ВСТУП
25 жовтня 2001 р. Верховна Рада України прийняла новий Земельний кодекс України. Тим самим закладено один з наріжних каменів у фундамент правової системи, що має забезпечити регулювання суспільних відносин в умовах функціонування в Україні ринкової економіки.
Цей кодекс відображає еволюцію соціально-економічного та політико-правового розвитку нашої держави та суспільства, законодавчого регулювання земельних відносин в Україні.
Першим кодифікованим актом земельного законодавства України був Тимчасовий земельний закон, прийнятий Українською Центральною Радою 18 січня 1918 р. Однак через політичні причини його положення не були реалізовані. Тому першим реально діючим кодифікованим законодавчим актом нашої країни прийнято вважати Земельний кодекс УСРР, прийнятий 25 жовтня 1922 р. Він складався з преамбули і 227 статей, які були згруповані в розділи (деякі з них ділилися на глави) та чотири частини:
1) Про трудове землекористування.
2) Про міські землі.
3) Про державне земельне майно.
4) Про землеустрій та переселення.
Відображаючи політичні й економічні реалії того часу, Кодекс 1922 р. закріплював націоналізацію землі й скасування приватної власності на неї, забороняв купівлю-продаж та інші угоди, пов’язані з відчуженням землі. Усі громадяни незалежно від статі, віросповідання та національності наділялися правом на одержання землі в користування безоплатно. Кодекс надавав право громадам обирати будь-яку форму землекористування, заохочуючи насамперед земельні товариства.
У першому кодифікованому земельно-правовому акті України визначалося також поняття і детально регламентувалося землекористування селянського двору, допускалася «трудова оренда» землі й обмежувалося землекористування так званих куркулів, тобто селян, що використовували в своїх господарствах найману працю.
Крім цього, в Кодексі 1922 р. містилися й норми, що регулювали землеустрій, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу.
Другий Земельний кодекс УРСР був прийнятий 8 липня 1970 р. і введений в дію 1 січня 1971 р. Він складався із 173 статей, які були об’єднані у 28 глав та 11 розділів:
1) Загальні положення.
2) Землі сільськогосподарського призначення.
3) Землі населених пунктів.
4) Землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення.
5) Землі державного лісового фонду.
6) Землі державного водного фонду.
7) Землі державного запасу. .
8) Державний земельний кадастр.
9) Державний землеустрій.
10) Вирішення земельних спорів.
11) Відповідальність за порушення земельного законодавства.
Кодекс 1970 р. успадкував основні правові положення попереднього Земельного кодексу УСРР. Зокрема, земельний фонд проголошувався власністю виключно держави і заборонялися цивільно-правові угоди щодо відчуження земельних ділянок. Проте на відміну від Кодексу 1922 р. Земельний кодекс УРСР 1970 р. не передбачав свободи вибору форми господарювання в сільському господарстві. Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва землі могли надаватися тільки «соціалістичним» підприємствам — радгоспам, що були державними підприємствами, та колгоспам, які являли собою «одержавлені» квазікооперативи. Діяльність селянських (фермерських) господарств, які до колективізації 1929—1932 pp. були основною формою господарювання на селі, фактично заборонялася. Замість селянських господарств дозволялася так звана індивідуальна трудова діяльність у сільському господарстві, для чого громадяни могли отримати в користування до 1 га польової землі.
До новел Земельного кодексу УРСР 1970 р. належав поділ земельного фонду на шість категорій земель: сільськогосподарського призначення; населених пунктів; промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; державного лісового фонду; державного водного фонду; державного запасу.
Надані в користування земельні ділянки мали використовуватися землекористувачами за їх цільовим призначенням, яке визначалося належністю ділянки до відповідної категорії земель та метою, для якої ця ділянка надавалася в користування. Земельний кодекс УРСР 1970 р. містив також окремі розділи, присвячені питанням землеустрою, ведення державного земельного-кадастру та вирішення земельних спорів.
Наступний Земельний кодекс УРСР (України) був прийнятий 18 грудня 1990 р. і введений в дію 15 березня 1991 р. Цей Кодекс складався зі 117 статей, які були згруповані в дев’ять розділів:
1) Загальні положення.
2 ) Використання земель.
3) Охорона земель.
4) Відшкодування збитків землеволодільцям, землекористувачам та втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва.
5) Контроль за використанням і охороною земель та їх моніторинг.
6) Державний земельний кадастр.
7) Землеустрій.
8) Вирішення земельних спорів.
9) Відповідальність за порушення земельного законодавства. Концептуально даний Кодекс незначною мірою відрізнявся від Земельного кодексу УРСР 1970 р. Усі землі проголошувалися власністю народу України, тобто залишалися власністю виключно держави. Розпорядження землею, тобто надання ділянок юридичним та фізичним особам у користування та вилучення їх для державних чи громадських потреб, як і раніше, мали здійснювати Ради народних депутатів.
Для підприємств, установ і організацій, яким надавалися земельні ділянки, основним залишалося право землекористування. Водночас для громадян передбачалося надання земельних ділянок переважно на праві довічного успадковуваного володіння землею, що давало їм можливість передавати земельні ділянки у спадок. На праві землеволодіння земельні ділянки мали надаватися і сільськогосподарським підприємствам для цілей аграрного виробництва.
Важливою новелою Земельного кодексу УРСР 1990 р. було юридичне відновлення селянських (фермерських) господарств на зразок тих, що існували до суцільної колективізації сільського господарства у 1929—1932 pp. Селянським (фермерським) господарствам надавалися земельні ділянки у володіння розміром до 50 га сільськогосподарських угідь і до 100 га усіх земель. Крім цього, до шести відомих категорій, на які поділявся земельний фонд країни, була додана ще одна категорія — землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Із проголошенням незалежності України і поглибленням земельної реформи Верховна Рада України 13 березня 1992 р. затвердила нову редакцію Земельного кодексу України. За цим Кодексом, крім державної власності на землю, в Україні дозволялося надання земельних ділянок у приватну власність громадянам та у колективну власність колективним та іншим недержавним сільськогосподарським підприємствам. Однак ринкові нововведення нової редакції Земельного кодексу України мали обмежений характер.
Конституція України 1996 р. кардинально змінила характер правового регулювання усіх сфер суспільного життя, в тому числі сфери землекористування. Слідом за прийняттям Конституції у серпні 1996 р. при Держкомземі України була створена робоча група з підготовки нової редакції Земельного кодексу України. Опрацьований цією групою проект був поданий через Кабінет Міністрів України на розгляд Верховної Ради України у 1997 р. Однак він був відхилений.
За цих умов важливе значення для розвитку земельної реформи мали відповідні укази Президента України. Проте вони увійшли у суперечність з положеннями чинного Земельного кодексу України 1992 р.
З метою усунення колізій у 1999 р. за наказом голови Держкомзему була утворена нова робоча група з підготовки проекту нового Земельного кодексу України. Вироблений цією групою проект через Кабінет Міністрів України надійшов до Верховної Ради України. Паралельно з цим групою народних депутатів України був поданий на розгляд Верховної Ради України ще один проект Земельного кодексу України, підготовлений в Інституті держави і права ім. В. М. Корець-кого НАН України. Ці законопроекти також були покладені в основу майбутнього Кодексу. Для другого читання його проект опрацювала робоча група, утворена Аграрним комітетом Верховної Ради України. Гострі дискусії навколо проекту нарешті увінчались успіхом. Новий Земельний кодекс України було прийнято Верховною Радою України 25 жовтня 2001 p., який набув чинності 1 січня 2002 р. У ньому, перш за все, відображені й деталізовані форми власності на землю, закріплені Конституцією України.
Крім права власності на землю, в чинному Земельному кодексі України закріплені також право користування землею, право оренди та право земельного сервітуту.
З прийняттям 6 жовтня 1998 р. Закону України «Про оренду землі», який відкрив широке поле для розвитку земельно-орендних відносин, відпала необхідність у застосуванні такої форми використання земель, як право тимчасового землекористування. У Земельному кодексі України немає норм, що регулюють надання земель у тимчасове користування. Водночас у цьому Кодексі містяться положення, які регулюють надання землі у постійне користування. Щоправда, рамки застосування інституту постійного користування землею обмежені наданням, по-перше, лише земельних ділянок із земель, що перебувають у державній чи комунальній власності, і по-друге, лише підприємствам, установам та організаціям, що перебувають у власності держави та територіальних громад.
Новою для нашого законодавства є категорія земельного сервітуту. Земельний сервітут — це право власника земельної ділянки на обмежене користування сусідньою ділянкою з метою усунення недоліків власної ділянки. Наприклад, особа є власником ділянки, яка не має прямого сполучення з водоймою, з якої напувається худоба. У такому випадку власник ділянки має право вимагати від власника сусідньої ділянки дозволу на прогін худоби до водопою через цю сусідню ділянку. Як відомо, земельні сервітути з’явилися близько двох тисяч років тому в цивільному праві Стародавнього Риму. Однак у земельному законодавстві радянської доби земельні сервітути були відсутні. Держава була єдиним і виключним власником усіх земель країни і сама розпоряджалася землею, встановлюючи прийнятні для суспільства правила використання земель. Із проведенням земельної реформи, визначальною особливістю якої є приватизація земель, у країні з’явилася велика кількість власників землі — як громадян, так і юридичних осіб. Саме вони тепер можуть визначати порядок використання належної їм земельної ділянки за її цільовим призначенням. Однак у суспільних інтересах права власника можуть бути певною мірою обмежені законом або ж на його земельну ділянку можуть бути накладені певні обтяження. Саме для цього й передбачена в новому Земельному кодексі України можливість покладення на власника ділянки обов’язку дозволити її використання власником сусідньої ділянки з метою усунення недоліків останньої, тобто встановлення земельного сервітуту.
Право власності на землю не є абсолютним. Воно має бути застережене певними обмеженнями та умовами в інтересах всього суспільства. Тому в Земельному кодексі України збереглися положення щодо цільового призначення земель та встановлений обов’язок усіх власників землі та землекористувачів використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Крім цього, право на землю може обмежуватися встановленням спеціальних охоронних зон навколо певних категорій земельних ділянок, а також інших обмежень права на набуття землі у власність (наприклад, іноземними громадянами та юридичними особами) та права щодо розпорядження землею з боку приватних власників та користувачів. На власників земель як на землекористувачів можуть бути покладені додаткові обов’язки щодо охорони земель та збереження їх продуктивності, естетичної привабливості тощо.
Новий Земельний кодекс України в цілому відображає сучасні ідеї і тенденції у сфері земельних відносин. Він має пряму дію. На жаль, ступінь деталізації багатьох положень не є достатнім. У зв’язку з цим передбачається прийняття ще кількох десятків законів та інших нормативних актів, які розвиватимуть і уточнюватимуть окремі положення Кодексу.
Проте на сьогодні першочерговою є проблема реалізації нового Земельного кодексу України. Необхідною передумовою цього є усвідомлення кожним громадянином і посадовою особою духу і букви Кодексу. Коментар має допомогти в цьому. Він містить доктринальне тлумачення всіх положень Земельного кодексу України, що сприятиме правильному і ефективному його застосуванню у сфері землекористування.
Коментар підготовлений провідними правознавцями України — фахівцями в галузі земельного права. Він буде корисним для студентів, викладачів і науковців, працівників аграрного сектору, органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, всіх, хто цікавиться питаннями земельних відносин. –PAGE_BREAK–Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА Глава 1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Земля — основне національне багатство
1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
2. Право власності на землю гарантується.
3. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Стаття 1 Земельного кодексу України відтворює ст. 14 Конституції України, за якою земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Цінність землі як національного багатства полягає в її багатофункціональному призначенні.
Земля є насамперед територією держави України, яка відмежовується кордонами від інших держав. Земля як територія держави є ознакою її цілісності, на яку поширюється суверенітет українського народу як носія незалежності і самостійності. Виходячи з цих конституційних положень, земля як територія держави є об’єктом права власності Українського народу.
Земля як територія держави поділяється на адміністративно-територіальні утворення, зокрема, на Автономну Республіку Крим і області, які, в свою чергу, поділяються на райони, міста, селища, села, які відносяться до їх територіальних громад. Кожна область територіально відмежовується від іншої області та АР Крим. Так само територіально відмежовується один від одного райони у межах території АР Крим і області. У межах територіальних громад визначається комунальна власність на землю, а в межах районів, областей та АР Крим — землі спільної комунальної власності. Органи місцевого самоврядування здійснюють регулювання земельних відносин на їх території і виступають суб’єктом права власності щодо земель комунальної власності.
Цінність землі полягає і в тому, що вона є об’єктом природи, у зв’язку з чим охорона землі створює сприятливі умови для забезпечення охорони природних об’єктів, лісів і вод, рослинного і тваринного світу, надр і атмосферного повітря. Як унікальний об’єкт природи земля створює сприятливе середовище для життя всіх живих організмів, у тому числі людини. Без землі будь-яке життя неможливе. Земля є тим об’єктом, на якому розташовані населені пункти, що створює сприятливі умови для проживання людей.
І нарешті, земля є основним засобом сільськогосподарського виробництва, а також засобом виробництва в інших галузях економіки. На землі будується не лише житло для людей, а й заводи і фабрики, залізниці, морські і річні порти, аеродроми. Без землі ні про яке виробництво не може бути й мови.
Усе зазначене свідчить про унікальні властивості землі, про її надзвичайну цінність для існування людей, для створення суспільства. Саме тому земля має перебувати і перебуває під особливою охороною держави.
Будучи засобом виробництва, засобом створення умов для соціального розвитку суспільства, його економіки, земля використовується для розташування і будівництва об’єктів соціального і економічного призначення, для виробництва сільськогосподарської продукції. Держава в особі законодавчих органів вирішує питання про порядок, умови використання землі.
Проголошуючи землю об’єктом права власності Українського народу, в особі органів державної влади і місцевого самоврядування держава як суб’єкт права державної власності законодавчо розпоряджається землею, у відповідності до ст. 14 Конституції України вирішує питання приватної і комунальної власності, розмежування земель на державну і комунальну власність та надання земельних ділянок у приватну власність громадян із земель державної і комунальної власності, поділяє всі землі на відповідні категорії і закріплює у законах правовий режим кожної категорії земель.
Статтею 14 Конституції України визначено, що право власності громадян, юридичних осіб і держави реалізується виключно законами України. Встановлюючи право власності на землю громадян і юридичних осіб, Основний Закон держави тим самим визнає право приватної власності на землю в Україні. Така форма власності на земельні ділянки визнана Земельним кодексом України (статті 80—82).
Таким чином, в Україні існує право приватної, комунальної і державної власності. Згідно зі ст. 13 Конституції України суб’єкти всіх форм власності визнаються рівноправними і держава забезпечує їх захист. Конституція України (ст. 41 ч. 1) надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної діяльності. Конституція України не визначає і не надає перелік об’єктів приватної власності. За загальними цивільно-правовими принципами об’єктом права приватної власності є: майно, природні ресурси, які можуть перебувати у цивільному обігу, а також результати інтелектуальної творчої діяльності. Згідно з проектом нового Цивільного кодексу України земля є об’єктом права власності. Це узгоджується зі ст. 13 Конституції України, яка передбачає можливість набуття землі у власність громадянами і юридичними особами.
Гарантування і захист права приватної власності — одна з важливих функцій держави. Конституція України (ст. 41) проголошує непорушність права приватної власності і покладає на державу обов’язок забезпечити захист права усіх суб’єктів права власності (ст. 13). Згідно з Основним Законом ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності. У цьому сутність гарантій права власності. Гарантіям прав на землю присвячено розділ ЗК України, згідно з яким держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на землю і підтверджує конституційну норму, за якою власник не може бути позбавлений права на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
Конституція України, визнаючи право приватної власності на землю, одночасно визначає необхідність охорони її як об’єкта природи і встановлює захист прав усіх громадян і юридичних осіб.
На підставі цих конституційних вимог ЗК України встановлює порядок та умови використання (правовий режим) землі як об’єкта природи, як засобу виробництва і як об’єкта, що має задовольняти інші потреби людини шляхом раціонального використання корисних властивостей землі, зокрема, оздоровчих, рекреаційних тощо.
З цією метою в ЗК України визначені склад і категорії земель (статті 18, 19), порядок встановлення та зміни цільового призначення земель, наслідки порушення цього порядку. Категорії земель України мають особливий правовий режим, і всі власники і землекористувачі зобов’язані суворо його дотримуватися.
Надаючи власникам землі широкі права щодо розпорядження земельними ділянками і можливості самостійно господарювати і використовувати їх для власних та інших потреб, ЗК України водночас покладає на них обов’язки щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням, не порушувати прав власників суміжних ділянок, прав і свобод інших громадян і юридичних осіб.
ЗК України передбачає також систему правових заходів щодо, охорони земель, спрямованих на раціональне використання земель, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, на охорону земель від забруднення небезпечними речовинами, встановлює особливості використання техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення. Земельне законодавство зобов’язує власників земельних ділянок забезпечувати виконання встановлених норм з тим, щоб реалізація права власності на землю і землекористування не завдавало шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, не погіршувало екологічну ситуацію і природні якості землі. Стаття 2. Земельні відносини
1. Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
2. Суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.
3. Об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
У повсякденному житті люди завжди спілкуються між собою, вступають у певні суспільні відносини. Зокрема, між людьми та їх об’єднаннями виникають сімейні, майнові, трудові, житлові, земельні та інші відносини. Окремий вид становлять відносини власності, до яких належать відносини у сфері матеріальних благ, їх належності певному одноособовому чи груповому суб’єктові. Відносини власності виникають також щодо землі (земельної ділянки), інших природних ресурсів. Структура власності на землю розкривається через такі його елементи, як володіння, користування і розпорядження землею.
Володіння — це суспільно-земельне відношення певної особи до належної їй землі (земельної ділянки), панування над нею, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до землі, як до «своєї».
Користування означає виробниче чи інше особисте використання властивостей землі, споживання результатів використання землі.
Для розпорядження характерним є визначення долі землі (земельної ділянки), здійснення управлінських, розпорядчих дій щодо землі. Власник на власний розсуд вирішує, що зробити з належною йому земельною ділянкою, яким чином її позбутися, обміняти, перевести з однієї категорії до іншої, для задоволення яких потреб її використати.
Юридичне значення мають правовідносини, під якими розуміються суспільні відносини, врегульовані правом, учасники яких наділені суб’єктивними правами і юридичними обов’язками. У правовідносинах конкретизуються приписи правових норм, які визначають права та обов’язки конкретних осіб, органів, організацій. Елементами земельних правовідносин є право володіння, право користування і право розпорядження землею (земельною ділянкою).
Згідно з Конституцією України (ст. 14) суб’єктами земельних відносин є особи, які можуть набувати право власності на землю. Це — громадяни, юридичні особи і держава. Згідно зі ст. 142 Конституції України право на землю комунальної власності належить територіальним громадам.
Громадянами — суб’єктами земельних відносин є громадяни України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Правовий статус кожної з цих категорій громадян як суб’єктів земельних відносин є неоднаковим і визначається цим Кодексом. Найбільш широкими правами щодо права на землю наділені громадяни України. Вони можуть бути суб’єктами права власності на земельні ділянки всіх категорій земель приватної власності. Вони можуть набувати земельні ділянки у власність шляхом безоплатної їх приватизації, а також іншими способами, передбаченими ЗК України. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть набувати право власності на землю шляхом безоплатної їх приватизації. Вони можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. При цьому землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадок іноземними громадянами, а також особами без громадянства, підлягають відчуженню протягом одного року.
Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть бути суб’єктами права власності на земельні ділянки, а інші юридичні особи можуть набувати земельні ділянки у постійне користування із земель комунальної та державної власності. Іноземні юридичні особи можуть бути суб’єктами права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадок іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.
Суб’єктами земельних відносин можуть бути територіальні громади і держава. Від їх імені у земельних відносинах правомочності суб’єкта права власності здійснюють органи місцевого самоврядування, а щодо державної власності — органи виконавчої влади. Суб’єктами земельних відносин, у тому числі права власності на землю, за певних умов можуть бути іноземні держави.
Органи державної законодавчої і виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування є суб’єктами земельних відносин, здійснюючи регулювання земельних відносин, а також контроль за додержанням земельного законодавства. У таких земельних відносинах вони здійснюють установлені для них функції і повноваження, що характеризують їх як владно-регулюючі чи владно-організуючі.
Об’єктами правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага (цінності), щодо яких виникають суспільні відносини. Об’єктами права є і духовні цінності, наприклад, літературні твори, наукові досягнення (винаходи) тощо. Об’єктом земельних відносин виступає земля, або ж земельна ділянка. При цьому земля як об’єкт правовідносин має різне призначення, різні риси, різні об’єктивні характеристики.
З позиції конституційних відносин земля розглядається як територія України і об’єкт природи, а тому суб’єктами таких відносин є Український народ. Коли земля виступає засобом виробництва, місцем проживання людей, які на певній земельній ділянці будують житло, інші матеріальні об’єкти, то вона може бути об’єктом права приватної, комунальної та державної власності.
У правовідносинах власності об’єктом права виступає земля, що належить державі або територіальній громаді (комунальна власність), а також земельна ділянка, що належить громадянинові чи юридичній особі.
У процесі приватизації землі, що є державною власністю, передаються у приватну власність громадянину або недержавній юридичній особі.
Землі, що перейшли у власність, наприклад, до колективного сільськогосподарського підприємства, поділяються на земельні частки (паї). Кожному членові КСП призначається рівна за розміром, виходячи з вартісної оцінки і кадастрових гектарів, земельна ділянка, але без виділення її в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) може бути предметом купівлі-продажу, міни, дарування, спадкування. У разі виходу з КСП кожен його член має право отримати земельну ділянку в натурі (на місцевості) у розмірі належного йому паю.
В екологічних відносинах земля виступає об’єктом екологічних, природоохоронних відносин і одночасно — об’єктом земельних відносин.
Права та обов’язки суб’єктів земельних правовідносин для кожного об’єкта права (землі, земельної ділянки, земельного паю) визначаються ЗК України, іншими законодавчими актами. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 3. Регулювання земельних відносин
1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
2. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.
Основним законом, яким регулюються земельні відносини, є Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Земельні відносини регулюються також цим Кодексом.
У ст. 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) екологічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин України має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Отже, Конституція України визнає суб’єктами права власності на землю Український народ, громадян, юридичних осіб і держави. Український народ виступає суб’єктом права власності на землю, яка функціонально відображає територію України, відмежовану кордоном від інших держав, а також територію регіонів держави: АР Крим, областей, районів, сіл, селищ і міст, кожний з яких відмежований від іншої однорідної адміністративно визначеної території. Саме тому від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
На території кожного регіону земля може перебувати у власності громадян, юридичних осіб і держави. Об’єктом права власності громадян і юридичних осіб можуть бути конкретно визначені на місцевості земельні ділянки. Усі об’єкти, що належать на праві власності громадянам і юридичним особам, відповідно до ст. 41 Конституції України і ст. 80 (пункт «а») ЗК України відносяться до приватної власності, а згідно зі статтями 142, 143 Конституції України та ст. 80 (пункт «б») ЗК України — до комунальної власності.
Згідно зі ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Це означає, що землі АР Крим, крім земель приватної і комунальної власності, належать до земель державної власності.
Крім цього, земельні відносини регулюються іншими, прийнятими відповідно до Конституції законами і підзаконними актами, а саме законами України «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про оренду землі», «Про плату за землю», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про сільськогосподарську кооперацію», Цивільним кодексом України, а також указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи в сфері сільськогосподарського виробництва» (1994 p.), «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (1995 p.).
Цим Кодексом та іншими спеціальними законами регулюються земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря. Так, окрім ЗК України, земельні відносини при використанні надр регулюються Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р. Кодекс встановлює порядок надання земельних ділянок для потреб, пов’язаних із користуванням надрами, і визначає, що земельні ділянки для користування надрами надаються користувачам після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами чи використання гірничих відводів (ст. 18 Кодексу). Згідно зі ст. 23 Кодексу без спеціальних дозволів землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення та торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Стаття 48 Кодексу передбачає, що проектування гірничодобувних об’єктів провадиться після попереднього погодження у встановленому законодавством порядку питань про надання земельної ділянки чи гірничого відводу.
Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р. дає визначення земель лісового фонду, поділяючи їх на лісові і нелісові землі (ст. 5), встановлює порядок користування земельними ділянками лісового фонду (ст. 9), в тому числі на умовах оренди (ст. 10), припинення права постійного і тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду (статті 21, 22), визначення меж земельних ділянок лісового фонду (ст. 37), виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду (ст. 38), переведення лісових земель до нелісових (статті 42—44), користування земельними ділянками лісового фонду (розділ I).
Водний кодекс України від 6 червня 1995 р. дає визначення земель водного фонду, до якого належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами (ст. 4); визначає порядок та умови надання земель водного фонду у власність, постійного і тимчасового користування, у тому числі водоохоронними зонами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, зонами санітарної охорони (гл. 18).
Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. дає визначення повітряного простору, яким є частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України (ст. 1), тобто над земельною і водною територією; визначає структуру і порядок використання повітряного простору; встановлює порядок відведення території, тобто земельної ділянки, для будівництва аеродромів і аеропортів, а також будівництва на приаеродромній території (статті 39, 41); порядок використання повітряних трас і місцевих повітряних ліній (розділи III, IX) тощо.
Закони України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. і «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р. безпосередньо не виділяють земельні відносини у галузі рослинництва і тваринництва. Проте ці питання регулюються законодавчими актами, що стосуються господарської діяльності у цих галузях, або ж тими, що регулюють порядок та умови використання лісів і водних ресурсів. Обов’язки громадян і юридичних осіб в означених сферах встановлені законодавчими актами про сільське господарство, про заповідні території тощо, зокрема законами «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про селянське (фермерське) господарство» від 22 червня 1993 р., «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.
Вищезазначеними кодексами і законами встановлені права та обов’язки щодо раціонального використання земель, зайнятих лісами і водами, у процесі ведення сільського і мисливського господарства, використання повітряного простору, створення сприятливого середовища для вирощування і збереження рослин, розвитку і збереження тваринного світу. Стаття 4. Земельне законодавство та його завдання
1. Земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин.
2. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Залежно від питомої ваги земельно-правових норм у законах та інших нормативно-правових актах, що регулюють суспільні земельні відносини, їх можна поділити на дві групи. До першої групи належать нормативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо земельних відносин. Такі нормативно-правові акти називаються спеціалізованими. У галузі земельного права такі законодавчі акти є основними, базовими. На відміну від них, існують спеціальні норми законодавства, які відображають особливості правового регулювання порівняно з основними законами, що стосуються відповідної галузі права. Так, норми земельного права, що передбачені в Лісовому і Водному кодексах, в законах «Про селянське (фермерське) господарство», «Про сільськогосподарську кооперацію» та інших, визначають особливості регулювання земельних відносин власності, землекористування, правового режиму порівняно з Земельним кодексом.
ЗК України є спеціалізованим законом у системі законодавства України, а в системі земельного законодавства — основним. Крім названих вище основних законів у системі земельного законодавства і законів, перелічених у коментарі до ст. 3 ЗК України, до земельного законодавства входять норми, що стосуються регулювання земельних відносин, зокрема ст. 74 Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р.; ст. 6 Закону України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р.; законів «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. тощо.
Додатково до зазначених законів, якими регулюються земельні відносини, належать постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р.6 укази Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р., «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян — власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» від 2 лютого 2002 p.; постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р. № 2073, «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) та зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)» від 12 жовтня 1995 р. № 801 та інші.
Значна кількість законів і підзаконних актів, якими регулюються земельні відносини, спрямована на забезпечення цілісності земельної території України як суверенної держави, права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального і ефективного використання та охорони земель. Стаття 5. Принципи земельного законодавства
Земельне законодавство базується на таких принципах:
а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;
ґ) забезпечення гарантій прав на землю;
д) пріоритету вимог екологічної безпеки.
Принципами законодавства, якими регулюються суспільні (політичні, екологічні, соціальні) відносини, є основоположні нормативно регулюючі вихідні ідеї, засади, правила, виведені зі спостереження та узагальнення численних факторів, сприйняті і підтверджені практикою.
В основних принципах галузевого права, які базуються на основних принципах права, відображаються особливості відносин, що стосуються суб’єктів і об’єктів, змісту та інших елементів правовідносин.
Загальними принципами права, що закріплені в Конституції України і стосуються всіх галузей права, є: принцип верховенства права, принцип цілісності й недоторканості території України в межах існуючого кордону, принцип визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканості й безпеки найвищою соціальною цінністю, принцип державної гарантії прав і свобод людини та інші.
Принцип верховенства права (ст. 18) ґрунтується на положенні, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Одним із конституційних принципів є принцип непорушності права власності (ст. 41), а також принцип забезпечення державою прав усіх суб’єктів права власності й господарювання і рівності всіх суб’єктів права власності перед законом (ст. 13).
Коментованою статтею ЗК України встановлено принцип поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Першою особливістю цього принципу є те, що земля як територіальний базис проголошується об’єктом права власності Українського народу (ст. 13). Земельний кодекс підтверджує, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України і цього Кодексу (ст. 78 ЗК України). Статтею 80 ЗК України визнано, що, крім Українського народу як суб’єкта конституційного права на землю, суб’єктами права власності на землю визнаються громадяни та юридичні особи (приватна власність), територіальні громади — на землі комунальної власності, держава — на землі державної власності.
Принцип використання землі як природного ресурсу закріплений у ст. 19 ЗК України (склад земель за цільовим призначенням), у гл. 7 (землі природно-заповідного фонду), гл. 8 (землі оздоровчого призначення), гл. 9 (землі рекреаційного призначення); виділяють також землі лісового і водного фондів тощо.
Принцип використання землі як основного засобу виробництва визначений у гл. 5 ЗК України («Землі сільськогосподарського призначення»). На посилення ролі цього принципу спрямована ст. 23 ЗК України, за якою землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання.
У принципі забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави відтворені положення статті 13, 14 Конституції України, згідно з якими усі суб’єкти права власності рівні перед законом та право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Ці конституційні положення щодо рівноправності всіх суб’єктів права власності на землю відтворені в гл. 14 ЗК України, щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами — у гл. 19 ЗК України.
Згідно зі ст. б Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Статтею 8 Конституції України гарантується право людини і громадянина звертатися безпосередньо до суду для захисту конституційних прав і свобод. У ст. 41 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути позбавлений права власності на землю та що право приватної власності є непорушним. У цих конституційних нормах відображений основний зміст принципу невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами належних їм прав і свобод. Принцип невтручання держави у здійснення права на землю громадян і юридичних осіб реалізований у ст. 154 ЗК України, якою встановлено, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов’язки чи обмеження. Зазначені особи несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням внаслідок порушення цих прав.
Принцип забезпечення раціонального використання та охорони земель закладено у розділі I ЗК України — «Охорона земель». Нормами цього розділу визначені завдання, зміст і порядок охорони земель, врегульовані питання щодо використання техногенно забруднених земель та їх консервації.
Забезпечення гарантій прав на землю є одним з важливих принципів земельного законодавства. Йому присвячено розділ ЗК України — «Гарантії прав на землю». У гл. 23 «Захист прав на землю» (ст. 152) визначені способи захисту прав на земельні ділянки. Згідно з цією статтею власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У гл. 24 ЗК України визначені підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам. Одним із способів забезпечення гарантій є встановлення Кодексом порядку вирішення земельних спорів, а саме, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Незалежно від встановлення Кодексом позасудового розгляду спорів громадяни згідно зі ст. 8 Конституції України мають право звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до суду.
Принцип пріоритету вимог екологічної безпеки у земельному законодавстві є одним із найголовніших. Екологічна безпека як юридична категорія в юридичній літературі розглядається як складова частина національної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв’язків, за якого системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне довкілля, життя і здоров’я, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров’я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві. У ст. 16 Конституції України зазначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.
Конституційний захист забезпечення екологічної безпеки повною мірою стосується і земельного законодавства. Це обумовлено тим, що земля є матеріальною основою для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини та інших живих організмів. Таким чином, земля є незаперечною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об’єктів неживої природи (надр тощо). Саме тому у ст. 1 ЗК України («Земля — основне національне багатство) закладена основна правова норма щодо забезпечення принципу пріоритету вимог екологічної безпеки. У п. 3 цієї статті зазначено, що використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршити екологічну ситуацію і природні якості землі.
Визначаючи повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин, ЗК України (глави 2, 3) закріплює за цими органами повноваження щодо реалізації державної політики у галузі використання й охорони земель і організації та здійснення державного і самоврядного контролю за використанням та охороною земель. Земельним кодексом України (статті 91, 96) на власників земельних ділянок і землекористувачів покладений обов’язок додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, своєчасно надавати органам виконавчої влади та місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом. Згідно зі ст. 111 ЗК України право на земельну ділянку може бути обмежене законом або договором шляхом встановлення умов додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт. Передбачена також необхідність створення охоронних (ст. 112), санітарно-захисних зон (ст. 114), а також зон санітарної охорони (ст. 113) та особливого режиму використання земель (ст. 115). Використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, є підставою для припинення права користування земельною ділянкою (статті 141, 143 ЗК України).
На забезпечення принципу пріоритету вимог екологічної безпеки у земельному законодавстві спрямовані норми розділу I ЗК України — «Охорона земель». За ст. 162 ЗК України самостійними напрямами охорони земель є їх захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Специфічною формою забезпечення цього принципу є призначення моніторингу земель, тобто застосування системи спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (ст. 191). При цьому моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля. продолжение
–PAGE_BREAK–Глава 2. ПОВНОВАЖЕННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ,ВЕРХОВНОЇ РАДИ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ГАЛУЗІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Стаття 6. Повноваження Верховної Ради України в галузі земельних відносин.
До повноважень Верховної Ради України в галузі земельних відносин належить:
а) прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин;
б) визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель;
в) затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель;
г) встановлення і зміна меж районів і міст;
ґ) погодження питань, пов’язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель;
д) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до Конституції України.
Державна влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожен вид влади реалізовується через певні органи або через систему органів державної влади. Пріоритетною гілкою державної влади є законодавча влада. її єдиним органом в Україні згідно зі ст. 75 Конституції України є парламент — Верховна Рада України.
До основних повноважень Верховної Ради України належить:
— внесення змін до Конституції України у межах і порядку, визначених Конституцією України;
— проведення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції України;
—прийняття законів та інших актів (ст. 75 Конституції України).
До повноважень Верховної Ради України у сфері земельних відносин належить прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин. При прийнятті земельних законів Верховна Рада України зобов’язана керуватися конституційними нормами, що стосуються землі, зокрема:
—земля та інші природні ресурси є об’єктами права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, визначені Конституцією; кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону; усі суб’єкти права власності рівні перед законом (ст. 13 Конституції України);
— земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).
Основним законодавчим актом у галузі земельних відносин є Земельний кодекс України, перша редакція якого була прийнята Верховною Радою України 13 березня 1992 p., a друга, що є нині чинною, — 25 жовтня 2001 р. Із земельних законів можна назвати: «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.3; «Про плату за землю» в редакції Закону України від 19 вересня 1996 р.4 Окремі норми права, що стосуються землі, містяться і в інших законах, наприклад: «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.; «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.; «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.
До повноважень Верховної Ради України, визначених ст. 92 Конституції України, належить визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель, зокрема, визначення принципів земельного законодавства, встановлення правового режиму власності на землю, функцій і повноважень органів виконавчої влади і місцевого самоврядування в галузі земельних відносин; прав та обов’язків власників землі і землекористувачів, права на землю іноземних громадян і юридичних осіб, правового режиму земель сільськогосподарського та інших видів цільового призначення; набуття і реалізація права на землю, земельного податку, гарантій права на землю та охорони земель, управління в галузі використання і охорони земель, відповідальності за порушення земельного законодавства тощо.
Основні засади державної політики Верховної Ради України втілюються шляхом затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель. До програмних актів у галузі земельних відносин можна віднести Постанову Верховної Ради України «Про земельну реформу від 18 грудня 1990 р. з наступними змінами і доповненнями, якою земельна реформа була проголошена складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням земельної реформи було визначено перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність. Цією Постановою всі землі України з 15 березня 1991 р. оголошені об’єктами земельної реформи. її здійснення було покладено на місцеві ради і Кабінет Міністрів України. До програмних актів належить також; Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р.1 Програмні положення земельної реформи були визначені «Основами національної економічної політики України», схваленими Постановою Верховної Ради України від 24 березня 1992 p., а також «Основними напрямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затвердженими Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.
До повноважень Верховної Ради України належить вирішення окремих індивідуально визначених питань (зокрема, встановлення і зміни меж районів і міст), постанови з яких Верховна Рада України приймає за пропозиціями Верховної Ради АР Крим та обласних рад.
Віднесення до повноважень Верховної Ради України погодження питань, пов’язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель, обумовлене необхідністю здійснення законодавчим органом влади парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади з питань використання особливо цінних земель та особливої їх охорони в межах, визначених ст. 85 (пункти 13, 33) Конституції України.
Згідно зі ст. 85 Конституції України Верховна Рада України може здійснювати й інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання. Це правило стосується і повноважень щодо вирішення інших питань у галузі земельних відносин. Стаття 7. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин
До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин на території республіки належить:
а) розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад;
б) забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель;
в) погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації в межах території Автономної Республіки Крим;
г) затвердження та участь у реалізації республіканських програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель;
ґ) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;
д) координація діяльності районних і міських (міст республіканського значення) рад у галузі земельних відносин;
е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
є) координація здійснення контролю за використанням та охороною земель;
ж) внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст;
з) встановлення і зміна меж сіл, селищ;
и) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Конституція України не встановлює республіканської форми власності на землю Автономної Республіки Крим (АР Крим). Це означає, що державні землі АР Крим не є об’єктом права власності АР Крим, вони є невід’ємною складовою частиною земель України. Згідно зі ст. 138 Конституції України до відання АР Крим належить розроблення, затвердження та реалізація програм АР Крим з питань раціонального природокористування, охорони довкілля — відповідно до загальнодержавних програм.
Повноваження АР Крим у галузі земельних відносин визначаються цим Кодексом і Конституцією АР Крим, прийнятою Верховною Радою АР Крим 21 жовтня 1998 р. і затвердженою Законом України від 23 грудня 1998 р. Оскільки згідно зі ст. 135 Конституції України нормативно-правові акти Верховної Ради АР Крим та рішення Ради міністрів АР Крим не можуть суперечити Конституції і законам України, то слід виходити з того, що повноваження Верховної Ради АР Крим у галузі земельних відносин здійснюються в межах повноважень, установлених цією статтею ЗК України. Такий принцип відтворений і в ст. 28 Конституції АР Крим.
Суб’єктами права власності на землі в АР Крим є: громадяни та недержавні юридичні особи — на землі, що належать до приватної власності; територіальні громади сіл, селищ, міст — на землі, що належать до комунальної власності; держава Україна — на землі, що належать до державної власності.
Як і в інших регіонах, з метою спільної діяльності або для задоволення спільних виробничих чи соціальних потреб можуть створюватися спільні землі територіальних громад.
Розпорядження такими спільними землями територіальних громад відповідно до цієї статті Кодексу належить до повноважень Верховної Ради АР Крим. Спільними можуть бути землі комунальної власності, що належать до земель сільськогосподарського, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного та іншого призначення, а також природно-заповідного, лісового і водного фондів, згідно з законами, що визначають порядок та умови використання таких земель.
Верховна Рада АР Крим вживає законодавчих заходів щодо забезпечення реалізації державної політики у сфері використання та охорони земель, яка здійснюється Верховною Радою України і поширюється на всі землі України, в тому числі і на землі на території АР Крим, і яка відтворена в ЗК України, в інших законах про землю.
З метою забезпечення інтересів населення АР Крим загальнодержавні програми використання та охорони земель приймаються Верховною Радою України за погодженням з Верховною Радою АР Крим, узгоджується також участь у їх реалізації в межах території АР Крим. При цьому Верховна Рада АР Крим затверджує республіканські програми використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів та бере участь у їх реалізації.
До повноважень Верховної Ради АР Крим належить підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади, зокрема Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів АР Крим, місцевими державними адміністраціями. При цьому питання про вилучення (викуп) особливо цінних земель погоджується також з Верховною Радою України.
Координація Верховною Радою АР Крим діяльності районних і міських рад (міст республіканського значення), місцевих органів земельних ресурсів, контролю за використанням та охороною земель спрямована на реалізацію загальнодержавної політики у сфері земельних відносин і захист земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави Україна в цілому. У повноваженнях Верховної Ради АР Крим з питань внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів і міст, а також у положенні про самостійне прийняття рішень щодо встановлення і зміни меж сіл і селищ простежується єдина для всієї України концепція вирішення питань територіального устрою районів і населених пунктів і розподіл між ними земельних територій.
Свої повноваження у сфері земельних відносин Верховна Рада АР Крим здійснює на території Республіки у порядку, визначеному цією та іншими статтями ЗК України, а також Конституцією Автономної Республіки Крим. Стаття 8. Повноваження обласних рад у галузі земельних відносин
До повноважень обласних рад у галузі земельних відносин на території області належить:
а) розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад;
б) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;
в) забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель;
г) погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації на відповідній території;
ґ) затвердіння та участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель;
д) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
є) організація землеустрою;
є) внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст;
ж) встановлення та зміна меж сіл, селищ;
з) вирішення земельних спорів;
и) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Згідно зі статтями 2 і 5 Закону України «Про місцеве самоврядування вУкраїні» від 21 травня 1997 р. обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у тому числі в галузі земельних відносин.
Порівняння цієї статті з попередньою статтею ЗК України свідчить, що до повноважень обласних рад у галузі земельних відносин на території області належить вирішення більшості питань, що входять до повноважень Верховної Ради АР Крим на території Республіки, за незначними винятками.
Не повторюючи зміст повноважень обласних рад, аналогічних повноваженням Верховної Ради АР Крим, слід зауважити, що ЗК України (ст. 80) не відносить обласні і районні ради до суб’єктів права комунальної власності на землю. Такими суб’єктами є територіальні громади сіл, селищ, міст. Наділяючи обласну раду повноваженнями щодо розпорядження землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад, Кодекс уповноважує Гї представляти спільні земельні інтереси територіальних громад.
Повноваження щодо реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель та щодо підготовки висновків про вилучення (викуп) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади, можна розглядати як повноваження, делеговані обласній раді цим Кодексом та Законом «Про місцеве самоврядування в Україні».
Разом з тим, до повноважень обласних рад не віднесені такі повноваження, що належать Верховній Раді АР Крим: координація діяльності районних і міських рад у галузі земельних відносин та координація здійснення контролю за використанням та охороною земельних ресурсів. Розширення координаційних функцій Верховної Ради АР Крим встановлюється статтями 18 (п. 16) і 26 (п. 31) Конституції АР Крим та обумовлюється необхідністю посилення ролі Верховної Ради АР Крим у реалізації загальнодержавної політики в галузі земельних відносин на території Автономії, територіальний устрій якої має певні особливості.
У свою чергу, обласна рада наділена такими повноваження, які не передбачені для Верховної Ради АР Крим: організація землеустрою і вирішення земельних спорів. Землеустрій в Україні здійснюється державними та іншими землевпорядними організаціями за рахунок коштів Держбюджету України, місцевих бюджетів, а також коштів громадян. До повноважень обласної ради у справі організації землеустрою належить:
— визначення територій для містобудівних потреб;
—затвердження регіональних містобудівних програм і розпорядження з метою їх реалізації землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад;
— встановлення та зміна меж сіл і селищ;
—внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення меж районів і міст;
—розподіл між районами і містами коштів з Держбюджету України і виділення для них коштів з обласного бюджету для фінансування землевпорядних робіт.
Важливого значення після прийняття нового ЗК України набуває виділення обласними радами районним і міським радам коштів на проведення у процесі приватизації землевпорядних робіт щодо передачі у приватну власність громадян земельних ділянок у межах належних їм земельних часток (паїв) та видачі державних актів на право приватної власності на землю.
Повноваження обласної ради у питаннях вирішення земельних спорів здійснюються в порядку, передбаченому ст. 158 ЗК України. Обласні ради як органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо визначення меж районів у містах. Земельні спори розглядаються обласною радою як органом місцевого самоврядування на підставі заяви однієї зі сторін у місячний термін з дня подання заяви (ст. 159 ЗК України).
Встановлення ЗК України позасудового порядку розгляду окремих земельних спорів не позбавляє громадян права на звернення з позовом для вирішення спору безпосередньо до суду. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 9. Повноваження Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин
До повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території належить:
а) розпорядження землями територіальної громади міста;
б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;
в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності в порядку, передбаченому цим Кодексом;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб міста;
д) припинення права користування земельними ділянками у випадках, передбачених цим Кодексом;
є) прийняття рішення щодо звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок;
є) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;
ж) встановлення та зміна меж сіл, селищ, районів у містах;
з) організація землеустрою;
и) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
і) здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;
ї) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення використання земельної ділянки громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства;
й) інформування населення щодо надання, вилучення (викупу) земельних ділянок;
к) внесення у встановленому порядку пропозицій до Верховної Ради України щодо встановлення та зміни меж міст;
л) вирішення земельних спорів;
м) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Місто Київ — столиця, політичний, адміністративний, культурний, історичний, науково-освітній і духовний центр України. Є місцем розташування резиденції глави держави — Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України, дипломатичних представництв іноземних держав і міжнародних організацій в Україні, Київської міської та обласної рад і Київської міської та обласної державних адміністрацій, відповідних органів виконавче”! влади та місцевого самоврядування.
Земельна територія Києва становить 836 кв. км. За своїм Цільовим призначенням землі Києва належать майже до всіх категорій, за винятком хіба що земель морського транспорту. На території Києва є земельні ділянки, які належать до приватної, комунальної і державної власності. Найбільшу територію займають землі міської житлової забудови, промисловості, транспорту, зв’язку, оборони, що належать до всіх форм власності. Є в Києві й землі сільськогосподарського призначення. За цим Кодексом у Києві будуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів.
Сучасний правовий статус Києва визначається Конституцією України, Законами «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., а також «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р.
Місто-герой Севастополь — це стратегічне місто, на території якого розташовані військово-морський порт, база для військово-морського флоту Міністерства оборони України. У Севастополі за міждержавним договором розташований військово-морський флот Російської Федерації. Місто Севастополь — це морські ворота України. Саме тому розташоване на Кримському півострові місто Севастополь не входить до складу Кримської автономії і поряд з містом Києвом посідає самостійне місце в системі адміністративно-територіального поділу України з особливим статусом, у тому числі в галузі земельних правовідносин, є містом республіканського значення. На відміну від Києва, закон України про місто Севастополь до цього часу не прийнятий. Правовий статус цього міста визначається Конституцією України, законами «Про міс-j цеве самоврядування», «Про основи містобудування» та ін.
Повноваження Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин регулюються цією спеціальною статтею ЗК України.
Стосовно земельних відносин населення міст Києва і Севастополя розглядається як територіальні громади, які є органами самоврядування і від імені яких виступають міські ради. У цих містах з районним поділом існують районні ради, які визначаються органами місцевого самоврядування. Суб’єктами права комунальної власності на землю виступають міські ради, а районні ради у цих містах мають особливий статус у земельних відносинах.
Перелік повноважень Київської і Севастопольської міських рад у сфері земельних відносин свідчить, що вони наділені повноваженнями органів територіальних громад щодо земель комунальної власності, зокрема розпорядження ними, передачі їх у власність громадян і юридичних осіб, надання у користування, вилучення і викупу для суспільних потреб міста, припинення права користування і прийняття рішення щодо звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок.
У разі, якщо особа, що самовільно зайняла земельну ділянку, не виконає рішення міської ради щодо її звільнення, то питання про повернення такої ділянки відповідно до ст. 212 (п. 3) ЗК України вирішується судом.
Як органи самоврядування, які виступають суб’єктом права власності на землю, міські ради цих міст наділені повноваженнями самостійно вирішувати питання про встановлення меж сіл, селищ і районів у цих містах, а також вносити в установленому порядку пропозиції до Верховної Ради України щодо встановлення та зони меж цих міст з іншими населеними пунктами.
На розгляд Верховної Ради України винесені пропозиції щодо приєднання до складу міста Києва міст Вищгород і Вишневе.
Третя група повноважень Київської і Севастопольської міських рад стосується земель інших форм власності. До таких повноважень належить підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що здійснюється органами виконавчої влади; організація землеустрою і координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; інформування населення щодо надання, вилучення (викупу) земельних ділянок.
Четверта група повноважень Київської і Севастопольської міських рад визначена не лише ЗК України, а й законами України «Про місцеве самоврядування», «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про основи містобудування». До таких повноважень належать: здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення використання земельних ділянок громадянами та юридичними особами в разі порушення ними земельного та екологічного законодавства; реєстрація суб’єктів права власності на землю, права користування земельною ділянкою, договорів на оренду землі, видача документів про право власності і право користування землею; погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за використанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою, справляння плати за землю, вирішення земельних спорів, а також інших питань у галузі земельних відносин відповідно до названих та інших законів. Стаття 10. Повноваження районних рад у галузі земельних відносин
До повноважень районних рад у галузі земельних відносин на території району належить:
а) розпорядження землями на праві спільної власності відповідних територіальних громад;
б) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;
в) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
г) забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель;
ґ) організація землеустрою та затвердження землевпорядних проектів;
д) внесення до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних рад пропозицій щодо встановлення і зміни меж районів, міст, селищ, сіл;
є) вирішення земельних спорів;
є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Районна рада є органом місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, розташованих у межах території району. Представницькі функції і повноваження районної ради у сфері соціально-економічного і культурного розвитку визначені статтями 43 і 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». До їх повноважень належать: вирішення питань щодо управління об’єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ і міст; регулювання земельних відносин; надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів районного значення, скасування такого дозволу. Вирішення зазначених та інших питань неодмінно пов’язане з необхідністю вирішення земельних питань, що стосуються даних об’єктів.
Хоча районна рада не визнана суб’єктом права комунальної власності на землю, до її повноважень відповідно до цієї статті ЗК України належить розпорядження землями, що перебувають у спільній власності відповідних територіальних громад. До спільної власності належать, зокрема, земельні ділянки, на яких побудовані спільні об’єкти комунальної власності територіальних громад відповідного району, наприклад, спільні хлібозаводи, птахофабрики, комбікормові заводи, науково-дослідницькі станції, інші комунальні підприємства та організації, а також спільні землі запасу.
У разі, якщо районна рада в межах наданої їй компетенції вирішує питання щодо приватизації підприємств, що перебувають у спільній власності територіальних громад відповідного району, то вона одночасно має вирішити питання і щодо приватизації земельних ділянок комунальної власності, на яких розташовані об’єкти, що приватизуються. У такому самому порядку вирішуються питання щодо продажу земельних ділянок разом з продажем спільних об’єктів комунальної власності, а також у разі надання земельних ділянок комунальної власності для будівництва спільних об’єктів для територіальних громад у межах району, наприклад, районної лікарні, районного будинку культури, адміністративного будинку для розміщення районної ради та її органів, об’єктів комунально-побутового обслуговування тощо.
Кабінет Міністрів України (ст. 13 ЗК України), Рада міністрів АР Крим (ст. 16), місцеві адміністрації, Київська і Севастопольська міські ради (ст. 9), а також сільські, селищні, міські ради (ст. 12) мають право вилучення і викупу земельних ділянок із земель комунальної власності. Органи виконавчої влади — Кабінет Міністрів України (ст. 13), Рада міністрів АР Крим (ст. 16), місцеві державні адміністрації, що наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної власності у межах, установлених для них цим Кодексом, мають право надавати земельні ділянки у постійне користування державним підприємствам та організаціям або у тимчасове, у тому числі на умовах оренди, громадянам, юридичним особам, а також іноземним громадянам, юридичним особам та іноземним державам у порядку, встановленому цим Кодексом. При вирішенні цих питань до повноважень районної ради входить підготовка висновків щодо вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності та викупу їх із земель комунальної і приватної власності, а також щодо надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади.
Для здійснення землеустрою та землевпорядних робіт на землях комунальної власності, а також у межах населених пунктів, насамперед у містах, місцевими радами утворюються місцеві органи земельних ресурсів. Прикінцевими положеннями ЗК України (п. 4 «д») Кабінету Міністрів України доручено у шестимісячний строк в установленому порядку вирішити питання про введення посад інженерів-землевпорядників у штати сільських, селищних рад та організацію державних відділів (управлінь) земельних ресурсів у міських радах. На сьогоднішній день державні відділи (управління) земельних ресурсів, що входять до системи Держкомзему України, створені в усіх районах. У зв’язку зі створенням системи органів земельних ресурсів у містах та введенням посад інженерів-землевпорядників у селах і селищах районні ради наділені повноваженнями координації діяльності місцевих органів земельних ресурсів (міст районного підпорядкування, сіл і селищ).
Повноваження районної ради щодо забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель визначені як цією статтею ЗК України, так і нормами законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про основи містобудування. Районні ради, які безпосередньо відображають спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст районного підпорядкування, беруть участь у підготовці пропозицій до регіональних і загальнодержавних програм використання та охорони земель, у розробці, затвердженні відповідних районних програм та в їх фінансуванні за рахунок коштів районних бюджетів.
Значну роль у реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель у межах території району мають відіграти закони про землеустрій, про державний земельний кадастр, про оцінку та охорону земель, про розмежування земель права державної та комунальної власності, про державний земельний (іпотечний) банк, про ринок землі, про визначення правових засад вилучення земель приватної власності, прийняття яких передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України (п. 4 «в»). З їх прийняттям буде створений надійний правовий механізм реалізації норм ЗК України, правові гарантії права власності на землю і захисту земельних прав землевласників і землекористувачів.
Повноваження районної ради щодо організації землеустрою та затвердження землевпорядних проектів спрямовані на правове забезпечення раціональної організації території району і територіальних громад, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил, встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань у межах району, складання схем землеустрою, проектів упорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових, підготовка документів, що посвідчують право власності або право користування земельною ділянкою, здійснення інших заходів, передбачених статтями 183, 184 ЗК України. До повноважень районної ради належить затвердження землевпорядних проектів і проектів відведення земельних ділянок із земель спільної власності територіальних громад.
У порядку розмежування повноважень у галузі земельних відносин районна рада уповноважена вносити до Верховної Ради АР Крим і до обласних рад пропозиції щодо встановлення і зміни меж районів, міст і селищ.
Районна рада може вирішувати земельні спори з питань розпорядження землями на праві спільної власності відповідних територіальних громад, а також здійснення організації землеустрою та затвердження землевпорядних проектів. Передбачений ЗК України позасудовий розгляд районними радами земельних спорів не позбавляє громадян права на звернення з позовом про розгляд земельного спору безпосередньо до суду. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 11. Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин
Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами.
Районні у містах ради Земельним кодексом України не віднесені до суб’єктів права власності на комунальні землі, а тому ЗК України окремо не встановлює для них повноваження у галузі земельних відносин. Згідно зі ст. 41 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Районні у містах ради (у разі їх створення) здійснюють управління нерухомим майном та іншими об’єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах, формують, затверджують, виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання. Управління нерухомістю так чи інакше пов’язане з необхідністю управління земельними ділянками, на яких побудовані об’єкти нерухомості. У великих містах є гостра потреба делегувати районним радам частину своїх повноважень у вирішенні земельних питань, а можливо й у розпорядженні землями. Районні у містах ради займаються питаннями землеустрою. Про це свідчить те, що згідно зі ст. 9 ЗК України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад входить координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів. Районним радам можуть бути делеговані повноваження щодо справляння плати за землю.
Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконання, у тому числі у галузі земельних відносин, визначаються відповідними міськими радами за узгодженням із районними у містах радами з урахуванням загальних інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах. Визначений міськими радами обсяг повноважень районних у місті рад та їх виконавчих органів не може змінюватися міською радою без згоди відповідної районної у місті ради протягом терміну дії даного її складу. Стаття 12. Повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин
До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить:
а) розпорядження землями територіальних громад;
б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;
в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст;
д) організація землеустрою;
є) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;
ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;
з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу;
и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом;
і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок;
ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст;
й) вирішення земельних спорів;
к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
За Конституцією України (ст. 140) до територіальної громади належать жителі села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Обсяг повноважень місцевого самоврядування визначається законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про основи містобудування», Земельним кодексом України та іншими законами. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради (надалі — сільські ради) та їх виконавчі органи. Конституцією України (ст. 142) визначається, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкт їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що перебуває у комунальній власності (ст. 143 Конституції України). Статтею 83 ЗК України встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. Повне розмежування земель комунальної і державної власності буде здійснене відповідно до Закону про розмежування земель права державної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України.
Обсяг повноважень сільських рад щодо розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок у власність громадян та юридичних осіб, а також надання у користування відповідає правомочностям суб’єкта права власності на землю. Вони мають право володіти, користуватися і розпоряджатися землями комунальної власності у повному обсязі, встановленому для суб’єктів права власності цим Кодексом, Цивільним кодексом України, законами «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про основи містобудування» тощо.
Як землевласник рада може передавати земельні ділянки із земель комунальної власності у власність громадян і юридичних осіб безоплатно (в разі приватизації майнових об’єктів комунальної власності і землі), а також за плату в усіх інших випадках із покладанням на нових власників обов’язків використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням. Якщо продаж земельних ділянок, що перебувають у державній власності, здійснюють органи виконавчої влади, то земельних ділянок комунальної власності — органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки є рішення сільської ради. При цьому договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню, а документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.
Для підприємств та інших юридичних осіб, заснованих на комунальній власності, земельні ділянки надаються місцевими радами у постійне користування, в тому числі на умовах оренди. Передача в оренду» тобто у тимчасове користування земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Відповідно до повноважень, визначених коментованою статтею ЗК України, сільські ради мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для суспільних потреб, передбачених ст. 146 Кодексу. Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений сільською радою, яка приймала рішення про її викуп. Викуп здійснюється за згодою її власника.
За рішенням сільських рад можуть бути вилучені для суспільних та всіх інших потреб земельні ділянки комунальної власності, надані цією радою у постійне користування. Порядок їх вилучення передбачений ст. 149 Кодексу. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у комунальній власності, можуть вилучатися (викуповуватися) для будівництва об’єктів загальнодержавного значення і соціально-культурного призначення (ст. 150 ЗК України). Вилучення (викуп) зазначеної земельної ділянки здійснюється сільською радою за погодженням з Верховною Радою України.
Крім того, до повноважень сільської ради належить підготовка висновків щодо вилучення земель державної власності і викупу земель приватної власності для суспільних потреб держави.
Повноваження сільської ради в галузі організації землеустрою, координації діяльності місцевих органів земельних ресурсів, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності мають здійснюватися відповідно до законів про землеустрій, про земельний кадастр, про охорону земель, прийняття яких передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. До прийняття цих законів сільська рада здійснює свої повноваження відповідно до розділу I — «Охорона земель» та розділу II — «Управління в галузі використання і охорони земель» ЗК України.
Сільська рада як орган місцевого самоврядування без рішення суду не має права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов’язки чи обмеження. Вона наділена повноваженнями щодо обмеження, тимчасової заборони (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами лише в разі порушення ними вимог земельного законодавства (статті 143—145, 189 ЗК України). Сільська рада уповноважена інформувати населення з питань вилучення (викупу) та надання земельних ділянок. Ці повноваження зумовлені принципами демократичного управління справами територіальної громади, забезпечення прозорості щодо розпорядження землею як об’єктом комунальної власності.
Винесення пропозиції до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст — одне із важливих повноважень сільської, селищної, міської ради, що має забезпечити захист інтересів населення з питань адміністративно-територіального устрою. До повноважень міської ради входить установлення та зміна меж районів у містах з районним поділом, як і питання організації управління районами в містах. Порядок вирішення цих питань міськими радами встановлений ст. 41 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Повноваження сільської, селищної, міської рад у питаннях вирішення земельних спорів спрямовані на забезпечення законності принципів місцевого самоврядування. ЗК України не визначає перелік питань, спори з яких вирішуються місцевими радами. З урахуванням характеристики всіх повноважень органів місцевого самоврядування можна стверджувати, що вони вправі вирішувати спори між громадянами, юридичними особами, в тому числі між власниками землі і землекористувачами, іншими особами, що проживають у населеному пункті, з питань земельних відносин, з яких органи місцевого самоврядування уповноважені приймати рішення щодо встановлення, зміни і припинення земельних правовідносин, у тому числі спорів, що виникають у процесі застосування сервітуту, з реалізації обов’язків землевласників і землекористувачів дотримуватися правил добросусідства, а також з питань землевпорядкування, межових спорів тощо. Розгляд земельних спорів органами місцевого самоврядування — це право громадян і юридичних осіб. Незважаючи на встановлення позасудового порядку розгляду земельних спорів, відповідно до ст. 8 Конституції України громадяни мають право на подання позову щодо розв’язання земельного спору безпосередньо до суду.
ЗК України передбачає право сільських, селищних і міських рад вирішувати й інші питання у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Земельний кодекс України не визначає виключної компетенції сільських, селищних, міських рад — які питання розглядаються виключно на їх пленарних засіданнях, а які вирішуються виконавчими органами рад.
Питання компетенції органів місцевого самоврядування врегульовані Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Згідно зі ст. 26 цього Закону найбільш важливі питання розглядаються на пленарних засіданнях рад, зокрема: затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування. Питання використання та охорони земель можуть бути окремими розділами зазначених програм або окремими цільовими програмами і вирішуватися на пленарних засіданнях рад. На пленарних засіданнях рад повинні вирішуватися питання про прийняття рішень щодо відсудження відповідно до закону комунального майна, у тому числі земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомості, затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку земельних ділянок, які не підлягають приватизації, затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації, до якої входять проекти землевпорядкування, і прийняття рішень із питань адміністративно-територіального поділу в межах і порядку, визначених законом.
Повноваження у сфері регулювання земельних відносин, що входять до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, визначені у ст. 33 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», а саме — підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; справляння плати за землю.
Виконавчим органам рад делеговані такі повноваження у галузі земельних відносин: здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, використанням та охороною земель; реєстрація суб’єктів права власності на землю, права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею; організація і ведення земельної кадастрової документації; вирішення земельних спорів; підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводяться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою.
До відання виконавчих органів міських (за винятком районного значення) рад належить також координація на відповідній території діяльності місцевих землевпорядних органів. продолжение
–PAGE_BREAK–Глава 3. ПОВНОВАЖЕННЯ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В ГАЛУЗІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Стаття 13. Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин
До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить:
а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;
б) реалізація державної політики у галузі використання та охорони земель;
в) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному цим Кодексом;
г) координація проведення земельної реформи;
ґ) розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель;
д) організація ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою;
є) встановлення порядку проведення моніторингу земель;
є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Ця глава визначає повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин. Конституційною основою викладених тут положень є ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Стаття 6 Конституції України встановлює, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Правову основу для діяльності органів виконавчої влади складають такі закони України: «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. (зі змінами і доповненнями), «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 p., а також відповідні положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. та інші нормативні акти.
Загальні засади функціонування органів виконавчої влади визначаються Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. (зі змінами і доповненнями).
Відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.
На сьогодні де-факто не відбулося розмежування земель на землі державної та комунальної власності. Порядок проведення розмежування та засади, на яких це буде здійснено, має визначатися Законом України «Про розмежування земель права державної та комунальної власності», робота над проектом якого триває. Цей закон має бути прийнятий на виконання п. 4 «в» Прикінцевих положень (розділ IX) ЗК України. Вимога щодо необхідності розробки та прийняття цього нормативного акта міститься також у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. «Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України».
До прийняття відповідних змін у законодавстві при вирішенні питань про розмежування повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо управління земельними ресурсами, слід виходити з пунктів 10—12 Перехідних положень (розділ X) ЗК України, які встановлюють повноваження органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у перехідний період.
Правовий статус Кабінету Міністрів України визначається статтями 113—117 Конституції України та іншими нормативними актами. Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади. Стаття 116 Конституції України визначає загальні повноваження Кабінету Міністрів України, зокрема — здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону, а також спрямування і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади.
Стаття 80 ЗК України визначає, що відповідні державні органи мають повноваження виступати суб’єктом права власності на землі державної власності. Кабінет Міністрів України відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України здійснює повноваження власника щодо земель державної власності відповідно до закону у межах і порядку, визначених Земельним кодексом України та іншими нормативними актами. Так, у межах своїх повноважень Кабінет Міністрів України постановою від 1 серпня 2002 р. затвердив Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності. Цей порядок буде діяти до прийняття відповідного Закону України, передбаченого Прикінцевими положеннями ЗК України.
Розпорядження землями державної власності — це укладання щодо земельної ділянки, яка перебуває у державній власності, угод у встановленому порядку та відповідно до наданих повноважень. Розпорядження передбачає відчуження, тобто передачу прав власності на земельні ділянки або передачу права користування на відповідний об’єкт.
Кабінет Міністрів України відповідно до п. 1 ст. 129 ЗК України за погодженням з Верховною Радою України має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам. Крім того, відповідно до п. 2 ст. 129 Кабінет Міністрів України погоджує з відповідними радами продаж земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам. Продаж здійснюється відповідно до ст. 127 ЗК України та у порядку, що визначений ст. 128 цього Кодексу.
Відповідно до п. 7 ст. 122 ЗК України Кабінет Міністрів України уповноважений надавати у постійне користування земельні ділянки із земель державної власності юридичним особам у випадках, що визначені статтями 149, 150 ЗК України.
Відповідно до пунктів 2 та 9 ст. 149 ЗК України Кабінет Міністрів України має право приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, для суспільних та інших потреб. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб здійснюється відповідно до ст. 146 ЗК України. Повноваження Кабінету Міністрів України у процедурі викупу при цьому визначаються пунктами 2 статей 150, 151 ЗК України.
Відповідно до п. З ст. 5 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, можуть виступати, зокрема, Кабінет Міністрів України у межах наданих повноважень, а відповідно до п. 2 ст. 6 зазначеного Закону Кабінет Міністрів України може також виступати орендарем земельних ділянок.
Кабінет Міністрів України виконує й інші повноваження, що надані йому положеннями ЗК України: визначає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель (п. З ст. 20), а також порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів (п. З ст. 64); у виняткових випадках надає дозвіл на проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам’яток (п. З ст. 97); затверджує форми державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою (п. 1 ст. 126); затверджує методику грошової та експертної оцінки землі (п. 8 ст. 128); затверджує положення про технічний паспорт земельної ділянки, що виставляється на земельні торги (п. 4 ст. 136); встановлює порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам (п. 2 ст. 157); затверджує нормативні документи із стандартизації в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів (п. З ст. 165); встановлює порядок здійснення природно-сільськогосподарського районування (п. 4 ст. 179); встановлює порядок проведення моніторингу (п. 6 ст. 191); затверджує методику грошової оцінки земельних ділянок (п. 5 ст. 201) та здійснює інші повноваження, що визначені ЗК України та іншими нормативними актами. Стаття 14. Повноваження центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин
До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин належить:
а) участь у розробленні та реалізації загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель;
б) організація моніторингу земель;
в) участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів;
г) здійснення державної екологічної експертизи землекористування;
ґ) внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони та раціонального використання земель;
д) здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель;
є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Статтею 20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. (з відповідними змінами), яка має назву «Компетенція спеціально уповноважених органів державного управління в галузі охоронинавколишнього природного середовища та використання природних ресурсів», визначено компетенцію спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і його органів на місцях. Зокрема, до повноважень цього органу належить здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод та інших природних ресурсів, а також здійснення контролю за додержанням норм екологічної безпеки.
Президент України Указом від 29 травня 2000 р. затвердив Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України. Відповідно до п. 1 цього Положення Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінекоресурсів України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. Мінекоресурсів України є головним (провідним) органом у системі центральних та інших органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, екологічної безпеки, а також гідрометеорологічної, топографо-геодезичної та картографічної діяльності.
Засади щодо розробки і виконання загальнодержавних та регіональних програм використання та охорони земель містяться у статтях 177, 178 ЗК України. Такі програми розробляються з метою раціонального використання та охорони земель.
Організація моніторингу земель здійснюється відповідно до статей 191, 192 ЗК України, якими затверджені основні засади проведення моніторингу земель.
На сьогодні порядок проведення моніторингу регулюється «Положенням про моніторинг земель», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 661, відповідно до п. 6 якого здійснення моніторингу земель забезпечує Державний комітет по земельних ресурсах України за участю відповідних міністерств і відомств. Слід зазначити, що положення про моніторинг міститься також у ст. 15 (п. «ґ») ЗК України, а у ст. 191 (п. 5) ЗК України визначено, що ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань екології та природних ресурсів.
Державна екологічна експертиза здійснюється відповідно до вимог, що встановлюються розділом I «Екологічна експертиза» Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища. Відповідно до ч. 2 ст. 26 цього Закону проведення екологічної експертизи є обов’язковим у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності, що впливає на стан навколишнього природного середовища.
Відповідно до ст. 27 цього Закону екологічній експертизі підлягають, зокрема, проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей народного господарства, генеральних планів населених пунктів, схем районного планування та інша передпланова і передпроектна документація. Порядок проведення екологічної експертизи визначається законодавством України. Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин
До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин належить:
а) внесення пропозицій про формування державної політики у галузі земельних відносин і забезпечення її реалізації;
б) координація робіт з проведення земельної реформи;
в) участь у розробленні та реалізації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель;
г) ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних ділянок;
ґ) здійснення землеустрою, моніторингу земель і державного контролю за використанням та охороною земель;
д) здійснення державної експертизи програм і проектів з питань землеустрою, державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічних обґрунтувань цих програм і проектів;
є) розроблення економічного і правового механізму регулювання земельних відносин;
є) участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель;
ж) здійснення міжнародного співробітництва в галузі земельних відносин;
з) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Пунктом 1 Указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. (з відповідними змінами) встановлено, що до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби), та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Відповідно до п. 2 цього Указу центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України. Відповідно до п. 5 цього Указу центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.
Президентом України було прийнято Указ «Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів» від 6 січня 1996 р., за яким система державних органів земельних ресурсів складається з Державного комітету України по земельних ресурсах та підпорядкованих йому Державного комітету АР Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласних, Київського та Севастопольського міських головних управлінь, районних відділів, міських управлінь (відділів) земельних ресурсів та інженерів-землевпорядників сіл і селищ.
Відповідно до вищезазначеного Указу наступним Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. (з відповідними змінами) було затверджено Положення про Державний комітет по земельних ресурсах, пунктом 1 якого встановлено, що Державний комітет по земельних ресурсах України (Держкомзем України) є центральним органом виконавчої влади.
Цим Положенням визначено повноваження та завдання цього державного органу.
На виконання наведених вище указів Президента України Кабінет Міністрів України постановою від 7 серпня 1996 р. № 930 затвердив Типове положення про обласне управління земельних ресурсів, Типове положення про Київське та Севастопольське міське управління земельних ресурсів, Типове положення про районний відділ земельних ресурсів, а також Типове положення про міське (міст обласного та районного підпорядкування) управління (відділ) земельних ресурсів.
Засади щодо розробки і виконання загальнодержавних та регіональних програм використання та охорони земель містяться у статтях 177, 178 ЗК України. Такі програми розробляються з метою раціонального використання та охорони земель.
Порядок ведення державного земельного кадастру органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів регулюється главою 34 (статті 193—204) ЗК України. Порядок реєстрації земельних ділянок, який би відповідав цьому Кодексу на сьогодні не встановлений, проте його планується запровадити з прийняттям відповідного закону України. На сьогодні порядок ведення державного земельного кадастру регулюється Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. № 15.
Посадові особи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин можуть застосовувати щодо порушників санкції у порядку та на підставах, що визначаються законодавством. Загальні засади застосування таких санкцій містяться у ст. 144 ЗК України. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 16. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин
До повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин належить:
а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;
б) участь у розробленні та забезпеченні виконання за-1гальнодержавних і республіканських програм з питань використання та охорони земель; .
в) координація здійснення землеустрою і державного контролю за використанням та охороною земель; .
г) підготовка висновків щодо надання або вилучення(викупу) земельних ділянок;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному цим Кодексом;
д) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов’язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок;
є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Відповідно до ст. 134 Конституції України АР Крим є невід’ємною складовою частиною території України і в межах повноважень, наданих Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Стаття 136 Конституції України встановлює, що Урядом АР Крим є Рада міністрів АР Крим.
Повноваження Ради міністрів АР Крим визначається Конституцією АР Крим, яка була прийнята на другій сесії Верховної Ради АР Крим 21 жовтня 1998 р. та затверджена Законом України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня 1998 р.
Відповідно до п. 1 ст. 35 Конституції АР Крим Рада міністрів АР Крим як орган виконавчої влади АР Крим самостійно здійснює виконавчі функції і повноваження з питань, віднесених до відання АР Крим Конституцією України, Конституцією АР Крим і законами України.
Відповідно до п. З цієї статті Рада міністрів АР Крим здійснює також державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України.
Згідно з п. 1 ст. 38 Конституції АР Крим Рада міністрів АР Крим здійснює виконавчі функції та повноваження з питань, віднесених до самостійного відання АР Крим, а також здійснює державні виконавчі функції, делеговані відповідно до Конституції України. Пункт 2 цієї статті встановлює, що рада міністрів АР Крим здійснює виконавчі функції і повноваження, віднесені до самостійного відання АР Крим, зокрема, з питань землеустрою, лісового господарства, водогосподарського будівництва і зрошуваного землеробства, житлово-комунального господарства і благоустрою, архітектури і містобудування.
Згідно з п. 6. ст. 38 Конституції АР Крим Рада міністрів АР Крим у межах своєї компетенції має право скасовувати акти міністерств і республіканських комітетів АР Крим, інших підвідомчих їй органів, а з питань виконання державних функцій і повноважень — також акти місцевих державних адміністрацій, якщо вони прийняті з порушенням Конституції України, законів України, актів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України.
Розпорядження землями державної власності — це укладення щодо земельної ділянки, яка перебуває у державній власності, угод у встановленому порядку та відповідно до наданих повноважень. Розпорядження передбачає відчуження, тобто передачу права власності на земельні ділянки або передачу права користування на відповідний об’єкт.
Рада міністрів АР Крим може приймати рішення щодо продажу земельної ділянки державної форми власності за умови дотримання вимог, встановлених статтями 127—132 ЗК України та іншими нормами законодавства.
Викуп земельних ділянок для суспільних потреб здійснюється відповідно до ст. 146 ЗК України. Повноваження Кабінету Міністрів України у процедурах викупу та вилучення земельних ділянок визначаються у пунктах 2 та 9 ст. 149, п. 2 ст. 150, ст. 151 ЗК України.
Відповідно до п. 6 ст. 122 ЗК України Рада міністрів АР Крим надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст республіканського (АР Крим) значення та за їх межами для всіх потреб, крім випадків, визначених пунктами 3, 7 цієї статті. Крім того, Рада міністрів АР Крим відповідно до п. З ст. 5 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. може виступати орендодавцем землі.
У п. 2 ст. 6 Закону України «Про оренду землі» визначено, що Рада міністрів АР Крим може виступати орендарем земельних ділянок. Стаття 17. Повноваження місцевих державнихадміністрацій у галузі земельних відносин
До повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить:
а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;
б) участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель;
в) координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель;
г) підготовка висновків щодо надання або вилучення(викупу) земельних ділянок;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у межах, визначених цим Кодексом;
д) підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст;
є) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов’язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок;
є) координація діяльності державних органів земельних ресурсів;
ж) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Відповідно до ст. 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. На виконання цих конституційних положень було прийнято Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. (з відповідними змінами). Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.
Відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України місцеві державні адміністрації у встановлених законом випадках можуть виступати суб’єктами права власності на землі державної форми власності. Розпорядження такими землями здійснюється у формі продажу земельної ділянки новому власнику або передачі її в оренду чи постійне користування.
Пункт 3 ст. 122 ЗК України встановлює, що районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених пунктом «є» цієї статті; в) будівництва об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо).
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про оренду землі» місцеві державні адміністрації можуть виступати орендодавцями землі. Водночас надання в оренду таких земельних ділянок оформляється відповідно до вимог, що містяться у ст. 124 ЗК України: передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Порядок безоплатної передачі земельних ділянок державної власності громадянам визначається ст. 118 ЗК України. Продаж земельних ділянок державної власності здійснюється з дотриманням вимог ст. 128 ЗК України.
Порядок продажу земельних ділянок державної форми власності іноземним державам, іноземним юридичним особам визначається ст. 129 ЗК України.
Місцеві державні адміністрації мають повноваження щодо вилучення земельних ділянок, відповідні положення містяться у ст. 149 ЗК України. Порядок погодження питань, що пов’язані з вилученням (викупом) земельних ділянок, установлений у ст. 151 ЗК України.
При застосуванні положень цієї статті слід враховувати особливості правового регулювання повноважень Київської міської державної адміністрації, що обумовлені відповідними конституційними нормами та Законом України «Про столицю України — місто-герой Київ». Особливості правового регулювання повноважень Севастопольської міської державної адміністрації визначаються Конституцією України та спеціальним правовим статусом Цього міста, закріпленим у Конституції України. РОЗДІЛ II. ЗЕМЛІ УКРАЇНИ Глава 4. СКЛАД ТА ЦІЛЬОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬ УКРАЇНИ Стаття 18. Склад земель
1. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті воднимиоб’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.
2. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
3. Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.
У ст. 18 визначається, що всі землі в межах території України незалежно від їх природнього стану складають одне ціле — землі України. До земель України належать як території, вкриті шаром ґрунту (те, що зазвичай називають землею), так і території з голою материнською породою (гірські масиви тощо) та днища річок та інших водойм. Об’єднуючою ознакою для всіх земель є те, що вони виступають об’єктом суспільних відносин, які регулюються нормами земельногоправа.
Згідно з ЗК України 1990 року, всі землі в межах території нашої країни складали земельний фонд України. При підготовці цього Кодексу було вирішено відмовитися від використання терміна «земельний фонд» через те, що земельний фонд поділяється на частини, у назві яких також присутнє слово «фонд»: землі водного фонду і землі лісового фонду. З метою уникнення дублювання назви земель країни як єдиного цілого та окремих їх складових (фонд у фонді) у цьому Кодексі термін «земельний фонд України» замінено терміном «землі України».
Поділ земель України на категорії здійснений на основі природних (екологічних) ознак та соціально-економічних і виробних характеристик використання земель. Він має на меті забезпечити задоволення відповідних потреб суспільства, наприклад, потреб у якісному навколишньому середовищі, у вирощуванні продовольчої продукції, у розміщенні та розвитку населених пунктів тощо. Використання земель для задоволення потреб суспільства обумовлює необхідність установлення певних правил їх використання та охорони, які закріплюються в нормах права. Однак слід зазначити, що земельне законодавство містить і правові норми, які визначають загальні, спільні для всіх категорій земель правила їх використання та охорони. Отже, в структурі правового режиму кожної категорії земель представлені як загальні правові норми, які стосуються використання та охорони всіх категорій земель України, так і правові норми, якими визначаються особливості використання та охорони земель конкретної категорії. Таким чином, сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини щодо використання та охорони земель певної категорії,- становлять правовий режим категорії земель.
Законодавство більшості країн світу дозволяє іноземним державам набувати у певному порядку земельні ділянки у власність. Отже, Україна як держава може набути у власність земельні ділянки, розташовані на території інших країн. Більше того, Україна вже має у власності такі земельні ділянки на території Італії, Канади та деяких інших країн. Такі земельні ділянки є об’єктом права державної власності, суб’єктом якого є держава Україна.
Водночас, розташовані на території іноземних держав земельні ділянки, право власності на які належить Україні, не входять до складу земель України. Правовий режим таких земельних ділянок визначається не законодавством України, а законодавством тієї держави, на території якої вони розташовані. Стаття 19. Категорії земель
1. Землі України за основним цільовим призначеннямподіляються на такі категорії:
а) землі сільськогосподарського призначення;
б) землі житлової та громадської забудови;
в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г) землі оздоровчого призначення;
ґ) землі рекреаційного призначення;
д) землі історико-культурного призначення;є) землі лісового фонду;
є) землі водного фонду;
ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
2. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.
У ст. 19 Земельного кодексу України наведений перелік категорій, на які поділяються землі України. Порівняно з ЗК України 1990 р. їх стало більше. Кодекс 1990 року виділяв 7 категорій земель земельного фонду України, а саме: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення; 4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу. У ЗК України 2001 року їх стало 9.
Збільшення кількості категорій земель відбулося за рахунок «розщеплення» такої збірної категорії земель, як землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, на 4 окремі категорії: землі природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення. Це пов’язано з тим, що протягом останніх років значно збільшилася кількість правових актів, які визначають особливості правового режиму кожного з зазначених видів земель. Отже, зросла кількість правових норм, які не об’єднують, а, навпаки, роз’єднують землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, даючи підстави для виділення їх в окремі категорії земель.
Слід також зазначити, що в новому Кодексі з’явилася нова категорія земель, яка була відсутня у Кодексі 1990 року. Йдеться про землі житлової та громадської забудови. Аналогом цієї категорії земель у Кодексі 1990 року були землі населених пунктів. Як відомо, до земель населеного пункту належали всі землі в межах території населеного пункту. Тому на території міста, селища чи села існували землі різних категорій: сільськогосподарського призначення, промисловості, транспорту, зв’язку, природоохоронного призначення тощо. У зв’язку з тим, що кожна категорія земель мала особливий правовий режим, при застосуванні законодавства про землі населених пунктів досить часто виникали ситуації, які отримали назву «конкуренція норм», що стосувалися правових режимів відповідних категорій земель. Конкуренція правових режимів земель у межах населених пунктів нерідко породжувала конфліктні ситуації, земельні спори та призводила до інших небажаних наслідків при застосуванні земельного законодавства на території сіл, селищ та міст. З метою усунення зазначених наслідків у ЗК України 2001 року категорія «землі населених пунктів» трансформована у категорію «землі громадської та житлової забудови».
У встановленому ЗК України 2001 року переліку категорій земель відсутня така категорія, як землі запасу. Як відомо, ЗК України 1990 року відносив до земель запасу землі, які не були передані у колективну чи приватну власність або не були надані у постійне користування. Безперечно, такі землі можуть існувати на цілком законних підставах і за дії ЗК України 2001 року. Однак, на відміну від попереднього земельного закону, новий Кодекс не виділяє їх в окрему категорію земель. Такі землі у разі припинення права власності чи права користування на них продовжують перебувати у складі тієї категорії земель, до якої вони належали, будучи об’єктом права приватної власності чи об’єктом права користування. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 20. Встановлення та зміна цільового призначення земель
1. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
2. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
3. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 20 Земельного кодексу України закріплює положення про те, що визначення та зміна належності земельної ділянки до певної категорії земель є прерогативою органів суспільної влади — органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які наділені повноваженнями визначення та зміни цільового призначення земель. Громадяни та юридичні особи, а також органи влади, які не наділені зазначеними повноваженнями, не мають права змінювати приналежність земельної ділянки до певної категорії земель. Крім цього, всі суб’єкти права власності та права користування земельними ділянками, у тому числі й органи, які мають право встановлювати та змінювати категорійність земель, зобов’язані забезпечити використання земельних ділянок відповідно До визначеного у встановленому порядку їх цільового призначення.
Механізм встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок тісно пов’язаний із компетенцією органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями державної та комунальної власності. Відповідно до цього Кодексу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпоряджатися землями, які перебувають відповідно у державній та комунальній власності. Таке розпорядження вони здійснюють шляхом продажу земель, безоплатної передачі у приватну власність громадянам, надання їх в оренду чи. передачі їх у постійне користування (статті 118, 122, 123 ЗК України). Реалізовуючи зазначені повноваження, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають право змінювати цільове призначення земельних ділянок, які відчужуються або передаються в оренду чи постійне користування.
Крім цього, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування мають право змінювати цільове призначення земель при здійсненні інших функцій у галузі регулювання земельних відносин. Йдеться про здійснення такої функції, як викуп (вилучення) земель для суспільних та інших потреб (ст. 149 ЗК України). Орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, який здійснив викуп (вилучення) земельної ділянки для зазначених потреб, має право змінити її цільове призначення.
Нарешті, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають право змінювати цільове призначення земельних ділянок у випадку затвердження проектів землеустрою (ст. 186 ЗК України) або прийняття рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки належать на праві власності, мають право звернутися до відповідного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки з заявою (клопотанням) про зміну її цільового призначення.
Порядок зміни цільового призначення земельних ділянок з ініціативи громадян та юридичних осіб установлений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб» від 11 квітня 2002 р. Постановою визначено, що зміна цільового призначення земельної ділянки проводиться на підставі заяви (клопотання) її власника до сільської, селищної, міської ради, якщо земельна ділянка розташована у межах населеного пункту, або до районної державної адміністрації, якщо земельна ділянка розташована за межами населеного пункту. До заяви (клопотання) мають додаватися такі документи:
а) копія державного акта на право власності на земельну ділянку;
б) для громадянина — власника земельної ділянки — копія паспорта (серія, номер паспорта, коли і ким виданий та місце проживання), для юридичної особи — власника земельної ділянки — копія статуту (положення) та копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи;
в) довідка з районного відділу земельних ресурсів та з районного відділу архітектури та будівництва про встановлені обмеження (обтяження) на використання земельної ділянки та земельні сервітути;
г) обґрунтування необхідності зміни цільового призначення земельної ділянки. Після розгляду заяви (клопотання) і доданих документів, сільська, селищна, міська рада або районна державна адміністрація приймають рішення про задоволення чи відхилення заяви (клопотання). У разі згоди на зміну цільового призначення земельної ділянки відповідний орган дає дозвіл на таку зміну.
Обов’язковою умовою зміни цільового призначення земельної ділянки є погодження такої зміни з місцевими органами виконавчої влади — районним (міським) органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини. При цьому, якщо змінюється цільове призначення не всієї, а лише частини земельної ділянки, то зміна цільового призначення здійснюватиметься після складання проекту відведення земельної ділянки. Необхідність складання зазначеного проекту обумовлена тим, що при зміні цільового призначення частини земельної ділянки вона поділяється на дві, з яких одна зберігає попереднє цільове призначення, а інша — набуває нового цільового призначення. Виділення частини земельної ділянки в окрему земельну ділянку потребує складання проекту її відведення.
Для підготовки проекту відведення земельної ділянки особа, зацікавлена у зміні цільового призначення частини ділянки, повинна укласти з землевпорядною організацією договір на складання даного проекту. Такою землевпорядною організацією може бути будь-яка державна чи приватна землевпорядна організація, яка має ліцензію Держкомзему України на виконання землевпорядних та землеоціночних робіт та ліцензію Державної служби геодезії, картографії та кадастру на виконання геодезичних робіт.
Якщо ж зміні підлягає цільове призначення всієї ділянки, то така зміна проводиться шляхом перепогодження раніше складеного проекту відведення земельної ділянки.
Нововиготовлений або раніше виготовлений проекти відведення земельної ділянки відповідно погоджується або перепогоджується органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, а також підлягає державній землевпорядній експертизі, яка здійснюється обласним управлінням земельних ресурсів.
Після отримання позитивного висновку державної землевпорядної експертизи замовник подає погоджені (перепогоджені) проектні матеріали до відповідного органу влади для прийняття рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки.
За загальним правилом, якщо земельна ділянка розташована в межах населеного пункту, то рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки приймає сільська, селищна або міська рада, якщо ж земельна ділянка знаходиться за межами населених пунктів, то таке рішення приймається районною або обласною державною адміністрацією (Радою міністрів АР Крим).
Районна держадміністрація розглядає подані проектні матеріали та приймає рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, яка знаходиться за межами населеного пункту, якщо така зміна пов’язана з наступним використанням цієї ділянки для сільськогосподарських потреб, ведення лісового і водного господарства, будівництва об’єктів, призначених для обслуговування членів територіальних громад району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Якщо ж зміна цільового призначення земельної ділянки, яка розташована за межами населеного пункту, передбачає використання такої ділянки для інших потреб, районна держадміністрація лише розглядає проектні матеріали, готує свій висновок з цього питання і подає його разом з матеріалами до Ради міністрів АР Крим або обласної державної адміністрації. Рада міністрів АР Крим та обласна державна адміністрація розглядає матеріали та приймає рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки. Стаття 21. Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для:
а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;
б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;
в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;
г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок, визначеного цим Кодексом та постановою Кабінету Міністрів України, є правопорушенням, яке тягне за собою настання визначених у ст. 21 наслідків.
По-перше, у разі порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки органом влади при наданні (передачі) ділянки громадянинові чи юридичній особі рішення про надання (передачу) земельної ділянки може бути визнане недійсним. Так, якщо Кабінет Міністрів України прийняв рішення про надання (передачу) особі особливо цінної земельної ділянки сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб без погодження зміни її цільового призначення з Верховною Радою України, то таке рішення може бути визнане недійсним.
По-друге, якщо порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки допущене при укладенні угоди щодо земельної ділянки, то така угода також може бути визнана недійсною. Так, якщо земельна ділянка, цільовим призначенням якої є будівництво та експлуатація житлового будинку, передана в оренду іншій особі для сільськогосподарського використання, то така угода може бути визнана недійсною.
По-третє, якщо порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки виявлене органом, що здійснює державну реєстрацію прав на земельні ділянки, то він має право відмовити в державній реєстрації прав на цю земельну ділянку. Якщо ж таке порушення виявлене після здійснення державної реєстрації прав на земельну ділянку, то така реєстрація може бути визнана недійсною.
Проте слід зауважити, що зазначені наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок наступають не автоматично. Вони можуть наступити у разі прийняття державними органами відповідних рішень. Так, рішення районної державної адміністрації про надання (передачу) земельної ділянки, прийняте з порушенням порядку встановлення та зміни її цільового призначення, може бути відмінене вищестоящим органом — обласною державною адміністрацією, а рішення останньої може бути скасоване Кабінетом Міністрів України. Проте рішення сільської чи іншої ради про надання (передачу) земельної ділянки, прийняте з порушенням порядку встановлення та зміни її цільового призначення, не може бути відмінене радою вищого рівня, оскільки ради нижчого не є підлеглими радам вищого рівня.
Водночас, рішення ради чи органу виконавчої влади про надання (передачу) земельних ділянок, органу державної реєстрації прав про реєстрацію прав на земельні ділянки, угоди щодо земельних ділянок, якщо такі рішення чи угоди прийняті (укладені) з порушенням порядку встановлення чи зміни цільового призначення земельних ділянок, можуть бути визнані недійсними за рішенням суду. Суд може визнати зазначені акти недійсними за позовом зацікавлених осіб.
Належним чином установлене (змінене) цільове призначення земельної ділянки визначає характер обов’язків її власника (користувача) щодо використання ділянки. Власник (користувач) земельної ділянки зобов’язаний використовувати її виключно за цільовим призначенням, визначеним відповідним органом влади. Тому особи, які допустили порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки, можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності за ст. 53 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Згідно з цієї статтею використання земель не за цільовим призначенням тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьох до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно зі ст. 238 Кодексу такі штрафи накладаються посадовими особами органів земельних ресурсів. Від імені цих органів розглядати справи про нецільове використання земельних ділянок і накладати адміністративні стягнення мають право: Голова Державного комітету України по земельних ресурсах та його заступники, Голова Державного комітету Автономної Республіки Крим по земельних ресурсах та його заступники, начальники обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь та їх заступники, начальники міських (міст обласного та районного підпорядкування), районних управлінь (відділів) земельних ресурсів та їх заступники, інженери-землевпорядники сіл і селищ. продолжение
–PAGE_BREAK–Глава 5. ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 22. Визначення земель сільськогосподарського призначення та порядок їх використання
1. Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цихцілей.
2. До земель сільськогосподарського призначення належать:
а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);
б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи іпрогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).
3. Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:
а) громадянам — для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
б) сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;
г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об’єднанням громадян — для ведення підсобного сільського господарства.
4. Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.
Землі сільськогосподарського призначення традиційно виділяються в окрему категорію земель України. Такі землі є основним засобом виробництва і предметом праці у сільському господарстві. У ст. 22 дається юридичний критерій відмежування земель сільськогосподарського призначення від інших категорій земель. Згідно з цим критерієм до земель сільськогосподарського призначення належить кожна земельна ділянка, яка:
а) передана у власність чи надана у користування громадянинові чи юридичній особі для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної, діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, або
б) призначена для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури. Призначення земель для зазначених цілей може встановлюватися шляхом зміни цільового призначення земельних ділянок, які не належать до земель сільськогосподарського призначення і є землями запасу, з віднесенням їх до земель сільськогосподарського призначення.
У ст. 22 конкретизуються також види земель (угідь), які належать до даної категорії земель. Землі сільськогосподарського призначення не є однорідними за своїми агрофізичними властивостями та характером використання і поділяються на сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя. До сільськогосподарських угідь належать землі, які використовуються як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Такими угіддями є:
1) рілля, тобто землі, які регулярно розорюються з метою створення агротехнічних умов для вирощування на них сільськогосподарських культур;
2) земельні ділянки під багаторічними насадженнями —сільськогосподарські угіддя, на яких вирощуються плодові насадження деревного або кущового типу, що плодоносять протягом тривалого періоду (сади, виноградники, хмільники тощо);
3) сіножаті — сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав’яниста рослинність, що використовується для відгодівлі худоби;
4) пасовища — сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав’яниста рослинність з метою випасання худоби;
5) перелоги — сільськогосподарські угіддя, як правило, рілля, які тимчасово виведені з активного сільськогосподарського обробітку (розорювання) з метою природного відновлення родючості ґрунтів.
До земель сільськогосподарського призначення належать також землі, які використовуються не як основний засіб сільськогосподарського виробництва, а як просторовий базис для розміщення об’єктів, технологічно тісно пов’язаних з веденням сільськогосподарського виробництва (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами), а також деградовані землі, які тимчасово виведені з активного сільськогосподарського обробітку з метою виконання комплексу заходів щодо штучного відновлення родючості ґрунтів. Такі землі є несільськогосподарськими угіддями.
Однією з основних вимог ЗК України щодо використання земель є вимога цільового використання земельних ділянок. У цій статті визначаються види використання земель сільськогосподарського призначення, які відповідають їх цільовому призначенню, та особи, які мають право на отримання таких земель у власність та у користування. Так, громадяни мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарські підприємства мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства, за яких земля використовується головним чином (хоча й не виключно) як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Нарешті, несільськогосподарські підприємства, установи та організації, релігійні організації і об’єднання громадян мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення підсобного сільського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції, певна частина якої використовується для задоволення внутрішніх сировинних потреб чи для реалізації (передачі) працівникам несільськогосподарських підприємств, установ та організацій, членам релігійних організацій і об’єднань громадян.
За загальним правилом, землі сільськогосподарського призначення можуть набуватись у приватну власність лише громадянами України та юридичними особами України. Іноземні громадяни, особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи та іноземні держави такого права не мають. Єдиний виняток із цього правила встановлений у ст. 81 ЗК України, згідно з якою іноземні громадяни та особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у випадку її успадкування. Проте зазначені особи зобов’язані протягом одного року з моменту набуття права власності на земельну ділянку здійснити її відчуження іншій фізичній чи юридичній особі України, яка згідно з законодавством України має право володіти земельною ділянкою сільськогосподарського призначення на праві власності. Що стосується юридичних осіб України, які мають право на набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність, то ЗК України (ст. 82) відносить до них лише заснованих громадянами України та юридичними особами України. Тобто, створені і зареєстровані в Україні юридичні особи, до складу засновників яких входить хоча б одна іноземна юридична особа, іноземний громадянин чи особа без громадянства, не мають права набувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність. Однак вони можуть користуватися в Україні земельними ділянками сільськогосподарського призначення на праві оренди відповідно до вимог Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. Стаття 23. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення
1. Землі, придатні для потреб сільського господарства,повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання.
2. Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.
3. Для будівництва промислових підприємств, об’єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв’язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов’язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
4. Лінії електропередачі і зв’язку та інші комунікації проводяться головним чином вздовж шляхів, трас тощо.
Стаття 23 Земельного кодексу України містить норми, спрямовані на забезпечення охорони сільськогосподарського земельного фонду України як основного засобу виробництва продовольчої та сировинної продукції.
Вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання слід розглядати в агроґрунтознавчому та юридичному аспектах. З агроґрунтознавчого погляду переважна більшість території України, яка має ґрунтовий покрив, є придатною для сільськогосподарського використання. До складу таких земель входять не тільки землі сільськогосподарського призначення, а й землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення. Землі лісового фонду також придатні для сільськогосподарського використання, якщо вирубати розташовані на них лісові насадження. Однак поширювати викладене у цій статті правило про переважне надання земель, придатних для потреб сільськогосподарського використання, на всі землі, які в принципі придатні для сільськогосподарського використання, немає правових підстав. Адже вимогу ст. 23 про пріоритетність земель сільськогосподарського призначення слід розглядати у контексті вимоги ст. 5 ЗК України, у якій закріплений принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Суть цього принципу полягає в тому, що землям, з якими пов’язано забезпечення екологічної безпеки у сфері використання земельних ресурсів, — а до них належать землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, землі лісового та водного фондів, — законодавство забезпечує статус земель, що особливо охороняються. Отже, при застосуванні на практиці норм ст. 23 ЗК України вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання, слід розглядати виключно у юридичному аспекті. З юридичного погляду придатними для сільськогосподарського використання є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури та призначені для цих цілей (ст. 22 ЗК України), тобто землі сільськогосподарського призначення. Отже, вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання слід розглядати як таку, що стосується тільки тих земель сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній або комунальній власності і належать до земель запасу.
Однак це не означає, що для сільськогосподарських потреб не можуть надаватися й інші землі, наприклад, земельні ділянки несільськогосподарського призначення, які перебувають у державній чи комунальній власності. За рішенням відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування такі земельні ділянки можуть бути переведені до складу земель сільськогосподарського призначення і надані для сільськогосподарського використання.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які згідно з цим Кодексом мають право приймати рішення про переведення земель несільськогосподарського призначення до складу земель сільськогосподарського призначення, повинні керуватися даними державного земельного кадастру. Державний земельний кадастр містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів (ст. 193 ЗК України). Використовуючи такі відомості, зокрема дані бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК України) та економічної оцінки земель (ст. 200 ЗК України), зазначені органи влади оцінюють доцільність використання певної ділянки для потреб сільського господарства і приймають відповідне рішення.
На запобігання необґрунтованого вилучення земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб спрямована вимога, що міститься у п. 3 цієї статті. Однак дана вимога носить рекомендаційний характер. Стаття рекомендує органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування надавати для потреб, не пов’язаних з веденням сільськогосподарського виробництва (для будівництва промислових підприємств, об’єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв’язку, магістральних трубопроводів тощо), переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. До несільськогослодарських угідь належать землі несільськогосподарського призначення, а також землі сільськогосподарського призначення, які використовуються як операційний базис (для розміщення господарських будівель, споруд тощо). До сільськогосподарських угідь гіршої якості належать угіддя, які мають нижчий бал бонітету (ст. 199 ЗК України) або нижчу економічну оцінку (ст. 200 ЗК України).
Лінійні об’єкти, до яких належать лінії електропередачі і зв’язку, нафто- та газопроводи та інші комунікації, щільно розташовані по всій території країни і займають велику сукупну площу земель. Проходячи через територію сільськогосподарських угідь, вони створюють незручності щодо використання технологічних сільськогосподарських машин при проведенні польових робіт. У даній статті міститься рекомендація щодо необхідності забезпечення проведення лінійних об’єктів вздовж автомобільних трас, залізничних та інших шляхів тощо. Дана рекомендація адресована проектним організаціям, що проектують будівництво комунікацій, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які згідно з цим Кодексом мають право приймати рішення про надання земель у власність, постійне користування чи оренду підприємствам та організаціям, які будують та експлуатують вищезазначені комунікації, а також право змінювати цільове призначення земельних ділянок. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 24. Земельні ділянки державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій
1. Державним і комунальним сільськогосподарськимпідприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
2. Державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи і організації можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб.
3. У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припиняються.
Земельні ділянки із земель державної і комунальної власності надаються державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва тільки у постійне користування.
Це обумовлено тим, що державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації є об’єктами права власності відповідно держави чи територіальної громади села, селища чи міста. Тому все майно зазначених підприємств, установ та організацій, у тому числі неприватизовані земельні ділянки, є об’єктом відповідно права державної чи комунальної власності. Що стосується приватизованих земельних ділянок сільськогосподарського призначення, то державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть користуватися ними виключно на праві оренди. Крім цього, державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть отримувати у постійне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Отже, мова йде про державні та комунальні юридичні особи, предметом діяльності яких є: а) проведення наукових досліджень у галузі сільськогосподарського виробництва (наприклад, установи та організації Української академії аграрних наук); б) проведення сільськогосподарської навчальної діяльності (аграрні університети, коледжі, академії, інститути тощо); в) вирощування та реалізація товарної сільськогосподарської продукції.
За загальним правилом, при ліквідації юридичної особи майно, що перебуває у її власності і залишається після погашення кредиторської заборгованості цієї юридичної особи, передається засновнику (засновникам) юридичної особи. Засновниками державного чи комунального підприємства, установи, організації є відповідно держава та територіальні громади. При ліквідації зазначених підприємств, установ та організацій звернення стягнень кредиторів на земельні ділянки, які перебували у їх постійному користуванні, не допускається. Тому такі землі за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням. Якщо державне чи комунальне сільськогосподарське підприємство, установа чи організація користувалися земельною ділянкою на підставі договору оренди, то з ліквідацією такого підприємства, установи чи організації дія договору оренди земельної ділянки припиняється (див. також ст. 26 Закону України «Про оренду землі»). Стаття 25. Приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій
1. При приватизації земель державних і комунальнихсільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки(паю).
2. Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій.
3. Землі у приватну власність працівникам державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа передаються безоплатно.
4. Площа земель, що передаються у приватну власність, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності(лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд).
5. Кожен працівник цього підприємства, установи та організації, а також пенсіонери з їх числа мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості).
6. При обчисленні розміру земельної частки (паю) враховуються сільськогосподарські угіддя, які перебували у постійному користуванні державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, за винятком земель, що залишаються у державній та комунальній власності. Загальний розмір обчисленої для приватизації площі сільськогосподарських угідь поділяється на кількість працівників цих підприємств та пенсіонерів з їх числа.
7. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) працівників відповідних підприємств, установ і організацій та пенсіонерів з їх числа є рівними.
8. Внутрігосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захист насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо можуть бути відповідно до цього Кодексу передані у власність громадян, сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що створені колишніми працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.
9. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у процесі приватизації створюють резервний фонд земель за погодженням його місця розташування з працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа у розмірі до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій.
10. Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.
Стаття 25 Земельного кодексу України визначає юридичну долю земель, які перебувають у постійному користуванні державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, у випадку приватизації останніх. Коли зазначені підприємства передаються у приватну власність за рішенням їх власників — відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування — то такі землі підлягають передачі у власність працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа. Кожен працівник чи пенсіонер має право на отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) безоплатно.
Слід зазначити, що правовий режим земельної частки (паю), на яку мають право працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, істотно відрізняється від правового режиму земельної частки (паю), яку отримали члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, що володіли землею на праві колективної власності. По-перше, право на земельну частку (пай), яку отримали члени колективних сільськогосподарських підприємств, посвідчувалося виданим від імені держави правовстановлюючим документом — сертифікатом на право на земельну частку (пай), тоді як видача таких сертифікатів громадянам, які отримують земельні частки (паї) із земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв’язку з їх приватизацією, законодавством не передбачена. По-друге, право на земельну частку (пай), яку отримали члени колективних сільськогосподарських підприємств, є об’єктом ринкового обігу: воно може відчужуватися на підставі цивільно-правових угод, які не заборонені законом. А право на земельну частку (пай), яку отримують працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, не є об’єктом ринкового обігу. Це право набувається ними на досить недовгий строк (2—4 місяці), а саме на період з моменту прийняття рішення про виділення земельних часток (паїв) до завершення землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) в натурі у вигляді земельних ділянок та видачі громадянам — власникам цих ділянок державних актів на право власності на землю.
Процес отримання у приватну власність земельної ділянки із земель, що перебувають у постійному користуванні державного чи комунального підприємства, установи чи організації, починається зі звернення їх працівників до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу їм у власність земельних ділянок. Таке клопотання може бути прийняте на зборах трудового колективу працівників, рішення яких оформляються протоколом зборів. Водночас, якщо не всі працівники підприємства виявлять бажання отримати земельну частку (пай) із земель підприємства, то це не є перешкодою для отримання такої частки іншими працівниками, у тому числі пенсіонерами. Якщо бажання отримати земельну ділянку у приватну власність виявлять декілька працівників підприємства, то клопотання можуть подаватися індивідуально кожним, хто бажає отримати землю у приватну власність. Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій (ст. 118 ЗК України).
Приватизація земельних ділянок працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа здійснюється безоплатно. Однак вони мають оплатити вартість землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості), та складання державного акта на право власності на землю.
Приватизації підлягають не всі землі, які перебувають у постійному користуванні державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а лише сільськогосподарські угіддя. Так, приватизації не підлягають землі лісового та водного фондів, що входять до складу земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, крім невеликих (3—5 га) замкнутих ділянок, що входять до складу сільсьгосподарських угідь. Крім цього, частина сільськогосподарських угідь таких підприємств, установ та організацій підлягає виділенню у так званий резервний фонд, який залишається у державній чи комунальній власності. Площа сільськогосподарських угідь, які можуть бути виділені у резервний фонд земель, може складати до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які перебувають у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій. Конкретний розмір резервного фонду земель установлюється відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Місце розташування земель, що включаються до резервного фонду, обов’язково погоджується з працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа. З цією метою перед розподілом земель працівники зазначених підприємств, установ та організацій повинні бути ознайомлені з проектною документацією (Проектом організації території земельних часток (паїв) тощо), складеною землевпорядною організацією, і мати можливість внести свої пропозиції щодо розміщення резервного фонду земель.
Кожен працівник, у тому числі пенсіонер, державного або комунального сільськогосподарського підприємства, установи чи організації має право на отримання земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю). Земельна частка (пай) являє собою умовну, розрахункову площу землі, розмір якої визначається в умовних кадастрових гектарах. Розмір земельної частки (паю) працівників одного підприємства, установи та організації є однаковим. Він визначається шляхом поділу призначеної для приватизації площі сільськогосподарських угідь на кількість працівників цих підприємств та пенсіонерів з їх числа.
Приватизація державного чи комунального сільськогосподарського підприємства, установи чи організації означає його ліквідацію. Тому в Земельному кодексі визначаються також можливі шляхи подальшого використання частини несільськогосподарських угідь, що входили до складу земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які ліквідуються. Мова йде про внутрішньогосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо. Відомо, що такі землі разом із сільськогосподарським угіддями становили єдиний земельно-господарський комплекс. Тому Кодекс містить рекомендацію органам виконавчої влади та місцевого самоврядування передавати такі землі у власність тих приватних сільськогосподарських підприємств, які створюються працівниками ліквідованих державних чи комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також громадянам для сільськогосподарських та інших потреб.
