Права і обов'язки сторін, що беруть участь в цивільному процесі

Вступ                                                                                                       ………………1
I. Права і обов’язки сторін, що беруть участьв процесі :
  1.Загальна  характеристика  осіб, що берутьучасть в цивільному процесі  ..…5
  2.Сторони в цивільному процесі                                                               …..…6
  3. Поняття принципів цивільно-процесуальногоправа                        ………8
  4.Склад, система і класифікаціяпринципів цивільного процесуального   права …9
  4а. Конституційні принципицивільного процесуального права     …10
  4б. Принципи цивільного процесуального
права  закріплені  в  галузевому законодавстві                   ………….13
5.Поняття принципа процесуального рівноправ’я сторін                         ……16
6. Права та обов’зки  сторін    вцивільному процесі                               .…….18
7. Загальна  характеристика захисту   інтересів відповідачав
цивільному процесі  та зустрічного позову                                     ………….21II. Захист інтересів  відповідача:
 1.Розпорядження позовними  засобами захисту  прав таінтересів……23
2.Забезпечення позову                                                                                 ……………27 3.Загальна  характеристика заперечень позивача                        ……………29  4. Заперечення проти  виникнення процесу                           ………………30
5. Процесуальні запереченнявідповідача з окремих питань …………..40
6. Матеріально-правові заперечення відповідача                         ……….……45
7.Зустрічний позов                                                                                        .…………..47Висновки                                                                                           ………56

Вступ.
Перехід  України  до  ринкових відносин,демократизація суспільства висунула на перший план права та інтереси громадян.Демократичне суспільстсво характеризується широким спектром особистих тамайнових прав і свобод.  Але чого варті права та свободи без закріплення їх  увищому державному правовому акті — Конституції,  без їх правового забезпечення,а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.
В Україні на сучасному етапі її розвитку проходитьвдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян іорганізацій і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод,визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в якихзакріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх  вгалузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для  визначеннябридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядкузахисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав,охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільногопроцесуального права.
 Зокрема  ст. 55  Конституції  України говорить:
Права і свободи людини захищаються судом
Кожному гарантується право на оскарження всуді рішень, дій чи бездіяльності  органів державної влади, органів місцевогосамоврядування, посадових  і службових осіб
Кожен має право звернутись за захистом своїхправ до Уповноваженого при Верховній Раді України по правам людини.
Кожен має право посля використання всіхнаціональних засобів правового захисту- звертатись за захистом своїх прав ісвобод у відповідні міжнародні  судові інститути або у відповідні органиміжнародних організацій, членом чи учасником яких являється Україна.
Кожен  має право будь-якими не забороняючим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправнихпосягань
Міжнародний пакт  про цивільні  і політичні правазобов’язує  державу забезпечити будь-якій особі ефективні засоби правовогозахисту у випадку порушення його прав і свобод. Право на захист для будь-якоїособи,  яка цього  потребує, забезпечується державою, його компетентнимисудовими, адміністративними  чи законодавчими  органами  влади.
Серед цих засобів захисту суб’єктивних  прав і свободлюдини особливо відповідальна та ефективна роль належить суду. Демократичніпринципи судового процесу являються захистом від некомпетентності чи можливоїсуб’єктивної оцінки  відповідних осіб. Для прикладу, в цивільно-процесуальномузаконодавстві  передбачено, що будь-яка зацікавлена особа вправі в порядку,всановленому законом, звернутись в суд за захистом порушеного чи оспорюваногоправа чи охороняючого законом інтереса. Сторони в суді- позивач і відповідачмають рівні процесуальні права, незалежно від того, щопозивачем може бутигромадянин, а  відповідачем орган державної влади в особі його представника.
Захист цивільних прав здійснюється в установленомупорядку судом, арбітражним та третейським судом, а у випадках, окремопередбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративномупорядку (ст.6 Цивільного  кодексу  України).
Суди  розглядають:
·    справи по спорам, яківиникають із цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, якщохоча б однією із сторін  в спорі являється громадянин, за виключенням випадків,коли вирішення таких спорів віднесено законом для вирішення інших органів;
·    справи, які виникають ізадміністративно- правових відносин, перерахованих в ст.236 Цивільногопроцесуального кодексу (деякі порушення закона на виборах, скарги на діїпосадових осіб та інш.);
·    справи окремогопризначення, перераховані в ст. 254 Цивільного процесуального кодекса (визнаннягромадянина безвісно відсутнім чи померлим, усиновлення дітей, встановленняфактів, які мають юридичне значення та інш. )
Суди також розглядають справи, в яких приймають участьіноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації(ст. 24 Цивільного процесуального кодексу).
На арбітражний суд покладено вирішення всіхгосподарчих спорів, які виникають між юридичними особами, державними і іншимиорганами (ст.1 Закону “Про арбітражний суд”), зокрема, при укладенні, зміні,припиненні і виконанні господарчих договорів і на інших підставах, а також вспорах про визнання  недійсними акти ненормативного характеру          (ст.12Арбітражного процесуального кодексу України).
Захист прав, які виникають із шлюбно-сімейнихвідносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування і органами записуактів громадського стану, а також товариськими судами, трудовими колективами,та  іншими суспільними організаціями у випадках і в порядку, передбаченомузаконодавством (ст. 6-2 Кодексу законів  про шлюб і сім’ю України)
Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями потрудових спорах і районними (міськими) судами (ст.221 Кодекса законів про працюУкраїни), при цьому комісії по трудовим спорам являються  первинним  органом розгляду трудових спорів, які виникають на підприємствах, організаціях, крімнезначних випадків (ст.224 Кодексу законів про працю України).
 Земельні спори розглядаються виконкомами сільських,селищних, міських Рад, створюваними ними узгоджуваними комісіями, судом,арбітражним чи третейським судом в порядку  встановленим  Земельним кодексом та іншими актами законодавства України       ст. 103 Земельного кодексуУкраїни, ст.33 Закону України “Про місцеве самоврядування ”.
Товариські суди розглядають деякі в справи громадян потрудовим відносинам (порушення трудової дисципліни), сімейним відносинам(невиконання обов’язків батьками, піклувальника, опікуна — обов’язку повихованню дітей), житлові правовідносини (використання допоміжних приміщень)цивільним та іншими правовідносинам (ст.7 Положення про товариські суди).
 Третейські суди вирішують передані на їх розглядгромадянами будь-які спори, які виникли між ними, з єдиним  виключенням спорівпо трудовим і сімейним  відносинам (ст.1 Положення про третейський суд).
Справи про адміністративні правопорушеннярозглядаються (ст.213 Кодекса про  адміністративні правопорушення України):
·    Адміністративнимикомісіями при виконкомах місцевих Рад
·    Виконкомами сільських,селищних Рад
·    Районними (міськими )судами (суддями);
·    Органами внутрішніх справ,органами державних інспекцій і іншими органами (посадовими особами),уповноваженими на це законодавством України.
Можливість  застосування судовоївлади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян і організаціійпостійно розширяється,  про що свідчить встановлена підвідомчість суду справ потрудовим, земельним, державним, адміністративним і фінансовим відносинам.
Судова влада по захистусуб’єктивних прав та законних інтересів громадян та організацій-провосуддяздійснюється в порядку цивільного та кримінального судового провадження, атакож арбітражного процесу. Арбітражний суд здійснюється судову владу всправах, які виникають при укладенні, зміні, виконанні та припиненнігосподарчих договорів, врегулюванні цивільним законодавством, тобто спорів поцивільним правовідносинам. Розмежування компетенції між  загальними юрисдикціями   здійснюється  у відповідності  до ст. 23 Цивільногопроцесуального кодексу України і ст.  ст.12-14 Арбітражного процесуальногокодекса України наведені  тільки  на  основі суб’єктивного складу спірнихматеріальних правовідносинах, в зв’язку з чим арбітражний процес являєтьсярізновидом цивільного судового провадження підлягає включенню в його систему.Єдність судової влади  викликано необхідністю уніфікацією судової системи на основі сворення єдиного і рівноправного для всіх громадян і організаційдержавного суду з покладеним на нього здійснення функцій правосуддя по справам,виникаючи  із правовідносин, врегулюваними нормами цивільного, трудового,сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей матеріального права впевному  єдиному  процесуальному порядку.
З проблемою здійснення судовоювладою тісно пов’язані питання і здійснення цивільної процесуальної форми, якав юридичніій літературі не є  однакового визначення. Вона здійснюється зосновними принципами цивільного процесуального права, з цивільним процесом, зпорядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається формою процесульнихдокументів.
Виходячи із діалектичногозв’язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдність змісту і форми),цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судовим провадження можна розглядати умовно, в тому плані, що нею забезпечується життя (реалізація, захист ) цивільного права (зміст), однак слід мати на увазі, щоцивільне судове провадження має свою притаманну йому зміст і процесуальнуформу. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу  (дії іправовідносини), а цивільній процесуальній формі — об’єктивне (зовнішнє)вираження здійснення, закріплення і оформлення відповідної діяльності,наприклад, діяльність  суду  по розгляду справи складається із сукупності дій,направлених на дослідження  доказів при допомозі певних законом засобівдоказів. Така діяльність здійснюється з додержанням певному порядку, повстановленим правилами,  в  установленій процесуальній формі судовогозасідання, безпосередньо, усно, тобто  процесуальні дії здійснюються в певнійпроцесуальній формі і фіксуються в певних процесуальних документах.
Таке  розуміння  процесуальної форми відображається в деяких нормах  Цивільного процесуального кодексаУкраїни:
 ст. 137- позовна заяваподається  до  суду в письмовому  вигляді;
 ст.211- винесене судом рішеннявиражається в письмовому вигляді;
 ст.159- розгляд справипроходить в судовому засіданні;
 ст.160- розгляд справи проходить безпосередньо, усно і при незмінному складі суду.
Таким чином,  під цивільною процесуальною формою,необхідно розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній спосібздійснення процесуальних дій, виконуючих по встановлених правилам, в певномупорядку судом, органом судового виконання і всіма  учасниками процеса прирозгляді і вирішенні справи, перевірки законності і обгрунтування поставленогопо ньому рішенні і його примусовому виконанні, а також закріпленняпроцесуальних  дій в передбаченому процесуальних  документах.
Процесуальна форма відноснопроцесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний  її  атрибут,вона виражає гарантії, що забезпечує законність і обгрунтованість взастосуванні судом права і його реалізації учасниками процеса.
Значення  процесуальної форми втому, що вона існує не сама по собі, а вираження певного змісту (процесуальноїдії), тобто в діалектичноій єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна формаобумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризуєтьсядемократизмом, який базується  на закріплених в нормах цивільного правапринципах, оптимально об’єднуючи в собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона  призвана забезпечити як оперативність, так ірезультативність виконання завдань, покладених на цивільне судовепровадженння. 
Право на захист як одна з правомочностей суб’єктивного цивільного правадо останнього часу вважалось мало дослідженим теоретичним питанням. Відомо, щобудь-яке суб’єктивне право, не забезпечене необхідними засобами захисту,втрачає свої відмінності ознаки і риси, перестає бути гарантією для йогоздіснення. Цікаві думки були  висловлені В.Грибановим.[1]
Вказаний автор, відзначаючи велике теоретичне іпрактичне значення цього питання, підкреслює, що право на захист являє собоютих можливостей, які закон надає особі для захисту того або іншого права.
            Поняття права на захист В.Грибанов зв’язує  з наявністю  управомочної особи сукупності ряду таких можливостей, як можливість здійснитиправо своїми діями вимагати певної поведінки від зобов’’зальної особи,звернутись до компетентних державних або громадських органів з вимогою захиступорушеного або оспорюваного права.
             Справедливо не погоджується В.Грибанов з висловлюваними влітературі думками про те, що захист суб’єктивних прав притаманний лише органамдержави, не  враховуючи при цьому чітких вказівок у законі (ст.6 ЦПК України)про різні форми захисту суб’єктивного права органами громадськості.[2]   Проблему правазахисту необхідно розглядати в різних аспектах.
Право на захист (для позивача) –  це право  назвернення до юрисдикційного органу з вимогою про захист порушеного абооспорюваного суб’єктивного права. Право на захист (для відповідача) – цевикористання  ним процесуальних і матеріально-правових засобів для відстоювання своєї правоти, своїх інтересів. Захист відповідача  проти позовуявляє собою оспорювання тих обставин (в широкому значенні цього слова), якізробили для позивача можливим зверненням з позовом до суду. Як справедливовказувалося в нашій літературі, проблема  права на захист узагально-теоретичному            плані звичайно зво диться до питання про правона позов[3].
  У науці цивільного процесуального права одним знайбільш  спірних питань є питання про право на позов. У зв’язку з різнимпідходом до аналізу цього поняття у нього  вкладається найрізноманітнішийзміст.  Одні вчені розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняютьв ньому матеріально-правову і процесуальну сто-
рони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводуспіввідношення цих двох сторін позову.
Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття на позовзводили лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача[4].
  Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку правана позов вбачають у його процесуальному значенні [5].
  Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П.Клейнман)  у поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так іпроцесуальні можливості захисту права.  Цьому загальноприйнятому єдиномупоняттю права на позов  протистоїть ще одна точка  зору, згідно з якою слідрозрізняти  право на позов у матеріальному значенні і право на позов упроцесуальному значенні[6]. 
На мою  думку, більш чітко це питання розв’язане вроботах А. О. Добровольського. А. О. Добровольський  вважає, що позов має двісторони, відносно самостійні. Отже, і право на позов слід розглядати івивчати у двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового.
У процесуальному значенні право на позов — це право напорушення судової діяльності. У матеріально-правовому значенні—це право назадоволення позову. Дія цивілістів позов важливий як засіб здійснення права.Для  процесуалістів як засіб порушення процесу[7]. Чітке розуміння поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудуватиконструкцію захисту відповідача проти пред’явленого до нього позову.
Відомо, що  захист  проти позову може здійснюватися увигляді  заперечення, шляхом пред’явлення зустрічного позову[8].  Заперечення як засібзахисту полягає в тому, що відповідач  просто не визнає, заперечує заявлену донього вимогу позивача.
При запереченні позовних вимог обов’язок доказуобгрунтованості  позову лежить на позивачі[9]. Якщо ж відповідач, не обмежуючись простим запереченням  позову, наводить мотивисвого заперечення, то це вже буде заперечення проти позову.  У своїхзапереченнях відповідач може посилатися на фактичні  обставини, якіпідтверджують відсутність у позивача спірного  права. Він також можезаперечувати проти своєї відповідальності за позовом, посилаючись на юридичніобставини. Обов’язковість  доказу цих обставин покладається  на  відповідача.
Отже, заперечення проти позову — це пояснення відповідача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти  заявлених вимогпозивача  по суті  Як вже відзначалося вище, право на позов включає у себе дві сторони: право на пред’явлення позову  і право на задоволення   позову. Зврахуванням цього слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і запереченняматеріально-правові.
В своїй роботі я використавув  архівні матеріали, таПостанови Верховно Суду колишнього СРСР, вважаючи, що  розроблені рекомендаціїта вказівки , що були ним проведені зберегли свою актуальність і важливість доцього часу
 
1.Загальна характеристика  осіб, що беруть участь вцивільному процесі.
Порушення цивільних справ проходить у випадку виникнення спорів між  громадянами, організаціями та різними юридичнимиособами. Разом з тим, крім безпосередньо сперечаючих  сторін, які беруть участьв процесі, як носії суб’єктивних прав та обов’язків, в ньому беруть участь іінші особи, які не мають юридичної зацікавленості у результаті справи.
Хто ж саме бере участь в цивільному процесі, івідповідно будуть вказані  в кожному судовому протоколі, а також рішенні таухваліі суду. Це позивач і відповідач, треті особи, прокурор, свідки, експерти,перекладачі, органи державного управління і особи, захищаючи від свого іменіправа інших громадян, наприклад, органи опіки, в справах поруючих інтересидітей, представниики  громадськості
Органи внутрішніх справ наділені правами юридичноїособи- райвідділ — трудової установи, частини внутрішніх  військ МВС,підрозділи пожежної охорони, лікувально- трудові профілакторії, підрозділи  конвойної служби можуть бути в цивільній справі: позивачем, наприклад, по спорупро відшкодування шкоди, спричиненої неправомірними службовими, діями посадовихосіб міліції при охороні громадського порядку. Всі учасники цивільного процесупо конкретній справі можна виділити на дві великі групи.                              В першу входять ті,які мають самостійний юридичний інтерес до результату розгляду судом справи;
 до –другої ті, що  сприяють здійсненнюправосуддя, але не мають самостійної заінтересованості  в результаті справи.
Перших- закон називає “особами, які беруть участь в справі”(ст.98 ЦПК України), других- “учасниками процесу сприяючих правосуддю”. Допершої групи відносяться, наприклад, позивач, який починає процес, щоб досягтизахисту свого матеріального права  або інтересу.
До – другої групи відносяться — свідок, який лише інформує  суд про те,що йому відомо, наприклад, про взаємовідносини відповідача  з особою, якапорушила справу. Позивач наділений процесуальними правами. Здійснюючи їх вінактивно впливає на хід процесу. Свідок же, тільки являючись учасником процесу,ніякого впливу на його розвиток вплинути  не може — його роль в процесіпасивна.
Отже, до осіб, які беруть участь в процесі,відносяться всі ті учасники процеса, які захищають свої цивільні права тазаконні інтереси чи захищають від свого імені права та  інтереси інших осіб.Вони наділені  з цією ціллю процесуальними правами і обов’язками, виконання яких і впливає на хід і розвиток процесу.
У відповідності до ст.98 ЦПК України до осіб, якіберуть участь у справі відносяться: треті особи, прокурор, органидержавного управління інші кооперативні організаці їх об’єднання чи окремігромадяни у випадках, коли вони  по закону вони можуть звертатись в суд зазахистом прав та інтересів третіх осіб, а також заявники та зацікавлені особи,органи державного управління, державні організації кооперативи, по справамокремого  провадження і справах, які  виникають  із адміністративно-правовихвідносин.
 Особи, які беруть участь в справі,наділені широкими  процесуальними правами стаття 99 ЦПК  Україниперераховуються  ці права.
 До них відносяться:   Право знайомитись з матеріалами справами,  робитивиписки  із них, робити копії, заявляти відводи, пред’являти докази,представляти докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншимучасникам процесу, заявляти клопотання,  давати пояснення суду, давати своївисновки і доводи по всіх  питаннях, виникають  в ході судового розгляду, заперечувати проти нових  клопотання, доводів і висновків інших осіб, якіберуть участь в справі, оскаржувати рішення і ухвали рішення і ухвали, користуватись іншими правами, нааними  цим  Цивільно-процесуальним кодексомУкраїни.
2.Сторони в цивільному процесі.
 Майже в кожній цивільній справі перед суддями постають люди з протилежними інтересами, цілі, яких відрізняються одна відодної. Ми вже говорили, що особа, яка  звертається до суду за захистом своїхправ чи законних інтересів, вважає, що вони несправедливо порушені — називається позивачем, а  його опонента – відповідачем. Двоє вони називаються сторонами. В справах  окремого  провадження сторін немає.  В   судз’являється громадянин чи представник юридичної особи,  яких закон називаєзаявниками. 
Від інших осіб, які беруть  участь в справі, сторонивідрізняються тим, що процес ведеться від  їх  імені в захист їх суб’єктивнихправ і інтересів, на сторони поширюються в повній мірі  законна сила судовогорішення, сторони несуть судові витрати, у випадку вибування з процесу однієї  зсторін його місце займає правонаступник (так, буває, як правило, коли  позиваччи відповідач помирає, ліквідується юридична особа, яка являється стороною посправі),  сторони мають права по розпорядженню об’єктом процесу.
Позивач вправі змінити  підстави  чи предмет позову,збільшити чи  зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову.Відповідач вправі визнати позов, сторони можуть завершити справу  мировоюугодою. Всі ці дії знаходяться під контролем і при безпосередній участі судді.
Сторони користуються рівними процесуальними правами.На сторону,  яка  недобросовістно заявила  позов чи спір проти позову. З метою затягування  чи  ускладнення процесу, судом  може  бути накладений  обов’язоквиплаті іншій  стороні винагороди за фактичну втрату робочого часу увідповідності до  середнього  заробітку, але не більше 5% від задоволеної сумипозову. Ведення  процесу від свого імені і в захист суб’єктивних прав таінтересів, поширення  на учасників процесу  сили судових рішень, несеннясудових витрат характерне також для “скаржників” і заявників з непозовнихсправа. Відмінність складається в тому, що по справах які  виникають задміністративно-правових відносин, не стягуються судові витрати, а по справам окремого  провадження, за  загальним  правилом захищається не суб’єктивнеправо,  а законний інтерес.
В справі можуть брати участь декількапозивачів чи відповідачів, заявників, наприклад Пленум Верховного Суду СРСР в Постанові № 2 від 3.04.’87р — звернув увагу на те, що при розгляді позовнихвимог громадянина чи заяви прокурора про визнання  ордера недійсним суд зобов’язанийпритягнути до участі з відповідачем і виконком на якого повинен  бутипокладений обов’язок надати інше жиле приміщення  основою для співучастіслужать однорідність вимог і їх тісний взаємозв’язок.
Ціль  такої співучасті — економія часу, судових витраті праці судді. Однорідні рішення   аналогічних питаннях не виносяться одне за іншим в декількох провадженннях, сукупність справ розглядається  одночасно.
 Співучасть може бути необхідна, коли окремий розглядоднорідних вимог неприпустимим. Основою обов’язковою співучасті  є загальнеправо чи борг, наприклад, при пред’явленні позову батьком, до одного із своїхдітей про витребуванні коштів на прожиття, суд в якості відвідувачів можепритягнути і інших дітей.
Кожен з учасників-самостійний суб’єкт процесу, він непозв’язаний волею інших і не зв’язує їх в свою чергу. Єдиний виняток- випадок,коли один з співучасників  оскаржив рішення, але воно в силу ст.296 ЦПКУкраїни, може бути розглянуто і у відношенні осіб, не подавших скаргу. Крімтого, співучасники які виступили на тій стороні, що й сторона яка  подаласкаргу можуть приєднатись до скарги, не вносячи відповідного державного мита.
Ще одним варіантом ускладнення процеса, крім участі вньому співпозивачів, а інколи і  тих  інших одночасно, являється замінаненалежної сторони.
Пленум Верховного Суду СРСР впостанові № 8 від 18 04 ’86р “Про застосування судами законодавства прирозгляді спорів виникаючих із авторських правовідносин”- вказав, що справам проавторство (співавторство) на твір належним відповідачем, являється особа, якапо твердженню позивача присвоїла твір, якщо  до неї пред’явлена вимога прозахист порушеного авторського права. В необхідних випадках, організація, якавипустила  в світ твір,  може бути притягнута до справи  в якості відповідача  і  по  ініціативі суду.
Належна сторона — власник чи  спірних прав чи спірних обов’язків.
Неналежна сторона – особа, по відношенні до якої  по матеріалам справивиключається твердження про те, що  вона являється суб’єктом  спірнихматеріалів правовідносин.
У відповідності до ст.105 ЦПК України суд встанов підчас розгляду справи, що позивач чи відповідач неналежні, може не зупиняючисправу замінити зі згоди позивача  первісного  позивача чи відповідача — належним. Якщо первісний  позивач не бажає вибути із процеса, належногопозивача суд сповіщає про можливість вступу в справу в якості  третьої особи зсамостійними позовними вимогами.
Коли первісний  позивач не згідний вибути із процеса,а належний не хоче вступити в нього, справа продовжується без заміни,  суд впозові відмовляє. При вступі нового  позивача в процес суд веде процес з двомапозивачами  і  в залежності від обставин виносить рішення застосовуючи  до позивача належному;  неналежному же позивачу  відмовляє в позові.
При вибутті неналежного позивача із процесу  і вступів нього належного в процес починається знову на заміну відповідача такожвимагається згода позивача, якщо вона отримана, суд звільняє первісного відповідача  від участі в справі і притягує нового. Процес починається спочатку.Якщо позивач не погоджується на заміну відповідача, суд залишає зі своєїсторони в справі, притягує належну, проводить процес з двома відповідачами івиносить заключне рішення.
 Від заміни неналежної сторони слід відрізнятипроцесуальне правонаступництво. Основа його – правонаступництво в матеріальнихправовідносинах, які являються і предметом спору, перехід на протязі процеса прав та обов’язків по спірних  правовідносинах до іншої особи-внаслідок спадкучи ліквідації юридичної особи, з переходом прав і майна до іншої організації.Цей випадок носить назву загального правонаступництва. Можлива і часткове правонаступництво по причині  переводу боргу чи уступки  вимог права вимоги доіншої особи.
Правонаступництво допустиме вбудь-якій  стадії процесу. Процес продовжується з того моменту, коли виник спірпро правонаступництво, а не спочатку.
3. Поняття принципів цивільно-процесуального права.
В принципах права  відображаєтьсявідношення людей до права в якості соціальної цінності. Тому в них як у фокусісконцентровано відображається зацікавленість  певної групи осіб наділити своєправо  такими рисами, які б в найбільшій ступені могли задовільнити  їхпотреби  принцити складають основу будь-якої системи права і кожної йогогалузі.
Не являється винятком і цивільно-процесуальнеправо, яке є самостійною галуззю права,  і якій характерні  як  загальні риситак і визначена специфіка,  що характерна лише для окремої галузі.
