Зміст
Вступ
1. Власність якекономічна категорія
1.1 Економічний та правовий зміст власності
1.2 Теорія прав власності
1.3 Форми власності
2. Місце та рольвласності в економіці України
2.1 Особливостістановлення інституту власника в Україні
2.2 Основні тенденціїрозвитку відносин власності в Україні
Висновки
Список використаних літературнихджерел
Вступ
Процесикорінного перетворення економічної системи України роблять особливо актуальнимз’ясування структури відносин власності, адекватної нинішньому рівню розвиткупродуктивних сил, місця й ролі в ній різних форм власності.
Власністьявляє собою сукупність економічних, юридичних, політичних та інших суспільнихвідносин. Вона відноситься до числа фундаментальних основ суспільних систем.
Питанняреформування відносин власності дуже актуальне в транзитивній економіціУкраїни. Стан транзиції є не просто переходом постсоціалістичних країн доринкових форм господарювання. Він характеризується складністю і різноманітністюпротікаючих процесів, які створюють ситуацію невідомості відносно шляхівподальшого розвитку. Відбуваються зрушення, що складаються з постійних змін,пошуку і виявлення нових форм і комбінацій.
Усфері відносин власності стоїть гостра необхідність відходу від загальноїдержавної власності, переходу до приватної, а від неї — до індивідуалізованої.Сутність транзитивних змін у відносинах власності потребує всебічного іглибокого дослідження, що дасть теоретичне обґрунтування вирішення тих завдань,які не були розв’язані в ході роздержавлення і приватизації: становленняістинного дбайливого власника, підвищення ефективності використання об’єктіввласності в ході розвитку виробництва і зростання доходів від власності.
Орієнтиромпри проведенні реформ повинне стати прагнення до соціокультурного типурозвитку, при якому на перший план виходить розвиток та реалізація здібностейіндивіда, його творча праця, тобто виникає питання про становлення і реалізаціюінтелектуальної власності.
Проблемавідносин власності завжди перебувала в центрі уваги дослідниківсоціально-економічних процесів. Аналіз її економічної природи, місця і ролі всуспільстві є в роботах А. Сміта, Д. Рікардо, Д. Юма, Д. С. Мілля, Т. Мора, Т.Кампанели, О. Сен-Симона, К. Менгера. Проблема відносин власності звучала яквивчення багатства і засобів його примноження у Т. Мана, П.Л. Буагильбера, А.Р.Ж. Тюрго та інших.
Великийвнесок в розвиток теорії власності зробив К. Маркс, до спадщини якого в своїхрозробках зверталися багато дослідників цієї проблеми. У радянській економічнійлітературі питання аналізу відносин власності приділяли увагу такі автори, якО. Бузгалін, А. Єрьомін, О. Колганов, Я. Крон род, А. Пашков, В. Радаєв, В.Черковець та інші.
У тойчас, як більшість наших авторів розглядала економічний зміст власності(виключення складає В. Шкредов, який відстоює позицію про юридичний зміствласності), на Заході широке поширення отримала теорія прав власності, розробкаі розвиток якої здійснювалися А. Алчяном, О. Вільямсоном, Х. Демсецем, Дж. Уоллісомта ін. Серед західних авторів, які в тій чи іншій мірі розглядають проблемивласності, потрібно виділити Дж. Гелбрейта, П. Друкера, О. Тоффлера, Ф. Хайєка,П. Хейне.
Питаннядослідження відносин власності підіймають сьогодні такі автори, як В.Іноземцев, Р. Капелюшников, В. Козаченко, В. Корняков, Ю. Кочеврін, В. Холодковта ін. У вітчизняній літературі цій проблемі присвячені роботи таких вчених, якД. Богиня, О. Бойко, Г. Волинський, В. Голиков, О. Гош, А. Грищенко, Г.Задорожний, В. Кудряшов, І. Лазня, В. Логвиненко, Я. Максименко, М.Павловський, М. Хохлов, В. Юрчишин та ін.
Основноюметою роботи являється розкриття економічного й правового змісту власності, атакож критичне осмислення розвитку відносин власності в Україні, яказнаходиться в процесі переходу до ринкової економіки з урахуваннямзагальносвітових тенденцій розвитку суспільства.
Длядосягнення цієї мети було поставлено і вирішено ряд завдань:
— визначитисуть власності як економічної категорії;
— класифікуватисучасні форми власності;
— визначити роль і місце відносин власності в економіці України;
1. Власністьяк економічна категорія
1.1 Економічний та правовий зміст власності
Власністьявляється найважливішою характеристикою будь-якого виробництва, категорією, щовиражає економічні інтереси суб’єктів виробництва й виступаючою економічноюосновою їхнього формування. Усяка власність є функціонуюча система, сутністьякої може бути визначена й досліджена тільки через вивчення її функцій. Узв’язку з цим, говорячи про власність, часто посилаються на присвоєння,описуючи функціональну сторону власності за посередництвом цієї категорії. Вабстрактному плані власність дійсно є соціально – економічним присвоєннямоб’єктів власності. Але подальші спроби конкретизації (що необхідно й зтеоретичної, і з практичної точок зору) приречені на тавтологічні визначенняприсвоєння присвоєнням же. [1]
Крімтого, тут невловимою стає грань між економічним і юридичним, правовим змістомвласності. Емпірична злитість, з’єднання воєдино цих граней укупі зопосередкуванням функціональною реалізацією власності її юридичним оформленнямстворюють можливість підміни, що часто відбувається, понять. В історичномуракурсі це найбільше повно відбилося в концепції природного права власності.Один з основоположників цієї концепції Дж. Локк формулював її суть у такийспосіб: «Кожна людина має деяку власність, що міститься його власній особистості,на яку ніхто, крім нього самого, не має ніяких прав». [2]
Подібнааргументація природи власності простежується в працях багатьох послідовниківприродно правової концепції. Більш пізній філософ П. Гольбах підкреслював, що«власність має свою основу в людській природі, але власність не однакова,тому що природа створила неоднаковими людей». І далі “… природна нерівністьлюдей уможливлює рівність їх майна.” [3].
У Г.Гегеля власність розглядається як «вкладання волі особи в річ». Волялюдини лежить в основі власності, є її «перша субстанціональнаоснова». [4;13]
Категоріїприсвоєння виявляється, таким чином, багатоаспектною, що включає поряд зекономічним і вольовий, юридичний аспект. Останній означає фіксування фактуприналежності об’єкта власності у відриві від процесуального, економічногобуття власності. Певна приналежність об’єкта реалізується у вольовомувідношенні суб’єкта до об’єкта власності. Саме ця юридична визначеність об’єктавласності уможливлює підприємницьку активність, організацію виробництва,формування попиту на фактори виробництва і їх пропозицію, одержання прибутківвласниками факторів виробництва і т.д., словом увесь процес суспільноговиробництва, що означає вже відносини суб’єктів власності із приводу їїоб’єктів.
