, інімфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цихжертв проводять ворожбу».
Давні слов’яни вірили в загробне життя, про що свідчатьпоховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатнимдружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей,зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо.Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовувалитам тризну – поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддяпраці та речі домашнього вжитку.
У прикладному мистецтві слов’ян простежуються своєрідні стилі– «звіриний» (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів)і «геометричний» (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів).Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворюваликартини з життя слов’ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.
Існувало в слов’ян і музичне мистецтво. Візантійський історикVII ст. Феофілакт Сімекатта у творі «Історія» повідомляв про взяттявізантійцями в полон трьох слов’янських гуслярів.
Отже, слов’яни здавна розселялися в Східній Європі і натериторії сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством,ремеслами, торгівлею. Слов’янські родові общини поступово перетворювалися всусідські, з’явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалисядержавні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках якихзосереджувалися влада і багатства.
Давні послення словян
Так у І тис. н.е. городища і відкриті поселення мали різнісистеми планування та забудови. За часів Зарубинецької культури (І-ІІ ст. н.е)їх розміри не перевищували 0,5–1 га, а в середині та наприкінці І тис. н.е.сягають 3–5 га.
Розташування жител на невеликих поселеннях було безсистемним,а на великих – існувала упорядкована групова забудова. Нерідко житла ігосподарські споруди складали певні групи і відділялися одна від одної вільноюплощею, разом з тим зустрічається і окреме їх розташування.
Характерною рисою є те, що на поселеннях, як правило,кількість господарських ям перевищує кількість жител (Київська культура і деякічерняхівські поселення).
Одночасно з груповим плануванням на городищах і відкритихпоселеннях існувало вуличне, рядове планування. Біля жител споруджуваласягосподарська яма. Такий комплекс становив окремий двір. На городищах, крімжитлових та господарських, зводилися також громадські та культові споруди.
Як бачимо, в забудові поселень ранніх слов’ян на територіїсучасної України спостерігається цілий ряд найголовніших елементів (планування,розміщення житлових та господарських споруд, культових місць тощо), які булихарактерними ще в епоху Трипілля в V-ІІІ тис. до н.е.
Характерною рисою слов’янських жител є те, що вонизаглиблювалися в землю на 30–80 см, а іноді і більше, доти, поки неупиралися в материковий грунт. Це були своєрідні напівземлянки.
Для окремих періодів традиційною була форма наземних жител.Поширеними були будівлі овальної форми зі стовпово-плетеною системою стін.Дерев’яний каркас обмазувався з обох боків глиною.
У перших століттях нової ери будуються прямокутні й квадратнів плані житла (Зарубинецька культура). Стіни досягали 2,5 м висоти. Поверхних зводився дах.
Внутрішнє оздоблення давніх слов’янських жител нагадувалоінтер’єр трипільського житла. Він був просторим. Посередині домівки вневеликому заглибленні або, навпаки, на материковому підвищенні влаштовувалосявогнище, а уздовж стін – дерев’яні лежанки. Вхід у житло розташовувався, якправило, з південної або західної світлової сторони, навпроти вогнища.
В окремих регіонах (Північно-Західна Україна) уздовж стіннерідко знаходилися довгі виступи-лавки, вирізані з материка. За опалювальніспоруди правили глиняні печі примітивної конструкції.
На усіх слов’янських селищах І тис. н.е. відомі погреби. Вних зберігалося зерно, посуд, знаряддя праці. Відомі також хліви великихрозмірів (3–4 м завширшки, 5–7 м завдовжки), в яких утримуваласяхудоба.
На поселеннях існували також непівземлянки виробничогопризначення для обробки заліза, бронзи, кістки, випалу посуду.
До господарського комплексу житла входили також ями-погреби.Відомо чимало жител, де ями-погреби були в середині приміщення. В нихзберігалися продукти харчування тощо.
Враховуючи те, що протягом всього І тис. н.е. у середовищідавніх слов’ян панував обряд трупоспалення.
