Зміст
Вступ
1. Загальні положення про основніекономічні моделі
2. Американська модель ринковоїекономіки
2.1 Загальні положення про те, як працюєамериканська економіка
2.2 Економічний розвиток та олігархи
2.3 Структурні аспекти розвиткуамериканської економіки
2.4 Політика уряду США в сільськогосподарській галузі
2.5. Американський досвід подолання „великої депресії”
2.6 Американський досвідподатково-амортизаційного регулювання економічних процесів
2.7 Зміна макроекономічної моделі
3. Російський варіант перехідноїекономіки
3.1 Історичний підхід до модернізаціїросійської економіки
3.2. Оцінка першого етапу російськоїкризи
3.3. Загальна характеристика російськихреформ та підходів
3.4 Оцінка етапу виходу з кризи
3.5 Погляд на російську економіку Маршалла А. Голдмана (Гарвардськийуніверситет, США)
4. Китайський варіант перехідноїекономіки
4.1 Загальна характеристика та основніпідсумки трансформаційних процесів в Китаї
4.2 Основні етапи економічноїтрансформації в Китаї
Висновок
Література
Вступ
Тема дипломної роботи «Загальна характеристика основних економічнихмоделей».
Мета дипломної роботи – розглянути загальні характеристики основнихекономічних моделей на прикладі країн, які їх розробили і здійснили їхвикористання на практиці.
В роботі пропонується розглянути та проаналізувати різні економічнімоделі, які б можливо було використати в Україні, а саме:
– американськумодель ринкової економіки;
– російськийваріант перехідної економіки;
– китайськийваріант тощо.
Дана тема є актуальною на сучасному етапі, бо економіка України внаслідокнеефективного менеджменту та недостатнього усвідомлення стратегічної метирозвитку економіки продовжує знаходитися в умовах системної кризи, якапідсилюється зростаючою енергетичною кризою. Характерним для країн СНГ єхронічне відставання від середньо — світового розвитку.
1.Загальні положення про основніекономічні моделі
Ситуація, в якій опинилася Україна, зобов’язує розробляти теорію економікиперехідних суспільств.
Суть перехідного періоду полягає в здійсненні трансформаційного процесу,в зміні моделі економіки.
Україна ще не має власної економічної моделі. Тому не відкладним єформування усіх її атрибутів, до яких належить валюта, банківська, фінансова,податкова, бюджетна і цінова система.
Питання про те, якою буде модель економіки, — це питання політичного і соціального вибору. Це питаннязнаходиться на перехресті того, чого ми прагнемо, і того, що ми можемо.
Україна відійшла від централізовано-планової економіки, але до системистратегічного (корпоративного) планування не прийшла. Відсутність економічноїстратегії згубна для економічного розвитку, особливо в умовах трансформаційногопроцесу, коли зміна моделі економіки є практичним завданням.
Модель економіки характеризується співвідношеннями форми власності ізаснованих на них секторів економіки або устроїв господарювання; ринковихмеханізмів і державного регулювання („плану і ринку”); централізму ідецентралізму в управлінні економікою; конкуренції і монополізму; лібералізованостіі соціальної орієнтованості економіки [86].
Реальний перехідв Україні здійснюється не від адміністративно-командної економіки до ринкової,а від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-планових засадах, дозмішаної економіки, що заснована на ринкових принципах. По суті, в нашій країніне існувало власної економічної системи. Це була підсистема єдиного народногосподарськогокомплексу колишнього СРСР, сформована для його обслуговування. В ній не булобагатьох елементів, властивих самостійній економічній системі. В Україні вироблялосялише 20 % кінцевого продукту. Тому тут перехідний процес передбачає зміни в економічнійструктурі, пов’язані не тільки з ринковою переорієнтацією, а зі створеннямвласної економічної системи.
Отже, сутність перехідного процесу в Україні полягає в переході відпідсистеми, сформованої для обслуговування єдиного народногосподарського комплексуколишнього СРСР, який функціонував на директивно-планових засадах, до цілісноїекономічної системи, що функціонує на ринкових принципах.
Розрізняють три моделі ринку. Найбільш розвиненою в ринковому відношенніекономікою вважається економіка США. Вонавиділяється в окрему модель ринкової економіки, в якій підприємства маютьнайвищий ступінь самостійності в організації і здійсненні підприємницькихфункцій, а роль держави полягає у створенні умов, за яких фізичні та юридичніособи займаються плануванням, організацією, виробництвом та наданням послугринкового характеру. Потреби населення в послугах неринкового характеру урядзадовольняє за рахунок бюджету.
Другою моделлю ринкової економіки, яка поширена в країнах Європи, єсоціально-ринкова. Головними її особливостями є: підвищена роль держави черезволодіння часткою підприємств, надання субсидій окремим виробництвам; розвиненасистема різноманітних програм соціального забезпечення населення; участьпредставників працівників фірм у роботі рад директорів компанії;
Третямодель ринкової економіки — державно-керована — властива країнамАзіатсько-Тихоокеанського регіону та Японії. Вона відрізняється найбільш тісноювзаємодією держави і підприємницьких структур [6].
Як приклад розглянемо особливості функціонування американської моделіринкової економіки як провідної економіки капіталістичного світу.
Відомо, що длярозвинутих країн характерними були і є періодичні спади виробництва, які потімдолалися таким чином, що в наступному періоді забезпечувалося навіть прискоренезростання. Цю тезу проаналізуємо графіком динаміки ВВП США на рисунку1.1, а.Середню лінію награфіку можна вважати довгостроковою траєкторією зростання. Вихід на такутраєкторію і повинен бути стратегічною метою будь-якої економіки. Аналіз статистичнихданих показує, що середньорічні темпи приросту ВВП в розвинутих країнах за період з 1960 р. по 2004 р.становили 3,2 % (в тому числі в США -3,0 %). За період з 1985 р. по 2004 р. середньосвітові темпи приросту реального ВВП становили 3,5 %, в тому числі в розвинутихкапіталістичних країнах- 2,9 %(уповільнення зростання показала Японія внаслідок значних структурнихперетворень та ФРН внаслідок поглинання нею Німецької ДемократичноїРеспубліки), в нових індустріальних країнах Азії — 6,3 % і вСША — 3,4 %.
Враховуючи довготривалі світові тенденції, можна припустити, що досягненнятраєкторії довготривалого економічного зростання, яка забезпечує 3 % щорічний приріст реального ВВП, може стати стратегічною метою і українськоїекономіки.
На теренах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу впродовжостанніх 15-25 років здійснюється широкомасштабний економічний експеримент,який полягає в переході від соціалістичної до капіталістичної системигосподарювання. В окремих країнах, таких як Польща, Угорщина, Китай,трансформаційні процеси почалися в кінці 1970-х і на початку 1980-х років, вСхідній Німеччині — з 1989 р., а в колишніх країнах СРСР — з 1991 р.
В результаті виникають різні моделі перехідної економіки.
Перехідною економікою можна вважати економіку, яка:
— діє в період між докризовим роком і роком виходу ключових параметрівекономічного розвитку (ВВП, обсягів виробництва, рівня оплати праці,продуктивності тощо) на траєкторію довгострокового зростання;
/> />
Рис. 1.1 — Динаміка ВВП США (а) і Польщі (б).Штрихові лінії відповідають 3%-мусередньорічному темпу зростання ВВП
— знаходиться в процесіекономічної трансформації, тобто переходу від одного станусоціально-економічної системи до якісно іншого стану. Вона має ряд специфічниххарактеристик, що відрізняє її від економіки, яка знаходиться у відносностаціонарному стані і розвивається на власній основі, шляхом вдосконалення ізмін характерних для неї інститутів, зв’язків і відносин.
Розвиток перехідної економіки відбувається шляхом виникнення на етапіпереходу нових інститутів, зв’язків і відносин, відповіднихсоціально-економічному устрою, який народжується. В результаті виникають новімакро- і мікроекономічні закономірності та тенденції, соціальні і політичні зміни,нові задачі економічної політики. Слід відзначити, що деякі подібні закономірностіта тенденції в окремі періоди можуть спостерігатися і в рамках відносностаціонарного розвитку, наприклад, після великих війн та інших суспільнихпотрясінь (прискорена інфляція і гіперінфляція, необхідність структурноїперебудови промисловості тощо). В таких випадках можна говорити проквазіперехідну економіку.
Стан перехідної економіки депресивного типу виникає, якщо тривалість часувід падіння до повернення на докризовий рівень (вихід на траєкторіюдовгострокового зростання) достатньо велика і, до того ж, якщо докоріннозмінюється природа економічної системи.
Розрізняють п’ять типів перехідної економіки:
1) з поглинанням капіталістичною високорозвиненою економікою (ФРН)відносно відсталої адміністративно-командної економіки (НДР). На вирішеннязадачі по адаптації невеликої НДР до ФРН протягом десяти років витраченийприблизно 1 трлн. дол., а на початку на ці цілівиділялося по 120-150млрд. дол.щорічно [4]. Крім того, слід відзначити,що якщо впродовж 10 років до об’єднанняНімеччини в одну державу середньорічні темпи зростання реального ВВП ФРН становили 3,1 %, то в наступні 12 років — лише1,8 %;
2) керована державою перехідна економіказ високими сталими темпами економічного зростання (Китай);
3) з короткостроковим падінням виробництва (3-5 років) та тривалістюдосягнення докризового рівня (5-8 років), які не супроводжуються незворотнимиякісними змінами в технологічній, кваліфікаційній та організаційно-економічнійбазі (Польща, Чехія, Угорщина, Естонія тощо). Для ілюстрації такого варіантаперехідної економіки на рисунку 1.1, б представлена динаміка ВВП Польщі за період з 1980 р. по 2003 p.;
1) перехідна економіка глибокодепресивного типу з тривалістю падіння 7-9 років та досягненням докризового рівня строком 17-22 роки, що супроводжується незворотнимиякісними змінами в технологічній, кваліфікаційній та організаційно-економічнійбазі (Україна, Киргизія, Грузія тощо);
2) перехідна економіка глибоко депресивного типу (подібно попередньому) звідносно помірними темпами внутрішнього зростання та з щедрим бюджетнимфінансуванням освіти, науки, охорони здоров’я і оборони за рахунок нафто- тагазодоларів від експорту та намаганнями формувати „другу економіку” вінших країнах шляхом зовнішнього інвестування щедрої виручки від експортупаливно-енергетичних ресурсів (Росія).
Динамікареального ВВП для України і Росії заперіод 1990-2006 pp. зображена на рисунку 1.2. 1990-ті роки були десятиріччям економічного переходу, зниження обсягіввиробництва, високого рівня безробіття і значної бідності як в Росії, так і вУкраїні. Коли в 1989 р. впав берлінський мур, серед західних економістів булипоширені оптимістичні погляди на економічне майбутнє країн Східної Європи таколишнього СРСР. В той час більшість американських та західноєвропейськихекономістів вважали, що ліквідація адміністративно-командної системи вивільнитьпотенціал до швидкого зростання. Ці очікування ґрунтувались на простомупогляді, що економічне виробництво відбувається тоді, коли фінансовий капітал,робоча сила та людський капітал об’єднуються на робочому місці. Оскільки багатохто із західних економістів вважав (і продовжує вважати), що цінові сигналиневрегульованого ринку є найефективнішим способом координації економічноїактивності, вони дійшли висновку, що як тільки Східна Європа та колишній СРСР перейдутьдо ринкової економіки, відбудуться зміни на краще. Якби це дійсно сталося,історія пішла б іншим шляхом. Протягом 1990-х років багато хто на Заході бувшокований фактичним зниженням всіх економічних показників, в тому числі рівняжиття на пострадянському просторі, яке відбулося [93].
Далі, крім американського варіанта ринкової економіки, розглянемо досвідринкових перетворень в Китаї і Російській Федерації.
/> />
Рис. 2.2 — Динаміка ВВПУкраїни (Ь0и) та Росії (br), bс — траєкторії довгостроковогоекономічного зростання (3 %), bof— докризовий рівень
2.Американська модель ринковоїекономіки
2.1Загальні положення про те,як працює американська економіка
В межах кожної економічної системи підприємці і менеджери організовуютьприродні і трудові ресурси та технічні засоби з метою виробництва і розподілутоварів і послуг. Однак те, яким чином організовуються і використовуються зазначенірізнорідні елементи, і є відображенням політичних ідеалів і культуривідповідної країни.
США нерідкохарактеризуються як країна з „капіталістичною” економікою. Цей термінзгідно з вченням Карла Маркса використовувався для визначення системи, у якій найважливішіекономічні рішення приймаються невеликою групою людей, що контролює величезніобсяги коштів, або капіталу. Згідно з марксистською концепцією в умовахкапіталістичної економіки влада зосереджена в руках багатих представниківділових кіл, основна мета яких полягає у максимальному збільшенні прибутку, а усоціалістичній же економіці держава повинна мати більш широкі владніповноваження й, у першу чергу, прагнути реалізувати політичні цілі, а негнатися за прибутком [88].
2.2 Економічний розвиток та олігархи
Швидкий економічний розвиток, що почався після Громадянської війни(1861-1865 pp.) заклав основу сучасноїпромислової економіки США. Вибух нових відкриттів і винаходів призвів донастільки глибоких змін, що їхні результати іноді називали „другою промисловоюреволюцією”. На заході штат Пенсільванія була знайдена нафта. Булавинайдена друкарська машинка, почали використовуватися морозильні залізничнівагони і були відкриті телефон, фонограф і електричне світло. І, нарешті, напочатку XX ст. автомобіль прийшов на зміну кареті, а люди почали літати налітаках.
Паралельно з цими досягненнями розвивалася промислова інфраструктуракраїни. В Аппалачах від Пенсільванії і далі на південь до Кентуккі булизнайдені багаті родовища вугілля. У районі озера Верхнє на півночі СередньогоЗаходу почали роботу великі залізорудні шахти. Там, де вдалося з’єднати ці дванайважливіші сировинні продукти, процвітали сталеливарні заводи. Слідом завеликими мідними і срібними шахтами відкрилися свинцеві шахти і цементні заводи.
В міру зростання промисловості розвивалися методи масового виробництва.Наприкінці XIX ст., ретельно вивчивши функції різних робітників ізапропонувавши потім нові більш ефективні способи праці, Фредерік У. Тейлорстав піонером в сфері наукових методів управління. Масове виробництво надихнулоГенрі Форда застосувати в 1913 р. конвеєрну лінію, на якій кожен робітниквиконував одне просте завдання по збиранню автомобіля. Обравши далекогляднуполітику, Форд запропонував своїм робітникам щедру зарплату — п’ять доларів удень, що дозволило їм купувати вироблені ними автомобілі (які коштували тоді240 дол.) і тим самим забезпечило розширення виробництва.
Друга половина XIX ст. стала епохою олігархів. Багато американцівідеалізували цих бізнесменів, що створили величезні фінансові імперії, їх успіхчасто залежав від уміння усвідомити довгостроковий потенціал нового видупослуги або продукту, як це вдалося Джону Д. Рокфеллеру з нафтою. Це булижорсткі суперники, що цілеспрямовано прагнули до фінансового успіху і влади.Крім Рокфеллера і Форда, серед інших гіганттів були Джей Гулд, що нажив капітална залізницях, фінансист Джон Морган і сталеливарний олігарх Ендрю Карнегі.Деякі олігархи відповідно до ділових стандартів того дня були чесними людьми,інші -навпаки, для досягненнябагатства і влади використовували насильство, хабарі й обман. Так чи інакшеінтереси бізнесу стали значною мірою впливати на уряд.
Мабуть, найбільшяскравий підприємецьМорган з великимрозмахом проводив свої операції як в особистому, так і в діловому житті. Він ійого компаньйони грали на гроші, плавали на яхтах, давали пишні банкети, будувалипалаци і скуповували скарби європейського мистецтва. На відміну від нього люди,подібні до Рокфеллера і Форда, виявлялипуританські якості. Вони залишилися вірні цінностям маленького містечка ідотримувалися відповідного способу життя. Будучи добропорядними парафіянами,вони мали почуття відповідальності за інших. Вони вірили, що успіху можнадомогтися завдяки особистій чесноті, і проповідували працю й ощадливість.Пізніше їхні спадкоємці заснували найбільші благодійні фонди Америки.
Якщо інтелектуали вищого суспільства Європи в цілому ставилися зневажливодо торгівлі, живучи в суспільстві з більш рухливою класовою структурою,більшість американців з ентузіазмом сприйняли ідею збагачення. Вонинасолоджувалися пов’язаним з діловим підприємством ризиком і хвилюванням, атакож більш високим рівнем життя і потенційними нагородами у вигляді влади іпошани, принесеними діловим успіхом.
Однак у міру дозрівання американської економіки в XX ст. образ діловогомагната (олігарха), що шпурляється грішми, втратив свою привабливість якамериканський ідеал. Радикальні зміни відбулися з виникненням корпораційспочатку в залізничній галузі, а потім і повсюдно. На зміну баронам-підприємцямприйшли технократи, що стали на чолі корпорацій, і високооплачувані менеджери[89].
Технологічна революція 80-90-х pp. в XX ст. породила новуділову культуру, схожу з епохою олігархів. Голова компанії „Майкрософт” Білл Гейтс нажив величезністатки на розробці і продажу програмного забезпечення. Гейтс створив настількиприбуткову імперію, що в кінці 1990-х років відділ по боротьбі з монопольноюдіяльністю Міністерства юстиції США подавна його компанію в суд, звинувачуючи її в залякуванні конкурентів і створеннімонополії. Але Гейтс також є творцем одного з найкрупніших благодійних фондів.Більшість ділових лідерів Америки ведуть менш примітне життя порівняно зГейтсом. Вони керують діяльністю корпорацій і одночасно є членами раддиректорів благодійних товариств і навчальних закладів. їм не байдужі становищенаціональної економіки і взаємовідносини Америки з іншими країнами і вонипевним чином можуть впливати на уряд, але вони його не контролюють як цездавалося деяким олігархам кінця XIX ст.[88].
В сьогоднішніхумовах вказані уявлення застаріли. Навіть якщо капіталізм у його чистомувигляді коли-небудь і існував, він давно зник, а держава в СІНА і цілому рядіінших країн регулює національну економіку з метою обмеження концентрації владиі рішення багатьох соціальних проблем, пов’язаних із пануванням приватнихкомерційних інтересів. У результаті американську економіку варто віднести доекономічної системи „змішаного” типу, у якій держава відіграє важливу рольпоряд із приватним підприємництвом [88].
2.3 Структурні аспекти розвитку американської економіки
За тривалий період часу підвищення ефективності американської економікивизначається прогресивними структурними змінами.
Спеціалісти виділяють три етапи структурних перетворень, які відрізняютьсяінтенсивністю та глибиною впливу на відтворювальний процес (див. рисунок 1.1). Перший етап завершився в 1905 р., коли частка американськихсільськогосподарських робітників вперше стала менше частки зайнятих впромисловості.
Для другого етапу був властивий розвиток переважно базових галузейпромисловості — гірничорудної, металургійної, металообробної, хімічної,текстильної, автомобілебудування тощо. Починаючи з 1929 р. частка старихгалузей постійно знижувалася, особливо це стосувалося текстильної промисловості,яка в XIXст. відігравала головну роль в промисловому виробництві ізовнішній торгівлі. Відносно найбільш високі темпи зростання були характернимидля таких галузей, як електроенергетика, хімія, транспортне машинобудування,приладобудування.
Цей етап завершився в 1955 р., коли кількість зайнятих в промисловостіСША вперше зрівнялася з кількістю зайнятих в сфері інформації — в освіті, взасобах інформації, видавничій сфері, програмному забезпеченні, банках даних,консультаційних послугах тощо.
Для третього етапу характерним є випереджаючий розвиток наукоємнихгалузей (приладобудування, електроніки, робототехніки) та уповільненийрозвиток, а то й закриття старих підприємств базових галузей промисловості. Втретьому етапі економічного розвитку можна виділити два періоди. Перший включаєпоряд з інтенсивним розвитком наукоємних галузей досить сталу тенденціютехнічного переоснащення базових галузей на новій технологічній базі. Йогоможна назвати періодом „реіндустріалізації”. Другий період третього етапупочинається приблизно з 1985 p., коли капітальні вкладення в наукоємні галузі промисловості перевищилирівень інвестицій в ненаукоємні галузі. Цей період (сучасний) можна назватиперіодом „деіндустріалізації”, а суспільство, яке його забезпечує, — інформаційним.
Нижче наведенірозрахунки щорічних приростів реального ВНП і промислового виробництва длявказаних вище етапів та періодів розвитку економіки США (таблиця 2.1).
Таблиця 2.1 — Щорічні середні приростиреального ВНП та промислового виробництва в США за періодами,млрд. дол.Етапи ВНП (в цінах 1982 р.)
Промислового виробництва
(в цінах 1980 р.) І етап 9,95 1,02 II етап 22,50 7,00 III етап І період 72,30 25,40 II період 118,70 39,50
Як видно з таблиці, зростання реального ВНП та обсягів промисловоїпродукції США прискорюється з кожнимнаступним етапом. На рисунку 1.1 а вказана теза ілюструєтьсярізними нахилами ліній тренду. Такий розвиток відбуваєтьсяциклічно шляхом переборення чисельних економічних криз [90].
В умовах американської економіки класична індустріальна корпораціявпродовж багатьох десятиріч змінювала звичні форми і вдосконалювала своювнутрішню структуру. Тільки в другій половині XXст. можна виділити тричітко відмінні періоди[92].
Перший з них західними дослідниками звичайно характеризується термінами „постфордизм” або „етап гнучкоїспеціалізації”, відходом від настанови на масове виробництво.Найважливішою передумовою для таких зрушень став науково-технічний прогрес1950-1960-х років, який проявився в розповсюдженні нових технологій, що сприялидецентралізації та фрагментації виробництва і потребували підвищеннякваліфікації працівників, зростання їх самостійності.
Другий етап припав на 1970 і початок 1980 рр. і відзначався, перш за все,формуванням децентралізованих і деієрархізованих систем управління, щостворювало умови для передачі права на прийняття рішень на максимально низькийрівень, що відповідало творчому потенціалу працівників, який значно зріс.
Третій етап (1980 — перша половина 1990 pp.) фактично завершує історію класичноїіндустріальної корпорації. На цій стадії вона перетворюється в специфічнусоціальну спільність, що різко змінює її внутрішню структуру.
Еволюціяіндустріальної корпорації як приватної комерційної організації дозволяла їйвпродовж багатьох десятиріч підтримувати свою конкурентоспроможність і бутирушійною силою провідних розвинутих економік. Так, експансія більш сучасних їїформ забезпечила зміну структури суспільного виробництва.
Виділилася значна група галузей з дуже великою залежністю виробничих результатіввід затрат на НДКР — так звані наукоємні галузі (фармацевтична, аерокосмічна,електронна, інформаційні і комп’ютерні послуги тощо). Важливу роль в США відіграє сфера послуг, яка не має аналогів в розвинутих країнах. Тутпрацює 75 % усіх зайнятих, створюєтьсябільше 70 % ВВП, сконцентрована більшачастина всіх кадрів високої кваліфікації (85 %). На початку XXI ст. майже 90 % всіх доходів створювалося в корпоративному секторі, тобто в акціонернихтовариствах. Головною категорією акціонерної власності є „інвестиційна”,коли компанії в основному належать зовнішнім інвесторам. В цих компаніях, девласність „розмита” серед великої кількості сторонніх акціонерів,контрольний пакет акцій одного власника сьогодні рідко перевищує 5 %. Самі корпорації стають більшдемократичними: в 1900р. в США більше половини їх керівників буливихідцями з вищих прошарків суспільства, а в 1976 р. — лише 5,5%. Постійно зростає інтелектуальний потенціал працівників. Так,в 1998 р. 60 % вищих менеджерів 500 найбільших американських компаніймали докторський ступінь (половина з них — в економічних і юридичних науках).