Категорійна належність резервного фонду земель після ліквідації державного чи комунального сільськогосподарського підприємства не змінюється. Такі землі залишаються у складі земель сільськогосподарського призначення і підлягають подальшому перерозподілу та використанню за їх цільовим призначенням. Тому вони можуть надаватися громадянам і юридичним особам України у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва або для іншого сільськогосподарського використання — індивідуального чи колективного садівництва та ведення особистого селянського господарства. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 26. Використання земельних ділянок з меліоративними системами
Земельні ділянки, одержані громадянами внаслідок приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані та функціонують меліоративні системи, використовуються спільно на підставі угоди. У разі відсутності згоди щодо спільного використання зазначених земельних ділянок питання вирішується в судовому порядку.
Як відомо, на значній частині сільськогосподарських земель нашої країни свого часу були проведені роботи по їх докорінному поліпшенню, зокрема, роботи зі зрошення посушливих чи осушення перезволожених земель. У результаті проведення зазначених робіт на сільськогосподарських землях була побудована розгалужена мережа меліоративних споруд (міжгосподарських та внутрішньогосподарських каналів, насосних станцій тощо). У зв’язку з паюванням меліорованих земель у ст. 26 встановлені додаткові вимоги щодо використання громадянами належних їм на праві власності земельних ділянок, які розташовані в межах однієї меліоративної системи. Поняття «меліоративна система» визначене в Законі України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р. Згідно з цим Законом меліоративна система являє собою технологічно цілісну інженерну інфраструктуру, що включає в себе такі окремі об’єкти, як меліоративна мережа каналів, трубопроводів (зрошувальних, осушувальних, осушувально-зволожувальних, колекторно-дренажних) з гідротехнічними спорудами і насосними станціями, захисні дамби, спостережна мережа, дороги і споруди на них, взаємодія яких забезпечує управління водним, тепловим, повітряним і поживним режимом ґрунтів на меліорованих землях. При цьому розрізняються меліоративні системи загальнодержавного значення, міжгосподарські меліоративні системи та внутрішньогосподарські меліоративні системи. У коментованій статті йдеться про внутрішньогосподарські меліоративні системи, тобто меліоративні системи, що знаходяться в межах земель одного власника (користувача) і забезпечують подачу, розподіл та відведення води на цих землях. Слід зазначити, що на час прийняття Закону «Про меліорацію земель» ще існували колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) з їх великими земельними масивами меліорованих земель, що обслуговувались однією внутрішньогосподарською меліоративною системою. У процесі реорганізації КСП останні припинили свою діяльність, а їх члени отримали право на виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі у вигляді окремих земельних ділянок. З реалізацією власниками земельних часток (паїв) зазначеного права та отримання у приватну власність земельних ділянок внутрішньогосподарські меліоративні системи колишніх КСП перестали бути внутрішньогосподарськими. Усе це зумовило нечіткість їх правового режиму, зокрема неясність питання про те, хто є власником зазначеної меліоративної системи і хто має підтримувати її функціонування.
Саме на уточнення цього питання спрямована норма ст. 26. У ній міститься вимога до власників земельних ділянок, розташованих у сфері дії однієї внутрішньогосподарської меліоративної системи колишнього КСП, щодо забезпечення спільного використання належних їм земельних ділянок на підставі угоди. У даній статті чітко визначені критерії меліоративної системи, наявність яких робить обов’язковим застосування правила ст. 26, а саме: 1) наявність зазначеної меліоративної системи; 2) дана меліоративна система перебуває у справному стані і є діючою (функціонуючою). Останнє є дуже важливим, оскільки в Україні є велика кількість земель з несправними (нефункціонуючими) меліоративними системами, які (землі) через недосконалість чинного законодавства не виключені зі складу меліорованих (тобто зі складу земель, на яких штучно регулюється повітряний та водний режим саме за допомогою меліоративних систем). Отже, викладена у ст. 26 вимога стосується лише тих земельних ділянок, які розташовані у сфері технологічної дії справної (функціонуючої) меліоративної системи. Суть цієї вимоги полягає в тому, що власники меліорованих земельних ділянок є технологічно залежними від зазначеної меліоративної системи і зобов’язані забезпечити використання належних їм на праві власності земельних ділянок таким чином, щоб уможливити нормальну експлуатацію меліоративної системи та використання земельних ділянок як меліорованих (зрошуваних чи осушуваних).
Іншими словами, у ст. 26 йдеться не про спільний обробіток окремих земельних ділянок, а саме про спільне забезпечення функціонування меліоративної системи. Порядок спільного використання меліоративної системи власниками окремих земельних ділянок, які знаходяться у сфері технологічної дії такої системи, повинен бути визначений в угоді (договорі), укладеній усіма власниками таких ділянок. У разі, якщо один чи більше власників земельних ділянок ухиляються від укладення такої угоди, інші власники земельних ділянок можуть звернутися до суду з заявою про примусове укладення угоди про спільне використання меліоративної системи. В угоді можуть бути визначені певні обмеження на використання земельних ділянок їх власниками, якщо такі обмеження необхідні для забезпечення ефективного функціонування спільної меліоративної системи. Стаття 27. Збереження права на землю сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, особистих селянських і фермерських господарств
Сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства, які об’єднуються в асоціації та інші організаційно-правовіформи, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором.
Приватні сільськогосподарські підприємства, установи та організації, які є власниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення, громадяни, які займаються веденням особистих селянських і фермерських господарств, мають право утворювати між собою, а також з іншими підприємствами та організаціями різні об’єднання для задоволення власних економічних інтересів. У ст. 27 йдеться про об’єднання зазначених виробників сільськогосподарської продукції в асоціації та інші організаційно-правові форми, за яких, по-перше, ці сільськогосподарські підприємства, установи та організації, фермерські господарства зберігають статус юридичної особи (особисті селянські господарства — організаційно-правову самостійність), по-друге, створені сільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, особистими селянськими і фермерськими господарствами асоціації та інші організаційно-правові форми набувають статусу юридичної особи.
При створенні асоціації чи іншої організаційно-правової форми, що має статус юридичної особи, учасники такого об’єднання зберігають право власності на належні їм земельні ділянки сільськогосподарського призначення, якщо в договорі про об’єднання не зазначено протилежне. Приватне сільськогосподарське підприємство, установа та організація, фермерське господарство, що є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення, а також громадяни, які ведуть особисте селянське господарство на приватизованих земельних ділянках, мають право укласти з іншими учасниками об’єднання договір про створення асоціації чи іншої організаційно-правової форми зі статусом юридичної особи із зазначенням у ньому, що вся чи частина належної йому на праві власності земельної ділянки передається у власність цієї юридичної особи.
Водночас, якщо створена сільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, особистими селянськими і фермерськими господарствами асоціація чи інша організаційно-правова форма не має статусу юридичної особи, то право власності на землі до неї не переходить.
Слід зазначити, що згідно з чинним законодавством приватні сільськогосподарські підприємства, установи та організації, фермерські господарства можуть бути реорганізовані шляхом злиття зі створенням на їх основі нової сільськогосподарської юридичної особи. За такої форми реорганізації сільськогосподарські підприємства, установи та організації, фермерські господарства припиняють свою діяльність, а всі їх права та обов’язки, у тому числі право на землю та інше майно, переходять до новоствореної юридичної особи в порядку правонаступництва. Отже, до правонаступника переходить і право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які перебували у власності реорганізованих сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, фермерських господарств. Стаття 28. Земельні ділянки сільськогосподарських підприємств
1. Сільськогосподарським підприємствам, установам таорганізаціям, крім державних і комунальних, землі сільськогосподарського призначення можуть належати на праві власності.
2. Право власності на землю цих підприємств може набуватися шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників та придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.
3. Реалізація права власності на землю зазначеними сільськогосподарськими підприємствами здійснюється відповідно до закону.
Земельний кодекс України установив диференційований власнісний статус земель сільськогосподарського призначення, які використовуються сільськогосподарськими юридичними особами для ведення товарного та підсобного сільськогосподарського виробництва. Такі землі можуть належати на праві власності лише приватним сільськогосподарським юридичним особам. До них належать усі сільськогосподарськіпідприємства, установи та організації, крім тих, які перебувають у власності держави чи територіальних громад. Державні і комунальні сільськогосподарські юридичні особи, на відміну від приватних, можуть володіти землями сільськогосподарського призначення на праві постійного користування. Проте слід зауважити, що як приватні, так і державні та комунальні сільськогосподарські юридичні особи можуть використовувати земельні ділянки на підставі договору оренди землі.
Приватні сільськогосподарські юридичні особи можуть набувати право власності на землю усіма незабороненими законом способами, перелік яких не є вичерпним. Так, по-перше, приватна сільськогосподарська юридична особа набуває право власності на ті земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які вносяться засновниками цієї юридичної особи до її статутного фонду. По-друге, приватна сільськогосподарська юридична особа може набути право власності на землю на підставі цивільно-правових угод — договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо.
Положення п. 3ст. 28 стосується насамперед органів державної влади, які наділені повноваженнями видавати правові акти. Зміст цього пункту полягає в тому, що згідно з Конституцією України (ст. 14) право власності набувається і реалізується виключно відповідно до закону. Тому питання реалізації права власності на землю можуть регулюватися лише нормами закону. Органи державної влади, які наділені повноваженнями приймати лише підзаконні акти (Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади України), мають право видавати правові акти, спрямовані на забезпечення положень закону щодо реалізації права власності на землю. Водночас положення цього пункту ст. 28 стосуються і приватних сільськогосподарських юридичних осіб. У випадку укладення такими особами угоди про набуття права власності на землю, керуючись підзаконним правовим актом, який суперечить чи не відповідає вимогам закону, то така угода може бути визнана недійсною. Стаття 29. Визначення місця розташування земельних ділянок громадян при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій
1. При ліквідації сільськогосподарських підприємств,установ та організацій переважне право на отримання земельних ділянок поруч з населеними пунктами мають власники земельних часток (паїв), які проживають у цих населених пунктах.
2. Місце розташування земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування відповідно до землевпорядних проектів, які затверджуються зборами власників земельних часток (паїв).
Коментована стаття визначає правові наслідки ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, працівники (члени) яких мають право на земельну частку (пай). Дія даної статті стосується ліквідації сільськогосподарських підприємств двох типів, а саме: державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, які ліквідуються у зв’язку з їх приватизацією (ст. 25 ЗК України) та колективних і інших сільськогосподарських підприємств, які отримали землю у колективну власність до 1 січня 2002 р. Обов’язковою умовою ліквідації зазначених сільськогосподарських підприємств, установ та організацій є виділення в натурі земельних часток (паїв) їх працівникам (членам). Положення даної статті не поширюються на ліквідацію: 1) сільськогосподарських підприємств, які є правонаступниками колективних та інших сільськогосподарських підприємств — суб’єктів права колективної власності на землю; 2) приватних сільськогосподарських підприємств, створених (заснованих) громадянами та приватними юридичними особами. Працівники таких підприємств не мають права на отримання земельної частки (паю) із земель цих підприємств. Щодо засновників зазначених підприємств, то у випадку ліквідації останніх засновники можуть мати право на частку земель підприємств, що ліквідуються, якщо це передбачено установчими документами підприємств.
У процесі ліквідації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, які ліквідуються у зв’язку з їх приватизацією, та колективних і інших сільськогосподарських підприємств, які отримали землю у колективну власність до 1 січня 2002 p., ці підприємства або їх працівники (члени) укладають договір з землевпорядною організацією на виконання відповідних землевпорядних робіт, у результаті яких має бути підготовлена землевпорядна документація, в тому числі Проект організації території земельних часток (паїв), у якому проектуються земельні ділянки у розмірі відповідних земельних часток (паїв). Місце розташування земельних часток (паїв) має бути спроектоване таким чином, щоб при виділенні їх у натурі кожний власник земельної частки (паю) отримав якнайближчу до населеного пункту, в якому він проживає, вільну земельну ділянку. Саме тому перед перенесенням у натуру (на місцевість) такий землевпорядний проект підлягає затвердженню загальними зборами власників земельних часток (паїв). Проте слід зауважити, що рішення загальних зборів має юридичну силу лише для тих власників земельних часток (паїв), які взяли участь у зборах і погодилися з їх рішенням.
Слід зазначити, що держава гарантує кожному громадянину — власнику земельної частки (паю) право на виділення її в натурі у вигляді земельної ділянки та отримання державного акта на право власності на землю. Це означає, що якщо всі чи частина працівників (членів) сільськогосподарського підприємства, що ліквідується, не виявлять бажання отримати земельні ділянки у розмірі земельних часток (паїв) або не візьмуть участь у загальних зборах власників таких паїв, то це не позбавляє зацікавленого громадянина права на отримання земельної частки (паю) у натурі. У разі виникнення спору такий громадянин може звернутися за захистом належного йому права на виділення земельної частки (паю) у натурі до суду. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 30. Розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств
1. При ліквідації сільськогосподарських підприємств несільськогосподарські угіддя, що перебували у їх власності, розподіляються відповідно до установчих документів цих підприємств або за згодою власників земельних часток (паїв). У разі недосягнення згоди це питання вирішується в судовому порядку.
2. Земельні ділянки державної і комунальної власності, які перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування відповідно до цього Кодексу.
У складі земель сільськогосподарського призначення, наданих сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, завжди представлені як сільськогосподарські, так і несільськогосподарські угіддя. До останніх належать землі загального використання (внутрішньогосподарські шляхи, господарські двори тощо), ділянки, забудовані господарськими будівлями і спорудами тощо. Коментована стаття визначає порядок розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації:
1) колективних та інших сільськогосподарських підприємств, які отримали землю у колективну власність до 1 січня 2002 р,, а їх члени отримали право на земельну частку (пай);
2) державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, які ліквідуються не у зв’язку з їх приватизацією, а через недоцільність їх подальшої діяльності, банкрутство тощо.
При ліквідації колективного та іншого сільськогосподарського підприємства, якому земля була передана у колективну власність, сільськогосподарські угіддя підлягають розподілу між його членами, які отримали право на земельну частку (пай), а несільськогосподарські угіддя розподіляються відповідно до положень установчих документів (статуту) такого сільськогосподарського підприємства. На жаль, установчі документи переважної більшості колективних сільськогосподарських підприємств не містили положень про розподіл несільськогосподарських угідь таких підприємств, або ж містили (дублювали) положення ст. 5 ЗК України 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 p.). Згідно з цією статтею несільськогосподарські угіддя таких підприємств підлягали передачі у відання відповідних рад, тобто у власність держави.
Якщо ж розподіл несільськогосподарських угідь колективного сільськогосподарського підприємства здійснюється після 1 січня 2002 р. (дати набрання чинності новим ЗК України), то норми ст. 5 Земельного кодексу України 1990 р. не застосовуються. Розподіл несільськогосподарських угідь має відбуватися відповідно до вимог цієї статті, а саме у порядку, визначеному зборами власників земельних часток (паїв). При цьому рішення зборів матимуть юридичну силу: а) за умови присутності на них всіх власників земельних часток (паїв), які отримали такі паї із земель даного сільськогосподарського підприємства; б) якщо всі власники земельних часток (паїв) дійшли згоди щодо порядку розподілу несільськогосподарських угідь. Рішення зборів оформлюється протоколом, який підписується головуючим на зборах та секретарем. Таке рішення підлягає реалізації землевпорядною організацією, яка на місцевості проводить роботи щодо відмежування несільськогосподарських угідь від інших земель сільськогосподарського підприємства та оформляє відповідну землевпорядну документацію.
Що стосується розподілу несільськогосподарських угідь, які є власністю приватних сільськогосподарських підприємств, що ліквідуються, то він здійснюється відповідно до установчих документів (статуту, договору про створення та діяльність) таких підприємств. Слід зауважити, що якщо приватне сільськогосподарське підприємство має заборгованість, яку не може погасити за рахунок грошових коштів, то його майно, у тому числі земля, може стати об’єктом звернення стягнення для задоволення вимог кредиторів і бути проданим на прилюдних торгах. Несільськогосподарські угіддя, які перебували у користуванні приватних сільськогосподарських підприємств, що ліквідуються, підлягають поверненню власникам таких угідь — державі, відповідній територіальній громаді, відповідній фізичній чи юридичній особі.
Ліквідація державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій може проводитись у зв’язку з їх приватизацією, з ініціативи їх власників — держави чи відповідних територіальних громад, а також через банкрутство чи звернення стягнення на майно таких підприємств, установ та організацій. Оскільки порядок розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв’язку з їх приватизацією визначений у п. 8 ст. 25 цього Кодексу, то норми коментованої статті стосуються лише розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації зазначених підприємств, установ та організацій через недоцільність їх подальшої діяльності (тобто за рішенням власника), банкрутство чи звернення стягнення на їх майно. У таких випадках несільськогосподарські угіддя таких підприємств, установ та організацій за рішенням власника земель — відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування — включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування громадянам та юридичним особам для сільськогосподарського використання відповідно до цього Кодексу. Стаття 31. Землі фермерського господарства
1. Землі фермерського господарства можуть складатисяіз:
а) земельної ділянки, що належить на праві власностіфермерському господарству як юридичній особі;
б) земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності;
в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
2. Громадяни — члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).
З набуттям цим Кодексом чинності істотно змінився правовий режим земель фермерських господарств. По-перше, назва цього виду господарювання на селі набула логічного звучання — фермерське господарство, а не селянське (фермерське) господарство, як це було до прийняття нового ЗК України. По-друге, за ЗК України 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 р.) суб’єктами права власності на земельні ділянки, надані для ведення селянського (фермерського) господарства, були лише громадяни, що заснували і вели таке господарство. Селянські (фермерські) господарства як юридичні особи не були суб’єктом права власності на землю. Вони могли лише орендувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення для потреб ведення фермерського господарства. З 1 січня 2002 р. землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Таким чином, земельні ділянки одного фермерського господарства можуть мати різний власнісний статус.
ЗК України містить ще одну важливу новелу щодо правового режиму земель фермерських господарств. Стаття 31 надає громадянам — членам фермерського господарства право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Це означає, що якщо кількість громадян — членів одного фермерського господарства становить двоє і більше осіб, то кожен з них має право на безоплатне отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю). За ЗК України 1990 р. право на безоплатне отримання земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства мав лише голова фермерського господарства. Інші члени фермерського господарства такого права не мали. До того ж, розмір земельної ділянки, яка надавалася громадянам для ведення фермерського господарства у власність безоплатно, дорівнював не розміру земельної частки (паю), а розміру так званої середньої земельної частки, яка, як правило, була меншої від земельної частки (паю). Стаття 32. Приватизація земельних ділянок членами фермерських господарств
1. Громадянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельноїчастки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.
2. Дія частини першої цієї статті не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай).
Коментована стаття містить норму, яка урівнює громадян-фермерів з колишніми членами реформованих колективних сільськогосподарських підприємств щодо права на безоплатне отримання сільськогосподарських земель у власність. У результаті паювання сільськогосподарських земель колишніх колективних сільськогосподарських підприємств кожен член такого підприємства безоплатно отримав земельну частку (пай), яку можна виділити в натурі у вигляді конкретної земельної ділянки. Залежно від місця розташування колективного сільськогосподарського підприємства розмір земельної частки (паю) варіює від 1,5—2 га у західних регіонах до 10—15 га у південно-східних та південних регіонах країни. Із введенням у дію цього Кодексу громадяни-фермери також отримали право на безоплатну приватизацію земельних ділянок сільськогосподарського призначення у розмірі земельної частки (паю).
У ст. 32 уточнюється порядок безоплатного отримання членами фермерського господарства земельних ділянок у власність із земель, які надані у постійне користування для ведення фермерського господарства. По-перше, право на отримання безоплатно у власність земельної ділянки із зазначених земель має кожен член фермерського господарства, а не тільки голова господарства, незважаючи на те, що земельна ділянка надана у постійне користування для ведення фермерського господарства його голові. По-друге, розмір земельної частки (паю), на основі якого визначається розмір земельної ділянки, що передається безоплатно у власність членові фермерського господарства, дорівнює розміру земельної частки (паю), право на яку отримали колишні члени розташованого в межах відповідної ради сільськогосподарського підприємства.
Однак, якщо член фермерського господарства отримав право на земельну частку (пай), будучи членом сільськогосподарського підприємства, землі якого паювалися, то він не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки як член фермерського господарства відповідно до п. 1 цієї статті. Стаття 33. Земельні ділянки особистих селянських господарств
1. Громадяни України можуть мати на праві власностіта орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.
2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди.
3. Використання земель особистого селянського господарства здійснюється відповідно до закону.
Земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства — новий вид землеволодіння громадян. Аналогом даного виду господарювання громадян за ЗК України 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 р.) було ведення особистого підсобного господарства. Як і ведення особистого підсобного господарства, ведення особистого селянського господарства має на меті виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб громадянина — власника господарства та членів його сім’ї у вирощуваній сільськогосподарській (як рослинницькій, так і тваринницькій) продукції, а також реалізацію надлишків такої продукції на ринку. Однак на відміну від земельних ділянок, що надавалися громадянам для ведення особистого підсобного господарства, розмір яких жорстко регламентувався і не повинен був перевищувати двох гектарів, розмір земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства не обмежується. Громадяни, які отримали земельні частки (паї) при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств, мають право розширити свої особисті селянські господарства шляхом приєднання (після виділення у натурі) зазначених паїв до існуючого господарства або створити нове особисте селянське господарство.
Особисте селянське господарства не має статусу юридичної особи. Суб’єктом права на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства є громадянин. І хоча особисте селянське господарство ведуть, як правило, всі члени сім’ї громадянина, якому надана земельна ділянка, воно не є сімейним. Кожен повнолітній член сім’ї має право на отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.
Громадяни України мають право на отримання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства як у власність, так і в оренду. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть засновувати та вести в Україні особисті селянські господарства виключно на праві оренди землі.
ЗК України визначає лише основи земельно-правового статусу особистих селянських господарств. Детально використання земель таких господарств регулюється Законом України «Про особисте селянське господарство». Стаття 34. Землі для сінокосіння і випасання худоби
1. Громадяни можуть орендувати земельні ділянки длясінокосіння і випасання худоби.
2. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища.
Громадяни України, а також іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на отримання в оренду земельних ділянок для сінокосіння (сіножаті) та випасання худоби (пасовища). Зазначене право громадян може бути реалізоване за рахунок земель, що перебувають у державній, комунальній та приватній власності. У даній статті йдеться про право оренди громадянами земельних ділянок зі складу громадських сіножатей та пасовищ, створених на землях державної та комунальної власності за рішенням відповідно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, та зі складу сільськогосподарських угідь, що перебувають у запасі та резервному фонді. Однак громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби також із земель сільськогосподарського призначення, які перебувають увласності громадян та юридичних осіб, якщо у складі таких земельних ділянок є сіножаті та пасовища.
Мета використання земельних ділянок, наданих громадянам для сінокосіння та випасання худоби, аналогічна тій, з якою використовуються земельні ділянки, надані для ведення особистого селянського господарства, — задоволення потреб громадян у сільськогосподарських продуктах. Водночас земельні ділянки для сінокосіння та випасання худоби мають дещо інший правовий режим. По-перше, за цільовим призначенням земельні ділянки, надані для сінокосіння та випасання худоби, — це ділянки сільськогосподарського призначення, які повинні використовуватися виключно як сінокіс чи пасовище. Переводити такі ділянки в інші види сільськогосподарських угідь — ріллю чи багаторічні насадження — заборонено. По-друге, земельні ділянки для сінокосіння та випасання худоби є тимчасовим видом землекористування громадян і надаються лише в оренду відповідно до Закону України «Про оренду землі». По-третє, земельні ділянки для сінокосіння та випасання худоби можуть надаватися лише громадянам, які утримують худобу (корів, кіз, овець тощо). продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 35. Земельні ділянки для садівництва
1. Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для веденняіндивідуального або колективного садівництва.
2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди.
3. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо.
4. Землі загального користування садівницького товариства є його власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об’єктами загального користування.
5. Приватизація земельної ділянки громадянином —членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства.
6. Використання земельних ділянок садівницьких товариств здійснюється відповідно до закону та статутів цих товариств.
Громадяни мають право на отримання земельних ділянок для садівництва. Садівництво може вестися громадянами як у складі садівницького товариства, що є юридичною особою (колективне садівництво), так і індивідуально, коли громадянин займається даним видом діяльності окремо і незалежно від інших громадян.
Обсяг прав громадянина на отримання земельної ділянки для садівництва залежить від його громадянства. Згідно з ЗК України лише громадяни України мають право на отримання земельних ділянок для ведення садівництва у власність. Крім цього, вони мають також право орендувати земельні ділянки для ведення садівництва. Стосовно іноземних громадян та осіб без громадянства, то вони можуть використовувати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди.
Основним джерелом отримання громадянами земельних ділянок для садівництва є землі сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній або комунальній власності. Однак дана стаття не забороняє використання для ведення садівництва земельних ділянок, взятих в оренду у громадян та юридичних осіб. Громадяни — власники земельних ділянок, наданих їм для садівництва, мають право передавати їх в оренду іншим громадянам, але без зміни цільового призначення таких ділянок, тобто тільки для садівництва.
Основним цільовим призначенням таких земельних ділянок є закладення та вирощування садів (деревних та кущових плодових насаджень). Однак частина наданої громадянину земельної ділянки для садівництва може використовуватися для будівництва та експлуатації житлового будинку і господарських будівель, необхідних для сезонного проживання громадянина та членів його сім’ї, а також для зберігання господарського інвентаря, вирощеної продукції тощо. Однак, використання громадянином наданої для садівництва земельної ділянки лише для зведення житлового будинку та господарських споруд є порушенням цільового призначення такої земельної ділянки. Закладення та вирощування багаторічних плодових насаджень є основною кваліфікуючою ознакою цільового призначення та цільового використання земельних ділянок, наданих для садівництва.
Земельні ділянки, які надаються садівницьким товариствам для ведення громадянами колективного садівництва, складаються з двох частин: земель загального користування та земель, які власне використовуються для садівництва і закріплюються за громадянами — членами садівницького товариства. Землі загального користування садівницького товариства і земельні ділянки, закріплені за його членами» мають різний правовий режим. Землі загального користування садівницького товариства є об’єктом його приватної власності як юридичної особи. До таких земель належать ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об’єктами загального користування. Земельні ділянки садівницького товариства, які закріплюються за його членами, призначені для закладення та вирощування багаторічних плодових насаджень, а також для зведення та експлуатації житлового будинку та господарських споруд. Такі земельні ділянки передаються громадянам — членам товариства у власність.
При створенні садівницького товариства земельна ділянка, що виділяється садівницькому товариству, поділяється на землі загального користування, які передаються у власність товариству як юридичній особі, та на земельні ділянки для закладення та вирощування плодових насаджень, які передаються у власність кожному члену товариства. Однак, якщо садівницьке товариство було створене до введення в дію цього Кодексу (до 1 січня 2002 р.) і отримало землю у так звану колективну власність або в постійне користування, то до 1 січня 2005 р. така земля має бути отримана у приватну власність: землі загального користування — у приватну власність товариства, земельні ділянки під садовими насадженнями — у приватну власність членів товариства. Ініціатива щодо приватизації зазначених ділянок має виходити від товариства та його членів під загрозою втрати права на такі ділянки після 1 січня 2005 р.
Громадянин — член садівницького товариства, якому виділена земельна ділянка для садівництва, має право на її безоплатну приватизацію за умови, що її розмір не перевищує 0,12 гектара (ст. 121 ЗК України) та що такий громадянин не отримав раніше земельну ділянку, призначену для індивідуального чи колективного садівництва, у приватну власність безоплатно. Приватизація земельної ділянки громадянином — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства шляхом подання заяви до правління товариства або до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування.
Садівницьке товариство є юридичною особою, яка діє відповідно до цього Кодексу, згідно з законодавством України та статутом товариства. Статутом товариства можуть встановлюватися правила щодо користування його членами землями загального призначення, а також обов’язки членів щодо охорони земель, боротьби з хворобами рослин тощо. Слід зауважити, що громадянин, якому земельна ділянка для садівництва належить на праві власності, має право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися нею на власний розсуд. Так, він може передати належну йому земельну ділянку іншому громадянинові в оренду для ведення садівництва або здійснити відчуження ділянки в установленому законом порядку. Статутом не можуть встановлюватися обмеження на використання громадянином (власником чи орендарем) земельної ділянки для садівництва. Такі обмеження можуть встановлюватися законом або договором (ст. 110 ЗК України). Водночас, якщо при створенні садівницького товариства його члени уклали установчий договір про створення та діяльність такого товариства і передбачили в ньому ряд обмежень щодо використання земельних ділянок членів товариства, то такі обмеження мають юридичну силу і обов’язкові для всіх громадян, які підписали такий договір. Стаття 36. Земельні ділянки для городництва
1. Громадянам або їх об’єднанням із земель державноїабо комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва.
2. На земельних ділянках, наданих для городництва, закладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд не допускається.
3. На земельних ділянках, наданих для городництва, можуть бути зведені тимчасові споруди для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудовані тимчасові споруди підлягають знесенню власниками цих споруд за їх рахунок.
Земельні ділянки для городництва — землі сільськогосподарського призначення, які надаються громадянам для задоволення їх потреб переважно у рослинницькій сільськогосподарській продукції, не пов’язаній з вирощуванням багаторічних плодових насаджень, сінокосінням та випасанням худоби. Отже, за типом сільськогосподарських угідь земельні ділянки для городництва є орними землями (ріллею).
Суб’єктами права користування земельними ділянками для городництва є громадяни та їх об’єднання. Це означає, що такі ділянки можуть надаватися в користування як окремому громадянинові, так і групі громадян, які утворили об’єднання громадян відповідно до Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. Громадянам або їх об’єднанням земельні ділянки для городництва надаються лише в оренду. Якщо земельна ділянка надається для городництва із земель державної або комунальної власності, то орендодавцями виступають відповідні органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Земельні ділянки для городництва надаються громадянам та їх об’єднанням на підставі договору оренди. Іншими словами, землекористування для ведення городництва завжди є тимчасовим. Саме тому на таких земельних ділянках не допускаються види сільськогосподарського використання земель, пов’язані зі створенням об’єктів нерухомості: закладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд. На земельних ділянках для городництва дозволяється лише зведення тимчасових споруд для зберігання інвентаря та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначених земельних ділянок побудовані тимчасові споруди підлягають знесенню їх власниками (орендарями ділянок) без компенсації. Стаття 37. Право несільськогосподарських підприємств, установ та організацій на землю
1. Приватні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати у власність або оренду землі сільськогосподарського та іншого призначеннядля ведення підсобного господарства.
2. Державні та комунальні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати в оренду землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства.
Згідно з ЗК України земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть використовуватися не тільки сільськогосподарським підприємствами, установами і організаціями, а й сільськогосподарськими юридичними особами. Приватні, комунальні та державні несільськогосподарські юридичні особи мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення та деяких інших земель для створення підсобних господарств. Основним завданням підсобних господарств є виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення насамперед потреб працівників несільськогосподарських юридичних осіб, при яких створені підсобні господарства. Тому виробництво на земельній ділянці, наданій для організації підсобного господарства, товарної сільськогосподарської продукції, яка повністю реалізується на ринку, може розглядатися, як порушення її цільового призначення. Підсобні господарства несільськогосподарських підприємств, установ та організацій не мають статусу юридичної особи. Вони можуть створюватися як відокремлені структурні підрозділи (філіали) таких підприємств, установ та організацій. Отже, суб’єктом права на землю для ведення підсобного господарства є несільськогосподарська юридична особа, а не створене нею підсобне господарство.
Незважаючи на спільність цілей створення підсобних господарств при приватних, комунальних та державних несільськогосподарських підприємствах, установах та організаціях для них характерні істотні відмінності у правовому режимі. Так, приватні несільськогосподарські юридичні особи можуть набувати землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства у власність чи оренду. А державні та комунальні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть використовувати такі землі для ведення підсобного господарства виключно на умовах оренди. Глава 6. ЗЕМЛІ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ Стаття 38. Визначення земель житлової та громадської забудови
До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування.
Усі населені пункти України поділяються на дві основні групи: міські (міста республіканського, обласного, районного підпорядкування і селища міського типу) та сільські (села і селища незалежно від їх адміністративної підпорядкованості) поселення. Законодавство України розрізняє також гірські населені пункти та населені пункти, віднесені до курортних. Це здійснюється з метою соціального захисту жителів гірських населених пунктів України, які проживають і працюють у складних природно-кліматичних умовах, та з метою встановлення спеціального оподаткування в курортних населених пунктах. Такий поділ населених пунктів має значення для регулювання земельних відносин, які мають місце в даних пунктах, і є основою для їх архітектурно-планувальної організації, що здійснюється відповідно до розміру і структури поселень.
На сьогодні землі житлової та громадської забудови є самостійною категорією в структурі земельного фонду України. До введення в дію чинного Земельного кодексу України ця категорія входила до складу земель населених пунктів. Крім земель житлової та громадської забудови, у населених пунктах мають місце земельні ділянки промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення; природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних, історико-культурних об’єктів; об’єктів комунального господарства; водногосподарського, лісогосподарського та сільськогосподарського використання; загального користування.
Характерною ознакою земель житлової та громадської забудови є їх розташування у межах населених пунктів. Межею населеного пункту є зовнішня межа населеного пункту, яка відокремлює його від земель іншого призначення. Вона охоплює як забудовані земельні ділянки, так і не забудовані, але призначені для містобудування, обслуговування потреб господарства і жителів населеного пункту. Міська межа визначається проектом планування та забудови міста або техніко-економічним обґрунтуванням розвитку міста. Вона встановлюється і змінюється в порядку, що визначається Верховною Радою України (ст. 6 ЗК України). Межі селищ і сіл встановдюються і змінюються Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами (ст. 7—9 ЗК України).
Правовий режим зазначених земель закріплений також у законах України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 р., в інших нормативних актах.
Землі житлової та громадської забудови складаються із територій, які вже забудовані або підлягають забудові. Крім земель, які знаходяться під будівлями, до цих земель належать дворові та садибні ділянки, які обслуговують будівлі. Під територією розуміється частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.
Житловою забудовою є земельна ділянка, у межах якої розміщується житловий фонд. При житловій забудові передбачається здійснення нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту та благоустрою об’єктів житлового фонду.
У складі житлової забудови розрізняють садибну та несадибну забудови. У житлових зонах населених пунктів можуть мати місце забудови, розташовані на присадибних земельних ділянках, що належать окремим громадянам (садибна забудова). Якщо житлові будинки різної поверховості розташовані на земельних ділянках, що не належать окремим громадянам, йдеться про несадибну забудову.
Громадською забудовою вважається земельна ділянка, на якій розташовані будинки та споруди громадського призначення: будинки дитячих дошкільних закладів, будинки навчальних закладів, будинки та споруди для охорони здоров’я й відпочинку, фізкультурно-оздоровчі та спортивні будинки та споруди; будинки підприємств торгівлі та громадського харчування, будинки підприємств побутового обслуговування населення тощо.
Земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти загального користування, також належать до земель житлової та громадської забудови. Такі земельні ділянки використовуються як шляхи сполучення (вулиці, проїзди, майдани, шляхи, набережні), для задоволення культурно-побутових потреб населення (парки, сквери, бульвари, пляжі, кладовища), для схову, знешкодження та утилізації промислових та побутових відходів, розміщення об’єктів, необхідних для населеного пункту в цілому. Ці земельні ділянки перебувають у комунальній власності і не передаються у приватну власність. Вони можуть надаватися в постійне користування підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності. Експлуатацію цих земель здійснюють, як правило, спеціалізовані підприємства житлово-комунального господарства.
Будівництво об’єктів містобудування здійснюється згідно із законодавством, державними стандартами, нормами та правилами, регіональними і місцевими правилами забудови, містобудівною та проектною документацією. Згідно з державними будівельними нормами територія міста за функціональним призначенням і характером використання поділяється на сельбищну, виробничу і ландшафтно-рекреаційну, а територія сільського населеного пункту — на сельбищну і виробничу.
До сельбищної території належать земельні ділянки, зайняті житловими будинками, громадськими установами, будинками і спорудами (навчальні, проектні, науково-дослідні та інші установи), внутрішньосельбищна, вулично-дорожна і транспортна мережа, а також площі, парки, сади, сквери, бульвари, інші об’єкти зеленого будівництва й місця загального користування. До ландшафтно-рекреаційної території міста належать озеленені ділянки і ділянки, зайняті водними об’єктами у межах забудови міста та його зеленої зони, а також можуть входити парки, лісопарки, міські ліси, ландшафти. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 39. Використання земель житлової та громадської забудови
Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту» іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.
Землі житлової та громадської забудови відповідно до цільового призначення цієї категорії земельного фонду використовуються власниками земельних ділянок і землекористувачами насамперед для спорудження та експлуатації житлових, культурно-побутових та інших будівель і споруд. Суб’єктами права власності або користування (оренди) на землях житлової та громадської забудови виступають юридичні особи і громадяни.
Громадянами земельні ділянки можуть використовуватися для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Земельні ділянки використовуються також юридичними особами: житлово-будівельними (житловими) і гаражно-будівельними кооперативами для житлового та гаражного будівництва і підприємствами, установами і організаціями для управління багатоквартирними жилими будинками.
Порядок використання зазначених земельних ділянок здійснюється на підставі Закону України «Про основи містобудування», Закону України «Про планування і забудову територій», Правил забудови населених пунктів, Державних будівельних норм ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» тощо.
Під містобудуванням (містобудівною діяльністю) розуміється цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об’єднань громадян зі створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, яка включає прогнозування розвитку населених пунктів і територій, планування, забудову та інше використання територій, проектування, будівництво об’єктів містобудування, спорудження інших об’єктів, реконструкцію історичних населених пунктів при збереженні традиційного характеру середовища, реставрацію та реабілітацію об’єктів культурної спадщини, створення інженерної та транспортної інфраструктури.
Використання земельних ділянок для забудови здійснюється відповідно до містобудівної документації. Містобудівна документація являє собою затверджені текстові та графічні матеріали, якими регулюються планування, забудова та інше використання територій. Вона є основою для: вирішення питань раціонального використання територій, регулювання розселення; підготовки обґрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів; підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації; вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єктів містобудування та упорядкування територій; вирішення питань вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи користування земель для містобудівних потреб. До містобудівної документації належать: генеральний план населеного пункту, схема планування території, детальний план території тощо.
Генеральний план населеного пункту визначає принципові питання розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту, а саме: потреби в територіях для забудови та іншого використання; потреби у зміні меж населеного пункту, черговість і пріоритетність забудови та іншого використання території; межі функціонування зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; планувальну структуру та просторову композицію забудови населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення екологічного і санітарно-гігієнічного стану; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання тощо.
Схема планування території визначає потреби у зміні меж населених пунктів, потреби в територіях для містобудівних потреб; зонування територій для забудови та іншого використання; планувальну структуру території, а також інші питання, визначені державними будівельними нормами. Схемами планування територій на місцевому рівні може визначатися доцільність розроблення генеральних планів окремих населених пунктів.
Детальний план території розробляється згідно з генеральним планом населеного пункту для окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови населених пунктів. Цим планом визначається розташування червоних ліній, ліній регулювання забудови; розташування окремих земельних ділянок та об’єктів містобудування, вулиць, проїздів, пішохідних зон, щільність, поверховість, інші параметри забудови; розташування інженерно-транспортної інфраструктури; принципи формування архітектурно-просторової композиції забудови; інші вимоги, визначені державними будівельними нормами.
Використання земельних ділянок для потреб, які не пов’язані з їх забудовою, здійснюється відповідно до плану земельно-господарського устрою населеного пункту. Він розробляється для міст і селищ, затверджується відповідною місцевою радою і використовується для обґрунтування, розробки і подальшої реалізації на землях населеного пункту необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів щодо освоєння, поліпшення якості земель, їх раціонального використання, охорони та захисту від руйнівних процесів тощо. План земельно-господарського устрою населеного пункту є обов’язковим для виконання органами державного управління, місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями і громадянами.
Державні стандарти, норми і правила встановлюють комплекс якісних та кількісних показників і вимог, які регламентують розробку і реалізацію містобудівної документації, проектів конкретних об’єктів з урахуванням соціальних, природно-кліматичних, гідрогеологічних, екологічних та інших Умов і спрямовані на забезпечення формування повноцінного життєвого середовища. Державні стандарти, норми і правила щодо планування, забудови та іншого використання територій, проектування і будівництва об’єктів містобудування розробляються і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань містобудування та архітектури, іншими центральними органами виконавчої влади в порядку, визначеному законом.
При використанні земель житлової та громадської забудови необхідно дотримуватися регіональних і місцевих правил забудови. Регіональні правила забудови — нормативно-правовий акт, яким встановлюється загальний для територій і населених пунктів області, АР Крим (крім міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення АР Крим, міст обласного значення) порядок планування, забудови та іншого використання територій і окремих земельних ділянок. Зазначені акти розробляються і затверджуються на основі типових регіональних правил забудови. Місцеві правила забудови — нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування, забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.
Надання земельних ділянок для забудови здійснюється за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою. Це зумовлено необхідністю враховувати при плануванні та забудові населених пунктів норми санітарного законодавства, яке вимагає у процесі цієї діяльності створювати найбільш сприятливі умови для життя, а також для збереження і зміцнення здоров’я громадян.
Надані в користування або у власність земельні ділянки для забудови повинні використовуватися лише для відповідних цілей — здійснення різних видів будівництва і подальшого обслуговування будівель і споруд. Стаття 40. Земельні ділянки для будівництва таобслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва
Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.
Громадяни України, реалізовуючи свої земельні права, за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно набувати у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Право на безоплатну передачу для зазначених потреб виникає у громадян у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, і в разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності за нормами безоплатної приватизації, встановленими ст. 121 ЗК України. Ці норми складають: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара. Безоплатна передача земельних ділянок для зазначених цілей здійснюється лише один раз. Порядок передачі земельних ділянок у межах безоплатної приватизації встановлений ст. 118 ЗК України.
Якщо норма безоплатної приватизації земельної ділянки не задовольняє громадянина, він може понад визначені норми набувати у власність земельну ділянку на підставі цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування тощо. У разі купівлі-продажу продавцями таких земельних ділянок можуть бути громадяни, які мають земельні ділянки на праві приватної власності для вказаних потреб, а також органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності. Порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод регулюється гл. 20 ЗК України.
У разі бажання громадянина, або коли ним вже вичерпане право на безоплатну передачу земельної ділянки, вона може надаватися йому в оренду в межах норм безоплатної приватизації в порядку, визначеному ст. 124 ЗК України.
Забудова земельних ділянок, наданих для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражів, здійснюється після виникнення права власності чи права оренди земельної ділянки. Ці права громадянин набуває лише після одержання ним державного акта, а при оренді земельної ділянки — після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Фактична забудова земельної ділянки здійснюється після встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, її державної реєстрації та одержання у встановленому порядку дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 23 Закону України «Про основи містобудування»).
Порядок та умови надання дозволу на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, технічного переоснащення, реставрації та капітального ремонту об’єктів установлені Положенням про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженим наказом Держбуду України від 5 грудня 2000 року. Це положення розроблене згідно з Законом України «Про планування і забудову територій» і є обов’язковим для застосування усіма суб’єктами будівництва незалежно від форм власності, відомчої належності та джерел фінансування.
Дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту будинків, споруд та інших об’єктів, розширення і технічного переоснащення є документом, що посвідчує право забудовника (замовника) та генерального підрядника на виконання будівельних робіт відповідно до затвердженої проектної документації, підключення до інженерних мереж та споруд та надає право відповідним службам на видачу ордера на проведення земляних робіт. Цей дозвіл надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів.
Виконання будівельних робіт без зазначеного дозволу забороняється. Недодержання даних вимог вважається самовільним будівництвом (ст. 211 ЗК України). Відповідальність за самовільне будівництво виникає як при забудові самовільно зайнятої ділянки, так і при використанні належної громадянину земельної ділянки, але при цьому спорудження або перебудова будівлі, прибудова до неї ведеться без встановленого дозволу або без затвердженого проекту, із суттєвим відхиленням від нього або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил. Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних(житлових) і гаражно-будівельних кооперативів
1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаютьсябезоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.
2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.
Значного розвитку в населених пунктах, особливо в містах, здобуло кооперативне будівництво. Земельні ділянки використовуються кооперативними організаціями для будівництва і обслуговування житла і гаражів. До таких організацій належать житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи.
Житлово-будівельні (житлові) кооперативи створюються з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку, а у випадках, передбачених законодавством, — одно- і двоквартирних житлових будинків садибного типу або багатоквартирного блочного житлового будинку (будинків) з надвірними будівлями за власні кошти кооперативу за допомогою банківського кредиту, а також для наступної експлуатації та управління цим будинком (будинками).
Земельні ділянки зазначеним кооперативам надаються за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування безоплатно у власність або в оренду. Спеціальний розмір цих земельних ділянок ЗК України не встановлений. Він визначається відповідно до затвердженої містобудівної документації. Суб’єктами права на землю виступають відповідні кооперативи як юридичні особи. Території, що відводяться, складаються з ділянок безпосередньо під будівлями та прибудинкових земельних ділянок, які призначені для обслуговування будівель — обладнання під’їздів, майданчиків, квіткових клумб, сміттєзбірників тощо. Будівництво гаражів, обладнання стоянок для автомобілів, складських приміщень на прибудинкових територіях, як правило, забороняється. В окремих випадках кооператив може дозволити громадянам використовувати частину ділянок для розведення кущів та інших рослин, якщо це відповідає плану його благоустрою. На землях кооперативів може бути встановлений публічний або приватний земельний сервітут: прохід або проїзд через територію ділянки, тимчасове складування певних вантажів, якщо це не порушує загального режиму використання прибудинкової ділянки, прокладання ліній електропередачі, зв’язку тощо.
Гаражно-будівельні кооперативи створюються громадянами, які проживають у населеному пункті і мають автомобіль, зареєстрований у встановленому порядку. Для будівництва кооперативних гаражів земельні ділянки виділяються, як правило, в межах жилої зони міст і селищ. Суб’єктом права на земельну ділянку є кооператив як юридична особа. Кожному члену кооперативу надається на праві власності окреме приміщення для стоянки та схову автомобіля (бокс), яким він може розпоряджатися на власний розсуд, у тому числі відчужувати його шляхом здійснення відповідних угод. При цьому право на використання приміщення гаража означає не тільки можливість знаходження автомобіля в боксі або на місці стоянки, але й схову необхідних запасних частин і приладь до нього (в межах наданої йому території гаража), ремонту та підготовки автомобіля до поїздок тощо. Решта території гаражного кооперативу перебуває в спільному сумісному користуванні всіх членів кооперативу. Ці землі використовуються для проїзду, розміщення оглядових ям, підйомників, ремонтних боксів, миєчних і фарбувальних камер та інших приміщень або устаткування, що є в розпорядженні кооперативу.
Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам законодавством дозволяється набувати право власності на земельні ділянки на підставі всього спектра цивільно-правових угод згідно з гл. 20 ЗК України. Сторонами цих угод виступають власник земельної ділянки і відповідні кооперативи як юридичні особи. Кооператив приймає рішення на загальних зборах про укладання відповідної угоди. Угода укладається в письмовій формі, підписується сторонами (зі сторони кооперативу — головою кооперативу) і підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 132 ЗК України). Моментом переходу права власності до кооперативу вважається день нотаріального посвідчення угоди про відчуження земельної ділянки. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків
1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.
2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватися у користування об’єднанню власників.
3. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.
4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.
Наявність у населених пунктах земельних ділянок багатоквартирної забудови викликає певну специфіку правового регулювання використання цих земель. Земельні ділянки багатоквартирних будинків, належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія державної або комунальної власності перебувають у постійному користуванні відповідних підприємств, установ і організацій (частіше домоуправлінь і житло-во-експлуатаційних контор). Законодавство передбачає надання у постійне користування таких земельних ділянок лише тим організаціям, які здійснюють управління багатоквартирними будинками.
Прибудинкова територія являє собою територію навколо багатоквартирного будинку, визначену актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначену для обслуговування багатоквартирного будинку. Вона встановлюється для будинку (будинків) і не може виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій квартир тощо).
Прибудинкова територія включає: територію під жилим будинком (жилими будинками); проїзди та тротуари; озеленені території; ігрові майданчики для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку; майданчики для відпочинку дорослого населення; майданчики для занять фізичною культурою; майданчики для тимчасового зберігання автомобілів; майданчики для господарських цілей; майданчики для вигулювання собак; інші території, пов’язані з утриманням та експлуатацією будинків та інших об’єктів. Розміри земельних ділянок прибудинкових територій визначаються пропорційно залежно від загальної площі житлових, допоміжних і нежилих приміщень, поверховості будинків, їх розташування у межах населеного пункту відповідно до державних норм і правил та затвердженої проектно-технічної документації.
Законом України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 року та відповідною постановою Кабінету Міністрів України передбачені правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об’єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов’язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.
Межі прибудинкової території існуючого житлового фонду встановлюються та закріплюються в користування за об’єднаннями співвласників багатоквартирного будинку — юридичними особами, створеними власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна.
Ці об’єднання можуть виступати власниками земельних ділянок, що складають прибудинкові території, шляхом приватизації багатоквартирного жилого будинку та безоплатної передачі їм земельної ділянки. У цьому випадку земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності. Вимога приватизації будинку зберігається і при наданні земельної ділянки об’єднанню власників в користування.
Земельна ділянка багатоквартирного житлового будинку є частиною житлового комплексу, який являє собою єдиний комплекс нерухомого майна, утворений земельною ділянкою в установлених межах, розміщеним на ній жилим багатоквартирним будинком або його частиною разом зі спорудами та інженерними мережами, які утворюють цілісний майновий комплекс.
Майно належить співвласникам багатоквартирного будинку на праві спільної власності і складається з неподільного та загального майна.
Неподільне майно — це неподільна частина житлового комплексу, яка складається із: 1) частини допоміжних приміщень: приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибулі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення); 2) конструктивних елементів будинку: частини споруди, які забезпечують її цілісність та необхідні технічні умови функціонування (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші, конструкції даху, покрівля, в’їзна група тощо); 3) технічного обладнання будинку: інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов та безпечної експлуатації квартир (загальні будинкові мережі тепло-, водо-, газо-, електропостачання, бойлерні та елеваторні вузли, обладнання протипожежної безпеки, вентиляційні канали та канали для димовидалення, обладнання ліфтів, центральних розподільних щитів електропостачання, а також елементи благоустрою території), що забезпечують належне функціонування жилого будинку. Неподільне майно перебуває у спільній власності співвласників багатоквартирного будинку і не підлягає відчуженню.
Загальним майном вважається частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об’єднання (кладові, гаражі, підземні майстерні тощо). Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку.
Прибудинкові території (земельні ділянки) передаються у власність або надаються в користування відповідними органами місцевого самоврядування об’єднанням власників будинків для обслуговування існуючого жилого будинку (будинків). Суб’єктами права власності (користування) на земельні ділянки прибудинкових територій виступають об’єднання власників багатоквартирних житлових, допоміжних та нежитлових приміщень, у тому числі вбудовано-прибудованих, багатоквартирних жилих будинків. Право власності на прибудинкову територію (земельну ділянку) будинку посвідчується державним актом на право власності на землю.
Прибудинкові території членами об’єднань (товариств) власників багатоквартирних жилих будинків використовуються за цільовим призначенням. Роботи з підвищення рівня благоустрою прибудинкових територій, спорудження дитячих спортивних майданчиків, гаражів, автостоянок, встановлення кіосків та інших споруд виконуються за рішенням загальних зборів чи конференцією членів, визначеним Статутом об’єднання власників будинків з дозволу відповідних органів місцевого самоврядування на підставі проектної документації, розробленої та затвердженої у встановленому порядку.
Зміна цільового призначення земельних ділянок прибудинкової території допускається у випадку реконструкції, зміни функціонального призначення споруд, наявності інших обґрунтованих причин відповідно до діючих норм, з дозволу відповідних органів місцевого самоврядування. Прибудинкова територія, надана у користування або власність, може використовуватися лише для властивих селищній території та нешкідливих у санітарно-гігієнічному і вибухово-пожежонебезпечному плані функцій (видів діяльності) згідно з державними нормами і правилами.
Закон не визначає конкретні розміри земельних ділянок багатоквартирних жилих будинків і це цілком виправдано, тому що площа, конфігурація вже існуючих будинків різна, а будівництво нових залежить від обсягу та виду будівництва, а також від забезпеченості певного населеного пункту вільними землями. Документом, який дає відповідь на ці питання, є проект розподілу території.
Проект розподілу території належить до містобудівної документації, яка розробляється для мікрорайону (кварталу) чи його частини з метою розмежування земельних ділянок. Проектом розподілу території визначаються площі та межі: при-будинкових територій існуючих і запроектованих жилих будинків; земельних ділянок, на яких розміщують громадські споруди та інші об’єкти містобудування; надлишків земельних ділянок, призначених для подальшого спорудження жилих і громадських будинків і споруд та іншого використання (при розподілі території існуючої забудови); територій загального користування; територій обмеженого користування земельною ділянкою, встановленого згідно з договором, рішенням суду або в іншому визначеному законом порядку. Рішення про розроблення та затвердження проектів розподілу території приймаються відповідними радами.
Проект розподілу території є основою для визначення меж земельних ділянок на територіях існуючої забудови для розташування будинків і споруд, розроблення відповідної землевпорядної документації та оформлення в установленому законодавством порядку правовстановлюючих документів власникам, співвласникам, орендарям, а також встановлення меж земельної ділянки в натурі. Площі окремих земельних ділянок та територій при розробленні проекту розподілу території визначаються з урахуванням державних будівельних норм і детального плану території (проекту забудови території). Глава 7. ЗЕМЛІ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ ТА ІНШОГО ПРИРОДООХОРОННОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 43. Землі природно-заповідного фонду
Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду (далі ПЗФ) регулюється Конституцією України (статті 13, 14), яка визнає їх об’єктами права власності Українського народу; Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 26 червня 1991 р.; Законом України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. Відповідно до Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р., частка площі земель ПЗФ у загальній площі території України визнана такою, що не повною мірою відповідає міжнародним стандартам. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р., визначає загальну площу земель ПЗФ близько 2,4 млн. гектарів, або 4 відсотки території країни. З цих земель надано в користування установам ПЗФ майже 0,5 млн. гектарів.
Правовий режим земель ПЗФ та іншого природоохоронного призначення являє собою сукупність науковообґрунтова-них екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих земель, характер допустимої діяльності на них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів. Цей режим диференціюється залежно від категорії об’єкта ПЗФ, але загальною особливістю законодавства про землі ПЗФ є заборона діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на їхній якісний стан. Землі ПЗФ охороняються як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Цей фонд розглядається як складова частина світової системи природних територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною.
Для забезпечення природоохоронного режиму найцінніших земель територій та об’єктів ПЗФ встановлюються охоронні зони зі спеціальним режимом.
Контроль за забезпеченням режиму земель ПЗФ здійснюється органами та особами, визначеними гл. 32 цього Кодексу. Стаття 44. Склад земель природно-заповідного фонду
До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об’єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об’єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва).
Законом України «Про природно-заповідний фонд України» (див. коментар до ст. 43) визначено одинадцять категорій об’єктів ПЗФ, кожна з яких має особливості правового статусу, порядку організації і функціонування, режиму використання земель природних територій та об’єктів. Крім зазначеного Закону, режим конкретної території ПЗФ визначається ще й положенням про неї, що затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища.
Природні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються для збереження в природному стані природних комплексів, які мають особливе екологічне, наукове та інше значення.
Біосферні заповідники є природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, спеціально призначеними для постійного спостереження за змінами довкілля під впливом антропогенних чинників.
Детальна характеристика складу земель національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків і парків — пам’яток садово-паркового мистецтва передбачена в статтях 20—40 Закону «Про природно-заповідний фонд України».
Оголошення земельних ділянок та визначення природних заповідників, національних природних парків тощо, рішення про створення біосферних заповідників приймає Президент України, а рішення про організацію чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення — обласні та міські (міст республіканського підпорядкування) ради.
Порядок надання земельних ділянок і видачі документів на право володіння, користування і розпорядження землями природно-заповідного фонду визначається статтями 20, 122, 123, 125, 126 ЗК України.
Зміна меж, категорії, скасування статусу територій та об’єктів природно-заповідного фонду здійснюється відповідно до норм глави 22 ЗК України (статті 140—151) та статей 51—53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».
Території та об’єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та громадянам органами виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов’язання.
Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендропарки, зоологічні парки звільняються від сплати земельного податку. Підприємства, установи, організації звільняються від плати за землі, що входять до складу заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ та парків — пам’яток садово-паркового мистецтва. Відповідно до ст. 49 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» для зазначених об’єктів можуть надаватися й інші пільги. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 45. Використання земель природно-заповідного фонду
1. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
2. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.
Земельне законодавство відносить землі під об’єктами природно-заповідного фонду, що мають національне та загальнодержавне значення, до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність (п. З ст. 84 ЗК України). Землі ПЗФ, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну цінність, не можуть передаватись у приватну власність (п. 4 ст. 84 ЗК України). Застереження «якщо інше не передбачено законом» не має юридичного сенсу: адже Земельний кодекс є нормативним актом прямої дії. Землі під об’єктами природно-заповідного фонду, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну цінність, можуть належати до земель комунальної власності, але не можуть передаватися у приватну власність (п. З ст. 83 ЗК України).
Землі під об’єктами природно-заповідного фонду, які оголошуються без вилучення земельних ділянок у їх власників, можуть перебувати у приватній власності.
Для земель природних заповідників, заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків встановлюється особливий режим: забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню цих об’єктів, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на їхні природні комплекси та об’єкти. Правовий режим природних заповідників та прирівняних до них територій дозволяє лише проведення науково-дослідних робіт, виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними природними комплексами тощо. На території природних заповідників можуть виділятися земельні ділянки для задоволення господарських потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах, городах тощо.
До складу територій національних природних парків можуть входити ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.
Регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища організуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або землекористувачів. Оголошення парків — пам’яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів.
На прилеглих до об’єктів ПЗФ територіях установлюються охоронні зони, режим яких визначається статтями 39 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Диференційований режим охорони біосферних заповідників установлюється статтями 18 і 19 цього Закону.
Порядок створення й оголошення об’єктів природно-заповідного фонду визначається Законом «Про природно-заповідний фонд України» (статті 51—55); вилучення земель природно-заповідного фонду регулюється ст. 150 ЗК України. Стаття 46. Землі іншого природоохоронного призначення та їх використання
1. До земель іншого природоохоронного призначенняналежать:
а) земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду;
б) земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.
2. Межі земель іншого природоохоронного призначення закріплюються на місцевості межовими або інформаційними знаками.
3. Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення визначається законом.
Серед земель іншого природоохоронного призначення важливе місце закон відводить землям водно-болотного фонду і таким, що мають особливу наукову цінність.
Єдині вимоги до угідь, які можуть бути віднесені до водно-болотних об’єктів загальнодержавного значення, порядок їх оголошення такими, а також режим охорони та користування Природними ресурсами в їх межах визначені Законом України «Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів» від 29 жовтня 1996 р. і Положенням про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1999 р.
Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, Концепцією збереження біологічного різноманіття України від 12 травня 1997 р., Законом України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р., Міжнародними Конвенціями у цій галузі передбачається збереження особливо цінних для науки прибережно-морських, річкових, озерних, болотних, лучних і степових, лісових, гірських екосистем і агроландшафтів, видів рослин і тварин, внесених до Червоної книги України, і рослинних угруповань, внесених до Зеленої книги України.
Земельні ділянки водно-болотних угідь, а також земельні ділянки, у межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність, можуть оголошуватися заповідними з наданням їм статусу заповідних урочищ, пам’яток природи, заказників державного або комунального значення, якщо вони мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне чи пізнавальне значення з метою збереження їх у первісному природному стані.
Оголошення земельних ділянок водно-болотних угідь та інших, що мають особливу наукову цінність, провадиться без вилучення цих ділянок у їх власників або користувачів; вони передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам центральними органами виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України з оформленням охоронного зобов’язання (ч. 5 ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). На земельних ділянках водно-болотних угідь і земельних ділянках, на яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність, обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них (статті 25—30 та інші Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).
На землях іншого природоохоронного призначення, як і на землях та територіях природно-заповідного фонду, встановлюються єдині державні знаки та аншлаги, що складають систему інформування населення та природокористувачів про межі заповідних об’єктів, категорії їх заповідності та основні відомості про режим і правила поведінки. Детально ці відносини регулюються нормами Положення про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду України, затвердженого наказом Мінприроди України від 29 березня 1994 р. № 30.
Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення регулюється нормами законодавства, зазначеними у коментарі до цієї статті, природоресурсовими кодексами, якими встановлюється режим моніторингу, контролю, відповідальності за порушення порядку використання цих природних об’єктів (див. також коментар до статей 83, 84, 111—112, 146, 149, 150 цього Кодексу). Глава 8. ЗЕМЛІ ОЗДОРОВЧОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 47. Визначення земель оздоровчого призначення
До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.
Землі оздоровчого призначення є однією з категорій складу земель України (пункт «г» ст. 19 ЗК України).
Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 62) визначає землі оздоровчого призначення як курортні і лікувально-оздоровчі зони, території яких мають природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей. Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р. курортом вважає освоєну природну територію на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Цим Законом визначається поняття лікувально-оздоровчої місцевості як природної території, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Ці землі не належать до складу земель природно-заповідного фонду чи інших земель природоохоронного призначення, але Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки курортні і лікувально-оздоровчі території віднесені до об’єктів, що підлягають особливій охороні.
Усі лікувальні ресурси на землях оздоровчого призначення поділяються на дві групи:
—особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси — ресурси, які рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювання;
—загальнопоширені природно-лікувальні ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.
Залежно від характеру природних лікувальних ресурсів на землях оздоровчого призначення курорти України поділяються на курорти державного та місцевого значення.
Клопотання про оголошення земель оздоровчого призначення курортами можуть подавати центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування або інші заінтересовані підприємства, установи, організації та громадяни. Після процедури розгляду клопотання про оголошення природних територій курортними, експертизи відповідних проектів (статті 9 і 10 Закону України «Про курорти»), приймаються рішення щодо оголошення природних територій курортними (ст. 11 зазначеного Закону).
Порядок вилучення земель оздоровчого призначення регулюється статтями 149—151 ЗК України. Стаття 48. Обмеження діяльності на землях оздоровчого призначення
1. На землях оздоровчого призначення забороняєтьсядіяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель.
2. На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони.
3. У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняються передача земельних ділянок у власність і надання у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення.
Землі оздоровчого призначення є об’єктами особливої охорони, тому їх правовий режим базується на певних обмеженнях і заборонах. Створення та розвиток курортів визначається нормами, закріпленими чинним законодавством (статті 7—14 Закону України «Про курорти»); здійснюється державний моніторинг і ведеться кадастр природних територій оздоровчого призначення, що визначено у Порядку створення і ведення державного кадастру територій курортів. Законодавство (ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» і п. 1 ст. 48 ЗК України) забороняє на землях оздоровчого призначення діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні властивості і санітарний стан території, що підлягає особливій охороні. На курортах забороняється будівництво нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об’єктів, не пов’язаних безпосередньо з діяльністю курорту, або таких, що можуть негативно впливати на природні лікувальні фактори. Забороняються всі види будівництва на землях оздоровчого призначення з порушенням містобудівної документації, зокрема, якщо вона не пройшла обов’язкові державної екологічної та санітарно-гігієнічної експертизи, заборонених видів діяльності на цих землях належить порушення порядку плати за спеціальне використання природні лікувальних факторів, розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших природних лікувальних ресурсів, гірничих відводів без ліцензій з порушенням квот тощо (див. глави 2, 4, 6 Кодексу Україні про надра; статті 12—19 Закону України «Про курорти»).
З метою збереження та охорони природних властивостей лікувальних ресурсів на територіях оздоровчого призначенні запроваджується санітарна охорона (статті 27—34 Закону України «Про курорти», статті 93, 104 Водного кодексу України, ст. 53 Лісового кодексу України); встановлюються округи і зони зі спеціальним режимом, зокрема округи гірничо-санітарної охорони — для курортів, які використовують родовища корисних копалин (підземні мінеральні води, грязі тощо).
Округ санітарної охорони — це територія земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту. Порядок установлення меж та режиму округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів регулюється нормами ст. 29 Закону України «Про курорти». Так, межі округів санітарної охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України, курортів місцевого значення — відповідно Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами.
Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша — суворого режиму; друга — зона обмежень; третя — зона спостережень (статті 30—33 Закону України «Про курорти»). У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони встановлюється більш суворий режим земельної власності та землекористування та забороняється: передача земельних ділянок суб’єктам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей; користування надрами, не пов’язане з використанням природних лікувальних ресурсів; розорювання земель; улаштування стоянок автомобілів; проведення вирубок земельних насаджень; використання, за деяким винятком, отрутохімікатів та інші дії, що впливають або можуть негативно вплинути на природні лікувальні фактори у межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 49. Використання земель оздоровчого призначення
1. Землі оздоровчого призначення можуть перебуватиу державній, комунальній та приватній власності.
2. Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом.
Суб’єктами права власності на землі оздоровчого призначення відповідно до загальних норм ст. 80 ЗК України можуть бути громадяни та юридичні особи, територіальні громади і держава. Режим власності на землі та об’єкти оздоровчого призначення різноманітний і залежить від низки факторів. Так, за характером природних лікувальних ресурсів курорти поділяються на курорти державного та місцевого значення. Приватизація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів державного значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття Закону України «Про курорти» (5 жовтня 2000 р.) перебували у державній або комунальній власності, забороняється. Також забороняється приватизація спеціальних санітарно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття Закону країни «Про курорти» перебували у державній або комунальній власності (маються на увазі дитячі кардіологічні, пульмо-нологічні та інші заклади, визначені у зазначеному законі).
Приватизація інших санітарно-курортних закладів, що знаходяться або створюються на територіях курортів місцевого значення, може здійснюватися в порядку, визначеному законами з питань приватизації, за умови збереження профілю об’єктів, що приватизуються.
Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається цим Кодексом, а також законами України «Про курорти», «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими нормативними актами. На землях оздоровчого призначення деякі суб’єкти виступають як самостійні землекористувачі (курорти, санаторії, пансіонати), інші функціонують у складі основних землекористувачів — лікувальних, оздоровчих, комунальних тощо. Проте для всіх суб’єктів відносин на цих землях існує заборона передавати земельні ділянки у власність і надавати їх у користування, в тому числі в оренду, тим юридичним особам і громадянам, діяльність яких є несумісною з охороною природних лікувальних властивостей та забезпеченням сприятливих умов для відпочинку населення.
Детальніше порядок використання земель оздоровчого призначення закріплений у статтях 12—19, 26—33 Закону України «Про курорти», а також див. коментар до ст. 48 ЗК України. Глава 9. ЗЕМЛІ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 50. Визначення земель рекреаційного призначення
До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.
Однією з категорій земель, визначених ст. 19 ЗК України, є землі рекреаційного призначення. Ці землі можна віднести до більш широкого поняття земель, що підлягають особливій охороні.
У цій статті дається визначення цієї категорії земель з конкретизацією сфери їх використання, а саме — для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.
Детальніше зміст відповідних понять розкривається у спеціальних законодавчих актах України: «відпочинку» — в Основах законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. із наступними змінами; «туризму» — в Законі України «Про туризм від 15 вересня 1995 р.; «спорту» — в Законі України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р. із наступними змінами.
Під туризмом законодавство, зокрема, розуміє тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оплачуваною діяльністю. Спорт визначається як органічна частина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності. Стаття 51. Склад земель рекреаційного призначення
До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації.
До земель рекреаційного призначення належать різні за характером і організаційно-правовою формою землі. Рекреаційні зони можуть мати свого землекористувача чи входити До складу інших видів землекористувань, наприклад, земель лісового фонду (ліси населених пунктів), природно-заповідного фонду. Статус останньої з наведених категорій земель вимагає спеціальної уваги, оскільки землі окремих категорій природно-заповідного фонду мають так би мовити «подвійну прописку»: вони є одночасно землями природно-заповідного фонду і землями рекреаційного призначення. Саме тут найчастіше облаштовуються навчально-туристичні та екологічні стежки чи марковані траси. Це стосується:
біосферних заповідників, до зон антропогенних ландшафтів яких, поряд з територіями традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, належать і рекреаційні зони;
національних природних парків, у межах яких виділяється зона регульованої рекреації (тут організується короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам’ятних місць; у цій зоні дозволяється влаштування та відповідне обладнання туристичних маршрутів і екологічних стежок; одночасно тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство й мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об’єктів заповідної зони) і зона стаціонарної рекреації (призначена для розміщення готелів, мотелів, кемпінгів, інших об’єктів обслуговування відвідувачів парку);
регіональних ландшафтних парків, що є одночасно природоохоронними і рекреаційними установами, одним з основних завдань яких є створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів і об’єктів;
дендрологічних парків, що створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різних видів дерев і чагарників та їх композицій для використання, в тому числі в рекреаційних цілях;
зоологічних парків, у межах яких виділяється рекреаційна зона, призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку;
парків — пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, що є і природоохоронними, і рекреаційними установами.
Якщо правові режими земель природно-заповідного фонду і земель рекреаційного призначення у певних випадках можуть «накладатися», то конфлікт режимів земель рекреаційного і оздоровчого призначення виключається, оскільки землі рекреаційного призначення завжди розташовані поза межами земель оздоровчого призначення. Тобто належність природної території до курорту чи лікувально-оздоровчої зони виключає її належність до рекреаційної зони. Однак остання може бути продовженням земель оздоровчого призначення, знаходячись поза їх межами. В усіх випадках охоронний режим земель оздоровчого призначення більш жорсткий, містить більше обмежень господарської діяльності і забезпечений більш суворим контролем, ніж режим земель рекреаційного призначення.
Рекреаційне призначення мають здебільшого зелені зони і зелені насадження міст та інших населених пунктів.
За межами міст та інших населених пунктів до складу земель рекреаційного призначення належать землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення.
Земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів також входять до складу земель рекреаційного призначення. При цьому межі рекреаційних зон, функціональне зонування та планувальна організація їх територій мають відповідати чинним містобудівним і гігієнічним нормативам та вимогам до планування та забудови зон відпочинку ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», розділ 5, а також Санітарних правил і норм «Планування та забудова населених місць», розділ 6. Погодження вибору земельної ділянки під будівництво закладів відпочинку і туризму і відповідної проектної документації покладається на органи санепідслужби Міністерства охорони здоров’я.
Ділянки земель рекреаційного призначення можуть виділятись у складі земель лісового фонду. Користування такими ділянками регулюється Лісовим кодексом України. Воно може здійснюватися на засадах як загального, так і спеціального природокористування. Згідно зі ст… 75 Лісового кодексу України користування земельними ділянками лісового фонду в рекреаційних і туристичних цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з додержанням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог.
Новелою цього Кодексу є віднесення до земель рекреаційного призначення земельних ділянок, наданих для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації. Стаття 52. Використання земель рекреаційного призначення
1. Землі рекреаційного призначення можуть перебуватиу державній, комунальній та приватній власності.
2. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.
3. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.
Земельне законодавство України не обмежує форм власності, в яких можуть перебувати землі рекреаційного призначення. Як і більшість інших категорій земель, вони можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак специфіка даної категорії земель покладає на власників додаткові зобов’язання стосовно дотримання охоронного режиму їх використання, який є більш суворим, ніж щодо більшості інших категорій земель, за винятком земель оздоровче го призначення і земель природно-заповідного фонду.
Режим використання земель рекреаційного призначення залежить від загального правового режиму рекреаційних зон, а останній визначається Верховною Радою АР Крим або місцевими радами відповідно до законодавства України та АР Крим (ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). У законодавстві про місцеве самоврядування визначення відповідно до законодавства режиму використання територій рекреаційних зон належить до повноважень, які обласні ради делегують обласним державним адміністраціям (п. 25 ст. 44 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Головні ознаки правового режиму земель рекреаційного призначення визначаються земельним та екологічним законодавством України. На цих землях, зокрема, забороняється:
а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням;
б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за цільовим призначенням.
Критерії якості навколишнього середовища на території цих зон можуть встановлюватися більш жорсткими, ніж у цілому на території країни (ст. 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 36 Водного кодексу України).
Згідно з вимогами п. З ст. 52 ЗК України порядок використання земель рекреаційного призначення, визначається законом. На сьогодні певні елементи такого регулювання містяться в екологічному законодавстві, насамперед — у законодавстві про природно-заповідний фонд. Так, на території зони регульованої рекреації і зони стаціонарної рекреації національних природних парків згідно з функціональним зонуванням забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або Може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку. Режим використання території цих зон визначається відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів, що затверджується центральним органом виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів. Рекреаційна діяльність на території національних природних парків організовується спеціальними підрозділами адміністрації парків, а також іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі угод з адміністрацією парку.
Законодавством про природно-заповідний фонд визначається також режим використання земель рекреаційного призначення на територіях регіональних ландшафтних парків (ст. 23 Закону «Про природно-заповідний фонд»), дендрологічних парків (ст. 33), зоологічних парків (ст. 36), парків — пам’яток садово-паркового мистецтва (ст. 37) та деяких інших.
З метою обліку відомостей про правовий статус, належність, режим, географічне місцезнаходження, кількісні та якісні характеристики цих територій та об’єктів, у тому числі про їх рекреаційну цінність, в Україні ведеться державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 58 Закону «Про природно-заповідний фонд»). продолжение
–PAGE_BREAK–Глава 10. ЗЕМЛІ ІСГОРИКОКУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 53. Склад земель історико-культурного призначення
1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:
а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові): кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями;
б) городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;
в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.
Дана стаття містить вичерпний перелік земель історико-культурного призначення, тобто земель на яких розміщені об’єкти культурної спадщини. Об’єктом культурної спадщини є місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність (ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 p.).
Порівняно з попереднім земельним законодавством перелік земель історико-культурного призначення значно розширено. Залежно від характеру об’єктів культурної спадщини, що знаходяться (розташовані) на них, землі історико-культурного призначення розбито на три групи.
До першої групи (п. 1 «а») належать землі з розміщеними на них об’єктами, що пов’язані з історичними подіями чи видатними особами (за класифікацією Закону «Про охорону культурної спадщини» ця група об’єктів об’єднана категорією історичних). Особливим правовим статусом серед них вирізняються історико-культурні заповідники. Державними історико-культурними (історико-архітектурними, історико-меморіальними, історико-археологічними, історико-етнографічними) заповідниками рішенням Кабінету Міністрів України можуть бути оголошені ансамблі або комплекси пам’яток історії та культури, які становлять виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність. їх охоронний режим визначається на підставі окремих положень про кожен такий заповідник. Типові положення про заповідники затверджуються Кабінетом
Міністрів України. Крім земель історико-культурних заповідників, до цієї групи земель належать також землі музеїв-заповідників, меморіальних парків, меморіальних кладовищ, могил, історичних або меморіальних садиб, а також інших пам’ятних місць, пов’язаних з історичними подіями.
Друга група земель (п. 1 «б») об’єднує землі з розташованими на них об’єктами, що несуть на собі відбиток стародавньої історії нашого народу чи інших народів, що колись проживали (перебували) на теперішній території України. Такі об’єкти культурної спадщини належать до археологічних. Ними можуть відповідно до законодавства визнаватися городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень тощо.
Нарешті, до земель історико-культурного призначення можуть бути віднесені землі з розміщеними на них об’єктами архітектури, містобудування, монументального мистецтва чи садово-паркового мистецтва. Пункт 1 «в» даної статті у цю групу земель об’єднує землі з архітектурними ансамблями та комплексами, історичні центри, квартали, площі, землі з залишками стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруд народного зодчества, садово-паркові комплекси тощо. Подвійний правовий режим, а точніше режим подвійної правової охорони мають землі, на яких розміщені парки — пам’ятки садово-паркового мистецтва. Будучи відповідно до коментованої статті ЗК України землями історико-культурного призначення, вони одночасно входять до складу земель природно-заповідного фонду, оскільки парки — пам’ятники садово-паркового мистецтва є однією з 11 категорій територій та об’єктів природно-заповідного фонду України. Стаття 54. Використання земель історико-культурного призначення
1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.
3. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
Пункт 1 цієї статті підкреслює можливість перебування земель історико-культурного призначення не тільки у державній, а й у комунальній та приватній власності. Стосовно земель цієї категорії діє загальне правило щодо слідування права власності на землю за правом власності на розміщений на ній об’єкт культурної спадщини.
Усі види пам’яток історії та культури, крім пам’яток археології, можуть перебувати у державній, комунальній або приватній власності Усі пам’ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов’язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об’єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.
Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини видає власникові пам’ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об’єкта культурної спадщини як пам’ятки. Крім того, республіканським АР Крим, обласними чи місцевими органами охорони культурної спадщини з власником обов’язково укладається охоронний договір на пам’ятку, за яким власник бере на себе зобов’язання щодо особливої охорони і збереження відповідних земель з об’єктами культурної спадщини, що розміщені на них. У документі, який посвідчує право власності на пам’ятку, обов’язково вказуються категорія пам’ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.
Об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками, крім пам’яток, занесених до Переліку пам’яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Однак таке відчуження або передача мають обов’язково погоджуватися з органами охорони культурної спадщини.
Перелік пам’яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України.
Пам’ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.
Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 66 Закону «Про охорону культурної спадщини» здійснення функцій управління заповідниками, музеями-заповідниками, що перебувають відповідно у державній та комунальній власності, покладається на органи охорони культурної спадщини Ради міністрів АР Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та на органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.
Режим приватної власності на відповідні землі з розміщеними на них об’єктами певним чином обмежений. Об’єкт культурної спадщини, у тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охороні, про що центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об’єкта або уповноважений ним орган, відповідні органи охорони культурної спадщини, на території яких він розташований.
Власник об’єкта культурної спадщини або уповноважений ним орган, особа, яка набула право володіння, користування чи управління зобов’язані допускати уповноважених органами охорони культурної спадщини осіб для виконання ними своїх обов’язків до об’єктів культурної спадщини та на їхню територію незважаючи на те, в якій формі власності перебуває об’єкт і земля, на якій він знаходиться.
Законодавство України передбачає випадки примусового відчуження або вилучення пам’яток. Так, пам’ятка може бути примусово відчужена з мотивів суспільної необхідності за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини за умови попереднього і повного відшкодування її вартості. Вилучення допускається щодо пам’яток, які перебувають у комунальній власності, у власність держави в судовому порядку за позовом органу охорони культурної спадщини.
З метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам’яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам’яток. Закон «Про охорону культурної спадщини» виділяє різні за характером зони: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару (ст. 32). Межі та режими використання зон охорони пам’яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.
Порядок визначення меж зон охорони пам’яток встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.
На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам’яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається Законом «Про охорону культурної спадщини». Загальною вимогою правового режиму земель відповідної категорії є заборона на цих землях будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню. Території пам’яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території, що належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації.
Установлення зон охорони пам’яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою Для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умови дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення.
Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок надання дозволів установлюється Кабінетом Міністрів України.
Виконавець археологічних розвідок, розкопок зобов’язаний забезпечити збереженість виявлених об’єктів культурної спадщини та передачу рухомих предметів визначеній у дозволі установі, ведення наукової документації, передачу її органам, які видали дозвіл і необхідний кваліфікаційний документ (відкритий лист), належну консервацію об’єктів культурної спадщини, упорядкування території після завершення робіт, а в разі потреби — взяти участь у приведенні зазначених об’єктів до експозиційного стану та підготовці матеріалів для їх державної реєстрації як пам’ятки. Власник або користувач земельної ділянки (у тому числі орендар) у межах території пам’ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини зобов’язаний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок на цій ділянці. Власник або користувач земельної ділянки, на якій проводяться археологічні розвідки, розкопки, має право на відшкодування у повному обсязі шкоди, якої він зазнав у зв’язку з проведенням таких робіт.
Якщо під час проведення будь-яких земляних робіт виявлено знахідку археологічного або історичного характеру, виконавець робіт зобов’язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самоврядування, на території якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи можуть бути відновлені лише за письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини після завершення археологічних досліджень відповідної території. Глава 11. ЗЕМЛІ ЛІСОВОГО ФОНДУ
Стаття 55. Визначення земель лісового фонду
1. До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.
2. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті:
а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесеш до категорії лісів;
б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об’єктів;
в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками насільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Правовий режим земель лісового фонду розглядається у комплексі з правовим режимом лісових відносин, які в сукупності можна називати земельно-лісовими відносинами і що виступають єдиним комплексним об’єктом правового регулювання. Такі відносини регулюються Земельним кодексом України (гл. 11), норми якого стосуються здебільшого земельних відносин, Лісовим кодексом України, в якому переважна більшість норм стосується лісових відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього середовища», оскільки і земля, і ліси є об’єктами природи і як такі виступають предметом екологічних відносин.
Комплексний характер земельно-лісових відносин обумовлений специфікою призначення землі і лісів у процесі створення і використання лісів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. 3 Лісового кодексу України (далі ЛК України) записано, ліс — це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Отже — ліси це природний ресурс, який разом із землею та іншими природними ресурсами згідно зі ст. 13 Конституції України належить до об’єктів права власності Українського народу. Це право знайшло свій розвиток у ЛК України. У ст. З ЛК України визначено, що ліси України є її національним багатством. За своїм призначенням та місцерозташуванням вони виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні.
Усі ліси на території України складають її лісовий фонд. До нього належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. Як у ЗК України, так і в ЛК України зазначено, що до лісового фонду не належать: усі види насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, полезахисні лісові смуги і захисні насадження на смугах відводу залізниць, автомобільних доріг, каналів, гідротехнічних споруд та водних об’єктів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках.
Правовий режим земель лісового фонду залежить від цільового функціонального призначення землі і лісів, а також від групи і категорії лісів.
За функціональним призначенням землі лісового фонду поділяються на лісові і нелісові. До лісових належать землі, вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю, що підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), а також землі, зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами тощо. До нелісових належать землі: а) зайняті спорудами, пов’язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо; б) зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства); в) зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.
При цьому віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.
За своїм екологічними і господарським значенням ліси в Україні поділяються на дві групи.
До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції. Залежно від переваг виконуваних функцій ліси першої групи Лісовим кодексом України віднесені до таких категорій захисності: водоохоронні, захисні (протиерозійні, вздовж залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові масиви тощо), санітарно-гігієнічні та оздоровчі. До першої групи належать також ліси, розташовані на територіях природно-заповідного фонду, лісоплодові насадження і субальпійські деревні та чагарникові угруповання.
До другої групи належать ліси, що, поряд з екологічним, мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.
Під час поділу лісів на групи та віднесення до категорії захисності визначаються межі земель, зайнятих лісами кожної групи та категорії захисності.
Порядок ведення господарства залежно від груп лісів і категорій захисності, використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду визначається: Для потреб мисливства — Законом України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р.; для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт — Кабінетом Міністрів України. У лісах першої та другої груп можуть бути виділені особливо захисні земельні ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лісокористування. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 56. Власність на землі лісового фонду
1. Землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.
3. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.
Статтею 6 ЛК України встановлено, що усі ліси в Україні є власністю держави. Оскільки землі належать до природних ресурсів України, то згідно зі ст. 13 Конституції України суб’єктом права власності на ліси як на природні ресурси є Український народ. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.
Згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. землі лісового фонду, що входять до угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть передаватися у приватну власність господарств, за винятком невеликих (до 5 гектарів) лісів. За даною статтею ЗК України у власність громадян (селянських господарств) чи юридичних осіб (фермерських господарств і приватних сільськогосподарських підприємств) можуть передаватися земельні ділянки загального площею до 5 гектарів у складі належних їм угідь.
Новелою коментованої статті ЗК України є норма, що громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Основною умовою набуття таких земель у власність є обов’язок громадянина чи юридичної особи використовувати їх для залісення. Розмір земель, що надаються для залісення, законодавством не визначається. Логічно виходити з того, що площа земельних ділянок деградованих і малопродуктивних земель не може перевищувати встановлений статтями 118, 121, 128 ЗК України розмір земельних ділянок для селянських, фермерських господарств і юридичних осіб.
Землі лісового фонду можуть належати на праві комунальної власності територіальним громадам. У комунальній власності перебувають землі лісового фонду в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки цього фонду за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти комунальної власності (ст. 83 ЗК України). При цьому територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, у тому числі лісового фонду. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
У державній власності перебувають усі землі лісового фонду України, крім земель комунальної і приватної власності. Земельним кодексом України встановлено, що не можуть передаватись у комунальну власність земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (ст. 84, п. З ЗК України). До земель комунальної і державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісового фонду, крім випадків, визначених статтями 118, 121, 128 Кодексу.
Земельний кодекс не визначає земель лісового фонду, які належать до державної власності. Розмежування земель права державної і комунальної власності буде здійснено на підставі спеціального закону, прийняття якого передбачається Прикінцевими положеннями Кодексу (п. 4 «в»). Стаття 57. Використання земель лісового фонду
1.Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди — іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
2. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом.
Особливості правового режиму земель лісового фонду полягають у тому, що вони використовуються за цільовим призначенням, передбаченим цією статтею ЗК України. Для цього земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування передаються у постійне або тимчасове користування на умовах оренди.
У постійне користування за рішенням відповідних органів земельні ділянки передаються державним або комунальним сільськогосподарським підприємствам.
Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду згідно зі ст. 9 JIK України посвідчується державним актом на право постійного користування землею.
У тимчасове користування за рішенням цих самих органів за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути, як і для земель інших категорій, короткостроковим — не більше 5 років та довгостроковим — не більше 50 років (ст. 93 ЗК України). Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформлюється договором оренди. Форма договору і порядок його реєстрації установлюються Кабінетом Міністрів України. Умови оренди визначаються за угодою сторін у договорі. Згідно зі ст. 10 ЛК України орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельних ділянок лісового фонду після закінчення строку його дії.
Земельні ділянки лісового фонду можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам для спеціальних зазначених вище потреб. Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Законом України «Про оренду землі» та ЛК України.
Порядок цільового використання земель лісового фонду визначається Земельним і Лісовим кодексами України. ЗК України (глави 14 і 15) встановлює загальні права та обов’язки суб’єктів права власності і права постійного і тимчасового користування земельними ділянками, основними з яких є право та обов’язок використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням. Порядок та умови цільового використання земель лісового фонду землевласниками і землекористувачами визначається ЛК України (глави 10—12).
Цільове використання земель лісового фонду поділяється на два види: а) використання лісових ресурсів; б) користування земельними ділянками лісового фонду.
Використання лісових ресурсів здійснюється в порядку загального і спеціального використання.
У порядку загального використання лісових ресурсів громадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавством.
При цьому громадяни зобов’язані виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися зазначеними ресурсами у строки, встановлені державними лісогосподарськими органами, і способами, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів (ст. 49 ЛК України).
Право спеціального використання лісових ресурсів (статті 50, 51 ЛК України) здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. За умови Додержання вимог законодавства України лісокористувачі Мають право здійснювати такі види спеціального використання лісових ресурсів: а) заготівля деревини під час рубок головного користування; б) заготівля живиці; в) заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо); г) побічні лісові користування; а також інші види спеціального використання лісових ресурсів. До побічних лісових користувань належать: випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки та очерету. Спеціальне використання лісових ресурсів на наданій земельній ділянці лісового фонду провадиться за спеціальним дозволом — відповідно за лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком. На відведених земельних ділянках лісового фонду можуть використовуватися лише ті лісові ресурси, на які В дано спеціальний дозвіл. Постійні лісокористувачі в p спеціального використання ними лісових ресурсів і проведення рубок, пов’язаних з веденням лісового господарства, зобов’язані оформляти на це дозвіл у встановленому порядку.
Користування земельними ділянками лісового фонду передбачає порядок їх використання для: 1) потреб мисливської господарства і створення умов для життя диких тварин; 2) культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей; 3) проведення науково-дослідних робіт (гл. 11 ЛК України).
Лісовий кодекс (гл. 12) визначає порядок та умови використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду на природно-заповідних територіях об’єктах, у лісах населених пунктів, у прикордонній смузі, а також на землях та в лісах, що зазнали радіоактивного забруднення.
Важливою умовою є встановлена законодавством плата за використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду (гл. 17 ЛК України), а також економічне стимулювання охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісів (гл. 18 ЛК України).
Характерною особливістю правового режиму земель лісового фонду є те, що за порушення законодавства у сфері порядку використання земельних ділянок застосовується відповідальність згідно з вимогами ЗК України (ст. 211), а у сфері порядку використання та відтворення лісів — згідно з ЛК України (ст. 98). Глава 12. ЗЕМЛІ ВОДНОГО ФОНДУ Стаття 58. Склад земель водного фонду
1. До земель водного фонду належать землі, зайняті:
а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами;
б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;
в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;
г) береговими смугами водних шляхів.
2. Для створення сприятливого режиму водних об’єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.
Правовий режим земель водного фонду розглядається в комплексі з правовим режимом водних відносин, які разом можна назвати водно-земельними відносинами і що виступають єдиним комплексним об’єктом правового регулювання. Виходячи з цих позицій, такі відносини регулюються як Земельним кодексом України (гл. 12), норми якого стосуються здебільшого земельних відносин, Водним кодексом України, переважна більшість норм якого стосується водних відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього середовища», оскільки земля і води одночасно є об’єктами природи і виступають предметом екологічних відносин.
Комплексний характер водно-земельних відносин обумовлений специфікою призначення землі і вод у процесі створення і використання водних об’єктів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. 1 Водного Кодексу України (далі ВК України) визначено, що води — це усі води, що входять до складу природних ланок кругообігу води. Усі води (водні об’єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об’єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море (ст. З ВК України).
До складу земель водного фонду належать землі, зайняті водними об’єктами, що перераховані у цій статті ЗК Україні
Для створення сприятливого режиму водних об’єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшені коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони. Вони є природоохоронною територією господарської діяльності, що регулюється. На землях водоохоронних зон забороняється: 1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; 3) скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар’єри тощо).
Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України. Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється місцевими державними адміністраціями, виконавчими комітетами місцевих рад і державними органами охорони навколишнього природного середовища. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 59. Право на землі водного фонду
1. Землі водного фонду можуть перебувати у державній,комунальній та приватній власності.
2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.
3. Державним водогосподарським організаціям за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду за водними об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо.
4. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
5. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.
Статтею 13 Конституції України встановлено, що земля і водні ресурси є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу право власника землі здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користування природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Відповідно до ВК України (ст. 6) води (водні об’єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Ця норма ВК України стосується лише вод, що перебувають у природному стані на відповідних територіях землі. Води, що вилучені з природного стану в процесі господарської діяльності, можуть належати на праві власності громадянам, юридичним особам, територіальним громадам і державі. Вони використовуються у господарській діяльності, для задоволення потреб населення у питній воді, для приготування продуктів харчування, а також можуть бути предметом обігу, купівлі і продажу.
Що стосується земель, зайнятих водними об’єктами, які належать до земель водного фонду, то вони можуть перебувати у приватній, комунальній і державній власності.
Згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. (п. З ст. 4) землі водного фонду, що входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть передаватися у приватну власність господарств, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм.
За коментованою статтею ЗК України громадянам та юридичним особам можуть безоплатно передаватись у власність територіально замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть в установленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.
Землі водного фонду можуть належати на праві комунальної власності територіальним громадам. У комунальній власності перебувають землі водного фонду в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки цього фонду за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти комунальної власності (ст. 83 ЗК України). При цьому територіальні громади сіл, селищ, міст можуть на договірних засадах об’єднувати належні їм земельні ділянки водного фонду комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
У державній власності перебувають усі землі водного фонду, крім земель приватної і комунальної власності. ЗК України встановлено, що не можуть передаватись у комунальну власність земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (п. З ст. 84).
У приватну власність не можуть передаватися землі водного фонду комунальної і державної власності, крім випадків, передбачених статтями 118, 121, 128 ЗК України.
Земельний кодекс не визначає земель водного фонду, які належать до державної чи комунальної власності. Розмежування земель права державної і комунальної власності, в тому числі і водного фонду, буде здійснено на підставі спеціального закону, прийняття якого передбачено Прикінцевими положеннями ЗК України (п. 4 «в»).
Особливості правового режиму земель водного фонду полягають в тому, що за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування землі водного фонду, що належать до державної чи комунальної власності, надаються у постійне користування державним водогосподарським організаціям для цілей, передбачених п. 3 цієї статті Земельного кодексу.
У ст. 59 ЗК України не передбачене право органів місцевого самоврядування надавати земельні ділянки водного фонду у постійне користування водогосподарським організаціям, заснованим на комунальній власності. Не зазначено і те, що територіальні громади не мають право створювати комунальні водогосподарські організації та передавати їм у постійне користування земельні ділянки водного фонду, що належать до комунальної власності.
Таким чином, у ЗК України з цього приводу є прогалина, яку потрібно врегулювати законом, насамперед шляхом внесення відповідного доповнення до ЗК України.
Обмеження права громадян і юридичних осіб щодо отримання у приватну власність замкнених природних водойм компенсується наданням їм права одержувати із земель водного фонду державної і комунальної власності на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для цілей, передбачених п. 4 статті, що коментується.
Тимчасове користування земельними ділянками водного фонду може застосовуватись, як і для земель інших категорій: короткостроковим терміном — не більше 5 років та довгостроковим — не більше 50 років (ст. 93 ЗК України). Право тимчасового користування земельними ділянками водного фонду оформлюється договорами оренди, в яких визначаються строки, умови і порядок здійснення орендних відносин.
Передбачена цією статтею Земельного кодексу можливість використання земельних ділянок водного фонду для рибальства на договірних засадах свідчить про розширення прав власників земельних ділянок водного фонду і землекористувачів. Коло суб’єктів права на використання земельних ділянок водного фонду для рибальства в ЗК України не визначене. Це дає право власникам земельних ділянок вирішувати це питання на свій розсуд, якщо воно не буде вирішене додатково ВК України або іншим законодавчим актом. Стаття 60. Прибережні захисні смуги
1. Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктіввід забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
2. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:
а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари — 25 метрів;
б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів;
в) для великих річок, водосховищ на них та озер —100 метрів.
При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.
3. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з урахуванням містобудівної документації.
Створення прибережних захисних смуг уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності здійснюється в межах природоохоронних зон, встановлення яких передбачається п. 2 ст. 58 ЗК України. Такі смуги встановлюються в порядку і розмірах, передбачених п. 2 коментованої статті Кодексу. У прибережних захисних зонах забороняється: розорювання земель, а також: садівництво і городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування лісних таборів дляхудоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів і стоянок автомобілів; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.
Установлено, що для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних і гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках встановлюються смуги відведення з особливим режимом користування (ст. 91 ВК України).
Порядок встановлення берегових смуг на судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт, пов’язаних із судноплавством, встановлений ст. 92 ВК України. Постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1996 р. № 640 затверджено Перелік внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних, а постановою від 14 квітня 1997 р. № 347 — Порядок установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними. Цими актами визначено, що на земельних ділянках водного фонду у межах берегових водних шляхів дозволяється: влаштування причалів, установлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден і барж, тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних споруд, а також тимчасове зберігання вантажів та механічної тяги суден; установлення берегових навігаційних знаків; установлення гідрометеорологічних постів; зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберігання суднового обладнання; влаштування тимчасових зимових приміщень і проведення робіт у разі випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна.
Ширина захисних смуг залежить від крутизни схилів поверхневих водних об’єктів. Зокрема, цією статтею ЗК України встановлено, що при крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.
Якщо Земельний кодекс встановлює ширину і межі захисних смуг по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води, то вздовж морів та навколо морських заток і лиманів Кодекс не визначає їх розміру і меж. Щодо цих прибережних захисних смуг ЗК України пропонує застосовувати бланкетні норми, посилаючись на норми, що стосуються землеустрою і містобудування. Згідно зі статтями 183 та 184 Земельного кодексу встановлення на місцевості меж територій з особливим природоохоронним режимом та їх обслуговування є одним з основних завдань землеустрою і становить його зміст. Виходячи з цих вимог, розмір та межі прибережної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з урахуванням містобудівної документації. Стаття 61. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах
1. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
2. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:
а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;
б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;
в) влаштування літніх таборів для худоби;
г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;
ґ) в лаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;
д)миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.
3. Об’єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг,
4. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах встановлюється законом.
Прибережні захисні смуги мають природоохоронне значення, їх встановлення передбачає режим обмеженої господарської діяльності. Обмеження господарської діяльності у прибережних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах здійснюється шляхом:
а) заборони певних видів діяльності;
б) дозволу певних видів діяльності зі спеціальним режимом.
Перелік заборонених видів діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг установлений безпосередньо в ЗК України (п. 2 цієї статті).
Обмеження у використанні земельних ділянок у прибережних захисних смугах відповідно до статей 87—89 ВК України спрямовані на охорону і раціональне використання водного фонду з метою створення сприятливого режиму водоохоронних зон і водних об’єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ та інших водойм. На земельних ділянках прибережних захисних смуг, віднесених до території водоохоронних зон, забороняється: використання стійких та сильнодіючих пестицидів, влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар’єри тощо), а також у потічки.
В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути дозволено добування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у праруслах річок за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.
Об’єкти, що знаходяться на землях у прибережній захисній смузі і призначені для основної і спеціальної водогосподарської діяльності, наприклад, водозабірна споруда, об’єкти санітарної охорони, об’єкти рятування людей на воді, очисні споруди, технічні пристрої тощо, можуть експлуатуватися в межах встановлених правил, з додержанням земельного і водного законодавства, правил екологічної безпеки, якщо при цьому не порушується режим їх експлуатації. Підприємства, установи та організації, які експлуатують водопідпірні, водопропускні, водозахисні або водозабірні споруди водогосподарських систем, у тому числі розташовані на землях у межах прибережних смуг, зобов’язані дотримуватися встановлених режимів їх роботи та правил експлуатації водних об’єктів1 (ст. 78 ВК України). Режим використання земельних ділянок у прибережних захисних смугах у процесі експлуатації кожного водного об’єкта встановлюється водогосподарськими органами на підставі правил експлуатації водних об’єктів з урахуванням як екологічних вимог, так і інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів і всіх водокористувачів (ст. 76 ВК України).
Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають установленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (ст. 89 ВК України). Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон, у тому числі земель прибережних захисних смуг, з урахуванням вимог п. 2 цієї статті ЗК України встановлюється ВК України (ст. 87).
Використання земельних ділянок прибережних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах здійснюється юридичними і фізичними особами з дотриманням правил загального і спеціального водокористування за умови, що ці особи набувають статусу первинних або вторинних водокористувачів.
Господарська діяльність здійснюється юридичними і фізичними особами на засадах спеціального водокористування насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб, у тому числі потреб підприємств.
Здійснення відповідної діяльності в багатьох випадках пов’язане з водокористуванням і необхідністю будівництва для цього на земельних ділянках прибережних смуг окремих виробничих комплексів, споруд, будівель та інших постійних і тимчасових об’єктів. Усі особи, що використовують земельні ділянки в прибережних смугах, незалежно від форм власності на землю певною мірою займаються водогосподарською діяльністю за нормами ВК України.
При цьому режим господарювання визначається, виходячи з вимог щодо забезпечення охорони вод і землі, додержання санітарних правил. Такі вимоги передбачаються земельним, водним, містобудівним законодавством, законодавством про охорону навколишнього природного середовища та іншими нормативними актами. Окремі правила, що стосуються режиму використання земельних ділянок у прибережних захисних смугах, господарювання і водокористування, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Певний вплив на режим господарювання на земельних ділянках прибережних смуг здійснюють місцеві державні організації та виконавчі комітети місцевих рад. Вони зобов’язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях. Контроль за створенням прибережних захисних смуг і водоохоронних зон, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється місцевими державними адміністраціями, виконавчими комітетами місцевих рад і державними органами охорони навколишнього природного середовища. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах у межах природоохоронної смуги встановлюється Законом України «Про прикордонні війська України» від 4 листопада 1991 р. Згідно з п. 12 ст. 7 Цього Закону Прикордонні війська України мають право забороняти сходити на берег і перебувати на березі членам екіпажів іноземних невійськових суден та іншим особам, які перебувають на них і які допустили порушення при плаванні та перебуванні в територіальному морі України, внутрішніх водах України, а також під час стоянки суден у портах України.
Вони мають право обмежувати у випадках, обумовлених обставинами, пов’язаними із забезпеченням охорони державного кордону України, провадження різних робіт на земельних ділянках прикордонної смуги, що належать до прибережних захисних смуг, за винятком робіт на будовах, здійснюваних відповідно до міжнародних договорів України, на будовах державного значення і проведення заходів боротьби із стихійним лихом та особливо небезпечними інфекційними хворобами та в інших випадках, обумовлених обставинами, за умов, погоджених у встановленому порядку.
Згідно з Митним кодексом України в редакції від 11 липня 2002 р.1 земельні ділянки в прибережних захисних смугах можуть належати до митної території, яка має виключну юрисдикцію щодо митної справи. Органи Держкомзему України, інші органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, власники земельних ділянок незалежно від форм власності на землю у своїй діяльності взаємодіють з митними органами України з питань використання земельних ділянок у прибережних захисних смугах. При використанні таких земельних ділянок для митної справи митні органи повинні дотримуватися правил і обмежень, що стосуються прибережних захисних смуг, але державні та інші органи, що відповідно до і законодавства України причетні до їх виконання, не вправі! приймати щодо цих земельних ділянок рішення, прийняття яких входить до компетенції митних органів, чи іншим чином втручатися у діяльність цих органів. Окремі функції митні органи здійснюють спільно або за погодженням з іншими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Так, згідно зі ст. 48 Митного кодексу України, з метою забезпечення здійснення митними органами митного контролю за товарами та транспортними засобами, що переміщуються через митний кордон України, проведення певних заходів, пов’язаних з виявленням, попередженням та припиненням і контрабанди та порушень митних правил у пунктах пропуску на митному кордоні України, у межах прикордонної смуги на державному кордоні України, у морських і річкових портах, аеропортах, на залізничних станціях, на територіях підприємств, спеціальних митних зон, а також в інших місцях, визначених митними органами, створюються зони митного контролю.
Відповідно до ст. 49 Митного кодексу України порядок їх створення визначається Кабінетом Міністрів України. Зони митного контролю в межах пунктів пропуску через державний кордон України створюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону України та центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту.
Питання щодо визначення територій, вибору, вилучення (викупу) і надання земель для містобудівних потреб, у тому числі для житлової і громадської забудови, будівництва виробничих та інших об’єктів, формування містобудівних ансамблів і ландшафтних комплексів, зон відпочинку та оздоровлення населення, вирішуються відповідно до Закону України «Про основи містобудування». Ці правові вимоги стосуються і використання для містобудівних потреб земельних ділянок прибережних захисних смуг.
Виконавчі органи та органи місцевого самоврядування, громадяни і юридичні особи України, а також юридичні та фізичні особи іноземних держав, які є суб’єктами містобудування, при розгляді питань, що стосуються обмежень використання земельних ділянок прибережних захисних смуг, повинні керуватися земельним законодавством. Це обумовлено ст. 20 Закону «Про основи містобудування», у якій передбачено, що регулювання земельних відносин у містобудуванні здійснюється відповідно до земельного законодавства.
Обов’язкове додержання обмежень у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах стосується усіх суб’єктів права приватної власності на землю, у тому числі громадян і юридичних осіб України, громадян і юридичних осіб іноземних держав, осіб без громадянства, територіальних громад щодо земель комунальної власності та органів державної влади щодо земель державної форми власності. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють організаційні та контролюючі функції щодо забезпечення додержання законодавства про обмеження використання земельних ділянок прибережних захисних смуг власниками і землекористувачами, всіма громадянами і юридичними особами. Повноваження органів державної влади у сфері земельних відносин, у тому числі розпорядження землями державної власності, організації державного контролю за використанням і охороною земель, установлені цим Кодексом (глави 3, 4) та Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища».
Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері розпорядження землями комунальної власності та здійснення контролю за додержанням земельного та екологічного законодавства, у тому числі щодо додержання обмежень у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг, регулюються Законом України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 62. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах.
1. У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється:
а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод;
б) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод об’ємом понад 1 кубічний метр на добу;
в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів.
г) застосування сильнодіючих пестицидів.
2. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах встановлюється законом.
Цією статтею ЗК України встановлено додатковий перелік заборонених видів господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах. Види діяльності, які можуть здійснюватися на земельних ділянках морських прибережних захисних смуг, визначені ВК України. У ст. 90 ВК України зазначено, що прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів належить до зони санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов’язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.
При цьому на зазначені організації розповсюджуються як правила, що стосуються прибережних захисних смуг, так і режим зон санітарної охорони водних об’єктів, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. Вони зобов’язані утримувати в належному стані зони санітарної охорони джерел питного та господарсько-побутового водопостачання, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, очисні та інші водогосподарські споруди і технічні пристрої (ст. 44 ВК України). Водні об’єкти, що мають природні лікувальні властивості, належать до категорії лікувальних, якщо їх включено до спеціального переліку. Перелік таких водних об’єктів затверджується. Кабінетом Міністрів України.
Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах встановлюється тими самими законами, що визначають режим господарської Діяльності на земельних ділянках прибережних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах.
Деякі особливості господарської діяльності на землях, що належать до морських прибережних смуг, передбачені в спеціальних законах України.
Так, особливості і режим господарської діяльності на цих землях визначені Кодексом торговельного мореплавства України. Вони обумовлені специфікою використання водного простору для торговельного мореплавства, зокрема використання вітчизняних та іноземних суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, рибних та інших морських промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладення кабелю та інших господарських, наукових і культурних цілей. Виходячи з цих особливостей, відведення землі та водного простору для торговельного мореплавства, а також будівництва або будь-якої роботи в зоні дії навігаційного обладнання, в тому числі на земельних ділянках прибережних захисних смуг і морських шляхів має бути погоджене з Міністерством транспорту України та місцевими органами виконавчої влади і місцевого самоврядування (ст. 12 Кодексу торговельного мореплавства України). Встановлено, що юридичні і фізичні особи, які порушили зазначені правила, зобов’язані на вимогу Міністерства транспорту України здійснити у визначений ним термін за власний рахунок знесення з відповідних земельних ділянок, перенесення або необхідні зміни будівель і споруд, що створюють перешкоди судноплавству або дії засобів навігаційного обладнання.
Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг обумовлені тим, що відведені порту землі є територією морського порту. До території морського порту згідно зі ст. 74 Кодексу торговельного мореплавства України належать також намиті, насипані або створені із застосуванням інших гідротехнічних технологій площі за рахунок порту і за користування якими не стягується плата. Отже, намиті, насипані або штучно створені площі до земельних ділянок прибрежних захисних смуг не належать. Правильно буде вважати штучно створені площі водними просторами і акваторією морського порту, використання яких здійснюється за правилами, встановленими ВК України.
Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів визначається нормами Закону України «Про виключну (морську) економічну зону» від 16 травня 1995 р. Вони спрямовані, перш за все, на правовий режим виключної (морської) економічної зони, до якої належать морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, у тому числі райони навколо островів. Ширина виключної (морської) економічної зони обчислюється від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України. Отже, до земельних ділянок прибережних захисних смуг прилягає як територіальне море, так і виключна (морська) економічна зона України. Таким чином, режим земельних ділянок, до яких прилягає виключна морська економічна зона, має узгоджуватися з господарською діяльністю у цій зоні.
Україна, здійснюючи свої права і виконуючи свої зобов’язання у виключній (морській) економічній зоні, належним чином враховує права і зобов’язання інших держав. Отже, інші держави, здійснюючи свої права у виключній зоні, можуть використовувати земельні ділянки прибрежних захисних смуг із додержанням земельного законодавства України, зокрема на підставі укладених договорів (статті 5—7 Кодексу торговельного мореплавства України). Стаття 63. Смуги відведення
1. Для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних іосушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режимом використання.
2. Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.
3. Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються для створення водоохоронних насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо.
Земельні ділянки у межах смуг відведення належать до земель водного фонду і мають спеціальний правовий режим користування.
За цільовим призначенням вони надаються для забезпечення експлуатації та захисту від екологічних порушень магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних та осушувальних системах, гідротехнічних та інших гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок.
Згідно зі ст. 91 ВК України розміри смуг відведення та режим користування ними встановлюються проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням із державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.
Земельні ділянки у межах смуг відведення надаються органам водного господарства та іншим організаціям для спеціальних потреб, передбачених п. З цієї статті ЗК України. На земельних ділянках у межах смуг відведення здійснюються водоохоронні насадження, створюються берегоукріплювальні та протиерозійні гідротехнічні споруди, будуються переправи тощо. У коментованій статті ЗК України не передбачена можливість органів водного господарства, інших організацій здійснювати будівництво виробничих приміщень, однак Кодекс не містить і заборони такого будівництва. Таким чином, виходячи зі змісту ст. 91 ВК України, будівництво виробничих приміщень на землях смуг відведення допускається, але воно може здійснюватися за правилами містобудування з дозволу сільських, селищних, міських рад. Стаття 64. Берегові смуги водних шляхів
1. На судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для проведення робіт, пов’язаних з судноплавством, встановлюються берегові смуги.
2. Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.
3. Порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.
Берегові смуги водних шляхів мають водоохоронне призначення. Вони встановлюються на судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт, пов’язаних із забезпеченням судноплавства. Земельні ділянки берегових смуг водних шляхів можуть перебувати у державній, комунальній і приватній власності. Особливість земельних ділянок берегових смуг водних шляхів як об’єктів права власності полягає в тому, що до берегових смуг, пов’язаних із судноплавством, належать земельні ділянки на судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів. Можливість віднесення до берегових смуг земельних ділянок приватної і державної форм власності зауважень не викликає. Що стосується земель комунальної власності, то об’єктами права комунальної власності можуть бути земельні ділянки берегових смуг за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти комунальної власності (ст. 83 ЗК України).
Розміри берегових смуг водних шляхів, режим користування ними, як і смуг відведення, відповідно до ст. 92 ВК України встановлюються за проектами землеустрою берегових смуг водних шляхів, які розробляються і затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з відповідними державними органами охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, водного господарства і земельних ресурсів.
Порядок установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 347. Даним Порядком визначено, що спорудження тимчасових будівель і споруд та Проведення інших робіт у межах берегових смуг водних шляхів, які не визначені проектом землеустрою берегових смуг водних шляхів, допускається за погодженням із сільською, селищною, міською радою, У межах берегових смуг водних шляхів дозволяється: влаштування причалів, установлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден і барж, тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних споруд, а також тимчасове зберігання вантажів та механічної тяги суден; установлення берегових навігаційних знаків; гідрометрологічних постів; зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберігання суднового обладнання; влаштування тимчасових зимових приміщень і проведення інших робіт у разі випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна.
Користувачі берегових смуг водних шляхів зобов’язані: користуватися береговими смугами за призначенням; суворо дотримуватися встановленого режиму використання берегових смуг; вживати заходів для їх охорони від ерозії, зсувів, руйнування, підтоплення і забруднення; забезпечувати непроникнення стічних вод, отрутохімікатів і мінеральних добрив через берегові смуги водних шляхів у річки та водойми.
На берегових смугах водних шляхів забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню, а господарська діяльність обмежується відповідно до ст. 89 ВК України. Юридичні та фізичні особи, винні у порушенні Порядку встановлення берегових смуг водних шляхів та користування ними, несуть відповідальність згідно з законодавством України. Глава 13. ЗЕМЛІ ПРОМИСЛОВОСТІ, ТРАНСПОРТУ,ЗВ’ЯЗКУ, ЕНЕРГЕТИКИ, ОБОРОНИ ТА ІНШОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 65. Визначення земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення
Землями промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідальної діяльності.
Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення встановлюється законом.
Стаття 65 ЗК України присвячена загальному визначенню земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення як самостійної категорії земель у складі земельного фонду України.
Такими землями згідно з законом вважаються землі, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної господарської діяльності. Від інших категорій земель вони відрізняються своїм основним цільовим призначенням, яке й відображається в найменуванні видів цих земель.
Несільськогосподарське використання земель даної категорії — це одна із головних ознак, які характеризують їх правовий режим.
Для земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення характерним є також те, що в межах основного цільового призначення вони використовуються для різних конкретних цілей, перелік яких у чинному законодавстві не є вичерпним. Це положення пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи нових різновидів земель несільськогосподарського призначення.
Землі зазначеної категорії поділяються на такі самостійні види: промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Критерієм такого поділу є характер спеціальних завдань, для здіснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки. Кожний із названих видів земель і їх правовий режим регулюються окремими приписами ЗК України.
Слід зауважити, що перелік земель, які входять до складу цієї самостійної категорії, не є вичерпним. Це цілком логічно і закономірно пояснюється необхідністю задоволення інтересів суспільного виробництва і обумовлено розвитком виробничих сил. Розширення видів виробничої діяльності висуває на порядок денний потребу в спеціальному правовому регулюванні використання та охорони необхідних для них земельних ділянок. Так, у чинному Земельному кодексі серед земель даної категорії самостійне місце посідають землі енергетики, які раніше не були відомі законодавству.
Землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення фактично є частиною земель несільськогосподарського призначення у широкому розумінні, до яких належать, зокрема, землі лісового і водного фондів, житлової та громадської забудови та деякі інші. Ця обставина і єднає зазначені землі. Множинність і різноманітність цілей використання земель, які обслуговують широкий спектр потреб різних галузей народного господарства, не є перешкодою для об’єднання їх у особливу самостійну категорію земель.
Специфічною загальною рисою зазначених земель є та обставина, що вони використовуються не як засіб виробництва в сільському чи лісовому господарстві, а головним чином як просторова база, місце розташування засобів певної діяльності.
Об’єднує ці землі також те, що всі вони використовуються для спеціальних цілей, як правило — несільськогосподарського характеру.
Правовий режим цих земель як єдиної і самостійної категорії характеризується деякими специфічними загальними рисами. Особливості правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу зазначеної категорії, обумовлені специфікою їх цільового призначення, їм присвячені окремі статті Земельного кодексу.
Головною ознакою правового режиму земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об’єктів.
У територіальному плані ці землі, на відміну, наприклад, від земель лісового чи водного фондів, не складають єдиного і значного за площею земельного масиву. Вони вкраплені в землі інших категорій. Тому в окремих випадках на правове регулювання відносин у сфері охорони і використання цих земель впливають приписи, присвячені іншим категоріям земель.
Важливою ознакою земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення є місце їх розташування. Як правило, вони розташовані за межами населених пунктів.
Для цих земель характерною є множинність видів їх несільськогосподарського використання. Це означає, що вони можуть використовуватися для вирішення різнопланових завдань, які часто не пов’язані між собою. Проте всі вони є спеціальними і спрямованими на забезпечення сталого розвитку основних галузей народного господарства (промисловості, транспорту, зв’язку тощо).
Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення — це особлива, цілісна система правового регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері належності, управління, використання і охорони цих земель. Специфіка правового режиму Даних земель обумовлена їх цільовим призначенням. У процесі здійснення земельної реформи даний режим спрямований на забезпечення екологічно збалансованого використання та охорони земель в інтересах розвитку всіх галузей народного господарства і з урахуванням пріоритету правового режиму земель сільськогосподарського призначення. При цьому він має на меті задоволення державних, суспільних та індивідуальних інтересів.
Зазначені землі характеризуються тим, що їх формування як самостійної категорії земель здійснюється здебільшого за рахунок вилучення або викупу земель зі сфери сільськогосподарського виробництва. Крім того, розміщення на цих землях різних об’єктів сільськогосподарського призначення супроводжується встановленням зон зі спеціальними умовами використання земель.
Правове регулювання використання та охорони земель, призначених для обслуговування промислових, транспортних, енергетичних, оборонних та інших несільськогосподарських потреб, спрямоване на забезпечення умов, необхідних для нормального розміщення і функціонування різних несільськогосподарських об’єктів. Водночас, наявність закріпленого земельним законодавством принципу пріоритету сільськогосподарського землекористування обумовлює певне підпорядкування правового режиму земель несільськогосподарського призначення інтересам розвитку сільськогосподарського виробництва. Це пов’язане, зокрема, з тим, що згідно зі ст. 23 ЗК України для будівництва промислових підприємств, об’єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв’язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов’язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Крім того, у даній нормі зазначено, що лінії електропередачі і зв’язку та інші комунікації проводяться переважно вздовж шляхів, трас тощо.
Суб’єктами права на зазначені землі можуть виступати юридичні та фізичні особи. Суб’єктами земельних прав у цих випадках виступають як державні, так і недержавні юридичні особи. Тут важливо лише те, щоб діяльність, яка обумовлена цільовим призначенням даних земель, здійснювалася юридичними особами, які наділені спеціальною (статутною) правоздатністю.
Як правило, зазначені землі найчастіше надаються відповідним суб’єктам у постійне користування.
Можливе і використання цих земель на умовах оренди. У цих випадках орендне землекористування здійснюється в порядку і на умовах, визначених Законом України «Про оренду землі».
З метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефективного землекористування та підприємницької діяльності, заохочення інвестицій у реалізацію програм соціально-економічного розвитку чинним законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначення у приватну власність як юридичними, так і фізичними особами.
Порядок використання зазначених земель встановлюється законом. Це свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання у зазначеній сфері можуть і повинні бути лише закони, а не підзаконні акти. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 66. Землі промисловості
1. До земель промисловості належать землі, надані длярозміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під’їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.
2. Землі промисловості можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
3. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених в установленому порядку державних норм і проектної документації, а відведення земельних ділянок здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння.
4. Надання земельних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, проводиться після оформлення в установленому порядку прав користування надрами і відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.
Правовий режим земель промисловості характеризується особливостями, обумовленими їх основним цільовим призначенням.
Землі промислових підприємств, установ і організацій перебувають в управлінні відповідних промислових міністерств і відомств, склад яких у системі управління не є стабільним. Водночас органами управління землями промислових підприємств можуть виступати і непромислові міністерства і відомства. Так, Міністерство культури і мистецтв України має у своєму підпорядкуванні необхідні йому промислові підприємства, які використовують земельні ділянки.
Головне цільове призначення цих земель полягає в тому, що вони є основою для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, їх під’їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.
Основні, підсобні та допоміжні будівлі і споруди — це об’єкти нерухомого майна, нерозривно пов’язані з відповідними земельними ділянками.
Основними будівлями і спорудами вважаються такі, що визначають призначення використання земельних ділянок, на яких вони розміщені. На одній земельній ділянці можуть бути розташовані декілька основних будівель і споруд, різних за призначенням.
Допоміжні будівлі і споруди виконують функції допоміжного (другорядного) значення у процесі використання відповідної земельної ділянки.
Підсобні будівлі і споруди забезпечують функціонування основних будівель і споруд.
Розміри земельних ділянок, що надаються для потреб промисловості, мають бути всебічно обґрунтованими і мінімально необхідними. Вони визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації.
У зв’язку з тим, що будівництво промислових об’єктів (будівель і споруд) здійснюється, як правило, протягом тривалого періоду, відведення відповідних земельних ділянок здійснюється поетапно з урахуванням черговості будівництва і фактичного освоєння земель.
Внутрішня організація території промислового підприємства визначається проектом будівництва, а в подальшому — потребами його виробничої діяльності.
Земельні права і обов’язки підприємства у цій галузі регулюються актами відомчого управління землекористування промислових підприємств відповідного виду. Однак перелік і зміст прав і обов’язків щодо використання і охорони земельних ділянок має відповідати вимогам, закріпленим у ЗК України.
Стосовно використання земель підприємствами гірничодобувної промисловості законом передбачені деякі особливості, оскільки у цих випадках право користування відповідними земельними ділянками нерозривно пов’язане з правом користування надрами.
Надання земельних ділянок для потреб, пов’язаних із користуванням надрами, здійснюється, по-перше, після оформлення в установленому порядку права користування надрами, по-друге, після відновлення земель згідно з затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.
Згідно зі ст. 18 Кодексу України про надра земельні ділянки для користування надрами надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами чи використання гірничих відводів. Надання спеціальних дозволів (ліцензій) здійснюється після попереднього погодження з відповідною радою питання про надання земельної ділянки для зазначених потреб, крім випадків, коли у наданні земельної ділянки немає потреби.
У тих випадках, коли підприємство гірничодобувної промисловості уже використовувало земельну ділянку, пов’язану з користуванням надрами, воно зобов’язане відновити відповідну земельну ділянку. Таке відновлення має здійснюватися згідно з затвердженим у встановленому порядку проектом рекультивації земель і у визначені строки.
Користування підприємств гірничодобувної промисловості земельними ділянками, як правило, здійснюється на площі залягання корисних копалин. У зв’язку з цим слід зазначити, що стосовно забудови таких ділянок Кодекс України про надра (ст. 58) встановлює спеціальні вимоги.
Забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, допускається у виняткових випадках лише за погодженням з відповідними територіальними геологічними органами та органами державного гірничого нагляду.
Порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р. № 33.
Згідно зі ст. 112 ЗК України для забезпечення нормальних умов експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі ділянки та інші природні об’єкти навколо промислових об’єктів створюються охоронні зони.
Крім того, навколо промислових об’єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об’єктів від територій житлової забудови відповідно до ст. 114 ЗК України створюються санітарно-захисні зони.
У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво і житлових об’єктів, об’єктів соціальної інфраструктури та інших об’єктів, пов’язаних із постійним перебуванням людей.
Правовий режим земель охоронних та санітарно-захисних зон визначається законодавством України. Створення охоронних та санітарно-захисних зон не позбавляє власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, які опинилися у межах цих зон, права власності або користування з обмеженнями, встановленими для цих зон. Стаття 67. Землі транспорту
1. До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об’єктів транспорту.
2. Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Транспорт як одна з найважливіших галузей суспільного виробництва покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях.
Суспільні відносини, пов’язані з діяльністю транспорту, регулюються Законом України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р., кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.
До складу єдиної транспортної системи України входить: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування.
Відповідно до Закону «Про транспорт» єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання, всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки України.
Функціонування транспорту нерозривно пов’язане з використанням землі. До земель транспорту ст. 67 ЗК України відносить землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об’єктів транспорту (будівель, споруд тощо).
Названа загальна стаття закріплює принципові положення Щодо належності відповідних земель до земель транспорту та їх цільового призначення.
Землі транспорту — самостійний різновид земель несільськогосподарського призначення. Що стосується земель, які обслуговують окремі види транспорту, то відповідні правові приписи закріплені у спеціальних статтях ЗК України.
Стосовно відомчого транспорту, до складу якого входять транспортні засоби підприємств, установ та організацій, слід зазначити, що землі, спеціально призначені для його потреб, у законі не виділяються. Функціонування відомчого транспорту пов’язане з використанням інших видів земель.
При визначенні земель транспорту за основу береться те, що землі вже надані конкретним транспортним підприємствам, установам та організаціям як самостійним юридичним особам. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про транспорт» перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами.
Цільовим призначенням цих земель є здійснення діяльності, пов’язаної з експлуатацією, ремонтом, удосконаленням і розвитком об’єктів транспорту.
Розміри земельних ділянок, що надаються підприємствам транспорту для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.
Використання земель транспорту, пов’язане з розміщенням споруд та інших об’єктів транспорту на цих землях, здійснюється за погодженням із місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування.
На підприємства транспорту, яким надані відповідні землі, покладені додаткові обов’язки щодо належного використання земельних ділянок. Йдеться, зокрема, про необхідність раціонально використовувати надані їм земельні ділянки, не порушувати інтереси інших власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі орендарів), не допускати заболочення, погіршення якості земель і забруднення їх промисловими та іншими відходами, неочищеними стоками, вживати заходів для захисту ґрунтів від ерозії, здійснювати укріплення ярів, крутих схилів, пісків, а також додержуватися інших вимог щодо охорони земель.
З метою забезпечення безпеки на транспорті чинним законодавством установлено, що переобладнання всіх комунікацій, пов’язане з реконструкцією і ремонтом споруд транспорту, розташованих у смузі відведення шляхів сполучення, здійснюється власниками комунікацій за їх рахунок.
Крім того, на власників таких комунікацій покладається відповідальність за дотримання встановлених нормативів при будівництві та експлуатації газо-, нафтопроводів та інших комунікацій, що перетинають залізничні колії та автомобільні дороги або межують з цими коліями і дорогами.
Згідно з Законом України «Про транспорт» відповідальність за утримання в належному стані земельних ділянок, наданих підприємствам і організаціям транспорту, і використання їх за цільовим призначенням персоніфікована. Вона покладається на керівників (власників) цих підприємств, установ і організацій. Так, керівники підприємств транспорту несуть таку відповідальність за забруднення земель, прилеглих до транспортних магістралей, заростання їх бур’янами.
Підприємства транспорту несуть відповідальність за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу згідно з чинним законодавством, оскільки вони зобов’язані забезпечувати охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.
Зазначені підприємства також зобов’язані забезпечувати безпеку життя і здоров’я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів. З метою реалізації цього обов’язку частини територій підприємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів сполучення (тобто відповідні земельні ділянки), де здійснюється рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантажно-розвантажувальні роботи, визнаються зонами підвищеної небезпеки. Перебування громадян у межах цих зон забороняється. Правила перебування в зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встановлюються Міністерством транспорту України з урахуванням пропозицій заінтересованих організацій та за погодженням з місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування.
Чинне законодавство з метою забезпечення належної експлуатації споруд та інших об’єктів транспорту, а також охорони земель від негативного впливу зазначених об’єктів на землях, наданих підприємствам транспорту, закріплює можливість установлення охоронних зон з особливими умовами використання земель. Згідно зі ст. 112 ЗК України такі зони створюються уздовж земель транспорту для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об’єкти.
Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Закріплена законом можливість перебування земель транспорту не тільки в державній, а і в інших формах власності не може бути реалізована щодо окремих земель. Так, згідно зі ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.
Можливість перебування земель транспорту, наприклад, у комунальній власності обумовлена тим, що відповідно до Закону України «Про транспорт» транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту та дорожнього господарства, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих рад, належать до комунальної власності. Згідно зі ст. 83 ЗК України в комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.
Слід зауважити, що окремі землі комунальної власності, надані підприємствам транспорту, не можуть передаватися у приватну власність. Це стосується, зокрема, земель під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту. Така заборона закріплена у ст. 83 ЗК України. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 68. Землі залізничного транспорту
До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв’язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Залізничний транспорт є однією з важливих базових галузей економіки України. Він забезпечує її внутрішні та зовнішні транспортно-економічні зв’язки і потреби населення у перевезеннях.
Діяльність залізничного транспорту як частини єдиної транспортної системи країни сприяє нормальному функціонуванню всіх галузей суспільного виробництва, соціальному і економічному розвитку та зміцненню обороноздатності держави, міжнародному співробітництву України.
Залізничний транспорт — це виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни у перевезеннях внутрішнього і міжнародного сполучень та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо.
До складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, технічні школи, дитячі дошкільні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, Що забезпечують його діяльність і розвиток, а також підприємства промислового залізничного транспорту.
Промисловий залізничний транспорт як самостійний елемент транспортної системи, поряд із залізничним транспортом загального користування, окремо здійснює перевезення вантажів. Цей транспорт являє собою транспортно-технологічний комплекс, який забезпечує системне переміщення вантажів у процесі виробництва (між виробництвами, виробничими циклами, окремими операціями або підприємствами в цілому) та взаємодію з залізничним транспортом загального користування і не належить до нього. Він може функціонувати в межах, наприклад, промислового підприємства і здійснювати технологічні перевезення на території цього підприємства. У цьому випадку йдеться про використання промисловим залізничним транспортом земель промисловості.
Суспільні відносини, що виникають у процесі функціонування залізничного транспорту, регулюються Законами України «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», Статутом залізниць України та іншими актами законодавства України.
Основною організаційною ланкою на залізничному транспорті є залізниця. Законом України «Про залізничний транспорт» вона визначається як статутне територіально-галузеве об’єднання, до якого належать підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. Створення, реорганізація, ліквідація та визначення територіальних меж залізниць здійснюється рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства транспорту України.
Повноваження, права та обов’язки залізниць визначаються Законом України «Про залізничний транспорт», а також їх статутами, які затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з Міністерством економіки України та Антимонопольним комітетом України.
Створення, реорганізація та ліквідація підприємств, установ і організацій, які входять до складу залізниць, затвердження їх статутів (положень) здійснюється у порядку, встановленому чинним законодавством, а також статутами залізниць.
Здійснення підприємствами і організаціями залізничного транспорту статутної діяльності нерозривно пов’язане з використанням відповідних земельних ділянок.
До земель залізничного транспорту належать землі, надані підприємствам і організаціям залізничного транспорту загального користування. До складу цих земель входять насамперед землі, які є смугою відведення залізниць.
Смуга відведення — це землі залізничного транспорту, зайняті залізничним полотном, інженерними та штучними спорудами і обладнанням, лінійно-колійними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної сигналізації, енергетики та зв’язку, лініями електропостачання, захисними лісонасадженнями, спорудами тощо.
Статутом залізниць України установлено, що землі в межах смуги відведення, крім використання за своїм прямим цільовим призначенням, можуть в окремих випадках використовуватися і для інших цілей. Так, згідно зі ст. 12 Статуту залізниць України залізниця вправі приймати рішення про складування за плату підприємствами, організаціями, установами, громадянами — суб’єктами підприємницької діяльності вантажів у смузі відведення.
Крім того, землями залізничного транспорту вважаються землі, зайняті станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв’язку, водопостачання, каналізації, а також землі, що знаходяться під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Згідно зі Статутом залізниць України на землях залізничного транспорту можуть виділятися майданчики, що перебувають у віданні залізниць (місця загального користування), які забезпечують виконання вантажних операцій. На станціях зі значним обсягом вантажних операцій, які виконуються в місцях загального користування, організуються вантажні райони.
Площі цих районів і під’їзди до них повинні забезпечувати належні умови для роботи усіх видів транспорту і механізмів, що обслуговують вантажний район, а також безпеку руху поїздів і дотримання техніки безпеки людей та охорону навколишнього природного середовища.
З метою забезпечення безпеки на залізничному транспорті; залізниці, підприємства, установи та організації залізничного транспорту загального користування мають право в межах наданих їм земель встановлювати межі зон підвищеної небезпеки, в яких діють певні обмеження щодо перебування там громадян та виконання відповідних робіт.
Розміщення об’єктів, пов’язаних із виробництвом, зберіганням і навантаженням, транспортуванням і розвантаженням вибухових, легкозаймистих, радіоактивних речовин і матеріалів, отруйних та сильнодіючих хімічних речовин, визначається відповідними будівельними та санітарними нормами і правилами стосовно об’єктів, розташованих на землях залізничного транспорту загального користування.
Перевезення вантажів залізничним транспортом загального користування пов’язане з необхідністю використання залізничних під’їзних колій, які призначені для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії з залізничним транспортом загального користування. До залізничних під’їзних колій належать колії, з’єднані з загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією і які належать підприємствам, організаціям та установам незалежно від форм власності, а також громадянам — суб’єктам підприємницької діяльності (ст. 64 Статуту залізниць України).
Залізничні під’їзні колії розташовуються в межах земельних ділянок, наданих підприємствам, організаціям і установам. Однак будівництво і реконструкція цих колій, а також пристроїв, призначених для навантаження, вивантаження і очищення вагонів, здійснюється за проектами, погодженими з Укрзалізницею або за її дорученням з начальником залізниці.
Дозвіл на приєднання залізничних під’їзних колій до загальної мережі залізниць теж надається Укрзалізницею або за її дорученням начальником залізниці.
Місця перетину залізничних колій у межах відповідних земельних ділянок трубопроводами, лініями зв’язку і електропередач, іншими комунікаціями повинні погоджуватися з органом управління залізничним транспортом — Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізниця), яка підпорядкована Міністерству транспорту України.
Для забезпечення у межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв’язку, інших пристроїв та об’єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозаносень та інших небезпечних впливів, установлюються охоронні зони.
Охоронні зони — це ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження та стійкості споруд, пристроїв та інших об’єктів залізничного транспорту. Ці землі повинні утримуватися в належному санітарному стані і використовуватися для вирощування деревини та кормів для тваринництва. Стаття 69. Землі морського транспорту
1. До земель морського транспорту належать землі під:
а) морськими портами з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об’єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту;
б) гідротехнічними спорудами і засобами навігаційної обстановки, судноремонтними заводами, майстернями, базами, складами, радіоцентрами, службовими та культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, що обслуговують морський транспорт.
2. На підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об’єктів відповідно до закону можуть встановлюватись обмеження у використанні земель.
Самостійним різновидом транспорту загального користування як елемента єдиної транспортної системи України є морський транспорт.
До його складу входять підприємства морського транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, судно-ремонтні заводи, морські шляхи сполучення. Крім того, згідно з Законом України «Про транспорт» складовою частиною морського транспорту є підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.
Надання транспортних послуг підприємствами морського транспорту (пароплавствами, портами, пристанями) пов’язане з використанням відповідних земельних ділянок.
Землями морського транспорту вважаються дві відносно самостійні групи земельних ділянок. До першої належать ті, що використовуються як просторова база для розміщення морських портів з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об’єктами загального портового і комплексного обслуговування флоту. Це основна частина земель.
Другу групу складають землі, на яких розташовуються будівлі і споруди, що обслуговують морський транспорт, зокрема гідротехнічні споруди і засоби навігаційної обстановки, судно-ремонтні заводи, майстерні, бази, склади, радіоцентри, службові та культурно-побутові будівлі і споруди тощо. Згідно зі ст. 25 Закону «Про транспорт» до земель морського транспорту не належать території, насипані або налиті в акваторії за рахунок портів.
Землі, зайняті зазначеними об’єктами, можуть бути розташовані в різних місцях, але їх об’єднує те, що вони призначені для розміщення і подальшого обслуговування будівель і споруд, які обслуговують морський транспорт в цілому.
Пунктом 2 коментованої статті передбачена можливість установлення обмежень у використанні земель на відповідних земельних ділянках, розташованих на підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об’єктів. Такі обмеження встановлюються відповідно до закону і в обсязі, передбаченому законом. Так, спорудження на підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об’єктів, а також спорудження радіосистем у зоні радіонавігаційних об’єктів погоджується з адміністрацією портів. Стаття 70. Землі річкового транспорту
До земель річкового транспорту належать землі під:
а) портами, спеціалізованими причалами, пристанямиі затонами з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт;
б) пасажирськими вокзалами, павільйонами і причалами;
в) судноплавними каналами, судноплавними, енергетичними та гідротехнічними спорудами, службово-технічними будівлями;
г) берегоукріплювальними спорудами й насадженнями;ґ) вузлами зв’язку, радіоцентрами і радіостанціями;
д) будівлями, береговими навігаційними знаками та іншими спорудами для обслуговування водних шляхів, судноремонтними заводами, ремонтно-експлуатаційними базами, майстернями, судноверф’ями, відстійно-ремонтними пунктами, складами, матеріально-технічними базами, інженерними мережами, службовими та культурно-побутовими будівлями, іншими об’єктами, що забезпечують роботу річкового транспорту.
До складу річкового транспорту, як і морського, входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, а також підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, Що забезпечують роботу річкового транспорту.
Серед земель внутрішнього водного, тобто річкового транспорту виділяють певні різновиди: землі, надані під порти, спеціалізовані причали, пристані і затони з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт. Самостійне місце посідають землі, призначені для розміщення пасажирських вокзалів, павільйонів і причалів. Серед земель річкового транспорту закон окремо називає землі, надані під судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службово-технічні споруди, службово-технічні будівлі. Певними особливостями характеризуються землі, призначені під спеціальні насадження для вирощування деревини. Деяка специфіка притаманна землям, наданим у користування під берегоукріплювальні споруди і насадження.
До земель річкового транспорту належать також земельні ділянки, призначені для розміщення і подальшого обслуговування вузлів зв’язку, радіоцентрів і радіостанцій.
І нарешті, землями річкового транспорту є землі, надані у користування під будівлі, берегові навігаційні знаки та інші споруди для обслуговування водних шляхів, судно-ремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстойно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інженерні мережі, службові та культурно-побутові приміщення, інші об’єкти, що забезпечують роботу річкового транспорту.
Для робіт, пов’язаних із судноплавством і сплавом на внутрішніх водних шляхах, поза населеними пунктами виділяється у встановленому порядку берегова смуга. Землі берегової смуги не вилучаються у землекористувачів і використовуються відповідно до чинного законодавства.
Згідно зі ст. 64 ЗК України розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку. Порядок установлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.
Землі, зайняті береговими смугами водних шляхів, належать до земель водного фонду і їх правовий режим визначається відповідними правовими приписами гл. 12 ЗК України «Землі водного фонду», а також іншими нормативними актами, зокрема постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду» від 13 травня 1996 р. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 71. Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства
1. До земель автомобільного транспорту належать земліпід спорудами та устаткуванням енергетичного, гаражного і паливо роздавального господарства, автовокзалами, автостанціями, лінійними виробничими спорудами, службово-технічними будівлями, станціями технічного обслуговування, автозаправними станціями, автотранспортними, транспортно-експедиційними підприємствами, авторемонтними заводами, базами, вантажними дворами, майданчиками контейнерними та для перечеплення, службовими та культурно-побутовими будівлями й іншими об’єктами, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.
2. До земель дорожнього господарства належать землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами, кюветами, мостами, тунелями, транспортними розв’язками, водопропускними спорудами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг, а саме:
а) паралельні об’їзні дороги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з’їзди;
б) майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об’єкти служби дорожнього сервісу;
в) будинки (в тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими базами;
г) захисні насадження.
Автомобільний транспорт — це підгалузь галузі транспорту, метою якої є задоволення потреб населення та суспільного виробництва в автомобільних перевезеннях. Автомобільнийтранспорт утворюють перевізники, автостанції, автовокзали, виконавці ремонту і технічного обслуговування автомобільних транспортних засобів, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції та контейнерні пункти.
Відносини, пов’язані з функціонуванням автомобільного транспорту, регулюються законами України «Про дорожній рух від 30 червня 1993 р., «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р. та Статутом автомобільного транспорту України (зі змінами та доповненнями).
Закон України «Про автомобільний транспорт» розрізняє автомобільний транспорт загального користування, відомчий та індивідуальний автомобільний транспорт.
До автомобільного транспорту загального користування належать автомобільні транспортні засоби перевізників, що використовуються ними для надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів. Функціонування цього різновиду транспорту здійснюється відповідно до загальнодержавної програми розвитку і вдосконалення транспорту. Зазначена програма є основою для розробки і затвердження уповноваженими органами регіональних програм розвитку автомобільного транспорту загального користування, якими визначається мережа автобусних маршрутів загального користування на відповідній території.
До відомчого автомобільного транспорту належать автомобільні транспортні засоби суб’єктів підприємницької діяльності, установ та організацій, що використовуються ними лише для власних потреб.
Індивідуальний автомобільний транспорт — це автомобільні транспортні засоби фізичних осіб, що використовуються ними лише для власних потреб.
Стаття 5 Закону «Про автомобільний транспорт» визначає, що автомобільним транспортом загального користування використовуються землі транспорту та інші землі відповідно до земельного законодавства.
Відносини у сфері використання та охорони земель автомобільного транспорту та земель дорожнього господарства регулюються окремою статтею ЗК України. Наявність цих двох складових частин земель спеціального призначення забезпечує виконання завдань, поставлених перед автомобільним транспортом загального користування.
До земель автомобільного транспорту належать земельні ділянки, надані для зведення та наступної експлуатації споруд, будівель та інших об’єктів, що забезпечують роботу автомобільного транспорту загального користування.
Землями дорожнього господарства вважаються землі в межах смуг відведення з розташованими там дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг. Перелік таких споруд визначений у ст. 71 ЗК України. Залежно від характеру цих споруд вони поділяються законом на чотири групи.
Автомобільні шляхи сполучення, які використовуються автомобільним транспортом, характеризуються притаманною їм інфраструктурою. Вона містить автомобільні дороги — частину території, у тому числі в населеному пункті, яка призначена для руху транспортних засобів і пішоходів з усіма розміщеними на них спорудами (ст. 21 Закону «Про дорожній рух»), автовокзали, автостанції, зупинки автобусних маршрутів загального користування, майданчики для розвороту і відстою автобусів у початкових і кінцевих пунктах маршрутів, стоянки таксі, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції, контейнерні пункти, об’єкти дорожнього сервісу.
До об’єктів дорожнього сервісу, призначених для надання послуг перевізникам, водіям та пасажирам, належать: стоянки, мийки, автозаправні станції, мотелі, кемпінги, магазини, пункти громадського харчування, зв’язку та медичної допомоги.
До інфраструктури автомобільних шляхів сполучення Законом «Про автомобільний транспорт» встановлені певні вимоги. По-перше, будівництво, ремонт і утримання об’єктів інфраструктури автомобільних шляхів сполучення здійснюється з метою задоволення потреб споживачів послуг автомобільного транспорту загального користування. По-друге, ремонт і утримання цих об’єктів здійснюється їх власниками. По-третє, конкретні об’єкти виконують вузько спеціалізовані завдання і забезпечують досягнення певних цілей. Так, на автовокзалах та автостанціях забезпечується: прийом та відправлення автобусів і пасажирів; організація продажу квитків населенню; диспетчерське управління і регулювання руху автобусів тощо. На вантажних терміналах (автопортах) забезпечується: навантаження, розвантаження та зберігання вантажів; технічне обслуговування і ремонт автомобільних транспортних засобів; надання транспортно-експедиційних послуг тощо. На контейнерних пунктах забезпечується навантаження та розвантаження, зберігання, ремонт та обслуговування контейнерів тощо.
Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства використовуються для надання послуг з перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом загального користування.
Що ж стосується міських перевезень, тобто перевезень за маршрутами в межах території населеного пункту, то вони пов’язані з використанням земель загального користування у межах населеного пункту. Такі землі не належать до земель автомобільного транспорту і дорожнього господарства. Вони характеризуються специфічним правовим режимом.
Однією з новел чинного земельного законодавства є можливість надання земельних ділянок із земель дорожнього господарства для здійснення концесійної діяльності.
Законом України «Про концесії» від 16 липня 1999 р.1 визначено, що концесія — це надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань щодо створення (будівництва) та управління (експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику (ст. 1).
У концесію можуть надаватися тільки об’єкти права державної чи комунальної власності, які використовуються для здійснення діяльності у певних сферах господарської діяльності, а саме: будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація аеропортів, шляхів сполучення, вантажних і пасажирських портів тощо.
Особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарської діяльності можуть визначатися спеціальними законами.
Згідно зі ст. 94 ЗК України види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.
Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. визначає особливості надання концесій на будівництво автомобільних (позаміських) доріг загального користування та їх подальшу експлуатацію в інтересах економіки України.
Об’єктом концесії автомобільна (позаміська) дорога загального користування, яка перебуває у державній власності, Щодо будівництва, строкового платного володіння та експлуатації якої укладено концесійний договір на строк від 10 до 50 років. Цей об’єкт характеризується, як лінійна споруда з інженерними та допоміжними спорудами і службами, які призначені для зручного та безпечного проїзду транспортних засобів з допустимими технічними характеристиками та навантаженнями, що забезпечує внутрішньодержавні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів. Об’єкт концесії не змінює своєї належності. Передача об’єкта у концесію не зумовлює перехід права власності на цей об’єкт та не припиняє право державної чи комунальної власності на нього.
Для забезпечення належної експлуатації автомобільної дороги вона облаштовується інженерними та допоміжними спорудами. Інженерними вважаються споруди, що будуються безпосередньо на автомобільних дорогах (мости, тунелі, естакади, шляхопроводи тощо), тобто є їх невід’ємною частиною. До допоміжних належать споруди, розташовані на землях дорожнього господарства, зазначені в концесійному договорі (майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, протилавинні та протиселеві споруди тощо) та призначені для обслуговування рухомого складу на дорогах, учасників дорожнього руху, розміщення сервісних і ремонтно-технічних служб.
Особливості надання концесій на будівництво автомобільних доріг полягають у тому, що вони надаються насамперед у напрямках міжнародних транспортних коридорів та міжнародних магістралей категорії «Є».
Визначення об’єктів, які надаються в концесію, і затвердження їх переліку здійснюється Кабінетом Міністрів України з урахуванням пропозицій місцевих рад та відповідних державних адміністрацій.
Кабінет Міністрів приймає також рішення про надання концесії на будівництво автомобільної дороги та її подальшу експлуатацію (ремонт і утримання).
Користування автомобільними дорогами, побудованими на умовах концесії, пов’язане з платою за проїзд такими дорогами, яка справляється у порядку, що визначається концесійним договором, усіма власниками або користувачами автотранспортних засобів, що користуються такими дорогами.
Одним з основних принципів концесійної діяльності у сфері будівництва автомобільних доріг та їх експлуатації є обов’язкова наявність безоплатних автомобільних доріг чи окремих смуг руху вздовж об’єкта концесії, що знаходяться у належному для експлуатації технічному стані, як альтернативного варіанта зручного проїзду транспортних засобів у необхідному напрямку. Стаття 72. Землі авіаційного транспорту
До земель авіаційного транспорту належать землі під: а) аеропортами, аеродромами, відокремленими спорудами (об’єктами управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисними та іншими спорудами), службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту;
б) вертольотними станціями, включаючи вертольотодроми, службово—технічними територіями з усіма будівлями та спорудами;
в) ремонтними заводами цивільної авіації, аеродромами, вертольотодромами, гідроаеродромами та іншими майданчиками для експлуатації повітряних суден;
г) службовими об’єктами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.
Землі авіаційного транспорту — самостійний різновид земель транспорту. Вони характеризуються всіма загальними ознаками, які притаманні іншим землям транспорту, водночас мають і певні особливості, обумовлені специфікою даного виду транспорту.
Згідно з Законом «Про транспорт» (ст. 32) до складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомки, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.
Повітряним Кодексом України визначено, що Україні належить повний і виключний суверенітет над повітряним простором України, що є частиною території України.
Повітряним простором визнається частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України, У тому числі над її територіальними водами (територіальним морем). Цей простір використовується авіацією з метою задоволення інтересів України та її громадян і забезпечення безпеки авіації.
Авіація як галузь — це усі види підприємств, організацій та установ, діяльність яких спрямована на створення умов та використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден. Здійснення господарської діяльності підприємствами авіаційного транспорту неможливе без відповідних земельних ділянок.
До земель авіаційного транспорту належать землі, надані в користування під:
—аеропорти, аеродроми, відокремлені споруди (об’єкти управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисні та інші споруди), службово-технічні території з будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту;
— вертольотні станції, у тому числі вертольотодроми, службово-технічні території з усіма будівлями та спорудами;
— ремонтні заводи цивільної авіації, аеродроми, вертольотодроми, гідроаеродроми та інші майданчики для експлуатації повітряних суден;
—службові об’єкти, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.
Відведення території для будівництва та реконструкції аеродромів і аеропортів, будівництво, реконструкція та експлуатація аеродромів та аеропортів допускаються в порядку, встановленому чинним законодавством.
Участь громадян у погодженні питань будівництва, реконструкції та експлуатації аеродромів і аеропортів визначається законодавством України. Для забезпечення належного функціонування авіаційного транспорту навколо аеродромів визначається певна територія, в межах якої земельні права суб’єктів власності на землю і землекористувачів дещо обмежуються. Статтею 72 (п. 2) ЗК України встановлено, що на приаеродромній території відповідно до закону запроваджується особливий режим використання земель.
У Повітряному кодексі України визначено, що приаеродромна територія (прилегла до аеродрому зона контролю і обліку об’єктів та перешкод) — це обмежена певними розмірами місцевість навколо аеродрому, над якою здійснюється маневрування повітряних суден.
Розміри цієї території повинні бути доведені власником аеродрому (аеропорту) чи уповноваженою на те особою до відома відповідних місцевих рад, підвідомча територія яких повністю чи частково підпадає під приаеродромну територію.
Особливістю використання земель на цій території є те, що тут запроваджується особливий режим одержання дозволу на будівництво (реконструкцію) та іншу діяльність — тільки за узгодженням із органом державного регулювання діяльності авіації та відповідною місцевою радою.
Підприємства, установи і організації, а також громадяни, які допустили порушення правил будівництва та інші заборонені дії на приаеродромній території, зобов’язані на вимогу власника аеродрому (аеропорту) чи уповноваженої ним особи припинити будівництво чи іншу діяльність на приаеродромній території та провести у встановлений термін за свої кошти і своїми силами усунення допущених порушень.
Особливі вимоги встановлені законом до таких специфічних споруд, як аеродром, що займає певну територію. Він має бути сертифікований на відповідність нормам придатності до експлуатації, з видачею відповідного сертифіката.
Усі цивільні аеродроми підлягають реєстрації у державному органі з питань сертифікації і реєстрації та занесенню їх до державного реєстру аеродромів України.
Аеродром і його елементи повинні мати маркірування, що відповідає нормам придатності аеродромів до експлуатації.
Розташування у районі аеродромів будь-яких знаків, пристроїв і позначень, подібних до маркірувальних, що вживаються для розпізнавання аеродромів, забороняється.
Усі нерухомі об’єкти і споруди, розташовані на приаеродромній території, повинні бути маркіровані їх власниками денними і нічними маркірувальними знаками та пристроями згідно з нормами придатності аеродромів до експлуатації.
При розвідуванні, будівництві, реконструкції, ремонті та експлуатації аеродрому підрядчик та експлуатант зобов’язані Дотримуватися чинних в Україні норм, правил і процедур щодо охорони навколишнього природного середовища. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 73. Землі трубопровідного транспорту
1. До земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди підземних трубопроводів.
2. Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів встановлюються охоронні зони.
Серед різновидів транспорту самостійне місце займає трубопровідний транспорт.
Він призначений для транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин із місць їх знаходження, видобутку, виготовлення або зберігання до місць переробки чи споживання, перевантаження та подальшого транспортування. Його систему становлять: магістральний трубопровідний транспорт і промисловий трубопровідний транспорт.
Магістральним трубопроводом є технологічний комплекс, що функціонує як єдина система. До його складу входить окремий трубопровід з усіма об’єктами і спорудами, пов’язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживача, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів.
До промислових трубопроводів належать усі інші немагістральні трубопроводи в межах виробництва, а також нафтогазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газо-, водо-, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільні трубопроводи водопостачання, меліоративні системи тощо.
Суспільні відносини в галузі трубопровідного транспорту регулюються законами України «Про транспорт», «Про трубопровідний транспорт» та іншими актами законодавства України.
Магістральний трубопровідний транспорт є об’єктом державної власності і має важливе народногосподарське та оборонне значення. Приватизація, а також зміна власності державних підприємств магістрального трубопровідного транспорту забороняється законом.
Щодо промислового трубопровідного транспорту, то зміна його форми власності здійснюється згідно з чинним законодавством.
Функціонування трубопровідного транспорту пов’язане з використанням відповідних земельних ділянок, які належать до земель цього виду транспорту.
Землями трубопровідного транспорту вважаються земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також наземні споруди підземних трубопроводів.
Чинним законодавством встановлено, по-перше, що взаємовідносини суб’єктів, яким передано в управління об’єкти трубопровідного транспорту, лінії електропередач, зв’язку, залізниці, автомобільні дороги та інші комунікації, що проходять в одному технічному коридорі (земельна ділянка, в межах якої прокладено систему трубопроводів і комунікацій) або перетинаються, здійснюються на основі договорів. Цими договорами передбачаються права і обов’язки сторін на проведення спільних заходів, спрямованих на підвищення надійності експлуатації споруд та об’єктів трубопровідного транспорту.
По-друге, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, власники землі і землекористувачі, що сприяють відведенню земель під об’єкти трубопровідного транспорту, рішення про будівництво яких було прийняте у встановленому порядку, мають пріоритетне право на забезпечення продуктами транспортування.
Діяльність, пов’язана з проектуванням, будівництвом, ремонтом та експлуатацією об’єктів трубопровідного транспорту, здійснюється на підставі спеціального дозволу (ліцензії) і підлягає обов’язковій сертифікації.
Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту зобов’язані забезпечувати відшкодування власникам землі і землекористувачам заподіяної шкоди під час ліквідації аварій і проведення ремонту.
Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання Ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об’єкти встановлюються охоронні зони (ст. 112 ЗК України). Стаття 74. Землі міського електротранспорту
До земель міського електротранспорту належать землі під відокремленими трамвайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, коліями і станціями фунікулерів, канатними дорогами, ескалаторами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спорудами енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв’язку, службовими і культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи міського електротранспорту.
Міський електротранспорт — це різновид транспорту загального користування. Він входить до складу єдиної транспортної системи України і задовольняє потреби населення в перевезеннях.
Суспільні відносини, пов’язані з діяльністю цього різновиду транспорту, регулюються Законом України «Про транспорт».
Згідно з цим Законом до міського електротранспорту належать: підприємства міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів; рухомий склад, трамвайні та тролейбусні лінії, ремонтно-експлуатаційні депо, службові приміщення, фунікулери, канатні дороги, ескалатори; заводи з ремонту рухомого складу і виготовлення запасних частин, споруди енергетичного господарства та зв’язку; промислові, ремонтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації; навчальні заклади, науково-дослідні та проектно-конструкторські установи, заклади охорони здоров’я, відпочинку, фізичної культури і спорту та інші культурно-побутові заклади і підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу міського електротранспорту.
У процесі здійснення міських перевезень, тобто перевезень тролейбусами та пасажирським автомобільним транспортом за маршрутами в межах території населеного пункту, використовуються землі загального користування. Водночас специфіка міського електротранспорту вимагає виділення спеціальних земель, які забезпечують роботу цього транспорту.
До земель міського електротранспорту належать землі, надані в користування під відокремлені трамвайні колії та їх облаштування, колії і станції фунікулерів, канатних доріг, ескалаторів, трамвайно-тролейбусні депо, вагоноремонтні заводи, споруди енергетичного і колійного господарств, сигналізації і зв’язку, службові й культурно-побутові будівлі та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи міського електротранспорту.
Особливістю цих земель є те, що вони розташовані, як правило, в межах населеного пункту, міста. Вони забезпечують колективні інтереси жителів, які об’єднані постійним проживанням у межах міста і складають основу територіальної громади. Не виключено, що землі міського електротранспорту можуть належати територіальній громаді як первинному суб’єкту міського самоврядування, основному носію його функцій і повноважень. У цьому випадку вони представлятимуть собою необхідну основу для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. Слід зауважити, що землі міського електротранспорту використовуються головним чином для задоволення комунально-побутових та соціально-культурних потреб населення міста як самостійної адміністративно-територіальної одиниці.
Цільове призначення цих земель пов’язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках будівель і споруд, а також об’єктів інженерної інфраструктури, які забезпечують роботу міського електротранспорту.
Зазначені землі надаються у користування підприємствам міського електротранспорту. Розміщення на цих землях споруд та інших об’єктів транспорту здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування відповідно до Закону «Про основи містобудування».
Оскільки згідно з Законом «Про транспорт» (ст. 9) транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих рад належать до комунальної власності, а також можуть перебувати і у власності громадян, можна дійти висновку, що землі, які обслуговують транспортні споруди, можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Стаття 75. Землі зв’язку
1. До земель зв’язку належать земельні ділянки, наданіпід повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв’язку.
2. Землі зв’язку можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв’язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній встановлюються охоронні зони.
Зв’язок є однією з пріоритетних і найважливіших галузей народного господарства в Україні. Він призначений задовольняти потреби споживачів, органів державної влади, місцевого самоврядування, оборони та безпеки держави у засобах і послугах поштового та електричного зв’язку.
Сучасний розвиток і вдосконалення зв’язку здійснюється відповідно до Комплексної програми створення єдиної національної системи зв’язку з урахуванням його пріоритету та на основі новітніх досягнень науково-технічного прогресу.
Суспільні відносини в галузі зв’язку регулюються Законом України «Про зв’язок» від 16 травня 1995 р., іншими актами законодавства України та нормативними актами міністерств і відомств України.
Невід’ємною складовою національної системи зв’язку, поряд з поштовим, є електричний зв’язок, у тому числі такі його види, як телефонний, телеграфний, телекомунікаційний, радіозв’язок.
Електричний зв’язок здійснюється шляхом передачі, випромінювання або прийому знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах.
Для організації поштового або електричного зв’язку використовується відповідне технічне обладнання (засоби зв’язку), а також будівлі, вежі, антени, повітряні і кабельні лінії, проміжні та кінцеві пристрої ліній зв’язку, поштові шафи та інші пристрої (споруди зв’язку). Сукупність засобів та споруд зв’язку, поєднаних у єдиному технологічному процесі для забезпечення інформаційного обміну, становить мережу зв’язку.
Закон України «Про зв’язок» розрізняє окремі різновиди мереж зв’язку: загального користування, відомча, подвійного призначення, первинна, місцева первинна тощо. Засоби, споруди або мережі зв’язку можуть перебувати у власності як юридичних, так і фізичних осіб.
Суб’єктом зв’язку виступає підприємство, яке здійснює свою господарську діяльність для забезпечення функціонування засобів, споруд та мереж зв’язку з метою надання послуг зв’язку.
У процесі здійснення зазначеної діяльності підприємством зв’язку використовуються відповідні земельні ділянки, які відповідно до закону належать до земель зв’язку.
Землями зв’язку ст. 75 ЗК України визначає земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв’язку. Супутникові засоби зв’язку — це технічне обладнання, що використовується для організації супутникового зв’язку, тобто космічної системи.
Зазначені землі надаються підприємствам, установам і організаціям зв’язку для будівництва і експлуатації підземних кабельних, повітряних ліній зв’язку, дротового мовлення, морських кабельних ліній зв’язку, під кабелі зв’язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, водосховища і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регенераційні) пункти тощо.
Землі зв’язку надаються також для будівництва і експлуатації споруд радіорелейних, тропосферних, супутникових ліній зв’язку, телевізійних, радіомовних і приймально-передавальних радіостанцій і центрів з антенними системами, будинків, споруд та інших об’єктів, необхідних для експлуатації, технічного переозброєння та реконструкції систем електрозв’язку і підприємств поштового зв’язку.
На наданих підприємством зв’язку земельних ділянках вони можуть у встановленому порядку прокладати кабельні та повітряні лінії зв’язку і встановлювати пристрої, що забезпечують їх надійне функціонування.
Крім того, Закон «Про зв’язок» надає право підприємствам зв’язку прокладати кабельні та повітряні лінії зв’язку через мости, тунелі, вулиці, шляхи, ліси і води, в будівлях, колекторах, на лініях електропередачі та встановлювати в/на цих об’єктах пристрої, що забезпечують їх надійне функціонування. У цьому випадку йдеться про проведення зазначених робіт за межами земель зв’язку. Тому порядок і умови їх проведення встановлюються підприємствами зв’язку за погодженням з власниками і користувачами земель та об’єктів.
Землі зв’язку можуть перебувати в різних формах власності: державній, комунальній та приватній. Знаходження цих земель у державній чи комунальній власності означає, що відповідні земельні ділянки можуть надаватися в постійне користування, тобто без установлення строку.
Також слід зауважити, що згідно зі ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою набувають лише підприємства, установи та організації зв’язку, що належать до державної або комунальної власності.
Окремі земельні ділянки, що належать до земель зв’язку, не можуть перебувати ні в комунальній, ні у приватній власності. Це стосується, наприклад, земель космічної системи, наданих під супутникові засоби зв’язку.
Встановлення охоронних зон уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв’язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній, має на меті забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти. За необхідності можуть створюватися просіки.
Охорона ліній і споруд зв’язку на землях і водах здійснюється відповідно до Правил охорони ліній зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1996 р. Згідно з Правилами для підземних кабельних і повітряних ліній зв’язку, що проходять поза населеними пунктами, охоронна зона — це смуга землі вздовж ліній, обмежена паралельними лініями, віддаленими від траси підземних кабелів або від крайніх проводів повітряних ліній на відстані 2 метрів з кожного боку.
Для випромінювальних споруд електрозв’язку — це ділянка землі, розміри якої визначаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд.
Для повітряних ліній зв’язку та дротового мовлення, що прокладаються в лісових масивах та інших зелених насадженнях, вирубуються просіки. Наприклад, у насадженнях заввишки до 4 метрів включно — завширшки не менше за відстань між крайніми проводами плюс 4 метри (по 2 метри з кожного боку від крайнього проводу до гілок дерев).
У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають ці лінії, а також без присутності їх представника забороняється: проводити сільськогосподарські земляні роботи на глибині більш як 0,3 метра; виконувати будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати ґрунт за допомогою бульдозера, екскаватора, скрепера, грейдера та іншої землерийної техніки; облаштовувати проїзди та стоянки автотранспорту, тракторів та інших механізмів тощо.
Роботи в охоронних зонах виконуються відповідно до умов проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв’язку та проводового мовлення згідно з додатком До Правил охорони ліній зв’язку.
Правилами охорони ліній зв’язку забороняється виконувати будь-які роботи, що можуть порушити нормальне функціонування ліній зв’язку та проводового мовлення: проводити знесення та реконструкцію будівель, мостів, перебудову колекторів, тунелів метрополітену, де прокладено кабелі зв’язку, без попереднього перенесення виконавцями робіт споруд і обладнання ліній зв’язку, узгодженого з підприємствами, у віданні яких перебувають ці споруди і обладнання.
Землі в межах охоронних зон у власників землі та землекористувачів не вилучаються і можуть використовуватися ними з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони ліній зв’язку.
На підприємства, установи, організації та громадян, яким надані у власність чи користування земельні ділянки, по території яких проходять лінії зв’язку та дротового мовлення, покладена відповідальність за проведення робіт на ділянках. Вони також зобов’язані вживати належних заходів для забезпечення охорони цих ліній.
Підприємствам, у віданні яких перебувають лінії зв’язку та проводового мовлення, в охоронних зонах за відсутності ліній зв’язку інших відомств дозволяється будівництво шляхів, мостів та інших споруд, необхідних для технічного обслуговування ліній зв’язку та дротового мовлення. Проведення зазначених робіт має узгоджуватися з власниками землі або землекористувачами.
Будівництво і реконструкція ліній зв’язку та дротового мовлення, що проходять по сільськогосподарських угіддях, мають виконуватись, як правило, у період, коли ці угіддя не зайняті під польові роботи.
Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв’язку та дротового мовлення обов’язкові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої належності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи в охоронних зонах. Ці суб’єкти у разі надання їм під забудову земельних ділянок, по території яких проходять лінії зв’язку, зобов’язані попередньо узгодити питання будівництва з підприємствами, у віданні яких перебувають ці лінії.
Щодо проведення у межах охоронних зон робіт, зазначених у Правилах охорони ліній зв’язку, суб’єкти зобов’язані мати письмову згоду підприємства, у віданні якого перебувають лінії зв’язку. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 76. Землі енергетичної системи
1. Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об’єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергіївітру і сонця та інших джерел), під об’єкти транспортування електроенергії до користувача.
2. Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони.
Землі енергетичної системи — новий різновид земель спеціального призначення.
Самостійна правова регламентація використання та охорони таких земель пов’язана з формуванням нової галузі економіки України — електроенергетики. Ця галузь забезпечує споживачів електричною чи тепловою енергією, що виробляється на об’єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу.
Суспільні відносини, пов’язані з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, регулюються Законом України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р.
До земель енергетичної системи належать землі, надані під електрогенеруючі об’єкти та під об’єкти транспортування електроенергії до користувача.
До електрогенеруючих об’єктів відносяться атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інші джерела. Крім зазначених об’єктів, Закон «Про електроенергетику» вживає термін «об’єкт електроенергетики», який означає електричну станцію, електричну підстанцію, електричну мережу, підключені до об’єднаної енергетичної системи України, а також котельну, підключену До магістральної теплової мережі, магістральну теплову мережу. Таким чином, поняття об’єкта електроенергетики ширше за поняття електрогенеруючого об’єкта.
Сукупність електростанцій, електричних і теплових мереж, інших об’єктів електроенергетики, які об’єднані спільним режимом виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії при централізованому управлінні цим режимом, складає об’єднану енергетичну систему України.
Самостійний правовий статус мають суб’єкти електроенергетики — суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням електричної енергії та теплової енергії при централізованому теплопостачанні.
При здійсненні статутної діяльності суб’єкти електроенергетики використовують земельні ділянки. Цільовим призначенням цих ділянок є розміщення електрогенеруючих об’єктів і об’єктів транспортування електроенергії та подальша експлуатація цих об’єктів.
Забудова земель енергетичної системи, тобто проектування та будівництво (нове будівництво, розширення, реконструкція і технічне переоснащення об’єктів електроенергетики) здійснюється відповідними суб’єктами на основі законодавства про будівництво, зокрема Закону України «Про основи містобудування».
У разі спорудження або реконструкції будівель, доріг, мостів, інших об’єктів роботи, пов’язані з упорядкуванням і перенесенням повітряних і підземних електричних мереж, теплових мереж та інших об’єктів електроенергетики, виконуються замовниками будівництва і реконструкції відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та вимог відповідних нормативів і під контролем власників споруд або мереж електроенергетики.
Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Згідно з Законом України «Про електроенергетику» (ст. 6) об’єкти електроенергетики (їх майно) можуть перебувати У різних формах власності. Існують різні шляхи трансформації державної власності на об’єкти електроенергетики, зокрема приватизація цих об’єктів. Однак законодавством передбачено, що деякі об’єкти електроенергетики не можуть бути приватизовані. Перелік об’єктів електроенергетики, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Приватизація об’єкта нерухомості, розташованого на землях несільськогосподарського призначення, створює можливість для приватизації відповідної земельної ділянки. Це повною мірою стосується і земель електроенергетики, які таким шляхом можуть трансформуватися у приватну власність.
Не виключена можливість перебування зазначених земель і в комунальній власності. У зв’язку з цим до повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у відносинах із суб’єктами електроенергетики належить погодження питань розміщення на підпорядкованій їм території об’єктів електроенергетики, виходячи з інтересів територіальної громади.
Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. У цих зонах діють обмеження, передбачені ЗК України щодо використання земель. У межах охоронних зон землі у їх власників та користувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони електричних мереж, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.
Правилами встановлено, що для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збереження та дотримання вимог техніки безпеки, крім встановлення охоронних зон, здійснюються заходи, пов’язані з відведенням земельних ділянок, визначенням мінімально допустимих відстаней, а також прокладкою просік у лісових, садових, паркових та інших багаторічних насадженнях.
Метою установлення таких зон є забезпечення нормальних Умов експлуатації ліній електропередачі, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об’єкти.
Охоронні зони електричних мереж встановлюються уздовж: повітряних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів на певну відстань залежно від напруги; підземних кабельних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх кабелів на відстань 1 метра тощо.
Мінімально допустимі відстані від електричних мереж до будинків, споруд, дерев та інших зелених насаджень, а також від проводів повітряних ліній електропередачі до земельної і водної поверхні встановлюються нормативними актами Міненерго, погодженими із заінтересованими органами.
В охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв забороняється виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме: будувати житлові, громадські та дачні будинки, влаштовувати будь-які звалища, розпалювати вогнища, розташовувати автозаправні станції або інші сховища пально-мастильних матеріалів тощо.
У межах цих зон без письмової згоди енергопідприємств, у віданні яких перебувають електричні мережі, а також без присутності їх представника забороняється: будівництво, реконструкція, капітальний ремонт, знесення будівель і споруд; здійснення усіх видів гірничих, землечерпальних, підривних, вантажно-розвантажувальних робіт, вирубання дерев, а також поливання сільськогосподарських культур тощо.
Для забезпечення безпеки населення, що мешкає в районі розташування об’єктів електроенергетики, встановлюються санітарно-захисні зони, розміри та порядок використання яких визначається в нормативних правових актах і проектах цих об’єктів, затверджених у встановленому порядку. Зокрема, для захисту населення від впливу електричного поля встановлюються санітарно-захисні зони повітряних ліній електропередачі напругою 330 кВ і вище.
Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зонах, дозволені режимом їх використання, можуть проводитися тільки за погодженням з власником об’єкта електроенергетики або уповноваженим органом.
Використання об’єктів електроенергетики а метою, що суперечить інтересам безпеки людини і держави, порушує громадський порядок, забороняється. Стаття 77. Землі оборони
1. Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ,військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.
2. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.
3. Навколо військових та інших оборонних об’єктів уразі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.
4. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.
Землі оборони — це окремий різновид земель, які разом із землями промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики та іншого призначення складають самостійну категорію земельного фонду України.
Оборона є однією з найважливіших функцій держави і необхідним елементом її безпеки. Згідно з Законом України «Про оборону України» у редакції від 5 жовтня 2000 р. оборона України — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.
Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, за необхідності, з Мирного на воєнний стан та відсічі збройної агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Тому правовий режим земель, які обслуговують потреби оборони, характеризується певними специфічними рисами. Зокрема, такі землі мають суттєві особливості щодо порядку надання їх у користування і подальшого використання, а також управління ними.
Землями оборони згідно зі ст. 77 ЗК України визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.
Згідно з Законом «Про оборону України» військовим формуванням визнається створена відповідно до законодавства України сукупність військових об’єднань, з’єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності й недоторканості. До складу таких формувань входять Прикордонні війська України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, війська Цивільної оборони України та деякі інші. Зазначені формування у межах своїх повноважень беруть участь в обороні держави разом зі Збройними Силами України.
До земель оборони належать земельні ділянки, відведені для організації охорони державного кордону, дислокації військових частин, розміщення та функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов’язана із забезпеченням обороноздатності країни чи окремих оборонних об’єктів тощо, а також землі, зайняті військово-морськими базами, полігонами, військовими таборами, військовими складами тощо.
Задоволення потреб оборони пов’язане з використанням відповідних земель для таких конкретних цілей, як: формування, підготовка і підтримання у необхідній бойовій готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (розміщення військових частин, установ та інших об’єктів, проведення вчень тощо); розробка, виробництво і вдосконалення озброєння і військової техніки (розміщення випробувальних полігонів тощо); створення запасів матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву (розміщення складів, сховищ тощо).
Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально-економічних функцій обумовлює їх перебування тільки у державній та комунальній власності. При цьому, за загальним правилом, землі для потреб оборони є об’єктом права саме державної власності. Лише в окремих випадках певні земельні ділянки із земель оборони можуть передаватись у комунальну власність. Така можливість визначається ст. 84 ЗК України, згідно з якою до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.
Земельні ділянки для зазначених цілей надаються переважно у постійне користування.
За необхідності тимчасового зайняття певної земельної ділянки, наприклад, для проведення заходів, пов’язаних із потребами оборони, відповідна земельна ділянка у землекористувача чи власника землі не вилучається (не викуповується). Використання цієї ділянки і приведення її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, а також відшкодування збитків здійснюється в порядку, встановленому ЗК України.
Згідно з Законом «Про оборону України» (ст. 9) Кабінет Міністрів України визначає порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, у тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних ресурсів, необхідних для належного виконання покладених на ці органи функцій та завдань.
Суб’єктами права користування землями, наданими для потреб оборони, виступають військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних Сил України, інші військові формування, які функціонують як самостійні юридичні особи.
Землі, які забезпечують потреби оборони держави, перебувають у віданні не тільки органів Міністерства оборони України, а й інших міністерств і відомств, які виконують певні функції оборони. Зазначені органи організовують облік цих земель, контроль і охорону земель, наданих підвідомчим суб’єктам.
Згідно зі ст. 77 ЗК України навколо військових та інших оборонних об’єктів за необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.
Створення таких зон тягне за собою для власників земельних ділянок і землекористувачів, земельні ділянки яких межують із землями оборони, певні правові наслідки. Зокрема, для цих суб’єктів встановлюється особливий режим землекористування. Названі власники земельних ділянок і землекористувачі можуть бути обмежені у своїх земельних правах для забезпечення інтересів оборони країни, безпеки населення та належного стану довкілля.
До таких обмежень належить, зокрема встановлення захисних, охоронних та інших зон з особливими умовами користування, правовий режим яких закріплений у ст. 115 ЗК України.
Метою створення зон особливого режиму використання земель навколо військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, є забезпечення функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’єктах.
Різновидом таких зон є прикордонна смуга. Згідно з Законом України «Про державний кордон України» вона встановлюється Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення на державному кордоні належного порядку. Ця смуга формується безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок та інших водойм з урахуванням місцевих особливостей та умов. У межах цієї смуги діє особливий режим використання земель. Наприклад, проведення робіт в її межах потребує отримання дозволу, який надається Прикордонними військами та органами внутрішніх справ.
Захисні зони являють собою території з особливим режимом землекористування. Такий режим використання земель у зазначених зонах визначається характером оборонного об’єкта. Захисні зони можуть встановлюватися як у межах земель, наданих для потреб оборони, так і за їх межами, тобто на суміжних земельних ділянках. У зв’язку з цим розрізняють внутрішні та зовнішні захисні зони. Установлення внутрішніх захисних зон пов’язане із забороною для сторонніх осіб проходу чи проїзду через певні земельні ділянки. Органи, у віданні яких перебувають землі оборони, можуть встановлювати на своїх земельних ділянках захисні зони будь-якого характеру. Обмежувальний режим цих зон має відповідати правилам утримання і експлуатації конкретних оборонних об’єктів.
Зовнішні захисні зони встановлюються виключно тими органами державного управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Вони визначають і зміст обмежень у цих зонах. Такі дії не входять до компетенції міністерств та відомств, У межах зовнішніх захисних зон, як правило, забороняється споруджувати будь-які будівлі, виконувати роботи, здійснювати прокладку ліній електропередачі» будувати нові або знищувати існуючі дороги, переправи і насадження, осушувати водоймища чи змінювати русла річок тощо. Залежно від характеру оборонного об’єкта можуть встановлюватися й інші обмеження. Наприклад, за погодженням із місцевими органами влади і місцевого самоврядування в межах захисних зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купання тощо. Земельні ділянки у межах територій зовнішніх захисних зон залишаються у власності або в користуванні тих суб’єктів, яким вони були надані, і використовуються ними з дотриманням зазначених обмежень. Строки і порядок проведення робіт у даних зонах повинні обов’язково погоджуватися з командуванням військової частини.
Щодо охоронних зон, то згідно зі ст. 112 ЗК України такі зони створюються навколо військових та інших оборонних об’єктів для забезпечення нормальних умов експлуатації зазначених об’єктів, запобігання ушкодженню, а також погіршення їх негативного виливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об’єкти. продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ III. ПРАВА НА ЗЕМЛЮ Глава 14. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ Стаття 78. Зміст права власності на землю
1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.
Власність на землю — це економічна категорія, яка проявляється у відносинах між людьми у сфері матеріальних благ (цінностей). Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) громадянинові, юридичній особі, територіальній громаді чи державі. Це стосується і землі (земельної ділянки). При цьому для однієї особи належна їй земля буде «своєю», а для іншої — «чужою». Власність на землю набувається громадянами для облаштування житла, господарських будівель, садівництва, городництва, виробництва сільськогосподарської продукції для власних потреб. Вона набувається юридичними особами — підприємствами та організаціями — для будівництва на нійвиробничих майнових комплексів, об’єктів сфери торгівлі, побуту, адміністративних будинків тощо, для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.
Власність на землю задовольняє потреби територіальних j громад щодо розміщення населених пунктів: сіл, селищ, міст, створення в них соціально-побутової та інженерно-комунальної інфраструктури, виробництв, культурних, науково-освітніх, оздоровчих об’єктів, транспортних мереж, шляхів, інших об’єктів для забезпечення життєдіяльності населення.
Для держави земля — це насамперед територія, на якій вона розташована і яка за допомогою кордонів відмежовує Україну від інших держав, а всередині держави територіально відмежовує один населений пункт від іншого, одну область (регіон) від іншої. Земля — це об’єкт природи та середовище для проживання людей і створення для них належних умов буття.
Власність на землю як територіальна база створює умови для забезпечення життєдіяльності людей усього суспільства.
Структура власності на землю розкривається через такі земельно-економічні і державно-організаційні елементи, як володіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою).
Володіння — це ставлення певної особи до наявної у неї земельної ділянки, панування над нею, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певної конкретно визначеної ділянки, як до «своєї».
Користування означає цільове виробниче чи інше особисте використання землі для певних життєво необхідних потреб з метою задоволення своїх економічних, соціальних і духовних потреб власника чи землекористувача. При цьому використання землі здебільшого пов’язане зі створенням і використанням майна.
Для розпорядження землею характерним є можливість здійснення певною особою самостійного і незалежного розпорядження земельною ділянкою, вирішення її долі, відчуження шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, передачі в оренду. За рішенням власника здійснюється переведення землі з одного економічного стану в інший.
Земельні відносини, у тому числі відносини власності на землю, опосередковуються нормами права і набувають характеру земельних правовідносин. Звідси право власності на землю — це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею (земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав.
Природа інституту права власності на землю має комплексний характер, оскільки поряд з нормами земельного права, які посідають провідне місце у сфері права, до його складу входять норми конституційного, цивільного, екологічного, кооперативного, фінансового, адміністративного, кримінального та інших галузей права.
Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і невласникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, 9 й право користування, наприклад, при оренді землі.
Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задоволення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва заводу, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським Господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це право надане договором, законом чи адміністративним актом.
Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває право володіння і розпорядження нерухомістю разом із земельною ділянкою, переданими йому власником з метою продажу на умовах договору комісії. У даному випадку право володіння і розпорядження землею разом з об’єктом нерухомості переходить за договором до комісіонера, за умови, що він не набуває права на використання землі для власних потреб і зобов’язаний звітувати перед землевласником щодо виконання зобов’язань. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.
У ст. 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.
У ст. 14 Конституції України зазначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
На практиці виникають запитання, чи узгоджуються між собою процитовані статті Конституції та чи немає протиріччя у тому, що, з одного боку, суб’єктом права власності на землю визнаний Український народ, а з іншого — гарантується набуття права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою.
Однак, протиріччя тут відсутнє. Земля як об’єкт права власності Українського народу пов’язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст. 5). Таким чином, Конституція України, закріплюючи верховенство народу на всій території, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об’єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного панування держави над певною частиною земної кулі.
Конституційна норма про землю як об’єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на райони і населені пункти: Автономна Республіка Крим, області, міста, райони, селища, села. Кожне з цих адміністративно-територіальних утворень має свою територію, яка відмежовується від території інших, що створюються у межах регіонів.
Право верховенства Українського народу на земельну територію як носія суверенітету влади народу, яке здійснюється органами державної влади і місцевого самоврядування, є інститутом конституційного права і права місцевого самоврядування, норми яких відносяться до публічного права.
Стаття 14 Конституції передбачає право громадян, юридичних осіб і держави набувати землі (спеціальні ділянки) у власність з метою використання їх для господарської діяльності, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності людей. Виходячи з цих позицій, земельні відносини, що виникають і здійснюються щодо землі та земельних ділянок, які використовуються у сфері економіки, сільського господарства, проживання людей і забезпечення їх життєдіяльності на засадах права власності і землекористування, регулюються ЗК України та іншими актами законодавства, норми яких належать до земельного права.
Порядок, підстави і форми набуття права власності на землю визначаються ЗК України, а саме розділом I «Набуття і реалізація права на землю». Нормами трьох глав цього розділу врегульовані відносини щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами, придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод та продажу земельних ділянок на конкурентних засадах.
Інші підстави та умови набуття права власності на землю визначені у спеціальних законах. Так, згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. такі вимоги стосуються осіб, які бажають займатися фермерським господарством. Земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства надається громадянинові, який досяг 18-річного віку, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві та який пройшов конкурсний відбір. Проте, такі вимоги щодо досвіду роботи в сільському господарстві не ставляться перед громадянами, які створюють приватні сільськогосподарські підприємства.
ЗК України встановлює, що земля може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Право приватної власності на землю означає, що певна конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному конкретно визначеному громадянинові або юридичній особі (заснованій на власності громадянина, групи громадян). Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Вони набувають право власності на земельну ділянку в установленому порядку. їх право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо) і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.
До комунальної власності відносяться землі в межах населених пунктів, які належать територіальним громадам сіл, селищ і міст, окрім земель приватної і державної власності. За межами населених пунктів у комунальній власності перебувають земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти комунальної власності та землі комунального запасу. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради.
Усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності, належать до державної власності.
У приватній власності можуть перебувати земельні ділянки з категорій земель, визначених Земельним кодексом. У ЗК України визначений перелік земель, які не можуть передаватися з державної у комунальну власність, а також перелік земель, які не можуть передаватися з державної і комунальної власності у приватну власність. Крім цього, є й інші обмеження щодо земель приватної власності. Так, землі сільськогосподарського призначення не можуть перебувати у приватній власності іноземних громадян, юридичних осіб та у власності іноземних держав. У приватній власності не можуть перебувати землі оборони, землі авіаційного і трубопровідного транспорту, морського транспорту і зв’язку тощо.
Розмежування земель державної і комунальної власності здійснюється за рішенням компетентного органу виконавчої влади відповідно до Закону про розмежування права державної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. До прийняття зазначеного Закону питання розмежування земель державної і комунальної власності вирішується на підставі Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. (див. коментар до розділу IX ЗК України «Прикінцеві положення»). Згідно з новим ЗК України обсяг правомочностей фермерських і особистих селянських господарств як суб’єктів права власності поділений за призначенням, площею і правовим режимом (статті 31, 33). Суб’єктами права власності на землі фермерського і особистого селянського господарства можуть бути громадяни України (ст. 31). Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди (ст. 33).
Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. було визначено, що колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не повертаються. За їх бажанням за ними зберігається можливість одержати у власність або ж у користування інші земельні ділянки на загальних підставах. Це правило стосується також осіб, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р. (дня набуття чинності ЗК України). Це обумовлено тим, що перерозподіл земель, набуття права власності на землю мільйонами громадян і великою кількістю юридичних осіб унеможливлює реальне вирішення цього питання, хоча воно стосується земельних інтересів значної кількості громадян. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 79. Земельна ділянка як об’єкт права власності
1. Земельна ділянка — це частина земної поверхні зустановленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Земельні відносини виникають як щодо землі у межах України, так і щодо окремих земельних ділянок. Земля як об’єкт правовідносин використовується з урахуванням її застосування для різних потреб в життєдіяльності людей, зокрема, як місце для розташування населених пунктів, виробничих і невиробничих об’єктів. З цих позицій земля розглядається як надбання Українського народу, національне багатство держави (статті 13 і 14 Конституції України). Коли ж ідеться про землю як об’єкт права власності чи користування, то длякожного суб’єкта таких прав визначальним є конкретна частка земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами власності або користування. Уніфікованим терміном «земельна ділянка» земельне законодавство визначає означену частину земної поверхні, яка схематично відтворена на карті (плані), відмежовану територіально на місцевості від інших частин відповідною межею, відповідними межовими знаками. З певною мірою умовності можна говорити про землі, що належать до державної і комунальної власності, зважаючи на їх великі територіальні площі (особливо це стосується земель державної власності). Що стосується земель приватної або ж спільної власності, то і юридично, і практично, і технічно тут мова йде про відмежовану від інших частину землі, про застосування терміна права власності на земельну ділянку.
ЗК України, визначаючи право на земельну ділянку, підкреслює, що це право поширюється на поверхневий (ґрунтовий шар) в її межах, на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Так, землі лісового і водного фондів можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Проте розмір їх у державній і комунальній власності не визначений. Що стосується приватної власності, то законодавчо встановлено, що у власність громадян безоплатно або за плату можуть передаватися земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі селянських, фермерських та інших господарств. На таких самих засадах громадянам можуть передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Стаття 80. Суб’єкти права власності на землю
Суб’єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, —на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.
ЗК України відтворив конституційну норму, що суб’єктами права власності на землю є громадяни, юридичні особи і держава (ст. 14 Конституції), а також територіальні громади (статті 142, 143 Конституції).
Якщо ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. встановлював, що суб’єктами права власності можуть бути громадяни України, то у новому ЗК України застосовується слово «громадянин». І це не випадково. ЗК України вирішив, що суб’єктами права власності на землю можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства. Такий висновок випливає із наступного конституційного положення. У Конституції України вживаються терміни «людина», «кожен», «фізична особа», «громадянин», «громадянин України», «іноземний громадянин», «особа без громадянства». Згідно зі ст. 41 Конституції України суб’єктом права приватної власності виступає «кожний», що означає кожна людина, кожна фізична особа, тобто, громадяни України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи. Таким чином, визнання в ЗК України суб’єктами права приватної власності на землю громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства повною мірою узгоджується з Конституцією України, у ст. 14 якої зазначено, що громадяни набувають право власності на землю виключно відповідно до закону.
Юридичні особи, як і громадяни, також визнаються суб’єктами права приватної власності на землю. Визнання юридичних осіб суб’єктами права приватної власності на землю визначається в тому розумінні, що такими можуть бути лише юридичні особи, що засновані громадянами і недержавними юридичними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права.
Територіальні громади сіл, селищ, міст як суб’єкти права комунальної власності на землю реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, до яких згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» належать сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ» міст представляють районні та обласні ради.
Суб’єктами права державної власності на землю відповідно до ст. 14 Конституції України виступає держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. Органом державної законодавчої влади, який від імені Українського народу і держави України здійснює повноваження суб’єкта права державної власності на землю, є Верховна Рада України. Органами державної виконавчої влади, які від імені держави у межах наданої їм Конституцією України компетенції (ст. 116) реалізують право державної власності на землю, є Кабінет Міністрів України, підпорядковані йому міністерства і відомства як центральні органи виконавчої влади. Кабінет Міністрів України надані йому повноваження щодо реалізації права державної власності на землю здійснює у формі розпорядження та управління державними землями і регулювання земельних відносин, які визначені ст. 13 цього Кодексу. Виконавчу владу в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. їх повноваження як суб’єктів права державної власності на землю визначені Конституцією України (ст. 119) і Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (статті 19, 21, 39) від 9 квітня 1999 р. Розпорядчі й управлінські регулюючі повноваження державної адміністрації як суб’єкта права державної власності на землю визначені також цим Кодексом (ст. 17).
До суб’єктів права державної власності на землю належить Рада міністрів АР Крим. її повноваження у цій сфері визначені Конституцією України (статті 136, 138), ст. 38 Конституції АР Крим від 23 грудня 1998 р.2 і ЗК України (ст. 16). Слід зауважити, що державні землі на території АР Крим, які належать до єдиного фонду державних земель України, є також суб’єктом права державної власності Кабінету Міністрів країни. Стаття 81. Право власності на землю громадян
1. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
г) прийняття спадщини;
д) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
3. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
в) прийняття спадщини.
4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Земля — це об’єкт, створений природою у процесі формування планети. Вона не може бути результатом людської праці. Має певну площу, зайняту полями і лісами, водами і горами, її не можна ні збільшити, ні зменшити. За своїми природними властивостями і цільовим призначенням земля поділяється на відповідні, передбачені цим Кодексом категорії. Віднесення земель до однієї з категорій передбачає їх правовий режим, яким відображається порядок, умови і специфіка використання земель за цільовим призначенням і можливість бути об’єктом права приватної, комунальної чи державної власності.
Ці особливості позначаються на структурі суб’єктів права власності, а також на формах, умовах і порядку набуття права власності на земельні ділянки, виходячи з тих площ, що створені природою і в окремих випадках поліпшені працею людини. Отже, земельна ділянка може належати громадянину на праві власності лише на підставі юридичного підтвердження права власності, якщо це мало місце до набуття чинності цього Кодексу. Право власності на землю громадянина може виникнути на підставі цивільно-правової угоди, її безоплатної передачі у власність громадянина внаслідок приватизації тощо. У цілому право власності на землю громадян набувається внаслідок перерозподілу існуючих земель із застосуванням в окремих випадках зміни категорії земель. Громадяни України, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, можуть набувати у власність на підставі договору купівлі-продажу земельні ділянки комунальної та державної власності на конкурентних засадах, крім тих земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, або ж на підставі договору купівлі-продажу з громадянами чи юридичними особами. Покупку земельної ділянки можуть здійснити громадяни, які мають на це право. Окремі громадяни такого права не мають. Наприклад, покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства відповідно до ст. 130 цього Кодексу можуть бути лише громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з п. 13 Перехідних положень цього Кодексу громадяни і юридичні особи на період до 2010 року не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.
Громадяни, як і інші суб’єкти права власності на землю, Мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі договорів міни, дарування, а також шляхом успадкування та укладення інших цивільно-правових угод. При цьому угоди купівлі-продажу, міни, дарування та інші здійснюються відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Громадяни мають право набувати земельні ділянки у власність не лише за плату, а й на безоплатній основі. Від 15 травня 1992 р. громадяни України одержували і одержують безоплатно земельні ділянки у приватну власність із земель запасу і резервних земель, що належать до державної власності, а також за рахунок державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств або ж належали цим організаціям на праві колективної власності. Земельні ділянки із зазначених земель передавалися громадянам у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах, у порядку і на умовах, визначених ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Особам, які одержали земельні ділянки у власність до набрання чинності новим Кодексом, якщо це підтверджено Державним актом на право приватної власності на землю, зберігається право приватної власності й після введення його в дію.
Згідно зі ст. 7 ЗК України 1992 року земельні ділянки надавалися громадянам у постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди. Із земель, що перебували у державній власності, земельні ділянки передавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства та інших потреб, для яких земля могла передаватись у приватну власність. Такі земельні ділянки можуть бути приватизовані й передані у власність громадян, яким вони надавались у користування, в порядку та на умовах, визначених новим Земельним кодексом.
Новий ЗК України не містить застереження щодо недопустимості приватизації земельних ділянок, що належать до земель державної і комунальної власності, наданих у тимчасове користування громадянам. Питання про приватизацію цих земельних ділянок, а також про умови приватизації в кожному конкретному випадку вирішуються органами державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування, що наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної і комунальної власності.
Одним із способів набуття права власності на землю громадян є прийняття спадщини. Земельна ділянка, що належала на праві приватної власності громадянинові-спадкоємцю, є таким самим об’єктом спадкування, як і будь-яке інше майно. Прийняття земельної ділянки у спадок здійснюється в порядку і за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, прийнятим у 2001 p., коло спадкоємців за яким значно розширилося.
Відповідно до ст. 5 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. суб’єктами права колективної власності на землю були колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що перебували у колективній власності громадян, здійснювалося за рішенням загальних зборів членів колективу. Кожний член КСП та інших колективних сільськогосподарських організацій у разі виходу з неї мав право одержати у приватну власність свою земельну частку (пай) у натурі (на місцевості) в установленому тим Кодексом порядку. Відповідно до указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.2 землі, що належали на праві колективної власності КСП або іншій колективній організації (юридичній особі) і перебували у колективній власності, були розпайовані, й кожному членові КСП або іншого колективу було видано Сертифікат, у якому визначалося: право на земельну частку (пай), розміри паю у кадастрових гектарах та у вартісному вираженні без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Оскільки КСП та інші колективні організації як юридичні особи залишалися суб’єктами права власності на землі підприємства, то паювання землі не породжувало для його членів права власності на земельну ділянку. Право на земельний пай — це зобов’язального характеру право громадянина одержати земельну ділянку у розмірі земельного паю в разі виходу з підприємства або його ліквідації.
Новий Земельний кодекс не виділяє землі колективних організацій об’єктами права колективної власності, а самі організації не визначені як суб’єкти права колективної власності. За новим Кодексом будь-яке підприємство, засноване громадянами (індивідуальне чи колективне), відноситься до юридичних осіб, які є суб’єктами права приватної власності. Правовий режим земель таких підприємств залишається незмінним. Суб’єктом права приватної власності на землю визнається юридична особа (колективне підприємство), а за членами юридичної особи зберігається право на земельну частку (пай) у розмірі, встановленому сертифікатом. Як і в КСП, у нових умовах член юридичної особи має право вийти з підприємства і одержати у приватну власність земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю). Згідно з п. 17 Перехідних положень цього Кодексу сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право приватної власності на землю.
Набуття права власності іноземними громадянами та особами без громадянства має свої особливості. Так, вони не мають права набувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Такі землі, одержані ними у спадок, протягом року підлягають відчуженню. Вони можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а за їх межами — лише земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбання земельних ділянок, що належать до державної і комунальної власності. Вони не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування. Вони можуть набувати право власності на земельні ділянки лише на підставі договорів купівлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод, а також у разі викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності. До цього часу існувало правило, що в разі придбання у власність об’єктів нерухомості іноземні громадяни мали право на оренду земельних ділянок, що відносяться до придбаних об’єктів. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб
1. Юридичні особи (засновані громадянами України абоюридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
в) прийняття спадщини;
г) виникнення інших підстав, передбачених законом.
2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:
а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.
3. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.
Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, у земельних відносинах користуються тими самими правами та обов’язками, що і громадяни України. Як і громадяни, юридичні особи можуть набувати у приватну власність земельні ділянки для здійснення завдань, передбачених “їх статутами. Це правило стосується і юридичних осіб України, засновниками або учасниками яких є юридичні особи або громадяни іноземних держав. Як і громадяни, вони можуть набувати право власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, доручення, міни та інших цивільно-правових угод, а також шляхом прийняття в установленому порядку спадщини.
Юридична особа набуває право власності на земельну ділянку від свого імені і вирішує це питання самостійно в установленому статутом порядку. Питання щодо придбання земельної ділянки вирішується уповноваженим статутом органом (загальними зборами членів (засновників, учасників), виробничо-розпорядчим органом (радою, правлінням тощо). Кожний окремо взятий член (учасник) не може вирішувати питання про набуття у власність будь-якого майна, в тому числі земельної ділянки. Він має право вносити до уповноваженого органу відповідні пропозиції і брати участь у голосуванні за їх прийняття, якщо рішення приймається загальними зборами.
Особливою формою набуття права власності на землю юридичною особою є внесення земельних ділянок засновниками до її статутного фонду для підприємницької та іншої діяльності за умови, що право на внесення земельної ділянки до цього фонду передбачене статутом або ж не заборонене статутом чи законом. Статутом юридичної особи може бути визначено, що в разі виходу з юридичної особи її член (засновник, учасник, акціонер) вартість свого внеску до статутного фонду отримує як компенсацію грішми. У Статуті може бути визначено право члена юридичної особи в разі виходу з неї одержувати свій внесок (пай) земельною ділянкою в натурі (на місцевості).
До інших підстав набуття права власності на земельну ділянку юридичною особою, створеною громадянами, можна віднести приватизацію державних земель. Одним із видів такої приватизації, встановленим ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p., була передача державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, у колективну власність цих підприємств, що мали статус юридичних осіб. За новим Земельним кодексом такі підприємства називаються юридичними особами і мають статус приватних підприємств, а передані їм у колективну власність землі набули правового режиму земель приватної власності.
Набуття земельної ділянки у власність юридичної особи може мати місце за давністю користування (набувальна давність). ЗК України передбачає перехід права власності юридичної особи на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду на підставі цивільно-правових угод.
Як і іноземні громадяни, іноземні юридичні особи мають право набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів і за їх межами, якщо там є об’єкти нерухомості. Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад
1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.
3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
а) землі загального користування населених пунктів(майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);
б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту;
в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
4. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:
а) передачі їм земель державної власності;
б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
в) прийняття спадщини;
г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.
5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
Землі територіальних громад, сіл, селищ, міст належать до комунальної власності. У кожному з цих населених пунктів є також землі приватної і державної власності. За межами населених пунктів у багатьох випадках розташовані об’єкти комунальної, приватної і державної власності, які прописані до певного населеного пункту. Земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти комунальної власності, відносяться до земель комунальної власності. Вони визначаються шляхом виключення із земель населених пунктів тих земель, що належать до приватної і державної власності.
Слід зауважити, що з прийняттям 7 лютого 1991 р. Закону України «Про власність» (ст. 32, п. 1) до державної власності в Україні належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб’єктами права державної власності на землю виступали: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України та обласні, районні, міські, селищні, сільські ради — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували у загальнодержавній власності (Закон у редакції від 5 травня 1993 р.1). Конституція України перестала розглядати комунальну власність як різновид державної власності і визнала комунальну власність самостійною формою власності, однопорядковою з власністю державною (ст. 41, ч. З Конституції України). Виходячи з цієї правової конструкції відносин власності, ЗК України визнав державну, комунальну й приватну власність самостійними формами власності з визначенням для кожної з цих форм спеціального правового режиму. При цьому суб’єктами права комунальної власності визнані територіальні громади сіл, селищ і міст, а районні, обласні ради, Верховна Рада АР Крим набули повноваження розпоряджатися землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад (статті 7, 8, 10 ЗК України).
Законодавча зміна концепції права комунальної і державної власності на землю вимагає проведення відмежованого земель комунальної власності від земель державної власності.
Певною мірою визначення земель комунальної власності труднощів не викликає. Розміри і площі земель промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення, розташованих на території міста, визначаються проектно-технічною документацією. Якщо зазначені об’єкти відносяться до комунальної власності, то вважається, що вони розташовані на землях комунальної власності. Відповідно державні об’єкти вважаються такими, що розташовані на землях державної власності.
Слід зазначити, що до комунальної власності не належать земельні ділянки, що передані у приватну власність громадян 1 юридичних осіб, а також ті, що не можуть передаватися у приватну власність. До них, зокрема, належать землі загального користування населених пунктів, окремі земельні ділянки земель лісового і водного фонду, а також ті, що використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
Новим ЗК України питання визначення земель комунальної власності з погляду віднесення їх до комунальної чи державної власності належним чином не вирішені. Механізм реалізації норм земельного права у відносинах земельної власності не врегульований. У ЗК України ці питання сформульовані лише в загальних рисах. Установлено, що територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності, а також у разі відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, з інших підстав, визначених законом. Територіальні громади» як і інші суб’єкти права власності на землю, можуть набувати земельні ділянки у комунальну власність на підставі загально існуючих норм цивільного права, зокрема: у разі прийняття спадщини та придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами.
З метою організаційно-правового і процесуального забезпечення реалізації норм ЗК України щодо права комунальної власності Прикінцевими положеннями Земельного кодексу (п. 4) передбачена необхідність розробки і прийняття Закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. До прийняття Закону розмежування права власності здійснюється згідно з Тимчасовим порядком.
Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах спільні кошти і матеріальні ресурси для будівництва спільних об’єктів, що належать до комунальної власності, наприклад, хлібо- і м’ясокомбінати, птахофабрики, конезаводи, науково-дослідні сільськогосподарські і насіннєві станції, автомобільні шляхи міжрайонного користування, інші об’єкти спільного використання. Для цілей використання спільних об’єктів територіальні громади можуть на добровільних засадах об’єднувати належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють Верховна Рада АР Крим, районні та обласні ради. Повноваження Верховної Ради АР Крим визначені Конституцією Автономної Республіки Крим. Повноваження районних і обласних рад установлені ЗК України і Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1993 р. (ст. 43). Стаття 84. Право власності на землю держави
1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
2. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.
3. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:
а) землі атомної енергетики та космічної системи;
б) землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;
в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;
г) землі під водними об’єктами загальнодержавного значення;
ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
а) землі атомної енергетики та космічної системи;
б) землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;
в) землі оборони;
г) землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
ґ) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
5. Держава набуває права власності на землю у разі:
а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
в) прийняття спадщини;
г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
ґ) конфіскації земельної ділянки.
Дана стаття чинного Земельного кодексу визначає, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. За попереднім ЗК України суб’єктом права державної власності на землі загальнодержавної власності України виступала Верховна Рада України (ст. 4). При цьому згідно зі ст. 19 (пункти 5, 19) та ст. 32 ЗК України 1992 року Верховна Рада безпосередньо вирішувала питання про надання земельних ділянок у користування у разі, коли для вилучення цих земель був установлений особливий порядок. Питання розпорядження землями загальнодержавної власності тоді остаточно не були врегульовані.
Новим ЗК України встановлено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.
Після того, як в Україні встановлена приватна, комунальна і державна форми власності на землю, проведена приватизація державних земель і здійснена передача частини державних земель у комунальну власність, є можливість установити, які землі України залишаються у державній власності.
Оскільки в Україні відповідно до законів «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р. та «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» в редакції від 10 липня 1996 р. приватизація державного майна продовжується і буде продовжуватися, то природно, що разом з об’єктами приватизації будуть приватизуватись і земельні ділянки, що відносяться до державної власності, на яких розташовані об’єкти приватизації. Заходи щодо розмежування земель між державою і територіальними громадами до прийняття Закону України про розмежування земель права державної та комунальної власності здійснюються відповідно до Тимчасового порядку.
З метою запобігання виникненню розбіжностей у процесі реалізації зазначених заходів у цій статті ЗК України визначено перелік земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну і приватну власність. Так, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони (крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення, які можуть передаватись у комунальну власність); землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-Культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення — у комунальну власність, а також під Цими об’єктами та об’єктами оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом, — у приватну власність. Земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, не можуть передаватися ні у комунальну, ні у приватну власність. Крім цього, у комунальну власність не можуть передаватися землі під водними об’єктами загальнодержавного значення, а у приватну власність — землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного фонду; землі лісового і водного фондів, крім випадків, визначених цим Кодексом. У приватну власність іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та іноземних держав не можуть передаватися чи будь-яким чином відчужуватися державні землі сільськогосподарського призначення.
Як видно зі змісту цієї статті, держава набуває права власності на землю у тих самих випадках і за тими самими правилами, за якими її набувають у власність суб’єкти права приватної і суб’єкти права комунальної власності на землю. Додатково передбачено, що держава набуває права власності на землю також у разі: передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами та у разі конфіскації земельної ділянки. Конфіскація земельної ділянки здійснюється за вироком суду по кримінальній справі. Якщо, наприклад, за вироком суду конфіскації підлягає жилий будинок чи інший об’єкт нерухомості, що належить громадянинові на праві приватної власності, то конфіскується земельна ділянка, на якій розташований об’єкт нерухомості, якщо ця земельна ділянка також належить на праві приватної власності суб’єкту конфіскованих будівель, оскільки такі будівлі разом з земельними ділянками розглядаються як об’єкти нерухомості. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав
Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.
За ЗК України 1992 року іноземні держави та міжнародні організації мали право набувати земельні ділянки лише у користування, зокрема в оренду. Право набуття ними земельних ділянок у власність до прийняття цього Кодексу законами України не передбачалося. Лише у ст. 118 ЗК України 1992 року зазначалося: «Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у земельному законодавстві України, то застосовуються правила міжнародного договору».
Право власності на землю іноземних держав за новим Кодексом має обмежений характер. Обмеження стосуються категорії земель — це можуть бути землі житлової забудови, їх цільового призначення та спеціального порядку їх набуття.
По-перше, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише за рахунок земель житлової забудови. По-друге, для спеціальних цілей, зокрема для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших при-рівнених до них організацій. По-третє, землі для зазначених цілей іноземні держави можуть набувати відповідно до міжнародних договорів. Стаття 86. Спільна власність на землю
1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільноївласності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
2. Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.
3. Суб’єктами права спільної власності на земельніділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.
4. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.
Право спільної власності на майно досить повно висвітлено у теорії цивільного права. Теоретичні засади права спільної власності на майно певною мірою стосуються і права спільної власності на землю, яке може бути визначене як право двох або більше осіб (громадян і юридичних осіб) на одну земельну ділянку. Право спільної власності на земельну ділянку здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками, які спільно набули у власність одну земельну ділянку або ж об’єднали в одну, дві або більше земельні ділянки. Якщо громадяни передали власні земельні ділянки до статутного фонду юридичної особи, то вони втрачають право власності на свої ділянки, і таке право набуває юридична особа. Юридична особа як суб’єкт права власності від свого імені одноособово здійснює правомочності власника в цілому на земельну ділянку, яка складає єдиний об’єкт права власності з визначенням розміру земельного паю кожного з членів юридичної особи або без визначення паю. При спільній власності на земельну ділянку нова форма власності не виникає.
При спільній власності земельна ділянка вважається єдиним об’єктом права, але право кожного із співвласників на земельну ділянку, може бути з визначенням ідеальної частки кожного із співвласників, або ж без такого визначення. Спільна частка означає, що кожен із учасників спільної власності має право на визначену реальну або ж ідеальну частку земельної ділянки (наприклад, першому співвласнику 1/3 частки, другому 1/4 частки, третьому 5/12 частки у праві власності на земельну ділянку без визначення цих часток у натурі (на місцевості).
Право спільної часткової власності може мати місце у двох випадках. Перший варіант. Кожному із співвласників належить право на конкретну наперед визначену за розміром частку земельної ділянки, але ця частка в натурі (на місцевості) не визначена. Наприклад, два спадкоємці одержали у спадщину в рівних частках жилий будинок, розташований на земельній ділянці розміром 0,05 га. Кожному з них видано свідоцтво про спадщину на половину будинку і на половину земельної ділянки. Однак, оскільки порядок користування земельною ділянкою не визначений, земельна ділянка між спадкоємцями в натурі (на місцевості) не розмежована, вона перебуває у спільній частковій власності без визначення частки в натурі (на місцевості).
Другий варіант. Жилий будинок зареєстрований у Бюро технічної інвентаризації на двох співвласників на одній земельній ділянці. І хоча кожному із співвласників за генеральним планом визначена половина будинку і половина земельної ділянки в натурі, це все ж таки буде одна земельна ділянка, яка належить співвласникам нерухомості на праві спільної часткової власності в рівних частках.
При спільній сумісній власності її учасники наперед визначених часток земельної ділянки не мають. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на всю спільну земельну ділянку. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження нею.
Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи незалежно від того, на якій підставі вони набули земельну ділянку у спільну власність. При цьому закон не обмежує можливість набуття права спільної власності лише громадянами або лише юридичними особами. Згідно зі ст. 13 Конституції України усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Це свідчить, що суб’єктами права спільної власності на одну і ту саму спільну земельну ділянку можуть бути і громадяни, і юридичні особи. Наприклад, два громадянина і три юридичні особи одержали по 0,01 га земельних ділянок для будівництва гаражів. За договором вони об’єднали земельні ділянки в єдиний майданчик, на якому побудували за єдиним проектом п’ять гаражів, і всі спільно користувалися під’їздною доріжкою до своїх гаражів.
За такими самими правилами суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть б районні та обласні ради.
Це можна підтвердити таким прикладом. Під’їздна колія до державної залізниці, яка проходила через землі десяти територіальних громад двох районів, була побудована на спільних землях територіальних громад цих районів. За укладеним договором землі цих територіальних громад були визнані спільними, а їх суб’єктами права власності стала обласна рада. Під’їздна колія спільно використовувалася територіальними громадами обох районів.
Гарантією права спільної власності на землю є встановлене ЗК України правило, що це право посвідчується державним актом на право власності на землю. Видача державних актів на право спільної приватної власності на землю свідчить і про те, що такі землі визнаються єдиним об’єктом права власності, а суб’єктами права власності є всі особи, співвласники, зазначені в державному акті на право власності на землю. Суб’єктом права спільної комунальної власності на землю законодавчо визнаються районні та обласні ради. Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку
1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:
а) при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;
в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
г) за рішенням суду.
Правовий режим спільної часткової власності на земельну ділянку залежить від узгодження волі її учасників, а також від порядку та способу її набуття. Найбільш поширеним способом виникнення спільної часткової власності є об’єднання власниками належних їм земельних ділянок. Можна навести декілька прикладів такого виникнення спільної часткової власності. Так, згідно зі ст. 31 (п. 1) цього Кодексу землі фермерського господарства можуть складатися із земельної ділянки, що належить господарству як юридичній особі. Статтею 25 (п. 1) ЗК України встановлено, що в разі приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю).
Перший приклад. Якщо в складі господарства три працівники, що мають право на земельну частку (пай), то всі вони на підставі укладеного між собою тристороннього договору мають право об’єднати земельні частки (паї), одержати у приватну власність одну об’єднану земельну ділянку і один спільний для них державний акт на право приватної власності на земельну ділянку зі збереженням за кожним із них права на земельну частку (пай) і визначенням у державному акті про право приватної власності на земельну ділянку, що кожному із співвласників належить по 1/3 земельної частки (паю). За таких умов фермерському господарству виділяється у власність єдина спільна земельна ділянка.
Другий приклад. У разі ліквідації колективного сільськогосподарського підприємства група його членів, наприклад, 10 осіб, що мають сертифікати на право на земельну частку (пай), за договором між собою одержують із колективної у приватну власність земельну ділянку, на яку видається один державний акт на право приватної власності, в якому зазначаються земельні частки (паї) кожного з учасників договору без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Усі десять співвласників укладають між собою договір про порядок та умови використання спільної земельної ділянки, наприклад, про надання її в оренду фермерському господарству. Для підписання договору оренди, визначення умов договору та забезпечення договірних зобов’язань співвласники земельної ділянки обирають уповноважену особу, яка діє від їх імені.
Третій приклад. У сучасних умовах подружжя мають право укладати між собою шлюбний контракт, у якому визначаються порядок та умови ведення спільного подружнього господарства. У шлюбний контракті можуть міститися погоджені умови будівництва спільного часткового (по 1/2 частки кожному) житлового будинку. Для реалізації контракту вони одержують із земель запасу міської ради спільну земельну ділянку на двох у розмірі 0,10 га з визначенням у державному акті, що земельна ділянка передається їм у спільну власність по 1/2 частки кожному з них. Можуть бути й інші варіанти.
Земельні ділянки можуть набуватись у спільну часткову власність за цивільно-правовими договорами. Такий спосіб набуття права спільної власності найбільш перспективний. На практиці спільна часткова власність набувається на підставі договору купівлі-продажу.
Наприклад, троє громадян або три юридичні особи, чи одна юридична особа і громадянин за спільним договором придбали будинок для заснування у ньому першим співвласником — магазину, другим — перукарні, третім — майстерні по ремонту і пошиву взуття. Одночасно вони купили земельну ділянку, на якій збудовано будинок. Згідно з договором кожному з них належить по 1/3 частки земельної ділянки та по 1/3 частки будинку. Земельна ділянка перебуває у спільній частковій власності, оскільки розмежовувати її неможливо, виходячи з умов використання підходів до будинку громадян — споживачів послуг.
Право спільної часткової власності може набуватися також на підставі інших цивільно-правових угод, наприклад, міни, дарування тощо, а також у разі отримання спадщини. Варіанти тут можуть бути різні.
Наприклад, подружжя мало у спільній сумісній власності земельну ділянку 0,20 га і побудувало на ній будинок з господарськими будівлями. Спадкоємцями після смерті спадкодавця були дружина, його мати, син і дочка. До спадкового майна належить половина земельної ділянки і половина будинку. Друга половина належить дружині як частина у спільному майні подружжя. Кожному із спадкоємців припадає по 1/4 частки спадкового майна, у даному випадку по 1/4 частки від половини. Якщо підрахувати, то дружині належатиме 5/8 (1/2 +1/8) частки земельної ділянки, а решті трьом спадкоємцям — по 1/8 частки. Можуть бути й інші варіанти.
Кожен із учасників спільної часткової власності на земельну ділянку має право вийти із групи співвласників і одержати свою частку в особисту приватну власність з виділенням її в натурі (на місцевості). Проте такий виділ земельної ділянки в натурі (на місцевості) допускається, якщо це технічно можливо з позиції землеустрою.
У вищенаведеному прикладі, якщо один із чотирьох спадкоємців хоче виділити свою частку в натурі, то це можна зробити, якщо технічно можливо виділити в натурі 1/8 частки будинку з окремим виходом. У такому разі йому належить виділити 1/8 частки земельної ділянки, тобто 0,025 га з урахуванням тієї землі, на якій розташована 1/8 частки будинку.
Питання про вихід співвласника зі спільної часткової земельної власності на земельну ділянку та про виділення належної йому земельної частки в натурі (на місцевості) вирішується за угодою між усіма учасниками такої власності. У разі недосягнення згоди питання вирішується в судовому порядку. Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності
1. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно здоговором, а у разі недосягнення згоди — у судовому порядку.
2. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.
3. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки — вимагати відповідної компенсації.
4. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.
5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.
6. При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.
Правовий режим спільної часткової власності на землю, тобто порядок та умови використання визначаються з урахуванням інтересів усіх її учасників незалежно від розміру земельної частки кожного із співвласників земельної ділянки. Оскільки об’єктом права спільної часткової власності завжди є єдина земельна ділянка з поділом на частки (наприклад, 1/2 + 1/4 + 1/4) без розмежування в натурі (на місцевості), то врахування інтересів кожного із співвласників досягається шляхом одностайного рішення щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. Порядок прийняття такого рішення зазначається у договорі.
Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається у письмовій формі і посвідчується нотаріально. При цьому згідно зі ст. 125 (п. 1) цього Кодексу право власності на земельну ділянку, в тому числі і на умовах спільної часткової власності, виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності (у даному випадку договору), та державної реєстрації земельної ділянки.
У разі недосягнення згоди щодо порядку та умов спільного здійснення правомочностей власника спір за позовом заінтересованого співвласника вирішується судом. При цьому суд може затвердити мирову угоду між співвласниками земельної ділянки, або ж прийняти рішення, що визначає порядок та умови виконання договору, раніше укладеного між сторонами.
У разі продовження спору після прийняття рішення суду щодо порядку використання земельної ділянки, що перебуває у спільній частковій власності, або з будь-яких інших міркувань заінтересований співвласник має право вимагати виділення належної йому частки зі складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості — вимагати відповідної компенсації.
Наприклад, у процесі трансформації колективної власності КСП на землю 10 членів вийшли з КСП і одержали у спільну часткову власність земельну ділянку, яка складається з 10 земельних часток (паїв). Земельна ділянка їм була виділена єдиним масивом і оформлена одним державним актом про право власності на земельну ділянку з виділенням частки кожному співвласникові, список співвласників зафіксований у державному акті.
У процесі спільного господарювання три співвласника вирішили виділитись із спільної часткової власності і займатися господарюванням одноособово. Питання про виділення земельних часток із спільної часткової власності може бути вирішене на добровільній основі з укладенням договору між усіма співвласниками. При цьому особі (декільком особам), що вимагає виділення в його володіння, користування і розпорядження, тобто у приватну власність, виділяється частина із спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної їй частки. Одночасно вирішується питання про визначення земельної частки в натурі (на місцевості). Як договір про спільну часткову власність, так і договір про виділення належної частки землі із спільної часткової власності на земельну ділянку посвідчується нотаріально. У разі недосягнення згоди спір вирішується у судовому порядку.