Характеризувати одяг тогочасного населення дуже складно.
Основні риси ранньослов’янського костюма були близькими доселянського одягу доби Київської Русі. Традиційним чоловічим одягом, наприклад,були тунікоподібна сорочка та неширокі штани. Жіноча сорочка була з довгимирукавами. Поясний одяг незшитий – типу плахти. Основне взуття – постоли. Всі ціта інші елементи народного костюма, на думку етнографів, сягають щевіддаленіших часів.
До складу костюма ІІ-ІV ст. з Середнього Подніпров’я входиливеликі трикутні та підковоподібні фібули, масивні браслети, шийні гривні,різноманітні підвіски у вигляді півмісяця, намисто тощо.
Населення Черняхівської культури, до якої, крім слов’ян,входили також готи та алани, використовувало значно ширший набір прикрас тадеталей до костюма. Найчастіше трапляються підвіски та намисто, а також сережкиі кістяні гребні. Крім естетичних функцій, окремі прикраси виконували рольамулетів.
Поховальний обряд
у слов’ян протягом всього І тис. н.е. панував звичайтрупоспалення померлих з подальшим похованням залишків кісток за місцемспалення. Як уже говорилося, обряд спалення у слов’ян був тісно пов’язаний звірою у священний вогонь, культ якого, зокрема вогнепоклонництво, поєднувався зівшануванням Сонця. Слов’яни вважали, що вогонь очищав померлих від їхніхгріхів, тому спалюючи небіжчика, відкривав йому шлях до царства світла тавічного спокою. Тим самим очищений вогнем небіжчик ставав недоступним для злихсил.
Розглянемо поховальну обрядовість племен ранньослов’янськоїЗарубинецької культури (першовідкривач В. Хвойка, поселення біля с.Зарубинці, поблизу Києва. Загальна хронологія визначається кінцем ІІІ ст. дон.е. – ІІ ст. н.е.). Трупопокладення на могильниках зустрічаються рідко. Аурнові поховання, в яких вміщувалися перепалені кістки померлих, були поширеніу Середньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. Інколи перепалені кісткизасипалися безпосередньо на дно ями. Розміщувались ями на могильниках, які всвою чергу розташовувалися на найвищих місцях берегів річок.
Цікаве пояснення цьому явищу висловив Д.Н. Козак: «Розташуваннямогильників на найвищих місцях можна пояснити усвідомленням вертикальної будовисвіту: гора – небо – житло богів; вода – низ – потойбіччя. Як і на обкладціпіхов меча з Гринева, взаємозв’язок цих понять виступає у поховальному обрядідосить виразно».
Як правило, в одному похованні виявлено одного небіжчика, ана Поліссі були виявлені парні поховання дорослої людини і дитини. Урнами булирізні горщики, рідше кухлики або миски. Для середньодніпровських зарубинецькихмогильників (Велемичі І, Чаплин, Пирогово) типовим був обряд покладанняритуальної м’ясної їжі (диких тварин і птиці). Ритуал поховання супроводжувавсяглиняним посудом, прикрасами, подекуди – предметами побуту і зброї. Трапляютьсяй безінвентарні поховання.
На могильниках відомі також поховання без самого померлого,так звані кенотафи, що містять лише похований інвентар. Вважається, що такіпоховання люди здійснювали для своїх одноплемінників, які померли або загинулидесь на стороні.
В першій половині І тис. н.е. під впливом нових історичнихумов відбуваються зміни й в ідеологічних уявленнях слов’янського населення.Простежується це насамперед в поховальному обряді. Передусім зникають класичнізарубинецькі могильники, а могильники наступної Київської культури (ІІ-V ст.н.е.) невеликі, безкурганні.
Все рідше і рідше поховання померлих супроводжуютьсярізноманітними виробами, прикрасами (фібули, пряжки, намиста), знаряддями праці(ножі, пряслиця). Дуже рідко у поховання клали їжу та дари родичів.