Аналізуючи існуючі тенденції економічного розвитку, слід мати на увазі,що технологічний прогрес значно підірвав позиції традиційних крупнихіндустріальних гігантів. Так, в 1970-ті pp.500 найбільшихкорпорацій забезпечували20 % ВНП США, а сьогодні — не більше 10 %; в 1996 р. половина американського експорту припадала на фірми з чисельністюзайнятих менше 19 осіб, а на структури з 500 і більше працівників — тільки 7 %. Крім того, в останній час мало місце різке здешевленнятехнологічних досягнень. Наприклад, в 1999 р. в США середня роздрібна ціна нового персонального комп’ютера впаланижче 1000 дол., затрати на копіювання інформації протягом 1990-х pp. скоротилися майже в 900разів, а частка американців, які підключилися до Internet, зросла за 1996-2000 pp. в 5 разів. Це призвело до того,що все більше кваліфікованих спеціалістів знаходить застосування своїм здібностямв невеликих компаніях, які відрізняються високим ступенем свободиспівробітників і не завжди чітко орієнтовані на економічну ефективність втрадиційному розумінні. Це так звані „креативні корпорації” [91]. В 2000р. в США 65 % працівників інтелектуальної сфери працювали переважно в дрібнихструктурах, причому чисельність зайнятих індивідуально або у власних фірмахперевищує сьогодні 30 млн. осіб.
В Америцібільшість товарів і послуг виробляються приватними підприємствами, а наособисте споживання припадає дві третини всього національного виробництва (іншатретина товарів і послуг придбавається державою і підприємствами). Рольспоживача дійсно настільки висока, що національна економіка нерідкохарактеризується як „споживча”.
На думку американців, якщо не обмежувати сили ринку, ціни на товари іпослуги визначають попит та пропозиція. У свою чергу, ціни підказують діловимлюдям, що саме варто робити: коли попит на певний товар перевищує поточнийобсяг його виробництва, ціна на такий товар зростає. Цей факт привертає увагуіснуючих і нових компаній, що, передбачаючи прибуток, розширюють виробництвотакого товару. З другого боку, якщо попит на певний товар знижується, ціна нанього падає, у результаті чого менш конкурентоспроможні компанії абозакриваються, або переорієнтовують виробництво на випуск іншої продукції. Такасистема одержала назву ринкової економіки.
Американці завжди вважали, що ряд послуг держава виробляє краще, ніжприватний сектор. Наприклад, у США держава відповідає, в першу чергу, завідправлення правосуддя, освіти (хоча існує багато приватних шкіл і центрівпідготовки), шляхів, соціальну статистичну звітність і національну оборону.Крім того, нерідко виникає потреба державного втручання в економіку з метоюкоректування положення справ у тих випадках, коли цінове ринкове регулювання неспрацьовує. Наприклад, держава регулює „природні монополії” і звертаєтьсядо антитрастового законодавства з метою встановленняконтролю над діловими конгломератами або їхнього роздрібнення в тих випадках,коли вони стають досить могутніми для протистояння ринковим силам. Державатакож займається питаннями, що не підпадають під дію ринкових сил: вонавиплачує соціальні допомоги і допомогу у зв’язку з безробіттям людям, нездатним забезпечити своє існування в результаті особистих проблем або втратироботи внаслідок несприятливої економічної кон’юнктури, покриває значну частинувитрат на медичне обслуговування старих і бідних, регулює діяльність приватнихпідприємств з метою обмеження забруднення повітряного і водного середовища,надає пільгові кредити людям, що втратили майно у результаті стихійних лих і т.ін.; вона також відіграла головну роль в освоєнні космосу — цей вид діяльностізанадто дорогий для будь-якого приватного підприємства.
Найважливіша рольфедеральної влади полягає в тому, що вона контролює загальні темпи економічноїдіяльності, намагаючись забезпечити безперервне зростання економіки, високийрівень зайнятості і стабільні ціни. Змінюючи обсяги державних витрат та ставкиоподаткування (податково-бюджетна політика) або управляючи грошовою масою іконтролюючи використання кредитів (кредитно-грошова політика), вони можутьуповільнювати або прискорювати темпи економічного зростання і одночасновпливати на рівні цін та зайнятості.
2.4 Політика урядуСШАв сільськогосподарській галузі
Сільське господарство США і пов’язані з ним галузі промисловостістворюють більшу частину ВНП США, ніж будь-яка інша сфера діяльності. Сьогоднів агропромисловому комплексі СШАпрацюють більше 23 млн. осіб, що становить приблизно 18 % загальної кількості зайнятих, аобсяг його валової продукції становить приблизно 14 % всього валового продукту країни. Для порівняння: часткаобробної промисловості (без харчової) — всього 11,2 %[95]. АПКвключає три основні сфери. Перша — виробництво засобів виробництва — займаєвідокремлену позицію, оскільки це суто промислова сфера. її частка в продукціїАПК займає проміжне місце між другою сферою — власне сільським господарством — і третьою — переробкою сільгосппродукції. Вартість валового продукту,виробленого власне в сільськогосподарській сфері, практично не перевищує 7 %. На фермах працюють 1,7-1,9 млн. фермерів та членів їх сімей, а такожприблизно 900 тис. найманих працівників.Найбільш важливу роль відіграє сфера переробки, зберігання, транспортування іреалізації сільгосппродукції, в якій виробляється більше 60 % валового продуктуАПК. В ній зайнято приблизно 12,7 %загальної кількості зайнятих в країні.
Позитивний результат функціонування аграрного сектору США пояснюється оптимальним поєднаннямтрьох його складових сфер. Так, практично збиткова сільськогосподарськасировина, отримана в другій сфері, в процесі її переробки в третій сфері іреалізації споживачу набуває високих споживчих якостей і вищу вартість. Цедозволяє отримати значний дохід від галузі в цілому. Держава лише перерозподіляєдоходи, отримуючи можливість субсидувати сільськогосподарське виробництво.
Виходячи з теорії, що перевиробництво є основною причиною зниження цін напродукцію сільського господарства, уряд заохочує фермерів обмежувати кількістьрозораної землі. Цей підхід був введений з прийняттям в 1933 р. Закону прорегулювання сільськогосподарського виробництва, одного з основних законодавчихактів нового курсу, який передбачав спеціальні субсидії фермерам, якіпогодилися законсервувати частину своїх земель.
Певні основнітовари підлягають практиці забезпечення стабільних цін за допомогою державнихсубсидій. Розглянемо приклад функціонування подібної системи: Конгресвстановлює ціну, скажімо, 2,55 дол. за бушель кукурудзи (один бушель — 35,2літри), щоб відобразити очікувану вартість врожаю. Виробники кукурудзи, якідали згоду на обмеження посівів, можуть позичити 2,55 дол. під кожний бушель зерна, зданого ними державі. Вони фактичновіддають під заставу свій врожай уряду за надану ним позику. Якщо кукурудзапідніметься в ціні вище 2,55 дол., фермери можутьзажадати свій врожай назад, продати його на вільному ринку і повернути позику.Гроші, виручені понад суми позики, ідуть фермерам. Якщо ціни на кукурудзу стаютьменшими 2,55 дол., фермери можуть відмовитися від зобов’язань по сплатіотриманої позики, що не тягне за собою ніяких штрафних санкцій. Уряд лишепереводить врожай кукурудзи в свою власність і або закладає його на зберігання,або продає із збитками. Верхніх меж на суми субсидій, які виплачуються длястабілізації цін, не існує.
Ще більш важливу роль, ніж стабілізуючі ціни позики, відіграють компенсаційнівиплати, які є формою прямого вкладу в підвищення доходів фермерів. Конгресвстановлює „планові ціни” на різні культури. Знову ж для отримання пільгфермери повинні вилучити частину своїх земель із землекористування. Якщоринкова ціна, отримана фермерами за врожай, виявиться нижче планової, різницюкомпенсує уряд. Суми компенсаційних виплат обмежуються 50000 дол. на рік.Політика забезпечення рівня цін і компенсаційних виплат розповсюджується лишена такі основні товари, як зернові, м’ясо-молочні продукти і бавовна.
Сільське господарство Сполучених Штатів являє собою великий бізнес. Виникнавіть спеціальний термін-„агробізнес”. Під цим терміном розуміють весь агропромисловий комплекс відокремого фермера до мультинаціонального концерна-виробника хімікатів.Агробізнес включає фермерські кооперативи, сільські банки, перевізниківсільськогосподарської продукції, торгівців споживчими товарами, виробниківсільськогосподарського обладнання, харчопереробну промисловість, мережупродовольчих магазинів і багато інших підприємств.
Фактично американське сільське господарство перетворилося в агропромисловість — цей термін відображає масштабний,корпоративний характер багатьох сільськогосподарських підприємств в сучаснійекономіці США. В агропромисловість входятьрізні фермерські компанії і структури — від маленьких сімейних компаній довеличезних конгломератів або міжнародних компаній, які володіють великимиділянками землі або виробляють продукти і матеріали, що використовуютьсяфермерами.
Поява в кінці XX ст. агропромисловості означала одночасне зменшеннякількості ферм і збільшення їх розмірів. В 1940 р. існувало 6млн. ферм із середньоюплощею 67 га. В кінці 1990-х pp. існували лише приблизно 2,2 млн.ферм із середньою площею190 га.Приблизно в цей же період впала зайнятість в сільському господарстві — від 12,5 млн. в 1930 р. до 1,2 млн. осіб в 1990-х pp., при тому, що загальна чисельність населення збільшилася більше ніж вдвічі.В 1900 р. фермери становилиполовину всієї робочої сили, а в кінці минулого століття на фермах працювалолише 2 % [94].
Протягом багатьох років після Великої депресії 1930-х pp. періоди спаду, які характеризувалися повільними темпами економічногозростання і високим безробіттям, вважалися найбільш серйозною загрозою дляекономіки. Коли вірогідність настання чергового спаду ставала більш реальною,держава намагалася зміцнити економіку шляхом значного збільшення власних витратабо скорочення податків, з тим, щоб стимулювати більш високий рівень витратспоживачами, а також шляхом швидкого нарощування грошової маси. У 1970-ті pp., значне зростання цін, особливо наенергоносії, викликало серйозні побоювання інфляції, тобто підвищеннязагального рівня цін. В результаті державна влада переключилася з боротьби зекономічним спадом на зусилля по контролю за інфляцією шляхом скороченнявитрат, підтримання рівня оподаткування та стримування зростання грошової маси [88].
2.5 Американський досвідподолання „великої депресії”
Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою економічного циклу. Знею, з одного боку, пов’язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масовібанкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальнізавоювання трудящих і демократію, політична напруга, а з другого — кризавиконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умовекономічного зростання, а сама криза — активною складовою частиною творчогопроцесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно єважливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва,структурну перебудову економіки. Звідси випливає висновок про те, щоантициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне перериваннякризи не завжди обґрунтоване.
Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона єнаслідком внутрішніх суперечностей системи, а з другого -формою їх розв’язання, виконуючифункцію оздоровлення (санації) економічної системи.
Можливості застосування антициклічної політики неоднозначні в різнихекономічних системах і конкретних історичних умовах. Зрозуміло, що уразливістьекономічної політики України та інших країн колишнього СРСР ісхідноєвропейських країн ґрунтувалася на тому, що багато років в її структуріне було елементів антициклічного регулювання, запропонованих ще Д. Кейнсом в30-ті роки XX ст.
На рисунку 2.1 зображена динаміка ВВП, капітальних інвестицій і реальноїзаробітної плати в США від початку падіння економіки (1929 р.) до їївідновлення (1937 p.). Яквидно з рисунка 2.1, під час кризи найменше падінняхарактерне для такого показника як реальна заробітна плата. Про це свідчатьтакі дані: в 1933 р., в період найнижчого рівнякризи, при падінні ВВП на 30,7 % реальна заробітна плата знизиласялише на 15,3 %.
Розрахункипоказали, що в 1933 р. порівняно з 1929 р.валові приватні внутрішні інвестиції в економіку США зменшилися в 4 рази, аваловий приватний внутрішній продукт зменшився всього в 1,45 рази (або співвідношення 4/1,45 = 2,76 разу). Таким чином, під час кризи 1929-1933 pp. інвестиції зменшувались швидше, ніж падали обсяги ВВП.
/> />
Рис. 2.1 — Динаміка реальної заробітної плати, ВВП та капітальних інвестицій в США
В процесі відновлення економіки в 1937 р. інвестиції становили 69 % від їх рівня в 1929 р., а ВВП досяг 102,9 % рівня цього року. Таким чином, слід констатувати сприятливуроль кризи, яка проявилася в підвищенні використання внутрішніх резервів, щостало причиною зменшення потреб в додаткових інвестиціях на одиницю приросту ВВП. За 1934-1937 pp. 1 дол. додаткових інвестиційстворював 3,7-6,5 дол. приросту ВВП. Інакше кажучи, в період відновленняекономіки мультиплікатор порівняно зі звичним рівнем для умов стабільногозростання 2,0 підвищився в 1,98-3,25 рази (в середньому в 2,8 рази).
Аналогічне явище спостерігалося в період Другої світової війни — мультиплікаторінвестицій за 1941-1944 pp. знаходився в межах 5,32-8,3 і вище. Так, інвестиції в 1944 р. знизилисяпорівняно з 1940 р. з 11128 млрд. до 7008 млрд. дол., або в 1,59рази, а ВВП зріс з 112679 млрд. дол. до 159188 млрд. дол., або в 1,41 рази.
У 1930-ті pp., коли Сполучені Штати виходили з Великої депресії, уряд почаввикористовувати податково-бюджетну політику не тільки для забезпечення власнихпотреб або проведення визначеної соціальної політики, але й в інтересахзагального економічного зростання і стабільності. Розроблювані стратегійзнаходилися під впливом Джона Мейнарда Кейнса, англійського економіста, щостверджував у своїй праці „Загальна теорія зайнятості, прибутку і грошей”(1936 p.), що масове безробіття йогочасу було викликане недостатнім попитом на товари і послуги. За Кейнсом, людине мали достатніх доходів для купівлі усього, що могла виробити економіка, томуціни падали, компанії зазнавали збитків або банкрутіли. Без втручання уряду,зазначав Кейнс, це могло стати порочним колом. В міру банкрутства компаній,продовжував він, кількість безробітних збільшується, приводячи до подальшогозменшення доходів населення і збільшення кількості компаній, що тонуть у ційнебезпечній воронці. Кейнс стверджував, що держава здатна зупинити спад шляхомзбільшення власних витрат або зниження податків. В обох випадках доходизростуть, люди будуть витрачати більше грошей і економіка знову почнерозвиватися. Якщо держава змушена піти заради цього на утворення дефіцитубюджету, нехай це станеться, зазначав Кейнс. На його думку, альтернатива цьому — економічний спад, що поглиблюється, — становить значно більшу небезпеку.
У 1930-ті роки ідеї Кейнса були прийняті лише частково, однак різкезбільшення державних військових витрат у період Другої світової війни, схоже,підтвердило його теорії. Коли витрати уряду підскочили, доходи людей зросли,фабрики знову запрацювали на повну потужність, і про тягар депресії стализабуватися. Після війни економіку продовжував підживлювати раніше стримуванийпопит багатьох родин, що довгий час відкладали на майбутнє придбання житла інародження дітей.
До 1960-х років розробники стратегій, здавалося, стали прихильникамитеорій Кейнса. Однак зараз, оглядаючись назад, більшість американців вважає, щотоді уряд зробив ряд помилок в сфері економічної політики, що, зрештою,призвели до перегляду податково-бюджетної політики. Зменшивши податки в 1964 р.для стимулювання економічного зростання і скорочення безробіття, президентЛіндон Б. Джонсон (1963-1969 pp.) і Конгрес почали реалізацію дорогих програм, пов’язаних із витратамиусередині країни і покликаних полегшити тягар бідності. Джонсон також збільшив військові витрати, оплачуючиучасть Америки у В’єтнамській війні. Ці масштабні державні програми всполученні з великими споживчими витратами підвищували попит на товари іпослуги до обсягів, що перевищували можливості економіки. Заробітна плата іціни почали зростати. Незабаром зростання заробітної плати і цін стали нейтраллізуватиодин одного. Подібне збільшення всіх цін по спіралі називається інфляцією.
Кейнсстверджував, що під час таких періодів надмірного попиту уряд має зменшувативитрати або підвищувати податки для запобігання інфляції. Однак антиінфляційнаподатково-бюджетна політика часто виявляється політично невигідною через своюнепопулярність, і уряд опирався переходові до неї. Потім на початку 1970-х pp. в країні почався різкий підйом світових цін на нафту і продуктихарчування. Це поставило перед розробниками стратегії гостру дилему. Традиційнаантиінфляційна стратегія полягала в обмеженні
попиту за допомогою урізування федеральних витрат або підвищення податків.Але це призвело б до відпливу доходів з економіки, що і без того страждала відпідвищення цін на нафту. Результатом стало б різке підвищення безробіття. Якбирозробники стратегії вирішили протидіяти втратам доходів, викликаних зростаннямцін на нафту, їм би довелося збільшити витрати або зменшити податки. Оскількижоден з цих методів не міг збільшити пропозицію нафти і продуктів харчування,підвищення попиту без зміни пропозиції призвело б лише до зростання цін.
Президент Джиммі Картер (1977-1981 pp.) намагався розв’язати дилемуза допомогою двокомпонентної стратегії. Він направив податково-бюджетнуполітику на боротьбу з безробіттям, допускаючи роздування федерального дефіцитуі створюючи програми збільшення зайнятості для згладжування циклічностіекономіки. Для боротьби з інфляцією він створив програму добровільного контролюнад заробітками і цінами. Жоден з компонентів цієї стратегії не працювавналежним чином. До кінця 1970-х pp. країна страждала від високого рівня безробіття і високої інфляції.
Багато американців бачили в стагфляції свідчення практичної неспроможностітеорії Кейнса, до того ж, інший фактор ще сильніше знизив здатність урядувикористовувати податково-бюджетну політику для управління економікою. Теперпостійним елементом податково-бюджетної ситуації, схоже, став дефіцит бюджету.
На кінець 1990-х pp. розробники стратегії були меншсхильні, ніж їхні попередники, використовувати податково-бюджетну політику длядосягнення масштабних економічних цілей. Замість цього вони зосередилися набільш вузьких змінах політики в інтересах зміцнення окремих компонентів економіки.Президент Рейган і Джордж Буш (1989-1993 pp.) намагалися зменшити податки надоходи з капіталу, тобто підвищити добробут нації за рахунок збільшенняцінності таких активів, як власність або акції. Вони зазначали, що такі змінибудуть стимулювати заощадження й інвестування. Демократи опиралися цьому,стверджуючи, що такі зміни принесуть колосальну вигоду багатим. Але, колидефіцит бюджету зменшився, президент Клінтон (1993-2001 pp.) поступився у цьому питанні,і максимальна ставка податку на дохід з капіталу зменшилася в 1996 р. з 28 до 20%. Клінтон тим часом також намагався впливати на економіку,створюючи різні програми в галузі освіти і професійного навчання, спрямовані настворення висококваліфікованої, а отже, більш продуктивної іконкурентоспроможної робочої сили [96].
Незважаючи нарізну економічну політику республіканської і демократичної адміністрацій,макроекономічні результати виявилися дуже схожими. При Рейгані зниженняподатків і наростаючий бюджетний дефіцит привели до приросту ВВП темпом 3,4%. При Клінтоні підвищення податків і профіцит далисередньорічний приріст3,6 %. При обохпрезидентах у 1980-1990-х pp. ставка відсотка знижувалася,а курс акцій на фондовій біржі зростав. У підсумку рішуча політика президентів,що діяли, не ухиляючись від головних проблем свого часу, стимулюваннявиникнення різних комплексів заходів, що виявилися найбільш придатними длязабезпечення зростання. В одному випадку це означало зниження податків, віншому — їх підвищення, іноді було більше регулювання, іноді -менше.
2.6 Американський досвідподатково-амортизаційного регулювання економічних процесів
Кожній фазі економічного циклу: кризі, депресії, пожвавленню та підйомувідповідали певні коригуючи дії уряду США, вивчення яких, на наш погляд, можебути корисним для сучасної української економіки, що знаходиться в станізатяжної економічної кризи.
З початку 1960-х pp. уряд США вимушений був пристосувати податкову політику до нових умові проблем. В 1963-1969 pp. відбувався процес розвитку новихгалузей економіки і повного омолодження старих традиційних галузейпромисловості. Більшість компаній знищували старі підприємства і на їх місцібудували нові, з урахуванням вимог НТП. З боку держави були введені додатковіскидки з податків на нові інвестиції, знижені податки на прибуток корпорацій з 52 до 50 % в1964 р. і 48 % в 1965 p., з середини 1966 р. поновлені пільги на прискоренуамортизацію основного капіталу. В результаті в загальному обороті американськихкорпорацій в 1968 р. 40-50 % становили продукти, які взагалі невипускалися 10 років і на них припадало 70-75 % прибутків. Американська економікапотребувала заміни всього14 % основнихфондів.
З метою уникнення шкідливих наслідків перенапруження економіки в 1967 р. було вжито ряд коригуючих заходів:відмінено податкову знижку на капіталовкладення в нове обладнання та системуприскореного амортизаційного списання невиробничих споруд, підвищено ставкувнесків у фонд соціального страхування з 8,8 до 9,6 %. В результаті вже в Ікварталі 1967 р. затрати американськихкорпорацій на будівництво нових підприємств і купівлю обладнання помітноскоротилися.
Під час кризи1970-1971 pp. було проведено черговуподаткову реформу з метою пом’якшення можливих негативних наслідків скороченнякапіталовкладень та пожвавлення інвестиційної діяльності. В період підйому 1972-1973 pp. прискореному зростанню капіталовкладень в США сприяло накопичення у приватнихкомпаніях величезних амортизаційних фондів в результаті лібералізації правиламортизації основного капіталу і різних податкових пільг.
Особливістю інвестиційного процесу в період підйому 1976-1979 pp. була висока частка інвестицій на відновлення засобів виробництва. Врезультаті частка фізично та морально застарілих фондів в її виробничомуапараті скоротилася з16% на початку1977 р. до 11 % в кінці 1978 р. В кінці1970-х pp. (1978-1979 pp.) в США і Японії з’явилась теза пронеобхідність реіндустріалізації економіки, її технічне переоснащення на базіширокого впровадження найбільш сучасних і ефективних технологій, найновішихвидів обладнання з метою подолати процес швидкого технічного (морального) старіння.
В другій половині 1980-х років нарощування випуску і використаннянайновішого обладнання стало невід’ємною рисою капіталістичної раціоналізаціївиробництва. Ефективне використання нових технологічних процесів впромисловості, ж і в системі послуг, пов’язано, перш за все, з широким використаннямкомп’ютерної техніки. Однак її впровадження потребувало подальшої перебудовивиробничих процесів, детального врахування інтересів споживачів продукції,підвищення кваліфікації кадрів на всіх рівнях від робітника до менеджера.
Державне втручання в економіку стало набувати більш опосередкованогохарактеру, орієнтуючись на створення сприятливих умов для функціонуванняприватного бізнесу. З цією метою було проведено декілька податкових реформ,здійснено дерегулювання банківської сфери, відмінено багато правил, щорегламентували діяльність компаній і кредитних закладів. Конкуренція, якапосилилася в цих умовах, примусила капіталістичні корпорації енергійномодернізувати не тільки технологічні процеси, але й системи руху економічноїінформації і прийняття рішень. Загальним результатом стали підвищення гнучкостіуправлінських систем, їх більша орієнтованість на споживача і кінцевий результат(зростання збуту і прибутків).
Економічне зростання американської економіки за період 1983-2000 pp. — найбільш тривале з будь-колидосягнутих Америкою в мирний час — свідчить про те, що при адекватних діяхуряду воно стимулює як розширення податкової бази, так і забезпеченняпрогресивних зрушень в структурі усієї економічної системи.
Значна роль увизначенні темпів американської економіки та її міжгалузевої структури належитьширокому впровадженню в1973-1976 pp. і особливо після 1981 р. ефективних систем прискореноїамортизації. Загальна сума пільг, наданих державою приватному капіталу в США внаслідок використання прискоренихметодів амортизації, оцінюється за 10 років (1971-1980 pp.) приблизно в 40 млрд. дол. Уже в 1983 р. загальна сума пільг, які отрималиприватні корпорації, становила 33,2 млрд.дол., а в 1984 р. — більше 50 млрд. дол.
Дуже важливим висновком є те, що податкова, амортизаційна і кредитнаполітика не є чимось застиглим, а залежать від економічної кон’юнктури. Крімтого, слід відзначити, що в американській податковій політиці відсутні різкізміни: податки зменшувалися з 52 % до 50 % і до 48 %, а потім, через кількароків, до 44 %.
