Ко н т р о л ь н а р о б о т а
з дисципліни: “Господарськезаконодавство”
Поняття,предмет та зміст господарського договору
Зміст
1. Суб`єкти господарювання, що здійснюють діяльністьна ринку цінних паперів
2. Правові форми використання комунальної власності
3. Поняття, предмет та зміст господарського договору
Список літератури
1.Суб`єкти господарювання, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів
Слово «біржа»означає: 1) сукупність осіб, що постійно в певному місці здійснюють торговельніоперації; 2) місце їх зібрання; 3) сукупність угод, які укладаються у цьомумісці.
Фондова біржа — це біржа, що оперує цінними паперами, тобто грошовими документами, щозасвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносиниміж особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило,виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачігрошових та інших прав, що випливають із цих документів, іншим особам.
Об’єктамиоперацій фондової біржі є акції; облігації республіки, місцевих позик іпідприємств; казначейські зобов’язання республіки; ощадні сертифікати; векселі.До цього переліку додані приватизаційні папери, які засвідчують право власникана безоплатне одержання у процесі приватизації часток майна державнихпідприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (приватизаційнімайнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони).
Поняття «правовестановище» і «діяльність фондової біржі» регулюються розділом II «Фондовабіржа» Закону України «Про цінні папери і фондову біржу». Фондова біржа — цеорганізаційно оформлений постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівляцінними паперами.
З точки зоруправового становища фондова біржа являє собою підприємство у формі акціонерноготовариства, яке зосереджує в собі попит і пропозицію цінних паперів, сприяєформуванню їх біржового курсу.
Залежно від місцяукладання закон розрізняє біржові та позабіржові угоди, що мають, проте,однакову юридичну природу.
Біржовими угодамиє дії громадян і організацій щодо встановлення, зміни або припинення цивільнихправ або обов’язків, які вчинені на біржі в результаті біржових торгів.Укладаються ці угоди через посередників — брокерські контори і брокерів, а несамими продавцями і покупцями реального товару. Виконуються біржові угоди позабіржею (товару як такого на біржі немає). Біржова угода має юридичні ознакизвичайної угоди щодо змісту, структури тексту, форми тощо.
Діяльністю по випускута обігу цінних паперів визнаєтьсяпосередницька діяльність по випуску та обігу цінних паперів.
Суб’єктами такоїдіяльності є:
– банки;
– акціонернітовариства, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій;
– іншітовариства, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їхдіяльності.
Суб’єктидіяльності з випуску цінних паперів називаються торговці цінними паперами івправі здійснювати такі види діяльності по випуску та обігу цінних паперів:
а) діяльністьпо випуску цінних паперів;
б) комісійнудіяльність по цінних паперах;
в) комерційнудіяльність по цінних паперах.
Діяльністю повипуску цінних паперів визнається виконання торговцем цінними паперами задорученням від імені і за рахунок емітента обов’язків по організації передплатіна цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торговець ціннимипаперами зa домовленістю з емітентом може брати на себе зобов’язання у разінеповного розміщення цінних паперів викупити в емітента нереалізовані цінніпапери.
З урахуваннямпринципових форм укладання угод на фінансовому ринку, його суб’єктів можнаподілити на три групи:
1) продавці і покупціфінансових активів (інструментів, послуг);
2) фінансовіпосередники;
3) суб’єкти, щовиконують допоміжні функції (функції обслуговування основних учасниківфінансового ринку; функції обслуговування окремих операцій на фінансовому ринкутощо).
Розглянемоконкретні види учасників фінансового ринку в розрізі основних їх груп. Продавціі покупці фінансових активів (послуг) складають групу прямих учасниківфінансового ринку, які здійснюють на ньому основні функції у проведенніфінансових операцій.
