Проблема ментальності в українській народознавчій науці

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ МЕНТАЛЬНОСТІ:СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ, ГЕНЕЗА
РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ «ДУХУНАРОДУ», «НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ» В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – поч. ХХ ст
РОЗДІЛ ІІІ.ВІДОБРАЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХХХ ст
3.1 Студії з питаньдослідження українського національного характеру
3.2 Дослідженняпроблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП
Початок ХХІ ст.ознаменований певною переоцінкою ставлення людства до цивілізації і культури,розмежуванням цих понять і прагненням «змінити свій загальнолюдськийменталітет, оновити й омолодити свою душу». Це означає, що людство змінює свійсвітогляд, зміст якого не може бути зведений лише до нового політичногомислення: це й нові світовідчуття, світосприймання, світоуявлення, ставлення досвіту тощо. Та щоб створити цілісне людство, кожному народові треба сьогоднідобре попрацювати як на господарській ниві, так і особливо на теренідуховності. Важливість першого так само безперечна, як і усвідомлена великацінність і значущість другого.
В контексті такихзавдань важливим є питання чи буде український народ змінювати свою душу, свій,як сьогодні кажуть, менталітет, риси, суттєві ознаки своєї психології, свогохарактеру?
Надзвичайнапопулярність понять “ментальність” та “менталітет”, намагання збагатити свійлексикон з боку журналістів, політиків, науковців різних галузей призводить допевного спрощення розуміння. Тобто, часте вживання даних термінів з політичнихтрибун, наприклад, веде до втрати багатьох нюансів, що складають їх зміст.
З іншого боку,реалії сьогодення в Україні вказують на необхідність етноментального підходу у всіхсферах суспільного буття: економіці, політиці, державотворенні і, без сумніву,в педагогіці, в процесі виховання і навчання дітей. Для того, щобобґрунтовувати важливість етноментального фактору для сучасних суспільнихпроцесів в Україні, необхідно з’ясувати суть ментальності, як характернихособливостей світосприйняття та дослідити трансформацію концепції “народногодуху”, “душі народу”, “української ментальності” в українській етнонауці.
Проблема менталітетуукраїнців, як дослідження окремих аспектів світовідчуття і світобачення народу,розглядалась українськими істориками, філо-софами, етнографами тощо. Певніелементи таких досліджень ми бачимо вже у Володимира Мономаха ( “Поученнядітям” ), Ф. Прокоповича ( драми і діалоги ), Г. Сковороди ( філософські твори) тощо. Багатим матеріалом для вивчення ментальних особливостей українців єнародний фольклор.
Актуальністьдослідження:
Важливістьетноментального підходу при вирішенні завдань навчання та виховання спонукає доглибшого усвідомлення самого поняття «ментальність» та його еволюцію вукраїнській народознавчій науці.
Новизна цієї роботиполягає в тому, що в ній зроблена спроба систематизації наукових працьукраїнських філософів, етнографів, істориків, в яких розглядається проблемаокремішності українського народу.
Метою даної роботи євизначення суті, ознак і генези ментальності та дослідження доробку українськихнауковців ХІХ – ХХ ст. з точки зору еволюції понять “народний дух”, “українськадуша”, “українська ментальність”.
Відповідно до метипостає ряд завдань:
– висвітлення суті,особливостей та генези ментальності;
– поняття ментальності:сутність, функції, генеза;
– питання «духу народу», «національногодуху» в другій половині ХІХ – поч. ХХ;
– відображення проблемиментальності українського народу в наукових дослідженнях ХХ ст.;
– студії з питаньдослідження українського національного характеру;
– дослідження проблемиментальності та менталітету в сучасній українській науці;
Об’єкт дослідження:проблема ментальності в українській народознавчій науці.
Предметомдослідження є доробок українських науковців другої половини ХІХ – ХХ століть,які безпосередньо чи опосередковано досліджували питання окремішності українськогонароду.
Ступінь дослідженняпроблеми:
Комплексногодослідження по висвітленні даної проблеми немає. Частково проблема висвітлена вроботі В. Яніва “Нариси до історії української етнопсихології” ( Мюнхен, 1993р. ). Окремими параграфами чи темами проблема заторкнута в таких працях як“Історія українського письменства” С. Єфремова ( К., 1995 ), “Нариси історіїукраїнської філософії” Дм. Чижевського ( К., 1992 ), “Історія українськоїкультури. Лекція за ред. Дм. Антоновича” ( К., 1993 ), “1000 років українськоїкультури” М. Семчишина ( К., 1993 ), а також “Етнопсихологія” М. Пірен ( К., 1998).
Теоретичне значеннядипломної роботи:
Дослідження міститьнеобхідні для курсу українознавства відомості щодо рівня дослідження проблемиментальності в народознавчій спадщині та в сучасній етнонауці.
Практичне значення:
Результатидослідження можуть бути використані вчителями українознавства як матеріал длярозробки уроків, написання рефератів, глибшого усвідомлення необхідностіетноментального підходу в процесі навчання та виховання учнів.
Методи дослідження:
В підготовці роботивикористані такі методи:
– порівняльно-історичний;
– комплексного аналізу.
Апробація роботи:
Основні положеннядипломного дослідження були висвітлені на звітній науковій конференціїстудентів Дрогобицького педагогічного університету в квітні 2002 р.
Дипломна роботаскладається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаноїлітератури.
Повний обсяг роботи_____ сторінок.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯМЕНТАЛЬНОСТІ ТА МЕНТАЛІТЕТУ: СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ, ГЕНЕЗА
Розгляд питання про етнічну ментальність розпочнемо з того, що термін“менталітет” набув досить великого поширення не тільки в наукових працях, а й упубліцистиці. Сучасна наука не дає єдиного визначення цього терміну, що єсвідченням того, що теорія менталітету перебуває поки що в процесі становлення.
Потреба в терміні “менталітет” виникла через те, що сьогоднішнім дослідникамстало не вистачати суб’єктивної інформації та свідчень людей минулих часів просебе.
Якщо сьогодні визнається, що кожний етнос має свою духовно-культурну“ауру”, яка впливає на весь процес життєдіяльності, то можемо вважати, що така“аура” існувала і в минулому і мала також не менш важливе значення.
Слово ментальність походить від латинського “менс”, яке означало в давнинуне лише розум, але й спосіб мислення, душевний склад, певну інтегральнухарактеристику психічної цілісності ( в Ціцерона – “особистість кожної людиниполягає в тому, якими є її думки” ). Термін “менталітет” ніс це смислове навантаження– передати саме цілісний, всеобіймаючий момент людських мислення та поведінки.Термін “менталітет” набув великого поширення не тільки в наукових працях, а й упубліцистиці. Потреба у визначенні змісту терміна “ментальність” виникла черезте, що сьогоднішнім дослідникам стало не вистачати зверхньої та здебільшогосуб’єктивованої інформації та свідчень людей минулих часів та епох про себе. Йякщо сьогодні визначається, що кожний етнос має свою духовно-культурну “ауру”,яка істотно впливає на самосвідомість та ха-рактер життєдіяльності значної більшостівідповідних етнофорів, то така “аура” існувала і в минулі часи. Урахування цієїобставини зможе забезпечити більш глибоке розуміння спонук і мотивів вчинків ідій наших предків.
Піонерами в застосуванні цього поняття в історії стали французькіучені, що належали до школи “Аналів”. Вони орієнтувалися на пошуки фундаментальних,стійких структур свідомості, які, на їхню думку, визначали стрижень історичногорозвитку. Єдиного загальноприйнятого визначення «менталітет» («ментальність»)не існує. У французькому філософському словнику дається таке визначення цьогопоняття: “Менталітет – сукупність розумових установок, звичок мислення,фундаментальних вірувань індивіда».
У вітчизняній історичній науці першим зробив спробу сформувати поняттяментальності А. Я. Гуревич, пристрасний пропагандист традицій школи “Аналів”:“Ментальність – це наявність у людей того чи іншого суспільства певногоспільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їмможливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе [57, 130]. Як бачимо,французьке визначення наголошує на індивідуальності, а у визначенні Гуревичайдеться про суспільну свідомість, оскільки далі учений зазначає: «Хаотичний ірізноманітний потік сприйнять переробляється свідомістю в більш або меншупорядковану картину світу, і це світобачення позначається на всій поведінцілюдини. Суб’єктивна сторона історичного процесу, спосіб мислення і відчуттяпритаманні людям даної соціальної або культурної спільності, включаються воб’єктивний процес їх історій».
«Менталітет – це не особливий національний логос і не апріорна системацінностей ( частина ідеологій ), а певний соціально-психологічний стан суб’єкта– етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі ( не “в пам’ятінароду”, а в його підсвідомості ) результати тривалого й усталеного впливу етнічних,природно-географічних і соціально-економічних умов проживання суб’єктаменталітету».
Етнічний менталітет – властивий даному народу склад мислення. Етнічнийменталітет є стійким ізоморфізмом, притаманним культурі чи групі культур, що неусвідомлюється і вважається в цій культурі природним. Він не змінюється підвпливом ідеологічного тиску. Знання етнічного менталітету має значення длявизначення пропорції між емоційним та раціональним рівнем свідомості вприйнятті етнічною групою ( в особі тих чи інших представників ) рішень, атакож заходів у відтворенні нею дуальної опозиції – протиставлення «ми» – «вони»,«свої» – «чужі».
Ментальність – спільне “психологічне оснащення” представників певноїкультури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістюу певне світобачення. Воно й визначає поведінку людини, соціальної групи,суспільства, внаслідок чого суб’єктивний “зріз” суспільної динаміки органічновключається до об’єктивного історичного процесу. Отож ментальні настанови навсіх рівнях – від ідейно-теоретичного до буденно-емоційного та несвідомого –мають стати невід’ємним компонентом структури історичного пояснення.
Складаючись, формуючись і виробляючись історично, менталітет упродовжконкретного відрізка історії являє собою сукупність соціально-психологічнихякостей і рис, суму детермінуючих поведінницьких реакцій, які є певноюцілісністю, що виявляється в усіх сторонах життєдіяльності людської спільнотита її індивідів. Менталітет це записаний у матеріальних основах психіки певнийповедінницький код, що детермінує соціально-психологічний стан суб’єкта(людини, націй, народу), це органічна цілісність соціально-психологічнихякостей і рис, притаманних саме цьому народу, цій спільності та її громадянам,яка зумовлює саме таку реакцію суб’єкта на зміни навколишніх умов.
Саме ментальність дає можливість відкрити “таємницю національності”, щополягає насамперед у манері розуміти речі: Закріплюється всім масивом етнічноїкультури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, пропозитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій іноваторства.
Ментальність виходить за межі свідомості. Вона викристалізувалася зетнічного світосприйняття, що містить у собі значну кількість елементів суспільноїпсихології: соціальних емоцій, бажань, настроїв, історичної пам’яті, реакцій назміну зовнішнього середовища.
Науковцями доведено, що у представників різних етносів складається різний“образ світу”. Цей “образ світу” як переживання суб’єктом навколишньогопростору і часу необхідні для нормального протікання перцептивних процесів. Вінвиконує функцію забезпечення безперервності світу і підготовки категорій дляйого освоєння. Етнічна ментальність детермінує побудову етнічно забарвленоїкартини світу.
Етнічна ментальність є комплексом зовнішньо-діяльнісних феноменів, якийсприймається сторонньою свідомістю як Дух етносу як те, що робить даний етнос“політичним”, специфічно відмінним серед розмаїття інших етносів. Це “обличчя”,яким даний етнос повернутий до всіх інших етносів. Етнічна
ментальність може найбільш адекватно “побачити себе” та “збагнути себе”
завдяки сторонній свідомості.
Етнічна ментальність містить у собі вже підсвідомо-автоматичні спонуки,через які та сама програма саморозвитку етносу реалізується вже у формі опосередкованихзовнішніми відносинами конкретних актів самоорганізації етносу. Етноментальніспонуки концентрують у собі весь попередній досвід такої самоорганізації.
Ментальність будь-якого етносу не є щось стале, закам’яніле, нерухоме.Навпаки, вона є діяльнісним феноменом. Та все ж таки є дещо константне у самомуцьому діяльнісному вияві, а саме — програма комплекс діяльності, дій та вчинківпевної групи духовно споріднених індивідів, які неусвідомлено реалізуючи цюпрограму, відтворюють те безтілесно-специфічне, що є етнічною. Ця діяльніснакомплекс-програма є своєрідною “повернутістю” даного етносу до всіх іншихетносів, через яку відбувається “узнавання” даного етносу всіма іншими.
Важливість збереження ментальності кожного етносу полягає в тому, що вонає неповторною цінною для перетворення етногенезу на процес, що дає можливістьокремому представнику людства збагачуватись наслідками творення соціуму, якевідбувається протягом багатьох тисячоліть у різноманітних природніх умовах.
Можна виділити такі особливості ментальності:
1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносомсвого внутрішнього світу та зовнішніх обставин виробляється під впливомбагатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних таінших чинників. Їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей.Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код націй. Вона не можезмінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізмиможуть істотно впливати на форму вияву і навіть деформувати окремі риси націй.
2. Цей феномен має передусім практичне прямування: перевірений поколіннямидосвід орієнтує людей на те, що слід використовувати і розвивати, а чогоуникати, як вижити й утвердитися в довколишньому світі.
3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичнута інші складові частини, є цілісним духовним утворенням. Тому її часто визначаютьяк “дух народу” – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.
4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характернихособливостях світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей іпринципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; внаціональному характері та темпераменті; у різних компонентах культури етносу,в тому числі й політичної.
Розглядаючи розвиток ментальності в онтогенезі (індивідуальний розвитокбудь-якого організму від зародження до кінця життя) в загальному процесі можнавиділити внутрішні і зовнішні фактори-умови: Внутрішні:
а) філогенетична спадковість, що проявляється у формі природженої інтроверсивностівищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності;кондроцентричності; анархічному індивідуалізмі; в тенденції переваги емоційного,почуттєвого над волею та інтелектом;
б) об’єм і глибина життєвого досвіду – індивідуальної культури, підготовленості,як результат процесу навчання;
в) рівень самоактуалізації і прагнення людини до більш певноговиявлення і розвитку своїх індивідуальних можливостей;
г) особливості розвитку окремих психічних процесів або психічних функцій( пам’ять, емоції, почуття, мислення, сприйняття почуттів, волі ), що інтегруютьу фізичному, інтелектуальному, соціальному і духовному потенціалі особистості.
Зовнішні:
а) традиції родини. Особисте несвідоме, що проривається у свідому життєдіяльністьдорослої людини, інколи всупереч волі і розуму, значною мірою формується підвпливом переживань у ранньому дитинстві. Родинне середовище, типи стосунківдитини з батьками зумовлюють напрям становлення ментальних настанов, щообов’язково виявиться у специфічній поведінці, в оптимістичному абопесимістичному світосприйнятті; в егоїзмі або альтруїзмі; у ставленні доприятелів і жінок, до дружини і дітей.
б) зміст і форми взаємодії індивіда з референтною групою. Це може бутиреальна або умовна соціальна спільнота, з якою індивід співвідносить себе як зеталоном норми, думки, цінності і оцінки, якими він орієнтується у своїй поведінціі самооцінці.
Тут важливою умовою привласнення національно-культурних цінностей єможливість реалізувати в референтній групі свої тенденції, розкрити власнуіндивідуальність, отримати допомогу і підтримку, задовольнити соціальні потребиу визнанні, самовизначенні, самоутвердженні.
в) зміст і форми взаємодії індивіда з первинним контактним колективом удитячому садку, школі, вузі.
г) зміст і форми взаємодії з педагогічним колективомнавчально-виховного закладу в особі вчителя, вихователя, соціальногопрацівника.
д) зміст і форми взаємодії засобів масової інформації і комунікації заудиторією.
