А майнове становище селян

ЗМІСТВСТУП 1. ПЕРЕДУМОВИ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОВЕДЕННЯ РЕФОРМ 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЕНСТВА ЗА РЕФОРМОЮ 1861 РОКУ: а) майнове становище селян; б) особисте становище селян; в) селянське управління і суд за реформами. 3. ФОРМУВАННЯ ВСЕСТАНОВОГО САМОУПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ ЗА БУРЖУАЗНИМИ РЕФОРМАМИ 1860 – 1870 РОКІВ ВИСНОВОК ЛІТЕРАТУРАВСТУПУ другій половині ХІХ ст. в Російській імперії відбулася заміна феодальної соціально-економічної формації капіталістичною. Становлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися в умовах скасування царизмом кріпосницького права. В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені історичними умовами та політикою, що проводив царизм стосовно України. В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. В 60 – 70-х роках ХІХ ст. царський уряд Росії провів державні реформи з метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя. У різні роки були проведені: – селянська реформа 1861 року; – земська реформа 1864 року; – міська реформа 1870 року; – фінансова реформа 1864 року; – судова реформа 1864 року; – шкільна реформа 1860 – 1964 років; – військова реформа 1864 – 1874 років; – поліцейська реформа та інші. Основне місце серед них займала селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії. ^ 1. ПЕРЕДУМОВИ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОВЕДЕННЯ РЕФОРМУ першій половині XIX ст. сформувались соціально-політичні передумови для буржуазних реформ у Росії. Кріпосне право стри­мувало розвиток ринку і селянського підприємництва. Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у війні показала неефективність соціальної і економічної сис­теми в Росії. За період з 1856 до 1860 р. в Росії виникає така кількість акціонерних компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років. Кризова ситуація проявилась у збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху. У лютому 1855 р. на престол вступив Олександр ІІ, який у бе­резні 1856 р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян, він сказав: “набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу”. Після цього з’явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права. 19 лютого 1861 р. імператор затвердив ряд законодавчих актів щодо конкретних положень селянської реформи. Були прийняті цент­ральне й місцеве положення, у яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і передачі їм земельних наділів, їх головними ідеями були: селяни отримують особисту свободу, до завершення викупної угоди з поміщиком земля переходила в їх користування. Наділення землею здійснювалось за, добровільною домовленістю поміщика і селянина: перший не міг давати земельний наділ менше нижчої норми, встановленої місцевим положенням, другий не міг вимагати наділу більше, максимальної норми, передбаченої в тому ж положен­ні. Уся земля в 34 губерніях поділялась на три категорії: нечорно­земна; чорноземна і степова. Кожна група поділялась на декілька місцевостей із урахуванням якості грунту, чисельності населення, рів­ня торговельно-промислового і транспортного розвитку. Для кожної місцевості встановлювались свої норми (вища і нижча) земельних на­ділів. Передбачалось безвикупне виділення “подарункових наділів” розміри яких могли бути менші мінімальних, встановлених у по­ложенні. Подушний наділ складався з садиби і орної землі, пасовищ і пус­тирів. Землею наділялись тільки особи чоловічої статі. Власність на землю зберігалась за поміщиком аж до здійснення викупної угоди, селяни на цей період мали право тільки користувати­ся наділом, залишаючись “тимчасово зобов’язаними”. Викупний договір між поміщиком і селянською общиною зат­верджувався мировим посередником. Садибу можна було викупити в будь-який час, польовий наділ зі згоди поміщика і всієїобщини. Піс­ля затвердження договору всі відносини сторін (поміщик – селянин) припинялись, і селяни ставали власниками. Суб’єктом власності в більшості регіонів ставала община,, у дея­ких районах – селянський двір. В останньому випадку селяни одержу­вали право спадкового розпорядження землею. Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу. Селяни платили викуп за садибну і польову землю. При цьому 25 % викупної суми вони платили готівкою при здійсненні викупної угоди, решту суми поміщики одержували із скарбниці (грошима і цін­ними паперами), її селяни повинні були разом з процентами виплачу­вати на протязі 49 років. Поліцейський і фіскальний апарат уряду по­винен був забезпечити своєчасність цих виплат. Для кредитування ре­форми були створені Селянський і Дворянський банки. У період “тимчасової зобов’язаності” селяни залишались відокремленими в правовому відношенні станом. Селянська община зв’я­зувала своїх членів круговою порукою: вийти з общини можна було, тільки виплативши половину боргу, що залишався, і при гарантії, що другу половину виплатить община. Можна було піти з общини знай­шовши собі заміну. Община могла прийняти, рішення про обов’язко-вий викуп землі. Збори общини вирішували сімейні розподіли землі. Волосні збори вирішували кваліфікованою більшістю питання про заміну общинного землекористування .