Матеріальнимзмістом економічного виробничого присвоєння (у відмінності від вольового йогоаспекту) є процес реального користування матеріальними благами, у першу чергузасобами виробництва. Користування є реальний економічний процес витягу йприсвоєння корисних властивостей об’єкта власності в процесі фактичногокористування ім.
Отже,функціональна характеристика власності підлягає визначенню через користуванняяк реальний, матеріальний процес, який і є фактичним економічним присвоєнням.Саме процес реального користування конституює суб’єктів виробництва в якостітаких. Інакше кажучи, поза процесом користування не може бути суб’єктіввиробництва, тому що останні тією чи іншою мірою усі користуються об’єктамивласності.
Користуванняє природною властивістю людини, властивим йому в усі періоди історичногорозвитку. Однак не всякий процес користування може бути сутнісною субстанцієювласності. Для з’ясування цього моменту необхідно звернутися до характеристикигенезису власності.
Векономічній науці знайшло обґрунтування виділення присвоєння предметів природияк чисто біологічного, природного явища, обумовленого необхідністю задоволенняпершочергових потреб людини в їжі, житлі, воді, теплі й ін.[1]
Разомз тим виділяється присвоєння соціальне, для якого біологічне, зрозуміло, є вихіднимі існуючим поряд із соціальним, але яке якісно відрізняється від біологічногоприсвоєння.
Присвоєнняперестає бути чисто біологічним і здобуває соціальний характер з того моменту,коли корисність об’єкта здобуває соціальну значимість. Нагромадження безлічіоб’єктів власності з біологічної точки зору даремно для людини, але ізсоціальної конституює його певний статус у якійсь формі людської спільності.Але при цьому необхідно виконання декількох основних умов.
Нагромадженняоб’єкта присвоєння повинні мати певну суспільну корисність, яка й повідомляє їмекономічну значимість. Крім того, об’єктам повинна бути властивий достатнійступінь відносної рідкості, яка прямо пропорційна їхньої економічноїзначимості. Тільки із приводу таких об’єктів можуть виникати стійкісуспільно-економічні відносини. Монополізація користування подібними об’єктамиприсвоєння, повідомляючи певний соціальний статус користувачеві дає можливістьмонопольного присвоєння корисних властивостей об’єктів користування.Задоволення зростаючих потреб індивіда як наслідок виниклого положення визначаєперший момент, що конституює власника. Власником, монопольним користувачемоб’єктів власності, є індивід, що привласнює прибуток від експлуатації даногооб’єкта в ході суспільного виробництва.
Оскількиоб’єкт власності піддається зношуванню в міру його експлуатації або під дієюсил природи, то підтримка вихідного ступеня його корисності й ліквідності стаєнайважливішим завданням монопольного користувача. Емпірично виявляється, що вміру збільшення корисності об’єкта збільшується й прибуток, отриманий в ходійого виробничого застосування, отже, зростає соціальна значимість об’єкта. Такформується другий момент, що конституює власника: для нього необхіднобезперервне нагромадження матеріального субстрату власності як обов’язкова умовазбереження монополії на користування об’єктом власності.
Томуцілком справедливим представляється зазначення К. Менгера на те, що власність єєдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, які нав’язані людському суспільствуприродою – невідповідність між об’єктом потреб і доступною кількістю благ, щоперебувають у розпорядженні суспільства. [7] Логічно послідовний і висновокМенгера, що наводиться А. Гальчинским, про втрату економічної значимостівласності у випадку зрівняння обсягу потреб і доступної кількості благ.
Категоріявласності, таким чином, може виявитися граничною у випадку втрати об’єктомвласності статусу відносно (у порівнянні з потребою в ньому) рідкого. Це єхарактерним (поки) для нематеріальних субстанцій власності.
Отже,аж ніяк не всяке користування може бути субстанцією власності. Її сутностівідповідає лише фактична монополізація об’єкта, монопольне користування ім.Унікальність і не замінність власності для перспектив виробничого процесускладається в здійсненні суб’єктом монопольного користування безперервноговідтворення в масштабах, що збільшуються, засобів і умов виробництва,нагромадженням речовинних умов останнього. Іншими словами, конституюваннясуб’єкта як монопольного користувача засобами й умовами виробництва, яквласника здійснюється й відтворюється самим ходом виробничого процесу. Цимзатверджується генезис власності з надр виробничого процесу, її статус як умовивиробництва, його внутрішнього моменту. Власність, таким чином, споконвічно маєекономічну природу й не може зводитися до факту приналежності.
Власністьнароджується з необхідності нагромадження й реалізується в ньому. А оскільки вреальності нагромадження й користування становлять єдиний процес, остількиостанній є форма реалізації власності. У ньому знаходять прояв взаємозалежна йвзаємодіюча єдність відтворювальної функцій власника. Функціональна рольвласності у виробництві визначена необхідністю збереження й збільшенняречовинного субстрату власності, відтворення на його новій якісній основі й узростаючих масштабах, тобто процесом виробничого нагромадження.
Прицьому слід домовитися про можливість двоякого вживання терміна«нагромадження»: у вузькому розумінні як умови розширеноговідтворення й у широкому як перманентний процес перетворення певної частинипродукту в елементи самого виробництва.[8] Це нагромадження в широкому змісті йзумовлює функціональну реалізацію власності, що виявляється емпірично вкористуванні суб’єктом виробництва продуктами нагромадження. Поза користуваннямнагромадження фіксується правом як юридична власність, будучи в цьому випадкуекономічною тільки потенційно.
Дослідженняреального відтворювального процесу виявляє, однак, різні структурні рівнікористування об’єктами власності. Частина виробників користується об’єктами(частіше засобами виробництва) як чужими, витягаючи й привласнюючи лише корисніякості, властивості об’єкта. Інші виробники користуються монопольно аж довідчуження або знищення об’єкта власності.
Історичной логічно виявляється трояке положення суб’єктів у процесі користування:немонопольне (просте) користування (наймані робітники, що здійснюють лишеприсвоєння корисних властивостей об’єкта) обмежене монопольне користування(володіння, різні фонди оренди) і нарешті, монопольне користування, що виникаєна основі нагромадження засобів виробництва певним суб’єктом у своїхекономічних інтересах. Таким чином, не користування взагалі, а його певна, вищасоціально-економічна форма, у межах якої існують усі відзначені вище структурнірівні користування, виступає сутнісним субстратом власності. Тому власність єсоціально-економічною формою, що випливає з виробничого нагромадження,монопольного користування суб’єктами засобами виробництва. [1; 9]
Уреальному відтворювальному процесі користування й нагромадження утворюють єдинеціле, яке й становить основу економічного присвоєння.
Дануструктурно-функціональну характеристику власності необхідно доповнити аналізомкатегорії розпорядження, тим більше, що остання часто трактується як сутнісниймомент власності.
Розпорядженняє, однак, лише невід’ємна ланка господарського механізму реалізації власності.Це функціональна характеристика останньої, але не особлива форма присвоєння увідмінності від володіння й користування. Розпорядження має юридичний (вольовий)характер, припускаючи при цьому, як усякий юридичний факт, наявність реальноїматеріальної підстави. Таким виступає відповідний рівень користування об’єктомприсвоєння. Таким чином, не вольове розпорядження безпосередньо представляєсутність власності, а реальне користування об’єктом присвоєння за допомогоюприсвоєння конкретних економічних форм.