Ментальність будь-якого етносу вкорінене у вихідні умови його життя і відповіднуісторичну долю. Вона випливає з граничних чинників самого буття як певногосоціуму. Ментальність відбиває специфіку транс історичних проблем етносу та їхрозв’язання. Вона орієнтує людей на те, що треба любити, чого уникати, що єнайвищою цінністю, в чому негативний зміст, вказує ставлення народу до світу тажиття, має світоглядно-практичний характер.
Розбудова нових, демократичних структур у системі державного управліннясоціально-психологічних якостей особистості, моральних і життєвих цінностей,які мають ґрунтуватися на культурно-історичних, національних, гуманістичнихзасадах. Ламання стереотипів духовного життя, що відбувається черезнеспроможність програми внутрішньої розбудови держави, генерує нові деструктивніпроцеси – не сприйняття існуючих реалій, спроби перекласти провину за всінегаразди на інших, сперечатися “хто більше, хто менше кладе на терезиукраїнської долі”, і на цьому ґрунті – нагромадження та реалізація загрозливогоруйнівного потенціалу. Гостро даються взнаки симптоми денаціоналізованогосуспільства. Все це гальмує державотворчий процес, підриває коріннягромадянської позиції серед народу України.
Нині, коли ми прагнемо осмислити минуле, розібратися в теперішньому,знайти орієнтири на майбутнє, потрібен узагальнюючий та проникливий погляд надушу народу, його психологію, що виявляється в національному характері, йогоіміджі, та менталітеті.
Тільки загальнодержавна реалізація потенцій українського менталітету,що втілює певний набір основних особистісних ознак, настанов, вірувань, цінностей,умонастроїв, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу і повернути втраченічесть і гідність самостійної особистості, успішно вирішувати проблемиміжнаціональної напруги, економіки, державотворення, громадянської позиції.
Все це висуває загальну потребу в більш глибинному науковому проникненнів духовний світ етнічних груп, які населяють Україну, осмислити зміст і формиукраїнського менталітету у нинішній непростій соціально-економічній ситуації,що склалася в Україні на даному етапі розвитку. Важливе значення має вивчення“ментального інструментарію”, тобто понять і категорій етно — культури: мови,обрядів, вірувань, магії, міфів, мистецтва, моралі. А. Гуревич підкреслював значеннятакого фактора, як “ефір” етнокультури. Аналіз міфології, фольклору, художніхтекстів, витворів мистецтва, моральних і релігійних норм, принципів, уявлень,архетипів і установок колективного несвідомого дає змогу вивчати цілісно смисловіутворення суб’єктів, бо саме вони є визначальними у структурі етнічноїментальності.
Ментальність – це дух народу, що не тотожний духу історичних культур,але який формується на їх основі і дозволяє говорити про культуру не тількиокремих історичних щаблів, а й етнічну, національну, яка оновлюється, розгортаєтьсяу часі, але ніколи не зникає, поки існує народ.
Категорія “ментальність” належить до числа глобальних психологічнихуніверсалій, яка завжди вбирає у якості обов’язкового компонента залишки досвідупопередніх генерацій певної нації. Численні дослідники наводять кілька базовихвзаємопов’язаних особливостей ментальності українства, серед яких:екзистенціальний індивідуалізм, егоцентризм, інтроверсивність (спрямованістьпсихіки на внутрішній світ ), есканізм ( прагнення до ілюзорного мрійництва ),консерватизм, кордоцентричність ( від латин. cordis серце), соціальний егалітаризм( прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, загальна аполітичність,анархічність.
Поява екзистенціального індивідуалізму, егоцентризму в українського селянствабагато в чому спричиняється сприятливими кліматично-географічними умовами, якіє одними з найкращих в світі для ведення індивідуального хліборобськогогосподарства фермерського типу. Але якісні чорноземи роблять українські теренинеабиякою спокусою для іноземних загарбників.
Іншим джерелом індивідуалізму українського селянства є спільність українськоїта індійської протокультури, яка обумовлює формування інтровертивного типуособистості, схильного більше до індивідуальних форм співжиття.
Геополітична межовість України, яка знаходиться на стику двох цивілізацій– західної та східної і тому ставала ареною зіткнення цих двох великих світів,- теж відіграла не останню роль в усталенні українського індивідуалізму.Постійна екзистенцій на напруга в житті спонукала мирних українських хліборобівшукати підвалини власного існування у певній індивідуальні трансценденціїбуття, у прагненні втекти від здебільшого жахливої реальності до ілюзорногомрійництва.
“Втеча” українців від суспільного життя до природи ( відомийукраїнський антеїзм – любов до природи ) є втратою частини свого “я”, рисоюментальності, яка притаманна багатьом генераціям без державного українства.Інтровертивний індивідуалізм пересічного українця має за підсумок егоцентризм,який призводить до браку дисципліни, знецінення власних авторитетів,нездатності створити сою владу, а головне – утримати її. Індивідуалізмукраїнської ментальності виступає підоймою для виникнення загального анархізму,який детермінує державну неспроможність українства, його нездатність доінтеграції. Але і своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальностіможе виступати важливою передумовою для позитивних зрушень. Індивідуалістичноналаштоване українство тяжіло до громадської спільноти. Для українців громада єу певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістськікордоцентричні настанови, українство відтворює взірці родинних взаємин у галузісуспільно-політичній через створення локальних громад, які діють на тотожнихродинних засадах.
Джерелом анархічності українців є жіночий первень української психіки.Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключдо розуміння базових якостей національної ментальності. Визначальним чинникомвиступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українськійсім’ї функцію виховання здійснює головним чином матір, постійно піклується продітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типовожіночих рис характеру, серед яких переважаючою є кордоцентрична емоційність.
Звідси й виникає в українській ментальності перевага почуттів над розумом,сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі,непослідовність. Роль батька у виховному процесі обмежувалася в українцівфункцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батькосприймається дитиною відчужено. Дитина мусить, скорячись силі, слухатися, алевнутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батькаасоціюється із владою. У дорослому віці людна на підсвідомому рівні репродукуєнегативні настанови, які сформувалися у дитинстві. За українським звичаєм усідіти ( сини й доньки ) мають рівні права на батьківську спадщину.

РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ «ДУХУ НАРОДУ», «НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ» В ДРУГІЙПОЛОВИНІ ХІХ – поч. ХХ ст
Початки науковихдосліджень української історії, етнографії, мови, письменства, — те, що миназиваємо українознавством, припадають на кінець XVIII ст. Цей процес розвиткурізних галузей науки пов’язаний з українським національним відродженням. Саметоді, коли російський уряд доруйновував українську державність, коли завмиралоукраїнське культурне життя в своїх старих формах, якраз тоді серед освіченихпредставників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя,зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власногоминулого, прагнення зберегти національно-історичну традицію враховуючи впливнових ідей, що приходили з Заходу, ідей народності й демократизму, — все цестало початком процесу українського національного відродження. Вонорозпочинається якраз тоді, коли російський уряд докладав усіх зусиль, щоб нетільки назва, але навіть і сама пам’ять про часи колишньої козацької славизникла, щоб раз і назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремийнарод. Саме тоді українські патріоти починають збирати пам’ятки з історії своєїминувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам’ять про колишнє самобутнєжиття краю.
Однак всі ці виданнямали, навіть для свого часу, здебільшого делитантський характер; вони булисправою патріотичного захоплення. Для серйозних систематичних досліджень іпублікацій необхідні були наукові установи та видавництва.
Із відкриттям натериторії України університетів та заснуванням упродовж ХІХ ст. урядовихнаукових комісій та наукових товариств ми можемо говорити про відповіднийнауковий рівень робіт в галузі народознавчої науки.
Обґрунтуваннянауковим способом права українського народу на культурно-історичнусамостійність, вільний національний розвиток не можливе без розумінняособливості, своєрідності, специфічності, тобто окремішності народу, яказумовлюється і визначається певними ознаками. Розуміння окремішності призводитьдо питання про духовне буття народу. Тобто виникають питання про “дух народу”,“душу народу” які знайшли своє відображення в народознавчих роботах українськихнаукових діячів другої половини ХІХ ст.
Це стосується працьП. Юркевича, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша,П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Потебні та ін.
«Філософія серця»Памфіла Юркевича ( 1827 – 1874 ).
Розум виявляєзагальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності та унікальностілюдської особистості; тому у серці творяться ті явища і події історії, якіпринципово неможливо “вивести” із загальних законів. «У серці людини лежитьджерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодногозагального поняття чи закону». Звичайно, розум, “голова” керує, планує,дерегує, але серце – породжує. «Серце породжує лише ті явища душевного життя,які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу,що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається.Воно лише розкриває себе в цій сфері і то не разом, а помалу, та раз відразу. Вглибині серця завше залишається джерело нового життя, нових рухів таустремлінь, які не вміщуються у закінченні, обмежені форми життя душі і роблятьїї придатною для вічності».
Змушений писати тавикладати російською мовою, Юркевич, проте, всією своєю творчістю утверджувавдух української ментальності.
Попри всі тяжкіобставини національно-колоніального гніту у Києві ще за часівКиєво-Могелянської академії зберігся ідейний клімат української ментальності,який не просто впливав, а й формував спосіб мислення багатьох російськихмислителів, що жили, вчили і працювали тут. Тут можна говорити про специфічнуКиївську екзистенціально-гуманістичну школу філософії.
Першим дослідником,що зайнявся питанням української етнопсихології, був Микола Костомаров ( 1817 –1885 ), великий ерудит, історик і етнограф. До української етнографії іукраїнства звернувся під впливом видань Максимовича, тієї загальної атмосферизахоплення народністю, що в ті часи панувала. Відомі такі етнографічні праці Костомарова:«Объ историческомъ значенім русской народной поезіи» (1843), «Славянскаяміфологія» ( 1847 ), «Историческое значеніе южнорусского писенного творчества».Власні етнографічні записи Костомаров опублікував у «Малорусскомъ литературномъЗборникъ» Мордовцева ( Саратов, 1859 ), опріч того, під його доглядом і редакцієювийшли томи ІІІ, IV, V «Трудовъ етнографическо-статистической експедицій въюго-западный край» Чубинського.
У праці «Дві руськінародності» методологічно наголошує, щоправда тільки в теоретичній частині,коли говорить лише загально про формування національної психіки, впливгеографічних чинників на душу людини ( як складової частини спільноти, щозаселює дану територію ), але поруч із географічним чинником відзначаєісторичні умови життя, і потім – практично-засадничо спирає свою студію нааналізі історичних факторів.
Основною рисоюукраїнця Костомаров уважає перевагу особистого над загальним. В індивідуальномужитті виявляється це в підкреслюванні свого «я» і в прагненні до самовияву. Вродині в Україні маємо малу родину (індивідуалістичну ), тобто після одруженнядіти відділюються від батьків, отримують своє окреме майно, символізованевласною хатою; їхній зв’язок з батьками є виключно почуттєвого характеру.Громада українців – це «добровільне товариство людей», тоді як у росіян –“мір”. Щодо держави, то в Україні із зарання історії «народна воля стоїть понадкнязівським правом».
Поняття Бога вУкраїні «міцне почуття божої всеприсутности, душевна скруха, внутрішня розмоваз Богом, тайне думання про божу волю над собою, сердечний порив у світневідомого, таємного, радісного».
Індивідуалізм, якийвипливає з бажання самовияву, що веде до підкреслення власного “я”, автоматичнозвертає увагу на своє нутро, веде до увнутрішнення. З тої зробленоїКостомаровим констанції можна висловити в сучасній психологічній термінологіївнесок, що українець є інтровертивний тип, а російська “зовнішність” вказує наекстравертивність вдачі. В українця переважають почування, підсвідоміпрямування, а в росіян аналітичний “світлий розум” та воля.
«Участь природи вукраїнських піснях надзвичайно велика; українська поезія не розлучається зприродою: природа оживляє її, поділяє з нею радощі і журбу людської душі;трави, дерева, птаство, звірята, світила неба, ранок і вечір, весна і сніг –усе дише, думає, почуває разом із людиною, все відгукується до неї чарівнимголосом, — голосом то співчуття, то надій, то присуду …».
З тої поетичностіукраїнця випливає ще любов до жінки, і це ще раз веде нас до проблеми родини,ширше тої проблеми Костомаров не розробляє, відзначаючи тільки, що в росіян єзакохання в “тілесну красу”, а жіноча краса “рідко коли підноситься понадматерію” – “рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночоїдуші”.
Костомаров цікавийславетними “Книгами буття українського народу”. Основою для “Книг буття” є та жідея, яку поділяли й російські націоналісти-романтики: кожен народ має своюмісію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу». Різниця міжросійським, польським та українським тлумаченням історії світового духу полягаєв постулюванні особливої української місії в світі, яка випливає ізтрадиційного українського волелюбства. Україна «не пропала, бо вона не знала ніцаря, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, так чужі,хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, сутьвиродки, а справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога».
Так формулюєтьсяукраїнська національна ідея. Тут вона не збігається з ідеєю релігійною, згіднозі статутом Товариства, говориться про слов’янську єдність незалежно відрелігійних розходжень, прокламується можливість примирення розбіжностей ухристиянських церквах.
У Книгах виразнопідкреслений ідеал свободи, а якщо Господь карає, то гіршою карою від потопу,війни, мору є покарання неволею. І згідно з тим є похвала ладу, в якому “небуде ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, нісіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ніхолопа”. Тобто підставою нашого життя має бути лад, який давав би змогу кожномусамо виявитися по своїх здібностях і вартості. І навпаки, таки під-кресленобрак протиставного прямування в українця – брак у нього чесноти підпорядкування.Зовсім аналогічно до своєї пізнішої етнопсихологічної студії Костомаров уКнигах наголошує почуттєвість українського народу, перевагою його ендотимноготла, яка або те озує любов, що кульмінує у любові історичних ворогів, — іпослідовно заперечення раціоналізму, а навіть схильність до пасивізму, щовиявляється у нереальному мрійництві, яке призводить до творення утопій. Ціпочування мають ще своє виразне відбиття у соціальному прямуванні несеннядопомоги й ідеалу гармонії у зразковій родині й суспільстві, але при заникуінстинкту боротьби.
Книги – це ідеалукраїнського суспільного життя, і тим самим ідеал українця.
Принципи аналізу“народного духу” були реалізовані Костомаровим в його майстерській праці 1844р. “Про історичне значення російської народної поезії”. Загальні ідеї вінвиклав значно пізніше, мабуть, найясніше це йому вдалось у проекті програмисвого курсу, запропонованому Казанському університетові 1857 року. Костомароввиходить із того, що слід розрізняти зовнішнє та внутрішнє життя народу.Зовнішнє життя, або фактична історія ( Костомаров вживає замість слова “факт”введене тоді Погодіним слово “быль” ) є історія окремих осіб. Життя ж народу,має їх страждання, радості й дії – це його внутрішнє життя. «Нам треба побачитибідного поселянина в його хаті, прислухатися до його домашньої мови, пізнатийого спілкування з сім’єю і сусідами».
Життя народуподіляється на: 1) фізіологічне ( місцевість, клімат, етнічні особливості,здоров’я, тілесний склад і зовнішній вигляд, здібності ); 2) політичне (держава, сусіди, захист ); 3) суспільне ( церква, дім, суспільний побут ); 4)духовне ( ставлення народного духу до верховної істоти, — людини і природи:релігія, виховання, освіта ).
Костомаров вбачав ународі, в масах, в його “внутрішній історії” ту духовну силу, яка спроможнарухати поступ.
 Михайло Максимовичв основу своїх етнографічних і літературних праць поклав українськіпереконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою.Етнографічні збірки Максимовича ( “Малороссійськія пісні” 1827 р., “Українськінародні пісні” та “Голоса українських пісень” 1834 р., “Збірник українськихпісень”, 1849 р. ) цілком перевернули старі погляди на українську народнупоезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство ірізноманітність.