На ринку ціннихпаперів основними видами прямих учасників фінансових операцій є:
– емітенти. Вонихарактеризують суб’єктів фінансового ринку, які залучають необхідні фінансовіресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів. На фінансовому ринкуемітенти виступають виключно в ролі продавця цінних паперів із зобов’язаннямвиконувати всі вимоги, які випливають із умов їх випуску. Емітентами ціннихпаперів є держава (виконавчі органи державної влади та органи місцевогосамоуправління), а також різноманітні юридичні особи, створені, як правило, уформі акціонерних товариств. Крім того, на національному фінансовому ринкуможуть обертатись цінні папери, емітовані нерезидентами;
– інвестори. Вонихарактеризують суб’єктів фінансового ринку, які вкладають свої грошові кошти врізноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу. Цей дохід формуєтьсяза рахунок отримання інвесторами відсотків, дивідендів і приросту курсовоївартості цінних паперів. Інвестори, які здійснюють свою діяльність нафінансовому ринку, класифікуються за такими ознаками: за своїм статусом вониподіляються на індивідуальних (окремі підприємства, фізичні особи) йінституціональних інвесторів (представлені різними фінансово-інвестиційнимиінститутами); залежно від цілі інвестування виділяють стратегічних (купуютьконтрольний пакет акцій для здійснення стратегічного управління підприємством)і портфельних інвесторів (купують окремі види цінних паперів виключно в ціляхотримання доходу); за приналежністю до резидентів на національному фінансовомуринку розрізняють вітчизняних та іноземних інвесторів.
2.Правові форми використання комунальної власності
Власність якнауковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. Векономічному — це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належностінаявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремимколективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому випадку означаєвідношення суб’єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх, івідповідно відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Цематеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношеннялюдей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільнівідносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються нарозмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника надріччю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакше кажучи, внедопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з бокуневласника.
Згідно зі ст. 2Закону України «Про власність» власність в Україні виступає в таких формах:приватна, колективна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі формивласності є рівноправними.
Інакшерегулюються відносини власності в Конституції України. У Конституції (ст. 41,116, 142, 143) щодо власності вживаються терміни «приватна», «державна» та«комунальна» і нічого не говориться про колективну власність. При цьомукомунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст)розглядається відокремлено від державної.
Економічні,відносини власності отримують юридичне закріплення в праві власності, якевиникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин.Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямівнормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належністьтих чи інших об’єктів власності певному суб’єкту (громадянину, колективу,територіальній громаді, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повноваженьвласника, порядок і форми їхньої реалізації стосовно різних об’єктів; засоби іспособи правової охорони відносин власності тощо.
Сукупністьзазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить правовласності в об’єктивному розумінні. Суб’єктивне право власності визначаєтьсяЗаконом України «Про власність» та Цивільним кодексом як врегульовані закономсуспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Володіння — цезакріплення матеріальних благ за конкретними власниками — індивідами і колективами,фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування — цевилучення з речей їхніх корисних властивостей, які надають можливістьзадовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження — цевизначення власником юридичної або фактичної частки речі. Індивід або колективздійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами)за своїм інтересом незалежно від волі і бажання інших осіб.
Кожне іззазначених повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи прицьому права власності.
Всі способинабуття права власності, зазначені в законодавстві, поділяються на первісні іпохідні.
Первіснимивизначаються такі способи, коли право власності виникає на річ вперше абонезалежно від попередніх власників. До них належать, зокрема, створення новоїречі внаслідок виробничої діяльності, націоналізація, реквізиція, конфіскація,вилучення безгосподарно утримуваного майна, безхазяйне майно, знахідка, скарб,бездоглядна худоба.
Похіднимивизнаються такі способи набуття права власності, за яких право нового власника ґрунтуєтьсяна праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. Вусіх випадках похідного набуття права власності має місце правонаступництво,тобто перехід прав від однієї особи до іншої. Найбільш поширений похіднийспосіб набуття права власності — передача майна за договором (поставки,купівлі-продажу, міни тощо).
Підставиприпинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника(угоди щодо відчуження майна, повне споживання майна внаслідок користуванняним), і такі, що від неї не залежать (примусовий продаж чи примусове вилученнямайна згідно із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха тощо).