В узагальненому вигляді заходи податково-амортизаційної політики уряду США та їх результативність подані втаблиці 2.2.
Аналіз американського досвіду показав, що будь-яка економічна криза євибухом усіх протиріч процесу відтворення. Вона насильно вирівнює диспропорції,створюючи основу майбутнього економічного зростання. Матеріальною основою цихциклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньоїнайактивнішої частини — знарядь праці. Отже, виробництво засобів виробництвавиконує в механізмі циклічності базову функцію, у процесі циклічних коливаньвони відчувають найбільше навантаження. Циклічність, що викликана оновленнямосновних виробничих фондів, не обов’язково призводить до спаду виробництва.Економіці внутрішньо притаманні властивості запобігання таким виробничимспадам.
Таблиця 2.2 — Заходи податкової, амортизаційної та кредитної політикиуряду США спрямовані на вдосконалення економічної структуриЗаходи уряду, роки, суть Мета Результат 1 2 3
Податкова реформа 1964-1965 pp.
1) введені додаткові знижки з податків на нові інвестиції;
2) знижені податки на прибутки корпорацій з 52 до 50 % в 1964 р. і 48 % в 1965 p.;
3) з середини 1966 р. поновлені пільги на прискорену амортизацію основного капіталу. Перебудувати структуру промисловості і докорінно оновити парк машин та обладнання на новій технічній основі. В загальному обороті американських корпорацій в 1968 р. 40-50 % становили продукти, які взагалі не випускалися 10 років і на них припадало 70-75 % прибутків. Американська економіка потребувала заміни всього 14 % основних фондів.
Коригувальні ди у вересні 1966 р. — грудні 1967 р.
1) відмінена 7 % податкова знижка на капіталовкладення в нове обладнання, а також система прискореного амортизаційного списання невиробничих споруд;
2) ставка внесків у фонд соціального страхування підвищена з 8,8 до 9,6 %;
3) подорожчання кредиту до 6,5 % в кінці 1968 р і до 7,5 % в лютому 1969 р. Уникнути шкідливих наслідків перенапруження економіки і загальмувати розвиток інфляційних процесів. Обмежити зростання споживання і виробництва. Уже в І кварталі 1967 р. Затрати американських корпорацій на будівництво нових підприємств і купівлю обладнання помітно скоротилися
Податкова реформа 1969-1971 pp.
1) відновлено 7 % податкову знижку з інвестицій та введено додаткову знижку на купівлю обладнання американського виробництва;
2) відмінено акцизний збір при купівлі автомобілів;
3) підвищено неоподатковуваний мінімум, зменшений податок на прибутки корпорацій;
Пом’якшення можливих негативних наслідків скорочення капіталовкладень для економіки.
Пожвавлення інвестиційної діяльності. Ці заходи забезпечили монополіям додаткові засоби в обсязі 11,2-11,8 млрд. дол. за рік, що дозволило корпораціям додатково заощадити 20 млрд. дол. за 1969-1971 pp.
Податкова реформа 1969-1971 pp.
4) зменшені на 20 % діючі терміни амортизації обладнання і встановлено 8-річний термін амортизації для всіх видів обладнання;
5) знижена облікова ставка банків федеральної резервної системи з 6 % в жовтні 1970 р. до 4,5 % в кінці 1971 р В 1970 р. загальна сума амортизаційних фондів оцінювалася в 55 млрд. дол., в 1972 р. — 66 млрд.дол. і в 1973 р. -73 млрд. дол.
Податкова реформа 1975-1976 pp.
1) збільшено податкову знижку по інвестиціях і одночасно зменшений податок на прибуток;
2) в 1978 р. закріплено пільги для корпорацій і затверджено постійно діючу ставку податку з прибутку в розмірі 44 %, а знижку по інвестиціях — 10 %;
3) підвищено ставку внесків у фонд соціального страхування, що вноситься однаковими частками наймачами і найманими до 5,85 % для кожної сторони в 1974 p., а на початку 1977 р. — до 6,15 %. Замінити антиінфляційні податкові заходи антикризовими з метою пожвавлення економічної кон’юнктури. Стимулювати виробництво та споживчий попит, стримати інфляцію і вирішити енергетичні труднощі. Корпорації широко використовують систему прискореної амортизації. При виплаті податків на прибуток компаній бізнес практикує списання витрат на дослідження, відрахування від прибутків у вигляді дарів, пільги корпораціям окремих галузей, в тому числі стратегічно важливим. Частка фізично і морально застарілих фондів в промисловості скоротилася з 16 % на початку 1977 р. до 11 % в кінці 1978 р.
Податкова реформа 1981 р.
1) спрощено метод нарахування амортизації: введено нові правила системи прискореного списання витрат (СПКВ);
2) знижено ставки податків на доходи фізичних осіб: з 1 жовтня 1981 р. — на 5 %, а в наступні 2 роки — ще на 20 %;
3) введено значні податкові пільги на нетрудові доходи (дари, відсотки, дивіденди, доходи від угод з цінними паперами, нерухомістю). Стимулювати розвиток економіки та ділової активності, збільшити прибутки компаній і відповідно можливості поповнення бюджету. Фактична сума пільг, яку отримали приватні корпорації в 1983 p., становила 33,2 млрд. дол., а в 1984 р. -більше 50 млрд. дол. В 1984 р. частка пільг в прирості особистих доходів населення становила 39 %. Грошові вклади населення збільшилися на 1/3.
Податкова реформа 1986-1988 pp.
1) відмінено частину податкових пільг (перш за все податковий кредит на обладнання); 2) проводиться дерегулювання банківської системи
зменшується регламентування діяльності компанії. Державне втручання в економіку зведено до мінімуму і полягає в створенні умов для приватного бізнесу та в антикризових заходах. Темпи зростання валового внутрішнього продукту знизилися з 4,7 в 1983-1986 рр до 2,42 в 1988-1990 pp.
Державне регулювання 1990-2000 pp.
1) до 1999 р. продовжено дію пільги, яка знижує податок фірм в розмірі 20 % затрат на дослідження та розробки;
2) в 2000 р. федеральна резервна служба двічі знижувала ставки кредитування. Розширилася податкова база. Прискорено економічне зростання, що базується на розширенні споживчого та інвестиційного попиту.
2.7 Зміна макроекономічної моделі
Під час Великої депресії та одразу після неї класична ліберальна теоріязначною мірою себе дискредитувала і втратила лідируючі позиції. Побоюючись повтореннядепресії США, інші провідні капіталістичні країни прийняли проект програмсоціального забезпечення і погодилися на більш активну роль держави врегулюванні економіки. Втручання держави в економіку і соціальну сферу постійнорозширювалося. Це проявилося в зростанні державних витрат (на кінець 1980-хроків вони становили 34% від ВВП), кількості різноманітних держаних субсидій,соціальних програм, масштабів державного регламентування. Загальні підсумкипровідних капіталістичних країн за 25 років, після закінчення Другої світовоївійни виявилися найкращими з тих, які їм будь-коли вдавалося досягти. З цієїпричини час з 1950 по 1973 рр. часто називають„золотим віком” капіталізму.
З початку 1970-х pp. почався поступовий відхід від кейнсіанського регулюючого підходу, якийбув замінений новим варіантом класичного лібералізму.
З 1973 р. до початку 1990-х pp. для розвинутих капіталістичних країн характерні повільні темпи зростаннята серйозна економічна і фінансова нестабільність. Уряд США з кінця 1970-х років почавздійснювати неоліберальну політику.
На рубежі 1980-х pp. США прийшли до суттєвого перегляду роліі задач держави в економіці. Держава відмовилася від багатьох функцій, якізнижують макроекономічну ефективність, — надмірних державних витрат, чисельнихпрограм соціальної допомоги, невиправданого субсидування цілих галузей іокремих підприємств — і зробила ставку на підтримку приватного підприємництва,створення оптимальних умов для його функціонування.
Після декількох років повільного відновлення економіки внаслідок спаду1990-1991 pp. американська економіка,починаючи з 1995 p., сталавідносно швидко зростати. Щорічні темпи приросту реального ВВП перейшли межу 4 %. Темпи економічного розвитку заперіод з 1995 по 2000 рр. перевищувалипоказники 1960-хpp. — найбільш сприятливого періоду,відзначеного в США. Це дозволило експертамзробити висновок про переваги неоліберальної перебудови [92].
Перехід до неоліберальної концепції макроекономіки пов’язаний із переконаннямибагатьох економістів, що, починаючи з кінця XX ст., створена база для зникненняумов економічного циклу в його загальновизнаному вигляді.
Взагалі, як вважають Мартін Бейлі, Роберт Лоуренс та Кетрін Шоу, члени ради економічних консультантівпри Президенті США, зростання є певною рисоюекономічного досвіду США в XX ст., але лише в довгостроковому аспекті.В середньо- і короткостроковому аспектах зайнятість і доходи часом різковідхилялися від зростаючого тренду.Економіка періодично піднімалася до свого часового піку, а потім відкочуваласяназад до нижньої точки, від якої починався новий підйом. Хоча цей цикл бувпостійно властивим і націонаггьному господарству США, ряд спостерігачіввважають, що в 1990-х pp. економіка фундаментально змінилася і поняття традиційного діловогоциклу застаріло.
Якщо виміряти вагу економічних коливань втратами виробництва в рокиспадів, то 14 рецесій в1900-1953 pp. обійшлися в середньому втроє дорожче,ніж наступні сім. Навіть якщо виключити Велику депресію 1930-х pp., то і тоді спади більш раннього періоду були в 1,5 рази важчими, ніж рецесії в 1954-1999 pp. Середній розмах циклічнихколивань в останньому періоді був вдвоє меншим. Середня тривалість фаз підйомузросла з 2,5 до 5 років, а фаза спаду скоротилася з 17 до 11 місяців.
Серед причинпослаблення циклу — зміни в характері економіки США. В минулому одним із найбільшнестійких компонентівВВП були товарнізапаси. Сьогодні фірми намагаються працювати із значно меншими товарнимизапасами, ніж раніше, і можуть краще пристосовувати їх до кон’юнктури, яказмінюється. Структура виробництва також змінилася в бік від секторів, більшесхильних до коливань, до менш нестійких. Попит на послуги, який відрізняєтьсявідносно невеликою чутливістю до циклічних коливань, становить більше половиниВВП порівняно з 1/3 в 1950 р. Навпаки, на частку чутливої до циклу обробноїпромисловості припадає сьогодні менша частина сукупного виробництва ізайнятості, ніж в минулому. Зростаюча роль стабілізаційної політики — фіскальної і кредитно-грошової, — протидіючої дестабілізуючим впливам наекономіку, також сприяла вирівнюванню ділового циклу.
3. Російський варіант перехідної економіки
3.1 Історичний підхід до модернізації російської економіки
Аналітичні дослідження, виконані в роботі [99], показали, що в 2001 р.відставання Росії за рівнем показника ВВП на душу населення становило від США — 65 років, Великої Британії — б7 років, Канади — 60 років, Швеції — 57років, Франції — 50 років. Протягом двох століть дистанція за рівнем розвиткуміж Росією і найбільшими країнами континентальної Європи залишалася доситьстабільною і становила приблизно два покоління (50-65 років). Почавши сучасне економічне зростання приблизно надва покоління пізніше, ніж воно почалося в Західній Європі, у 80-х pp. XIX ст. Росія зберігала сформовану дистанцію.
Вільям Естерлі в роботі [111] ввів в оборот такий термін, як „здатністьнаціональних інститутів забезпечувати сучасне економічне зростання”. Застосувавшице визначення до реалій російського розвитку останніх півтора століть, можнасказати, що здатність російських соціально-економічних інститутів забезпечитиекономічне зростання була протягом усього цього періоду на середньосвітовомурівні. Якщо прийняти гіпотезу, що дистанція, що існувала протягом півторастоліть, збережеться і далі, то через 50-65 років рівень життя, структуразайнятості, інфраструктура в Росії будуть приблизно такими ж, якими вони єсьогодні у Франції або Німеччині.
Екс-міністр РФ Е. Ясін [100] в історичному аспекті виділяє два шляхирозвитку Росії: 1) зверху і 2) знизу. Росія остаточного вибору свого варіантарозвитку ще не зробила. Перший варіант має немало прихильників.
Шлях перший — модернізація зверху — це шлях посиленого впливу державноївлади на досягнення цілей модернізації. Це означає перерозподіл валовогопродукту на користь держави, концентрації в її руках ресурсів, необхідних длямасових державних інвестицій в реконструкцію народного господарства, а такожмасштабне використання владного адміністративного або навіть репресивногоресурсу для спонукання людей до дій в цілях модернізації, заради „суспільногоблага” в інтерпретації влади. Це повернення до мобілізаційної економіки,яка панувала в Росії більше 70 роківі призвела її до краху. Це була друга масштабна спроба модернізації зверху вросійській історії. Перша, здійснена Петром Великим, вважається канонічноуспішною, яка дійсно привела країну в ряди сучасних держав, хоча вона ікоштувала їй третини населення.
В умовах сучасної Росії перший шлях приречений на провал, який став бидля неї дійсно трагедією. Історичний досвід показує, що модернізація зверхуможе бути успішною після тривалого періоду спокійної еволюції без втручаннядержави, причому видимий успіх іноді досягається на відносно коротких відрізкахчасу, що посилює її привабливість. А потрясіння, які вона викликає, звичайновиявляються настільки віддаленими, що їх з давно здійсненою та возвеличеноюісториками модернізацією зверху вже ніхто і не пов’язує. Так, визнано, щоЖовтнева революція в основному була обумовлена половинчастістю селянськоїреформи, але при цьому не завжди згадують, що петровські реформи зміцниликріпосницькі порядки в Росії, тоді як в Європі від них уже відмовлялися, і тимсамим закріпили та посилили надовго соціально-економічну відсталість країни.Те, що при Петрі було джерелом сили, при Миколі І стало джерелом слабкості, апри Миколі II — основою революційнихпотрясінь.
Але для петровської модернізації зверху умови були сприятливі: країнабула готова до них, а, крім волі монарха, ніякої іншої суспільної сили не було.
Сталінська модернізація зверху була якісно іншою: вона спиралася напотенціал незавершених аграрних перетворень та очікування творчих сил революції,а також на заперечення колишніх інститутів, включаючи мораль і законність. Алевона здійснювалася в країні, яка і без марксистських схем була на підйомі.Руйнування творчих сил, які розвивалися знизу, — ринку, капіталізму — зумовилонедовге життя модернізаторського пориву і призвело до виснаження економічних ісоціальних сил суспільства. Суспільство виявилося хворим і, очевидно, неготовим до експериментів нових диктаторів.
Потрібно чіткоусвідомлювати, що модернізація зверху, щоб досягти результатів, які можна булохоча б спочатку трактувати як позитивні, повинна забезпечити колосальнуконцентрацію ресурсів, волі і влади, в першу чергу, такої, як у Петра І,Сталіна, і у влади повинна бути готовність до придушення тих, хто не погодитьсяпоступитися власними інтересами. А пригнічення власних інтересів є пригніченнямтієї енергії та ініціативи людей, які самі могли б при іншому варіанті статиголовною силою модернізації.
Шлях другий — модернізація знизу, з опороюна приватну ініціативу та енергію кожного. Цей шлях, як показує світовийдосвід, забезпечує ринкова модель економіки.
Одним із найбільших недоліків нинішньої реформи в Росії є та обставина,що вона була „опущена” зверху і без наукової проробки економічної моделіреформ, особливо її стратегічного вектора. Це не могло не вплинути і на їїсоціально-економічні результати [110].
3.2Оцінка першого етапуросійської кризи
Динаміка ВВП, реальної заробітної плати таінвестицій в основний капітал за період з 1990 р. по 2005 р. зображена на рисунку 3.1. Як видно з рисунка, найнижчезначення ВВП становило 58,5 % (1998 p.), реальної заробітної плати — 42,1 % (1999 р.) і капітальних інвестицій — 20,9 % (1998 p.).
/> />
Рис. 3.1 — Динаміка реальної заробітної плати, ВВП та інвестицій восновний капітал в Росії
Безробіття становило 10,5 млн,або 13 % чисельності самодіяльногонаселення. І найгірший показник — депопуляція. Кількість померлих перевищувала кількість народжуваних на 950 тис. осіб на рік.
Криза охопилаціле десятиріччя. Вона розвивалася дуже нерівномірно. Якщо взяти промисловевиробництво, то в 1990 р. воно скоротилося на 2 %, в 1991 р. — на 8 % тобто, спад на 10 % був ще за часів радянської влади, прицентралізованій економіці, в надрах якої ця криза почалася. На час переходу доринку в 1992 р. спад становив 19 %, в 1993 р. — ще 14 %, в1994 р. — 20 %, в 1995 р. — 4 %, в 1996 р. – 6 %. 1997 p. був єдиний рік, коли виробництво неспадало, але і не зростало. І в 1998 р., коли на загальну соціально-економічнукризу наклалася фінансова, промислове виробництво впало ще на 5 %.
Історія людства таких глибоких криз в мирний час у великій країні незнала. Найбільша криза до російської спостерігалася в 1929-1933 pp. в США, але вона була менш глибокоюза економічними показниками і за показниками рівня життя. Єдине, що тоді булобільшим, це кількість безробітних, яка перевищувала 13 млн. осіб. Алеінвестиції скоротилися не в 5 разів,а в 4 рази; рівень падіння ВВП і реальної заробітної плати в Росіїбув більшим, ніж в США, відповідно в 1,17 і в 2 рази. Американська криза тривала всього 4-5 років.
Навіть якщо взяти періоди війн, то після Першої світової і громадянськоївійн валовий продукт Росії знизився в 5 разів в 1921 р. порівняно з 1913 р. Алерівень 1913 р. був досягнутий в 1928 р., за 15 років. Після Великої Вітчизняноївійни, коли було окуповано 2/3економічного потенціалу Радянського Союзу, рівень 1940 р. був відновлений в 1948-1949 pp.
Німеччина, зруйнована бомбардуваннями і військовими діями, деморалізована,досягла довоєнного 1937 р. в 1948 р. Японія відновлювалася ще швидше.
Єдина криза в історії людства, тривалість якої перевищувала 15 років, це російська. Вона наклала відбитокна все життя в країні, і її наслідки будуть відчуватися дуже довго. Чому всетак відбувалося? Російська криза особлива, оскільки відбулося суміщеннядекількох факторів. По-перше, криза вибухнула в рамках соціалістичної системи,централізованого, планового господарства. Вона була проявом її нездатностіефективно управляти економікою. По-друге, криза була підсилена розпадомРадянського Союзу. Впродовж року зв’язки між колишніми республіками Союзу, якіскладали єдиний народногосподарський комплекс, скоротилися в 4 рази. Природно, це відбилося нападінні виробництва. Третій фактор пов’язаний з масовою конверсією військовихвиробництв. Випуск військової техніки скоротився обвально в період кризи — в цілому в 11 разів. Слід врахувати, що напідприємствах дев’яти оборонних міністерств працювали 9 млн. людей.
Четвертий фактор — власне перехід до ринку. Ринок — це система, де виробляється те, щоможе бути оплачено з боку виробників. Продукція повинна бути реалізованою. Вплановому господарстві вироблялось багато продукції, на яку не було попиту.Тому перехід до ринку хворобливо вплинув на всю структуру і обсяги виробництва.Наприклад, Росія виробляла в 7 разівбільше тракторів, ніж США. Продавали їх нижчесобівартості, оскільки тракторні заводи знаходилися на дотації. Для цьогоколгоспам і радгоспам видавалися безвідсоткові держкредити, які Пленуми ЦК партії раз в 3-5 років списували. Коли перейшли доринку, ціна на трактори різко підвищилася, в неї стали включати капітальнівкладення, витрати на розробку, прибуток — і тепер уже господарства повинні були розраховуватися своїми грошима, ане держкредитами. В результаті виробництво тракторів скоротилося приблизно в 20 разів. Такі приклади можна навести іпо вантажівках, і бульдозерах, і залізничних вагонах, і верстатах, і побагатьох інших товарах. Якщо стільки продукції не потрібно, то і виплавляти 146 млн. т сталі (коли Америка виплавляла всього 70 млн. т) безглуздо — з падінням платоспроможного попитувиробництво сталі скоротилося в 3 рази.
Сказане відноситься і до зерна. Росія виробляла 120 млн. т зерна та ще докупляла. Цьогобракувало, вважалося, що для худоби необхідно більше кормів. Ставили задачудосягти рівня 1 т зерна на душу населення. Втой час Європа, де жило350 млн. людей,виробляла 150 млн. т зерна, отримувала в 3 рази більше м’яса. Половину зерна вРосії згодовувалося худобі в необробленому вигляді, незбалансованому попротеїну. Зерно збувалося за безцінь, використовувалося нераціонально. Зпереходом до ринку, коли за зерно почали вимагати реальні гроші, виявилося, щойого стільки не потрібно. В 2003 р.врожай був 84,5 млн. т зерна. Це сприймалося яклихо — на зерно різко впала ціна,вивезено на експорт 17млн. т і ще 10 млн. т залишилися без попиту.
Тому перехід до ринку виявився вкрай хворобливою обставиною, ов’язаною звеличезним скороченням виробництва. Одночасно ринок потребує, виробництва того,що не випускалося в плановому господарстві. Але спочатку йде скорочення, апотім, із вивільненням ресурсів, починаються інвестиції, і можна виробляти те,на що виникає ринковий попит.
Основні помилки були зроблені в 1993-1994 pp. В 1993 р. потрібно булоскоротити інфляцію, прив’язати ціни до долара, рублі до доларів — „повісити наякір” (як зробили балтійські країни із своєю валютою), пережити цей важкийрік стагнації, високого безробіття, зниження рівня життя. Зате потім моглопочатися оздоровлення.
На жаль, весь 1993 р. в Росії буяла інфляція 19-20 % на місяць, ціни зросли в 10 разів впродовж року, і в результатівосени 1993 p., коли були вичерпані оборотні фонди,промисловість просто зупинилася. Це вже не дія об’єктивних факторів, арезультат помилок в економічній політиці. Можна було не допустити такогозростання інфляції, знецінення оборотних фондів тощо. В інших постсоціалістичнихкраїнах такого не було. Всі „завалилися” в період переходу до ринку, всіпережили розрив налагоджених економічних зв’язків, але величезний спад 1993-1994 pp. є специфічним лише для Росії [108].
3.3Загальна характеристикаросійських реформ та підходів
На першому етапі, який включав більшу частину 1990-х років, створювалисябазові інститути ринкової демократії і відновлювалася стабільність — макроекономічна і політична. Наведення економічного і політичного порядку восновних рисах було завершено до 1999 р., результатом чого був початокекономічного зростання.
На кінець 1991 р. в Росії були практично повністю відсутніми інститути,які повинні забезпечувати стабільне функціонування і навіть існування будь-якоїкраїни. Були зруйновані економічні інститути, що проявилися в масштабнихринкових дисбалансах (економічний спад, товарний дефіцит, очікувана загрозахолоду і голоду). Але ще більшу небезпеку становило те, що з розпадом СРСР вРосії були зруйновані інститути державної влади [99].
Влада в Центрі і регіонах практично не діяла. В органах виконавчої владивиявилося багато некомпетентних людей, що не мали практичного досвідууправління економікою, які призначалися не за діловими якостями, а за їхньоюприналежністю до визначеного кола, „родини” [102].
Основною причиною проблем в економіці були принципові помилки в ринковомуреформуванні. Перша помилка полягала в тому, що в умовах, коли 50 % власності залишалося в рукахдержави, ринкові закони майже не могли діяти. Друга помилка — однаковий підхід до підприємств, щофункціонують у монопольному і конкурентному секторах економіки. Третя помилка — безоплатна передача в приватні рукипідприємств, побудованих на держбюджетні кошти. Практику проведенняприватизації у Великобританії і у Франції в Росії не вивчали і невикористовували. Поспішали за 100 днівперейти до ринку. У результаті велика частина народного надбання перейшла вруки приблизно 10 олігархів. Помилки, допущеніпри приватизації, потребують внесення змін у закон про приватизацію,зосередження підприємств, що функціонують на монопольних ринках, у держави ізвільнення держави від підприємств, що функціонують на конкурентних ринках.