Максимович робитьспробу охарактеризувати психіку українського і російського народу на підставіпісень. Ця спроба “характереології” виглядає так: “у російських пісняхвиявляється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звикбрати діяльної участи в переворотах життя… – Він бажає немов отділитись одусього… закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через церосійські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям”. Українські– “виявляючи боротьбу Духа з долею, відріжняються поривами пристрасти, короткоютвердістю і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття йне безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії”. – Український «дух,не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджуєтьсяв його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своєдитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне досебе».
Екзистенціально-ментальнийпідхід плідний і при змалюванні світоглядної позиції видатного українськогомислителя та письменника Миколи Гоголя (1809 – 1852).
З традиційної точкизору, Гоголь – письменник ( причому російськомовний ) з реалістичних позиційкритикує “прогнилість” бюрократично-чиновницького ладу Російської імперії.Персонажі гоголівських “Ревізора”, “Мертвих душ” та інші – репрезентують лише“поверховий” шар реальності, примарний світ, що ховає під собою інший,справжній світ, світ людської душі та серця. Перший світ – світ “мертвих душ” єсвоєрідним “шифром”, до якого необхідно знайти “ключ”, щоб досягти світу “душживих”. Ключ цей треба шукати у власній душі – «знайти лише ключ до своєївласної душі; коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі всіх».
Оцінюючи у томуплані творчість Гоголя, Д. Чижевський наголошує: «Як не красу людської душіГоголь побачив у мертвості її, так, навпаки, за ідеал він ставить – бути живимидушами. Знову не інтелект, не воля висувається на перше місце, а відчуття,емоція, здатність глибоко і жваво реагувати на життя». І далі: “Ціллю творчостіГоголя було: оживити душі, роздмухати у людини жар в душі, де він починаєзгасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. Міжостанніми словами, що він написав перед смертю, були: «Будьте не мертві, а живідуші; нема інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде –є тать і злочинець».
Тарас Шевченко.
ДоКирило-Мефодіївського товариства належав геніальний український мислитель,поет, художник Тарас Шевченко ( 1814 – 1861). Щодо світоглядної позиціїШевченка, у літературі існує величезна розбіжність точок зору і позицій, кожназ яких має “свої” підстави в творчості Кобзаря України. Для більш-меншадекватної оцінки шевченкового світогляду треба застосувати не традиційний –обєктивісько-натуралістичний-методологічний вимір, а розглянути творчістьШевченка у контексті властивої йому національної-української-світоглядноїментальності.
Зваживши на характерніриси цієї ментальності (кордоцентризм; екзистен-ціально-особистісне,поліфонічне бачення світу; антеїзм ), не важко встановити, що Україна, якголовна реалія творчості Шевченка, змальовується у постійній опозиції діалозідвох основних її “вимірів” – тої соціальної спільності, яка реально втілена вісторичній дійсності, що триває у теперішньому часі, і духовно-ідеальної спільності,яка була в минулому ( представлена високими морально-етичними заповітами“козацької слави” ) і яка має бути відроджена у майбутньому.
Перехід від“славного” минулого до несправедливого, ганебного наслав’ясьогодення ( його символічно-художній образ – Україна-покритка ) був результатомне тих або інших реальних історичних подій і фактів, а моральної катастрофи, щостала “карою”, розплатою за гріховність. Так само і майбутнє оновлення,відродження української слави має прийти внаслідок втручання вищих моральнихсил добра і справедливості.
Шевченко нереволюціонер ( попри всі заклики “громадою обух сталить”, окропляти “вражоюзлою кров’ю” волю ), він типовий “бунтар”. Шевченків “бунт” заперечує“несправедливу” соціально-політичну реальність, закон, порядок не з метоюзаміни її іншою ( хай “справедливою” ), але ж все-таки знов “реальністю”,“законом”, “порядком” – його “бунт” утверджує лише панування ідеальної“реальності” моралі та добра, панування творчого людського духу.
Тому “Україна”,“козацтво” у творчості Шевченка є екзистенціальними поняттями.
Пантелеймон Куліш (1819 – 1897 ) у своїх “запискахъ о южной Руси” ( два томи, СПБ., 1856 – 1857 )показав зразок нового методу в етнографічній роботі. Він подавав не самі голізаписи творів народної поезії, а й уводив читача в обставини записів,розповідав про співців та оповідачів, давав той побутовий фон, на якому працюєетнограф. Це робило з його етнографічних студій немов суцільні етнографічнікартини. На думку Куліша, в народній поезії тільки початок тієї національноїтворчості, що на вищих ступенях розвитку переходить у художнє письменство. Внародній словесності нема ніяких чужих нам елементів, нове художнє письменствовиросло з неї безпосередньо і, розвиваючись усіма сторонами, нові вбираючи всебе основи життя, переймає й ту роль на себе, що спершу грала народна поезія,тобто одбиває життя народу, його думи, погляди, настрої й інтереси. Через те йзанепадає творчість народна, що народові тепер немає й потреби самому творити івін ніби переклав цю функцію на той спеціальний орган, який маємо за новітніхчасів у письменстві.
У двох томах його“Записок” побачило світу багато нового цінного матеріалу – дум, переказів,легенд, казок – і як зустріли цю працю земляки, видно з ентузіастичних слівШевченка: “такої книги, як «Записки о южной Руси”, я ще зроду не читав, та й небуло ще такого добра в руській літературі… Він ( Куліш ) мене неначе накрилах переніс на Україну і посадив між старими, сліпими товаришами – кобзарям».
“Основа”, в якійзаправляли Куліш і Костомаров, на полі етнографічної праці служила тимпринципам, яким дорогу поклали згадані учені: поруч із зібранням етнографічнихфактів, вона давала й окремі спроби систематизації та пояснення зібраногоматеріалу, зв’язуючи народну поезію з письменством (праці Номера, Свидницького,Жемчужникова, Чубинського ). Поза «Основою» в ті часи теж вийшло кількапомітніх етнографічних праць, як от Миколи Гатцука – “Вжинок рідного поля” (Москва, 1857 р. ), Миколи Маркевича – “Обычаи, повірія, кухня и напитки малороссіянъ”( Київ, 1860 р.), Миколи Закревського – “Старосвітській бандуриста” ( Москва,1860 р. ). Друга половина 60-х років, коли почалися репресії та українство, несприяла навіть науковим працям, і новий розвиток української етнографіїприпадає вже на 70-ті роки, коли в Києві засновано “Юго-Западный отділь ИмперииРусскаго Географического Общества” ( 1873 р. ).
Ще перед заснуваннямзгаданого відділу Павло Чубинський ( 1839 – 1884 ) організував відомуекспедицію в західний край, що дала грандіозні наслідки. Здобутки цієїекспедиції видано рр. 1872 – 1878, і склали вони 7 величезних томіветнографічного матеріалу: том І – вірування й забобони народні, приказки,загадки й чари; том ІІ – народний дневник; том ІІІ – казки; том IV – побут, родини,хрестини, весілля й похорон; том V – пісні; том VI – юридичні звичаї; том VII –про народності, що живуть на Україні. Чубинський згуртував цілий ряд визначнихучених: Вол. Антонович, М. Драгоманов, Павло Житецький, ОлександрКистяківський, Олександр Русов, Іван Рудченко, Федір Вовк ( Волков ), М.Левченко. Праці згаданих учених містились як у «Трудахъ» Чубинського, так і вспеціальному органі відділу – «Запискахъ Юго-Западного отділа» ( два томи, 1873– 1874 р. ); окрім того окремо вийшли праці: Антоновича і Драгоманова «Историческіяпесни малорусскаго народа» (Київ, 1874-75 рр. ), Драгоманова «Малорусскіянародные преданія и разсказы» (Київ, 1876 р.). Надзвичайну вагу в українськійнародознавчій науці має й діяльність славного українського композитора МиколиЛисенка, — його “Збірник пісень” та взагалі праці над народною музичноютворчістю («Характеристика музыкальныхъ особенностей малорусскихъ думъ ипісень»).
Михайло Драгоманов (1841 – 1895 ). У Женеві він видав за київським планом “Нові українські пісніпро громадські справи” ( 1881 р. ) та “Політичні пісні українського народу” (два випуски, 1883-85 рр. ) з широкими історичними коментарями.
Значним вкладом впроцес дослідження ментальних та етнопсихологічних особливостей українців булаконцепція О. Потебні, який досліджував механізми формування етнічної специфіки.
В роботах “Думка імова”, “Мова і народність”, “Про націоналізм” О. Потебня поняття про“народність” розглядає як все, що відрізняє один народ від іншого, складає йогонаціональну своєрідність. Мова, за його доказами, не тільки етнодиференціююча,але й етноформулююча ознака будь-якого етносу, що зумовлює саме його існування.
На думку О. Потубні,всі існуючі у світі мови різнять дві властивості – звукова “членороздільність”і те, що усі вони є системами символів, що служать для виразу думок. Ці останніхарактеристики етносвоєрідні і головна серед них – система прийомів мисленнявтілена в мові.
О. Потебня вважав,що функція мови не означає готову думку. Представники різних народів задопомогою національних мов формують думку відмінним від інших шляхом. Він такожзвертав увагу на те, що культура і освіта розвивають і закріплюютьетноспецифічні характеристики представників тих або інших народів, а ненівелюють їх. Функція мови не тільки фіксувати готову думку, але й творити її.
О. Потебня приходитьвисновку, що втрата народом мови приводить до денаціоналізації його. Дужеважливою для сьогодення є його теза про те, що освічена людина є незрівнянностійкішою у своїй народності, тому дуже важливо дбати про національну освіту таінтелект.
Підсумовуючивищесказане слід зауважити, що упродовж другої половини ХІХ ст. українськимивченими була виконана величезна наукова робота, яка охоплювала дослідження усіхсторін життя українського народу в його минулому і сучасному.
Можна сказати, щоісторична самобутність, своєрідність українського культурно-національного типузнайшла в собі повне на той час, наукове обґрунтування. Однак багато з цихнаукових праць були видані російською мовою, вчені мусили рахуватися зросійськими цензурними вимогами, не висловлювати своїх думок до кінця, часто неробити висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви “український”,змінюючи її словом “русский”, “малорусский” чи “южнорусский”.
Кінець ХІХ початокХХ ст. характерний тим, що основною системотворчою ідеєю Європейської культури,і української в тому числі, є національна ідея.
Незважаючи на всівідмінності в розумінні національної ідеї, зумовлені неоднаковими обставинамисуспільного та державного розвитку, спільною була ідея визначення свого народуяк окремого духовного індивіда, котрий містить у собі ідею відмінної від іншихдолі.
Ця ідея знайшла своєвідображення у працях українських культурних діячів, які творили на зламістоліть.
Зокрема це роботи І.Нечуя-Левицького, І. Франка, Л. Українки, В. Винниченка, М. Грушевського.
Нечуй-Левицький утворі “Світогляд українського народу” дав тільки “ескіз української мітології”( як зазначено у підтитулі книжки ), є кілька цікавих помічень. Насамперед –українська мітологія тісно пов’язана із природою, і це вказує на тісний зв’язокукраїнської духовності з природою, що повністю підтверджує погляд Костомарова.
«Кожний народтворить собі богів, на себе глядячи, і по своєму смаку дає їм форми по своємупсихічному характеру», Левицький дає основну характеристику: “в українськіймітології ми бачимо давні форми бита пастушого й патріярхально-хліборобного”[58, 18], але, на жаль, не дає точного аналізу, обмежуючись здебільшого простимописом божеств. Одне твердження важливе, що “український народ любить собітворити богів в найлюбішій формі сім’ї багатого господаря-хлібороба”, отже –поруч з пов’язанням із землею – маємо ще другу характеристичну рису українськоїдуховності: сильно розвинене сімейне життя, що підтверджується фактом, що “вколядках і щедрівках колядники славлять господаря, його жінку, сина й дочку, — славлять ніби сім’ю, для якої співають Різдвяні пісні” [58, 18]. В іншому місцівін характеризує що цей “господар – не воїн, а старий чоловік, поважний ісмутний”. В цій характеристиці головного бога в українському Олімпі відображенофакт української найвойовничості.
Левицький підкреслюєобдарованість українця “добрим розумом та багатою фантазією”, але – проте –“форми українських мітів близькі до природних форм”. Український народ у “своїхмітах” додержується міри; його фантазія не любить переступати за границіненатуральних форм. Вона любить правду й естетичність, — навіть, можна сказати,вже геть не описує красу містичних образів такими фарбами, як в християнськихакафістах описується краса християнських святих”. [58, 18].
Левицький відзначаєпантеїзм української примітивної релігії: “Пантеїстична релігія дає широкемісце для народної поезії; вона сповняє весь світ, небо і землю богами, даєжизнь в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль язик, голос зорям, сонцеві,місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірятам, тоді як монотеїзм однімає одусього жизнь, а дає її тільки Богові та людській душі. Перед європейськимЄговою все мусить дрижати, вмирати од одного його лиця; перед ним усе смерть, ів йому тільки жизнь, тоді як пантеїстична релігія була причиною, що народняукраїнська поезія розкішно розвивалася за поміччю розкішної природи і багатоїнародної фантазії”. А ще далі дуже виразне ствердження: «Пантеїстичний мотивзробив для українського народа всю природу живою, розумною, говорючою йдумаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її живим духом …».
Пантеїзм є підставоювіри в можливість метаморфоз, цей мотив дуже сильно пов’язаний в поезії зродинним життям, причому вірність закоханих – але розлучених – спричинюється дотого, що вони після смерті живуть спільно, як дерева чи квіти. Так, наприклад,Левицький цитує оповідання, коли то мати Ганички не хотіла віддати її засусідового Яничка, не зважаючи на те, що Яничкова мама у всьому допомагаласинові. Яничко вмер з розпачі й туги. Коли його домовину несли до церкви,Ганичка вирвалася із хати, вхопилася за домовину і вмерла. Їх похоронили обабічцеркви, а на могилах виросли розмарин та лілея, — та такі високі, що понадцеркву схилилися вершками докупи. А як мати – в іншому випадку – труїть нелюбуневістку, її син теж приймає отруту, а на могилах виростають явір та береза. Цедуже улюблені мотиви, характеристичні для розуміння родинного щастя й вірності,що сягає поза гріб.
І. Я. Франко чіткобачив, що сама національна самореалізація абсолютно необхідна, неуникна як шляхрозвитку людської цивілізації остільки, оскільки становить невід’ємну,“органічну”, “натуральну” складову процесу, уважного Франком якмислителем-гуманістом за визначальний, сутнісний для всієї новітньої історії,за «найбільш характерний для ХІХ в.», — процесу «емансипації людської одиниці”.Без цієї складової людина неминуче робиться “неповною”, “уломною”: “Все, що йдепоза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами радіби прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливийсентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покритисвоє духовне відчуження до рідної нації».
Із сказаноговипливає ще одна обставина. Так як “емансипація людської одиниці” становила дляФранка етос національної ідеї, то філософська рефлексія над національною ідеєюприродно тяжіла в його творчості до художньо-образних форм саморозгортання: якрізновид духовної діяльності, єдино здатний безпосередньо-чуттєво представитивсю вичуту й пережиту повноту присутності в цьому світі конкретної, унікальнонеповторної, цієї людини, мистецтво, надто письменство з його незрівняннимиз-посеред усіх мистецтв можливостями передавати сокровенне, емоційно-особистіснепротікання інтелектуальних процесів, було само по собі адекватнішою формою дляпредметного розкриття внутрішнього багатства національної ідеї як “натуральноговислову душі”, ніж наука чи публіцистика.