Розосередженнярозпорядження відповідно рівням користування здобуває, таким чином,найважливіше практичне значення. Розпорядження є іманентний механізм, щозабезпечує вольові моменти, що виникають у ході цього процесу.
Усяповнота розпорядження як об’єктом користування, так і виробленим з йогодопомогою і його за допомогою продуктом виробництва, належить лише монопольномукористувачеві, який настільки ж монопольно розпоряджається аж до відчуження абознищення об’єктів розпорядження. Професор Паризького університету Ш. Жидвідрізняв, що «власність з’являється лише тоді, коли присвоєннявідокремлюється від простого особистого користування багатствами; власникомстає тоді, коли має право або тримати річ, не користуючись нею особисто, алезабороняючи сторонній особі доторкатися до неї, або віддавати її в користуванняіншим – це право безумовного розпорядження річчю». [10] «Земельнавласність припускає монополію відомих осіб розпоряджатися певними ділянкамиземлі як винятковим, тільки їм підлеглими сферами їхньої особистої волі,»- зауважує стосовно до аналізу земельної власності К. Маркс.[11] Становитьінтерес позиція, характерна для російських економістів початку століття:”…власність є право користування й розпорядження предметом обумовленимобразом з тим тільки, щоб не робити з нього вживання, забороненогозаконами”[12, 118]
Відповідний«поверх розпорядження» надає певний ступінь компетенції для прийняттярішень як обов’язкової умови здійснення відносин користувача. Безпосереднійкористувач (якщо він лише найманий робітник) розпоряджається об’єктомкористування тільки в межах безпосереднього виробництва, присвоєння кориснихвластивостей об’єкта. Власник (суб’єктномонопольного користування) повністюрозпоряджається об’єктом у межах відтворного процесу в цілому. Власник, однак,не вправі приймати рішення про відчуження або ліквідність самого об’єктакористування, так і результату виробництва. Тут ступінь його компетенціїрегулюється умовами орендного договору, і, отже, вимагає санкцій власника.Статус власника конституюється, таким чином, усією повнотою не тількиекономічного користування, але й розпорядження об’єкта користування йвиробленого при його посередництві продукту.
1.2 Теорія прав власності
Теорія прав власності оформилася в особливий розділ буржуазноїполітичної економії в 70-і роки. У цей час її розвиток триває вже не стільки яксамостійної концепції з чітко обкресленими границями, скільки в якості методологічноїй загальнотеоретичної основи трьох нових напрямків економічного аналізу — економіки права, нової економічної історії й теорії економічних організацій.Сімейство цих підходів позначається звичайно термінами ” трансакційнаекономіка” і ” неоінституціоналізм”.
У витоків теорії прав власності стояли два відомі американськіекономісти — Р. Коуз та А. Алчян. Серед тих, хто брав активну участь у їїнаступній розробці, можна назвати Й. Барцеля, Л. де Алессі, Г. Демсеца, М.Йєнсена, Г.У. Меклінга, Д. Норта, Р. Познера, О. Уільямсона, Є. Фаму, Є. Фьюруботна,С. Чена. Приблизно до середини 70-х років теорія прав власності перебувала напериферії західної економічної думки. Потім на загальній хвилі консервативногозрушення інтерес до неї підсилився, направлення що виросли на її основізавоювали популярність і академічну респектабельність, про що свідчить поява спеціальнихжурналів по даній проблематиці («Jourmal of Law and Economіcs»,«Bell Journal of Economіcs», «Journal of Іnstіtutіonal andTheoretіcal Economіcs» та ін.). З початку 80-х років теорія праввласності, яка до того розроблювалася майже виключно зусиллями американськихекономістів, отримує широке розповсюдження в Західній Європі, особливо у ФРН.На жаль, у вітчизняній критичній літературі теорія не знайшла ніякоговідображення.
Своєрідність підходу теорії прав власності розкривається вже врозгорнутому визначенні її центрального поняття. Права власності розуміються яксанкціоновані поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв’язку зіснуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини визначають нормиповедінки із приводу благ, які особа повинна дотримувати у своїх взаємодіях зіншими людьми або ж платити витрати через їхнє недотримання. Термін«благо» використовується в цьому випадку для позначення всього, щоприносить людині корисність або задоволення. Таким чином, і цей пункт важливий,поняття прав власності в контексті нового підходу поширюється на всі рідкіблага. Воно охоплює повноваження як над матеріальними об’єктами, так і над«правами людини» (право голосувати, друкувати і т.д.). В такомувипадку пануюча в суспільстві система прав є сума економічних і соціальнихвідносин із приводу рідких ресурсів, вступивши в які окремі члени суспільствапротистоять один одному. [14] Виділимо в цьому визначенні найважливіші моменти.
По-перше, в якості робітника використовується термін «правовласності», а не «власність»: не ресурс сам по собі є власністю,а пучок або частка прав по використанню ресурсу. Власність у первісномузначенні цього слова належала тільки до права, титулу, інтересу, а ресурсимогли називатися власністю не більше, ніж вони могли називатися правом, титуломабо інтересом. [15]
По-друге, відносини власності трактуються як відносини між людьми,а не як відносини «людина/річ», тобто термін права власності описуєвідносини між людьми із приводу використання рідких речей, а не відносини міжлюдьми й речами.[16]
По-третє, відносини власності виводяться із проблеми рідкості:”… без якої-небудь передумови рідкості безглуздо говорити про власність ісправедливість”. [17] Не зайво нагадати, що, такою ж була й позиція К.Маркса: коли на вищій фазі комуністичного суспільства буде вирішена проблемарідкості, тільки тоді стане можливий розподіл по потребах, відімре держава,остаточно зникнуть класові розходження.
По-четверте, трактування прав власності носить всеохоплюючийхарактер, вбираючи в себе як матеріальні, так і безтілесні об’єкти. Прававласності фіксують позицію людини стосовно використання рідких ресурсівбудь-якого роду.
В-п’ятих, відносини власності розглядаються як санкціонованісуспільством, але не обов’язково державою. Отже, вони можуть закріплюватися йохоронятися не тільки у вигляді законів і судових рішень, але й в виглядінеписаних правил, традицій, звичаїв, моральних норм.
В-шостих, правам власності приписується поведінкове значення — одні способи поведінки вони заохочують, інші придушують.
В-сьомих, несанкціоноване поводження також лишається в полі зорутеорії. Економічно воно розуміється так, що заборони й обмеження не усуваютьнього, а діють як негативні стимули, підвищуючи пов’язані з ним витрати (увигляді можливого покарання). І дотримання, і порушення санкціонованихповедінкових норм перетворюються в акти раціонального економічного вибору.