Ще одна проблема,що гальмувала економічне зростання, — відсутність повноцінного грошового обігу,необхідної пропорції між обсягом виробленої продукції й обсягом грошової маси.Наступна проблема — необізнаність чиновників ізпроцесами, що відбувалися на підприємствах, що призводило і до введення новихподатків. Збільшення податків видавалося для них невеликим навантаженням дляпідприємств. У результаті збільшення податкового навантаження ціна продукціїпідвищувалася, продукція ставала ще більш неконкурентоспроможною, обсягивиробництва і надходжень у бюджет скорочувалися, у системі управлінняз’являлися нові структури, що не створювали доданої вартості.
Тому найважливішою задачею було відновлення елементарних інститутів, безяких не може існувати ні одна держава, перш за все, державних інститутів, хочаб елементарних економічних механізмів, а також відношень власності.
На кінець 1990-х pp. були вирішені такі задачі:
— створені і зміцнені базові політичні інститути, упорядковані федеративнівідносини;
— здійснена макроекономічнастабілізація, в результаті країна отримала стабільну валюту і збалансованийбюджет;
— проведена масоваприватизація, яка заклала основи переходу російської економіки на ринковірейки.
Другий етап в основному відноситься до 1999-2003 pp. Суть його полягала в тому,що на основі досягнутої стабільності почалося формування економічнихінститутів, характерних для сучасного суспільства і більш точно орієнтованих наособливості Росії. Основна увага була приділена створенню таких базовихінститутів, як цивільний, податковий, бюджетний, трудовий і земельний кодекси,пенсійне законодавство. Почалися процеси перегулювання (зниженняадміністративних бар’єрів підприємницької діяльності), приступили дореформування природних монополій тощо. Були зроблені кроки по приєднанню досвітової організації торгівлі. Реалізація цих та інших реформ дозволила Росіїпросунутися по шляху економічних перетворень, забезпечити економічне зростання.Швидко зростали золотовалютні резерви Центрального банку, поступово знижуваласяінфляція.
Економічне зростання на цьому етапі мало переважно відновлю-вальнийхарактер, тобто опиралося на активне залучення у виробництво не задіяних вперіод кризи виробничих потужностей. Другою особливістю відновлювальногозростання є його поступове затухання в силу вичерпання вільних і придатних длявикористання потужностей.
Сьогодні можна говорити про перехід на третій етап економічних реформ івідповідної економічної політики. Мова повинна йти про відпрацювання стратегіїсоціально-економічного прориву в умовах сучасного постіндустріальногосуспільства. Ці задачі є надзвичайно складними [99].
Перша особливістьпостіндустріального суспільства — новий технологічний устрій, перехід відмеханічної технології впливу на зовнішню форму предмета праці дофізико-хімічного і біологічного впливу на його молекулярно-атомну ігенно-клітинну структуру за допомогою нанотехнології і нових джерел енергії.Цей устрій визначають50-55 критичноважливих технологій, з яких 45-46монополізовані країнами „великої сімки”, що контролюють більше 90 % світового ринку високих технологій.Обсяг останнього на початку XXI ст. перевищив 2,3 трлн. дол. Частка США на цьому ринку 39%, Японії — 30%, Німеччини — 16 %, Росії — 0,5 %. Однак Росія зберегла конкурентоспроможність за 10-12базовими технологіями в галузі авіації і космонавтики, нових матеріалів,паливних елементів, атомної енергетики, плазмових, лазерних, інформаційних і біотехнологій.Але ці технології дають лише кілька відсотків ВВП. Для відновлення устаткування в масштабах, необхідних для того,щоб почати перехід до нового технологічного устрою, потрібно не менш 100 млрд. дол. [101].
Сучасні економісти відзначають, що у суспільстві, насиченому знаннями йінформацією, межа між „моїм” і „твоїм” стає усе менш чіткою, ринкиперетворюються в комунікаційні мережі, а суспільство -у сукупність мережевихструктур. У результаті змінюється сама якість економічного зростання: його темпи,стійкість визначають не природні ресурси, чисельність робочої сили й іншіекстенсивні фактори, а ефективність управління й інформаційного обміну.
За останні роки погляди російських економістів і на цей аспект реформістотно зблизилися: усі підтримують багатоустрійну ринкову економіку йадаптацію до нових умов господарювання. Так, Л.С. Бляхман [101] вважає, щоуспіх реформ, у кінцевому підсумку, залежить від вибору між трьома концепціями- ліберально-моне-тарної, державницької та інституціональної. Перша з нихбазується на ідеях індивідуалізму, прийнятих у класичній і неокласичнійполітекономії. Людина сприймає й обробляє ринкову інформацію, приймаєраціональні рішення, орієнтуючись на особисту вигоду, але сприяє тим самимзагальному благу. Державі залишається лише розробляти закони, контролювати їхнєвиконання і регулювати грошово-кредитну сферу. Головна мета реформ у цьомувипадку — розвиток економічної свободиі скорочення частки державних витрат у ВВП.
Скороченняадміністративних функцій і витрат держави, а також підвищення рівня монетизаціїекономіки дійсно необхідні. За останні роки цей рівень виріс у РФ до 22 %. Але в ряді країн, що розвиваються, він становить 40-60 %, а в розвинених — 80-100 %. Тут є чому повчитися у Казахстану,що провів банківську і соціальну реформу, знизив інфляцію і випередив Росію затемпами економічного зростання. Однак ця концепція викликає і серйозні заперечення.Людина не може одержати повну і надійну інформацію про стан глобального ринку,тим більше, що її навмисно приховують виробники, особливо вищі менеджерикорпорацій.
Не підтверджується прямий причиновий зв’язок між індексом економічноїсвободи (за М. Фрідманом, він враховує рівень бюджетних витрат, часткудержавного сектора економіки, ступінь відкритості економіки тощо) і національнимдобробутом (ВВП на душу населення). Зв’язок тут, скоріше, зворотний — висока конкурентоспроможністьекономіки, досягнута за допомогою держави, дозволяє розширити економічнісвободи.
США в 1930-ті pp., а країни ЄС — у 1950-1960 pp. нарощували державні витрати, стимулюючи попит. Те ж робить адміністраціяБуша сьогодні. Частка бюджетних витрат у Фінляндії, Норвегії і Швеції, щозаймають перші місця у світовому рейтингу конкурентоспроможності, не нижча, ніжу Росії. Сінгапур має в цьому відношенні перевагу перед Росією тому, що неповинен утримувати сильну армію, Китай — тому, що 70 % населення (селяни) не одержуютьні пенсій, ні дотації, європейські країни — тому, що не повинні субсидіюватиЖКГ, а також тому, що средньогодинна зарплата в Німеччині становить 24, а вРосії — лише 1,7 дол.
Тому виявляється ґрунтовною і друга концепція. „Державники”, беручи за основу ідеї К.Маркса і Дж. Кейнса, орієнтують реформи на посилення регулюючої іперерозподільної ролі держави, її прямі інвестиції в пріоритетні сфери,розширення державного попиту на товари і послуги, активну підтримкувітчизняного виробника за допомогою тарифної політики. Заслуговують усілякоїпідтримки пропозиції прихильників цієї концепції по розвитку високихтехнологій, заміні ряду податків рентними платежами, державній підтримці науки,освіти, охорони здоров’я, родини і молоді.
Однак державним чиновникам, зокрема, російським, не можна доручативстановлення галузевих пріоритетів і розподіл інвестицій. Однакові і сприятливіумови для конкуренції повинні одержати всі інформаційно відкриті підприємства.Протекціонізм, відгородження від закордонних конкурентів лише збільшатьвідставання. У лібералів і державників, незважаючи на їхні політичнірозбіжності, є одна загальна риса — прагнення знайти „золотий ключик”, щовідкриває двері в чарівний сад. Перші вбачають в цьому скорочення державнихвитрат, другі — вилучення прибуткувидобувних галузей. Однак різке збільшення податків унеможливить освоєння новихрайонів на Півночі і Сході РФ, зменшить інвестиційний попит, попит навітчизняну продукцію, а у випадку зниження цін на сировину на світовому ринку — призведе до занепаду бюджетоутворюючих галузей.
Найбільшою міроювідповідає умовам Росії інституціональна концепція структурних реформ.Соціальні інститути — це сукупність правил, механізмів їхньої реалізації, нормповедінки, що перетворюють безліч підприємств і інших організацій усоціально-економічну систему, забезпечують їхню ефективну взаємодію. При цьому,як відомо, життєздатні лише правила, вироблені господарським досвідом, а ненасаджені зверху. Інституціональна концепція розглядає економіку тільки якпідсистему суспільства, а ринкові реформи і збільшення ВВП — як засіброзв’язання протиріч суспільного розвитку, а не самоціль. Сучасна соціоекологоекономічнанаука вивчає поведінку господарських суб’єктів, що визначається не тількиекономічними законами. Ключові проблеми структурних реформ пов’язані не зекономікою у вузькому значенні цього слова, а з відсутністю довіри міжпідприємствами, громадянами і владою, незахищеністю особистості і власності.Тому головна задача російських структурних реформ — перетворення інституціонального середовища, що визначаєздатність задіювати національне багатство в ринковий оборот, забезпечуватикомерціоналізацію інтелектуальної власності, підвищувати низьку діловуактивність маси населення і якість управління.
Але потрібно враховувати, що соціальні інститути багато в чому обумовленіісторичними традиціями і менталітетом населення. Не випадково не далирезультатів спроби механічно використовувати в російських умовах деякий досвід,що виправдав себе на Заході. Закон про банкрутство, що успішно діє в Німеччиніі скопійований у Росії без врахування особливостей її адміністративно-судовоїсистеми, фактично призвів до кримінального перерозподілу власності. Те жстосується до спроб використовувати методи реструктуризації підприємств, щовиправдали себе в Москві і Санкт-Петербурзі, у ряді південних і східнихрегіонів Росії. Господарське законодавство в Росії повинно відповідноорієнтуватися не на абстрактні ідеали, а на реально досяжний розвитоксоціальних інститутів.
Основні напрямки структурних реформ повинні визначатися з врахуваннямгостроти нинішніх проблем, оцінюваної з позицій більшості населення, а нефінансової чи політичної еліти. За 1992— 2000 pp. частка Росії у світовомунаселенні скоротилася — з 2,73 до 2,43 %, а у світовому ВВП (за паритетом купівельної спроможності) з 2,79 до1,64%. Цезначить, що раніше Росія перевершувала за економічним розвитком світове господарство,а тепер поступається йому, хоча володіє унікальними природними багатствами (утому числі 25 % світових ресурсів лісу іпрісної води) і відносно високим людським капіталом, незважаючи на те, що вінзменшився в останні роки. Вся справа в нераціональному використаннінаціонального багатства. До 1960-х pp. відставання за продуктивністю праці від найбільш розвинених країн вРосії скорочувалося, потім стало збільшуватися і нині у ряді галузей сталодесятикратним.
Особливу проблемустановлять міжрегіональні відмінності. Виробництво ВВП на душу населення, за данимистатзбірника „Регіони Росії”, у 2002 р. по регіонах РФ відрізнялося в 30 разів, інвестиції в основний капіталу розрахунку на душу населення — у 180 разів, офіційне безробіття — у 20, відношення середнього розміру доходу на душу населення до прожитковогомінімуму — у 15 разів. Це нерідко перевищуєрозбіжності між США і країнами Африки, не кажучивже про розбіжності між країнами в ЄС.
За даними Держкомстату РФ, у 2003 р. 22,5 % ВВП виробила неофіційна економіка (за оцінками закордоннихекономістів, ця частка становить в країнах СНД до 48 %, у Центральній і Східній Європі -22 %, на Заході — 5 %).За оцінкою Ради безпеки Росії, доходи тіньової економіки порівнянні з доходамифедерального бюджету, причому 9 млн.чоловік певним чином пов’язані з криміналом.
Головна проблема малого і середнього бізнесу — розвиток його зв’язків звеликими корпораціями, що у розвинених країнах виступають як головні замовникий інвестори мережі малих і середніх фірм. Так, у Сан-Франциско (США) малий бізнес дає 50 % робочих місць і надходжень у міськийбюджет, у Москві — 25 %, у містахСибіру — менше 5 %. Щодо змін у сфері промисловоїполітики, то потрібно брати до уваги, що в США, наприклад, функції міністерстввиконують транснаціональні корпорації, багато з них („Дженерал Електрик”,„Майкрософт” та ін.) за ринковою капіталізацією перевершують усі російськікомпанії разом узяті. Курс їх акцій залежить від того, наскільки реалізуютьсяподані на сайтах квартальні плани. Ці плани втілюються в замовленнях тисячампостачальників і субпідрядників по усьому світі. ІРосія переходить невід планової до ринкової економіки, а від адміністративного до обґрунтованогоекономічного планування.
На переконання Л.С. Бляхмана, реформа структури російського господарствапотребує:
— підтримки прискореногорозвитку переробної промисловості, у першу чергу, машинобудування йінформатики, сфери послуг, розширення внутрішнього попиту на їхню продукцію;
— розвитку експорту продукції звисокою доданою вартістю (техніка в Китаї становить 47 % експорту, а в Росії — лише 15 %). За оцінкою американських експертів, у найближчі 15 років зі США буде переведено за кордон 3,3 млн. робочих місць, в основному в сферіінформатики і сервісних послуг. Значну їх кількість могла б отримати Росія. Неможна погодитися з пропозиціями про орієнтацію Росії на експорт сировини вКитай. Головне — відмова від протиставленнявидобувної і переробної промисловості, перетворення видобутку сировини в галузьвисоких технологій;
— скорочення неринкового сектора, уякому 31 % працівників створює всього 12 % ВВП (за розрахунками Е. Ясіна);
— реструктуризацію підприємств на основі ліквідації або консолідаціїбезперспективних (майже половини їх загальної кількості), підтримки успішнопрацюючих (близько 20 %) і оздоровлення потенційно конкурентоспроможних (30 %)[101].
С.М. Бляхман [108] вважає, що російська економіка за останнє десятиріччястала ринковою в тому сенсі, що вона приватизована, не є об’єктом державногопланування, а значною мірою відкрита світовому ринку, реагує на зміну йогозапитів, забезпечує платоспроможних покупців товарами та послугами. В останніроки вона характеризується бездефіцитним бюджетом, зниженням боргу, приростом ВВП. Однак економіка Росії та інших країнСНД, на відміну від держав Балтії, Польщі, Угорщини тощо, являє собою особливу,невідому науці раніше систему, нездатну конкурувати на світовому ринку. Вказанавідмінність полягає в такому.
Основний суб’єкт російської економіки — акціонерні товариства (AT), — їх кількість перевищує 300 тис.200 найбільших вертикально інтегрованих структур (де-факто це холдинги, хоча взаконодавстві таке поняття досі відсутнє) виробляють більше половинипромислової продукції. Однак ці структури відповідають закордонним AT лише за назвою. Більшість AT не зареєстрували емісію акцій і незберігають їх в депозитаріях (як передбачено законом), їх статутний капіталнабагато менше реальних масштабів діяльності, тобто юридично усі їх угодиможуть бути оголошені мізерними. Невідомі фактичні власники найбільшихструктур, які визначають долю російської економіки, основні рішення приймаютьсяв офшорних центрах за межами Росії.
Прибуток не є кінцевим результатом діяльності російських фірм. Лише 20 % з них (паливні і оборонні фірми невраховувалися) конкурентні на світовому ринку. 30 % реалізують продукцію всередині країни лише поки ринокзахищений від імпорту, а майже 50 %впродовж тривалого часу нерентабельні. В нормальній ринковій економіці такіфірми не можуть існувати, у нас же їх директори роз’їжджають на „мерседесах”. Їх реальні фінансові потокиприховані в розрахунках з підставними, в тому числі закордонними, структурами іне мають нічого спільного з офіційними звітами. До 40 % виробляє тіньова економіка, 20 млрд. дол. щорічно вивозиться за кордон.
Реальнаконкуренція в більшості галузей відсутня. Банки не виконують свою головнуфункцію — перетворення збережень (їх частка в Росії не нижча, ніж в розвинутихкраїнах) в інвестиції, їх перерозподіл в найбільш ефективні галузі, організаціюлізингу (за кордоном в цій формі реалізується до 1/3 інвестицій), управлінняактивами і венчурне фінансування (основу інноваційної активності). Ринковакапіталізація усіх російських компаній, а їм належить 13 % запасів нафти таприблизно 30 % газу тощо, менше, ніж в одній фінській компанії Nokia.
Не досягнутий для ринкової економіки реальний взаємозв’язок цін і оплатипраці. Мінімальна зарплата в 2002 р.становила 300 руб. при прожитковому мінімумі 1500 руб. Частка зарплати в російському ВВП вдвічі нижча, ніж за кордоном. Окладросійського професора на порядок нижчий, ніж в країнах Балтії.
Чому навіть з урахуванням успіхів останніх років ВВП Росії і промислове виробництво в 2002 р. виявилися на 27-33 %, а в науко-ємних галузях на порядокнижче, ніж в 1990 р.? Тут зіграли роль і об’єктивні фактори. Більша частинавійськової продукції (Росія випускала більше танків, ніж всі інші країни світу)виявилася непотрібною. Ринкові реформи почалися одночасно з розпадом великоїдержави, держава не контролювала свої кордони і збирання податків. Однакголовні причини, які відкинули Росію на узбіччя глобалізації, були ініційованідержавою.
Ще в 1920-хpp. було узаконено „повне господарськеведення”, яке дозволило на початку ринкових перетворень директорам держпідприємствпродати найбільш цінні активи підставним „малим” і „кооперативним”фірмам, залишивши за державою зобов’язання виплачувати робітникам, які залишилися,заробітну плату. „Виборність” керівників, затіяна в кінці 1980-х pp., дозволила замінити багатьохпринципових керівників псевдодемократами, які крали самі і не заважали церобити підлеглим. В тому ж руслі діяла небачена в світовій практиці здача в„оренду” з наступним викупом за балансовою вартістю (без урахуваннягіперінфляції) великих підприємств (так було знищене високорентабельнеБалтійське пароплавство). Була ліквідована без усякої реальної заміни середняланка управління — галузеві міністерства і главки, що підсилило хаос векономіці.
Естафета „перебудови” була продовжена в роки обвальної приватизації.Одночасна відміна монополії зовнішньої торгівлі дозволяла у співробітництві звладою скуповувати за мізерними цінами стратегічні запаси і продавати їх завалюту. Прибалтика стала найкрупнішим експортером металу і металобрухту. Такз’явилися російські олігархи. На відміну від Форда, Рокфеллера або Дюпона вони не створили ніяких нових виробництв. Але скупили задармаваучери, які дісталися рядовим працівникам. Успішно провели реформи лише тікраїни, які почали приватизацію з малого бізнесу, а великі заводи продавалилише стратегічним інвесторам.
Особливо слід^відзначити указ Бориса Єльцина про свободу торгівлі алкоголем. Його частка вдоходах бюджету скоротилася у 8 разів,а смертність від сурогатів в 2001 р.перевищила 35 тис. осіб -більше, ніж усі втрати в Афганістаніі Чечні. Так були створені кримінальні капітали, до яких на службу перейшлобагато працівників правоохоронних органів, які місяцями не отримували зарплату.
Слід визнати, що відставання Росії почалося ще з 1970-х pp., коли не були підтримані пропозиціївидатних вчених щодо використання виручки від нафтогазового експорту (ціни нанафту в ті роки досягали в переводі на нинішній курс 70 дол. за барель — в 3,5рази вище, ніж зараз) на розвиток інформатики, кібернетики („продажної дівкиімперіалізму”) і біотехнологій, а не на гонку озброєнь і утриманнязакордонних „друзів” [108].
3.4 Оцінка етапу виходу з кризи
Після тривалої кризи, найглибшої в російській історії, подальший розвитокспочатку був пов’язаний з ефектом короткострокового від-новлювальногозростання. Потім величезний вплив відіграв фактор девальвації рубля після дефолту 1998 p., коли купівельна спроможністьнаціональної валюти знизилася в 4 рази, аціни зросли на 84 %. Цей розрив викликав різкезростання ефективності експорту, який щорічно збільшувався на 10 % і досяг майже 30 % ВВП. В підсумку експорт виступив рушійноюсилою, потягнувши за собою інші галузі. З другого боку, чотирикратне збільшенняціни долара призвело до скорочення імпорту в 2 рази. При цьому ввезення споживчих товарів з-за кордону зменшилося в 3 рази. Вивільнилися величезні ніші,куди хлинули вітчизняні товари. Легка промисловість зросла в 1,5 рази,машинобудування і хімічна індустрія — на 35 %, лісовий комплекс — більше ніж на30 %. Значною мірою це було пов’язано з імпорто — заміщенням. Однак сьогодніроль девальвації як фактора зростання поступово зводиться нанівець. Завдякитому, що курс долара після п’ятикратного підвищення в 1998 р. зростав дуже повільно, а ціни вцілому за 4 роки підвищилися більше ніжвдвічі (в 1999 р. — на 37 %, в 2000 р. — на 20 %, в2001 р. — на 19 % і в2002 р. — на 15 % ), різниця між цінами споживчого ринку і долара залишалася невеликою:раніше вона була у відношенні 1:2, атепер — 1:1,25. Тому цей фактор ужепрактично не діє. Непрямою ознакою зміцнення рубля є різке зростання імпорту.Скоротившись в 2 рази в 1998-1999 pp., імпорт в 2000 р. зріс на 11 % в основному із країн СНД, а потімнаступив період закупівель з далекого зарубіжжя. В 2001 р. вони збільшилися на 20 %, в 2002 р. — на 16 %, тобто зростали втричі швидшевиробництва і стали витісняти з ринку вітчизняну продукцію, яка виявиласянеконкурентоспроможною.
Причина в тому,що в більшості галузей — легкій, лісовій промисловості, хімії, машинобудуванні- випуск споживчих товарів збільшився не за рахунок оновлення основнихвиробничих фондів і вводу нових потужностей, а за рахунок використання незавантажених технологічних ліній без їх суттєвої модернізації. Але на старомуобладнанні не можна виробляти конкурентоспроможну продукцію. В результаті післязлету в 1999-2000 pp. машинобудування в 2002 р. зрослолише на 2 %, виробництво хімічних виробівпісля зростання на 20 % збільшилося менше ніж на 2 %. І лише кольорова металургія,пов’язана із сприятливою світовою кон’юнктурою, мала позитивну динаміку іоновлювала основні фонди. Серйозно модернізується чорна металургія, хоча ізростає повільно внаслідок обмежень світового ринку.
В легкій промисловості після швидкого зростання виробництва в 1999-2000 pp. (по 20 % на рік) в 2001-2002 pp. відбувся різкий спад випуску товарів. В ці ж роки реальні доходи вирослина 9 %, а попит на промислові товаримасового споживання збільшився на 10%. Продукція російських підприємств виявиласянеконкурентоспроможною, і ця ніша була зайнята імпортом. Сьогодні лишесприятлива світова кон’юнктура залишається фактором руху в російській економіці [106]. В першому кварталі 2003 р. середня ціна нафти становила 30 дол./бар., в 2004 р. — 38,21 дол./бар., а у вересні-жовтні 2005 р. досягла 62-67 дол./бар. Слід також відзначити, щов Росії собівартість видобутку 1 т нафтив 6-7 разів вище, ніж в країнах ОПЕК.
Незважаючи на сприятливі умови розвитку, які склалися в останні роки,збитковими є 40 % російських підприємств, а 20 % дають нульовий прибуток. Такимчином, 60 % господарств не беруть участів економічному зростанні. Розрив між 10% багатих і 10% бідних становить 12-17 разів, в той час в Європі вінстановить 7 [106].
Академік РАН МиколаПетраков [109],вважає, що російська економіка далеко не ринкова, навіть якщо формально їй ібуде надано новий статус. Від того, що державні монополії перейшли в приватніруки, не з’явилося ні ринку, ні конкуренції. Це стосується не тільки сферивеликих природних монополій. Нормальної конкуренції немає навіть в торгівліовочами на московських ринках, де абхазький мандарин і астраханський помідордавно витіснені продукцією з Іспанії і Марокко. Отже, Росія створила неринкову, а псевдоринкову економіку.