На цьому етапі в уявленнях людей їх захисниками стають боги,а не предки. Боги забезпечували врожайність, плодючість худоби, процвітанняроду. Основною причиною такої зміни поруч з історичною ситуацією (великепереселення народів) був вплив на слов’ян ідеології прийшлих племен. Яскравимприкладом є різноетнічні за своїм складом племена Черняхівської культури(слов’яни, готи, дакійці, сармати тощо). Для цих племен характерним бувбруталізм?? (співіснування трупопокладення і трупоспалення).
Трупопокладення здійснювалося переважно в глибоких грунтовихямах і супроводжувалося великою кількістю поховального інвентаря: цілих посудинз їжею, прикрас, предметів одягу, побутових виробів, ремісничого реманенту.
Подібна обрядовість зумовилася скіфо-сарматськими традиціями.
А трупоспалення свідчить про давні традиції слов’янськоїЗарубинецької культури та культури дакійців, германців, Пшеворської таВельбарської культур. Черняхівські племена померлих ховали за межами поселень.Спалені кістки складалися в урну або ямку з наступним похованням у могильнику.
Поховальні ями були різними за розмірами.
У третій чверті І тис. н.е. поховальний обряд слов’ян зновузазнає певних змін. Більшість могильників і поховань тепер розміщувалися за 0,5–1 кмвід селищ. Наприкінці І тис н.е. у слов’янському світі у поховальному обрядінаступає стабілізація, яка проіснувала понад 500 років.
Духовна культура давніх слов’ян
Ґрунтовному вивченню духовної культури давніх слов’янприсвячена величезна наукова і популярна література. В її числі праці відомихвітчизняних українських і зарубіжних дослідників (А.П. Афанасьєва, М.С. Грушевського,Б.О. Рибакова, М.І. Костомарова та ін.).
Як відомо, весь комплекс міфологічних уявлень наших предків улітературі отримав назву слов’янського язичництва.
М.І. Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи,визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю,небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, каменям, вогню тощо. Потойбічнийсвіт вважався слов’янам-язичникам продовженням земного життя
А дослідники Г. Ловм’янський та А.Нідерле вважали, щоосновою слов’янського язичництва була демонологія – культи предків і природи.Зокрема Г. Ловм’янський писав:»… Давній слов’янин жив серед світу духів… Вониоживляли та заповнювали рівномірно всю природу, яка їх оточувала. Людинапочувала себе залежною від них, намагалася відвернути їхні шкідливі дії таприхилити до себе.»
В українців, як і в інших слов’янських народів, до прийняттяхристиянства існувала величезна кількість богів і божеств. На жаль, до нас недійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих повідомлень,таких як: «вітри – Стрибожі внуки», або «Сонце ж цар, син Сварога, він жеДаждьбог». Важливу інформацію з цієї проблеми ми черпаємо з «Велесової книги»,знайденої у 1919 році, а світ узнав про неї лише у 1954 році.
Ця безцінна літературна пам’ятка, текст якої написаний надерев’яних дощечках, доносить до нас конкретне уявлення про життя і віруванняукраїнців у дохристиянський період (з XII ст. до н. е. – по IX ст. н. е.).
«Велесова книга» свідчить, що наші далекі пращури малирозвинуте почуття людської гідності, національної самосвідомості, патріотизму,були людьми високої духовності і моралі, проявляли священну любов до своєїрідної землі підтверджуючи це вмінням боронити її, завдяки чому і вижили.
Характерною особливістю української міфології є пантеїзм – вчення,за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання усіх явищ природи, небеснихсвітил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом(багатобожжям).
В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархіябогів. На чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життямВсесвіту. Йому підпорядковані нижчі рангом боги, які порядкують різними сферамиприроди і людським життям.
Святилища
Однією з перших споруд слов’ян-язичників, виявленихархеологами, було святилище (капище) у Києві, досліджене В.В. Хвойком у1908 році.