Спільна часткова власність на земельну ділянку в процесі її використання може приносити певні доходи або ж вимагає певних витрат на її обробіток, утримання і зберігання. Усі учасники права спільної часткової власності на ділянку згідно з договором зобов’язані спільно її використовувати за цільовим призначенням. У разі, якщо від використання спільної земельної ділянки є доходи, то кожен із учасників має право на частину доходів відповідно до розміру його земельної частки. Якщо для отримання доходів окремі учасники вкладали матеріальні ресурси, кошти, працю, то при розподілі доходів між учасниками враховується як розмір доходів, так і розмір інших витрат.
Одночасно співвласники відповідають перед третіми особами за спільними зобов’язаннями, що випливають із використання спільної земельної ділянки. Вони беруть участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по Утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки — витрати на меліорацію і рекультивацію землі, внесення мінеральних та органічних добрив, захист рослин і боротьбу зі шкідниками, здійснення заходів щодо підвищення родючості ґрунтів тощо.
Усі питання щодо участі у витратах на використання землі, її обробітку, утримання і зберігання, а також у розподілі доходів і здійсненні податкових платежів можуть бути узгоджені у договорі про спільну часткову власність на земельну ділянку або ж в окремих угодах.
Учасник спільної часткової власності має право на платне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільній земельній ділянці (шляхом укладення договорів купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сторонні особи. У таких випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина земельної ділянки, а її частка у спільній власності, тобто відбувається лише заміна суб’єкта земельних правовідносин.
Цієї статтею ЗК України встановлені певні гарантії захисту прав співвласників земельної ділянки, які не заінтересовані у відчуженні права на частку у спільній земельній ділянці. Так, у п. 6 передбачено, що при продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності інші учасники відповідно до закону мають переважне право купівлі частки землі, що продається.
Земельне законодавство не встановлює порядок, процедуру реалізації права учасника спільної часткової власності на відчуження своєї частки земельної ділянки, зокрема щодо реалізації права інших співвласників на привілейоване придбання частки, що продається. Не вирішеними залишаються питання, хто з інших привілейованих покупців має переважне право на покупку, в якому порядку має бути здійснена продаж-купівля з метою запобігання навмисному прихованому продажу своєї частки третій особі всупереч правам співвласників, яким чином запобігти оформленню договору купівлі-продажу частки по явно заниженій ціні порівняно з ціною, за якою ця частка фактично була продана тощо. Ця стаття ЗК України (п. 6) відсилає учасників земельних правовідносин до інших нормативно-правових актів, застережуючи і продавця, і покупця частки у спільній частковій власності на земельну ділянку про те, що питання про встановлення переважного права на земельну частку і порядок його реалізації вирішується відповідно до закону. Відносини, що стосуються гарантії захисту прав співвласників, продавців і покупців при відчуженні частки у спільній власності стороннім особам врегульовані Цивільним кодексом України. Цими цивільно-правовими нормами слід керуватися при вирішенні спорів, що виникають у разі відчуження земельної частки, що перебуває у спільній власності. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку
1. Земельна ділянка може належати на праві спільноїсумісної власності лише громадянам.
2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:
а) подружжя;
б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;
в) співвласників жилого будинку.
3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.
4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.
5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.
Відмінність спільної сумісної власності на земельну ділянку від спільної часткової власності полягає в тому, що її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на всю спільну земельну ділянку. її учасники мають рівні права володіння, користування ірозпорядження земельною ділянкою. Частка співвласника у спільній сумісній власності на земельну ділянку може бути визначена при виділенні або поділі земельної ділянки з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом. Враховуючи такі особливості в правовому режимі спільної сумісної власності на земельну ділянку, вважається, що земельна ділянка на праві спільної сумісної власності може належати лише громадянам.
ЗК України встановлює вичерпне коло осіб, між якими може виникнути спільна сумісна власність на земельну ділянку: а) подружжя; б) члени фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвласники жилого будинку.
Право спільної сумісної власності подружися посідає провідне місце у системі не лише майнових, а й земельних відносин між ними. Юридичне закріплення цей принцип отримав у Кодексі законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української СРР 1926 року, а потім у Кодексі про шлюб і сім’ю Української РСР від 20 червня 1969 р. Згідно зі ст. 22 цього Кодексу майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Кожний з подружжя має рівне право володіння, користування і розпорядження цим майном. Право спільної сумісної власності підтверджене Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. 23 червня 1992 р. до Кодексу було внесено доповнення (ст. 27), за яким особи, що беруть шлюб, мають право за власним бажанням укласти угоду щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), у якій передбачити майнові права і обов’язки подружжя. ЗК України відтворив норму сімейного закону щодо спільного майна і встановив, що земельна ділянка подружжя перебуває у спільній сумісній власності.
Що стосується селянських (фермерських) господарств, то Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. встановлено, що майно осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Стосовно землі Закон передбачає інший підхід, ніж до майна. Згідно з цим Законом (ст. 5) і ст. 5 ЗК України від 13 березня 1992 р. земельні ділянки передавались у приватну власність не членам господарства, а громадянинові, який виявив бажання вести селянське (фермерське) господарство. У ст. 6 ЗК України зазначено, що земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділу не підлягають. Новий ЗК України (ст. 31) відмежував фермерські господарства від селянських і встановив, що земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними, перебувають у їх спільній сумісній власності. Це правило не стосується земельних ділянок фермерського господарства, які належать йому на праві власності як юридичній особі. Отже, новий ЗК України більшою мірою гарантує земельні права членів фермерського господарства і забезпечує захист їх прав у разі виникнення конфлікту в господарстві.
У спільній сумісній власності перебувають також земельні ділянки співвласників жилого будинку. Такий вид земельних відносин застосовується в разі, коли під забудову одноквартирного чи багатоквартирного будинку відводиться і передається у власність більше двох забудовників єдина земельна ділянка з оформленням одного проектного документа, без визначення часток земельної ділянки щодо кожного із співвласників (ст. 42 ЗК України).
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за законом Щодо земельної ділянки подружжя (якщо інше не передбачено шлюбним контрактом), членів фермерських господарств (якщо інше не передбачено угодою між ними), співвласників багатоквартирних жилих будинків, а також належних до них будівель, споруд та прибудинкових територій.
На договірних засадах у разі волевиявлення співвласників Може бути передбачений й інший порядок володіння, користування і розпорядження спільною земельною ділянкою.
ЗК України дає можливість співвласникам земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, вимагати поділу або виділення з неї окремої частки.
Громадянину одного з міст України міська рада передала у власність земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва будинку. До початку будівництва на прохання брата було одержано дозвіл міської ради на будівництво двоквартирного будинку з переоформленням на двох права власності на земельну ділянку на умовах спільної сумісної власності. Після завершення будівництва між братами виник конфлікт. Один із братів звернувся до суду з позовом про поділ спільної земельної ділянки між співвласниками будинку. Суд своїм рішенням позов задовольнив, визначив братів співвласниками земельної ділянки у рівних частках і визначив ці частки в натурі (на місцевості).
Поділ земельної ділянки, яка перебуває у спільній сумісній власності, з виділенням частки в натурі здійснюється з додержанням певних вимог. По-перше, має бути встановлена можливість такого поділу в натурі. У більшості випадків немає реальної можливості розподілити земельні ділянки, що перебувають у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку. По-друге, має бути підготовлена проектна документація щодо визначення розмірів часток для кожної з осіб, що виділяється, які мають бути рівними, і план, який відтворював би порядок розмежування часток земельної ділянки. Без попереднього складання такої документації виконання договору між співвласниками чи рішення суду буде неможливим.
З метою врегулювання конфлікту в окремих випадках судами застосовується компромісний варіант.
Так, розглядаючи справу про поділ земельної ділянки між трьома співвласниками одноквартирного будинку, суд врахував, що міська рада дала дозвіл на переобладнання одноквартирного будинку на триквартирний з трьома відмежованими квартирами і трьома виходами, наявна проектна документація бюро технічної інвентаризації, яке запропонувало два варіанти поділу земельної ділянки на три частки. Розглянувши справу та оцінивши дані проектні документи, суд вирішив виділити зі спільної сумісної земельної ділянки розміром 0,10 га кожному із співвласників в одноособову власність по 4/15 частки земельної ділянки, з виділенням в натурі (на місцевості) по 0,27 га, і залишити у спільній сумісній власності подвір’я розміром 1/5 частки земельної ділянки з визначенням у натурі (на місцевості) хх га земельної ділянки. Таке рішення влаштувало всіх співвласників будинку і конфлікт було врегульовано. Стаття 90. Права власників земельних ділянок
1. Власники земельних ділянок мають право:
а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати ЇЇ в оренду, заставу, спадщину;
б) самостійно господарювати на землі;
в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі;
ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Кожному суб’єктові права власності на землю належать права володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на свій розсуд у межах, передбачених цим Кодексом та іншими нормами земельного права. Отже, право власника на землю — це суб’єктивне право на конкретну земельну ділянку абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного земельного правовідношення власності і може належати суб’єктам — окремому громадянину, юридичній особі, територіальній громаді або державі в цілому. Правомочності власника щодо належної йому землі (земельної Ділянки) здійснюється ним незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і можуть бути обмежені лише законом. При Цьому власник земельної ділянки не може здійснювати своє суб’єктивне право на шкоду іншим особам.
Однією із найважливіших правомочностей власника є право розпорядження земельною ділянкою в розумінні права визначати юридичну і фактичну долю землі. Право розпорядження землею власник може реалізувати шляхом обмеження належного йому права власності. Наприклад, шляхом надання земельної ділянки в оренду власник передає орендареві на певний строк за орендну плату право володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою (без права її відчуження).
Власник земельної ділянки може припинити належне йому право власності шляхом укладення певних цивільних чи земельно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування або здійснити відчуження іншим способом. Тим самим припиняється одне земельне правовідношення і виникає інше, у якому суб’єктом права стає інша особа — покупець, обдарований тощо.
При реалізації свого права на відчуження земельної ділянки власник повинен узгодити у договорі питання щодо дотримання набувачем цільового призначення в установленому Кабінетом Міністрів України порядку (ст. 20 ЗК України). Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель при укладанні угоди щодо відчуження земельної ділянки є підставою для визнання такої угоди недійсною (ст. 21 ЗК України). Угода купівлі-продажу земельної ділянки і про перехід у зв’язку з цим права власності на неї згідно зі ст. 132 (п. 3) ЗК України вважається укладеною з дня її нотаріального посвідчення, а документ про оплату вартості земельної ділянки є підставою для видачі державного акта про право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації (ст. 128, п. 7 ЗК України).
Власник землі (земельної ділянки) має право передати свою землю (ділянку) іншій особі у власність. Так, держава як суб’єкт права власності на державні землі, використовуючи своє право, здійснює заходи щодо приватизації землі й передачі безоплатно земельних ділянок у приватну власність громадян і юридичних осіб та в колективну власність колективних сільськогосподарських підприємств (КСП). У свою чергу, КСП як власники земельних ділянок передавали належні їм землі У приватну власність своїм членам. Такі заходи здійснювалися відповідно до ЗК України 1992 року і продовжують здійснюватися відповідно до ст. 116 нового ЗК України.
У зв’язку з визнанням територіальних громад суб’єктами права комунальної власності ЗК України передбачає можливість передачі державою своїх земель у комунальну власність. У такому самому порядку сільські, селищні, міські ради мають право передавати земельні ділянки комунальної власності у державну власність (ст. 117 ЗК України).
Місцеві державні адміністрації мають право передавати земельні ділянки державної власності, а сільські, селищні, міські ради — земельні ділянки комунальної власності у власність громадян безоплатно відповідно до затвердженого ними проекту приватизації.
Власник земельної ділянки має право передавати у короткострокову — не більше 5 років та в довгострокову — не більше 50 років оренду земельні ділянки громадянам та юридичним особам України, іноземним особам та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об’єднанням і організаціям.
Власник має також право передавати земельну ділянку у заставу. Реалізація цього права здійснюється відповідно до Закону «Про заставу» та Закону «Про земельний (іпотечний) банк», прийняття яких передбачається п. 4 Прикінцевих положень ЗК України.
При реалізації цього права слід виходити з того, що Перехідними положенням ЗК України встановлено обмеження права на відчуження земельних ділянок. Згідно з п. 15 Перехідних положень громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні Ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадок та при вилученні земель для суспільних потреб.
Права власників земельних ділянок можна умовно поділити на три групи. До першої групи належать загальні правомочності щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками як об’єктами права власності, щодо визначення долі земельної ділянки. Перш за все, власники мають право самостійно господарювати на землі. Це означає, що власники мають право самостійно, без втручання інших осіб використовувати земельні ділянки в межах їх цільового призначення з метою задоволення своїх особистих потреб або з метою одержання прибутку. Так, на землях житлової та громадської забудови власник може здійснювати будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель як для себе особисто, так і для надання квартир та інших об’єктів у найом чи в оренду за відповідну плату. Власник може надавати земельні ділянки цієї категорії земель в оренду для будівництва зазначених будівель орендарями. Землі оздоровчого чи рекреаційного призначення власник на зазначених умовах може використовувати для профілактики захворювань і лікування людей, а також для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. На землях промисловості і транспорту власник має право здійснювати будівництво підприємств, об’єктів залізничного, морського, річного, автомобільного та інших видів транспорту, для розміщення на таких землях основних, допоміжних будівель та споруд з метою забезпечення відповідної діяльності. У такому самому порядку власники земельних ділянок мають право самостійно вирішувати питання про господарювання особисто або шляхом надання земельних ділянок в оренду за договором оренди чи на інших засадах.
За загальними нормами цивільного права одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди, приплід тварин, доходи, якщо інше не передбачено договором власника з іншою особою. Право власника на використання земельної ділянки з метою одержання від цього корисних властивостей землі є одним із способів набуття права власності на результати землеробства, зокрема на посіви і насадження сільськогосподарських культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію. Винятком є право власності орендаря на посіви, насадження і продукцію, вироблену на орендованій земельній ділянці, а також право землекористувача на продукцію, вироблену ним на державній і комунальній земельній ділянці, яка надана йому у постійне чи тимчасове користування.
Право власника на використання для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових насаджень, водних об’єктів, інших корисних властивостей землі здійснюється на умовах та в порядку, встановлених цим Кодексом, а також Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р., Лісовим кодексом України від 21 січня 1994 р., Водним кодексом України від 6 червня 1995 р. з наступними змінами і доповненнями та іншими законодавчими актами.
Право власника земельної ділянки на відшкодування збитків передбачається цим Кодексом, а також цивільним, трудовим, адміністративним і кримінальним законодавством.
Так, згідно зі ст. 156 цього Кодексу власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь та деяких інших земель для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським та лісогосподарським виробництвом; б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь та інших земель для інших видів використання; в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь та інших земель; г) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; ґ) неодержання доходів за час тимчасового використання земельної ділянки.
Власники земельних ділянок мають право споруджувати на своїх земельних ділянках жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди в порядку та на умовах, передбачених цим кодексом, а також законами «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р. і «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.
Право на будівництво зазначених об’єктів реалізується власниками на землях житлової та громадської забудови. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється власниками земельних ділянок відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельногосподарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (статті 38, 39 ЗК України). Земельним законодавством встановлено право власників землі споруджувати спеціальні будівлі поза межами земель житлової та громадської забудови. Це стосується права на будівництво об’єктів, необхідних для використання земельних ділянок за цільовим використанням, наприклад, на землях природно-заповідного фонду (ст. 43), оздоровчого призначення (статті 48, 49), рекреаційного призначення (статті 51, 52), водного фонду (ст. 58), промисловості, транспорту, зв’язку тощо (статті 65—77).
Законом України «Про основи містобудування» встановлено, що право на забудову земельних ділянок, наданих для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою та після одержання дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 22).
Надання дозволу на спорудження об’єктів містобудування незалежно від форм власності належить до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (ст. 31, п. 9 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Власник земельної ділянки має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування шкоди. Відновлення порушених прав здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом способів.
Підстави відшкодування збитків власникам земельних ділянок визначені в ст. 156 ЗК України. Відшкодування збитків, заподіяних власникам землі, здійснюють органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників землі або погіршує якість земель. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 157 ЗК України). Незалежно від того, що ЗК України передбачає позасудовий порядок відновлення прав власника землі та відшкодування шкоди, власник земельної ділянки має право звернутися з позовом для вирішення спірного питання безпосередньо до суду (ст. 8 Конституції України). продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 91. Обов’язки власників земельних ділянок
1. Власники земельних ділянок зобов’язані:
а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в) своєчасно сплачувати земельний податок;
г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стані використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
є) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
2. Законом можуть бути встановлені інші обов’язки власників земельних ділянок.
Праву власності громадянина чи юридичної особи на земельну ділянку відповідають обов’язки, що покладаються на них щодо її використання і збереження. Підставами виникнення обов’язків є юридичні факти, до яких належать: адміністративні акти, договори; заподіяння шкоди землі як об’єктові природи; використання земельних ділянок без достатніх підстав. Обов’язки власника земельної ділянки щодо використання землі визначаються насамперед Земельним Кодексом, їх перелік визначений у цій статті Кодексу. Крім цього, обов’язки власника земель виникають із адміністративних актів, якими є індивідуальні акти компетентних органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, спрямовані на виникнення, зміну або припинення права на землю та інших земельних правовідносин. Такими актами є: Державний акт про право власності на землю, акти про відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і встановлення межових знаків; про затвердження проектів землеустрою, спрямованих на додержання еколого-економічних правил ведення сівозмін; про упорядкування угідь; про затвердження програми (заходів) щодо охорони земель; про затвердження землевпорядної документації тощо.
До договорів як підстави виникнення обов’язків власника належать договори купівлі-продажу земельної ділянки, міни, застави, успадкування, а також установлення сервітуту.
Серед обов’язків, визначених коментованого статтею ЗК України, важливе місце посідають обов’язки власника земельної ділянки додержуватись основних принципів земельного законодавства: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення раціонального використання та охорони земель; пріоритету вимог екологічної безпеки. Додержання цих принципів забезпечується такими обов’язками власника земельної ділянки: використовувати їх за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; дотримуватися вимог законодавства про охорону землі.
Про важливість обов’язку щодо використання власником земельної ділянки за цільовим призначенням свідчить встановлена ст. 21 Кодексу норма, за якою порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності згідно з законом громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку та зміни цільового призначення земель.
Законом «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 р. встановлено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від грошової оцінки земель. Земельний податок — це обов’язковий платіж, що здійснюється юридичними і фізичними особами за користування земельними ділянками. Земельний податок сплачують власники землі та землекористувачі, крім орендарів.
За порушення обов’язку щодо плати за землю платники земельного податку несуть відповідальність, передбачену Законом України «Про плату за землю», ЗК України і Законом України «Про державну податкову службу в Україні в редакції від 24 грудня 1993 р. з наступними змінами і доповненнями. Слід зазначити, що Законом України «Про державний бюджет України на 2002 рік» від 20 грудня 2001 р. (ст. 55, п. 12) зупинена на 2000 рік дія ст. 3, ч. 2 ст. 4; ч. 10 ст. 7 Закону України «Про плату за землю» в частині розміру податку за земельні ділянки, надані для Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, у разі їх цільового використання; ч. 2 ст. 8 щодо справляння податку за земельні ділянки, надані для Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України; ч. 1 ст. 17 щодо строків сплати земельного податку платниками (крім громадян та виробників сільськогосподарської і рибної продукції); ст. 19 в частині визначення строків внесення орендної плати виключно у договорі оренди; статей 20—22 Закону України «Про плату за землю».
Обов’язок власника земельної ділянки дотримуватися правил добросусідства і не порушувати прав власників суміжних ділянок та землекористувачів спрямований на гарантію забезпечення рівних прав інших власників землі і землекористувачів, які вправі в судовому порядку вимагати від суміжного власника усунення будь-яких порушень. У такому самому порядку забезпечується здійснення власником обов’язку дотримуватись обмежень, пов’язаних зі встановленими щодо нього земельними сервітутами та охоронними зонами (статті 99, 112 ЗК України).
Обов’язки власників земельних ділянок своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, визначеному законом, а також зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем визначені цією статтею ЗК України з метою забезпечення зазначеним органам можливостей здійснювати функції і повноваження щодо охорони земель, управління в галузі використання та охорони земель, землеустрою, захисту прав громадян та юридичних осіб на землю, а також щодо вирішення питання про притягнення порушників земельного законодавства в установленому порядку до юридичної відповідальності. Глава 15. ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЕЮ Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою
1. Право постійного користування земельного ділянкою —це право володіння і користування земельною ділянкою,яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.
У теоретико-правовому аспекті право користування земельною ділянкою або право землекористування розглядається з двох позицій: по-перше, в об’єктивному розумінні, тобто як інститут земельного права, і по-друге, як суб’єктивне право юридичних і фізичних осіб.
Право землекористування в об’єктивному значенні розглядається як сукупність правових норм, які регулюють суспільні земельні відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, визначають суб’єктний та об’єктний склади, особливості використання різних земельних ділянок на юридичному титулі права землекористування, закріплюють права та обов’язки землекористувачів, підстави виникнення та припинення земельної правосуб’єктності осіб щодо конкретних земельних ділянок.
Право користування земельною ділянкою як суб’єктивне право являє собою встановлену об’єктивним правом можливість фізичних і юридичних осіб здійснювати реалізацію земельної правосуб’єктності стосовно користування відособленою земельною ділянкою.
Право постійного користування земельною ділянкою — це Різновид права користування земельною ділянкою, коли суб’єкти використовують надані їм земельні ділянки без заздалегідь визначених термінів.
Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації таких правомочностей, як володіння і користування.
Право володіння означає, що особі фактично належить земельна ділянка на підставах, визначених законодавством.
Зміст права користування полягає у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.
Зміст правомочностей землекористувача передбачений статтями 95, 96 ЗК України.
Насамперед слід зазначити, що право землекористування є не тільки правом, але й обов’язком землекористувача. Усі землекористувачі зобов’язані використовувати землі за цільовим призначенням. Землекористувачі мають право: самостійно господарювати на землі; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі й споруди тощо.
Особливістю змісту правомочностей володіння земельною ділянкою є те, що землекористувачі зобов’язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності. Перелік таких земельних ділянок визначається статтями 83, 84 ЗК України.
Так, відповідно до п. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди; місця знешкодження та утилізації відходів; землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного та трубопровідного транспорту тощо). Відповідно до п. 1 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності. Це, зокрема, землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення тощо.
У п. 2 ст. 92 ЗК України визначено виключне коло суб’єктів, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності. Ними є підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р.1 зі змінами і доповненнями комунальним підприємством визнається підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, а державним підприємством — підприємство, засноване на державній власності. До державних підприємств законодавець відносить казенне підприємство. Стаття 93. Право оренди земельної ділянки
1. Право оренди земельної ділянки — це засноване надоговорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об’єднанням і організаціям, а також іноземним державам.
3. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років.
4. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).
5. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.
6. Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються законом.
Оренда земельної ділянки — це один із видів використанні земель на праві користування.
У п. 1 ст. 93 ЗК України визначені такі основні принцип права тимчасового користування земельною ділянкою як строковість та платність.
Принцип строковості означає, що при оренді земельні ділянки завжди визначається строк її використання (не білі не 50 років).
Принцип платності означає, що при оренді земельної ділянки завжди визначається орендна плата за її використанні у таких формах, як грошова, натуральна або відробіткова.
Характерними ознаками права оренди земельної ділянки те, що: по-перше, підставою набуття права оренди земельні ділянки є укладення договору оренди земельної ділянки по-друге, метою використання орендованої земельної ділянки є здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Поняття договору оренди, його форма, умови та порядок укладення, чинність, термін дії, державна реєстрація визначені у статтях 12—18 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. зі змінами і доповненнями.
Так, зокрема, договір оренди землі — це угода сторін про взаємні зобов’язання, відповідно до яких орендодавець плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.
Договір оренди земельної ділянки укладається у письмові формі та посвідчується нотаріально за її місцезнаходження. Невід’ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.
Умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити законам України.
У п. 2 ст. 14 Закону «Про оренду землі» передбачений виключний перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, відсутність хоча б однієї з яких є підставою для відмови у державній реєстрації договору, а також визнання його недійсним.
Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:
1) об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);
2) термін договору оренди;
3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду);
4) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;
5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;
6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;
7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чийого частини;
8) відповідальність сторін.
Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості щодо всіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації. У разі надання земельної ділянки в оренду в порядку відведення договір оренди підписується після перенесення її меж у натуру (на місцевість).
Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується Печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на Це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках Договору. Один зареєстрований примірник договору зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію.
У п. 2 ст. 93 ЗК України визначено перелік орендарів, яким земельні ділянки можуть передаватися в оренду. Це, зокрема, громадяни України, юридичні особи України, іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об’єднання й організації, іноземні держави.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону «Про оренду землі» у переліку орендарів, окрім вищезазначених, передбачені такі групи суб’єктів:
1) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України;
2) органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради;
3) релігійні та громадські організації.
Враховуючи особливу цінність земель сільськогосподарського призначення, законодавець окремо визначає вимоги до орендарів цієї категорії земель.
Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону «Про оренду землі» орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.
У п. 3 ст. 93 ЗК України зазначені такі види тимчасового використання земель, як короткострокове — не більше 5-ти років та довгострокове — не більше 50-ти років. Термін дії договору оренди земельної ділянки є істотною умовою такого договору, визначається за погодженням сторін, але не може бути більшим ніж 50 років.
Пункт 4 ст. 93 ЗК України регулює питання суборенди земельної ділянки. Відповідно до ст. 9 Закону «Про оренду землі» законодавець чітко розмежовує суборенду земельних ділянок для сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення. Зокрема, орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і користування іншій особі (суборенда) у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці, а також в інших випадках у межах, передбачених законом.
Отже, можливі й інші випадки передачі в суборенду земельних ділянок несільськогосподарського призначення.
Що ж стосується суборенди земельних ділянок сільськогосподарського призначення, то законодавець визначає виключний перелік умов, за яких можливо передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону «Про оренду землі» орендар має право передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення особам, визначеним у ст. 6 цього Закону, лише у разі і на строк:
1) тимчасової непрацездатності (хвороби);
2) інвалідності;
3) призову на строкову військову службу до Збройних Сил України, інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України;
4) навчання з відривом від виробництва;
5) обрання на виборні посади в органи місцевого самоврядування та органи державної влади України, якщо згідно з законами України особа не може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.
Умови договору суборенди земельної ділянки (її частини) мають бути визначені в межах договору оренди земельної ділянки (її частини) і не суперечити йому. Термін суборенди не може перевищувати строк дії договору оренди земельної ділянки. У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За бажанням однієї зі сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально.
У п. 5 ст. 93 ЗК України передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Таким чином, ЗК України розширює перелік орендодавців порівняно з Законом «Про оренду землі».
Так, відповідно до ст. 5 Закону «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок визнано лише громадян та юридичних осіб України, у власності яких перебувають земельні ділянки.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є територіальні громади або сільські, селищні, міські ради.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок зазначені органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відповідних рад.
Згідно з п. б ст. 93 ЗК України відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються законом. Це означає, що відносини щодо набуття, реалізації та припинення права на оренду земельної ділянки мають бути врегульовані лише законами України. На сьогодні такими законами є ЗК України, закони «Про оренду землі, «Про плату за землю» від 13 вересня 1996 р. зі змінами та доповненнями. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 94. Право концесіонера на земельну ділянку
1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонерунадаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.
2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.
Норми даної статті регулюють відносини щодо надання в оренду земельної ділянки концесіонеру, якщо це потрібно для здійснення концесійної діяльності. Визначення понять «концесіонер», «концесія» дається у Законі України «Проконцесії» від 16 липня 1999 р. Концесіонер — це суб’єкт підприємницької діяльності, який відповідно до цього Закону на підставі договору отримав концесію. Концесія — це надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань зі створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.
У ч. 2 ст. 3Закону України «Про концесії» визначено перелік сфер господарської діяльності, для здійснення яких об’єкти права державної чи комунальної власності можуть надаватись у концесію. Це, зокрема, водопостачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилізація сміття; надання послуг, пов’язаних із постачанням споживачам тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів; надання послуг у сфері кабельного телебачення; надання послуг зв’язку; транспортування та розподіл природного газу; виробництво та (або) транспортування електроенергії; будівництво жилих будинків; використання об’єктів соціально-культурного призначення; створення комунальних служб паркування автомобілів тощо.
Об’єктами права державної чи комунальної власності, які надаються у концесію, може бути майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у зазначених сферах будівництва та законсервовані об’єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання Для надання послуг із задоволення громадських потреб тощо. таких випадках, якщо для здійснення концесійної діяльності необхідні земельні ділянки, вони надаються на умовах оренди на термін дії концесійного договору.
Відповідно до п. 1 ст. 94 ЗК України порядок надання концесіонеру в оренду земельної ділянки встановлений саме нормами ЗК України. Відповідно до п. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
У п. 2 ст. 94 ЗК України встановлено, що саме на рівні законів мають визначатися види господарської діяльності, для яких земельні ділянки можуть надаватись у концесію, тобто об’єктом концесії виступає власне земельна ділянка. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про концесії» такими видами діяльності можуть бути, зокрема, будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів тощо. Об’єктами концесії в цих випадках виступають землі транспорту. Спеціальним законом у цій частині є Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. зі змінами і доповненнями, відповідно до ст. 1 якого об’єктом концесії виступає автомобільна (позаміська) дорога загального користування, що перебуває у державній власності. Стаття 95. Права землекористувачів
1. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:
а) самостійно господарювати на землі;
б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі;
г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші жилі споруди.
2. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Дана стаття передбачає перелік прав землекористувачів, які можуть уточнюватися з погляду як розширення, так і обмеження спеціальними законами, що регулюють діяльність землекористувачів, а також договорами (наприклад, договором оренди земельної ділянки).
Аналіз змісту прав землекористувачів надає можливість поділити їх на дві групи: права у сфері ефективного використання земель та права у сфері реалізації інших майнових і немайнових прав. Так, до прав у галузі ефективного використання земель належать: самостійне господарювання на землі; використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об’єктів, а також інших корисних властивостей землі.
Право самостійного господарювання на землі означає, що землекористувачі (у тому числі орендарі) мають право самостійно визначати напрями своєї підприємницької та іншої діяльності відповідно до її цільового призначення та умов надання. Така діяльність планується і здійснюється землекористувачем самостійно без втручання інших органів.
Відповідно до п. 2 ст. 3 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.
Право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, а також інші корисні властивості землі означає, що згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра від 27 липня 1994 р. зі змінами і доповненнями землекористувачі У межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу із застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призводити до небажаних змін навколишнього природного середовища, погоджуються з місцевими радами та органами Міністерства екології та природних ресурсів.
Чинне законодавства про надра, яке є спеціальним у цій частині, не містить такого поняття, як загальнопоширені корисні копалини. Відповідно до ст. 6 Кодексу України про надра корисні копалини за своїм значенням поділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення. Згідно з Переліком корисних копалин місцевого значення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 827 зі змінами і доповненнями, до корисних копалин місцевого значення належать пісок, глина, гравій, галька, крейда тощо.
Землекористувачі мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці лісові угіддя. Такими землекористувачами, як правило, є аграрні товаровиробники, яким надаються великі площі земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (наприклад, до 100 га для ведення селянського (фермерського) господарства (ст. 6 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»).
Таким чином, землекористувачі за умови розміщення на їх земельних ділянках лісових угідь, водних об’єктів мають право користуватися земельними ділянками лісового та водного фондів згідно з лісовим та водним законодавством.
Відповідно до ст. 9 Лісового кодексу України від 21 січня 1994 р. зі змінами та доповненнями користування земельними ділянками лісового фонду може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт в порядку, передбаченому Лісовим кодексом України.
У постійне користування з цією метою окремі земельні ділянки лісового фонду площею до п’яти гектарів, якщо вони входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств, можуть також надаватися громадянам зі спеціальною підготовкою. Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом про право постійного користування землею.
У тимчасове користування за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об’єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним особам та громадянам для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути короткостроковим — до трьох років і довгостроковим — від трьох до 25 років. Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформляються договором.
Землекористувачі мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній Ділянці водні об’єкти. За умови розміщення на земельній ділянці землекористувачів водних об’єктів вони можуть користуватися ними як водокористувачі у порядку як загального, так і спеціального водокористування. Відповідно до ст. 42 Водного кодексу України від 6 червня 1995 р. зі змінами і доповненнями водокористувачами в Україні можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні й фізичні особи та особи без громадянства. Так, згідно з п. 1 ст. 47 Водного кодексу України загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об’єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об’єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. Що ж стосується спеціального водокористування, то відповідно до статей 48, 49 ВК України такий вид водокористування являє собою забір води з водних об’єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них відпрацьованих вод. Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу.
Відповідно до п. 1 ст. 95 ЗК України до прав землекористувачів у сфері реалізації інших майнових і немайнових прав належать такі права: власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.
Право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, вироблену сільськогосподарську продукцію означає, що землекористувачі мають право володіти, користуватися та самостійно розпоряджатися посівами і насадженнями сільськогосподарських та інших культур на земельній ділянці, що належить їм на праві користування, а також виробленою на ній сільськогосподарською продукцією рослинного та тваринного походження. Таке право може бути реалізоване, як правило, на землях сільськогосподарського призначення, що надаються для здійснення виробництва товарної сільськогосподарської продукції або задоволення власних потреб землекористувачів.
Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що тільки законом має бути визначений перелік таких випадків.
Відповідно до ст. 156 ЗК України землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: вилучення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; погіршення якості ґрунтового покриву-та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
На наданій у користування земельній ділянці з урахуванням умов її надання та цільового призначення землекористувачі мають право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди (наприклад, ферми, млини, комори тощо). Відповідно до ст. 23 Закону України «Про оренду землі» орендар земельної ділянки може реалізувати таке право лише за умови згоди на це орендодавця.
Даний перелік прав землекористувачів не є вичерпним, а може уточнюватися залежно від категорії земельної ділянки та умов її надання. Так, орендар як тимчасовий землекористувач має право здійснювати у встановленому порядку за згодою орендодавця зрошувальні, осушувальні, інші меліоративні роботи, будувати ставки та водойми (пп. 4, п. 1, ст. 23 Закону України «Про оренду землі»).
Відповідно до п. 2 ст. 95 ЗК України порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Згідно зі ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і Еідшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 96. Обов’язки землекористувачів
1. Землекористувачі зобов’язані:
а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;
б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стані використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
2. Законом можуть бути встановлені інші обов’язки землекористувачів.
Аналіз змісту обов’язків землекористувачів, визначених У п. 1 ст. 96 ЗК України, дає можливість поділити їх на три групи:
1. У сфері ефективного використання земельних ділянок: а) забезпечувати їх використання за цільовим призначенням;
б) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
в) своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель.
2. У сфері відтворення і комплексної охорони земель:
а) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
б) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі.
3. У сфері реалізації інших майнових та немайнових обов’язків:
а) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
б) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;
в) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
Обов’язок землекористувачів використовувати земельні ділянки за їх цільовим призначенням означає, що земельна ділянка певної категорії має використовуватися відповідно до умов її надання.
Відповідно до п. 1 ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
а) землі сільськогосподарського призначення;
б) землі житлової та громадської забудови;
в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г) землі оздоровчого призначення;
ґ) землі рекреаційного призначення;
д) землі історико-культурного призначення;є) землі лісового фонду;
є) землі водного фонду;
ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Згідно зі ст. 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок відповідно до Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 502.
Своєчасна сплата земельного податку або орендної плати є обов’язком землекористувачів, оскільки відповідно до ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Такими спеціальними законами є Закон України «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р. зі змінами і доповненнями, Закон України «Про оренду землі» в частині сплати орендної плати.
Своєчасність сплати земельного податку або орендної плати означає, що земельний податок чи орендна плата мають бути сплачені у строки, визначені Законом України «Про плату за землю» і договором оренди земельної ділянки.
Відповідно до статей 17, 18 Закону України «Про плату за землю» земельний податок сплачується рівними частками землекористувачами — виробниками товарної сільськогосподарської і рибної продукції та громадянами до 15 серпня і 15 листопада, а всіма іншими платниками — щоквартально до 15 числа наступного за звітним кварталом місяця. Надмірно сплачені суми податку підлягають поверненню платнику за його письмовою заявою або за його бажанням зараховуються до сплати податку за наступний рік. Платники, яких своєчасно не було залучено до сплати земельного податку, сплачують податок не більш як за два попередні роки. Перегляд неправильно нарахованого податку, стягнення або повернення його платнику допускаються не більш як за два попередні роки.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про оренду землі» строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договорі оренди. Внесення орендної плати на майбутній період оренди допускається на термін, не більший одного року. У разі визнання договору оренди земельної ділянки недійсним одержана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.
Обов’язок своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування дані про строк і використання земель полягає у тому, що відповідно до п. 17 Положення про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. № 15 землекористувачі щорічно не пізніше 15 січня подають виконавчим комітетам сільських, селищних, міських рад звіти за станом на 1 січня про зміни, що відбулися у складі земель, які знаходяться у користуванні, в тому числі на умовах оренди. Звітні дані про кількість земель складаються щорічно, про якість земель — один раз у п’ять років.
Обов’язок додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля полягає в тому, що землекористувачі в процесі використання своєї земельної ділянки зобов’язані дотримуватися вимог та правил, які передбачені нормативними актами про охорону довкілля. Такими нормативними актами на сьогодні є Конституція України, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.2 зі змінами і доповненнями, «Про природно-заповідний фонд», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», Лісовий кодекс України, Водний кодекс України, «Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затверджені Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р., Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організації і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затверджений Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р., та ін.
Так, відповідно до ст. 66 Конституції України кожен громадянин зобов’язаний не заподіювати шкоди природі, відшкодовувати заподіяні ним збитки. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» громадяни України, в тому числі землекористувачі, зобов’язані:
а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
б) здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;
в) не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів;
г) вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;
ґ) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.
Громадяни України зобов’язані виконувати й інші обов’язки у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства України.
Обов’язок підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі передбачений для землекористувачів, які використовують землі сільськогосподарського призначення. Як природний об’єкт та засіб виробництва земля характеризується певними особливостями, найважливішою з яких є родючість її верхнього шару — ґрунту, що містить у собі необхідні для росту рослин вологу та різні речовини (фосфор, азот, калій тощо) у формі, сприятливій для засвоєння рослинами. Родючість визначає споживну вартість землі, її корисність і можливість у поєднанні з працею бути джерелом отримання сільськогосподарської та лісогосподарської продукції.
Питання збереження та підвищення родючості ґрунтів є надзвичайно важливим і актуальним в Україні, що і обумовило створення Державного технологічного центру охорони родючості ґрунтів «Центрдержродючість» Міністерства аграрної політики України (наказ Мінагрополітики від 1 вересня 2000 р. № 167).
Обов’язок дотримуватися правил добросусідства означає, що землекористувачі при використанні своєї земельної ділянки повинні дотримуватися вимог, передбачених статтями 103—109 ЗК України. Так, землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
Землекористувачі земельних ділянок зобов’язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).
Обов’язок дотримуватись обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів, означає, що землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, зобов’язаний дотримуватися певних обмежень, які випливають із земельного сервітуту (статті 98, 99 ЗК України).
Відповідно до п. 1 ст. 98 ЗК України право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної Ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою, наприклад, земельною ділянкою іншого землекористувача. Такі обмеження випливають із права власників або землекористувачів сусідніх земельних Ділянок на відвід води зі своєї земельної ділянки на земельну Ділянку даного землекористувача; на прохід та проїзд на велосипеді або на проїзд на транспортному засобі наявним на земельній ділянці землекористувача шляхом тощо.
Обов’язок дотримуватись обмежень, пов’язаних із встановленням природоохоронних зон, означає, що за умови встановлення на земельній ділянці землекористувача охоронної зони, землекористувач не позбавляється права використовувати її за цільовим призначенням, але з урахуванням обмежень, обумовлених метою створення охоронних зон. Так, відповідно до ст. 112 ЗК України охоронні зони створюються:
а) навколо особливо цінних природних об’єктів, об’єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів;
б) уздовж ліній зв’язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти.
Обмеження щодо використання земельних ділянок, що обумовлені створенням охоронних зон, визначаються спеціальним законодавством. Так, відповідно до ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. встановлення зон охорони пам’яток не може бути підставою для примусового вилучення з користування земельних ділянок у юридичних і фізичних осіб за умов дотримання землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення.
Відповідно до п. 7 «Порядку охорони геодезичних пунктів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р. № 1284, в охоронних зонах забороняється: виконувати різні господарські роботи (складувати матеріали, утримувати худобу, розводити багаття тощо) і завдавати будь-якої шкоди геодезичним пунктам; виконувати без дозволу Укргеодезкартографії та їх органів на місцях роботи, що можуть негативно вплинути на стан пунктів.
Реалізуючи своє право використання земельної ділянки на юридичному титулі права користування, землекористувач зобов’язаний не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, що визначені статтями 90, 95 ЗК України, зокрема, право самостійно господарювати на землі; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти тощо. Обов’язок землекористувачів зберігати геодезичні знаки, розміщені на їх ділянках, випливає з положень Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» від 23 грудня 1998 р., Порядку охорони геодезичних пунктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р. Відповідно до положень цих нормативних актів геодезичні пункти державної геодезичної мережі та мереж згущення, встановлені під час виконання топографо-геодезичних робіт, передаються для забезпечення схоронності користувачам земельних ділянок, на території яких вони знаходяться.
Геодезичні пункти, які будуються під час виконання топографо-геодезичних та маркшейдерських робіт на будівельних майданчиках, заводських територіях, шахтах, інвентаризації земель та будівництва на інших об’єктах, передаються виконавцями цих робіт для забезпечення їх схоронності замовникам цих робіт.
Передача геодезичних пунктів для забезпечення їх схоронності здійснюється за актами встановленої форми. До геодезичних пунктів належать центри та зовнішні знаки тріангуляції, GPS-мережі, полігонометрії, у тому числі настінної, а також нівелірної мережі.
Обов’язок зберігати мережі зрошувальних і осушувальних систем полягає у їх збереженні як окремих об’єктів меліоративної системи. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р. меліоративна система — це технологічно цілісна інженерна інфраструктура, що включає в себе такі окремі об’єкти, як меліоративна мережа каналів, трубопроводів (зрошувальних, осушувальних, осушувально-зволожувальних, колекторно-дренажних) з гідро, технічними спорудами і насосними станціями, захисні дамби спостережна мережа, дороги і споруди на них, взаємодію яких забезпечує управління водним, тепловим, повітряним і поживним режимом ґрунтів на меліорованих землях.
Перелік обов’язків, передбачених ст. 96 ЗК України, не є вичерпним. Відповідно до п. 2 ст. 96 ЗК України законом можуть бути встановлені інші обов’язки землекористувачів. Так, орендарі як тимчасові землекористувачі відповідно до ст. 23 Закону України «Про оренду землі» зобов’язані своєчасно вносити орендну плату; додержуватися режиму використання водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони територій, які особливо охороняються. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 97. Обов’язки підприємств, установ та організацій, що проводять розвідувальні роботи
1. Підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи, можуть проводити такі роботи на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем.
2. Строки і місце проведення розвідувальних робіт визначаються угодою сторін.
3. Проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам’яток дозволяється у виняткових випадках за рішенням Кабінету Міністрів України.
4. Підприємства, установи та організації, які проводять розвідувальні роботи, зобов’язані відшкодовувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок приводити займані земельні ділянки у попередній стан.
5. Спори, що виникають при проведенні розвідувальних робіт, вирішуються у судовому порядку.
Відповідно до п. 1 ст. 97 ЗК України підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи, можуть проводити такі роботи на земельній ділянці, що належить власникові (за умови укладення з ним угоди), або на земельній ділянці, що використовується землекористувачем, але за умови погодження з ним цього питання. Геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи є складовою такого виду користування надрами, як їх геологічне вивчення (п. 1 ст. 14 Кодексу України про надра від 24 липня 1994 р. зі змінами і доповненнями).
Чинне законодавство про надра встановлює вимоги до правосуб’єктності осіб, які можуть здійснювати таку діяльність, а також визначає підстави здійснення даного виду діяльності. Так, відповідно до п. 2 ст. 16 Кодексу України про надра такими суб’єктами можуть бути лише спеціалізовані підприємства, установи і організації, а також громадяни, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами.
Аналіз чинного земельного та гірничого законодавства дає можливість зробити висновок, що підставою для здійснення геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт є складний юридичний склад:
1. Погодження з відповідною радою питання про надання земельної ділянки для здійснення такого роду розвідувальних робіт (п. З ст. 16 Кодексу України про надра).
2. Одержання спеціального дозволу (ліцензії) на проведення геологознімальних» пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт (ст. 16 Кодексу України про надра, Порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1995 р. № 709 зі змінами і доповненнями);
3. Укладення угоди з власником землі на тимчасове користування його ділянкою для проведення розвідувальних робіт або погодження цього питання із землекористувачем.
Відповідно до п. 2 ст. 18 Кодексу України про надра земельні ділянки для користування надрами, крім випадків, Передбачених ст. 23 Кодексу України про надра (право землевласників та землекористувачів на видобування корисних копалин місцевого значення, торфу, прісних підземних вод та користування надрами для інших цілей), надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами чи гірничих відводів.
Згідно зі ст. 20 Кодексу України про надра для геологічного вивчення, у тому числі для дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, надра надаються у користування без надання гірничого відводу після одержання спеціального дозволу (ліцензії) на геологічне вивчення надр.
Відповідно до п. 2 ст. 97 ЗК України строки і місце проведення розвідувальних робіт визначаються угодою на тимчасове використання земельної ділянки для проведення геолого-знімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт, що укладається між власником земельної ділянки і спеціалізованими підприємствами, установами і організаціями. Зі змісту п. 1 ст. 97 ЗК України випливає, що питання строку і місця проведення розвідувальних робіт мають також бути погоджені з землекористувачем.
Пункт 3 ст. 97 ЗК України врегульовує питання щодо надання дозволів у виняткових випадках за рішенням Кабінету Міністрів України на проведення розвідувальних робіт на двох категоріях земель:
1) на землях заповідників (природних заповідників, біосферних заповідників), національних природних парків, дендрологічних парків, ботанічних садів (а не ботанічних парків), що належать до земель природно-заповідного фонду (ст. 44ЗК України);
2) на землях заповідників (історико-культурних заповідників), меморіальних парків, поховань і археологічних пам’яток, що належать до земель історико-культурного призначення (ст. 53 ЗК України).
Відповідно до п. 2 ст. 45 ЗК України порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом. Таким спеціальним законом є Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р. зі змінами і доповненнями. Згідно з ч. 2 ст. 7 цього Закону на землях природоохоронного та історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно вплинути на стан природних та історико-культурних комплексів та об’єктів і перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.
Аналіз норм Закону України «Про природно-заповідний фонд» щодо видів діяльності, заборонених на цих землях, дає можливість зробити висновок, що на територіях природних заповідників відповідно до ст. 16 цього Закону заборонено проведення геологорозвідувальних робіт. Отже, п. З ст. 97 ЗК України в частині можливості встановлення Кабінетом Міністрів України випадків проведення розвідувальних робіт на землях природних заповідників суперечить ст. 16 Закону України «Про природно-заповідний фонд» і має бути з нею узгоджений. Відповідно до гл. 2 «Біосферні заповідники», гл. З «Національні природні парки», гл. 8 «Ботанічні сади», гл. 9 «Дендрологічні парки» Закону України «Про природно-заповідний фонд» прямої заборони на проведення розвідувальних робіт на цих територіях немає. Це означає, що Кабінет Міністрів України може прийняти нормативний акт про виняткові випадки щодо проведення таких робіт на землях цієї категорії.
Що ж стосується проведення розвідувальних робіт на землях історико-культурного призначення, то відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. прямої заборони на проведення таких робіт немає. На цих територіях дозволено проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт (п. 1 ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
У п. 4 ст. 97 ЗК України передбачені такі зобов’язання підприємств, установ та організацій, які проводять розвідувальні роботи: відшкодування власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям, на землях яких проводяться розвідувальні роботи, усіх збитків, у тому числі неодержаних Доходів; приведення тимчасово зайнятих земельних ділянок до попереднього стану, придатного для використання за Цільовим призначенням.
Перелік збитків, які можуть бути завдані й підлягають від. шкодуванню, передбачений у Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (далі — Порядок), затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284і. Відповідно до п. З цього Порядку відшкодуванню підлягають: вартість плодово-ягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових і деревно-чагарникових насаджень; вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням кадастрової оцінки, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи; інші збитки землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Під неодержаним доходом розуміється доход з земельної ділянки, який би міг одержати землекористувач, у тому числі орендар, і який він не одержав внаслідок її тимчасового зайняття.
Приведення тимчасово зайнятих земельних ділянок у стан, придатний для використання за цільовим призначенням, є не тільки обов’язком, а і суттєвою умовою угоди, що укладається сторонами. Підприємства, установи та організації, які проводять розвідувальні роботи, зобов’язані за свій рахунок приводити тимчасово займані ними земельні ділянки до попереднього стану. Так, здійснення розвідувальних робіт, наприклад, на землях сільськогосподарського призначення, призводить до порушення поверхневого шару ґрунту і як наслідок — до змін у структурі рельєфу, інших змін. Такі землі підлягають рекультивації. Відповідно до п. З ст. 166 ЗК України для рекультивації порушених земель використовується ґрунт, знятий при проведенні геологорозвідувальних та інших робіт, шляхом його нанесення на малопродуктивні ділянки або на ділянки для ґрунтового покриву.
У п. 5 ст. 97 ЗК України передбачене положення щодо вирішення у судовому порядку спорів, що виникають при проведенні розвідувальних робіт. Відповідно до п. 2 постанови пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. № 13 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» такими спорами є спори про відшкодування власникам землі та землекористувачам збитків і приведення земельної ділянки до стану, придатного для її використання за цільовим призначенням, підприємствами, установами, організаціями, які проводили розвідувальні роботи. Згідно з п. 16 зазначеної постанови при невиконанні підприємствами, установами, організаціями, які тимчасово використовували земельні ділянки для проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт, обов’язку привести займану земельну ділянку за свій рахунок в установлений строк до стану, придатного для її використання за цільовим призначенням, вони повинні відповідно до статей 203, 440, 453 Цивільного кодексу України відшкодувати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартості робіт, потрібних для приведення земельної ділянки до такого стану. Для визначення розміру цієї шкоди суд за необхідності може призначити експертизу. Глава 16. ПРАВО ЗЕМЕЛЬНОГО СЕРВІТУТУ Стаття 98. Зміст права земельного сервітуту
1. Право земельного сервітуту — це право власника абоземлекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою(ділянками).
2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
4. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
У ст. 98 розкривається зміст нового для земельного законодавства України виду права на землю — права земельного сервітуту. Як відомо, кожна земельна ділянка має свої переваги і свої недоліки. Останні пов’язані, як правило, з віддаленістю ділянки від доріг та інших комунікацій, джерел водопостачання тощо. Недоліки місцезнаходження земельних ділянок можна компенсувати шляхом надання їх власникам або користувачам певних прав щодо сусідніх земельних ділянок. Отже, зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї земельної ділянки має право на обмежене користування суміжною (сусідньою) земельною ділянкою з метою усунення недоліків власної ділянки.
Право земельного сервітуту характеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітуту передбачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу (панівну). У межах земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.
По-друге, обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах прав, які надані власникові панівної земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. Такі права є обмеженими і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. Власник (користувач) панівної земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючої ділянки.
Залежно від мети використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) панівної ділянки земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. До постійних належать земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Так, до постійних земельних сервітутів належить прокладення власником (користувачем) панівної ділянки певного лінійного об’єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом строкового земельного сервітуту може бути встановлення власником (користувачем) панівної ділянки будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд на сусідній (обслуговуючій) ділянці. По завершенню будівництва чи ремонту дія цього земельного сервітуту припиняється. Водночас, слід зазначити, що дія постійного земельного сервітуту також може бути припинена.
Установлення земельного сервітуту є обтяженням обслуговуючої земельної ділянки. Об’єктивно встановлення земельного сервітуту призводить до зменшення кількості можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки її власником (користувачем). Установлення земельного сервітуту не повинно призводити до позбавлення власника обслуговуючої ділянки жодного з його правомочностей — володіння, користування чи розпорядження землею. У межах земельного сервітуту власник (користувач) панівної земельної ділянки отримує право лише на обмежене користування обслуговуючою ділянкою.
При встановленні земельного сервітуту повинні враховуватися інтереси як власника (користувача) панівної земельної ділянки, так і власника (користувача) обслуговуючої ділянки. Це означає, що при виборі способу користування обслуговуючою ділянкою власником (користувачем) панівної ділянки має бути обраний варіант, при якому власник (користувач) обслуговуючої ділянки матиме якомога більше можливостей для задоволення власних інтересів від використання належної йому ділянки. З практичного погляду це означає, що власник (користувач) ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати зміни порядку реалізації земельного сервітуту з тим, щоб зменшити обтяження цим сервітутом власної ділянки. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 99. Види права земельного сервітуту
Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:
а) право проходу та проїзду на велосипеді;
б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;
г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;
д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;
є) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогон; худоби до природної водойми;
є) право прогону худоби по наявному шляху;
ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;
з) інші земельні сервітути.
У ст. 99 наведений перелік видів права земельного сервітуту, який не є вичерпним. Власники або користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення й інших земельних сервітутів. Стаття 100. Порядок встановлення земельних сервітутів
1. Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки.
2. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.
3. Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.
Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або Користувач земельної ділянки, який має потребуу використанні суміжної земельної ділянки для усунення недоліків його ділянки, пов’язаних з її місцерозташуванням чи природним станом. Власник (користувач) земельної ділянки, зацікавлений у встановленні земельного сервітуту, повинен звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки з пропозицією дати дозвіл на обмежене постійне або строкове користування цієї ділянкою у межах конкретного земельного сервітуту.
ЗК України визначає дві підстави встановлення земельного сервітуту: договір і рішення суду. Якщо власники (користувачі) двох сусідніх земельних ділянок дійшли згоди про встановлення земельного сервітуту, вони повинні закріпити досягнуту домовленість у договорі про встановлення земельного сервітуту. Договір укладається у письмовій формі та підписується власником (користувачем) обслуговуючої ділянки і власником (користувачем) панівної ділянки. Якщо власники (користувачі) сусідніх ділянок не дійшли згоди щодо встановлення земельного сервітуту, то в такому випадку власник (користувач) панівної земельної ділянки повинен звернутися до суду з заявою про встановлення земельного сервітуту. Рішення суду про задоволення заяви є підставою для встановлення земельного сервітуту.
Дана стаття визначає також момент виникнення права земельного сервітуту, тобто момент, коли у власника (користувача) панівної земельної ділянки виникає право використовувати обслуговуючу земельну ділянку в межах певного земельного сервітуту. Таким моментом є державна реєстрація договору про встановлення земельного сервітуту чи рішення суду про встановлення земельного сервітуту органом, на який покладено здійснення державної реєстрації права на землю. Стаття 101. Дія земельного сервітуту
1. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходуправ на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.
2. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.
3. Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.
4. Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту.
Право земельного сервітуту — це право, об’єктом якого є конкретна обслуговуюча земельна ділянка, а суб’єктом — власник (користувач) конкретної панівної ділянки. Тому право земельного сервітуту не є особистим. Воно тісно пов’язане з двома суміжними (сусідніми) земельними ділянками, і лише в межах такого зв’язку може належати певній особі. Тому при переході права власності або права користування панівною земельною ділянкою до нового власника чи користувача до останнього переходить і право на обмежене користування обслуговуючою земельною ділянкою.
Земельний сервітут завжди встановлюється в інтересах власника (користувача) панівної земельної ділянки. Тому право земельного сервітуту є суб’єктивним правом виключно особи, яка є власником або користувачем панівної земельної ділянки. Таким чином, особа, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, не має права на відчуження земельного сервітуту іншій особі шляхом укладення цивільно-правової угоди або іншим способом. Угоди про відчудження земельного сервітуту є недійсними. Право земельного сервітуту може перейти до іншої особи у випадку набуття нею права власності чи права користування панівною земельною ділянкою.
Встановлення земельного сервітуту є обтяженням земельної ділянки, щодо якої встановлено сервітут. Тому за загальним правилом власник (користувач) такої ділянки має право на отримання від особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, компенсації за незручності, пов’язані з обтяженням його ділянки земельним сервітутом. Винятки з цього правила можуть бути встановлені законом.
У ряді випадків установлення земельного сервітуту може проявлятися не тільки в обтяженні обслуговуючої земельної ділянки, а й супроводжуватися обмеженням прав її власника (користувача) щодо використання ділянки за її цільовим призначенням. Якщо встановлення земельного сервітуту призведе до такого обмеження прав власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки, при якому він зазнає певних збитків, то такі збитки підлягають відшкодуванню власникові (користувачеві) обслуговуючої земельної ділянки у повному обсязі. Так, якщо при встановленні такого сервітуту, як право проходу через обслуговуючу земельну ділянку, її власник змушений установити прохід (доріжку) за рахунок частини сільськогосподарських угідь, то він матиме право на відшкодування збитків у розмірі неотриманого врожаю з тієї частини таких угідь, які використовуватимуться власником (користувачем) панівної земельної ділянки для проходу через обслуговуючу земельну ділянку. Збитки, завдані власникові (користувачеві) обслуговуючої земельної ділянки встановленням земельного сервітуту, повинні відшкодовуватися особою, в інтересах якої встановлений земельний сервітут. Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту
1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:
а) поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;
б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;
в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;
г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;
ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;
д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.
2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:
а) припинення підстав його встановлення;
б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.
У ст. 102 міститься виключний перелік підстав припинення дії земельного сервітуту. Однак настання таких підстав, як правило, не тягне за собою автоматичного припинення дії сервітуту, а є підставою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту; лише після цього дія земельного сервітуту припиняється.
Таким чином, підставами для скасування державної реєстрації земельного сервітуту є:
а) поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки. Йдеться про випадки набуття у власність власником земельної ділянки, яка є панівною, суміжної ділянки, яка є обслуговуючою, і навпаки — набуття у власність власником земельної ділянки, яка є обслуговуючою, суміжної ділянки, яка є панівною;
б) відмова особи, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, від користування сервітутом. Особа, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, у будь-який час може відмовитися від нього. Для цього їй потрібно подати до органу державної реєстрації прав на землю заяву про відмову від земельного сервітуту;
в) рішення суду про скасування земельного сервітуту, яке набуло законної сили;
г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут. Йдеться про строкові земельні сервітути, строк дії яких зазначений у договорі про встановлення земельного сервітуту чи у судовому рішенні. Будучи зареєстрованими в органах державної реєстрації прав на землю, такі сервітути автоматично втрачають чинність після закінчення строку їх дії;
ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років. Установлення земельного сервітуту пов’язане з обтяженням обслуговуючої земельної ділянки, а в деяких випадках і з обмеженням прав її власника чи користувача, які накладаються на власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки в інтересах власника (користувача) панівної ділянки. Тому невикористання земельного сервітуту протягом щонайменше трьох років свідчить про відсутність необхідності у ньому з боку власника панівної ділянки, що може бути обумовлено або безпідставністю встановлення земельного сервітуту, або ж закінченням потреби у користуванні сервітутом. Для скасування земельного сервітуту через його невикористання протягом трьох років власник обслуговуючої земельної ділянки повинен подати до органу державної реєстрації прав на землю відповідну заяву, до якої мають додаватися незаперечні письмові докази невикористання земельного сервітуту протягом трьох років. Якщо власник обслуговуючої земельної ділянки не має таких письмових доказів, він може звернутися до суду з позовом про скасування земельного сервітуту саме через його невикористання протягом трьох років. Рішення суду може бути прийняте на підставі показань свідків;
д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом. При встановленні земельного сервітуту чітко визначаються межі (умови) користування власником панівної земельної ділянки певною частиною обслуговуючої ділянки. Так, при встановленні сервітуту у вигляді права пішого проходу чи проїзду на велосипеді через обслуговуючу земельну ділянку власник панівної ділянки здійснює прохід чи проїзд не по тій частині обслуговуючої земельної ділянки, яка була визначена при встановленні сервітуту, а по іншій її частині. Або ж він не тільки проходить чи проїжджає по такій земельній ділянці, а ще й проганяє худобу. Наведені ситуації є прикладом порушення умов користування сервітутом. Такі порушення можуть бути підставою для скасування земельного сервітуту. Факт порушення умов користування сервітутом особою, в інтересах якої він був установлений, повинен бути підтверджений рішенням суду. Скасування земельного сервітуту здійснюється органом державної реєстрації прав на землю;
є) припинення підстав встановлення земельного сервітуту. Припинення підстав встановлення земельного сервітуту може виявлятися в усуненні недоліків панівної земельної ділянки, які компенсувалися шляхом надання її власникові (користувачеві) права обмеженого користування сусідньою (обслуговуючою) земельною ділянкою. Так, якщо після встановлення земельного сервітуту у вигляді права прогону худоби до природної водойми, розташованої на обслуговуючій земельній ділянці, водойма припинила своє існування (у зв’язку з осушенням земель, виснаженням підземних вод, якими наповнювалася водойма, тощо), то власник (користувач) обслуговуючої земельної ділянки має право ставити перед власником (користувачем) панівної ділянки питання про припинення дії земельного сервітуту. Якщо останній погоджується з такою пропозицією, то він має написати заяву про відмову від земельного сервітуту через припинення його підстав і подати її. до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на землю, для скасування державної реєстрації земельного сервітуту. Якщо ж власник панівної ділянки не відмовляється від сервітуту, то спір вирішується у судовому порядку. Прийняте судом рішення про скасування земельного сервітуту через припинення його підстав направляється до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на землю, для прийняття відповідного рішення;
є) унеможливлення використання земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, за її цільовим призначенням. Якщо в результаті користування обслуговуючою земельною ділянкою власником (користувачем) панівної ділянки відповідно до умов встановленого сервітуту виникне ситуація, за якої власник (користувач) обслуговуючої земельної ділянки не зможе використовувати ділянку за її цільовим призначенням, то в останнього виникає право на припинення земельного сервітуту. Так, якщо в межах користування таким земельним сервітутом, як право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку, на такій ділянці значно підвищиться рівень ґрунтових вод і стане неможливим ведення сільськогосподарського виробництва тощо, то у власника (користувача) такої ділянки виникає право вимагати припинення земельного сервітуту. Якщо власник (користувач) панівної земельної ділянки, враховуючи наслідки користування сервітутом, не відмовиться від нього добровільно, то власник (користувач) обслуговуючої ділянки може звернутися до суду з заявою про скасування земельного сервітуту. продолжение
–PAGE_BREAK–Глава 17. ДОБРОСУСІДСТВО Стаття 103. Зміст добросусідства
1. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення,неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
2. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).
3. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).
Необхідність дотримання правил добросусідства покладається як на власників земельних ділянок (включаючи державу), так і на землекористувачів, у тому числі орендарів. Пункт 1 коментованої статті закріплює два обов’язки власників і землекористувачів: а) використовувати землі відповідно до їх цільового призначення; б) завдавати якнайменше незручностей власникам та землекористувачам сусідніх земельних ділянок.
Перший обов’язок означає необхідність дотримання режиму відповідної категорії земель згідно з переліком, визначеним ст. 19 ЗК України. Категорія даної земельної ділянки зазначається у земельно-кадастровій документації.
Другий обов’язок означає необхідність вибору таких способів використання земельних ділянок, за яких власникам та землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається якнайменше незручностей. У коментованій статті поняття «сусідня земельна ділянка» означає не тільки прилеглу (суміжну) земельну ділянку, але й інші земельні ділянки, власникам або користувачам яких може бути заподіяно незручностей власником або користувачем даної земельної ділянки. Пункт перший не встановлює вичерпного переліку таких незручностей, немає його і в законодавстві України. Тому визначення, чи створюють дії власника або землекористувача даної земельної ділянки незручності для власників і землекористувачів сусідньої земельної ділянки, а також чи здійснювалося землекористування способом, за якого заподіювалося якнайменше незручностей сусідам, провадиться органом, який розглядає спори між зазначеними власниками і землекористувачами. У разі, якщо дії власника земельної ділянки або землекористувача будуть визнані такими, що не відповідають умові заподіяння якнайменше незручностей сусідам, збитки, заподіяні сусідам, підлягають відшкодуванню, а такі дії — припиненню.
Зі змісту п. 1 коментованої статті також випливає, що власники землі і землекористувачі мають право при використанні земельних ділянок заподіювати деяких незручностей сусіднім власникам і землекористувачам, не відшкодовуючи їм збитки, заподіяні такими незручностями, але таких незручностей має бути якомога менше. Водночас, п. 2 цієї статті визначає межі допустимого негативного впливу на сусідню земельну ділянку шляхом накладення заборони неприпустимо впливати на неї. Неприпустимий вплив — це такий вплив на сусідню земельну ділянку, за якого власники і землекористувачі сусідніх земельних ділянок втрачають можливість використовувати земельні ділянки за їх цільовим призначенням, закріпленим у земельно-кадастровій документації (наприклад, із-за негативного впливу продукцію не можуть вирощувати на земельній ділянці сільськогосподарського призначення).
Пункт 3 коментованої статті закріплює обов’язок власників і землекористувачів сусідніх земельних ділянок співпрацювати, тобто надавати один одному допомогу в сфері:
а) оформлення прав на землю кожного з них (установлення межових знаків, свідчення в суді на справедливу підтримку один одного, консультування один одного з питань оформлення прав на землю);
б) реалізації прав на землю кожного з них (надання матеріальної та інформаційної допомоги з питань раціонального використання земель).
Вичерпний перелік випадків обов’язкової співпраці власників і користувачів сусідніх земельних ділянок не наводиться. Водночас зміст п. З дозволяє зробити висновок про те, що власники і користувачі земельних ділянок не мають права відмовити у наданні консультативної допомоги сусідам щодо використання земельної ділянки і оформлення прав на неї. Щодо обов’язку надання матеріальної допомоги (техніки, коштів, послуг тощо), то вона є обов’язковою лише у випадках, визначених у законі (наприклад, ст. 106 ЗК України встановлює обов’язок матеріально сприяти встановленню спільних меж). Ненадання інформації щодо оформлення прав на землю, а також щодо раціонального використання землі може бути оскаржене до органів, що розглядають земельні спори. При цьому власники земельних ділянок і землекористувачі не мають права посилатися на комерційну таємницю чи ноу-хау як підставу відмови у наданні консультативної допомоги. Верховний Суд України розтлумачив (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. № 13), що спори з приводу додержання правил добросусідства розглядаються судами і в тому разі, коли вони попередньо не розглядалися узгоджувальною комісією, обраною місцевою радою.
Стаття 104. Попередження шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку
Власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше.
У коментованій статті закріплено право власників землі (включаючи державу) та землекористувачів (у тому числі орендарів) вимагати припинення екологічно небезпечної діяльності на сусідній земельній ділянці. Поняття «сусідня земельна ділянка» охоплює не тільки прилеглу (суміжну) земельну ділянку, але також і інші земельні ділянки, на яких здійснюється діяльність, що може становити загрозу для власників або користувачів даної земельної ділянки. Стаття не наводить вичерпний перелік видів екологічно небезпечної діяльності, що підлягають припиненню. Для визнання даної діяльності екологічно небезпечною достатньо факту наявності екологічного ризику, тобто ймовірності заподіяння екологічної шкоди. Водночас коментована стаття підлягає поширеному тлумаченню, і діяльність може бути визнана екологічно небезпечною не лише тоді, коли є ймовірність виникнення шкоди, але і тоді, коли така шкода вже заподіюється.
Зі змісту коментованої статті випливає, що власники землі і землекористувачі можуть вимагати припинення не лише протиправної екологічно небезпечної діяльності, а й правомірної. Вимога щодо припинення такої діяльності може стосуватися будь-яких власників чи користувачів сусідніх земельних ділянок, у тому числі держави. Власники і землекористувачі мають право вимагати припинення екологічно небезпечної діяльності на сусідній земельній ділянці і тоді, коли екологічна шкода заподіюється не їм особисто, а третім особам.
Порядок припинення екологічно небезпечної діяльності визначається екологічним законодавством (ч. 2 ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 p.; Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затверджений Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. № 2751-ХІІ). Рішення про припинення екологічно небезпечної діяльності може бути прийняте Кабінетом Міністрів України, місцевими державними адміністраціями, органами Мінекоресурсів, органами державного санітарно-епідеміологічного нагляду, місцевими радами, а також судом. Порядок припинення екологічно небезпечної діяльності головними державними санітарними лікарями або їх заступниками визначається санітарним законодавством (ст. 42 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 p.). Вищий арбітражний суд України розтлумачив (п. 2.3 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища» від 27 червня 2001 р. № 02-5/744), що екологічно небезпечна діяльність може бути припинена за позовом прокурора на підставі ст. 37 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища».
Слід зауважити, що закріплене у коментованій статті право вимагати припинення екологічно небезпечної діяльності не означає обов’язковість припинення такої діяльності: суд може, враховуючи інтереси обох сторін, прийняти рішення про обмеження цієї діяльності, або й взагалі відмовити у застосуванні будь-яких заходів реагування щодо суб’єкта екологічно небезпечної діяльності. Стаття 105. Наслідки проникнення на земельну ділянку гілок і коренів дерев
У випадку проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та землекористувачі земельних ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням.
Коментована стаття визначає тільки правові наслідки проникнення коренів дерев і кущів із сусідньої земельної ділянки — у цьому разі власники землі і землекористувачі (у тому Числі орендарі) мають право відрізати корені дерев і кущів без будь-яких узгоджень чи повідомлень власника чи користувача сусідньої земельної ділянки. Однак це право вони можуть реалізувати тільки тоді, коли таке проникнення коренів дерев і кущів є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням, визначеним у земельно-кадастровій документації. При цьому достатньо факту ускладнення використання землі за цільовим призначенням: таке проникнення не обов’язково має унеможливлювати використання землі за цільовим призначенням. Відрізати корені дерев і кущів можна лише на своїй земельній ділянці, без проникнення на земельну ділянку сусіда.
Слід зауважити, що зазначене право власника і землекористувача не є виключним: законодавство України встановлює певні обмеження щодо його здійснення. Так, відповідно до п. 6 Положення про Зелену книгу України (затверджене наказом Мінекобезпеки України від 19 лютого 1997 р. № 17) у межах природних рослинних угруповань, внесених до Зеленої книги України, забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає на їх стан і загрожує їх збереженню. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. також передбачає обмеження права відрізати корені дерев та кущів у межах охоронних зон об’єктів природно-заповідного фонду. Більше того, на власників і землекористувачів земельних ділянок, на яких розташовані пам’ятки природи, може бути покладено обов’язок забезпечення охорони дерев і кущів, оголошених пам’ятками природи (ст. 28 зазначеного Закону).
Щодо правових наслідків проникнення на сусідню земельну ділянку гілок дерев, трави, інших об’єктів — тут діють загальні правила цивільного законодавства: власники землі і землекористувачі мають право вимагати усунення порушень їхніх прав і відшкодування збитків. Вони мають право без згоди власника самостійно спилювати гілки дерев, які звисають на сусідню ділянку. Стаття 106. Обов’язки щодо визначення спільних меж
1. Власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.
2. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
3. Витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.
Положення цієї статті стосуються тільки власників земельних ділянок і не стосуються землекористувачів. Поняття «тверді межі» означає споруду, розташовану на межі земельних ділянок, яка відмежовує одну земельну ділянку від іншої: паркан, мур, стіна, тин тощо. Межові знаки не охоплюються поняттям «тверді межі». Межові знаки — це спеціальні позначення, які встановлюються землевпорядними органами на крайніх поворотних точках межі земельної ділянки і мають особливий правовий режим, визначений законодавством України. За знищення межових знаків настає адміністративна відповідальність (ст. 56 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Без установлення межових знаків не можна здійснювати користування земельною ділянкою (ст. 125 ЗК України). Установлення твердих меж не є обов’язковим для власників земельних ділянок. Водночас, якщо власник земельної ділянки вимагає від власника сусідньої земельної ділянки сприяти встановленню спільних твердих меж, останній зобов’язаний таке сприяння надати. Коли межові знаки зникли, перемістились або стали невиразними, власник земельної ділянки на вимогу власника сусідньої земельної ділянки зобов’язаний надати сприяння у відновленні межових знаків (див. також коментар до ст. 107 ЗК України). Сприяння у зазначених випадках має бути надане як у матеріальному вигляді (допомога у відновленні межових знаків, коштів тощо), так і у вигляді інформаційного сприяння встановленню місця попереднього розташування межових знаків. Відповідно до п. З коментованої статті власники суміжних земельних ділянок витрати на встановлення суміжних меж поділяють навпіл. Ця норма підлягає поширеному тлумаченню і охоплює як витрати на встановлення (відновлення) твердихмеж, так і витрати на встановлення (відновлення) межових знаків.
Відповідно до п. 2 коментованої статті види межових знаків і відновлення меж мають бути визначені Державним комітетом України по земельних ресурсах (діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970/2000). Правовий режим межових знаків є суперечливим — у кожній місцевості для різних видів земельних ділянок встановлюються різні межові знаки. Межових знаків, єдиних для всієї України, законодавство не встановлює. Слід визнати не чинним п. 2.9 Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків (затверджене наказом Держко-мзему України, Держкоммістобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 р. № 330/53/396) у частині, яка закріплює встановлення розмірів та архітектурного рішення межових знаків органами місцевого самоврядування. Відсутній також єдиний порядок відновлення меж. Проте окремі питання відновлення меж містяться у Положенні про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів (затверджене наказом Держкомзему України від 26 серпня 1997 р. № 85).
Пункт 3 коментованої статті встановлює загальне правило, за яким витрати на встановлення (відновлення) суміжних твердих меж і межових знаків несуть власники сусідніх земельних ділянок у рівних частинах. Щоправда, усною або письмовою угодою може бути встановлений інший порядок. При цьому для запобігання виникненню ускладнень щодо доказування положень угоди рекомендується укладати подібні угоди у письмовій формі. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 107. Відновлення меж
1. Основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.
2. У разі неможливості виявлення дійсних меж, їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки.
3. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.
Відновлення меж — це установлення меж земельної ділянки, для якої раніше органами землеустрою було проведено встановлення меж, але з якихось обставин зникли, перемістились, зіпсувались або стали невиразними межові споруди і межові знаки, за допомогою яких визначалися межі земельної ділянки. Під «межами» у коментованій статті слід розуміти не тверді межі, а умовні лінії, що розмежовують земельні ділянки. Земельно-кадастрова документація відповідно до ст. 193 ЗК України містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. До земельно-кадастрової документації належать кадастрові карти та плани (графічні й цифрові), схеми, графіки, текстові та інші матеріали, які містять зазначені відомості (п. 7 Положення про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. № 15). Зазвичай, земельно-кадастрова документація щодо конкретної земельної ділянки зберігається в органах земельних ресурсів на місцях (див. також коментар до ст. 193 ЗК України). За необхідності, окрім земельно-кадастрової документації, можуть використовуватися результати проведених польових обстежень (п. 4.2.1 Положення про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів, затвердженого наказом Держкомзему України від 26 серпня 1997 р. № 85).
У випадку втрати або пошкодження земельно-кадастрової Документації на дану земельну ділянку виявлення і встановлення меж земельної ділянки здійснюється за правилами Пунктів 2 і 3 коментованої статті. Відновлення меж за фактичним використанням земельних ділянок передбачає безспірність такого використання. Якщо одна зі сторін заперечує проти встановлених даних фактичного використання — вважається, що фактичне використання неможливо встановити. Іншими словами, встановлення меж земельних ділянок за фактичним їх використанням передбачає необхідність не доведення факту використання земельної ділянки, а доведення безспірності даного використання, оскільки при спірному фактичному використанні кожна зі сторін запевняє, що ділянку використовує саме вона. При спірності фактичного використання земельної ділянки визначаються розміри спірної земельної ділянки. Ці розміри визначаються угодою сторін спору. Якщо сторони не дійдуть згоди щодо розміру спірної частини земельної ділянки, то всю земельну ділянку слід визнати спірною і поділити її порівну між усіма сусідами — сторонами спору за правилами п. 2 коментованої статті. Поділ спірної земельної ділянки здійснюється найзручнішим для сторін спору способом (наприклад, якщо це дві суміжні земельні ділянки, то спірна частина ділиться вздовж, а не впоперек). Щодо порядку поділу на рівні частини спірної земельної Ділянки, слід враховувати пропозиції сторін спору.
Часом вдається частково встановити дані земельно-кадастрової документації або іншим способом (показання свідків, документальні матеріали, огляд місцевості тощо) виявити певні відомості про спірну земельну ділянку. У цьому разі встановлення меж земельних ділянок здійснюється відповідно до п. 3 коментованої статті з урахуванням установлених обставин (наприклад, розміру земельних ділянок, приблизного місця проходження колишньої межі, встановленого показаннями свідків, рельєфу місцевості тощо). Тобто, поділ спірної Ділянки здійснюється не завжди порівну між сторонами спору, а таким чином, щоб встановлені обставини були враховані. Відновлення меж земельних ділянок здійснюється органами, що розглядають земельні спори (правова сторона) і землевпорядними організаціями (фактична сторона). Стаття 108. Спільне використання межових споруд
1. У випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом,стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів.
2. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди.
Суміжні ділянки можуть бути відокремлені одна від одної твердою межею: парканом, каналом, рослинною смугою, стежкою, рівчаком тощо. Такі межові споруди можуть мати три правових режими: а) належати на праві власності одному з сусідів; б) належати сусідам на праві спільної власності; в) не належати жодному з сусідів. Якщо межова споруда створена сусідами спільно за домовленістю або іншим шляхом виникла спільна власність сусідів на неї, у цьому разі сусіди мають право спільно використовувати їх, не порушуючи при цьому права і законні інтереси один одного. Якщо межова споруда не належить жодному з сусідів, обидва мають право спільно використовувати її з дотриманням правових обмежень, установлених законодавством або власником цієї споруди. Якщо межова споруда належить на праві власності одному з сусідів, але немає ніяких зовнішніх ознак, які вказували б на це, або ці ознаки є невиразними, у цьому разі обидва сусіди мають право користуватися межовими спорудами, не порушуючи права один одного, особливо право власності власника на межову споруду. Якщо ж зовнішні ознаки вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів, у цьому випадку інший сусід має право використовувати межові споруди тільки за згодою власника і у порядку, визначеному власником. Відсутність зовнішніх ознак належності не припиняє права власності власника на межову споруду, але дозволяє сусідові безперешкодно користуватися нею. Зовнішньою ознакою, яка чітко дозволяє визначити, що споруда належить одному з сусідів, є або відповідний напис (установлена табличка) на споруді, або розміщення споруди на території власника. Власник споруди може у будь-який момент установити табличку чи іншу зовнішню ознаку належності йому межової споруди, зі цього моменту право користування спорудою сусіда обмежується волею власника. Якщо ж сусід, що не є власником споруди, пошкодить або знищить зовнішні ознаки приналежності споруди — у цьому разі власник має право на відшкодування збитків.
Враховуючи закріплене у ст. 90 ЗК України право власника передавати землю в оренду чи інші види землекористування, можна зробити висновок, що право на використання межової споруди власником може належати також і землекористувачеві, якщо власник передав йому таке право. Відповідної до п. 2 коментованої статті власники земельної ділянки мають право укласти усну або письмову угоду щодо спільного використання межових споруд. Витрати на утримання межової споруди у належному стані сусіди несуть у рівних частинах лише у випадках, коли споруда належить їм на праві спільної власності та їх частки у такій власності є рівними, також якщо це передбачено усною або письмовою угодою між ними. Витрати на утримання межової споруди можуть буті перекладені на землекористувача за договором з ним. Зазначені витрати мають бути узгоджені між власниками земельних ділянок. Якщо один із сусідів поніс витрати на утримання межової споруди, яка належить їм на праві спільної власності, інший зобов’язаний відшкодувати половину цю витрат лише у тих межах, в яких такі витрати були необхідними для забезпечення належного стану споруди. Необхідність проведення зазначених витрат встановлює орган, що розглядає земельні спори на підставі встановлених законодавчих вимог, державних стандартів, санітарних правил, державних будівельних норм, безпечності споруди, аварійності та інших критеріїв. Спільна межова споруда може бути змінені або ліквідована за угодою власників цієї споруди. У разі зміни спільної межової споруди одним із сусідів без згоди іншого — вона має бути відновлена у вигляді, наближеному до попереднього, сусідом, який її зруйнував або змінив, або такий сусід повинен відшкодувати шкоду іншому сусідові (іншим сусідам).
Законодавством можуть бути встановлені обмеження на знищення чи зміну окремих межових споруд: так, законодавство забороняє руйнувати чи пошкоджувати межові споруди, що служать межовими знаками (п. 4 ст. 109 ЗК України, ст. 56 Кодексу України про адміністративні правопорушення), дерева, кущі та інші об’єкти рослинного світу, які підлягають особливій охороні відповідно до законодавства України (Положення про Зелену книгу України, затверджене наказом Мінекобезпеки України від 19 лютого 1999 р. № 17; Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 p.). Стаття 109. Використання дерев, які стоять на межі земельних ділянок
1. Дерева, які стоять на межі суміжних земельних ділянок, а також плоди цих дерев належать власникам цихділянок у рівних частинах.
2. Кожен із сусідів має право вимагати ліквідувати дерева, які стоять на спільній межі. Витрати на ліквідацію цих дерев покладаються на сусідів у рівних частинах.
3. Сусід, який вимагає ліквідації дерев, які стоять на спільній межі, повинен один нести витрати на ліквідацію дерев, якщо інший сусід відмовляється від своїх прав на дерева.
4. Вимога на ліквідацію дерев (кущів) виключається, якщо вони служать межовими знаками і залежно від обставин не можуть бути замінені іншими межовими знаками.
Дерева можуть стояти на межі земельних ділянок у двох випадках: а) якщо земельні ділянки відмежовує якась межова споруда і дерева розміщені на цій межовій споруді (наприклад, рослинна смуга — ст. 108 ЗК України); б) якщо ділянка не відокремлюється межовою спорудою, але дерево розташоване одночасно на двох земельних ділянках, оскільки перетинається умовною межовою лінією. Положення даної статті поширюються і на кущі. Оскільки йдеться про розміщеннядерев (кущів) на межі або одночасно на двох земельних ділянках, то незалежно від того, як було висаджено дерево (чи зростало воно на земельній ділянці до приходу нових власників, чи висаджене воно сусідами спільно, чи одним із них), таке дерево є спільною частковою власністю сусідів з рівними частками, якщо інше не встановлено угодою між ними. Слід зауважити, що навіть у тому разі, якщо більшість або всі гілки дерева звисають над однією земельною ділянкою, право власності на плоди дерева належать власникам-сусідам у рівних частинах, якщо інше не визначено угодою сусідів. Водночас сусід не має права висадити дерево на межі земельної ділянки без згоди іншого сусіда, інакше він зобов’язаний прибрати таке дерево і відшкодувати заподіяні іншому сусідові збитки.
Відповідно до п. 2 коментованої статті кожен із сусідів-власників має право вимагати ліквідації дерев (кущів), що ростуть на спільній межі, якщо інше не визначено угодою між сусідами чи законодавством України. При цьому витрати на ліквідацію дерев покладаються на сусідів у рівних частинах, якщо інше не визначено угодою між ними, а також якщо така ліквідація не пов’язана з тим, що дерева були висаджені одним із власників без згоди сусіда. Покладення витрат на сусідів у рівних частинах означає, що сусіди повинні спільно ліквідувати дерева за узгодженим між ними кошторисом робіт. Якщо один із сусідів самостійно, без згоди іншого сусіда поніс витрати на ліквідацію дерев, інший не зобов’язаний відшкодовувати половину таких витрат і зберігає свої права на дерева. Якщо ж один із сусідів відмовляється дати згоду на ліквідацію дерев (така відмова має бути у письмовій формі або засвідчена свідками чи іншими доказами), а також якщо він відмовляється від свого права на дерева, то сусід, який вимагає ліквідації дерев, має право самостійно ліквідувати дерева, при цьому він сам несе всі витрати на таку ліквідацію і отримує повне право власності на дерева (інші сусіди свої права на дерева втрачають). Ліквідація дерев самостійно одним із сусідів не повинна заподіювати шкоди іншому сусідові.
Законодавство України у деяких випадках обмежує право одного з сусідів вимагати ліквідації дерев (кущів): якщо ці дерева (кущі) служать межовими знаками, вони можуть бути знищені тільки після заміни на інші межові знаки; якщо ці дерева (кущі) занесені до Зеленої книги або підлягають особливій охороні з інших обставин (Положення про Зелену книгу України, затверджене наказом Мінекобезпеки України від 19 лютого 1997 р. № 17; Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. тощо). Глава 18. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ Стаття 110. Поняття обмеження прав на земельну ділянку
1. На використання власником земельної ділянки або їїчастини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором.
2. Перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановленого обмеження (обтяження).
Обмеження прав на земельну ділянку стосується не тільки власника цієї ділянки, а й землекористувача, в тому числі — орендаря, оскільки власник не може передати землекористувачеві більше прав, ніж має сам. Обмеження (обтяження) може стосуватися як всієї земельної ділянки, так і її певної частини (наприклад, заборона вчинення певних видів діяльності на тій частині земельної ділянки, яка входить до охоронної зони природного заповідника). Обмеження являє собою покладення на власника (або землекористувача) земельної ділянки обов’язку утримуватися від певних дій, тоді як обтяження — це обов’язок вчиняти певні дії. Конкретні обмеження або обтяження та їх обсяг щодо даної земельної ділянки визначаються законом або договором. Не допускається встановлення обмежень (обтяжень) щодо прав на землю у підзакон-них актах. Водночас іноді закон не встановлює обмеження (обтяження) безпосередньо, а лише створює правові підстави для впровадження тих чи інших обмежень (наприклад, пункт «ж» ст. 12 ЗК України надає повноваження місцевим радам встановлювати обмеження щодо використання земельних ділянок у разі порушення їх власниками вимог земельного законодавства). Тому правовими фактами виникнення обмежень (обтяжень) можуть бути: закон, підзаконний акт (якщовін прийнятий на виконання певного закону, який допускає встановлення обмежень у підзаконному акті), акт органу управління (наприклад, місцевої ради), угода. Обмеження може бути встановлене окремим договором або міститися у договорі купівлі-продажу земельної ділянки, дарування, обміну, оренди землі тощо.
Обмеження (обтяження) слід відрізняти від земельних сервітутів. Хоча пункти «є» статей 91 і 96 дозволяють зробити висновок про те, що сервітути є різновидом обмежень; теорія земельного права й ЗК України розмежовують ці категорії: сервітут — право на користування чужою земельною ділянкою, яке не створює значних обмежень для власника цієї ділянки, тому сервітут, як правило, не є обмеженням прав на землю. Якщо ж сервітут поєднується зі встановленням обмеження прав на землю власника цієї земельної ділянки, то правовий режим такого сервітуту визначається не тільки гл. 16 ЗК України, але й гл. 18 ЗК України. Обмеження (обтяження) бувають загальними, особливими і спеціальними. Загальні обмеження стосуються всіх земель України (так, відповідно до статей 91 і 96 ЗК України власники земельних ділянок і землекористувачі зобов’язані дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля). Особливі обмеження стосуються певної групи земель (так, ст. 81 ЗК України встановлює обмеження на відчуження земель сільськогосподарського призначення іноземцям). Спеціальні обмеження стосуються конкретної земельної ділянки (наприклад, встановлена договором оренди заборона передачі даної земельної ділянки в суборенду). Державній реєстрації відповідно до п. 2 ст. 111 ЗК України підлягають лише спеціальні обмеження. Законодавство переважно встановлює загальні і особливі обмеження, а спеціальні обмеження виникають на підставі угод і правових актів управління.
Обмеження може бути встановлене на користь конкретної особи (наприклад, заказника відповідно до ч. З статей 26, 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 p.), а може бути встановлене, виходячи з міркувань суспільної вигоди і безпеки (так, ст. 170 ЗК України встановлює обов’язок вилучення з сільськогосподарського обігу техногенно забруднених земель). При цьому суб’єкт встановлення обмеження і користувач обмеження можуть не збігатися: наприклад, продавець у договорі купівлі-продажу землі може обумовити право третьої особи на переважну купівлю даної земельної ділянки у разі її продажу покупцем.
Обмеження бувають особистими і неособистими. Особисті обмеження стосуються конкретної особи і припиняються зі смертю або ліквідацією такої особи. Так, смерть у наведеному прикладі третьої особи — користувача обмеження призводить до припинення обмеження, оскільки воно носить особистий характер. Так само і смерть власника земельної ділянки, щодо якого обмеження було встановлене особисто, припиняє дію обмеження для його спадкоємців. Підставами припинення неособистого обмеження можуть бути такі правові факти: законодавчі приписи, закінчення строку обмеження, правові акти управління, угода, настання події, з якою пов’язувалося встановлення обмеження, виконання обмеження. Неособисті обмеження не припиняються внаслідок смерті або ліквідації власника земельної ділянки, щодо якої встановлено обмеження.
Фактичне встановлення спеціальних обмежень і обтяжень, позначення меж зон обмежень на місцевості здійснюється органами землеустрою відповідно до пункту «є» ст. 183 ЗК України. Встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок завдає шкоди власникові цієї ділянки, що має бути відшкодована суб’єктом, який встановлює обмеження або суб’єктом — користувачем обмеження відповідно до пункту «в» ст. 156 ЗК України. У разі порушення встановлених Щодо земельної ділянки обмежень (обтяжень) настає правова відповідальність у розмірі, визначеному договором або законодавством. Відповідно до пункту «ж» ст. 12 ЗК України користування земельною ділянкою у разі порушення режиму встановлених обмежень може бути обмежене (додаткове обмеження) або тимчасово заборонене (зупинене) місцевою радою. Разом з тим, примусове припинення права власності на земельну ділянку у разі порушення встановленого режиму обмежень допускається лише у випадках, визначених у ст. 143 ЗК країни.
Пункт 2 коментованої статті визначає загальне правило, згідно з яким перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановленого обмеження (обтяження). Це правило застосовується тоді, коли інше не передбачено договором або законодавством. Так, перехід права власності на земельну ділянку припиняє встановлене особисте обмеження щодо даного власника (наприклад, пункт «г» ст. 111 3K України передбачає особисте обмеження у вигляді умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем, але якщо відбудеться перехід права власності, то на нового власника це обмеження не може поширюватися, оскільки воно носить особистий характер). Із пункту 2 коментованої статті випливає, що у договорі на відчуження земельної ділянки завжди слід зазначати всі спеціальні обмеження (обтяження) щодо даної земельної ділянки, інакше предмет договору буде невизначений і договір буде вважатися неукладеним (ст. 153 Цивільного кодексу України). Відповідно до пункту «д» ст. 132 ЗК України умова про наявність/відсутність обмежень (обтяжень) щодо даної земельної ділянки є істотною умовою будь-якого договору на відчуження земельної ділянки. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 111. Обмеження прав на земельну ділянку
1. Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення:
а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку;
б) заборони на передачу в оренду (суборенду);
в) права на переважну купівлю у разі її продажу;
г) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем;
ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;
д) заборони на провадження окремих видів діяльності;є) заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна;
є) умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;
ж) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;
з) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;
и) інших зобов’язань, обмежень або умов.
2. Обмеження використання земельної ділянки підлягають державній реєстрації і діють протягом терміну, встановленого законом або договором.
Коментована стаття встановлює перелік обмежень і обтяжень щодо права використання земельної ділянки, який не є вичерпним: законом або договором можуть бути встановлені й інші обмеження (обтяження). Обмеження, зазначені у статті, можуть стосуватися як усієї земельної ділянки, так і її частини, за винятком передбаченого пунктом «ж» обов’язку дотримуватися природоохоронних вимог, що є загальним обмеженням і стосується усіх земельних ділянок.
Пункт «а» передбачає встановлення заборони укладення договорів купівлі-продажу, дарування, обміну, довічного утримання, іпотеки та інших договорів щодо відчуження земельних ділянок, а також на передачу у спадок певним особам протягом певного строку. Коло осіб, на яких поширюється зазначена заборона, може визначатися поіменно або за родовими ознаками (наприклад, іноземці за ст. 81 ЗК України). Вказівка у цьому пункті на строк обмеження не є перешкодою до впровадження такого обмеження на невизначений строк.
Пункт «б» визначає обмеження шляхом встановлення заборон на передачу земельної ділянки (її частини) в оренду (суборенду). Ця заборона може бути строковою і безстроковою, стосуватися усіх осіб, певного кола осіб або певної особи. Правові засади оренди землі визначаються ст. 93 ЗК України, а також Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. Випадки, коли допускається суборенда земельних ділянок, визначені у ст. 9 зазначеного Закону.
На підставі пункту «в» може бути встановлене право на переважну купівлю у разі продажу земельної ділянки. Право на переважну купівлю землі встановлюється щодо конкретної особи (конкретних осіб) і означає, що у разі продажу земельної ділянки користувач (користувачі) цього права мають право придбати земельну ділянку за пропонованими продавцем умовами переважно перед іншими покупцями. Якщо переважна купівля стосується кількох осіб, то суб’єкт, який встановив це право, зобов’язаний визначити порядок реалізації цими суб’єктами права на переважну купівлю. Якщо ж такий порядок визначений не був, то вони вправі визначити цей порядок за взаємною згодою. При недосягненні згоди вони втрачають право на переважну купівлю, оскільки продавець земельної ділянки не зобов’язаний чекати рішення органу, що розглядає земельні спори, відтягуючи продаж земельної ділянки. Визначене п. 6 ст. 88 ЗК «України право переважної купівлі частки у спільній власності на землю не можна розглядати як право переважної купівлі землі, оскільки об’єктом тут виступає не конкретна земельна ділянка, а ідеальна частка у спільній власності.
Пункт «г» передбачає можливість впровадження умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем. Це обмеження може бути реалізоване у таких формах: 1) спадкодавець передає землю одному зі своїх спадкоємців, ставлячи йому за умову прийняття певної частини спадщини (разом з боргами спадкодавця); 2) продавець передає землю покупцеві, ставлячи йому за умову передачу цієї земельної ділянки у спадок визначеній особі; 3) власник укладає договір з певною особою, відповідно до якого він зобов’язується передати цій особі земельну ділянку у власність, якщо тільки визначений спадкоємець третьої особи (не цієї певної особи) прийме спадок у разі смерті цього спадкодавця. Це обмеження є особистим і припиняється зі смертю власника земельної ділянки або визначеного спадкоємця. Щоправда, особа, яка встановила це обмеження, має право призначити кількох визначених спадкоємців шляхом встановлення для них черги чи іншого порядку спадкування. Спадкування регулюється розділом II Цивільного кодексу України.
Відповідно до пункту «ґ» може встановлюватися умова розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків. Поняття «забудова» відповідно до містобудівного законодавства (ст. 23 Закону України «Про планування і забудову територій», від 20 квітня 2000 р.) означає будівництво об’єктів містобудування, реставрацію, капітальний ремонт, упорядкування, перебудову або несення будинків і споруд, розширення та технічне переснащення підприємств. Забудова вважається завершеною з пня прийняття містобудівного об’єкта в експлуатацію (крім випадку знесення об’єкта) і підписання акта державної технічної комісії та затвердження його виконавчим органом місцевої ради. Прийняття об’єктів містобудування в експлуатацію регулюється державними будівельними нормами (ДБЦ А ч 1 3 94 «Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів. Основні положення,). Що розуміти під освоєнням земель, законодавство чітко не визначає Водночас відповідно до правового режиму кожної з категорій земель поняття „освоєння» має свій зміст. Так, земельне законодавство України визначає поняття освоєння земель спеціальних економічних зон яке включає в себе планування території і будівництво об’єктів інфраструктури, згадує про освоєння земель сільськогосподарського призначення (ст. 12 Закону України «Про плату за землю», в редакції від 19 вересня 1996 p.), а також про освоєння земель оздоровчого та рекреаційного призначення (ст… 41 Закону України «Про курорти» від 5 жовти 2000 р ) Таким чином, під освоєнням земель слід розуміти приведення земельної ділянки до стану готовності до використання за цільовим призначенням, визначеним земельно-кадастровою документацією, за умови, що такий стан відповідач встановленим законодавством вимогам, а також землевпорядній документації (проектам упорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань, проектам землеустрою тощо).
Заборона на провадження певних видів діяльності на земельній ділянці (пункт «д» часто зустрічається у законодавстві. Так, відповідно до ст. 48 ЗК України встановлюються обмеження на здійснення певних видів діяльності на земля оздоровчого призначення, ст. 52 ЗК України встановлює обмеження певних видів діяльності на землях рекреаційного призначення. Курортне законодавство встановлює перелік видів діяльності, які заборонені, до вчинення в округах санітарної охорони на землях оздоровчого призначення (статті 31— 33 Закону України «Про курорти»). Природоохоронне законодавство встановлює перелік видів діяльності, заборонених до вчинення на землях природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення (ст. 16 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 p.), певні обмеження встановлюються також законодавством під пестициди і агрохімікати, про подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, про зону надзвичайної екологічної ситуації тощо. При встановленні такого обмеження, як заборона певних видів діяльності, слід чітко визначати вичерпний перелік видів діяльності, що підлягають забороні, оскільки всі види діяльності, не вміщені до зазначеного переліку, дозволені до вчинення.
У пункті «є» йдеться не про заборону використання землі не за цільовим призначенням, а про заборону саме легальні зміни цільового призначення земельної ділянки у порядку, визначеному ст. 20 ЗК України з внесенням відповідних до земельно-кадастрової документації. Заборона зміни ландшафту рекреаційних зон зустрічається у природоохоронному законодавстві (ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 p.). В Україні поняття «ландшафт» визначається у державному стандарті (ГОСТ 17.8.1.01-86 Охорона природи. Ландшафти. Тер міни та визначення), відповідно до якого ландшафт — це територіальна система, що складається із взаємодіючих природних чи природних і антропогенних компонентів та комплексів більш низького таксономічного рангу. Пункт 1 Загальної державної програми формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки (затвердженої Законом України від 21 вересня 2000 р.) містить визначення природного ландшафту — це цілісний природно-територіальний комплекс з генетично однорідними, однотипними природними умовами місцевостей, які сформувалися в результаті взаємо дії компонентів геологічного середовища, рельєфу, гідрологічного режиму, ґрунтів і біоценозів. Щодо нерухомого май на, то законодавство до його складу відносить: жилий будинок або його частину, квартиру, садовий будинок, дачу гараж, іншу постійно розташовану будівлю, а також інший об’єкт, що підпадає під визначення першої групи основних фондів згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 9 ст. 1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 p.). Подібне розуміння поняття «нерухоме майно» міститься також в Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Держбуду України від 9 червня 1998 р.№ 121. Заборона на зміну зовнішнього вигляду ландшафту або нерухомого майна має правове значення тільки тоді, коли існує вичерпний перелік змін, заборонених до внесення у ці об’єкти. Якщо ж такого переліку не встановлено, заборона не має правового значення і власники чи користувачі земельних ділянок вправі змінювати ці об’єкти на власний розсуд, оскільки вони постійно змінюються самі через свої екологічні характеристики, тому не можна ставити за умову збереження нерухомого майна або ландшафту у первісному вигляді. При встановленні цієї заборони доцільно скласти акт про зовнішній стан зазначених об’єктів із фотознімками та поясненнями щодо їх зовнішнього вигляду.
Визначена пунктом «є» умова здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги (ділянки дороги) може стосуватися як дороги, прилеглої до даної земельної ділянки, так і розташованої зовсім в іншій місцевості. Для вимоги про будівництво або ремонт дороги обов’язковою ознакою є строк початку і завершення цього будівництва. Якщо такого строку не встановлено, вимога не має правового значення, оскільки власник може нічого не будувати і не нести за це відповідальності. У документації на встановлення вимоги про будівництво дороги Доцільно передбачити проект цієї дороги або вихідні дані на проектування, зазначити, яким державним будівельним нормам та іншим нормативам має відповідати дорога, інші ознаки, необхідні для визначення об’єкта будівництва. У документації на встановлення вимоги про ремонт дороги необхідно чітко вказати, яка саме дорога (ділянка дороги) має ремонтуватися, у чому має полягати ремонт (обсяг ремонтних робіт), відповідно до яких нормативів ремонт має здійснюватися. Слід пам’ятати, що власник земельної ділянки не буде робити жодних дій, не передбачених переліком робіт, які мають бути здійснені на даній ділянці дороги. Подібним чином і щодо утримання дороги необхідно чітко визначити, яка саме ділянка дороги має утримуватися даним власником землі, у чому саме полягають його функції з утримання дороги (навести вичерпний перелік дій). Якщо вимога сформульована просто: «утримувати таку-то ділянку такої-то дороги», то власник землі має право нічого не робити, оскільки не встановлено вичерпного переліку його обов’язків і нечітко визначена ділянка дороги. Законодавство України регулює надання концесій на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг (Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 p.).
Щодо передбаченої пунктом «ж» умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт, то слід зазначити, що відповідно до статей 91 і 96 ЗК України і землевласники, і землекористувачі зобов’язані додержуватися природоохоронних вимог — це загальне обмеження. Щодо такого обтяження, як вимога виконання певних робіт, то по-перше, у документації на встановлення такого обмеження слід чітко визначити вичерпний перелік виконуваних робіт, по-друге, слід визначити строки виконання цих робіт і санкції за їх порушення, інакше можна тільки зобов’язати виконати зобов’язання в натурі та відшкодувати збитки.
Пункт «з» встановлює таке обмеження, як умову надавати право здійснювати природокористування на земельній ділянці стороннім особам. Така умова може стосуватися як визначеного, так і невизначеного кола осіб. Порядок полювання, зокрема, регулюється Законом України «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 р. Щодо рибальства, то це право застосовується у випадках, коли на земельній ділянці є водойма площею до 3 га, яка може перебувати у приватній власності відповідно до ст. 59 ЗК України. Порядок здійснення рибальства регулюється Законом України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 p., а також підзаконними актами (див. Тимчасовий порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затверджений постановою
Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1192; Порядок здійснення любительського і спортивного рибальства, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1998 р. № 1126; Правила любительського і спортивного рибальства, затверджені наказом Держрибгоспу України від 15 лютого 1999 р. № 19). Збирання дикорослих рослин регулюється Законом України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р.
Пункт 2 коментованої статті передбачає обов’язкову державну реєстрацію спеціальних обмежень (обтяжень) щодо використання земельних ділянок. Однак порядок державної реєстрації зазначених обмежень законодавством не визначений. Державна реєстрація земельних ділянок покладається на органи Держкозему України (пункт «г» ст. 15 ЗК України). Стаття 202 ЗК України визначає загальні засади державної реєстрації земельних ділянок. Відповідно до ст. 197 ЗК України за наслідками державної реєстрації обмеження (обтяження) заносяться до земельно-кадастрової документації. Порядок державної реєстрації, земельних сервітутів визначається ст. 100 ЗК України, але такий порядок не встановлений для обмежень на земельну ділянку. Законодавство визначає порядок державної реєстрації договорів оренди землі (Порядок державної реєстрації договорів оренди землі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 р. № 2073), отже, якщо обмеження встановлене договором оренди землі, слід визнати, що державна реєстрація договору оренди землі буде одночасно державною реєстрацією обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки. Слід зауважити, що до того часу, поки законодавством не буде визначений порядок державної реєстрації обмежень на використання землі, державна реєстрація таких обмежень (обтяжень) не буде обов’язковою. Це не означає, що наразі реєстрація обмежень не здійснюється в земельно-кадастровій документації, адже законодавство передбачає реєстрацію обмежень щодо використання землі з нанесенням зон обмежень до графічних матеріалів земельно-кадастрової документації у випадках розробки проекту відведення земельної ділянки (Еталон проекту відведення земельної ділянки юридичним та фізичним особам для будь-яких потреб, затверджений Держкомземом України 18 червня 1999 p.). продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 112. Охоронні зони
1. Охоронні зони створюються:
а) навколо особливо цінних природних об’єктів, об’єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів;
б) уздовж ліній зв’язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти.
2. Правовий режим земель охоронних зон визначається законодавством України.
Охоронні зони охоплюють території з визначеним правовим режимом, пов’язаним із забезпеченням екологічної безпеки особливо цінних природних об’єктів або захистом від джерел екологічної небезпеки. Охоронні зони бувають двох видів: а) для охорони особливо цінних природних об’єктів і б) для запобігання негативному впливу джерел екологічної небезпеки. Перелік об’єктів, навколо яких встановлюються охоронні зони, наведений у коментованій статті, не є вичерпним. Категорія охоронних зон є загальною і родовою щодо різних видів охоронних зон: зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, водоохоронних зон, зон особливого режиму використання земель, охоронних зон об’єктів природно-заповідного фонду тощо. Правовий режим цих зон визначається відповідним законодавством: природно-заповідним, курортним, про охорону культурної спадщини, про гідрометеорологічну діяльність, про зв’язок, про електроенергетику, про транспорт, ядерним та радіаційним законодавством тощо.
Правовий режим охоронних зон охоплює: а) правовий режим земель охоронних зон; б) правовий режим інших об’єктів у межах охоронних зон. Правовий режим земель охоронних зон визначається спеціальним законодавством України. Установлення охоронних зон, як правило, пов’язується з обмеженням прав власників землі та землекористувачів, на земельних ділянках яких такі зони встановлені, а тому завдана їм шкода підлягає відшкодуванню відповідно до глави 24 ЗК України. Стаття 113. Зони санітарної охорони
1. Зони санітарної охорони створюються навколо об’єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об’єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності.
2. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об’єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені.
3. Правовий режим земель зон санітарної охорони визначається законодавством України.
Зони санітарної охорони — це різновид охоронних зон, призначених для охорони особливо цінних природних об’єктів від негативного впливу природних і антропогенних чинників довкілля. Законодавство не визначає поняття санітарно-епідеміологічної захищеності, але у законодавстві міститься визначення поняття «санітарне та епідемічне благополуччя населення» (ст. 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.) — це стан здоров’я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.
Санітарно-епідемічна захищеність передбачає відсутність загроз для санітарно-епідемічного благополуччя населення.
Правовий режим зон санітарної охорони визначається водним законодавством (ст. 93 Водного кодексу України; Правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 p. № 2024), а також законодавством про курорти (розділ 6 Закону України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 p.). Стаття 114. Санітарно-захисні зони
1. Санітарно-захисні зони створюються навколо об’єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвуковихелектромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об’єктів від територій житлової забудови.
2. У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об’єктів, об’єктів соціальної інфраструктури та інших об’єктів, пов’язаних з постійним перебуванням людей.
3. Правовий режим земель санітарно-захисних зон визначається законодавством України.
Поняття санітарно-захисної зони визначається державним стандартом України (ДСТУ 2156-93. Безпечність промислових підприємств. Терміни та визначення) — це територія навколо потенційно небезпечного підприємства, у межах якої заборонено проживання населення і ведення господарської діяльності розміри якої встановлюються проектною документацією за узгодженням з органами державного регулювання безпеки відповідно до державних нормативних документів. Розміри санітарно-захисної зони даного підприємства обов’язково відображуються у його екологічному паспорті (ГОСТ 17.0.0.04-9( Охорона природи. Екологічний паспорт промислового підприємства. Основні положення).