Суб’єктами прававласності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи тадержава. Суб’єктами права власності відповідно до ст. З Закону України «Про власність»можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства,міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.
Для забезпеченняздійснення підприємницької діяльності законодавство допускає об’єднання майна,що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основізмішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участююридичних осіб і громадян інших держав.
Державнавласність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведенняприватизації її питома вага буде досить значною.
До державноївласності в Україні згідно із Законом «Про власність» належатьзагальнодержавна, республіканська власність і власністьадміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).
Суб’єктами правакомунальної власності виступають адміністративно-територіальні одиниці в особіобласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповіднодо ст. 142 Конституції України суб’єктами права комунальної власності єтериторіальні громади сіл, селищ, міст).
Управліннямайном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села,селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевогосамоврядування.
Відповідно доЗакону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» відімені і в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власностіздійснюють відповідні ради.
Органи, якіздійснюють управління майном, що є комунальною власністю, реалізують надані їмповноваження таким чином:
– приймаютьрішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ іорганізацій, заснованих на комунальній власності;
– затверджуютьстатути (положення) таких підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішенняу зв’язку з порушенням статутів (положень);
– укладаютьі розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій,заснованих на комунальній власності;
– контролюютьефективність використання і збереження закріпленого за підприємствамикомунального майна;
– даютьзгоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємствбудь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передаєтьсямайно, що є комунальною власністю;
– готуютьразом з відповідними державними органами висновки та пропозиції КабінетуМіністрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською(Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю.
Управління господарськоюдіяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через системуорганізаційно-господарських повноважень територіальних громад та органівмісцевого самоврядування щодо суб’єктів господарювання, які належать докомунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі правагосподарського відання або права оперативного управління.
Правовий статусокремого суб’єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженимиорганами управління відповідно до Господарського кодексу та інших законів.Відносини органів управління між зазначеними суб’єктами у випадках,передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.
Суб’єктамигосподарювання комунального сектора економіки є суб’єкти, що діють на основілише комунальної власності, а також суб’єкти, у статутному фонді яких часткакомунальної власності перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яказабезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу нагосподарську діяльність цих суб’єктів.
Законом можутьбути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентноі політикищодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії прававласності Українського народу і права комунальної власності при реалізаціїпроцедури банкрутства щодо суб’єктів господарювання комунального сектораекономіки.
Органи місцевого самоврядуваннянесуть відповідальність за наслідки діяльності суб’єктів господарювання, щоналежать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку,визначених законом.
Правову формувикористання комунальної власності уособлює комунальне унітарне підприємство,яке, як уже зазначалось, утворюється компетентним органом місцевогосамоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальноївласності і входить до сфери його управління.
Орган, до сфериуправління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представникомвласника — відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах,визначених Господарським кодексом та іншими законодавчими актами.
Майнокомунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності ізакріплюється за таким підприємством на праві господарського відання(комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління(комунальне некомерційне підприємство).
Статутний фонд комунальногоунітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воновходить, до реєстрації його як суб’єкта господарювання. Мінімальний розмірстатутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюєтьсявідповідною місцевою радою.
Найменуваннякомунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальнепідприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфериуправління якого входить дане підприємство.
Комунальнеунітарне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника та органумісцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.
Комунальнеунітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом,до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.
Збитки, завдані комунальномуунітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чиорганів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органамидобровільно або за рішенням суду.
Особливості господарськоїдіяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог,встановлених Господарським кодексом щодо діяльності державних комерційних абоказенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.
3.Поняття, предмет та зміст господарського договору
Право Українирегулює майнові господарські та інші відносини господарських суб’єктів з їхконтрагентами завдяки застосуванню двох основних нормативно-правових категорій:договір та господарський договір. Це майнові договори.
Перша категорія — майновий договір — є загальною. Законодавчо майнові договори усіх видівурегульовано Цивільним кодексом (ст. 151-160).