Радикальні зміни в політичній і економічній системіУкраїни потребують належного правового забезпечення. Одночасно і сама правовасистема вимагає в обновленні змісту, організаційних форм і методівфункціонування. Не останню роль в цій роботі відводиться і тимосновностворюючим началам, на яких будуються судова система і її діяльність-принципам.
Про поняття принципів в науці цивільно-процесуальногоправа висловлені різні думки. Суть одного з  них складається в тому, щопринципи визначаються основостворюючі начала, на яких будується цивільнийпроцес і які виражають завдання правосуддя по цивільним справам, характеризуютьметоди  їх здійснення. З точки зору, наприклад, професора В.М.Семенова,принципи — це якісні особливості, які складають ідейно-політичні начала права івиражають класову направленість, конкретний соціальний тип, специфічні особливіправа.[10] 
Всі  принципи цивільногопроцесуального права отримали законодавче закріплення в його нормах.  Однак зпозицій юридичної техніки вони виражені в законах по-різному. Одні з них — їхбільшість- сформулювані законом в окремих статтях, наприклад принцип гласностісудового розгляду, незалежності суддів та інші. Деякі принципи виражаються взмісті окремих норм та інститутів і випливають з них шляхом теоретичногоаналізу та узагальнення. Наприклад, суть принципу диспозитивності –  наукацивільно-процесуального права випливає із змісту ст. 160 ЦПК України та інших статей.
4.Склад, система і класифікація принципівцивільного
процесуальногоправа.Сукупністьпринципів цивільного процесуального права в їх тісному взаємозв’язку утворюєчітку систему. Взаємозв’язок принципів проявляється по-різному: одні з нихрозвиваються та доповнюють положення інших принципів; у інших випадках одніпринципи являються гарантіями інших, сприяють перетворенню їх в практику  іт.д. Повнота здійснення кожного принципу залежить від послідовності дотриманняінших однаково значимих положень. Їх взаємозв’язок визначається єдністювираженню в них ідеях, цілеспрямованістю  до досягненню єдиної мети.
 В єдиній системі принципів кожен з них відіграєсамостійну роль. Ті чи інші принципи можуть мати певне значення і знаходятьнайбільше проявлення в одній із стадій цивільного процесу або окремих інститутах, але загальне значення кожного принципу визначається   йоговзаємозв’язком з іншими, комплексним впливом принципів на діяльність правосуддя по  цивільних справах.
Класифікація принципів цивільного процесуального праваможе бути проведена по різним ознакам (критеріям) і в  певній мірі маєсуб’єктивний характер. Підтвердженню цьому — різні точки зору на  проблемукласифікацію принципів. Однак, слід мати на увазі, що будь-яка  класифікаціяпринципів цивільного права  умовна,  так як вони взаємопов’язані івзаємообумовлені.
В той же час класифікація принципів дає можливість визнати  роль, місце і значення кожного з них. Традиційною, вважається класифікаціяпринципів по джерелам їх нормативного забезпечення: відповідно виділяють:
·     принципи, закріплені уКонституції України
·     принципи закріплені взаконодавстві  про судоустрій та судове провадження.
 М.А. Гурвич, поділяючи погляди угорського процесуаліста Л.Неваі, за основу класифікації принципів цивільного процесуального права взявкритерій — роль цих принципів в здійсненні правосуддя. В залежності  від неївін вів розмову про організаційні та функціональні принципи судовогопровадження[11].Пізніше, удосконаюючи дану класифікацію, він запропонував інший критерій-об’єктврегулювання, виділив дві групи   принципи загального значення: принципивизначаючі демократизм цивільного права, і  принципи, які виражають законністьв процесі. К.С… Юдельсон  стосовно до принципів цивільного процесуального прававиразив класифікацію принципів, запропоновану            С.С. Алексєєвим взагальній теорії права,  в залежності від того,  яку область правових відносинвони поширюються[12]:
·    загально-правові принципи,виражаючі склад цивільного процесуального права;
·    міжгалузеві принципи,одночасно характерні цивільно-процесуальному праву та суміжним з ними галузями;
·    принципи цивільно-процесуального права,  які  виражають зміст саме цієї галузі права (галузевіпринципи);
·    принципи правовихінститутів,  які виражають зміст і особливості кожного інституту цивільно-процесуального  права.
 В учбовій та науковій літературі можна зустрітити іінші варіанти класифікації приципів. Класифікація принципів цивільногопроцесуального права по джерелу їх закріплення  (а саме виділенніконституційних принципів) має певний зміст,  оскільки вказані принципивпливають на весь зміст цивільно-процесуального права, так як КонституціяУкраїни — це юридична база для всього українського законодавства. Однаквиділення  конституційних принципів не означає приниженняінших, прямо сформулюваних в Конституції.   Всі принципи однаково важливі таобов’язкові.
Конституційними  принципами  цивільного    процесуального   права   являються:
·    здійснення правосуддя поцивільним справам тільки судом;
·    незалежність суддів іпідкоренню їх тільки  Закону;
·    гласність судовогорозгляду;
·    рівність перед законом тасудом
·    змагальність
·    рівність сторін.
До галузевих принципів цивільногопроцесуального    права,    закріпленні   в законодавстві про судопровадження відносять:
·    врахування  одноособовогота колегіального розгляду цивільних справ в судах;
·    національна мова судовогопровадження;
·    участь громадськості всудовому провадженні ;
·    безпосередність вдослідженні доказів;
·    безперервність судовогорозгляду.
4а. Конституційні принципи цивільногопроцесуального права.
 Здіснення правосуддя по цивільним справам тількисудом Правосуддя в Україні здійснюється тільки судом (ст.124 КонституціїУкраїни). Судову систему в Україні складає Коституційний Суд Укрїани, судизагальної юрисдикції та  арбітражні (господарські) суди. Їх діяльністьнаправлена на розгляд кримінальних та цивільних справ і тому завжди пов’язана знеобхідністю застосування державного примусу.  В цьому полягає особлива роль судусеред інших  правозастосовуючих  та правоохоронних органів.
Крім того, судові органи в силу специфіки організаціїі процесуальної форми діяльності поставлені в особливі умови, що дає їм можливість розібратись в найскладніших ситуаціях кримінального злочину, чи цивільного правопорушення, правильно тлумачити і застосовувати закон, та винести законне, обгрунтоване, справедливе рішення. Все це  має важливе принципове значення для виконання функцій правосуддя. Оскільки держава покладаздійснення правосуддя тільки на судом, вона категорично забороняє кому б то небуло займатись судовою діяльністю і застосовувати  примус до правопорушників вформі правосуддя.
Розгляд деяких категорій цивільнихсправ у випадках, вказаних в законі, третейськими судами, а також іншимидержавними органами і громадськими організаціями не явлється правосуддям, томущо суд і тільки суд- єдний державний орган, здійснюючий правосуддя в певнійпроцесуальній формі, чітко регламентуючих законом, тільки суд має правопозбавити громадянина його особистих, майнових  та інших прав.
Чітко визначений  процесуальний  порядок розгляду тавирішення цивільних справ характерний лише для судового провадження розглядцивільних справ іншими органами і організаціями  не обмежується жорсткоюпроцесуальною формою.
Дія  даного   принципу проявляється :
1.   В праві контролю суда зазаконністю дій адміністративних органів і посадових осіб у випадкузастосуваннням ним цивільного законодавства;
2.   В контролю суду  зазаконністю рішення третейських судів при їх виконанні;
3.   В примусовому виконанні,як правило, судовим виконанням під контролем суду  рішень і постанов всіхорганів, здійснюючих захист прав;
4.   У  винесенні заключногорішення судом у випадках розгляду певного спору про право декількома органами,в число яких входить і суд.Незалежність суддів і підкоренню їх тільки Закону.
Судді незалежні і підкоряються лише  Конституції таЗаконам України ( ст.8 ЦПК України).  Їм забезпечуються умови длябезперешкодного та ефективного здійснення своїх прав і обов’язків. Будь-якевтручання в діяльність  суддів по здійсненню правосуддя недопустиме   і тягнеза собою відповідальність по Закону.
Незалежність суддів і підкоренню їх тільки закону-цедва погодженні, органічно пов’язані між собою  начала. Вони складають  єдинийпринцип, так як незалежність суддів зумовлена їх підкоренню тільки Закону, апідкорення Закону в свою чергу, можливе лише при умові, що судді  дійснонезалежні.
У відповідності з даним принципомніхто не  вправі  впливати в судову діяльність по рішенню конкретних справніякі державні органи, громадські організації чи посадові особи не мають праваздійснювати  будь-який  прямий чи непрямий  вплив, давати вказівки суддям,  яквирішити конкретну судову справу. Таке втручання в правосудну діяльністьантиконституційне.
Основні правові гарантії незалежності суддівпередбачені в в ст. 126 Конституції  України та   Законом України “Про статуссуддів”.
Незалежність судді забезпечуються передбачена Законом:
·    процедурою здійсненняправосуддя, забороною під погрозою відповідальності по здійсненню правосуддя;
·    встановленим порядкомзупинення та закриття повноважень судді;
·    правом судді на відставку,недоторканістю судді;
·    системою органівсудівської спільності;
·    надання  судді за рахунокдержави матеріального та соціального забезпечення, відповідно до його високогостатусу.
 Ряд правових гарантій незалежності суддів,закріплений в цивільно-процесуальному законодавстві, регулюючому діяльністьсуддів при розгляді цивільних справ: порядок розгляду всіх питань цивільноїсправи і право судді на окрему думку; таємниця нарад суддів (ст. 210 ЦПКУкраїни)
Будь-яке втручанння  в діяльність суддів по здійсненнюправосуддя переслідується по Закону. У відповідності з Законом України “Простатус суддів” передбачена відповідальність за вплив  у будь-якій формі насуддів з ціллю протидіянню всесторонньому, повному і об’єктивному розглядуконкретній справі чи досягти  винесенню незаконному судовому рішенню
 Закріплення  розгляду  принципу незалежності   є  відміна  строку повноважень судді і правила   про незміністьта неприторканність судді.
Гласність судового розгляду.
Розгляд судової справи у всіх судах відкрите (ст.129Конституції України та ст. 10 ЦПК України). Розгляд справи в закритомузасіданні суду допускається лише у випадках, встановлених Законом, здотриманням при цьому всіх правил судового провадження.
Принцип гласності судового розгляду важливий длязабезпечення виховних функцій правосуддя по відношенню  як до  присутніх в залісудового засіданя, так і учасників судової справи. Разом з тим, в силу даногопринципу громадяни мають можливість контролювати діяльність суду, а виборці –ще й за діяльністю народних засідателів. Гласність судового  розгляду являється одним із яскравих  виявів демократії в області здійснення правосуддя.Досягнення таких завдань, як захист прав громадян, виявлення причин,породжуючих правопорушень, попередження правопорушеь і становить можливістьзавдяки гласності судових процесів
Закритий  судовий  розряд цивільнихсправ допускається у відповідності зі ст.10 ЦПК:
1.   В цілях запобігання розголошенню державної таємниці
2.   В цілях запобіганнярозголошенню даних про інтимні сторони життя  осіб, що беруть участь в справі,а також забезпечення таємниці  усиновлення                        (ст.112Кодексу законів про шлюб і сім’ю України).
В  цих випадках  виноситьсямотивована ухвала з вказанням обставин, які свідчать про необхідністьпроведення закритого судового засідання.
Інших випадків закритого розгляду судових справ законне передбачає, і тому не допускається  видалення  із залу  судебного розгляду громадян, якщо ними не порушений порядок
Слухання  справи в  закритому   засідання ведеться увсіх випадках  публічно.
Рівноправністьперед судом і законом.
            В Конституції України стаття 129- закріплено положення прорівність  всіх перед законом і судом  і конкретизує, що на рівність громадян невпливають їх походження, соціальне та майнове  положення національна та расоваприналежність, вік, освіта, мова, відношення до релігії, характер  занять,місце проживання  та інші обставини.
Рівність перед закономі судом забезпечується тим, щокожна судова справа розглядається в одному і тому ж  порядку, в одних і тих же процесуальних  формах  і однаковий  об’єм гарантій для осіб, які беруть участьв справі. Цим досягається можливість рівного задоволення законних вимоггромадян, зацікавлених в результаті справи  і рівна для них можливість відстоювати свої права перед судом.
            Правосуддя  по цивільним справам здійснюється єдиним длявсіх судом.
            Принцип  здійснення правосуддя  начал  рівності громадянперед законом і судом і має двоякий  зміст: в ньому виражається положення проєдиний суд положення про єдність права.  Встановлена  Конституцією  України ізаконодавством  про судоустрій судова система являється єдиною для всіхгромадян.
Матерільною основою рівності прав та свобод  громадянслужить те, що всі вони юридично рівні  по відношенню до знарядь і засобіввиробництва. Це  визначає їх політичну рівність і рівноправність у всіх іншихобластях.
Змагальність
Судове провадження в Україні здійснюється на основізмагальності  ( ст. 15 ЦПК   України). Застосовуючи до правосуддя по  цивільнихсправах це означає, що судовий розгляд справи проходить у формі змагальностіміж сторонами, джерелом якого являється протилежність  їх  матеріально-правовихінтересів. Процесуальне положення сторін характеризується пред’явлення їмшироких можливостей відстоювати свою точку зору шляхом активного участі всудовому розгляді з використанням  процесуальних засобів захисту.
            Сторони та інші особи, які беруть участь в справі, в ціляхзахисту своїх прав та інтересів посилаються на фактичні обставини справи,представляють докази, беруть участь в їх дослідженні, виражають точку зору насправу в цілому і по окремих питаннях.                     У відповідності зпринципом змагальності особам, які беруть участь в справі, надається достатній об’єм  процесуальних прав, які забезпечують кожному з них реальність ідійсність судового захисту.
            Даний  принцип невід’ємний від процесуальної  рівності сторін, який  є його основою, поскільки саме наділення рівними правами іобов’язками дається сторонам можливість  змагатись перед судом. Найбільшяскраво цей принцип проявляється в стадії судового розгляду в суді першоїінстанції, але характерний і таким стадіям цивільного процесу,  як касаційне провадження, перегляд по нововиявленим обставинам   та ін.
Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного ідоказового матеріалу, наявність яких являється важливою умовою встановленняобставин по справі.
            В галузевому законодавстві закріплений ряд правил,розкриваючий зміст принципу змагальності:
1.   Кожна сторона повиннадоказати ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх  вимог ізаперечень; відстоювати свою позицію в справі;
2.   Суд може запропонуватисторонами  надати додаткові докази;
3.   Сторони вправі посилатисяна різні юридичні факти, які лежать в основі їх вимог та заперечень
 Рівність сторін.
 Судове провадження здійснюється на основі рівностісторін (ст.129 Конституції  України).  Принцип рівності тісно  пов’язаний зпринципом рівності перед  законом і судом. Його суть виражається вустановленому законом і забезпечується судом рівних можливостей сторін реальновикористовувати процесуальні засоби судового захисту прав та інтересів. Завдякидії даного принципу сторони можуть знайомитись з матеріалами справи, робити зних  виписки, задавати питання іншим учасникам процесу, свідкам і експертам,давати усні та письмові роз’яснення суду, давати свої висновки по всім питаннямв судовому процесі, заперечувати проти доводів і висновків іншої сторони, братиучасть в судових дебатах, оскаржувати судові акти у вищестоящий суд.
            Зміст принципу  рівності сторін розкривається в ряді статейЦПК. Так у відповідності зі ст.103 ЦПК України сторони користуються рівнимипроцесуальними правами. Їм забезпечується також інша рівна можливість братиучасть в розгляді справ в судовому засіданні: сторони  повідомляються про місце і час судового засідання або  скоєнні певного процесуальної дії; післявикладенні справи справи по суті, суд заслуховує  роз’яснення сторін та іншихучасників процесу ( ст.180 ЦПК України).
            Маючи рівні процесуальні права, сторони несуть і рівніпроцесуальні обов’язки.          В ч.2 ст.99 ЦПК України. Це важливе положеннясформулювано так: особи, які беруть участь в справі,  до яких законвідносять і сторони, зобов’язані добросовісно користуватись всіма належними їм  процесуальними правами.
4б. Принципи цивільного процесуального
права  закріплені  в  галузевомузаконодавстві.Диспозитивність
 Поняття “диспозитивність” походить від лат “dispositivus”- “маю в розпорядженні”. Юридичний термін “диспозитивність”означає можливість особи  на свій розсуд   розпоряджатись суб’єктивнимиправами.  Принцип диспозитивності заключається у можливості осіб, які берутьучасть у справі, мати в розпорядженні свої матеріальні  та процесуальні  права,а також засоби їх захисту. Так у відповідності  до ст.103 ЦПК України, позивачмає право змінити зміст чи предмет позову, збільшити чи зменшити розмірпозовних вимог  або відмовитись від позову. Відповідач вправі визнати позов.Сторони можуть закінчити справу мировою угодою.
            Свобода осіб, які беруть участь у справі,  розпоряджатись наявними  матеріальними права і процесуальними засобами  їх захисту обумовленасвободою особистості в Україні.  Воля сторін в дозволених законом  межах розпоряджатись належним їм правами в цивільному процесі не протирічать цілямправосуддя по цивільним справам, так як діяльність суда, його процесуальнівідносини  з учасниками цивільної справи будуються з врахуванням самостійності, відомої автономії, розпоряджень, які належать учасника цивільнихправовідносин. Цивільний процесуальний закон в цілях здійснення судовогозахисту суб’єктивних цивільних прав які надаються кожному суб’єкту права івизначаються процесуальними засобаим,  яким останній може вільнорозпоряджатись  в процесі.
            Диспозитивність в області цивільного процесу являєтьсяпродовженням і наслідком диспозитивного  начала,  характерного для цивільнихматеріальних правовідносин. Початок диспозитивності  Пронизує  все цивільнесудове провадження – від порушення конкретної справедливо  виконавчогопровадження.
            Зміст принципу дистозитивності характеризується тимиширокими правами, якими закон наділяє  сторони та інших осіб в справі. В Цивільному процесуальному кодексі України  вони закріплені в ст.103. Особи,які беруть участь у справі мають широкі і різносторонні процесуальніповноваження, але зміст принципа диспозитивності включає лише ті з них, якимипов’язані з предметом судової діяльності і здійснення яких  впливає на рухпроцесу.
             В змісті принципа диспозитивності з точки зору  йогонормального вираження і здійснення входять повноваження пов’язані з розпорядженням сторонами  матеріальними правами і процесуальними засобами їхзахисту, відносяться: пред’явлення позову  та зустрічного позову, заяви,скарги, певного характеру і об’єму позовних вимог і заперечень; можливість їхзмін; відмова від позову; визнання позову, заключення мирової угоди.
            По своєму характеру принцип диспозитивності являєтьсяспецифічним галузевим, тому  що в цивільному процесі сторони можуть вільнорозпоряджатись предметом судового провадження (спірним матеріальним правом )  іпроцесуальними засобами, тобто, своїми діями на рух процесу.
            Разом з тим за судом зберігається право контролю за деякимирозпорядчими діями сторін: наприклад, за заключенні мирової угоди або визнаннявідповідачем позову. Суд контролює ці дії з тим, щоб вони не протирічили законуі не порушували права інших  (крім сторін) осіб.Усність судового провадження В цивільному судовому провадженні викладення процесуального матеріалу здійснюється в двох формах- усній і письмовій. Кожна зних має свої позитивні та негативні сторони.  Усна форма необхідна там, депроцес здійснюється гласно і переслідує мету завдань виховання. Тому найбільш прогресивним і демократичним визнається принцип усності в тому  змісті, щоспілкування суду  з учасниками  процесу  повинен  проходити усно і незалежновід форми повідомленого матеріалу. Тільки при цій умові процес може бутисприйнятий всіма присутніми в залі судового засідання, оскільки усна формаполегшує безпосередність сприйняття доказів судом і особами, які беруть участьу справі, прискорює процес розгляду справи.
                Разом  з  тим  при усній формі  легше к онтролюватидіяльність суду особами, які беруть участь в справі.
             Згідно ч. ст.160 ЦПК  України розгляд справи проходитьусно. Це означає, що весь процесуальний матеріал (факти і докази), яківикористовуються судом при розгляді справи, повиннні   бути викладені  всудовому засіданні в усній формі.Усно повинно бути викладені роз’ясненнясторін і  покази інших учасниуів процесу; всі письмові матеріали (письмовізаяви сторін, позовні заяви, письмові докази, письмові заключення експерта іт.д.) обов’язково повинні зачитуватись в судовому засіданні. Усно  задаютьсяпитання членами суда і членами суда і особами які  беруть участь у справі,постанови суду обов’язково зачитуються. Вищевикладене дає висновок зробитивисновок, що найбільш  повно принцип  усності виражений в нормах, які регулюютьсудовий розгляд: відкриття судового засідання і оголошення про те те, якасправа розглядається; роз’яснення обов’язків перекладачу, прав і обов’язківосіб, які  беруть участь у справі та інш.
 Безпосередність удослідженні доказів.
 Контакти суду  з учасниками процеса передбачає якусну форму повідомленого процесуального матеріалу, так і безпосередність йогосприйняття судом. Тільки при цій умові  він буде правильно зромілим і зможевизвати у потрібних випадках відповідну реакцію зі сторони суду  у  форміпродовжуючого спілкування з учасниками процеса.
 У відповідності з ч.1 ст.160 ЦПК суд першої інстанціїпри розгляді справи зобов’язаний безпосередньо досліджувати докази по справі:заслухати роз’яснення сторін, які беруть участь по справі, покази  свідків,заключення екперта, ознайомитись з письмовими доказами, оглядати письмоивхдоказів. Принцип безпосередності по своєму  характеру має дві сторони: суб’єктвну та об’єктивну.
З суб’ктивної сторони безпосередність заключається втому, що суд першої інстанції при розгляді справи обов’язково особисто (тобтобезпосередньо) досліджуватиме докази по справі: заслуховування роз’ясненнясторін, які беруть участь у справі, показів свідків, висновків експертів,ознайомиться з письмовими доказами, огляду  речевих доказів.                           З об’єктивної сторони докази повинні бути, як правило, взяті із першоджерела,безпосередньо відображаючи  достовірними  цими факти.
Застовування  принципу безпосередності важливо перш завсе у відношенні усного матеріалу, роз’яснень сторін, показів свідків, якіповинні бути вислухані і допитані саме судом.  Але не менше значення маєдотримання безпосередності і при дослідженні письмових документів, а також приогляді і дослідженні  речевих доказів. Принцип безпосередності, передбачений вст. 160 ЦПК, відноситься до доказової діяльності суду, направленої навстановлення фактів, необхідних для розгляду справи.
 Зміст  принципу  складається із слідуючихположеь:
·    суд зобов’язаний вирішитилише на тих доказах, які були досліджені їм публічно в судовому засіданні, так як тільки  в цьому випадку може буди  обгрунтованим;
·    при дослідженні обставинсправи суд повинен отримати інформацію із безпосереднього джерела. Саме приумові безпосереднього особистого сприйманняя необхідних суду відомостей можебути забезпечена об’єктивність  рішення;
·    суд повинен прагнути довикористанняя так званих  первісних  доказів  які  утворились під  впливом безпосередніх впливів певних фактів.
 Наявність перерахованих фактів обумовлено тим, щорізні фактичні дані можуть стати судовими доказами тільки при використанні їхна основі принципу безпосередності.                З врахуванням  цього законодавець встановив в ЦПК чіткий порядок дослідження справи в судовомузасіданні
 Але як би важко не здійснювався принципбезпосередності, не у всіх випадках надається  можливість його дотримання. Томуцивільно-процесуальний кодекс передбачив можливість встановлення деякихвинятків із  дії даного принципу, виходя з того, що безпосередність  в цихвипадках буде дотримана.
Одним  з умов, забезпечуючих дію принципу безпосередності,являється правило про незмінність складу суду. У відповідновсті з яким кожнасправа від початку і до кінця повинна бути розглядатись одним і тим же складомсуду. Якщо будь-хто із суддів буде позбавлений  можливості продовжувати участі  в судовому розгляді, він замінюються іншим суддею і розгляд справипочинається з початку.(ст. 22 ЦПК ). В протилежному випадку виявилось би, щоновий суддя не ознайомлений з обставинами справи безпосередньо.
Безперервністьсудового розгляду
Сприйнятий в процесі матріал повинен бути збереженийу  свідомості  як суддів так і  в учасників процесу,  спостерігаючих за ходомпроцесу в залі засідання. Тільки при дотриманні цієї умови процесуальнийматеріал по цивільнісй справі виявиться цілісним, здатним служити загальнійоцінці.  Принцип безперервності судового розгляду, має велике значення дляформування внутрішніх переконань, сконцентровуючи увагу судді на одній справі,забезпечуючи врахування судом всіх його обставин, правильну кваліфікаціюправовідносин і  винесення законного і мотивованого рішення.
 Судове засідання по кожній справі, включаючивинесення рішення  проходить  безперевно, тобто суд почав слухання справи,доводить його до кінцевого розгляду. Розгляд суддями  інших  цивільних справ недопускається. Судді не вправі розглядати одночасно декілька справ. Це негативновідображиться на  встановленні об’єктивної істини по справі, так як розсіюєтьсяувага судді, заважає аналізу, оцінці доказів.