На думку М.Петракова,джерелами наповнення дохідної частини бюджету можуть бути:
1) повернення капіталів-утікачів(мова йде про 150-200млрд. дол.);
2) залучення внутрішніхзбережень населення — тільки в іноземній валютігромадяни зберігають приблизно 60 млрд.дол.;
3) помірнаінфляція. Політика інфляційного перерозподілу фінансових потоків активновикористовувалася впродовж останніх років в інтересах невеликої групи населення(„нових росіян”). На інфляції наша країна виростила „жирні”комерційні банки і олігархів. Цей же важіль може використати і держава дляпідйому національної економіки;
4) доходи від високих цін нанафту — джерело, безумовно,тимчасове. Однак наші стратеги чомусь хочуть пустити ці доходи на погашеннязовнішніх боргів.
На початку перебудови домінувала теза: державна власність неефективна ілише її приватизація, передача в приватні руки здатна сформувати успішнихвласників і, таким чином, підняти економіку. На практиці виявилося, щопровідним елементом у цій структурі став не той, хто володіє власністю, а хтонею управляє.
На жаль, питання підвищення ефективності виробництва поки ще не сталипершочерговими для підприємств. Лише 5-7 % підприємств оновлюють продукцію. В приватному секторі покипереважає філософія „тимчасових правителів”.
Менеджери виховані на принципах вижимання якомога більше з того, що є, атам видно буде. Ідуть самим простим для сьогоднішніх монополій шляхом — підвищувати ціни і тарифи. Потрібнийприбуток — їх збільшують. І ніхто з них не пропонує, наприклад, програмумодернізації, зниження собівартості електроенергії, програму стабілізаціїенергосистеми, не дають гарантії забезпечення електроенергією тощо.
В Росії свободу ціноутворення зрозуміли як право довільно встановлюватиціни на продукцію. Це можна робити, коли ти працюєш у приватному магазині, а нев системі монополій. Але цей принцип у Росії порушений, і ринок виявився безреальної конкуренції, що негативно вплинуло на психологію російськихменеджерів. Замість того, щоб займатися модернізацією виробництва і на ційоснові підвищувати ефективність і конкурентоспроможність, вони стали„продавлювати” у певних урядових структурах більш високі тарифні ставки.
Досвід підготовки висококваліфікованих робітників у світі також накопичений,особливо в Азії. Перший етап — викруткове виробництво, тобто підготовка кадрів у рамках збирання закордоннихтелевізорів, авт тощо. Другий етап — перехід до власного виробництва. Цей шлях, зокрема, пройшла ПівденнаКорея. Раніше в цій країні не було автомобільної промисловості, а сьогоднірівень автоматизації на південнокорейських автозаводах вищий, ніж на японських.І цей шлях може бути найприйнятнішим для Росії.
Росія сьогоднізнаходиться в дуже вигідній ситуації. їй уперше не загрожує велика війна, непотрібно витрачати величезні ресурси на підтримання військово-промисловогокомплексу, і вона вперше звільнилася від зобов’язань політичного характеру, якізавдавали величезної шкоди економіці тощо. Проблема в тому, як скористатисянаданим шансом для ефективного розвитку економіки [109].
Економічне зростання в Російській Федерації в останні роки відбулося неза рахунок підвищення ефективності виробництва, а, по-перше, за рахунок високихцін на експортовану нафту і, по-друге, за рахунок додаткового завантаженняневикористаних виробничих потужностей. Подібне недозавантаження в окремихгалузях коливається від 30 до 50 %. Але якщо врахувати, що недозавантажені потужностіявляють собою переважно застарілі основні фонди, то в подальшому їхексплуатація ніякого економічного зростання не обіцяє.
На частку державної сьогодні в Росії припадає всього 15 % власності. Вся інша власність — приватна в тій чи іншій формі. Приблизно 2/3 приватизованих підприємств, по суті,збиткові.
Абсолютизуючи роль приватної власності, вітчизняні реформатори неврахували, що будь-яка форма власності сама по собі нейтральна відносноефективності виробництва. Певний рівень ефективності виробництва забезпечує нестільки форма власності, скільки конкретний механізм господарювання, якийвикористовується в тій чи іншій галузі або в країні. Існує багато прикладів,коли при використанні тієї чи іншої форми власності (в тому числі і приватної)рівень ефективності суспільного виробництва суттєво відрізняється. Із 180 ринкових країн, де пануєприватнокапіталістична власність, лише приблизно три десятки можна віднести докраїн з ефективно розвиненою економікою [110].
3.5 Погляд на російську економікуМаршаллаА. Голдмана (Гарвардський університет,США)
Безумовно, Росії вдалося перебороти багато труднощів. її економіка нетільки стабілізувалася, а й почала зростати. Крім того, значне позитивне сальдозовнішньої торгівлі викликало значний приріст валютних резервів. Післяскорочення в 1998 р. до рівня, що ледь перевищував 10 млрд. дол., у середині2002 р. вони зросли до більш ніж 40 млрд. дол. і до 125 млрд. дол. на кінець2004 р. Подібне „оздоровлення” позбавило Росію від необхідності шукатинові міжнародні позики і на здивування багатьох вона стала добровільноздійснювати дострокові виплати по деяких боргових зобов’язаннях. Під впливомпозитивних змін поступово знайшов «другий подих» російський фондовийринок, що наприкінці 2001-початку 2002 pp. став одним із самих динамічних усвіті.
Серед багатьохфакторів, що призвели до краху радянську економіку на початку 1990-х pp., найважливішу роль зігралоруйнування великих секторів військово-промислового комплексу (ВПК) післязакінчення „холодної війни”. За даними, що наводив М. Горбачов, на ВПК припадало в СРСР не менш 20 % ВНП, за іншими оцінками — ще більше. У деяких частинах країниз ВПК було зв’язано 70 % регіональної промисловості (у м.Санкт-Петербурзі — 80%). Післяпідписання серії угод по контролю за озброєнням Горбачовим і Рейганом більшістьцих виробництв майже відразу стало непотрібним. Конверсія підприємств, щовиробляють військову продукцію, є важкою справою і для США. У Росії ж, де співвідношення між ВПК і ВНП було набагато вище, задачавиявилася набагато складнішою.
Візьмемо алюмінієву промисловість. В часи «холодної війни»статистика по виробництву алюмінію в СРСР була закритою, тому що майже вся продукціяйшла на військові потреби. До 1992 p., коли в Росії вже майже ніхто не був зацікавлений у виробництвілітаків як військових, так і цивільних, тільки 200 тис. т зі зроблених за цейрік 4 млн. т алюмінію (або 5 %) знайшли покупця. Інша продукція складувалася,щонайменше, доти, поки не були задіяні експортні ринки.
Протягом десятиліть у СРСР мало кого хвилювала проблема фінансовоїжиттєздатності ВПК, який як і більшість виробництв невоєнного призначення вумовах централізованого планування був позбавлений зіткнення з питаннями, якіцікавлять капіталістичну економіку, — ринковою дисципліною, жорсткими бюджетнимиобмеженнями, фактором прибутковості. Натиск робився на технічну сторонувиробництва й ефект масштабу. Теоретично, при надмірному акценті на технічніаспекти масове і низьковитратне виробництво повинне було стати можливим (світ,про який мріяв американський економіст і соціолог Торстен Веблен). Не дивно, щов таких умовах увага, що приділялася «марнотратним» сферам діяльності — продажу, маркетингу і фінансам, буланезначною.
Подібна „позаринкова” практика, тобто підвищений інтерес до технічноїсторони виробництва і ціноутворення за принципом «ви-трати-плюс», моглаіснувати як звичайне явище і, навіть таке, що підтримується в умовах значнихнадходжень від експорту сировини, особливо нафти. Однак коли військовіперестали в необмежених масштабах купувати військову техніку, знайти іншихпокупців, готових на подібні витрати, виявилося неможливим. У результатіпідприємства, особливо оснащені самою передовою технікою, позбавилися джерелдоходів. При найсприятливішому збігу обставин вони могли працювати один-два днів тиждень.
Проблема збільшилася після розпаду СРСР, що за своїми наслідками бувдивовижно руйнівним. На довершення до цього процес реформ, що супроводжувавсяприватизацією і заставними аукціонами, фактично зробив неминучим подальшийхаос. Замість того, щоб діяти на користь всіх громадян, відповідальні заздійснення зазначених заходів особи прагнули скористатися новими можливостями,щоб набути особистого капіталу, вилучити цінні державні активи і покласти їх увласну кишеню. В умовах подальшої нестримної інфляції і господарської панікимайбутні олігархи були більше стурбовані злодійством і отриманням вигоди, ніжбудівництвом і інноваціями. Присвоєння награбованих нових активів очолювало їх«послужний список», тоді як економічне зростання займало у ньомуостаннє місце.
Грабежам ікрадіжкам колись повинен був покладений кінець. Однак змінити ситуацію докращого допоміг ряд специфічних факторів. Найбільш значимим з них став відносношвидкий триразовий стрибок цін на нафту в 1998 і 1999 pp., що зненацька приніс нафтовимолігархам величезні прибутки. Хоча вони продовжували відбирати один у одногоактиви і власність, нові доходи виявилися настільки великі, що в кінцевомупідсумку ними змогла скористатися навіть держава. При ціні на сиру нафту 30дол. США за барель деякі нафтові олігархи стали усвідомлювати, що в такійситуації замість того, щоб грабувати, варто зайнятися капіталовкладеннями. Урезультаті вони не тільки продовжували розкошувати за рахунок високих цін нанафту, але в умовах зненацька „модної” прозорості (або більшої прозоростізамість колишньої закритості) могли залучати іноземних інвесторів, які жадалибути спільником у тому, що сприймалося ними як „щедрий подарунок”. Цесприяло підвищенню котирувань корпоративних цінних паперів. До 2002 р. курсовавартість акцій нафтової компанії „ЮКОС” виросла в десятикратному розмірі впорівнянні з 1998 р. Підсумковий ефект — зростання обсягу видобутку й експортунафти, що наступив після спаду, який тривав багато років (у 2001 р. видобутокнафти збільшився на 8 %), а в 2002, 2003 і 2004 pp. відповідно на 9,0; 11,0 і 8,9 %.
Іншим фактором, що стимулював зростання, виявилася 400 % девальваціярубля після фінансової кризи в серпні 1998 р. Парадокс у тому, що хоча ця кризаозначала величезний удар по економіці Росії, у тому числі її фінансовій сфері,вона, разом з тим, принесла виграш обробній промисловості і сільськомугосподарству. Це було пов’язано з тим, що від різкого зниження загальногообсягу споживання і роздрібної торгівлі найбільше постраждали імпортери й іноземнівиробники (саме на них у докризовий період припадало 60 % роздрібної торгівлі вРосії), основна частина яких не змогла витримати конкуренції на російськомуринку. Вітчизняні виробники почали повільно, але правильно заповнювати вакуум.Усупереч наполегливим рекомендаціям Міжнародного валютного фонду позабезпеченню твердого рубля саме його падіння уможливило перший етап реальногостійкого економічного зростання після розпаду СРСР.
З приходом Володимира Путіна підвищилась увага до необхідності здійсненняряду структурних змін. Його підтримка зіграла свою роль у прийнятті важливихрішень, пов’язаних із уведенням єдиного 13 % прибуткового податку з фізичнихосіб і зниженням податку на прибуток (з 35 до 24%), допущенням приватизаціїземель, стимулюванням нових підприємств малого бізнесу, скороченням кількостіприватних підприємств, що підлягають ліцензуванню, спрощенням Кодексу пропрацю, змінами в адміністративній структурі країни. Відіграло роль такожпрагнення влади усунути деяких з найбільше „по-хижацькому” налаштованихолігархів.
Усі відзначенізміни важливі, і їх можна вітати. Однак поки залишається незрозумілим,настільки вражаючі зусилля є далекоглядними. Якщо спроби стимулювання малогобізнесу будуть довгостроковими і успішними, — це, на думку Голдмана, може сприяти відродженню Росії як великої економічноїдержави. Разом з тим, з урахуванням історичного фону, на якому розвиваєтьсяросійська економіка, залишається велике поле для скепсису.
Розглянемо проблему структурного характеру. Історично за всіх часівблагом і одночасно лихом для Росії є надмірна опора економіки на виробництво йекспорт сировини. У XVIII ст. це були залізо і сталь, у XIX ст. — зерно, у XX ст. і донині — нафта і продукція металургії. Самеперевага сировинного сектора, за рахунок якого можна фінансувати економіку,частково „відповідальна” за відсутність у Росії трудомісткої обробноїпромисловості. Якщо до революції деяка кількість таких виробництв існувала, тов радянський час їх було вкрай мало, а сьогодні пропозиція про створення чогосьподібного викликає несприйняття більшості росіян.
На противагу цьому переважає точка зору, що при формуванні вітчизняногосектора обробної промисловості необхідно відроджувати високі технології, важкемашинобудування і складальне виробництво. Стимулювання цього процесу, з оглядуна труднощі адаптації до вимог ринку, повинне, мабуть, корегуватися державою,як це було в умовах централізованого планування. Державна власність на всізасоби виробництва незалежно від недоліків радянської моделі означала, щодержава на свій розсуд могла направляти надходження від експорту на створення ірозвиток того або іншого сектора економіки, наприклад, ВПК, що, у свою чергу, був локомотивомзростання, який тягнув за собою провідні галузі господарства.
Щоб аналогічним чином використовувати ВПК сьогодні, необхідно знайти джерела фінансування. З огляду на здатністьподаткової системи виступити в такій ролі, а також та обставина, що теперхарактер розподілу надходжень від продажу природного газу і нафти визначаєтьсяприватними власниками, важко уявити, яким чином без ренаціоналізації цієївласності можна одержати необхідне фінансування під гарантії держави.
Якщо держава втратила головну роль в економіці, виникає необхідністьзалучення приватних інвесторів для розвитку виробництва. Це складне завдання.Хоча в Росії сьогодні праця дешева, рівень її продуктивності навряд чи доситьвисокий, щоб забезпечити інвестиції в експорто орієнтовані галузі обробноїпромисловості. Однак навіть якби продуктивність праці в Росії була конкурентоспроможноюза світовими стандартами, інвестиційний клімат у країні скоріше відлякує, ніжзалучає прямих вкладників капіталу як російських, так і закордонних (дляпорівняння відзначимо, що прямі інвестиції в економіку Шанхая перевищуютьаналогічний показник для Росії в цілому).
Для цього існуютьвагомі причини. Хоча на середину 2002 р. приплив капіталу почав компенсуватийого відплив, багато інвесторів, що здійснюють як прямі, так і портфельнівкладення, зазнали втрат. Останнім часом шахрайських маніпуляцій стало,начебто, менше, однак постійно є свіжі приклади „розбазарювання” активів,крадіжки власності з посиланням на прийняті до 2002 р. закони про банкрутство,підкупу співробітників правоохоронної системи і суддів (серед потерпілихкомпаній можна назвати Sabway Sandwich ум. Санкт-Петербургі, Norex Petroleum,Sawyer Research у м. Володимир та інші).
Якщо Росія має намір повернути собі роль великої економічної держави, їйдоведеться змінити лінію поведінки і залучити нових інвесторів. Які перспективицього і які галузі економіки зможуть з великим ступенем ймовірності розвиватисяуспішно?
Найбільш реальним кандидатом для майбутнього зростання традиційнозалишається сировинний сектор. У визначених межах буде також розвиватисяпереробка сировини, наприклад, нафтопереробка. Росія має збільшити використанняприродного газу для виробництва азотних і мінеральних добрив. У чорнійметалургії можна чекати збільшення доданої вартості в результаті виробництвасталевого прокату. З урахуванням великих лісових масивів можливе зростаннямеблевої промисловості і промисловості будматеріалів.
Цілком ймовірно і збільшення інвестицій у виробництво споживчих товарів,зокрема продуктів харчування і побутової хімії. У зв’язку з відносно низькоюприбутковістю і високими транспортними витратами стосовно обсягу продажів цесаме ті галузі, що при помірному захисті внутрішнього ринку за допомогоюввізного мита будуть почувати себе відносно застрахованими від конкуренції збоку імпорту. Приміром, такі компанії, як Mars, Wrigleys, Cargill, Dirol, Interbrew, Wimm Bill Dann, Nestle, Kraft уже досить довго працюють у Росії,їхня продукція користується попитом у російських споживачів. При цьому фірма Mars пережила кілька важких років, адіяльність Wimm Bill Dann протікає успішно, і компанія приступиланавіть до експорту деяких видів своєї продукції.
Росія, мабуть, залишиться виробником військової продукції, що більшоюмірою буде результатом колишніх капіталовкладень, а також тривалих, хоча внабагато менших обсягах, державних субсидій. Військова продукція, як і врадянську епоху, є одним із небагатьох придатних для експорту товарівросійського виробництва. Однак в умовах припинення „холодної війни” важкопередбачити, яким чином Росії вдасться підтримувати на належному рівні НДКР істворювати конкурентоспроможні за світовими мірками технології, які можна булоб експортувати.
Знаючи про зусилля СРСР по формуванню науково-дослідних інститутівсвітового класу, можна було б очікувати від Росії використання результатівїхніх розробок в сфері нових технологій у цивільних галузях. Деякі успіхи вцьому напрямку досягнуті. Однак з огляду на, зокрема, ослаблення інтелектуальногопотенціалу країни, оскільки значна частина талановитих вчених емігрувала абоперейшла в інші сфери діяльності, буде потрібно тривалий час і великі зусилля,щоб високі технології стали життєздатним сектором російської економіки.
Чи є майбутнє длятрудомістких типів галузей, виробництва стандартного машинного устаткування, атакож виробництва низького і середнього технічного рівня? Як відзначалося вище,Росія навряд чи стане центром трудомісткої обробної промисловості, оскільки цене входить в арсенал традиційної російської культури. Важко очікувати, щочисленні виробники іграшок, текстилю і комп’ютерних чипів переключаться з Китаюабо Бангладеш на Росію.
Більш райдужно виглядають перспективи для традиційного машинобудівноговиробництва. Деякі закордонні виробники, наприклад Gillette, Caterpillar, General Motors, Ford, уже відкрили або відкривають уРосії свої дочірні фірми. Якщо Росія трансформується в машинобудівну державу,то саме зазначений тип базового машинобудування буде основним об’єктом їїзусиль. Той факт, що ряд іноземних інвесторів вирішили випробувати ринок разомз російськими виробниками, такими, як Уралмашзавод, і що деякі сировинніолігархи розширили капіталовкладення в автоскладальні і машинобудівні підприємства,служить позитивним сигналом.
Чи стане Росія світовою економічною силою великою мірою залежить відтого, чи зможуть ці основні виробники здійснювати свою діяльність успішно абозазнають фіаско. Важливим для Росії позитивним фактором є наявність величезногопотенціалу ринку і відносна ізольованість від інших центрів виробництва.
Однак є істотні перешкоди. Одна з них пов’язана з наміром Росії вступитиу Всесвітню торговельну організацію. Якщо їй вдасться домогтися членства, вонане зможе забезпечувати захист внутрішнього ринку за допомогою митних тарифів,на чому наполягають майже усі виробники автомобілів у Росії, включаючи компаніїFord і General Motors, що прагнуть до прибуткового бізнесу(саме відсутність ефективної тарифної політики змусила, наприклад, компанію IBM згорнути збирання комп’ютерів).
З урахуванням сумного досвіду численних інвесторів як російських, так ііноземних, є зрозумілим, чому потенційні вкладники капіталу вагаються вприйнятті рішень. Керівництво країни розуміє це й акцентує увагу на заходах длястворення сприятливого інвестиційного клімату (зниження податків, ослабленнярегулювання і т. ін.). І все-таки ситуація залишається складною, періодично повідомляєтьсяпро викрадення людей, різні порушення правового характеру тощо. Крім того, якщосудити за деякими інтерв’ю, після 2004 р. держава може затребувати частинудорогих активів, контрольованих нині деякими олігархами. Це означало б якмінімум підвищене оподатковування ресурсів, а в крайньому випадку імовірністьренаціоналізації деяких з найбільш дорогих сировинних активів, особливонафтових. Такі перспективи, безсумнівно, вплинуть на рішення потенційнихінвесторів.
Існує ще одна дилема, з якою зіштовхнуться прихильники відтворенняобробної промисловості, значною мірою похідна від багатства Росії — сировиннихресурсів. Справа не тільки в тому, що доти, поки Росія знаходить численні ринкизбуту для своєї сировини, інша частина її економіки може „не метушитися”.Навіть якщо підприємці від економіки захочуть розвивати обробну промисловістьабо розвертати діяльність у несировинній сфері, несподівані валютні доходи відекспорту сировини, особливо нафти, будуть зміцнювати рубль і підніматиспіввідношення рубль-долар.
Саме падінняобмінного курсу рубля до долара в серпні 1998 р. і зростання цін на іноземну продукцію дозволили російським виробникам просунутися на ринки, дераніше панував імпорт. Ця обставина пояснює зниження в 1999 р. імпорту впорівнянні з попереднім роком на 33 %, при цьому експорт залишився приблизно на колишньому рівні.Однак у 2000 p., оскільки ціни на нафту продовжувализростати, експорт збільшився на 40 %.Імпорт також почав підвищуватися, але всього на 14 %. Разом з тим, тривала інфляція і відносно стабільний обміннийкурс рубля до долара сприяли зростанню цін на російські товари в порівнянні зімпортними. Саме з цим пов’язано в основному зниження в 2001 р. експорту приблизно на 3 % проти2000 р., у той час, як імпорт зріс на 19%. Підвищення цінової привабливості імпорту допомагає також пояснити, чомув травні 2002 р. російське машинобудування скоротило обсяг виробництва на 63 %у порівнянні з попереднім роком. Змінити дані тенденції при загальній згоді нацс можна було б за допомогою багатьох факторів. Більше того, Центральний банкРосії при бажанні міг би вжити заходів для того, щоб нейтралізувати припливдоларів і тим самим знизити вартість рубля.
З усього вищесказаного аж ніяк не випливає, що Росії було б краще привідсутності в неї сировини для експорту. Однак навіть у тому випадку, якби однаполовина її населення раптом зайнялася підприємництвом, а інша — вирішила присвятитисебе інтенсивній багатогодинній праці, то і тоді російська промисловість, як іраніше, повинна була б проводити обмінні операції з рублем, курс якого припостійній тенденції до його завищення сприяє імпорту. Від цієї проблемиврятована більшість європейських і азіатських країн.
Той факт, що Росія не здатна сьогодні бути великим промисловим конкурентом,аж ніяк не означає, що вона не зможе в перспективі трансформувати своюпромисловість. Однак з огляду на усі фактори, які необхідно задіяти, щобвідродити конкретні галузі, не можна не визнати, що Росії буде нелегко ввійтидо індустріально могутніх країн. Нові технології і відкриття, безсумнівно,мають велике значення, але на доступне для огляду майбутнє важко пророчити, чибуде їхній вплив достатньо значимим і глибоким, щоб могла відбутися такатрансформація.
З 1999 р. і досі у Росіївідбувається достатньо швидке економічне зростання. Зростання соціальнихпоказників почалося на рік пізніше, з 2000 р. До того була глибока соціально-економічна криза, нижня точка якої заекономічними показниками пройдена в період дефолту 1998 р., а за соціальними — у 1999 p., коли знижувалися реальна заробітнаплата, доходи, зростало безробіття тощо. В цілому за п’ять років валовийвнутрішній продукт виріс приблизно на 30 %, промисловість — на 35, інвестиції — на 40, продукція сільського господарства — на 24, реальні грошові доходи — на 45, реальна зарплата за чотирироки збільшилася на 75%.
Сьогодні Росіявже досягла 3/4 від рівня 1989 р. за валовоюпродукцією, 2/3 — за обсягами промисловості, 1/3 — за інвестиціями, більше 70 % — за реальними доходами. Безробіттястановить 8 %, або приблизно 6 млн. людей. Але, щоб досягти рівня 1989р., потрібно пройти ще60 % шляху. Якщозбережеться такий же високий темп, який мав місце дотепер, то докризовий рівеньможе бути досягнутий у2009-2010 pp. Тому, кажучи про російське великезростання, потрібно оцінювати його адекватно. Росія поки знаходить на стадіївиходу з кризи, і до повного виходу ще дуже далеко [108].