У господарськомуправі категорія договір використовується у загальному і спеціальному значеннях.Договір, який регулює ст. 153 Цивільного кодексу, у господарському правіозначає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб’єктами господарськогоправа. Але з точки зору статутної діяльності господарського суб’єкта майновідоговори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чидоговір підряду на капітальне будівництво — з одного боку; договіркупівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо — зіншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльністьгосподарюючих суб’єктів, інші — обслуговуючу. Тому законодавець визначає ірегулює договори про основну господарську діяльність суб’єктів окремоююридичною категорією — категорією господарського договору.
Термін«господарський договір» у право України введено Арбітражним процесуальнимкодексом України, який регулює порядок розгляду і вирішення господарськихспорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, яківиникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст. 1 АПК).
Отже, категоріїдоговір і господарський договір співвідносяться як загальне і особливе. Якособлива категорія господарського законодавства і права України господарськийдоговір має певну правову основу.
Господарськідоговори в Україні регулюються а) Господарським кодексом; б) загальнимистаттями Цивільного кодексу про зобов’язання, договір, зобов’язання, щовипливають із договорів; в) спеціальними статтями Цивільного кодексу промайнові відносини між суб’єктами (підприємствами, установами, організаціями).Це, зокрема, відносини: стосовно поставок продукції (товарів); закупівлісільськогосподарської продукції у товаровиробників; капітального будівництва;перевезення вантажів та ін.
Крім того, цідоговори регулюються загальними законами про господарюючі суб’єкти. Зокрема,згідно зі ст. 21 Закону «Про підприємства в Україні» господарські відносини (аце предмет господарського договору) підприємства з іншими підприємствами іорганізаціями в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основідоговорів. Йдеться про господарські договори. Господарські договори регулюютьсятакож законами України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну,зовнішньоекономічну, транспортну тощо.
Певну групустановлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, які регулюють ті господарськідоговори, які повністю або частково не врегульовані законодавством України.Зокрема, це договори поставки продукції виробничо-технічного призначення татоварів народного споживання; договори перевезення вантажів внутрішнім воднимтранспортом; частково — підрядні відносини в капітальному будівництві.
Арбітражнийпроцесуальний кодекс України визначає загальний порядок урегулюваннярозбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів (ст. 10) тапри їх зміні і розірванні (ст. 11), а також регулює процесуальні відносини щодопорушення позовного провадження з господарських спорів та їх вирішення.
Отже, увизначенні поняття господарського договору слід враховувати і загальні ознакикатегорії майнового договору, і особливі його ознаки, відображені угосподарському законодавстві.
Із загальноправової точки зору господарський договір становить собою господарське правовідношення між двома або більше суб’єктами, змістом якого є їхні договірнімайнові зобов’язання діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконатироботу, надати послуги і т.ін. Господарський договір — це регулятор конкретних(одиничних) господарських відносин (зв’язків) між суб’єктами господарськоїдіяльності, умови дії якого визначають самі суб’єкти.
Як спеціальназаконодавчо-правова категорія господарський договір має особливі ознаки.
По-перше,господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначенуекономічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається згосподарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських ікомерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції,виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідсигосподарські договори — це майнові договори, що обслуговують безпосередньовиробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарськідоговори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ таорганізацій, які не обслуговують виробництво і обіг, і є допоміжними.
По-друге,стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладанняі змісту господарських договірних зобов’язань. Законодавством про господарськідоговори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетнихпотреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставівідповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, щозміст господарського договору, який укладається на підставі державногозамовлення (державний контракт), обов’язково має відповідати цьому замовленню(ст. 152 Цивільного кодексу, ст. 20 Закону «Про підприємства в Україні»). Втеорії такі договори визначаються як плановані.
Але не всігосподарські договори укладаються на підставі державного замовлення. Отже, цяознака господарського договору не є абсолютною.
Змістгосподарських договорів, які укладаються без державного замовлення, маєвідповідати господарським намірам і юридично вираженій згоді сторін. У теоріїтакі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самимисторонами.