 Судове засідання по кожній справіповинно проходити  безперервно, крім часу, визначеного для відпочинку. Тривалість перви судового засідання визначає суд в залежності від тих чи іншихобстваин.
 Оголошення перерви суд може не тільки для відпочинку,але й для деяких інших цілей:
1.   Якщо сторони заперечуютьпроти одноособового розгляду справи ;
2.   Якщо суд прийняв рішеннядопитати свідків, вони можуть  являтись в судове засідання лише через деякийчас, але в  той же день;
3.   Якщо  учасникам процесунеобхідно підготуватись до дебатів.
            Порушення безперервності процесу  може привести до того, щобезпосередність  сприйняття суддями доказів буде послаблено емоціями,отриманими під час слухання нової справи. Пооорушення безперервності процесу взначній мірі  понижує його виховне значення. Розглянувши  цивільну справу підчас обідньої перерви, оголошеного при слуханні іншої справи, являєтьсяпорушенням принципу безперервності процесу і у зв’язку з цим-  мотивованої  відмови  до відміни судового рішенння.
            Дія принципа безперервності потребує, щоб судове рішеннявиносилось після закінчення розгляду справи,  суд  видаляється для винесеннярішення в нарадчу кімнату і повинен скласти повну мотивоване рішення,відповідаюче по змісту всім вимогам закону. Однак у виняткових випадках прирозгляду особливо важких справ суд вправі  відкласти складання мотивованогорішення на строк не більше трьох днів (ст.199 ЦПК). При цьому резолятивначастина рішення повинна бути оголошена в тому ж засіданні, в якому закінчилосьсудовий розгляд.
Детальне дотримання судами принципів  цивільного процесуального права в цивільному судовому провадженні  являється гарантією вірного розгляду і вирішенню цивільних справ.
 
5.Поняття принципа процесуального рівноправ’я сторін.
Одним із керуючих положень цивільногопроцесуального права, закріплючого однакові можливості здійснення і захист правсторін в цивільному процесі і виключаючи будь-які переваги у цьому відношенніодної сторони перед іншою, одних осіб, які  беруть участь в справі, передіншими, являється принцип  процесуального рівноправ’я, тобто такенормативно-керівне начало, яке  забезпечує сторонам рівне процесуальнеположення  перед судом при здійснення правосуддя.
            Цей принцип відноситься до специфічних (функціональних)принципів цивільного процесу,  яке характеризує діяльність судів по розгляду івирішенню цивільних  справ і  базуючому на більш загальномуорганізаційно-функцональному  чи конституційному принципу рівності громадянперед законом і судом. Одночасно він являється і виявом останнього в цивільномусудопровадженні. Конституційний принцип рівності громадян перед законом і судомнормативно закріплює загальну рівність громадян у всіх  областях- політичному,економічному, соціальному і культурному житті, тобто принцип соціальноїсправедливості у чіткій  відповідності з яким повинні будуватись суспільнівідносини.
            Здійснення правосуддя  на основі рівності всіх громадянперед законом означає застосування судом норм єдиної системи права однаково повідношенню до всіх громадян. Недопустимі також винятки судом тих чи іншихположень закону під виглядом яких-таки особистих чи соціальних розбіжностейгромадян,  по відношенню до яких і ведеться судовий процес. Суд виходячи зданого принципу, вирішує конкретну цивільну спрву з врахуванням  того, що всізакони і інші нормативні акти в рівній ступені обов’язкові.
            Рівність громадян перед судом означає, що розгляд судом тавирішення справ всіма судами і у відношенні всіх громадян здійснюється в одномуі тому ж порядку, незалежно від расової та національній приналежності,соціального та службового, майнового стану релігійних переконань позивача,відповідача та інших осіб,  які беруть участь у справі.
            Найбільш повно принцип процесуального рівноправ’япроявляється у позовному провадженні.
            Як відомо, для позовного провадженняхарактерно:
·    наявність правової вимоги,яка випливає із порушеного чи  оспореного права і підлягає до розгляду вповному порядку   встановленому   законом   (наявність позову)
·    наявність спору про право;
·    наявність двох сторін зпротилежними юридичними інтересами яким представлені широкі можливості позахисту своїх прав і законних інтересів у виникнувшій суперечності[13]
Отже: в позовному провадженні, найбільш яскраво проявляється три специфічних (функціональних) принципа  цивільного процесу — диспозитивності, змагальності та процесуального рівноправ’я сторін. Ці принципизнаходяться в тісному взаємозв’язку. Диспозитивними правоздатними однієїсторони кореспондуються аналогічні права другої. Наприклад, праву напред’явлення позову позивачем відповідно є право відповідача на пред’явлення зустрічного позову.[14]Визнання позову. Дві сторони мають  рівне право на укладення мирової угоди.
            Принцип процесуальної рівності сторін забезпечуєтьсязмагальною формою судового провадження, яка надає їм можливість в рівній  мірізмагатись перед судом, особливо в стадії судового розгляду і вирішення справи.Витоки змагальності знаходяться в протиріччях матеріально-правових інтересівсторін, спірних правовідносин, але  в суді матеріально-правовий   спір набираєформу процесуальних прав.
            Зв’язок  між рівністю процесуальних прав і обов’язківсторін і змагальною формою їх виявлення настільки тісна, що  В.М. Семеновоб’єднав два  начала в один  принцип- процесуального рівноправ’я  сторін призмагальній  формі судового провадження.[15]
            В зміст принципу процесуальногорівноправ’я сторін входять:
·    закріплення взаконодавстві рівності процесуальних прав і обов’язків;
·    процесуальні гарантії,забезпечуючі однакові можливості для здійснення прав і виконання обов’язків;
·    рівна процесуальнадопомога суду.
Такий метод має об’єктивну основу в економічномухарактері суспільних відносин. Правова рівність проявляється в двохнапрямках:
По-перше: ніхто з учасників цивільних правовідносин неможе  перекладати обов’язки на іншого.
По-друге: у випадку виникнення  спору між учасникамиправовідносин ні один  не може  прийняти рішення, обов’язкове для іншого[16]. Цей характерцивільних правовідносин об’єктивно проявляється і в процесуальному праві.
            Права і обов’язки, які визначаються матеріальним правом,без існування процесуального права не можуть бути реалізованими.
  Таким чином, одним ізпринципів, на яких  головна можливість  цивільного процесуального прававиконують свою функцію пред’явлення захисту права, являється принциппроцесуальної  рівності осіб,  які займають однакове процесуальне становище  впроцесі.6. Права та обов’зки  сторін    в цивільному процесі.
Сторонами  в цивільному процесі називаються особи, відімені яких ведеться процес і матеріально- правовий спір який повинен вирішитисуд. Сторонами в цивільному процесі- позивачем і  відповідачем модуть бутигромадяни, громадяни-підприємці, державні підприємства, кооперативніорганізації, громадські організації і інші суб’єкти, які користуються правамиюридичних осіб. В якості сторін можуть виступати іноземні громадяни і фірми,особи без громадянства. В кожній справі позовного провадження завжди є двісторони. Позивач — особа, в захист прав і інтересів якого порушуєтьсяцивільна справа.
 Порушення  справи може сама зацікавлена особа,  можеце  здійснити прокурор, а у випадку передбачених в законі, справу може бутипорушена по ініціативі органів державних та громадських організацій, а такожокремих громадян (ст.4 ЦПК).  Позовну сторону прийнято називати активною,оскільки дія  в захист її прав і інтересів тягне  за собою виникнення процеса.Однак це не завжди суб’єктивна активність саме позивача. Якщо  справу порушенопрокурором чи організаціями або громадянами,  які мають на це право згідно ст.4ЦПК, зацікавлена особа повинно бути повідомлені про це і брати участь в якостіпозивача (ст.118 ЦК).
Відповідача — особа, яка  притягується до відповіді по позову,оскільки на нього не вказується в позові як на порушника. В багатьох  випадках причиною пред’явленого позову являється дія чи бездіяльність самого відповідача(несплата боргу в установлений термін, оспорювання  права авторства,  завданняшкоди та ін.). Однак в окремих випадках відповідач може сам ніяких дій,ущемляючих права і інтереси позивача, не  завдавати (володілець джерелапідвищеної небезпеки,   неповнолітній спадкоємець, до якого пред’явлений позовпро визнання заповіту недійсним і т.д.), але об’єктивно відмовити суб’єкту спірних  матеріальних  правовідносин на так  званих пасивної сторони.
Спірні матеріальні правовідносини- об’єкт процесу поконкретній цивільній справі, а його суб’єкти являються сторонами. Питання проіснування або неіснування цих правовідносин, його зміст,  чи в якій мірі  правапозивача порушені і повинні за це  нести  відповідальність відповідачем, будуть вирішені судом тільки після розгляду справи по суті.
 Однак вже в момент порушення справи очевидніслідуючі  ознаки сторін:
 Від імені сторін ведеться  провадження по справі,вони персоніфікують цивільну справу. Це має більш практичне значення,оскільки   закон забороняє пред’явлення і  не розглядає вже вирішення  справи між тими ж сторонами, про той же предмет і по тих же підстав ( п. 4 ст.136ЦПК);
Відносини між сторонами в результаті пред’явленняпозову придбають офіційний характер. Завдання  суду полягає в тому, щоб цівідносини врегулювати;
Сторони — cуб’єкти спірного матеріальногоправовідносин- мають в справі матеріально-правовий інтерес. Судове рішеннявизначить  їх матеріальні права: вони або набувають будь-які матеріальні блага,або позбаляться їх;
Вступивши в процесуальні правовідносини з судом,сторони мають в справі процесуальну заінтересованість, складаються у можливостізахисту своїх прав, у прагненні отримати сприятливе рішення і реалізуватийого.;
  Сторони  являються головними  учасниками  процесу,сторони зобов’язані нести судові витрати.
В сукупності вказані вище ознаки притаманні  лишесторонам, а саме сукупність цих ознак дозволяє відмежувати  сторони від іншихосіб, які беруть участь у справі. Поняття сторін застосовується в справахпозовного провадження. Учасниками справ окремого провадження, а  також виникаючихіз адміністративних правопорушень, являються заявники, скаржники  і зацікавленіособи. Ці особи користуються правами сторін за окремими винятками, встановленізаконом.
 Процесуальні права та обов’язки сторін.
 Закон встановлює, що сторони користуються рівнимипроцесуальними правами (ч.3 ст. 99 ЦПК). Відповідно вони несуть і рівніпроцесуальні обов’язки. Всі процесуальні права сторін випливають ізустановленого ст. 55 Конституції права на судовий захист. Вся  системацивільного   судового провадження являється по-суті конкретизацією цьогоконституційного положення, реальним механізмом  його здійснення.
Процесуальні права сторін різноманітні, і в даномувипадку необхідно  зроьити  їх загальний огляд. Сторони, перш за все  володіють правом на безпосередню участь в справі. Вони вправі брати участь увсіх судових засіданнях по справі, присутні при здійсненні процесуальних дій,знайомитись з матеріалами справами, робити виписки з них, робити копії. Сторонимають право попередньо оцініювати  неупередженість членівсуду їм надано право заявлення відводів. Сторони, являється матеріальнозацікавленими особами, можуть самостійно визначати об’єм захисту своїх прав таінтересів, а також вносить, зміни в заявлених вимогах. Так, позивач можевідмовитись від позову, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бутизаключена мирова угода. Позивач може змінити, основу та предмет позову і т. д.А тепер розглянемо права  і обов’язки сторін детальніше.
 Широту права сторін по використанню процесуальнихзасобів судового захисту. Сторони мають право пред’являти докази і брати участьу дослідженні, задавати питання  іншим особам, які беруть участь в справі, атакож свідкам і експертам, заявляти різні клопотання, представляти свої доводиі заперечувати на доводи протилежні сторони. Відповідач має право крімзаперечення на позов використовувати в якості захисту зустрічний позов.
Сторони мають право  перевіркизаконності і обгрунтованості рішення. Вони можуть оскаржити рішення вкасаційному порядку, порушувати питання про його перегляду по нововиявленим обставинами про перегляд рішення в порядку нагляду.  Кінцева реалізація рішення(його виконання) залежить від здійснення сторонами їх права вимагатипримусового виконання рішення.
 Сторони мають цілий ряд іншихпроцесуальних прав: можуть вести справу  особисто або через представників,просити про забезпечення  позову, вимагати відшкодування судових витрат і т.д.
 Процесуальні обов’язки сторін діляться на загальні іспеціальні. В ряді загальних зобов’язань важливе місце займає добросовісність.Маючи широкі  процесуальні права, сторони зобов’язані добросовісно виконувати(ч.2 ст.99 ЦПК). В більшості випадків цей обов’язок виконується добровільно,однак на сторону, недобросовісно заявившу необгрунтований позов чи спір абосистематично  протидіючу розгляду і вирішенні справи, суд  може накласти штрафна користь іншої сторони винагороджуючи за фактичну втрату робочого часу увідповідності з середнім заробітком, але не більше 5% від задоволеної часткипозову.
Сторони зобов’язані підкорятись процесуальнійрегламентації, здійснювати процесуальні дії в установленому законом чи судомстроки, своєчасно оплачувати витрати по справі, пред’являти процесуальнідокументи по встановленій законом формі. Не дотримання  цих вимог позбавляєсторону права здійснювати відповідні процесуальні дії. Що ж стосуєтьсязагальних зобов’язань сторони бути в ході процесу, то на  мій  погляд, цейобов’язок має моральний, а не правовий характер.
 Спеціальні процесуальні обов’язки покладаються насторони в зв’язку з необхідністю здійснення окремих процесуальних дій. Так,наприклад, закон встановив,  особа, яка подала клопотання перед судом провитребування письмових доказів від осіб  які брали і не брали участь по справі,повинні  вказати причини, які перешкоджають самостійному йому отриманню іоснови, по яких воно рахується у даної особи чи організації.Належна сторона в справі
 Заміна неналежної сторони. Право насудовий захист належить кожному громадянину. Цим же право можуть скористатись ііноземці і особи  без громадянства.організації, які мають  цивільнупроцесуальну правоздатність  і дієздатність, також мають  право.таким чином,будь-яку правоздатну особу може заняти процесуальне положення сторони. Однакдля участі в даній справі необхідно мати конкретну матеріально- правовузацікавленість саме в цій справі, тобто бути належною стороною. Якщовіндикаційний позов пред’явлений не самим власником чи законним володільцемречі, а його сином (власник живий)- такий позов пред’являється неналежнимпозивачем.
Пред’являючи позов, позивач повиненпредставити суду дані, із яких було б видно, що він являється належнимвідповідачем, а притягуюча особа являється належним відповідачем. Позивачповинен легімітувати себе і відповідача. Легімітація забезпечується винесеннямрішення по відношенню дійсно матеріально зацікавлених осіб. Якщо  позовпред’явлений прокурором чи організаціями або громадянами, порушуючих справу вінтересах інших осіб, прокурор і ці організації повинні також  легімітуватипозивача і відповідача.
 Отже, належні сторони вцивільному процесі являються особи, по відношенню яких є дані про те, що вониможуть бути суб’єктами спірного матеріального правовідношення.
Належна сторона визначається судом наоснові норм матеріального права. Вже при прийманні позовної заяви суд повиненвстановити, приналежність позивачу права вимоги і  чи являється відповідач тієюособою, яка повинна відповідати по позову (ст.137 ЦПК). Участь у справіненалежного позивача  чи неналежного відповідача перешкоджає законному таобгрунтованому вирішенню спору. В зв’язку з цим виникає проблема заміниненалежної сторони..
На превеликий жаль, справа не  завждипорушується належним позивачем, а в якості по позову не завжди  притягуєтьсяналежний відповідач. Процесуальний закон (ст.137 ЦПК) не передбачає відмови вприйнятті заяви від неналежного позивача чи відмови в  прийнятті позову звернення до неналежного відповідача. Неналежний відповідач чи позивач повиннібути замінені в належниму порядку. Однак заміна неналежних позивачів чивідповідача може бути тільки зі згоди позивача.
Для  заміни неналежного (первісного)позивача необхідно не тільки його згода  на вибуття із справи, але і згоданалежного позивача на вступ в процес. При наявності їх обопільної згоди проходить заміна.  Якщо  позивач  не згідний на заміну його іншою особою, то цяособа може вступити в справу в якості  третьої особи, яка заявила самостійнівимоги на предмет спору, про що  суд повідомляє цю особу. Якщо первіснийпозивач готовий на вибуття із справи, а належний не бажає в нього вступати, всправі не  залишається позивача –  суд повинен припинити провадження по справів порядку ст.105 ЦПК. Незгода  первісного  позивача на вибуття і відмовиналежного позивача на вступ в справу повинні  потягти  розгляд  справи по сутіі винесення рішення про відмову у позові.
Для заміни неналежного відповідачатакож потребує згоди позивача. При згоді на таку заміну суд звільняє первісноговідповідача від участі в справі і притягує нового відповідача. У випадкунезгоди відповідача на заміну відповідача іншою особою суд притягує цю особу вякості другого відповідача  (ч.3 ст.105 ЦПК України.)
Заміна неналежної сторони проходить в тому ж процесібез припинення  чи призупинення провадежння. Якщо заміна проходить в засіданнісуду, останній може відкласти  слухання справи тому, щоб дати час належнійстороні вступити в справу і підготовитись до захисту своїх інтересів. Післязаміни неналежної сторони розгляд справи проводиться з самого початку, тобто  зстадії підготовки справи до судового розгляду. Заміна неналежної сторони можебути проведена тільки  в суді першої інстанції. Заміна  неналежної сторониповинна проводиться  судом у відкритому судовому засіданні,  з обов’язковою участю всіх осіб, що беруть участь у справі.
7. Загальна  характеристика захисту   інтересіввідповідача в
цивільномупроцесі  та зустрічного позову.
Процесуальна рівність сторін і в процесізабезпечується надання  можливості відповідачу  захисту проти пред’явленого йому позову, висуваючи необхідні заперечення. Змагальна форма процесу дозволяєйому не чекати початку розгляду по суті, ознайомитись з позовною заявою,вивчити наявні у позивача докази із врахуванням отриманої інформації визначитисвоє відношення на  пред’явлену позивачем вимогу. Відповідач вправі визнатипозов, якщо вважає що вимоги позивача законні  та  обгрунтовані. Коливідповідач намірений парирувати, він може використати дві форми захисту: 
   заперечення та зустрічний позов.
Заперечення проти позову – аргументовані докази, доводи, які  спростовують пред’явлений позов. За  своїм характером  заперечення вони  можутьбути процесуальними і матеріально-правовими.
Процесуальні  заперечення завжди  спрямовані  на те,щоб довести неправомірність виникнення самого процесу по справі у виглядівідсутності у позивача права на позов чи  порушення їм порядку пред’явленняпозову. Відповідач прагне досягнення   залишення заяви без розгляду чи припинення провадження по справі. Наприклад, вказуючи на порушення позивачемпорядку пред’явлення позову, відповідач доводить, що справа  суду непідсудна,заява подана представником позивача  який не має повноваження на ведення справитощо.    В якості  фактів, які свідчать про відсутність у позивача права  напозов, відповідач може може  вказати  неправоздатність позивача,непідвідомчість  справи суду, наявність спеціальної заборони на розгляд справи,яке по загальному правилу підвідомче суду, наявності по тотожному позовувступившого в законну силу рішення суду і т.д.
 Матеріально-правові запереченння направлені наспростування фактів, складаючих основу пред’явленого позову і  засвідчуюча пронезаконність чи необгрунтованість вимог позивача. Доказуючи незаконністьпозову, відповідач, як правило, посилається на неправовий характер заявленоївимоги (повернення карточного боргу), на те, що спірне правовідношення виниклодо видання відповідного нормативного акту, який звороної сили не має, чи  угодсторін являється протизаконною (купівля-продаж громадянами наркотичнихречовин)- відповідач також вправі стверджувати, що норма, яка покладена воснову пред’явленого позову, втратила силу.
Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок пронайбільш частіші посилки відповідача на необгрутованісті пред’явленої вимоги(неповнота юридичного складу, недостатність та  необгрунтованість доказів).Наприклад, оспорюючи  позов про визнання права на власність на жилий будинок,відповідач стверджує, що договір купівлі-продажу відсутній, а маюча у позивачаборгова розписка видана на отримання завдатку в рахунок незаключеної угоди.Заперечуючи вимоги про відшкодування арендної плати за складське приміщення,відповідач посилається не неправдивість представленого позивачем договоруоренди.
В інших випадках відповідач використовує в якостіконтаргументів посилку на наявність правопоглинаючих фактів. Наприклад,заперечення проти позову про відшкодування збитків, відповідач вказує, що  нанаявність вини самого позивача (умисел чи грубу необережність). Спростовуючипозов про визнання недійсним фіктивний шлюб, відповідач заявляє, що що черезрік після регістрації шлюбу між ним і позивачкою виникнувші шлюбні відносиниперестали бути фіктивними. В якості заперечення проти позову про стягненні сумипо договору займу відповідач називає безгрошів’я і наявності у позивачарозписки, яка була отримана шляхом шантажу.
Інколи відповідач оспорює розмір заявленого позивачем  вимогу, посилаючись на завищену ціну позову. Так, якщо боржникчастково виконав зобов’язання перед кредитором позов  може бути пред’явлений вчастині, яку боржник не виконав. Стягнення пені, неустойки, завдатку, упущеноївигоди  як правило, можлива при наявності згоди сторін відповідної  вказівки на  застосування  санкції за невиконання обов’язків.
Більш складнішим і рідше застосовуючим на практиціявляється такий спосіб захисту відповідача, як зустрічний позов.
Зустрічний позов – самостійна вимога відповідача до позивача пред’явленав суд для  одночасного і об’єднаного розгляду по справі по позову позивача.Оскільки позов відповідача характеризується в якості зустрічного позову, вимогупозивача прийнято називати в даному випадку первісною. Вимога відповідача можебути прийнята для об’єднаного розгляду першоначального позову тільки в трьохвипадках, прямо передбачаючих   законом:  якщо зустрічна вимога направлена залік первісної  вимоги. Залік має місце, коли обидва позова носять майновийхарактер. Якщо ціна зустрічного позову вища, чим у первісного, суд проводячивзаємне погашення їх, стягне на користь відповідача лише неотриману суму.Аналогічним шляхом суд  вирішить, якщо ціна первісного позову позову буде вищаціни зустрічного, присудивши позивачу суму, яка складає різницю  в цініпозовів. При однаковій ціні обох вимог суд проводить взаємозалік, неприсуджуючи будь-яких сум ні одній із сторін. Процесуальна економія, якадосягається в результаті розгляду таких вимог підлягаючих  заліку, проявляєтьсяв стадії виконання. При окремому розгляді таких вимог спочатку по виконавчомулисті буде стягнута сума, яка вимагається позивачем. А потім пройде фактичнозворотнє стягнення   по вимозі відповідача.  При спільному ж  розгляді позові, між якими можливий  залік буде виданий один  виконавчий лист в користь стягувача,  ніякої взаємної передечі грошових коштів не буде. Однак прийнятидо  розгляду в одному процесі  з  первісній  зустрічній вимозі  по  мотивуможливого їх  заліку- право, а не обов’язок суду. В якості вимог, направленихна залік, достатньо привести одне з типових умов договору оренди нежилогоприміщення. Орендар  вправі вимагати заліку в орендну плату сум, які буливитрачені по покращенню орендуємого приміщення;
Якщо задоволення зустрічного позову виключаєтьсяповністю або в  частині задоволення первісного позову. В даному  випадкузустрічна вимога направлена на повну чи частковий підрив основи первісної вимоги,  по своєму характеру взаємовиключаючи один одного. Їх окремий розгляднеможливий, поскільки це потягло б винесення протирічущих один одному  рішень іпорушення правила преюдикційності. Одне з такиз вимлг чи вони рбидва носять немайновий характер. Найбільш типовим з прикладів зустрічного позову, якіпре’являються по вказному підставі,  пред’являються:
·    позов про стягненняаліментів і зустрічний позов про визнання недійсним запису його батьком дитинив оргаргах РАГСу
·    позов  про розподіл жилоїплощі і зустрічний позов про визнання  первісного позивача втратившого  правона жилу площу.
Суд  зобов’язаний  прийняти подібні вимоги дооб’єднаного розгляду і винести по ним одне  з рішень:   якщо між зустрічним іпершочерговим позовами має місце взаємний зв’язок  і  їх спільний розглядприведе до більш швидкому та правильному розв’язанні спору,   тут  все залежитьвід суду- чи визнає він за необхідність взаємні вимоги чи ні.  На моментприйняття зустрічного позову дуже важко  припустити до якого результату приведепроцес, зовсім не виключено його ускладнення і затягування, винесеннянеправильного рішення. На практиці судді підходять обережно до такогооб’єднання позовів, що звичайно закономірно. В якості прикладу  застосуваннявказаного приводу (підстави) для прийняття зустрічного позову можна назвативипадок розгляду справи про розірваня шлюбу вимог відповідача про стягнення зпозивача аліментів і про розподіл спільного майна.