При знайомстві зтекстами досить очевидно, що як філософ Франко більший і оригінальніший у своїххудожніх творах, насамперед у поемах, ніж у теоретичних працях як інтелігент назламі століть, а й до того ще й як митець і політик, наділений загостреним“історичним смислом”, що включає прицільно-точний “соціальний екомір” –здатність адекватно оцінювати дійсний історичний масштаб подій, що відбуваютьсяперед очима, — Франко ясно здавав собі справу з переходового характеру своєїепохи. Він передбачав, що зміни, які визрівають у надрах старих імперій, будутьглобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскількивона сама, як колективний суб’єкт, виявиться дозрілою, дорослою до самовладногой самодіяльного історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана “хвилявисокого підйому” не затопила України, черговий раз витіснивши її в безвільне йбез продуктивне поза історичне буття, властиво в національне небуття –існування «в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть своїмелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будутьдоконувати своїх експериментів».
Цей страхнеготовності – своєрідна модифікація “екзистенціального страху” – пронизує всюпублічну діяльність Франка 1890 – 1900-х рр., зумовлюючи і її різнобічність:адже ж “треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжшебуде ворожій силі спинити нас у тім рості”. [49, 101]. Так апелював Франко 1897р. до українських радикалів.
У відповідь наФранкове різке: ”Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню,коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, непокладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадокабсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає полеготовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовоюсилою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневногопорядку і куватиме на нього нові ярма” [49, 107-108], — у відповідь на цей“страх неготовності” Леся Українка в полемічній статті “Не так тії вороги, якдобрії люди” гірко іронізує: “… політична воля нібито має наступити “не нині,то завтра!” вашими б, д. Франко, устами та мед пити!” А далі: «не мукиапостолів-мерців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці».
Лесю Українку лякає– «марність праці», тобто сама реальність цього, хоч як жаданого, переломупостає перед нею як щось доволі гіпотетичне, радше теоретично “вирахуване”, ніжбезпосередньо-життєво вичуте.
Для Франканезаперечним було те, що у становленні нації новітнього типу, який “мовчить,молиться і платить” ( М. Д. Унамуно ) вирішальну роль покликана відігратиінтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Саме в цьому вбачав віністоричний смисл покоління “Молодої України”, сформулювавши його жорстко йоднозначно в 1905 р.: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер,присвобідніша форма життя в Росії, величезна дійова задача – витворити звеличезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільнийкультурний організм, здібний до самостійного, культурного і політичного життя,відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тімподаний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпізагальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна,хоч і як сильна, держава не може остоятися».
Ця націотворчафункція інтелігенції, цілком природно, обходила Франка головним чином ветико-антропологічному аспекті, позаяк становила сенс і його власного життя.
«Природним»утворенням є не нація, а етнос (у Франка “раса”), нація ж є “суцільнийкультурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя”.В іншому місці Франко конкретизує це положення, вказуючи, що на історичний“розвій народа” “складається природна форма” (географічне положення, раса,мова) і «культурний, отже набутий зміст», тобто не фатум економічного наступу,а саме суб’єктивний чинник виступає в філософії української ідеї вирішальним,творчим, “змістовним” при якісному переродженні інертної, в собі сущої етнічноїмаси в самостійний самодіяльний національний організм. Етнос, “раса” – тіло,матерія, “форма”, що тільки запліднившись духом (“культурним, отже набутимзмістом”), спроможна “скластись” на для себе сущу націю. А для виконання такоїмісії дух – отой “вічний революціонер”, “що тіло рве до бою”, — муситьвідзначатися цілим комплексом характеристик – комплексом, котрий Гумільовописує терміном “пасіонарність”.
В структурі цієїпасіонарності як необхідної умови націогенезу можна виділити, за Франком, двамоменти, що на них він раз у раз наголошує: це ідеал – “ідеал повного, нічим нев’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, який вимагає дружнєжиття з сусідами) життя і розвою нації” [51,284] – і націлена на нього,обволікаюча, обіймаюча його собою віра. Здійснений Франком у статті “Позамежами можливого” аналіз “пасіонарного” духа співзвучний з гумільовськимиідеями:” Усякий ідеал – се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практичнолегших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на околежать поза межами можливого. Як каже Чемберлен – ось чим відрізняютьсякультурні ідеали і пориви європейської цивілізації. Що такі ідеали можутьповставати, можуть заполювати серця широких кругів людей, вести тих людей донайбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках ітерпіннях, се лежить, мабуть, у крові індоарійської раси і тільки її одної;серед інших рас ми того явища не зустрічаємо.
Ідеал національноїсамостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас покищо, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та незабуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-такипід нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашоїзгоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього,чи, може, звернемо на зовсім інші стежки… Ми мусимо серцем почувати свійідеал, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше вінне буде існувати.
Ідеал повинен нетільки усвідомлюватися, а й “почуватися серцем”, бути предметом і знання івіри: Ось тому найтяжчою хворобою духа є червоточина сумніву, зневіри, вона-боспустошує ідеал, виправляючи з нього смисложиттєву наповненість, і, в кінцевомупідсумку, ослаблює пасіонарність. У пролозі до поеми “Мойсей”, з пророчимпафосом звертаючись до свого народу (“Вірю в силу духа і в день воскреснийтвойого повстання), Франко не випадково вважає за потрібне застерегти, “що сейспів” “хоч тугою повитий, Та повний віри”: бачимо тут спробу відмежувати свій“песимізм” як суто настроєвий (у вірші “Декадент”: “Що в моїй пісні біль, іжаль, і туга – Се лиш тому, що склалось так життя”) від песимізмусвітоглядного, на декадентський взірець.
В інтелектуальному нуртіпереламової епохи, де відгомін романтичної традиції накладається на впливипозитивістської соціології і з їхньої химерної сполуки починаютьвиокремлюватися атоми екзистенційних проблем, завдання історіософськиусправедливити національного героя, довести немарність його пасіонарноїжиттєпосвяти справді виявляється тим основним питанням філософії Франковогожиття, яке здатне відіграти системотворчу роль, лягти наріжним каменем в основустрункої ідейної побудови. Бачимо це на прикладі твору, найбільш репрезентативногодля філософії української ідеї у Франка, твору, загальновизнаного зависокоякісний, художньо цілісний синтез його смисложиттєвих пошукувань поеми«Мойсей».
В історіїєвропейської культури не багато випадків, коли мистецтві вдалось би так сконденсованой повно “згорнути”, охопити весь свій духовний шлях, зробивши його предметомвласного дистанційованого споглядання – оформити в самосвідомості своєвнутрішнє життя. Феномен “Мойсея”, до якого Франко простував упродовж всієїтворчої біографії, в тому що твір писався в умовах екстремальний – в передчуттіневідворотно-близького психічного зламу, отже, духовної смерті, на тій грані,де минуле втрачає тяглість перетікання в майбутнє і цей часовий гіатус – бо безнадії на майбутнє “терер” гасне, вимикається – цей гіатус і робить минуле життяв собі завершеним, скінченим-приданим до естетизації.
Ця обставинадозволяє розглядати поему як абсолютно достовірне джерело для вивченняФранкового світогляду, як “пряму мову” його духу, абстрагуючись від доконечнихдо врахування при естетичному аналізі моментів “учуднення” авторського “я” тарізної міри його оприсутнення в тканині художнього твору.
Симптоматичним відейному аспекті видається вже саме звернення Франка до теми Мойсея, творцянаціональної релігії і першої в стародавньому світі власне національноїісторії. На загальну думку істориків, саме рахуючи від започаткованоїнапівлегендарним Мойсеєм доби пророків на межі ІІ й І тис. до н.е., можна вестимову не про патріархальну родину, а про єврейський народ. Франкові наконфесійній специфікації не залежало – його неослабний, упродовж десятиліть,інтерес до єврейського питання не дається редукувати ні до справ віровизнання,ні до комплексу соціальних, правових проблем, — цей інтерес носив насампередполітичний характер.
Франкова поема зідейного боку з месіанізмом стискується досить опосередковано – Франків Мойсейне наділений визначальним і сутнісним для класичного пророка – місіонера“почуттям посланства”, яким дорожив романтичний націоналізм і яким відзначалися“братчики”. В “Молодої України” його вже заступило почуття обов’язку, авідповідно й національний герой утратив свою харизму, зробившись трудівником –“каменярем”. Не випадково й про Мойсея в тексті раз у раз наголошується, що вінвіддав своєму народові “весь вік, весь труд”, “для того трудився” – цевідображає характер Мойсеєвої місії як власне виховної, світоглядно-формуючої,отже, типово інтелігентської (показові епізоди з дітьми, чию “кров і душу” такипросякли чуті з колиски “пророцькі слова”). Саме в цьому сенсі треба розумітиМойсеєву заяву, що Ізраїль піде “у мандрівку століть” із печаттю його,Мойсеєвого, Духа. А що цих сорокалітніх цілеспрямованих трудів виявилося все жзамало, аби викликати в народу посісти власне царство, то потрібен рішучий пасіонарнийпоштовх, який спричинив би одномоментний перехід від помалу накопичуванихкількісних змін до нової якості – від юрби до народу. Функцію такогопасіонарного поштовху й виконує Мойсеєва смерть, чи, точніше, зникнення: певнимчином тут дублюється парадигма “пустині” – Ізраїль уражений навіч представленоювідсутністю Мойсея на горі, його небуттям, простотою (“І було те “нема”, Мовжах смерті холодний” і бунтується – повстає він опираючись цій новоутворенійпустоті, тобто це і є в чистому вигляді “бунт духа” (“Із номадів лінивих сямить Люд героїв створить”). Місія героя-інтелігента завершилась – з “маси”викристалізувався “народ-творець”.
Таким чином,завдання витворити з “мас” українську націю було для Франка аж ніяк не сутополітичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, бонаціональна спільнота, взята як самостійний суб’єкт історії, є для нього впершу чергу певним типом випродукуваної свідомості, цілком співставним іземоційно-вольовою інтенційністю свідомості індивідуальної. Отже, Іван Франкобув людиною, яка втілила в національній ідеї пафос величної та трагічноїісторії – долі українського народу, саме у “франківський період” постаєзавдання створення української політичної нації; але для Франка завданнятворення української політичної нації не було політичною програмою, авиокремилось як філософсько-антропологічна проблема.
Національнаспільність є для нього насамперед певним типом свідомості, котра може бутизіставлена зі свідомістю індивідуальною. Франко і “Молода Україна “ вводять вкультуру парадигму вибору національності: національне, відокремлене віддержавного, виступає “потребою душі” – проявом індивідуального духу в йогосаморозвиткові.
Якщо в творчостіФранка головним було служіння народові, то з ім’ям Лесі Українки пов’язаніпоява в українській літературі особистості; народження нового для Українифеномена індивідуальності, яка постає проти сили колективу. Це буловідображенням найхарактернішої риси українського національного типу –індивідуалізму. Українець не сприймає волі, не вичерпується приєднанням доколективу; при цьому індивідуалізм поєднується з ідеєю рівності та неприпустимостінасильницької влади. Але український індивідуалізм – «це боязнь форми.Індивідуалізм у звичайному розумінні протиставиться філістерській, пересічній,прийнятій формальності. Індивідуалізм – своєрідність, оригінальність форми. Нашіндивідуалізм – це перед філістерська свобода, степ, степ перед переобраннямйого плугом, степ широкий – воля. І цей індивідуалізм виявляється у тому, щоназивається отаманщиною. Це знову лірична втеча від твердих форм, відгарантованих берегів, від загального і конечного».
Глибокоюекзистенціальною є творчість українського письменника та мислителя МихайлаКоцюбинського (1864-1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуженнялюдини, втрата органічного зв’язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження –результат “завойовницького” ставлення людини до природного буття. Людина –завойовник “одягає землю в камінь й залізо… бичує святу тишу землі скреготомфабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом”. В результаті туга йсамотність (“Інтермеццо”), а той смерть як спокута за втрачену гармонію зприродою (“Тіні забутих предків”). Отже, “перемога” над природою обертаєтьсяпоразкою для людини. Вихід Коцюбинський шукав в поверненні до природи,“перенесенні” її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постійногодіалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм “внутрішнім”.
Започаткувавши вукраїнській літературі жанр “потоку свідомості”, Коцюбинський змальовуєбагатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціональногоаналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість.Звичайно, людина тісно пов’язана з навколишнім природнім і суспільним світом.Проте його цікавить не “зовнішні” (природно-соціальні) спонуки людськоїповедінки, а саме “внутрішні”, згідно з якими реалізуєтьсяіндивідуально-неповторне “структурування” світу особистістю, творення власного,внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зісвітом специфічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермінується“серцем”, а не зовнішньою необхідністю. Коцюбинський виразно змальовує особливо“побожне” ставлення українця до землі. Його творчість пронизана екзистенціальнимимотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини.
Видатний українськиймислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951) бувприхильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, алерідко розходився з ним у тлумаченні національного питання. Погляди з цихпитань, а також змалювання подій української революції 1917-1918рр. знаходимо утритомній праці Винниченка «Відродження нації». “Український народ, який дозлуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив такубагату пісню, таку глибоку народну музику… цей народ, тепер очевидно, упадав,убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважнимидослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку”. Треба, щобруський демократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки,яка устами Російської Академії Наук точно й виразно зазначила, що українськанація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, щоламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинствоперед вселюдським поступом».
Характеризуючиспонуки до прагнення національної незалежності, Винниченко говорить так:“Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься людською мовою інстинктомжиття, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життяв собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстинкт життя,мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцнюєжиттєві її сили.
Тому людина любитьнайздоровішу, найсвіжішу добу свого існування, дитинство, юнацтво. Теплимзворушенням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої пори, коли таксвіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навітьмістична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини довсього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування – до тих людей,до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідкамизросту її життєвої сили.
В цьому є корінь іоснова національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєїнації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій,й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в нихвладичну, могутню силу.
З цього погляду інтернаціоналізмспеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєїнаціональності й роз творення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, єабсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропагандасамогубства, пропаганда убивання життя в собі” [37,72-73].
У його творахвиразно чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації.“Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, радію, електрики?Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань?Чи ж більшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому століттісума страждань порівняно з сумою радощів людських. Меншою… ніж, наприклад, уякому-небудь п’ятому, дев’ятому столітті? Ніхто не може цього сказати”[48-294].
Дуже хвилюєВинниченка й питання, чи має сенс діяльність революціонерів? “Ми – худі,фанатичні аскети, ми пустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де стоятьбожки… Ми хочемо вигнати одгодованих жерців щоб їхнє місце зайняли худіаскети… Але самі божки, самі скрижалі – незмінні, вічні, єдині, закам’янілі –мусять лишитися” [48,294].
Виразно чуються втворах письменника й екзистенціальні мотиви “межових” ситуацій. “Все дурниця, імораль, і кохання, і життя – є тільки один біль. Та хіба ще смерть…” –читаємо в романі “Записки кирпатого Мефістофеля”. В той же час оптимістичнимгімном радості єднання людини з природою – з цілим космосом безпосередньогоприлучення людини до сонячної енергії – звучить Винниченків роман “Сонячнамашина”.
Михайло Грушевськийпередбачав майбутній тріумф українських стихій над усіма перепонами, звертавувагу на могутній інстинкт національного будівництва, який зберіг українськенаселення та постійно відроджував його до нового життя, підтримував унайскрутніших умовах “національне щеплення”, з політичних, релігійних такультурних течій створював невловимі комбінації, які підтримували зв’язокукраїнської території, народне життя в їх роз’єднувальних частинах і незмінно вмоменти питання про їх національне об’єднання.
Він постійнонаголошував, на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовнимлогічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначеннябудь-якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки таенергію розвитку.
Михайло Грушевський,даючи визначення українства, наповнював його соціально-політичним змістом. «Теперішнєукраїнство, — писав він, — се те, що було од віків на українській землі:домагання для українського народу рівного права з іншими народами – права бутигосподарем на одвічній своїй землі.