«Повне» визначення права власності, яке до теперішньогочасу стало хрестоматійним, було запропоновано англійським юристом А. Оноре.Воно включає 11 елементів: 1) право володіння, тобто виняткового фізичногоконтролю над річчю; 2) право користування, тобто особистого використання речі;3) право керування, тобто вирішення, як і ким річ може бути використана; 4)право на дохід, тобто на блага, що виникають від попереднього особистогокористування річчю або від дозволу іншим особам користуватися нею (іншимисловами — право присвоєння); 5) право на «капітальну вартість» речівідчуження, що припускає право на, споживання, зміну або знищення речі; 6)право на безпеку, тобто імунітет від експропріації; 7) право на перехід речі вспадщину або за заповітом; 8) безстроковість; 9) заборона шкідливоговикористання, тобто обов’язок утримуватися від використання речі шкідливим дляінших способом; 10) відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливістьвідібрання речі на сплату боргу; 11) залишковий характер, тобто очікування«природного» повернення переданих кому-небудь повноважень післязакінчення строку передачі або у випадку втрати нею чинності по будь-якій іншійпричині. [18]
Ці 11 елементів дають величезну кількість комбінацій. Однак, яквважає американський філософ Л. Беккер, не всі їхні сполучення заслуговуютьназви права власності. Такими можуть бути визнані право на «капітальнувартість» навіть узяте окремо.[19] Будь-яка пара з перших чотирьохелементів (право володіння, право користування, право керування й право на дохід)з додаванням до неї права на безпеку і т.д. У всякому разі один з перших п’ятиелементів обов’язково повинен бути присутнім у зв’язуванні, яке могло б скластиправо власності. Але навіть при цих застереженнях число осмислених сполученьвиявляється рівним 1,5 тис., а якщо врахувати їхнє варіювання по суб’єктах іоб’єктах права, то розмаїття форм власності стає, за словами Л. Беккера,воістину «застрашливим». [20]
З погляду економістів-теоретиків прав власності (А. Алчян, Г.Демсец), такий підхід з жорстко проведеною границею між ситуаціями, де є правовласності й де його вже немає, не цілком коректний. Право власності — цебезперервний ряд, а не фіксована точка. [21]
Самим уразливим зі списку А. Оноре є дев’ятий елемент — заборона шкідливоговикористання. Американський правознавець Дж. Уолдрон пропонує зовсім виключитийого з повного визначення права власності, тому що загальні заборони не маютьпрямого відношення до майнового статусу речі: якщо для автомобілів існуєобмеження швидкості, то його потрібно дотримувати незалежно від того, їделюдина на своїй, позиченій або взятій напрокат машині. [22] Але це поверненняйде врозріз із поданням про право власності як пучку прав. Навіть якщо якісь ізправ не визнаються «правом власності» у повному розумінні слова, тоце не означає, що вони не можуть відокремлюватися й належати кому-небудь утакому усіченому вигляді. Взявши напрокат або позичивши автомобіль, людиназдобуває щонайменше право користування їм і, отже, обмеження швидкості звужуєдля нього обсяг цього права.
Розщеплення права власності на часткові права не є щосьнадзвичайне, а нормальна практика, і говорити на її підставі про ерозіюприватної власності зовсім невиправдано. У дійсності, зрозуміло, мають місцепроцеси як обмеження, так і розщеплення права власності. І те, і інше вноситьдинамічний елемент у систему відносин власності. Але між ними є принциповірозходження. По-перше, відокремлення окремих прав відбувається у формідвостороннього добровільного обміну, з ініціативи самих власників, тоді якобмеження накладають, як правило, державою в примусовому порядку. По-друге,процес розщеплення виражається просто в передачі права іншій особі, тоді якобмеження мають негативний характер: заборона держави на пересування наавтомобілях понад визначену швидкість розповсюджується, строго говорячи, і насаму державу (в особі його представників).
1.3 Форми власності
Питанняпро форми власності належить до найскладніших в економічній теорії.
Прививченні форм власності доводиться зіштовхуватися з відсутністю єдиної термінологічноїбази у зв’язку із плутаниною в базисних поняттях. Такі форми власності, якзагальнонародна, державна, суспільна, колективна сприймаються одними авторамияк синоніми, іншими – як різні поняття. Те ж саме й стосується понятьіндивідуальної, приватної, особистої власності. Для того щоб досягнутирозуміння надалі, спробуємо спочатку визначити, що таке форма власності, заяким критерієм вона визначається, і які форми власності треба розрізняти міжсобою.
Формавласності – стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, щообумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва таіншими матеріальними і духовними цінностями.
Виходячиз такого визначення, виділимо наступні форми власності:
1. Класифікація формвласності по способу з’єднання засобів виробництва з виробниками:
· общинна форма (виробники з’єднуються із спільними засобамивиробництва).
· рабовласницька форма (раб — чиясь власність і з’єднується з неналежними йому засобами виробництва).
· феодально-кріпосницька форма (селянин частково належить феодалу йз’єднується як зі своїми, так і з не приналежними йому засобами виробництва).
· буржуазна форма (особисто вільні робітники з’єднується з неналежними їм засобами виробництва).
· суспільна форма (особисто вільні працівники з’єднуються ізналежними їм спільно засобами виробництва).
2.Класифікація за формою права власності:
· приватна власність;
· спільна;
· державна власність:
— федеральна;
— республіканська;
— муніципальна;
3.Класифікація за формою присвоєння:
· індивідуальна:
— особисте підсобне господарство;
— трудове господарство;
— індивідуальна трудова діяльність;
— особиста власність;
· колективна:
— кооперативніпідприємства;
— колективні підприємства;
— орендніпідприємства;
— акціонерні товариства;
— асоціації;
— товариства;
· державна власність:
— загальнодержавна;
— муніципальна;
— територіальні утворення;
Узахідній економічній теорії часто виділяються тільки дві форми власності:приватна й державна. Причому до приватної власності відносять усе недержавне.
Слідзвернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічнійі юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічнихдисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковимперетворенням, вважають, що в Украйні існують три основні форми власності:приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, що згідно зЗаконом України «Про власність», який був прийнятий Верховною Радою України від14 жовтня 1992р., власність в Україні набирає таких трьох форм: приватної,колективної та державної.[23]
Інакшерегулюються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції(статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності вживаються терміни«приватна», «державна» та «комунальна» і нічогоне говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність(власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремленовід державної. По-друге, на відміну від Закону України «Провласність» у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, апро рівність перед законом усіх суб’єктів права власності (ч. 4 ст. 13).Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону«Про власність».
Світовийдосвід показує, що по суті власність може бути лише приватною або державною.
Щодоколективної власності, то вона самостійного значення як форма власності не має.Вона є похідною від приватної або державної. Належність підприємства доколективного господарства характеризує не форму власності, а лише одну зорганізаційно-правових форм господарювання власника майна.