 Зустрічний позов може бути пред’явлений  до постановирішення по первісному позову, практично — до виходу суда в нарадчу кімнату длявинесення рішення. Пред’являється він по загальним правилам: подається в судпозовну заяву з дотриманням вимог, передбаченими ст.140 ЦПК,  заява оплачуєтьсядержмитом. Прийняття зустрічного позову оформляється ухвалою судді. Підсудністьзустрічного позову обумовлена його зв’язком з первіснии  позовом, внаслідок чого він пред’являється в суд по місцю розгляду первісного позову (ст.141 ЦПК).Якщо підставою для прийняття позову відповідача як зустрічного відсутні, суд чисуддя виносить ухвалу про відмову його в прийнятті для спільного розгляду зпервісним. Така ухвала  оскарженню  не підлягає, оскільки не перешкоджаєпред’явленню самостійного позову[17].Якщо суддя чи суд відмовляють в прийнятті  заяви  у  позивача по підставам,передбачені в ст.136 ЦПК, ухвала може бути оскаржена.
Резолятивна частина судового рішення повинна міститиокремі висновки по первісному  та зустрічному позовам: яке право визнано закожною стороною, хто, які дії і в чию користь повинні виконати. Фактично цебуде єдиним рішенням по двом різним вимогам, де кожна із сторін займаєстановище позивача і відповідача одночасно.II. Захист інтересів  відповідача
 
1.Розпорядження позовними  засобами захисту прав та інтересів.
 Керуючись  принципом диспозитивності, сторони вправі на власний погляд визначити об’єм і засоби суб’єктивних прав і охороняючих законом інтересів. Заява матеріально-правова  вимога   може бути змінена в силурізних обставин ( юридичне незнання сторін, яка    недала змогина момент звернення в суд правильно визначитиелементи позову; вияснення нових  обставин справи в ході судового розгляду;досудове врегулювання  сторонами  виникнувшого спору і т.д.).
Форми  розпорядженням позовом та засобами закріпленимив ст.103 ЦК, у відповідності з яким позивач вправі змінити  причину та предметпозову, збільшити чи зменшити розмір  вимог чи відмовитись від позову.Відповідач вправі визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировоюугодою. Конкретний зміст кожного із перерахованих  розпорядчих дій заключаєтьсяу слідучому.
Зміна позову позову можливий  у формі трансформації первісногозазаначеного предмету, причини, ціни, суб’єктивного складу.  Змінюючи предметпозову, позов по-новому  визначає  об’єм і форму захисту свого суб’єктивногоправа, змешуючи чи розширюючи кордони досліджуваних обставин справи, змінюючихарактер витребуваного у суда  рішення.  Наприклад,  до первісного заявленогопозову про визнання авторства  він вправі приєднати вимоги про  присудженнівідповідача до виконання яких-небуть дій чи вимог про  трансформацію тихправовідносин, із-за яких виник спір. Так,  пред’явивши позов про визнанняавторства, позивач може додати його вимоги про відшкодування авторськоївинагороди. Первісно заявлена вимога про відшкодування арендної плати позивачвправі додати позов про  розірвання  договору  оренди.позивач на влсний розглядможе взагалі замінити предмет позову, висунувшинову вимогу. Наприклад,представивши позов про розірвання шлюбу, позивач  потім просить визнати цейшлюб недійсним. Однак всі видозміни предмету позову повинні залишатись в  межахтого спору про розгляд якого просив позивач. Неможна наприклад, замістьпервісно заявленої вимоги  про стягнення за відповідача аліментів вимог провтрату права на жилу площу. Це вже новий позов, він повиненн бути пред’явленийпо загальним правилам.
Основа позову видозмінюється шляхом посилок на новіобставини і додаткового пред’явлення нових доказів в підтверджені нових доказівв підтвердженні наведених основаних фактів. Позивач вправі виключити будь-який  факт із основи позову, замінити одні  факти іншии. Подібніперетворення в основі позову невідворотні, якщо змінюється сам предмет позову.Наприклад, вимагаючи замість розірвання шлюбу визнання його недійсним, позивачповинен  замінити причину позову, оскільки обставини, дозволяючи суду вирішувати  ці вимоги — різні. 
Доповнюючи  предмет  позову, позивач називає додатковоі нові факти, які свідчать про правомірність другої вимоги. В судовій практиціі в процесуальній теорії тривалий час залишалось спірне питання про можливістьодночасного зміни позивачем предмета та основи позову. Верховний Суд СРСР в огляді судової практики роз’яснив, що така одночасна зміна неможливо “ так якфактично це означало би пре’явленню нового позову”[18].
 Дане роз’ясненню  потребує в одному важливому уточненню. Неможна проводитиодночасну заміну елементів позову. А при зміні предмету позову відповідноперетворенню проходить із  обставинами, вказаними в основі позову.  Наприклад,доповнюючи позов про поновленню на роботі вимоги про стягнення заробітноїплати, позивач доповнюючи позов, посилається на факт вимушеного  прогулу  і наспричинений майновий збиток. Позивач вправі  на  власний розсуд змінити і складучасників спору.  У  відповідності ст.137 ЦПК дає йому можливість визначити число  відповідачів по справі. Первісному  пред’явленню позову до  одноговідповідача  не позбавляє позивача права  наполягати,  потім на притягнення  впроцес інших зобов’язаних осіб. Використовуючи право на зміну елементівпозову,  позивач забезпечує більш повний  та кваліфікований   захист свого суб’єктивногоправа і охороняючого законом  інтересу.  Суду це дає можливість досягнутипроцесуальної економії, оскільки відпадає необхідність в порушенні нової справипо зміненому позову.
Змінюючи розмір заявленого позову, позивач зновувизначає об’єм захисту свого суб’єктивного права. Така диспозитивністьправомочність можливо, коли вимоги носять майновий характер. Якщо позивач вмомент пре’явлення позову має певні труднощі з визначенням ціни позову, наприклад позов про відшкодування шкоди, завдної здоров’ю, то в ході судовогорозгляду він може уточнити розмір своїх вимог, збільшивши ціну позову. Інколи,ціна позову свідомо завищується  позивачем, тому при розгляді справи розмірвимог також буде уточняться і позивач  назве дійсний розмір, зменшивши первісну витребувану суму. Заява позивача про зміну елементів позову,  його ціни іскладу учасників спору може також вимагати притягнення в процес новихматеріалів, додаткової підготовки відповідача до захисту  проти зміненогопозову. Суд чи суддя вправі в такому випадку  перенести судовий розгляд.  Правона зміну позову мож бути реалізовано позивачем в стадії порушення справи  і встадії  його підготовки шляхом подачі відповідповідного додатку до позовноїзаяви. В ході розгляду справи це фактично здійснюється до постанови судом чисуддею рішення (до  виходу  у нарадчу кімнату). Але звичайно  позиція позивачапо відношенню зміни позову виясняється судом чи  суддею після доповіді посправі. Всі дії по зміні позову повинні бути відображені в протоколі судовогозасідання.
Заявлені позивачем вимоги можуть бути додані поініціативі самого суду шляхом виходу за межі таких вимог.  Наявність такогоправа у суда зовсім не означає, зміна предмета чи основи позову можливе навласний розсуд суда[19].Суд може вийти за межі означених позивачем  елементів позову, розширив тимсамим кордони надаючи позивачу захисту.
 Збільшення судом по своїй ініціативі розміру позовихвимог в процесуальній теорії і в судовій практиці завжди розглядалось в якостібезспірного випадку. Але в подібні дії правомірні, якщо  в рішенні по справівони достатньо аргументовані.  Наприклад, при поділі майна, яке являєтьсяспільною сумісною власністю подружжя з врахуванням інтересів  неповнолітніхдітей, чи тих оставин, що інший чоловік ухиляється від  суспільної праці івитратив загальне майно в збиток інтересів сім’ї. Суд  зобов’язаний привести врішенні  мотиви  відступу від початкової рівності долей подружжя  в їхспільному майні[20].
 Суд вправі збільшити розмір позовних вимог, коли посправі буде установлено, що позивач неправильно визначив ціну позову і вона  невідповідає дійсній ціні. Так,  не враховуючи від вимог сторін можливо стягненняштрафа, пені, неустойки та інших сум, присудження  яких прямо передбаченозаконом.
Поза межами  предмета  заявленого позивачем вимоги судможе вийти лише при наявності  спеціальної  нормативної вказівки (дозволу). Асаме, при позбавленні відповідача батьківських прав суд зобов’язаний одночасновирішити питання  про стягнення з його аліментів незалежно від пред’явленоготакого позову[21].При розірванні шлюбу між подружжям, які мають неповнолітніх дітей, суд взалежності, суд в залежності від  встановлених   обставин справи вправістягнути аліменти на утримання дітей незалежно від пре’явленого цього впозові.  Користуючись правил ст.105ЦПК, суд може одночасно з додатком предмета позову притягти в процес нових учасників і вирішити питання про їх права іобов’язки. Суд вправі також доповнити причини позову посилкою на новіобставини, встановлені в ході судового розгляду. В силу принципа об’єктивної істини по кожному цивільній справі суд зобов’язаний з’ясувати всі обставини,для  справи, повністю чи частково названі вони в заяві позивача. Мова йде продоповнення кола встановлюваних  фактів, а не про  зміну причин позову. Вихід замежі  причин позову повмнні бути мотивовані судом в прийнятому по справірішенні[22].Зміна позову позивачем можуть мати різне процесуальне оформлення. Якщоволевиявлення позивача викладено в  спеціальному  документів, воно підшиваєтьсядо розглядуваної справи. Розпорядження позовом в ході судового розглядувідображається в протоколі судового засідання, під цією запискою повинна бутипідпис позивача. Свої  висновки по доповненні розглядуваного позову суд чисуддя відображає в рішенні по посилці на мотиви такого доповнення.
 Відмова від позову — розпорядча дія позивача,які мають ціллю  припинення початого процесу. Позивач, відмовляється відпрохання про розгляд судом,  який  виник   у нього з відповідачем матеріально-правового спору і від судового захисту свого суб’єктивного права чиохоронюваного законом інтересу. Мотивами подібних дій може бути добровільневиконання відповідачем обов’язків перед відповідачем програвати процес. Позивачвправі відмовитись від позову повністю чи частково. Прийнявши часткову відмовувід позову, суд в залишившій частині позову вирішує справу по суті і виноситьрішення. Відмова від позову може бути  виражені в окремій заяві, якепідшивається до матеріалів справи. Заявлений  в ході судового розгляду відмовавід позову відображається в протоколі судового засіданні, під ціє заявоюповинна бути підпис позивача. Суд чи суддя, розглядаючий  справу, зобов’язанийроз’яснити позивачу наслідки відмови від позову, про що також робиться запис впротоколі судового засідання.
Прокурор та інші суб’єкти, які порушили в суді справив захист прав і інтересів інших осіб (ст.120 ЦПК), вправі відмовитись  відпозову, що не позбавляється самих цих осіб можливості вимагати розгляду справипо суті. Прийняті судом відмова від позову, що  не позбавляє самих цих осібможливості  вимагати розгляду справи по суті.  Прийняті судом відмовиоформлюється  ухвалою суда чи судді про закриття провадження по справі.Повторне порушення справи по такому позову не допускається.
 Визнання позову — заявлена відповідачем згодаз позовними вимогами, які як правило, тягне за собою винесення рішення прозадоволення позову. Мотивами  визнання позову можуть бути необгрунтованізаперечень відповідача і переконання  в справедливості вимог відповідача,повністю  чи частково відмова відповідача від приналежного йому суб’єктивного права  на користь позивача,  небажання продовжувати спір.
 Визнання позову відповіч припиняєматеріально-правовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачу виграш процесу.
Визнання позову буває різним по формі і змісту. Поформі  це:  або окрема заява відповідача,  підшивається до матеріалів справи,або запис в протоколі судового  засіданні, підтверджуючого підписомвідповідача. По змісту воно може бути повним чи частковим, простим чи кваліфікованим. При частковому визнанні позову матеріально-правовий спірзберігається в тій частині вимог позивача, яка відкидається відповідачем.Просте визнання- згода з пред’явленим позовом  без будь-яких застережень.Кваліфіковане робиться завжди з  застереженнями, не дозволяючими рахувативимоги  позивача безспірним. Наприклад, відповідач  признає наявність між ним іпозивачем договора позики, але стверджує, що вимагючу суму він повернув, неотримав від позивача зустрічного розпису. Суд вправі не прийняти визнанняпозову, якщо  воно протирічить закону або порушує права і охоронювані інтереси  інших осіб. Визнання позову оцінюється судом в сукупності зі всімаякі маються в справі  матеріалами  із врахуванням вияснених в судовомузасіданні обставин справи. Процес у такому випадку  не зупиняється, справарозглядається по суті з винесеним рішенням. В судовому рішенні повиннаміститься оцінка визнання позову. В основу задоволення позову воно може бутилише при  відсутності  сумнівів в його правомірності. Свою незгоду з признаннямпозову суд повинен мотивувати.
Мирова угода — розпорядча дія сторін  по взаємному врегулюванню матеріально- правового спору на взаємноприйнятних умовах і  припиненнявиникнувшого судом справи. Зустрічне волевиявлення сторін  базується  при цьомуна взаємних поступках, оскільки вони самі визначають об’єм суб’єктивних прав,реалізуючих по досягнутій згоді. А саме, позивач, не маючи достатніх доказів впідтвердженні  заявлених вимог, може засобами мирової угоди з відповідачемотримати більшу частину матеріального блага, залишивши будь-яку  долювідповідачу, хоча при нормальному розвитку процесу міг  відмовитись  відпозову.  Одночасно сторони розпоряджаються і процесуальним засобами захистусвоїх прав, добиваючись  припинення процеса в розрахунку на виконання досягунтоїмирової угоди, яка заміняє собою рішення суду.
 Мирова угода може заключати сторони тогоматеріально-правовових відносин, з приводу  якого виник спір, що розглядаєтьсясудом. Це й позивач, відповідач і треті особи, які мають самостійні вимоги напредмет спору ( доля  предмету  спору вирішується подібні згоди).  Не можутьзаключатись мирова згода третіми особи, які не заявляють самостійних вимог напредмет спору, прокурор та інші суб’єкти, які пред’явили позов в захист правпозивача.
Детальніше роз’яснення по питанню вирішення судом всіх моментів, пов’язаних з мировою угодою, подано в постанові № 10 ПленумуВерховного Суду СРСР від 1 грудня 1983 р. “О применении процесуальногозаконодательства  при рассмотрении гражданских дел в суде первой инстанции”. Судузапропоновано в  залежності від характеру спору в необхідних випадках сприятизакінченню  справи шляхом заключення сторонами мирової угоди. “Можливість вирішення спору заключенням мирової угоди повинна  виявитись і в процесіпідготовки справи до судового розгляду, а також в стадії виконавчогопровадження.
 У випадку заяви позивача і відповідача про те, щовони бажають заключити мирову угоду по виникнувшому  між ними цивільно-правовому спору, суд роз’яснює їм наслідки затвердження мирової угоди”(п.12)[23].
Умови мирової угоди можуть бути викладені в окремомуспільному документі сторін, адресованому суду. Ця згода підшивається доматеріалів справи, про що робиться відмітка в протоколі судового засідання.Якщо сторони заключають мирову угоду, знаходячись в залі судового засідання,умови згоди заносяться в протокол судового засідання; позивач і відповідачповинні пдписати його. Суд чи суддя, що розглядає справу роз’яснює сторонамнаслідки заключення  мирової угода, про що  також робиться запис в протоколі судовогозасідання. Суд контролює цю важливу розпорядчу дію сторон і вправі незатверджувати мирову угоду, якщо вона протирічить закону чи порушує права іохоронюючи законом інтереси інших осіб. Неприпустимо, наприклад, затвердженнямирової угоди, коли її умови порушують трудові права громадян (замістьпоновленні  на роботі  адміністрація погоджуються  прийняти позивача на роботу з заключенням нового  трудового договору) чи в обхід закону направлені назвільнення  осіб від матеріальної відповідальності за збитки, причинені привиконанні їми трудових обов’язків. Шляхом заключення мирової згоди сторони невправі змінювати розмір відшкодування за шкоду, спричинену здоров’яю привиконанню трудових обов’язків, а також розміру аліментів, встановлених законом.Не може стверджуватись мирова угода по справам про встановлення батьківства.
 Відмовляючи  у твердженні мировоїугоди, суд чи суддя виновсить ухвалу, в якій викладаються мотиви відмови. Уцьому випадку справа повинна бути розглянута по суті з винесенням рішення. Окремаухвала виноситься і  у випадку затвердженні мирової угоди, одночасно суд чисуддя припиняють провадження по справі. Справа по такому позову не може бутипочата знову. Питання, які торкаються мирової угоди, вирішується судом (суддею)в нарадчій кімнаті.
2.Забезпечення позову.
 Забезпечення позову – цедіяльність суді чи суду по застосуванню передбачених законом мір, гарантуючихреальне виконання майбутнього рішення по справі в тому випадку, якщо позов будезадоволений.
Забезпечення позову допускається у будь-якомустановищі справ, якщо неприйняті міри забезпечення може бути ускладнить чизробить неможливим виконання рішень суду. Міри  по забезпеченню позовуприймаються судом чи суддею по заяви  клопотанню осіб, які беруть участь усправі, чи по своїй  ініціативі (ст. 156 ЦПК.) Прохання осіб, які беруть участьу справі, про забезпечення позову може бути як  письмовою так і усною (наприклад, позивач вправі вказати про це в позовній заяві, заявити в ходісудового засідання   клопотання, звернутись до  судді  чи суду з окремою заявоюпро забезпеченню позову). Будь-яких спеціальних вимог  до виконання такогопрохання закон не передбачає. Суддя одноособово вирішує питання прозабезпечення позову в момент порушення цивільної справи і  їх стадіїпідготовки, а також в ході судового розгляду, якщо справа розглядається не в колегіальному складі. При колегіальному розгляді справи клопотання прозапезпечення позову можливе лише по порушеній справі. Тому при  залишенні завибез руху (ст.139 ЦПК) прохання про залишення позову не може бути розглянуто іфактично залишається без розгляду. Заява про запезпечення позову вирішуєтьсясуддею чи судом, який  розглядає справу, в той же  день без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь по справі. Така оперативністьнеобхідна, оскільки відповідач може анулювати предмет спору  (продати, сховати,привести в непридатність і т.д.).  З приводу забезпечення позову виноситьсяухвала суду (судді), яке  виконується  для виконання  рішень суду.(ст.156 ЦПК).Після  винесення ухвали суду негайно передається судовому  виконавцю виконавчийлист для виконання, здійснюючого  по загальним правилам.
 Мірами по забезпеченню позову можуть бути:
·    накладення арешту на майночи грошова сума, яка належить відповідачу і знаходиться у нього чи у третіхосіб. В необхідних випадках майно чи грошова сума повинна  вилучатись негайно;
·    заборона відповідачуздійснювати скоєння певних дій (наприклад, заборона окремо проживаючомубатькові забирати дітей з дитсадка);
·    заборона іншим особампередавати майно відповідачу чи виконуватипо відношенню до нього їхзобов’язання (наприклад, заборна повертати відеоапаратуру, переданувідповідачем відеосалону по договору майнового найму;)
·    призупинення реалізаціїмайна у випадку пред’явленню позову про звільнення його від арешту (так якмайно, передане для  реалізації в комісійний магазин, знімається з продажу);
 Призупинення стягнення по виконавчомулисті, оспорюваному боржником в судовому порядку, якщо таке оспорюваннядопускається законом (так, виконавчий напис нотаріуса,  виданий  на стягненнязаборгованості по квартплаті, може бути оскаржений у позовному порядку, колиборжник не згідний з розміром суми,  яка підлягає утриманню). В необхіднихвипадках може бути допущена декілька видів забезпечння позову (ст.154 ЦПК).   Допускається заміна одного виду забезпечення позову іншим. Питання про  замінувидів забезпечення позову вирішується в судовому  засіданню. Особи, які берутьучасть у справі, повідомляються про час і місце  засідання, однак неявка неявляється перешкодою розгляду питання про заміну видів забезпечення. Призабезпеченню позову про стягнення грошової суми відповідач вправі у мірудопущених мір забезпечення внести на депозитний рахунок витребувану позивачемсуму (ст.154 ЦПК). З моменту винесення ухвали про заміну виду забезпеченняпершочергової ухвали втратившу силу, до негайного виконання звертається новаухвала.
Прийняті міри забезпечення позовуможуть бути відмінені судом. Це питання також вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь в справі, про час і місце засідання,однак неявка не являється перешкодою для розгляду питання. Новою ухвалою суд відміняє дію тої міри забезпечення позову, припиняючи тим самим діюпершочергової ухвали (ст. 154 ЦПК). Оскільки  ухвала про заміну видузабезпечення позову або про відмову  забезпеченню позову можуть бути порушеніінтереси інших сторін, подача  приватної скарги чи протест на них призупиняєвиконання  ухвали. Першочергово прийняті міри забезпечення позову зберігаютьсвою дію до тих пір, поки вищестоячий суд не залишить без змін нову ухвалу. Подача  скарги або винеесння протксту на всі інші ухвали на всі інші ухвали попитанням забезпечення позову не призупиняють  виконання ухвали. Якщо  ухвалапро забезпечення позову було винесено без повідомлення особи, яка подаласкаргу, строк для подачи скарги обчислюється з дня відомого дня, коли йому стало відомо ця ухвала (ст.157 ЦПК). Закон допускає можливість оскарження всіхухвал по питанням забезпечення  позову  не випадково, тут сутєво порушуютьсяматеріальні інтереси сторін,  кожна з сторін може понести збитки   із-занесвоєчасних чи неправомірних дій суду. Забезпечення захисту інтересівпозивача, цивільне  процесуальне законодавство одночасно надає відповідачуправо на  відшкодування збитків, спричинених йому забезпеченням позову. З цієюціллю  суд чи суддя, допускає наданя забезпеченню можливих для відповідача збитків. Відповідач  після вступу у законну силу рішення,  яким в позовівідмовлено, вправі  вимагати від позивача відшкодуання  збитків, спричиненихйому мірами по забезпеченню позову, допущені по  проханню позову.По справам, які суддя розглядаєодноособово, всі питання по забезпеченню  позову також вирішується одноособово.3.Загальна  характеристика заперечень позивача   
Заперечення. Роз’яснення відповідача, здатні слугувати йогозахисту, можуть  відноситься:
·    правомірності виникненняпроцесу чи його продовження, тобто можуть бути
 направлені  проти самогорозгляду судом даної справи;
·    бути направлені протизаявлених позивачем вимог по суті.
·    роз’яснення направлені проти розгляду судом справи, мотивовані неправомірністю виникнувшого цивільногопроцеса або його продовження- називається  процесуальними запереченнями.
 Процесуальні заперечення можуть складатись  увказівці суду на відсутність права на пред’явлення позову ( в силу, наприклад,непроінформованості справи судовими органами чи відсутністю іншої посилки правана пред’явлення позову) і в основному на такій вказівці вимоги припинити справупровадження. Процесуальне заперечення відповідач може звернути увагу суду і напорушення позивачем порядку пред’явлення позову (наприклад, на непідсудностісправи даном суду) і вимагати у суду прийняття у встановлених  таких випадках мір: відкладення  засідання, призупинення справи провадження, передачі його в інший суд по  належній  підсудності та ін.
 Процесуальні заперечення  в цивільному процесуальномуправі, вказують на такі недоліки процеса, які суд зобов’язани врахувати повласній ініціативі. Тим  не менше надання сторонам можливості звертатись на нихувагу суду слугує суттєвою гаратієютого, що вони будуть усунуті.
 Інший вид роз’яснень відповідача, направлених назахист його прав і законних інтересів, складають роз’яснення, відносячи їх  посуті пред’явлених  до нього позовних вимог.
Якщо позива доказів основного позову не пред’явить, товідповідач вправі вказати на це, обмежуючись запереченням відповідних фактів.Таке так зване заперечення факту, обов’язок доказування яких лежить напозивачу. Всі ж, як правило, заперечення, звичайно обгрунтовуються  відомимивисновками, які наводяться відповідачем аналізом і спростуванням  доказів, якінаводились позивачем. Якщо наприклад, позивач в позові про розірвання договорукупівлі- продажу будинку  посилається на  виявленні   їм в  цій будівлі недоліки(несправність водопроводу, обігрівання),  то відповідач заперечуючи протипозову, може доказувати, що представлені позивачем акти, ніби-то свідчать пронеліки будівлі, складені неправильно.
Заперечення фактів  основи позову можепідтверджуватись приведеними відповідачем доказаними фактами, не сумісними зфактами основи позову.  Наприклад, факт батьківства відповідача, щостверджується позивачем, може заперечуватись фактом походженя  дитини від іншоїособи; факт спричинення відповідачем шкоди – фактом присутності відповідача вмомент причинення шкоди в іншому місці  (алібі)  і т.д.
Роз’яснення відповідача можуть відноситись і доправильного обгрунтування позивачем своїх вимог, мати   посилки на закони таінші постанови, їх змісту, значення їх застосування в даному випадку.  Відзаперечення  фактів і правових доводів слід відрізняти ті роз’яснення, які саміобгрунтовуються на юридичних фактах, що приводяться відповідачем. Такіроз’яснення називаються запереченнями у власному, чи тісному змісті (ст.180ЦПК).
Отже, заперечення у власному змісті називаютьсянаправлені на повалення позовних вимог роз’яснень відповідача, основані наюридичних фактах, наведених відповідачем.
Заперечення у власному змісті можуть мати подвійний  зміст та значення:
1.Вони можуть заперечувати факти основи позову. Так,наприклад, проти позову про відшкодування шкоди, Причиненого майну, відповідачможе заперечувати, вказуючи на те, що він був уповноважений на причинену шкодучи що шкода в дійсності  виникла  після вини самого позовача..