Сьогодні Росія розвивається досить упевненими темпами, і виникає важливепитання: за рахунок чого вона розвивалася ці п’ять років? Які глибинні факторирухають російську економіку вперед? Це важливо проаналізувати, щоб відповістина запитання, що буде далі?
Перший фактор — так зване відновлювальнезростання. Коли в економіці починається значний спад, то часом виникає реакціяпроти цього спаду. Зростання спостерігалося у всіх країнах СНД після 1998 p., незалежно від інших умов. Воно особливо помітне в перші два рокипіслякризового піка — у 1999-2000 pp. Потім це зростання затухає.
Другий, більш важливий для Росії, фактор — девальвація рубля, позитивнийвплив девальвації на темпи економічного зростання після дефолту 1998 р. Врезультаті фінансової кризи курс долара підскочив до кінця року з 6 руб. 20коп. приблизно до 25 руб. А ціни зросли лише на 84 %. Експорт став вдвічі вигіднішим, тому що, якщо щосьпродається за долари, то ці долари обмінюються за високим курсом. І рубліввиявляється вдвічі більше, ніж у тому випадку, якби торгували на внутрішньомуринку. Тому після девальвації усі кинулися експортувати, навіть ті, хто в життіне експортував. Експорт за фізичним обсягом став зростати — по 10 % у рік. А оскільки експорт становить 30 % усієї російської продукції, тоотримуємо значний приріст, що витягує за собою всі суміжні галузі.
З імпортом з далекого зарубіжжя — протилежна картина. Як тільки долар подорожчав у 4 рази, імпортні ціни миттєво виросли.А російські внутрішні ціни збільшилися в 1,8 рази. До того ж, на 25% знизилисяреальні доходи населення. Підприємства втратили частину грошей у результаті дефолту. Хто буде купувати імпортні товари затакими цінами? Неминуче в1998-1999 pp. імпорт скоротився майже в 2 рази, споживчих товарів — у 3 рази. Вивільнилися величезні ніші. Імпортні товари, що раніше витісняливітчизняні, перестали купуватися. Ці ніші зайняли російські товари, тим більше,що в результаті кризи виробничі потужності не були завантаженими і легко могливключитися у виробництво таких товарів.
Томуспостерігалося феноменальне зростання легкої промисловості: у 1999 р. — на 20%, у 2000 р. — на 22% (за два рокиривок майже в 1,5 рази). Машинобудування — по 17 % на рік(34 % за два
роки). Ліс — повністю припиняєтьсякупівля фінського паперу, картон і пакувальний папір теж виробляється наросійських заводах; деревообробна і целюлозно-паперова промисловість за двароки зростають майже на30 %. Хімія інафтохімія — припиняється купівля фарб,лаків, багато видів пластмас — зростання на 35 %.
Російське зростання пов’язане з „подвійною тягою”: експорт — одна „тяга”, імпортозаміщення — інша. Тому російська промисловість,скоротившись на 5 % у 1998 р., у1999 р. зробиларивок на 11, у 2000 р. — на11,9 %. Слідвідзначити, що паливна промисловість у ці роки не зростає і помітного впливу натемпи зростання не здійснює. В 1999 р.вона зросла всього на2,4, а в 2000 р. — на 5%.
З 2000 р. фактор девальваціїпідсилюється завдяки дуже високим закупівельним цінам на російські експортніпродукти. Якщо за 100 % прийняти все, що продаєРосія, то приблизно 38 %- це нафта інафтопродукти, 18 — природний газ, 15 — чорні і кольорові метали. Впідсумку, паливо і метали- 70 %. Ще 3 % — ліс і лісопродукти, 3 -добрива й інша хімія, 2 — алмази, 1 — золото, 1 % — уран. Ще 2 % в минулому році — зерно. Разом 80 %. Ще 5 % — озброєння і 15 % — все інше.
Паливо, матеріали і сировина в останні роки різко подорожчали. Порівняноз 1999 р. експортні ціни в 2000 р. підвищилися на 28% плюс на10 % зрісфізичний обсяг експорту. Тому весь експорт за
2000 р. зріс на 41% і перевищивмежу 100 млрд. дол. До цього експорт приносив 74-75 млрд. дол. У 2001-2003 pp. ціни в основному зберігаються. Це видно по ціні нафти — головного експортного товару Росії.Барель (бочка в 159 кг.) у 1998 р. коштував 9 дол., у 1999 р. -13, у 2000 р. — 27, у2001 р. — 22, 2002 р. — 24, 2003 р. — 28, в 2004 р. -38,2 дол. Виручка від експорту нафти і основних нафтопродуктівстановила в 2000 р. 34,9 млрд. дол., а в 2004 р. — 67,6 млрд. дол. За останні п’ять років Росія отримала відекспорту нафти 226 млрд. дол.
Зрозуміло, що і девальвація рубля, і сприятлива торгова кон’юнктура — це фактори нерукотворні, стихійні,вони не створені російськими політиками й економістами.
Курс долара перестав зростати. З 1998 р. до цього часу він виріс менше ніж на 20 %, з 25 до приблизно 29,8 руб. А ціни зростали з іншим темпом. В1999 р. ціни виросли на37%, в 2000 р. — ще на 20%, у 2001р. — на 19, у2002 р. — на 15, у2003 р. — приблизно на 12-13 %. Інакше кажучи, долар виріс на 20 %, а ціни — в 2,5 рази! Поступово позитивнийефект від девальвації зник. Якщо порівнювати курс долара і ціни в середньому до дефолту і зараз, то курс долара за цей часзмінився в 4,8 рази, а ціни виросли в 4,7 рази. Це одразу ж вплинуло наприріст обсягів імпорту. В 1998-1999 pp. він знизився вдвоє. В 2000 р. він виріс на 14 %, в 2001 р. — на 20, в 2002 р. — на 13, в 2003 р. — на 22 %, в 3 рази швидше російського виробництва. Природно, він витісняє російськихвиробників.
Більшість спеціалістів вважають, що фактори економічного зростання, якіштовхають Росію вперед, вичерпуються. Фактори відновлю-вального зростання,девальвації перестали діяти, залишився лише фактор високої кон’юнктури. Алевисока кон’юнктура не буває вічною. Незважаючи на зростання експортних ціннафти порівняно з 2004 р. майже в двічі, загальнамакроскономічна ситуація в Росії в 2005 р. почала погіршуватися. За сім місяців зростання ВВП становило 5,7 % (в 2004 р. — 7,1 %), прирістпромислового виробництва- 4,1 % (в 2004 р. -6,1 %), інфляція — 11 %.
4.Китайський варіантперехідної економіки
4.1Загальна характеристика таосновні підсумки трансформаційних процесів в Китаї
Соціально-економічні реформи в Китаї почалися в 1978 р. — суттєво раніше, ніж в інших соціалістичнихкраїнах з директивним плановим господарством. Економіка Китаю передекономічними реформами 1980-х pp. відрізнялася низькою ефективністю, низьким рівнем технологіївиробництва, відсутністю в робітників і керівників серйозних стимулів допідвищення продуктивності праці. Реформи дали економічному розвитку Китаюпоштовх, який викликав докорінні зміни в геополітичній розстановці сил. Завдякицьому вибору китайська економіка з бідної, орієнтованої на внутрішній ринок, перетвориласяв одну з найбільших, що динамічно розвиваються, а Китай — в один з найсильнішихторговельних партнерів у світі [121].
За темпами економічного зростання (9 % в середньому за рік за 1978-2003 pp.) Китай обігнав всі іншікраїни світу. Виробництво ВВП надушу населення збільшилося в 4,5 рази,продуктивність праці — в 3,6 рази. Якщо в 1978 р. ВВП на душу населення був майже в 10 разів менше російського, то в 2004 р. він становив уже 54,2 % (91,1 % від українського рівня), за паритетамикупівельної спроможності валют.
Китай вийшов наперше місце в світі за виробництвом сталі, вугілля, цементу, бавовни, скла,бавовняних виробів. При збереженні нинішніх темпів розвитку він може зрівнятисяіз США за загальним обсягом ВВП уже 2020 р. або навіть трохи раніше. Зовнішньоторговий оборот Китаю в 2003 р. перевищив 400 млрд. дол., при цьому частка готовихвиробів в його експорті наблизилася до 80 % (в Росії — приблизно 25 %). Позитивне сальдо зовнішньоторговогобалансу звичайно коливалось в розмірі 40-50 млрд. дол. на рік (а, наприклад, в торгівлі із США перевищило 100 млрд. дол.). Сукупні прямі іноземніінвестиції досягли 400 млрд. дол. Останнім часом їх щорічний припливперевищував 50 млрд. дол. Все це супроводжувалося зростанням економічноїпотужності та збільшенням військового потенціалу, дипломатичного, політичного ііншого впливів.
Китай і В’єтнам виявилися єдиними соціалістичними країнами, які фактичнообрали шлях конвергенції двох соціально-економічних систем: директивно-плановоїі ринкової. Поступовість процесу перетворень дає підґрунтя віднести китайськийшлях до градуалістського типу реформи на відміну від „шоковоїтерапії””, обраної багатьма іншими постсоціалістичними країнами[121].
УКитаї,як і в багатьох інших країнах, при пануванні планової системи уряд змушений бувприймати стратегічні рішення, не орієнтовані на використання порівняльнихпереваг національної економіки, що призвели до цілого ряду деформації на ринкахфакторів виробництва і готової продукції. Такі деформації придушувалиекономічні стимули, не дозволяли правильно розподіляти ресурси, вели доекономічного застою. Тому багато компаній виявилися нежиттєздатними в умовахвідкритого, вільного ринку.
Шокова терапія в даній ситуації могла спричинити за собою численнібанкрутства, безробіття і соціально-політичну нестабільність. Намагаючись діятирозумно, китайський уряд, з одного боку, зняв обмеження з доступу дотрудомістких галузей, з другого боку, створив умови для поступового вирішенняпроблеми підвищення життєздатності компаній у пріоритетних галузях економіки[124].
Головними особливостями трансформаційних процесів в економіці Китаю були:відмова від „шокової терапії”” і поступова вбудова в плановий механізмелементів ринку; повільні приватизація і лібералізація цін;експортно-орієнтований шлях розвитку, впровадження в життя ідеї „одна країна — дві економічні системи”, головним чином, шляхом розбудови вільних економічнихзон.
Як відомо,реформи в країнах пострадянського простору починалися з тотального руйнуванняпопереднього планово-розпорядчого господарського механізму ще до створеннябазових ринкових інститутів. В СРСР це відбулося задовго до розпаду єдиноїдержави. В останній період її існування старий економічний механізм уже нефункціонував. Створений же новий з самого початку був одно-системним ринковим.Властивих плановій системі інститутів уже просто не існувало, але якщо вони тамі збереглися за інерцією, то не працювали. В Китаї плановий механізм зберігся івиконував належні йому функції. Залишився директивний план (хоча по все більшвузькому колу показників), ціни базових видів товарів контролювалися державою(але сфера регулювання поступово скорочувалася), кредитна система залишаласяпереважно державною. Сфера дії директивного розпорядчого механізму скорочуваласялише поступово, в міру зростання елементів ринкової економіки. Таким чином,зберігався дуалізм господарського механізму з поступовим заміщенням плановогомеханізму ринковим.
В Китаї становлення приватного сектора відбувалося не стільки черезприватизацію держпідприємств, як в пострадянських республіках, скільки черезсамостійне зростання, саморозвиток приватного сектора. Влада створюваласприятливі умови для його розвитку в бажаних галузях і регіонах. В той же часроздержавлення в основному обмежувалося невеликими підприємствами, а питанняпро приватизацію великих підприємств вперше серйозно виникло через двадесятиріччя після початку реформ. Більш швидке зростання виробництва наприватних підприємствах призводило до падіння частки держсектора в економіці. В 2000 р. вона становила приблизно 35 % ВВП, в тому числі в промисловостіприблизно 30 % (в 1990 р. -54,6, в 1995 р. — 34%).Особливістю відношень власності в Китаї є висока частка колективних недержавнихпідприємств, які повністю або частково належать трудовим колективам. Такіпідприємства демонструють досить високу ефективність.
Для китайського керівництва було очевидним, що без широкого включеннякраїни в світові господарські відносини не можна забезпечити швидке зростанняекономіки і підвищення її технічного рівня. Країна потребувала активногоімпорту машин, обладнання, технологій, багатьох видів сировини і палива длязабезпечення потреб швидкозростаючого народного господарства, а це булонеможливим без відповідного розширення експорту. В своєму експортному наступіКитай використовував такі фактори, як дешева, працелюбна і дисциплінованаробоча сила, кваліфікована організація експортного виробництва і збуту,допомога держави, широкий приплив іноземного капіталу, допомога китайськоїдіаспори в реалізації товарів за кордоном, вибір адекватної експортноїорієнтації.
Китай почав з експорту продукції легкої і харчової промисловості,поступово, відповідно до розвитку економіки, розширюючи номенклатуру експортнихтоварів, в якій з’явилася сталь, цемент, скло, іграшки, електропобутові товаритощо. Основою експорту з самого початку стали готові вироби, а не сировина іпаливо, як в країнах СНД.
Пріоритетекспорту став важливою складовою стратегії розвитку економіки Китаю з початку1990-х pp. [122]. Для розвитку експорту держава використовуєпільговий кредит, дотації, повернення митних зборів, винагороди тощо. Урезультаті в останні 20 років експорт збільшувавсятемпами, що перевищують темпи зростання ВВП. За статистичними даними, обсяги експорту Китаю збільшилися з 18,1 млрд. дол. в 1980 р. до24,4 млрд. дол.в 1990 p., 249,2 млрд. дол. в 2000 р. і до 400 млрд. дол. в 2003 р. Частка китайських експортних товарів на світовому ринкузросла з 0,75% (1978 р.) до 5,1% (2002 p.). Серед світових експортерів Китай у 2002 р. зайняв п’яте місце. У 1978 р.він знаходився на 32 місці. Частка експорту в ВВП країни збільшилася з 20,3 % у 1997 р. до 26,6 % у 2002 р. Структура експорту теж змінилася.Зокрема, частка продукції високих технологій в експорті готової продукціїзросла з 20,18 % у 1990 р. до 34 % у 2002 р.
Китаю вдалося добитися постійного значного сальдо зовнішньої торгівлі. Зарозмірами валютних резервів (більше 480 млрд. дол. на середину 2004 р., не рахуючи 118 млрд.дол. Гонконгу) країна вийшла на друге місце в світі після Японії. Цезабезпечило покриття імпортних потреб і стабільність юаня. Зовнішня торгівлястала одним із локомотивів економічного розвитку.
Однак технічний рівень китайських експортних товарів був невисокий,великі витрати, невисокий обсяг доданої вартості. Продукція високої технологіїу світовому її виробництві займає лише 1 %. Низька ефективність експорту. Востанні роки багато експортних товарів потрапили в дивне коло: чим більшийобсяг експорту, тим менший прибуток. А експорт без високих прибутків — це допомога іншим. Умови торгівліпогіршуються. Значну частину експортного доходу забезпечує не прибуток, аповернення митних платежів, пільги місцевих урядів, інші пільги. Експортні цінинабагато нижчі внутрішніх цін, іноді навіть собівартості.
Тому все більше керівництво усвідомлює, що внутрішнє споживання йінвестиції для Китаю набагато важливіші, ніж експорт, якщо реально враховувативеличезний внутрішній ринок. Спираючись на нього, можна звільнитися відіснуючих розмірів залежності від експорту і світового ринку. Але, довгий часпідкреслюючи пріоритетність експорту, в Китаї фактично не приділяливнутрішньому споживанню належної уваги.
Підвищена залежність від експорту загрожувала й економічній безпецікраїни. У 2002 р. залежність китайської економіки від експорту досягла 50 % присередньому світовому її рівні 20 % і експортній залежності США і Японії небільше 15 %.
Ніде в світівільні економічні зони(ВЕЗ) не зігралитакої важливої ролі в економічному розвитку, як в Китаї. Найбільше значеннямали дві з них: одна — поряд з Шанхаєм, друга — навпроти Гонконгу. ВЕЗ виділялися якспеціальні регіони, де для економічної діяльності, в тому числі іноземногокапіталу, створювалися особливі пільгові умови: податкові, валютні, зовнішньоторговельнітощо з метою створити ці райони центрами зростання і технологічного прогресу.ВЕЗ
Китаю перетворилися в локомотиви його економічного розвитку. Наприклад,за два десятиріччя існування Шанхайської ВЕЗ ВВП на душу її населення в 3-4рази перевищив загальнокитайський рівень, досягнувши 12-15 тис. дол., що відповідаєрівню середньорозвинутої капіталістичної країни. ВЕЗ Китаю стали центрами тяжіння іноземного капіталу, експортноїіндустрії і технічного прогресу. Вони також стали полігонами, де проходиливипробування на практиці багато заходів по вдосконаленню ринкового механізму.Китайське керівництво всіляко намагалося, щоб імпульси, які виходили із ВЕЗ,розповсюджувалися на всю територію країни. Однак розрив у рівні розвиткуузбережних і внутрішніх районів залишається поки що надмірно великим.Модернізація майже не торкнулася західних районів і лише частково захопилацентральні і північні.
Як відомо, свобода ціноутворення є однією з головних ознак ринковоїекономіки. Майже всі постсоціалістичні країни намагалися пройти етап лібералізаціїцін якомога швидше. Китай проводив цю лібералізацію підкреслено повільно,всупереч всім ринковим канонам. Ще в 1990 р., через 12 років після початкуреформ, свобода ціноутворення розповсюджувалася лише на половину роздрібноготоварообігу (і ще меншу частину оптового), тверді державні ціни охоплювали 30%, а для 20 % обігу вводилася верхня межа цін (в Росії уже в перший рік реформбула лібералізована переважаюча частина роздрібного обігу). Широкалібералізація цін в Китаї була здійснена лише в 1992 p., через 14 років після початку реформ. В 1998 р. лише 5 % роздрібного товарообігу, 10 % закупівель сільгосппродукції і 15 % засобів виробництва здійснювалося задержавними цінами [121].
4.2Основні етапи економічноїтрансформації в Китаї
В часовому вимірі можна виділити такі етапи економічних реформ в Китаї:перший — 1978-1991 pp.; другий 1992-1997 pp. і третій -після 1998 р.
Головна задачапершого етапу економічної трансформації (1978-1991 pp.) полягала в подоланні обмеженьтрадиційного мислення і товарного дефіциту. Етап почався з „розкріпаченнямислення і реалістичного підходу до справи” і вирішував задачі, пов’язаніз „розширенням прав і поступкою частини прибутку на користь підприємств”.Були визнані інтереси особистості, родини, підприємства, організації, місцевіінтереси, люди мали можливість багатіти, був пом’якшений контроль над ринком,дозволені вільний обмін, розвиток індивідуальних і приватних господарств,товарного виробництва. Фінансові ресурси були розділені на центральні імісцеві, розширено місцеве право. Були дозволені пошуки й експерименти вінтересах розвитку економіки.
Почалася деколективізація в сільському господарстві, яка полягала врозподілі колективної землі і виробничих споруд по селянських подвір’ях з метоюпідняття трудової активності селян, збільшення сільськогосподарськоговиробництва. Частка приватного сектора в роздрібній торгівлі і сфері послугдосягла літом 1980 р.10%. За 1980 р.частка важкої індустрії у валовій продукції всієї промисловості була знижена на 3,6 %.
В 1980 р. в КНР прийнято рішення перетворити всікооперативні і державні підприємства, за винятком банків, транспорту, зв’язкута енергетики в акціонерні компанії. Заплановано створення ринку акцій та іншихцінних паперів. З 1981 р. почалася переорієнтація на розвиток легкоїпромисловості, що забезпечувало скорочення споживання енергії, оскількиенергоємність легкої промисловості в 5 разів менша, ніж важкої. В 1979 р.виробництво енергії вКНР зросло на З %, а промислового виробництва — на 8,5 %; в1980 р.виробництво енергії скоротилося на 1 %, а промислове виробництво зросло на 8,7 %. Споживання енергії в 1981 р. впало ще на 3%. В 1983 р. поставлена задача забезпечитипереважний розвиток не тільки легкої промисловості, а й сільськогогосподарства. В сільському господарстві введена система „сімейногопідряду”. Тоді ж система відрахувань від прибутку в держбюджет заміненастягуванням податків. Це призвело до того, що частка залишеного у підприємствприбутку збільшилася з38 % в 1978 р. до 42,2 % в1981 р.
Починаючи з 1979 р. реформи в системахуправління на нижчому рівні призвели до реформ у системах розподілу ресурсів,що, у свою чергу, спричинило реформи на макроекономічному рівні. Державнимпідприємствам було дозволено використовувати частину прибутку для потребвиробництва і робітників, що відразу призвело до зростання прибутку, абозниження втрат на 12 %. Самостійність підприємств усфері управління поступово розширювалася завдяки введенню системивідповідальності за виконання контрактів, за якою державні підприємствапогоджувалися на відрахування державі заздалегідь визначених надходжень, апотім завдяки заміщенню цієї системи відповідальності сучасною корпоративноюсистемою, при якій держава має право на одержання дивідендів за своїми акціями.
Після виконаннязавдань з обов’язкових поставок державним підприємствам була дозволенареалізація додатково отриманої продукції на ринку за ринковими цінами іпридбання на ринку засобів виробництва для підвищення продуктивності праці ірозширення своїх виробничих можливостей.
Реформи створили дві сприятливі умови для швидкого розширення кількостітаких підприємств: збільшення внаслідок реформи системи сімейноївідповідальності, що дозволило використовувати додаткові ресурси для реалізаціїмісцевих інвестиційних ініціатив; розширення доступу до основних матеріалів,устаткування і ринків. Якщо в 1978 р.обсяг місцевого виробництва становив 7,2 % від загального обсягу промислового виробництва в Китаї, товже до 1996 р. частка місцевих підприємств у загальному обсязі виробництвазбільшилася до 31,1 %.
Недержавні підприємства, однак, були змушені рахуватися із суворимибюджетними обмеженнями. При низькій продуктивності вони найчастіше не виживали.Проте їхній розвиток вплинув на підприємства державного сектора і політикудержави, спрямовану на вдосконалювання управління державними підприємствами.
Усе це призвело до підвищення активності міст, підприємств, робітників іселян, до створення нових організаційно-господарських утворень, таких якселянські спеціалізовані й індивідуальні господарства, приватні іселищно-волосні підприємства, пайові й акціонерні товариства і спільніпідприємства. Доходи населення помітно збільшилися, почав відходити в минулебагаторічний товарний дефіцит.
Але обґрунтованої цільової моделі економічних реформ на цьому етапі ще небуло. Усе будувалося на експериментах. Через відсутність досвіду управління прирозширенні прав підприємств і поступці їм частини прибутку виникло визначенепорочне коло: безконтрольність призводила до відсутності порядку, посиленняконтролю — до схоластичних рішень,велика безконтрольність- до хаосу. Курсреформ спирався, головним чином, на планову економіку і лише на додаток доцього на ринкове регулювання. У 1982 р.ставилася задача розвивати „планову товарну економіку”, у 1984 р. — забезпечити державне регулювання ринку і ринковеорієнтування підприємств. І тільки в 1987 р. з’явилася практична база, необхідна для визначення мети реформ іформування в Китаї теорії економічного розвитку.
Отже, коли наприкінці 1970-х pp. Китай почав переходити доринкової економіки, держава, власне кажучи, не задавалася питанням про спроможністьабо неспроможність панівної економічної системи, а лише намагалася підвищитирівень зацікавленості державних промислових і колективних сільськогосподарськихпідприємств в ефективному виробництві, надаючи їм деяку самостійність. Але такаспроба виявилася успішною. Надання часткової самостійності на нижньому рівніуправління економікою спочатку створюю лише невелику тріщину в панівнійекономічній системі і, разом з тим, дозволило підприємцям, одержуючи частковийконтроль над розподілом знову створених матеріальних ресурсів, збільшуватиприбутковість вироб-ництва, використовуючи порівняльні переваги економіки.Потоки матеріальних ресурсів почали надходити в більш прибуткові її сектори,розвиток яких раніше стримувався. Частка матеріальних ресурсів, щорозподілялися за плановими цінами, почала скорочуватися. І коли ціни на товари„були звільнені”, шок виявився набагато меншим, ніж можна було очікувати.Підхід до вирішення задач, пов’язаних з переходом економіки на ринкові„рейки”, виявився успішним у тому сенсі, що недержавні компанії, щозаохочувались державою, сприяли розвитку господарських секторів, які ранішетрадиційно ігнорувалися. В той же час вдалося запобігти розвалу панівноїекономічної системи завдяки забезпеченню необхідної підтримки нежиттєздатнихдержавних підприємств.