Вумовах директивно-планової системи в колишньому СРСР та інших соціалістичнихкраїнах (Польщі, Угорщині, Болгарії, Югославії) для того, щоб посилити рівеньмотивації до праці, держава почала передавати трудовим колективам у повнегосподарське відання майно їхніх підприємств. Такі підприємства і дістали назвуколективних. Проте характерною ознакою таких колективних підприємств було те,що їхнє майно лишалося державним і не підлягало поділу на частки, які малиналежати окремим членам трудових колективів. Інакше кажучи, це майно якнеподільне ніби перебувало в колективній власності, але в дійсності належалодержаві. [26]
Отже,розглянуті колективні підприємства (чи то в промисловості, чи в сільському господарстві,чи в інших галузях) створювалися виключно на базі державних, оскільки їхнємайно формувалося за рахунок бюджетних коштів і лишалося в державній власності.
Звичайно,колективні підприємства можуть створюватись і на основі приватної власності. Так,майно підприємства, що викуплене трудовим колективом на власні кошти, перестаєбути державним і переходить у приватну власність. І навіть у разі, коли майноне поділяється на частки між усіма працівниками, таке підприємство належить доколективних, але на основі приватної власності.
Багатонепорозумінь породжують самі терміни «колективна власність» та «колективнепідприємство», коли вони стосуються господарських товариств. Складаєтьсявраження, що йдеться про підприємство з неподільним (неперсоніфікованим) майном,власником якого є трудовий колектив. Насправді ж у господарському товариствівласником майна може бути як трудовий колектив, так і сторонні інвестори, абовони разом, причому це майно поділяється у вигляді приватних часток між усімавласниками. У такому разі краще говорити про «підприємство асоційованихприватних власників», а не «колективне підприємство».
Удеяких економічних виданнях кооперативну власність також відносіть доколективної форми власності. Проте кооперативна власність (власністьколективного сільськогосподарського підприємства, споживчої кооперації, іншихвидів кооперативів) по суті є приватною, а не колективною. Адже вона формуєтьсяза рахунок приватних коштів членів різних видів кооперативів, тобто суб’єктівправа приватної власності. Виходячи з цього, кооперативна власність є лишеодним з видів приватної власності.
Отже,колективна власність як самостійна форма не існує. Її слід віднести доприватної чи державної власності залежно від того, на базі якої власностістворюється господарське товариство чи колективне підприємство.
Державнавласність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведенняприватизації її питома вага буде досить значною.
Додержавної власності в Україні згідно із Законом України «Про власність»належать загальнодержавна, республіканська власність і власністьадміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).[23]
Суб’єктомправа загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України,республіканської — Автономна Республіка Крим, а суб’єктами права комунальноївласності — адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних,міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142Конституції України суб’єктами права комунальної власності є територіальнігромади сіл, селищ, міст).Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116Конституції України) управління об’єктами державної власності відповідно дозакону здійснює Кабінет Міністрів України.
Приватнавласність являє собою індивідуальне володіння землею, будівлею, обладнанням,працею, капіталом (факторами виробництва) з можливістю їхнього відчуження йправом передачі в спадщину.
Приватнавласність лежить в основі товарного виробництва й ринкової економіки. Воназабезпечує економічну свободу, незалежність економічної поведінки й економічнувідповідь відповідальність виробника.
Історичноприватна власність еволюціонує, її форми змінюються. Спочатку виникла індивідуальнаприватна власність, тобто особисте (приватне) володіння всім підприємством.Індивідуальні власники самі трудяться, але можуть залучати й найману працю.Індивідуальний приватний власник відповідає за діяльність свого підприємствавсім своїм майном. Тому він найбільш ризикує з усіх підприємців.
Усучасних умовах поряд з індивідуальною приватною власністю активний розвитокотримала акціонерна власність, де особисте володіння капіталом заміняєтьсяколективним співволодінням, хоча наріжним каменем залишається індивідуальнаприватна власність на акції (пай). При акціонерній власності результатикомерційної діяльності підприємства не підпорядковуються інтересам одної особи,а спрямовані на задоволення інтересів підприємства в цілому й кожного акціонераокремо (відповідно розмірові паю – акції).[23]
Длясамовираження людини в ринковій економіці, реалізації її економічної свободинедостатньо однієї форми власності, необхідне різноманіття її видів. Тому крімприватної індивідуальної й акціонерної, державної власності в сучасній ринковійекономіці існують кооперативна й змішана власність. Отже, ринкова економікаявляє собою велике різноманіття видів власності.
Відмінністьміж формами і видами власності визначається економічними інтересами.Загальнонародна власність виражає економічні інтереси всього суспільства,кооперативна – інтереси певних колективів. Індивідуальна власність пов’язанаабо з особистими інтересами, спрямованими на задоволення потреб працівника, абоз приватними інтересами, що пов’язані не тільки з задоволенням власних потреб,а й отриманням доходу (а через зростання доходу приватний інтерес задовольняє ісуспільні потреби.
Зусього вищесказаного можна зробити такі висновки:
1. Використанняпонять фундаментальної і актуальної структури відносин власності дозволилорозкрити економічну основу теорії прав власності, яка виражає юридичні нормивідносно дій з об’єктами власності.
Теоріяправ власності, яка отримала розробку і значне поширення на Заході, розглядаєвласність як пучок прав з використання ресурсу, сам же ресурс не є власністю.Незважаючи на те, що економічний зміст власності в даній теорії прихований заюридичною формою, неможливо не помітити взаємозв’язок з розкритою економістамитеорією відносин власності, структура якої складається з 5 елементів(користування, розпорядження, володіння, відчуження, привласнення). Виділенняфундаментальної структури власності, на наш погляд, виступає тим методологічниммістком, через який розкривається зв’язок економічного змісту власності іюридичних форм її поверхневого прояву, що відображений теорією прав власності.
Дійсно,якщо уважно проаналізувати 11 елементів пучка прав власності, то серед нихвиявляються ті права власності, які відображають елементи її фундаментальноїструктури: права володіння, використання, управління (розпорядження), суверена(відчуження), права на прибуток (привласнення). Зі всіх елементів пучка праввласності названі права є такими, що визначають всі інші, які продовжують іобслуговують п’ять вказаних.
Такимчином, є всі основи стверджувати, що теорія прав власності, виступаючи юридичним,правовим виразом власності, має більш глибинну, економічну основу, яка є первинноюу відношенні до юридичних форм свого прояву.
2.Форма власності – стійка система економічних відносин і господарських зв’язків,що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва таіншими матеріальними і духовними цінностями. Відмінність між формами і видамивласності визначається економічними інтересами.
Узахідній економічній теорії часто виділяються тільки дві форми власності:приватна й державна. Причому до приватної власності відносять усе недержавне.Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизнянійекономічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників зекономічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії таринковим перетворенням, вважають, що в Украйні існують три основні формивласності: приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, щозгідно з Законом України «Про власність», який був прийнятий Верховною РадоюУкраїни від 14 жовтня 1992р., власність в Україні набирає таких трьох форм:приватної, колективної та державної.
2. Місцета роль власності в економіці України
2.1Особливості становлення інституту власника в Україні
Основуперетворень економічної системи України становить процес приватизації державноївласності. Однак дослідження сутності й механізму приватизації визначенетеоретичним аналізом власності як базової, вихідної категорії приватизації.Результати такого аналізу обумовлюють роль приватизації в становленні ринковоїекономіки й конкретний механізм її здійснення.