індивідуальним, розподіл землі на постійні спадкові частини, про переділ, вилучення із общини їїчленів. Староста був фактичним помічником поміщика, (в період тимча­сового зобов’язаного існування), міг накладати на винних штрафи або піддавати їх арешту. Волосний суд вибирався на один рік і вирішував незначні майнові спори, а також незначні проступки. Негативними наслідками реформи стало наступне: наділи, селян зменшились порівняно з дореформними; а платежі, (порівнюючи зі старим оброком) виросли; община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, і водоймами. Передумови скасування кріпосного права в Росії і Україні визрівали впродовж тривалого часу. Його ліквідації вимагали перш за все аграрні відносини, які свідчили про кризу панщинної системи господарювання. У першій половині XIX ст. посилються занепад поміщицьких господарств. Праця селян-кріпаків ставала малопродуктивною. Хліборобство велося традиційними методами, екстенсивним шляхом. Разом з тим промислова революція та початок індустріалізації в країнах Західної Европи та  в  Росії  вимагали     збільшення  виробництва сільськогосподарської продукції, зерна насамперед. Кріпосництво було основним гальмом у розвитку сільського господарства, промисловості. Це добре розуміли панівні кола Росії. Проти кріпосного права виступили селяни – найважливіша і найчисельніша суспільно-політична сила імперії. Упродовж чотирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській губерніях селянські бунти ставали все частішими. Під час заворушень вбито 24 поміщики і 7 управителів панських маєтків. В Україні кріпацтво було важчим, ніж в інших регіонах Російської імперії, бо 95% панів-землевласників були чужинцями, які ставилися до українців з презирством, а то й ненавистю. Масові селянські рухи 1855 – 1856 рр. справили великий вплив на панівну верству і значною мірою визначили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково цар Олександр II саме у 1856 р. вперше офіційно заявив про необхідність його ліквідації. Проти кріпосного права виступила ліберальне настроїна інтелігенція, яка вважала його анахронізмом, антигуманним явищем. Промисловці та фабриканти також були проти кріпосництва, яке перешкоджало вільному розвитку торгівлі і промисловості. Твори Т.Шевченка, Марка Вовчка були суцільним звинуваченням проти кріпацької неволі. У 1857 р. почали створюватися особливі губернаторські комітети для розроблення програми селянської реформи. У наступному році цар створив Головний комітет, при якому діяла Редакційна комісія, що займалася зведенням усіх пропонованих проектів. У комісію входили і брали активну участь у її роботі українські поміщики з Чернігівщини Василь Тарновський та Григорій Галаган. Проект аграрної реформи прийнято Державною радою Росії. На його підставі Редакційна комісія підготувала Положення, яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування кріпацтва. Ці документи були обнародовані в Петербурзі і Москві 5 березня, а в містах і селах України – з 9 березня до 2 квітня. Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, якими селяни користувалися до реформи. Виділення землі та її межування реформа віддавала на розсуд місцевих поміщиків. Як правило, селянам віддавали землю гіршої якості, а іноді й взагалі непридатну для хліборобства. Крім того, селянський наділ роздрібнювався на кілька ділянок у різних місцях. Селяни були фактично позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших угідь. Внаслідок реформи 1861 р. селянство України втратило понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Земельні наділи селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків згідно з встановленими реформою цінами, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли викупні платежі припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., в той час, як її ринкова вартість становила 138 млн. крб. Таким чином, селяни фактично викуповували не тільки землю, але й свою волю. Земельна реформа надала поміщику право упродовж двох років самому визначати і оформити у т.