Загальні вимоги до встановлення санітарно-захисних зон визначені у санітарних правилах (Санітарні норми проектування промислових підприємств СН 245-71, затверджені наказом Держбуду СРСР 5 листопада 1971 p.). Водночас для окремих галузей і об’єктів прийняті спеціальні нормативні акти про правовий режим їх санітарно-захисних зон: щодо санітарно-захисних зон у населених пунктах (Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 червня 1996 р. № 173), для ядерних і радіаційних об’єкті (ст. 45 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 p.), окремих категорій підприємств (Державні санітарні правила для підприємств порошкової металургії, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 18 грудня 1995 р.) тощо.
Стаття не визначає поняття «постійне перебування людей» — напевно, йдеться про місця проживання людей. Стаття 115. Зони особливого режиму використання земель
1. Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповіднодо законодавства України, для забезпечення функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’єктах.
2. Уздовж держаного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель.
3. Розмір та правовий режим використання прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону.
Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об’єктів Збройних Сил України, Прикордонних військ, військ цивільної оборони, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України. Правовий режим зон особливого режиму використання земель визначається спеціальним військовим законодавством (Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 p.; Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 p.; Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999 p.).
Правовий режим прикордонної смуги визначається, спеціальним законодавством (Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 p.). Розділ IV. НАБУТТЯ І РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ЗЕМЛЮ Глава 19. НАБУТТЯ ПРАВА НА ЗЕМЛЮ ГРОМАДЯНАМИ ТА ЮРИДИЧНИМИ ОСОБАМИ Стаття 116. Підстави набуття права на землю
1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
2. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
3. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної, комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
4. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, проводиться один раз по кожному виду використання.
5. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Громадяни та юридичні особи як суб’єкти права згідно з земельним законодавством України можуть набувати земельні ділянки у приватну власність або ж у постійне чи тимчасове (строкове) користування. У постійне користування земельні ділянки набувають юридичні особи із земель державної і комунальної власності. У тимчасове (строкове) користування громадяни і юридичні особи набувають земельні ділянки за договором оренди.
У приватну власність громадяни набувають земельні ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, а також внаслідок передачі їм земель державної і комунальної власності шляхом приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини і виділення в натурі (на місцевості) та передача у власність земельної ділянки у розмірі належної їм земельної частки (паю).
Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати земельні ділянки у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.
У цій статті ЗК України врегульовані відносини щодо набуття громадянами та юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Підставою набуття права на землю у таких випадках є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах установлених цим Кодексом повноважень.
На підставі рішень сільських, селищних, міських рад, а в окремих випадках — районних і обласних рад, земельні ділянки передаються у власність громадян і юридичних осіб із земель комунальної власності шляхом відведення їх в натурі (на місцевості) та оформлення відповідних правовстановлюючих документів.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі приватизації земельних ділянок, що належать до державної власності, які перебувають у користуванні громадян. Це стосується земель, якими громадяни користувалися для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва. Від 1991 р. для ведення селянського (фермерського) господарства та для інших зазначених вище потреб земельні ділянки надавалися громадянам України у довічно успадковуване володіння відповідно до ЗК УРСР в редакції від 18 грудня 1990 р. Згідно з ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися громадянам України у власність або в постійне користування. У цей період громадяни, яким земельні ділянки надавались у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства та для інших зазначених вище потреб, переоформлювали земельні ділянки на себе за їх вибором у приватну власність або у постійне користування.
Відповідно до нового Кодексу (2001 р.) громадянам, які не оформили право приватної власності на ділянки і продовжували користуватися ними, мають право на безоплатне одержання ділянок, якими вони користувались, у приватну власність.
У разі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій працівники цих організацій мають право на одержання земельних ділянок у відповідних частках у приватну власність. Рішення про передачу земельних ділянок у власність приймається відповідно органами виконавчої влади — із земель державної власності та органами місцевого самоврядування — із земель комунальної власності.
Громадяни України, використовуючи надане їм ст. 14 Кон-. ституції України право, можуть одержати безоплатно у приватну власність земельну ділянку. Реалізація громадянами свого права на отримання земельної ділянки у власність здійснюється відповідно до ЗК України.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах встановлених норм, визначених ЗК України, проводиться один раз із кожного виду використання. Це означає, що громадянин може набути безоплатно у приватну власність для зазначених вище цілей: ведення фермерського та селянського господарства, садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, для індивідуального дачного будівництва та для будівництва індивідуальних гаражів у межах норм, передбачених для кожного з цих видів використання.
В окремих випадках виникає гостра потреба у наданні земельних ділянок для суспільних та інших потреб, наприклад, для будівництва нових підприємств, створення та облаштування установ та організацій, розвитку і розширення населених пунктів, для розміщення посольств та представництв іноземних держав тощо, навіть за відсутності вільних земельних ділянок для цих потреб у даній місцевості.
Виходячи з цих потреб, ЗК України передбачає право органів виконавчої влади і місцевого самоврядування надавати земельні ділянки за рахунок тих, що перебувають у власності або користуванні інших осіб, шляхом їх викупу у землевласників або вилучення у землекористувачів за правилами і в порядку, визначеними статтями 149—151 ЗК України. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 117. Передача земельних ділянок державноївласності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність
Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальноївласності у державну власність провадиться у порядку, встановленому цим Кодексом для юридичних осіб.
Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність здійснюється на підставі рішення уповноваженого органу виконавчої влади, а земельних ділянок комунальної власності у державну власність — на підставі рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування у порядку, встановленому цим Кодексом для юридичних осіб. Повноваження органів виконавчої влади з цих питань визначені статтями 13—17, а органів місцевого самоврядування — статтями 7—12 ЗК України. Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо надання земельних ділянок у постійне користування юридичним особам та порядок такого надання визначені статтями 122,123 ЗК України. Слід враховувати, що Прикінцевими положеннями ЗК України (розділ IX) передбачається розробка і прийняття закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. З прийняттям цього закону будуть більш повно врегульовані питання передачі земельних ділянок із комунальної власності у державну та із державної у комунальну. Проте вже зараз розмежування здійснюється на підставі Тимчасового порядку розмежування земель права державної та комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. № 1100 (див. коментар до розділу IX цього Кодексу «Прикінцеві положення»). Стаття 118. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами
1. Громадянин, зацікавлений у приватизації земельноїділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
2. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
3. Громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.
4. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.
5. Передача земельних ділянок у власність громадянам — працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.
6. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.
7. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству — також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.
8, Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
9. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подасться на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.
10. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.
11. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.
Цією статтею ЗК України встановлені підстави та порядок, приватизації земельних ділянок, що належать до земель державної і комунальної власності, громадянами трьох груп.
До першої групи належать громадяни, зацікавлені у приватизації земельних ділянок, що перебувають у їх користуванні.
До другої групи належать громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій.
До третьої групи належать громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського та особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів У межах норм безоплатної приватизації.
Практично приватизація земельних ділянок із земель державної або комунальної власності громадянами першої групи уже проведена відповідно до норм ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.
До того ж, нормативно-правовими актами встановлювався строк завершення приватизації земельних ділянок, що належали громадянам на праві постійного користування. Так, Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р. пропонувалося забезпечити протягом 1993 року передачу громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва у межах встановлених норм. У подальшому ці строки подовжувалися. Проте приватизація земельних ділянок зазначеними громадянами не завершена і до цього часу. Новий ЗК України надає можливість усім громадянам, у користуванні яких є відповідні земельні ділянки, здійснити їх приватизацію. До цього часу приватизація земельних ділянок зазначеними громадянами здійснювалася місцевими радами із земель державної власності, оскільки розмежування земель державної і комунальної власності ще не була здійснена. З прийняттям закону про розмежування земель державної і комунальної власності, передбаченим Прикінцевими положеннями ЗК України (розділ IX), приватизація земельних ділянок із земель комунальної власності буде проводитися за рішенням сільської, селищної, міської ради, а із земель державної власності — за рішенням районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації. Нині з цих питань слід керуватися Тимчасовим порядком. Рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок цією групою громадян приймається у місячний строк на підставі технічних документів та матеріалів, що підтверджують розмір земельної Ділянки.
Приватизація земельних ділянок громадянами — працівниками державних та комунальних сільськогосподарських підприємств здійснюється відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 17 травня 1993 р. та одно-іменним Законом України від 10 липня 1996 р. Приватизація земель радгоспів та інших державних і комунальних сільськогосподарських підприємств за цими законами проводилася за складною схемою. Спочатку — шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). У процесі приватизації разом з приватизованим майном у власність КСП чи ВАТ передавались і земельні ділянки відповідно до статей 20, 21 Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. та ст. 5 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Землі, що були передані у колективну власність зазначених формувань, були розпайовані серед членів КСП чи акціонерів ВАТ — колишніх працівників державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонерів з їх числа. Кожний член КСП і ВАТ мав право вийти з підприємства і отримати земельну ділянку у розмірі земельного паю у приватну власність. Протягом 2001—2002 років переважна більшість КСП, у тому числі й створених на базі реформованих радгоспів, були реорганізовані в інші форми господарювання приватного типу чи ліквідовані. У процесі цих заходів члени КСП одержали земельні ділянки у приватну власність. Відповідно до цієї статті нового ЗК України зацікавлені працівники державних чи комунальних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, мають право безпосередньо одержати безоплатно у власність земельну ділянку із земель, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств.
Передача земельних ділянок у власність громадян — працівників державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерів з їх числа, здійснюється на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому ст. 186 ЗК України.
Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності для цілей, зазначених у п. 1 цієї статті, подають заяву до районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації, а із земель комунальної власності — до відповідної сільської, селищної, міської ради. У заяві зазначаються бажані розміри земельної ділянки та мета її використання.
Відповідна місцева державна адміністрація або орган місцевого самоврядування розглядає заяву і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення. При передачі земельної ділянки фермерському господарству, крім заяви, розглядається також висновок конкурсної комісії, яка утворюється органом, якому подана заява.
Згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 4) в редакції від 22 червня 1993 р. районна конкурсна комісія вирішувала питання, чи здатний громадянин займатися фермерським господарствам, чи мав він для цього відповідну кваліфікацію або досвід роботи. Згідно з цим Законом правовий статус селянського і фермерського господарства був єдиним. За новим ЗК України правовий статус фермерського і особистого підсобного господарства розмежований. Однією з ознак такого розмежування є те, що при вирішення питання про передачу земельної ділянки для ведення фермерського господарства згідно з п. 7 цієї статті ЗК України вимагається проходження конкурсної комісії, тоді як для особистого селянського господарства проходження конкурсної комісії не вимагається. Другою відмінною ознакою є те, що особисте селянське господарство за своїм статусом наблизилося до особистого підсобного господарства, яке передбачалося ЗК України від 13 березня 1992 р. Однією з ознак особистого селянського господарства є те, що йому може надаватись у власність земельна ділянка у більшому розмірі (до 2-х гектарів), ніж це передбачалося раніше для особистого підсобного господарства. Важливою відмінністю особистого селянського господарства від фермерського є те, що воно не реєструється як юридична особа.
З метою офіційного розмежування особистого селянського господарства доцільно було б його зазначені вище ознаки викласти у Законі «Про селянське (фермерське) господарство» або ж у спеціальному законі про особисте селянське господарство. У зв’язку з незначною кількістю ознак, які треба врегулювати, найбільш доцільно було б застосувати перший варіант, тобто внести зміни до Закону «Про селянське (фермерське) господарство».
У цій статті Закону не розглядається порядок передачі земельних ділянок у власність приватних сільськогосподарських підприємств. Це пояснюється тим, що таке підприємство є юридичною особою, а тому згідно зі ст. 82 ЗК України юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільними угодами, у разі прийняття спадщини або внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду. Отже, зацікавлений у цьому громадянин може отримати земельну ділянку у власність для цілей і в порядку, передбаченими цією статтею ЗК України, і після цього передати земельну ділянку, яка належить йому на праві власності, до створеного ним приватного підприємства.
Проект відведення земельної ділянки розробляється спеціальними організаціями на замовлення громадян, який погоджується з органами по земельних ресурсах, природоохоронними і санітарно-епідеміологічними органами, органом архітектури, розглядається відповідною місцевою державною адміністрацією або органом місцевого самоврядування. У місячний строк ці органи приймають відповідне рішення. У разі відмови цих органів у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання за заявою зацікавленої особи вирішується у судовому порядку. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 119. Набуття права на земельну ділянкуза давністю користування (набувальна давність)
1. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервнокористуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.
2. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.
Як видно зі змісту цієї статті, громадяни мають право на набуття земельної ділянки у власність або в користування у разі добросовісного, відкритого і безперервного користування нею протягом 15 років. Оскільки у цій статті Кодексу не застережено, що таким правом користуються громадяни України, то цілком логічно до суб’єктів права власності на земельну ділянку за набувальною давністю відносити як громадян України, так і громадян зарубіжних країн за умови, що іноземці мають право набувати земельну ділянку у власність з інших підстав, наприклад, за договором купівлі-продажу, дарування, успадкування тощо і не мають такого права — із земель сільськогосподарського призначення, оскільки не мають права бути суб’єктом права власності на такі землі. Земельні Ділянки, якими іноземні громадяни безперешкодно користуються протягом визначеного строку, можуть надаватися їм за набувальною давністю на праві користування (оренди).
Передача земельної ділянки у власність чи надання у користування на підставі набувальної давності може здійснюватися в межах норм, визначених цим Кодексом, зокрема ст. 121. Стаття 120. Перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду
1.При переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди.
2. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.
3. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
4. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
5. При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.
Суб’єктами права на земельну ділянку при переході до нього права на будівлю і споруду можуть бути будь-які суб’єкти такого права — громадяни, у тому числі іноземці, юридичні особи і держава, за винятком осіб, які за законом не мають права на набуття земельної ділянки у власність. ЗК України передбачені деякі обмеження права на землю. Так, у разі відчуження будівель і споруд на орендованій земельній ділянці право на земельну ділянку визначається за договором оренди земельної ділянки. Якщо у договорі оренди це питання не обумовлене, то право на земельну ділянку визначається додатковою угодою з орендодавцем.
Якщо будинок та інші споруди переходять до іншої особи за договором довічного утримання, то право на земельну ділянку визначається на умовах, на яких вона належала попередньому власнику, тобто відчужувачеві.
Загальне правило таке: якщо відчужується будівля і споруда, яка розташована на земельній ділянці, що належить на праві власності, то до набувача переходить право власності і на земельну ділянку. Якщо об’єкт відчуження розташований на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні, то до набувача об’єкта земельна ділянка переходить на праві постійного користування чи оренди. При цьому питання про перехід права на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди, за письмовою згодою орендодавця.
Коментована стаття регламентує також питання набуття двома чи більшими особами права на земельну ділянку у випадках, коли такі особи придбали у спільну власність будівлю чи споруду і якщо у договорі придбання цієї будівлі чи споруди не визначена частка земельної ділянки, на якій знаходяться будівля чи споруда. Якщо двоє чи більше осіб придбали у спільну власність будівлю чи споруду, то за загальним правилом вони набувають у спільну власність і земельну ділянку, на якій розташована зазначена будівля чи споруда. У такому випадку кожний із співвласників такої будівлі чи споруди стане співвласником і земельної ділянки. Причому, якщо будівля чи споруда придбана у спільну сумісну власність, то і земельна ділянка перейде до співвласників будівлі чи споруди у спільну сумісну власність. Якщо ж будівля чи споруда придбана у спільну часткову власність, то і земельна ділянка перейде до співвласників у спільну часткову власність. При спільній частковій власності на будівлю чи споруду до кожного з її співвласників переходить така сама доля у спільній власності на земельну ділянку, яку співвласник має у спільній власності на будівлю чи споруду.
Однак, якщо будівля чи споруда розташована на земельній ділянці, яка не може передаватися у власність громадян чи юридичних осіб (наприклад, на земельній ділянці сільськогосподарського призначення тощо), то особи, які набули будівлю чи споруду у спільну власність, не набувають земельну Ділянку, на якій будівля чи споруда розташована, у власність, до них переходить лише право користування такою Ділянкою, яке оформляється договором оренди земельної ділянки. Порядок використання орендованої земельної ділянки співвласниками будівлі чи споруди визначається договором оренди. Стаття 121. Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам
1. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:
а) для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;
б) для ведення особистого селянського господарства —не більше 2,0 гектара;
в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;
г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,1 гектара;
ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;
д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше0,01 гектара.
2. Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі(на місцевості) земельної частки (паю).
Цією статтею ЗК України встановлені норми земельних ділянок, які громадяни можуть набути у власність безоплатно із земель державної або комунальної власності. ЗК України в редакції 1992 року було встановлено, що громадяни, які бажали вести селянське (фермерське) господарство, мали право одержати у приватну власність земельну ділянку у розмірі до 100 гектарів загальної площі земельних угідь, з них — до 50 гектарів ріллі. За новим Кодексом визначені інші умови встановлення розміру земельних ділянок для ведення фермерського господарства і окремо — особистого селянського господарства.
У п. 2 розділу X «Перехідні положення» нового ЗК України встановлено, що клопотання і заяви щодо відведення земельних ділянок, не вирішені на момент введення в дію цього Кодексу, реалізуються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції у порядку та з дотриманням вимог цього Кодексу. Згідно з п. 7 Перехідних положень громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були визначені колишнім законодавством, зберігають права на ці ділянки. З цього випливає висновок, що за громадянами, які безоплатно набули земельні ділянки у власність від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для ведення селянського (фермерського) господарства, зберігається право власності, навіть якщо розміри одержаних ділянок перевищують норми, встановлені цією статтею ЗК України. Згідно з п. 13 Перехідних положень громадяни і юридичні особи мають право на період до 1 січня 2010 року набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.
Дана стаття ЗК України встановлює норми земельних ділянок, які мають право безоплатно набути громадяни для ведення фермерського господарства, в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств відповідного населеного пункту.
Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовані декілька підприємств, то визначається середній розмір по цих підприємствах. Якщо на території ради немає підприємств, в яких було проведене паювання землі, то розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району.
Для ведення селянського господарства норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам установлюються в розмірі не більше двох гектарів. Проте тепер не існує норм земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, як не визначений і їх статус. Це означає, що особисті підсобні господарства набувають статус особистих селянських господарств зі збільшенням для них норм земельних ділянок право на одержання яких безоплатно набувають громадяни. У цій статті ЗК України є застереження, що розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Стаття 122. Повноваження органів виконавчої владита органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування
1. Сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земелькомунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
2. Районні, обласні ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб.
3. Районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:
а) сільськогосподарського використання;
б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті;
в) будівництва об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо).
4. Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.
5. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.
6. Рада міністрів Автономної Республіки Крим надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та за їх межами для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.
7. Кабінет Міністрів України надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у випадках, визначених статтями 149, 150цього Кодексу.
Згідно зі ст. 116 ЗК юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. При цьому юридичні особи, засновані громадянами або юридичними особами України, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
в) прийняття спадщини;
г) виникнення інших підстав, передбачених законом.
Іноземні юридичні особи можуть набувати право власностіна земельні ділянки несільськогосподарського призначення:
а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.
Таким чином, юридичні особи, засновані на майні, що належить до державної або комунальної власності, не можуть бути суб’єктами права власності на земельні ділянки. Такі юридичні особи в разі, якщо для їх господарської діяльності виникне потреба в земельній ділянці, мають право набувати земельну ділянку із земель державної або комунальної власності лише у постійне користування. Якщо підприємство з державною або комунальною власністю навіть викупило для власних господарських потреб майновий об’єкт разом з земельною ділянкою, то придбане майно і земельна ділянка будуть належати відповідно до державної або комунальної власності і будуть належати йому відповідно на праві державної або комунальної власності, залежно від правового статусу підприємства. Отже, підприємство, засноване на майні, що належить до державної власності, буде вважатися суб’єктом права постійного користування земельною ділянкою, що відноситься до державної власності, а підприємство з комунальною власністю на майно — відповідно буде суб’єктом права постійного користування земельною ділянкою, що відноситься до комунальної власності.
Таким чином, земельна ділянка, що надається юридичній особі на праві постійного користування, є об’єктом державної або комунальної власності.
Повноваженнями щодо надання земельних ділянок у постійне користування юридичним особам наділені суб’єкти права власності на землю, тобто сільські, селищні, міські ради — із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб, а також районні і обласні ради — із відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб.
Повноваженнями щодо надання земельних ділянок із земель державної власності у постійне користування юридичним особам наділені районні державні адміністрації в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб, а за межами населених пунктів — для сільськогосподарського використання; ведення лісового і водного господарства, а також тих земельних ділянок, які надаються у постійне користування Кабінетом Міністрів України; для будівництва об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), а обласні державні адміністрації і Рада міністрів АР Крим — у межах міст обласного і республіканського (АР Крим) значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, передбачених пунктами 3 та 7 цієї статті ЗК України. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, визначених п. 7 цієї статті.
Згідно з п. 7 цієї статті ЗК України Кабінет Міністрів України надає земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель державної власності, вилучених із постійного користування інших осіб на підставі рішень Кабінету Міністрів України (ст. 149 ЗК України), а також із земель державної власності, що належать до особливо цінних земель, вилучених за постановою Кабінету Міністрів України в порядку, передбаченому ст. 150 ЗК України.
Повноваження сільських, селищних, міських, Київської і Севастопольської міських рад у сфері надання земельних ділянок у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності визначені статтями 9, 12 ЗК України. Районні й обласні ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам у межах встановлених для них повноважень розпорядження землями на праві спільної власності відповідних територіальних громад (статті 8, 10 ЗК України). Повноваження районних у містах рад з цих та інших питань визначаються міськими радами (ст. 11 ЗК України).
Питання про надання земельних ділянок у постійне користування юридичним особам відповідно до ст. 26 (ч. 1 п. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні») вирішується на пленарному засіданні відповідної місцевої ради. Виконавчим комітетам місцевих рад цим Законом (ст. 330) Делеговані такі повноваження: здійснення контролю за використанням земель; реєстрація права користування землею; Погодження проектів землеустрою; вирішення земельних спорів в установленому порядку.
Повноваження місцевих державних адміністрацій з питань Надання земельних ділянок у постійне користування юридичним особам із земель державної власності визначені ст. 17 ЗК України.
Встановлюючи повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування, ЗК України не забороняє місцевим радам надавати земельні ділянки із земель комунальної власності у постійне користування юридичним особам, заснованим на державній власності, як і не забороняє органам виконавчої влади надавати земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам, заснованим на комунальній власності.
Проте ЗК України не визначив, до якої форми власності буде належати земельна ділянка, надана із земель комунальної власності у постійне користування юридичній особі, заснованій на державній власності, а також надана із земель державної власності у постійне користування юридичній особі, заснованій на комунальній власності. Це викликає певні ускладнення в процесі реєстрації права постійного користування земельною ділянкою.
Правильно було б вважати, що земельна ділянка, надана у постійне користування юридичній особі, набуває тієї форми власності, до якої відноситься юридична особа, незалежно від того, з яких земель (комунальної чи державної власності) вона надана.
Такий висновок базується на нормах Закону України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. Цей Закон припускає можливість передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність за рішенням органів, уповноважених управляти державним майном, та об’єктів права комунальної власності у державну власність за рішенням органів місцевого самоврядування. Не збігається з нормами ЗК України норма, якою визначається орган, уповноважений управляти об’єктом державної власності й розпоряджатися землями державної власності. Оскільки повноваженнями у сфері земельних відносин щодо розпорядження земельними ділянками із земель державної власності наділені місцеві державні адміністрації, то цілком очевидно, що питання про передачу земельних ділянок із земель державної власності до земель комунальної власності в разі надання земельної ділянки у постійне користування юридичній особі, заснованій на комунальній власності, має вирішувати відповідна місцева адміністрація.
Прикінцевими положеннями (розділ IX) ЗК України Кабінету Міністрів України доручено розробити проект Закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. Дуже важливо, щоб цей Закон передбачав можливість передачі земель із державної власності у комунальну та з комунальної у державну також у разі надання земельної ділянки у постійне користування юридичній особі, заснованій на іншій формі власності, ніж земельна ділянка, яка надається юридичній особі. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 123. Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам
1. Надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядуванняза проектами відведення цих ділянок.
2. Умови і строки розроблення проектів відведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт.
3. Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради.
4. До клопотання про відведення земельної ділянки додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування.
5. Відповідна районна державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки.
6. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об’єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки.
7. При наданні земельної ділянки у користування обласними державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або Кабінетом Міністрів України сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, районні державні адміністрації за місцем розташування земельної ділянки подають свій висновок відповідно обласній державній адміністрації, Раді міністрів Автономної Республіки Крим.
8. При наданні земельної ділянки у користування Кабінетом Міністрів України Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська, Севастопольська міські державні адміністрації подають свої висновки та проект відведення земельної ділянки центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали і у місячний строк подає їх до Кабінету Міністрів України.
9. Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.
Попередні статті ЗК України визначають права юридичних осіб на одержання земельних ділянок із земель комунальної і державної власності у постійне користування, встановлюють повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо вирішення питання про надання таких земель у постійне користування. Земельно-правові норми щодо права на землю поділяються на норми матеріального і норми земельно-процесуального права. До норм матеріального права відносяться земельно-правові норми, якими встановлюється обсяг земельної правоздатності особи (фізичної чиюридичної). Так, нормами матеріального права встановлюється право громадян і юридичних осіб, заснованих громадянами, набувати земельну ділянку у приватну власність, а також право юридичних осіб, заснованих на комунальній чи державній власності, із земель комунальної чи державної власності — у постійне користування.
Не менш важливого значення набуває реалізація прав юридичних осіб і повноважень органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.
Одним з елементів механізму реалізації права є норми процесуального права. До них відноситься система норм, якими регулюються відносини у сфері здійснення їх суб’єктами своїх прав та обов’язків, визначаються процедура, регламент, процесуальний порядок реалізації належних особі матеріальних прав. Процесуальні норми в механізмі реалізації права розглядаються як норми дії. Для земельного законодавства характерним буде те, що в одному законодавчому акті, зокрема в ЗК України, містяться як норми матеріального, так і процесуального права.
Зміст реалізації права на землю не можна обмежувати лише земельним процесом. Правове регулювання земельних відносин здійснюється не лише земельно-процесуальними нормами, передбаченими ЗК України, а й процесуальними нормами, якими забезпечується діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, спеціальних землевпорядних органів, органів державного нагляду і контролю, а також правосуддя. Реалізація прав і повноважень здійснюється за визначеними правилами в установленому порядку, з додержанням певних форм їх здійснення, зокрема зобов’язань, дозволів і заборон. Виходячи з цих основоположних позицій, виділяються три основні форми реалізації прав: використання, дотримання і виконання.
Використання як форма реалізації земельного права проявляється у можливості здійснення юридичною особою свого права на одержання земельної ділянки із земель комунальної чи державної власності у постійне користування для забезпечення її господарської, соціальної чи іншої діяльності. Характерною рисою цієї форми реалізації є активна поведінка юридичної особи, спрямована на одержання в установленому порядку земельної ділянки для здійснення статутної діяльності.
Дотримання — це форма реалізації права, яка проявляється в тому, що суб’єкт земельних правовідносин співвідносить свою поведінку з юридичними особами. Характерною рисою цієї форми є пасивна поведінка суб’єктів права. Так, ЗК України (ст. 211, п. 1 «б») забороняє юридичній особі самовільно займати земельну ділянку для своїх потреб без належного юридичного оформлення прав на отримання земельної ділянки у користування.
Виконання — це така форма реалізації права, яка визначається в діях суб’єктів щодо здійснення зобов’язань, покладених на них земельно-правовими приписами. Так, згідно зі ст. 96 ЗК України землекористувачі зобов’язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням, своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.
Дана стаття ЗК України за своїм призначенням відноситься до земельно-процесуальних норм і є однією зі складових механізму реалізації земельних норм матеріального права, зокрема до норм, якими визначається порядок надання земельної ділянки у постійне користування, зобов’язання забезпечувати використання землі за цільовим призначенням, своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.
Суб’єктами цих процесуальних відносин з однієї сторони є юридичні особи, які мають право і заінтересовані в одержанні земельної ділянки у постійне користування, а з іншої — органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, наділені повноваженнями у питаннях надання земельних ділянок із земель державної або комунальної власності юридичним особам у постійне користування.
Спеціальні процесуальні дії здійснюють відповідні функціональні органи, з якими погоджується проект земельної ділянки.
Процесуально надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам здійснюється в такому порядку.
Насамперед слід визначити, який орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування приймає рішення про надання земельної ділянки у постійне користування: органи виконавчої влади приймають рішення про надання у постійне користування земельних ділянок із земель державної власності, а органи місцевого самоврядування — із земель комунальної власності. Конкретно це питання на сьогодні законом не врегульовано. Воно буде визначене Законом України про розмежування земель права державної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. На період до прийняття Закону застосовується правила, встановлені Тимчасовим порядком.
Суб’єктами земельно-процесуальних відносин можуть бути юридичні особи, зацікавлені в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності. При цьому, згідно зі ст. 92 (п. 2) ЗК України право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.
Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної власності, звертається з клопотанням до районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації, а із земель комунальної власності — до сільської, селищної, міської ради. До клопотання про відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування.
Відповідна районна державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада зобов’язана у місячний строк розглянути клопотання і дати згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. З метою забезпечення екологічної і санітарно-епідеміологічної безпеки, а також захисту інтересів інших осіб і держави вимагається процедурно погодити проект відведення земельних ділянок із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини, а також одержати висновок державної землевпорядної експертизи щодо об’єктів, що їй підлягають. Проект відведення земельної ділянки подається до відповідної державної адміністрації чи місцевої ради лише після його погодження всіма зазначеними особами та органами. Орган, якому переданий проект відведення, у місячний строк у межах своїх повноважень приймає рішення про надання земельної ділянки.
У разі, якщо питання про надання земельної ділянки у постійне користування вирішується обласними державними адміністраціями, Радою міністрів АР Крим або Кабінетом Міністрів України, місцеві ради і районні державні адміністрації за місцем розташування земельної ділянки подають свій висновок відповідно обласній державній адміністрації, Раді міністрів АР Крим.
У разі, якщо питання вирішується Кабінетом Міністрів України, Рада міністрів АР Крим, обласна, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації подають свої висновки та проект відведення земельної ділянки Держкомзему України, який розглядає ці матеріали і у місячний строк подає їх до Кабінету Міністрів України.
Висновки, що подають зазначеним уповноваженим органам, враховуються цими органами при прийнятті рішення, але вони не мають обов’язкової сили, а тому відповідний уповноважений орган вправі прийняти й інше рішення, ніж це зазначено у висновку, яке має бути належним чином аргументоване.
Відмова органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку. Спори з питань визнання актів зазначених органів про відмову в наданні земельної ділянки у постійне користування юридичним особам або ж залишення клопотання без розгляду відповідно до ст. 12 (ч. 1) Господарського процесуального кодексу України вирішуються господарськими судами України. Стаття 124. Порядок передачі земельних ділянок в оренду
1.Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
2. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
3. Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123цього Кодексу.
Передача земельної ділянки в оренду здійснюється в порядку, передбаченому процесуальними нормами, встановленими цієї статтею ЗК України. Тут врегульовані особливості передачі в оренду земельних ділянок із земель державної і комунальної власності, а також із земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб. Пункт 3 цієї статті ЗК України визначає особливості передачі в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам зі зміною цільового призначення та із земель запасу.
Провадження у відносинах, що здійснюються при передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, виникають між орендарями, тобто особами, що мають право на одержання земельної ділянки в оренду, і орендодавцями, тобто власниками землі: громадянами і юридичними особами, а також органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, що представляють суб’єктів права державної власності та права комунальної власності на землю.
Перелік осіб, які мають право на одержання земельних ділянок в оренду, визначений у ст. 93 ЗК України. Згідно з Цією нормою орендарями землі можуть бути громадяни та юридичні особи України, іноземні громадяни і особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об’єднання і організації, а також іноземні держави.
Орендарі набувають право на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. Орендодавець за плату передає орендареві на підставі договору оренди земельну ділянку у володіння і користування для господарського використання на обумовлений договором строк.
Підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у державній або комунальній власності, є рішення орендодавця. У разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурсних засадах підставою для укладення договору оренди є результати конкурсу чи аукціону.
Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Невід’ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки. Згідно з Законом «Про оренду землі» (ст. 13, ч. 3) договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально. Умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити законам України. Істотними умовами такого договору є:
1) об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки). Це означає, що в оренду може передаватися лише земельна ділянка, яка відведена власникові в натурі (на місцевості) і на яку громадянину чи юридичній особі видано державний акт про право власності на землю;
2) термін договору оренди;
3) орендна плата (розмір, індексація, форма платежу, термін та порядок внесення і перегляду);
4) цільове призначення, умови використання і зберіганняякості землі;
5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;
6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;
7) сторона (орендодавець чи орендатор), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини. При цьому орендодавцем може бути власник земельної ділянки або уповноважена ним особа. Правомочності власника земельної ділянки (громадянина чи юридичної особи) посвідчуються державним актом про право власності на земельну ділянку. Повноваження власника-громадянина підтверджуються документами, що посвідчують особу, а власника — юридичної особи — статутом або довіреністю уповноваженої особи;
8) відповідальність сторін. За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов’язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення договору оренди тощо). Умови договору діють і у випадках, коли після набрання договором чинності законами України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені договором, крім тих, що стосуються розміру орендної плати, а також випадків, визначених законами України, якщо вони підвищують рівень захисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.
Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, визначеному ЗК України (див. коментар до ст. 122 ЗК України).
Підставою для укладення договору оренди є рішення відповідного компетентного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
У разі згоди орендодавця (громадянина чи юридичної особи), якому земельна ділянка як об’єкт оренди належить на праві власності, між ним і орендарем укладається письмовий договір оренди, в якому обумовлюються умови оренди землі.
Надання земельної ділянки в оренду без зміни її цільового призначення, межі якої визначені в натурі, здійснюється без розроблення проекту її відведення. Проте і в цих випадках до Договору оренди додається план (схема) земельної ділянки, який згідно зі ст. 13 Закону «Про оренду землі» є невід’ємною частиною договору.
У разі зміни цільового призначення земельної ділянки надання її в оренду здійснюється за проектами відведення. У такому самому порядку передаються в оренду земельні ділянки і забудову із земель запасу. У таких випадках проект відведення земельної ділянки є невід’ємним додатком до договору оренди.
Про порядок підготовки і затвердження проекту відведення див. коментар до статей 118 та 123 ЗК України.
Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію.
Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов є підставою для відмови його державної реєстрації, а також для визнання договору недійсним відповідно до законів України. Згідно зі ст. 23 Закону «Про оренду землі» орендар має право приступати до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 125. Виникнення права власності та права користування земельною ділянкою
1. Право власності та право постійного користування наземельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
2. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.
3. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.
Суб’єктами права власності на землю є громадяни та юридичні особи на землі приватної власності, територіальні громади — на землі комунальної власності та держава — на землі державної власності. Громадяни та юридичні особи набувають право власності на підставах, визначених статтями 81, 82 ЗК України. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, наяких розташовані об’єкти комунальної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
ЗК України (статті 81, 82) передбачає різні підстави набуття земельних ділянок у приватну власність або у постійне користування громадянами і юридичними особами, зокрема шляхом безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності у разі приватизації. Постановою Верховної Ради України «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею» від 13 березня 1992 р. затверджені форми державних актів: на право колективної власності на землю, на право приватної власності на землю, на право постійного користування землею. Зі змісту форм цих державних актів зрозуміло, що вони стосуються земельних ділянок, переданих у колективну чи приватну власність громадянам відповідними радами. Слід зазначити, що відповідно до нового ЗК України замість поняття колективної власності підприємств вживається поняття власності юридичних осіб, тобто такі державні акти в нинішніх умовах надаються юридичним особам, а право колективної власності замінено на право власності юридичних осіб. Крім випадків приватизації, громадяни і юридичні особи набувають земельні ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, а також шляхом прийняття спадщини. Документами, якими підтверджується право власності на земельну ділянку, є відповідні нотаріально посвідчені договори або ж акти про прийняття земельної Ділянки у спадок.
У такому самому порядку договором посвідчується надання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування земельних ділянок юридичним особам у постійне Користування.
Право на оренду земельної ділянки громадянами і юридичними особами виникає на підставі договору оренди, укладеного між орендодавцями і орендарями. Документи про набуття права власності на землю на підставі рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування чи договорів купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод повинні реєструватися у державних органах. Лише така реєстрація надає документам легітимності.
Важливе значення державної реєстрації документів про право на землю підкріплюється правовим застереженням, що приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Стаття 126. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку
1. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуютьсяКабінетом Міністрів України.
2. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.
У ст. 125 цього Кодексу передбачено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує це право, та його державної реєстрації. Коментована стаття встановлює, що єдиним документом, який посвідчує право власності на земельну ділянку і право постійного користування нею, є державний акт.
Відповідно до ст. 126 нового ЗК України форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Оскільки згідно зі ст. 116 (п. 5) Конституції України управління об’єктами державної власності на землю входить до компетенції Кабінету Міністрів України, то логічно було передбачити, що Кабінет Міністрів України затверджуватиме форми державних актів на земельні ділянки, що надаються громадянам і юридичним особам безоплатно із земель державної і комунальної власності. В інших випадках правовстановлюючими документами повинні вважатися нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу, свідоцтва про прийняття спадщини тощо.
Недоцільність видачі державних актів в усіх без винятку випадках підтверджується таким прикладом.
У разі придбання громадянином або юридичною особою будинку або частини будинку за договором купівлі-продажу, разом з будинком (його частиною) до нього переходить право на земельну ділянку (частину земельної ділянки), що відноситься до цієї будівлі. Видавати в таких випадках два документи: договір купівлі-продажу на будинок (частину будинку) і державний акт на право приватної власності на земельну ділянку (частину земельної ділянки) є нелогічним і недоцільним. Адже будинок із земельною ділянкою, на якій він побудований, є єдиним об’єктом нерухомості, і штучний поділ його на два об’єкти не відповідає принципам законотворення. Оскільки у цій статті ЗК України зазначається, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами без усяких застережень, то слід дотримуватися закону і вживати заходів, щоб державні акти на право приватної власності на земельні ділянки були видані всім громадянам, недержавним юридичним особам, а на право постійного користування земельними ділянками — всім юридичним особам, яким надані земельні ділянки у постійне користування із земель комунальної і державної власності. Глава 20. ПРИДБАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК НА ПІДСТАВІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ УГОД Стаття 127. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності
1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам відповідно до цього Кодексу.
2. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.
Відповідно до ст. 14 Конституції України громадяни, юридичні особи і держава набувають у власність земельні ділянки виключно відповідно до закону. Чинний ЗК України визначає правові підстави, способи, порядок придбання громадянами і юридичними особами земельних ділянок у власність.
Громадяни та юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки із земель державної і комунальної власності лише на підставах, передбачених законом, зокрема за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, безоплатно чи за плату, залежно від цільового призначення земельної ділянки.
У разі придбання земельної ділянки у власність із земель державної і комунальної власності за плату громадяни, юридичні особи, іноземні держави мають укладати договори купівлі-продажу таких ділянок відповідно до норм Цивільного кодексу України з урахуванням вимог ЗК України. У згаданому кодексі передбачено, що земельні ділянки є предметом цивільно-правових угод як особливий об’єкт нерухомості. При цьому продавцями земельних ділянок виступають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що діють у межах повноважень, визначених статтями 7—17 Земельного кодексу.
Покупцями земельних ділянок із земель державної та комунальної власності можуть бути громадяни України, а також юридичні особи, засновані громадянами України і юридичними особами України. Зазначені суб’єкти можуть укладати договори купівлі-продажу і набувати у власність земельні ділянки із земель державної та комунальної власності як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом. При цьому покупцями земель сільськогосподарського призначення можуть бути лише особи, які відповідають вимогам, закріпленим у ст. 130 цього Кодексу. Чинний ЗК України визначає також критерії щодо покупців земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Предметом купівлі-продажу та інших цивільно-правових угод можуть бути: земельні ділянки несільськогосподарського призначення, які знаходяться під об’єктами нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, і які перебувають у користуванні (в тому числі на умовах оренди) юридичних та фізичних осіб; на яких знаходяться об’єкти нерухомого майна громадян і юридичних осіб, що не мають юридично оформлених документів на право користування такими земельними ділянками; незабудовані земельні ділянки, що приватизуються під забудову суб’єктами підприємницької діяльності шляхом проведення земельних торгів.
Не можуть бути покупцями земельних ділянок із земель державної та комунальної власності юридичні особи України, які засновані виключно на державній і комунальній власності, засновані особами без громадянства чи іноземними фізичними і юридичними особами, у статутному фонді яких є частка державної чи комунальної власності, засновані громадянами і юридичними особами України разом з іноземними фізичними і юридичними особами.
Земельні ділянки, що підлягають продажу, мають бути вільними від права на них інших осіб, за винятком певних обмежень і сервітутів, установлених законом чи рішенням суду відповідно до статей 98—102, 110—115 ЗК України.
Іноземні фізичні та юридичні особи, особи без громадянства мають право на укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок лише несільськогосподарського призначення для підприємницької діяльності у межах населених пунктів або за їх межами у разі придбання об’єктів нерухомого майна.
Основними способами продажу земельних ділянок є конкурентний продаж та викуп земельної ділянки під об’єктами нерухомого майна, так званий «договірний продаж». Продаж земельних ділянок із земель державної та комунальної власності має здійснюватися переважно на конкурентних засадах шляхом проведення земельних торгів у порядку, визначеному статтями 134—139 цього Кодексу, У випадках, коли покупець земельної ділянки має у власності розташовані на такій Ділянці будівлі, споруди, то земельна ділянка підлягає продажу не на конкурентних засадах, а шляхом викупу земельної ділянки власником об’єктів нерухомого майна. Особливості продажу земельних ділянок державної і комунальної власності іноземним державам та юридичним особам закріплені у ст. 129 цього Кодексу. Стаття 128. Порядок продажу земельних ділянокдержавної та комунальної власності громадянам та юридичним особам
1. Продаж громадянам і юридичним особам земельнихділянок державної та комунальної власності для потреб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень.
2. Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради. У заяві зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір.
До заяви додається:
а) державний акт на право постійного користування землею або договір оренди землі;
б) план земельної ділянки та документ про її надання уразі відсутності державного акта;
в) свідоцтво про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності.
3. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний термін розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови.
4. Особам, які подали заяви (клопотання) про придбання (купівлю) земельної ділянки, що не перебуває у їх користуванні, продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше 30 днів після розроблення землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки.
5. Підставою для відмови в продажу земельної ділянки є:
а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу такої земельної ділянки;
б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;
в) якщо щодо суб’єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності.
6. Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.
7. Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.
8. Вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової та експертної оцінки, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
9. Розрахунки за придбання земельної ділянки можуть здійснюватися з розстроченням.
10. Рішення про відмову продажу земельної ділянки може бути оскаржено в суді.
Продаж земельних ділянок включає в себе комплекс послідовних юридичних дій, які мають виконати продавець і покупець у процесі відчуження земельної ділянки із державної чи комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб України. Порядок продажу земельних ділянок залежить від правового режиму земельних ділянок, що продаються, їх Цільового призначення, а також від того, хто виступає покупцем земельних ділянок. З урахуванням цих та інших обставин визначаються правові способи купівлі-продажу земельних ділянок, а саме — договірний чи конкурентний.
Норма ст. 128 ЗК України регулює договірний порядок продажу земельних ділянок громадянам і юридичним особам із земель державної та комунальної власності та не поширюється на угоди із земельними ділянками на вторинному ринку землі, що поступово формується в Україні після приватизації земельних ділянок громадянами і юридичними особами з 1992 р. і до теперішнього часу.
Договірний продаж (викуп земельних ділянок громадянами та юридичними особами) включає в себе такі стадії: підготовка до продажу земельної ділянки; продаж земельної ділянки; легалізація права власності на земельну ділянку.
Підготовка до продажу земельної ділянки передбачає такі юридичні факти, як подання заяви (клопотання) і розгляд заяви (клопотання).
Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до місцевої державної адміністрації, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або до сільської, селищної, міської ради, які виступають продавцями земельних ділянок відповідно державної чи комунальної власності. Відповідно до Перехідних положень цього Кодексу до розмежування земель державної і комунальної власності продаж земельних ділянок у межах населених пунктів (крім земель, переданих у приватну власність) здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади. Після проведення розмежування земель державної і комунальної власності продаж земельних ділянок буде здійснюватись органами державної виконавчої влади і в межах населених пунктів щодо земель державної власності. Сільські, селищні, міські ради можуть делегувати повноваження у сфері приватизації земель комунальної власності виконавчим органам місцевого самоврядування, представницьким органам місцевого самоврядування (районним і обласним радам) або ж місцевим державним адміністраціям. Водночас органи державної влади можуть також делегувати повноваження щодо продажу земельних ділянок державної власності органам місцевого самоврядування.
У заяві громадянина України — суб’єкта підприємницької діяльності зазначаються відомості про заявника: прізвище, ім’я, по-батькові та паспортні дані: серія і номер, ким і коли виданий, місце проживання, ідентифікаційний код фізичної особи — платника податку та інших обов’язкових платежів.
Узаяві зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір.
У клопотанні юридичної особи України вказуються найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код. У клопотанні обов’язково зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір.
До заяви (клопотання) додаються такі документи: державний акт на право постійного користування землею чи договір оренди землі; план земельної ділянки та документ про її надання у разі відсутності державного акта; свідоцтво про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. До заяви також може додаватися нотаріально завірена копія Свідоцтва про право власності на об’єкти нерухомого майна, що знаходяться на земельній ділянці, або ж інші документи, що посвідчують право власності на ці об’єкти (наприклад, договір купівлі-продажу). У разі продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва до заяви додатково можуть додаватися: документ про сільськогосподарську освіту, витяг із трудової книжки про досвід роботи у сільському господарстві, оригінал чи копія установчих документів юридичної особи, у яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. У разі придбання земельної ділянки у спільну власність до заяви (клопотання) додається список покупців із визначенням для кожного з них частки земельної ділянки.
Продавець має зареєструвати подану заяву (клопотання) у встановленому порядку і письмово повідомити покупця про Дату та номер реєстрації.
Розгляд заяви (клопотання) передбачає: визначення конкретних розмірів земельної ділянки, що підлягає приватизації, погодження меж земельної ділянки, що приватизується, із суміжними власниками і користувачами земельних ділянок, визначення вартості земельної ділянки на підставі її грошової і експертної оцінки, підготовку, за необхідності, проекту відведення земельної ділянки. Визначення конкретних Розмірів земельної ділянки здійснюється місцевими органами земельних ресурсів за участю заявника з урахуванням принципу оптимізації землекористування на основі проектно-те нічної документації, матеріалів інвентаризації земель, плану вальної та землевпорядної документації. Погодження меж і власниками чи землекористувачами сусідніх земельних, діл» нок має здійснюватися громадянами чи юридичними особами України шляхом підписання відповідного акта погодження меж або шляхом подання одним із сусідів заяви до продавця з повідомленням про те, що він не має претензій до розмірів конфігурації земельної ділянки, що підлягає продажу.
Визначення вартості земельної ділянки, що підлягає продажу, здійснюється на підставі її грошової оцінки та експертної оцінки за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Основні способи грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів визначаються відповідно до Методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженої Кабінетом Міністрів України від 23 березня 1995 р. в редакції від 30 травня 1997 р., Методики грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 1997 р., постанови Кабінету Міністрів України «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок» від 11 жовтня 1999 р. № 1531. Порядок проведення грошової та експертної оцінки земельних ділянок визначається у Законі України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. На підставі грошової та експертної оцінки органи державної влади та місцевого самоврядування визначають вартість земельної ділянки, а також встановлюють і затверджують ціну продажу земельної ділянки, яка може бути меншою чи більшою від і ринкової вартості.
Особам, які подали заяви (клопотання) про придбання (купівлю) земельної ділянки і не мають документів, що посвідчує право користування земельною ділянкою, продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше 30 днів після розроблення землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки.
У разі позитивного розгляду заяви (клопотання) чи прийняття судом рішення про безпідставну відмову у приватизації земельної ділянки продавець не пізніше 30 днів приймає рішення про продаж покупцеві земельної ділянки.
Оплата вартості земельної ділянки несільськогосподарського призначення, що приватизується суб’єктами підприємницької діяльності, здійснюється у таких формах: одноразова оплата повної вартості земельної ділянки; оплата вартості земельної ділянки із розстрочкою платежу; оплата вартості земельної ділянки зі знижкою платежу.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається між продавцем і покупцем відповідно до вимог чинного законодавства у письмовій формі на підставі рішення продавця.
Продавець може відмовити покупцеві у приватизації земельної ділянки і видачі Державного акта на право власності на землю з таких підстав:
—подання заяви (клопотання) на придбання земельної ділянки у власність особою, яка не може набувати право власності на землю відповідно до ЗК України;
—подання заяви на приватизацію земельної ділянки, яка не підлягає передачі у власність юридичних і фізичних осіб відповідно до ЗК України;
— неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу земельної ділянки;
—виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;
—у разі порушення справи про банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності або припинення його діяльності.
Рішення про відмову продавця у продажу земельної ділянки, а також залишення заяви (клопотання) покупця без розгляду більше місяця може бути оскаржене в суді. Укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки є підставою для оформлення державного акта на право власності на землю, невід’ємною частиною якого є план зовнішніх меж земельної ділянки.
Державний акт на право власності на землю видається на одну земельну ділянку, що є предметом договору купівлі-продажу.
У разі придбання земельної ділянки у власність двома або більше особами кожному із співвласників видається один державний акт на право власності на землю з додатком до нього списку співвласників придбаної земельної ділянки та їх частки у праві власності на земельну ділянку.
Порядок реєстрації державних актів на право власності на землю визначається чинним законодавством.
Кошти, одержані від продажу земельних ділянок, розподіляються відповідно до Закону України «Про Державний бюджет» на поточний рік. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 129. Продаж земельних ділянок державноїабо комунальної власності іноземним державам, іноземним юридичним особам
1. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється Кабінетом Міністрів України запогодженням з Верховною Радою України.
2. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється відповідними радами за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
3. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави та територіальних громад, іноземним юридичним особам допускається за умови реєстрації іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.
4. Іноземні держави, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність із земель державної або комунальної власності, подають клопотання до Кабінету Міністрів України.
5. Іноземні юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок, подають клопотання до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради. До клопотання додається договір оренди землі, копія свідоцтва про реєстрацію іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.
6.Розгляд клопотання і продаж земельних ділянок здійснюються сільськими, селищними, міськими радами після отримання погодження Кабінету Міністрів України.
Іноземні держави і юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, мають додержуватися загальних норм і принципів набуття у власність земельних ділянок, визначених ст. 14 Конституції України та чинним ЗК України, а також правил купівлі-продажу земельних ділянок, закріплених ст. 128 чинного ЗК України для українських фізичних і юридичних осіб (див. коментар до ст. 128 ЗК України). Водночас ЗК України містить певні особливості щодо продажу земельних ділянок іноземним державам і юридичним особам. Зокрема, новий закон дещо інакше визначає продавців земельних ділянок, встановлює додаткові вимоги до покупців земельних ділянок, конкретно визначає цільове призначення земельних ділянок для іноземних держав і юридичних осіб, передбачає додаткові стадії у процесі продажу земельних ділянок зазначеним покупцям.
Відповідно до ст. 129 ЗК України продавцями земельних ділянок із земель державної і комунальної власності є: Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки рим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, сільські, селищні, міські ради. Районні державні адміністрації не наділені повноваженнями щодо продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення земним державам чи іноземним юридичним особам. Покупцями земельних ділянок виступають іноземні держави та іноземні юридичні особи, які відповідають вимогам статей 85, 129 ЗК України, Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», іншим законодавчим актам у сфері народного права, а також умовам міжнародних договорів.
Згідно зі ст. 85 ЗК України іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Виходячи зі змісту цієї норми, іноземні держави можуть придбати у власність земельні ділянки за умови встановлення з Україною дипломатичних відносин у порядку, передбаченому чинним законодавством України, а також міждержавними угодами, схваленими Верховною Радою України. Чинний ЗК України передбачає, що іноземні держави можуть придбати у власність земельні ділянки виключно за одним цільовим призначенням, а саме — для розміщення дипломатичних представництв та прирівняних до них організацій. Тому іноземні держави не можуть мати у власності земельні ділянки з метою використання їх для інших потреб (видобуток корисних копалин, розміщення військових баз і формувань, для потреб космосу тощо). Для таких потреб земельні ділянки можуть надаватися лише в оренду на умовах, передбачених чинним законодавством України та міждержавними договорами, ратифікованими Верховною Радою України.
Продаж земельних ділянок іноземним юридичним особам може здійснюватися лише у межах населених пунктів у разі придбання такою особою об’єктів нерухомого майна або ж для спорудження об’єктів, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні. За межами населених пунктів іноземні юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення шляхом купівлі-продажу в разі придбання об’єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення не можуть бути продані іноземним юридичним особам. При цьому не кожна юридична особа, яка придбала об’єкти нерухомого майна, може купити земельну ділянку. Статтею 129 ЗК України передбачено, що земельні ділянки можуть бути продані лише тим іноземним юридичним особам, які мають зареєстровані у встановленому порядку постійні представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.
Продаж земельних ділянок іноземним державам і юридичним особам передбачає проведення комплексу організаційно-правових дій, пов’язаних із підготовкою до продажу земельної ділянки, проведення погодження такого продажу з Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, безпосередньо з продажем земельної ділянки та легалізацією права власності на придбану земельну ділянку.
Підготовка до продажу земельної ділянки включає в себе подання клопотання, погодження продажу земельної ділянки, розгляд клопотання.
Іноземні держави, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність із земель державної або комунальної власності, подають клопотання до Кабінету Міністрів України. Однак у чинному законодавстві не затверджені форма такого клопотання та перелік документів, які мають додаватися до такого клопотання. Тому іноземні держави, в особі своїх дипломатичних представництв чи прирівняних до них установ і організацій, можуть подавати клопотання у звичайній формі, що є характерною для ділових звернень дипломатичних установ та інших організацій до уряду тієї чи іншої держави. У клопотанні зазначається місцезнаходження земельної ділянки, її бажаний розмір та цільове призначення. До клопотання необхідно додати копію Міжнародного договору між іноземною державою та Україною, Постанову Верховної Ради України про ратифікацію такого договору, документи, що посвідчують право на об’єкти нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, наявний договір оренди земельної ділянки та інші необхідні документи.
Іноземні юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок, подають клопотання до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради. До клопотання додається договір оренди землі, копія свідоцтва про реєстрацію іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської Діяльності на території України. При цьому розгляд клопотання і продаж земельних ділянок здійснюються сільськими, селищними, міськими радами після отримання погодження Кабінету Міністрів України.
Залежно від того, з яких земель має бути здійснено продаж земельних ділянок іноземним державам чи юридичним особам, Кабінет Міністрів України має прийняти відповідне рішення. У разі продажу земельної ділянки із земель державної власності Кабінет Міністрів України на підставі одержаного клопотання звертається з поданням до Верховної Ради України з пропозицією щодо погодження продажу певної земельної ділянки. Після одержання позитивного рішення Верховної Ради України Уряд України розглядає це клопотання по суті. Розгляд клопотання передбачає: визначення конкретних розмірів земельної ділянки, що підлягає приватизації, погодження меж земельної ділянки, що приватизується, із власниками і користувачами сусідніх земельних ділянок, визначення вартості земельної ділянки на підставі її грошової і експертної оцінки, підготовку, за необхідності, проекту відведення земельної ділянки. На основі доручення Кабінету Міністрів України визначення конкретних розмірів земельної ділянки можуть здійснювати як Держкомзем України, так і місцеві органи земельних ресурсів за участю заявника з урахуванням принципу оптимізації землекористування на основі проектно-технічної документації, матеріалів інвентаризації земель, планувальної та землевпорядної документації. Погодження меж із власниками чи землекористувачами сусідніх земельних ділянок також проводять органи Держкомзему України шляхом підписання відповідного акта погодження меж або шляхом подання тим чи іншим сусідом заяви (клопотання) до продавця з повідомленням про те, що він не має претензій до розмірів, конфігурації земельної ділянки, що підлягає продажу.
У разі продажу земельної ділянки із земель комунальної власності Кабінет Міністрів України приймає рішення про погодження чи відмову щодо продажу земельної ділянки іноземній державі чи іноземній юридичній особі. Своє погодження на продаж земельної ділянки Кабінет Міністрів України оформляє відповідним розпорядженням, яке підписується Прем’єр-міністром України і надсилається до відповідної сільської, селищної, міської ради, яка виступає продавцем земельної ділянки. Лише після отримання погодження Кабінету Міністрів України відповідна рада має право розглядати клопотання і приймати рішення про продаж земельної ділянки. Зміст і порядок розгляду клопотання, а також порядок продажу земельної ділянки та легалізації прав на неї має здійснюватися з додержанням вимог, визначених ст. 128 ЗК України (див. коментар до ст. 128). Стаття 130. Покупці земель сільськогосподарського призначення
1. Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути:
а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва;
б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.
2. Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування.
Дія цієї статті поширюється на землі сільськогосподарського призначення, що перебувають у приватній, державній і комунальній власності та відчужуються іншим особам шляхом укладення договорів купівлі-продажу. Тому, здійснюючи продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення, власники земельних ділянок чи уповноважені органи державної влади і місцевого самоврядування, які виступають продавцями таких ділянок, мають враховувати вимоги чинного ЗК України щодо покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Адже не кожен громадянин України чи юридична особа України можуть придбати у власність сільськогосподарські землі. Додержання норм ст. 130 ЗК України щодо покупців земельних ділянок є запорукою того, що у майбутньому укладений договір купівлі-продажуземельної ділянки сільськогосподарського призначення не буде визнаний недійсним через невідповідність покупця вимогам чинного законодавства.
Оскільки землі сільськогосподарського призначення мають особливу екологічну, економічну, соціальну цінність для Українського народу, то законодавець установлює спеціальні умови для громадян і юридичних осіб України, які виявляють бажання придбати у власність земельні ділянки для ведення сільськогосподарського виробництва.
Відповідно до п. 1 «а» ст. 130 ЗК України громадяни України можуть бути покупцями земельних ділянок для ведення! товарного сільськогосподарського виробництва, якщо вони мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва. Наявність однієї із зазначених умов надає підстави громадянину України, який повинен мати повну цивільну дієздатність, бути покупцем земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. ЗК України неї визначає рівень сільськогосподарської освіти, необхідної для визнання особи покупцем земельної ділянки. Тому особи, які здобули певний рівень сільськогосподарської освіти відповідно до Закону України «Про освіту» можуть виступати покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Наявність у громадянина України сільськогосподарської освіти має бути підтверджена відповідними документами про закінчення навчального закладу.
Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути громадяни України, які мають досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва. ЗК України н( встановлює критеріїв оцінки досвіду роботи у сільському господарстві тієї чи іншої особи. Ведення товарного сільськогосподарського виробництва може здійснюватися громадянами України у формі селянських (фермерських) господарств, приватних підприємств чи підприємців, шляхом участі на засадах членства у виробничих сільськогосподарських кооперативах, у формі особистих селянських господарств. Відповідно до Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» від 18 січня 2001 р. (з наступними змінами і доповненнями) сільськогосподарське виробництво — це вид господарської діяльності з виробництва продукції, пов’язаної з біологічними процесами її вирощування, призначеної для споживання в сирому і переробленому вигляді та для використання у нехарчових цілях. Сільськогосподарське виробництво набуває товарного характеру, якщо його продукція призначена для реалізації на ринку. Як визначається у ст. 1 зазначеного Закону, сільськогосподарський товаровиробник — це фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією.
Відповідно до п. 1 «б» ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Аналіз цієї норми дозволяє стверджувати, що покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути всі юридичні особи України, в установчих документах яких передбачено здійснення сільськогосподарського виробництва. Це означає, що покупцями земельних ділянок можуть бути не лише сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм чи приватні фермерські господарства, а й будь-які інші юридичні особи, що не належать до сільськогосподарських. Адже у зазначеному Законі сільськогосподарськими підприємствами (у тому числі селянські (фермерські), рибальські та рибницькі господарства) визнаються юридичні особи, основним видом діяльності яких є вирощування та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки.
ЗК України визначає правовий статус громадян України як покупців земельних ділянок залежно від місця проживання, закріплюючи переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Відповідно до п. 2 ст. 130 ЗК України переважне право купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки. Суть переважного права купівлі земельної ділянки означає, що за інших рівних умов земельна ділянка має бути продана тому покупцеві, який є громадянином України і постійно проживає на території відповідної ради за місцем знаходження такої ділянки. У разі порушення переважного права особи остання має право вимагати у встановленому порядку визнання недійсною угоди купівлі-продажу земельної ділянки з наслідками, передбаченими нормами цивільного законодавства України: Переважне право купівлі земельної ділянки також мають відповідні органи місцевого самоврядування на території ради, де здійснюється продаж земельної ділянки. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 131. Набуття права власності на земельні ділянки на підставі інших цивільно-правових угод
1. Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.
2. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Дія норм цієї статті поширюється на придбання земельних ділянок у власність на вторинному ринку землі після роздержавлення і приватизації земельного фонду України в порядку, передбаченому земельним законодавством України, а також після того, як буде здійснено розмежування земель державної і комунальної власності. Чинний ЗК України передбачає, що право власності на земельні ділянки може набуватися відповідними суб’єктами не лише на основі договорів купівлі-продажу, а й інших цивільно-правових угод. Серед таких угод у цьому законі названі договори міни, дарування, а також успадкування. При цьому перелік цивільно-правових угод, відповідно до яких може набуватися право власності на землю, не є вичерпним. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного Кодексу.
Цивільний кодекс України регулює відносини власності на землю як один з об’єктів нерухомого майна, включаючи підстави набуття права власності на землю на основі цивільно-правових угод, перехід прав на земельні ділянки при спадкуванні. У разі укладення договору міни (бартеру) кожна зі сторін зобов’язується передати іншій стороні у власність одну земельну ділянку в обмін на іншу земельну ділянку. При цьому кожен із тих, хто бере участь у міні (бартері), вважається продавцем тієї земельної ділянки, яку він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує. Міна земельних ділянок передбачає проведення їх грошової та експертної оцінки з метою визначення вартості. Грошова та експертна оцінка проводиться відповідно до Методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України (більш детально про це див. коментар до ст. 128 ЗК України). За погодженням сторін можлива грошова доплата за земельну ділянку більшої вартості, що обмінюється на земельну ділянку меншої вартості. На відміну від інших об’єктів нерухомості, право власності на обмінювані земельні ділянки виникає після одержання власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації. Це означає, що кожна зі сторін договору міни після його укладення має самостійно замовити у встановленому порядку виготовлення документа про право власності на землю, одержати його і зареєструвати. Без виконання цих дій право власності сторін договору міни на обмінювані земельні Ділянки не виникає. У разі обміну цілої земельної ділянки на частину іншої земельної ділянки стороні, яка обмінює частину земельної ділянки, слід визначити у встановленому ЗК України порядку межі такої ділянки в натурі (на місцевості). Сторона, що придбала частину земельної ділянки на підставі Договору міни, зобов’язана за рахунок власних коштів замовити проект відведення земельної ділянки та виготовлення документа на право власності на цю частину земельної ділянки і зареєструвати її на своє ім’я як самостійну земельну ділянку. В разі укладення договору міни земельної ділянки обов’язково має бути додержаний принцип цільового призначення земельної ділянки, оскільки зміна цільового призначення земельної ділянки відбувається в порядку, передбаченому статтями 18—21 ЗК України. Застосування договору міни як підстави набуття права власності на земельні ділянки може стати важливим інструментом для активізації ринкових земельних відносин в Україні. Особливе значення це має для придбання земельних ділянок несільськогосподарського призначення суб’єктами підприємницької діяльності України із земель державної та комунальної власності. Адже у проекті нового Цивільного кодексу України зазначено, що договором міни (бартеру) може бути передбачений збалансований за вартістю обмін майна на роботи (послуги), що не опосередковується рухом грошових коштів — готівкою або у безготівковій формі. До договору міни (бартеру) застосовуються правила про договори купівлі-продажу або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить суті відносин сторін. Договір міни підлягає нотаріальному посвідченню.
Серед підстав набуття права власності на земельні ділянки ЗК України називає також договір дарування, відповідно до якого одна сторона передає або зобов’язується передати у майбутньому іншій стороні безоплатно земельну ділянку у власність. Сторонами у договорі дарування можуть бути громадяни України та юридичні особи України, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Договір дарування земельної ділянки укладається письмово і посвідчується нотаріусом. Право власності обдарованого на одержану земельну ділянку згідно з договором дарування виникає не з моменту укладення чи нотаріального посвідчення договору, а з моменту одержання державного акта на право власності на землю та реєстрації права власності у встановленому порядку. Обдарований зобов’язаний використовувати одержану земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.
Право власності на земельні ділянки виникає також у порядку спадкування. Спадкування визначається у Цивільному кодексі України, як перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування земельних ділянок здійснюється за заповітом або за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, що є живими на момент відкриття спадщини, а також зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи, держава та інші особи. Цивільний кодекс України закріплює норми щодо спадкування права на земельну ділянку. Зокрема передбачається, що право власності на земельну ділянку переходить до його спадкоємців зі збереженням цільового призначення цих ділянок відповідно до правил, передбачених ЗК України. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності, право користування чи право найму (оренди) земельної ділянки, що є під зазначеними об’єктами. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності, право користування чи право найму (оренди) цієї земельної ділянки, яка призначена для їх обслуговування. ЗК України не містить заборон щодо спадкування земельних ділянок іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами. Однак у цьому Кодексі містяться норми щодо заборони оформлення права власності на успадковані в установленому цивільним законодавством порядку земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Відповідно до статей 81 та 82 ЗК України землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, іноземними громадянами та особами без громадянства, підлягають відчуженню протягом одного року. Стаття 132. Зміст угод про перехід права власності на земельні ділянки
1.Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються.
2. Угоди повинні містити:
а) назву сторін (прізвище, ім’я та по батькові громадянина, назва юридичної особи);
б) вид угоди;
в) предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо);
г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;
ґ) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;
д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо);
е) договірну ціну;
є) зобов’язання сторін.
3. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення.
Угоди, предметом яких є земельні ділянки, що укладаються у процесі приватизації земель державної і комунальної власності, а також на вторинному ринку землі, за своїм змістом і формою мають відповідати вимогам, закріпленим у чинному ЗК України, а також нормам цивільного законодавства.
Стаття 132 ЗК України передбачає обов’язкове додержання письмової нотаріальної форми угод про перехід права власності на земельні ділянки. Це означає, що додержання простої письмової форми є недостатнім для того, щоб визнати угоду про перехід права власності від одного суб’єкта до іншого дійсною.
Зміст угод про перехід права власності на землю залежить від правового режиму земельної ділянки, що відчужується від одного власника до іншого, а також способу відчуження земельної ділянки та виду цивільно-правової угоди. Так, земельні ділянки із земель державної і комунальної власності можуть переходити у власність фізичних та юридичних осіб на підставі договорів купівлі-продажу. В окремих випадках, коли юридична чи фізична особа не має обігових коштів на оплату вартості земельної ділянки, може бути застосована бартерна угода (міна) щодо відчуження земельної ділянки органами державної влади чи місцевого самоврядування. Якщо ж земельна ділянка перебуває у власності фізичних чи юридичних осіб, то її відчуження може бути здійснене на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, оренди з правом викупу, шляхом передачі у заставу під забезпечення кредитних зобов’язань власника земельної ділянки тощо. У ст. 132 ЗК України закріплені істотні умови, що мають бути внесені до змісту всіх угод про перехід права власності на земельні ділянки. Водночас сторони, керуючись п. 2 ст. 131 ЗК України, мають право вносити до змісту угод додаткові умови, що є характерними для того чи іншого виду цивільно-правових угод про перехід права власності на земельні ділянки.
У договорі купівлі-продажу земельної ділянки зазначаються такі істотні умови, як предмет договору, дані про місце розташування, площа, функціональне призначення, обмеження та обтяження на використання земельної ділянки, ціна продажу, умови оплати, порядок розрахунків, права і обов’язки сторін, а також інші умови, які визначаються за погодженням між продавцем і покупцем.
Відповідно до чинного законодавства України укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки має бути підписаний сторонами та підлягає нотаріальному посвідченню з оплатою державного мита.
Після підписання договору купівлі-продажу земельної ділянки сторонами і його нотаріального посвідчення всі раніше укладені договори на право постійного, тимчасового користування, договори оренди землі втрачають свою чинність, якщо інше не передбачено договором купівлі-продажу земельної ділянки.
Укладений і нотаріально оформлений договір купівлі-продажу земельної ділянки разом із рішенням продавця є підставою для відведення земельної ділянки в натурі і легалізації права власності покупця на земельну ділянку.
Предметом угод про перехід права власності на земельні Ділянки є конкретні, індивідуально визначені на місцевості земельні ділянки відповідної площі та правового режиму. Тому при укладенні таких угод сторони мають чітко визначати місцезнаходження земельної ділянки, її площу, цільове призначення, склад угідь, правовий режим земельної ділянки. У випадках, коли земельні ділянки відчужують фізичні чи юридичні особи, то в договорі після предмета окремим пунктом має бути названий документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку, а саме — Державний акт на право власності на землю. Необхідність у цьому зумовлена потребою підтвердити той факт, що особа є дійсним власником і має право відчужувати таку земельну ділянку. Водночас у договорі слід зазначити, що на земельну ділянку немає заборон на її відчуження. До створення єдиної реєстраційної системи землі та нерухомості таку інформацію можуть дати місцеві органи Держкомзему України, які здійснюють реєстрацію прав на земельні ділянки та ведуть державний земельний кадастр. У разі, якщо земельна ділянка має обтяження чи обмеження щодо її використання за цільовим призначенням, у договорі має бути визначений зміст цих обтяжень та обмежень, а також підстави їх установлення (застава, сервітути, оренда). Право на земельну ділянку може бути обмежено законом чи договором шляхом встановлення заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку, заборони передачі в оренду (суборенду), права на переважну купівлю у разі її продажу, умов прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем, умови розпочати і завершити забудову протягом установлених строків тощо. В угодах купівлі-продажу, міни (бартеру) має бути вказана договірна ціна земельної ділянки у національній грошовій одиниці — гривні. У разі, коли стороною виступає іноземна держава чи іноземна юридична особа, договірна ціна може зазначатися в іноземній валюті. Зміст угод про перехід права власності на земельні ділянки включає в себе також зобов’язання сторін щодо проведення розрахунків, передачі земельних ділянок від однієї особи до іншої, додержання наявних обмежень і обтяжень щодо предмета угоди, виконання заходів з охорони і раціонального використання земельних ділянок тощо. Стаття 133. Застава земельних ділянок
1. У заставу можуть передаватися земельні ділянки, якіналежать громадянам та юридичним особам на праві власності.
2. Земельна ділянка, яка перебуває у спільній власності, може бути передана у заставу за згодою всіх співвласників.
3. Передача в заставу частини земельної ділянки здійснюється після виділення її в натурі (на місцевості).
4. Заставодержателем земельної ділянки можуть бути лише банки, які відповідають вимогам, установленим законами України.
5. Порядок застави земельних ділянок визначається законом.
У практиці роботи більшості установ комерційних банків в Україні серед основних способів забезпечення зобов’язань, поряд з гарантією, поручительством, страхуванням, неустойкою, найбільш поширеним і ефективним є застава, якою оформляється майже 80 відсотків кредитних договорів.
Поняття застави та іпотеки, а також основні принципи застави як способу забезпечення зобов’язань, порядок здійснення застави визначені у Цивільному кодексі України, Законі України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. (з наступними змінами і доповненнями), у підзаконних нормативних актах з питань реєстрації застав нерухомого майна та ведення книг запису застав, у методичних рекомендаціях Національного банку України.
Заставою визнається такий спосіб забезпечення зобов’язань, за якого кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Застава виникає з двох підстав — договору чи закону.
Незважаючи на те, що в Україні були прийняті законодавчі й нормативно-правові акти з питань застави, інститут іпотеки як спосіб забезпечення зобов’язань є недосконалим з Причин організаційно-правового та політичного характеру. У Чинному законодавстві відсутні належні правові механізми реалізації іпотеки земельних ділянок, а також розташованих на них об’єктів нерухомого майна. Враховуючи ці та інші фактори, в Україні був розроблений і поданий на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про іпотеку», у якому визначені основні засади, предмет, види іпотеки, особливості іпотеки земельних ділянок, окремих видів нерухомого майна, порядок оформлення іпотеки земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна.
Відповідно до Закону України «Про заставу» іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, за якої земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.
Предметом іпотеки може бути майно, пов’язане з землею — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.
У сучасних умовах особливої актуальності набувають питання іпотеки земельних ділянок з огляду на те, що в Україні проведено реформування відносин власності на землю, запроваджено приватну власність на земельні ділянки сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення, відбувається поступове формування первинного і вторинного ринків землі у різних регіонах України.
На відміну від ЗК України 1992 p., у новому ЗК України право іпотеки земельних ділянок значно розширене не лише за об’єктним, а й за суб’єктним складом.
Відповідно до ст. 133 ЗК України у заставу можуть передаватися земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності. Земельна ділянка, яка перебуває у спільній власності, може бути передана у заставу за згодою всіх співвласників.
Передача в заставу частини земельної ділянки здійснюється після виділення її в натурі (на місцевості). Заставодержателем земельної ділянки можуть бути лише банки, які відповідають вимогам, установленим законами України. Порядок застави земельних ділянок визначається законом.
Згідно зі ст. 79 цього Кодексу земельна ділянка як об’єкт права власності — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами. При цьому право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які знаходяться на цій земельній ділянці. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Відповідно до вимог чинного законодавства і нового ЗК України предметом іпотеки можуть бути лише ті земельні ділянки, приватизація яких не заборонена ЗК України.
Насамперед йдеться про земельні ділянки, що приватизуються громадянами для будівництва і обслуговування житлового будинку, ведення особистого селянського господарства, дачного і гаражного будівництва.
Окрім зазначених земельних ділянок, у власності громадян можуть бути земельні ділянки для ведення фермерського господарства, а також для здійснення підприємницької діяльності, не пов’язаної з сільськогосподарським виробництвом.
Об’єктами права власності юридичних осіб можуть бути земельні ділянки:
— призначені для товарного сільськогосподарського виробництва;
—які знаходяться під об’єктами нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок і які перебувають у користуванні (в тому числі на умовах оренди) юридичних та фізичних осіб;
— на яких знаходяться об’єкти нерухомого майна громадян і юридичних осіб, що не мають юридично оформлених документів на право користування такими земельними ділянками;
—вільні від забудови земельні ділянки, право власності на які набувається на конкурентних засадах;
—земельні ділянки під об’єктами незавершеного будівництва.
Суб’єктами іпотечних правовідносин є фізичні та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки, банки, оцінщики, організатори прилюдних торгів предмета застави.
Суб’єктами іпотеки є заставодавець і заставодержатель, права і обов’язки яких визначаються Законом України «Про заставу», чинним ЗК України та конкретизуються у договорі іпотеки. Зміст іпотечного договору має включати в себе відомості про заставодавця і заставодержателя, зміст основного зобов’язання, розмір, строк і порядок його виконання, достатній для ідентифікації опис предмета іпотеки та його вартість, опис майнових прав заставодавця із зазначенням підстав, згідно з якими заставодавець має право на відчуження предмета іпотеки, посилання на наявність чи відсутність заставної за цим договором, порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та спосіб його реалізації. У разі відсутності зазначених вимог договір має вважатися недійсним.
Іпотечний заставодержатель, якщо інше не передбачено законом чи договором, має право: перевіряти документально і фактично наявність, розмір, стан і умови збереження предмета застави; вимагати від заставодавця вжиття заходів, необхідних для збереження предмета застави; вимагати від будь-якої особи припинення посягання на предмет застави, яке загрожує втратою або пошкодженням його. Якщо предмет застави втрачено не з вини заставодержателя і заставодавець його не відновив або за згодою заставодержателя не замінив іншим майном такої самої вартості, заставодержатель має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов’язання.
Іпотечний заставодавець, якщо інше не передбачено договором чи законом, має право: володіти та користуватися предметом застави відповідно до його призначення; достроково виконати основне зобов’язання, якщо це не суперечить змісту зобов’язання; реалізувати за письмовою згодою заставодержателя предмет застави з переведенням на набувача основного боргу, забезпеченого заставою; передавати за письмовою згодою заставодержателя предмет застави в оренду.
Іпотечний заставодавець, якщо інше не передбачено договором чи законом, зобов’язаний: вживати заходів, передбачених договором іпотеки або необхідних для збереження предмета іпотеки, включаючи проведення капітального та поточного ремонту; на період фактичної дії договору іпотеки страхувати за свій рахунок предмет іпотеки у повному обсязі на користь заставодержателя; у разі загибелі предмета іпотеки надавати аналогічне за вартістю нерухоме майно чи незалежно від настання терміну виконати зобов’язання в повному обсязі або у відповідній частині; одержати згоду заставодержателя на вчинення дій, пов’язаних зі зміною прав власності на предмет застави.
За порушення заставодавцем обов’язків щодо вжиття заходів, необхідних для збереження предмета іпотеки, заставодержатель має право вимагати дострокового виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання зі зверненням за необхідності, стягнення на предмет іпотеки.
За порушення заставодавцем обов’язків щодо страхування предмета іпотеки заставодержатель має право вимагати дострокового виконання основного боргу або застрахувати предмет іпотеки за свій рахунок, але в інтересах заставодавця зі стягненням з нього витрат, пов’язаних зі страхуванням.
Зазначені наслідки настають незалежно від того, знаходиться предмет іпотеки у заставодавця чи у третьої особи. Заставодавець за дії третьої особи несе відповідальність перед заставодержателем, як за свої власні.
У разі звернення стягнення на земельну ділянку, що є предметом іпотеки, земельна ділянка підлягає продажу на земельних торгах, що проводяться у формі аукціону. Звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше май-но, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки (див. коментар до ст. 139 ЗК України). продолжение
–PAGE_BREAK–Глава 21. ПРОДАЖ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК НА КОНКУРЕНТНИХ ЗАСАДАХ Стаття 134. Обов’язковість продажу земельних ділянок державної або комунальної власності на конкурентних засадах
Земельні ділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб’єктам підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах (земельні торги).
Норма ст. 134 ЗК України закріплює принцип обов’язковості продажу на конкурентних засадах земельних ділянок із земель державної та комунальної власності, якщо земельна ділянка призначається під забудову і відчужується у власність суб’єктів підприємницької діяльності.
Обов’язковість продажу земельних ділянок на земельних торгах означає, що зазначені земельні ділянки не можуть бути відчужені шляхом договірного продажу, придбані у власність на основі договору оренди з правом викупу чи передані безоплатно у власність суб’єктами підприємницької діяльності.
Відповідно до цієї статті ЗК України об’єктом купівлі-продажу є земельні ділянки, призначені під забудову, що має бути здійснена суб’єктами підприємницької діяльності. Це означає, що такі земельні ділянки мають бути вільними від капітальних будівель і споруд. Перелік таких земельних ділянок, що призначаються для продажу, мають визначати місцеві органи державної влади та сільські, селищні, міські ради.
Покупцями земельних ділянок, призначених для продажу під забудову, із земель державної та комунальної власності можуть бути лише юридичні особи, в тому числі іноземні та громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності. Фізичні особи, які не зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, не можуть брати участь у земельних торгах і набувати у власність земельні ділянки під забудову. Стаття 135. Земельні торги
1. Земельні торги проводяться у формі аукціону абоконкурсу.
2. У земельних торгах можуть брати участь громадяни і юридичні особи, які сплатили реєстраційний та гарантійний внески і можуть бути покупцями відповідно до законодавства України.
3. Форма проведення земельних торгів (аукціон або конкурс) визначається власником земельної ділянки, якщо інше не передбачено законом.
4. Земельні торги можуть проводитися за рішенням суду.
Земельні торги — це врегульований нормами чинного земельного, цивільного законодавства, а також локальними нормативно-правовими актами органів державної влади та місцевого самоврядування порядок продажу на конкурентних засадах суб’єктам підприємницької діяльності вільних від будівель і споруд земельних ділянок під забудову.
Земельний кодекс України визначає дві правові форми земельних торгів, а саме — земельний аукціон та земельний конкурс.
Визначення понять земельного аукціону та земельного конкурсу у чинному законодавстві не дається. На основі аналізу інших статей ЗК України можна дати юридичне визначення поняття земельного аукціону як правової форми земельних торгів.
Земельний аукціон — врегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими актами, а також локальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право власності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за земельну ділянку відповідно до !Ї Цільового призначення.
Земельний конкурс — врегульований нормами чинного ЗК країни та іншими законодавчими актами, а також локальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право власності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найбільш вигідні умови придбання і використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення.
Уперше в Україні земельні аукціони з продажу права довгострокової оренди були проведені у 1994—1995 роках у Харкові, Львові, Одесі, Чернігові. Перший міжнародний земельний конкурс (тендер) було організовано в Одесі. Земельні аукціони і конкурси відіграють важливу роль у реформуванні земельних відносин у процесі переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки. Земельні торги стимулюють ефективне землевикористання на засадах ринкової економіки, дозволяють залучати інвестиції у розвиток територій, організувати нові робочі місця. Крім того, земельні аукціони піднімають завісу секретності, що оточує порядок надання чи відчуження земельних ділянок в адміністративному порядку, а також створюють можливості для дослідження та встановлення ринкової вартості земельних ділянок і таким чином забезпечують надання інформації, необхідної покупцям і продавцям землі, а також місцевій владі для оцінки землі. Земельні торги є дієвим способом формування первинного і вторинного ринків землі в Україні.
Учасниками земельних торгів можуть бути юридичні особи і громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, які сплатили реєстраційний і гарантійний внески і можуть бути покупцями відповідно до законодавства України.
Форма проведення земельних торгів визначається власником земельної ділянки, якщо інше не передбачено законом. Земельні торги можуть проводитись у порядку виконання судових рішень в частині звернення стягнення на земельну дії.лнку (див. коментар до ст. 139 ЗК України). Стаття 136. Підготовка земельних ділянок для продажу на земельних торгах
1. Органи державної влади або органи місцевого самоврядування, уповноважені приймати рішення про відчуження земель, що перебувають у державній або комунальній власності, визначають переліки земельних ділянок, призначених для продажу суб’єктам підприємницької діяльності під забудову на земельних торгах.
2. Земельна ділянка, призначена для продажу суб’єктам підприємницької діяльності під забудову на земельних торгах, виставляється на земельні торги після:
а) визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками;
б) виготовлення технічного паспорта земельної ділянки.
3. В технічному паспорті земельної ділянки містяться відомості про:
а) розмір земельної ділянки;
б) місце розташування (адресу);
в) належність до державної чи комунальної власності;
г) грошову оцінку земельної ділянки та її стартову ціну;ґ) природний і господарський стан земельної ділянки;
д) цільове призначення земельної ділянки.
4. Положення про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги, визначається Кабінетом Міністрів України.
Проведення земельних торгів з продажу земельних ділянок державної та комунальної власності у власність суб’єктів підприємницької діяльності для забудови складається з декількох етапів, кожний з яких включає в себе організаційно-правові інформаційні заходи, пов’язані з вибором і підготовкою земельних ділянок для продажу на земельному аукціоні чи конкурсі, проведенням рекламної кампанії, підготовкою і прийняттям рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо проведення земельних торгів, підготовкою і затвердженням локальних нормативно-правових актів щодо порядку проведення земельних торгів, проведенням земельних торгів та оформленням їх результатів.
Основними етапами проведення земельних торгів є: підготовка земельних ділянок до продажу на земельному аукціоні чи конкурсі; проведення земельних торгів; оформлення права на земельні ділянки.
Підготовка земельних торгів передбачає формування переліку земельних ділянок, які виносяться на аукціон (конкурс), публікація інформаційного повідомлення про проведення земельного аукціону чи конкурсу, подання заяв на участь в аукціоні (конкурсі) та укладання угод про умови участі в аукціоні (конкурсі) суб’єктами підприємницької діяльності. На етапі підготовки до проведення земельних торгів можуть прийматися рішення органів державної влади та місцевого самс6рядування про затвердження відповідних положень щодо порядку проведення земельних аукціонів чи тендерів. Для забезпечення організованого проведення земельних торгів та з метою запобігання порушенням чинного законодавств на етап підготовки земельних аукціонів чи конкурсів рішенням сільської, селищної, міської ради можуть створюватися комісії з питань земельних торгів, повноваження яких закріплюються у конкретних рішеннях про проведення земельного аукціону чи конкурсу, або у відповідних положеннях.
Формування переліку земельних ділянок мають, здійснювати управління (відділи) земельних ресурсів разом з місцевими органами архітектури і містобудування, які передають свої пропозиції на розгляд сільської, селищної, міської ради, місцевої державної адміністрації. До затвердження переліку земельних ділянок має бути проведено попереднє погодження місця розташування об’єкта з визначенням містобудівних, екологічних санітарних та інших вимог до використання земельної ділянки, що підлягає продажу на земельних торгах. Крім того земельні ділянки можуть бути виставлені на земельні торги лише після того, як будуть визначені межі таких ділянок в натурі (па місцевості) та закріплені межовими знаками а також виготовлений технічний паспорт земельної ділянки. Зміст, форма та порядок підготовки технічного паспорта мають бути закріплені у Положенні про технічний паспорт, що затверджується постановою Кабінету Міністрів України. Підготовку технічного паспорта земельної ділянки для продажу на земельних торгах здійснюють місцеві державні органі земельних ресурсів. При цьому зазначені, органи визначають розмір земельної ділянки, її цільове призначення, місце розташування, природний і господарський стан, проводять грошову оцінку земельної ділянки, а також визначають її стартову ціну. В технічному паспорті зазначається форма власті, у якій перебуває земельна ділянка, — державна чи комунальна. Підготовка технічного паспорта земельної ділянки виключає необхідність підготовки проекту її відведення, оскільки зміст технічного паспорта містить підготовку і оформлення всіх документів, необхідних для проекту відведення земельної ділянки. Технічний паспорт на кожну земельну ділянку підлягає затвердженню відповідним органом державної влади чи місцевого самоврядування, уповноваженим приймати рішення про відчуження земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності. Стаття 137. Оголошення про проведення земельних торгів
1. Земельні торги проводяться не раніше 30 днів з моменту опублікування у пресі офіційної інформації про виставлення на земельні торги земельних ділянок, а також розміщення на таких земельних ділянках рекламних щитів з офіційною інформацією про виставлення на земельні торги земельних ділянок.
2. Офіційна інформація про виставлення земельних ділянок на земельні торги повинна включати відомості про:
а) розмір земельної ділянки;
б) цільове призначення;
в) стартову ціну;
г) місце і час проведення торгів;
ґ) назву та адресу установи, прізвище та посаду, номер телефону особи, у якої можна ознайомитися з технічним паспортом земельної ділянки.
3. Організатором земельних торгів є орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, уповноважений здійснювати відчуження земельної ділянки, призначеної для продажу під забудову, або державний виконавець відповідно до рішення суду. Проведення земельних торгів здійснює юридична особа, яка має дозвіл (ліцензію) на проведення земельних торгів, на підставі договору з відповідним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування .
4. Організатор земельних торгів має право відмовитися від їх проведення не пізніше, ніж за 10 днів до їх проведення з обов’язковою публікацією офіційної інформації про скасування земельних торгів із зазначенням причини скасування.
5. Земельні торги проводяться у порядку, встановленому законом.
Земельний кодекс України передбачає, що організаторами торгів є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, уповноважені здійснювати продаж земельних ділянок суб’єктам підприємницької діяльності під забудову, а також державний виконавець у разі прийняття судом рішення про звернення стягнення на земельну ділянку. При цьому варто зазначити, що організатори земельних торгів самі не проводять земельні аукціони чи конкурси. Згідно з п. З ст. 137 ЗК України безпосередньо проведення земельних торгів мають здійснювати юридичні особи, які мають дозвіл (ліцензію) на проведення земельних торгів. Як правило, земельні торги відбуваються на біржах. Правовою підставою для проведення земельних торгів є договір, що укладається між організатором аукціону чи конкурсу і уповноваженою юридичною особою.
Відповідно до умов укладеного договору про проведення земельних торгів організатор аукціону (тендеру) чи уповноважена юридична особа зобов’язані не пізніше 30 днів до дати проведення земельних торгів опублікувати у пресі офіційну інформацію про те, які земельні ділянки виставляються на торги, а також розмістити на кожній земельній ділянці рекламні щити з офіційною інформацією про те, що дані земельні ділянки підлягають продажу на земельному аукціоні чи виставляються на конкурс. За своїм змістом офіційна інформація має містити відомості про розмір, цільове призначення земельної ділянки, її стартову ціну, місце і час проведення торгів, назву та адресу установи, прізвище та посаду, номер телефону особи, у якої можна ознайомитися з технічним паспортом земельної ділянки. Офіційна інформація може містити суму застави, що вноситься кожним учасником земельних торгів. З моменту опублікування повідомлення організатор земельних торгів надає можливість особам, які бажають взяти участь у аукціоні (конкурсі), придбати за встановленою ціною інформаційний пакет учасника аукціону (конкурсу), складовою частиною якого може бути технічний паспорт земельної ділянки.
Організатор має право відмовитися від проведення торгів не пізніше 10 днів до їх проведення з обов’язковою публікацією офіційної інформації про скасування земельних торгів із зазначенням причини скасування.
Порядок проведення земельних торгів визначається законом, що має бути прийнятий Верховною Радою України. До прийняття такого закону органи державної влади та місцевого самоврядування вправі приймати свої положення чи інші локальні нормативно-правові акти, у яких визначати умови участі в земельному аукціоні чи конкурсі, а також порядок проведення земельних торгів. Законність таких рішень базується на законах України «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації». продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 138. Визнання земельних торгів такими, що не відбулися
Земельні торги визнаються такими, що не відбулися, у разі:
а) відсутності покупців або наявності тільки одного покупця;
б) якщо жоден із покупців не запропонував ціну, вищу за стартову ціну земельної ділянки;
в) несплати в установлений термін переможцем земельних торгів належної суми за придбану земельну ділянку.
Норма цієї статті ЗК України закріплює правові підстави визнання земельних торгів такими, що не відбулися. Аналіз змісту цієї статті дозволяє стверджувати, що зазначені підстави мають бути застосовані до такої форми земельних торгів, як земельні аукціони, оскільки проведення земельних конкурсів здійснюється на дещо інших засадах, ніж земельні аукціони. Це стосується, зокрема, кількості учасників конкурсу, умов проведення конкурсу, порядку визначення того чи іншого суб’єкта підприємницької діяльності переможцем конкурсу. Винятком є така підстава, як відсутність покупців (учасників) конкурсу чи аукціону, тобто коли на конкурс чи аукціон не поступило жодної заявки.
Як правило, земельні аукціони проводяться тоді, коли є три учасники аукціону, що подали заявки на участь у торгах, підписали угоду про умови участі, сплатили реєстраційний та гарантійний внески, а також виконали інші вимоги, передбачені правилами проведення такої форми земельних торгів. Організатори аукціону можуть приймати рішення про проведення земельних торгів і з двома учасниками. У випадках, коли до участі у земельному аукціоні зареєструвався лише один учасник, земельні торги визнаються за рішенням організатора аукціону такими, що не відбулися. Даний Кодекс закріплює норму, відповідно до якої земельні ділянки на земельних аукціонах не можуть бути придбані за початковою (стартовою) ціною. Якщо жоден із зареєстрованих учасників аукціону після оголошення ліцитатором початкової ціни не запропонував ціну вищу, ніж стартова ціна земельної ділянки, то земельна ділянка (земельний лот) знімається з торгів, а самі торги по цій земельній ділянці визнаються такими, що не відбулися. У разі, коли переможець земельних торгів не сплатив у встановлений термін належну суму за придбану земельну ділянку, земельні торги також; визнаються організатором аукціону такими, що не відбулися. У разі незгоди учасника чи переможця земельних торгів із рішенням організатора аукціону про визнання земельних торгів такими, що не відбулися, спір вирішується у судовому порядку. Стаття 139. Відчуження земельних ділянок за рішенням суду
1. У разі звернення стягнення на земельну ділянку, що перебуває у власності громадянина чи юридичної особи, земельна ділянка підлягає продажу на земельних торгах, що проводяться у формі аукціону.
2. Звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки.
Однією з підстав припинення права власності на землю громадян та юридичних осіб є звернення стягнення на земельну ділянку за рішенням суду. В разі прийняття судом рішення про звернення стягнення на земельну ділянку, остання підлягає відчуженню шляхом проведення земельних торгів. Основною формою земельних торгів у таких випадках є аукціон. Підготовка і організація проведення земельного аукціону з продажу земельних ділянок у порядку виконання судових рішень має здійснюватися відповідно до вимог чинного ЗК України, а також Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. Згідно зі ст. 62 зазначеного Закону звернення стягнення на земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадиться у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому насамперед провадиться звернення стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру. Разом з жилим будинком стягнення звертається також на прилеглу земельну ділянку, що належить боржникові. У разі звернення стягнення на земельну ділянку державний виконавець запитує відповідні місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування про належність зазначеного майна боржникові на праві власності та його вартість, а також запитує нотаріальний орган, чи не знаходиться Це майно під арештом. Після одержання документального підтвердження належності боржникові на праві власності будинку чи іншого нерухомого майна, державний виконавець Накладає на них арешт шляхом опису і оцінки їх вартості на Момент арешту та надсилає нотаріальному органу за місцем знаходження майна вимогу про реєстрацію даного факту. Про накладення арешту на будинок чи інше нерухоме майно, заставлене третім особам, державний виконавець невідкладно Повідомляє цих осіб. Реалізація належних боржникові земельної ділянки та іншого нерухомого майна провадиться відповідно до закону шляхом продажу з прилюдних торгів.
Відповідно до ст. 66 Закону України «Про виконавче провадження» прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організують і проводять спеціалізовані організації, що мають право здійснювати операції з нерухомістю, з якими укладено відповідний договір Державною виконавчою службою.
Спеціалізовані організації проводять прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається мінімальна початкова ціна майна, що виставляється на торги. До заявки додаються: копія виконавчого документа; копія акта арешту майна; документи, що характеризують об’єкт нерухомості; копії документів, що підтверджують право користування земельною ділянкою чи право власності на неї у разі продажу окремо розташованої будівлі.
У разі продажу об’єкта незавершеного будівництва державний виконавець додає до заявки також копію рішення про відведення земельної ділянки та копію дозволу місцевого органу виконавчої влади і (чи) органу місцевого самоврядування на будівництво.
Прилюдні торги повинні бути проведені у двомісячний строк із дня одержання спеціалізованою організацією заявки державного виконавця на їх проведення. Порядок проведення прилюдних торгів визначається законом. Глава 22. ПРИПИНЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку
Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:
а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
д) конфіскація за рішенням суду;
є) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.
Коментована стаття Земельного кодексу регулює припинення права власності юридичних та фізичних осіб на земельну ділянку. В ній наводиться перелік підстав, при наявності яких суб’єктивне право власності припиняється. Таких підстав сім, і зі змісту цієї статті можна зробити висновок, що даний перелік є вичерпним. Тобто інші юридичні факти, які не перераховані у зазначеній статті, не можуть розглядатися як підстави припинення права власності на земельну ділянку.
Умовно дані підстави можна поділити на групи:
а) добровільне припинення права власності на земельну ділянку, тобто без примусового вилучення земель;
б) вилучення земель без згоди їх власника за умови наявності його вини;
в) вилучення земель без згоди їх власника за умови відсутності його вини.
Першу групу складають підстави припинення права на землю суб’єктів земельних відносин: при добровільній відмові власника від прав на земельну ділянку; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця. У зазначених випадках не проявляються владні повноваження органів державної виконавчої влади або судових органів. Припинення суб’єктивного права відбувається виключно у зв’язку із самостійним волевиявленням власника земельної ділянки або його смертю. Функція державних органів — юридично оформити припинення такого права.
Другу групу складають підстави припинення права на землю: при зверненні стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; конфіскація за рішенням суду. У зазначених випадках йдеться про те, що власника земельної ділянки позбавляють прав на землю поза його волею та за наявності порушення ним певних норм законодавства (цивільного, кримінального, адміністративного, земельного тощо).
Так, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора має місце у випадках, коли власник земельної ділянки не виконує взятих на себе зобов’язань щодо повернення у зазначені терміни кредитів. Конфіскація земельної ділянки за рішенням суду відбувається у разі порушення власником земельної ділянки норм кримінального або адміністративного законодавства (див. коментар до ст. 148 ЗК України).
Третю групу складають підстави припинення права на землю суб’єктів земельних відносин: при відчуженні земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; при відчуженні земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК України. У цих випадках, як і в попередніх, йдеться про те, що власника земельної ділянки позбавляють прав на землю поза його волею. При цьому у власника відсутня вина, пов’язана із порушенням тих чи інших норм законодавства України. Припинення права у зазначених випадках відбувається за рішенням органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або судових органів. Стаття 141. Підстави припинення права користування земельною ділянкою
Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:
а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;
в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;
г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.
На відміну від попередньої, коментована стаття визначає підстави припинення права користування, а не права власності на землю. Тому даний перелік підстав дещо інший, відрізняється своїм юридичним характером від підстав припинення права власності на земельну ділянку.
Зазначений у даній статті перелік є вичерпним, тобто інші юридичні факти, які не перераховані у наведеній статті, не можуть розглядатися як підстави припинення права користування земельною ділянкою.
Така підстава, як добровільна відмова від права користування земельною ділянкою, вже згадувалася у попередній статті. Як самостійна підстава передбачене вилучення земельної ділянки у випадках, зазначених у ЗК України, зокрема, вилучення для суспільних та інших потреб (наприклад, для будівництва шкіл, дошкільних закладів, шляхів, магістралей тощо). Порядок вилучення земельних ділянок та система державних органів, які вправі їх вилучати, визначені у ст. 149 ЗК України (див. відповідний коментар).
Припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, як підстава припинення права користування земельною ділянкою, пов’язане з неможливістю подальшої діяльності відповідного підприємства, установи або організації як юридичної особи, через що остання не може виконувати свої юридичні обов’язки та реалізовувати суб’єктивні права. Припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій відбувається у випадках “їх ліквідації або реорганізації.
Усі інші підстави припинення права користування земельною ділянкою пов’язані з порушенням землекористувачами норм земельного законодавства України. Такими підставами є: використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за Цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Використанням земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, може бути, зокрема, невикористання прогресивних технологій, порушення технологічних режимів застосування мінеральних та органічних добрив, заростання сільськогосподарських угідь чагарниками, забруднення земель відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами. До зазначеного слід також віднести випадки використання земельних ділянок способами, які ведуть до зниження родючості ґрунтів, а також погіршення екологічної обстановки, що призвело до зменшення врожайності сільськогосподарських культур відносно кадастрових оцінок.
Використання земельної ділянки не за цільовим призначенням означає те, що землекористувач не додержується цілей експлуатації наданої йому землі, які передбачені в рішенні відповідних державних органів про надання у користування земельної ділянки та зафіксовані у державному акті на право користування землею. Як приклад, це використання земель сільськогосподарського призначення для будівництва житлових та комунально-побутових споруд, будинків відпочинку, пансіонатів; використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення для потреб промисловості, транспорту, зв’язку або сільськогосподарських цілей тощо.
Систематична несплата земельного податку або орендної плати як підстава припинення права користування земельною ділянкою означає те, що землекористувачі, а також орендарі земельних ділянок не сплачують у встановлені строки земельний податок або орендну плату. Відповідно до Закону України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 р. (з наступними змінами та доповненнями) земельний податок сплачується рівними частками землекористувачами — виробниками товарної сільськогосподарської і рибної продукції та громадянами до 15 серпня і 15 листопада, а всіма іншими платниками — щоквартально до 15 числа наступного за звітним кварталом місяця.
Розмір, умови і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 142. Добровільна відмова від права власності або права постійного користування земельною ділянкою
1.Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.
2. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
3. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.
4. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.
Коментована стаття регулює суспільні відносини, пов’язані з порядком припинення права власності або права постійного користування земельною ділянкою на підставі добровільної відмови.
Добровільна відмова — це самостійне волевиявлення власника земельної ділянки або землекористувача, пов’язане з небажанням подальшої експлуатації належної йому на праві власності або користування земельної ділянки. Тобто особа самостійно і з доброї волі відмовляється від наданого йому суб’єктивного права використовувати земельну ділянку. Волевиявлення особи має бути оформлене у відповідній формі — письмовій заяві про добровільну відмову від права власності або права постійного користування землею.
Коментована стаття чітко поділяє порядок здійснення добровільної відмови від права власності на землю і добровільної відмови від права постійного користування земельною ділянкою. У першому випадку власник відмовляється від належної йому землі на користь держави або територіальної громади. Стаття не передбачає можливості добровільної відмови на користь інших, крім зазначених, суб’єктів земельних правовідносин. Передбачена також відповідна процедура здійснення добровільної відмови, а саме: а) отримання згоди представників держави або територіальної громади на одержання права власності на земельну ділянку; б) підготовка та укладення угоди про передачу права власності на земельну ділянку відповідно державі або територіальній громаді; в) нотаріальне посвідчення укладеної угоди; г) державна реєстрація укладеної угоди.
Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою відбувається на користь власника землі. У статті також передбачена відповідна процедура такої відмови, яка складається з таких стадій: а) заява землекористувача на ім’я власника земельної ділянки про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою; б) прийняття рішення власником земельної ділянки про припинення права постійного користування земельною ділянкою; в) повідомлення органів державної реєстрації про припинення права постійного землекористування.
Органами державної реєстрації, які фіксують укладені угоди про передачу права власності на земельну ділянку на підставі добровільної відмови або отримують повідомлення про припинення права постійного землекористування, є органи місцевого самоврядування за місцем знаходження земельної ділянки.
Для реєстрації угоди про передачу права власності на земельну ділянку на підставі добровільної відмови власник земельної ділянки подає особисто або надсилає поштою до відповідного виконавчого комітету органу місцевого самоврядування угоду про передачу права власності на земельну ділянку у двох примірниках. Зазначений орган перевіряє подані документи і реєструє їх. На обох примірниках угоди ставиться штамп із зазначенням дати реєстрації та номеру запису, а також підпис особи, яка зареєструвала договір. Один примірник угоди повертається власнику земельної ділянки, інший залишається у виконавчому комітеті органу місцевого самоврядування. Стаття 143. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку
Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:
а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;
в) конфіскації земельної ділянки;
г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки;
д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.
У цій статті визначені підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється незалежно від того, перебуває земельна ділянка на праві власності чи на праві користування.
Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється судовими органами у порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Визначено шість підстав, за наявності яких судові органи вправі прийняти рішення про примусове припинення суб’єктивного права власності або користування земельною ділянкою. Чотири із зазначених підстав пов’язані з порушенням відповідних норм екологічного та інших галузей законодавства України. Це такі підстави, як: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства в терміни, встановлені спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскація земельної ділянки; примусове звернення стягнення на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки. Інші дві підстави примусового припинення прав на земельну ділянку, а саме: викуп (вилучення) земельної ділянки мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, а також невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК України, не пов’язані з порушення власниками земельної ділянки чи землекористувачами відповідних норм екологічного або інших галузей законодавстві України. Водночас примусове припинення прав на земельну ділянку у цих випадках відбувається через небажання відповідних суб’єктів земельних правовідносин добровільно, за власним бажанням відчужити належну їм на праві власності або праві користування земельну ділянку. Необхідність такого відчуження обумовлена чинним земельним законодавство (неможливість окремих суб’єктів земельних правовідносин бути носієм суб’єктивного права власності на земельну ділянку або об’єктивними факторами (необхідність будівництва шкільних та дошкільних установ, шляхів, магістралей тощо). Стаття 144. Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства
1. У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор по використанню та охороні земель відповідні до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.
2. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор по використанню та охороні земель звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.
3. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.
У даній статті ЗК України визначена процедура припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства. Що саме слід розуміти під порушенням земельного законодавства, у цій статі безпосередньо не визначено. Проте опосередковано такі порушення перераховані у пункті «б» ст. 143 ЗК України, а саме: забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки земельним законодавством передбачені й інші порушення, які можуть розглядатися як підстави припинення права користування земельними ділянками.
У коментованій статті передбачено чотири стадії процедури припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства.
Перша стадія пов’язана з виявленням порушень земельного законодавства України. Відповідний контроль здійснюють державні інспектори з питань використання та охорони земель. За результатами перевірки складається протокол про порушення, який видається особі, що є винною в порушенні земельного законодавства. Для усунення виявлених порушень надається термін у 30 днів. Цей термін безпосередньо передбачений у коментованій статті й не може бути зменшений або збільшений державним інспектором, який складав протокол.
Друга стадія процедури припинення права користування земельною ділянкою пов’язана з діяльністю особи, яка допустила порушення земельного законодавства, щодо виконання вказівок державного інспектора з усунення виявлених порушень. Якщо зазначені порушення у 30-денний строк будуть усунені, процедура припинення права користування земельною ділянкою завершується. За особою, що допустила відповідні порушення, але виконала вказівки державного інспектора, зберігається суб’єктивне право на користування земельною ділянкою.
У тих випадках, коли вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства у 30-денний строк не виконані, процедура має своє продовження. На цій стадії державний інспектор з питань використання та охорони земель відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення накладає на винну особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівки про усунення порушень земельного законодавства. Термін виконання також становить 30 днів. Якщо у зазначений термін вказівки державного інспектора не виконуються, процедура припинення права користування земельною ділянкою переходить до наступної стадії.
На третій стадії державний інспектор з питань використання та охорони земель на підставі продовження порушень земельного законодавства винною особою звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою. Зазначені органи розглядають клопотання і приймають рішення про припинення суб’єктивного права користування земельною ділянкою.
Останньою стадією процедури припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, є оскарження землекористувачем рішення органів виконавчої влади або місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою в судовому порядку. Можливість такого оскарження безпосередньо передбачена Конституцією України. Суд може залишити рішення без змін або прийняти рішення про його відміну. Рішення судових органів у цих випадках є остаточним. Стаття 145. Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності
1. Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не можеперебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права.
2. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.
3. Особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право власності на землю, має право отримати її в оренду.
Зазначена стаття є новою в ЗК України і регулює відносини, пов’язані з припиненням права власності особи на земельну ділянку, якій остання не може належати на відповідному титулі. Стаття складається із трьох частин, які визначають: а) обов’язковість відчуження земельної ділянки; б) можливість відчуження земельної ділянки примусово за рішенням судових органів; в) можливість отримання земельної ділянки в оренду особою, якій земельна ділянка не може належати на праві власності.