У період з 1978 по1992 pp. середньорічний темп зростаннявалового внутрішнього продукту досяг 9,4 %, а середньорічний темп росту імпорту й експорту — 15,2%. Дохід на душу населення в місті іселі збільшився в 4,7 і 5,3 рази, відповідно [120]. Близько 400 мільйонів людей досягай рівня споживаннявище рівня бідності (понад 1 дол. удень). Таке швидке економічне зростання дійсно можна розглядати як економічнечудо.
Становлення ринкової економічної системи стало головною задачею другогоетапу економічної трансформації (1992-1997 pp.). З 1994 р. почалося ринковереформування системи фінансів, розподілу доходів, зовнішньої торгівлі, валюти,управління держпідприємствами, товарного обігу, соціального забезпечення тощо.Ззовні і усередині відкривається економіка, що значною мірою підтримало швидкезростання народного господарства країни. У період 1992-1997 pp. середньорічнезростання ВВП досягло 11,53%, перевищивши цей показник періоду 1978-1991 р. на 2,5 %.
Експорт товарів і послуг зберігав середньорічний темп зростання 16,8 %. Валютні резерви зростали всередньому на 20 млрд. дол. у рік. Банківськідепозити зросли в 5,08 рази і досягай 4,6 трлн. юанів. Центральний урядпідсилював регулювання макроекономічних показників. Індекс зростання споживчихцін знизився з 24,1 до 2,8 %. Були закладені законодавчі основи розвиткусоціалістичної ринкової економіки. Уже до кінця 1997 р. основні параметри такоїекономіки з ринковим механізмом і системою макрорегулювання з боку центральногоуряду були сформовані.
Із середини 90-х pp. XX ст. в економічному розвиткуКитаю відбувся перелом: економіка з дефіцитної стала надлишковою. Цей результатпроведених у Китаї ринкових реформ і розвитку продуктивних сил суспільства зіштовхнувкитайську економіку з рядом нових викликів і зробив важливим напрямком політикирегулювання макроекономіки сприяння розвиткові ринку і стимулювання попиту длязабезпечення подальшого економічного зростання [123].
Окремі економісти не впевненні в тому, що вихід економіки Китаю зі станудефіциту означає появу „надмірності”. Однак факти об’єктивно свідчать:китайська економіка дійсно знаходиться в надлишковому стані.
По-перше, сукупна пропозиція в суспільстві більша від сукупного попиту,значні розміри „затоварення”, надлишкові виробничі потужності,сповільнилося економічне зростання. За оцінкою, у 1996 р. вартість „затоварення”становила майже 15 %ВВП, кожен 1 % з 10 % приросту промислової продукції припадав на нереалізованітовари. У 2000 pp. (про це писала газета„Гунженжібао” 5 листопада 2002 р.) загальна вартість затоваренняоцінювалася вже в 4 трлн. юанів (41% ВВП).Використання виробничих потужностей не досягло і 60 %. По-друге, з 1997 р.з’явилася тендетщія до дефляції з ознаками і постійним зниженням загальногорівня цін. Індекс цін на товари для споживання і для інвестуванняхарактеризується негативним зростанням. У період 1996-2000 pp. індекс цін на засоби виробництвадля сільського господарства знизився на 11,5 %, індекс цін виробництва — на 5,3%, індекс цін роздрібної торгівлі — на 6,9 %, індекс цін на товари масовогоспоживання піднявся, але тільки на 1,7 %. По-третє, рівень безробіття в містахдосяг 7 % у 1997 р. і 8 % у 1999p., проти 3 %у 1993p., безробітними виявилися в містах 15 млн., у селах — 100 млн. чоловік.
Китайська економіка стає надлишковою з багатьох причин. Це результатмакроекономічної політики регулювання сукупного попиту й інфляції в останнікілька років, боротьби проти економічного „перегріву”. У 1993 р. китайськийуряд шляхом суворого регулювання грошової емісії, загального обсягу кредитів,нових проектів будівництва, зростанням купівельної спроможності в окремихсуспільних групах і інших заходів знизив суспільний попит, утримав розвитокінфляції. На основі такої політики приріст економіки почав знижуватися.Стосовно попереднього року приріст ВВП у 1994 р. знизився на 0,9 % і, відповідно, упав на 2,1 % і 0,89 % у1995 і 1996 pp. В міру поступового спаду економічного зростання інфляція з 21,9% у 1994 р. знизилася до 14,8 % у1995 р. і 6,1 % у 1996 р. При стримуванні сукупного попиту ринок поступово перейшов від „ринкупродавця” до „ринку покупця”. З 1997 р. китайська економіка почалазвільнятися від традиційної господарської атмосфери.
В міру здійсненняекономічних реформ ринкового напрямку економічний розвиток у Китаї з 1990-х pp. поступово переходить на ринкові рейки. Ціни на більшість товарівзвільнені. Розширено права провінцій і підприємств у сфері господарювання.Виробництво розвивається відповідно до ринкового попиту, у тому числі швидкорозвивається обробна промисловість. Знижується очікуваний дохід населення ізростають очікувані витрати, що створює психологію „мало купувати” і, зрештою,стримує споживчий попит.
„Надлишкова економіка” взагалі відрізняється певною депресією черезнедостатній попит, але в Китаї існують й інші особливості.
По-перше, китайська „надлишкова” економіка характеризуємся „незрілим”надлишком. За оцінками американських економістів, при розмірі ВВП на душу населення понад 1 тис. дол. починається періодприскореного зростання, при 2,1 тис.дол. — відносно швидке зростаннязакінчується і може виникнути надлишкова економіка. У Китаї ж цей показник у 1998 р. дорівнює 915 дол., але надлишкова економікавиникає. Китай начебто ввійшов у ряд країн із середнім доходом, але заструктурою зайнятості і рівнем розвитку в містах він усе ще залишається країноюз низьким рівнем доходу. Питома вага промисловості досягла 70 %. У той же час 20 млн. чоловік у містах і 90 млн. у селах знаходяться в станібідності, 20 млн. втратили землю, 130 млн. виїхало із сіл у міста на пошукироботи. У порівнянні з передовими країнами існує очевидна різниця в споживанніна душу населення навіть головних споживчих товарів. Саме тому можна сказати,що китайська „надлишкова” економіка є незрілою.
По-друге,китайська „надлишкова” економіка характеризується значним структурнимдисбалансом. Причому дисбаланс існує давно. У 1965 p., коли ВВП на душу населення становив у Китаї 156 дол. США, питома вага важкої і хімічної промисловості досягла 58 %, що передбачало ВВП на душу населення — 1019 дол. У 1987 р., коли ВВП на душу населення в Китаї досяг 300 дол. США, промисловість виробляла 40,6% ВВП. З урахуванням питомої ваги „вторинної” індустрії вкитайській економічній структурі частка промисловості доходить майже до 50 % ВВП. У ній працює 22,3 % від загальної чисельності зайнятогонаселення. Частка „третинної” індустрії становить 33,6 %, у ній зайняте 27,7 % населення. Більшість населення знизьким доходом знаходиться у відсталих сільськогосподарських районах, щозначно стримує зростання і ринку, і споживання сільськогосподарської продукції,та й споживання промислових товарів у селах. За 20 років після початку реформ обробна промисловість, що швидкорозвивалася, була розосереджена по країні, що призвело до виникнення однаковоїпромислової структури в різних районах і також стало причиною появи„надлишкової” продукції і виробничих потужностей. У той же час безупиннозбільшувалася різниця в рівнях економічного розвитку і доходах між містом,селом і районами. У1996-1999 pp. частка Східного Китаю у ВВП збільшилася з 57,87 до 58,71 %, Середнього Китаю знизилася з 28,06 до27,53 %,Західного Китаю — з 14,07 до 13,76 %. У 2001 р. дохід на душу населення вмістах був у 2,9 разів більше, ніж у селах.На кожні сто родин у містах припадало 120,5 кольорових телевізорів, 92,2 холодильників і81 пральнамашина. У селах ці показники становили відповідно — 45 %, 32 %, 16,6 % від міських.
Надлишкова економіка — нормальне явище при порівняно розвиненій і досконалій ринковій економіці. Китайже усе ще переживає період переходу від планової економіки до ринкової.Суб’єкти ринкової конкуренції остаточно ще не визначилися. В угоді про вступКитаю до ВТО зазначено, що лише через 15 років Китай може одержати статус „ринкової країни”.
Після того, як китайська економіка майже раптом перейшла від дефіцитногодо надлишкового стану, центр ваги макроекономічної політики уряду переноситьсяна регулювання попиту з метою постійного, швидкого і здорового розвиткуекономіки країни.
Нині Китай знаходиться на третьому етапі трансформаційного економічногорозвитку.
Починаючи з 1998 р. цей етап характеризують:
1. Більш висока вимога до системної трансформації, оскільки післяшестилітнього швидкого зростання економіки подальший її розвиток наштовхнувсяна системні обмеження, пов’язані з тим, що функціонуюча система виявилася незовсім адекватною насамперед вимогам „справедливої конкурентної боротьби”і не забезпечувала необхідного зростання інвестиційного і споживчого попиту.
2. За 20 років реформ продуктивні сили країнипомітно зросли і багато сільськогосподарських та промислових товарів на ринкувиявилися надлишковими.
3. Разом зі зростаючою відкритістюекономіки залучений у країну і використаний іноземний капітал досяг 59,36 млрд. дол. США — 5,5 % ВВП. Світовий ринок і його ресурси сталинайважливішим фактором, що впливає на економічне зростання. Відповідно усебільший вплив на нього почали робити і зміни у світовій економічнійкон’юнктурі. У 1998 р. через удари фінансової кризи в Азії експорт Китаю упавна 4,5 %, а ВВП — на 2 %.
Саме в силу цих причин процес системної трансформації вступив у новийетап. На попередніх етапах проблеми і протиріччя колишньої системи не буливирішені докорінно. У результаті збережені елементи старої системи почалисерйозно гальмувати розвиток народного господарства і подальші реформи.
Для вирішення проблем реалізації товарів, дефляції, безробіття, забезпеченнясоціальної стабільності, збалансованості бюджетних доходів і витрат буланеобхідна всебічна реструктуризація народного господарства, необхідний етап«наступальних операцій» на усе ще міцні старі позиції. Реформи вдеяких сферах просто зупинилися через збереження колишнього традиційногомислення, традиційних підходів до управління економікою.
Виникланеобхідність у політичній реформі і реформі законодавства, у більш глибокомуузгодженні різних економічних інтересів, у зміні системи соціальногозабезпечення, що стало серйозним бар’єром на шляху подальших реформ.
Вимоги суспільства до реформ стали вищими, особливо до їх ефективності ідо реалізації принципу справедливості, до управління держпідприємствами, дорозвитку ринку виробничих факторів, інтеграції міської і сільської економіки, ісистем соціального захисту, до удосконалювання функцій уряду, управлінняінвестиціями, до вирішення проблем монопольного господарювання і розподілудоходів.
Всебічна реструктуризація народного господарства передбачає глибокі змінив суспільстві: зміна соціальної структури, структури підприємств і власності,структури інвестицій, зміни в регіональному розміщенні продуктивних сил, уструктурі зайнятості і розподілу доходів. У кінцевому рахунку вона потребуєглибокої реструктуризації соціальних інтересів.
Незважаючи на значне зростання продуктивності праці, прибутковістьвиробництва на державних підприємствах після реформи 1979 р. істотно знизилася. Нині більше 40% державних підприємств збиткові, хоча одержують великі суми непрямих субсидійу вигляді позик під низькі відсотки і захищені іншими протекціоністськимизаходами. Скорочення прибутковості державних підприємств частково пояснюється івтратою ними монопольної ренти. Різке підвищення заробітної плати й іншихдодаткових виплат працівникам -такожодна з важливих причин. Середньорічне зростання фонду заробітної плати вдержавному секторі в1978-1996 pp. Становило 16 %, а обсягу виробництва — 7,6 %.
Нині більше 70 % позик від чотирьох державнихбанків йдуть до державних підприємств, але багато державних підприємств не взмозі повернути отримані засоби. До того ж, прагнучи підтримати окреміпідприємства, держава обмежує приватному підприємництву вихід у деякі секториекономіки. Відповідно розповсюдженим явищем стає пошук пільгових кредитів або ліцензійдля виходу на ринок (це сприяє повсюдному поширенню корупції).
Дотуючи державніпідприємства, китайське керівництво штучно занижувало ціни насільськогосподарську продукцію і мінеральну сировину. Це не тільки призвело дозбереження нежиттєздатних державних підприємств, але і до диференціаціїекономічних регіонів за рівнем доходів, тому що в східних регіонах країниконцентруються підприємства обробних галузей промисловості, у центральномуКитаї — сільськогосподарські підприємства, у західному — підприємства повидобутку мінеральної сировини, природних ресурсів. У ринковій економіці східнірегіони домоглися величезного прогресу в розвитку обробної промисловості,скориставшись сприятливою кон’юнктурою ринку, а також істотно зрослим обсягомімпорту дешевої сільськогосподарської продукції і мінеральної сировини зцентрального і західного регіонів. В інших же регіонах збільшується кількістьпроблем, обумовлених нерівністю їх становища в економіці.
Якщо китайське керівництво не знайде шляхів, щоб успішно реформуватидержавні підприємства, перехід Китаю до ринкової економіки не може бутиреалізований цілком.
Крім існування проблеми життєздатності багатьох державних підприємств уних виникають і проблеми в соціальній сфері. В плановій економіці держава неславідповідальність за забезпечення міського населення робочими місцями і навітьнаймала декілька робітників на одне місце, створюючи надлишок робочої сили надержавних підприємствах, використовувала бюджетні асигнування для виплатизарплати, пенсій, інших соціальних виплат. Тепер державні підприємства самівідповідають за виплату заробітної плати і нарахування пенсії за старістю.
Проблему життєздатності можна назвати „стратегічним тягарем”державних підприємств, їхні додаткові витрати, що виникають з надлишку робочоїсили і витрат на виплату пенсій, — їх „соціальним тягарем”. У сукупності — це „тягар економічної політики” щодо підприємств.
Нині держава вживає заходів для звільнення з державних підприємств зайвихробітників і створює цілком фінансовану систему соціального забезпечення, щовізьме на себе турботу і про робітників, що звільняються з цих підприємств.Проблема життєздатності державних підприємств може бути вирішена з урахуваннямхарактеру продукції, що випускається ними, у зв’язку з чим можна виділитичотири їх категорії. До першої категорії відносяться головним чином,підприємства оборонного комплексу і пов’язані з ним підприємства. Для виживанняцієї групи держпідприємств необхідні прямі фінансові асигнування; державаповинна прямо здійснювати поточний контроль за ходом виробництва і виробленоюпродукцією. Друга група державних підприємств — це підприємства таких галузей, як телекомунікаційний зв’язокі автомобільна промисловість. В інтересах даної категорії держпідприємств державаможе обрати підхід, зміст якого полягає в отриманні доступу до міжнародногоринку капіталу, щоб усунути вплив несприятливої структури їхнього внутрішньогоматеріального забезпечення.
Є два шляхи, щобдосягти цієї мети: перший полягає в тому, щоб спонукати державні підприємствадо виходу на міжнародний ринок цінних паперів; другий — у тому, щоб заснуватиспільні підприємства з іноземною участю і тим самим одержувати прямий доступ доіноземних технологій і капіталу. „Чайна Мобайл”, „Чайна Телеком” і „Чайна Петролеум” обрали перший шлях. Багато хто звиробників
автомобілів у Китаї обрали шлях створення спільних підприємств. Третякатегорія державних підприємств при реалізації своєї продукції обмежуєтьсявнутрішнім ринком. Щоб вирішити проблему життєздатності, їм слід, спираючись навласний технологічний і управлінський потенціал, переорієнтувати виробництво натрудомісткі види продукції для широкого задоволення внутрішнього попиту — продукції, що враховувала б порівняльні переваги економіки Китаю. Прикладтакого підходу — виробництво кольоровихтелевізорів у компанії „Чан-хон”. Ця компанія колись робила військовірадіолокатори застарілого зразка. Перейшовши на виробництво кольорових телевізорів,вона зайняла домінуючі позиції на китайському ринку. її продукціяконкурентоспроможна і на міжнародному ринку. До четвертої групи відносятьсянежиттєздатні компанії, що не мають технологічного потенціалу, нездатні вийтина нові ринки. Таким державним підприємствам загрожує банкрутство.
Чи зуміє те абоінше держпідприємство забезпечити собі прибуток, працюючи на відкритому,вільному ринку, залежить від ступеня відповідальності його керівників. Державане може більше нести цю відповідальність. Не має причин, які б змушувалидержаву продовжувати датування і проводити протекціоністську політику щододержпідприємств, дозволяючи їм монополізувати ринок, стримувати ціни насільськогосподарські продукти і сировину. Необхідно припинити державневтручання в природний економічний процес. Тільки тоді перехід від плановогогосподарства до ринкової економіки буде довершений [124].
Висновок
В процесівиконання дипломної роботи були розглянуті загальні положення про основніекономічні моделі, а саме були розглянуті:
– американськамодель ринкової економіки;
– російськийваріант перехідної економіки;
– китайськийваріант перехідної економіки.
Розглянувприклади перехідних економік, підкріпивши їх статистичними даними, можливоробити висновки і брати позитивні риси як за зразок, використовуючи дляполіпшення стану економіки України. Треба вчитися на помилках інших країн,розробляти і пропонувати «свою» економічну модель.
Література
1. Самуэльсон Пол А,. Нордхаус Вильям Д. Экономика. — М., 1997. — 799 с.
2. Крутман П., Обстерфельд М.Международная экономика. — М., 1997.
3. Економіка України. Підсумки перетвореньта перспективи зростання. Інститут економічних прогнозів НАНУ / За ред. акад. НАНУ B. М. Гейця. — К., 2000.
4. Національна економіка в сучасномуглобальному середовищі /Ю. Пахомов таін. — К., 1997.
5. Геєць В.М. Концепція економічноїбезпеки України. — К., 1999.
6. Перехідна економіка: Підручник / За ред. В.М. Гейця. — К.:Вища школа, 2003.-591 с.
7. Хомяков В.І. Менеджмент підприємства: Навч.посіб.: перероб. і допов.- К.: Кондор, 2005.
8. Наступні 1000 днів: заходи економічної політикидля України. Німецька консультативна група з проблем економіки при УрядіУкраїни. -К., 1999.
9. Гальчинський А. Україна: поступ умайбутнє. — К: Основа, 1999.
10. Економічні й політичні аспекти,глобалізації та регіоналізації: 36. допов. і виступів на наук. конф. Спілка економістів України / Відп. ред.М. Герасимчук. — К., 2000.
11. Павловський М. Макроекономікаперехідного періоду. Український контекст. — К., 1999.
12. Делягин М. Мировой кризис. Общая теория глобализации. -М., 2003.
13. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Формування прогресивної структури промисловостіна період виходу економіки України з кризи // Матеріали XI Міжнародної науково-практичної конференції. — Т. 2. -Чернівці, 2000.
14. Колодко Г. Глобализация и сближение уровней экономическогоразвития: от спада к росту в странах с переходной экономикой // Вопросыэкономики. — 2001. — № 10.
15. Вяткіна Т.Г. Формування раціональних організаційних структур господарювання зернопереробних підприємств Черкаської області // Матеріали IV Міжнародноїнауково-практичної конференції «Теорія і практика сучасноїекономіки». — Черкаси: ЧДТУ, 2003. –
C. 48.
16. Хомяков В.І. Стратегія поліпшення структури промисловості // 36. наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічнінауки. — Черкаси: ЧІТІ. — 2001. -№1.
17. Стиглиц Дж. Куда ведут экономические реформы // Вопросыэкономики. — 2000. — № 7.
18. Питер Ф. Друкер. Задачименеджмента в XXI веке. — М.-К.: Вильяме, 2001.
19. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Податковий ефект, пов’язаний замортизацією основних фондів підприємств та їх поліпшенням // Економіка промисловості: 36. наук. пр. — Черкаси: ЧІТІ, 1998.
20. Гринберг Р. Результатыэкономических реформ в постсоциалистических странах // Проблемы теории ипрактики управления. -2003.-№3.
21. Ющенко В., Лисицысий В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. — К.: Скарб, 1998.
22. Гальчинський А. Теорія грошей: Навч.-метод, посібник. — К.: Основа, 1998.
23. Чарлз В.Л. Гіл. Міжнародний бізнес. — К.: Основа, 2001. — 85 с
24. Economic Report of thePresident. Transmitted to the congress. February, 2005. — Washington, 2005. — 448 c.
25. Рогов Ю.С. Россия в системеглобальной экономики на пороге XXI в. // Проблемы теории и практики управления.- 2000. — № 1.
26. Сщенко П. Економіка перехідного періоду. Теоретико-мето-дологічні і методичні підходи // Економіка України. — 2001. — № 5.
27. Точилін В. та ін. Кон’юнктура ринківта розвиток базових галузей економіки // Економіст. — 2001. — № 7-8. — С. 22-25.
28. Гальчинський А. Зростання на 18 % втримати неможливо // Галицькі контракти. — 2001. — 16 липня.
29. Новицкий В. Новая промышленная доктрина — билет в будущее // Зеркало недели. — 2001. — 27 января.
30. Дробноход Н. Сталий економічно безпечнийрозвиток: український контекст //Дзеркало тижня. — 2001.- 2 червня.
31. Кацнеминбойген А. Размышления осудьбе России // ЭКО. -1999.-№4.-С. 156-169.
32. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Америка і її провідна роль та геостратегічніімперативи // Всесвіт. — 1999. — № 2.
33. Семь нот менеджмента / В.Краснова и др. — М.: ДедалАрт, 2002. — С.652.
34. Власюк В. Современная роль и перспективы Украины на глобальном рынке стали // Зеркалонедели. — 2001. — 27 октября.
35. Ханин Г.И. Проданная революция,или несчастная судьба демократии в России (о книге П. Рэддуэя и Д. Глинского„Трагедия российских реформ. Рыночный большевизм против демократии”) //ЭКО. — 2002. — № 3. — С. 165-187.
36. Варшавский А.Е. Учет экономических оценок при решениипроблем глобальной стабильности // Экон. и мат. методы. — 2002. — № 1. Том38.-С. 3-15.
37. Ханин Г.И. Почему Россия не Америка? // ЭКО. — 2001. — № 5. -С. 174-186.
38. Соломон К. Культурная экспансия и экономическаяглобализация // Мир. екон. и междунар. отношения. — 2000. — № 1. — С. 105-115.
39. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Дослідження динаміки формування грошовихпотоків підприємств (галузей) //Матеріали науково-практичної конференції „Теорія і практика перебудовиекономіки”. -Черкаси, 2000.
40. Ґуревич А. Переходные экономики в зеркале ЕБРР // Зеркало недели. — 2000. — 26 февраля.
41. Куликов Г.В. Японский менеджменти теория международной конкурентоспособности. — М.: Экономика, 2000.
42.Хомяков В.І., Ткаченко А.П., Ткаченко Є.А. Управління природоохоронноюдіяльністю в регіоні: організаційні таекономічні інструменти.- Черкаси: ЧДТУ, 2003. — 175 с.
43. Хомяков В.І., Бєлінська В.М.Методика оцінки впливу амортизаційної політики на окупність інвестицій восновні фонди // Економіка України. — 1999. — № 2. — С. 28-36.
44. Хомяков В.І., Бєлінська В.М.Аналіз варіантів оподаткування прибутку (доходу) підприємств // Економікапромисловості: 36. наук, пр. — Черкаси: ЧІТІ, 1998. — С. 80-88.
45. Гринев Б.В., Гусев В.А. Инноватика. — Харьков: „Институт монокристалов”, 2004. — 452 с.
46. Хомяков В.І. Динамічний аналізпродуктивності багатогалузевої виробничої системи // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 1. — Черкаси:ЧДТУ, 2002. — С. 5.