зв. уставних грамотах розміри земельних наділів селян. У цей час селяни перебували у становищі тимчасово зобов’язаних, змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. В багатьох місцевостях таке становище продовжувалося багато років. Дворові селяни взагалі землі не отримали. В Україні існувала численна група (майже 50%) державних селян, долю яких вирішено спеціальним законом про поземельний устрій від 1866 р. Згідно з ним, селяни мали право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний податок. Разом з тим, реформа 1861 р. створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворила селян-кріпаків у вільних людей. Селяни могли вільно пересуватися, купувати і продавати рухоме і нерухоме майно, займатися підприємництвом, торгівлею. Реформа сприяла господарському піднесенню, завершенню   промислового перевороту і здійсненню індустріалізації.^ 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЕНСТВА ЗА РЕФОРМОЮ 1861 РОКУа) майнове становище селян.Усі землі, які належали поміщикам, були визнані їх власністю. Проте поміщики за встановлені повинності – роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Розміри наділів і повинності визначалися в уставних грамотах, які складалися поміщиками і підписувалися селянами. При цьому уставні грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сільською громадою, яка за принципом кругової поруки відповідала й за виконання повинностей. На підготовку і введення уставних грамот в дію відводилося два роки, протягом яких, говорилося в маніфесті царя, «селянам і дворовим людям, як і раніше, коритися поміщикам і беззаперечно виконувати давнішні свої обов’язки». Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, селяни ставили тимчасово зобов’язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину. їх розміри в різних місцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросійським положенням, за вищий або указний наділ селяни мусили відробляти 40 днів чоловічих і 30 жіночих на рік, в оброчних маєтках платили 8 – 12 крб. оброку. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки за згодою поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов’язаними невизначений час. Це залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, прагнув зберегти в їх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи. Великоросійське положення на Україні застосовувалося в трьох степових губерніях – Катеринославській, Херсонській, Таврійській і в південній частині Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. Для степових губерній була встановлена одна указна надільна норма на ревізьку душу. У різних місцевостях вона становила від 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, до якої належала ця частина Харківської губернії, визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий. Нижчий душовий наділ становив третину вищого. Для Харківщини вищий наділ було встановлено у розмірі від 3 до 4,5 десятин Якщо вищі або указні наділи були більші за дореформені, то поміщик міг відрізати лишок. Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи і в тому разі, якщо в нього в чорноземній смузі, тобто в даному разі на Харківщині, залишалося після наділення селян менше однієї третини всіх його угідь, а в степовій смузі – менше половини. Крім того, за згодою селянин міг одержати безплатно і так званий дарчий наділ розміром в одну чверть вищого або указного наділу. Внаслідок такого наділення селян у степових губерніях України їх землекористування зменшилося. Відрізки становили: у Катеринославській губернії — 199 тис. десятин (понад 37 %), у Таврійській – близько 25 тис. десятин (понад 23 %), у Херсонській — понад 71 тис. десятин (близько 14 %). На території лівобережних губерній – Чернігівської, Полтавської і тієї частини Харківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося Малоросійське положення. У цих місцевостях переважало подвірно-сімейне землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ – одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної, кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини. У лівобережних губерніях «відрізки» були найбільшими: у Полтавській – 301 тис. десятин (понад 37 %), у Харківській – понад 181 тисяч десятин (понад 28 %), у Чернігівській – близько 208 тис. десятин (близько 22 %).На Правобережжі – в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду («мирська земля») і закріплялася за селянами в спадкове подвірне землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як і на Лівобережжі, але в зв’язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свій бік українських правобережних селян проти місцевих польських поміщиків, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував поміщиків припинити тимчасові зобов’язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. Вводився обов’язковий викуп селянських наділів, а викупні платежі зменшувалися на 20%. Одночасно з цим селянські наділи мали зберігатися в такому розмірі, який визначався інвентарними правилами 1847 – 1848 pp. Оскільки поміщики зменшували селянські наділи, то тепер у багатьох випадках вони змушені були їх збільшити, хоча це й зроблено не скрізь. У цілому на Правобережжі селянам було прирізано землі 1365 