3.   Відповідач може, незаперечуючи фактів основи позову, з якими позивач пов’язує свої позовні вимоги,навести інші факти, анульовуючі значення фактів основи позову. Він можепривести факти, які перешкоджають виникнення позовних вимог (так звані правоперешкоджаючіфакти), наприклад, заперечуючи проти дії договора, зробити посилку нанедієздатність одної із сторін  при відсутності  участі законного представника.З такою ж ціллю відповідач може привести факти, які тягнуть за собою припиненняраніш виникнутого права позивача (так звані правопоглинаючі факти). Так,відповідач, заперечуючи проти позову про стягнення з нього  грошових коштівможе зробити посилку на сплату їм боргу чи на погашені строку позовноїдавності.
Процесуальні заперечення можуть полягати у вказівцісуду  на неправомірність виникнення і розвитку процесу, на порушення  позивачемпорядку пред’явлення позову, відповідач може вимагати у  суду  реалізацій йогогарантій по захисту проти позову.  Процесуальні заперечення відповідачазвичайно стосуються  порушення судом цивільних процесуальних норм, порушення, які  мають бути усунені самим судом. Однак, ініціатива відповідача  по усуненнюпорушень процесуальних норм служитиме гарантією реалізації ним своїх прав[24].
Матеріально-правові заперечення—запереченнявідповідача  проти задоволення позову.  Матеріально-правові заперечення—цепідтверджувані аргументами докази  відповідача   проти  матеріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача можуть стосуватися  і посиланьпозивача на певні правові норми, на правильність їх тлумачення.  Деякі відступивід традиційної класифікації заперечень на процесуальні і матеріально- правовіприпускає А. О. Добровольський.          До матеріально-правових заперечень він відносить: заперечення і зустрічний позов. А. О. Добровольський не згадуєпро  процесуальні заперечення, а називає їх процесуальними відводами[25], хоча говорить самепро процесуальні заперечення. Своєрідна позиція А. О. Добровольськогопояснюється його структурою права  на позов. По суті тут має місце вживаннярізної термінології. Суть залишається та сама.  Процесуальні запереченнявідповідача утворюють певну систему. Це, передусім, заперечення, які стосуютьсяправомірності виникнення процесу, а також заперечення з приводу окремихпроцесуальних дій позивача або суду.
 4.ЗАПЕРЕЧЕННЯ  ПРОТИ ВИНИКНЕННЯ ПРОЦЕСУ
Практично дуже важливим засобом захисту відповідачапроти позову є його заперечення проти самого виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільно-правового спору. Не торкаючись ще питань обгрунтованості переконливості  матеріально-правової вимоги, заявленої йому позивачем,відповідач прагне довести суду незаконність звернення позивачем   з позовом усуд, неможливість розгляду цієї вимоги судом.
Відомо, що за діючим цивільним процесуальним законодавством(ст. 4 ЦПК УРСР) будь-яка заінтересована особа має право  в порядку,встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного абооспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Метою такого звернення євимога про розгляд у судовому порядку конкретної цивільної справи і одержанняпо ній  сприятливого для себе судового рішення. Цій меті позивача протистоїтьпротилежна кінцева мета відповідача — спростувати вимоги позивача. Цеспростування переслідує передусім досягнення  найближчої мети—доказнезаконності (неправомірності) виникнення самої цивільної справи у суді[26].
Широка можливість у зверненні з позовом до суду (ст. 4ЦПК  ) однак не означає, що будь-яка адресована до суду вимога  автоматичноприводить до виникнення процес). Існує  ряд обставин (передумов права напред’явлення позову і умов прийняття  позовної заяви судом), які у кожномуконкретному випадку дозволяють точно визначити правомірність виникненняцивільної справи  у суді, правильність прийняття судом позовної заяви до свогосудо чинства[27]
Саме на ці обставини і може посилатися-відповідач,оспорюючи  законність (правомірність) виникнувшої у суді справи.  Наукацивільного процесуального права розрізняє два види  передумов права попред’явленню позову: позитивні і негативні.
Позитивні передумови — це такі обставини, наявністюяких  визначається правомірність виникнення процесу. Негативні передумови — цеобставини, відсутністю яких  визначається правомірність виникнення процесу.Природно, що обидва види передумов мають велике практичне  значення як дляпозивача, так і для відповідача. Однак питання про розподіл обов’язку доказуцих передумов для сторін розв’язуватиметься по-різному. Це визначається однієюз найважливіших ознак сторін — протилежністю їх інтересів.
Для того, щоб суд прийняв до свого провадження позовнузаяву, позивач повинен довести  наявність позитивних передумов (підвідомчістьсправи суду та інше — відсутність негативних передумов (відсутність судовогорішення по тотожньому позову та ін.). Зовсім протилежний обов’язок доказу увідповідача. Для підтвердження незаконності виникнення процесу відповідач жповинен  довести відсутність позитивних передумов (наприклад  непідвідомчістьсправи суду та ін.) і наявність негативних передумов (наявність судовогорішення за тотожнім позовом та ін.).
Одним з достоїнств  цивільного процесуальногозаконодавства є те, що в законі точно визначено перелік підстав, по яких  суддяможе відмовити у прийнятті позовної заяви (ст. 136  ЦПК).  Дуже важливо, що цейперелік є вичерпним [28]і надто  широкому тлумаченню не підлягає.
Чітке визначення в законі підстав до відмови уприйнятті позовної заяви має велике практичне значення для суду, позивача,відповідача.  Суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви лише  у випадках,вказаних у законі (ст. 136 ЦПК ). З врахуванням тих же підстав позивач маєправо наполягати  на прийнятті його заяви с\доч. У випадку відмови судді уприйнятті заяви позивач має право вимагати з цього питання мотивованої ухвали. Ці ж підстави є найважливішою процесуальною гарантією прав відповідачаПосилаючись на них і доводячи їх наявність або відсутність, відповідач здійснюєсвоє право на заперечення проти виникнувшої проти нього цивільної справи.Відзначаючи  ці дуже істотні права відповідача, ми звертаємо особливу увагу  нате. що тут мова йде саме про процесуальні заперечення. Матеріально-правові стадії прийняття позовної заяви розв’язуватися не можуть, бо обгрунтованістьпозовних вимог підлягає розв’язанню у судовому засіданні при розгляді справи посуті, а не одноосібне  суддею[29].
Які ж обставини входять у предмет доказуваннявідповідача,  який заперечує проти виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільної справи.
А. У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірністьвиникнення процесу у зв’язку з тим, що дана справа не підлягає розглядові усудових органах.  Деякий час у нашій процесуальній літературі поняття «вимогане підлягає розглядові у судових органах» розглядалося обмежено. Під нимрозумілася лише непідвідомчість справи судовим   органам[30].
Однак нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча ітут  немає єдиної думки з цього питання. Ні у кого не викликає сумніву твердження про те, що не підлягають розглядові у судових органах справи судунепідвідомчі. До цих справ відносяться такі справи, вимоги по яких підлягаютьправовому захисту, але не судовим,  а якимось іншим шляхом (громадськимиорганізаціями, арбітражем і т. д.). Загальні правила підвідомчості, як відомо,закріплені нормами цивільних процесуальних кодексів та іншими нормативнимиактами (Цивільним  кодексом,  кодексом   про шлюб і сім’ю і т. д.).
Заперечення відповідача з питань підвідомчості можутьстосуватися як суб’єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту(ст. 24 ЦПК). Чітке знання судом найважливіших  правил підвідомчості і активнадопомога відповідачу в цьому питанні, створить реальну можливість останньомуоспорювати правомірність виникнення процесу. Стосовно до запереченнявідповідача  з питань підвідомчості, важливо звернути увагу на правилаальтернативної підвідомчості, коли за діючим законодавством окремі  вимогиможуть бути предметом судового розгляду або вирішуватися  іншим шляхом.
Як і за будь-якої альтернативи, право виборупідвідомчості належить позивачу. Відповідач може оспорювати тут лише доцільністьзробленого позивачем вибору (розірвання  шлюбу в суді, якщо у сторін єможливість розірвати   шлюб в органах РАГСу).[31]
 Однак в інших випадках альтернативної підвідомчості,коли порядок розгляду спору визначається згодою сторін (співвідношення компетенції і товариського суду з деяких майнових спорів) у відповідача вже, природно,відсутнє право цього  процесуального заперечення. Поняття “справа не підлягаєрозглядові у судових органах “ включає у себе також спори з неправовою вимогою. На відміну від непідвідомчості справи суду, коли вимога  все жпідлягає правовому захисту (але не судовому), тут мова йде  про  вимоги, яківзагалі нашим правом не захищаються. Не мають  правового захисту вимоги,позбавлені такого прямою вказівкою  у законі. Сюди відноситься, наприклад,справа про встановлення  батьківства по відношенню до дітей, які народилися до1 жовтня 1968 р.[32] Крім того, до неправових вимог відносяться такі, які за очевидним своїм змістомне захищаються ні в судовому, ні  якомусь іншому порядку[33].
З приводу цього процесуального заперечення влітературі висловлені різні думки. Так, проф. О. П. Клейнман вважає, що на цих же підставах (неправова вимога за змістом) відповідач може заперечувати противиниклого проти нього процесу3. Іншу точку зору   висловлює професорМ. Гурвич. Він вважає, що суддя повинен  відмовляти у прийнятті позовної заявилише тоді, коли прямою  вказівкою закону вимога вважається неправовою.Розповсюдження цієї рекомендації на інші випадки означало б, на його думку, обхід принципу колегіальності судового розгляду справи і порушення ст. 129  ЦПК[34].
Позиція Л. А. Гурвича глибоко не переконує, бо приочевидності неправового характеру заявленої вимоги немає ніякого смислу приймати справу до судочинства.  Про це свідчать і матеріали судової практики.Так, наприклад, за змістом ст. 309 ЦК  не підлягають судовому розгляду  Спорипро обмін жилих приміщень у будинках, які належать громадянам на правахособистої власності, вимоги житлових органів до громадян про переселення зметою вилучення  внутрікімнатних  надлишків жилої площі5, позовиповнолітніх працездатних братів, сестер, про стягнення алиментів, позови доправозаступників  після закінчення роботи комісії по припиненню діяльностіорганізації, що  ліквідується [35].
Слід відзначити, що в цих питаннях у судовій практицііноді  зустрічаються помилки. Управління робітничого постачання пред’явилопозов до Успенської про відшкодування витрат у зв’язку з навчанням відповідачкина торгово -кулінарних курсах. Після закінчення навчання Успенська до роботи неприступила, в зв’язку з чим і виникла справа у суді.
 Суд позов задовольнив. Касаційна інстанція рішення суду скасувала і вказала, що діючий закон не передбачає обов’язку  робітників іслужбовців відшкодовувати витрати, пов’язані з їх навчанням на професійнихкурсах. Однак замість припинення справи, бо дана вимога неправова, касаційнаінстанція винесла  нове рішення по справі, відмовивши позивачу у позові[36]. Посилання відповідачана неправомірність виникнення процесу  може мати місце і тоді, коли закон напевний час створює перешкоди  позивачу на звернення до суду.
Так, згідно з ст. 14 Кодексу законів про шлюб і сім’ючоловік не вправі без згоди дружини  порушувати справу про розірвання шлюбу підчас вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини.
Як ми бачимо  у  цьому випадку, справа не підлягаєрозгляду судом до закінчення певного часу. З цією обставиною і зв’язана можливість заперечення відповідача проти виникнення процесу2.
У  літературі і  судовій практиці  виникло питання проте, чи  може  відповідач заперечувати проти виникнення процесу, якщо  він посуті вимогу позивача не оспорює, (відсутній спір про право),  але своїми пасивними діями перешкоджає позивачу у здійсненні  його права.
Під час шлюбу подружжям В. І. та Н. Л.І. Самощенківбуло споруджено будинок і зареєстровано на ім’я чоловіка — Самощенка В. І.Через деякий час подружжя припинило шлюб, майно  (в тому числі і домоволодіння)розділено не було. Самощенко вирішив подарувати  свою  половину племіннику. Однак нотаріус відмовив у посвідченні договору на дарування  половини будинку,бо у правоустановчом) документі власником  всього будинку було вказаноСамощенка В. І., який і не приховував, що фактично він є власником лишеполовини. Його колишня  дружина не згодна була провести розділ позасудовим шляхом. Самощенко В. І. звернувся з позовом до суд.  Представник Н. М.Самощенкапід час підготовки справи до судового розгляду посилався на незаконністьвиниклого процесу, бо між сторонами був  відсутній спір про право. Суд на ційпідставі  припинив  судочичство, вказавши, що справа не підлягає розгляду всудових  органах в зв’язку з відсутністю спору про право.[37]
Я  вважаю, що в даному  випадку суд діяв неправильно.Пасивне ставлення відповідача в даному випадку служило перешкодою  для позивачау здіиснелні його пава, і суд повинен був по  суті вирішити дане питання. Слідвідзначити, що у подібних  випадках Верховний Суд СРСР займав інколи протилежнупозицію.
Б. Процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу можутьстосуватися випадків недодержання позивачем установленого для даної категоріїсправ попереднього позасудового  розв’язання спору.
Ці заперечення відповідача мають певні межі. Передусімз приводу цих підстав відповідач може заперечувати  проти виникнення процесу,якщо для даної категорії справ законом  встановлено цей позасудовий порядок.Всі ці випадки передбачені спеціальними нормативними актами і довільновирішуватися це питання не може. Так, у практиці відомі випадки, коливідповідач вказує на необхідність позасудового урегулювання спору, вимагаєвизнання  процес  неправомірним, хоча закон для цієї категорії справпозасудового порядку урегулювання спору не встановлює  Так, наприклад, впрактиці відомі випадки закриття справи  за клопотанням відповідача зпосиланням на неправомірність  вининення  процесу.
До Шевченківського районного народного суду надійшлазаява від громадянки Зембицької до подружжя Будник про виселення  їх через неможливість спільного проживання.  Суд закрив судочинство, вказавши, що данасправа виникла в суді неправомірно, бо позивачка до звернення з позовом у  суд не зверталася з подібними вимогами до товариського суду[38].
Для правильної конструкції заперечення на цій підставівідповідач у своїх доказах повинен вказувати, що хоча позивач, можливо, івиконав вимогу закону про позасудовий порядок урегулювання спор), але звертавсядо того органу,  у який слід було б.
Помилкове визначення органів, до яких позивач маєзвернутися для досудового  врегулювання спору, виникає іноді в позовах заучастю транспортних організацій.  Симферопольський міжколгоспбуд звернувся досуду з позовом  до Ільвенського рейду тресту «Камлісосплав» іЗахідно-уральському  управлінню по постачанню та збуту лісоматеріалів простягнення  1989 крб. за нестачу лісу. Пред’явлені міжколгоспбудом претензіїбули залишені  Ільвенським  рейдом і Західно-ураліспостачзбутоїнезадоволеними.  В судовому засіданні представник відповідача вказав, щопозивач повинен був пред’явити претензію і до транспортних організацій.Погоджуючись з доказами  відповідача, суд визнав виникнення процесунеправомірним і залишив  позов без розгляду[39].
Недодержання попереднього, досудового порядку рішення окремих  питань зустрічається іноді і у справах про потраву посівів. Городоцький  районний народний суд Хмельницької області  вирішив по суті позоврадгоспу їм. Жданова про стягнення 648 крб.  збитків, у зв’язку з потравою птицею посівів  ячменю. Неправомірністьвиникнення процесу полягає тут в тому, що  питання про відшкодування збитків узв’язку з потравою посівів повинно було спочатку бути розв’язаним виконкомоммісцевої  Ради. Тому суди мають право приймати такі позови лише у випадкувідмови від виконання рішення виконкому[40].
Послідовно провадиться у життя судовою практикою івимога  закону про необхідність додержання попереднього позасудового порядку,вирішення спорів, які випливають з трудових правовідносин.
Галай  та інші працівники позавідомчої охоронизвернулися  до суду з заявою про стягнення з підприємства процентної надбавкиза вислугу років. Суддя відмовив у прийнятті позовної заяви, оскільки данепитання не розглядалося комісією по трудових спорах. Судова колегія у цивільнихсправах Верховогого Суду РРФСР  за скаргою позивачів у своїй ухвалі  вказала,що обов’язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, крім спорів провідновлення на роботі, є комісії по трудових спорах. Таким чином,  закономвстановлено для даної категорії справ обов’язковий позасудовий порядок їхрозгляду.
Отже, процесуальні заперечення відповідача про правомірність виникнення процесу визначаються, передусім, тим, що такий порядок має бутидодержаний і що позивач звертався саме до потрібного органу.  У процесуальнійлітературі досить детально розглядалося  питання про вплив строку надодержання  позасудового порядку  урегулювання спору. Це питання має великепрактичне значення  для розв’язання питань позасудовим порядком.
Однак для заперечення відповідача проти правомірностівиникнення даного процесу він значення не має[41].
В. Певне місце у судовій практиці займають процесуальні запереченнявідповідача проти виникнення процесу у зв’язку з поданням позивачем тотожньогопозову.
Цивільний процесуальний закон (ст. 136 ЦПК) припускаєце процесуальне заперечення відповідача, якщо вже є  рішення суду по цьомупозову або ухвала суду про відмову від позову, а також мирова угода по ньому.Необхідно передусім звернути увагу на деяку неточність п. З  ст. 136 ЦПК.Згідно з п.З 136 ЦПК  відповідач  може заперечувати проти пред’явленого позовулише тоді, коли за  цим позовом рішення або ухвала суду вступила у законнусилу.      
                Вступ рішення або ухвали у законну силу не може тут мативирішального значення, бо вже той факт, що дана справа розглянута  і вирішенасудом, є підставою для відповідача заперечувати проти  повторного пред’явленогопозову.  Предметом доказу у відповідача по цих запереченнях має бути тотожність позову.  Теорія цивільного процесуального права чітко визначаєознаки  тотожнього позову: одні й ті ж сторони, та ж сама підстава і той жепредмет позову.  Перша ознака (тотожність сторін) звичайно в практиціособливих  труднощів не викликає. Відповідачу легко довести у своїх запереченнях те, що позов до нього був пред’явлений саме цим  позивачем. Однакв практиці і тут іноді зустрічаються спірні   питання.
Громадянин Фесенко Б. П. пред’явив позов про виселеннянаймача Зарубіна Н. І. у зв’язку з неможливістю з ним спільного проживання.Народний суд позов задовольнив. До виконання рішення  позивач Фесенко Б. Н.помер. Рішення не було виконане. Через два  роки такий же позов пред’явиладружина померлого Фесенка Н. В. За запереченнями відповідача суд закривпровадження справи  в суді, посилаючись на те, що тотожній позов був ужерозглянутий  судом, отже, процес по другій справі виник незаконно. За скаргоюпозивачки касаційна інстанція скасувала ухвалу  суду і вказала, що другий позовне є тотожнім першому. Хоча позивачка як спадкоємець померлого по суті заявилатакий же позов,  стороною у справі є інша особа, а тому суд був зобов’язанийрозглянути справу по суті. Заперечення відповідача тут були безпідставними[42].
Тотожній позов за суб’єктивним складом передбачає, щотакими є позови, у яких той самий позивач і той самий відповідач. Якщо  у новійсправі сторони міняють процесуальне положення, такі позови тотожніми визнаватине можна. Тому слід погодитись з думкою авторів  Науково-практичного коментаря  ЦПК, які вважають, що позов особи про анулювання запису батьком дитини не повинен розглядатися як тотожній, якщо вже  відбулося  рішення судупро стягнення з цієї особи аліментів[43].Передусім, сторони тут займають  процесуальне становище (відповідач  запервісним позовом став позивачем). Більше того—діюче сімейне законодавствопозв’язує можливість звернення до суду з позовом про анулювання запису батькомдитини лише із закінченням  певного строку. Та й природа цього строкуматеріально- правова, не впливає на можливість виникнення процесу по  справі.
Звичайно у судовій практиці суди чітко визначаютьтотожність підстав позову — повний збіг юридичних фактів, з яких позивач  висуваєсвої вимоги. Однак і тут в практиці судів зустрічаються  помилки, коли суди привизначенні тотожності підстав позову не  враховують строку, який істотно змінюєпідставу позову.  Наприклад, суд виносить рішення про відмову у позові пророзірвання  шлюбу. Через деякий час позивач знову звертається  з цим  жепозовом до суду про розлучення. Суди відмовляють іноді  у прийнятті заяви,посилаючись  на  тотожній позов. З такою  практикою погодитися не можна, бозакінчення певною строку  (за інших однакових підстав позову) по суті змінює цюпідставу (із закінченням строку поглиблюється або стирається розлад  в сім’ї)[44].
Нарешті, заперечуючи проти виникнення процесу затотожнім  позовом, відповідач повинен довести тотожність предмету позову, тобтоматеріально-правова вимогу, пред’явлену до нього позивачем. Це питання нестворюватиме труднощів для судової практики, якщо під предметом позову мирозумітимемо матеріально-правову вимогу позивача до відповідача[45]. Якщо ж під предметомпозову розуміють іноді спірні матеріально-правові відношення[46], це багато вчому ускладнює питання відмежування одного позову від іншого.
З питанням неможливості нового розгляду тотожніхпозовів  пов’язана проблема співвідношення компетенції народних і товариськихсудів, преюдіційна сила актів товариського і народного  суду. Ст. 136 ЦПК  даєпередумову для заперечення відповідача проти виникнення процесу, вказуючи нанеприпустимість  одночасного знаходження у судочинстві тотожніх позовів.
Практично навіть важко собі уявити, щоб в одному йтому ж  суді знаходилися два тотожніх позови. Однак, практика ставитьжиттєво-важливе питання: чи може відповідач заперечити  проти пред‘явленого донього позову у народному суді, якщо подібна вимога знаходиться вже усудочинстві товариського суду. Відповідь на це питання має бути лишепозитивною. У даному випадку маються на увазі вимоги, які можуть розглядатисяза правилами альтернативної підвідомчості. І якщо вже позивач (заявник)скористався правом вибору і звернувся або в суд, або в товариський суд, він непорушуючи цієї альтернативи, не може з даною вимогою звернутися в  суд (якщо доцього пред’явив вимогу товариському суду). Дальша демократизація нашогосудочинства, посилення ролі громадськості у розгляді і розв’язанні цивільнихсправ надають особливого значення рішенням товариських судів з точки зору їхвинятковості. На підставі ст. 136 ЦПК  відповідач може заявляти процесуальнезаперечення проти процесу, якщо вимога позивача розглянута товариським судом ітовариський суд у межах  своєї компетенції виніс по ній  рішення.
Отже, рішення товариської  суду  має ознаку винятковостілише  за певних умов[47].
На відміну від актів судових органів, які завжди маютьознаку  винятковості, рішення товариських судів мають таку ж ознаку,  якщо вонивинесені судом у межах його компетенції. Якщо ж товариський суд перевищує своюкомпетенцію, рішення його вважається юридичне недійсним і не перешкоджаєрозглядові даної справи народним судом.
Важливою особливістю винятковості рішеннятовариського  суду є і те, що народні суди можуть розглядати цивільні справи, не чекаючи перегляду, в установленому законом порядку рішень  товариського суду[48].
Цим правилом дещо ускладнюється запереченнявідповідача, бо він мусить довести, що товариський суд при розгляді справивийшов за межі своєї компетенції. Змінюється предмет доказу відповідача тоді,коли товариський суд розглянув і розв’язав підвідомчу йому справу, алерозв’язав  її неправильно. У цьому випадку у позивача з’явиться, правозвернутися в  суд лише після перегляду рішення товариського  суду. Відповідач іповинен довести незаконність або необґрунтованість рішення товариського суду.Своєрідністю заперечення відповідача з даних питань є і те, що він не можезаперечувати проти  виникнення справи в народному суді із посиланням на те, щодана  справа підлягає розгляду в товариському суді. Свого часу в судовійпрактиці було багато помилок в цьому питанні, усуненню яких сприяло керівнероз’яснення Пленуму Верховного Суду СРСР Пленум вказав, що цивільно-правовіспори підвідомчі товариським судам, підвідомчі і  судам[49].
Компетенція товариських судів чітко визначенаПоложенням  про товариські суди. Тому при процесуальних запереченнях проти процесу відповідач і повинен посилатися на порушення товариським судом правилпро його компетенцію[50].
            Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній літературі іноді без достатніх до того підстав ототожнюють поняття “компетенції“товариських судів з поняттям їх «підсудності». Помилковість такого ототожненняпояснюється тим, шо до діяльності  товариських судів поняття «підсудність»застосовуватися не може.  Підсудність — категорія, яка відноситься до певноїсудової системи.   Товариські суди, як відомо, є громадськими організаціями ідо складу судової системи не входять[51].
Важливо звернути увагу на те, що відповідач,заперечуючи проти  виникнення процесу, повинен довести, що товариським  судомрозглянуто у межах його компетенції дана вимога, на тих  же підставах, між тимиж сторонами.  Тому, якщо позивач пред’являє в суд позов на інших підставах (нена тих, які були в товариському суді), таке пред’явлення позову вважаєтьсяправомірним, і відповідач не вправі заявляти  по ньому заперечення.