Даний Кодекс встановив обмеження щодо можливості окремих суб’єктів земельних правовідносин набувати право власності на земельні ділянки. Так, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати право власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадок іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Таким чином, іноземні громадяни, а також особи без громадянства не можуть володіти на праві приватної власності-а) земельними ділянками сільськогосподарського призначення; б) земельними ділянками несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких відсутні об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
Зазначені категорії земельних ділянок у випадках, коли вони приймаються відповідними особами у спадок, повинні добровільно відчужуватися у власність держави або територіальних громад протягом одного року. Якщо земельна ділянка цією особою не відчужена, вона підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.
Важливою у коментованій статті є частина, яка передбачає можливість для особи, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може його набути, орендувати цю земельну ділянку.
Оренда землі — це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендодавцями земельної ділянки можуть бути органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради або районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень.
Питання, пов’язані з орендою земельних ділянок особами, яким зазначені ділянки не можуть належати на праві власності, вирішуються у порядку, визначеному Законом України «Про оренду землі» від б жовтня 1998 р. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 146. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб
1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, визначених цим Кодексом, мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб:
а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
б) під будівлі, споруди та інші виробничі об’єкти державної та комунальної власності;
в) під об’єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г) оборони та національної безпеки;
ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об’єктів та об’єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);
д) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;
є) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об’єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.
2. Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу мас бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп.
3. Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
4. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку.
Коментована стаття регулює відносини, пов’язані з викупом земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для суспільних потреб. Тут визначена система державних органів, які мають право викупу земельних ділянок, перераховані суспільні потреби, для яких можливий викуп земельних ділянок, урегульована процедура такого викупу.
Державними органами, які мають право викупу земельних Ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, є органи державної влади (місцеві державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим, Кабінет Міністрів України) та органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради, Київська та Севастопольська міські ради).
Перелік суспільних потреб, для яких провадиться викуп земельних ділянок, визначений у коментованій статті та є вичерпним. Інші, не перераховані в статті підстави, не можуть розглядатися як суспільні потреби.
Процедура викупу земельних ділянок складається з трьох стадій. На першій стадії орган, який приймає рішення про її викуп, письмово попереджає власника земельної ділянки про майбутній викуп. Письмове попередження повинно бути зроблене за один рік до викупу. Зазначений термін є обов’язковим і не може бути зменшений. На другій стадії викупу земельної ділянки необхідною процедурною умовою є отримання згоди її власника. Якщо власник земельної ділянки не дає згоду на її викуп, питання вирішується у судовому порядку. На цій стадії визначається також вартість земельної ділянки, яка підлягає викупу, відповідно до грошової та експертної оцінки земель. Грошова та експертна оцінка земель проводиться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» від 23 березня 1995 р.; за методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 16 червня 1999 р.; Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. та наказом Державного комітету України по земельних ресурсах «Порядок проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 8 серпня 1999 р.
Якщо власник земельної ділянки згоден з викупною вартістю, процедура викупу земельної ділянки завершується укладенням угоди між власником земельної ділянки і органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, у випадках, коли власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку, рішення суду є остаточним. Стаття 147. Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності
1. У разі введення воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законом.
2. Припинення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійснюється за умови повного відшкодування її вартості.
3. Особа, у якої була примусово відчужена земельна ділянка, після припинення дії обставин, у зв’язку з якими було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки.
4. У разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка.
Дана стаття розглядає суспільні відносини, пов’язані з примусовим відчуженням земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності.
Під мотивами суспільної необхідності слід розуміти введення на території країни або її окремих регіонах воєнного або надзвичайного стану. Відповідно до Конституції України введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, а також прийняття рішень про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану належить виключно до повноважень Президента України (пункти 20, 21 ст. 106 Конституції України).
Воєнний стан визначається як особливий стан, порядок Управління, що запроваджується у разі оголошення війни, збройної агресії або загрози воєнного нападу. Метою введення воєнного стану є: створення умов для забезпечення функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, об’єднань громадян і громадських організацій, військового командування; здійснення заходів щодо локалізації та нейтралізації загрози національній безпеці країни, захист д національних інтересів; забезпечення обороноздатності країни, прав і свобод людини та громадянина в умовах особливого періоду.
Надзвичайний стан — це особливий режим діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, який встановлює обмеження прав і свобод людини і громадянина, а також юридичних осіб та покладає на них додаткові обов’язки. Надзвичайний стан вводиться за наявності значних громадських безпорядків, внутрішніх військових конфліктів, стихійних лих, екологічних та техногенних катастроф. Відповідно до законодавства України надзвичайний стан вводиться для забезпечення нормалізації складної ситуації, відновлення законності та правопорядку, усунення загрози безпеки громадян і надання їм необхідної допомоги.
У разі припинення права власності на земельну ділянку у зазначених випадках власникам земельних ділянок повністю відшкодовується вартість земельної ділянки, що вилучається, яка визначається постановою Кабінету Міністрів України «Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» від 19 квітня 1993 р.
Важливою новелою коментованої статті є положення, відповідно до якого у разі припинення дії обставин, через які було проведено примусове відчуження земельної ділянки, особа має право вимагати її повернення у власність. І лише у разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки (наприклад, земельна ділянка внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней була деградована або забруднена радіаційно небезпечними та радіоактивними елементами, важкими металами, іншими хімічними елементами тощо) власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка на загальних підставах. Стаття 148. Конфіскація земельної ділянки
Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Уперше в ЗК України передбачається конфіскація земельної ділянки. Конфіскація може мати місце виключно за рішенням судових органів у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Однак слід зазначити, що безпосередньо ЗК України не встановлює підстави, обсяг та порядок конфіскації земельних ділянок. Лише в статтях 140 та 143 Кодексу передбачена конфіскація як загальна підстава припинення права власності на земельну ділянку та підстава для примусового припинення прав на земельну ділянку.
Конфіскацію земельної ділянки слід розглядати як її примусове безоплатне вилучення у власність держави, як санкцію за злочин або цивільне чи адміністративне правопорушення.
Як міра цивільно-правової відповідальності конфіскація земельної ділянки може бути застосована судом при визнанні недійсними угод щодо земельних ділянок, укладених із порушенням установленого законом порядку їх купівлі-продажу, дарування, застави, обміну тощо.
У кримінальному праві конфіскація майна розглядається як один із видів покарань, що віднесений до додаткових. Відповідно до ст. 59 Кримінального кодексу України, покарання у формі конфіскації майна полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу України.
У Кодексі про адміністративні правопорушення конфіскація розглядається як один із видів адміністративних стягнень, а саме: конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення. Конфіскація предметів може застосовуватися як основне, так і додаткове адміністративне стягнення.
Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, який перебуває у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України. Стаття 149. Порядок вилучення земельних ділянок
1. Земельні ділянки, надані у постійне користування ізземель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
2. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
3. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті150 цього Кодексу.
4. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради вилучають земельні ділянки спільної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб,
5. Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:
а) сільськогосподарського використання;
б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев’ятою цієї статті;
в) будівництва об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо).
6. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п’ятою, дев’ятою цієї статті.
7. Київська, Севастопольська міські державні адміністрації вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у ( постійному користуванні, в межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, визначених частиною дев’ятою цієї статті.
8. Рада міністрів Автономної Республіки Крим вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п’ятою, дев’ятою цієї статті.
9. Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, — ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п’ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.
10. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.
У коментованій статті визначається порядок вилучення земельних ділянок. Головним чином, йдеться про компетенцію відповідних державних органів щодо земель, що вилучаються. Перші дві частини присвячені переліку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які можуть вилучати земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності. Такими органами є: Кабінет Міністрів України, Верховна Рада АР Крим, Рада міністрів АР Крим, обласні та районні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, обласні, районні, міські, селищні, сільські ради. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів. Інші сім частин (за винятком останньої) регулюють питання, пов’язані з компетенцією органів державної владита органів місцевого самоврядування щодо вилучення відповідних категорій земель та їх цільового використання.
Органам місцевого самоврядування (сільським, селищним, міським радам) надано право вилучати земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, що перебувають у постійному користуванні для всіх потреб. Винятком є лише особливо цінні землі, перелік яких наведений у ст. 150 ЗК України, якщо вони перебувають у власності відповідних територіальних громад. їх вилучення відбувається з урахуванням вимог зазначеної статті (див. відповідний коментар).
Верховній Раді АР Крим, обласним та районним радам надано право вилучати земельні ділянки спільної власності відповідних територіальних громад, що перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб. У даному випадку йдеться про спільну власність на земельну ділянку територіальних громад, суб’єктами яких можуть бути районні та обласні ради.
Районним державним адміністраціям надано право вилучати земельні ділянки державної власності, що знаходяться на їх території, перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб.
Вони також мають право вилучати відповідні землі за межами населених пунктів для визначених у статті цілей, а саме: а) сільськогосподарського використання; б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, визначених п. 9 цієї статті; в) будівництва об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади регіону (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо).
Обласним державним адміністраціям надано право вилучати земельні ділянки державної власності, що знаходяться на їх території та перебувають у постійному користуванні: а) у межах міст обласного значення для всіх потреб; б) за межами населених пунктів для всіх потреб, за винятком випадків, передбачених пунктами 5 і 9 коментованої статті. Йдеться про те, що обласні державні адміністрації не вправі вилучати земельні ділянки державної власності за межами населених пунктів, якщо їх вилучення входить до компетенції Кабінету Міністрів України.
Раді міністрів АР Крим надано право вилучати земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні: а) у межах міст республіканського (АР Крим) значення для всіх потреб; б) за межами населених пунктів для всіх потреб, за винятком випадків, передбачених пунктами 5 і 9 коментованої статті. Рада міністрів АР Крим не вправі вилучати земельні ділянки державної власності за межами населених пунктів, якщо їх вилучення входить до компетенції районних державних адміністрацій або Кабінету Міністрів України.
Своєрідною компетенцією щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, наділений Кабінет Міністрів України. Важливим є те, що Кабінету Міністрів України надано право вилучати ті категорії та різновиди земель, які мають особливу цінність для сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва або особливо охороняються. Так, зазначений орган вправі вилучати ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, за винятком випадків, коли зазначені категорії та різновиди земель знаходяться в межах сіл, селищ, міст республіканського (АР Крим) значення. Крім того, Кабінет Міністрів України має право вилучати особливо цінні землі у випадках, визначених ст. 150 ЗК України (див. відповідний коментар).
Якщо землекористувач, який має право постійного користування земельною ділянкою державної або комунальної власності, не погоджується із вилученням земельної ділянки, органи державної влади та органи місцевого самоврядування вправі звертатися до судових органів для остаточного вирішення зазначених питань. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 150. Особливо цінні землі та порядок їх вилучення
1.До особливо цінних земель відносяться: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові грунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові грунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі грунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених частиною другою цієї статті.
2. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об’єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв’язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об’єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов’язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення(викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.
3. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.
Стаття 150 ЗК України регламентує відносини, пов’язані з порядком вилучення особливо цінних земель. У п. 1 наводиться вичерпний перелік земель, які законодавством віднесені до особливо цінних. Усі інші землі, які не перераховані у даній статті, не можуть розглядатися як особливо цінні.
У п. 1 передбачене також загальне правило, яке характеризує правовий режим особливо цінних земель, а саме: вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається. Проте із загального правила зроблено виняток, який стосується можливості вилучення особливо цінних земель для використання в цілях, зазначених у п. 2 цієї статті.
Перелік цілей, для яких можна вилучати земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, теж є вичерпним. Його слід поділити на декілька груп. До першої групи цілей належить будівництво об’єктів загальнодержавного значення, тобто об’єктів, які мають стратегічне значення для розвитку та функціонування економіки країни, наприклад, будівництво гідроелектростанцій, теплових та атомних електростанцій, промислово-виробничих комплексів тощо. Другу групу цілей становить будівництво та спорудження лінійних об’єктів — доріг, ліній електропередачі та зв’язку, трубопроводів, осушувальних та зрошувальних каналів, геодезичних пунктів. До третьої групи цілей належить спорудження житла та об’єктів соціально-культурного призначення. І, нарешті, останню групу цілей складає будівництво нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов’язаних з їх експлуатацією.
У зазначених випадках земельні ділянки вилучаються (викуповуються) за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради (за погодженням із Верховною Радою України). Таким чином, лише зазначені державні органи вправі приймати рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок особливо цінних земель.
Якщо земельна ділянка особливо цінних земель перебуває У власності громадян і юридичних осіб, погодження матеріалів щодо вилучення (викупу) таких земель провадиться виключно Верховною Радою України за поданням Верховної Ради АР Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських Рад.
Зазначена норма є важливою гарантією захисту земельних прав громадян та юридичних осіб — власників земельних Ділянок особливо цінних земель. Стаття 151. Порядок погодження питань, пов’язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок
1. Юридичні особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земельних ділянок, зобов’язані до початку проектування погодити із власниками землі і землекористувачами та сільськими, селищними, міськими радами, державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Міністрів України і Верховною Радою України місце розташування об’єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об’єктів, умови проживання населення і охорону довкілля.
2. Вибір земельних ділянок для розміщення об’єктів провадиться у встановленому порядку юридичними особами, зацікавленими у їх відведенні.
3. Погодження місць розташування об’єктів, розмірів передбачуваних для вилучення (викупу) земельних ділянок та умов їх відведення провадиться відповідними сільськими, селищними, міськими радами, державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Міністрів України відповідно до їх повноважень щодо вилучення цих ділянок, а також Верховною Радою України.
4. Погодження місць розташування об’єктів на особливо цінних землях, а також місць розташування об’єктів власності інших держав, міжнародних організацій провадиться Верховною Радою України.
5. Юридичні особи, зацікавлені у вилученні (викупі)земельних ділянок, звертаються з клопотанням про погодження місць розташування об’єктів до відповідної сільської, селищної, міської ради, місцевої державної адміністрації. Клопотання щодо об’єктів, вилучення яких провадиться Кабінетом Міністрів України, подаються до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Севастопольської міської державної адміністрації.
6. До клопотання додаються необхідні матеріали та розрахунки.
7. Відповідна сільська, селищна, міська рада, місцева державна адміністрація розглядає у місячний строк клопотання і дає юридичній особі дозвіл на підготовку матеріалів погодження місця розташування об’єкта.
8. Юридичні особи погоджують найбільш доцільне місце розташування об’єкта, розміри земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) із власником землі або землекористувачем, районним (міським) органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини і подають відповідні матеріали до сільської, селищної, міської ради, місцевої державної адміністрації, які погоджують місце розташування того об’єкта, під який мають право самостійно вилучати земельну ділянку.
9. Якщо погодження місця розташування об’єкта провадиться районною, обласною державною адміністрацією, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою України, сільська, селищна, міська рада готує свій висновок і подає матеріали на погодження до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської чи Севастопольської міської, районної ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.
10. Районна державна адміністрація розглядає у місячний строк матеріали погодження місця розташування об’єкта, під який має право вилучати земельну ділянку, або подає свій висновок до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної державної адміністрації.
11. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна державна адміністрація розглядають подані матеріали і погоджують місце розташування об’єкта, під який мають право вилучати земельну ділянку.
12. Матеріали погодження місця розташування об’єкта, що провадиться Кабінетом Міністрів України, подаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією із своїм висновком центральному органу виконавчої влади по земельних ресурсах, який розглядає ці матеріали і у місячний строк подає свої пропозиції до Кабінету Міністрів України.
13. Кабінет Міністрів України розглядає ці матеріали і приймає відповідне рішення, а з питань, що погоджуються Верховною Радою України, подає їй свої пропозиції.
14. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради подають до Верховної Ради України пропозиції щодо вилучення особливо цінних земель із земель комунальної власності.
15. Матеріали погодження місця розташування об’єкта повинні включати: викопіювання з генерального плану або іншої містобудівної документації населеного пункту, копію плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об’єкта із зазначенням загальної площі, яку необхідно вилучити.
Зазначаються також склад угідь земельної ділянки, що вилучається, та умови її відведення.
16. У разі відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної, міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об’єкта ці питання вирішуються у судовому порядку.
17. У разі задоволення позову щодо оскарження відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об’єкта рішення суду, арбітражного суду є підставою для розробки проекту відведення земельної ділянки.
Загальним положенням коментованої статті є обов’язковість погодження питань, пов’язаних із місцем розташування об’єкта, розміром земельної ділянки та умовами її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці та прилеглих територіях усіх об’єктів, умови проживання населення і охорону довкілля.
Суб’єктом, який зобов’язаний погоджувати питання вилучення земельної ділянки, є юридична особа, якій буде надана у власність або користування вилучена (викуплена) земельна ділянка.
Суб’єктами, з якими погоджується вилучення земельної ділянки є: власники землі і землекористувачі; сільські, селищні, міські ради; державні адміністрації; Рада міністрів АР Крим; Кабінет Міністрів України; Верховна Рада України.
Відповідно до встановленої процедури погодження має відбуватися до початку проектування будь-яких робіт, які плануються на земельній ділянці, що вилучається (викуповується).
Право вибору земельної ділянки для розміщення об’єктів належить юридичним особам, зацікавленим у їх відведенні для відповідних цілей.
У п. З коментованої статті визначаються органи державної влади та місцевого самоврядування, яким надано право погодження місць розташування об’єктів, розмірів передбачуваних для вилучення (викупу) земельних ділянок та умов їх відведення: сільські, селищні, міські ради, державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим, Кабінет Міністрів України, а також Верховна Рада України. Погодження здійснюється відповідно до повноважень зазначених органів щодо вилучення цих ділянок. Тобто, ці органи вправі погоджувати місця розташування об’єктів на тих земельних ділянках, які ними можуть вилучатися відповідно до їх повноважень, визначених статтями 149 та 150 ЗК України.
Коментованою статтею передбачена також процедура погодження питань, пов’язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок. Першою стадією цієї процедури є звернення юридичної особи, заінтересованої у вилученні (викупі) земельної ділянки, з клопотанням про погодження місць розташування об’єктів до відповідної сільської, селищної, міської ради, місцевої державної адміністрації, Ради міністрів АР Крим, обласної, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації. До клопотання додаються необхідні матеріали та розрахунки, зокрема: копія генерального плану або іншої містобудівної документації населеного пункту; копія плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об’єкта із зазначенням земельної площі, яка вилучається; склад угідь земельної ділянки, що вилучається, умови її відведення.
Наступною стадією є розгляд клопотання відповідною сільською, селищною, міською радою або місцевою державною адміністрацією та надання дозволу на підготовку матеріалів погодження місця розташування об’єкта. ЗК України визначає термін проведення відповідних процесуальних дій — один Місяць з моменту отримання клопотання А
На третій стадії юридична особа погоджує з відповідними суб’єктами питання, пов’язані з вилученням (викупом) земельної ділянки. Погодження — це отримання згоди щодо: а) найбільш доцільного місця розташування об’єкта з урахуванням його можливого впливу на стан здоров’я людей, екологічну безпеку, забруднення атмосферного повітря та інших об’єктів природи; б) розмірів намічуваної для вилучення земельної ділянки, якщо вони не визначені безпосередньо у ЗК України (наприклад, для будівництва промислових, сільськогосподарських та інших об’єктів, добування корисних копалин тощо); в) умов вилучення (викупу) земельної ділянки (наприклад, відшкодування збитків, розміри таких збитків, відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва тощо). Перелік суб’єктів, які дають згоду щодо зазначених питань, визначений у п. 8 коментованої статті. Насамперед, це власники землі або землекористувачі, районні (міські) органи земельних ресурсів, природоохоронні та санітарно-епідеміологічні органи, органи містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини.
Матеріали зі згодою зазначених органів на вилучення (викуп) земельних ділянок повертаються до сільської, селищної, міської ради, місцевої державної адміністрації. На цьому етапі процедура погодження питань, пов’язаних із вилученням (викупом) земельної ділянки переходить до наступної (четвертої) стадії.
На цій стадії органи державної влади або органи місцевого самоврядування, які отримали узгоджені матеріали, повинні: а) погодити місце розташування того об’єкта, під який вправі самостійно вилучати земельну ділянку; б) підготувати та направити свій висновок до інших державних органів, якщо вилучення земельної ділянки під розташування об’єкта виходить за межі їх компетенції. У першому випадку завершується процедура погодження питань, пов’язаних із вилученням (викупом) земельної ділянки, а в другому вона переходить до своєї наступної стадії.
Районна державна адміністрація на відповідній стадії у місячний термін розглядає отримані нею матеріали і після розгляду: а) погоджує місце розташування об’єкта, під який має право вилучати земельну ділянку; б) готує свій висновок та надсилає його до Ради міністрів АР Крим або обласної державної адміністрації. В останньому випадку процедура погодження питань, пов’язаних із вилученням (викупом) земельної ділянки, продовжується.
Рада міністрів АР Крим, обласна державна адміністрація на відповідній стадії розглядають отримані ними матеріали. Процесуальний термін такого розгляду в коментованій статті щодо зазначених органів не передбачений, але вважається, що він має бути таким самим, як і для розгляду попередніми органами — один місяць. Після розгляду отриманих матеріалів: а) погоджують місце розташування об’єкта, під який мають право вилучати земельні ділянки; б) готують свій висновок та надсилають центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Державний комітет України з питань земельних ресурсів розглядає отримані матеріали в місячний термін і подає свої пропозиції до Кабінету Міністрів України, який приймає відповідне рішення або подає свої пропозиції до Верховної Ради України, якщо з відповідних питань необхідна її згода.
У випадках, коли вилучаються особливо цінні землі з земель комунальної власності, погодження Верховною Радою України питань, пов’язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок є обов’язковим.
Якщо власник землі або землекористувач, сільська, селищна, міська рада, органи державної влади не погоджують питання, пов’язані з відведенням земельної ділянки, справа вирішується у судовому порядку відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України. Якщо судові органи задовольняють позов щодо оскарження відмови щодо погодження місця розташування об’єкта, їх рішення є підставою для розробки проекту відведення земельної ділянки. продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ V. ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ Глава 23. ЗАХИСТ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ Стаття 152. Способи захисту прав на земельні ділянки
1. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:
а) визнання прав;
б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;
в) визнання угоди не дійсною;
г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
ґ) відшкодування заподіяних збитків;
д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Поняття «гарантії» (від франц. «garantir» — поручатися, забезпечувати) досить поширене у різних сферах людської діяльності. У юридичній літературі їх розглядають як гарантії реалізації норм права, прав та обов’язків. У будь-якому разі гарантії — це створення умов і надання таких юридичнихзасобів державою, за яких особа вільно і безперешкодно мала б можливість реалізувати закріплене за нею право.
Кожна суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава прагне закріпити за своїми громадянами та юридичними особами відповідні гарантії права власності і відповідні обов’язки, що йому кореспондуються, та створює найсприятливіші умови для реалізації цього права. Тому одним із найголовніших завдань держави у галузі земельного права і законодавства є запровадження системи дієвих юридичних засобів забезпечення здійснення земельних прав фізичними та юридичними особами, а також захист законних прав громадян та юридичних осіб на землю. Так, відповідними засобами забезпечення права власності на землю виступають конституційні імперативи про те, що «кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону», що «власність зобов’язує», що «власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству», що «держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки», а також про те, що «усі суб’єкти права власності рівні перед законом» (ст. 13 Конституції України). Право власності на землю гарантується відповідно до положень ст. 14 Конституції України.
Про гарантії зазначається і в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» (зі змінами та доповненнями), ст. 10 якого спеціально присвячена гарантіям екологічних прав, а ст. 11 визначає форми та способи захисту таких прав. Стаття 12 цього Закону визначає обов’язки громадян у галузі екології, серед яких особливе значення мають обов’язки не порушувати екологічні права та інтереси інших осіб, відшкодовувати шкоду, заподіяну забрудненням навколишнього природного середовища та інше. Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує виконання суб’єктами покладених на них законом обов’язків. Водночас, керуючись одним із принципів земельного законодавства (пункт «ґ» ст. 5 ЗК України), статтею 48 Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. (зі змінами та доповненнями) та відповідно до п. 1 цієї статті Кодексу, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на землю.
У законодавстві не міститься визначення поняття захисту права власності, проте визначаються порядок та засоби (способи) захисту порушеного права. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (ст. 48) захист права власності здійснюється судом, господарським судом або третейським судом.
При цьому доцільно розрізняти такі поняття, як засоби, способи та форми захисту порушених прав на землю. Так, засоби захисту — це дії уповноваженої особи, за допомогою яких остання може вимагати здійснення захисту своїх земельних прав від посягань інших суб’єктів (наприклад, подання позову, скарги, заяви). Способи захисту — це дії державних органів у межах їх компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акта органу державної влади, що порушує земельні права тощо). Форми захисту — це варіанти звернення громадян за захистом свого порушеного права, обумовлені різницею діяльності державних та інших органів по захисту прав у цілому. Тобто, громадяни та юридичні особи вправі звертатися за захистом своїх земельних прав до правоохоронних органів, органів адміністративної чи судової юрисдикції, які зобов’язані в межах своїх повноважень розглянути такі звернення та застосувати відповідні способи захисту порушених прав.
Земельне законодавство передбачає змішаний, тобто адміністративно-судовий порядок захисту земельних прав. Адміністративний порядок захисту прав на землю базується на конституційному положенні про можливість звернення до органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування із заявою (клопотанням) про усунення шкідливих дій (бездіяльності), що порушують будь-які, в тому числі й земельні, права. У таких випадках, після встановлення факту порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища органи держави можуть винести рішення про заборону діяльності окремих підприємств, установ, організацій чи об’єктів (див. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій та об’єктів у випадках порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затверджений Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.). Своєрідні гарантії визначає й Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 p., яким закріплена юридична можливість захисту прав громадян відповідним органом управління. Деякі категорії земельних спорів можуть бути вирішені органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади у випадках та в порядку, визначених статтями 158—161 ЗК України.
Відповідно до ст. 121 Конституції України на Прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Так, згідно з ч. 2 ст. 37 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» при здійсненні нагляду органи прокуратури застосовують надані їм законодавством України права, включаючи звернення до судів або господарських судів з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та про припинення екологічно небезпечної діяльності.
Проте відповідно до Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються виключно судом, кожному гарантується право оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також можливість звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в тому числі й при порушенні земельних прав. Тому п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. № 13 зазначає, що земельні спори розглядаються у позовному провадженні. Права юридичних осіб на землю захищаються господарськими судами. При цьому доцільно керуватися вже існуючою практикою вирішення таких спорів, зокрема Роз’ясненням Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом права власності на землю і землекористування» від 27 червня 2001 р. № 02-5/743.
Так, відповідно до положень статей 8, 55, 124 Конституції України, статей 5, 21, 26, 30, 90, 97, 100, 118, 123, 128, 135 139, 144-146, 148, 149, 151-155, 158, 161, 210 ЗК України, статті 5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України судам підвідомчі, зокрема, справи за заявами:
— про надання земельної ділянки для ведення (створення)селянського (фермерського) господарства у разі відмови в цьому рішенням районної, міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради;
—про визнання незаконним рішення сільської, селищної, міської ради про відмову передати громадянину в приватну власність земельну ділянку, надану йому для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель (присадибну ділянку), садівництва, дачного й гаражного будівництва;
—про захист і поновлення порушених прав власників земельних ділянок і землекористувачів, усунення перешкод у використанні земельних ділянок;
—про скорочення за наявності поважних причин шестирічного строку, протягом якого громадянам забороняється відчужувати земельну ділянку, передану у власність для ведення селянського (фермерського) господарства;
—про припинення права користування земельною ділянкою або права власності на неї у випадках, передбачених ЗК України;
—про вилучення (викуп) земельних ділянок за заявами відповідних рад, підприємств, установ та організацій;
—про відшкодування власникам землі та землекористувачам збитків і приведення земельної ділянки до стану, придатного для її використання за призначенням, підприємствами, установами, організаціями, які проводили розвідувальні роботи;
—про вирішення спорів між власниками жилих будинків, розташованих на суміжних (сусідніх) ділянках, щодо усунення перешкод у користуванні останніми;
— про визначення порядку розпорядження земельною ділянкою та її використання громадянами, яким жилий будинок, господарські будівлі й споруди належать на праві спільної (сумісної чи часткової) власності;
—про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок;
— про повернення самовільно зайнятих ділянок, приведення їх до придатного для використання стану, знесення зведених на них будівель і споруд;
— про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної ЗК України компетенції розглядався органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, з рішенням яких заявник не погоджується;
—про вирішення майнових спорів, пов’язаних із земельними відносинами, в тому числі про відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, обмеженням прав власників землі, орендарів та інших землекористувачів, погіршенням якості земель чи приведенням їх у непридатний для використання за цільовим призначенням стан внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, або шкоди, заподіяної іншими неправомірними діями, що призвели до псування, погіршення якості земель чи приведення їх у непридатність;
—про вирішення спорів між суб’єктами права колективної власності на землю і членами цих юридичних осіб (або їх спадкоємцями) про право на земельну частку, між садівницькими товариствами та їх членами, між членами такого товариства і членами їх сімей, чи іншими особами щодо використання наданої члену товариства земельної ділянки та усунення перешкод у цьому;
—про відмову продажу земельної ділянки.
Відповідно до статей 48, 50 Закону України «Про власність», ст. 71 Цивільного кодексу у спорах про захист прав власників земельних ділянок, стороною яких є громадяни, застосовується трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом.
Захист права на землю застосовується тоді, коли відповідне земельне право, власне право власності на землю чи право користування землею вже порушено, або є небезпека його порушення в майбутньому, тобто захист спрямовується також на усунення негативних для власників земельних ділянок чи землекористувачів наслідків, протиправних дій чи бездіяльності.
Порушення права власності на землю та права користування землею можуть виражатися в різних діях (обмеження такого права, перешкоджання у здійсненні права на землю, заподіяння збитків землевласникам та землекористувачам тощо) з боку інших осіб або організацій.
Таким чином, правопорушення, вчинення незаконних дій є найбільш типовим юридичним фактом, що викликає виникнення захисних правових відносин, спрямованих на захист прав громадян та юридичних осіб на землю. Проте для системи юридичних фактів, які є основою виникнення правових відносин, спрямованих на захист прав на землю, характерним є те, що вона містить поряд з правопорушеннями також і правомірні дії, які виключають певні захисні заходи. До них належать дії державних органів, якими на законних підставах обмежуються або припиняються права землевласників та землекористувачів задля громадської чи державної необхідності. У будь-якому випадку, незалежно він того, правомірні чи неправомірні такі дії, права осіб порушуються, а відтак виникає право на захист. продолжение
–PAGE_BREAK–
Право на захист можна визначити як надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Ось чому, керуючись п. 2 ст. 48 Закону України «Про власність», ЗК України закріплює положення про те, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У цивільному праві такий спосіб виступає одним із речево-правових засобів захисту права власності і носить назву негаторного позову. Негаторний позов пред’являється у випадках, коли власник має земельну ділянку у своєму володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею.
Позивачем у даному випадку може бути як власник земельної ділянки, так і титульний її володілець. Потреба у застосуванні такого способу захисту права на земельну ділянку виникає тоді, коли, наприклад, інші особи зводять споруди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи, під’їзди до землі власника чи користувача, спричиняють зсуви і обвали на таку земельну ділянку тощо. Так, відповідно до ст. 104 ЗК України власники землі та користувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше.
Отже, предметом негаторного позову в таких випадках виступатиме вимога володіючого землею власника до третіх осіб про усунення порушень його прав на землю, що перешкоджають йому належним чином користуватися нею, наприклад, шляхом знесення неправомірно зведених будівель, споруд тощо, а предметом захисту виступають не тільки суб’єктивні права, але і охоронювані законом інтереси.
Підставою такого позову є посилання позивача про належне йому право на землю та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним своїх правомочностей.
Іншим ефективним способом захисту прав на землю є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей найдавніший спосіб захисту права власності дістав назву віндикаційного позову, тобто позову неволодіючого власника до незаконного володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі. Такий позов можливий у випадках самовільного зайняття земельної ділянки, що фактично належить уповноваженій особі з метою її повернення тощо.
Відповідно до основних способів захисту будь-яких, у тому числі земельних, прав, визначених у ст. 6 Цивільного кодексу України та які застосовують суд, господарський суд або третейський суд, способами захисту прав на земельні ділянки виступають: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Визнання прав на землю. Необхідність у даному способі захисту виникає тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо наявності у особи певного суб’єктивного земельного права, суб’єктивне право оспорюється, заперечується чи створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності на земельну ділянку чи права користування нею через наявність таких сумнівів чи відсутність або втрату належних правовстановлюючих документів на таку земельну ділянку тощо. Часто трапляється так, що невизначеність суб’єктивного права на землю призводить до неможливості його використання або перешкоджає такому використанню. Визнання права і є засобом усунення невизначеності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій з боку третіх осіб, що перешкоджають його нормальному здійсненню.
Визнання права як спосіб захисту за своєю природою може бути реалізоване лише в юрисдикційному порядку, але не шляхом здійснення позивачем якихось самостійних однобічних дій. Вимога позивача щодо визнання права зазвичай спрямована не до відповідача, а до суду, який повинен офіційно підтвердити наявність чи відсутність у позивача оспорюваного права. Реалізація даного права на захист здійснюється шляхом подання позову про визнання за особою конкретного земельного права — найчастіше права власності чи права землекористування.
Водночас можливі позови про визнання права спільної часткової чи спільної сумісної власності на землю, на якій розташований житловий будинок, що знаходиться на праві спільної власності чи користування, або відповідно до договорів про сумісну діяльність створені будівлі, та якщо це право не визнається співвласником — учасником такого договору. Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління.
Визнання судом прав на землю необхідне тоді, коли щодо її належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи. Це можна проілюструвати прикладом із судової практики.
Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 22 липня 1998 р. (справа № 6 — 144 к. 98). У лютому 1995 р. громадянка В. звернулася до суду з позовом до Дзержинської селищної ради і до Т. про визнання права користування земельною ділянкою розміром 0,60 га, зазначаючи при цьому, що ця земельна ділянка перебувала у користуванні колгоспного двору, головою якого був її свекор. Вона була членом цього двору з 1966 p., після смерті свекра в 1986 р. з двома дітьми залишилася проживати у колгоспному дворі. Членом колгоспу не була. У 1994 році дізналася, що після смерті свекра запис про землекористування колгоспного двору було закреслено в земельно-шнуровій книзі. У 1987 р. погодилася тимчасово частину ділянки передати в користування Т. При цьому рішення про припинення чи обмеження землекористування колгоспної» двору не приймалося.
Вважаючи, що за нею збереглося право користування всією ділянкою 0,60 га і що користування Т. частиною ділянки в розмірі 0,12 га неправомірне, В. просила суд визнати за нею право користування присадибною земельною ділянкою розміром 0,60 га.
Задовольняючи позов, суд виходив з того, що позивачка була членом колгоспного двору, але не була членом колгоспу. Після смерті свекра виникли підстави для зменшення розміру присадибної ділянки відповідно до вимог статей 65, 66 ЗК України, але колгосп цим правом не скористався. Рішення загальних зборів колгоспу про зменшення присадибної ділянки не приймалося, як не приймалося й рішення про надання частини цієї ділянки в користування відповідачу Т. Підстав для припинення землекористування колгоспного двору не було, оскільки свекор В. не був останнім членом двору. У земельно-шнуровій книзі відсутні дані про виділення загальними зборами колгоспу земельної ділянки в користування відповідача Т. Архівними даними підтверджено, що рішень про припинення, зменшення землекористування колгоспного двору чи вилучення землі у встановленому законом порядку не приймалося протягом усього часу з 1986 р.
За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність у позивачки після смерті свекра передбачених ст. 36 ЗК УРСР підстав для припинення землекористування. В. як член колгоспного двору на той час зберегла право користування спірною земельною ділянкою, яке було порушене селищною радою внаслідок відмови у визнанні цього права при вирішенні питання про передачу ділянки у власність.
Отже, рішенням Житомирського обласного суду, підтвердженим ухвалою Верховного Суду України, правильно визнане право позивачки на земельну ділянку.
Слід зазначити, що позови про визнання права часто носять зобов’язальний правовий характер. Подібні спори розв’язуються на підставі відповідних норм договірного права, норм про спадкування, спільного майна подружжя тощо. Проте зустрічаються і такі вимоги про визнання права власності на землю чи права землекористування, які спрямовані до третіх осіб, що ніяк не пов’язані з позивачами будь-якими відносно-правовими зв’язками. Наприклад, вимога власника або користувача землі до місцевої ради про визнання за ним права на землю у випадку відмови ради у видачі правовстановлюючих документів, оскільки вони не збереглися або не були своєчасно оформлені.
У процесі доказування права позивач повинен надати суду докази стосовно наступних обставин: що земельна ділянка збережена в натурі (наприклад, неможливо вимагати визнання права на ділянку, яка опинилася під водою як наслідок будівництва гідроелектростанції); що права позивача заперечуються або не визнаються третіми особами; що відповідач має правовий інтерес щодо визначення юридичної долі землі; що у позивача є правові підстави для визнання його права.
Отже, в земельному законодавстві особливо підкреслюється, що права власників земельних ділянок та землекористувачів охороняються законом, якщо вони здійснюються в порядку та на умовах, визначених законом. Наприклад, земельне право не може бути захищене у випадках використання землі не за цільовим призначенням.
Відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Зазвичай володар порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Часто спосіб захисту порушеного права прямо визначений спеціальним законом, який регламентує конкретне правовідношення. Так, власник земельної ділянки, який незаконно позбавлений володіння нею, відповідно до ст. 50 Закону України «Про власність» має право витребувати її з чужого незаконного володіння, тобто таким способом забезпечується відновлення становища, яке існувало до порушення права (ст. 6 Цивільного кодексу України). Однак частіше власнику суб’єктивного права надається можливість певного вибору способу захисту свого порушеного права. Так, згідно зі ст. 31 Закону України «Про оренду землі» у разі виявлення орендарем недоліків земельної ділянки, що не були обумовлені орендодавцем у договорі оренди, але які суттєво перешкоджають передбаченому Договором використанню земельної ділянки, орендар має право вимагати зменшення орендної плати або від пі кодування витрат на усунення недоліків земельної ділянки; утримувати певну суму понесених ним витрат на усунення таких недоліків із орендної плати, попередньо повідомивши про це орендодавця; вимагати дострокового розірвання договору.
Відновлення попереднього стану часто пов’язують також з поверненням незаконно чи самовільно зайнятих земельних ділянок. У цивільному праві такий спосіб захисту прав називають віндикацією, тобто за його допомогою власник може витребувати майно з чужого незаконного володіння. Отже, виходячи із умов ст. 50 Закону «Про власність», для пред’явлення віндикаційного позову необхідною є наявність низки умов. Передусім необхідно, щоб землевласник або землекористувач був позбавлений фактичного панування над земельною ділянкою, яка вибула з його володіння. Далі необхідно, щоб земля, якої був позбавлений власник чи користувач, перебувала у фактичному володінні іншої особи.
Слід зазначити, що ст. 119 ЗК України передбачає введення інституту набуття власності на земельну ділянку за давністю користування. Доцільно вважати, що такий володар землі може бути визнаний її власником, а отже відповідно він буде мати право на витребування землі з чужого незаконного володіння.
При витребовуванні землі з чужого незаконного володіння між сторонами досить часто виникають спори про долю прибутків, принесених землею за час незаконного володіння і компенсації проведених на неї витрат. У земельному праві недобросовісний володілець має відшкодувати доходи за весь час володіння. Це безпосередньо зазначено у ст. 212 ЗК України, а саме — що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам. землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок до придатного для використання стану, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Проте вимога про повернення або відшкодування доходів хоча і випливає з віндикаційного позову, сама в поняття віндикації не входить.
У ЗК України передбачені також вимоги щодо підвищення родючості ґрунтів та збереження інших корисних властивостей землі (пункти 1 «ґ» статей 91, 96), щодо приведення земельних ділянок до придатного для використання стану (п. 4 ст. 97, п. 2 ст. 212), щодо попередження шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку (ст. 104) тощо. Відповідно у випадках псування земель, що належать власникам землі чи землекористувачам, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, проведення на землях розвідувальних робіт, самовільного зайняття земельних ділянок виникає необхідність відновлення стану таких земельних ділянок, який існував до порушення прав власників та користувачів землі, та запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України такий спосіб захисту права власності визначається, як присудження до виконання обов’язку в натурі. Як самостійний спосіб захисту прав, він характеризується тим, що порушник на вимогу потерпілого повинен реально виконати ті дії, які він повинен здійснити на виконання зобов’язання, що пов’язує сторони.
Виконання обов’язку в натурі зазвичай протиставляють виплаті грошової компенсації. Якщо стягнення збитків компенсує порушений земельний інтерес, то виконання обов’язку в натурі в результаті вчинення- правопорушення відновлює інтерес у попередній формі.
У земельному праві найбільш типовим прикладом виконання зобов’язання в натурі може бути закріплений принцип, який зобов’язує привести земельні ділянки до придатного для використання стану, включаючи знесення будівель і споруд підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які самовільно зайняли земельні ділянки.
На це орієнтує і постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ». Пункт 18 постанови зазначає, що при розгляді позовів про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням чи забрудненням землі, судам слід з’ясовувати наявність у відповідача можливості провести роботи з відновлення попередньої якості землі. Якщо така можливість є, суд може з урахуванням думки позивача зобов’язати відповідача згідно зі ст. 453 Цивільного кодексу відшкодувати шкоду в натурі протягом визначеного строку.
Одним із розповсюджених способів відновлення стану земельної ділянки є рекультивація порушених земель, вимоги щодо якої визначені в ст. 166 ЗК України. При цьому доцільно також застосовувати положення Закону України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 p., відповідно до якого на порушених землях у встановленому порядку можуть бути проведені різні види меліоративних робіт, у тому числі й за рішенням суду.
Приписи цивільного законодавства при розгляді зазначених спорів застосовуються в субсидіарному порядку, тобто тоді, коли з якихось конкретних питань у земельному законодавстві відсутні спеціальні норми. Так, ст. 207 Цивільного кодексу України визначає, що відшкодування збитків не звільняє особу, яка порушила право, від виконання зобов’язання в натурі. Це означає, що забруднювач навколишнього природного середовища, у тому числі земель, повинен не тільки відшкодувати власнику землі чи землекористувачеві збитки, а і за власний рахунок привести земельну ділянку до стану, придатного для подальшого використання; особа, яка захопила земельну ділянку, крім того, що відшкодовує користувачу збитки, повинна також власними коштами знести будівлі чи інші споруди, збудовані за час незаконного використання земельних ділянок.
Слід зазначити, що зміст такого зобов’язання складає як вчинення певних дій, так і утримання від дій. Власне утримання від дій не складають самостійного обов’язку порушника права, а лише доповнюють обов’язки із вчинення активних дій. Виходячи з цього, як утримання від дій слід розглядати положення ЗК України про те, що господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється (п. 1 ст. 167 ЗК України). В іншому випадку до осіб, які порушують таку вимогу, чим порушують права власників землі чи землекористувачів, може бути винесено рішення про заборону їх діяльності.
Припинення або зміна правовідношення застосовується у випадку встановлення юридичних фактів, що дають підстави для припинення або зміни правовідношення шляхом відповідного рішення суду. Цей спосіб захисту застосовується в зобов’язальних правовідносинах, у період дії яких з’являються такі обставини, які в результаті протиправних дій особи тягнуть за собою припинення дії зобов’язання або зміну одного чи декількох його елементів.
Підставою зміни або припинення правовідношення в земельних зобов’язальних відносинах є порушення прав власників землі або користувачів з боку інших осіб.
Припинення правовідношення в зобов’язальних правовідносинах означає усунення правового зв’язку його суб’єктів, які внаслідок припинення зобов’язання втрачають суб’єктивні права і обов’язки, що складають зміст зобов’язального правовідношення.
Прикладом припинення правовідношення може бути вимога орендодавця розірвати договір оренди з орендарем з мотивів невиконання останнім умов договору (п. 2 ст. 28 Закону України «Про оренду землі»).
Визнання угоди недійсною. За загальними цивільно-правовими принципами переважна частина угод щодо землі опосередковує її обіг як певного об’єкта, що належить стороні на праві власності чи на праві користування. Земельні ділянки можуть набуватися шляхом укладання цивільно-правових угод: купівлі-продажу, дарування, успадкування, застави, міни, оренди (суборенди) тощо.
Відповідно до п. 2 ст. 131 ЗК України укладання таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного кодексу. Проте не можуть забезпечити правомірний перехід землі від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, відповідно до вимог статей 44—61 Цивільного кодексу України недійсними є ті угоди, які не відповідають вимогам закону, тобто щодо яких: недодержано встановленої законом форми (відповідно до вимог ст. 132 ЗК України, ст. 13 Закону України «Про оренду землі» це має бути письмова форма); немає нотаріального посвідчення; не зазначені всі істотні умови (істотні умови угод про перехід права власності на земельні ділянки визначені в ст. 132 ЗК України, договору оренди землі — у ст. 14-Закону України «Про оренду землі»); має місце укладення угоди з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (наприклад, продаж земельних ділянок державної або комунальної власності іноземним державам, іноземним юридичним особам особливо цінних земель); має місце укладення угоди юридичною особою, що суперечить її цілям (наприклад, не можуть передаватися гірничодобувному підприємству землі природних заповідників відповідно до вимог ст. 16 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»); має місце укладання угоди неповнолітнім, громадянином, визнаним недієздатним, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, нездатним розуміти значення своїх дій; має місце укладення угоди внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з іншою стороною або збігу тяжких обставин; має місце уявна і удавана угода, а також угода, укладена під умовою.
У ст. 21 (пункт «б») ЗК України одним із наслідків порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель визначається визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.
За загальними вимогами правовим наслідком визнання угод недійсними виступає обов’язок сторін повернути одна одній все одержане за угодою, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошовій формі, якщо інші наслідки недійсності угод не передбачені законом (п. 2 ст. 48 Цивільного кодексу).
Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до ст. 114 (тепер це ст. 210) ЗК України повинні визнаватися недійсними із настанням наслідків, визначених ст. 49 Цивільного кодексу.
Визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або місцевого самоврядування. Невтручання держави до здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом, виступає одним із принципів земельного законодавства (пункт «в» ст. 5 ЗК України). Особливістю цього способу захисту прав на землю є те, що відповідачами виступають державні та самоврядні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто, це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право на землю.
У таких випадках слід керуватися ст. 442 Цивільного кодексу, яка зазначає, що шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов’язків у сфері адміністративного управління, відшкодовується на загальних підставах (статті 440, 441 Цивільного кодексу), якщо інше не передбачено законом.
Якщо реалізації земельних прав громадян заважають дії органів влади, які виражаються у виданні актів, за якими спірна земельна ділянка передається іншому землекористувачу, позов набуває не класичної формули «про витребовування майна з чужого незаконного володіння» або «про визнання недійсним рішення».
Аналізуючи законодавство, слід зазначити, що оскарженню підлягають акти влади, які не відповідають закону. Особливістю земельного права є те, що не визначені чіткі критерії невідповідності акта закону. Так, ЗК України не містить переліку умов, за якими рада може відмовити громадянину в наданні земельної ділянки. Таким чином, і права громадянина порушуються, і рішення органу влади по суті є законним.
На жаль, будь-який перелік незаконних дій (бездіяльності) органів держави та їх посадових осіб, які можуть породити таке деліктне зобов’язання, відсутній. Тому, в цей перелік можуть бути включені будь-які акти управління за умови, що вони обов’язкові для виконання і прийняті відповідною службовою особою при виконанні посадових обов’язків.
Так, відповідно до пункту «а» ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам. А згідно з п. 11 ст. 118, п. 9 ст. 123 ЗК України у разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. Відповідно до п. 10 ст. 128 ЗК України рішення відповідних органів про відмову продажу земельної ділянки може бути оскаржене в суді. Може бути оскаржено також недодержання порядку продажу земельних ділянок на конкурентних засадах (глава 21 ЗК України), у тому числі порушення порядку звернення стягнення на земельну ділянку, що перебуває у власності громадянина чи юридичної особи (ст. 139 ЗК України).
Оскарженню до суду підлягають також рішення органу виконавчої влади (органів землевпорядної служби, органів з питань екології та природних ресурсів, санітарних органів тощо) або органу місцевого самоврядування про припинення права власності та права землекористування (статті 140—144 ЗК України), про викуп (вилучення) земельних ділянок для суспільних потреб (статті 147—151) України.
Відповідно до абз. 4 п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. рішення ради про вилучення (викуп) земельної ділянки не може бути визнане законним, якщо воно прийняте з порушенням передбаченого законодавством порядку вирішення цих питань.
У такому самому порядку відповідно до пунктів 10, 11 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України розглядаються скарги про порушення радою передбаченого п. 2 ст. 5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» місячного терміну розгляду заяв громадян про надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, при її наданні в іншому розмірі чи місці, ніж просили громадяни у своїх заявах. Порушення радою місячного терміну розгляду таких заяв вважається створенням перешкод до здійснення громадянами їхніх прав, тому суд за заявами останніх може в порядку, передбаченому главою 31-А Цивільного процесуального кодексу України, зобов’язати відповідну раду розглянути такі заяви на найближчій сесії.
Відповідно до п. 12 цієї постанови, розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок та землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд перевіряє законність рішення ради про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення ЇЇ в установленому порядку у позивача і в тому разі, коли останнім не заявлено позову про визнання цього рішення незаконним.
Згідно з п. 23 цієї постанови оскарженню підлягають також рішення колективних органів колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств та інших, які порушують земельні права членів цих підприємств, кооперативів, товариств тощо. Оскарження таких рішень членами цих суб’єктів права колективної власності на землю згідно зі ст. 16 Закону України «Про об’єднання громадян» провадиться в судовому порядку. Суд розглядає такі скарги за правилами глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України.
Наслідки визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або місцевого самоврядування врегульовуються відповідно статтями 154 та 155 Земельного кодексу.
Відшкодування заподіяних збитків. У земельному законодавстві передбачено відшкодування збитків, заподіяних як правомірними, так і неправомірними діями. Збитки, заподіяні правомірними діями, відшкодовуються у тих випадках, коли це безпосередньо передбачено в законі. Так, до таких випадків віднесено відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) земельних ділянок для суспільних потреб, тимчасовим зайняттям земельних ділянок, обмеженням прав власників землі та землекористувачів, якщо воно здійснюється відповідно до ст. 111 3K України за рішенням уповноважених органів.
Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків є найбільш розповсюдженим способом захисту земельних прав і охоронюваних законом інтересів, який застосовується як у договірних, так і в позадоговірних відносинах.
За загальними цивілістичними положеннями збитками вважаються: а) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа здійснила або мусить здійснити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та б) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відшкодування заподіяних збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється, як реалізація гарантії захисту суб’єктивного права та застосовується за підстав, визначених ст. 156 та в порядку, визначеному ст. 157 ЗК України.
Застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до цивільно-правових способів захисту прав іншими способами захисту прав на землю можуть виступати: захист права спільної (спільної часткової чи спільної сумісної) власності на землю; захист інтересів власників землі і землекористувачів у надзвичайних ситуаціях; захист права власності чи користування землею осіб, оголошених безвісно відсутніми або померлими тощо.
Так, спільна власність на землю реалізується та захищається відповідно до вимог, визначених у статтях 86—89 Земельного кодексу.
Як свідчить судова практика розгляду таких категорій справ, при встановленні порядку використання земельної ділянки й розпорядження нею громадянами, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди належать на праві спільної часткової власності, суд з’ясовує і враховує можливість нормального користування будинком та здійснення догляду за ним, розташування господарських будівель, споруд, необхідність зведення будівель, розташування плодово-ягідних насаджень співвласників, можливість проходу з вулиці на подвір’я тощо. Враховуються також вимоги санітарних правил і правил протипожежної безпеки. У разі неможливості перенесення співвласником на надану в його користування ділянку господарських будівель і насаджень суд має обговорити питання про відповідну грошову компенсацію.
У спільному користуванні сторін суд може залишити лише ділянки, роздільне користування якими встановити неможливо.
При приватизації громадянами одно- або багатоквартирного будинку державного житлового фонду користування закріпленою за ним прибудинковою територією згідно з п. 5 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» здійснюється в порядку й на умовах, передбачених ЗК України щодо використання присадибних ділянок громадянами, яким жилий будинок належить на праві спільної власності. Якщо в жилому будинку приватизовано частину квартир, питання про користування прибудинковою територією вирішується за правилами п. 4 ст. 89 ЗК України, тобто шляхом поділу цієї території в установленому порядку або спільного користування нею, якщо поділ без шкоди для її раціонального використання неможливий (п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 p.).
Зважаючи на те, що порядок використання й розпорядження спільною земельною ділянкою визначається насамперед самими співвласниками жилого будинку залежно від розміру їх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до ст. 89 ЗК України бере до уваги їх угоду з цього приводу при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, які пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на будинок і для яких ця угода також є обов’язковою. Це правило стосується й випадків, коли жилий будинок поділено в натурі.
Суд може не визнати угоду про порядок використання й розпорядження земельною ділянкою, коли дійде висновку, що Угода явно обмежує законні інтереси когось із співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним та протипожежним правилам.
Якщо до вирішення судом спору між співвласниками будинку про порядок використання земельної ділянки цей порядок ними не визначався, суду слід виходити з розміру їх часток у праві спільної власності на будинок, на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову або на час виникнення останньої (п. 21 зазначеної вище постанови).
Суд не може відмовити в позові або закрити провадження у справі про встановлення порядку використання й розпорядження земельною ділянкою з тих підстав, що його визначено угодою сторін. Якщо при вирішенні спору суд установить, що угодою між співвласниками жилого будинку було визначено порядок використання й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він приймає рішення про встановлення саме такого порядку.
У резолютивній частині рішення в такій справі суд залежно від обставин останньої повинен визначити розміри й межі тих ділянок, які має використовувати кожна зі сторін, і тих, які виділено для спільного користування, а також зазначити, як мають сторони проходити до будинку, будівель, споруд та на вулицю (п. 22 постанови).
Захист інтересів власників земельних ділянок та землекористувачів у надзвичайних ситуаціях передбачений Конституцією України (ст. 41), Земельним кодексом (ст. 147), Законом України «Про власність» (статті 53, 54). За умов воєнного чи надзвичайного стану, у разі техногенних та екологічних катастроф або за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, у тому числі землею, йому відшкодовується у порядку, встановленому законом, вартість майна в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону України «Про власність», або передається у власність інше рівноцінне майно.
Захист права власності чи користування землею осіб, оголошених безвісно відсутніми або померлими здійснюється за умов та в порядку, визначеними Цивільним кодексом України (статті 18—22). продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 153. Гарантії права власності на земельну ділянку
1. Власник не може бути позбавлений права власностіна земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
2. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.
3. Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.
Конституція України (ст. 41) гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності на землю. Право приватної власності є непорушним.
Чинне законодавство України не визначає підстав припинення права власності Українського народу на землю. Не вирішеними в законодавстві залишаються питання щодо припинення права власності на землю держави та територіальних громад.
Правові підстави та порядок припинення права власності на землю громадян та юридичних осіб визначені в статтях 140, 142, 143, 145—151 ЗК України. Отже, законодавець чітко визначив випадки, коли власник може бути позбавлений права власності на земельну ділянку.
Умови для підстав припинення права власності на землю можна визначити, як позитивні та негативні. Позитивні умови не несуть для суб’єктів права власності на землю певних негативних наслідків та виникають внаслідок добровільної відмови громадянина або юридичної особи від земельної ділянки (ст. 142 ЗК України). Відмова можлива тоді, коли земельна ділянка була придбана безоплатно; у випадку смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Негативні Умови для суб’єктів права на землю полягають у примусовому припиненні права на земельну ділянку та виникають з підстав: звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора за зобов’язаннями власника цієї земельної ділянки, у тому числі за договорами застави землі відповідно до ст. 133 Кодексу; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, вказівками спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (пункти «а», «б» ст. 143 ЗК України); припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства (ст. 144); відчуження (викуп, вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності для суспільних потреб у випадках, передбачених статтями 146, 147; відчуження земельних ділянок за рішенням суду (ст. 139); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145); конфіскації земельної ділянки (ст. 148).
Право власності на земельну ділянку може бути також примусово припинено у випадках: систематичного невнесення земельного податку в строки, визначені Законом України «Про плату за землю»; у разі визнання угоди щодо набуття права власності на землю недійсною; у разі втрати громадянства України; у випадках реорганізації або ліквідації юридичної особи.
Право власності на землю може бути припинено також при переході права власності на будівлю і споруди без зміни її цільового призначення в порядку, визначеному ст. 120 ЗК України.
Відповідно до положень Конституції України право власності на землю може бути припинено в разі встановлення судом фактів придбання земельних ділянок за рахунок коштів, одержаних від злочинної діяльності. Так, згідно зі ст. 148 земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Однією із підстав припинення права власності на землю є викуп земельних ділянок, що можливо у випадках відчуження земельної ділянки за рішенням самого власника шляхом її продажу іншим особам, а також у випадку викупу земельних ділянок для суспільних потреб. При цьому законодавець у ст. 146 закріплює вичерпний перелік таких суспільних потреб. Відповідними гарантіями права власності на земельну ділянку виступають: обов’язковість письмового попередження про це власника земельної ділянки органом, який приймає рішення про її викуп не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу (п. 2 ст. 146), обов’язкове одержання згоди власника земельної ділянки на такий викуп та викуп земельної ділянки за вартістю відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (п. З ст. 146), можливість вирішення в судовому порядку питання, якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю (п. 4 ст. 146).
Відповідно до положень Закону України «Про власність» захист права власника у цьому випадку може здійснюватися шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону «Про власність»). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.
Таких самих принципів додержується й судова практика. Так, відповідно до абз. 5 п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. вимоги про вилучення (викуп) земельних ділянок у громадян можуть бути задоволені судом лише за умови забезпечення гарантій, передбачених Земельним кодексом, а саме після виділення радою за бажанням цих громадян рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких відведено земельну ділянку, житлових, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування у повному обсязі інших збитків згідно з відповідним розділом Кодексу.
Гарантією права власності на земельну ділянку виступає положення п. З ст. 153 ЗК України, за яким колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.
Ймовірно вважати, що факт встановлення використання викупленої земельної ділянки не для суспільних потреб має бути підтверджений у судовому порядку шляхом надання колишнім власником земельної ділянки матеріалів про фактичне використання такої ділянки, витребування судом у органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування відомостей про підстави передачі такої земельної ділянки іншим користувачам тощо.
Керуючись положенням ст. 152 ЗК України, доцільно вважати, що визнання в судовому порядку недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки тягне за собою повернення незаконно відчуженої земельної ділянки власнику, приведення її до придатного для використання стану, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за рахунок винних осіб, у тому числі відшкодування збитків, пов’язаних із незаконним викупом. Стаття 154. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю
1. Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатися У здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов’язки чи обмеження.
2. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.
Невтручання держави та її органів у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом, є одним із принципів земельного законодавства (пункт «в» ст. 5 Кодексу). За загальними вимогами чинного земельного законодавства громадянин може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею лише на підставі рішення суду, а отже, рішення державних органів про припинення права на землю може бути також оскаржено в судовому порядку. Відповідно до ст. 56 Закону України «Про власність» не допускається втручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочностей щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном або встановлення непередбачених законодавством додаткових обов’язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них покладається відповідальність в обсязі, визначеному п. 4 ст. 48 Закону.
Такі засоби захисту права власності на землю застосовуються як при правомірному, так і при неправомірному втручанні відповідних органів у здійснення власником своїх повноважень щодо землі. Так, відповідно до ст. 144 ЗК України у разі використання земельних ділянок із порушенням земельного законодавства рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене у судовому порядку.
Водночас актами органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування не можуть встановлюватися додаткові обов’язки, крім визначених у законі, наприклад, у статтях 91, 96 Кодексу. Не допускається встановлення додаткових обмежень, окрім передбачених, наприклад, статтями 98, 110, 111 3K України. Стаття 155. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок
1. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуютьсяправа особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
2. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.
Важливою загальною гарантією захисту права власності на земельну ділянку є встановлення обов’язку органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування у разі порушення ними прав власників відшкодувати заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості землі та майна на момент припинення права власності, у тому числі неодержані доходи.
Відповідно до п. 4 ст. 48 Закону України «Про власність» у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, у тому числі неодержані доходи. Такий самий спосіб захисту права власності на землю передбачений і ст. 57 цього Закону, згідно з якою у разі порушення прав власника чи титульного володільця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом державного управління або органом місцевого самоврядування, такий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, право якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок коштів, які є у розпорядженні відповідного органу влади або управління у розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. Проект Цивільного кодексу України (ч. 2 ст. 394) передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, у якому він перебував до прийняття цього акта, а в разі неможливості відновлення попереднього становища власнику відшкодовуються збитки. Глава 24. ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ ВЛАСНИКАМ ЗЕМЛІ ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧАМ Стаття 156. Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам
Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:
а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;
б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;
в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;
г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників;
ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових угідь та чагарників у непридатний для використання стан;
д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
Одним із способів захисту прав на земельні ділянки відповідно до пункту 3 «ґ» ст. 152 ЗК України є відшкодування заподіяних збитків, яке може застосовуватися при усуненні будь-яких порушень прав власника на землю чи землекористувача.
Необхідність відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам визначена у статтях 97, 101, 146, 147, 152, 155, 212 Кодексу. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється особами, які заподіяли таких збитків, добровільно або в судовому порядку.
Вилучення (викуп) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом. Враховуючи пріоритетність земель сільськогосподарського використання, що передбачено ст. 23 Кодексу, та з урахуванням важливості використання земель лісового фонду переважно для відновлення і відтворення лісів з метою забезпечення ними природоохоронних (водоохоронних, полезахисних, кліматорегулюючих, оздоровчих, рекреаційних та інших) функцій, земельне законодавство встановлює відповідні вимоги щодо відшкодування заподіяних збитків землевласникам та землекористувачам у випадках вилучення (викупу) таких земель для інших суспільних потреб.
Вилучення (викуп) зазначених земель має проводитися з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147, 149— 151 Кодексу, в тому числі з відшкодуванням збитків. Відшкодовуються збитки власникам землі та землекористувачам органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, яким відведено чи надано в користування земельні ділянки, що вилучаються (викуповуються).
Розміри збитків, заподіяних власникам землі й землекористувачам вилученням (викупом) у встановленому порядку земельних ділянок, визначаються: для земель, що знаходяться на праві власності, з урахуванням повної вартості земельної ділянки, яка встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель та проводиться відповідно до п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (див. постанову Кабінету Міністрів України від 23 березні 1995 р. № 213, зі змінами); для земель, що знаходяться НІ праві користування, — комісіями, створеними Київською ті Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад згідно з порядком, визначенні ст. 157 ЗК України.
Тимчасове зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання. Відшкодування збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам внаслідок тимчасового зайняття зазначених земель здійснюється у випадках передачі їх на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем підприємствам, установам та організаціям, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи (п. 1 ст. 97 Кодексу). Тимчасово такі землі можуть передаватися і для інших видів використання.
Відповідно до вимог п. 4 ст. 97 такі підприємства після проведення зазначених робіт зобов’язані відшкодувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок привести земельні ділянки до попереднього стану.
Відшкодування збитків можливе також внаслідок самовільного тимчасового зайняття зазначених угідь.
Установлення обмежень щодо використання земельних ділянок. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється також у випадках встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок, особливо внаслідок примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності у разі воєнного або надзвичайного стану (ст. 147), внаслідок втручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення власником землі чи титульним володільцем повноважень щодо володіння, користування чи розпорядження належними їм земельними ділянками або встановленням інших, ніж це передбачено у статтях 91, 96, 111 Кодексу, обов’язків та обмежень (ст. 154), внаслідок обмеження прав власників землі і землекористувачів іншими особами шляхом самовільного зайняття земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земель тощо.
Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється також внаслідок обмеження щодо використання земельних ділянок у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, який порушує права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою. Збитки, заподіяні власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню у повному розмірі органом, який видав акт (ст. 155).
Погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється у випадках недодержання вимог законодавства про охорону довкілля, вимог щодо охорони земель (розділ I ЗК України), а саме: забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також способами, які завдають шкоду здоров’ю населення тощо. Збитки відшкодовуються тими підприємствами, установами, організаціями та громадянами, діяльність яких призводить до погіршення якості земель, розташованих у зоні їх впливу (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. № 13).
У випадках самовільного зайняття земельних ділянок, псування, забруднення земель та інших порушень земельного законодавства шкода відшкодовується відповідно до статей 211, 212 Земельного кодексу, статей 203, 440, 441, 453 Цивільного кодексу особами, які її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки вона відшкодовується володільцем цього джерела за правилами ст. 450 Цивільного кодексу України.
Слід зауважити, що держава як власник землі теж має право на відшкодування шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства. У таких випадках доцільно керуватися Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затвердженою наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 27 жовтня 1997 р. № 171.
Методика встановлює порядок розрахунку розмірів відшкодування шкоди, заподіяної державі юридичними особами та громадянами у процесі їхньої діяльності через забруднення земель хімічними речовинами, їх засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, і поширюється на всі землі незалежно від форм їх власності (п. 1.2 Методики).
Методика застосовується при встановленні розмірів шкоди від забруднення земель будь-якого цільового призначення (всі землі України), що сталося внаслідок неорганізованих (непередбачених проектами, дозволами тощо) скидів (викидів) речовин, сполук і матеріалів, а також в аварійних ситуаціях (прорив очисних споруд, транспортних трубопроводів, ємностей різного призначення тощо); внаслідок порушення норм екологічної безпеки при зберіганні, транспортуванні, використанні пестицидів і агрохімікатів, токсичних речовин, виробничих і побутових відходів; самовільного захоронения (складування) промислових, побутових та інших відходів (п. 1.3 Методики).
Приведення сільськогосподарських угідь, лісових угідь та. чагарників у непридатний для використання стан. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам внаслідок приведення зазначених земель до непридатного для використання за цільовим призначенням стану здійснюється фізичними та юридичними особами, діяльність яких призводить до негативного впливу на стан земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі особами, які самовільно зайняли земельні ділянки (ст. 212 ЗК України), а також підприємствами, установами, організаціями, які тимчасово використовували земельні ділянки для проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт і не виконали покладеного ст. 97 Кодексу обов’язку привести займану земельну ділянку за свій рахунок у визначений строк до стану, придатного для її використання за цільовим призначенням.
Приведення земель до стану, придатного для її використання за призначенням включає в себе вартість робіт, потрібних для приведення земельної ділянки в такий стан, включаючи вартість робіт з рекультивації земель відповідно до вимог ст. 166 Кодексу, знесення будинків, будівель і споруд за рахунок громадян та юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (ст. 212) тощо.
У разі неприведення зазначених земель до придатного для використання стану такі особи повинні відповідно до статей 203, 440, 453 Цивільного кодексу відшкодувати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартості робіт, потрібних для приведення земельної ділянки до такого стану. Для визначення розміру цієї шкоди суд може призначити експертизу (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 p.).
Неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Відшкодування збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки, здійснюється фізичними та юридичними особами, які самовільно зайняли земельні ділянки, або яким такі ділянки були передані тимчасово для здійснення геологознімальних, пошукових, геодезичних, інших розвідувальних та господарських робіт.
З урахуванням судової практики, яка склалася, крім відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам може бути відшкодована шкода, заподіяна самовільним зайняттям або забрудненням земельних ділянок та іншими порушеннями земельного законодавства. Відповідно до статей 20о, 440 Цивільного кодексу така шкода відшкодовується у повному розмірі (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 p.).
Розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при прокладанні шляхів, трубопроводів та проведення розвідувальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і за брудненням сільськогосподарських та інших земель чи іншими порушеннями земельного законодавства, визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати із земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного для її використання за призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.
При пошкодженні посівів, самовільному зайнятті ріллі або сінокосінні, на користь землекористувача (власника) стягується вартість неодержаних сільськогосподарської продукції чи сіна, обчислена за ринковими цінами, з урахуванням середньої врожайності даної культури у господарстві, за винятком витрат виробництва, пов’язаних зі збиранням урожаю, а також витрат на відновлення якості земель відповідно до їх призначення. Якщо замість пошкоджених посівів землекористувач провів у тому самому сезоні повторний посів культур, відшкодуванню належать витрати на пересівання (вартість насіння, обробітку землі тощо).
Відповідно до ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки повертаються їх власникам або землекористувачам з передачею останнім незібраного врожаю без відшкодування витрат, проведених під час незаконного користування.
У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, суди відповідно до ч. 7 ст. 203 Цивільного процесуального кодексу вправі вийти за межі заявлених вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів власників землі або землекористувачів (п. 18 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду «України).
Зменшення на підставі ст. 454 Цивільного процесуального кодексу розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, може мати місце у виняткових випадках залежно від встановленого судом і ретельно перевіреного в судовому завданні його майнового стану, з обов’язковим наведенням мотивів прийняття рішення.
При розгляді позовів про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням чи забрудненням землі, суди з’ясовують наявність у відповідача можливості провести роботи з відновлення Попередньої якості землі. Якщо така можливість є, суд може з урахуванням думки позивача зобов’язати відповідача згідно зі ст. 453 Цивільного процесуального кодексу відшкодувати шкоду в натурі, і встановити для цього відповідний строк. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 157. Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам
1. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.
2. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 1 ст. 157 ЗК України визначено перелік умов та коло суб’єктів, які зобов’язані відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам. Так, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи здійснюють відшкодування збитків власникам землі або землекористувачам: 1) за умови тимчасового зайняття і використання для своїх потреб цих ділянок; 2) якщо їх діяльність обмежує права власників і землекористувачів; 3) якщо їх діяльність погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Так, відповідно до п. 4 ст. 97 ЗК України підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи, зобов’язані відшкодувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, у тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок привести зайняті земельні ділянки до попереднього стану.
Прикладом діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, яка обмежує права власників і землекористувачів, може бути видання цими органами акта, яким порушуються права власників та землекористувачів щодо володіння, користування чи розпорядження належною їм земельною ділянкою (ст. 155 ЗК України). Прикладом діяльності громадян та юридичних осіб, яка обмежує права власників і землекористувачів, може бути самовільне зайняття земельних ділянок (ст. 212 Кодексу), створення незручностей — затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо (п. 1 ст. 103 Кодексу).
Відшкодуванню також підлягають збитки, заподіяні власникам землі та землекористувачам у результаті діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадян та юридичних осіб, яка погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами (характеристика таких порушень дається у коментарі до ст. 143 ЗК України). Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачів передбачені ст. 156 Кодексу.
Відповідно до п. 2 ст. 157 на сьогодні діє Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (далі — Порядок), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284 в частині, що не суперечить новому ЗК України. Цим нормативним актом врегульовані питання щодо складу комісій з визначення розміру збитків, переліку збитків власників і землекористувачів, що підлягають відшкодуванню, порядку визначення розмірів збитків та строків їх відшкодування. Так, відповідно до п. 2 Порядку розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими. районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад. До Кладу комісій входять представники Київської, Севастопольський міських, районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських (міст обласного підпорядкування) рад (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники земельних і фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного підпорядкування) рад, на території яких знаходяться земельні ділянки. У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням, до складу комісій включаються також представники санітарних і природоохоронних органів. Результати роботи комісій оформлюються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.
Згідно з п. 4 Порядку відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво, у повному розмірі, за винятком випадків, коли підприємства, установи й організації, яким відводяться земельні ділянки, будують на новому місці житлові будинки, виробничі та інші будівлі та споруди замість тих, що вилучаються (викуповуються) у громадян, колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів, сільськогосподарських науково-дослідних установ і учбових господарств, інших сільськогосподарських та лісогосподарських підприємств і організацій; вартість плодово-ягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових і деревно-чагарникових насаджень; вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням кадастрової оцінки, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні т проектні роботи; інші збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи неодержані доход » якщо вони обґрунтовані. Неодержаний доход — дохід, який міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.
Розміри збитків визначаються відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Збитки відшкодовуються власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельних ділянок — після прийняття відповідною радою рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина. При вилученні (викупі) земельних ділянок до земель запасу збитки відшкодовують власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, ради, які прийняли рішення про вилучення (викуп) земель. При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт збитки визначаються за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями, які здійснюють розвідувальні роботи з обумовленням розмірів збитків і порядку їх відшкодування в договорі. При недосягненні згоди розміри збитків визначаються комісіями, створюваними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад. Глава 25. ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ Стаття 158. Органи, що вирішують
1. Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
2. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, районів та областей.
3. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
4. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.
5. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.
Земельні спори — це спори, що виникають між фізичними чи юридичними особами з приводу володіння, користування чи розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває у них на праві власності чи користування, і які вирішуються виключно судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Пункт 1 даної статті містить вичерпний перелік органів, які компетентні розглядати земельні спори. Це — суди, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Згідно зі ст. 125 Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні побудована за принципом територіальності й спеціалізації. Статтею 20 Закону України «Про судоустрій» закріплена така система судів загальної юрисдикції: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.
Органи місцевого самоврядування (як органи, що компетентні розглядати земельні спори) — це ради всіх рівнів згідно зі статтями 8—12 ЗК України, тобто обласні, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах, міські, сільські, селищні ради.
Норми ЗК України наділяють повноваженнями щодо вирішення земельних спорів обласні ради (пункт «з» ст. 8), Київську та Севастопольську міські ради (пункт «л» ст. 9), районні ради (пункт «є» ст. 10), сільські, селищні і міські ради (пункт «й» ст. 12). Щодо районних рад у містах, то згідно зі ст. 11 ЗК України повноваження щодо вирішення земельних спорів може бути надано їм міськими радами.
Центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністерство екології та природних ресурсів України.
Згідно з п. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. З метою захисту права власності на землю та забезпечення стабільності адміністративно-територіального устрою у п. 2 коментованої статті визначено спори, які повинні розглядатися виключно судом. Водночас чинним ЗК України передбачено позасудовий порядок вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а також окреслено коло земельних спорів, підвідомчих даним органам. Крім того, у разі незгоди з рішенням зазначених органів, юридичні й фізичні особи (власники землі або землекористувачі) мають право звернутися до суду і оскаржити рішення, що було прийнято в позасудовому порядку.
Отже, викладене свідчить, що судом розглядаються:
1) виключно йому підвідомчі спори (перша група — земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, друга група — спори щодо розмежування територій сіл, селищ, районів та областей);
2) скарги на рішення, прийняті в позасудовому порядку;
3) земельні спори, підвідомчі органам місцевого самоврядування, але сторони безпосередньо звернулися до суду. Це — земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах;
4) земельні спори, підвідомчі органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів, але сторони також звернулися безпосередньо до суду. Це — земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, обмежень у використанні земель та земельних сервітутів;
5) майнові спори, пов’язані з земельними відносинами. Це — вимоги про відшкодування збитків, заподіяних вилученням чи викупом земельної ділянки для державних чи громадських потреб, вимога щодо відшкодування збитків, заподіяних неправомірним зайняттям земельної ділянки, її забрудненням, псуванням чи вчиненням інших порушень прав власників земельних ділянок чи землекористувачів тощо.
Спори, зазначені в пунктах 1, 3—5 розглядаються судом у позовному провадженні відповідно до вимог Цивільного процесуального кодексу України (глави 15—28). А спори, зазначені в п. 2, розглядаються судом у провадженні по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин (глави 29, 31-А зазначеного Кодексу).
Слід зазначити, що в ст. 103 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. містилося положення про те, що земельні спори можуть розглядатися третейським судом. У чинному Земельному кодексі така норма відсутня. Однак ст. 1 Додатку 2 до Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що громадяни можуть передати будь-який спір на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають з трудових і сімейних відносин. На думку автора коментованої статті, було б доцільним у ЗК України, зокрема в ст. 158, визначити третейський суд як орган, уповноважений розглядати земельні спори.
Пункт 3даної статті визначає повноваження органів місцевого самоврядування щодо вирішення земельних спорів. Такими повноваженнями згідно з пунктом «й» ст. 12 ЗК України наділені сільські, селищні, міські ради. Слід зауважити, що аналіз ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» свідчить про те, що вирішення земельних с рів не є виключною компетенцією цих рад. Це означає, що відповідна рада може делегувати дане повноваження своєму виконавчому органу. Підтвердженням цьому є положення, зафіксовані у ст. 33 зазначеного Закону, згідно з якою до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом.
Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів у сфері земельних відносин (у тому числі й щодо вирішення земельних спорів) визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуваннями загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах. Зазначене положення п. 3 ст. 41 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні дублює ст. 11 нового ЗК України.
Як було зазначено, обласним, Київській та Севастопольській міським, районним радам повноваження щодо вирішення земельних спорів надані чинним ЗК України (статті 8—10). Однак Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» дане повноваження не визначає ні як виключне, ні як таке, що може бути делеговане виконавчому органу ради чи місцевій державній адміністрації. Оскільки зміни до законів, що мають врегулювати дане питання, ще не внесені, на думку автора коментованої статті, його можна врегулювати за аналогією з селищними, сільськими та міськими радами. Тобто, обласна, Київська і Севастопольська міські, районна рада свої повноваження щодо вирішення земельних спорів можуть делегувати своїм виконавчим органам.
Радам усіх рівнів підвідомчі земельні спори, що виникають у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності чи у користуванні громадян, Та Додержання правил добросусідства. Повноваження щодо Розгляду спорів про розмежування меж районів у містах згідно з п. З ст. 158 ЗК України належить міській раді міста з районним поділом.
Центральним органом з питань земельних ресурсів в України є Держкомзем України, Положення про який затверджене наказом Президента України від 14 серпня 2000 р. Відповідно до зазначеного Положення Держкомзем України здійснює свої повноваження безпосередньо та через єдину систему державних органів земельних ресурсів. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження типових положень про місцеві державні органи земельних ресурсів» від 7 серпня 1996 р. № 930 до цієї системи входять: обласні управління земельних ресурсів, які є місцевими державними органами, підпорядкованими Держкомзему України, Київське і Севастопольське міське управління земельних ресурсів та районні відділи земельних ресурсів, підпорядковані обласним управлінням земельних ресурсів, міські (міст обласного та районного підпорядкування) управління (відділи) земельних ресурсів, підпорядковані відповідно обласному управлінню земельних ресурсів і районному відділу земельних ресурсів.
Проте однозначно стверджувати, що під органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, які вирішують земельні спори, законодавець розуміє Держкомзем України та єдину систему державних органів земельних ресурсів, у нас немає достатніх підстав. Зокрема, серед повноважень Держкомзему України, визначених Положенням про нього, не закріплено повноваження щодо вирішення земельних спорів. Новий ЗК України (ст. 15) також конкретно не визначає дане повноваження у компетенції центрального органу з питань земельних ресурсів. Крім того, цілком імовірно, що в ст. 15 ЗК України під центральним органом з питань земельних ресурсів законодавець розуміє Держкомзем України, а у п. 4 ст. 158 ЗК України під органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів — відділи та управління Держкомзему України на місцях. До того ж, не виключається можливість створення нового органу з питань земельних ресурсів.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного необхідно конкретизувати положення статей 15 та 158 (п. 4) ЗН України та внести доповнення до Положення про Держкомзем України.
Органам виконавчої влади з питань земельних ресурсі підвідомчі земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, обмежень у використанні земель земельних сервітутів.
Право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками), яке встановлюється на підставі договору або за рішенням суду- Слід зауважити, що спори щодо встановлення земельного сервітуту підвідомчі виключно суду, а будь-які спори, що виникають з приводу вже встановленого сервітуту, розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Обмеження прав на землю може бути встановлене законом чи договором. Імперативне обмеження не підлягає оспорюванню, якщо воно здійснене відповідно до вимог законодавства. Тобто оспорюватися може неправомірність застосування обмеження. Договірне обмеження може бути оспорене у будь-якому випадку.
Положення п. 5 коментованої статті виступають гарантією захисту власників землі та землекористувачів від свавілля органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Дане право гарантується також Конституцією України. Так, землевласники та землекористувачі мають право оскаржувати рішення органів місцевого самоврядування та виконавчої влади: 1) про відмову у передачі земельної ділянки у власність (користування) або залишення заяви (клопотання) без розгляду; 2) про відмову продажу земельної ділянки; 3) про припинення права користування земельною ділянкою та ін.
Згідно а п. 1 ст. 161 ЗК України оскарження рішення органу місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у суді призупиняє його виконання. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 159. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів
1. Земельні спори розглядаються органами виконавчоївлади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у місячний термін з дня подання заяви.
2. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.
3. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.
4. У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання.
5. Рішення передасться сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття.
Суб’єкти правовідносин у сфері розгляду земельних спорів за метою та функціональним призначенням можуть бути поділені на три групи. Перша група — суб’єкти безпосередньо заінтересовані у вирішенні спору (заявник та відповідач або відповідним чином уповноважені ними представники). Друга — суб’єкти, наділені владними повноваженнями щодо вирішення спору: органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органи місцевого самоврядування (даний перелік є вичерпним). До третьої групи належать суб’єкти, безпосередньо не заінтересовані в розгляді спору, але їх участь необхідна для розгляду справи (експерти, свідки).
Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів є позасудовим порядком вирішення спорів, для якого характерні наступні стадії: 1) порушення позасудового провадження, 2) підготовка до розгляду, 3) розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення, 4) оскарження рішення, 5) виконання рішення.
Перша стадія. Підставою для порушення позасудового провадження є подання заяви однією зі сторін. Чинним земельним законодавством не визначений порядок подачі заяви, як не встановлені й вимоги щодо її змісту. Проте у будь якому випадку заява має бути мотивованою, а викладені в ні вимоги підтверджені відповідними доказами.
Передумовою подачі заяви про вирішення земельного спору є правопорушення. При цьому порушення може дійсно мати місце, а може бути й результатом сумлінної омани. ЗК України не передбачає і не визначає передумов звернення до відповідних органів, оскільки в цьому, на думку автора коментованої статті, немає потреби.
Відповідний орган, уповноважений вирішувати земельні спори, зобов’язаний прийняти заяву та зареєструвати її у встановленому порядку. Законодавство не визначає підстави для відмови у прийнятті заяви, але якщо все ж таки це було зроблено, то особа (заявник) має право на звернення до суду для оскарження неправомірних дій. Якщо розгляд певного спору не належить до компетенції зазначеного органу, останній зобов’язаний повідомити про це заявника чи направити заяву за підвідомчістю, про що також повинен бути повідомлений заявник.
Друга стадія — це підготовка справи до розгляду. Законодавчо даний порядок не визначений і не врегульований. Однак для того, щоб повно та всебічно дослідити справу і винести обґрунтоване рішення щодо спору слід провести певні підготовчі дії. Раніше для розгляду певної категорії справ створювалися погоджувальні комісії (статті 107, 108 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p.). Чинний ЗК України, створення таких комісій не передбачає, але в принципі й не забороняє. На думку автора коментованої статті, створення погоджувальних комісій є доцільним, зокрема для вирішення складних спорів.
На даній стадії сторони можуть звернутися з клопотанням про припинення розгляду спору у випадку примирення сторін. Закон не зобов’язує орган, що розглядає спір, перевіряти Умови примирення.
ЗК України містить вимогу щодо строку розгляду земельного спору в позасудовому порядку — один місяць з дня подання заяви.
Третя стадія (розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення) охоплює пункти 2 та 3 коментованої статті, зауважити, що немає необхідності ці положення розміщувати в різних пунктах ст. 159 ЗК України, оскільки вони є взаємообумовленими і випливають одне з іншого.
Згідно з чинним ЗК України земельні спори розглядаються на сесіях рад чи засіданнях їх виконавчих органів, засіданнях органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів з викликом сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. Законодавче закріплення цього положення гарантує сторонам особисте здійснення своїх прав.
Питання про участь (присутність) сторін у процесі розгляду земельного спору має дуже важливе значення. Особиста присутність учасників при розгляді спору дозволяє їм повною мірою реалізувати наданий їм комплекс прав, а також забезпечує всебічне та повне дослідження обставин справи, що є гарантією винесення об’єктивного рішення.
У випадку неявки однієї зі сторін (якщо від неї не надійшло офіційної згоди на розгляд справи за її відсутності) при першому вирішенні питання розгляд спору переноситься, тобто розгляд спору не розпочинається. При цьому немає значення, з якої причини особа не з’явилася. До того ж, особа не зобов’язана пояснювати причину неявки.
Якщо ж від особи надійшла офіційна згода на розгляд справи за її відсутності, то вирішення питання по суті здійснюється за її відсутності. Однак виникає запитання, що має на увазі законодавець під «офіційною згодою і в якій формі вона має бути виражена. Чинне законодавство не містить конкретних вимог щодо цього. Автор коментованої статті вважає, що це має бути письмова заява. У будь-якому випадку, волевиявлення особи на розгляд справи за її відсутності має бути виражене у конкретній формі.
Повторне відкладення розгляду земельного спору може мати місце лише з поважних причин. «Поважність» причини є оціночним поняттям, яке не регламентується законодавством (Земельним кодексом) і вирішується за розсудом органу, що розглядає спір.
Неявка сторін (сторони) без поважної причини за повторним викликом не зупиняє розгляд земельного спору та винесення рішення.
Прийняття рішення — найважливіший момент стадії розгляду земельного спору. Законодавство не закріплює необхідні атрибути рішення щодо земельного спору. Слід зауважити, що воно має відповідати всім тим загальним вимогам, які пред’являються до рішень, що виносяться з інших категорій правових спорів (адміністративних, цивільних тощо). Тобто, рішення щодо земельного спору має містити:
1) вступну частину, в якій зазначаються час і місце його розгляду, найменування органу, що його постановив, перелік осіб, які його приймали, найменування сторін та інших осіб, що брали участь у справі;
2) описову частину, де викладається суть вимог заявника, заперечень відповідача;
3) мотивувальну частину, де обґрунтовуються висновки з урахуванням фактичних обставин. Вони повинні цілком відповідати всім документам (доказам), що наявні у справі;
4) резолютивну частину, де міститься кінцевий висновок, підсумок щодо спору, порядок його виконання та строк і порядок оскарження.
Рішення з земельного спору повинно бути винесене компетентним органом, тобто тим органом, якому підвідомчий спір.
Четверта стадія (оскарження рішення) передбачена п. 5 ст. 158 ЗК України.
Пункт 4 коментованої статті містить положення про те, що в рішенні також зазначається порядок його виконання. Отже, мають бути визначені й заходи, які слід здійснити для відновлення порушеного права. Якщо рішення приймалося за відсутності однієї зі сторін, то дана сторона повідомляється про винесення рішення і може отримати його в загальному порядку.
Отримання рішення сторонами надає їм можливості реалізувати закріплені в ньому положення. Зокрема, якщо сторони згодні з рішенням, то на його підставі відбувається поновлення порушених прав або врегульовуються спірні правовідносини. Якщо ж сторони (сторона) не згодні з рішенням, вони мають право оскаржити його в судовому порядку.
Строк передачі рішення сторонам становить п’ять днів з його прийняття. Встановлення даного строку є гарантією реалізації права на оскарження рішення в судовому порядку, оскільки в разі затягнення процедури видачі рішення сторона може пропустити строк, передбачений для подачі апеляції. Стаття 160. Права і обов’язки сторін при розгляді земельних спорів
Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитись з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.
Коментована стаття є точною копією ст. 111, яка містилася в ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.
Аналіз ст. 160 ЗК України свідчить, що перелік прав, зазначених у ній, поширюється на сторони земельних спорів при їх розгляді як судом, так і органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Розгляд земельних спорів судом відбувається у межах цивільного процесу в позовному провадженні (згідно зі ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України). Таким чином, перелік прав, передбачених ст. 160 ЗК України, має відповідати переліку прав, якими наділені сторони цивільного процесу.
Порядок розгляду земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів на законодавчому рівні взагалі не врегульований, а Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не визначає права сторін при розгляді земельних спорів органами місцевого самоврядування.
Матеріалами щодо спору вважаються докази, які мають значення для вирішення земельного спору, надані сторонами або виявлені чи витребувані компетентним органом, який вирішує спір. Порядок ознайомлення сторін із матеріалами спору законодавством не визначений. Згідно з даною статтею сторони мають можливість знайомитися з ними в ході засідання чи заявивши клопотання про ознайомлення з матеріалами спору.
Брати участь у розгляді спору сторони можуть особисто, тобто бути присутніми при розгляді спору та здійснювати права сторони щодо спору або через представника відповідно до положень ЦПК України.
Доказами в цивільній справі згідно зі ст. 27 ЦПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами (у тому числі документами), речовими доказами і висновками експертів.
Отже, у найзагальнішому вигляді, докази — це фактичні дані, на підставі яких компетентний орган може вирішити спір шляхом встановлення істини. Згідно з науковою доктриною документи є не доказами, а джерелом доказів, тобто матеріальним їх носієм. Таким чином, доказом є не документ, а фактичні дані, інформація, що міститься в цьому документі.
Докази при розгляді земельних спорів мають бути достовірними, належними та допустимими. Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають фактичний стан речей. Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування у спорі, а також інших обставин, які мають при розгляді земельного спору допоміжне значення. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.
Клопотання — це офіційне прохання про здійснення процесуальних дій або прийняття рішення, звернене до органу, який вирішує спір. Обґрунтоване клопотання подається до вирішення спору, в процесі його вирішення та розглядається органом, до якого це клопотання звернено.
Щодо права сторін заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, автор коментаря вважає, що це можуть бути як заперечення проти доказів, наданих іншою стороною, які свідчать на її користь, так і заперечення проти доказів, які виявлені безпосередньо органом, який вирішує спір.
Заперечення проти клопотань та доказів може виявлятися у висловленні думки про безпідставність і необґрунтованість клопотання або не достовірність, неналежність і недопустимість доказів.
Порядок оскарження рішення щодо земельного спору залежить від того, який орган розглядав цей спір і виніс щодо нього рішення. Якщо спір розглядався судом, то сторона, яка не погоджується з прийнятим рішенням, має право оскаржити його у відповідному апеляційному суді у місячний строк з наступного після оголошення рішення дня. Рішення щодо земельного спору, прийняте органами місцевого самоврядування або органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, може бути оскаржене до суду або до вищестоящого органу. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 161. Виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів
1. Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарженнязазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.
2. Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення.
3. Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства.
4. Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.
Згідно з п. 1 даної статті Земельного кодексу України рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування набирає чинності з моменту його прийняття. У даному випадку практична значущість провадження із позасудового розв’язання земельних спорів полягає в тому, що відбувається реалізація матеріальних норм земельного права.
Стадія оскарження рішення сприяє забезпеченню дотримання прав і законних інтересів сторін, які беруть участь у розгляді і розв’язанні земельних спорів. Право на оскарження рішень, схвалюваних зазначеними органами, які розглядають спір, є важливою гарантією захисту інтересів власників землі, землекористувачів та орендарів землі.
Попереднім ЗК України стадія оскарження рішення практично не була врегульована. Так, згідно зі ст. 112 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. рішення ради із земельних спорів могло бути оскаржене протягом місяця. Скарги направлялися до судових органів.
Чинним ЗК України передбачено, що оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування у суді призупиняє їх виконання.
Призупинення виконання рішень при їх оскарженні до суду є новим положенням у земельному законодавстві України. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. не містив такої норми, і призупинення виконання рішень відбувалося на основі ст. 113 зазначеного Кодексу. Стадія оскарження рішення зі спору завершувалася припиненням виконання рішення, прийнятого органом, який розглядав спір і приймав нове рішення, яке або підтверджувало раніше прийняте, або відміняло його і визначало інший порядок щодо відновлення захисту порушених прав та законних інтересів власників землі, землекористувачів та орендарів землі.
Існує думка, що надмірна деталізація порядку оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів у нормах земельного процесу не потрібна, оскільки таке оскарження відбувається в порядку цивільного судочинства, який регламентується нормами цивільного процесуального законодавства.
Стадія виконання рішення щодо земельного спору пов’язана зі здійсненням органом, який прийняв це рішення, таких дій, які б забезпечували фактичне відновлення порушених прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, орендарів землі. Отже, провадження із розв’язання земельних спорів не закінчується винесенням рішення і набуттям чинності, а продовжується у формі виконання рішення, що становить самостійну стадію.
Чинним Земельним кодексом України стадія виконання рішення не врегульована. Лише п. 4 ст. 159 ЗК України передбачено, що порядок виконання рішення має визначатися в самому рішенні, яке приймається органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Однак слід зазначити, що порядок виконання рішення має бути врегульований нормами ЗК України.
Суб’єктами стадії виконання рішення повинні бути сторони, які брали участь у розгляді спору. Вони мають бути наділені відповідними процесуальними правами, зокрема: право заявника вимагати примусового виконання рішення після закінчення визначеного законом терміну добровільного виконання, право заявника і відповідача бути присутнім під час здійснення виконавчих дій тощо.
Здійснення заходів, внаслідок яких усуваються порушення прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів орендарів землі, завершує стадію виконання рішення спору і в цілому провадження з розв’язання земельного спору. Однак виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства. Втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва відшкодовуються порушником на підставі глави 36 ЗК України, до складу якої входять три статті: ст. 207 — Умови відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, ст. 208
Звільнення від відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, ст. 209 — Використання коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.
Пунктом 4 ст. 161 ЗК України закріплено положення про те, що виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.
Порядок призупинення або продовження терміну виконання рішень щодо земельних спорів, прийнятих органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, чинним законодавством не врегульований.
Стосовно виконання рішення щодо земельного спору, винесеного судом, то згідно зі ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження від 21 квітня 1999 р. виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії та виконати рішення, не пов’язані з реалізацією майна боржника, не пізніше ніж у двомісячний строк з дня надходження виконавчого документа. Продовження зазначеного строку можливе лише у випадках, передбачених Законом України «Про виконавче провадження». Негайному виконанню підлягають рішення, негайне виконання яких передбачене рішенням або законом.
Державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій на підставі ухвали суду.
За наявності обставин, що перешкоджають провадженню виконавчих дій, державний виконавець може відкласти виконавчі дії за заявою стягувача, за заявою боржника або з власної ініціативи на строк 10 днів (ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження»).
За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду чи іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку виконання, а також про зміну способу і порядку виконання. Це рішення повинно бути прийняте у 10-денний строк і може бути оскаржене у встановленому порядку (ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження»).
Обставинами, що зумовлюють обов’язкове зупинення виконавчого провадження є: смерть стягувача або боржника, оголошення їх померлими чи визнання безвісно відсутніми, припинення існування сторони — юридичної особи, визнання стягувача або боржника недієздатним, проходження боржником строкової військової служби, оспорювання боржником виконавчого документа у судовому порядку, якщо таке допускається законом, прийняття судом до розгляду скарги на дії органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, винесення постанови про зупинення виконання відповідного рішення посадовою особою, якій надане таке право, подання до суду позову про виключення майна з опису, порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство (ст. 34 Закону України «Про виконання провадження»).
Виконання провадження може бути зупинено у разі: звернення державного виконавця до суду або іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, що підлягає виконанню (п. 1 ст. 35), перебування боржника у тривалому службовому відрядженні, знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі (пункти 3 та 4 ст. 35), подання скарги на дії державного виконавця або відмову в його відводі, оголошення розшуку боржника або майна, знаходження боржника у відпустці за межами населеного пункту, де він проживає (пункти 5—7 ст. 35).
Закон України «Про виконавче провадження» закріплює також порядок і строки зупинення виконавчого провадження (ст. 36) та порядок відновлення виконавчого провадження.
Таким чином, порядок виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів даною статтею ЗК України визначений не достатньо повно. Розділ VI. ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ Глава 26. ЗАВДАННЯ, ЗМІСТ І ПОРЯДОК ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ Стаття 162. Поняття охорони земель
Охорона земель — це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Закріплення в Основному Законі вимоги щодо охорони земель свідчить про виключну важливість земельних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності, про запровадження державою особливих правових режимів та принципів щодо охорони земель як природного ресурсу, порівняно з іншими об’єктам нерухомості. Таке конституційне положення знайшло своє відображення та деталізацію у нормах чинного ЗК України. Охорона земель є важливою складовою предмета земельно-правового регулювання, а тому майже всі інститути земельного законодавства певною мірою мають земельно-охоронного прямування. Стаття 1 ЗК України визначає, що земля як основне національне багатство перебуває під особливою охороною держави. Саме у системі охорони земель найбільш повно виявляється нерозривний зв’язок земельного та екологічного права, у якому охорона земель є частиною більш широкого поняття охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. земля, поряд з іншими природними ресурсами, виступає одним з об’єктів правової охорони навколишнього природного середовища. На це спрямовані й вимоги статей 1, 2, 12 зазначеного Закону. Узагальнено вимоги охорони земель сконцентровано у розділі I ЗК України. Стаття 162 Земельного кодексу дає визначення охорони земель, як системи відповідних правових, організаційних та інших заходів. Виконання заходів з охорони земель, ефективність та дієвість земельного законодавства у цій частині забезпечується шляхом неухильного виконання суб’єктами земельних відносин приписів щодо збереження якісних та кількісних характеристик земель та наявністю заходів юридичної відповідальності та примусу. Вже власне законодавче закріплення земельних прав є однією з форм охорони земель як об’єкта правовідносин. Встановлюючи диференціацію правових режимів різних категорій земель, особливості земельної правосуб’єктності власників земельних ділянок та землекористувачів, права та обов’язки учасників земельних правовідносин, держава тим самим проводить політику охорони земель. Отже, охорона земель здійснюється як на регулятивному, так і на охоронювальному рівні реалізації правовідносин.
Таким чином, слід вести мову про охорону земель у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні охорона земель включає у себе весь комплекс регулятивних правовідносин, у яких опосередковуються економічні, організаційні, науково-технічні заходи, спрямовані на забезпечення збереження земель та їх ощадливе, дбайливе, раціональне, ефективне використання. Здійснення усіх цих заходів відбувається за допомогою державно-владного впливу на поведінку учасників земельних правовідносин, що свідчить, з одного боку, про наявність системи правових заходів, як форми юридичної реалізації економічних, науково-технічних, організаційних заходів, і з іншого — про відносно самостійну групу заходів охорони земель — правової охорони земель, яка і являє собою конкретно-юридичне розуміння охорони земель. Відтак, сукупність економічних, науково-технічних, організаційних заходів, спрямованих на раціональне, дбайливе, ощадливе, ефективне використання земель, запобігання їх необґрунтованому вилученню, захист від шкідливого антропогенного та природно-стихійного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, забезпечення особливостей правового режиму земель різних категорій за цільовим призначенням становить збереження земель (охорону земель у широкому розумінні), яке, будучи опосередкованим у правовій формі, набуває властивостей правової охорони земель. Охорона землі як природного ресурсу одночасно є і охороною правомочностей власника землі та землекористувача, оскільки такі правомочності виникають саме щодо землі як природного ресурсу і як об’єкта правовідносин використання земель на різних правових титулах.
З юридичного погляду правову охорону земель слід розглядати як: окремий інститут земельного права та законодавства; один із визначальних принципів земельного права як природоресурсної галузі; юридичну гарантію у правовому механізмі захисту земельних прав; систему юридичних обов’язків учасників земельних правовідносин; елемент правового режиму земель; форму управлінської діяльності у сфері використання, відтворення та збереження земель; сукупність юридичних процедур із відповідними стадіями та етапами.
На техніко-юридичному рівні охорона земель у чинному ГОСТ 17.5.1.05-80 «Охорона природи. Землі. Терміни та визначення» представлена, як комплекс організаційно-господарських, агрономічних, технічних, меліоративний» економічних та правових заходів з відвернення та усунення процесів, які погіршують стан земель, а також випадків порушення порядку користування землями.
Основною вимогою дієвості імперативів щодо охорони земель є комплексність землеохоронних заходів. Земельний фонд України становлять усі землі різних категорій за цільовим призначенням. Тому особливості правової охорони земель різних категорій визначені у нормативних актах різного галузевого спрямування. Так, якщо загальні засади охорони земель сільськогосподарського призначення як-однієї з найважливіших категорій земель сконцентровані здебільшого безпосередньо у ЗК України, то комплексне уявлення про особливості правової охорони земель житлової і громадської забудови та земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони формується шляхом узагальнення будівельного, санітарно-медичного та іншого спеціального законодавства: зокрема Закон України «Про планування та забудову територій» від 20 квітня 2000 р.; Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.; Державні санітарні правила планування і забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 червня 1996 р. № 173; Правила охорони електромереж, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р. № 209, тощо. Загальні засади охорони земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення доповнюються вимогами статей 6—8 Закону України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р. та інших норм, що встановлюють особливості правового режиму різних об’єктів природно-заповідного фонду. На охорону земель лісового фонду спрямовані вимоги статей 5, 9, 22, 37—47, 75, 76 Лісового кодексу України від 21 січня 1994 р. Охорона земельних ділянок водного фонду врегульована у главі 18 Водного кодексу України від 6 червня 1995 р.5 Особливості охорони земель як середовища існування фауни чи наданих під мисливські угіддя визначається у статтях 34, 43, 44 Закону України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р. Особливості правової охорони земель оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення встановлюються спеціальними нормативними актами, які визначають правові режими таких об’єктів, а також главами 8—10 ЗК України. Специфіка правової охорони земель курортів відображена у статтях 13—15, 27—34 Закону України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.
Економічне підґрунтя правової охорони земель становить здійснення землеохоронних заходів власниками та землекористувачами за власний рахунок, а у випадку заподіяння шкоди іншими особами — за рахунок заподіювачів шкоди. Економічні підвалини охорони земель закладені у главі 35 ЗК України. Важливі заходи щодо охорони земель фінансуються із державного бюджету та спеціальних фондів, що вимагає значної акумуляції коштів та ресурсів. Так, відповідно до Переліку природоохоронних заходів, фінансування яких здійснюється з державного бюджету за розділом «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2001 р.№ 44 за напрямом Охорона і раціональне використання земель (КФК 200200), здійснюється фінансування захисту земель від ерозії та інших видів їх деградації; створення та підтримання у належному технічному стані водоскидних споруд і протиерозійних ставків-мулонакопичувачів, земляних протиерозійних гідротехнічних споруд (вали, вали-канави, вали-тераси, вали-дороги); рекультивація порушених земель. За рахунок коштів відповідних бюджетів здійснюються загальнодержавні та місцеві програми охорони земель. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» Кабінет Міністрів України встановлює порядок утворення та використання фонду охорони навколишнього природного середовища та затверджує перелік природоохоронних заходів. Постановою від 17 вересня 1996 р. № 1147 Кабінет Міністрів України затвердив Перелік видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів. Серед природоохоронних заходів до заходів у сфері охорони і раціонального використання земель належать: впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території; будівництво протиерозійних, гідротехнічних, протикарстових, берегозакріплювальних, протизсувних, протиобвальних, протилавинних і протиселевих споруд, а також проведення заходів з захисту від підтоплення і затоплення, спрямованих на запобігання розвитку небезпечних геологічних процесів, усуненню або зниженню до допустимого рівня їх негативного впливу на території і об’єкти; проведення заходів щодо хімічної меліорації ґрунтів; проведення агролісотехнічних заходів на ярах, балках та інших ерозійно небезпечних землях; рекультивація порушених земель та використання родючого шару ґрунту під час проведення робіт, пов’язаних із порушенням земель; засипка і виположування ярів, балок з одночасним їх дренуванням; заходи, пов’язані зі створенням захисних лісових насаджень на еродованих землях, вздовж водних об’єктів (у тому числі водойм, магістральних каналів тощо) та полезахисних смуг; терасування крутих схилів; консервація деградованих і забруднених земель; поліпшення малопродуктивних земельних угідь; розроблення технології, обладнання для знезараження, очищення землі, забрудненої пестицидами і агрохімікатами.
Важливим джерелом коштів для фінансування заходів щодо охорони земель, раціонального використання, підвищення родючості ґрунтів є плата за землю, кошти від справляння якої на підставі Закону України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. використовуються для реалізації цих заходів.
При визначенні основних засад економіко-правовового механізму у сфері охорони земель слід також керуватися Методичними рекомендаціями щодо економічного стимулювання суб’єктів землекористування за діяльність, пов’язану з охороною земель, та встановлення плати за погіршення природних властивостей угідь, затвердженими наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 28 грудня 1996 р. № 126.
Юридичний механізм правової охорони земель складає система земельно-правових норм ЗК України, земельноохоронні вимоги інших законодавчих актів, підзаконні нормативні акти та система техніко-юридичних джерел — стандартів та нормативів у сфері охорони земель) та система організаційного забезпечення. Так, до повноважень Верховної Ради України у галузі охорони земель відповідно до ст. 6 ЗК України належить визначення загальних засад державної політики та затвердження загальнодержавних програм у цій сфері; до повноважень Кабінету Міністрів України відповідно до ст. 13 ЗК України належить реалізація державної політики охорони земель, розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм охорони земель, організація державного контролю за охороною земель. Серед інших органів, які у межах встановленої компетенції наділені державно-владними повноваженнями у сфері охорони земель, слід назвати Міністерство екології та природних ресурсів та Державний комітет України по земельних ресурсах, а також місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 163. Завдання охорони земель
Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.
У ст. 162 ЗК України сформулювана мета охорони земель, а у ст. 163 ЗК України визначені основні завдання охорони земель. Завданнями охорони земель є напрями правового впливу на поведінку учасників земельних відносин, спрямовані на досягнення мети державної політики охорони земель (визначеної у ст. 162 ЗК України). Завдання охорони земель є складовою частиною завдань земельного законодавства, визначених у ст. 4 ЗК України.
Державна політика охорони і раціонального використання земель визначається системою правових, організаційних, економічних та інших заходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий та відтворювальний характер.
Відповідно до Основних напрямів державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188, в Україні проводиться інвентаризація земель, закріплених за населеними пунктами, промисловими підприємствами, підприємствами, установами та організаціями транспорту, зв’язку, оборони, лісового фонду, інших земель, та виявляються площі, що використовуються нераціонально або за нецільовим призначенням. Визначаються землі, що належать до загальнодержавної та комунальної власності, резервуються землі для науково-дослідних робіт та спеціалізованого сільськогосподарського виробництва, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, створюється державний реабілітаційний фонд земель з угідь, що потребують вжиття заходів для відновлення їх родючості. Створюється державна система управління якістю земельних ресурсів і визначається її місце в органах державного управління, а також визначаються принципи розмежування обов’язків держави, землевласників та землекористувачів щодо охорони земельних ресурсів.
Нагальним завданням є проведення оптимізації структури угідь та формування високопродуктивних, екологічно стійких агроландшафтів, для чого розорюваність орних земель має бути знижена до 50 відсотків, питома вага лук, сіножатей і пасовищ збільшується до 17—20 відсотків, лісистість — до 20 відсотків, площі земель природоохоронного фонду доводяться до рівня середньосвітового (5 відсотків).
Важливим напрямом визначається впровадження ґрунтозахисних систем землеробства з контурно-меліоративною організацією території, з розширенням площ безполицевого обробітку ґрунту, щілювання ріллі, смуговим розміщенням посівів і парів, першочерговим залуженням та консервацією дуже еродованих та схилових земель; розроблення проектів землеустрою з контурно-меліоративною організацією територій, відповідно до яких здійснюються обсяги робіт щодо створення захисних лісових насаджень, будівництва протиерозійних гідротехнічних споруд та забезпечення необхідної їх експлуатації.