тис. десяти (46,6%). Однак і після цього на Правобережжі малоземелля селян залишалося найбільше. Якщо на Півдні малоземельні селяни, які на ревізьку душу мали від 1 до 3 десятинземлі, на 1877 p. становили близько 28 % загальної кількості, на Лівобережжі – 43, то на Правобережжі – близько 70 %. Як і в цілому по Росії, в Україні внаслідок реформи поміщики пограбували селян. У селян Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або близько 28 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. душ (з сім’ями 440 тис. чоловік) було обезземелено зовсім, близько 100 тис. чоловік одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу, понад 1600 тисяч чоловік — від 1 до 3 десятини, 742 тисяч чоловік – понад 3 десятини Лише 150 тисяч (або 6 %) ревізьких душ одержали наділи 5 і більше десятин на душу. Отже, 94 % ревізьких душ одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше прожиткового мінімуму. Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших конче потрібних угідь, крім того, розмежували землі так, що селянські наділи були розташовані далеко від сіл, складалися з багатьох смужок, з незручними під’їздами і т. ін. Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам поміщиків. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний і польовий наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не лише землю, а й особисту волю. Для визначення викупної суми річний оброк капіталізувався з 6 %, тобто множився на 162 або множився на 100 і ділився на 6, що й давало викупну суму. Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику і видавав поміщикам у розмірі 80% викупної суми, якщо селяни купували повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний наділ, 5-процентні банківські білети або викупні свідоцтва. Решту 20 – 25 % викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли недоплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі, щорічно 6% загальної суми. Загальний принцип було встановлено такий, щоб поміщик щорічно одержував у банку з викупної суми такі проценти, які дорівнювали прибутку в тому розмірі, що він його одержував від селянина до реформи. В цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. крб., викупна її сума була встановлена в 166,8 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб. До 1 січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.б) особистий становище селянства.Дворові селяни й кріпаки-робітники поміщицьких підприємств за реформою 1861 р. ставали особисто вільними, але перші мусили протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк, а другі – переводилися на оброк до переходу на викуп, а на підприємствах могли працювати по вільному найму. Але й дворові і кріпосні робітники одержували лише ті землі (садиби, покоси, польові наділи), якими користувалися до реформи. Оскільки більшість із них не мали польових земель, то були звільнені без землі і стали одним із джерел поповнення робітничого класу. Зміни в становищі державних селян. Велику групу в Україні – близько 50 % усього селянства (2,2 млн. ревізьких душ) — становили державні селяни, які сиділи на державній землі й виконували на користь держави певні повинності або платили оброк. 24 листопада 1866 р. царський уряд видав закон про основи поземельного устрою державних селян у 36 губерніях, в тому числі й у південних та лівобережних губерніях України. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи селяни мусили вносити в казну щорічно державний оброчний податок. Його розмір, як і розмір наділу, визначався у власницьких записах. Зберігалася община, а де її не було – вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. У селах державних селян заводилося таке саме адміністративне управління, як і для колишніх поміщицьких селян. На Правобережжі – у Київській, Волинській і Подільській губерніях, як і в решті західних губерніях Росії, зачеплених польським визвольним рухом, в цілому реформа державних селян проводилася так само, як і в інших місцевостях, але тут вводився обов’язковий викуп селянами земельних наділів. Для державних селян умови реформи були сприятливішими, оскільки вони одержали майже вдвоє більші, ніж селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші. Якщо середній наділ поміщицьких селян на ревізьку душу становив 2,8 десятин, то у державних селян — 4,9 десятин. Однак і з 2,2 млн. ревізьких душ державних селян, наділених землею, 1,3 млн. душ (понад 58%) одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше прожиткового мінімуму.Хоча викупні платежі, що їх мали сплатити державні селяни, були меншими, ніж у поміщицьких селян, але вони також перевищували ринкову вартість одержаної землі. Реформу 1861 р. проводили кріпосники в інтересах поміщиків-кріпосників, за рахунок пограбування селян, і в цьому розумінні вона була кріпосницькою. Але разом з тим ця кріпосницька реформа за своїм соціально-економічним змістом була реформою буржуазною, оскільки вона відкривала шлях для розвитку капіталізму.