Кірілова і Герасенкова пред’явили позов до Інсаровапро визначення порядку користування земельною ділянкою. Суд відмовив у прийняттізаяви, вказавши, що даний спір вже був  розв’язаний товариським судом. Увищестоячій судовій інстанції  було встановлено, що справді свого часутовариський суд розділив  присадибну ділянку. Однак нині змінилосяспіввідношення часток  у жилому домі. Тому позов пред’явлено на новій підставіі має бути розглянуто народним судом у загальному порядку.  Інший приклад,Сокара пред’явив позов до Сунгуру про встановлення меж користування присадибноюземельною ділянкою.  Суд позов задовольнив. Вищестоячими судовими інстанціями(за скаргою відповідача) було встановлено, що свого часу  земельна ділянка буларозділена між тими ж сторонами на тих же  підставах рішенням товариського суду,тому суддя не вправі був  приймати цей позов до свого судочинства.  Отже,в цьому випадку заперечення відповідача проти виникнутого процесу булиобгрунтовані.
Діючий процесуальний закон (ст. 136 ЦПК) ознакоювинятковості наділяє лише рішення товариських судів, а не інших  громадськихорганізацій.  Ленінський районний народний суд м. Львова закрив судочинство запозовом Лопушанського до Шалейського про стягнення  130 крб. у відшкодуваннязбитків, завданих знищенням посаджених позивачем городніх культур (порушенняправа землекористування на колективних городах) на тих підставах, що цейспір    розв’язаний вже місцевим профспілковим комітетом. Тут очевидна  судовапомилка, бо місцевий комітет профспілки не може розглядати такі спори, а тому ізаперечення відповідача проти виниклого процесу є предметним[52].
Г. Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися також  у зв’язку зпорушенням позивачем правил про підсудність. Ці заперечення відповідача незустрічаються у питаннях родової підсудності, Со згідно з сі. 123 ЦПК  всісправи, які підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, розглядаютьсярайонними (міськими) народними судами2.
Отже, процесуальні запереченнявідповідача мають практичне  значення для територіальної підсудності. Однак ітут ці заперечення не завжди можуть мати місце.  Виключаються запереченнявідповідача при договірній підсудності (ст. 129 ЦПК), бо цей вид територіальноїпідсудності  визначається згодою сторін. І якщо відповідач дав свою  згоду нарозгляд пред’явленого до нього позову в певному суді,  то, природно, ізаперечувати проти цього відповідач не може.  Не можуть бути припушеніпроцесуальні заперечення відповідача і у справах з винятковою підсудністю (ст.130 ЦПК), бо в цих випадках місце розгляду і розв’язання справи заздалегідь визначається законом. Такі ж висновки з’являються і при аналізі підсудностікількох зв’язаних між собою справ (ст. 131 ЦПК ).
Таким чином, процесуальні запереченнявідповідача з питань  підсудності можуть мати місце передусім у справах зальтернативною підсудністю.  Відомо, що в зазначених у законі випадках, позивачможе пред’явити позов за місцем знаходження майна відповідача, за місцем  йоготимчасового проживання або за останнім відомим постійним  місцем проживаннявідповідача (ст. 126 ЦПК ).
І ось у  таких випадках відповідач з врахуваннямнаданих  йому законом прав (ст. 133 ЦПК) може заперечувати проти обраногопозивачем місця розгляду цивільно-правового спору.
Тут, як відомо, відповідач повинен довести у своїхзапереченнях, що справа може бути розв’язана в іншому суді, де є більше можливостей для повного і всебічного дослідження матеріалів  справи.Відповідач, місце проживання якого не було відоме в –момент  подання позову, може також просити суд про розгляд справи за його справжнім місцем проживання. Природно, що ці заперечення відповідача повинні бути достатньою міроюобгрунтовані.
Д. Відповідач має право на процесуальні заперечення проти  виниклогопроцесу, якщо позов пред’явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальнадієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб’єктивногоскладу і підстав.  За суб’єктивним складом спірних правовідносин розрізняютьцивільну  процесуальну дієздатність соціалістичних організацій і окремих громадян.  Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті   організації, якімають ознаки юридичної особи.
Тому в своїх запереченнях відповідач повинен доводитинеправомірність виникнення процесу в зв’язку з тим, що позов пред’явленоорганізацією, яка не є юридичною особою. Цивільна процесуальна дієздатністьгромадян визначається або віком, або  станом здоров’я. За віковою ознакою доказнедієздатності позивача  особливих труднощів не являє.  Щодо недієздатностіосіб за станом здоров’я (слабоумкість або  важке психічне захворювання), то тутвже відповідач обмежений  у засобах доказу цього стану позивача.
Відомо, що особа може бути визнана недієздатною лишеза рішенням суду. Тому єдиним засобом доказу недієздатності позивача може бутилише судове рішення, яке вступило в законну силу. Відсутність дієздатності упозивача може спричинитися до  різних наслідків (ст. 136 ЦПК ), припиненнясудочинства (ст. 221 ЦПК ), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК ).Однак, незалежно від  можливих наслідків при відсутності  у позивачапроцесуальної дієздатності, заперечення відповідача  спрямовані на досягненнязагальної (для нього головної) мети — доказу неправомірності виниклого процесунині з даної конкретної  справи.
Е. Процесуальні заперечення відповідача проти виниклоїцивільної справи можуть стосуватися випадків пред’явлення позову  особою, якане має повноважень на ведення справи.
Вказане у законі поняття, “відсутність повноважень напорушення справи” слід розуміти у двох значеннях. Передусім, маються на увазівипадки, коли цивільна  справа  порушується представником сторони, якийповноважень на ведення
справи не має.  Під час прийняття позовної заяви від представника позивачасуддя зобов’язаний перевірити у нього наявність повноважень. Якщо такихповноважень немає, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Процесуальнізаперечення відповідача проти пред’явленого  до нього позову представникомпозивача без повноважень і спрямовані на те, щоб довести неправомірністьвиниклої цивільної справи.
Громадянин Дідик О.О  звернувся до суду з позовом доМариняк А.О.  в інтересах своєї сестри Кос О.А. про відібрання майна, яке їйнале жить. У судовому засіданні з’ясувалося, що у позивача не було  повноваженьна ведення справи своєї сестри. За запереченням відповідача суд цілкомправильно визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду.
Важливо звернути увагу на те, що відсутність повноваженьна  ведення справи закон зв’язку з моментом пред’явлення позову. Отже,якщо позивач сам пред’явив позов, але представник, що  з’явився у судовезасідання, не матиме належних повноважень,  він просто не буде допущеним судомдо участі в справі. На прохання позивача суд може відкласти слухання справи,запропонувавшії представнику оформити свої повноваження.
Порушення цього правила спричиняється іноді допорушення  державних інтересів. Київський районний відділ соціальногозабезпечення пред’явив позов до громадянина Ш. про стягнення незаконноодержаної пенсії.” У судовому засіданні з’ясувалося, що представниквідділу  соціального забезпечення не має повноважень на ведення справи.
    Суд залишив позов без розгляду[53].З формальної точки зору заперечення відповідача досягли своєї мети. Однак судунеобхідно було  з урахуванням інтересів держави відкласти слухання справи,запропонувавши представнику позивача належним чином оформити  своїповноваження.
Поняття “пред’явлення позову особою, яка не має повноважень” застосовується тоді, коли особа (організація або окремий громадянин)пред’являють позов на захист інтересів інших осіб з порушенням вимог закону(ст. 5 ЦПК ).
Відомо, що організації і окремі громадяни можуть пред’являти позови в інтересах інших осіб лише у випадках прямо  вказаних узаконі (ст. 121 ЦПК). Цивільне процесуальне  законодавство ці питання нерегулює. Відповідь наних ми знаходимо у нормах матеріального права. Так, наприклад, державні і громадські організації можуть   в  інтересах дітейпорушувати справу про позбавлення  батьківських прав (ст. 71 Кодекс про шлюб ісім’ю), окремі громадяни  можуть бути ініціаторами справ про визнанняусиновлення недійсними (ст. 121 Кодекс про шлюб і сім’ю) державні, громадськіорганізації, окремі громадяни можуть порушувати справи  про скасуванняусиновлення (ст. 125 Кодекс про шлюб і сім’ю ).
Таким чином, процесуальні заперечення відповідачазводяться  до чого, щоб в одному випадку зіслатися на відсутність повноваженьсудового представника (або їхнє неналежне оформлення),  а в другому випадку —вказати на відсутність правової норми, яка  припускає пред’явлення позовуособою в чужих інтересах.
Природно, що в питаннях судового представництва мимаємо  на увазі лише добровільне (статутне) представництво. Ці питання не виникають при законному представництві, бо для законного представництва ніякихповноважень не потрібно[54].
 
5. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА  З ОКРЕМИХПИТАНЬ.
Процесуальні заперечення відповідача визначаються тимиширокими гарантіями, якими закон забезпечує його для захисту проти пред’явленого до нього позову.
Не заперечуючи вже проти виниклого процесу (як це булораніше) відповідач може користуватись окремими процесуальними  правами,забезпечувати собі реальну можливість захисту проти  позову. Встановленізаконом процесуальні права захисту проти позову, їх реалізація повинніпоєднуватися з активністю суду, який має  вживати всіх заходів до того, щоб увідповідності з принципом рівності відповідач не був поставлений у гіршестановище, ніж позивач.
Цивільне процесуальне законодавство (ст. 143 ЦПК) покладає на суддю обов’язок викликати відповідача на бесіду лише  в необхіднихвипадках Таким чином, суддя сам повинен визначити  так  необхідність, виходячиз актуальності і складності справи.
Під час бесіди з відповідачем суддя повинен роз’яснитийого  процесуальні права, допомогти йому виробити заперечення проти пред’явленого позову. Суддя зобов’язаний також проявити активність у захиступрав та інтересів відповідача, сприяти правильному поєднанню тих прав зінтересами суспільства в цілому[55].У судовій практиці провадиться чіткий напрямок в тому, що  виклик відповідачаслід визнати необхідним у тих випадках, коли із змісту позовної заяви вже видноможливі заперечення відповідача з істотних питань позову.  Виклик відповідачана бесіду може за певних умов привести  до ліквідації між сторонамицивільно-правового спору шляхом  укладання мирової угоди. У процесуальнійлітературі висловлювалися практично важливі рекомендації з приводу викликуавідповідача у найбільш  складних цивільних справах. Вказувалося, що, наприклад,у справах про встановлення батьківства виклик відповідача на бесіду  єобов’язковим. Оскільки  відповідач не подав добровільної заяви  у РАГС про те,що він є батьком дитини, то, мабуть, він заперечує  проти позову, і  з’ясуванняйого заперечень дасть можливість суду  правильно побудувати і забезпечитидоказову діяльність у справі[56].
Отже, правильно організована і проведена бесіда звідповідачем створить останньому реальну можливість захисту проти пред’явленого позову.
Важливе значення для процесуальних запереченьвідповідача проти позову має питання про процесуальну співучасть на відповіднійстороні. Іноді для відповідача не байдуже залучення на його бікспіввідповідачів,  про що він має право заявити клопотання передсудом. У необхідних випадках суд зобов’язаний ці клопотання задовольнити.
Леушкін А. Д. пред’явив позов до свогосина і невістки про  стягнення 2760 крб., мотивуючи тим, що він виконував длявідповідачів роботу по спорудженню будинку. У судовому засіданні  позивачпідтримував позовну вимогу лише до сина. Леушкін В. А. (син) позов визнавповністю.
Наглядова інстанція, скасовуючи судову постанову,вказала, що суд зобов’язаний був з’ясувати причину відмови позивача відзалучення як відповідачки Леушкіної  і перевірити, чи не порушує  ця відмовапозивача її права і інтересу, який охороняється законом.  Як згодомз’ясувалося, згода Леушкіна А. Д. із своїм сином була фіктивною, а позов бувпред’явлений з метою зменшення частки відповідачки  у  спільному майні3.
На цьому прикладі видно, що незалучення до справиособи як співвідповідача, може істотно порушити його інтереси. На захист  свогоправа відповідач і заявляє заперечення. Заперечення відповідача за позовомможуть полягати також у тому, що він  наполягає на  залученні на його боціспіввідповідачів,  заінтересованих в результаті справи.
Так, велике значення для відповідача має це правило за позовами провиселення в порядку ст. 62 ЦК України. Якщо відповідач підлягає виселенню з наданняміншого  жилого приміщення, право на нову житлову площу мають всі члени  йогосім’ї. Тому вони повинні бути для захисту своїх справ залучені усправі як співвідповідачі.
Процесуальні заперечення відповідача можутьпроявлятися  у вимогах про залучення на його стороні третьої особи, що незаявляє самостійної вимоги. Так, згідно з ст. 238 ЦК при пред’явленні до покупця позову про відібрання купленої ним речі, покупець (відповідач у справі)для захисту в майбутньому від позову в порядку  зворотньої вимоги може проситисуд про залучення на його боці  продавця як третьої особи, що не заявляєсамостійних позовних вимог (ст. 108 ЦПК). Незалучення продавця третьою особою у справі може мати невигідні наслідки для покупця (відповідача). Істотніми слідвизнати заперечення відповідача за позовом при  судових дорученнях по збираннюдоказів (ст. 33 ЦПК). Порушення прав відповідача зводяться тут до того, що припорушенні  правил територіальної підсудності позивачем, суди замістьвиправлення  цієї помилки опитують відповідача шляхом судових доручень, істотнозачіпаючи при цьому його права.
На ці помилки судів неодноразово зверталася увага приузагальненні судової практики. Так, в Постанові ПленумуВерховного Суду  від 28 лютого 1968 р. вказувалося, що у справах, прийнятих досудочинства за місцем проживання позивача з порушенням правил про підсудність,судам даються доручення заслухати пояснення відповідача, який проживає в іншомунаселеному пункті, замість того, щоб розглянути справу за місцем проживання,тобто відповідно до закону, надавши таким чином відповідачу реальну можливість захисту своїх інтересів.
Іноді при судових дорученнях інтереси відповідачазачіпаються ще й тим, що суди розглядають справи, не повідомляючи про цевідповідача.  Кадирова С.С. звернулася до суду з позовом до Гініатуліна провстановлення батьківства і стягнення алимектів на сина. Позов був задоволений. 
При розгляді справи вищестоячими  судами буловстановлено, що справа була розглянута у відсутності відповідача, пояснення  уякого були одержані у порядку судового доручення судом за його  місцемпроживання, причому у справі немає відомостей про те,   чи направлена йомусудова повістка.  Однак одержані в порядку судового доручення пояснення не звільняють суд, який розглядає справу по суті, від обов’язку  повідомитивідповідача про час і місце судового засідання. Не повідомивши відповідача пророзгляд справи,  суд істотно  порушує його права1.
Як відомо, закон (ст. 144 ЦПК ) припускає об’єднання в одному судочинстві кількох позовних вимог з метою найшвидшого інайправильнішого їх розгляду та розв’язання. Однак не завжди суд може об’єднатипозови. Не припускається об’єднання позовів; якщо це суперечить інтересамвідповідача,  істотно зачіпає його права.
Типовим прикладом об’єднання позовів є можливість- у справах про розірвання шлюбурозгляду так званих супутніх питань — при кому з батьків залишаються діти, їхматеріальне забезпечення, розділ майна між подружжям, про дошлюбне прізвищеодного з подружжя (ст. 137, ЦПК).
Зустрічаються у судовій практиці випадки, коли суди недодержуються умов  об’єднанняпозовів, припускаючи при цьому  порушення прав відповідача. Так, наприклад, прирозірванні шлюбу не може бути розв’язаним питання про розділ майна (вкладу),якщо на це майно претендують треті особи. Порушенням прав відповідача будутьтакож випадки, коли суд об’єднує позови, що випливають з різних правовідносин,при  цьому спільний їх розгляд не може бути допущений.
Назарова звернулася до суду з позовами до Назарова пророзірвання  шлюбу і про виселення, обгрунтувавши позовну вимогу тим, щовідповідач систематично приходить додому нетверезим, виражається нецензурнимисловами.
Народний суд, об’єднавши позовні заяви в одне судочинство,
розірвав  шлюб між Назаровими і виселив Назарова з будинку,  який належавпозивачці на праві особистої власності.  Вищестояча  інстанція, скасовуючи рішення по справі, вказала, що,виносяче рішення про розірвання шлюбу, суд повинен визначити долю дітей, у необхідних  випадках розділити майно між подружжям, вирішити питання продошлюбове прізвище (ст. ст. 34, 36 Кодексу про шлюб і сім’ю ). Оскільки в однесудочинство можуть бути об’єднані лише вказані вимоги, суд не вправі бувоб’єднати вимогу Назарової про розірвання  шлюбу і виселення  відповідача.
Відомо, що в певних випадках закон припускаєальтернативну  підвідомчість, тобто можливість звернення за захистом свогоправа в один з кількох органів. Для захисту інтересів відповідача йомунебайдуже, у який саме  орган звернувся з вимогою позивач, і де вонарозглядатиметься. У судовій практиці виникли принципово важливі питання захистуінтересів відповідача у зв’язку з правом суду передавати цивільні справи нарозгляд, товариських судів. Право народного суду на передачу справитовариському суду  сумнівів не викликає. Виникає лише складне питання прозгоду  сторін на цю передачу.
У процесуальній літературі була висловлена думка, щонародний суд може передати справу на розгляд товариського суду лише  завзаємною згодою сторін або на прохання про це позивача. Це  залежить від категоріїсправ. Однак Є. Філіпов висловлює тут надто сумнівні рекомендації. Він пише, щопозиція відповідача (згода або незгода розглянути  спір у товариському суді )правового значення не має, якщо згоду  на передачу справи у товариський судвисловлює лише позивач.  З подібною думкою погодитися не можна. Необхідновиходити з того, що відповідач може заперечувати проти передачі справи товариському суду, посилаючись на переконливі підстави (некомпетентність членівтовариського суду, їх заінтересованість у результаті справи та ін.)
Тому слід вважати припустимою передачу справи втовариський  суд лише за згодою обох сторін. Цим самим будуть гарантовані права та інтереси заінтересованих у результаті справи осіб (сторін).Переконливі аргументи висловлені з цього питання стосовно до  передачітовариським судам справ про дрібні правопорушення[57]. Істотним порушеннямправа на захист відповідача є розгляд  і розв’язання цивільної справи у йоговідсутність без належного  повідомлення часу і місця розгляду справи.  Токарськийзвернувся до суду з позовом до Токарської про визнання заповіту і договорударування недійсними. Народний  суд у порушення вимог процесуального законурозглянув справу  без відповідачки, позбавивши її тим самим права захищати всуді  свої інтереси.
Наглядова інстанція на цих підставах скасуваларішення, вказавши, що рішення належить скасуванню, якщо справа розглянута судому відсутність когось з осіб, які беруть участь у справі,  не повідомлених прочас і місце судового засідання. Процесуальні заперечення відповідача можутьвиявлятися  також у заяві клопотання про відводи.
Інститут відводу, як відомо, покликаний забезпечитиоб’єктивний розгляд і розв’язання справи шляхом усунення з процесу  тих йогосуб’єктів, неупереджена діяльність яких викликає сумнів у осіб, які берутьучасть у справі. Захищаючись проти пред’явленого до нього позову, відповідач може заявляти клопотання про відвід складу суду, прокурору, секретарю судовогозасідання, експерту, перекладачу. Правильне  розв’язання цих клопотань судом гарантуватимезахист процесуальних прав відповідача[58].
Своєрідні риси мають процесуальні заперечення заобставин, які ускладнюють нормальний розвиток і рух процесу з конкретноїцивільної справи. Звичайний рух цивільної справи передбачає розгляд ірозв’язання її в одному судовому- засіданні з винесенням рішення по  сутіспору.  Однак наше процесуальне законодавство з урахуванням потреб  судовоїпрактики припускає відхилення від звичайного руху справи—справа може бутивідкладена, судочинство у справі може бути зупинено, закрито, позов може бутизалишений судом без розгляду.
Ці  ускладнення процесу можуть  істотно зачіпатиінтереси відповідача і тут також можуть проявитися його процесуальнізаперечення.  При відкладенні слухання справи, якщо у судовому засіданні  булиприсутні всі особи, які беруть участь у справі, суд може допросити свідків і нанаступні судові засідання  їх не  викликати (ст. 176 ЦПК ).
Відсутність у наступному судовому засіданні допрошенихсвідків може вплинути на реалізацію відповідачем його права заперечення протипозову. Відповідач може наполягати на повторному  виклику цих свідків до суду.З приводу умов застосування ст. 176 ЦПК УРСР в нашій літературі були висловлені різні точки зору.
Так, О. Селезнєв вказував, що ст. 176 ЦПК не забороняєсуду допитувати свідків і в тому випадку, коли в судове засідання не з’явивсяхтось з осіб, які беруть участь у справі. Інше розуміння правил ст. 176 ЦПК  О.Селезнєв вважав формальним[59].
З позицій захисту інтересів відповідача з такою думкоюпогодитися не можна. Допит свідків у відсутність відповідача істотним  чиномторкатиметься його прав на захист проти позову. Більше  того, в даному випадкубудуть порушені основні вимоги принципів  безпосередності та змагальності.Допит свідків, природно, можливий тоді, коли справа не відкладається, аслухається судом без участі відповідача, що не з’явився.  Однак це може матимісце лише тоді, коли у суду немає даних про  причину неявки відповідача абопричини неявки визнані судом  неповноважними, у справі є досить матеріалів проправа і взаємовідносини сторін у випадках повторної неявки відповідача усудове  засідання[60].
У судовій практиці виникло питання — чи можнавикористати  показання свідків, допитаних при відкладенні справи, якщо при новому розгляді зміюється  склад  суду[61],На це запитання повинна  бути дана позитивна відповідь, бо закон (ст. 185 ЦПКУРСР) цим  показанням надає доказового значення.
Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатисязупиненням судочинства по справі На перший погляд створюється враження, щовідповідач завжди заінтересований у зупиненні судочинства, бо при цьомувідкладається на майбутнє винесення судом  можливого несприятливого для ньогорішення по справі. Однак це не так, у судовій практиці зустрічаються випадки,коли відповідач заперечує проти зупинення судочинства по справі, однак суд йогодумку не враховує.
Смирнов В. завідував майстернею на одному зпідприємств. За розпорядженням військкомату він був призваний на збіркомандного складу. Підчас інвентаризації майстерні була виявлена нестача насуму 156 крб. У своїх письмових поясненнях за позовом  відповідач визнававпозовні вимоги і просив суд розглянути справу  у його відсутність. Однак суд напідставі ст. 222 ЦПК УРСР зупинив судочинство у справі[62].
У даному випадку у суду не було достатніх підстав длязупинення судочинства.
Іноді  в судовій практиці суди нібито стають на захист інтересів відповідача, однак при зупиненні судочинства у справі припускають  порушеннязакону.
Овчинникова звернулася до суду з позовом пророзторгнення  шлюбу з Овчинниковим, посилаючись на те, що він був засуджений до одного року позбавлення волі і нині відбуває покарання.
Відповідач, повідомлений судом про день розглядусправи, про сив суд зупинити судочинство до його повернення з місця позбавленняволі.  Суд зупинив судочинство у справі. Верховний Суд, скасовуючи ухвалу суду,вказав, що знаходження відповідача  у місцях позбавлення волі не є підставоюзупинення судочинства  у справі.
Процесуальні заперечення відповідача можуть бутиспрямовані на закриття судочинства у справі.
Зарицький П звернувся з позовом у суд до Зарицької О.про  надання йому можливості бачитися з сином. У позовній заяві позивачвказував, що після припинення спільного проживання з відповідачкою, останняпозбавила його можливості бачитися з сином.  У зв’язку з цим він просить судзобов’язати відповідачку не перешкоджати йому зустрічатися з сином. Відповідачапроти позову  не заперечувала. Рішенням Дзержинського районного  народного суду м. Харкова позовні вимоги були задоволені.
Судова колегія у цивільних справах Верховного Судурішення  суду скасувала і судочинство по справі  закрила. У своїй ухваліколегія вказала, що Зарицький П. можевпливати на процес виховання дитини лишечерез органи опіки  і піклування, а не шляхом звернення до суду з позовом проусунення  перешкод у побаченнях з сином та його вихованні. У позивача  було бправо звернутися до суду, якщо б відповідач не виконував  вказівок органівопіки і піклування про умови спільного виховання  дитини.
Своєрідними рисами характеризуютьсяпроцесуальні заперечення, спрямовані на залишення позову без розгляду.  Яквідомо, ст. 229 ЦПК  встановлює дві групи підстав  залишення позову безрозгляду. Такими підставами, передусім,  будуть обставини, які свідчать пронеправомірність виникнення  процесу (п. 1, 2,3, 5ст. 229 ЦПК). Стосовно до цихобставин  процесуальні заперечення відповідача зводитимуться до того, щобдовести відсутність у позивача передумов права на пред’явлення позову або умовздійснення цього права. Другу групу підстав становлять обставини, якіпідтверджують недоцільність розгляду і  розв’язання справи у випадкахдворазової, неявки у судове засідання позивача або обох сторін (п. 4 ст. 229ЦПК ).
За певних обставин (ст. ст. 172, 173 ЦПК ) неявкасторін у судове засідання не є перешкодою для розгляду справи. Однак, якщовідповідач доведе, що позивач вдруге не з’являється до суду без поважнихпричин, позов має бути залишеним  без розгляду[63].Природно, інтереси відповідача будуть гарантовані лише в тому  випадку, якщопри залишенні позову без розгляду суд суворо керуватиметься приписанням законуз цього питання[64].
Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатисяпро розв’язанні судом питань, зв’язаних з судовими витратами. Лученковзвернувся до суду з позовом до Лазька про визнання договору купівлі-продажуавтомашини «Волга» недійсним. У судовому засіданні позивач подав заяву провідмову від позову, бо відповідач виконав своє зобов’язання (передав йому автомашину). Суд, прийнявши відмову від позове, судочинство закрив. Питання проповернення йому сум державної пошлини позивач не ставив. Після цього позивачзвернувся до суду із заявою про  повернення державної пошліни, яку він сплативпри поданні  позовної заяви. Суд виніс ухвалу, якою у поверненні пошліни ірозподілу судових витрат відмовив.  Вищестояча  судова інстанція скасувала цюухвалу суду і запропонувала  розглянути питання по суті. Вважаєю, щовищестояча інстанція зробила неправильно.
Питання про судові витрати повинно бути розглянуте підчас  розгляду справи тією судовою інстанцією, яка закрила судочинство у справі.Виходячи з закону (ст. 78 ЦПК), суд повинен був розв’язати питання про витратипри наявності спеціального про це прохання позивача. Під час відмови від позовупозивач такого прохання не висловлював. Закон не передбачає  можливості стягнення  з відповідача судових витрат “за заявою” позивача, а говорить лише про можливість такого прохання у момент закриття судочинства
у справі. Незрозумілий і характер судочинства, на яке орієнтує  вищестоячий судпо викладеній справі.
 
6. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА.
Як вже відзначалося вище, матеріально-правовізаперечення  відповідача — це заперечення його проти пред’явленого позову посуті.
Переконливість цих заперечень відповідача вирішальневплине  на зміст судового рішення у справі — буде позов задоволений чи  впозові буде відмовлено. Матеріально-правові заперечення відповідача стосуютьсягалузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормамиматеріального права, зумовлюють виникнення  і  розвиток матеріальних і правовихвідносин, результатом які   і є виникнення цивільно-правового спору в  суді .
Наука цивільного процесуального права не займаєтьсяпитаннями матеріально-правових заперечень. Однак, враховуючи нерозривнийзв’язок між матеріальним і процесуальним. Правом,  процесуалістів цікавлятьокремі аспекти матеріально-правових  заперечень з питань, де тісно стикаютьсяматеріально-правові  і процесуальні інтереси. Це передусім стосується питаньналежної та неналежної сторони  в процесі.
Матеріально-правова сторона питанняполягає в тому, що належні сторони — це справжні учасники спірнихправовідносин. Процесуальна сторона питання — чи справді позивачем івідповідачем по виниклій в суді справі виступають суб’єкти спірних  матеріально-правовихвідносин. Заперечення  відповідача зводяться тут до того, що відповідач  можедовести, що позов до нього пред’явлений неналежним позивачем або те, що він ененалежним відповідачем у справі.
Громадянин Максимов, який управляв автомашиною «Побєдой»,зіткнувся з автомашиною, яка належала фабриці. У результаті  зіткнення машина “Побєда” була пошкоджена і за ремонт Максимов  сплатив 175 карбованців;  післяремонту Максимов пред’явив позов до фабрики про відшкодування збитків. Зазаявою представника відповідача у суді було встановлено, що автомашина належитьне Максимову, а його родичу Кириллову, який і може бути  належним позивачем усправі1.
Заперечення  відповідача проти неналежної позивача,природно, мають тимчасовий характер Якщо відповідач є зобов’язаною  особою поспірним правовідносинам, він всерівно принципі повинен нестиматеріально-правову відповідальність.Однак вже саме усунення неналежногопозивача з процесу може  створювати для відповідача певні вигоди.
 Так, наприклад, належного позивача взагалі може невиявитися, або належний позивач  пропустить строк позовної давності, абозустрічатиме певні утруднення у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справіможе доводити, що він є неналежним, не  він повинен нести відповідальністьперед позивачем. Тимофєєв —водій таксі порушив правила вуличного руху, врезультаті чого збив велосипедиста Юр’єва, пошкодивши при цьому велосипед.  Запозовом Юр’єва  суд стягнув з Тимофєєва 35 крб. на відшкодування матеріальназбитків. Однак належним відповідачем у справі повинен був виступити   не Тимофєєв, а таксомоторний парк,якому  належить машина.  Заперечення відповідача можуть полягати також і втому, що  він повинен нести відповідальність, але не перед позивачем, а передіншою особою, яка є належним позивачем у справі. В цих випадках відповідач невибуває з, процесу, а суд змінює його  процесуальне становище. –
У наведеному вище прикладі водій Тимофєєв не вибуває зпроцесу, а повинен бути притягнений як третя особа, що не заявляє   самостійнихпозовних вимог, на боці відповідача.
Неналежному відповідачу легше довести непричетність доданої справи, якщо закон або керівні вказівки Пленуму Верховного  Суду чітковизначають, хто повинен бути’ належним відповідачему справі.
Так, за позовом на захист честі і гідності (ст. 7 ЦК України) належнимивідповідачами повинні бути як автор відомостей, які не відповідають дійсності,що оспорює позивач, так і той друкований орган, який опублікував ці відомості[65].
У справах про звільнення майна від арешту  позовипред’являються до боржника і стягувача. Якщо арешт  проведено в зв’язку зконфіскацією майна, як відповідач притягаються   засуджений і відповіднийфінансовий орган. Якщо заарештоване майно вже  реалізоване, відповідачем усправі суде також особа, якій передано це майно2.
Недодержання цієї вимоги може істотним чином зачіпатиправа  та інтереси відповідача[66].
Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що усправі  виступає неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним,  поєднуєв собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.
Велике практичне значення в процесуальній діяльностіпо захисту проти позову є посилання відповідача на пропуск позивачем  строківпозовної давності. Якщо б позовна давність була поняттям лишематеріально-правовим і не мала прямого відношення до процесу, то пропуск строку позовної давності погашав би саме суб’єктивне цивільне  право, авідновлення строку означало б  відновлення  суб’єктивного права. Відновленнястроків давності в той же час означає можливість  процесуальної перевіркиобгрунтованості позовних вимог позивача.
Відомо, що одним з наслідків пропуску строку позовноїдавності  є те, що із закінченням строку ускладнюється процес доказу якпідстави позову, так і заперечень проти   нього.
Тому відповідач прямо може посилатися на те, що черездавність подій у нього не збереглося доказів заперечень проти позову  по суті.Для відповідача небайдуже і питання про відновлення пропущеного позивачемстроку давності, бо він може вважати причини пропуску позивачем строкунеповажними [67].
Питання  позовної давності цікавлять процесуалістів,бо з ними  пов’язане питання про право на позов.  Про вплив строку позовноїдавності на право на позов у юридичній літературі були висловлені різні точкизору. Одні автори вважають, що пропуск строку позовної давності  погашає правопозивача на розгляд справи по суті [68].
Друга група авторів  вважає, що пропуск строку позовноїдавності погашає і право на пред ‘явлення позову і право на його задоволення. Більшість вчених вважає, що закінчення строку позовної давності непогашає права на пред’явлення позову, але погашає право  на задоволення позовуі саме спірне матеріальне право[69].
І, нарешті, остання група авторів вважає, щозакінчення строку  позовної давності не погашає права на звернення до суду, непога шає саме матеріальне право,.а лише право на задоволення позову[70].
Нібито підбиваючи підсумки висловленимточкам зору,  А. А. Добровольський пропонує своєрідну конструкцію цього питання. Він вважає, що питання про відновлення пропущеного строку позовноїдавності повинно розв’язуватися в самостійному  процесі. Якщо позивач пропустивстрок позовної давності, суддя  повинен відмовити йому у прийнятті позовноїзаяви і запропонувати звернутися до суду з заявою про відновлення пропускного строку. При відновленні пропущеного строку позовна заява повинна прийматися досудочинства. При відмові у відновленні пропущеного строку позовна заява неповинна прийматися.
Така конструкція хоча іноді значною мірою ускладнюєпроцесу справі, однак вона найбільш глибоко гарантує право відповідача. Йомузаперечує О. С. Іоффе, який показує, що давність не погашає  права на зверненнядо суду.
 “Суддя, — пише О. С. Іоффе,—зобов’язаний прийняти позовну заяву навітьу тому випадку, якщо вже в момент її подання стає очевидним, що позовпред’являється з пропуском давності строку. Така вимога закону не є формальною.Перебіг строку позовної давності може зупинятися, перериватися, а перевірити зповною достовірністю факт наявності або відсутності цих обставин можна лише в результатірозгляду справи “[71].
Детально аналізуючи докази О. С. Іоффе, А. О.Добровольський, на мою думку, приходить до правильного висновку про те, щопитання про  відновлення  строку  необхідно вирішувати в окремому судочинстві.Якщо суд не відновить пропущеного строку, він  не повинен приймати позову дорозгляду по суті, бо при пропуску строку давності  без поважних причин дальшийрозгляд справи непотрібний, оскільки суд всерівно повинен  відмовити в позовічерез  пропущення строку давності.   Така конструкція питання А. О.Добровольським повинна   бути  визнана — найбільш переконливою, такою, щозабезпечує гарантію  прав відповідачау справі.
7. ЗУСТРІЧНИЙ ПОЗОВ
Зустрічний позов  Боржник, до якого, інколи сам має до кредитора-позивача- право вимоги, яке по своєму змісту може бути протилежне праву вмиогикредитора. Потреба до протиставлення зустрічних вимогкредитора була викликана створенням в цивільному процесуальному праві інститутузустрічного позову.
Зустрічним називається  позов, заявлений відповідачем у вжевиникнувшому процесі по першоначальному позову, який підлягає спільному зпервісним позовом розглядом у  суді .
Інститут зустрічного позову дає можливість шляхомсумісного розгляду першоначального і зустрічних вимог більш повно врахуватиправові відносини сторін. Він відповідає вимогам процесуальної економії,сприяючи швидкому відпрвленні правосуддя з можливо меншими затратами учасниківпроцеса сил, засобів і часу.
Протипоставлення зустрічного позовним вимогпершоначальному передбачає співвідношення між ними, зв’язку, від якої залежитьможливість протипоставити їх один одному  (ст 140 ЦПК). При відсутності  такогозв’язку розгляд в одному процесі зустрічного позову разом з першоначальним незнаходило б виправдання і тільки уповільнювало  б роботу суду, перешкоджаючи  вирішенню  кожного  з них.
Вказаний зв’язок може бути обумовлений різнимипричинами і відповідно мати різний зміст:
 а) відповідачу  протистоїть вимога позивачаоднорідної вимоги, строк якому вже настав, пред’являючи його для заліку основноївимоги (п.1 ст.140 ЦПК). Такий, наприклад, випадок пред’являючи відповідачем допозивача зустрічного позову про відшкодування причиненого позивачем майновоїшкоди прти первісного позову про стягнення даних відповідачу в позичку і встрок неповернутих їм грошей. 
Зустрічний позов направлений і в тому випадку на залікпервісного позову в цілому чи в частині, в залежності від співвідношенняїхрозмірів. Можливість заліку визначаються правилами Цивільного кодексу (глави 9ст 229-231 ЦК). Залік може бути в процесі здійснення також у формізаперечення… Така заява відрізняється від зустрічного позову не тільки посвоєму змісту, але й по своїм наслідкам: якщо суд по будь-яким причинам восновному позову відмовить (наприклад,  так як  ненастання строку чи умови вимогипозивача), то заява відповідача  про залік, не оформлена як зустрічний позов,залишиться без розгляду,  а складові його зустрічної вимоги-незадоволеними; міжтим зустрічний позов повинен судом обов’язково розглянутий і вирішенийнезалежно від того, як буде вирішений основний позов;
б)  задоволення  зустрічної вимоги (позову) виключається повіністю чи частині задоволення первісного  і зустрічного позову.Таке співвідношення первісного та зустрічного позову часто викликається їх несумісністю- задоволення позову може бути лише один, чи інший. Наприклад,відповідач до якого пред’явлений позов про сплату аліментів на утриманнядитини, інколи вимагає передачі дитини йому на виховання. При  задоволеннітакої вимоги відповідача відпадає первісний   позов про стягнення аліментів.
 Виключення задоволенні  першоначального позову призадоволенні зустрічного — характерно і для тих випадків, коли вимогивідповідача заперечується основою первісного позову. Так, проти позову  провиселенню з дому на основі договору  жилого приміщення і факту порушеннявідповідачем його обов’язків сплачувати квартирну плату пред’явлений позов провизнання за відповідачем права власності на дім.
в) Закон  допускає і інші випадки, коли їх  спільнийрозгляд приводить до більш швидкого і правильного розгляду спору (ст.144 ЦПК).Так, зв’язок між зустрічним та першоначальними вимогами може обумовлюватись ітим, що  обоє витікають із одного і тих ж правовідносин. Наприклад, такогозустрічного позову може слугувати позов про розділ вкладу- грошей, які булинажиті в період шлюбу, проти позову про розірвання шлюбу.
Згідно  ст. 128  ЦПК БССР  зустрічний позовобов’язковоо  приймається до провадження, коли він був направлений на залік чимають ціллю відхилення від первісної вимоги. В інших випадках прийняттязустрічного позову золежить від того,   чи визнає суд (суддя) доцільнимспільний розгляд позовів.
 Пред’явлення зустрічного позову складає  окремий випадок пред’явленню позову взагалі і тому підкоряється загальним правилампред’явленню позову (ст. 137 ЦПК): наявності права на пред’явленню позову,зокрема, належної форми  позовної заяви, сплата державного мита.
 Однак по відношенню зустрічного позову закономпередбачені  і деякі спеціальні правила. Вони полігають  в наступному :
а) відсутності зв’язку  зустрічної вимоги з первісним приводить до  відмови в прийнятті даного позову тільки як зустрічного, неперешкоджає пред’явленні  його як первісному  в окремому процесі. Помилкове,при відсутності даної посилки, прийняте судом зустрічного позову приводить томуне до припинення справи провадженнм, а до виділенню провадження  позустрічному  позову  в порядку розподілу справ.
б) Згідно ст.121 ЦПК,  зустрічний позов пред’являєтьсяв суді по місцю розгляду первісного позову; поскільки ж цим місцем, як правилоявляється місце проживання відповідача, осільки дане правило  зі  всімаосновами розглядається  як льгота, яка надається відповідачеві.
в) Згідно ст. 140 ЦПК пред’явлення зустрічного позовудопускається до винесення судом рішення, практично до відлучення суду в нарадчукімнату для винесення  рішення; після   цього право на пред’явлення зустрічногопозову припиняється..
Згідно ст. 141 ЦПК України пред’явлення зустрічногопозову допускається не пізніше ніж за три дня до судового розгляду.
 Прийнявши зустрічний позов, суд зобов’язаний йоговирішити дав на нього відповідь в своєму рішенні по справі. Необхідністьзв’язку між зустрічним та першоначальними вимогами не позбавляє самостійногохарактеру зустрічного позову. 
Практично це проявляється  в наступному:
а) хоча задоволення зустрічного позову звичайно  ведеза собою відмову в первісному  позові, не виключена можливість відмови восновному позові, в  якому по причинам, не маючих відношення до зустрічногопозову, в якому суд  також відмовляє за його незаконність чи необгрунтованість.Наприклад, може бути відмовлено в позові про виселення  відповідача в силунеможливості спільного з ним проживання, з одночасною відмовою у  зустрічному позову про визнання за ним частки в праві загальної власност  на спірнубудівлю;
б) в силу самостійного характеру зустрічного позовусуд зобов’язаний його вирішити і  у  тому випадку, якщо по первісному позовурішення не виноситься- первісному  та зустрічному-  повинен бути  даний взагальному рішенні по справі окрема відповідь з відносячих до цьогомотивовування по відношенню того, що саме присуджується першоначально  ізустрічному позивачу і в якій частині.
Радянським цивільним процесуальним законодавством,гарантується  і забезпечується можливість звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права.  Відповідач, притягнений судом запред’явленим позовом,-.має право на захист проти вимог позивача і при цьому маєокремі  процесуальні і матеріально-правові засоби захисту.
Відомо, що до таких засобів відносяться заперечення ізустрічний позов. Вибір необхідного засобу захисту визначається метою,  якупереслідує відповідач і характером спірних матеріально-правових відносин.
Визначаючи основні процесуальні права сторін, невказує  такого права для відповідача, як пред’явлення зустрічного позову, однаквказівка тут на те, що сторони можуть здійснювати і інші  процесуальні дії,передбачені законом, не викликає сумнівів,-у  можливості  захисту відповідачапроти вимог позивача шляхом  пред’явлення зустрічного позову.
Необхідно звернути увагу на те, що зустрічний  позов являє  собою найважливіший процесуальний засіб захисту, який сприяє  більшповному і всебічному розгляду та розв’язанню цивільної  справи.  Однак небудь-яка зустрічна вимога відповідача може бути  визнана зустрічним позовом іобов’язково повинна розглядатися  в одному судочинстві з.позовом первісним.Природно, прийняття і розгляд зустрічного позову значно ускладнює процес,збільшує  коло питань, що розглядаються.  Тому в кожному конкретному випадку зурахуванням необхідних вимог пред’явлення зустрічного позову, процесуальної  економії часу і засобів, суд має розв’язувати питання про доцільність спільногорозгляду зустрічного і первісного позову.
У процесуальній літературі  немає  єдиного визначення поняття  зустрічногопозову. Під зустрічним позовом більшість авторів розуміє позов відповідача допозивача, заяву у вже виниклому процесі для спільного розгляду з позовомпервісним. Зустрічний позов являє собою самостійну вимогу відповідача допозивача[72]
            Інші автори при визначенні зустрічного позову включають туди  іпроцесуальну мету зустрічного позову. Так, С. Н. Абрамов зустрічним позовомназиває зустрічну самостійну вимогу відповідача
до позивача, поглинання або погашення прав  позивача[73]. Своєрідно визначає зустрічнийпозов Н. І. Клейн. Під  зустрічним позовом вона розуміє передусім право захиступроти первісного позову або тільки можливий зв’язок його спільністю правовоїпідстави[74].
Останні два визначення зустрічного позову справедливо піддавалися критиці в нашій літературі, бо доповненнявизначення  зустрічного позозу не розкриває всієї його суті, а обмежує його застосування в першому випадку зарахуванням, поглинанням або  погашенням правапозову, в другому — захистом проти первісного позову або правовим зв’язком зним.
По суті зустрічний позов використовується відповідачемяк  засіб захисту значно ширше. Він є як засобом захисту проти першого позову,так і засобом здійснення відповідачем самостійних  вимог до позивача.[75]
Вдале визначення зустрічного позову, яке відповідаєйого правовій природі, дано проф. М. А. Гурвичем. Він пише, що зустрічний позов— це звернення відповідача до суду з просьбою про  захист самостійної вимоги допозивача шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі[76].
Можливість пред’явлення позивачу зустрічного позовудає  відповідачу ряд переваг.
Передусім, це стосується питань територіальної підсудності.  Зустрічнийпозов може бути пред’явлений відповідачем за своїм  місцем проживання, тобто втому суді, де- пред’явлено перший позов за загальною територіальною підсудністю(ст. ст. 125, 131 ЦПК).
Можливість розгляду зустрічного позову разом з першимсприяє ліквідації в одному процесі всіх спірних питань між позивачем  івідповідачем. Якщо відповідач використовує зустрічний позов для захисту  протипервісного, задоволення зустрічного-позову виключає задоволення вимог позивача(повністю або до. деякої міри). Одночасний  розгляд первісного і зустрічногопозовів виключає можливість  винесення судом, рішень, які протирічаїь„одинодному, дозволяє  суду повніше, глибше і правильніше з’ясувати справжнівзаємовідносини сторін[77]
Зустрічний позов характеризується певними  ознаками.
Передусім, зустрічний позов як звичайний позов  являє собою  звернення відповідача досуду за захистом своїх прав та інтересів.  У зв’язку з тим, що позивач свогочасу порушив права  відповідача,  у  останнього   виникає  процесуальна заінтересованість в одержанні сприятливого для себе судового рішення.Відповідач як особа, яка бере участь у справі, має не лише  обов’язки передпозивачем, а й процесуальні права на звернення із  своїми вимогами  суду[78]. Своє право на захиствідповідач реалізує в; уже виниклому  проти нього процесі. Тому при зустрічномупозові сторони змінюють своє процесуальне положення.
Позивач по первісному позову стає відповідачем позустрічному позову; відповідач по первісному позову виступає в процесуальномуположенні позивача.
Насонов пред’явив позов про визнання недійсним ордера,виданого ЖКВ тресту «Житлобуд» Примаку на дві кімнати. Трест «Житлобуд» позовуне визнав, посилаючись на те, що ордер свого  часу був виданий «Холодильником №1», якому   не  належить  дана  житлова площа. В свою чергу трест «Житлобуд»пред’явив позов  про визнання цього ордеру недійсним, бо «Холодильник» не мав права на розпорядження житловою площею3.
У даному випадку позов пред’явлено відповідачем попервісному позову і заявлений у вже виниклому процесі для спільного  розгляду. Не є   зустрічним позовом вимога, хоча і заявлена відповідачем  у виникломупроцесі, але пред’явлена не до позивача, а до іншої  особи.   Подружжя Нікіфорових звернулися з позовом до Бараннікова  про вилучення у нього двохкімнат, в яких вони раніше проживали. Як  співвідповідач був притягнутий досправи   і відділ обліку  та.розподілу житлової площі. Відділ розподілужитлової площі  пред’явив позовну вимогу до Бараннікова про вилучення цих двох кімнат на тих підставах, що Баранніков систематично здає ці кімнати в піднайм. Цим позовом відділ розподілу житлової площі заявив свої самостійні вимоги наспірні кімнати, однак не позивачем, а відповідачем  у справі. Тому такі вимогизустрічним позовом бути не можуть.
 За  процесуальної  співучасті зустрічний позов можебути пред’явлений як одним із співвідповідачів, так і до одного ізспівпозивачів.  Питання про процесуальне положення сторін  при  співучастівирішується значно ширше. Припускається пред’явлення зустрічного позову  не лише до позивача, а й до особи, яка не є позивачем  по первісному позову, і тутстворюється видимість зустрічного  позову, хоча такого по справі немає.
Райжитловідділ пред’явив позов про визнаннявідповідача  таким, що втратив право житлову площу, а відповідач пред’являєпозов не лише до позивача, а й вимагає виселення особи, яка  зайняла спірну житлову площу за розпорядженням  райжитловідділу. З урахуванням суб’єктивногоскладу житлових правовідносин подібний позов зустрічним г взжати не можна, бовін пред’явлений до особи, яка не є позивачем по первісному позову.
На своєрідну особливість процесуальних.прав сторін призустрічному позові звернув свого часу увагу Верховний Суд СРСР. В одній ізсвоїх ухвал Верховний Суд СРСР вказав, що коли взаємні вимоги сторінвипливають  з  однієї підстави і по них пропущений строк позовної давності, тосуд, відновивши строк давності одній стороні, не повинен відмовляти у такомувідновленні  другій стороні.
Зустрічний позов за загальним правилом є засобомзахисту  проти позову. Він включає в себе як ознаки процесуального захисту, такі матеріально-правового. Зустрічні вимоги відповідача можуть бути вимогами проприсудження, визнання, перетворення.
При  пред’явленні зустрічного позову відповідач прагнедо досягнення подвійної мети: захисту свого права і захисту від попередніхвимог позивача.  Однак цілком припустимі випадки, коли зустрічні позови непереслідують мети захисту проти позову.
Савельєва звернулася з позовом до Свистуненка пророзірвання  шлюбу. Відповідач пред’явив зустрічний позов про розділ  вкладу вощадній касі, посилаючись на те, що вклад є їх спільним  майном. Як видно, цейзустрічний позов не спрямований на спростування первісного позову, не служитьвідповідачу засобом захисту, а пред’явлений для одночасного розглядувзаємозв’язаних  вимог. Зустрічний позов пред’являється у вже виниклому процесіпо первісному позову і для спільного з ним розгляду. Тому не буде зустрічнимпозов відповідача, пред’явлений до позивача під час судочинства у справі, алене для спільного розгляду, а для розгляду в іншому процесі. Вимоги відповідача,заявлені в зустрічному позові, можуть  бути предметом самостійного процесу.
Це можливо в  тих випадках, коли первісний позивач непред’явив чомусь позову, а можливому відповідачу необхідно захистити  своїправа. Тоді відповідач заявляє’свої вимоги уже не у зустрічному, а всамостійному позові Природно, вимоги відповідача можуть  мати самостійний характер і тоді, коли первісний позов уже розглянуто, але відповідач  непред’явив зустрічного позову   або  позов за мотивами   доцільності спільногорозгляду не  був прийнятий судом. Розгляд  зустрічного  позову в одному процесібуде і тоді, коли  зустрічний позоз пред’явлено при новому розгляді справи поскасованому  рішенню, якщо навіть при  первісному розгляді справи зустрічнийпозов не пред’являвся.  Від подібних випадків слід відрізнять ті коливідповідач після  скасування рішення суду подає  заяву про повернення йомумайна, присудженого позивачу по скасованому рішенню у справі. В цьому випадкувідповідач пред’являє не зустрічний позов, а подає заяву про поворот виконанняскасованою рішення. Ця заява має бути
розглянута судом при новому розгляд; справи, але вже не за правилами розглядузустрічного позову, а  з  певними  процесуальними  особливостями.