Рекультивація порушених земель, площа яких становить понад 190 тис. гектарів, відновлення їх ґрунтового покриву і повернення у сферу народного господарства є однією з найважливіших проблем. Рекультивація земель здійснюватиметься на ландшафтно-екологічних принципах, що передбачають оптимальне співвідношення різних напрямів відновлення порушених територій, створення високопродуктивних ценозів, підвищення і відтворення родючості рекультивованих ґрунтів і запобігання негативному впливу техногенних утворень на довкілля.
Важливим напрямом охорони земельних ресурсів є поліпшення екологічного стану зрошуваних земель, на яких спостерігається підтоплення, вторинне засолення, водна ерозія, руйнування природної структури ґрунтів тощо. При цьому зусилля зосереджується на раціоналізації та реконструкції діючих зрошувальних систем для створення на них таких технологій водокористування, які б враховували рівень фізіологічних потреб сільськогосподарських культур та зміну мікроклімату зрошуваних ділянок, забезпечення відповідних урожаїв без деградації земель.
Обґрунтуванню напрямів охорони та раціонального використання земельних ресурсів та впровадження господарсько-технологічних заходів для відтворення їх екологічної функції забезпечуватимуться:
—встановленням рівнів забрудненості ґрунтів викидами промисловості та агрохімікатами, розробкою ґрунтово-екологічної типології земель, нормативів кризового стану і параметрів екологічної стійкості ландшафтів та районуванням території України за їх показниками;
—опрацюванням моделей ґрунтозахисного та меліоративного землекористування в конкретних природно-кліматичних умовах, проведенням відповідних проектно-пошукових робіт з урахуванням форм землекористування;
—створенням системи спостережень за станом земельних ресурсів та прогнозуванням соціально-екологічних наслідків його зміни тощо.
Крім того, охорона і відтворення земельних ресурсів, формування екологічно стійких регіонів для вирощування екологічно чистої продукції визнано пріоритетним напрямом наукових досліджень та технічних розроблень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки» від 22 червня 1994 р. № 429.
Реалізація державної політики у галузі охорони земель здійснюється шляхом запровадження державних, регіональних чи місцевих програм охорони земель, які мають розроблятися відповідно до вимог статей 177, 178 ЗК України та Положення про порядок розроблення екологічних програм, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 р. № 1091.
Визначення основних напрямів державної політики у галузі охорони земель дозволяє виокремити основні функції охорони земель:
регулюючу, яка полягає у встановленні низки загальнообов’язкових правил щодо дбайливого, ощадливого, раціонального, ефективного використання земель;
стимулюючу, яка полягає у запровадженні економічних стимулів здійснення землеохоронних заходів для власників та користувачів земельних ділянок;
контрольну, яка спрямована на здійснення уповноваженими органами влади контрольно-охоронних функцій у сфері використання та відтворення земель;
превентивну, що полягає у попередженні негативного впливу на якісні характеристики земель та запобіганні необґрунтованому зменшенню кількісного складу відповідних категорій земель;
каральну, яка виявляється у дієвому впливові охороню-вальних механізмів юридичної відповідальності на поведінку осіб — правопорушників земельного законодавства. Стаття 164. Зміст охорони земель
1. Охорона земель включає:
а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;
б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;
в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;
г) збереження природних водно-болотних угідь;
ґ) попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;
д) консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.
2. Порядок охорони земель встановлюється законом.
Сутність охорони земель полягає у забезпеченні виконання комплексу заходів охорони земель. Заходи охорони земель являють собою юридично визначені у ст. 164 ЗК України форми землеохоронної діяльності власників земельних ділянок та землекористувачів, спеціально уповноважених органів та держави, що спрямовані на досягнення мети та завдань державної політики збереження земель. Наведені у даній статті заходи охорони земель спрямовані на збереження: а) кількісного стану земель різних категорій за їх цільовим призначенням, б) якісного стану відповідних категорій земель.
Визначаючи різні форми охорони земель, законодавець має на меті повне, комплексне, всебічне застосування правового впливу на поведінку учасників земельних відносин за окремими сферами регулювання.
1. Обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування забезпечується за допомогою:
а) раціональної організації територій;
б) своєчасного проведення внутрішньогосподарського таміжгосподарського землевпорядження;
в) чіткого дотримання вимог щодо повноти та своєчасностівнесення земельно-кадастрових даних;
г) запровадження механізмів приватизації та передачі земель у власність, розподілу та перерозподілу земель;
ґ) здійснення координуючих, контрольних та експертних заходів з боку спеціально уповноважених органів охорони земель;
д) економічного стимулювання раціонального землекористування.
Поділ земель на категорії відповідно до ст. 19 ЗК України спрямований на раціоналізацію землекористування, оскільки обґрунтовує засади розміщення матеріальних об’єктів на відповідних землях. Нормування відведення земель для громадян та юридичних осіб у відповідних розмірах сприяє раціональному їх використанню. Так, ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р. наголошує, що при здійсненні містобудівної діяльності має бути забезпечене раціональне використання земель та територій для містобудівних потреб, підвищення ефективності забудови та іншого використання земельних ділянок. Стаття 2 Закону України «Про планування та забудову територій» від 20 квітня 2000 р.2 визначає, що одним з основних завдань у сфері планування і забудови територій є обґрунтування та встановлення режиму раціонального використання земель та забудови територій, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність.
Норми відводу земель для різних господарських об’єктів є юридичним втіленням вимоги раціонального користування (див.: СНШ П-89-80 Норми проектування. Генеральні плани промислових підприємств; СН 245-41 Санітарні норми проектування промислових підприємств; Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерством охорони здоров’я України від 19 червня 1996 р. № 173; СН 452-73 Норми відводу земель для магістральних трубопроводів; СН 457-74 Норми відводу земель для аеропортів; СН 467-74 Норми відводу земель для автомобільних доріг; СН 468-74 Норми відводу земель для залізниць тощо).
Раціональність землекористування опосередковується у процесі землеустрою, де така вимога є одним із вихідних принципів (статті 181 — 186 ЗК України).
2. Захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб є однією з найважливіших форм охорони таких категорій особливо цінних земель. Слід зазначити, що вимоги ст. 164 у цій частині, окрім вилучення за аналогією, розповсюджуються і на викуп земельних ділянок, як однопорядкової підстави припинення прав на землю. Попередження необґрунтованого вилучення (викупу) земель забезпечується шляхом:
а) установлення безпосередніх обмежень безпідставного вилучення (викупу) земель у даній статті ЗК України;
б) встановлення чітких процедур землевпорядного процесу при передачі земель у процесі розподілу і перерозподілу та визначення місць розташування об’єктів (статті 151, 184, 186ЗК України);
в) наявність особливого порядку вилучення (викупу) земель деяких категорій (п. 2 ст. 150 ЗК України);
г) заборону вилучення (викупу) особливо цінних продуктивних земель (п. 1 ст. 150 ЗК України);
ґ) встановлення судового порядку оскарження рішень щодо вилучення земель (п. 4 ст. 146; п. 10 ст. 149; п. 16 ст. 151 ЗК України).
У статтях 146, 147, 149, 150 сформульовані юридичні критерії обґрунтованості вилучення (викупу) земель, а отже — правомірності і припустимості застосування такої процедури припинення землекористування.
На попередження необґрунтованого вилучення (викупу) сільськогосподарських та лісових земель для інших потреб спрямовані: законодавча заборона самовільної зміни цільового призначення земель (статті 20, 21 ЗК України); принципи, що визначають пріоритетність земель сільськогосподарського призначення, сформульовані у ст. 23 ЗК України, що підкреслює виняткову важливість таких земель.
Порядок відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) земель, та втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва визначаються главами 24 та 36 ЗК України.
Наразі, у частині, що не суперечить чинному ЗК Україні, і до розроблення спеціальних правових норм процедурні питання відшкодування збитків та втрат регулюються Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284і, та постановою Кабінету Міністрів України «Про розміри та порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, що підлягають відшкодуванню» від 3 жовтня 1991 р. № 238.
Особливості правової охорони земельних ділянок лісового фонду визначені у главі 11 ЗК України та статтях 5, 9, 10 та інших Лісового кодексу України від 21 січня 1994 р.
3. Захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів є формою охорони земель, що спрямована на збереження якісного стану земель. Забезпечення захисту земель від зазначених негативних техногенних та природних чинників, окрім низки вимог, визначених ЗК України, здійснюється також за допомогою спеціального законодавства. Так, у Законі України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р. визначено, що меліоративні заходи — це роботи, спрямовані на поліпшення хімічних і фізичних властивостей ґрунтів, обводнення пасовищ, створення захисних лісових насаджень, проведення культуртехнічних робіт, поліпшення земель з несприятливим водним режимом та інженерно-геологічними умовами, проектування, будівництво (Реконструкція) і експлуатація меліоративних систем, включаючи наукове, організаційне та виробничо-технічне забезпечення цих робіт. Відповідно до даного Закону меліорація земель — це комплекс гідротехнічних, культуртехнічних, хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних, інших меліоративних заходів, що здійснюються з метою регулювання водного теплового, повітряного і поживного режиму ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості та формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь.
Закон про меліорацію визначає види меліорації земель залежно від спрямування здійснюваних меліоративних заходів: гідротехнічну, культуртехнічну, хімічну, агротехнічну, агро-лісотехнічну.
Гідротехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення земель з несприятливим водним режимом (перезволожених, переосушених тощо), регулювання водного режиму шляхом створення спеціальних гідротехнічних споруд на схилових та інших землях з метою поліпшення водного і повітряного режиму ґрунтів та захисту їх від шкідливої дії води (затоплення, підтоплення, ерозія тощо). Під час гідротехнічної меліорації земель здійснюються зрошувальні, осушувальні, осушувально-зволожувальні, протиповеневі, протипаводкові, протисельові, протиерозійні та інші меліоративні заходи.
Культуртехнічна меліорація земель передбачає проведення впорядкування поверхні землі та підготовку її до використання для сільськогосподарських потреб. З цією метою здійснюються такі заходи, як викорчовування дерев і чагарників, розчищення від каміння, зрізування купин, вирівнювання поверхні, меліоративна оранка, залуження, влаштування тимчасової вибіркової мережі каналів.
Хімічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення фізико-хімічних і фізичних властивостей ґрунтів, їх хімічного складу. Хімічна меліорація земель включає роботи з гіпсування, вапнування та фосфоритування ґрунтів.
Агротехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збільшення потужності та поліпшення агрофізичних властивостей кореневмісного шару ґрунтів. З цією метою здійснюються такі заходи, як плантажна оранка, глибоке меліоративне розпушення, щілювання, кротовий аераційний дренаж, піскування, глинування тощо.
Агролісотехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення докорінного поліпшення земель шляхом використання ґрунтозахисних, стокорегулюючих та інших властивостей захисних лісових насаджень. З цією метою формуються такі поліфункціональні лісомеліоративні системи, як: площинні (протиерозійні) захисні лісонасадження, що забезпечують захист земель від ерозії, а водних об’єктів — від виснаження та замулення шляхом заліснення ярів, балок, крутосхилів, пісків та інших деградованих земель, а також прибережних захисних смуг і водоохоронних зон річок та інших водойм; лінійні (полезахисні) лісонасадження, що забезпечують захист від вітрової і водної ерозій та поліпшення ґрунтово-кліматичних умов сільськогосподарських угідь шляхом створення полезахисних і стокорегулюючих лісосмуг.
Захист земель від забруднення відходами виробництва узагальнено визначений нормами Закону України «Про відходи» від 5 березня 1998 р. Відповідно до ст. 1 даного Закону відходами визнають будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності й не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення. Серед обов’язків підприємств у сфері поводження з відходами, визначених у ст. 17 Закону «Про відходи», на захист земельних ресурсів безпосередньо спрямовані такі: запобігання утворенню та зменшення обсягів утворення відходів; недопущення зберігання та видалення відходів у несанкціонованих місцях чи об’єктах; здійснення контролю за станом місць чи об’єктів розміщення власних відходів; надання місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, спеціально уповноваженим органам виконавчої влади у сфері поводження з відходами інформації про відходи та пов’язану з ними діяльність, у тому числі про випадки несанкціонованого попадання відходів У навколишнє природне середовище та вжиті щодо цього заходи тощо.
З метою повного обліку та опису місць видалення відходів ведеться їх реєстр (як функціонуючих, так і закритих або законсервованих), а також здійснюється контроль за впливом відходів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини, за їх кількісним і якісним складом. Реєстр місць видалення відходів ведеться на підставі відповідних паспортів (див. Інструкцію про зміст і складання паспорта місць видалення відходів, затверджену наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 14 січня 1999 р. № 12), звітних даних виробників відходів, відомостей спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері поводження з відходами. Дані реєстру підлягають щорічному уточненню. Порядок ведення реєстру місць видалення відходів визначається Кабінетом Міністрів України. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 р. № 121 було затверджено Порядок ведення реєстру місць видалення відходів.
З метою визначення та прогнозування впливу відходів на навколишнє природне середовище в цілому та земельні ресурси зокрема, своєчасного виявлення негативних наслідків, їх відвернення та подолання виробники відходів, їх власники, а також спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки здійснюють моніторинг місць утворення, зберігання і видалення відходів.
4. Збереження природних водно-болотних угідь у системі правових форм охорони земель має не тільки земельно-правове, але й загальноекологічне значення. З метою збереження біологічного розмаїття водоплавних птахів 2 лютого 1971 р. була прийнята Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсара, Ірак). З метою розвитку положень зазначеної конвенції та імплементації її вимог у національне законодавство України було прийнято Закон України «Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів» від 29 жовтня 1996 р. та Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водноболотних угідь міжнародного значення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1287, Перелік водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення, головним чином як місця оселень водоплавних птахів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 1995 р. № 935.
5. Попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів є досить важливою формою охорони земель, оскільки запроваджує принцип комплексності у системі охорони земель. Статті 1 та 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» виокремлюють ландшафт як природний комплекс у особливий об’єкт правової охорони. Тобто, правова охорона ландшафтів здійснюється не тільки за допомогою норм земельного, а й водного, лісового, гірничого, атмосфероохоронного та іншого природно-ресурсового законодавства. Ландшафтний підхід у охороні земель яскраво демонструє нерозривність охорони земель з охороною навколишнього середовища, тому що ландшафт є комплексним об’єктом довкілля, що являє собою однорідну за походженням, територіально цілісну ділянку земної поверхні, яка якісно відрізняється від інших ділянок внутрішньо взаємопов’язаною сукупністю природних компонентів (рельєф, клімат, води, ґрунтовий та рослинний покрив тощо) і структурних особливостей.
На сьогодні нормативна класифікація ландшафтів встановлена ГОСТ 17.8.1.02-88 «Охорона природи. Ландшафти. Класифікація». Класифікація ландшафтів ґрунтується на поєднанні антропогенних та природних чинників їх формування. За соціально-економічними функціями ландшафти поділяються на: сільськогосподарські, лісогосподарські, водогосподарські, промислові, ландшафти поселень, рекреаційні, заповідні, ландшафти, що наразі не використовуються. За стійкістю до антропогенних впливів ландшафти класифікуються на: високостійкі, середньостійкі, слабкостійкі, нестійкі. На нормативно-технічному рівні передбачені й інші критеріальні засади класифікації ландшафтів. Вимоги збереження та забезпечення незмінності ландшафтів мають значення при визначенні обмежень прав на земельну ділянку (пункт «є» ст. Щ ЗК України); при здійсненні землеустрою (статті 182, 183 Кодексу); при здійсненні містобудівної та архітектурної діяльності, плануванні й забудові територій (закони України «Про основи містобудування», «Про архітектурну діяльність» «Про планування і забудову територій»).
6. Консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь застосовується щодо еродованих, змитих, зруйнованих ярами, зсувами земель, кам’янистих, сильнокислих, засолених земель, радіоактивно, хімічно та біологічно забруднених ґрунтів. Подібні негативні чинники унеможливлюють отримання екологічно безпечної продукції з подібних земель, на таких землях відсутні належні та безпечні для здоров’я умови проживання та відпочинку. Такі категорії земель потребують розробки спеціальної системи заходів їх охорони, збереження та відновлення родючості. У зв’язку з тим, що використання у сільськогосподарському виробництві подібних земель потребує значних фінінсово-економічних, організаційних, технічних та інших видатків, і у більшості випадків такі витрати не окупаються отриманням врожаю і навіть створюється загроза забруднення довкілля продуктами ерозії, то виникає гостра і обґрунтована потреба у виведенні таких земель із ріллі та обробітку на консервацію і концентрації зусиль на обробітку високородючих земель з високою віддачею. Виведення земель на консервацію пов’язується з рельєфною ситуацією та організацією території і завданнями охорони ґрунтів від деградації.
Поняття малопродуктивних угідь сформульовано у чинному ГОСТ 17.5.1.06-84 «Охорона природи. Землі. Класифікація малопродуктивних угідь для землювання». Це угіддя, які характеризуються низькою природною родючістю ґрунтів внаслідок несприятливих чинників: піщаного чи супіщаного складу, малої міцності ґрунтового профілю, ступеню еродова-ності, солонцюватості, кам’янистості, високої кислотності чи облуження, а також збіднілості органічними речовинами та споживними елементами. Даний стандарт здійснює таку класифікацію для їх виявлення, обліку, складання проектної документації. Класи малопродуктивних угідь виокремлюються за придатністю до землекористування з урахуванням якості ґрунтів та ступеню складності комплексу агротехнічних, агрохімічних, протиерозійних та меліоративних заходів. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 165. Стандартизація і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів
1. Стандартизація і нормування в галузі охорони земельта відтворення родючості ґрунтів здійснюється з метою забезпечення екологічної і санітари о-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.
2. У галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються такі нормативи:
а) оптимального співвідношення земельних угідь;
б) якісного стану ґрунтів;
в) гранично допустимого забруднення ґрунтів;
г) показники деградації земель та ґрунтів.
3. Нормативні документи із стандартизації в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Організація стандартизації і нормування — це врегульована нормами земельного права управлінська діяльність спеціально уповноважених органів та їх організацій щодо розробки і встановлення комплексу обов’язкових правил, вимог, норм і нормативів у сфері охорони земель та відтворення родючості ґрунтів.
Система стандартів у сфері охорони земель та відтворення родючості ґрунтів — це система науково обґрунтованих, юридично значимих нормативно-технічних документів, які містять екологічні і санітарно-гігієнічні вимоги, правила і норми, затверджені уповноваженими органами держави, і є обов’язковими для виконання юридичними і фізичними особами.
Система нормативів у сфері охорони земель та відтворення родючості ґрунтів — це сукупність гранично допустимих показників (величин) можливого фізичного, хімічного, біологічного, іонізуючого, радіаційного та іншого впливу на стан земель, що не викликають суттєвих змін їх якості та погіршення здоров’я людей внаслідок їх використання.
Предметом стандартизації у цій сфері є визначення кола властивостей земель і виступають: поняття, терміни, визначення, вимоги запобігання шкідливому впливу на стан земель, методи контролю за станом земель, правила вибору і оцінки якості земель, інші вимоги. Порядок розробки і введення в дію стандартів передбачає: організацію розробки стандарту і складання технічного завдання, розробку проекту стандарту і розсилання його на експертизу, обробку висновків експертизи та доопрацювання і редагування проекту стандарту, підготовку погодження і подання проекту стандарту на затвердження, розгляд проекту стандарту, затвердження, реєстрацію Державним комітетом стандартизації, метрології та сертифікації України, видання стандарту.
Відповідно до Закону України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. стандартизація — це діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усунення бар’єрів у торгівлі й сприяння науково-технічному співробітництву.
Наразі, в системі стандартів у сфері охорони земель та відтворення родючості ґрунтів наявна висока питома вага стандартів СРСР, які зберігають свою чинність у частині, що не суперечить чинному законодавству України, і до прийняття нових стандартів України. Так, серед таких стандартів можна виділити: ГОСТ 17.4.1.02-83 «Охорона природи. Ґрунти. Класифікація хімічних речовин для контролю забруднення»; ГОСТ 17.4.2.01-81 «Охорона природи. Ґрунти. Номенклатура показників санітарного стану»; ГОСТ 17.4.2.02-83 «Охорона природи. Ґрунти. Номенклатура показників придатності порушеного шару ґрунтів для землювання»; ГОСТ 17.4.2.03-86 «Охорона природи. Ґрунти. Паспорт ґрунтів»; ГОСТ 17.4.3.01-83 «Охорона природи. Ґрунти. Загальні вимоги до відбору проб»; ГОСТ 17.4.3.02-85 «Охорона природи. Ґрунти. Вимоги щодо охорони родючого шару ґрунту при здійсненні земляних робіт»; ГОСТ 17.4.3.03-85 «Охорона природи. Ґрунти. Загальні вимоги до методів визначення забруднюючих речовин»; ГОСТ 17.4.3.04-85 «Охорона природи. Ґрунти. Загальні вимоги до контролю та охорони від забруднення»; ГОСТ 17.5.1.02-85 «Охорона природи. Землі. Класифікація порушених земель для рекультивації»; ГОСТ 17.5.3.04-83 «Охорона природи. Землі. Загальні вимоги до рекультивації земель»; ГОСТ 17.5.3.06-85 «Охорона природи. Землі. Вимоги до визначення норм зняття родючого шару ґрунту при здійсненні земляних робіт». Стаття 166. Рекультивація порушених земель
1. Рекультивація порушених земель — це комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшеннястану та продуктивності порушених земель.
2. Землі, які зазвали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і материнських порід та у гідрологічному режимі внаслідок проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, підлягають рекультивації.
3. Для рекультивації порушених земель, відновлення деградованих земельних угідь використовується ґрунт, знятий при проведенні гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, шляхом його нанесення на малопродуктивні ділянки або на ділянки безґрунтового покриву.
Рекультивація (від лат. recultiatio — обробіток) є одним з основних заходів охорони земель. Рекультивованими є землі, на яких проведені роботи щодо відновлення їх цінності, зменшеної внаслідок порушення. Рекультивації підлягають порушені землі усіх категорій, а також суміжні земельні ділянки, які повністю чи частково втратили продуктивність у результаті негативного впливу. Рекультивація є складовою частиною технологічних процесів, пов’язаних із порушенням земель — при розробці родовищ корисних копалин та торфу, будівництві лінійних споруд, проведенні геологорозвідувальних, пошукових та інших робіт. Рекультивація здійснюється за напрямами цільового використання.
Розробка проектів рекультивації земель проводиться з урахуванням таких чинників: природні умови району (кліматичні, геологічні, гідрологічні, тощо); розташування порушеної ділянки; перспективи розвитку району розробки; фактичний чи прогнозований стан порушених земель на момент рекультивації (площа, форма рельєфу, ступінь природного заростання, наявність родючого шару, прогноз рівня ґрунтових вод, підтоплення, ерозійні процеси, рівень хімічного забруднення тощо); показники хімічного складу, агрохімічних та агрофізичних властивостей; інженерно-геологічні характеристики порід; господарські, соціально-економічні та санітарно-гігієнічні умови району розміщення порушених земель; строк використання рекультивованих земель; охорона довкілля від забруднення пилом, газовими викидами та стічними водами; охорона флори та фауни.
Порушені землі мають бути рекультивовані переважно під ріллю чи інші сільськогосподарські угіддя. Якщо рекультивація земель під сільськогосподарські угіддя недоцільна, то створюються лісонасадження з метою збільшення лісового фонду, покращення екологічної обстановки або захисту земель від ерозії. За необхідності створюються рекреаційні зони чи заповідники у встановленому законом порядку.
Рекультивація порушених земель здійснюється у два етапи: технічний та біологічний. При проведенні технічного етапу рекультивації виконуються такі роботи: обстеження і типізація порушених земель, вивчення властивостей порід, складання техніко-економічних обґрунтувань та проектів рекультивації; планування, очищення, вирівнювання тощо рекультивованої поверхні земельної ділянки; селективне зняття, складування й зберігання розкривних порід та родючого шару ґрунту; формування відвалів порід; планування і покриття поверхні відвалів родючим шаром ґрунту; засипання і планування деформованих поверхонь (карстів); будівництво під’їзних шляхів; меліоративні та протиерозійні заходи тощо.
Біологічний етап виконується після технічної рекультивації і містить заходи відновлення родючості земель — агротехнічні, фітосанітарні тощо. Біологічну рекультивацію здійснюють особи, яким передаються землі після технічної рекультивації, на кошти підприємств, установ, організацій, що проводили на цих землях гірничі, будівельні, розвідувальні роботи.
Рекультивовані землі та прилеглі території після завершення усього комплексу робіт мають являти собою організований та екологічно збалансований сталий ландшафт.
Виділяються такі напрями рекультивації порушених земель: сільськогосподарський, лісогосподарський, водогосподарський, рекреаційний, санітарно-гігієнічний, будівельний.
Нормативно-технічні вимоги щодо рекультивації земель встановлені у: ГОСТ 17.5.1.02-85 «Охорона природи. Землі. Класифікація порушених земель для рекультивації»; ГОСТ 17.5.1.03-86 «Охорона природи. Землі. Класифікація розкривних та вміщуючих порід для біологічної рекультивації земель»; ГОСТ 17.5.3.04-83 «Охорона природи. Землі. Загальні вимоги до рекультивації земель»; ГОСТ 17.5.3.05-84 «Охорона природи. Землі. Рекультивація земель. Загальні вимоги до землювання» та ін. Стаття 167. Охорона земель від забруднення небезпечними речовинами
1. Господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється.
2. Нормативи гранично допустимих концентрацій небезпечних речовин у ґрунтах, а також перелік цих речовин затверджуються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у галузі охорони здоров’я та санітарного нагляду, екології та природних ресурсів.
3. Забруднені небезпечними речовинами земельні ділянки використовуються з дотриманням встановлених обмежень, вимог щодо запобігання їх небезпечному впливу на здоров’я людини та довкілля.
4. Рівень забруднення ґрунтів враховується при наданні земельних ділянок у користування, вилученні з господарського обігу та зміні характеру і режиму використання.
Вимоги даної статті Земельного кодексу України спрямовані на встановлення чіткої системи критеріїв безпечності використання земель, що опосередковується системою нормативів гранично допустимих показників (величин) можливого негативного впливу на стан земель, які носять екологічний та санітар но-гігієнічний характер. З юридичного погляду— нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК) у ґрунтах є правовим критерієм правомірності чи неправомірності діяння, пов’язаного із впливом на стан земель. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. державні санітарні гігієнічні нормативи — це обов’язкові для виконання нормативні документи, що визначають критерії безпеки та (або) нешкідливості для людини факторів навколишнього середовища і вимоги щодо забезпечення оптимальних чи допустимих умов життєдіяльності людини. Стаття 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. зазначає, що екологічні нормативи встановлюють гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів. Екологічні нормативи повинні встановлюватися з урахуванням вимог санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм, гігієнічних нормативів. Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі та рівні шкідливих фізичних впливів на нього є єдиними для всієї території України.
На сьогодні у системі нормування у сфері охорони ґрунтів залишається висока питома вага діючих ГДК, прийнятих за часів СРСР, які відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 р. та постанови Головного державного санітарного лікаря України «Про порядок дії на території України нормативних актів колишнього Радянського Союзу в галузі санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 9 березня 1995 р. № 01/035 залишаються чинними за умов, якщо вони не суперечать санітарному законодавству України, до прийняття відповідних нормативів Україною. Зокрема, до них належать: «Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах», затверджені наказом Головного санітарного лікаря СРСР від ЗО жовтня 1987 р. № 4433-87; «Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах» від ЗО жовтня 1980 р. № 2264-80; «Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах» від 1 лютого 1985 р. № 3210-85; «Орієнтовно допустимі концентрації хімічних речовин у ґрунтах (ОДК)» від 10 червня 1981 р. № 2402-81; «Оціночні показники санітарного стану ґрунтів населених місць» від 7 липня 1977 р. № 1739-77. За змістом дані нормативи являють собою табличні дані, які вміщують цифрові показники граничної допустимості тієї чи іншої речовини (наприклад, фтору, свинцю, міді, цинку, бензолу, нітратів тощо) в одиниці ґрунту (тонні чи кілограмі). Перевищення показника кваліфікується як правопорушення і тягне відповідальність у порядку і на умовах, визначених низкою нормативних актів. Це — порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затверджений Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. № 2751-ХІІ; Інструкція про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення), затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 квітня 1995 р. № 67; Інструкція про порядок накладення і стягнення штрафів за порушення санітарного законодавства, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 квітня 1995 р. № 64; Порядок застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20 липня 1995 р. № 135. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 168. Охорона ґрунтів
1. Ґрунти земельних ділянок € об’єктом особливої охорони.
2. Власники земельних ділянок та землекористувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель.
3. При здійсненні діяльності, пов’язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок та землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей.
Ґрунти — верхній родючий шар земель, який становить екологічну та економічну цінність, а отже є об’єктом особливої охорони. При здійсненні діяльності, пов’язаної зі зняттям ґрунтового покриву, власники та користувачі земельних ділянок зобов’язані отримувати спеціальний дозвіл, що визначається порядком здійснення землеустрою (статті 181—186 ЗК України).
Зняття та раціональне використання родючого шару при проведенні земляних робіт проводиться щодо земель усіх категорій. Нормативно-технічні вимоги збереження ґрунтів при проведенні земляних робіт врегульовані у ГОСТ 17.4.3.02-85 «Охорона природи. Ґрунти. Вимоги щодо охорони родючого шару ґрунту при виконанні земляних робіт».
Відповідно до вимог даного стандарту родючий шар ґрунту, знятий при будівництві лінійних споруд, меліоративних об’єктів, має бути використаний без його складування та зберігання для рекультивації порушених будівництвом земель та на суміжних малопродуктивних землях.
Доцільність зняття родючого, потенційно родючого шару ґрунту встановлюється залежно від рівня родючості ґрунтового покриву конкретного регіону, природної зони, типу ґрунтів та загальних показників якості ґрунту.
Зняття родючого та потенційно родючого шару ґрунтів здійснюється селективно. Родючий шар ґрунтів використовується для нанесення на малопродуктивні землі (землювання) та біологічної рекультивації; потенційно родючий шар використовується здебільшого тільки для біологічної рекультивації (див. коментар до ст. 166 ЗК України).
Родючий шар ґрунту, який не використаний одразу у ході земляних робіт, складується у бурти і зберігається терміном до 20 років. Під бурти відводяться непридатні для сільського господарства ділянки чи малопродуктивні угіддя, на яких виключається підтоплення, засолення, забруднення промисловими відходами та сміттям.
Визначені даною статтею правовідносини регулюються також нормами: ГОСТ 17.5.3.05-84 «Охорона природи. Рекультивація земель. Загальні вимоги до землювання»; ГОСТ 17.5.3.06-85 «Охорона природи. Землі. Вимоги до визначення норм зняття родючого шару ґрунту при виконанні земляних робіт». Глава 27. ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОГЕННО ЗАБРУДНЕНИХ ЗЕМЕЛЬ Стаття 169. Поняття техногенно забруднених земель
1. Техногенно забруднені землі — це землі, забрудненівнаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та її негативного впливу на довкілля і здоров’я людей.
2. До техногенно забруднених земель відносяться землі радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені, землі, забруднені важкими металами, іншими хімічними елементами тощо. При використанні техногенно забруднених земель враховуються особливості режиму їх використання.
3. Особливості режиму і порядку використання техногенно забруднених земель встановлюються законодавством України.
Екстенсивна урбанізація таіндустріалізація територій, неконтрольований тиск на ґрунтовий покрив спричинили глибокі зміни природних властивостей земель, трансформацію внутріпіньоґрунтових процесів, втрату ними самовідновлюваної здатності. Середньорічний обсяг технологічних викидів твердих відходів в Україні досягає 1,9 млрд т, стічних вод — куб. км, газоподібних і пилових викидів в атмосферу — понад 20 млн т. Усі ці шкідливі речовини зосереджуються і накопичуються на землях, що безпосередньо прилягають до об’єктів виробництва, розповсюджуються через воду та повітря на десятки і сотні кілометрів від джерела викиду, випадають на поверхню землі з атмосферними опадами. Кислотні дощі стали частим явищем.
Найбільшою небезпекою для навколишнього природного середовища є забруднення ґрунтів хімічними та біологічними компонентами, зокрема радіонуклідами, важкими металами, пестицидами, збудниками інфекційних та інвазійних хвороб. Через ґрунти ці забруднювачі мігрують у суміжні географічні середовища (воду, повітря), забруднюють продукти харчування. Особливо небезпечним є сумісне забруднення ґрунтів важкими металами, пестицидами та радіонуклідами.
Пункт 1 даної статті містить поняття техногенно забруднених земель, якими законодавець визнає землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та її негативного впливу на довкілля і здоров’я людей.
Сам термін «техногенний» вказує на зв’язок забруднення земель із технікою. Техніка (з грец. — майстерний, дослідний) означає сукупність засобів людської діяльності, що створюються для здійснення процесу матеріального виробництва. Матеріальне виробництво є одним із видів господарської діяльності. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. господарська діяльність — це виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт та надання послуг. Господарська діяльність негативно позначається на навколишньому природному середовищі в цілому, призводить до деградації земель та негативного впливу на здоров’я людей. Техногенна діяльність являє собою будь-яку господарську діяльність із використанням досягнень науки і техніки.
Деградація земель — це поступове погіршення, зниження або втрата їх позитивних (корисних) властивостей. Згідно з наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (нині Міністерства екології та природних ресурсів України) «Про затвердження Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства» від 27 жовтня 1997 р. землі вважаються забрудненими, якщо в їх складі виявлені кількісні або якісні зміни, що сталися в результаті господарської діяльності та інших антропогенних навантажень. Факти забруднення земель встановлюються інспекторами Державної екологічної інспекції» посадовими особами спеціально уповноважених органів інших міністерств та органів виконавчої влади, яким надані права державних інспекторів, і оформлюються протоколом про порушення законодавства з охорони навколишнього природного середовища та відповідним актом.
На охорону земель, попередження негативного техногенного впливу на них спрямовані заходи, стандартизації і нормування в сфері охорони земель і відтворення родючості грунтів (ст. 165 ЗК України). Крім того, важливе значення відіграють також норми Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 p., зокрема: ст. 31 — «Завдання стандартизації і нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища», ст. 32 — «Екологічні стандарти», ст. 33 — «Екологічні нормативи», ст. 40 — «Додержання екологічних вимог при використанні природних ресурсів», ст. 51 — «Екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об’єктів», ст. 52 — «Охорона навколишнього природного середовища при застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речовин та інших препаратів» ст. 53 — «Охорона навколишнього природного середовища від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу» ст. 54 — «Охорона навколишнього природного середовища від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення», ст. 55 — «Охорона навколишнього природного середовища від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами», ст. 56 — «Екологічна безпека транспортних засобів», ст. 57 — «Додержання вимог екологічної безпеки при проведенні наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем», ст. 58 — «Вимоги екологічної безпеки щодо військових, оборонних об’єктів та військової діяльності», ст. 59 — «Екологічні вимоги при розміщенні і розвитку населених пунктів» тощо.
Катастрофічне радіоактивне забруднення земель України, що сталося внаслідок Чорнобильської катастрофи, не має аналогів у світі ні за масштабами, ні за глибиною економічних, соціальних і екологічних наслідків.
Пунктом 2 коментованої статті визначено, що до техногенно забруднених земель належать землі радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені, землі, забруднені важкими металами, іншими хімічними елементами тощо. Аналіз цього пункту свідчить, що джерелами техногенного забруднення земель є різні види господарської діяльності людини.
Згідно зі ст. 3Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» радіаційно небезпечні землі — Де землі, на яких неможливе подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають республіканським та міжнародним допустимим рівням вмісту радіоактивних речовин, або які недоцільно використовувати з екологічних підстав.
До зазначених земель належать території зон, визначені у пунктах 1 і 2 ст. 2 вищеназваного Закону. Такими зонами є: зона відчуження — це територія, з якої проведено евакуацію населення у 1986 р., зона безумовного (обов’язкового) відселення — це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоясивучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Згідно зі ст. 4 зазначеного Закону радіоактивно забруднені землі — це землі, які потребують проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення нормальної господарської діяльності. До зазначених у цій статті земель належать території зон, визначені у пунктах 3 і 4 ст. 2 Закону. Такими зонами є:
—зона гарантованого добровільного відселення — це територія зі щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 1,0 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищувати 1,0 мЗв (0,1 бер)за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
—зона посиленого радіоекологічного контролю — це територія зі щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 1,0 до 5,0 Кі/км2, або стронцію від°.О2 до 0,15 Кі/км2, або плутонію від 0,005 до 0,01 Кі/км2 за умови, що розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів перевищує 0,5 мЗвw,05 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Додаткові критерії забрудненості ґрунту радіонуклідами можуть встановлюватися Національною комісією з радіаційного захисту населення України з наступним затвердженням Верховною Радою України.
Критерії, за якими провадиться розмежування категорій зон, встановлюються Національною комісією з радіаційного захисту населення України з наступним затвердженням Верховною Радою України.
Межі зон встановлюються та переглядаються Кабінетом Міністрів України на основі експертних висновків Національної комісії з радіаційного захисту населення України, Академії наук України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства агропромислової політики України, Міністерства екології та природних ресурсів України за поданням обласних рад і затверджуються Верховною Радою України.
Карти зазначених зон, перелік населених пунктів, віднесених до цих зон, друкуються в центральній та місцевій пресі для загального відома і зберігаються у центральних та місцевих органах влади.
До техногенно забруднених земель належать також землі, забруднені важкими металами, іншими хімічними елементами тощо. Тобто, це землі, на яких внаслідок забруднення відбулися зміни фізико-хімічного стану ґрунтів, що загрожує життю і здоров’ю людей. Антропогенне забруднення навколишнього природного середовища, а отже і земель, поділяється на декілька видів: пилове, газове, хімічне (у тому числі забруднення ґрунту агрохімікатами), ароматичне, теплове, біологічне тощо.
Надзвичайно важливе значення має законодавчо закріплена вимога при використанні техногенно забруднених земель враховувати особливості їх використання.
Застосування п. З даної статті вимагає розробки і прийняття спеціального нормативно-правового акта (закону), який би визначав порядок використання техногенно забруднених земельних ділянок.
На сьогодні чинним законодавством України врегульовано дише правовий режим радіаційно небезпечних та радіоактивно забруднених земель (статті 12—19 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»). Крім того, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р. забороняється передача у приватну власність земельних ділянок на територіях зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. До того ж згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності» від 1 серпня 2002 р. у процесі розмежування у державній власності залишаються землі зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (п. 4 «Д»).
Автор коментованої статті вважає, що особливості режиму і порядку використання техногенно забруднених земель доцільно було б визначити в Законі України «Про охорону земель». продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 170. Особливості використання техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення
1. Техногенно забруднені землі сільськогосподарськогопризначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.
2. Порядок використання техногенно забруднених земельних ділянок встановлюється законодавством України.
Згідно з п. 1 даної статті Земельного кодексу техногенно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам,правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації. Слід зазначити, що в Україні прийнято ряд нормативно-правових актів, у тому числі законів, якими встановлені вимоги до харчової продукції та продовольчої сировини. Так Закон України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23 грудня 1997 р. встановлює правові засади забезпечення якості та безпеки харчових продуктів. Згідно зі ст. 5 зазначеного Закону документами, що підтверджують належну якість та безпеку харчових продуктів, є: сертифікат відповідності, державний реєстр або висновок державної санітарно-гігієнічної експертизи, ветеринарний дозвіл для харчових продуктів та продовольчої сировини тваринного походження, карантинний дозвіл для продукції Рослинного походження. Вимоги до якості продукції встановлюються також Законом України «Про захист прав споживачів» від 15 грудня 1993 p., Положенням про порядок припинення (заборони) господарюючими суб’єктами відвантаження, реалізації (продажу) і виробництва товарів, виконання Робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам нормативних документів, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 25 січня 1995 р. Згідно з Законом України «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» від 14 січня 2000 р. продукція, яка не відповідає вимогам, установленим законодавством, підлягає вилученню з обігу.
Землі сільськогосподарського призначення, на яких неможливо одержати якісну продукцію, підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.
Положення п. 2 даної статті співвідносяться зі змістом П- З ст. 169 ЗК України, оскільки вона відсилає до законодавства України, яким установлюється порядок використання техногенно забруднених земельних ділянок. Це підтверджує думку про те, що необхідна розробка і прийняття спеціального нормативно-правового акта, яким буде визначено порядок використання зазначених земель. Глава 28. КОНСЕРВАЦІЯ ЗЕМЕЛЬ Стаття 171. Деградовані і малопродуктивні землі
1. До деградованих земель відносяться:
а) земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо.
б) земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами ґрунтами та інші.
2. До малопродуктивних земель відносяться сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське використання за призначенням є економічно неефективним.
Пункт 1 даної статті Земельного кодексу визначає, які землі належать до деградованих земель. Поняття «деградація» означає поступове погіршення, зниження або втрату позитивних якостей. Отже, деградовані землі — це земельні ділянки, поверхня яких порушена, на яких внаслідок антропогенних чи природних факторів відбуваються стійкі негативні процеси зміни стану ґрунтів.
Причиною появи деградованих земель згідно з п. 1 «а» ст. 171 ЗК України можуть бути як надзвичайні ситуації природного характеру (стихійні сили природи, зокрема землетруси, повені тощо), так і антропогенна діяльність (здійснення господарської діяльності, добування корисних копалин тощо).
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій» від 15 липня 1998 р. надзвичайні ситуації природного характеру — це небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, деградація ґрунтів чи надр, природні пожежі, зміна стану повітряного басейну, інфекційна захворюваність людей, сільськогосподарських тварин, зміна стану водних ресурсів та біосфери тощо. Зазначена постанова серед надзвичайних ситуацій природного характеру виокремлює землетруси, зсуви, карстові провалля, високі рівні води (повінь, паводки), маловоддя, а також визначає міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, відповідальні за визначення класифікаційних ознак зазначених ситуацій та інформування населення.
Згідно з п. 1 «б» ст. 171 ЗК України до деградованих земель належать також земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забруднені хімічними речовинами ґрунтами тощо.
Основні джерела забруднення ґрунтів хімічними речовинами поділяються на дві групи. До першої групи належать джерела забруднення, експлуатація яких безпосередньо не пов’язана з використанням земель: промислові підприємства, транспорт, інші господарські об’єкти, діяльність яких пов’язана з викидами забруднюючих речовин в атмосферне повітря чи скиданням їх у водні об’єкти, які в подальшому потрапляють до ґрунту. Другу групу становлять сільськогосподарські підприємства і організації (юридичні і фізичні особи), які проводять діяльність у сільському господарстві, що пов’язана із застосуванням пестицидів, агрохімікатів та інших шкідливих речовин і призводить до забруднення ґрунтів.
Малопродуктивні землі характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське використання за призначенням є економічно неефективним. Стаття 172. Консервація деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених земель
1. Консервації підлягають деградовані і малопродуктивні землі, господарське використання яких є екологічнонебезпечним та економічно неефективним. Консервації підлягають також техногенно забруднені земельні ділянки, на яких неможливо одержати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх здоров’я.
2. Консервація земель здійснюється шляхом припинення їх господарського використання на визначений термін та залуження або заліснення.
3. Консервація земель здійснюється за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на підставі договорів з власниками земельних ділянок.
4. Порядок консервації земель встановлюється законодавством України.
Пункт 1 даної статті Земельного кодексу України визначає, які землі підлягають консервації (від лат. conseratio — збереження): деградовані, малопродуктивні і техногенно забруднені. Згідно з наказом Держомзему України, Міністерства фінансів і Міністерства юстиції України «Про затвердження розмірів оплати земельно-кадастрових робіт та послуг» від 15 червня 2001 р. консервація малопродуктивних, деградованих і не придатних для сільськогосподарського виробництва земель області (району) являє собою комплекс робіт, який включає в себе: збір, систематизацію та аналіз вихідних даних щодо кількісної та якісної характеристики земельних угідь області, розробку критеріїв консервації малопродуктивних земель та деградованих угідь, визначення обсягів консервації малопродуктивних та не придатних для сільськогосподарського використання земель у розрізі адмінрайонів, виходячи з вимог оптимізації агроландшафтів, складання наукового звіту.
Згідно зі ст. 111 3K України право на земельну ділянку може бути обмежено законом чи договором шляхом встановлення умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт. До таких природоохоронних вимог слід віднести і консервацію земель. Обмеження використання земельної ділянки на період консервації підлягає державній реєстрації і діє протягом терміну, встановленого законом чи договором.
п. 2 даної статті закріплено положення про те, що консервація земель здійснюється шляхом припинення їх господарського використання на визначений термін та залуження або заліснення.
Згідно з Законом України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р. залуження і заліснення є меліоративними заходами, які спрямовані на поліпшення хімічних і фізичних властивостей ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості та формування збалансованої раціональної структури угідь Так, залуження є одним із заходів культуртехнічної меліорації земель, яка передбачає проведення впорядкування поверхні землі та підготовку її до використання для сільськогосподарських потреб. Що стосується заліснення, то це один із заходів агролісотехнічної меліорації, яка передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення докорінного поліпшення земель шляхом використання ґрунтозахисних та інших властивостей захисних лісових насаджень. З цією метою формуються такі поліфункціональні лісомеліоративні системи, як:
—площинні (протиерозійні) захисні лісонасадження, що забезпечують захист земель від ерозії шляхом заліснення ярів, крутосхилів та інших деградованих земель;
—лінійні (полезахисні) лісонасадження, що забезпечують захист земель від вітрової та водної ерозії та поліпшення ґрунтово-кліматичних умов сільськогосподарських угідь шляхом створення полезахисних і стокорегулюючих лісосмуг.
Так, Постановою Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. (розділ I) передбачено впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією територій, першочерговим залуженням та консервацією дуже еродованих та схи-лових земель, розроблення проектів землеустрою з контурно-меліоративною організацією територій, відповідно до яких виконуються роботи щодо створення захисних лісових насаджень, будівництва протиерозійних гідротехнічних споруд та забезпечується необхідна їх експлуатація.
Крім того, Законом України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» від 21 вересня 2000 р. для збільшення площі національної екологічної мережі передбачено створення лісових насаджень та полезахисних лісових смуг, залуження земель, проведення консервації деградованих і забруднених земель із наступним їх частковим залісненням.
Здійснення залуження і заліснення земель передбачено також наказом Держкомзему України «Про затвердження Рекомендації по складанню проектів роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій» від 15 травня 1992 р.
Слід зазначити, що консервація еродованої та техногенно забрудненої ріллі (способом залуження та заліснення) передбачена Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води (затверджена Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р.)-Так, згідно з даною програмою протягом 2001—2010 років залуженню та залісненню підлягають 359,62 тис. гектарів земель.
Протягом 1999—2000 pp. в Україні з ріллі було виведено 1 млн гектарів перезволожених, заболочених, засолених і солонцюватих земель та тих, що мають крутосхили більше 7 градусів з наступним їх залуженням та залісненням (постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України» від 7 грудня 1998 р. та «Про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб на 2000 рік» від 3 серпня 2000 p.).
Пункт 3 даної статті передбачає, що консервація земель здійснюється за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на підставі договорів з власниками земельних ділянок. Повноваження зазначених органів у галузі земельних відносин закріплені в ЗК України (статті 8—12, 17), а також Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».
На думку автора коментованої статті, рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо консервації земель мають бути належним чином обґрунтовані Та підкріплені необхідними матеріалами. Земельним кодексом, на жаль, перелік таких матеріалів не визначений.
Згідно з наказом Держкомзему України «Про затвердження Тимчасового положення про порядок здійснення органами Держкомзему державного контролю за використанням і охороною земель» від 25 липня 1993 р. (із змінами від 12 вересня 2001 p.) головні державні інспектори і державні інспектори з використання і охорони земель України, областей, районів у межах своєї компетенції мають право вносити до органів виконавчої влади або виконавчих органів місцевого самоврядування питання (пропозиції) про тимчасову консервацію деградованих чи забруднених земель, подальше використання яких може призвести до негативних наслідків.
Рішення про консервацію земель приймаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на основі експертного висновку. Суб’єктами екологічної експертизи є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології і природних ресурсів, його органи на місцях, створювані ними спеціалізовані установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії, а також інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях, які приймають рішення і організовують за необхідності проведення екологічної експертизи відповідно до законодавства України. Основними завданнями цієї експертизи має бути організація комплексної, науково обґрунтованої оцінки земель, які підлягають консервації, встановлення відповідності деградованих чи забруднених земель вимогам земельного та екологічного законодавства, оцінка впливу цих земель на навколишнє природне середовище тощо.
Автор коментованої статті вважає, що при вирішенні питання про консервацію земель повинна бути проведена державна екологічна експертиза, оскільки має місце реальна або ймовірна (потенційна) небезпека впливу таких земель на життя і здоров’я людей, стан навколишнього природного середовища. Здійснення державної екологічної експертизи належить до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології і природних ресурсів і його органів на місцях (відповідно до Закону України «Про екологічну експертизу» від 5 лютого 1995 р. зі змінами від 6 квітня 2000 р. та Указу Президента України «Питання Міністерства екології і природних ресурсів» від 29 травня 2000 р).
Отже, рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про консервацію земель мають прийматись на основі експертного висновку Міністерства екології і природних ресурсів чи його органів на місцях.
Одночасно має затверджуватись і план заходів щодо поновлення деградованих земель тощо з зазначенням джерел фінансування і виконавців.
Порядок консервації земель встановлюється законодавством України. На даний час спеціального нормативно-правового акта, який би визначав вищезазначений порядок, в Україні немає. Окремі елементи порядку консервації земель містяться в ряді законодавчих актів України, зокрема в Кодексі України про надра від 27 липня 1994 р. (ст. 54 «Ліквідація і консервація гірничодобувних об’єктів»), наказі Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження Порядку погодження питань ліквідації та консервації гірничодобувних об’єктів або їх ділянок» від 12 березня 1999 p., Законі України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 р. (ст. 21 «Закриття (консервація) сховищ радіоактивних відходів»), Водному кодексі України від 6 червня 1995 р. (статті 107, 108 — «Шкідлива дія вод і заходи щодо запобігання їй та усунення її наслідків», «Невідкладні заходи щодо запобігання стихійному лихові, спричиненому шкідливою дією вод, аваріям на водних об’єктах та ліквідації їх наслідків»), у законах України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р., «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р. тощо.
Однак, на думку автора коментаря, найближчим часом необхідно розробити і прийняти спеціальний нормативно-правовий акт, який би визначав порядок консервації земель (зокрема Закон України «Про охорону земель»). продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ VII. УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ Глава 29. ВСТАНОВЛЕННЯ ТА ЗМІНА МЕЖ АДМІШСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИХ УТВОРЕНЬ Стаття 173. Межі районів, сіл, селищ, міст, районів у містах
1. Межа району, села, селища, міста, району у місті —це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у містівід інших територій
2. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів.
3. Включення земельних ділянок у мережі району, села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до цього Кодексу.
Територію одного адміністративно-територіального утворення (району, села, селища, міста, району в місті) від інших територій відокремлює межа — умовна замкнена лінія на поверхні землі. Вона не тільки визначає зовнішні кордони території, але й має інше значення, яке полягає в тому, що в межах території конкретного адміністративно-територіального утворення реалізовуються повноваження компетентних органів, наприклад, органів місцевого самоврядування.
Згідно з Законом України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 р. територією є частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.
Проекти формування територій і встановлення меж адміністративно-територіальних утворень складаються з метою створення територіальних умов для самостійного вирішення органами місцевого самоврядування усіх питань місцевого життя з урахуванням інтересів населення, що проживає на відповідній території.
Необхідність встановлення меж адміністративно-територіальних утворень пов’язана з реалізацією земельної реформи в Україні. Порядок складання відповідних проектів щодо меж окремих категорій адміністративно-територіальних одиниць закріплений нормативно. Так, Технічними вказівками по складанню проектів встановлення меж сільських населених пунктів, затвердженими Держкомземом України 30 жовтня 1991 р. передбачено, що проекти встановлення меж сільських населених пунктів розробляються на підставі завдання на проектування, яке складається сільською радою одночасно для всіх сіл, розташованих на території відповідної сільської ради.
Розроблені проекти розглядаються і погоджуються сільською радою, а затверджуються районною (міською) радою. Межі сільських населених пунктів установлюються в натурі (на місцевості) на основі затверджених проектів.
Межі району, села, селища, міста, району в місті не тільки встановлюються, але й змінюються за проектами землеустрою.
Встановлення (відновлення) і зміна на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень є одним із основних завдань землеустрою.
Проекти землеустрою розробляються державними та іншими землевпорядними організаціями відповідно до техніко-економічного обґрунтування розвитку адміністративно-територіальних утворень та генеральних планів населених пунктів.
Межа адміністративно-територіального утворення не є постійною. З розвитком населених пунктів і збільшенням кількості жителів вона може змінюватися шляхом включення нових земельних ділянок до складу адміністративно-територіального утворення. Сам факт включення нових земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не припиняє права власності й права користування цими ділянками.
Правовий режим зазначених земельних ділянок може бути змінений лише у випадку їх вилучення (викупу) у відповідних суб’єктів. Тут застосовується загальний порядок вилучення (викупу) земель, встановлений Земельним кодексом. При цьому носіям земельних прав (власникам земельних ділянок і землекористувачам) відшкодовуються збитки у повному розмірі. Стаття 174. Органи, які приймають рішення провстановлення та зміну меж адміністративно-територіальних утворень
1. Рішення про встановлення і зміну меж районів і містприймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад.
2. Рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ приймаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міською радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад.
3. Рішення про встановлення і зміну меж районів у містах приймається міською радою за поданням відповідних районних у містах рад.
Адміністративно-територіальні утворення займають певну територію, межі якої встановлюються та змінюються уповноваженими органами за проектами землеустрою.
Залежно від рівня конкретного адміністративно-територіального утворення (район, місто, селище, село) рішення про встановлення та зміну меж цього утворення приймається Верховною Радою України, Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міською радою. При цьому слід зауважити, що вирішенню питання про встановлення і зміну меж відповідного адміністративно-територіального утворення передує подання до вищестоящої ради з боку Верховної Ради АР Крим, обласних Київської чи Севастопольської міської ради або районних та відповідних сільських, селищних рад.
Що стосується встановлення та зміни меж районів у містах, то відповідне рішення приймається міською радою за поданням районних у містах рад.
Слід також зазначити, що певні повноваження з цього приводу реалізують і місцеві державні адміністрації. Так, згідно зі ст. 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій у сфері земельних відносин належить, зокрема, підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст. Відповідні принципові положення з цього приводу закріплені Законом України «Про державні адміністрації».
Компетенція місцевих рад з питань встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних утворень чітко визначена відповідними статтями ЗК України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Стаття 175. Порядок встановлення і зміни межадміністративно-територіальних утворень
Межі адміністративно-територіальних утворень встановлюються в порядку та відповідно до закону.
Порядок встановлення ізміни меж адміністративно-територіальних утворень закріплений Земельним кодексом України.
Установлення та зміна таких меж здійснюється в порядку землеустрою за рахунок Державного бюджету України, бюджету АР Крим і місцевих бюджетів.
Проекти землеустрою щодо встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних утворень розглядаються і затверджуються в установленому порядку відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
У даній статті зазначено, що межі адміністративно-територіальних утворень встановлюються відповідно до закону. Проектом Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України», який знаходиться на розгляді у Верховній Раді України передбачено, що межі адміністративно-територіальних одиниць встановлюються:
1) на суші — за характерними точками і лініями рельєфу;
2) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах — відповідно до лінії меж, що проходили на місцевості до їх заповнення;
3) на залізничних і автодорожних мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), — по середині ліній цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження меж на воді;
4) за межами землекористувачів;
5) по лінії Державного кордону України тощо. Стаття 176. Посвідчення межадміністративно-територіальних утворень
1. Межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України.
2. Форма та порядок видачі державного акта України на межі адміністративно-територіального утворення встановлюються Верховною Радою України.
Документом, яким посвідчуватимуться межі адміністративно-територіальних утворень, є державний акт України. Такий документ видаватиметься відповідному адміністративно-територіальному утворенню. Він має містити повні й достовірні відомості про межі конкретної адміністративно-територіальної одиниці. Форма такого акта поки що не встановлена.
На відміну від інших державних актів, які посвідчують право власності на землю чи право постійного землекористування, державний акт України на межі адміністративно-територіального утворення буде виконувати дещо іншу роль.
Наявність такого державного акта у конкретної адміністративно-територіальної одиниці даватиме уявлення про просторові межі території цієї одиниці. По-перше, у цих межах реалізуються повноваження відповідних компетентних органів. По-друге, у межах території села, селища, міста, району в місті можуть знаходитися земельні ділянки, які перебувають у державній, приватній чи комунальній власності. Право власності на ці землі, а також на землі, надані в постійне користування, посвідчується відповідними державними актами, форми яких затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Форма державного акта України на межі адміністративно-державного утворення та порядок його видачі встановлюються Верховною Радою України. Глава 30. ПЛАНУВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ Стаття 177. Загальнодержавні програми використання та охорони земель
1. Загальнодержавні програми використання та охорони земель розробляються з метою забезпечення потреб населення і галузей економіки у землі та її раціонального використання і охорони.
2. Загальнодержавні програми використання та охорони земель розробляються відповідно до програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку України.
3. Загальнодержавні програми використання та охорони земель затверджуються Верховною Радою України.
В Україні вся діяльність щодо організації використання і охорони земель носить плановий характер. Планування раціонального землекористування є складовою частиною загальнодержавної системи планування. Так, «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затверджені Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p., містять спеціальні розділи щодовикористання та охорони земельних ресурсів. У цьому документі, зазначається, що сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування (порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, розораність земель є найвищою в світі тощо). Тобто, в Основних напрямах визначені основні заходи щодо збалансованого використання і відновлення земельних ресурсів. Зокрема те, що державна політика охорони і раціонального використання земель визначається системою правових, організаційних, економічних та інших заходів, які мають природоохоронний, ресурсозберігаючий та відтворювальний характер.
Державне планування використання та охорони земель є в Україні об’єктивною необхідністю. Воно обумовлене цілою низкою соціально-економічних факторів і, в першу чергу, особливою роллю землі в екологічній системі.
Оскільки в ст. 1 ЗК України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, то необхідність планування її раціонального використання та охорони стає нагальною.
Та обставина, що певна частина земель не перебуває у власності держави, не впливає на принцип планування використання і охорони земель. Згідно зі ст. 1 ЗК України використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Важливе значення для планування використання та охорони земель мають «Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки», схвалені Указом Президента України від 30 травня 2001 р., та розпорядження Кабінету Міністрів «Про затвердження заходів щодо реалізації Основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» України від 26 вересня 2001 р. Серед цих заходів самостійне місце посідає удосконалення механізмів державного управління земельними ресурсами. Йдеться, зокрема, про необхідність проведення інвентаризації земель населених пунктів і земель несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, установлення меж населених пунктів, завершення грошової оцінки земель тощо.
Державне планування раціонального використання і охорони земель характеризується своїми особливостями.
Завдання планування щодо використання та охорони земель полягає у забезпеченні оптимального розподілу земель між галузями виробництва і для інших народногосподарських потреб, а також максимальному збереженні земель сільськогосподарського призначення, особливо найбільш цінних сільськогосподарських угідь. Це пов’язано також із залученням до сільськогосподарського обігу не використовуваних земель і постійним підвищенням їх родючості, здійсненням протиерозійних і протисельових заходів, створенням умов для широкої рекультивації земель і всебічної охорони їх від забруднення та засмічення. Для вирішення цих завдань розроблюються загальнодержавні та регіональні програми використання та охорони земель.
Розроблення загальнодержавних програм використання та охорони земель здійснюється Кабінетом Міністрів України. До повноважень цього органу виконавчої влади у сфері земельних відносин належить також забезпечення виконання зазначених програм.
Участь у розробленні та реалізації як загальнодержавних, так і регіональних програм використання та охорони земель приймають також інші органи державної виконавчої влади.
Так, відповідні повноваження у зазначеній сфері мають Центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів (Міністерство екології та природних ресурсів); центральний орган виконавчої влади з питань земельних Ресурсів (Державний комітет України по земельних ресурсах); Рада міністрів АР Крим; місцеві державні адміністрації. Крім того, розроблені загальнодержавні програми використання та охорони земель обов’язково погоджуються з Верховною Радою АР Крим та обласними радами. Названі органи беруть участь не тільки у розробленні, а й у реалізації загальнодержавних і регіональних програм на відповідних територіях.
Розроблення таких програм має на меті забезпечення потреб населення і галузей економіки у землі та її раціонального використання і охорони. Загальнодержавні програми мають затверджуватися Верховною Радою України.
Розроблення зазначених програм здійснюється відповідно до програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку України. Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням від 26 травня 2001 р. визнав за необхідне розроблення на виконання Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2002 рік. Хоча певні програмні документи щодо використання та охорони земель уже діють. Так, 16 листопада 2000 р. Кабінет Міністрів України затвердив Комплексну програму розвитку меліорації земель і поліпшення екологічного стану зрошуваних та осушених угідь у 2001—2005 роках та прогноз до 2010 року.
З метою створення умов для раціонального використання земель, відтворення родючості ґрунтів і запровадження екологічно збалансованого землекористування розпорядженням Президента України від 7 лютого 1996 р. визнано за необхідне розроблення Національної програми охорони земель на 1996—2005 роки. Цим розпорядженням була утворена комісія з розроблення проекту програми і затверджено її персональний склад. На Кабінет Міністрів України було покладено обов’язок забезпечити фінансування проекту Національної програми охорони земель. Проте, на жаль, така програма поки що не затверджена у встановленому порядку. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 178. Регіональні програми використання та охорони земель
1. Регіональні програми використання та охорони земель розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями ізатверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим та обласними радами.
2. Програми використання та охорони земель міст Києва і Севастополя розробляються Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями та затверджуються відповідними радами.
Регіональні програми використання та охорони земель розробляються відповідно до загальнодержавних програм.
Розроблення таких програм покладено на Раду міністрів АР Крим та обласні державні адміністрації. Затвердження та участь у реалізації регіональних програм здійснюють Верховна Рада АР Крим та обласні ради.
Самостійним специфічним різновидом регіональних програм використання та охорони земель є програми використання та охорони земель міст Києва і Севастополя. Вони розробляються Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями та затверджуються відповідними радами.
Особливістю цих програм як форми територіального планування використання та охорони земель є те, що їх зміст обумовлений цільовим призначенням земель, розташованих у межах території зазначених населених пунктів. Оскільки дані землі повинні використовуватися головним чином під забудову, то ця обставина суттєво впливає і на зміст регіональної програми використання та охорони цих земель.
Законом України «Про планування і забудову територій» Установлено, що планування територій на місцевому рівні полягає у розробленні та затвердженні генеральних планів населених пунктів, схем планування територій та іншої містобудівної документації, регулюванні використання їх територій, Ухваленні та реалізації відповідних рішень про дотримання містобудівної документації.
Програми використання та охорони земель міст Києва і Севастополя повинні узгоджуватися з місцевими правилами забудови, якими встановлюється порядок вирішення питань Розташування, будівництва об’єктів, прийняття їх в експлуатацію, а також порядок здійснення контролю за містобудівною діяльністю.
На відміну від загальнодержавних програм, регіональні програми містять спеціальний розділ, присвячений підвищенню родючості ґрунтів. Вони враховують місцеві особливості й специфіку, які впливають на раціональне використання та охорону земель. Так, складовими частинами Програми розвитку земельних відносин у Харківській області на 2001-2005 роки, затвердженої рішенням Харківської обласної ради від 30 жовтня 2001 p., є підрозділи, присвячені захисту земель від водної та вітрової ерозії, дотриманню ґрутнозахисних сівозмін, упровадженню енергозберігаючих систем землеробства з контурно-меліоративною організацією території та агролісомеліоративних заходів тощо. У даній Програмі закріплені положення, які стосуються формування землеволодінь і землекористувань новостворених сільськогосподарських підприємств, ґрунтового обстеження сільськогосподарських угідь, інвентаризації земель, розмежування земель державної і комунальної власності, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо. Програма визначає також механізм реалізації певних заходів, його фінансове забезпечення та очікувані результати.
Розроблені й затверджені загальнодержавні й регіональні програми використання та охорони земель стають правовою основою для проведення уповноваженими органами відповідних програмних заходів.
Здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях — це новий різновид землевпорядних робіт.
Зазначені програми містять прогнозні розробки з питань раціональної організації території, підвищення родючості ґрунтів, захисту земель від ерозії ґрунтів тощо. Стаття 179. Природно-сільськогосподарське районування земель
1. Природно-сільськогосподарське районування земель — це поділ території з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур.
2. Природно-сільськогосподарське районування земель є основою для оцінки земель і розроблення землевпорядної документації щодо використання та охорони земель.
3. Використання та охорона сільськогосподарських угідь здійснюються відповідно до природно-сільськогосподарського районування.
4. Порядок здійснення природно-сільськогосподарського районування визначається Кабінетом Міністрів України.
У складі земель України значну питому вагу мають землі сільськогосподарського призначення — найцінніші землі.
Успішне здійснення земельної реформи в аграрному секторі нерозривно пов’язане зі специфічним напрямом планування їх використання і охорони — природно-сільськогосподарським районуванням цих земель.
Природно-сільськогосподарське районування земель — це поділ території з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур, воно надає уявлення щодо характеру конкретних земель, особливостей їх доцільного використання, продуктивності тощо.
У свій час основи сільськогосподарського районування закладалися при створенні системи загальносоюзного природно-сільськогосподарського районування. З метою врахування відмінностей природних та економічних умов було розроблене комплексне природно-сільськогосподарське районування всього земельного фонду колишнього СРСР. Воно являло собою систему поділу території країни на окремі частини з урахуванням закономірних змін природних умов, а також особливостей використання земель у народному господарстві. Системою комплексного загальносоюзного районування було виділено природно-сільськогосподарські пояси, зони, провінції тощо.
Основною одиницею природно-сільськогосподарського районування визнавалася природно-сільськогосподарська зона. Вона характеризувалася певним балансом тепла і вологи, з якими пов’язувалися головні особливості ґрунтоутворення і мінерального живлення рослин. У зоні, як правило, панували відповідні типи і підтипи ґрунтів і рослинності та застосовувалися системи заходів щодо раціонального землекористування. Кожна зона характеризувалася своїми особливостями сільськогосподарського виробництва, а також відповідним співвідношенням ріллі, кормових і лісових угідь. Зазначене районування, покладене в основу бонітування ґрунтів, використовувалося при здійснені економічної оцінки земель, а також у першому турі грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення.
На території України було виділено п’ять природно-сільськогосподарських зон та дві гірські області. За основу бралося те, що зонам притаманні кліматичні умови, які визначали характерний напрям процесів ґрунтоутворення. У свою чергу, це призводило до формування зональних типів та підтипів ґрунтів, яким відповідали певні типи сільськогосподарського виробництві та системи агротехнічних і меліоративних заходів.
У сучасних умовах при природно-сільськогосподарському районуванні враховуються також агробіологічні вимоги сільськогосподарських культур.
Матеріали природно-сільськогосподарського районування земель є основою для оцінки земель і розроблення землевпорядної документації щодо використання та охорони земель.
Природно-сільськогосподарське районування земель надає можливість швидко, економічно і водночас досить повно оцінити потенційні можливості земельних ресурсів певної території.
Відомо, що для сільськогосподарської оцінки території, тобто грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, важливим показником є саме рівень родючості ґрунтів. Слід зауважити, що на родючість ґрунтів і їх продуктивний потенціал впливає комплекс природних і економічних факторів. У свою чергу, сила і характер прояву цих факторів залежить від умов ґрунтоутворення, способу та інтенсивності використання відповідних земельних угідь, спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва, а також від ступеня здійснення природоохоронних заходів у процесі виробничої діяльності.
Агрогрунтове районування земель є основою для розроблення землевпорядної документації щодо використання та охорони земель (наприклад, проектів землеустрою сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, особистих селянських, фермерських господарств; прогнозних матеріалів, техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель; проектів створення нових землеволодінь і земле-користувань тощо).
Використання та охорона сільськогосподарських угідь здійснюється відповідно до природно-сільськогосподарського районування.
Порядок здійснення природно-сільськогосподарського районування визначається Кабінетом Міністрів України. Стаття 180. Зонування земель
1. Зонування земель здійснюється у межах населенихпунктів.
2. При зонуванні земель встановлюються вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих зон відповідно до місцевих правил забудови.
3. Зонування земель здійснюється відповідно до закону.
Специфічною формою планування використання та охорони земель є їх зонування, яке здійснюється у межах населених пунктів.
Зонування земель у межах населених пунктів нерозривно пов’язане з плануванням і забудовою територій, правове регулювання яких здійснюється Законом України «Про планування і забудову територій» та іншими нормативними актами. Зонування земель реалізується шляхом розроблення відповідного плану, який є елементом місцевих правил забудови. Такі правила є нормативно-правовим актом, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.
Згідно з Законом України «Про планування і забудову територій» місцеві правила забудови розробляються для міст Києва та Севастополя, міст обласного значення, республіканського значення АР Крим. Для інших населених пунктів такі правила розробляються і затверджуються відповідними радами. Вони мають узгоджуватися з регіональними правилами забудови.
Місцеві правила складаються з двох частин: текстової та графічної. Саме у текстовій частині місцевих правил забудови визначається перелік переважних і допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих зон. Що ж стосується графічної частини місцевих правил — плану зонування, то на ньому встановлюється поділ території населеного пункту на зони з допустимими та переважними видами використання земельних ділянок.
План зонування та перелік переважних і допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок розробляються для всієї території населеного пункту або окремої його частини.
Для кожної окремої зони згідно з державними будівельними нормами встановлюються єдині умови і обмеження забудови та іншого використання земельних ділянок, які стосуються:
—гранично допустимих поверховості будинків і споруд та щільності забудови;
—мінімальних відступів будинків і споруд для червоних ліній, ліній регулювання забудови, меж суміжних земельних ділянок;
—вимог до впорядкування доріг та під’їздів до будинків і споруд, місць паркування транспортних засобів;
— вимог до забезпечення експлуатації інженерно-транспортної інфраструктури, озеленення та впорядкування територій, утримання будинків і споруд;
— переліку обмежень використання земельних ділянок(містобудівних, інженерних, санітарно-епідеміологічних, природоохоронних, історико-культурних);
— інших вимог.
Зонування земель здійснюється відповідно до закону. Відповідний проект закону про зонування земель знаходиться на розгляді у Верховній Раді України. Глава 31. ЗЕМЛЕУСТРІЙ Стаття 181. Поняття землеустрою
Землеустрій — це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.
У земельному праві та законодавстві землеустрій розглядається як одна з функцій державного і самоврядного регулювання земельних відносин, реалізація якої спрямована на охорону землі як особливого національного багатства, раціональну організацію території, закріплення на місцевості меж земельних ділянок як однієї з ознак їх правового режиму, виготовлення документів, що посвідчують права на земельні ділянки громадян, юридичних осіб, держави, територіальнихгромад.
З правового погляду землеустрій включає в себе певну сукупність юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення, зміну, припинення прав на землю, земельних правовідносин, визначення правового режиму земельних ділянок, окремих адміністративно-територіальних утворень, об’єктів Навколишнього природного середовища. Однією з характерних особливостей здійснення землеустрою на сучасному етапі s законодавче закріплення пріоритету екологічного і ландшафтного підходів до виконання заходів, пов’язаних з проведенням землевпорядних дій, що є виправданим в умовах інтенсивного техногенного впливу на навколишнє природне се-Редовище і на зміну клімату на землі.
Землеустрій має здійснюватися комплексно з реалізацією таких функцій державного і самоврядного регулювання земельних відносин, як планування територій, ведення державного земельного кадастру, реєстрації прав на землю. Адже землеустрій не може бути проведений без наявності відповідної планувальної документації, зазначеної у Законі України «Про планування і забудову територій». Водночас планування територій на може бути завершене без проведення землевпорядних дій. Подібний взаємозв’язок землеустрою існує з державним земельним кадастром і реєстрацією прав на землю. Так, право на земельну ділянку не може бути зареєстроване у встановленому порядку, якщо не будуть виконані землевпорядні дії з відведення меж земельної ділянки в натурі, виготовлення документів, що посвідчують дане право. Без землеустрою не можна одержати повної і всебічної інформації щодо земельних ділянок для ведення державного земельного кадастру. На основі землеустрою забезпечується реалізація розподілу і перерозподілу земель як одного з основних напрямів реформування земельних відносин.
Об’єктами землеустрою є земля на території адміністративно-територіальних утворень, а також земельні ділянки суб’єктів господарювання, громадян, територіальних громад, держави. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 182. Мета землеустрою
Мета землеустрою полягає в забезпеченні раціонального використання та охорони земель, створенні сприятливого екологічного середовища та поліпшенні природних ландшафтів.
Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Стаття 182 ЗК України визначає, що землеустрій як функція державного і самоврядного регулювання земельних відносин має забезпечувати раціональне використання та охорону земель у сучасних умовах реформування відносин власності на землю і землекористування на ринкових засадах, а також створювати сприятливе природне середовище, поліпшувати природні ландшафти.
Забезпечення раціонального використання земель у процесі землеустрою передбачає здійснення комплексу заходів щодо приведення до оптимальних розмірів та структури угідь земельних ділянок громадян, юридичних осіб, створення нових землеволодінь і землекористувань, удосконалення системи організації територій існуючих суб’єктів права власності й права користування землею. У сільськогосподарському виробництві землеустрій має створювати сприятливі умови для реалізації механізмів економічного стимулювання раціонального використання земель шляхом складання планів земель кожного новоствореного сільськогосподарського підприємства з метою забезпечення умов для оперативного і перспективного планування сільськогосподарського виробництва, здійснення капіталовкладень у землю, уточнення економічної бази справляння плати за землю. У межах населених пунктів здійснення землеустрою має бути спрямоване на розмежування земель державної і комунальної власності, визначення меж прибудинкових територій на землях житлової забудови, формування резервних територій для розвитку населених пунктів, створення сприятливих умов для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій до розвитку територій, вільних економічних зон. У сфері охорони земель землеустрій має забезпечувати збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічну цінність природних і набутих якостей земель, поліпшувати природні ландшафти. Визначена у цій статті закону мета землеустрою може бути досягнута у разі виконання завдань землеустрою, передбачених у ст. 183 ЗК України. Стаття 183. Завдання землеустрою
Основними завданнями землеустрою є:
а) реалізація політики держави щодо науково обґрунтованого перерозподілу земель, формування раціональної системи землеволодінь і землекористувань з усуненням недоліків у розташуванні земель, створення екологічно сталих ландшафтів і агросистем;
б) інформаційне забезпечення правового, економічного, екологічного і містобудівного механізму регулювання земельних відносин на національному, регіональному, локальному, господарському рівнях шляхом розробки пропозицій по встановленню особливого режиму і умов використання земель;
в) встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій з особливим природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимами, меж земельних ділянок власників і землекористувачів;
г) здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях;
ґ) організація територій сільськогосподарських підприємств із створенням просторових умов, що забезпечують еколого-економічну оптимізацію використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення співвідношення і розміщення земельних угідь, системи сівозмін, сінокосо- і пасовищезмін;
д) розробка системи заходів по збереженню і поліпшенню природних ландшафтів, відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землювання) малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення і заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами і хімічними речовинами та інших видів деградації, по консервації деградованих і малопродуктивних земель, попередженню інших негативних явищ;
є) організація територій несільськогосподарських підприємств, організацій і установ з метою створення умов ефективного землекористування та обмежень і обтяжень у використанні земель.
Визначені у цій статті Земельного кодексу України завдання землеустрою передбачають виконання комплексу організаційно-правових, економічних, фінансових, технічних, картографічних, агротехнічних заходів, пов’язаних з визначенням правового режиму земель, розподілом і перерозподілом земель на етапі завершення земельної реформи в Україні, прогнозуванням використання земельного фонду нашої держави, плануванням перспективного розвитку територій на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях,створенням належної інформаційної бази для забезпечення правового, економічного, екологічного і містобудівного механізмів регулювання земельних відносин в цілому по Україні, в окремих адміністративно-територіальних утвореннях, а також в окремих землеволодіннях і землекористуваннях.
Перелік конкретних заходів, спрямованих на виконання завдань землеустрою в частині землевпорядного забезпечення земельної реформи, визначається в Указі Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» від 30 травня 2001 р. Відповідно до цього Указу землевпорядне забезпечення розподілу і перерозподілу земельного фонду України передбачає виявлення земель сільськогосподарського призначення, які не використовуються власниками та землекористувачами, і відповідно до законодавства вжиття заходів щодо їх перерозподілу; здійснення консолідації земель резервного фонду і земель запасу в межах районів з метою забезпечення ефективного їх використання шляхом передачі в оренду на конкурентних засадах; забезпечення виконання землевпорядних робіт, необхідних для проведення розмежування земель державної і комунальної власності; оптимізацію організації використання земель у межах адміністративно-територіальних одиниць.
Землевпорядне забезпечення правового режиму земель вимагає удосконалення нормативно-правової бази землевпорядкування, здійснення межування земель з установленням на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій з особливим природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимами, меж сіл, селищ та міст, меж земельних ділянок, які належать громадянам і юридичним особам; проведення організації території новостворених сільськогосподарських підприємств; розробку планів земельно-господарського устрою територій населених пунктів; складання планів обмежень використання земель; виконання робіт щодо встановлення та закріплення меж прибудинкових територій.
Землевпорядне забезпечення охорони земель вимагає проведення консервації малопродуктивних та техногенно забруднених сільськогосподарських угідь; забезпечення землевпорядного обґрунтування заходів щодо збереження і поліпшення природних ландшафтів, відновлення і підвищення родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, зсувів, заболочення, забруднення промисловими відходами і хімічними речовинами та інших видів деградації, консервації деградованих і малопродуктивних земель; здійснення диференціації використання радіоактивно забруднених сільськогосподарських угідь; поновлення робіт щодо картографування земельних угідь, ґрунтових і геоботанічних обстежень, а також проведення комплексного обстеження техногенно забруднених земель.
Даний перелік землевпорядного забезпечення земельної реформи не є вичерпним, оскільки характеризує основні завдання землеустрою, що можуть бути конкретизовані у кожному конкретному випадку на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях. Стаття 184. Зміст землеустрою
Землеустрій передбачає:
а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань;
б) розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель;
в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень;
г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;
ґ) складання проектів впорядкування існуючих земле” володінь і землекористувань та створення нових;
д) складання проектів відведення земельних ділянок;є) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок;
є) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею;
ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель;
з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов’язаної з використанням та охороною земель;
и) здійснення авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель;
і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.
Земельний кодекс України визначає не лише мету і завдання землеустрою, а й розкриває його зміст. Суть землеустрою полягає у розробці, складанні, розгляді та затвердженні землевпорядної документації, внесенні змін до неї, здійсненні авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель, проведенні топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень, розробленні іншої земелевпорядної документації, пов’язаної з використанням та охороною земель, а також проведенні державної експертизи землевпорядної документації. Землеустрій має здійснюватися з додержанням вимог, визначених у чинному ЗК України та в інших законодавчих і нормативно-правових актах.
Складання проекту передбачає визначення і обчислення площі села, підготовку експлікації земель у межах населеного пункту, виготовлення графічного креслення проекту встановлення меж сільських населених пунктів. Виготовлення технічної документації передбачає написання пояснювальної записки, підготовку графічних матеріалів та матеріалів погодження і затвердження. Перенесення проекту в натуру передбачає попередню геодезичну підготовку, відповідно до якої складається креслення меж сільських населених пунктів, після чого виконуються роботи з перенесення зазначених меж на місцевість. Відповідно до Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Держкомзему України від 4 травня 1999 р. (з наступними змінами і доповненнями) роботи зі складання державних актів на право власності й право постійного користування землею виконуються у такому порядку: підготовчі роботи, встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), складання плану земельної ділянки, заповнення бланка державного акта. Порядок проведення топографо-геодезичних і картографічних робіт визначається Законом України «Про топографо-геодезичну і картографічну Діяльність» від 23 грудня 1998 р. Установлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань визначається статтями 173—176 цього Кодексу, Законом України «Про планування і забудову територій», а також нормативно-правовими актами Держкомзему України з питань проведення робіт з видачі державних актів, проведення паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств, передачі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) членам колективних сільськогосподарських підприємств, внутрішньогосподарського землеустрою сільськогосподарських підприємств тощо. Стаття 185. Організація та порядок здійснення землеустрою
1. Землеустрій здійснюється державними та іншимиземлевпорядними організаціями за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також коштів громадян та юридичних осіб.
2. Землеустрій здійснюється відповідно до закону.
Норми цієї статті ЗК України визначають загальні засади організації, фінансування і порядку здійснення землеустрою державними та іншими землевпорядними організаціями відповідно до чинного законодавства України. Згідно з п. 2 ст. 185 ЗК України землеустрій здійснюється відповідно до закону. Однак спеціального закону щодо землеустрою поки що не прийнято. Тому суспільні відносини, що виникають у сфері землеустрою, регулюються нормами цього Кодексу та іншими законодавчими і нормативно-правовими актами.
Організацію землеустрою на національному, регіональному і місцевому рівнях мають забезпечувати органи державної влади та місцевого самоврядування згідно зі статтями 6—17 цього Кодексу, а також законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» та іншими законодавчими актами.
Безпосередньо виконання робіт, пов’язаних зі здійсненням землеустрою реалізовують підприємства, установи, організації та інші суб’єкти підприємницької діяльності в порядку» визначеному чинним законодавством України.
Відповідно до п. 58 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності» від 2000 р. проведення землевпорядних робіт підлягає ліцензуванню. Тому юридичні особи незалежно від форм власності і фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які виявляють бажання здійснювати землевпорядкування, зобов’язані одержати у встановленому порядку ліцензію — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку органів ліцензування» від 14 листопада 2000 р. ліцензії на виконання землевпорядних робіт видає Держкомзем України, який разом з Державним комітетом з питань регуляторної політики та підприємництва затверджує ліцензійні умови провадження господарської діяльності у сфері землевпорядкування.
Відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» для одержання ліцензії суб’єкт підприємницької діяльності звертається до Державного комітету України по земельних ресурсах із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії зазначаються такі дані: 1) відомості про суб’єкта господарювання — заявника: юридична особа — найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код; фізична особа — прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов’язкових платежів; 2) вид господарської діяльності (повністю або частково). До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа, а також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів країни. Держкомзем приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше десяти робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви. Підставою для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є недостовірність даних у документах, поданих заявником для отримання ліцензії, невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам.
Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження господарської діяльності. Ліцензійні умови щодо проведення землевпорядних та землеоціночних робіт затверджені спільним наказом Держпідприємництва та Держкомзему від 13 лютого 2001 р. № 28/18. Ліцензійні умови визначають перелік землевпорядних робіт, що підлягають ліцензуванню, а також кваліфікаційні, організаційні та інші вимоги до виконання таких робіт.
Відповідно до пунктів 3.2—3.7 Ліцензійних умов суб’єкт господарювання здійснює провадження господарської діяльності щодо виконання землевпорядних та землеоціночних робіт за таких умов: наявності в штаті юридичної особи (постійна робота) фахівців з однієї із зазначених спеціальностей (землевпорядкування, землевпорядкування та кадастр), які закінчили вищі навчальні заклади землевпорядного профілю зі стажем роботи за спеціальністю не менше трьох років; призначення цього фахівця в організації відповідальним за якість робіт, що ліцензуються; наявності у фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності диплома про закінчення вищого навчального закладу землевпорядного профілю за спеціальностями землевпорядкування, землевпорядкування та кадастр і стажу роботи за зазначеною спеціальністю не менше трьох років. Фах усіх спеціалістів, які виконують землевпорядні роботи, має бути підтверджений копією диплома про закінчення відповідного навчального закладу, засвідченою підписом керівника та печаткою організації. Суб’єкти господарювання, які виконують землевпорядні роботи, мають здавати проектну та технічну документацію, отриману в результаті виконання зазначених робіт, органам Держкомзем України, на які покладено функції контролю за їх виконанням та прийманням згідно з Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970, Типовим положенням про місцеві державні органи земельних ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження типових положень про місцеві державні органи земельних ресурсів» від 7 серпня 1996 р. № 930, або Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України та його структурним підрозділам на місцях у разі залучення їх Держкомземом України або його місцевими державними органами до виконання зазначених функцій. У разі виконання топографо-геодезичних і картографічних робіт — мати ліцензію Мінекоресурсів України на виконання топографо-геодезичних і картографічних робіт. Суб’єкт господарювання, що здійснює провадження господарської діяльності щодо виконання землевпорядних робіт зобов’язаний представляти результати зазначених робіт в електронному вигляді на магнітних носіях згідно з вимогами, затвердженими Держкомземом України, на виконання постанов Кабінету Міністрів Україні «Про Програму створення автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру» від 2 грудня 1997 р. № 1355 та «Про порядок ведення державного земельного кадастру» від 12 січня 1993 р. № 15. Видача ліцензій на провадження господарської діяльності з проведення землевпорядних та землеоціночних робіт здійснюється на види робіт, зазначені у заяві на отримання ліцензії відповідно до п. 2.1 Ліцензійних умов. За бажанням суб’єкта господарської діяльності після отримання ліцензії виконувати інші види робіт, зазначені у згаданому пункті, ліцензія на їх провадження видається у порядку і в строки, установлені для видачі ліцензії. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 186. Розгляд і затвердження землевпорядної документації
1.Розгляд і затвердження землевпорядної документації проводиться в такому порядку:
а) прогнозні матеріали, техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель і схеми землеустрою після погодження їх у встановленому порядку розглядаються і затверджуються відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування;
б) проекти створення нових землеволодінь і землекористувань після погодження їх у встановленому порядку розглядаються і затверджуються відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування;
в) проекти відведення земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності затверджуються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які надають і вилучають земельні ділянки;
г) проекти землеустрою сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, особистих селянських, фермерських господарств після погодження їх із сільськими, селищними, міськими радами або районними державними адміністраціями розглядаються і затверджуються власниками землі або землекористувачами;
ґ) робочі землевпорядні проекти, пов’язані з упорядкуванням, докорінним поліпшенням та охороною земель, раціональним їх використанням, розглядаються і затверджуються замовниками цих проектів.
2. Зміни до землевпорядних проектів та інших матеріалів з питань землеустрою вносяться за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або власників землі та землекористувачів, які затвердили ці проекти.
3. Прогнозні матеріали використання і охорони земель, проекти землеустрою, матеріали державного земельного кадастру, проекти з питань використання і охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічні матеріали обґрунтувань використання і охорони земель підлягають державній експертизі, яка здійснюється органом по земельних ресурсах відповідно до закону.
Завершальною стадією процесу землеустрою є розгляд і затвердження землевпорядної документації з метою її легалізації. Юридичне значення землевпорядної документації полягає в тому, що на її основі центральні органи державної влади розробляють і затверджують загальнодержавні програми використання і охорони земель, місцеві органи державної владита місцевого самоврядування приймають рішення щодо перспектив використання земель на своїй території, надають земельні ділянки у користування, передають безоплатно чи передають у власність громадянам та юридичним особам земельні ділянки із земель державної та комунальної власності, легалізують у встановленому порядку права на землю, встановлюють обмеження права власності й права користування земельними ділянками. Землевпорядна документація є основою для вирішення земельних спорів державними органами земельних ресурсів, органами місцевого самоврядування та судами, визнання прав на земельні ділянки, поділу земельних ділянок у разі розірвання шлюбу, оформлення спадщини на земельні ділянки. Враховуючи важливість землевпорядної документації для регулювання земельних відносин, у ЗК України визначається процедура її розгляду і затвердження.
Порядок розгляду і затвердження землевпорядної документації визначається нормами чинного ЗК України залежно від виду землевпорядних документів, яким має бути надана відповідна юридична сила. Розгляд і затвердження землевпорядної документації проводять центральні та місцеві органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції.
На стадії розгляду і прийняття рішення про затвердження окремі види землевпорядної документації підлягають державній експертизі. Згідно з п. З ст. 186 ЗК України така експертиза здійснюється органами земельних ресурсів відповідно до закону. В Україні поки що не прийнято спеціального закону про державну землевпорядну експертизу. Тому державна експертиза землевпорядної документації здійснюється згідно з Положенням про здійснення державної землевпорядної експертизи, затвердженим наказом Держкомзему України від 11 березня 1997 р.
Відповідно до цього Положення об’єктами державної землевпорядної експертизи є всі види передпроектних та проектних розробок (програми, техніко-економічні обґрунтування (ТЕО), схеми, проекти, надалі — проектна документація), пов’язані з регулюванням земельних відносин, проведенням землеустрою, використанням і охороною земель, веденням державного земельного кадастру та моніторингу земель.
Державна землевпорядна експертиза проводиться визначеними підрозділами або уповноваженими на те фахівцями Держкомзему України, Держкомзему АР Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів із залученням, за необхідності, вчених та фахівців інших державних органів, наукових та проектних установ.
Державна землевпорядна експертиза здійснюється шляхом розгляду проектної документації: безпосередньо фахівцями органів земельних ресурсів; експертними комісіями, спеціально створеними із спеціалістів Держкомзему України та інших міністерств і відомств для розгляду особливо складних і важливих об’єктів; проектними, науково-дослідними та іншими організаціями і фахівцями відповідного профілю з оплатою за договорами. До проведення державної землевпорядної експертизи не можуть залучатися проектні, науково-дослідні та інші організації (розробники), фахівці яких брали участь у розробці проектно-технічної документації.
Положення закріплює строки державної землевпорядної експертизи при її проведенні: для Держкомзему України — до 30 днів, для Дежкомзему АР Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів — до 20 днів. При залученні до проведення експертизи фахівців проектних, науково-дослідних та інших організацій строки визначаються договором. Державна землевпорядна експертиза проектної документації проводиться за кошти замовника.
Існують три варіанти висновків державної землевпорядної експертизи. Перший — проектна документація, розроблена згідно з вимогами земельного законодавства і чинних нормативно-технічних документів, оцінюється позитивно (погоджується). За необхідності погодження може доповнюватися певними умовами щодо додаткового опрацювання деяких питань, внесення коректив тощо, виконання яких не потребує суттєвих доробок. Другий — проектна документація, яка не повною мірою відповідає вимогам земельного законодавства і чинних нормативно-технічних документів, повертається на доопрацювання. При цьому зазначаються конкретні вимоги, відповідно до яких необхідно внести зміни і доповнення до проектної документації. Третій — якщо проектна документація не відповідає вимогам земельного законодавства і є неприйнятною щодо раціонального використання і охорони земель, вона оцінюється негативно і не погоджується. Негативна оцінка має бути всебічно обґрунтована положеннями відповідних законодавчих та нормативно-технічних документів. Висновки набувають правового статусу державної землевпорядної експертизи після затвердження їх відповідно керівництвом Держкомзему України, Держкомзему АР Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів. Висновки державної землевпорядної експертизи зберігають свою силу протягом періоду дії документації, після чого, якщо передбачені проектні рішення не реалізовані, вона підлягає повторній державній землевпорядній експертизі (за необхідності — після відповідного коригування). Глава 32. КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ ЗЕМЕЛЬ Стаття 187. Завдання контролю за використанням та охороною земель
Контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.
Дана стаття визначає мету і завдання державного контролю у відповідній сфері, акцентуючи увагу на підконтрольних об’єктах. Ними є не лише підприємства і громадяни, що здійснюють господарську діяльність, пов’язану з використанням землі. Згідно з ЗК України державному контролю підлягають усі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, що здійснюють розпорядчі функції стосовно землі, а також підприємства, установи, організації та громадяни… Державний контроль здійснюється стосовно відповідності діяльності підконтрольних об’єктів вимогам земельного законодавства, тобто всьому масиву нормативно-правових актів, що регулюють земельні відносини і включають в себе систему правових, організаційних, економічних заходів, спрямованих на раціональне використання та охорону земель. До таких актів належать: Конституція України, цей Кодекс, інші природно-ресурсні кодекси та закони (Лісовий, Водний, Про надра, закони України «Про рослинний світ», «Про природно-заповідний фонд, «Про відходи» та інші), постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази спеціально уповноважених органів виконавчої влади по земельних ресурсах та спеціально уповноважених органів з питань екології та природних ресурсів, рішення з земельних питань місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Стаття 188. Державний контроль за використанням та охороною земель
1. Державний контроль за використанням та охороноюземель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів.
2. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом.
У даній статті Земельного кодексу України конкретизуються органи, на які законом покладаються функції організації і здійснення державного контролю за використанням та охороною земель. Це спеціально уповноважені органи виконавчої влади по земельних ресурсах — з одного боку, і органи з питань екології та природних ресурсів — з іншого.
Правовою основою здійснення державного контролю органами земельних ресурсів у відповідній сфері на сьогодні є Тимчасове положення про порядок здійснення органами Державного комітету України по земельних ресурсах державного контролю за використанням та охороною земель, затверджене наказом Держкомзему від 29 липня 1993 р. № 65 (із змінами, внесеними згідно з наказом Держкомзему від 12 вересня 2001 р. № 157).
Державний контроль за використанням та охороною земель у структурі Держкомзему здійснюють управління моніторингу земель, обласні, Київське і Севастопольське міські управління земельних ресурсів та районні відділи земельних ресурсів.
Голова Держкомзему, начальники обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів одночасно є головними державними інспекторами з питань використання та охорони земель відповідно України, областей, міст Києва і Севастополя, їх заступники — заступниками головних державних інспекторів. Начальники районних відділів земельних ресурсів відповідно до посади є державними інспекторами, а їх заступники — заступниками державних інспекторів з питань використання та охорони земель районів. Фахівці Держкомзему та його органів на місцях, на яких згідно з посадовими обов’язками покладено здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, є державними інспекторами з питань використання та охорони земель відповідно України, областей, міст Києва і Севастополя та районів, перелік яких затверджується Головним державним інспектором з питань використання та охорони земель України.
Державним інспекторам з питань використання та охорони земель видаються посвідчення встановленого Держкомземом зразка.
Органи Держкомзему здійснюють державний контроль за:
1) раціональною організацією території та використанням земельних ділянок власниками землі та землекористувачами відповідно до умов їх надання;
2) поверненням самовільно зайнятих ділянок у стані, придатному для використання;
3) виконанням комплексу заходів, визначених умовами надання земельних ділянок, нормативними документами та затвердженими проектами із захисту земель від водної та вітрової ерозії, заростання бур’янами, чагарниками та дрібноліссям, підтоплення, заболочення, засолення, висушування, ущільнення та від інших процесів погіршення стану земель;
4) рекультивацією порушених земель, зніманням, використанням і збереженням родючого шару ґрунту при проведенні робіт, пов’язаних із порушенням земель, а також своєчасним приведенням цих земель до стану, придатного для використання за призначенням;
5) збереженням та експлуатацією протиерозійних гідротехнічних споруд та систем, захисних лісонасаджень, установленням і збереженням межових знаків;
6) наданням достовірних даних про наявність, стан і використання земельних угідь по державному земельному кадастру, а також інформації про наявність земель запасу;
7) проектуванням, розміщенням, будівництвом, реконструкцією, введенням у дію, експлуатацією та ліквідацією об’єктів, що негативно впливають на стан земель;
8) своєчасним і якісним виконанням комплексу необхідних заходів щодо запобігання і ліквідації псування земель, їх забруднення виробничими та іншими відходами і стічними водами, а також при добуванні корисних копалин, виконанні будівельних, геологорозвідувальних, пошукових та інших робіт.
Головні державні інспектори і державні інспектори з питань використання та охорони земель України, областей, районів у межах своєї компетенції мають право:
— безперешкодно, при пред’явленні службового посвідчення, відвідувати підприємства, установи, організації, у томучислі військові й оборонні об’єкти незалежно від форм власності і відомчої належності для перевірки додержання вимогземельного законодавства щодо використання та охорони земель;
— давати власникам землі та землекористувачам незалежно від відомчої належності обов’язкові для виконання вказівки з питань використання та охорони земель, а також щодоусунення виявлених порушень;
586
Стаття 188
— вносити на розгляд відповідних рад пропозиції про припинення права власності або права користування землею у випадках, передбачених ЗК України;
—складати протоколи та розглядати справи про адміністративні правопорушення земельного законодавства, пов’язані з порушенням правил використання земель, приховуванням або перекрученням даних земельного кадастру, самовільним відхиленням від проектів внутрішньогосподарського землеустрою, знищенням межових знаків, а також складати протоколи про адміністративні правопорушення земельного законодавства, пов’язані з псуванням і забрудненням сільськогосподарських та інших земель, самовільним зайняттям земельної ділянки, несвоєчасним поверненням тимчасово займаних земель або не приведенням їх до стану, придатного для використання за призначенням, та подавати дані протоколи адміністративним комісіям органів виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування;
—порушувати перед радами, які прийняли рішення, а також перед вищестоящими радами питання про припинення рішень рад, які суперечать чинному земельному законодавству;
—одержувати безоплатно від органів виконавчої влади, власників землі й землекористувачів дані про наявність, стані використання земельних угідь;
—залучати на умовах договору за погодженням з керівниками підприємств, установ, організацій, науково-дослідних і проектних інститутів фахівців для участі у проведенні обстеження земель;
—ставити органам виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування питання про: припинення розробки корисних копалин і торфу, проведення геологорозвідувальних, пошукових та інших робіт, якщо вони проводяться із порушенням земельного законодавства і можуть призвести до знищення, забруднення, псування родючого шару ґрунту, розвитку ерозії, засолення, заболочення й інших процесів, які знижують продуктивність земель; припинення промислового, цивільного та інших видів будівництва, експлуатації об’єктів, агротехнічних, культуртехнічних лісомеліоративних робіт, які ведуться з порушенням вимог земельного законодавства; вилучення або тимчасову консервацію деградованих чи забруднених земель, подальше використання яких може призвести до негативних наслідків або якщо іншими способами неможливо відновити родючість ґрунтів;
— брати участь у роботі комісій з прийомки в експлуатацію меліорованих і рекультивованих земель, захисних лісонасаджень, протиерозійних і гідротехнічних споруд та інших об’єктів, які споруджуються з метою підвищення родючості ґрунтів і охорони земель.
Місцеві органи Держкомзему та землевпорядні служби міст обласного підпорядкування два рази на рік складають звіт про контроль за використанням та охороною земель за встановленою формою № 5, затвердженою Мінстатом (наказ від 21 липня 1993 р. № 158), та щоквартально подають інформацію щодо контролю за усуненням порушень земельного законодавства.
Державний контроль за додержанням вимог законодавства про охорону земель здійснюється також спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів. Таким органом є Державна екологічна інспекція (Держекоінспекція) — урядовий орган державного управління, що діє у складі Мінекоресурсів і підпорядковується йому (Положення про Державну екологічну інспекцію, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. № 1520).
Серед основних завдань Держекоінспекції — здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, екологічну та радіаційну безпеку (крім об’єктів, підконтрольних Держатомрегулювання). Держекоінспекція відповідно до покладених на неї завдань організовує та здійснює державний контроль за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних, в першу чергу — земельних ресурсів центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у частині здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності й господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами; додержанням норм, правил і стандартів, виконанням вимог висновків державної екологічної експертизи у сфері використання та охорони природних, у тому числі земельних, ресурсів; додержанням вимог екологічної та радіаційної (крім майданчиків ядерних установок, об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, та уранових об’єктів) безпеки тощо. Згідно з п. 4 пп. 2 Положення про Держекоінспекцію дана організація відповідно до законодавства координує роботу структурних підрозділів центральних органів виконавчої влади, які здійснюють державний контроль у сфері регулювання земельних відносин.
Посилання п. 2 ст. 188 ЗК України до регулювання законом порядку здійснення державного контролю за використанням та охороною земель означає, що з цих питань має бути прийнятий спеціальний законодавчий акт. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 189. Самоврядний контроль за використанням та охороною земель
Самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.
Самоврядний контроль у сфері використання та охорони земель здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. (з наступними змінами). Відповідно до ст. 33 ЗК України, що визначає повноваження у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, саме до відання цих органів належить здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, а також за виконанням проектів ісхем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою. Ці повноваження є для відповідних виконавчих органів делегованими.
До відання виконавчих органів міських (за винятком міст районного значення) рад належить, зокрема, координація на відповідній території діяльності місцевих землевпорядних органів, а також спеціально уповноважених державних органів управління з охорони природи.
Повноваження районних і обласних рад у відповідній сфері регулюються статтями 43, 44 Закону. Так, відповідно до п. 1 пп. 17 статті 44 здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов’язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок, належить до повноважень районних і обласних рад, делегованих відповідним місцевим державним адміністраціям. Стаття 190. Громадський контроль за використанням та охороною земель
Громадський контроль за використанням та охороною земель здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.
Контроль за раціональним використанням та охороною земельних ресурсів є справою не тільки держави, а й громадськості. Відповідно до вимог цієї статті громадський контроль за використанням та охороною земель здійснюється громадською інспектурою, створення якої покладено на відповідні органи місцевого самоврядування, а створення правових підстав їх діяльності — на центральний орган виконавчої влади по земельних ресурсах. Інститут громадської інспектури У сфері використання та охорони земельних ресурсів перебуває у стадії формування.
Водночас громадський контроль за охороною і раціональним використанням земельних ресурсів здійснюють громадські інспектори з охорони навколишнього природного серед0″ вища, що діють на підставі статті 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та Положення про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 5 липня 1999 р. № 150. Організація та координація діяльності відповідних громадських інспекторів здійснюється органами Державної екологічної інспекції. Кожний громадський інспектор закріплений за відповідним підрозділом Державної екологічної інспекції або за державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища, сфера діяльності якого збігається з напрямом природоохоронної діяльності громадського інспектора (однією з таких сфер є охорона земельних ресурсів).
Громадськими інспекторами можуть бути громадяни України, що досягли 18 років, мають досвід природоохоронної роботи та пройшли співбесіду в органах Державної екологічної інспекції. Громадські інспектори призначаються головними державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища відповідних територій на підставі письмової заяви громадянина, письмової рекомендації організації або державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища та результатів співбесіди. Громадські інспектори отримують посвідчення встановленого зразка, які підтверджують їх повноваження і видаються терміном на один рік зі щорічним продовженням на один рік (але не більш як на трирічний термін).
Громадський інспектор діє в територіальних межах повноважень органу державного контролю, що видав та зареєстрував посвідчення. Свою роботу громадські інспектори виконують у порядку громадського доручення, без увільнення від основної роботи і без додаткової оплати праці. Громадські інспектори, які виявили порушення земельного чи екологічного законодавства та вжили належних заходів з притягнення винних до відповідальності, стимулюються територіальними органами Мінекобезпеки відповідно до Порядку стимулювання працівників та розвитку і зміцнення матеріально-технічної бази спеціально уповноважених державних органів, стимулювання громадських інспекторів у сфері охорони природи та раціонального використання природних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 701.
Громадські інспектори мають право спільно з працівниками органів державного контролю брати участь у проведенні рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами екологічного та земельного законодавства; проводити перевірки та відповідно до ст. 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення при виявленні порушень, передбачених чітко визначеними статтями цього Кодексу, складати протоколи про порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища і подавати їх відповідним екологічним чи правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності; вести роботу щодо запобігання вчиненню екологічних правопорушень; брати участь у підготовці державними органами матеріалів до суду про відшкодування збитків, заподіяних унаслідок порушення відповідного законодавства тощо.
Державний орган, що призначив громадського інспектора, має право позбавити його права виконувати роботу громадського інспектора з охорони навколишнього природного середовища (з вилученням відповідного посвідчення) у разі ненадання щорічного звіту, вчинення ним виявлених порушень законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, а також протиправних дій при виконанні роботи громадського інспектора. Глава 33. МОНІТОРИНГ ЗЕМЕЛЬ Стаття 191. Призначення моніторингу земель
1. Моніторинг земель — це система спостереження застаном земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.
2. У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки.
3. Моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля.
4. Залежно від цілей, спостережень і охоплення територій моніторинг земель може бути національним, регіональним і локальним.
5. Ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань екології та природних ресурсів.
6. Порядок проведення моніторингу земель встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Моніторинг природних ресурсів, у тому числі земельних, — це система спостережень за їх станом і динамікою змін. Моніторинг земельного фонду включає в себе ряд послідовних етапів: збирання, обробки, передачі, збереження та аналізу інформації про стан ґрунтів, прогнозування його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.
Моніторинг земельних ресурсів здійснюється на підставі ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 95 ЗК України, а також Положення про державну систему моніторингу довкілля, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. № 391 і Положення про моніторинг земель, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 6612.
Даючи визначення моніторингу земель, ЗК України спеціально виділяє в його змісті елемент радіаційного моніторингу: «у тому числі земель, розташованих у зонах радіоактивного забруднення, з метою своєчасного виявлення його змін, їх оцінки, відвернення й ліквідації наслідків негативних процесів». Такий акцент у визначенні так само, як у структурі відповідної діяльності, пов’язаний зі специфікою українських земель, значна частина яких зазнала радіоактивного впливу внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Об’єктом моніторингу земель є весь земельний фонд незалежно від форм власності на землю.
Залежно від масштабів поширення, охоплення територій розрізняють моніторинг:
— глобальний — пов’язаний з міжнародними науково-технічними програмами;
— національний — що охоплює всю територію України;
—регіональний — на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов;
—локальний — на територіях нижче регіонального рівня, до територій окремих земельних ділянок і елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів.
Залежно від терміну та періодичності проведення спостережень останні поділяються на: базові (вихідні, що фіксують стан об’єкта спостережень на момент початку ведення моніторингу земель); періодичні (через рік і більше); оперативні (фіксують поточні зміни).
Змістом моніторингу земель є здійснення систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження, вишукування), виявлення змін, а також оцінки:
— стану використання угідь, полів, ділянок;
—процесів, пов’язаних зі змінами родючості ґрунтів (розвиток водної та вітрової ерозії, втрата гумусу, погіршення структури ґрунту, заболочення і засолення), заростання сільськогосподарських угідь, забруднення земель пестицидами, важкими металами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами;
—стану берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідротехнічних споруд; процесів, пов’язаних з утворенням ярів, зсувів, сельовими потоками, землетрусами, карстовими, кріогенними та іншими явищами;
—стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об’єктами, очисними спорудами, гноєсховищами, складами паливно-мастильних матеріалів, добрив, стоянками автотранспорту, захороненням токсичних промислових відходів і радіоактивних матеріалів, а також іншими промисловими об’єктами.
Здійснення моніторингу земель забезпечує Держкомзем за участю Міністерства екології та природних ресурсів України, Міністерства аграрної політики України, Української академії аграрних наук, Національного космічного агентства України та інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади.
Інформація, одержана під час спостережень за станом земельного фонду, узагальнюється за районами, містами, областями, АР Крим, а також за окремими природними комплексами і передається в пункти збору автоматизованої інформаційної системи обласних, Київського і Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів і Комітету по земельних ресурсах і земельній реформі АР Крим.
За результатами оцінки стану земельного фонду складаються доповіді, прогнози та рекомендації, що подаються до місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Держкомзему для вжиття заходів з метою відвернення і ліквідації наслідків негативних процесів. Стаття 192. Завдання моніторингу земель
Основним завданням моніторингу земель є прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок з метою запобігання або усунення дії негативних процесів.