Д.Н. Козак вважає, що святилище було великим культовимцентром, можливо, полянського князівства, стояло просто неба і пов’язане зкультом дружинно-князівського бога Перуна, перед яким (за літописами) клялисяОлег, Ігор та Святослав із своєю дружиною. Поблизу цього святилища знаходилосякапище, де князь Володимир встановив ідолів, які зображували шістьох головнихбогів Русі: Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокошу.
Біля капища Перуна підтримувався незгасимий вогонь, в жертвуприносили бика, дикого кабана та півня. У верхньому шарі (Х ст.) знайденобойову залізну сокиру – очевидно, символ Перуна. Цей язичницький храм булозруйновано у 988 році за наказом князя Володимира.
Слов’янські святилища VІ-ХІІІ ст. за своєю формою іатрибутикою мали розвинені і досить стійкі традиції, тому значний інтересстановлять святилища більш раннього часу – починаючи з перших століть новоїери. Вони призначалися для обслуговування малої групи людей – однієї абокількох общин і влаштовувалися безпосередньо в селищах або поблизу. Прикладом єневелике святилище на поселенні Зубрицької культури кінця І – середини ІІІ ст.н.е. біля с. Загаї на Волині. Святилище розташоване у центрі селища. За формоювоно нагадує тулуб людини і заглиблене у материк на 0,3 м. Яма заповненавугіллям. По сторонах жертовника розміщувалися три стовпові ями. Навпротижертовника, у ніші ями (діаметром 1,2 м) лежало висічене зкаменю-пісковику антропоморфне зображення старого чоловіка з густими бровами тадовгою бородою. Схематично висічено голову, виділено плечі. Біля жертовниказнайдено дві людські нижні щелепи (одна чоловіча, віком до 35 років, а другажіноча – до 25 років). З іншого боку жертовника знайдено глиняну фігурку жінкиз відбитими ногами та головою. На підлозі лежали уламки кераміки та кісткитварин. Вірогідно, що це святилище пов’язане з культом предків.
Великий інтерес становлять культові споруди ІІІ-ІV століть,періоду Черняхівської культури. В цей час існували такі святилища у Ставчанах,Іванківцях, Бакоті (Подністров’я), Лепесівці, Ягнятині (Волинь), Олександрівці(Північне Причорномор’я) та ін.
На численних святилищах Черняхівської та інших археологічнихкультур ставилися ідоли. Вони виготовлялися в своїй більшості з дерева ікаменю. Перші не збереглися, а виготовлені з каменю дійшли до нашого часу.Таким, зокрема, є всесвітньо відомий Збруцький ідол.
Святилища общинного користування. За морфологічними ознакамивони поділяються на три типи.
1. Святилища-житла. Вони розташовувалися в селищах. Зовнінічим не відрізнялися від звичайних житлових споруд. До них належать святилища,виявлені на поселеннях Горошове (останні століття до н.е.), Загаї (І-ІІ ст.н.е.), Лепесівка (ІІІ-ІV ст. н.е.) та ін.
2. Святилища відкритого типу. Розміщувалися в самих селищах(Іванківці, Ставчани) або поблизу них (Ягнятин, Бокотин). Вони виникли натериторії України в середині – другій половині І тис н.е. Головним атрибутомтаких святилищ були один або кілька ідолів та комплекс ритуальних споруд: ям,будівель, вогнищ, жертовників.
3. Святилища-жертовники (требища) або олтарі. Їх виявлено напоселеннях (Городок) та могильниках (Олександрівка). Складалися з майданчика,викладеного камінням – власне жертовника та ями для вогнища. Ритуальні предметивідсутні. Це дає підстави вважати, що ці об’єкти використовувалися дляповсякденного жертвоприношення. Вони добре відомі на поселеннях черняхівськоїкультури Північного Причорномор’я, де виникли під впливом античної культури[77, с. 636].