Ключовийхарактер проблеми обумовив надзвичайну масовість літератури, що мусує зміст,напрямок, хід приватизації. У цей час до устояних положень уже можна віднестивизначення роздержавлення як переходу об’єкта державної власності в різні форминедержавної власності й характеристику приватизації як передачі переважноїчастини державної власності в руки індивідуальних (або колективних) приватнихвласників. Роздержавлення розглядається тому багатьма економістами як перша, або,перехідна стадія приватизації, що передбачає наступний перехід до власне приватизаційнихпроцесів. [30]
Погоджуючисьв основному з устояними визначеннями, необхідно все-таки підкреслити найбільшхарактерну рису приватизації. Процеси зміни форм власності певною частиноюоб’єктів державної власності можуть лише тоді бути визначені як приватизаційні,коли кожна одиниця об’єктів держвласності (або визначена частина цієї одиниці,як би мала вона не була), знаходить монопольного користувача, що здійснює щодонеї відтворювальну функції. Інша справа, що певна повнота розпорядженняоб’єктом власності може бути передана по висхідній або спадній вертикалі суб’єктовірозпорядження (керуючому, менеджерові, раді директорів, орендареві,користувачеві й ін.) з метою оптимізації виробничого нагромадження. У випадкуфізичної неподільності з технічних причин об’єкта колективної власностівизначається в грошовому вираженні, сполучаючись із повнотою розпорядження,адекватної статусу власника.
Такимчином, приватизація в повній відповідності з етимологічним значенням термінаозначає отримання власника кожної малою одиницею колишньої державної власності.На цій основі формується як приватна, так і різні підформи суспільноївласності. Змістові приватизації, однак, ні в якій мірі не відповідає появатаких рецидивів общинної власності як так звані «неподільні колективніфонди» і інші форми «нічийної» власності, якщо останні не маютьчасткової грошової основи.
Метоюприватизації, далі, являється, згідно з типовими твердженнями «передачанеефективних державних підприємств у руки реальних власників (хазяїв),зацікавлених у раціональному використанні ресурсів, прискоренні НТП Друганайважливіша мета приватизації, складається в масовому створенні реальнихсуб’єктів ринкової конкуренції».[31]
Роздержавленняі приватизація державного майна в Україні здійснюються із 1992 року. Цей рікознаменував початок першого етапу приватизації в Україні. З самого початкупроцес роздержавлення і зміни форми власності йшов достатньо тяжко і повільнимитемпами. Це обумовлювалося цілим рядом негативних чинників, що мали місце всуспільстві в період переходу від адміністративно-командної до ринковоїекономіки: політичними протиріччями і непослідовністю в здійсненні ринковихперетворень, недостатньою методологічною і методичною обґрунтованістюприватизації, надмірною політизованістю підходів до її здійснення, прагненнямгалузевих міністерств і місцевих органів влади вивести за межі приватизаціїякнайбільше об’єктів, що представляли собою відомчий, місцевий, а часом іособистий інтерес для окремих керівників, і т. д.[32] Необхідно такожвідзначити і стан чинного законодавства, у котре часто вносилися зміни ідоповнення, тобто постійно змінювалися правила гри.
Внаслідокцих та інших труднощів і непогодженостей терміни підготовки і проведенняроздержавлення істотно затяглися, по оцінці Фонду державного майна України —приблизно в 2-2,5 рази проти тих, що були встановлені урядом.
Проте,незважаючи на вплив негативних чинників, що стримували процес роздержавлення,держава цілеспрямовано тримала курс на створення ринкової економіки, заснованоїна рівноправному функціонуванні усіх форм власності. За 1992-1995 рр. в Українізмінили організаційно-правову форму господарювання близько 28 тис. об’єктів,причому більше половини з них — у 1995 р. За цей період частка державнихосновних фондів скоротилася до 62%, що характеризує визначене просування нашляху до формування ринкової економіки.
Крімтого, в кінці першого етапу приватизації розпочалося створення корпорацій вУкраїні. 15 червня 1993 року був опублікований Указ Президента України “Прокорпоратизацію”, під якою мається на увазі перетворення державних підприємств увідкриті акціонерні товариства.
Сутністьдругого та третього етапу приватизації в Україні — знайти “стратегічногоінвестора”. Це, в першу чергу, пов’язано з зміною методології оцінки державнихактивів, що підлягають приватизації, яка повинна базуватись на тому, що поряд звизначенням купівельної ціни чітко визначаються зобов’язання покупця поінвестиціям, створенню додаткових робочих місць, фінансовій участі у зменшенніекологічного навантаження в рамках подальшої роботи підприємства тощо.По-друге, купівельна ціна повинна визначатись не за жорсткою методикою, як цепрактикувалось у нас до останнього часу. Виходячи з особливостей третього етапуприватизації, для якого характерне переміщення центру ваги від одержаннямаксимальних грошових надходжень з метою поповнення державного бюджету наодержання “стратегічного інвестора” з метою модифікації і підняття виробництвадо конкурентноспроможного рівня, необхідно пріоритетне значення надаватиконцепції подальшої діяльності підприємства. Ця концепція має включати в себеплани інвестиційної, фінансової та комерційної діяльності підприємства,зв’язків з постачальниками і замовниками, тощо. Тобто ціна виступає не єдинимкритерієм продажу. Поряд з нею важливим критерієм стає продаж майна інвестору,який пропонує особливо перспективні плани розвитку підприємства. Для такогоінвестора ціна знижується в порівнянні з первинною, до того ж можепередбачатися надання за певних умов деяких пільг. [34]
Знастанням 1999 року процес зміни власності в Україні мав вступити у нову стадіюсвого розвитку, головна особливість якої полягала у продажу акційприватизованих підприємств тільки за грошові кошти. Через те що Верховна Радапродовжила термін обігу приватизаційних майнових сертифікатів, перехід довиключно грошового продажу дещо зсувався у часі.
Зароки приватизації роздержавлено понад 81 тис. об’єктів. До колективноговолодіння перейшло понад 60 тис. підприємств, приватними стали майже 23 тис.Зокрема, в 1992-2002 рр. було продано понад 67 тис. об’єктів малоїприватизації, що створило умови для розвитку конкурентного середовища у сферіторгівлі, обслуговування, у малому бізнесі. Економічний аналіз роботи приватнихмалих підприємств показує, що значна їх кількість має позитивну динамікувиробництва.
Внаслідокприватизації державного майна створено вагомий недержавний сектор економіки,основу якого становить більш як 11 тис. відкритих акціонерних товариств. Ниніна роздержавлений сектор припадає 34% основних засобів виробництва у вартісномувираженні, а у власності держави (з урахуванням комунального майна) перебувають53,3%. Саме розвиток недержавного сектора став головним чинником, який зумовивпозитивні зрушення в економіці України починаючи з 2000 р. За обсягомвиробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної такомунальної власності в 2,5 рази.