По-третє, законобмежує коло суб’єктів, які можуть бути суб’єктами господарських договорів.Згідно зі ст. 3 Цивільного кодексу та ст. 1 Арбітражного процесуального кодексусуб’єктами господарських договорів є організації — юридичні особи(підприємства, установи, організації), в тому числі колективнісільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні,приватні, спільні підприємства тощо, а також громадяни-підприємці.
Отже,господарський договір — це майнова угода господарюючого суб’єкта зконтрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов’язання сторін у сферігосподарської і комерційної діяльності: при виробництві і реалізації продукції,виконанні робіт, наданні послуг..
Господарськийдоговір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарськогозобов’язання. Господарське зобов’язання — це врегульоване правом господарськевідношення, в силу якого одна сторона управнена (уповноважена) вимагати відіншої здійснення господарських функцій — передачі майна, виконання роботи,надання послуг тощо, а інша сторона зобов’язана виконати вимоги щодо предметазобов’язання і має право вимагати за це зустрічну винагороду (сплату грошей,зустрічні послуги тощо).
Нормативнакласифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобтозалежно від видів майнових відносин, які є предметом відповідних договорів.
Їх систему даєЦивільний кодекс як основний закон про господарські договори (підрозділ II «Окремівиди зобов’язань» розділу ІІІ «Зобов’язальне право»).
Господарськийдоговір, як і будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій.
Функціїгосподарського договору — це передбачені або санкціоновані законом регулятивнівластивості його як юридичного акта, завдяки яким урегульовуються відповіднігосподарські відносини.
Господарськомудоговору властиві загальні договірні і специфічні, тобтогосподарсько-договірні, функції.
Загальнимифункціями договору є:
– ініціативна(договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певнівідносини);
– програмно-координаційна(договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських відносин ізасіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів інамірів);
– інформаційна(договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформаціюпро правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, у відповіднихвипадках — юрисдикційним органам, третім особам);
– гарантійна(лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконаннядоговірних зобов’язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);
– правозахисна(договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечуєтьсяпримусове виконання зобов’язань сторін шляхом використання майнових санкцій,засобів оперативного впливу).
Специфічними,властивими господарського договору, є такі функції:
– правовогозабезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби якихцентралізовано враховуються державою і фінансуються за рахунок державногобюджету. Цю функцію виконує такий особливий господарський договір, як державнийконтракт;
– правовогозасобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення — це обов’язкові длявиконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. У формідержзамовлень планується: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодорозвитку пріоритетних галузей народного господарства; виконання міждержавнихекономічних угод; експортно-імпортна діяльність; вирішення соціальних проблемтощо. Державне замовлення реалізується шляхом укладання господарських договорів(державних контрактів) між його виконавцями і споживачами продукції, послуг,замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональнимправовим засобом реалізації державного замовлення;
– правовогоінструмента (засобу) децентралізованого планування господарської діяльності.Детально ця функція врегульована ст. 20 Закону «Про підприємства в Україні».Вона полягає в тому, що:
а) юридичнимиактами планування діяльності підприємств є їхні плани: виробничого ісоціального розвитку (затверджуються як локальні правові акти). Плани наперспективу розробляються підприємствами, виходячи з попиту на продукцію,роботи, послуги;
б) попитвизначається двома правовими формами: державним замовленням та господарськимидоговорами, які підприємства укладають із споживачами та постачальникамиматеріально-технічних ресурсів.
Таким чином,істотні умови господарських договорів є обов’язковою економічною інформацієюдля складання планів підприємств.
Щодогосподарського договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений уписьмовій формі. Це правило встановлене ст. 44 Цивільного кодексу, яканазивається «Письмові угоди». Закон вимагає, щоб господарські договориукладалися письмово і були підписані уповноваженими особами.