Друга група. Це святилища-городища ІХ-ХІІ ст.: Київське,Ржавинське, Радянське, Збручанське, Горбівське. Вони виникли внаслідок тривалоїеволюції міфологічних поглядів слов’ян. Нема сумніву, що в цей час на аренірелігійних уявлень з’являються спеціальні служителі культу – жерці. Святилищаприсвячувалися головним богам: Перуну, Дажбогу, Сварогу, Хорсу або Велесу.
Городища-святилища виникали в місцях концентрації багатьохпоселень, об’єднуючи слов’янське населення в сакральний центр великої території– племені або союзу племен.
Наведені конкретні археологічні дані свідчать, що ранніслов’яни вже на рубежі нової ери використовували святилища із зображенням антропоморфнихБогів, а в ІІІ ст. н.е., особливо в черняхівську епоху, цей культ набувзначного поширення.
Отже, перше тисячоліття нової ери залишило нам у спадщинувиключно важливі пам’ятки в галузі духовної культури, зокрема існуваннячисленних святилищ з ідолами та жертовними вогнищами, які сприяли формуваннюсвітогляду наших пращурів – праукраїнців. Але розгляд цих процесів будеабсолютно незавершеним, якщо ми не ввійдемо в суть цієї ж проблеми, нерозглянувши другого, не менш важливого питання – поклоніння різноманітнимявищам і силам природи. Тепер нам добре відомо, що слов’яни, перш ніж почалибудувати спеціальні святилища, ставлячи там персоніфікованих богів, поклонялисягорам, гаям, водним джерелам, окремим деревам, де, на їхню думку, жили душіпомерлих.
Язичницький культ слов’ян
Слов’янське язичництво досягло апогею напередодні утворенняКиївської держави і в перші два століття її формування (9 – 10 ст.), коли культПеруна, бога грози і покровителя воїнів та князів, став державною релігієюКиївської Русі.
Служителями язичницького культу слов’ян буливолхви-засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікуваннятравами, були творцями своєрідної астрологічної медицини. Волхви зберігали іпередавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичнізнання.
Людське слово, як і друїди, вони наділяли таємною магічноюсилою. Слово могло ощасливити людину або згубити. Воно могло вилікувати людинувід різних хвороб, перемогти злі сили, творити чудеса.
Поетів слов’яни називали віщими, вважаючи, що їм відомітаємниці людського буття. І донині в українців збереглася повага до законівпредків, зафіксованих у багатих житейською мудрістю приказках, прислів’ях,піснях.
Подібно до кельтів, слов’яни мали священні гаї, що замінялиїм храми.
І в слов’ян, і в кельтів навколишня природа є живою: дерева ітрави говорять між собою та з птахами і з людьми. Предметами особливогошанування були у них ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви.Герої багатьох народних казок часто по дереву потрапляють у небесне царство. Щечастіше це приписується покійникам.
За давніми слов’янськими віруваннями, померлі піднімаютьсяміфічним дубом на небо до своїх предків. Цим, наприклад, і пояснюєтьсяфразеологізм «дати дуба». Взагалі в уяві і кельтів, і слов’ян деревовідігравало важливу роль при створенні світу, а образ дерева життя займавважливе місце в системі шанування природи. Дерево життя – це уособленнякосмогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царствопомерлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона – житло богівта духів.
Культ дерева є одним з найдавніших. Він пов’язаний з образомдерева-захисника. Під деревом молились, їли, відпочивали, помирали. За деревамиховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей ітварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовбигарантом віри в сприятливі впливи природи на долю людини. Це, в свою чергу,приводить до поширення обрядів виробничої та лікувальної магії, гадання на рослинахі виникнення відомого гороскопу друїдів, у якому простежується зв’язок людськиххарактерів з деревами.
Поклоніння силам природи
Гора.
У міфологічних поглядах гора наділена багатою і глибокоюсимволікою. Вона трактується як зосередження космічних сил та центр, в якомунебо зливається із землею і підземним світом. Тому космічна гора є місцемпроживання богів неба. Саме тому сакральні споруди-святлища зводилися напідвищеннях. Тут славилися вищі боги.