47. Хомяков В.І., Ткаченко Е.А.Екологічні аспекти економічного розвитку // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія:Економічні науки. Вип.2. -Черкаси:ЧДТУ, 2002. — С. 32.
48. Хомяков В.І., Невесенко В.Д. Оцінкапромислового комплексу Черкащини // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 10. -Черкаси:ЧДТУ, 2003.
49. Хомяков В.І., Бєлінська В.М.Визначення пріоритетних напрямків розвитку промислового комплексу // 36. наук.пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 10. — Черкаси: ЧДТУ, 2003.
50. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г.,Познякова LB. Стратегія управлінняпотенціалом промислового комплексу // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 12. — Черкаси:ЧДТУ, 2004.
51. Хомяков В.І., Бєлінська В.М.Податки на доход чи прибуток: якими вони повинні бути? // Вісник ЧІТІ. Збірникнаукових праць. Ч. 3. — Гуманітарні науки. Економічні науки. Вища школа:проблеми, досвід, нові освітні технології. — Черкаси: ЧІТІ, 1997.
52. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Оцінка конкурентних переваг промисловогокомплексу // Економіка: проблеми теоріїта практики: 36. наук, пр.: В 4 т. — Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. — Вип. 195. Т. 2. — С. 480-^88.
53. Вяткіна Т.Г. Формуванняраціональних організаційних структур господарювання зернопереробних підприємствЧеркаської області // Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції«Теорія і практика сучасної економіки». — Черкаси: ЧДТУ, 2003. — С.48.
54. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., БакумІ.В. Стратегія розвитку економіки перехідного періоду // Матеріали VМіжнародної науково-практичної конференції «Теорія і практика сучасноїекономіки». -Черкаси: ЧДТУ, 2004. — С. 24.
55. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г.Джерела фінансування ефективної економіки // Матеріали V Міжнародноїнауково-практичної конференції «Теорія і практика сучасноїекономіки». — Черкаси: ЧДТУ, 2004.-С. 11.
56. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г.Формування стратегії інвестиційного розвитку промислового комплексу Черкаськоїобласті // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції«Фінансово-економічні проблеми розвитку регіонів України». — Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. — Т. 3. — С. 199.
57. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., Познякова І.В. Стратегія управління потенціаломпромислового комплексу// 36. наук. пр.ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 12. — Черкаси: ЧДТУ, 2004. — С. 3.
58. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г.Управління енергоємністю промислового комплексу (досвід США) // 36. наук. пр.ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 13. — Черкаси: ЧДТУ, 2005.
59. Бакум І.В. Поновлення розірванихланцюгів вартості в легкій промисловості // Матеріали IV міжнародноїнауково-практичної конференції „Теорія і практика сучасної економіки”. — Черкаси: ЧДТУ, 2003 — 60 с.
60. Хомяков В.І., Познякова І.В.Стратегія розвитку в умовах перехідної економіки // Регіональнабізнес-економіка та управління. Вінницький інститут регіональної економіки тауправління. — 2004. — № 2.
61. Хомяков В.І., Познякова І.В.Стратегія розвитку економіки // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичноїконференції «Фінансово-економічні проблеми розвитку регіонівУкраїни». — Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. — Т. 3.
62. Статистичний щорічник України 2003 рік / Заред. О.Г.Осау-ленко. — К: Консультант, 2004.
63. Климентьев Г.А. Интенсификация производства и измерениепроизводительности труда // ЭКО. — 1986. — № 6.
64. Яковец Ю. // Экономическаягазета. — 1986. — № 5.
65. Буніч П. Оптовые цены и механизм поощрения коллективов //Экономические науки. — 1985. — № 7.
66. Коптюг В. Экология — отобеспокоенности к действенной политике // Коммунист. — 1988. — № 7.
67. Петраков Н. Укрепление денежного обращения и стратегияускорения // Вопросы экономики. — 1987. — № 8.
68. Селюнин В., Ханин Г. Лукавая цифра // Новый мир.- 1987. — № 2.
69. Трапезников В. Управление инаучно-технический прогресе // Правда. — 1982. — 7 мая.
70. Богачев В. Монополия в советскойэкономике // Экономические науки. — 1990. — № 9.
71. Каценеминбойген А. Размышления осудьбе России // ЭКО. -1999.-№4.-С. 156-169.
72. Паршев А. Я взываю к инстинктусамосохранения // ЭКО. -2001.- №6.
73. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Формування конкурентної структурипромислового комплексу// Матеріали VIМіжнародної науково-практичної конференції „Теорія і практика сучасноїекономіки”. -Черкаси: ЧДТУ, 2005. — С. 11-14.
74. Гайдар Е. Российская экономика в 2003 г. — М.,2005.
75. Economic Report of thePresident,2005 // www.ssc.wisc.edu.
76. Иноземцев В. Цели и структуракорпорации как основы её конкурентоспособности // Свободная мысль. — 2001. — №3.
77. Народное хозяйство в СССР в 1987г. // Статистический ежегодник Госкомстат СССР. — М., 1988.
78. СССР в цифрах в 1990 г. — М.:Госкомстат СССР, 1991.
79. Пьеро Бассета (Италия) //Проблемы теории и практики управления. — 1990.-№ 4.
80. Яковлев А. Монополизм в экономикеСССР и факторы, его обуславливающие // Вестник статистики. — 1991. -№ 1.
81. Баранов А. Интенсификация:экономический и социальный аспекты.-М.: Экономика 1983.
82. Попов Г. Развитие отраслевогоуправления промышленностью // Коммунист. — 1982. — № 18.
83. Абалкин Л. Взаимодействиепроизводительных сил и производственных отношений // Вопросы экономики. — 1985.- № 6.
84. Санто Б. Инновация как средствоэкономического развития / Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ, статья Б.В. Сазонова. — М.: Прогресс, 1990.-296 с.
85. Котц Д. Крушение государственногосоциализма в СССР: уроки для будущего социализма // Проблемы теории и практикиуправления. — 1995. — № 6. — С. 40-44.
86. Черняк В. Модель економіки: вибір України // Економіка України. — 1995.-№ 9.-С. 53-55.
87. Геєць В.М. Ринкова трансформація вУкраїні: здобутки, труднощі, уроки. Україна і світове господарство: взаємодіяна межі тисячоліть. — К, 2002.
88. Как работает американскаяэкономика // www.infousa.ru/ /society/economy.
89. Короткая история экономики США // www.infousa.ru/society/ economy.
90. Khomyakov W.I., BelinskaV.M., Ryabokon N.P. The structural aspects of the economic development // Problemy ekonomicznejefekty-wnosci gospodarowania w procesach transformacji polskiej gospodarki.Czess II. — Katowice, 2002. — P. 83-93.
91. Иноземцев В. Цели и структуракорпорации как основы ее конкурентоспособности // Свободная мысль. — 2001. — №3.
92. Хомяков B.I. Проблемні аспекта економічного розвитку // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 9. — Черкаси: ЧДТУ, 2003.
93. Ефективність державного управління. Практикум / За ред. I. Розпутенко // Українська Академія державного управління при Президенті України. Вип. 1. Ефективність європейського вибору. -К., 2002.
94. Лангер Н. Сельское хозяйство США.
95. Хомяков В.І., Бакум І.В. Управлінняпотенціалом підприємства. — Черкаси:ЧДТУ, 2005. — 323 с.
96. www. infousa.ru/society/economy/.
97. Попов Г.Х. Будет ли в Росии второе тысячелетие? — М., 2002.
98. Макконнелл К.Р., Брю СЛ. Экономикс. Принципы, проблемы иполитика: В 2 т. / Пер. с англ. — М.: Республика, 1993. — Т. 1.
99. Гайдар Е. Российская экономика в2004 г. — М., 2005.
100. ЯсинЕ.М. Модернизация российскойэкономики: что в новостях дня // Экономический журнал Высшей школы экономики. — 2001. -№2, Т. 2.- С. 158-178.
101. БляхманЛ.С. Структурные реформыв России // Проблемы современной экономики. — 2003. — № 3(7).
102. Григорьев В.Д. К оценке проблемэкономического роста в России // Проблемы современной экономики. — 2004. — №1(9).
103. Маршалл А. Голдман. Россия какэкономическая сверхдержава: иллюзия или возможность // Проблемы теории ипрактики управления. — 2003. — № 1.
104. Гильбо Е. Потенциал роста Россиив контексте развития нефтегазовой сферы // Економічний часопис. — 2003. — № 11-12. — XXI.
105. Вишневский А.Г. Великаямалонаселенная держава // Институт народнохозяйственного прогнозирования РАН. — 2003. — 3 марта.
106. Аганбегян А. В перспективеРоссия должна войти в клуб развитых стран // Поблемы теории и практикиуправления. — 2003. -№4.
107. Бляхман СМ. Псевдорыночнаяэкономика в условиях глобализации // Проблемы современной экономики. — 2003. — № 1.
108. Аганбегян А.Г.Социально-экономическое развитие России
//ЭКО.-2004.-№1.
109. Петраков Н. Актуальные проблемы стратегического развитияроссийской экономики // Проблемы теории и практики управления. -2003.-№ 1.
110. Волович В. О сущности и стратегии российской экономической реформы //Евразийский научно-аналитический журнал. -2003.-№3(17).
111. Esterly. The ElusiveQuest for Grows. Cambridge-London, 2000.
112. Новожилов В.В. Проблеми виміру витрат ірезультатів при оптимальному плануванні. — М., 1972.
113. Вєдін Н.В. До питання про генезисінформаційної економіки // Проблеми сучасної економіки. — 2003. — № 1.
114. Ходждсон Дж. Социально-экономичесике последствияпрогресса знаний и нарастание сложности // Вопросыэкономики. — 2001. -№8.-С. 38.
115. Шаститко А.Предметно-методологические особенности новой институциональной экономическойтеории // Вопросы экономики. -2003.-№ 1.
116. Ляско К. Доверие и трансакционныйрасход // Вопросы экономики.-2003.-№ 1.
117. Иноземцев В.Л. Современноепостиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. — М., 2000;Попов Г.Х. Будет ли в Росии второе тысячелетие? — М., 2002; Делягин М. Мировойкризис. Общая теория глобализации. — М., 2003.
118. Дежина Н, Леонов И.Экономико-правовое обеспечение ком-мерционализации интеллектуальнойсобственности // Вопросы экономики. — 2003. -№10.
119. Илларионов А., Пивоварова И.Размеры государства и экономический рост // Вопросы экономики. — 2002. — № 9.
120. Чи Синь. Новый этап экономической трансформации в Китае //Проблемы современной экономики. — 2003. — № 2(6).
121. Бельчук А. Вновь об оценкереформ в Китае // МЭМО. -2005.-№4.-С. 86-93.
122. Линь Ецинь. Проблемы и стратегияразвития китайского экспорта // Проблемы современной экономики. — 2004. — №1(9).
123. Чжан Синь, Чи Синь. Особенности «излишней» экономики в Китае //Проблемы современной экономики. — 2003. — № 1(5).
124. Жостин Иифу Лиин. Рольгосударства в Китае при переходе к рыночной экономике // Проблемы современнойэкономики. — 2004. — № 4(12).
125. Олейник А. «Бизнес попонятиям»: об институциональной модели российского капитализма // Вопросыэкономики. — 2001. — № 5. -С. 4-25.
126. Олейник А. Институциональнаяэкономика: Учеб.-метод. пособ. Тема 9. Теория фирмы // Вопросы экономики. — 1999. — № 9.
-С. 126-150.
127. Шумпетер И. Исследование предпринимательской прибыли,капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры // Современная экономическаямысль. -М.: Прогресс, 1982.
128. Seeley W. Mudd seriesEconomics of th Mineral Indastries 3-rd Edition / Edited by William A. Vogely. — New York, 1976.
129. Игнатьев СМ. Государство,спекуляция и устойчивость рыночного равновесия// Экономическая школа. — 1991. — Вып. 1.
130. Чи Синь. Социально-экономическое развитие и экономическое сотрудничествоотдельных стран Евразии // Евразийский международный научно-чюлитическийжурнал. Проблемы современной экономики. — 2003. -№ 2(6).
131. Соскін О. Економіка України: причини повернення та шляхи подоланняструктурних криз // Економічний часопис. — 2005. — № 5-6. -XXI.
132. Плотніков О. // Галицькі контракти. — 2001. — 16 липня.
133. Григорьев В.Д. К оценке проблем экономического роста в России// Проблемы современной экономики. — 2004. — № 1(9).
134. Бляхман Л.С. Структурные реформыв России: реальность и мифы // Проблемы современной экономики. — 2003. — №3(7).
135. Чжан Синь, Ли Синь.Экономическое и социальное положение в отдельных государствах Азии // Проблемысовременной экономики. — 2003. — № 1(5).
136. Шандра В. Створити 5 млн.додаткових робочих місцьза п’ять років — посилене завдання // Дзеркало тижня. -2005. — 14 травня.
137. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Чинники, якіформують структуру промисловості // 36. наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. -Черкаси: ЧІТІ,2000. — С 3-8.
138. Бєлінська В.М. Динамічний аналізпотенціалу розвитку економічної системи // Теорія і практика перебудовиекономіки. 36. наук, пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. — Черкаси: ЧІТІ, 1999.- С 15—20.
139. Хомяков В.І., Бєлінська В.М.Методика оцінки впливу амортизаційної політики на окупність капітальних вкладів// Економіка України. — 1999. — № 2. — С 28-36.
140. Якубовський М. Актуальні проблемипромислового виробництва// ЕкономікаУкраїни. — 1997. — №10.- С.4-12.
141. Хомяков В.И. Методика прогнозирования себестоимости добычируды // Разработка рудных месторождений. — 1991. — № 52. -С.15-22.
142. Бєлінська В.М. Вдосконалення економічного механізмугосподарювання в промисловості // 36.наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. — Черкаси: ЧІТІ, 2001. — С 51-56.
143. Павловський М. Стратегіярозвитку суспільства: Україна і світ. — К.: Техніка, 2001 — 312 с.
144. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Аналіз структурнихзмін в промисловості // Реструктуризація економіки та інвестиції в Україні(наукові доповіді міжнародної науково-практичної конференції). Частина II. — Чернівці, 1998.
145. Хомяков В.І., Бакум І.В. Аналізключових показників у перехідній економіці // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія:Економічні науки. Вип 13. — Черкаси: ЧДТУ, 2004 — С. 12-16.
146. Хомяков В.І., Бакум І.В. Теоріяперехідної економіки // „Проблеми економічної освіти і науковий прогрес”:Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції. — Кривий Ріг: Мінерал,2005.
147. Кораблін С. На короткому повідку // Дзеркало тижня. — 2005. -№ 42 (570). — 29 жовтня — 4 листопада.
148. Бюлетень НБУ. 200, №12 The Economist Intelligence UnitReport, July2001.
149. Пинзеник В. Держать курс // Зеркало недели. — 1991. — 17марта.
150. Кульчицький С // Дзеркало тижня. — 2002. — 23 листопада.
151. Соскін О. П’ять структурних криз у 2003 p. // Економічний часопис. — 2004.
152. Рижук С. Власна агромодель народиласяв… реанімації // Дзеркало тижня. — 2002. -№ 20.
153. Соскін О. // Економічний часопис. — 2005. — № 5-6.
154. Рожен О. Вожди из пены // Дзеркало тижня. — 2002. — 13 липня.
155. Дробноход Н. Державний лабіринт дляукраїнського народу // Дзеркало тижня. — 2003. — № 16.
156. Єрохін С. Бермудський трикутник // www.soskin.info.
157. Крючкова И. Пять шагов в сторонуот рынка //Дзеркало тижня. — 2001.- №2(326).
158. Луценко І. П’ять мільйонів робочих місць — для кого? // www.pravda.com.ua.
159. Яковенко Н.Г. Що росіянину здорово,то українцю — смерть // Дзеркало тижня. — 2004. — № 9.
160. Ганна Гошко для УП // www.pravda.com.ua.
161. Амосов Н. Не может небыть ничего // Бизнес. — 1999 -№32, 33.
162. Салтыков-Щедрин М.Е. Собрание сочинений:В 20 т. — М 1965.-Т. 3.
163. БазівД. Коли в Севастополь прийде рік України? // Дзеркало тижня. — 2004. — № 25 (500).
164. Ніколаєнко С. Вищій школі — державну турботу // Дзеркало тижня. — 2005. — № 3.- С. 13.
165. Соскін О. Правда та міфи Донбасу:соціально-економічний аналіз // Економічнийчасопис. — 2005.
166. Бурлака Г. Про причини кризових явищна ринку нафтопродуктів України //Дзеркало тижня. — 2005.- № 24.
167. Био-Айриян. Стальная схватка // Бізнес. — 2005. — № 10.
168. Маскалевич І. Якщо кожному передавати // Дзеркало тижня. -2003.- 8 лютого.
169. Рожен О. Дорожня карта успіху абочого ніяк не можуть зрозуміти президенти нашої країни // Дзеркало тижня. — 2005. — № 47.
170. Барановський О. Недокапіталізованаекономіка // Дзеркало тижня. — 2003. — 1 листопада.
171. Наступні 1000 днів: заходи економічної політикидля України. Німецька консультативна група з питань економіки при УрядіУкраїни. -К., 1999.
172. Приватизація в Україні: хід ірезультати (редакційна колонка) // Дзеркалотижня. — 2004. — 15 травня.
173. Барановський О., Сіденко В. Проблемивласності і легалізації капіталів в Україні // Дзеркало тижня. — 2004. — 15травня.
174. ШангінаЛ. Україна — не Америка, або чи делано нам? // Дзеркало тижня. — 2004. — 26 червня.
175. Семь нот менеджмента /В.Краснова,А.Матвеева, А.Привалов, Н. Хорошавина. — М.: Дсдал Арт, 1996. — 176 с.
176. Илларионов А. Как Россияпотеряла XX столетие // Вопросы экономики. — 2000. — № 1.
177. Длугопольський О. Кластернамодель розвиткупромислового виробництва регіону як фактор ефективних структурних реформ (наприкладі Тернопільської області) // Економічний часопис. — 2004. — № 2.
178. Землянський В. Вертикальний вихід іззамкнутого кола // Дзеркало тижня. — 2005. — № 50.
179. Світлична С. Чого стоїмо, на когочекаємо? // Дзеркало тижня. -2005.-№ 550.
180. Ніколаєв С. Розв’язати пекельнийвузол // Дзеркало тижня. -2005.-№51.
181. Бурлака Г. Про причини кризових явищна ринку нафтопродуктів України //Дзеркало тижня. — 2005.- № 24.
182. Adrian Karatnicky // The Wall Street Journal. — 2005. — 14.01.
183. Сушко О., Лісниченко О. Українські ФПГ // Економічний часопис. — 2004.
184. Маскалевич І. Відкриття компанії, якавважає себе патріотом // Дзеркало тижня. — 2005. — 7 травня.
185. Мостова Ю., Маскалевич І. Ігор Коломийський, Я говорив Пінчуку: „Життя — це супермаркет, бери, що хочеш, але каса попереду” // Дзеркало тижня. — 2005. — 20 серпня.
186. Предприятия, причисляемые ксфере бизнес-интересов Петра Порошенко // Бизнес. — 2005. — № 3-^4.
187. Предприятия, причисляемые ксфере бизнес-интересов Давида Жвании // Бизнес. — 2005. — № 7.
188. Бондаренко К. Хто й чим володіє в Україні // Львівська газета. -2003.- 17 липня.
189. Бойко В. С богатством у нас лучше чем с порядком //Зеркало недели. — 2005. — 26 марта.
190. Малійський Г. Перша „ластівка” — Макіївський завод як дзеркало кризив металургії // Дзеркало тижня. — 28 травня 2005.
191. Малійський Г. Важке лідерство // Дзеркало тижня. — 2005. -4 червня.
192. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность: экономика,стратегия, управление. — М.: ИНФРА-М, 2001. — 446 с.
193. Савчук В. Стратегическоеуправление издержками // //www.logistics.ru.
194. Хомяков B.I., Грамм О.С.Кластерна модельрозвитку регіону // Матеріали IV Міжнародної науково-практичноїконференції «Теорія і практика сучасної економіки». — Черкаси: ЧДТУ, 2003. — С. 24.
195. Якель Р. Рейтинг „Західної компанії„ДАКОР” зростає, і перш за все кредитний // Дзеркало тижня. — 2005. — 16 квітня.
196. Саломон К. Культурная экспансия и економическая глобализация // МЭМО. — 2000. — № 1.
197. Сакс Ч.Д. Новая карта мира // Дзеркало тижня. — 2000. — 15 июля.
198. Позняков Э. Изменение климата наЗемле? Причины и возможные последствия //МЭМО. — 2005. — № 4.
199. Дорогая „Катрина” // http:www.rtr-vesti.ru.
200. Кухарская Н.А. Украина иЕвропейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.
201. Теракт 11 вересня: збитки обраховано повніфстю // Дзеркало тижня. — 2002. — 23 листопада.
202. Саприлін В. Нафтовий вимірвійськової операції проти Іраку // Дзеркало тижня. — 2003. — № 6.
203. Згуровський М. У вирі глобалізації:виклики і можливості // Дзеркало тижня. — 2001. — 17 листопада.
204. Васильєв П. Национальная промышленостьРоссии: подьём и развитие // Проблемы теории и практики управления. — 2001. — №1.
205. Сухорукое А. Антикризова політика розвинутих країн // Економіка України. — 2004. — № 8.
206. Василенко В. Дружні поради і вимоги російських„вболівальників” за долю України // Дзеркало тижня. — 2005. — №32 (560).
207. Путін вважає, що Росія і Україна- це як Східна і Західна Німеччина // www.npaBfla.com.ua.
208. Путин «снова перегнул палку», а Газпром пользуется» методами бандитизма и шантажа» // www.pravda.com.ua.
209. Мостова Ю. Україна: гамлетівськийвибір // Дзеркало тижня. -2005. -№ 25.
210. Дацюк С. Десять претензій до влади таопозиції в Україні на тлі газової кризи для УП // www.pravda.com.ua.
211. Возняк Т. Чого добивається Путін? Геополітичний аспект газовогоконтрнаступу Росії для УП// www.pravda.com.ua.
212. Жеребецький Є. Кінець Імперії? // Дзеркало тижня. — 2003. -№ 1(426).
213. Менделєєв Д.И. Сочинения. М.: Изд-во АН СССР, 1954. — Т. XXIV.
214. Гальчинський А. «Обережно!» — Росія // Дзеркало тижня. -2003.-№ 19.
215. Чубайс: Ліберальна імперія — це захоплення України російськимбізнесом // pravda. com.ua. — 2003. — 13листопада.
216. niisp.gov.ua.
217. Сухоруков А. Антикризова політикарозвинутих країн // Економіка України. — 2004. — № 8.
218. www.vopreco.ru/rus/archive.files/n 1 2000.
219. www.ng.ru/2002-03-07.
220. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Америка і їїпровідна роль та геостратегічні імперативи // Всесвіт. — 1999.- № 2.
221. Пахомов Ю. Звивистий шлях у Європу // Економічний часопис. — 2004.
222. Кухарская НА. Украина — Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.
223. Бобицький Л.Н. Україна — ЄС: на шляху до нової угоди // Дзеркало тижня. — 2006. — 14 січня.
224. Фомін С. Інтеграційні процеси тапошук зовнішньо-економічних пріоритетів України // Євроекономічний вимірінтеграції. Аналітичний щоквартальник. — 2003. — № 2.
225. Василенко В. Що Україні робити зЄЕП // Дзеркало тижня. –
2004.-№ 13 (488).
226. Economic Report of thePresident, Transmitted to the congress, United States Government PrintingOffice, USA, Washington, 2003.
227. До побачення, рекордне економічнезростання? // Дзеркало тижня. — 2005. — 1 липня.
228. Гармаш С. Операция «ширма» или, как Ахметов в Донбасе
элите менует // pravda.com.ua
229. Кондратенко В. Политэкономия Владимира Бойко // ukrrud-
prom.com
230. Маскалевич І. Фантомний холдінг // Дзеркало тижня №7 (636), 2 березня, 2007 р.
231. Єрохін С. Технологічні уклади, динаміка цивілізаційних структур таекономічна перспектива України // www.soskin.info