Разом з тим ст.154 Цивільного кодексу дає змогу сторонам обирати певну письмову формугосподарського договору. Зокрема, такі господарські договори, як договірпоставки, міни, купівлі-продажу, можуть укладатися у формі одного письмовогодокумента, що підписується сторонами. Це так звана повна письмова форма. Крімтого, договірні відносини між сторонами можуть бути встановлені у так званійскороченій письмовій формі — шляхом обміну листами, телетайпограмами,радіограмами, телеграмами і т. ін. Письмовою формою договору поставкивизнається також замовлення покупця, прийняте до виконання. Мається на увазі,що поставка продукції, яка не розподіляється у централізованому порядку, здійснюєтьсябезпосередньо за замовленнями покупців, які не відхилені постачальникамипротягом 20 днів після їхнього одержання, якщо в зазначених замовленнях є даніщодо кількості, розгорнутої номенклатури, якості продукції, строків поставки,ціни, інших необхідних для здійснення поставки даних.
Стосовно окремихвидів договірних господарських відносин договірна документація є типовою(Типовий договір на постачання природного газу, Типовий договір натранспортування природного газу, Типовий договір оренди державного майна тощо).
При укладанніряду господарських договорів застосовуються не довільні, а уніфіковані(стандартні) форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їхскладання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується формидоговорів перевезення вантажів.
Недотриманнявстановленої законом форми господарського договору не тягне за собою йогонедійсності, якщо інше не передбачено законодавством. Зокрема, недійснимивнаслідок недодержання простої письмової форми є угоди про неустойку і поруку(ст. 180, 191 Цивільного кодексу), заставу (ст. 13 Закону «Про заставу»).
Укладаннягосподарського договору — це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більшегосподарюючих суб’єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їхреальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору(надання цим умовам певної форми) як правового акта.
Особливістюгосподарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певнітехніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укластидоговір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.
ЗаконодавствомУкраїни (ст. 153-158 Цивільного кодексу) встановлено загальний порядокукладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів), який стосовногосподарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укладають господарськідоговори: на біржових торгах, ярмарках, аукціонах тощо. При цьому пропозиціяукласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюючогосуб’єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достатньо визначеною, колив ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.
Загальні принципиі умови виконання договорів, у тому числі господарських, урегульовані розділом15 «Виконання зобов’язань» Цивільного кодексу (ст. 161-177). Щодо господарськихдоговорів діють і спеціальні умови виконання, передбачені нормативними актамипро окремі види договорів.
Підсумовуючивикладене зазначимо, що зміст господарського договору становлять умовидоговору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну абоприпинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, щоприймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарськийдоговір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядкута формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови,визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а такожумови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
При укладеннігосподарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет,ціну та строк дії договору.
Умови про предмету господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент)та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимогищодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових длясторін нормативних документів.
Ціна угосподарському договорі визначається в порядку, встановленому Господарськимкодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України.
Строком дії господарськогодоговору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, щовиникли на основі цього договору. Закінчення строку дії господарського договоруне звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце підчас дії договору.
Список літератури
1. Господарськезаконодавство: Практикум. — К.: Юрінком Інтер, 2001.
2. Господарськийкодекс України від 16.01.2003 №436-IV// http:// zakon.rada.gov.ua
3. Жук Л.А., ЖукІ.Л., Неживець О.М., Господарське право: Навчальний посібник Київ, 2003
1. ЗаконУкраїни «Про Національну депозитарну систему України та особливостіелектронного обігу цінних паперів» від 10 грудня 1997р. №710/94-ВР//Галицькі контракти. — 1998. — №8. -С.129-136.
2. ЗаконУкраїни «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансовихпослуг // Голос України. — 2001. — №150. -Сб. — 11-12.
3. ЗаконУкраїни про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні (за станом на20 жовтня 2002 р.): Офіційне видання: Наукове видання.- К.: Парламентськевид-во, 2002.- 19 c.
4. ЗаконуУкраїни „Процінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 року N 3480-IV// zakon.rada.gov.ua
4. КонституціяУкраїни від 28 червня 1996 р.// ВВР України.-1996.-№30.
5. Хозяйственноеправо: Учебник / под ред. Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002.
6. Щербіна В.С.Господарське право України: Навч. посібник. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.:Юрінком Інтер, 2002.- 392с.
7. //http://zakon.rada.gov.ua
8. http://pravo.biz.ua.
9. http://www.pravoznavec.com.ua