Тільки що народназивав себе в давніх віках народом руським, а як ся назва означати івеликоросів, і тих що від українського народу його права відбирали, то він несхопив далі сил іменем себе називатись і пошукав собі іншого імені».
А почалось це десьіз середини ХІХ ст., бо як відзначає М.Грушевський, “іменем Українців від часівШевченка означалися люди, які хотіли волі для України і всього українського народу,рівності, «освіти і добробуту всіх людей».

РОЗДІЛ ІІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГОНАРОДУ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ХХ ст
Виходячи із потреб суміжних наук у 20-ті роки етноментальні дослідженняпроводять багато інститутів. Зокрема Український Демографічний інститут,очолюваний М.Птухою, досліджував біосоціальні процеси в системі українськогоетносу. Ці питання досліджували також Етнографічне, Географічне, Антропологічнетовариства. Слід відзначити працю в 3-х томах “Матеріали до антропологіїУкраїни” під керівництвом Л.Ніколаєва.
Дослідники українського відродження 20-х років наголошуютьна «необарокковому» характері творчості його учасників. Тим самимвстановлюється спадкоємність “кларнетично-вітаїстського” стилю 20-х років з екзістенціально-кордоцентричнимиорієнтаціями традиційного українського менталітету: «Філософія «відповідальногосерця», «серця всесвіту» – центральна у творців необарокко – йде… від їїпершотворця Сковороди, через Шевченка і Гоголя до Тичини».
Українське відродження 20-х було яскраво-пристраснимспалахом, революційним вибухом національної енергії української інтелігенції,розбудженої Шевченком і п’янким повітрям свободи і суверенності України1917-1920 рр. Українська інтелігенція 20-х років вперше за останні 300 роківзробила відчайдушно-героїчну спробу підвестися з колін, випростатися, закритисвоїм “відповідальним серцем” свій народ, свою культуру. Не всі витримали докінця напругу бою – у 1933 р. капітулював Тичина (“поцілував пантофлю папі”, зайого власним виразом), пізніше підніс руки вгору М. Бажан, «відкупився» віршем («Із-загір та з-за високих») М. Рильський, застрелився М. Хвильовий. Винищенняукраїнської інтелігенції було свідомо запланованою акцією “упокорення” Україниі отримало назву “Розстріляне відродження”.
У 30-х роках дослідження в галузі етнопсихології, проблемментальності етносу зараховані до типу буржуазних наук. Склалася великапрограмна в наукових дослідженнях. Тільки в 70-х роках в СРСР науковцівисловили думку про нерозробленість категорій, понять наукової галузі подослідженню світоглядний, психологічний особливостей етнічних спільнот.
3.1 Студії з питань дослідженняукраїнського національного характеру
Важливий вклад у процес дослідження української ментальності та етнопсихологіїукраїнців зробили вчені-українці з діаспори. Сюди відносимо: “Студії зукраїнської ментальності та антропології” Ф. Вовка (Прага, 1927), “Українськадуховність в її культурно-історичних виявах” Я. Яреми ( Львів, 1935 р. ),“Головні риси українського світогляду в українській культурі” Д. Чижевського (Подебради, 1940 р. ), “Світогляд українського народу” І. Мірчука ( Прага, 1942р. ), наукова праця Ю. Липи “Призначення України” ( Львів, 1938 р. ), в якійвін пояснює суть українського менталітету та місце українського етносу усвітовому розвитку. Цікаві підходи до вирішення проблеми відображено в роботахВ. Щербаківського “Формація української нації” ( Подебради, 1937 р. ), В.Петрова “Походження українського народу” ( Регеноурд, 1947 р. ). Патріотичнимспрямуванням відзначається праця Д. Донцова «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.)та ін.
Великий доробок внесли своїми працями О. Кульчицький, Б.Цимбелістий, Є. Юнацький, М. Шлемкевич, В. Янів, праці яких були надруковані уповоєнні роки у США, Франції, Німеччині. Окремі їхні статті вміщені у збірці“Українська душа” ( Київ, 1992 р. ).
Вони розглядають проблему ментальності з точки зорунаціонально-обумовлених психофізичних властивостей.
Визначний вчений-історик В. Липинський в своємуідеологічному творі “Листи до братів-хліборобів” українській вдачі посвятивцілий розділ (останній ).
Основною рисою української вдачі вважає Липинськийіндивідуалізм, але, вбачаючи насамперед небезпеки індивідуалізму, він наголошуєв першу чергу не український індивідуалізм, але брак українськогопідпорядкування, або, щоб виразитися словами самого Липинського: “стихійнийнахил до всякого індивідуалістичного анархізму і різної, отаманщини” [58, 20].Сам індивідуалізм аж ніяк не є лихом, як це Липинський виказує на прикладіанглійців: «Англійський провідник-індивідуаліст має стільки імперіалізму,містицизму, ідейності, волі та розуму, що він свій – даний йому, як йукраїнцеві од природи – індивідуалізм та анархізм потрафить обмежити суверенноюверховною владою одного ( монархією ) і обов’язком супроти своїх підвладних.Звідси англійська вірність монарха підвладним і підданим монархові; звідсивірність поодиноких вождів своїм підвладним і їх відповідальність перед ними;звідси вірність підвладним вождям… Українському провідникові таке обмеженнявродженого йому індивідуалізму та анархізму даються дуже трудно».
Ця національна хиба корениться глибоко в історії,наприклад, Липинський цитує погляди чужинців: “Вони не мають влади і живуть вворожнечі між собою”. Так характеризував вже в VI в. нашої ери мешканцівукраїнської землі візантійський письменник – Маврикій. А далі вже від себедодає Липинський: “княжі усобиці і самоослаблення княжо-варяжської держави наУкраїні за часів київських, завдяки хиткости і слабости верховної влади, яка немогла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній верстві і кипіла ірозкладалася в котлі української анархії. Боярська сваволя в державіГалицько-Волинській по тій же самій причині і з такими самими наслідками.Магнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україну за часів безвладної ісвобідної “Річпосполитої” польської… Самовирізання Хмельничан, цвітукозацької України, завдяки знищенню верховної влади, поваленої ними самимиразом з династичними і монархічними плянами Великого Богдана”. Отже, цейегоцентризм веде до браку дисципліни, до оплюгавлювання власних авторитетів, доневміння, створити свою владу чи до поборювання власної влади, до фантастичногогасла “України без влади і без підвладних”, що знаменує в правді замилування досвободи, але одночасно вказує на невміння її запевнити у зударі з ворогом, який– при всіх своїх хибах – має однак виразну тенденцію до “поважання до своєївлади”, якої нам треба б у них “повчитися”, якщо не маємо заплатити за наш бракдосвіду “політичною незалежністю українських земель”. Так, Липинський вияснює віншому місці вчинок Андрія Боголюбського, якого українські «демократично-республіканськіісторики та політики лають… за те, що він знищив Київ. Але вони не кажуть,що Київ був гніздом анархії серед тодішньої руської провідної верстви і щоАндрій Боголюбський тому поклав основи могутности держави московської, щозміцнив київську владу, оперши її виключно на дисципліновану північно-руську, ане анархічну південне руську частину цієї верстви». Іншими словами, коріньнашого лиха “в надмірнім обособленню та індивідуалізмі одиниць. Українськілюди, не зв’язані між собою ні в просторі ( сполученнями органічними ), ні вчасі ( спільно усвідомленою традицією ) посідають сталу тенденцію додиференціації ( поділу ) при великій нездатності до інтеграції ( сполучення).
Друга характерна риса української вдачі – це перевагаемоціональності над волею та інтелігенцією. Зробивши спостереження, Лип енськиййого далі дуже пластично розвиває: “Надмірною чутливістю, при пропорціональнозаслабій волі та інтелігентності, пояснюється наша легка запальність і скореохолоджування; пояснюється теж дразливість на дрібниці і байдужість до дійсноговажних речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зіслізьми, молитвами і “всенародніми” співами проходять так само скоро й несподівано,як скоро й несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній ітривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, організованою,послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керованавіжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональнихподражень, які нищать попередні. Досить, наприклад; подразнити чиюсь амбіцію,або дрібне хотіння, щоб він під впливом цього дрібного подражнення забув проідеали та хотіння, рішаючі іноді про буття цілої нації. При таких умовах,політика, як умілість організувати і здійснювати розумом та волею певні сталіхотіння та ідеї, єсть на Україні найбільше тяжкою та невдячною працею.
Брак волюнтаризму відзначено й в інших місцях і кажеться,що саме в зв’язку з лінивством не розвинулися в Україні дисципліна, послух,громадська солідарність, здатність до жертви й самопосвяти. У другому місцітвору Липинський відзначає, що брак волюнтаризму в Україні був ще доповненийпоширенням «соціального фаталізму», тобто вірою в автоматичність поступу. Так,наприклад, переконання, що “український народ має прекрасну мову, чудову пісню,багату територію і сорок міліонів” доводило до ілюзії, що “при неминучійперемозі світової демократії витворять вони автоматично українську націю і дадутьїх власну державу».
Величезна перевага ендотимного тла над інтелектуальноюнадбудовою. Липинський ставить це в зв’язок із плодючістю української землі,вказує на велике пов’язання українця з землею. Навіть сам заголовок його книжкиЛисти до братів-хліборобів вказує на роль землі, яку приписує він зв’язкові ізземлею. «Любов до землі є основною динамічною силою, як української, так і всіхосілих націй».
Липинський, стверджує, що: “… причиною ( другою, бопершою є геополітичне положення на перехресті шляхів ) нашої недержавности єстьнайбільше в Європі родюча земля і добре підсоння”, бо вона веде до швидкої «дегенераціїгромадських інстинктів». Це легкість боротьби з дуже сприяючою людині природоюрозвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство інездатність до постійного, довгого і методичного зусилля».
Липинський, відзначаючи український романтизм, докоряє, щов нас саме ідеалізму нема, — звичайно, розуміючи під цим терміном певнуспеціальну відтінь: тут не йдеться від відірвання від матеріального, не йдетьсятільки про визнання принципу переваги нематеріального, духовного, але ідетьсяпро скристалізовану вже не матеріальну мрію в конкретну ідею, яка вимагає своєїреалізації – ціною зусилля, а іноді й жертв.
Липинський наголошує у своїй праці на негативи вдачі,вказуючи наскільки вони спричинили до наших історичних трагедій, а зробить це зтим більшим полином, що він завжди перебуває під впливом недавно пережитоїнової трагедії, що випливала з анархізму вдачі, пасивності й утопічногомрійництва, без достатньої вольовості на чин, на ризик, на священну війну.
Потрібно, як Липинський, вийшов і його сучасник (аодночасно один із опонентів Дмитро Донцов у своїй ідеології від питання пропричини наших політичних невдач, і знайшов їх у нашій духовності, у нашійнаціональній вдачі. І тому в своїй основній книзі Націоналізм не хоче даватиніякої програми партії чи руху, а трактує свою книгу як виклад певногосвітогляду, що мав би прийти на зміну світогляду його сучасників.
У Націоналізмі не можна знайти викладу про духовність, апоодинокі Констанції треба вибирати з тексту.
Донцов розглядав націоналізм як світогляд українськогонароду. Центральний пункт теорії Донцова – принцип волі, тлумаченоїірраціоналістично. Основою, “ґрунтом” національної ідеології вважав волю наційдо життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології вінрозглядав “національну романтику”, що ставить над усе загальнонаціональну ідею.Донцов наполягав на “нетерпимості” навіть “фанатизмі”, без яких, мовляв, неможе успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинськоговважав, що боротьба за самостійність є справою “активної меншості” (еліти)нації. “Нація глядить у минуле”, — писав Донцов у праці «Націоналізм», — звідкив традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити длямайбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хочеперемогти, — повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією інадихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійновидатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім їїстаном».
Донцов відзначає примат розуму над афектом, при чому афект– пристрасть все таки треба відрізняти від простого почування (хоч цього вінвиразно не каже), бо саме в афекті є елемент чогось постійного, тривалого івитривалого, коли саме почуттєвість робить схильним до примхливої змінності, якми це бачили у Липинського. І згідно з тим Донцов уже виразно каже пронаявність сентименталізму в українців. Цей квієтизм вдачі призводить до ідеалуспокою як життєвого стилю, а цей ідеал непорушності переходить навіть в ідеалкраси. “Звідси їх краса (тобто краса сучасної провідної верстви українців) булане в стримлінню до здобуття, а в тузі до ідилією, за збереження того що є”.[58,25]. Донцов ставиться критично до таких властивостей – ліризм, щире чуття,безмежну доброту, любов до світу й людини і говорить, що це є краса, яка “відірванавід хотіння”.
Про “індивідуалістичний егоїзм” говориться у його праці,держава мала бути для одиниці. “Обиватель дивився на державу з точки поглядупотреб і цілей одиниці, з погляду “природжених прав людини”, які в першій мірімали респектуватися. Не з гори в діл, лише з долини в гору. Важне було не міцьдержави та її влади над всіми багатствами – матеріальними й людськими країни, лишезабезпечення щастя одиниці або одиниць. Ясно, що коли при такім погляді на річодиниця або народ приходили в суперечку з державою, з нацією – державнонаціональнийідеал відходив на другий плян. Нація не має права над одиницею, яка є сувереннадо того степеня, що має право сецесії з даного національного або державногозв’язку. Щоб той, хто родився українцем, мусів бути українцем, це було дляпровансальців нечуване насильство над «свобідною особистістю».
У 1938р. вийшов твір “За силу і перемогу” Дарії Віконської(за справжнім іменем Іванни Федорович-Малинської). Етнопсихологічніспостереження Віконської зібрані у розділі «Психіка ресантименту». Віконськаідеологічно зближена до Донцова, і етнопсихологічні констатації в неї подібнідо думок про українську вдачу Донцова, але виклад твору її спокійніший, хоч івона також виходить із негативних рис вдачі з бажання, щоб ми їх позбулися.
Відзначає український вибуялий індивідуалізм і наш бракпідпорядкування, брак вольовості, пов’язаний з пасивністю та лінивством, принадмірній чуттєвості, натякає на нашу охоту допомогти іншим.
Інтерпретація українського індивідуалізму виходить іззагального твердження, що ідеал бути сильним та могутнім – це “подекуди ідеалкожної людини”, але в нас зокрема він розвинувся під впливом степу – отже,географічного чинника. Бажання індивідуального самовияву – це своєрідненадолуження (компенсата) за збірну вікову неволю. А що в нас неволя була станомперманентним, до цього ж неволя часто дуже в дошкульний спосіб врізувалася в свідомість,то і бажання компенсата було в нас дуже сильне. Проте, за даних умовіндивідуальний самовияв дуже обмежений, а це в свою чергу збуджує в нас реакціюжалю, невдоволення.
Коли поневолення народу, з одного боку, впливало наскріплення прямування до індивідуального самовияву, то з другого боку –ослаблювало прямування до підпорядкування, — і породжувало бракдисциплінованості: хто не почувається членом даної держави, той не звик думати,ані поступати категоріями цілості та спільноти.
Коли ж іманентне нам прямування до самовияву, степенованеще неволею з її обмеженням збірних виявів і з зменшенням індивідуальногорозвитку, століттями є не заспокоєне, тоді людина вступає на бездоріжжянеправильних реакцій, — що ми до підвищення власної вартості не змагаємо шляхомвпертого виявлення себе, але знижуванням вартості інших, знецінюванням їхньоївартості, досягнень, праці, — коротко: «Особисте, невдоволення виявляється укритиканстві, злобі, зависті. Не підношення себе догори, але стягання іншихвниз стає характеристичною недугою, і це призводить до фальшивого розуміннярівности, яка в нас розуміється як не рівність старту, але як рівність осягів,чого ніде у світі нема й бути не може».