в) селянське управління і суд за реформами.У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди…». Це був серйозний крок по буржуазному шляху. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика і ставали «вільними сільськими обивателями». Вони могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові і ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з-під залежності від свого поміщика, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави. За реформою запроваджувалися нові органи управління селянами. Сільське громадське управління складалося з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, і старости, який обирався сходом. До волосного управління належали волосний сход із представників від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний селянський суд. Сільські й волосні органи селянського управління розподіляли податки і повинності між селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, збиранням недоїмок, мали забезпечувати порядок і затримувати злочинців, тобто здійснювати поліцейські функції, і т. п. Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали місцеві дворяни і затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв’язував суперечки між поміщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин і всіх службових осіб сільського й волосного управлінь, міг штрафувати їх, арештовувати і т. д. Мирові посередники повіту разом становили повітовий мировий з’їзд, у якому головував повітовий предводитель дворянства. У губернії створювалося губернське в селянських справах присутствіє на чолі з губернатором. Отже, сільські й волосні органи селянського управління мали поліцейсько-фіскальний характер і підпорядковувалися царській адміністрації. Селяни не були повністю урівняні в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, зазнавали тілесних покарань, не могли вільно залишити село, бо зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей. Поміщик вважався попечителем сільської громади, розпоряджався вотчинною поліцією, міг вимагати заміни невгодних йому службових осіб, а також зберіг право на працю тимчасово зобов’язаних селян. Структуру дореформеної судової системи складали різні органи ,які склались історично і робили її складною і заплутаною. Судові функції виконували і адміністративні органи – губернські правління, органи поліції і інші. Розгляд справ в усіх судових інстанціях був закритим. На діяльність суду сильний тиск здійснювали різні адміністративні органи, ведення слідства і виконання вироку надавались органам поліції, які, крім того, могли брати на себе і судові функції по “маловажливих” справах . В листопаді 1864р. були затверджені і вступили в силу основні акти судової реформи : Статут кримінального судочинства, Статут про покарання ,які накладаються мировими суддями. Створювались дві судові системи: місцеві і загальні суди. До місцевих відносились волостні суди ,мирові судді і з’їзди мирових суддів, до загальних – окружні суди, які створювались для декількох повітів, судові (по цивільних і кримінальних справах) палати, які розповсюджували свою діяльність на декілька губерній чи областей, і касаційні (по цивільних і кримінальних справах ) департаменти Сенату. Влада цих судів розповсюджувалась на всі сфери, крім тих, де діяла юрисдикція духовних, військових, селянських і інородських судів. Реформа судової системи закріпила нові принципи: відділення суду від адміністрації, створення суду загального для всіх станів, рівність всіх перед судом, незмінність суддів і слідчих, прокурорський нагляд, виборність (мирових суддів і присяжних засідателів). Під час підготовки і проведення реформи були створені нові інститути присяжних засідателів і судових слідчих, реорганізована діяльність старих. Змінились функції прокуратури – підтримання обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судів, слідством і місцями позбавлення волі . В основу перетворень реформи 1864 р. був покладений принцип розподілу властей: судова влада відділялась від законодавчої, виконавчої, адміністративної. Проголошувалась рівність всіх перед законом. Мирові судді обирались повітовими земськими зборами і міськими думами. Достатньо високий майновий і освітній ценз практично закривав доступ на цю посаду представниками нижчих класів. Крім того праця мирового судді не оплачувалась . З’їзди мирових суддів розглядали касаційні скарги і протести , а також приймали остаточне рішення по справах, які розпочали дільничні мирові судді. Мировий округ включав, як правило, повіт і міста, які в нього входили. Округ поділявся на мирові дільниці, в межах яких діяли мирові судді. Закон визначав сферу юрисдикцію мирових суддів: їм були підсудні справи “про