Вода (річки, потічки, озера, джерела).
Обожнюючи воду, людина приписувала їй особливу животворність.Весняні й літні народні свята завжди супроводжувалися купанням або обливанням.Звідси уявлення про «живу» та «мертву» воду, про воду «небесну» і «земну».Важлива властивість води і в сприянні родючості, заплідненню. Тому давніслов’яни молилися воді та приносили їй жертви. Звичай кидати у воду дрібнімонети, що існує і на сучасному етапі, – це відгук прадавніх жертвоприношень.
Вогонь.
Цей культ у слов’ян прадавній. Обожнювання вогнюпов’язувалося із сонцем та блискавкою, що давали тепло та дощ. Слов’яни вважаливогонь очищувальною силою.
Обожнювалися також Місяць, Земля-матінка, зірки та вітер.Одночасно слов’яни обожнювали інші сили природи. Найбільш широко буврозповсюджений культ дерев, гаїв, священних тварин. Найзначнішим символом життявважали «космічне дерево», яке сягає коріннями підземного світу, а верхівкою – неба.Загальнослов’янське слово «гай» визначало лісовий простір, де відправлялисясвященні обряди, відбувалися моління, ворожіння, жертвоприношення (приносили вжертву богам – їжу, речі, тварин, переважно биків, кабанів та овець).
Одним з джерел для вивчення язичницьких вірувань єрізноманітні керамічні вироби та малюнки на них.
Так на численних поселеннях Зарубинецької, Черняхівської таінших культур, як і в минулі часи на трипільських поселеннях (Кліщів,Ворошилівка, Вінницької обл.), знайдені вироби з глини у вигляді «хлібців» – ценевеликі глиняні повторення округлих буханців хліба. Найчастіше трапляютьсяїхні мініатюрні копії. У глину «хлібців» додавали рослинні домішки та злаки. НаЧерняхівському поселенні у с. Лепесівка (Хмельницька обл.) велику кількістьхлібців знайдено в будинку-святилищі. А на поселенні Корчак один з хлібціворнаментовано хрестом.
Міфологічну роль виконували також камені – символи міцностіта вічного існування.
Майже на кожній дослідженій пам’ятці І тис н.е. знайденіприкраси з язичницькою символікою – амулети, що підвішувалися на шию абоносилися в торбинках. Їх виготовляли з металу, кістки, каменю і глини.Найпоширенішими були різноманітні підвіски з дірочками або вузликами,прикрашені крапками. На поселеннях Зарубинецької культури характерними булишумові підвіски – амулети. З них складалися намиста, куди входили металевідзвіночки, різноманітні кільця, ланцюжки тощо. За уявленням наших предків, такішумові намиста повинні були відганяти злих духів. Серед племенДністро-Дніпровського межиріччя І тис н.е. поширеними були так звані лунниці – амулети-підвіскина честь шанування Місяця.
Як обереги використовували і намисто.
На посуді майже всіх слов’янських культур І тис. н.е.зображувалися різноманітні солярні знаки та хрести, в тому числі у виглядісвастики, яка походить від рівнобічного хреста, вписаного у квадрат. Як відомо,цей знак має зв’язок із сонцем та вогнем, визначаючи сторони в космосі, сторонисвіту, а також тісно пов’язаний за змістом із знаком хреста.
Знак хреста є дуже давнім: зафіксований ще на кераміцітрипільської культури. Утворений він чотирма променями. Спочатку хрест імітувавнайдавніше знаряддя для добування вогню, а пізніше перетворився на універсальнуемблему – поєднання небесного вогню (Сонця) і вогню землі. В минулому булопоширене уявлення про небесне походження земного вогню, як вогню подарованоголюдям небом. Хрест виступає язичницьким символом воскресіння та безсмертя, вінздатний відлякувати будь-яку погань і має цілющі властивості
Особливості української міфології
Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні,пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків.
Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня,їхні сини і дочки, їхня худоба та лани. У найархаїчніших колядках і щедрівкахможна зустріти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, але швидше – відгомінпрославлення сім’ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, зірок,дрібного дощу і т. п.
Люди жили в повній гармонії з природою і тому й Боги таміфічні істоти були для них природними та рідними. Візантійські міфи на початокхристиянської доби були чужі і незрозумілі стародавнім українцям, тому вони інамагалися зберегти свою таємну віру, часто ховаючись по глухих лісах та хащах,недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів пронародні вірування у нас збереглося.
Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобтофілософсько-релігійні вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. В Українііснувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги,котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, якінадавали послуги старшим Богам; у самого «підніжжя» були люди, наділенідостатньою силою для того, щоб побороти демонів.
У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих тадобрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого розподілу,адже добро і зло, які несуть духи, визначаються не стільки природою самихдухів, скільки їх роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертвирізним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себенебажані випадки та явища. Навіть після прийняття християнства, як і в старічаси, так і через тисячі років, українець завжди ладен діяти по принципу: «Богалюби, але і чорта не гніви».
Світ в уявленнях давніх слов’ян
Світ тодішніх язичників складався з чотирьох частин: землі,двох небес і підземно-водної зони.
У багатьох народів земля зображувалася як округла площина,оточена водою.
Вода конкретизувалася або як море, або ж у вигляді двохрічок, що омивають землю. Судячи з фольклору, слов’янські подання про море немали закінченого вигляду. Море десь на краю землі.
Для язичників був дуже важливий аграрний аспект землі: земля –ґрунт, що народжує урожай, «Мати – сира – земля», ґрунт, насичена вологою, щоживить коріння рослин, «матінка-земля», з якою пов’язаний цілий ряд обрядів ізаклинань. Тут майже непомітна грань з уявним підземним казковим світом.Богинею плодоносному землі-ґрунту, «матір’ю урожай» була Макошь, введена в 980 р.як богиня родючості.
Небо, у прямій залежності від системи господарства,по-різному сприймалося первісними людьми:
Подання землеробів про небо і його ролі в природі і влюдському житті суттєво відрізнялися від поглядів мисливців. Якщо мисливцямпотрібно було знати зірки й вітри, то землеробів цікавили хмари («товсті», щосприяють родючості дощові хмари) і сонце. Непізнане процесу випаровуванняземної води, утворення хмар і туману («роси») призвела до своєрідного поданнямпро постійні запаси води десь високо над землею, на небі. Ця небесна вологаіноді, у непередбачуваний час, може прийняти вигляд хмар і пролитися на землю увигляді дощу, «утучніть» її і сприяти росту трав і урожаю. Звідси один крок доуявлень про господаря небесної води, який розпоряджається дощами, грозовимизливами та блискавками. У додаток до двох архаїчним Рожаниця з’явився могутнійРід, володар неба і всього Всесвіту, великий жізнедавец вдувають життя у всеживе за допомогою дощових крапель.
Сонце теж було цінуємо землеробами, як джерело світла і теплаі умова зростання за все в природі, але тут був виключений елементвипадковості, елемент примх божественної волі – сонце було втіленнямзакономірності. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований начотирьох сонячних фазах і підпорядкований 12 сонячним місяцях.
Сонце в образотворчому мистецтві всіх століть було дляхліборобів символом добра, знаком світла, що розгониться пітьму. Стародавніслов’яни, як і багато інших народів, брали геоцентричну модель світу.
Важливою частиною уявлень про підземний світі єзагальнолюдська концепція підземного океану, в який опускається на заходісонце, пливе вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Нічне просуваннясонця здійснювалося водоплавними птахами (качками, лебедями), а іноді діючоюфігурою був підземний ящір, заковтують сонце ввечері на заході і виригівавшіййого вранці на сході. Днем сонце по небу над землею вабили коні пли потужніптиці на зразок лебедів.