Ця хиба ще степенується при браку вольовості, бож саменапругою волі можна перемогти все, навіть важкі обставини, і можна при силіволі за найважчих умов самовиявитися. Коли ж тої волі не стає, тоді зновувертається до “стягання в болото” інших, зокрема при нашій перечуленості. Тут іджерело понижування здібніших чи щасливіших, тим самим неохота до авторитетів,які за таких умов рідко можуть закріпитися.
Розчулюючися над самими собою, над особистими невдачами, мимаємо нахил співчувати з подібними невдачами, та навіть зі слабшими, бо церодить у нас відчуття, що ми таки сильніші, коли можемо милосердитися надкимось, допомогти йому. “Любимо, майже бажаємо, щоб наш земляк був ще бідніший,ще безрадніший за нас самих, щоб мати змогу, обдарувати його нетактовнимспочуттям або часто неподільною допомогою. Тоді хвилево почуваємося “вищими”…«Він такий бідний» – це перший та останній, найсильніший аргумент у користького-небудь… «І саме той чинник, мабуть, спричинився до скріплення прямуваннядо подавання допомоги, а відомо справді з інших місць, що в нас є незаперечнасхильність до подавання допомоги «згори вниз».
Українська людина – на думку Віконської – «задивлена вдрібні успіхи дешевої амбіції, нездібна до справжнього творчого гніву ані доглибокої творчої радости, нездібна обурюватися ані захоплюватися цілою істотоюнездібна до одержимої любови, що одна у парі з холодним розумом дає непереможнусилу доконати на вигляд недосяжного, нездібна врешті до героїчного відчування життя,яке задля великого діла нехтує особистим, малим». Так то Віконська в одномуреченні збирає всі основні хиби вдачі, що стали основою наших історичних лих,причому вона у цілому викладі дає доказ, як дуже комплексною є удача людини, іяк то одна причина – в основі вікова неволя – може в різних напрямах формуватиментальність людини та спільноти.
У 1938 р. вийшов твір Юрія Липи “Призначення України”. Уцьому творі переважає ясний оптимістичний том. Ю. Липа захоплюється українськоюлюдиною. Він відзначає значення фактору людини як такої, применшуючи значеннягеографічних формуючих чинників і підходить правильно до аналізу українськоїдуховності, коли він її розглядає не у статичному стані, а в еволюціїнашарувань, — тобто в динамічному процесі формування української нації впродовжвіків, розглядаючи послідовно впливи різних пришельців, чи різних культур, щодіяли а Україні. Але робить помилку, перебільшуючи вплив позитивних нашарувань,при рівночасному применшенні впливу негативних. Коли Липа приймає, що українцівід Трипілля мають давню хліборобську культуру з матріяхатом, ніжністю, але йвпертістю, запопадливістю, розважливістю, тоді він відзначає збагаченняпозитивами індивідуалізму з його нахилом до краси мистецтва, шуканням правди.
Липа підкреслює хліборобськість нашої вдачі, тобто їїпов’язаність із землею. Цю рису завдячуємо колонізації трипільців в ІІІ тисячоліттідо Христа. В характері трипільців відзначає надзвичайну енергію яку вони мусіливиявити добуваючи країну лісів, боліт і луговин, перемагаючи змінність ісуворість природи. Трипільці не творили великих державних організацій і їхняекспансія йшла у напрямі опанування природи. Це дуже важливе твердження, бовоно багато значить і в сучасній психіці українця.
З хліборобським світоглядом тісно пов’язується матріархат:“в центрі духовности цього кругу стоїть жінка – мати, істота, що єднає колосебе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення – це образВеликої Матері, божества прапрадідів сучасних українців” [58,33]. Перевагаматері пов’язана з “самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібнінасамперед вміння господарювати, витривалість у праці й традиціоналізм у праці”[58,33]. При цьому відзначений і мужеський елемент у родині. Скріплення чоловічогопервня в родині – це вплив Готських, які «найбільшого перевороту довершили всамій структурі родини. Це відбилося в містерії українського весілля, щосимволізує перехід від середньоазійського матріярхату до індогерманськогопатріархату».
З поняттям української родини є тісно пов’язане поняттявласної хати, дому. Це має ще й інше значення: дім – це те місце, де людина єлюдиною. Це – осередок людства для українців.
Липа применшує силу індивідуалізму в українців, априбільшує їх дисциплінованість. Тим часом ціла низка місць з самого твору Липивказує на індивідуалізм, а тому його концепція видається штучною. Липа приобговоренні індивідуалізму виходить із наступної цитати: “Потяг до краси насичуєціле життя українця. Крім ділянки музичної й поетичної творчости, видно це і водежі, і в оселі, і в любові до природи… Багата поетична натура українцявисловлюється в незмірній кількості дум, побутових і ритуальних пісень, приказок,легенд…”. По цій цитаті сам Липа дає наступний коментар: “Ця риса,мальовничий індивідуалізм – це те, що вперше впадає до очей чужинцеві. Недармаописи України від Гердера до сучасних мандрівників підкреслюють цю прикметуукраїнського характеру і надають цілому краєві назву Геллади. Правдоподібно,таки є зв’язок індивідуалізму з гелленським первнем раси” [58,35]. Далі йдеінтерпретація причин ослаблення українського індивідуалізму в порівнянні згрецьким, для якого основною характеристикою є Пітагорейська засада: “людина ємірилом речей”.
Проте рівночасно Липа відзначає, що для українцяхарактеристичне переконання в тому, що Україна є центром світу, і додає відсебе такий коментар: «це є також нормальне для духовності — узнавати свій крайза середину світу, як для одиниці фізично здорової узнавати передусім свійорганізм за довершені ший».
Липа твердить при характеристиці українського проводу, що «нелегко добре провадити людей з такими складними характерами, як українці». Виходячиіз ствердження впливу готської культури на нашу дисциплінованість, Липа хвалитьі українську ієрархічність, протиставляючи її вождізмові, і наш традиціоналізм,консерватизм, і природний нахил до життя в гуртах, а доходить він доствердження, що провід – це мистецтво, яке мусить рахуватися з тим, щоукраїнець не перенесе нічого насильного, що придушувало б особу, і що українецьє ворогом сліпих авторитетів, бо в нього високе ставлення особистості. ТомуЛипа дає теорію моральної вартості провідника. «Чи то буде вибір отаманачумацької валки, а бо навіть парубоцької ватаги, чи пошана для королівськогоабо гетьманського маєстату підставою буде завжди поза кваліфікаціями воєноначальникачи провідника – передусім його моральна вартість. Тому найвищий, найвеличнішийпровідник для українця – це той, що найповніше висловлює собою моральнусправедливість. На другім місці лише треба згадати про те, що він має бути йособисто талановитим і продовжувати давні традиці».
Липа пише про українську войовничість, але одночасно єзгадка, як то “кількадесят тисяч образів, мальованих вояками в таборахінтернованих, це на 95% — квіти, лагідні краєвиди і ідилії. Ба, й у сучаснихбойовиків побачимо лагідно коліровані й умаєні квітами герби. З рештою, цялагідність, а навіть «ніжність», що її несправедливо дехто змішує з безсилістю,не зменшує бойовости, ані не виключає жорстокості».
Трипільська культура — культура хліборобів – вимагала длясвого існування впертості, енергії. Хліборобство виплекує такожпередбачливість, розважливість, холодність. Говорить про «втечу від світу»Сковороди: «Втечу від суспільного життя – це зменшення себе, це – обниженнявартости власного життя, це нехіть до продуктивности на ширшу скалю. Як жежахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і кляс! Вони звірячи малі йбезсилі – ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Коробочкий Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах інижчих емоціях, бо вони не здібні до сублімації цих емоцій у вищі, більшесуспільні. Це – хутір, або українці на нижчім ступені духовности».
В загальному констатації Липи виступають наче в певномуконтрасті, а чи навіть виразній опозиції до його сучасників, і він почувається,щоб очистити українську духовність (обмити) в очах оточення. Липа –інтелігентний та начитаний – може мати велике значення як стимул до шукань.
Яким Ярема у праці “Українська духовність в їїкультурно-історичних виявах” зазначає, що вдача людини чи народу – це не простосума поодиноких властивостей, а суцільна структура. Він не є прихильникомзакостенілості національної вдачі, — навпаки, підкреслює “пластичність психіки”[58,46]. Ярема відносить українців в групу інтровертивних народів і як першийвияв інтровертизму вважає негативне відношення до зовнішнього світу, яке можепроявитися у критизмі у насміху над дійсністю. «Шляхом ізоляції, — зазначаєЯрема, — намагаємося як-небудь позбутися невиносимої дійсності. Ми утікаємо віднеї на самоту, чи то у світ власний – внутрішній, або її не зауважуємо, або їїідеалізуємо. У всіх тих випадках займаємо супроти неї пасивну поставу».
Із спрямуванням уваги на власне нутро випливає йукраїнський егоцентризм, “що змагає до підпорядкування всего інтересам та цілям«я», «на вищому ступні індивідуальної культури він спіритуалізується. Найвищоюціллю змагань стає власна морально-духовна досконалість чи то вічне щастя позамежами земного». Егоцентрична постава, що «дає перевагу всьому особистому надусім загальним», ставала в нас причиною історичних катастроф.
Ярема зазначає: «Центр ваги спочиває на забезпеченнюсвободи індивідуальности. Життєві інтереси та вимоги загального – цілогоідентифікуються всеціло з інтересами складових частин – індивідуальностей.Окреме отримує примат перед загальним. Віссю і вихідною точкою цієї концепції єіндивід».
Одночасно Ярема вказує, що українці при великімегоцентризмі, при «соціальнім незацікавленні», мають цінну соціальну здатність «прямуванядо несення допомоги». Є це «здатність соціяльної симпатії, гуманність», що полягає«на відчуванні себе самого в других і ототожнюванні з ними».
Ярема відзначає, що поруч із «проповіддю любови ближнього»в нас появляється ще інша соціальна прикмета, «так знаменна для українськогодуху»: «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, — розуміти,що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж наш».
Толерантність появляється у релігійній сфері танаціональній. Випливаючи з цілої постави українця толеранція пов’язана ще зіншою властивістю вдачі – з українською неагресивністю ( розвиненоювойовничістю ). Ярема відзначає, що вже в княжі часи українська добродушністьпроявилася з повною силою, а дух християнства тільки скріпив цю властивість.
Українська неагресивність залишила сліди і у внутрішньомужитті. Тут Ярема пригадує заповіт князя Мономаха: «Не вбивати ні не винного, нівинного, навіть коли заслужить на смерть, — не губіть душі жодного християнина».
Свою працю Ярема закінчує загальною характеристикою і донеї додає картину тих впливів, що йшли в напрямі скріплення українськоїінтровертивності.
Українська інтровертивність тісно пов’язана з географічнимиумовами. З одного боку, одностайність краєвиду, а з другого – безмежний простірзумовлював вільність. Третій географічний чинник – урожайна земля.
Українську інтровертивність скріпили зовнішні впливи таісторія. “Будучи сама наслідком інтроверсії, ( історія ) цю інтроверсію щебільше поглиблювала”. Безнастанні історичні лихоліття спричиняли кожний разнову утечу від світу, а вслід за тим спадали на край і нарід нові зовнішнілиха. На ґрунті такої психології виростала духовна культура, яка нарід далівиховувала” [58,54].
Панас Феденко у праці “Науковий Збірник УкраїнськогоВільного Університету у образі” показує як характер зумовлює історичну долюнароду й історія в свою чергу впливає на характер.
Феденко виходить від географічного аспекту степу і робитьтаке зауваження: “Степ в нашій історії, як був, то в дуже малій мірі феноменоместетичним, але переважно тим елементом, що постійно держав українську людністьу фізичній і психологічній напруженості, протягом довгих віків”. Зі степомзв’язане поняття перманентної катастрофи як «домінуючий чинник у нашій історії».
Феденко відзначає, що важке геополітичне положення Українизродило в її людності і героїчну поставу і стало основою лицарського духа,зокрема в козацьку добу. Він також зауважує, що якщо у поодиноких народів їхнянаціональна вдача витворювалася під впливом поодиноких домінуючих в життісуспільних верств, то в Україні формуючою духовність верствою було козацтво.
Розлогий степ не давав змоги рівномірно організувати йогооборону і це є причиною індивідуалізму. «За польсько-литовської доби нашоїісторії центральна влада не дбала за оборону України, і весь тягар війни зстеповиками ліг на плечі самої людности, якій доводилося з рушницею за парканомстояти».
Феденко відзначає, що з українською свободолюбністю єпов’язане відчуття особистої гідності.
Постійна загроза степу мала ще й інший наслідок: погорду домаєтку, до грошей, яка «поширена в українському селянському побуті, зокрема ушлюбних справах. На придане молодої не звертають такої уваги, більше цінятьздоров’я та вдачу».
Феденко про українську почуттєвість пише: “Постійна небезпека,непевність завтрашнього дня дала тій добі своєрідну печать меланхолії поряд знайбуйнішим виявом веселого настрою. Мабуть відсіль походження має українськийгумор з його головною рисою: бачити за зовнішньо-веселим сумний зміст”. Віншому місці свого твору він відзначає, що почуттєвість є характерною для села,а для міста властивий більше раціоналізм.
Феденко зауважує, що катастрофи, які випливали з степу,спричинили до замкненості українця, “яку сторонній глядач часто схиляєтьсявважати за хитрість: мовляв “малорос і не збреше, і правди не скаже”. Особливоце виявляється в поширенні у народній мові відповіді у формі захисту. Ця рисавипливає з бурхливої історії України, по якій мандрували протягом століть різнівійськові сили. Виявляти свою щиру думку перед ними бувало зажди небезпечно.Відсіль здержливість, “слухай і на вус мотай”, не виявляй свого чуття навітьвиразом обличчя ані рухом. Може ця зовнішня нерухомість утворила для українцівопінію лінивих [58,58]. Щодо нерухливості, то пов’язує її з характером селянськогонароду.
Олександр Кульчицький у праці “Риси характерологіїукраїнського народу” відзначає, що душу народу формували століттями різнічинники і вирізняє шість чинників:
1). Расові; 2). Геопсихічні; 3). Історичні; 4).Соціопсихічні; 5). Культуроморфічні; 6). Доглибнопсихологічний.
Кульчицький зупиняється на двох расових елементахукраїнського народу: динарському ( 44% загалу населення ) та остійському ( 22%). Людину остійської раси Кульчицький характеризує як залежну в собі, якауникає контактів з зовнішнім світом, залишаючись в інтимній сфері свогоблизького оточення («моя хата скраю»). Динарська вдача відзначається великоюсилою почуттів, вигуковістю. «Те, що в українській психіці відповідає“козацькому ідеалові”, виявляє переважно психічні тенденції динарської раси».
Географічний чинник відбився на українській душі трьомарізними полосами української території. Північна низинна полоса з лісовоюгущавиною, трясовинням впливає на зменшення життєрадості, людина відчуває обмеженість,яка веде до обережності, терпеливості.
Середня смуга – лісостепу – спричинює своїм сухішим татеплішим підсонням збільшення життєрадості і оптимізму. Багатство лісостепувикликає в хлібороба лагідність, щедрість, почуття довірливості, релігійноївдячності.
Південна смуга безкрайого степу викликає бажання“нестриманого руху в безконечність”. Степ породжує тугу, сповнену ентузіазмом ушуканні недосяжного.
Історичний вплив на українську духовність Кульчицькийпов’язує з геополітичним “межовим положенням”.
Про вплив соціальної структури пише: “Українці, позбавленіу висліді історичних умов життя своєї шляхти і не маючи у висліді створенихумов класного “третього стану”, залишилися в своїй основі селянським народом,що не сприяло розвиткові психічних прямувань і диспозицій, властивих для соціальнихформ великого засягу, доцільно зорганізованих. Навпаки, життя селянина,зумовлюючи глибокий індивідуалізм, твердо закорінений, сприяло розвиткові малихгруп. Соціальне життя таких груп розвивало психічні властивості, бажані й формованідля інтимності, — отже почування симпатій й спочування, дружби й вірності, яктеж дар вчування і розуміння” [58,62].