За результатами оцінки стану земельного фонду складаються прогнози еколого-економічних наслідків деградації земельних ресурсів, що визнані основним завданням моніторингу земель. Прогнози є основою доповідей, рекомендацій та інших документів, які є підставою для прийняття управлінських рішень щодо відвернення чи ліквідації можливої деградації земель.
При цьому прогноз щодо наслідків деградації ґрунтів сільськогосподарського використання (радіологічні, агрохімічні та токсикологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів) здійснює Міністерство аграрної політики України; ґрунтів земель лісового фонду (радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів), лісової рослинності (пошкодження біотичними та абіотичними чинниками, біомаса, біорізноманіття, радіологічні визначення, вміст забруднюючих речовин) — Державний комітет лісового господарства України; проявів ерозійних та інших екзогенних процесів, просторового забруднення ґрунтів і ландшафтів об’єктами промислового і сільськогосподарського виробництва — Державний комітет України по земельних ресурсах. Ці самі органи (кожен у своїй частині) в межах єдиної системи державного моніторингу довкілля мають надавати інформацію про стан земельного фонду, структуру землекористування, трансформацію земель, заходи щодо запобігання негативним процесам і ліквідації їх наслідків. На базі прогнозів приймаються рішення у сфері охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Відповідна прогнозна інформація надається цим органам безкоштовно відповідно до затверджених регламентів інформаційного обслуговування користувачів системи моніторингу та її складових частин. продолжение
–PAGE_BREAK–Глава 34. ДЕРЖАВНИЙ ЗЕМЕЛЬНИЙ КАДАСТР Стаття 193. Визначення державного земельного кадастру
1. Державний земельний кадастр — це єдина державнасистема земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику»розподіл серед власників землі та землекористувачів.
2. Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів.
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є особливим національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. З метою забезпечення раціонального використання і охорони земель чинний ЗК України покладає наоргани державної влади та місцевого самоврядування обов’язки щодо ведення державного земельного кадастру. Тому в земельному праві державний земельний кадастр розглядається Як одна з функцій державного і самоврядного управління у сфері раціонального використання та охорони земель, а також регулювання земельних відносин. Правова природа державного земельного кадастру полягає в тому, що такий кадастр має здійснюватися лише державою в особі її органів чи органів місцевого самоврядування в порядку, передбаченому законодавством України. Це означає, що для практики правового регулювання земельних відносин юридичне значення можуть мати лише дані державного земельного кадастру.
Закріплене у нормі цієї статті визначення поняття державного земельного кадастру як єдиної державної системи земельно-кадастрових робіт не зовсім точно відображає суть та основні ознаки земельного кадастру як правового явища і юридичної категорії. Адже будь-яка норма, що міститься у законі чи іншому нормативно-правовому акті, спрямована на регулювання суспільних відносин, що виникають між суб’єктами з приводу того чи іншого об’єкта.
З огляду на такий загальнотеоретичний підхід до правового розуміння суті й значення тих чи інших суспільних явищ державний земельний кадастр слід розглядати крізь призму правовідносин, що виникають між відповідними суб’єктами у сфері земельно-кадастрової діяльності, пов’язаної з одержанням, обробкою, збереженням і використанням інформації про природний, господарський і правовий стан землі як об’єкта права власності Українського народу і особливого національного надбання, що перебуває під особливою охороною держави.
У структурі земельно-кадастрових правовідносин важливе значення для нормотворчої і правозастосовчої практики має правильне визначення об’єкта таких правовідносин, оскільки в економічній та юридичній науці з цього питання існують Різні підходи. Зокрема, в науковій літературі висловлюються Думки про те, що об’єктом державного земельного кадастру є земля і земельні ділянки. Однак аналіз змісту чинного ЗК України дозволяє стверджувати, що об’єктом таких правовідносин є документована інформація про природний, економічний, правовий режим землі й земельних ділянок у межах території України, що використовуються як просторовий операційний базис для місць розселення людей і об’єктів виробничої діяльності, головний засіб виробництва у сільському та лісовому господарстві, як основа навколишнього природного середовища. Таким чином, є всі підстави говорити про існування самостійного виду земельно-кадастрових інформаційних правовідносин у системі земельно-інформаційних суспільних відносин, що регулюються нормами права. Тому ведення державного земельного кадастру має забезпечуватися не лише нормами земельного законодавства, а й нормами чинного інформаційного законодавства України.
Суб’єктами земельно-кадастрових інформаційних правовідносин є центральні та місцеві органи державної влади та місцевого самоврядування, до компетенції яких належить визначення правових засад ведення державного земельного кадастру, проведення земельно-кадастрових робіт, збір і використання даних державного земельного кадастру для регулювання земельних відносин. Крім того, суб’єктами зазначених правовідносин є також фізичні та юридичні особи, які беруть участь у формуванні кадастрової інформації, її обробці і використанні.
Зміст земельно-кадастрових інформаційних правовідносин складають права і обов’язки зазначених суб’єктів у процесі здійснення земельно-кадастрової діяльності. На основі аналізу норм Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (з наступними змінами та доповненнями) можна визначити поняття земельно-кадастрової діяльності як сукупність дій, спрямованих на одержання, використання, поширення та зберігання інформації про об’єкти кадастрового обліку (кадастрові облікові одиниці) з метою задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави у кадастровій інформації. Відповідно до статті 193 ЗК України державний земельний кадастр має включати в себе систематизоване зведення документованих відомостей про місце розташування та правовий режим цих земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. У державному земельному кадастрі міститься також інформація про суб’єктів права на земельні ділянки. Документом у земельно-кадастрових інформаційних відносинах визнається передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. Опис та індивідуалізація кожної земельної ділянки дозволяє виокремити одну земельну ділянку серед інших, здійснити її якісну та економічну оцінку, присвоїти кожній земельній ділянці кадастровий номер. Враховуючи особливості землі як об’єкта права, ЗК України закріплює норму, відповідно до якої дані державного земельного кадастру є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів. Стаття 194. Призначення державного земельного кадастру
Призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою.
Стаття 194 ЗК України визначає загальні засади реалізації суб’єктивного права на одержання земельно-кадастрової інформації, коло суб’єктів, які можуть одержати таку інформацію, а також мету використання даних державного земельного кадастру. Порядок одержання, використання, поширення Даних державного земельного кадастру регулюється також законодавчими та іншими нормативно-правовими актами у сфері інформації.
Відповідно до Конституції України, ст. 9 Закону України «Про інформацію» всі громадяни України, юридичні особи і Державні органи мають право на інформацію, що передбачає Можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. У чинному інформаційному законодавстві визначаються також гарантії реалізації права на інформацію, у тому числі й на земель но-кадастрову. Серед таких гарантій слід назвати вільний доступ суб’єктів земельно-кадастрових інформаційних відносин до об’єктів кадастрового обліку, а також здійснення державного контролю за додержанням законодавства у цій сфері, відповідальність за порушення законодавства щодо реалізації права на земельно-кадастрову інформацію. У випадках, передбачених законодавством України, право вільного доступу до об’єктів земельно-кадастрового обліку може бути обмежене шляхом встановлення режиму доступу до інформації, тобто передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. За режимом доступу земельно-кадастрова інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. При цьому держава Здійснює контроль за режимом доступу до інформації (конфіденційної і таємної).
Юридичне значення державного земельного кадастру обумовлене тим, що він є інформаційною основою, необхідною для вирішення питань щодо поділу земель на категорії, набуття і реалізації громадянами, юридичними особами, державою, територіальними громадами прав на земельні ділянки, визначення і зміни цільового призначення земельних ділянок, забезпечення цивільно-правового обігу земельних ділянок у ринкових умовах, встановлення обмежень прав на земельні ділянки, виконання заходів з охорони земель, встановлення обґрунтованої плати за землю, здійснення державного контролю за використанням земель, захисту прав на землю суб’єктів земельних правовідносин.
ЗК України не містить будь-яких приписів щодо обов’язковості використання даних земельного кадастру при вирішенні питань, пов’язаних з регулюванням земельних відносин, за винятком державної реєстрації прав на земельні ділянки. Тому за необхідності використання земельно-кадастрової інформації остання може надаватися на основі інформаційних запитів органів державної влади чи місцевого самоврядування, а також зацікавлених громадян, юридичних осіб. У запиті має зазначатися прізвище, ім’я та по батькові запитувача, документ, письмова або усна інформація, що його цікавить, та адреса, за якою він бажає одержати відповідь. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про інформацію» термін вивчення запиту щодо можливості його задоволення не має перевищувати десять календарних днів. Протягом зазначеного терміну органи державної влади, що здійснюють земельно-кадастровий облік, письмово доводять до відома запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення. Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом. Аналогічний термін розгляду встановлюється і щодо запиту про надання письмової інформації. Відмова у задоволенні запиту доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. Відмову або відстрочку задоволення запиту може бути оскаржено до органу вищого рівня. Якщо на скаргу, подану до органу вищого рівня, дається негативна відповідь, запитувач має право оскаржити цю відмову до суду. Стаття 195. Завдання ведення державного земельного кадастру
Основними завданнями ведення державного земельного кадастру є:
а) забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки;
б) застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок;
в) запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.
Стаття 195 ЗК України визначає три основні завдання, які виконуються суб’єктами земельно-кадастрових інформаційних відносин у процесі одержання, використання, поширення та зберігання документованих відомостей про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою.
Реалізація зазначених у цій статті завдань ведення державного земельного кадастру має базуватися на правових принципах інформаційних відносин, до яких законодавство України у сфері інформації відносить гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свободу її обміну, об’єктивність, вірогідність інформації, повноту і точність інформації, законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Зміст кожного із зазначених у коментованій статті завдання ведення державного земельного кадастру конкретизується у законодавчих та інших нормативно-правових актах, які прийняті або ж мають бути прийняті у майбутньому. Так, в Указі Президента України «Про Основні напрями земельної реформи на 2001—2005 роки» від ЗО травня 2001 р. визначається здійснення заходів щодо удосконалення ведення державного земельного кадастру. Зокрема, у процесі реалізації Основних напрямів земельної реформи передбачається створення нормативно-правової бази, поліпшення порядку ведення державного земельного кадастру в адміністративно-територіальних одиницях, запровадження в містах та інших населених пунктах єдиної системи ідентифікації земельних ділянок, спрощення порядку одержання громадянами і юридичними особами кадастрової інформації, встановлення механізмів оплати послуг з надання такої інформації, розроблення і пробація системи передачі кадастрових даних на основі єдиних стандартів, форматів обміну даними, класифікаторів і технологічних процедур, а також системи захисту інформації від несанкціонованого доступу. Стаття 196. Складові частини державного земельного кадастру
Державний земельний кадастр включає:
а) кадастрове зонування;
б) кадастрові зйомки;
в) бонітування ґрунтів;
г) економічну оцінку земель;
ґ) грошову оцінку земельних ділянок;
д) державну реєстрацію земельних ділянок;
є)облік кількості та якості земель.
Стаття 196 ЗК України визначає основні види земельно-кадастрової діяльності суб’єктів земельно-кадастрових правовідносин, спрямованої на створення відповідно до чинного законодавства України документованої кадастрової інформації. Перелік складових частин державного земельного кадастру є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню, оскільки закріплюється у нормі закону без будь-яких приписів щодо можливого звуження чи розширення видів земельно-кадастрової діяльності. Зміст кожного із зазначених видів земельно-кадастрової діяльності визначається в інших статтях цього Кодексу (див. коментар до статей 197—203). Крім норм чинного ЗК України, правове регулювання суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією складових державного земельного кадастру, здійснюється також нормами чинного законодавства України у сфері планування і забудови території, геодезії і картографії, екології, земельно-оціночної діяльності тощо. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 197. Кадастрове зонування
Кадастрове зонування включає встановлення:
а) місця розташування обмежень щодо використання земель;
б) меж кадастрових зон та кварталів;
в) меж оціночних районів та зон;
г) кадастрових номерів (території адміністративно-територіальної одиниці).
Кадастрове зонування є одним із видів земельно-кадастрової діяльності суб’єктів земельно-кадастрових правовідносин. У ЗК України поняття і зміст кадастрового зонування як одного з видів кадастрової діяльності закріплюється і розкривається вперше. У правовому значенні кадастрове зонування є окремим видом земельно-кадастрових правовідносин, що виникають у процесі одержання, поширення, використання документально оформленої інформації про місця розташування визначених відповідно до ст. 110 ЗК України обмежень щодо використання земель, меж кадастрових зон та кварталів, меж оціночних районів та зон, кадастрових номерів (території адміністративно-територіальної одиниці). Об’єктом таких правовідносин є земельно-кадастрова документована інформація щодо встановлених кадастрових облікових одиниць.
У ЗК України не дається визначення поняття кадастрової облікової одиниці. Передбачається, що визначення цього поняття буде здійснене у Законі України «Про державний земельний кадастр», прийняття якого планується. Відсутність законодавчого закріплення поняття кожної зі складових кадастрового зонування створює перешкоди у формуванні автоматизованої системи державного земельного кадастру. Тому Держкомзем України 16 лютого 1998 р. видав Тимчасові методичні вказівки щодо присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам для ведення державного земельного кадастру, в яких визначається поняття, види та загальна характеристика кадастрової облікової одиниці.
Згідно з названими Методичними вказівками кадастрова облікова одиниця — це земельна ділянка, кадастровий квартал, кадастрова зона, адміністративно-територіальна одиниця. Аналіз змісту норми цієї статті чинного ЗК України дозволяє дійти висновку, що до кадастрових облікових одиниць мають бути віднесені також обмеження використання земель, а також оціночні райони і зони. У земельно-кадастрових правовідносинах земельна ділянка розглядається як частина земної поверхні, яка має фіксовані геометричні та юридичні межі і є базовою одиницею кадастрового реєстру земель.
Складовою частиною кадастрового зонування є встановлення меж кадастрових зон і кварталів. Відповідно до Методичних вказівок від 16 лютого 1998 р. кадастрова зона — це сукупність (об’єднання) земельних ділянок, які знаходяться за межами населених пунктів та території сільської (селищної) ради, або об’єднання кадастрових кварталів у населених пунктах. Кадастровий квартал — це компактне об’єднання земельних ділянок у населеному пункті, обмежене інженерними спорудами або природними межами.
На виконання постанови Кабінету Міністрів України «Про Програму створення автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру» від 2 грудня 1997 р. в Україні запроваджується єдина система кадастрової нумерації земельних ділянок з метою забезпечення створення і функціонування автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру, можливостей ефективної обробки і управління інформацією у відповідній інформаційній системі, підтримки зв’язку з іншими галузевими кадастрами та інформаційними системами. Кадастровий номер — унікальний на території України номер, який присвоюється при визначенні технічних, економічних характеристик та юридичного статусу земельної ділянки в процесі землеустрою. Кадастровий номер земельної ділянки є постійним протягом всього періоду існування конкретної земельної ділянки, підтримує механізм обігу земельних ділянок, а також містить в собі додаткову інформацію географічного місця розташування земельної ділянки в межах адміністративно-територіального устрою. Постійність кадастрового номеру зумовлена тим, що при переході чи зміні обсягу прав на земельні ділянки номер ділянки не змінюється. Водночас при поділі земельної ділянки чи виділенні частини земельної ділянки, об’єднанні земельних Ділянок, або інших діях, пов’язаних зі зміною меж земельних Ділянок, нові ділянки стають самостійними кадастровими обліковими одиницями, яким після їх формування в порядку землеустрою присвоюються нові кадастрові номери. При проведенні операцій із земельними ділянками попередні кадастрові номери земельних ділянок зберігаються у черговому кадастровому плані та в архіві.
Відповідно до ЗК України кадастрове зонування передбачає встановлення меж оціночних зон і районів, не розкриваючи суті цих понять. Правову основу для визначення зазначених одиниць кадастрового обліку складають постанови Кабінету Міністрів України щодо методики проведення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, а також земель несільськогосподарського призначення (див. коментар до ст. 201 ЗК України). Виділення оціночних зон і районів є обов’язковою умовою проведення грошової оцінки земельних ділянок. Земельнооціночні зони і райони являють собою територіально і функціонально визначені утворення, в межах яких здійснюється оцінка споживчих властивостей земель сільськогосподарського призначення і населених пунктів. Кількість оціночних зон і районів залежить від розміру населеного пункту, структури виробничого потенціалу, адміністративного статусу та інших факторів. Оціночні райони виділяються у встановлених межах населених пунктів і розділяються між собою магістралями загальноміського та районного рівнів, межею полоси відводу залізниці, природними рубежами (річки, струмки, канали тощо), в окремих випадках — межами ділянок виробничих підприємств.
Результати кадастрового зонування мають відтворюватися у відповідних документах — в індексній кадастровій карті та черговому кадастровому плані. Визначення цих документів та порядок їх складання містять Тимчасові методичні вказівки щодо присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам для ведення державного земельного кадастру від 16 лютого 1998 р. Індексна кадастрова карта — це спеціальна карта (план) розміщення кадастрових облікових одиниць у межах адміністративно-територіальних утворень, яка містить межі облікових одиниць, їх нумерацію. Черговий кадастровий план — спеціальний план, створений у державній системі координат, на якому визначені межі земельних ділянок, їх площі та кадастрові номери, а також інша необхідна інформація. У чергових кадастрових планах інформація про земельні ділянки закріплюється у графічному і цифровому вигляді. Стаття 198. Кадастрові зйомки
1. Кадастрові зйомки — це комплекс робіт, виконуванихдля визначення та відновлення меж земельних ділянок.
2. Кадастрова зйомка включає:
а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки;
б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами;
в) відновлення меж земельної ділянки на місцевості;
г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі;
ґ) виготовлення кадастрового плану.
Складовою частиною державного земельного кадастру, а також одним із видів земельно-кадастрової діяльності, є кадастрові зйомки, поняття і зміст яких розкривається у цій статті ЗК України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Відповідно до Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» від 23 грудня 1998 р. кадастрові зйомки — це комплекс робіт, спрямованих на вивчення необхідних топографічних елементів місцевості щодо пунктів геодезичної мережі (зокрема, меж землеволодінь з їх найменуваннями, кількісними та якісними показниками) і нанесення їх на планшет для створення планів (карт), Що служать основою для різних кадастрів. Оскільки дане визначення кадастрової зйомки є загальним, то у ст. 198 ЗК України це поняття конкретизується у контексті ведення державного земельного кадастру. Зокрема, кадастрові зйомки визначаються як комплекс робіт, що мають бути виконані Для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Перелік таких робіт передбачений у п. 2 коментованої статті.
Геодезичне встановлення меж земельної ділянки передбачає виконання у встановленому чинним законодавством порядку комплексу топографо-геодезичних і картографічних робіт, пов’язаних з визначенням меж такої ділянки відносно геодезичних пунктів, тобто закріплених точок земної поверхні, положення яких визначено у загальній системі геодезичних координат і висот, прийнятої для України. Геодезичне встановлення меж земельної ділянки здійснюють юридичні й фізичні особи, які одержали у встановленому законом порядку ліцензію на проведення геодезичних і картографічних робіт. Відповідно до ст. 14 Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» спеціальні дозволи (ліцензії) на виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт видаються суб’єктам підприємницької діяльності, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для виконання топографо-геодезичних і картографічних робіт. Спеціальні дозволи (ліцензії) на виконання топографо-геодезичних і картографічних робіт видаються Головним управлінням геодезії, картографії та кадастру Міністерства екології та природних ресурсів у порядку, встановленому законодавством.
Закріплений у коментованій статті зміст кадастрової зйомки не слід ототожнювати із встановленням, зміною, відновленням меж земельної ділянки чи її частини, визначених в порядку землеустрою обмежень прав на земельну ділянку. Адже кадастрова зйомка передбачає виконання зазначених у законі робіт для одержання інформації про межі земельних ділянок чи визначених обмежень та документоване закріплення такої інформації шляхом нанесення їх на планшет для створення планів (карт), які використовуються для різних кадастрів. Інформація, що закріплюється у документах кадастрової зйомки, є основою для проведення землевпорядних робіт. Виконання робіт, пов’язаних із встановленням, відновленням меж земельних ділянок, їх частини, обмежень на земельні ділянки в порядку землеустрою передбачає закріплення на місцевості межовими знаками меж земельної ділянки чи її частини та складання відповідного акта. Закріплення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) є одним із юридичних фактів у юридичному складі набуття прав на земельні ділянки. Проведення кадастрової зйомки не впливає на правовий режим земельної ділянки, оскільки кадастрова зйомка не є юридичним фактом, на підставі якого виникають, змінюються чи припиняються земельні правовідносини. Кадастрова зйомка створює лише інформаційну базу для її використання у процесі набуття чи реалізації суб’єктивних прав на земельні ділянки громадянами та юридичними особами, державою і територіальними громадами. Якщо кадастрову зйомку здійснюють державні органи геодезії і картографії чи ліцензовані юридичні та фізичні особи, то встановлення чи зміна меж земельних ділянок у порядку землеустрою здійснюють державні органи земельних ресурсів, а також громадяни і юридичні особи, які мають ліцензію на проведення землевпорядних робіт. Стаття 199. Бонітування ґрунтів
1. Бонітування ґрунтів — це порівняльна оцінка якостіґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природнокліматичних умовах.
2. Бонітування ґрунтів проводиться за 100-бальноюшкалою. Вищим балом оцінюються ґрунти з кращими властивостями, які мають найбільшу природну продуктивність.
Стаття 199 ЗК України визначає правову природу та юридичне значення бонітування ґрунтів як одного з видів земельно-кадастрової діяльності й складової частини державного земельного кадастру. У правовому розумінні бонітування ґрунтів являє собою врегульований нормами земельного, інформаційного та інших галузей законодавства України окремий вид суспільних відносин, що виникають у процесі одержання, обробки, поширення, використання і зберігання інформації про якісний стан ґрунтів у різних природно-кліматичних зонах. Об’єктом таких правовідносин є інформація про основні природні властивості ґрунтів залежно від того, у якій природно-кліматичній зоні вони знаходяться (степ, лісостеп, Полісся, Карпати, Крим). При цьому ЗК України вказує не на всі природні властивості ґрунту, а лише ті, які мають сталий характер та суттєво впливають наврожайність сільськогосподарських культур. Водночас у законодавстві України не розкривається суть таких оціночних понять, як «сталий характер» та «суттєвий вплив на врожайність сільськогосподарських культур». Тому можна сказати, що бонітування ґрунтів як складова частина державного земельного кадастру дозволяє одержувати і використовувати відносну інформацію про переваги якісного стану одного ґрунту над іншим. ЗК України закріплює порівняльний метод визначення переваг одного ґрунту чи групи ґрунтів над іншими в тій чи іншій природно-кліматичній зоні за 100-бальною шкалою, що являє собою систему цифрових даних показників природних властивостей ґрунтів з найбільшою продуктивністю. Суб’єктами правовідносин, що виникають у процесі бонітування ґрунтів, є органи державної влади та місцевого самоврядування, юридичні й фізичні особи, які у встановленому порядку мають право на створення, одержання, використання інформації про якість ґрунтів з метою регулювання земельних, аграрних, екологічних відносин, забезпечення раціонального використання і охорони земель.
Юридичне значення бонітування ґрунтів полягає в тому, що інформація про якісний стан ґрунтів певної природно-кліматичної зони є вихідною для проведення економічної та грошової оцінки земельних ділянок, для проведення розрахунків відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також збитків, заподіяних вилученням (викупом) земельних ділянок для суспільних потреб. Особливого значення дані про бонітет ґрунтів набувають у сучасних умовах, коли змінюються організаційно-правові форми господарювання у сільському господарстві, коли впроваджуються цивільно-правові методи регулювання орендно-земельних правовідносин, коли земельні ділянки сільськогосподарського призначення залучаються поступово до цивільно-правовий обігу. Використання інформації про якісний стан ґрунтів є необхідною для захисту прав і законних інтересів орендарів і орендодавців земельних ділянок, власників земельних ділянок. Бонітування ґрунтів є основою для розробки комплексу заходів, пов’язаних з охороною земель сільськогосподарського призначення. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 200. Економічна оцінка земель
1. Економічна оцінка земель — це оцінка землі як природного ресурсу і засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та як просторового базису в суспільномувиробництві за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі.
2. Економічна оцінка земель різного призначення проводиться для порівняльного аналізу ефективності їх використання. Дані економічної оцінки земель є основою грошової оцінки земельної ділянки різного цільового призначення.
3. Економічна оцінка земель визначається в умовних кадастрових гектарах або у грошовому виразі.
Складовою частиною державного земельного кадастру є економічна оцінка земель. Законодавче закріплення економічної оцінки земель вказує на те, що правові норми цієї статті спрямовані на регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі одержання, обробки, збереження, поширення і використання у встановленому законодавством України порядку за визначеними показниками інформації про землю як природний ресурс, засіб виробництва у сільському і лісовому господарстві, а також як просторового базису в суспільному виробництві. Відповідно до п. 1 коментованої статті основними показниками, за якими проводиться економічна оцінка земель, є продуктивність земель, ефективність їх використання та доходність з одиниці площі. Економічна оцінка земель як вид земельно-кадастрової діяльності має спільні ознаки з бонітуванням ґрунтів у частині визначення продуктивності сільськогосподарських угідь. Водночас аналіз норм ст. 199 ЗК України і коментованої статті показує, що економічна оцінка містить відомості не лише про природні властивості землі, а й Дані економічного характеру щодо ефективності використання земель, рівня доходу з певної площі, які в свою чергу залежать від місця знаходження земельної ділянки, від ринків збуту продукції, екологічного стану території чи регіону, транспортних сполучень тощо. Кадастрова інформація про продуктивність земель, ефективність їх використання та доходність з одиниці площі визначається в умовних кадастрових гектарах або у грошовому вираженні.
Юридичне значення економічної оцінки полягає в тому, що проведення такої оцінки поширюється на всі категорії земель. При цьому проведення економічної оцінки не змінює правового режиму земельних ділянок, не тягне за собою виникнення, зміну чи припинення земельних правовідносин. Дані економічної оцінки земель є основою грошової оцінки земельних ділянок різного цільового призначення. Порядок використання даних економічної оцінки земель, як і даних інших складових державного земельного кадастру регулюється нормами чинного законодавства про інформацію. Стаття 201. Грошова оцінка земельних ділянок
1. Грошова оцінка земельних ділянок визначається нарентній основі.
2. Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною.
3. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо.
4. Експертна грошова оцінка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.
5. Грошова оцінка земельних ділянок проводиться за методикою, яка затверджується Кабінетом Міністрів України.
Грошова оцінка земельних ділянок є складовою частиною державного земельного кадастру. Тобто грошову оцінку земельних ділянок слід розглядати, як врегульований нормами чинного законодавства окремий вид земельно-кадастрової діяльності відповідних суб’єктів, спрямованої на одержання, поширення, використання інформації, необхідної для визначення розміру земельного податку, ринкової вартості земельних ділянок при укладенні цивільно-правових угод, а також для інших потреб.
Суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення грошової оцінки, регулюються нормами земельного, інформаційного, цивільного, фінансового законодавства. Об’єктом правовідносин у сфері грошової оцінки земельних відносин є інформація щодо господарської і ринкової цінності земель окремих категорій та земельної ділянки за ЇЇ місцем знаходження. Інформаційною базою для грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення є матеріали державного земельного кадастру про кількісну і якісну характеристику земель, бонітування ґрунтів, економічну оцінку земель, матеріали внутрішньогосподарського землевпорядкування, проекти формування територій і встановлення меж сільських, селищних рад, встановлення меж населених пунктів тощо. Вихідними даними для експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення є: відомості Державного земельного кадастру (місцезнаходження, кількісна і якісна характеристика земельної ділянки, її правовий режим, функціональне використання, дані економічної та грошової оцінки); проект відведення земельної ділянки; відомості про природні, економічні, історико-культурні, екологічні та містобудівні особливості місцезнаходження земельної ділянки; дані про інженерне облаштування земельної ділянки та про об’єкти нерухомого майна; дані про ціни продажу (оренди) подібних земельних ділянок, що склалися на ринку на момент оцінки.
Суб’єктами грошової оцінки земель є органи державної влади та місцевого самоврядування, юридичні й фізичні особи, які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення оціночної діяльності, а також фізичні та юридичні особи, зацікавлені у проведенні такої оцінки чи одержанні її результатів.
Правову основу здійснення оцінки земель, крім ЗК України, складають також закони України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. (з наступними змінами і доповненнями), «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (з наступними змінами і доповненнями), «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 p., постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасова)» від 23 березня 1995 р. (в редакції від 30 травня 1997 р.), «Про затвердження Методики грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)» від ЗО травня 1997 р., «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок» від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Крім цих постанов, правове регулювання грошової оцінки здійснюється також на підставі нормативно-правових актів Держкомзему України, у яких визначається порядок, способи проведення грошової оцінки земель, оформлення та використання результатів такої оцінки. Грошова оцінка земельних ділянок як складова частина державного земельного кадастру поділяється на два види: нормативну та експертну. Критеріями такого поділу є призначення грошової оцінки та методика проведення грошової оцінки. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо. Експертна грошова оцінка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.
Правовою підставою для проведення нормативної оцінки є норми чинного ЗК України щодо оподаткування земель, відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, охорони земель, а також Закону України «Про плату за землю». Відповідно до вимог чинного законодавства України органи державної влади чи місцевого самоврядування приймають рішення про проведення нормативної грошової оцінки на території села, селища, міста, адміністративного району чи області. Порядок проведення такої оцінки регулюється відповідними методиками та нормативно-правовими актами Держкомзему України.
Юридичною підставою для проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок є норми чинного ЗК України, а також Закон України «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні». Аналіз норм коментованої статті ЗК України дозволяє зробити висновок про те, що проведення експертної грошової оцінки поширюється на землі як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення. При цьому слід зауважити, що така оцінка застосовується лише тоді, коли укладаються цивільно-правові угоди із земельними ділянками (купівля-продаж, дарування, обмін, застава, оренда, концесія, внесення до статутних фондів господарських товариств тощо).
Відповідно до п. 1 ст. 201 ЗК України грошова оцінка земельних ділянок здійснюється на рентній основі по всій Україні, у АР Крим, областях, адміністративних одиницях, господарствах і окремих земельних ділянках. Основою визначення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення служить рентний доход, який утворюється при виробництві зернових культур і визначається за даними економічної оцінки земель, проведеної у 1988 р. Основою грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення є капіталізований рентний доход, що визначається відповідно до функціонального використання і місця розташування земельних ділянок. Основою грошової оцінки земель населених пунктів є капіталізація рентного доходу, що виникає завдяки розташуванню населеного пункту в загальнодержавній, регіональній і місцевій системах виробництва і розселення, облаштуванню його території та якості земель з урахуванням природно-кліматичних та інженерно-геологічних умов, архітектурно-ландшафтної та історико-культурної цінності, екологічного стану, функціонального використання.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок» експертна грошова оцінка земельної ділянки проводиться за такими методичними підходами: капіталізація чистого — операційного або рентного доходу; зіставлення цін продажу подібних земельних ділянок; урахування витрат на поліпшення об’єктів нерухомого майна на земельній ділянці; грошова оцінка земельної ділянки за Методикою грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів), затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 1997 р. № 525, і Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, в частині оцінки земель населених пунктів; поєднання декількох методичних підходів з умовним поділом забудованої земельної ділянки на складові компоненти (земельна ділянка, будівлі, споруди). Для визначення експертної грошової оцінки земельної ділянки використовується не менше трьох методичних підходів, один з яких ґрунтується на грошовій оцінці земельної ділянки за методиками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Перевага має надаватися тим підходам, що ґрунтуються на найповніших відомостях про земельну ділянку. Стаття 202. Державна реєстрація земельних ділянок
1. Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель.
2. Державний реєстр земель складається з двох частин:
а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок;
б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.
Державна реєстрація земельних ділянок є однією з характеристик та їх ознак як об’єкта правовідносин, яка є визначальною для визнання земельного права як самостійної галузі в системі права України.
Правова вимога необхідності державної реєстрації земельних ділянок визначена нормами ЗК України і нормами інших законодавчих актів. В одних випадках реєстрація земельних ділянок є юридичним фактом, який надає чинності відповідному документові та визначає його правовстановлюючим документом, в іншому — вона має процедурне значення. Так, якщо цією статтею Кодексу визначаються загальні вимоги щодо державної реєстрації земельних ділянок, яка здійснюється у складі державного реєстру земель, то згідно зі ст. 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Отже, право власності та право користування на земельну ділянку виникає при наявності трьох юридичних фактів: перший — право на землю, що посвідчується відповідним документом (державним актом, договором купівлі-продажу, дарування, оренди тощо); другий — державна реєстрація документа про право на землю в установленому порядку; третій — встановлення меж земельної ділянки у натурі (на місцевості). Згідно зі ст. 100 ЗК України після державної реєстрації виникає і право сервітуту. У ст. 125 ЗК України міститься вимога, що приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. При цьому, державна реєстрація земельних ділянок здійснюється лише за умови, що правовстановлюючі документи на неї відповідають визначеним вимогам. Так, згідно зі ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для відмови у державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.
Порядок та умови державної реєстрації земельної ділянки визначені в Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженою наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 р. N° 43. Згідно з п. 3.3 Інструкції державна реєстрація державних актів, що посвідчують право приватної власності на землю або постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) здійснюється районною, міською, селищною, сільською радою; договорів оренди — виконавчим органом міської, селищної, сільської ради, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями; державних актів на право власності на землю — місцевими державними органами земельних ресурсів Держкомзему України. Забезпечення державної реєстрації державних актів, що посвідчують право на землю, покладається на відповідні державні органи земельних ресурсів Держкомзему України.
Державні акти, що посвідчують право на землю, реєструються відповідно у:
—Книзі записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю;
—Книзі реєстрації державних актів на право колективної власності на землю;
—Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю;
—Книзі реєстрації державних актів на право постійного користування землею громадянами;
— Книзі реєстрації державних актів на право постійногокористування землею юридичними особами;
— Книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди;
— Книзі державної реєстрації договорів оренди.
У додатках до Інструкції вміщені форми і таблиці книг реєстрації документів про право на землю.
Порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. № 119, Типовий договір оренди земельної частки (паю) затверджено наказом Держкомзему України від 17 січня 2000 р. № 5. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 203. Облік кількості та якості земель
1. Облік кількості земель відображає відомості, які характеризують кожну земельну ділянку за площею та складом угідь.
2. Облік якості земель відображає відомості, які характеризують земельні угіддя за природними властивостями та набутими властивостями, що впливають на їх родючість, а також за ступенем забруднення ґрунтів.
Облік земель і державна реєстрація земельних ділянок перебувають у тісному зв’язку з землевпорядкуванням і веденням державного земельного кадастру, оскільки правильне, раціональне і високопродуктивне використання землі залежить не лише від правильно проведеного землевпорядкування і належного ведення державного земельного кадастру, а й від налагодження однакового і суворого обліку землі й збереження точних даних про окремі земельні ділянки, що належать громадянам, юридичним особам, територіальним громадам і державі на праві власності або користування.
Керівництво обліком земель покладено на Держкомзем України та підпорядковані йому органи з питань земельних ресурсів в областях, районах і містах, а також в АР Крим. Належний облік земель є одним із елементів державного контролю за використанням та охороною земель.
Основні фактичні дані, що є предметом обліку, зосереджуються у книгах реєстрації земельних ділянок, що належать на праві власності громадянам, юридичним особам, територіальним громадам і державі, і тих, що перебувають у постійному чи тимчасовому користуванні осіб, у тому числі на умовах оренди.
Обліку підлягають усі землі, що перебувають у власності зазначених вище суб’єктів, або ж у постійному чи тимчасовому користуванні, в тому числі на умовах оренди, а також землі запасу і державного лісового фонду.
Усі землевласники і землекористувачі зобов’язані щорічно не пізніше 1 листопада до районного (міського) органу по земельних ресурсах подавати інформацію про землі, які перебувають у їх власності або у користуванні з урахуванням змін, які сталися за рік. За вимогою органів з питань земельних ресурсів вони мають подавати додаткові матеріали і документи, які підтверджують вірогідність відомостей про зміни у власності на землю або ж у землекористуванні.
Облік земель ведеться за єдиною загальнодержавною системою. Земельним кодексом передбачено ведення обліку кількості земель і обліку якості земель.
Облік кількості земель відображає відомості, які характеризують кожну земельну ділянку за площею та складом угідь. Згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. № 15, облік кількості земель ведеться за власниками землі й землекористувачами, у тому числі орендарями. При обліку кількості земель виділяються: землі у межах населених пунктів; землі за межами населених пунктів; землі за категоріями; землі за формами власності; зрошувані й осушені землі; землі, що надані в тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди; землі, що оподатковуються, та землі, що не оподатковуються.
У книгах державної реєстрації земельних ділянок зазначаються такі дані: прізвище, ім’я та по батькові власника землі чи землекористувача, місцезнаходження земельної ділянки, її загальна площа, у тому числі площа сільськогосподарських угідь з визначенням кількості ріллі, багаторічних насаджень, кормоугідь, а також площі земельної ділянки під будівлями на інших угіддях.
Крім цього, відображається і форма власності (підстави передачі землі у приватну власність або ж надання у користування).
Облік земель за якістю згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 9) проводиться за всіма категоріями земель і містить:
а) класифікацію всіх земель сільськогосподарського призначення за придатністю з виділенням особливо цінних земель;
б) характеристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмісту гумусу і рухомих поживних речовин, механічним складом ґрунтів, крутизною схилів, еродованістю, кам’янистістю, засоленістю, солонцюватістю, кислотністю, пере-зволоженістю, заболоченістю, забрудненням як продуктами хімізації сільського господарства, так і техногенним, у тому числі радіонуклідним;
в) характеристику культур технічного стану природних кормових угідь;
г) лісотипологічну характеристику лісових угідь;
ґ) класифікацію земель житлової і громадської забудови;
д) характеристику земель у населених пунктах за інженерно-геологічними умовами, рівнем забезпеченості соціальною, інженерно-транспортною та природоохоронною інфраструктурою, об’єктами оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Облік земель, наявність точних і вірогідних даних про розміри земельних ділянок та інших кількісних і якісних характеристик, що містяться в книгах державної земельної реєстрації, є надійною підставою для захисту прав землевласників чи землекористувачів у разі їх порушення. Стаття 204. Порядок ведення державного земельного кадастру
1. Державний земельний кадастр ведеться уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
2. Порядок ведення державного земельного кадаструвстановлюється законом.
Стаття 204 ЗК України закріплює норму, відповідно до якої ведення державного земельного кадастру покладається на органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Імперативний характер цієї норми дозволяє стверджувати, що створення, обробка, поширення, використання, зберігання об’єктів земельно-кадастрової інформації покладається виключно на зазначені органи державної виконавчої влади.
Відповідно до Указу Президента України «Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів» від 6 січня 1996 р. в редакції Указу Президента України «Про Едосконалення системи державного управління земельними Ресурсами та контролю за їх використанням і охороною» від 19 серпня 2002 р. до складу органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів входять Державний комітет України по земельних ресурсах і підпорядковані йому Державний комітет АР Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласні, Київське та Севастопольське міські головні управління, районні відділи, міські (міст обласного та районного підпорядкування) управління (відділи) земельних ресурсів та інженери-землевпорядники сіл і селищ1. У положеннях, що визначають правове становище цих органів, закріплюються повноваження щодо ведення державного земельного кадастру. Чинний ЗК України закріплює в своїх нормах загальні положення щодо здійснення земельно-кадастрової діяльності відповідними суб’єктами. Водночас у цьому Кодексі відсутні норми, які б регулювали механізм ведення державного земельного кадастру. Тому в п. 2 коментованої статті визначено, що порядок ведення державного земельного кадастру має встановлюватися законом. Держкомзем України розробив такий закон, який має бути прийнятий Верховною Радою України. Глава 35. ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИЗЕМЕЛЬ Стаття 205. Зміст економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель
Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель включає в себе:
а) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, визначені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;
б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;
в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами;
г) компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини.
Закріплені у цій статті норми визначають регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі виконання комплексу економічних заходів з метою забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Застосування економічних важелів впливу на поведінку юридичних та фізичних осіб як суб’єктів земельних правовідносин спрямоване насамперед на позитивне виконання ними обов’язків власників землі й землекористувачів щодо підвищення родючості ґрунтів та збереження корисних властивостей землі, закріплених у статтях 91, 96, 166—168 ЗК України. Водночас органи державної влади та місцевого самоврядування зобов’язані створювати такі економіко-правові умови, які б спонукали власників землі і землекористувачів добровільно, без будь-яких засобів примусового впливу на їх діяльність, брати безпосередню участь у виконанні заходів, пов’язаних з раціональним використанням та охороною земель за ринкових умов.
ЗК України закріплює систему економічних стимулів, застосування яких має підвищити заінтересованість власників землі й землекористувачів в оптимальному використанні своїх земель, у запобіганні негативному впливу господарської діяльності на кількісний та якісний стан сільськогосподарських, лісогосподарських та інших угідь, у поліпшенні екологічного стану земельних ділянок. Серед таких стимулів законодавець визначає надання податкових і кредитних пільг, звільнення від плати за земельні ділянки, дотації і компенсації громадянам та юридичним особам, які виконують заходи, пов’язані з раціональним використанням та охороною земель. Зазначені види економічного стимулювання можуть бути застосовані лише на підставах і в порядку, передбачених цією статтею ЗК та чинним законодавством України. Зокрема, Юридичні особи та громадяни можуть мати податкові й кредитні пільги, якщо за власні кошти здійснюють заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель. Так, Законом України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» від 21 вересня 2000 р. визначається, що основними завданнями Програми у сфері охорони та відтворення Земельних ресурсів є: оптимізація площ сільськогосподарських угідь та зменшення ступеня їх розораності; удосконалення структури земель сільськогосподарського призначення та їх збагачення природними компонентами; впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території; обмеження руйнівного інтенсивного використання екологічно уразливих земель; здійснення консервації сільськогосподарських угідь з дуже змитими та дуже дефльованими ґрунтами на схилах крутизною понад 5—7 градусів. При цьому основними джерелами фінансового забезпечення цих заходів є кошти державного і місцевих бюджетів, фондів охорони навколишнього природного середовища у складі бюджетів усіх рівнів, гранти міжнародних екологічних організацій тощо. Водночас Програма може здійснюватися підприємствами всіх форм власності.
Підстави і порядок економічного стимулювання суб’єктів землеволодіння і землекористування до здійснення заходів щодо розвитку і підтримки екологічної мережі мають бути визначені у спеціальному законі, необхідність розробки якого назріла. У разі виконання такими підприємствами визначених у Програмі заходів, їм можуть надаватися податкові пільги в порядку, передбаченому законами України про оподаткування підприємств, Законом України «Про плату за землю» та іншими законодавчими актами. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. Верховна Рада АР Крим, обласні, міські, селищні та сільські ради можуть встановлювати пільги щодо плати за землю: часткове звільнення на певний строк, зменшення суми земельного податку лише за рахунок коштів, що зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки відповідних бюджетів. Зазначені органи державної влади та місцевого самоврядування можуть також приймати рішення щодо звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами.
Одним із видів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель є виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини. Правове регулювання фінансово-земельних відносин, що виникатимуть у такому випадку, має здійснюватися на основі норм Бюджетного кодексу України та законів України про Державний бюджет на поточний рік. Так, відповідно до ст. 91 Бюджетного кодексу України до видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на програми природоохоронних заходів місцевого значення, регулювання земельних відносин. Згідно зі ст. 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2002 рік» кошти, які надходитимуть до спеціального фонду Державного бюджету в рахунок відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, спрямовуються на освоєння нових земель, підвищення родючості ґрунтів і продуктивності земель лісового фонду, поліпшення угідь та охорони земель.
Стаття 205 ЗК України містить норму, відповідно до якої передбачається здійснення компенсації з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини (щодо суті консервації земель див. коментар до ст. 172 ЗК України). Однак джерела, підстави і порядок проведення такої компенсації у чинному законодавстві України поки що не врегульовані. Тому застосувати цю норму щодо здійснення такої компенсації з бюджетних коштів практично неможливо. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 206. Плата за землю
1. Використання землі в Україні є платним. Об’єктомплати за землю є земельна ділянка.
2. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Одним з основних принципів правового забезпечення раціонального використання іохорони земель є платність землекористування суб’єктів земельних правовідносин. У земельному праві плата за землю розглядається як обов’язок власників землі і землекористувачів, як метод регулювання земельних відносин з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, як основне джерело надходжень до Державного і місцевого бюджетів з метою централізації коштів для фінансування програм і проектів щодо поліпшення якісного стану продуктивних земель та їх охорони від негативного антропогенного впливу. З погляду земельного права плата за землю є самостійним правовим інститутом, який містить закріплену в чинному законодавстві України сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають між власниками землі й землекористувачами, а також органами державної влади та місцевого самоврядування щодо визначення розміру та порядку плати за використання земельних ресурсів, а також напрямів використання коштів, що надходять від плати за землю, відповідальності суб’єктів плати за землю, контролю за правильністю обчислення і справляння земельного податку.
Принцип платності використання землі є обов’язковим для всіх власників землі й землекористувачів. При цьому платність землевикористання не варто плутати з платними способами набуття права власності чи права оренди земельної ділянки у порядку, передбаченому чинним законодавством України та локальними нормативно-правовими актами. У разі набуття права власності чи права користування земельною ділянкою, у тому числі на умовах оренди, на умовах договору купівлі-продажу чи інших цивільно-правових угод юридичні та фізичні особи, інші суб’єкти земельних правовідносин не звільняються від обов’язку здійснювати плату за землю У встановленому законодавством порядку. Після безоплатної приватизації земельних ділянок громадяни України не звільняються від обов’язку своєчасно у визначених розмірах здійснювати плату за використання приватизованої земельної ділянки, якщо інше не передбачено законами, іншими нормативно-правовими актами, рішеннями органів місцевого самоврядування.
Згідно з п. 2 ст. 206 ЗК України плата за землю справляється відповідно до закону. Це означає, що правову основу плати за землю складають закони. Водночас це не виключає того, що регулювання плати за землю не може здійснюватися на підставі інших законодавчих чи нормативно-правових актів, а також рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, прийнятих у межах їх компетенції, якщо у законах України зазначається можливість регулювання плати за землю іншими законодавчими і нормативно-правовими актами чи рішеннями органів місцевого самоврядування. Крім чинного ЗК України, регулювання плати за землю здійснюється законами України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 р. (з наступними змінами і доповненнями), «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р., «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 р., Бюджетним кодексом України, законами України про Державний бюджет на поточний рік, з питань оподаткування, функціонування вільних економічних зон в Україні, Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 р. (з наступними змінами і доповненнями), Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.5 Даний перелік законів та законодавчих актів не є вичерпним.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про плату за землю» плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.
Об’єктом плати за землю є земельна ділянка, тобто частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними до неї правами (див. коментар до ст. 79 ЗК України).
Суб’єктами плати за землю є власники землі, власники земельних часток (паїв), землекористувачі, у тому числі орендарі. Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів — учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок. За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата. Плата за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі й землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів. Глава 36. ВІДШКОДУВАННЯ ВТРАТСІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ТА ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА Стаття 207. Умови відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва
1. Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва включають втрати сільськогосподарськихугідь, лісових земель та чагарників, а також втрати, завдані обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості земель.
2. Відшкодуванню підлягають втрати сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ), лісових земель та чагарників як основного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві внаслідок вилучення (викупу) їх для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом.
3. Відшкодуванню підлягають також втрати, завдані обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або держави, а також у зв’язку з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон.
4. Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва компенсуються незалежно від відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.
5. Втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва визначаються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Визначені у ЗК України норми щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва спрямовані на забезпечення раціонального використання і охорони особливо цінних земель сільськогосподарського призначення та земель лісового фонду з метою збереження їх кількісного і якісного стану. Відшкодування втрат передбачає компенсацію суспільству негативних наслідків соціально-економічного, екологічного характеру, що наступають внаслідок переведення особливо цінних земель сільськогосподарського призначення та лісового фонду до інших категорій земель, а також у разі обмеження землекористування чи погіршення якості земель як особливого національного надбання, що перебуває під особливою охороною держави. Об’єктом суспільних правовідносин, що виникають у зв’язку з відшкодуванням зазначених втрат, є не всі землі сільськогосподарського призначення, а лише сільськогосподарські угіддя, визначені у ЗК України, а саме: рілля, багаторічні насадження, перелоги, сінокоси, пасовища. Об’єктом таких правовідносин є лісові землі та земельні ділянки під чагарниками. При цьому ЗК України не дає визначення поняття «лісові землі». Тому при вирішенні питання щодо відшкодування втрат лісогосподарського виробництва слід керуватися нормами ст. 55 ЗК України, а також нормами Лісового кодексу України (див. коментар до ст. 55 ЗК України).
Відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва здійснюється незалежно від того, у якій власності перебувають зазначені угіддя. Важливим є те, що рілля, багаторічні насадження, перелоги, сінокоси, пасовища, лісові землі й землі під чагарниками втрачають свою функцію головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві та вибувають з господарського обігу, або ж погіршується їх якість чи встановлюється обмежений режим їх використання за цільовим призначенням. Втрати відшкодовуються громадянами і юридичними особами, яким надаються чи продаються передбачені у цій статті ЗК України сільськогосподарські та лісові угіддя або ж на користь яких встановлюються обмеження землекористування, охоронні та захисні зони. Кодекс визначає юридичні факти, з настанням яких мають бути відшкодовані зазначені втрати, а також закріплює умови та регулює порядок відшкодування таких втрат, встановлює правові підстави звільнення від відшкодування цих втрат, а також порядок використання одержаних коштів. Зокрема, відшкодування зазначених втрат може здійснюватися лише тоді, коли відповідні органи державної влади чи місцевого самоврядування приймають рішення про примусове вилучення чи викуп земельної ділянки у землекористувачів чи землевласників для суспільних потреб, не пов’язаних із веденням сільськогосподарського чи лісогосподарського виробництва. Крім того, відшкодуванню підлягають також втрати, завдані обмеженням прав власників землі й землекористувачів, у тому числі орендарів. Поняття та види таких обмежень визначаються чинним ЗК України (див. коментар до статей 110, 111 ЗК України).
Підставою для відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва є також погіршення якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або держави. Зазначені втрати відшкодовуються у разі виключення сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу. Втрати відшкодовуються також внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон. При цьому втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва слід відрізняти від збитків, що відшкодовуються власникам землі й землекористувачам при вилученні земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб (див. коментар до глави 24 Земельного Кодексу). Відповідно до п. 4 ст. 207 ЗК України зазначені втрати компенсуються незалежно від відшкодування збитків власникам землі й землекористувачам. Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про розміри та порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню» від 17 листопада 1997 р. Відповідно до цієї постанови розміри втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва визначаються на основі затверджених нормативів. Стаття 208. Звільнення від відшкодування втратсільськогосподарського та лісогосподарського виробництва
1. Від відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва звільняються громадяни та юридичні особи у разі використання земельних ділянок для будівництва шкіл, дошкільних закладів, державних об’єктів охорони здоров’я, культури, фізкультури та спорту, соціального забезпечення, державних об’єктів дорожнього будівництва, культових споруд релігійних організацій, кладовищ, меліоративних систем, протиерозійних, протизсувних і протиселевих споруд, під будівництво і обслуговування жилих будинків і господарських будівель, для розміщення внутрігосподарських об’єктів сільськогосподарських, рибогосподарських і лісогосподарських підприємств, організацій та установ, видобування торфу за умови повернення земельних ділянок у стані, придатному для попереднього використання, під об’єкти і території природно-заповідного фонду.
2. Здійснення внутрігосподарського будівництва сільськогосподарськими або лісогосподарськими підприємствами, організаціями, установами, а також громадянами провадиться без відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.
Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва не відшкодовуються в разі використання земельнихділянок на землях сільськогосподарського призначення і лісового фонду, визначених у п. 2 ст. 207 ЗК України для спорудження об’єктів соціальної сфери, дорожнього будівництва, зведення культових споруд релігійних організацій, кладовищ. Крім того, громадяни і юридичні особи не відшкодовують втрати сільськогосподарського виробництва в разі будівництва меліоративних систем, протиерозійних, протизсувних і протиселевих споруд. У випадку надання у користування чи відчуження у власність відповідно до чинного земельного законодавства ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ, лісових земель та чагарників під будівництво і обслуговування жилих будинків і господарських будівель, для розміщення внутрішньогосподарських об’єктів сільськогосподарських, рибогосподарських і лісогосподарських підприємств, організацій та установ, видобування торфу за умови повернення земельних ділянок у стані, придатному для попереднього використання, під об’єкти і території природно-заповідного фонду, землекористувачі й власники таких ділянок звільняються від відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва. Даний перелік функціонального використання земельних ділянок є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Зважаючи на те, що законом України визначаються умови звільнення фізичних і юридичних осіб від відшкодування втрат сільськогосподарського чи лісогосподарського виробництва, то приймати будь-які додаткові рішення органам державної влади чи місцевого самоврядування щодо звільнення тих чи інших осіб від відшкодування таких втрат немає потреби. Стаття 209. Використання коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва
1. Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, зумовлені вилученням сільськогосподарських угідь, лісових земельта чагарників, підлягають відшкодуванню і зараховуються на спеціальні рахунки відповідних місцевих рад у таких розмірах:
Автономній Республіці Крим, обласним радам — 25 відсотків;
районним радам — 15 відсотків;
міським, сільським, селищним радам — 60 відсотків; міським радам Києва та Севастополя — 100 відсотків.
2. Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, використовуються виключно на освоєння земель для сільськогосподарських і лісогосподарських потреб, поліпшення відповідних угідь, охорону земель відповідно до розроблених програм та проектів землеустрою. Використання цих коштів на інші цілі не допускається.
Стаття 209 ЗК України визначає компенсаційну форму відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також загальні засади, розміри і порядок використання коштів, що надходять у порядку компенсації втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва з підстав, передбачених ст. 207 ЗК України. Оскільки в чинному ЗК України визначається, що кошти мають бути зараховані на спеціальні бюджетні рахунки, то це означає, що закон закріплює лише одну форму проведення компенсації втрат сільськогосподарських угідь, а також лісових земель, а саме — грошову. Застосування інших форм відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва (бартер, виконання робіт тощо) не передбачено законодавством України. Серед основних засад відшкодування втрат можна назвати обов’язковість зарахування коштів на спеціальні бюджетні рахунки, виключний характер цільового використання коштів від компенсації зазначених втрат, законність розподілу і витрачання надходжень від компенсації втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва до відповідних місцевих бюджетів. Зазначені втрати не підлягають перерахуванню на рахунки громадян і юридичних осіб, у яких вилучаються цінні сільськогосподарські чи лісові угіддя. Водночас втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки лише з підстав, визначених чинним ЗК України. Так, у ст. 209 цього Кодексу зазначається лише, що на спеціальні бюджетні рахунки відповідних місцевих рад зараховуються втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва у разі вилучення сільськогосподарських угідь, лісових земель та земельних ділянок під чагарниками. При цьому у цій статті нічого не сказано про порядок зарахування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, спричинених обмеженням землекористування, погіршенням якості земель, виключенням з господарського обігу зазначених у цьому Кодексі угідь. Однак це не означає, що в разі настання зазначених юридичних фактів компенсація втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва не може здійснюватися. Згідно із згаданою у коментарі до ст. 207 постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, спричинені обмеженням прав власників землі й землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості земель, зумовленим впливом діяльності підприємств, установ і організацій визначаються з урахуванням коефіцієнта зниження продуктивності угіддя, середнього розміру втрат із розрахунку на 1 гектар та загальної площі земельної ділянки. У разі повернення рекультивованих сільськогосподарських і лісових угідь, наданих у тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, менш цінними розмір втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва визначається, як різниця між розмірами цих угідь. Якщо сільськогосподарські та лісові угіддя надаються на умовах освоєння нових земель або поліпшення існуючих угідь, відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва провадиться з урахуванням втрат на проведення цих робіт. Відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, спричинених вилученням сільськогосподарських і лісових угідь для цілей, не пов’язаних із веденням сільського і лісового господарства, провадиться юридичними і фізичними особами у двомісячний термін після затвердження в установленому порядку проекту відведення їм земельних ділянок, а У випадках поетапного освоєння відведених угідь для добування корисних копалин відкритим способом — по мірі їх фактичного надання.
Визначений у ЗК України порядок розподілу надходжень від втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва може змінюватися лише на підставі закону. Так, Законом України «Про Державний бюджет України на 2002 рік» від 20 грудня 2002 р. дія п. 1 ст. 209 ЗК України зупинена в частині спрямування коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва АР Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським радам.
Кошти, що надходять до відповідних бюджетів у визначених цим Кодексом розмірах, можуть витрачатися лише за призначенням, визначеним у п. 2 ст. 209 ЗК України. При цьому слід зазначити, що сформульване у цій статті цільове використання бюджетних надходжень від компенсації втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва є узагальненим і не розкриває переліку робіт, які можуть фінансуватися за рахунок цих коштів. Зважаючи на це, Держкомзем України у своєму листі «Про функціонування відділів технічного нагляду та перелік робіт з охорони земель» від 23 квітня 1996 р. № 720/07 конкретизує цільове призначення використання бюджетних надходжень від втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а саме:
1) освоєння боліт, мілководь, водоймищ, чагарників, лісів, кам’янистих місць, солонців і солончаків, ділянок, що вивільняються з-під господарських дворів, садиб тощо, та інших непродуктивних земель у сільськогосподарські угіддя або для створення лісових насаджень;
2) засипка та виположування ярів, освоєння схилових земель під багаторічні насадження та кормові угіддя, будівництво комплексу гідротехнічних споруд для захисту земель відерозії, підтоплення, зсувів тощо та під’їздних схилів до земельних ділянок, що освоюються;
3) рекультивація порушених земель, хімічна меліорація, залуження багаторічними травами еродованої та забрудненої шкідливими речовинами ріллі, посів сільгоспкультур на ділянках біологічної рекультивації земель, проведення інших робіт з освоєння нових земель і підвищення їх родючості;
4) будівництво і реконструкція зрошувальних систем з джерелами зрошення, осушувальних систем, захист сільгоспугідь і лісових насаджень від підтоплення і висушення, розкорчовка списаних лісових і багаторічних плодових насаджень;
5) проведення топографо-геодезичних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідок, а також проектних робіт, пов’язаних з освоєнням нових земель та підвищенням їх родючості або поліпшенням наявних земель, та розробка проектів землеустрою з контурно-меліоративною організацією території, регіональних програм і схем з охорони земель. продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ VIII. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА Глава 37. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА Стаття 210. Недійсність угод щодо земельних ділянок
Угоди, укладеш із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду.
Порушення земельного правопорядку, невиконання або неналежне виконання земельно-правових вимог негативно позначається на використанні та охороні земель. Найважливішим елементом правового забезпечення раціонального використання та охорони земель, захисту прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, у тому числі орендарів, є застосування правових засобів впливу, спрямованих на усунення порушень земельного законодавства і запобігання їх появі в майбутньому, відновлення порушеного права та притягнення винних у вчиненні земельних правопорушень до юридичної відповідальності.
Правовою підставою для застосування заходів впливу та притягнення до юридичної відповідальності є вчинення земельного правопорушення, яке являє собою винну протиправну Дію або бездіяльність.
Суб’єктами земельних правопорушень можуть бути громадяни, юридичні та посадові особи, які є суб’єктами земельних правовідносин (власники землі, землекористувачі, орендарі), а також особи, які, не будучи суб’єктами земельних відносин, допустили порушення земельного законодавства (наприклад, особи, що самовільно захопили земельну ділянку).
Об’єктом земельних правопорушень є земельний правопорядок, права і законні інтереси власника землі, землекористувачів, орендарів.
Суб’єктивний бік земельного правопорушення характеризується обов’язковою наявністю вини у формі прямого наміру (навмисне самовільне захоплення земельної ділянки) або у формі недбалості (нераціональне використання землі).
Об’єктивним боком земельного правопорушення є проти-правність поведінки, порушення вимог земельного законодавства. Земельне правопорушення може бути вчинене як шляхом активних дій (знищення межових знаків), так і в результаті бездіяльності (невиконання заходів щодо охорони земель). Земельні правопорушення можуть бути одночасно наслідком неправильної дії та бездіяльності: втрата ґрунтової родючості внаслідок неправильного обробітку землі (дія) і невжиття заходів щодо охорони земель від руйнівних процесів (бездіяльність).
До суто земельних правопорушень, що порушують вимоги раціонального використання земель, законних інтересів і прав власників землі, землекористувачів, у тому числі орендарів, належать правопорушення, визначені у ст. 211 ЗК України, пункти «а», «б», «г», «д», «є», «є», «і», «ї», «й». До земельних правопорушень з екологічним забарвленням належать порушення, відзначені у пунктах «в», «ж», «з», «и» цієї самої статті ЗК України.
Вчинення земельних правопорушень обумовлюється рядом причин суб’єктивного й об’єктивного порядку. Серед основних об’єктивних причин, що породжують земельні правопорушення, є причини соціального (недоліки правового виховання, непоінформованість населення щодо вимог чинного законодавства), організаційного (безконтрольність у використанні земель), економічного (відсутність належної матеріальної заінтересованості в раціональному використанні й охороні земель) і юридичного характеру (наявність прогалин у законодавстві, незастосування заходів правового впливу до правопорушників).
У цій статті ЗК України визначені основні порушення земельного законодавства у сфері цивільно-договірних відносин щодо земельних ділянок. Зокрема зазначено, що дані угоди, укладені з порушенням встановленого законом порядку, визнаються недійсними за рішенням суду.
Відшкодування збитків власникам землі й землекористувачам провадиться підприємствами, установами, організаціями та громадянами, яким відведено земельні ділянки, що вилучаються (викуповуються), а також підприємствами, установами, організаціями та громадянами, діяльність яких призводить до обмеження прав власників землі й землекористувачів (у тому числі орендарів), або погіршення якості земель, розташованих у зоні їх впливу. При вилученні (викупі) земель, забруднених радіоактивними та хімічними речовинами, відшкодування збитків у повному розмірі, у тому числі витрат на поліпшення якості землі за час використання земельних ділянок, з урахуванням кадастрової оцінки, а також неодержаних доходів, власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, провадиться підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призвела до радіоактивного і хімічного забруднення.
При розгляді справ про відшкодування шкоди, заподіяної земельними правопорушеннями, у кожному випадку слід з’ясувати характер відносин, що виникли, і проаналізувати нормативні акти, якими вони регулюються. Якщо є нормативний акт, що визначає відповідальність за певний вид правопорушення, слід керуватися цим актом, а за відсутності такого — загальними нормами земельного, цивільного, трудового законодавства залежно від обставин, за яких була заподіяна шкода.
Одним із видів порушення земельного законодавства, що зумовлює настання цивільно-правової відповідальності, є укладення недійсних угод із землею, що не відповідає вимогам закону.
Відповідно до чинного законодавства недійсними слід визнавати: угоди, що укладаються недієздатними, неповнолітніми громадянами, юридичними особами всупереч меті їх діяльності, визначеній у статуті; угоди, що укладаються під впливом обману, помилки, погроз та інших підстав, що тягнуть за законом визначення угоди недійсною; угоди купівлі-продажу земельної ділянки, вчинені без нотаріального посвідчення тощо. Недійсними є угоди про відчуження земельних ділянок, укладених землекористувачами, тобто не власниками земельних ділянок. Як правило, недійсними визнаються всі договори оренди землі, у яких орендодавцями виступають землекористувачі, у тому числі орендарі.
Відповідно до цивільного законодавства недотримання нотаріальної форми у випадках, зазначених у законі, тягне за собою визнання угоди недійсною з наслідками, передбаченими для угод, що не відповідають вимогам закону. У разі укладення недійсної угоди кожна зі сторін зобов’язана повернути іншій стороні все отримане за угодою, а при неможливості повернути в натурі — відшкодувати вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені в законі. Двостороння реституція (відновлення у попередньому правовому режимі) є неприйнятною у випадку укладення угод купівлі-продажу земель, приватизація яких заборонена. Договір купівлі-продажу таких земель має визнаватися недійсним як укладений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, сторони договору вважаються такими, що діяли навмисне, якщо не доведуть, що не мали наміру порушити закон.
Якщо угода укладена з метою, що явно протирічить інтересам держави та суспільства, то за наявності умислу з однієї сторони все, отримане нею відповідно до угоди, повертається іншій стороні, а придбане останньою — стягується в доход держави. За наявності прямого умислу з обох сторін, У випадку виконання угоди обома сторонами в доход держави стягається все, отримане ними за угодою, а у випадку виконання угоди однією стороною з іншої сторони стягується в доход держави все, отримане нею, все, що належить іншій стороні, на відшкодування отриманого.
Особливістю правових наслідків визнання недійсною угоди, яка суперечить інтересам держави і суспільства та об’єктом якої є земельна ділянка, що перебуває у державній власності, є те, що така ділянка не може бути стягнена у доход держави, оскільки вона уже перебуває у її власності. Стаття 211. Відповідальність за порушення земельного законодавства
1. Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення:
а) укладення угод з порушенням земельного законодавства;
б) самовільне зайняття земельних ділянок;
в) псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;
г) розміщення, проектування, будівництво, введення вдію об’єктів, що негативно впливають на стан земель;
ґ) невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням;
д) порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов’язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;
є) знищення межових знаків;
є) приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок;
ж) непроведення рекультивації порушених земель;
з) знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень;
й) невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту;
і) самовільне відхилення від проектів землеустрою;
і) ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них;
й) порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок.
2. Законом може бути встановлено відповідальність і за інші порушення земельного законодавства.
У цій статті ЗК України дано перелік порушень земельного законодавства, за вчинення яких настає юридична відповідальність за правилами, визначеними в інших актах законодавства. Юридична відповідальність за земельні правопорушення залежно від їх характеру та від застосування санкцій поділяється на адміністративну, кримінальну, цивільно-правову, а також за нормами трудового права.
Правова відповідальність за земельні правопорушення залежно від застосування санкцій поділяється на адміністративну, кримінальну, цивільну та дисциплінарну.
Адміністративна відповідальність настає за винні й протиправні порушення земельного законодавства, вчинені умисно або з необережності при використанні й охороні земель, що за ступенем своєї небезпеки не потребують кримінального переслідування.
Перелік земельних правопорушень, за вчинення яких наступає адміністративна відповідальність, наводиться в актах адміністративного і земельного права.
Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП) визначені такі підстави притягнення до адміністративної відповідальності:
1) псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами, нафтою і нафтопродуктами, неочищеними стічними водами, виробничими та іншими відходами, а також невжиття заходів по боротьбі з бур’янами (ст. 52 КУпАП);
2) використання земель не за цільовим призначенням» невиконання природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильна експлуатація, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехнічних споруд та захисних лісонасаджень (ст. 53 КУпАП);
3) самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53і КУпАП);
4) приховування або перекручування даних земельного кадастру (ст. 532 КУпАП);
5) несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або не приведення їх до стану, придатного для використання за призначенням (ст. 54 КУпАП);
6) самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського землеустрою (ст. 55 КУпАП);
7) знищення межових знаків (ст. 56 КУпАП).
Норми адміністративного і земельного законодавства визначають види земельних правопорушень і санкції за їх вчинення. Відповідно до інфляції, що відбувається в країні, розміри грошових штрафів, що накладаються на винних за вчинення земельних правопорушень, встановлюються у кратному відношенні до неоподатковуваного мінімуму доходу громадян, що діє в Україні на момент вчинення правопорушення. Грошовий штраф, що накладається на громадян, коливається від одного до двадцяти, на посадових осіб — від трьох до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Залежно від виду земельного правопорушення адміністративний штраф накладається на правопорушника місцевими органами Державного комітету України по земельних ресурсах Міністерства екології та природних ресурсів України.
Відповідно до Тимчасового положення про порядок здійснення органами Державного комітету України по земельних ресурсах державного контролю за використанням та охороною земель, затвердженому наказом Держкомзему України від 29 липня 1993 р. № 65, органи державного контролю за використанням і охороною земель відповідно до своєї компетенції складають протоколи та розглядають справи про адміністративні правопорушення земельного законодавства, пов’язані з порушенням правил використання земель, приховуванням або перекрученням даних земельного кадастру, самовільним відхиленням від проектів внутрішньогосподарського землеустрою, знищенням межових знаків, а також накладають штрафи згідно з чинним законодавством України.
Справи про адміністративні правопорушення земельного законодавства розглядаються державними інспекторами з питань використання та охорони земель відповідно до їхньої компетенції. Зокрема, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право: Голова Державного комітету України по земельних ресурсах та його заступники, Голова Державного комітету АР Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру та його заступники, начальники обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь та їх заступники, начальники міських (міст обласного та районного підпорядкування), районних управлінь (відділів) земельних ресурсів та їх заступники, а також інженери-землевпорядники сіл і селищ.
Суми штрафів за порушення земельного законодавства, що накладаються державними інспекторами з питань використання та охорони земель, перераховуються до позабюджетних фондів місцевого самоврядування.
Штраф має бути сплачений порушником не пізніше 15-ти днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу, а в разі оскарження або опротестування такої постанови — не пізніше 15 днів з дня повідомлення порушника про незадоволення (відхилення) протесту, якщо скарга залишилася незадоволеною.
При несплаті штрафу порушником земельного законодавства у встановлений термін постанова про накладення штрафу надсилається для відрахування суми штрафу в примусовому порядку шляхом відрахування із заробітної плати чи іншого заробітку (доходу) відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.
Кримінальна відповідальність за порушення земельного законодавства настає у разі вчинення дій, що зазіхають на встановлений земельний правопорядок і являють собою суспільну небезпеку. До числа суспільно небезпечних дій, що тягнуть застосування заходів кримінальної відповідальності. Кримінальний кодекс України (далі — КК України) відносить приховування або умисне перекручування службовою особою відомостей про екологічний, у тому числі радіаційний, стан, пов’язаний із забрудненням земель, якщо стан цих земель такий, що негативно впливає на здоров’я людей, рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною безпекою. При цьому за приховування або умисне перекручування цих відомостей, вчинене повторно або в місцевості, оголошеній зоною надзвичайної ситуації, або такі, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, встановлена більш сувора санкція (ст. 238 КК України). Суб’єктами кримінальної відповідальності за такі злочини може бути лише службова особа (ст. 364 КК України).
Стаття 239 КК України передбачає кримінальну відповідальність за забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров я людей чи довкілля. Цією самою статтею КК України встановлена кримінальна відповідальність з більш суворими санкціями за такі самі діяння, що спричинили загибель людей, їх масове захворювання або інші тяжкі наслідки.
Слід зазначити, що КК України 2001 р. не передбачає кримінальної відповідальності за самовільний захват землі, яка застосовувалась відповідно до ст. 199 КК УРСР 1960 р.
Цивільно-правова відповідальність настає за фактом порушення земельного законодавства, пов’язаного із заподіянням шкоди землям, що охороняються законом, правам і інтересам власників землі, землекористувачів, у тому числі орендарів, незалежно від притягнення винних до інших видів правової відповідальності.
Цивільну відповідальність за шкоду, що є прямим наслідком порушення земельного законодавства, слід відрізняти від економічної відповідальності за правомірну шкоду, зумовлену об’єктивними причинами, і яка підлягає відшкодуванню лише у випадках, спеціально передбачених законом. Відповідно до законодавства правомірна шкода відшкодовується у встановленому порядку при вилученні (викупі) земельних ділянок для державних чи громадських потреб або тимчасовому їх зайнятті, обмеженні прав власників землі, землекористувачів, у тому числі орендарів, у передбачених законом випадках.
Протиправна шкода, що є наслідком вчинення таких земельних правопорушень, як забруднення, засмічення земель, псування і знищення родючого шару ґрунту, невиконання обов’язкових заходів щодо поліпшення земель та охорони ґрунтів, проектування, розміщення, будівництво, запровадження в експлуатацію об’єктів, що негативно впливають на стан земель, і ряду інших правопорушень, пов’язаних із невиконанням вимог закону щодо охорони землі, є одночасно Шкодою економічною і шкодою екологічною.
Згідно із ЗК України збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі й землекористувачів, у тому числі орендарів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у разі негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій і громадян, підлягають відшкодуванню у повному розмірі власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, які зазнали цих збитків. продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 212. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок
1. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
2. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
3. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Самовільне зайняття землі є найбільш поширеним порушенням земельного законодавства, що зазіхає на права та законні інтереси власників земель, землекористувачів, у тому числі орендарів.
Самовільним зайняттям є заволодіння земельною ділянкою, що не спирається на закон і відбувається з порушенням визначеного порядку надання земельних ділянок, здійснюване без відведення землі в натурі й одержання документа, що засвідчує право на землю. Одним із способів самовільного зайняття є самовільне захоплення землі, тобто заволодіння ділянкою без дозволу органів, уповноважених виносити рішення про надання земельних ділянок у користування.
З суб’єктивного боку самовільне зайняття земель завжди є навмисним порушенням закону, спрямованим на заволодіння земельною ділянкою. Відповідно до цього використання землі для складування відходів, стоянки автомашин, проїзду, що не має на меті заволодіння землею, не є самовільним зайняттям.
З об’єктивної сторони самовільне зайняття земель виражається у вчиненні дій з обгородження земельної ділянки, її освоєння, забудови тощо. У випадку, коли самовільне зайняття землі супроводжується псуванням, забрудненням ділянки, заподіянням шкоди навколишньому природному середовищу, розташованим на ділянці водним об’єктам, лісам, то воно може розглядатися не тільки як земельне, але й як екологічне правопорушення.
Самовільне зайняття землі слід відрізняти від самоуправства. Будучи, як і самоуправство, дією, що вчиняється з порушенням визначеного законом порядку, самовільне зайняття, на відміну від самоуправства, не має під собою ні дійсного, ні уявного права на земельну ділянку.
Відповідно до земельного законодавства у разі самовільного зайняття землі застосовується цивільно-правова реституція — самовільно зайнята ділянка повертається його законному власнику чи землекористувачеві, у тому числі орендареві, без відшкодування витрат, здійснених за час незаконного користування. Підприємства, установи, організації та громадяни, винні в самовільному зайнятті земель, зобов’язані самостійно (за власний рахунок) привести ділянку до стану, придатного для використання, відновити порушені межові знаки, знести самовільно зведені будівлі. В іншому випадку відновлення порушених прав провадиться примусово за рахунок правопорушника зі стягненням із нього усіх понесених при цьому витрат.
Оскільки повернення самовільно зайнятих земельних ділянок саме по собі не компенсує повною мірою шкоду, заподіяну самовільним зайняттям, особа, винна у використанні земельної ділянки, яка йому не надавалася у визначеному законом порядку, зобов’язана передати законному власнику чи землекористувачеві вирощений на цій ділянці врожай. Витрати, пов’язані з доглядом за посівами, доглядом за культурами і збиранням врожаю, не мають враховуватися при визначенні розміру понесених власником землі (землекористувачем) збитків. Адже особа, що самовільно зайняла ділянку, не має законного права на відшкодування понесених нею витрат за весь час незаконного використання землі. З метою правильного визначення розміру збитків у справах про повернення врожаю, зібраного із самовільно зайнятої ділянки, у кожному випадку слід з’ясувати, які саме культури, на якій площі були вирощені, яка середня врожайність цих культур. Якщо повернути урожай в натурі неможливо, законному землевласнику (землекористувачеві) має бути відшкодована його вартість за ринковою ціною, що існує у даній місцевості на момент пред’явлення позову. РОЗДІЛ IX. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2002 року.
2. Визнати таким, що втратив чинність, Земельний кодекс України (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 p.,№ 10, ст. 98; Відомості Верховної Ради України, 1992 p.,№ 25, ст. 354; 1993 p., № 10, ст. 79, № 26, ст. 276; 1999 р.,№ 18, ст. 138; 2000 р., № 39, ст. 333).
3. Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу.
4. Кабінету Міністрів України у шестимісячний строк після опублікування цього Кодексу:
а) підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України та Президенту України пропозиції про внесення змін до законодавчих актів, що випливають із цього Кодексу;
б) привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Кодексом;
в) розробити нормативно-правові акти, передбачені цим Кодексом, у тому числі проекти законів про землеустрій, про державний земельний кадастр, про оцінку земель, про охорону земель, про розмежування земель права державної та комунальної власності, про державний земельний(іпотечний) банк, про ривок землі, про визначення правових засад вилучення земель права приватної власності тощо;
г) забезпечити прийняття центральними органами виконавчої влади України нормативно-правових актів, передбачених цим Кодексом, а також перегляд і скасування нормативно-правових актів, що суперечать цьому Кодексу;
ґ) вжити заходів щодо забезпечення потреб вчителів, лікарів, інших працівників соціальної сфери, що проживають у сільській місцевості, а також громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та евакуйовані із зони відчуження, переселені із зони безумовного (обов’язкового) або зони гарантованого добровільного відселення, які проживають у сільській місцевості, у земельних ділянках для ведення особистого селянського господарства і садівництва у межах норм безплатної приватизації, а також для городництва і сінокосіння за рахунок земель запасу та резервного фонду;
д) вирішити питання в установленому порядку про введення посад інженерів-землевпорядників у штати сільських, селищних рад та організацію державних відділів (управлінь) земельних ресурсів у міських радах;
е) визначити потреби наукових установ та навчальних закладів у земельних ділянках для проведення наукових досліджень, вирощування елітного насіннєвого матеріалу, потреб племінного поголів’я худоби у кормах, здійснення навчального процесу і вирішити питання щодо земель наукових установ та навчальних закладів, які можуть бути передані для іншого використання;
є) розробити та затвердити методику експертної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення.
5. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Кодексом.
6. Кабінету Міністрів України створити Державний земельний (іпотечний) банк з відповідною інфраструктурою та запровадити державну реєстрацію прав на землю відповідно до статті 202 цього Кодексу.
Прикінцеві положення Земельного кодексу України мають організаційно-правове значення. Більшість положень фактично відносяться до одноразових норм або ж містять доручення Кабінету Міністрів України, Верховній Раді АР Крим, Раді міністрів АР Крим.
Насамперед Прикінцеві положення відтворюють факт набуття чинності Земельним кодексом України. Згідно з п. 1 Положень ЗК України набуває чинності з 1 січня 2002 року. Земельний кодекс в редакції 1990, 1992 років і зміни до цього Кодексу визнані такими, що втратили чинність. Оскільки Кодекс не вирішує всіх питань земельних відносин, передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набуття чинності цим Кодексом, діють у частині, що йому не суперечить.
Набуття Земельним кодексом чинності не вирішує низки проблем втілення в життя всього того нового, що у ньому визначено, оскільки наступним кроком є вжиття певних організаційно-правових заходів щодо реалізації норм ЗК України. Окремі норми Кодексу потребують прийняття додаткових правових норм, якими встановлюється механізм їх реалізації; деякі статті є нормами установчого характеру, реалізація яких потребує прийняття законів і значної організаційно-правової роботи з боку органів виконавчої влади, АР Крим і місцевого самоврядування.
Виходячи з цього, у Прикінцевих положеннях вміщені доручення Кабінету Міністрів України щодо розробки і подання на розгляд Верховній Раді України та Президенту України пропозицій щодо внесення змін до законодавчих актів, щодо «розробки нормативно-правових актів, передбачених Кодексом, а також приведення у відповідність до Кодексу своїх нормативно-правових актів. Заслуговує підтримки доручення Кабінету Міністрів України вжити заходів щодо кадрового забезпечення реалізації ЗК України, підготовки кадрів, підвищення ефективності наукових досліджень. Важливим є законодавче доручення Кабінету Міністрів України щодо створення Державного (іпотечного) банку та запровадження державної реєстрації прав на землю.
Прикінцевими положеннями цього Кодексу Кабінету Міністрів України доручено підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України проект Закону України про розмежування земель права державної і комунальної власності.
З метою забезпечення реалізації конституційних прав територіальних громад сіл, селищ і міст на землю у період до законодавчого врегулювання питань розмежування земель державної і комунальної власності та відповідно до статей 13, 83, 84 і п. 10 розділу X «Перехідні положення» ЗК України Кабінет Міністрів постановою від 1 серпня 2002 р. № 1100 затвердив Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності.
Цим Порядком установлено, що із земель державної власності у власність територіальних громад сіл, селищ, міст передаються:
а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, міські сади, парки, лісо-, гідропарки, сквери, бульвари, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);
б) землі житлової забудови, земельні ділянки під готелями, гуртожитками, а також земельні ділянки, призначені для житлової забудови згідно з містобудівною документацією;
в) землі під об’єктами соціально-культурного призначення:
г) землі під об’єктами інженерного обладнання в межах населених пунктів (водопостачання і каналізації, центрального гарячого водопостачання тощо), а також об’єктами електро- і теплопостачання;
ґ) землі під під’їзними залізничними шляхами, спорудами і пристроями різних видів міжселищного і приміського транспорту для обслуговування пасажирських і вантажних перевезень, включаючи землі під станціями технічного обслуговування, автозаправними станціями, автостоянками, мийними пунктами тощо;
д) землі таксомоторних, автобусних і тролейбусних парків, трамвайних депо і депо метрополітену;
є) земельні ділянки промислових підприємств комунальної та приватної форми власності;
є) землі під об’єктами культурної спадщини:
ж) землі під об’єктами природно-заповідного фонду (під заказниками, пам’ятками природи, ботанічними садами, зоологічними парками, дендрологічними парками та парками пам’ятками садово-паркового мистецтва, ландшафтними парками), які не мають загальнодержавного значення;
з) землі лісового фонду в межах населених пунктів;
и) землі під водними об’єктами місцевого значення (поверхневими водами, які знаходяться і використовуються в межах однієї області та які не віднесені до водних об’єктів загальнодержавного значення; природними водоймами (озерами), болотами, водотоками (річками, струмками);
і) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;
ї) земельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у державній власності й використовуються для ведення особистих селянських господарств, сінокосіння та випасання худоби, садівництва, городництва.
У процесі розмежування у державній власності залишаються землі:
а) атомної енергетики та космічної системи;
б) оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;
в) під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають загальнодержавне значення;
г) під водними об’єктами загальнодержавного значення;
ґ) які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
д) зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселен-ня, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
е) під береговими смугами водних шляхів, віднесених до водних об’єктів загальнодержавного значення;
є) сільськогосподарського призначення, які використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, державних сільськогосподарських та лісогосподарських науково-дослідних установ, навчальних закладів та дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, державних племінних заводів і господарств, конезаводів, а також землі лісового фонду поза межами населених пунктів;
ж) із затвердженими запасами корисних копалин:
з) під державними підприємствами, установами, організаціями — вищими закладами освіти, закладами післядипломної освіти; науково-медичними закладами охорони здоров’я, госпіталями, санаторно-курортними, оздоровчими установами; проектними і конструкторськими установами; об’єктами зв’язку, радіомовлення, телебачення; промисловими підприємствами та іншими державними об’єктами нерухомого майна, що не підлягають приватизації; пасажирськими залізничними станціями, автовокзалами і автостанціями, міськими аеровокзалами, річковими і морськими вокзалами, вантажними станціями і дворами, перевалочними пунктами; станціями, що обслуговують наливні та інші бази, тощо.
Землі права державної власності, зазначені у підпунктах «є»—«з», можуть бути передані у комунальну власність виключно за рішенням Кабінету Міністрів України.
Право на землю територіальних громад сіл, селищ, міст (крім міст Києва і Севастополя, міст республіканського та обласного значення) виникає після затвердження меж земельних ділянок комунальної власності Радою міністрів АР Крим, обласними державними адміністраціями за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування.
Право на землю територіальних громад міст Києва і Севастополя, міст республіканського та обласного значення виникає після затвердження меж земельних ділянок комунальної власності Кабінетом Міністрів України за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування.
Межі земельних ділянок права державної власності із земель, визначених пунктом 4, крім земельних ділянок під об’єктами нерухомого майна, яке перебуває у сфері управління районних державних адміністрацій, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Межі земельних ділянок права державної власності, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління районних державних адміністрацій, визначаються Радою міністрів АР Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Межі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, що перебувають у державній власності за межами населених пунктів, визначаються відповідними районними державними адміністраціями, а в межах міст Києва і Севастополя — відповідно Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, у межах міст республіканського та обласного значення — відповідно Радою міністрів АР Крим і обласними державними адміністраціями.
Підставою для організації робіт з розмежування земель права державної і комунальної власності в межах населених пунктів є рішення про розмежування цих земель, що приймаються відповідними сільськими, селищними, міськими радами за погодженням з органами виконавчої влади.
Підставою для організації робіт з розмежування земель права державної і комунальної власності за межами населених пунктів є рішення про розмежування цих земель, що приймаються органами виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування.
Розмежування земель права державної і комунальної власності здійснюється в межах адміністративно-територіальних утворень.
Проведення робіт, пов’язаних із передачею земель права державної власності у комунальну власність, покладається на відповідні державні органи земельних ресурсів.
Державні органи земельних ресурсів разом з місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування відповідно до пунктів 3 і 4 формують земельні ділянки, які можуть передаватись у комунальну власність, а також ті, що залишаються у державній власності.
Під час формування земельних ділянок визначаються їх межі.
Інструкція щодо формування земельних ділянок під час розмежування земель права державної і комунальної власності затверджується Держкомземом.
Видатки, пов’язані з виконанням робіт щодо передачі земель права державної власності у комунальну власність, здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів. продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ X ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.
Даний пункт Перехідних положень підтверджує чинність рішень про надання та вилучення (викуп) земельних ділянок, які були прийняті до 1 січня 2002 р. відповідно до статей 17—19, 27—29, 31—34 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p., але не виконані до настання зазначеної дати. Йдеться про рішення сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та Верховної Ради України: 1) щодо надання земельних ділянок громадянам та юридичним особам у користування; 2) щодо вилучення земельних ділянок для державних та громадських потреб; 3) щодо викупу земельних ділянок, які перебувають у колективній чи приватній власності, для державних і громадських потреб. Слід зауважити, що такі рішення мають бути прийняті відповідно до вимог ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. щодо процедури прийняття таких рішень. Так, якщо відповідна рада прийняла до 1 січня 2002 р. рішення про вилучення або викуп земельної ділянки для державних чи громадських потреб, але користувач чи власник земельної ділянки не погоджуються з таким рішенням, то з 1 січня 2002 р. таке рішення повністю втрачає силу і не підлягає виконанню.
2. Клопотання і заяви щодо відведення земельних ділянок, не вирішені на момент введення в дію цього Кодексу, реалізуються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції у порядку та з додержанням вимог цього Кодексу.
Клопотання юридичних осіб та заяви громадян про надання їм земельних ділянок у користування чи у власність, подані ними до відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування до 1 січня 2002 p., щодо яких не були прийняті рішення про задоволення чи відхилення, підлягають розглядові органами, які відповідно до цього Кодексу мають право розглядати такі клопотання і заяви та приймати відповідні рішення. При цьому, якщо клопотання чи заява не можуть бути задоволені у розмірі, зазначеному в них, то відповідний орган має право запропонувати інший можливий варіант надання земельної ділянки у власність чи користування. Так, якщо приватна юридична особа подала до 1 січня 2002 р. клопотання про надання їй земельної ділянки у постійне користування, то орган виконавчої влади чи місцевого самоуправління, до якого подане клопотання, може запропонувати надати цій юридичній особі земельну ділянку у власність чи оренду, оскільки відповідно до цього Кодексу приватні юридичні особи не мають права на отримання земельних ділянок у постійне користування. Таке право мають лише державні та комунальні юридичні особи.
3. У випадках, коли земельні ділянки надані в оренду до введення в дію цього Кодексу органами, повноваження яких з надання земельних ділянок з прийняттям цього Кодексу змінені, продовження строку оренди зазначених земельних ділянок здійснюється органами, що мають право надання вказаних земель за цим Кодексом.
До введення в дію цього Кодексу повноваження щодо надання земельних ділянок в оренду здійснювалися радами. З 1 січня 2002 р. надання земельних ділянок в оренду здійснюють органи, зазначені у п. 12 Перехідних положень. Згідно з цим пунктом до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади. Таким чином, до розмежування земель державної і комунальної власності продовження строків договорів оренди землі, укладених до 1 січня 2002 p., здійснюють: у межах населених пунктів — сільські, селищні чи міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні державні адміністрації. Після розмежування земель державної і комунальної власності продовження строків договорів оренди землі, укладених до 1 січня 2002 p., будуть здійснювати органи, зазначені у ст. 5 Закону України «Про оренду землі»: щодо земель, які перебуватимуть у державній власності — районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим та Кабінет Міністрів України, а щодо земель, які перебуватимуть у комунальній власності — сільські, селищні та міські ради.
4. Матеріали погодження питань, пов’язаних з вилученням (викупом) земель, щодо яких на момент введення в дію цього Кодексу не прийнято відповідних рішень, підлягають розгляду відповідно до цього Кодексу.
Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 p., яка була чинною до 1 січня 2002 p., тобто до набрання чинності цим Кодексом, передбачав можливість вилучення та викупу земельних ділянок, які перебували відповідно у користуванні чи власності громадян та юридичних осіб, для державних та громадських потреб. Для проведення такого вилучення чи викупу Земельний кодекс 1992 р. визначав спеціальні правила (статті 31—34). Згідно зі ст. 31 цього Кодексу вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям провадилося за згодою власників землі й землекористувачів на підставі рішень Верховної Ради України та місцевих рад. Обов’язковою умовою такого вилучення (викупу) було їх попереднє погодження з власниками та користувачами земельних ділянок. Так, ст. 34 Кодексу 1992 р. було визначено, що підприємства, установи і організації, заінтересовані у вилученні (викупі) земельних ділянок, зобов’язані були до початку проектування погодити з власниками землі і землекористувачами та місцевими радами, а також спеціально уповноваженими на те органами державного управління з охорони і використання земель місце розташування об’єкта, розмір ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці та прилеглих територіях усіх інших об’єктів, умови проживання населення і охорону навколишнього середовища. При цьому попереднє погодження місць розташування об’єктів, розмірів намічуваних для вилучення (викупу) земельних ділянок та умов їх відведення провадилися місцевими радами, які мали право вилучати ці ділянки.
Якщо на підставі затверджених матеріалів попереднього погодження місця розташування об’єкта на наміченій для вилучення (викупу) земельній ділянці, її розмірів та умов відведення відповідна рада не прийняла до 1 січня 2002 р. рішення про вилучення (викуп) земельної ділянки, то з 1 січня 2002 p., тобто з моменту введення в дію цього Кодексу, рішення зазначених рад про попереднє погодження втрачають силу. Особа, зацікавлена у вилученні земельної ділянки після 1 січня 2002 p., повинна знову провести попереднє погодження відповідно до вимог ст. 151 Земельного кодексу, прийнятого 25 жовтня 2001 р.
5. Право на проведення розвідувальних робіт на земельних ділянках за дозволами, одержаними до введення в дію цього Кодексу, зберігається до закінчення строку, обумовленого дозволами.
Якщо дозвіл на проведення розвідувальних робіт на земельних ділянках незалежно від форми власності наданий до 1 січня 2002 p., але розвідувальні роботи не були розпочаті або завершені до цієї дати, то він є чинним і після 31 грудня 2001 p., якщо строк чинності дозволу, встановлений при його наданні, не завершився.
6. Громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону. При цьому розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку.
Згідно зі ст. 92 ЗК України, який набрав чинності 1 січня 2002 p., право постійного користування земельними ділянками можуть набувати лише державні та комунальні юридичні особи. Громадяни та приватні юридичні особи не можуть мати земельні ділянки на праві постійного користування. Однак у п. 6 Перехідних положень визначений перехідний період, протягом якого громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 1 січня 2002 p., але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити право постійного користування на право власності або право оренди. Вибір права на землю — права власності чи права оренди — здійснює особа, яка переоформлює право постійного користування землею. Однак, якщо земельна ділянка, надана громадянинові чи юридичній особі у постійне користування, не може бути передана їм у власність через заборони, визначені цим Кодексом, то така земельна ділянка може бути передана зазначеним громадянинові чи юридичній особі в оренду.
За загальним правилом, при переоформленні права постійного користування на право власності власники земельних ділянок мають сплатити їх вартість. Однак кожний громадянин України має право отримати безоплатно у власність земельну ділянку у розмірі, зазначеному у ст. 121 цього Кодексу.
При переоформленні права постійного користування земельними ділянками на довгострокову оренду фермерські господарства користуються певними пільгами. По-перше, визначення строку довгострокової оренди земельної ділянки здійснюється не за домовленістю сторін, а фермерським господарством в односторонньому порядку. По-друге, розмір орендної плати за земельні ділянки, право постійного користування на які переоформлене на право оренди, не може перевищувати розміру земельного податку.
7. Громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Даний пункт перехідних положень підтверджує чинність прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки у розмірах, у яких ці ділянки були надані у власність, тимчасове користування, в тому числі оренду, до 1 січня 2002 р. Слід зазначити, що потреби в такому підтвердженні немає, оскільки даний Кодекс не обмежує розміри земельних ділянок, які можуть бути у власності чи оренді громадян та юридичних осіб. Обмеження, визначені у п. 13 Перехідних положень, є тимчасовими.
8. Сільськогосподарські підприємства, які до введення удію цього Кодексу уклали з власниками земельних часток(паїв) договори оренди, можуть, за бажанням власників цих часток (паїв), замовити землевпорядній організації виконання землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або, за погодженням сторін, на інший строк.
Як відомо, протягом 1992—1999 років практично всі колективні та інші недержавні сільськогосподарські підприємства України отримали землю у колективну власність, а їх члени — право на земельну частку (пай) з цих земель, яке посвідчувалося сертифікатами на право на земельну частку (пай). Відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р.1 протягом 2000 року переважна більшість таких сільськогосподарських підприємств були реорганізовані у сільськогосподарські підприємства ринкового типу (приватні підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, фермерські господарства тощо), які здійснюють свою діяльність на основі не колективної, а приватної власності на землю та майно. При цьому всі колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, за винятком невеликої кількості з них, що стали засновниками сільськогосподарських підприємств ринкового типу, припинили членство у колективних господарствах, маючи право на земельну частку (пай). Оскільки земельна частка (пай) є умовною земельною ділянкою, межі та місцерозташування якої не визначені в натурі, то переважна більшість власників земельних часток (паїв) передали такі паї в оренду, як правило, тому сільськогосподарському підприємству, яке стало правонаступником колишнього колективного сільськогосподарського підприємства. Водночас кожен власник земельної частки (паю) має право виділити його в натурі й отримати у приватну власність безоплатно земельну ділянку, право на яку посвідчується державним актом на право приватної власності на землю. Роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі здійснюються землевпорядними організаціями за плату. На жаль, селяни — власники земельних часток (паїв) не завжди можуть оплатити вартість таких робіт і отримати замість земельної частки (паю) конкретну земельну ділянку у приватну власність. Тому в даному пункті Перехідних положень міститься рекомендація сільськогосподарським підприємствам, які орендують земельні частки (паї) у їх власників, надавати останнім допомогу в оплаті робіт щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі. З метою компенсації сільськогосподарському підприємству витрат з оплати таких робіт громадяни, які отримують земельні ділянки замість земельних часток (паїв), зобов’язуються передати їхні земельні ділянки в оренду такому сільськогосподарському підприємству, яке утримуватиме певну частину орендної плати за земельні ділянки аж до повної компенсації понесених ним витрат на оплату землевпорядних робіт. На практиці з метою реалізації положень даного пункту сільськогосподарське підприємство, власник земельної частки (паю) та землевпорядна організація укладають тристоронню угоду, в якій викладаються зазначені зобов’язання сторін.
9. Громадяни — власники земельних часток (паїв) можуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості)єдиним масивом.
Громадянин — власник земельної частки (паю) має право на виділення належної йому частки в натурі у вигляді земельної ділянки. Однак не всі громадяни, ставши власниками земельних ділянок, можуть самостійно використовувати їх за цільовим призначенням — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва чи особистого селянського господарства. Крім цього, враховуючи невеликий розмір земельної ділянки, отриманої шляхом виділення у натурі земельної частки (паю), який у середньому по країні становить 4 га, власники таких земельних ділянок часто виявляють бажання об’єднуватися з метою спільного обробітку чи спільного використання таких ділянок, а також з метою передачі їх в оренду фермерському господарству чи сільськогосподарському підприємству. Таким чином, даний пункт Перехідних положень надає громадянам — власникам земельних часток (паїв) право на виділення належних їм паїв єдиним масивом. Це означає, що виділені в натурі ділянки таких громадян мають бути розміщені суміжно (одна біля одної) і на одному полі, якщо сумарний розмір земельних ділянок, що виділяються в натурі єдиним масивом, дорівнює розміру поля. З метою виділення земельних часток (паїв) єдиним земельним масивом їх власники повинні подати до відповідної ради заяви з проханням про виділення земельних паїв єдиним масивом. продолжение
–PAGE_BREAK–
10. Рішення про розмежування земель державної і комунальної власності в межах населених пунктів приймають відповідні сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої влади, а за межами населених пунктів — органи виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів України здійснює:
а) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, що належать до сфери управління Президента України, Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, Генеральної прокуратури України, центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, інших державних наукових установ та організацій;
б) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації визначають межі земельних ділянок, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління районних державних адміністрацій.
У п. 10 Перехідних положень викладений основний підхід до розмежування земель державної і комунальної власності. Варіанти такого розмежування в межах населених пунктів розробляються і затверджуються відповідною сільською, селищною чи міською радою, а органи виконавчої влади мають лише право погодження запропонованого радою варіанту розмежування, що передбачає або надання згоди, або накладення своєрідного «вето». В останньому випадку рада має підготувати інший варіант розмежування земель. При проведенні розмежування земель державної і комунальної власності за межами населених пунктів варіант розмежування розробляється та затверджується відповідним органом виконавчої влади, а відповідна рада має лише право погодження запропонованого цим органом варіанту.
При розмежуванні земель державної і комунальної власності як у межах населених пунктів, так і за їх межами право визначення меж земельних ділянок, на яких розташовані зазначені у підпунктах «а» І «б» цього пункту об’єкти, належить Кабінету Міністрів України, а право визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління районних державних адміністрацій, належить Раді міністрів АР Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям.
11. Витрати, пов’язані із розмежуванням земель державної та комунальної власності, здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів.
Як зазначено у п. 10 Перехідних положень, розмежування земель державної і комунальної власності здійснюють як органи державної виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування. Залежно від органу, який здійснює таке розмежування, фінансування робіт з розмежування здійснюється за рахунок відповідно державного та місцевих бюджетів. Детально порядок фінансування робіт з розмежування земель державної та комунальної власності визначається Законом України «Про розмежування земель державної та комунальної власності».
12. До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.
У п. 12 Перехідних положень визначений тимчасовий порядок здійснення функції власника земель, які перебувають у власності держави, тобто функції розпорядження цими землями. Зазначений тимчасовий порядок діятиме до завершення розмежування цих земель на землі державної та комунальної власності. Після завершення розмежування земель розпорядження ними буде здійснюватися в порядку, визначеному у статтях 83 та 84 Земельного кодексу.
Згідно зі ст. 83 Кодексу повноваження щодо розпорядження землями комунальної власності покладені на органі місцевого самоврядування — ради. А статтею 84 Кодексу визначено, що розпорядження землями державної власності є виключною прерогативою органів державної виконавчої влади. Однак до проведення розмежування розпорядження землями державної власності, розташованими у межах населених пунктів, здійснюють не державні органи, а органи місцевого самоврядування — сільські, селищні та міські ради, а за їх межами — органи державної виконавчої влади.
Слід підкреслити, що в цьому пункті йдеться про тимчасовий порядок здійснення лише функції розпорядження землями державної власності від імені держави — власника таких земель. Розпорядження землями передбачає здійснення відчуження земельних ділянок шляхом їх продажу (приватизації), а також передачу земельних ділянок у постійне користування чи оренду. Проте функцію розпорядження землями державної власності слід відрізняти від функції управління земельним фондом країни. Якщо розпорядження землями державної власності є функцією їх власника, яка поширюється виключно на землі, які перебувають у власності держави, то управління землями є функцією держави як політичного суверена і поширюється на весь земельний фонд країни незалежно від форми власності на земельні ділянки. До функцій управління земельним фондом належать моніторинг ґрунтів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, ведення державного земельного кадастру, затвердження проектів та схем землеустрою, реєстрація прав на земельні ділянки та видача громадянам та юридичним особам документів, що посвідчують їх права на земельні ділянки.
Згідно зі ст. 143 Конституції України окремі повноваження органів виконавчої влади можуть надаватися (делегуватися) законом органам місцевого самоврядування. Так, згідно зі ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. ряд повноважень органів державної влади був делегований виконавчим органам сільських, селищних та міських рад. Так, виконавчим органам сільських, селищних та міських рад були делеговані повноваження щодо:
1) реєстрації суб’єктів права власності на землю; реєстраціїправа користування землею і договорів на оренду землі;
2) видачі документів, що посвідчують право власності іправо користування землею;
3) організації і ведення земельно-кадастрової документації;
4) погодження проектів землеустрою;
5) здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою. Однак даний пункт Перехідних положень не визначає порядок здійснення управління земельним фондом країни, а отже не змінює порядок здійснення органами місцевого самоврядування делегованих їм функцій управління земельним фондом країни.
13. На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.
Пунктом 13 Перехідних положень установлений тимчасовий мораторій на придбання у власність громадянами та юридичними особами земельних ділянок сільськогосподарського призначення у розмірі, що перевищує 100 гектарів. Мораторій поширюється на всі види земель сільськогосподарського призначення, які набуваються у приватну власність, а саме на землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства та садівництва. Мораторієм визначається граничний сукупний розмір земель сільськогосподарського призначення незалежно від того, якою кількістю земельних ділянок — однією, двома чи більше — вони представлені. Однак, якщо громадянин успадковує за законом земельну ділянку сільськогосподарського призначення, вже маючи у приватній власності земельну ділянку (земельні ділянки) сільськогосподарського призначення площею 100 гектарів, то в такому випадку загальна площа земель сільськогосподарського призначення, що перебуватиме у приватній власності громадянина, може бути збільшена на площу успадковуваної земельної ділянки і перевищуватиме 100 гектарів. Мораторій на придбання у приватну власність земель сільськогосподарського призначення загальною площею 100 гектарів діє до 1 січня 2010 р. Як передбачається, до завершення дії цього мораторію в нашій країні буде повністю сформоване законодавство про ринковий обіг земель та створені інші інститути ринкового впливу держави на процеси переходу права власності на землю з тим, щоб уникнути таких негативних суспільних явищ, як спекуляція землею, концентрація земель, особливо сільськогосподарських угідь, у руках невеликої кількості осіб, обезземелення селян тощо.
14. До 1 січня 2005 року забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств.
Внесення права на земельну частку (пай), як і іншого майна чи майнових прав, до статутного фонду господарського товариства тягне за собою і перехід права власності на земельну частку (пай) до господарського товариства. Пунктом 14 Перехідних положень установлений мораторій на таку передачу. Дане положення обумовлене занепокоєністю щодо можливого відтворення так званих колективних сільськогосподарських підприємств, які були в результаті цілеспрямованої державної політики реорганізовані у сільськогосподарські господарства ринкового типу, в новій, «ринковій» формі.
15. Встановити, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.
У п. 15 Перехідних положень установлений мораторій на відчуження ряду земель сільськогосподарського призначення на підставі певних цивільно-правових угод. По-перше, даний мораторій поширюється на відчуження таких видів земель сільськогосподарського призначення, як: земельні ділянки, надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; земельні ділянки, надані для ведення фермерського господарства (такі ділянки є різновидом земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва); земельні частки (паї), власники яких мають право на отримання у власність земельних ділянок зі складу земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. При цьому під даний мораторій не підпадає відчуження таких видів земель сільськогосподарського призначення, як землі, надані громадянам для ведення особистого селянського господарства та садівництва. По-друге, даний мораторій забороняє лише відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, яке здійснюється на підставі таких цивільно-правових угод, як купівля-продаж та дарування. Водночас мораторій не поширюється на відчуження земель сільськогосподарського призначення на підставі договору міни. При цьому не вимагається, щоб обидві сторони за договором міни відчужували земельні ділянки. Даний пункт допускає обмін земельної ділянки на іншу річ, наприклад, автомобіль, будинок тощо. Крім цього, мораторій не поширюється на такі види переходу права власності на землю, як успадкування ділянки за законом чи заповітом, викуп земельних ділянок для суспільних потреб, а також у разі звернення стягнення на земельну ділянку за рішенням суду. Іншими словами, даний пункт Перехідних положень не містить мораторію на передачу земельних ділянок сільськогосподарського призначення у заставу (іпотека).
16. Громадянам — власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю.
У даному пункті перехідних положень закріплена норма про те, що кожний власник земельної частки (паю) має право на виділення у натурі належної йому земельної частки (паю) у вигляді земельної ділянки та одержання державного акта на право приватної власності на землю. Для виділення земельної частки (паю) у натурі потрібно, щоб її власник виявив таке бажання шляхом подання до відповідної ради заяви про виділення земельної частки (паю) у натурі. Роботи по виділенню земельних часток (паїв) у натурі та видачі їх власникам державних актів на право приватної власності на землю здійснюються державними або приватними землевпорядними організаціями, які мають ліцензії на виконання таких робіт. Якщо роботи з виділення земельних часток (паїв) у натурі фінансуються з бюджету, то договори з землевпорядними організаціями на виконання зазначених робіт укладають відповідні ради. Якщо ж такі роботи фінансуються сільськогосподарськими підприємствами, які орендують земельні частки (паї), власниками земельних часток (паїв) або іншими особами, то зазначені договори з землевпорядними організаціями укладають відповідно сільськогосподарські підприємства, власники земельних часток (паїв) або інші особи.
17. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.
Сертифікати на право на земельну частку (пай) є виданими державою документами, які підтверджують наявність у особи права на земельну частку (пай). За своєю юридичною природою право на земельну частку (пай) є правом на частку землі із земель колишнього колективного чи іншого сільськогосподарського підприємства, яке отримало землю у колективну власність. Оскільки місцезнаходження та межі земельної частки (паю) на місцевості не визначені, то її розмір визначається в умовних кадастрових гектарах. Тому, маючи земельну частку (пай), її власник цілком природно може або здійснити її відчуження на підставах та у випадках, не заборонених цим Кодексом, або ж вимагати виділення її в натурі у вигляді земельної ділянки.
Слід зазначити, що відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. сертифікати на право на земельну частку (пай) проголошувалися правовстановлюючими документами, що засвідчують право володіння, користування та розпорядження земельною часткою (паєм). На цій підставі селянам — власникам земельних часток (паїв) було рекомендовано передавати земельні частки (паї) в оренду. Даним пунктом Перехідних положень уточнюється юридичне значення сертифіката як правоустановлюючого документа, що дає власникові земельної частки (паю) лише право на виділення частки у натурі. Тим самим фактично встановлена заборона на передачу після 1 січня 2002 р. земельних часток (паїв) в оренду. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної частки (паю) у натурі у вигляді земельної ділянки та видачі її власникові державного акта на право приватної власності на землю. У разі отримання державного акта сертифікат підлягає поверненню районній державній адміністрації, яка його видала.