менш тяжкі злочини і проступки, за які передбачались такі санкції, як арешт до трьох місяців, ув’язнення на строк до одного року і штраф на суму до 300 рублів. В цивільно-правовій сфері на мирових суддів покладався розгляд справ по особистих зобов’язаннях і договорах (на суму до 300 рублів), а також справ пов’язаних з відшкодуванням шкоди на суму до 500 рублів, позовів про образу і справ про встановлення прав на володіння. Окружні суди засновувались на декілька повітів і складались із голови і членів суду. Новим інститутом, введеним реформою на рівні першої ланки загальної судової системи (окружних судів),були присяжні засідателі. Закон підкреслював, що вирок, винесений судом за участю присяжних засідателів, є остаточним . При окружних судах засновувався інститут слідчих, які здійснювали під наглядом прокуратури попереднє розслідування злочинів на закріплених за ними дільницях. Судові палати розглядали справи по скаргах і протестах на вироки окружного суду, а також справи про посадові і державні злочини по першій інстанції. Касаційні департаменти Сенату розглядали скарги і протести на порушення “прямого змісту законів”, прохання про перегляд по заново відкрившимся обставинам вироків, які вступили в законну силу, і справи про службові злочини (в особливому порядку судочинства). Департаменти Сенату були касаційними органами для всіх місцевих і загальних судів Росії і могли розглядати будь-яку справу, яка була вирішена в нижчих інстанціях з порушенням встановленого порядку. Незважаючи на свій буржуазний радикалізм судова реформа з самого початку несла на собі ряд пережитків минулого. Обмеження компетенції суду присяжних, особливий порядок судочинства по відношенню до посадових осіб, недостатній захист суддівської незалежності від адміністрації – все це послаблювало ефективність проведеної реформи. Нічим не обмежене право міністра юстиції призначати суддів, не вдаючись при цьому до пояснень, стало одним із головних способів тиску адміністрації на судові органи. Віддання державних чиновників до суду здійснювалось постановами їх керівництва, а не за рішенням суду. Присяжні засідателі усувались від розгляду справ, як мали політичний характер. Ці і інші вилучення із загального судового порядку поступово готували грунт контрреформ, які були здійснені пізніше. ^ 3. ФОРМУВАННЯ ВСЕСТАНОВОГО САМОУПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ ЗА БУРЖУАЗНИМИ РЕФОРМАМИ 1860 – 1870 РОКІВПринципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів. Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% у Катеринославській. Тому після реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. Загалом у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство. До того ж внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин, тобто понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні. Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщикам викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а за суттю він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу сплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступала держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. Скасування кріпосного права стало своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію. У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління—земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя, де чимало поміщиків брало участь у польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р. земства були запроваджені і на Правобережжі. Земські органи мали повноту влади та опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо. У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно “з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління — міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з думами, які існували за Катерини II (вона надала право міського самоврядування лише дворянам). Судова реформа (1864) базувалася на впровадженні безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з’явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави. Військова реформа, що тривала п’ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав парламенту. Отже, модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва. І все ж царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвиткові народного господарства. Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, а з іншого — формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства. Протягом 60—80 років XIX ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці – до застосування парових двигунів та системи машин.Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький вугільний басейн – головна вугільно-металургійна база України. Основним промисловим паливом стає кам’яне вугілля. Великі капіталістичні підприємства для підвищення продуктивності праці почали заст