У статті “Світовідчування українця” Кульчицький робить такезауваження: “Розглядаючи по черзі поодинокі аспекти української психіки вїхньому відношенні до світосприймальних настанов, ми могли ствердити, що частовиявлялася виразна конвергенція, тобто збіжність напрямку тих чинників, щовпливали на формацію української душі. Та іноді назначувалася і дивергенція,розбіжність діючих чинників …” [58,64]. Кульчицький накреслює спільнуструктуру, виходячи від емоційно-почуттєвого характеру, від відомої“кордоцентричности” української вдачі. Кордоцентричність пов’язує зрефлексивністю, яка спрямована на самоформування.
М. Шлемкевич у праці “Душа і пісня” з’ясовує місцеукраїнської почуттєвості. Не заперечуючи великої сили й краси українськоїпісні, Шлемкевич вказує на “зону небезпек, де починаються фатальні наслідкинаших душевних скарбів”. Він думає, що «настроєва пісенність боїться твердої,ясної форми, бо форма вбиває настрій».
Брак такої форми пробивається у нашім “славнім і на всіхперехрестях називанім індивідуалізмі, «український індивідуалізм є безіндивідуальностей». Індивідуалізм без ясних форм індивідуальностей це втеча у“свободу”, у широкий степ, це українська анархія. Шлемкевич українську«пісенність» вважає настільки притаманною для української вдачі, що «повнезаперечення пісенної ліричности це значення самих себе. Це спроба самогубства –культурно зовсім безплідна».
Б. Цимбалістий у праці “Родина і душа народу” пропонуєкультурно-антропологічний підхід до проблеми національного характеру. Вінвиходить від твердження про становище жінки-матері в житті українців. Зістановища української жінки в українській спільноті випливає і її активність, іпов’язує що активність із типом нашої спільноти й культури.
Цимбалістий зазначає, що в Україні вихованням дітейзаймається мати і це відбивається на нашій поставі, бо “норми поведінки,характер моралі, ідеал людини, настанова до життя в українця є підпорядкованінормам ієрархії вартостей – типовими для жінки, для жіночої свідомости [58,71].
Про джерело української анархічності пише: «Українськіймалій дитині важко здобути приязний, довірливий стосунок до батька. Він надтодалекий їй, він не виявляє любови ні опіки, а дуже часто служить, як особа,якою страшиться. Дитина йому мусить повинуватися зі страху, але внутрі нелюбить його й бунтується… Як тільки доросте, бажає чим скоріш відлучитисявід батьківського дому, тобто вирватися з-під влади батька. Опісля всуспільному житті людина повторює цю саму настанову, тим більше, що влада чужаі деспотична».
Григорій Ващенко у “Виховному ідеалі” пише: «Традиційнимідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільше відповідаєпсихології народу та його призначенню, ввійшов у психіку мас, відбитий ународній творчості і в творах кращих митців та письменників, що стали духовнимипровідниками народу».
Ідеал людини спирається на ідеал християнського гуманізму,а підставою – є вроджена релігійність українців. Джерелом релігійності є межовеположення України, яке породжувало “межові ситуації” постійної загрози.
Ващенко вказує на центральне значення землі для українськоївдачі і окреслює це так: «Мирні хліборобські заняття сприяли лагідності вдачіукраїнців і загальній інтелігентності їх, бо доісторичний хлібороб мав більшеможливостей, ніж пастух чи ловець, призадумуватись над таємницями природи ілюдського життя. З цим також пов’язана певна глибина й багатство емоцій естетичнихі емоцій кохання».
Ващенко зазначає, що несення допомоги в українців дужепоширене, «любов до Бога має сполучатися з любов’ю доближнього, що виявляється передусім у ділах благодійности, в піклуванні прохворих, убогих, сиріт».
Ващенко підкреслює хоробрість українців: «українці небудучи агресивними, в той же час були дуже свободолюбними й не помирилися б зістановищем рабів».
Мужність пов’язує з відчуттям людської гідності і цимвідрізняє її від простої агресивності, бо хоробрість має чуттєво-розумове, авойовничість стихійне підґрунтя.
«Багатство емоцій естетичних і емоцій кохання” робитьукраїнців обдарованими в мистецтві, зокрема в пісні, яка “своїм змістом,багатством, глибиною й різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою ймелодійністю посідає одно з перших місць серед пісень народів світу».Замилування до краси в українців не тільки на свято, але й на будень.
Про причини нашої невдачі Ващенко пише: «Отже причин нашоїнедолі треба шукати в чині, в дії, — в тому що ми не хотіли, або не могливикористати для блага Батьківщини своїх багатих природніх здібностей. Інакше:причиною нашої недолі є хиби болі».
Дмитро Чижевський, характеризуючи головні риси українськогосвітогляду, називає емоціоналізм, і як ціннісний елемент етики та релігії, і якшлях пізнання. «Філософія серця», — на думку Чижевського, — характерна дляукраїнської думки, але ця філософія має не лише той сенс, що високо оцінюєтьсяпочуття… а саме серце – та найглибше захована в людині «безодня», якапороджує та зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої душі».
Далі вчений стверджує, що безумовною характерною рисоювидатних українців, що знайшла вираз у їхній етиці: це ( в певних умовах ) –нахил до духовного усамітнення. Це духовне усамітнення веде до визнання великоїцінності за окремою особою, визнання для кожної людини права на власний, індивідуальнийетичний шлях.
Але між окремими різними типами людей повинна панувати не боротьба, азгода та гармонія. Для український філософів, на думку Чижевського, — основне,до чого людина та суспільство має прагнути – мир між людьми та мир людини зБогом. До ідеалу гармонії зовнішньої приєднується ідеал гармонії внутрішньої,що є для українських мислителів найвищим ідеалом, метою до якої вони всіпрагнуть. В історії української думки яскраво виступає релігійне забарвлення.
Володимир Янів, як фаховий психолог, концентрує свою увагуна аналізі літературних та наукових творів своїх попередників, систематизуючита порівнюючи їх, для того щоб створити теоретичну базу, “робочу гіпотезу длявсіх дальших шукань” [58,7]. Янів проводить свої дослідження індуктивно. Він розглядаєпроблеми протиставлення Сходу й Заходу з психологічного погляду; психологічногоокциденталізму України з обґрунтуванням доказів про духовну спорідненістьУкраїни з Європою; представляє ідеал української людини на підставі першоджереллітератури. Ідеальну людину В. Янів вивчає з перспективи відношення до іншихлюдей ( “Соціальні інстинкти українців” ), до Бога («Релігійність українців зетнопсихологічного погляду») та з точки зору характеру у зв’язку з вихованням (“Українська вдача та наш виховний ідеал” ).
Характеризуючи милосердність українців, як одну із формвияву гуманності, В. Янів підкреслює що, наприклад, у германців у центріродинних та суспільних турбот завжди була турбота про дитину, то в Україні допомогастарим, немічним та хворим. А це зовсім не властиве малорозвиненим вкультурному розумінні народам.
Етнопсихологічні праці Володимира Яніва – це не лишесинтез, але і новий шлях пошуку істини. Характеризуючи українську духовність,він підкреслює самобутність України і зазначає, що “наша межовість вмайбутньому може стати для нас нашою силою, так як поки що, вона є нашоюслабкістю. Майбутнє, про яке писав В. Янів, це наше сьогодення. Тобто, у світліпроцесів відновлення української держави важливим є питання науковогопередбачення стабілізації та змін політичної системи в Україні.
3.2 Дослідження проблеми ментальності та менталітету всучасній українській науці
В попередніх розділах дослідження відзначалось, що проблема ментальностібула об’єктом розгляду українських дослідників і має значнуісторико-філософську традицію.
Однак і період приналежності України до СРСР дослідженнюданої проблеми приділялось мало уваги і в українській науці, і в радянськійзагалом. Антинауково трактований як в теорії так і на практиці інтернаціоналізмсприяв формуванню в суспільній свідомості тези однаковість всіх “радянськихлюдей”. Країна з багатьма національними культурами, мовами, звичаями почалавтрачати специфічні, унікальні риси культури окремих народів, що її населяли. Вдеяких регіонах, в тому числі і в Україні, склалась критична ситуація із сфероюфункціонування національної мови, наприклад Розпад СРСР, значні зміни векономіці, культурі, соціальній сфері викликали зміну у поглядах на ознаки, щовизначають сукупність нації, і, в тому числі, на проблему ментальності.
Серед сучасних українських дослідників, що вивчаютьпроблему ментальності, національного характеру, окремішності, своєрідностіукраїнського етносу слід відзначити роботу П.І. Гнатенка “Національнийхарактер” (Київ, 1992 р.);
Ментальність, як чинник відродження найкращих традиційукраїнської нації розглядаємо в роботах А. Бичко, І. Бичко, О. Нельми, М.Пірен… та ін.
П. Гнатенко в роботі «Національний характер» досліджуємісце національного характеру в структурі суспільної свідомості. На прикладіаналізу національних характерів різних народів розкриває його зміст. Значнуувагу дослідник приділяє історико-філософському аналізу виникнення і розвиткуданого явища. Зокрема він наголошує, що в філософській і суспільно-політичнійдумці ХІХ ст. в зв’язку з аналізом національного характеру того чи іншого народуформується поняття “дух народу”, яке отримує в подальшому широке розповсюдження.
Аналізуючи національний характер в структурі національної психології,автор вважає, що найбільш повно і всебічно появляється національний характер внаціональній культурі, яка виражає етнічну своєрідність народу. В свою чергу, внаціональному характері відображаються досягнення загальнолюдської культури.Тут особливо наочно ілюструється діалектика одиничного і загального, прояводиничного в загальному.
На думку П. Гнатенка, на формування національногохарактеру, його рис мають вилив установки на стереотипи. Власне вони істворюють той стержень, завдяки якому вимальовується реальний психологічнийпортрет національної спільноти. Як стверджує дослідник, послідовність тут можебути така: несвідома, установки, стереотипи, національний характер. Завдякиустановкам, а потім і стереотипам, створюються уявлення як про “чужу” так і про“свою” спільноту. В питанні про взаємовідношення несвідомого і установки вінвиходить із тези, що несвідомо передує установці.
Велику увагу дослідник приділяє національним почуттям, якскладовій частині національної психології. Вони відіграють значну роль увизначенні поведінки окремого представника етносу, частини етносу і етносу вцілому. Національні почуття істотно впливають на прояви національного характерубудучи основою формування установок і стереотипів. Вони створюють ніби емоціонально-психологічнийфон прояву національного характеру. Національні почуття іманентно властивінародностям, вони характеризують їх поряд з іншим властивостями. Наявністьнаціональних почуттів свідчить про здоровий дух нації. Будучи важливимкомпонентом масової свідомості, національні почуття проявляються в економічній,політичній, духовній сфері.
Ігор Бичко зазначає, що специфічними рисами українськоїментальності є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, уякому панує не холодний раціональний розрахунок “голови”, а жагучий поклик“серця” – в зв’язку з цим говорять про кордоцентризм української ментальності.Друга істотна риса української ментальності – її глибоко особистісний, зврахуванням непересічно-неповторного змісту людського існування у світі, підхіддо тлумачення реальності, який, забезпечуючи унітарно-моністичну модельостанньої, ставить натомість поліфонічно-плюралістичне її тлумачення, утверджуєгармонійне розмаїття буття. Третя риса української ментальності – “антеїзм” – уякому розкривається така риса, як “зрощеність”, “злитість” людини з природою,лірично-поетичне, пісенне переживання рідної природи.
Отже, «ментальність, в його тлумаченні, — це національнийхарактер (дух), який проллється на світоглядно-філософському рівні і розкриваєтьсяу спільній духовно-психологічній орієнтації певної суспільної, насамперед,етнонаціональної групи, що інтегрує потік, індивідуальних вражень, уявлень,тощо у цілісне світобачення, світосприйняття, світовідчуття».
Галина Лозко зазначає що, поняття національний характерохоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка маєспільну територію, мову, історію, культуру, звичай, символи, що відрізняють їхвід сусідніх народів.
На формування національного характеру впливає територіянароду з її природніми особливостями. Багатство землі України сприялозакоханості в природу, ліризму, споглядання і спокою. Проте відзначається ітака риса українського характеру, як відсутність активності, бо плодюча земляобдаровує людину без особливих на те послуг.
Історичні чинники впливають на войовничість українськогонароду, «оскільки ця країна завжди потребувала захисту від численнихзавойовників. Отже, витворився «авантурничо козацький тип характеру».
Культура нації витворюється протягом довгого часу;починаючи з праобразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичноютворчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальністьїхніх нащадків. Національні образи світу, стереотипи поведінки, психічніреакції або оцінки певних подій чи осіб є відображенням етнічної ментальності,тобто того, що можна назвати “духом народу”.
Національний характер найповніше відображається саме вкультурі, в інтелекті нації.
Сучасний український етнограф Анатолій Пономарьов вважає,що в українстві є два типи ментальності – землеробський та козацький. Першому зний притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловікаперед жінкою. Жінка в українстві – це символ стабільності й землеробськоїпраці.
Пономарьов зазначає, що від козацтва починаються витокиукраїнської нації, бо саме з ним пов’язані пробудження національноїсамосвідомості, формування національних інтересів і національних цілей.
«Козацька» етнічна самосвідомість також мала два рівні:побутовий та ідеологічний.
Важливим рівнем самосвідомості українців є етнічнасамосвідомість, що включає два аспекти: усвідомлення генетичного зв’язку зістародавньою Руссю і усвідомлення спільності з слов’янським світом.
Сучасний дослідник проблем ментальності Б.В. Попов підменталітетом розуміє «особливий стиль світосприйняття – стиль мислення іповедінки, властивий тільки даному етносу. Саме ментальність мислення істереотип поведінки вирізняв один етнос від іншого».
Саме менталітет, на його думку, дає можливість відкрити“таємницю національності”, що полягає насамперед у манері розуміти речі.Ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічніуявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки,головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства.
Попов слушно зазначає, що ментальність формується підвпливом діяльності багатьох поколінь людей, і суспільні трансформаціїстосуються економіки, потім політико-правової системи, ідеології, системицінностей, і вже в останню чергу ментальності. Отже, за своєю природоюментальність є «осадок» історії даного етносу.
О.В. Нельга, говорячи про українство, як етноментальнийфеномен, наголошує на тому, що українців як етнос можна завжди “впізнати” черезїхню неповторну ментальність. Вдавшись до розгляду ментальності українців, вінгрупує її навколо таких рис, як мовна специфіка, гуманність, демократизм, селянськістьта індивідуалізм.
О. Нельга вважає за необхідне визнати, що мова – ценайперша й найважливіша ментальна відмінність будь-якого етносу від інших. Мова– це перевернутий в ідеальне й засвоєний й перетворений етносом зовнішній світразом з історією його засвоєння та перетворення.
Щодо гуманності українців, то вона, на думку дослідника,має різні форми вияву: не войовничість (миролюбність, лагідність),милосердність (благодійність, не мстивість), щирість (душевність, сердечність,гостинність), демократичність (козацькі традиції виборності, рівноправністьжінки у сім’ї і т.д.).
Демократизм завжди пронизував увесь устрій життяукраїнського народу, ставши суттєвою ознакою його менталітету. Він утілював, зодного боку, засади гуманізму, а з іншого – волелюбності і рівноправ’я.
Говорячи про селянськість українства, О. Нельга враховує нетільки ті чинники, що формували цю ментальну якість, а й ті, які сприяли незавжди добровільній її конверсії.