Однаку перспективі має бути визначена нова програма приватизації як головна складоваекономічної стратегії України. Фонд державного майна України розробив проектЗакону України «Про державну програму приватизації на 2003-2008 роки», якасхвалена Кабінетом Міністрів України. У цьому проекті визначені завдання щодореалізації стратегії відносин власності на 6 років. Новий Закон передбачаєвнесення змін до чинних законодавчих актів, законів України: «Про приватизаціюдержавного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малуприватизацію)», «Про особливості приватизації об’єктів незавершеногобудівництва», «Про особливості приватизації майна в агропромисловомукомплексі», «Про порядок погашення зобов’язань платників податків передбюджетами та державними цільовими фондами».
Державнапрограма приватизації на 2003-2008 рр. визначає нові підходи та напрямиподальшого вдосконалення процесу приватизації з урахуванням економічноїстратегії курсу реформування власності у перспективному періоді.
Основноюметою приватизації у 2003-2008 рр. має стати підвищення соціально-економічноїефективності виробництва в результаті завершення широкомасштабної приватизації,результатом якої буде створення дієвого приватного та державного секторівекономіки, конкурентного середовища як умови зростання виробництва і добробутунаселення.
Насучасному етапі реформування власності Державна програма приватизації єноваторським документом, що визначає її велику економічну та державну вагу.Результати реалізації накреслених завдань багато в чому визначатимуть розвитокУкраїни в наступному десятиріччі. Без перебільшення можна сказати, що цейдокумент є головною складовою довгострокової економічної стратегії України.
2.1 Основнітенденції розвитку відносин власності в Україні
Теоретичнийаналіз структурної будови й форм функціональної реалізації різних формвласності, потребує доповнення характеристикою сучасних тенденцій і розвитку.
Останні,як і в будь-який історичний період, похідні від ступеня розвитку об’єктавласності і його потреби в з’єднанні факторів виробництва за допомогою певноїформи власності. Розвиток техніки, що детермінує зміну об’єкта власності,обумовлює таким чином, логіку модифікацій форм власності.
Длянинішнього етапу науково – технічної революції, останньої її хвилі –мікроелектронної революції характерний перехід до інформаційно –інтелектуальній технології, ключовим моментом якої є інформація. Перетворенняінформації в провідний ресурс виробництва обумовлює зростання ролі й значенняінтелектуальної власності – монопольного користування конкретним обсягомінформації, яке теж може існувати в різних формах (як і на всі об’єкти у форміприватної й суспільної власності).[39]
Будь-якийрезультат інтелектуальної творчої діяльності визначається об’єктом праваінтелектуальної власності. З 1 січня 2004 року набрав чинності Цивільний кодексУкраїни. У Книзі IV «Право інтелектуальної власності» цього Кодексувизначені об’єкти права інтелектуальної власності.
Радикальніструктурні зрушення, прискорений розвиток конкурентоспроможних,високотехнологічних галузей в усьому світі орієнтуються на максимальневикористання об‘єктів права інтелектуальної власності. Саме праваінтелектуальної власності впевнено стають одними з найбільш вартісних елементівсуспільного продукту, а відтак потребують максимального законодавчого захистута підтримки з боку органів державної влади. І чим скоріше наше суспільствовизнає цей незаперечний факт, тим більше в нас шансів стати соціально іекономічно успішною державою, рівноправною в європейській та світовійспільноті.
Уцьогорічному Посланні Президента України особлива увага приділяєтьсяінноваційній складовій економічного зростання держави. За роки незалежності вУкраїні зроблено головне для забезпечення гарантованих Конституцією Україниправ громадян на захист прав інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральнихі матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видамиінтелектуальної діяльності. Створено нормативно-правову базу у сферіінтелектуальної власності, що відповідає міжнародним нормам, запровадженоефективні механізми реалізації законів, сформовано дієздатну інфраструктуру, щозабезпечує здійснення державної політики у цій сфері. [37]
Українавпевнено набуває авторитету держави з високим інтелектуальним потенціалом тасучасною державною системою правової охорони інтелектуальної власності. Але нажаль, Україна поки що суттєво відстає за обсягом використання результатівінтелектуальних досягнень в національній економіці у порівнянні з розвинутимикраїнами.
Гостротата актуальність завдання переходу до економіки, що базується на знаннях і творчості,формування ринку новітніх технологій обумовлюється тим, що, як показуютьекспертні прогнози, Україна може щорічно заробляти лише на торгівлітехнологіями військового та подвійного призначення $100 млн.
Світовийринок технологій визначають 50-55 макротехнологій. Сім найбільш розвиненихкраїн світу, освоївши 46 з них, контролюють 80% всього ринку інноваційноїпродукції.
Відомо,що інтелектуальний потенціал нашої держави дуже високий. В Україні за часівколишнього Радянського Союзу розроблялось 17 з 21 високих технологій Союзу,кожне третє авторське свідоцтво було “українським”.
Враховуючинаявні науково-технологічні доробки, що відповідають перспективним напрямамсвітового науково-технологічного розвитку, Україна зберігаєконкурентоспроможний науковий потенціал у таких проривних напрямках якелектрозварювання, металургія, авіа-, судно- та машинобудування,ракетно-космічні технології та інші галузі, здатні зайняти гідне місце наглобальних ринках наукоємної продукції. Про це свідчить висока винахідницькаактивність наших вчених, розробників, виробничників.
Як намою думку, головна проблема полягає у відсутності єдиної довгостроковоїстратегії наукового та інноваційного розвитку, яка водночас має стати головниміндикатором ефективності витрат на науку і визначити національніінноваційно-інтелектуальні пріоритети розвитку на перспективу. Слід тількиврахувати, що навіть найкраща стратегія не буде втілена в життя, якщо нерозробити механізми її реалізації. Настав час сформувати і запровадити сучаснумодель інтеграції інтелектуального потенціалу нації в світовий ринок,враховуючи як національну специфіку процесів перетворення інтелектуальногонадбання в конкурентноспроможну продукцію, так і відповідний світовий досвід.При цьому важливо активно співпрацювати з представниками українського бізнесу.І, безумовно, необхідна жорстка політична воля щодо здійснення розробленихстратегічних програм інноваційного розвитку економіки України.
Зусього вищесказаного можна зробити такі висновки:
1.Процес приватизації в Україні та інших постсоціалістичних країнах проходить вконтексті переходу від адміністративно-командної економіки, яка являла собоютотальне одержавлення всіх сторін господарського життя, до економіки,заснованої на ринково-конкурентних засадах. Ослаблення державних важелівуправління приватизацією, в тому числі і дотримання законності в її проведенні,привело до створення безконтрольної ситуації, яка сприяла розкраданню державноївласності. Жодна з цілей, поставлених перед приватизацією, не виконана: нестворено численний клас ефективних власників, не залучено фінансових коштів дляоздоровлення підприємств, не досягнуто мети поповнення державного і місцевихбюджетів. Аналіз недоліків сертифікатного етапу приватизації, а такожнеобхідність продовження цього процесу вимагає переходу до реалізації грошовоїконцепції приватизації.
2.Радикальні структурні зрушення, прискорений розвиток конкурентоспроможних,високотехнологічних галузей в усьому світі орієнтуються на максимальневикористання об‘єктів права інтелектуальної власності. Саме праваінтелектуальної власності впевнено стають одними з найбільш вартісних елементівсуспільного продукту, а відтак потребують максимального законодавчого захистута підтримки з боку органів державної влади. І чим скоріше наше суспільствовизнає цей незаперечний факт, тим більше в нас шансів стати соціально іекономічно успішною державою, рівноправною в європейській та світовійспільноті.
Висновки
Реформуваннявідносин власності відноситься до найбільш актуальних проблем України, щознаходиться в стані транзиції. Вирішення питань власності вимагає свого негайногорішення, що зумовило актуальність даного дослідження.
Використанняпонять актуальної і фундаментальної структури відносин власності визначилоекономічну основу теорії прав власності, що виражає юридичні норми відносно дійз об’єктами власності. Розкрито форми власності, передусім, приватна ідержавна, показано межі та можливості їх функціонування. Доведено, що колективнавласність як самостійна форма не існує. Її слід віднести до приватної чидержавної власності залежно від того, на базі якої власності створюєтьсягосподарське товариство чи колективне підприємство.
Становленняінтелектуальної власності — головна тенденція розвитку постіндустріальногосуспільства. Саме права інтелектуальної власності впевнено стають одними знайбільш вартісних елементів суспільного продукту, а відтак потребуютьмаксимального законодавчого захисту та підтримки з боку органів державноївлади. І чим скоріше наше суспільство визнає цей незаперечний факт, тим більшев нас шансів стати соціально і економічно успішною державою, рівноправною вєвропейській та світовій спільноті.
Процесприватизації в Україні проходить в контексті переходу відадміністративно-командної економіки, яка являла собою тотальне одержавленнявсіх сторін господарського життя, до економіки, заснованої наринково-конкурентних засадах. Аналіз недоліків сертифікатного етапуприватизації, а також необхідність продовження цього процесу вимагає переходудо реалізації грошової концепції приватизації.
Крімтого, стоїть гостра необхідність специфікації прав власності. На сьогодніосновні права пучка прав власності зосереджені у адміністративно-економічнихгруп як реальних власників економічної влади.
Тількинауково обгрунтована державна програма приватизації здатна розв’язати вузолпроблем, пов’язаних з реформуванням відносин власності, що послужить виходуУкраїни з тривалої економічної кризи.
Списоквикористаних літературних джерел
1. Бойко А.Н. Общенародная собственность на средства производства:генезис, структура, развитие.- К.-1985.
2. Локк Дж. Сочинения.- М.- Мисль.- 1988.
3. Гольбах П. Избранные произведения в 2-х томах. – Соцэкгиз. — Т. 2.– 1963.
4. Гегель Г. Философия права.- Соцэкгиз.- 1934.- Т.7.
5. Не все ошибки сделаны.// Бизнес.- №47 (202).- декабрь 1996.
6. Менгер К. Основания политической экономии. Общая часть. (Пер. снемецкого).- Одеса. — 1903.
7. Гальчинский А. Историзм отношений собственности: методологическиеаспекты анализа.// Экономика Украины. -1993.-№9.
8. Маркс К. Капитал, т.1./ Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е издание,т.23
9. Васюнин М.К. Государственная социалистическая собственность насредства производства: содержание, формы реализации, пути развития.- Саратов.-1973.
10. Жид Ш. Основы политической экономии.-М.-Студенческое издательство.- 1916.
11. Маркс К. Капитал, т.П./ Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е издание,т.24
12. Иванюков И.И. Основные положения теории экономической политики сА. Смита до настоящего времени.-СПБ.- 1904.
13. Положення про фінансово-промислові групи в Україні.//Урядовийкур’єр.- №17-18.- 1995.
14. The economics of propertyrights. Ed. by Furudoth E. G., Pejovich S., Cambridge.- 1974.
15. Demsetz H. Toward a theoryof property rights. — «American Economic Review».- 1967.- v. 57.- N 2.
16. Pejovich S. Fundamentals ofeconomics: a property rights approach. –Dallas.- 1981.
17. Toumanoff P.G. Theory ofmarket failure. — «Kyklos».- 1984.- v. 37.- N 4.
18. Honore A.M. Ownership. — In:Oxford essays in jurisprudence. Ed. by Guest A. W.- Oxford.- 1961.
19. Лазар Я. Собственность вбуржуазной правовой теории. — М.- 1985.
20. Becker L.S. Property rights:philosophical foundations. – Cambridge.- 1977.
21. Alchian A.A., Demsetz H. Theproperty rights paradigm. — «Journal of Economic History».- 1973.- v.33.- N 1.
22. Waldorn J. What is privateproperty? — «Oxford Journal of Legal Studies».- 1985.- v. 5.- N 3.
23. Закон України «Про власність» // Відомості ВерховноїРади України. — 1991. — № 20. — С. 249.
24. Закон України «Про господарські товариства» // ВідомостіВерховної Ради України. — 1991. — № 49. — С. 682.
25. Закон України «Про підприємництво» // ВідомостіВерховної Ради України. — 1991. — № 14. — С. 84.
26. Комах Е. Право коллективнойсобственности в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право – 1997. – №6. – С. 3-7.
27. Мартемьянов В. С.Хозяйственное право -БЭК.- М.-1994. — Т. 1. – 298 с.
28. Правовое регулированиеотношений собственности в Украине // Юрид. вестник – 1997. – № 1. – С. 84-89.
29. Шемякин Л. Конституционноеобеспечение прав субъектов права собственности и хозяйствования // Юрид.вестник – 1997. – № 2. – С. 62-63.
30. Тягуненко А. Демократизация отношений собственности вЧСФР//Вопросы экономики. – 1991.- №1.
31. Богиня Д., Волынский Г. Приватизация: цели, направления,проблемы//Экономика Украины. -1995.-№3
32. Ехануров Ю. Состояние приватизации в Украине; проблемы и путирешения// Экономика Украины. -1996.-№6
33. Статистичний щорічник України за 1997 рік / Державний комітетстатистики України: Відповідальний за випуск О.Г. Осауленко.- К.- Українськаенциклопедія. — 1998 — с. 125
34. Кучерявенко П.Х., Максименко Я.А. Роздержавлення власності вперехідній економіці України.- Харків.- 1997.
35. Кучеренко О.В. Науково-методичні основи здійснення масовоїприватизації в Україні.- К.- Либідь.- 1999.
36. Чижова В.І. Методологічне забезпечення управління приватизаційнимипроцесами в регіонах.- К.- Національний економічний університет.- 1998.
37. Охорона інтелектуальної власності в Україні / С.С.Довгий, В.О. Жаров,В.О. Зайчук та ін. — К.- Форум.- 2002. — 319 с.
38. Цыбулев П.Н. Оценка интеллектуальной собственности. — К.-«Инст. интеллект. собств. и права».- 2003. — 188 с.
39. Гальперин Л.Б., Михайлова А.А. Интеллектуальная собственность:сущность и правовая природа. – СГП.- 1991.