Загалом дослідник вважає, що така забарвленість, такаспецифіка українського менталітету зумовлена, в першу чергу, споконвічнимземлеробським способом життя українців. Разом з тим виділення окремих рис ментальностіне означає, що інші етноси цих рис позбавлені. «Йдеться тільки про те, що ціриси виражені у українців найбільш виразно, рельєфно та інтенсивно».
Михайло Юрій, в праці «Етногенез та менталітет українськогонароду» в розділі І, вважає, що менталітет є певним соціально-психологічнимстаном суб’єкта – етносу, нації, народності, громадян, що втілює упідсвідомості результати тривалого і постійного вияву різних факторів:природно-географічних, соціально економічних, етнічний та ін.
М. Юрій виділяє особливості ментальності, формування якихвідбувається в процесі етногенезу упродовж тривалого історичного періоду. Разомз тим, на думку дослідника, саме ментальність долає історичні епохи, зберігаєкод нації і не може змінитися упродовж життя одного або декількох поколінь.
Правда соціальні катаклізми можуть істотно деформуватиокремі ментальні ознаки.
Юрій особливо наголошує на практичному спрямуванніментальності, як відповідному перевіреному поколіннями досвіді, певнихдомінуючих життєвих настроях, системі моральних цінностей і принципів, формахвзаємин між людьми та родинних засадах, у різних компонентах культури та ін.,що орієнтує людей на те, як утвердитися і вижити в навколишньому світі.
Процес етногенезу українського етносу на формуванняосновних рис української ментальності М. Юрій розглядає в контексті теоріїбіоетногенезу Л. Гумінова.
Сучасна дослідниця М.Пірне у підручнику “Основи етнопсихології” (К., 1998 р.) говорить проментальність як етнопсихологічний феномен. Що до структури, то у системі«ментальна настанова» виділяються три компоненти: емоційний(емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний).
Емоційна підсистемаментальності включає: а) емоційні стани, що попереджують організаціювербального і поведінкового компонентів. Вони виступають імпульсом систематизаціїзнань, а також, поведінкових готовносте (Л. Гутман); б) переживання, пов’язаніз найбільш важливими вербальними елементами.
Вербальна підсистемаментальності складається із знання про об’єкти і ситуації життєдіяльності, що єрезультатом буття індивідуального життєвого досвіду (навчання).
Поведінкова підсистемаментальності слугує імпульсом актуалізації (самоактуалізації) елементарнихфіксованих та соціальних настанов, ціннісних орієнтацій, етнічних цінностей.
Ментальна настановареалізується у діяннях, вчинках людини. Саме вчинок, на підміну від такихкатегорій, як мотивація, інтелект, воля, характер, торкаються не одного якогосьаспекту психіки людини, а становить їх єдність, що відповідає реальним ціліснимактам самореалізації людини, людини як індивідуальності, особистості,громадянина.                                                                            
Марія Пірен розглядає проблему менталітету в українськійфілософсько-психологічній науці. Також приділяє увагу формуванню менталітету умолоді в посттоталітарному українському суспільстві.
З цього приводу вона говорить: Характеризуючи менталітет української молоді впосттоталітарному суспільстві, відзначимо три моменти:
1.Змінаакселогічних параметрів в оцінюванні як суспільного так і індивідуальногожиття. Щастя не в постійних перемогах над собі подібними, а в приборканнітваринних ( стадних інстинктів і тих соціальнихсхильностей, які розмивають границі між біологічним і соціальним ).
2. Відмова від психології жертвування — деє готовність жертвувати собою, там з’являється спокуса принести в жертву йінших. Проповідь жертвопринесення знецінює сьогодення, відмовляючи йому увисокому змісті і невмирущій значущості.
3. Реабілітація цінностей повсякденногожиття — адже з них складається вічність, вони утворюють дійсну основументалітету високоморальної особистості, що виростає як подолання спотвореногоменталітету тоталітарного суспільства.
Однак, історична реальність дає нашіймолоді яскравий досвід психолого-соціального виміру, дух українського етносувиявився здоровим морально і психологічно, з’єднав розум і сили його напобудову держави, нищеної більше трьох століть.Український етнос сьогоднівідродив мову і культуру, систему державних інститутів та міжнародного життя. Іце — не завдяки, а всупереч обставинам! Цим Україна підтвердила, що менталітетукраїнського етносу є сформований історично не на деструктивних, а наконструктивних духовно-творчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства,життєпримирення з представниками інших етносів в межах своєї території.

ВИСНОВОК
Формуючи свою сучасну ментальність, українство має зробити головниминайкращі риси, що їх було виплекано впродовж сторіч нелегкої історичної долі.Але, прагнучи стати модерним етносом, українці повинні рішуче позбавлятися такзваної “шароварщини”. Модерний етнос повинен бути здатним піднести на високийрівень науку, культуру, мистецтво.
Аналіз праць вітчизняних науковців з досліджуваної проблеми свідчить,що вони надавали великого значення розвитку науки про дух, душу нації, їїціннісно-мисленєві устремління, оскільки вбачали в цьому реальний шлях удосконаленнялюдських взаємовідносин, гармонії душі і тіла. Орієнтація на багатство“внутрішньої” людини, її моральні та релігійні прагнення, велич її безсмертногодуху – це особливість не тільки народознавчої науки, а й української духовностів цілому.
Початки досліджень української ментальності співпадають зародженняукраїнської етнонауки взагалі.
Вже у перших роботах, зокрема це “Дві руські народності” М. Костомарова,завдяки надзвичайній інтуїції та ерудиції дослідника маємо синтез українськоїдуховності в її самобутності та її вирізненні від інших народностей.
Спроба окреслити “український світогляд” І. Нечуя-Левицьким – це тількинамагання охарактеризувати давні вірування, до речі без їх інтерпретації.
Зацікавлення проблематикою української духовності зростає зокрема післяневдачі Визвольних Змагань початку ХХ ст. Невдачу аналізується не тільки підкутом зовнішніх причин (геополітичного положення, чисельної та матеріальноїпереваги ворогів), але й з точки зору її внутрішнього замовлення. Таким чином,проблемою української ментальності в першу чергу починають займатися публіцистита ідеологи. Зокрема, В. Липинський історик і соціолог; Д. Віконська –посилається на сучасну їй психологічну літературу; ідеолог Ю. Липа спирається наантропологічні та археологічні досліди науковців; Д. Донцов, як літературнийкритик, спирається на аналіз творів. Однак у своїх висновках вони не завждидбають про наукову аргументацію, тому, здебільшого, їхні твердження це тількиматеріал для порівняння.
Пізніші дослідники спираються на науковий апарат і дбають про науковуаргументацію. Зокрема це Д. Чижевський, який підходить до питання на підставідосліджень загальних тенденцій в українській філософії і робить певні висновкиіз аналізу характеристичних для українців стилів, в першу чергу їх роль вукраїнській літературі; В. Щербаківський, який намагається знайти зв’язокукраїнської духовності у сучасній трансформації духовності мешканців Чорномор’яі Придніпров’я від праісторичних часів, доводячи спорідненість культуриТрипілля з сучасною.
Цінною спробою дати синтетичний аналіз української духовності є роботиЯ. Яреми, професійного психолога, який до питання української духовності підійшоввід характеристики центральної її властивості – інтроверсії, до погляду націлісність нашої ментальності, опираючись на аналіз виявів української культурив минулому, зокрема, характеризуючи такі національні типи, як Вишенський,Сковорода, Гоголь та Шевченко.
Подальшими виразними дослідженнями даної проблеми є праці П. Феденкапро вплив історії на духовність, та студії О. Кульчицького з його ціліснимметодом «генетичного дослідження» під різними аспектами (расовим, геопсихічним,соціопсихічним, історичним, культуроморфним та глибинопсихолгічним).
Навколо проблеми “кордоцентричності” української ментальності зосереджуютьсяроботи психологів О. Кульчицького та Б. Цимбалістого, соціолога М. Шлемкевича,етнографа Є. Юнацького. Б. Цимбалістий порушує методологічну проблему іпов’язує українську духовність з «культурно-антропологічним» методомдослідження, вказуючи на значення родини у формуванні духовності. М. Шлемкевичбільше зосереджує свою увагу на диференціальній проблематиці відмінностей міжГаличиною і Придніпрянщиною. Значний внесок робить Г. Ващенко, який не ставить собіза мету досліджувати ознаки ментальності, але який для накреслення своговиховного ідеалу українця виходить від ідеалу людини в Україні, починаючи віднайдавніших часів. В. Янів доповнює досліди О. Кульчицького, систематизуючи нетільки твори Шевченка та Костомарова, але й інших науковців, щоб ізпорівняльного матеріалу дати аргументований синтез в «Нарисах до історіїукраїнської етнопсихології».
Сучасна народознавча наука розглядає ментальність як чинник відродженнята відновлення найкращих традицій української нації. Зокрема питання українстваяк етноментального феномену в роботах О. Нельги, ментально-архетинний змістетнічного у Б. Попова, етнічні складники етнічного характеру, соціопсихічніриси українців в роботах Г. Лозко, взаємозв’язок етногенезу українського етносута процесу формування ментальності у М. Юрія і т. д.
Заслуговують на увагу матеріали науково-теоретичних конференцій, щопроводяться останнім часом і розробляють критерії аналізу процесу історичногорозвитку української ментальності та її трансформації в різні сфери духовногожиття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Андрусів С. Ім’я Гелленів / Про національнийхарактер українців // Дзвін. 1993. — № 10-12. – С. 110-115.
2. Беба П. Українська ментальність // Урядовий кур’єр.– 1996. – 24 серпня. С. 13.
3. Бобик В. Психологія українського демократизму //Україна молода. – 1992. – від 14 лютого.
4. Бичко Б. Ментальні особливості національноїсамосвідомості. В кн.: // Філософські обрії. Науково-теоретичний збірник. — № 3– 2000. – С. 104-114.
5. Бичко І. Українська ментальність і проблемигуманітаризації освіти. // Розбудова держави. – 1993. — № 3 – С. 58-63.
6. Братасюк М. Історична доля та дух українськогоетносу. // Культурне відродження в Україні. – Тернопіль, 1993. – С. 55.
7. Васільєв В. Деякі роздуми з приводу терміну“Менталітет” // Розбудова держави. – 1993. — № 11. – С. 50-53.
8. Ващенко Г. Психологічні властивості українців іпричини наших невдач // Рідна школа. – 1992. — № 2. – С. 31-40.
9. Від Києва до Гарварда: Філософ Д. Чижевський проукраїнську ментальність // Урядовий кур’єр. – 1994. – 7 квітня.
10.  Волошин М., Волошин Р. Становлення національноїшколи – Дрого-
бич, — 1993.
11.  Гнатенко П. Національний характер – К., Дніпро,1992.
12.  Грабовська І. Проблема засад дослідженняукраїнського менталітету та національного характеру // Сучасність. – 1998. — №15. – С. 58-70.
13.  Грабовська І. Українська ментальність крізь призму20ст. // Пам’ять століть. – 2000. — № 1-2. – С. 3-14.
14.  Грицай С. Нове видання з досліджень історіїментальності // Слово і час. 1995. – № 1. – С. 72-73.
15.  Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть.К., 1991.
16. Дорошкевич В. Ментальність України і проблеми їїдержавності // Розбудова держави. – 1992. — № 7. – С. 20.
17.  Дубецький Є. Осягнути національну ментальність //Березіль – 1996. —
№ 1-2. – С. 152-155.
18.  Етнонаціональний розвиток України. Терміни,визначення, персоналій. – К., 1997.
19.  Етнос і соціум. – К., 1993.
20.  Єрмоленко С. Що таке ментальність? // ЛітературнаУкраїна – 1993. –
 21 січня. – С. 7.
21.  Єфремов С. Історія українського письменства. – К.,1995.
22. Кравець В. П. Історія української школи іпедагогіки. – Тернопіль, 1994.
23.  Леся Українка “Не так тії вороги як добрії люди”// Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978.
24.  Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995.
25.  Макарчик С. Н. Український етнос ( виникнення тасучасний ). – К., 1992.
26.  Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАНУкраїни. Інститут державности і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І.Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1997 – 942 с.
27.  Маланюк М. Ще раз про самосвідомість українців. //Рідна школа. – 1995. — № 7-8. – С. 7-11.
28.  Медвідь В. На свій захист ( Сучасний українськийменталітет ) // Укр. проблеми. – 1994. — № 2. – С. 51-54.
29.  Ментальність та історія ідей // АНУ-ни. – К.;1992.
30.  Нельга О. В. Теорія етносу. Курс лекцій: К.:“Тандем”, 1997. – 368 с.
31. Основи етнодержавознавства. – К., 1997. – С.185-200.
32.  Пірне М. І. Основи етнопсихології. – К., 1998.
33.  Поліщук І. Ментальність українства: політичнийаспект // Людина і політика. – 2001. — №; 1. – С. 86-93.
34.  Пономарьов А. Дещо про національну свідомість //Слово і час. – 1993. — № 5. – С. 81-83.
35.  Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій.– К.: Либідь, 1994. – 320 с.
36.  Поняття ментальності в суспільних науках. //Генеза. – 1995. — № 1,3. –
С. 8-13.
37.  Попович М. Нариси історії культури України. – К.,1999.
38.  Русин М., Колесник О. Основи українськоїментальності ( До історії питання ) // Хроніка. – 2000. – Вип. 37-38 – І:Україна: філософський спадок століть. – С. 18-27.
39.  Сарбей В. Г. Етапи формування українськоїнаціональної свідомості ( кінець 18 – поч. 20 ст. ) // Укр. історичний журнал.– 1993. – № 7-8. –
С. 3-17.
40.  Семчишин М. 1000 років української культури. – К.,1993.
41.  Сухорський С. Ващенко і Ярема про психічнівластивості українського народу // Рідна школа. – 1992. – № 2. – С. 2-4.
42.  Українознавство: Посібник ( Уклад. В. Я. Мацюк, В.Г. Пугач. – К.: Зодіак. – ЕКО, 1994. – 399 с.
43.  Українська душа. – К.: Фенікс, 1992. – 128 с.
44.  Українська культура. Історія і сучасність. –Львів, 1994.
45.  Українська культура. Лекції за ред. Антоновича. –К., 1993. – С. 187.
46.  Українське народознавство в іменах. – К., 1998.
47.  Феномен нації: Основи життєдіяльності. / За ред.Б. В. Попова. – К.: Тов. “Знання”, КОО, 1998, — 264 с.
48.  Філософія. Курс лекції: Навчальний посібник. /Бичко І. В., Табачковський В. Г. та ін. – К.: Либідь, 1993. – 576 с.
49.  Франко І. Я. З кінцем року // Молода Україна. –Львів: Укр. – рус. вид. спілка, 1910.
50.  Франко І. Я. Одвертий лист до галицькоїукраїнської молодежі // Зібрання творів: У 50 т. – К., Наукова думка.
51.  Франко І. Я. Поза межами можливого // Зібраннятворів: У 50 т. – К., Наукова думка.
52.  Франко І. Я. Реалісти чи кар’єристи // Життє іслово.
53.  Хома О. Про філософське розуміння менталітету. – Вкн.: // Гуманізм і людина в контексті культури. Матеріали людинознавчих читань( Випуск 3 ) у трьох книгах. – Дрогобич – 1995. – С. 303-312.
54.  Хромова В. До проблеми української ментальності.// Українська душа. – К., 1992. – С. 3-36.
55.  Чижевський Д. Нариси з історії філософії наУкраїні – К., 1992.
56.  Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.:Фенікс, 1993.
57.  Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українськогонароду. – К.: “Таксон” 1997. – 235 с.
58.  Янів В. Нариси до історії українськоїетнопсихології. – Мюнхен, 1993. – 217 с.
59.  Янів В. Релігійність українців зетнопсихологічного погляду. // Народна творчість та етнографія. – 1999. — №5-6. – С. 39-54.
60.  Янів В. Українська етнопсихологія і наш виховнийідеал. // Народна творчість та етнографія. – 1998. — № 5-6.