Природно, не буде зустрічним позовом позов відповідачадо позивача, які розглядаються тим самим  і судом, у той же день, але в іншомупроцесі. Якщо зустрічний позов  розглядати як засіб захисту проти первісногопозову, він повинен бути з  ним у  певному зв’язку, тобто  неприпустимо, щоб зданої справи суд розглядав незв’язані між собою вимоги. Це зробить неможливимвинесення по справі законного та обгрунтованого судового рішення.
Таким чином, зустрічний позов ми розглядаємо передусім як засібзахисту проти первісного позову (з матеріально-правовими і процесуальнимиознаками), а також незалежно від цього  захисту, якщо у відповідача єсамостійні вимоги до позивача вимоги, міцно пов’язані з пред’явленим позовом.Слід відзначити, що не всі процесуалісти розглядають зустрічний позов як засібзахисту від первісного позову,  роблячи наголос на самостійний характер вимогвідповідача до позивача[79].
Заперечення або применшення значення ознак засобівзахисту у  зустрічному позові утруднює з’ясування його справжньої правовоїприроди, його значення для захисту прав відповідача.
Якщо ми розглядаємо зустрічний позов як засіб захистувідповідача, виникає питання про його відмінність від заперечення  протипозову. Зустрічний позов і заперечення проти позову об’єднує їх процесуальнацілеспрямованісгь.[80]
Судовій практиці відомі випадки, коли відповідач,захищаючись проти позову,  ту ж саму незгоду з вимогами позивача процесуальнезаявляє  або у вигляді заперечень, або у вигляді зустрічного позову. Це,зокрема, зустрічається за позовами про стягнення  алиментів на утримання дітей. В одному випадку  відповідач оспорює своє батьківство за допомогоюзаперечень, добиваючись рішення про відмову позивачу в позові, в  другому —пред’являє  зустрічний позов  про визнання  недійсним запису його батьком дитини.
У житлових   правовідносинах за позовами про виселеннявід- повідачі відстюють своє право на житлову площу або шляхом  заперечень абошляхом пред’явлення зустрічного позову.
У процесуальній літературі немає єдиної думки проспіввідношення заперечень проти позову3 зустрічним позовом. Одніавтори вважають, що процесуальне здійснення права можливе не лише шляхомпред’явлення зустрічного позову, а й шляхом заперечення, яке протиставляєтьсяпервісному позову.
На  мою   думку, відповідач не може скористатисязапереченням проти позову, якщо його право потребує судового підтвердження.  Вданому випадку обов’язково має бути пред’явлено зустрічний позов[81].
Слід визнати більш  переконливоюдругу точку зору. Якщо відповідач не тільки заперечує проти позову, а й заявляєсамостійну  вимогу до позивача, ці вимоги для судового  підтвердження  маютьбути висловлені лише в формі зустрічного позову.
Вказані міркування підтверджуються іпрактичними. Без пред’явлення зустрічного позову суд не вправі присуджуватипервісного позивача до цілком певних дій по відношенню до відповідача, а можелише відмовити первісному позивача в позові.  Не  можна не звернути уваги і нате, що при запереченні проти позову позивач прагне (і повинен) довестиправомірність своїх вимог. При пред’явленні ж зустрічного позову  він маєзахищатися проти  заявленої вимоги. Якщо ми не враховуватимемо наслідківзаперечення проти позову (відмова позивачу в позові) і зустрічного позову(присудження позивача до цілком певних дія) ми зазда легідь ставитимемопозивача у явно невигідне для  нього процесуальне   становище. Щоправда,  додеякої міри можна  б погодитися з думкою, яка критикується,  коли б авториробити обмовку  про те, що заперечення  проти позову може виключитипред’явлення  зустрічного позову, якщо вимога відповідача буде не проприсудження  або перетворення, а лише про визнання.
Погоджуючись з думкою про те, що як заперечення протипозову, так і зустрічний позов спрямовані проти позов) первісного, слід все жпровадити між цими засобами захисту  у прав відповідача  певні відмінності. Призапереченні проти позову  найвигідніші  наслідки для позивача можуть полягатилише у відмові йому  в позові. Присуджувати з нього якихось дія на користьвідповідача суд  не вправі. При  зустрічному ж позові відповідача не  задовольняє  лише відмова  в позовіпозивачу. У нього є своя самостійна вимога, підтвердження   якої він ідобивається у суду. На таких позиціях стоїть і судова практика.
Якщо ж зустрічний позов відповідачем не пред’явлений,позивач ніколи не може бути поставлений  у  гірше становище порівняно з тим, вякому він знаходився до виникнення процесу. Ця ж відмінність зустрічного позову від заперечень виявляється  і у справах,де розв’язання спору відбувається шляхом зарахування. Якщо сума зустрічноївимоги не перевищує суми вимог за основним позовом, зарахування може бутипроведено і шляхом заперечення проти позову. Якщо ж вимоги відповідачперевищують  вимоги позивача, зарахування можливе лише при пред’явленні зустрічного позову.
Зустрічний позов відрізняється від заперечень протипозову  своєю самостійністю.
Заперечення проти позову цілком залежить від  доліпервісного позову, рух якого залежні  від розсуду позивача, суду. Так,наприклад, при відмові від позову, при зупиненні, припиненні судочинства посправі заперечення відповідача втрачає своє значення,  бо воно вже цілкомзалежить від процесуальних результатів розгляду первісного позову. Якщовідповідач свою вимогу висловлює у вигляді заперечення  добиваючись відмови упозові, суд може відмовити позивачу в позові на інших підставах, не вирішуючипитання з урахуванням  заперечення відповідача. Свої заперечення в цих випадкахвідповідач може заявити у суд шляхом самостійного позову.  Якщо ж вимогавідповідача виражена у вигляді зустрічного  позову, суд зобов’язаний винести поньому рішення незалежно від  долі позову первісного.
При відмові позивача від позову, зупиненні абозакритті судочинства по справі суд може лише виділити вимогу по зустрічному позову в окреме судочинство.
Нарешті, зустрічний, позов відрізняється від  заперечення проти  позову формою ічасом  його пред’явлення.  Заперечення проти позову може бути заявлено у.письмовій та  усній формі у будь-якій стадії процесу  до ухвали судом рішення по справі.  Зустрічний же позов може бути пред’явлений у  певний час  (ст. І40ЦПК ) за загальними правилами пред’явлення позову (ст. 137 ЦПК ).
Розглянувши найпринциповіші відмінності міжзапереченням  і зустрічним позовом, необхідно ще раз підкреслити, що коливимога відповідача формулюється у вигляді визнання  за ним певного  права{позов-про визнання), захист відповідача проти позову може  здійснюватися як уформі заперечення проти позову, так і у формі  зустрічного позову.
Вибір цієї альтернативної  форми захисту залежить відтієї процесуальної мети, яку переслідує відповідач.
Для прийняття зустрічного позову зметою спільного розгляду  його з первісним необхідні певні умови. Ст. 141 ЦПКвстановлює, що зустрічний позов  може бути прийнятий до спільного розгляду,коли обидва позови взаємно пов’язані і спільний їх  розгляд є  доцільний. Тутже  розкривається поняття взаємного  зв’язку обох позовів. Позови вважаютьсявзаємно зв’язаними,  якщо обидва вони випливають з одного правовідношення абовимоги по них здатні до зарахування. Взаємний зв’язок первісного  і зустрічногопозову може виявлятися в тому, що зустрічка вимога  виключає вимогу первісну. Після визнання шлюбу недійсним між  Серкіним і Сальниковою,  остання залишилаСеркіну дитину і поїхала до іншого міста. Через  три роки вона повернулася істала вимагати передачі їй дитини  на виховання. Серкін звернувся до суду зпозовом про те, щоб дитина залишилася у нього. Сальникова пред’явила зустрічнийпозов про відібрання дитини.  Суд, розглянувши справу, позовну вимогу позивачазадовольнив, а в задоволенні зустрічного позову відмовив.
У даному випадку відповідачка просила визнати за  неюнаявність певних прав, що мало спричинитися до відмов в позові первісному.
Отже,  в  цьому випадку відповідач переслідує мету нетільки відмови позивачу в позові, а й присудження позивача до цілком  певнихдій.
У спорах,  які випливають  із житлових правовідносин,подібні випадки  зустрічаються тоді, коли позивач вимагає виселення відповідача, через неможливість спільного проживання, а   відповідач узустрічному  позову вимагає   виселення позивача як такого,  що не  має права на житлову площу.
 І тут ми бачимо, що  задоволеная зустрічною позову спричиняється до відмови в задоволенні позову первісного. Взаємна пов’язаністьобох позовів  позовів може полягати і в тому, що зустрічний позовспрямований на підрив підстав первісного позову.
Федотова  пред’явила до Григор’євої позов проповернення  майна, яке залишилося після смерті батька. На підтвердження  своїхпозовних вимог Федотова представила свідоцтво про правона спадщину. Григор’євапред’явила зустрічний позов про визнання свідоцтва  про право на спадщинунедійсним.  Судом був задоволений зустрічний позов, в задоволенні первісногобуло відмовлено.
У даному прикладі первісний позов був заснований направі  спадкоємства. Визнання  ж цього свідоцтва недійсним не тільки  викликаловідмову у задоволенні первісного позову, а призвело до заперечення всіх прав,заснованих на свідоцтві  про право на  спадщину і виключило повністю всімайбутні домагання на цій же підставі.  Взаємний зв’язок первісного ізустрічного позову може  виявлятися в тому, що обидва випливають з однієї підстави. Припущення спільного розгляду обох позовів тут пояснюється  тим, що взаємнийзв’язок підкреслює однорідність  обставин виникнення  взаємнихматеріально-правових  вимог між позивачем і  відповідачем.  У даному випадкудля спільного розгляду обох позовів були однакові юридичні факти.
 Степанова пред’явила позов  до Смоленцової про виселення з будинку, який їй належав, за мотивом особистої потреби в житлі. Смоленцева пред’явила зустрічний позов про стягнення 900 карбованців — вартостізробленого нею капітального ремонту будинку.
Тут у підставі первісного і зустрічного позову єспільні юридичні факти, бо спір виник з приводу одного й того ж будинку.Первісний і зустрічний позов можуть бути взаємозв’язаними і тоді, коли підставазустрічного позову паралізує підставу первісного позову, а тому задоволеннявимог відповідача виключає  задоволення  вимог позивача.
У судовій практиці  подібні випадки зустрічаються досить часто. Задоволення зустрічного  позову про визнання неправильним запису батьківства органами РАГСу  паралізує вимогу  первісного позову про  стягнення алиментів наутримання дитини.  Такі характерні  види зв’язку між первісним і зустрічним позовом.
             Зустрічний позов може бути прийнятий судом до спільногорозгляду і тоді, коли він спрямований до зарахування первісної вимоги   Дляздійснення зарахування матеріально- правова вимога відповідача до позивачаповинна відповідати  умовам, вказам в ст. 217 ЦК України.
            Однак і за наявності цих умов не будь-яка вимогавідповідача може бути пред’явлена до зарахування. Так, наприклад, зарахуванняне припускається для погашення вимог за позовами про стягнення аліментів.Цивільні  процесуальні   кодекси союзних республік до прийняття новогопроцесуального законодавства по-різному розглядали  зустрічний позоз як засібзарахування.
Так, у цивільних процесуальних кодексах України,Азербайджану, Грузії, Туркменії  було прямо вказано, що для здійсненнязарахування необхідно пред’явлення зустрічного позову. Цивільний процесуальнийкодекс Росії та інших  республік для здійснення зарахування не вимагалипред’явлення зустрічного позову. Тут зарахування може бути   здійснено шляхомзаперечення проти позову, якщо пред’явлення   зарахування вимога була меншоюабо рівнозначною первісному позову. Коли ж зараховувана сума була більше цінипервісного позову, то зустрічний позов має бути пред’явлений на суму, яка перевищує ціну первісного позову.
За діючим процесуальним законодавством дляздійснення   зарахування  обов’язкове  пред’явлення зустрічного позову.Зарахування, як   відомо, не настає автоматично. Для  припинення зобов’язання  шляхом зарахування необхідна  заява про це  хоча б одногоучасника спірного правовідношення.  Згода  іншої сторони не потрібна, бозарахування- це одностороння угода. В той же час зарахування не виключає івзаємної згоди сторін і зобов’язань з цього приводу.[82]
 У судовій практиці зарахуваннязустрічних вимог відбувається  таким шляхом: менша за сумою вимога погашаєтьсяповністю, а більша припиняється в частині, рівній меншій вимозі. Пред’явленнязустрічного позову відбувається  за загальними правилами позовного судочинства.У зустрічній позовній заяві повинні бути вимоги про реквізити позовної заяви(ст.137 ЦПК України) загальними правилами зустрічної позовної заяви. Великепрактичне значення має строк пред’явлення зустрічного позову. Необхідністьвстановлення строку для пред’явлення  зустрічного позову диктується інтересами судової практики… ст. 140 ЦПК України – встановлює загальне правило про те, щозустрічний позов може бути пред’явлений не пізніше  3-х днів до судовогозасідання по справі. Вказані в законі  строки забезпечують можливість длявідповідача своєчасно подати зустрічний позов, попереджують необхідністьвідкладання слухання справи, бо позивач може підготуватись до захисту зазустрічним позовом. Припинення зустрічного позову після вказаного строкузалежить від розсуду судді або суду.
Отже: прийняття зустрічного позову за три дні до судовогозасіданняя (при наявності необхідних умов)- це обов’язок судді. Прийняттязустрічного позову пізніше- це вже не обов’язок судді, а право. Кінцевимстроком пред’явлення зустрічного позову буде, природно вихід суду до нарадчоїкімнати.

Висновки.
            В руслі  поступового розвитку  всьогоправа успішне розв’язання завдань подальшого удосконалення норм цивільногопроцесу  нероздільно пов’язано з дослідженням важливих проблем  наукицивільно-процесуального права, до  числа яких належить і проблема  захистувідповідача проти позову в  цивільному судовому провадженні. Глибше івсестороннє дослідження питання захисту цивільних прав стало особливоактуальним з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року – де закріпленоправо громадян на звернення за захистом (ст.51).Розмежовується право назвернення за захистом і право на судовий захист від посягань  на честь і гідності, життя і здоров’я та ділової репутації, на особисту свободу та  майно.
             В науці цивільного  процесуальногоправа питанню судової цивільно-правового захисту приділено велику увагу ( М.А.Гурвич, А.А. Добровольський, Р.Е. Гукасян, П.Ф. Елісейкін, А.Ф. Козлов, С.В.Курильов, А.А. Мельников, В.М. Семенов, Н.А. Чечина,  Д.М. Чечот, М.С. Шаканян,В.М.  Щеглов, К.С. Юдельсон та інш.). Однак потреба в подальшій розробціпитання захисту цивільних прав не тільки зберігається,  а й   стає більшактуальною. Теоретична розробка проблеми захисту проти позову   відстає відрівня дослідження позову, права на позов. Правове  забезпечення функції захисту відповідача проти позову  значно слабші правового забезпечення фукціїпідтримки позову, що проводиться  позивачем.  Вивчення практики показує,  що судові органи мають потребу у вирішенні  цілого ряду питань, пов’язаних ізздійсненням права відповідача  на  захисні  дії  проти  позову.
            Все  вищевикладене і привело мене  до до вибору  цієї  теми  моєї  дипломої роботи. Проблема захисту відповідачапроти позову достатньо широка, якщо вирішити її  стосовно до всіх стадійпроцесу,  до всіх  юридичних органів.  Своє завдання  я обмежив дослідженнямзахисту відповідача в цивільному  судовому провадженні. Правосуддя по цивільнимсправам являється основною, найбільш  досконалою формою захисту порушених  як прав які оспорюється  так і прав, що  охороняється законом інтересів громадян іорганізацій. 
            Метою дослідження являєтьсяудосконалення теоретичних положень захисту відповідача проти позову вцивільному судовому провадженні, виявлення ефективного правового регулювання захисної  діяльності відповідача в суді першої інстанції.
             В ході дслідження  я спробував вирішити слідуючі завдання – на основі чинного законодавства та  практичногоматеріалу  проаналізувати  судовий захист суб’єктивних матеріальних прав іохороняючих законом інтересів, питання  закінчення справи  без винесеннясудового рішення,  а також право відповідача на захисні дії проти позову іпроцесуальні засоби захисту  відповідача;
            Аналіз норм цивільного судовогопровадження і судової практики приводить до  висновку, що одним із способівцивільно правового захисту виступа є відмова у позові. Визнання захисту прав іінтересів  являється складовою частиною захисту цивільних прав і  поглиблюєзнання про механізм цивільно-правового захисту, допомогає вирішенню спірнихпитань про  співвідношення  захисту цивільних прав  і охорони цивільних прав,про поняття об’єкту, способах реалізації цивільно-правового захисту,передумовах здійснення права на захист в матеріальному змісті. 
            Існування права на захист вматеріальному змісті, пов’язується з наявністю цивільної охоронюючоїправоздатності.  Дослідження передумов виникнення і умов  здіснення права назахист в матеріальному змісті має пряме відношення до науки  цивільногопроцесуального права, чи приводить до необхідності розглядати ефективність функціонування цивільного процесуального правовідношення як умови на реалізаіюправа на захист в матеріальному змісті.  Висновки про про існування  вцивільному процесі захисту в  процесуально-правовму  змісті дозволяє розкритисуть  і   значення провадження по справі і залишення позову без розгляду іуточнення  основи позову  ст.139 ЦПК  України.
             Розглядаю захист як висновок суду поіснуванню  правового спору, необхідно відрізняти судовий  захист  від захиснихдій відповідача. Захисні дії  відповідача в суді першої  істанції можуть  бутинаправлені  на повне  чи часткове відхилення заявленого позову, чи на відхилення процесу без винесення судового рішення. Право відповідача захищатисьпроти позову розглядається  в його динаміці, починаючи з  порушення цивільноїсправи  і до  відправлення складу суду у нарадчу кімнату для винесення рішення.При цьому потрібно підкреслити, що здійснення права  відповідача  захищатисьпроти позову в значній мірі залежить від діяльності суду  по роз’ясненню прав і  сприяння  відповідачу, як  і позивачу, в  застосуванні  їх прав.
             Застосовуючи до цілей функціонуваннявідповідача в суді першої інстанції виділяють три групи процесуальних засобівзахисту відповідача :
·    Матеріально-правові заперечення і зустрічний позов;
·    Процесуальнезаперечення (процесуальний відвід);
·    Іншіпроцесуальні засоби.
Захист  судом суб’єктивного матеріального права чиохоронюваного законом інтересу являється складовою частиною цивільно-правовогозахисту.  Захист  права  являє собою висновок   юрисдикційного органу про визнання права  позивача чи застосування в його користь інших передбачених законом  способів захисту, висновок  юрисдикційного органу про  відмову вприйнятті поданого позову, а також дії по примусовому  виконанню винесеногорішення..
             Реалізація судом  мір  цивільно-правової відповідальностіявляє собою захист цивільних прав. Обов’язок суду захистити порушене чиоспорюване суб’єктивне право чи охоронюваний законом інтерес несе суд чи іншийюрисдикційний орган- цим визначається охоронювана природа захисту цивільнихправ. Захист може бути реалізований тільки в рамках процесуальних відносин,які  при цьому і  виникають.
             Не погоджуюсь з думкою, що цивільно-правовий захист зводиться  тільки тому, хто за ним звернувся (позивач),  можна прийти довисновку про  існування об’єкту захисту  і у випадку  пред’явлення необгрунтованого позову. Для них це є – суб’єктивне право  чиохоронюваний законом інтерес відповідача. Відхилення позову може означати визнання відповідачем володарем оспорюваного права, чи його підтвердження(заперечувальний позов про визнання).  Рішенням про відмові в закритті чи змініправового відношення захищається юридичний інтерес відповідача. Юридичнийінтерес відповідача  подягає у відхиленні позову .  Отже,  в своєму змісті являє собою захист чи суб’єктивного матеріального права,  чиохоронюваного законом інтересу. При такому захисті усувається спірність права,підтверджується суб’єктивне право відповідача і відповідний обов’язоквідповідача, відновлюється правове положення відповідача, яке  порушененеобгрунтованим позовом. Це дозволяє виділити відхилення позову в самостійний спосіб захисту цивільних прав.
             Цілями цивільно-правового захисту  є :
·    стійкість цивільнихправовідносин, внесення ясності і правового положення суб’єктів ;
·    зупинення і видаленняцивільних правопорушень;
·    попередженняправопорушень.
            Розгляд цілей захисту цивільнихправ і взаємозв’язку з способами її здійснення,  дозволяє зробити   висновок,що надання стійкості цивільним  правовідносинам, внесення ясності в правовеположення суб’єктів досягається визнанням, зупиненням  чи зміною правовогоположення і відхиленням позовів. Присікання і  вилучення  цивільнихправопорушень забезпечується відновленням того стану, який існував допорушеного права, присудженням виконання в натурі, стягнення спричиненихзбитків з правопорушника, а у  випадках, передбачених законом чи договором –неустойки (штраф, пеня) і іншими способами. Попередження правопоршників досягається внесенням ясності в правове положення суб’єктів (а) і усуненнюцивільних  правопорушень, відновлення порушених прав (б). Виховання іперевиховання правопорушників досягається застосування мір  цивільно-майновоївідповідальності, а також гласностю процесу і активним  участю  громадськістю взахист  цивільних прав .
             Право відповідача на захист в матеріальному змісту являєсобою можливість  отримання рішення юрисдикційного органу  повне чи чатсковевідхилення позову. Узагальнив погляди, які які були висловлені в  літературі по проблемі  права  на матеріально-правовий захист,  можна прийти до висновку,що право на захист в матеріальному змісті самостійне за  своїм  характером.
             Правоздатність суб’єктів цивільного  процесу не вичерпується здатністю стати володарем суб’єктивного матеріального права. Воновключає можливість суб’єкта отримати захист  у випадках порушення чиоспорювання права, неясності об’єму і змісту цивільних правовідносин і у інших випадках.  Ці правові можливості існують не ізольовано один від одного.Виникають і втрачається вони одночасно. Не виникає сумнів, що виявлення правана захист в  матеріальному змісті, як всякого суб’єктивного права, можливо лишена основі правоздатності. Можливість домінування означає як здатність матиправа і обов’язки, так  і   здатність захистити своє право чи охоронюванийзаконом інтерес.
            Якщо охоронювана  правоздатність являється першоюпередумовою права на захист в матеріальному змісті, то  другою передумовоюскладає охоронювана правоздатність. Так, з виникненням права власності на річ,у суб’єкта виникає охоронюване  повноваження на захист шляхом визнання права чиіншої потреби в його захисту у суб’єкта проявляється можливість отриматизахист  іншими методами, поряд з визнанням, способами .  На основі розробленихв літературі критеріїв розглядаються такі категорії, як правоздатність,суб’єктивне право і одностороння правоздатність ( М.А. Гурвич, В.Н. Щеглов,Д.М, Чечот) я розглядаю охоронюване повноваження тільки як можливість  певноїособи отримати захист. Його виділення обумовлене принципом диспозитивностіцивільного права: тільки з зверненням до юрисдикційного органу заінтересованоїособи виникає суб’єктивне право на захист в матеріальному змісті.  Виключеннямскладають випадки оспорювання позивачем  обов’язків в правовідношенні ізвернення  за захистом  охоронюваного законом інтересу.  З порушеннямцивільного права по негаторному позову про визнання і притягненні особи вякості  відповідача його охоронююча правоздатність на захист  трансформується вправо на захист в матеріальному змісті. У всіх інших випадках  правовідповідача на матеріально-правовий захист виникає на основі цивільноїохоронюючої правоздатності. Розпоряджатись можливістю отримати захистпорушеного чи оспорюваного суб’єктивного права,  чи  охоронюваного закономзацікавленості  суб’єкту суб’єктивного права і після порушення цивільноїсправи, за виключенням випадків, коли ці дії протирічать закону чи порушуютьбудь-чиї інтереси.
             Право на матеріально-правовий захист виникає із зверненняособи з позовом чи зустрічним позовом,  з зверненням  з позовом прокурора,органів державного управління і інших осіб, і про притягненні особи в ролі відповідача.Право на захист  являється  категорією, що охороняє, оскільки його існування обумовлено наявністю матеріального закону і передбачених  юридичних фактів.
            Захист в процесуальному змісті являє собою закінченняцивільної справи без винесення судового рішення. Ухвала  суду про закриттясправи  чи  про залишенні позову без розгляду як акт захисту  містить висновоксуду по питанню про захист по процесуальним підставам.  Потреба впроцесуально-правовому захисті може бути обумовлена чи відсутністю у позивачаправа на пред’явлення позову і помилкою судді по порушенні справи (п.9 ст.136ЦПК України) чи недотримання зацікавленою особою умов реалізації права напред’явлений позов(п.2 ст.136 ЦПК України), також які призвели до помилковогопорушення процесу. Процесуально-правовий захист може бути також наслідкомнеможливісті продовження правомірно виникнутого процесу  так як позивачвідмовився від позову, заключенню сторонами мирової  згоди, пред’явлення позовунедієздатною особою і по іншим підставам (п.8 ст.136 ЦПК України). Об’єктомзахисту в процесуальному змісті виступає інтерес відповідача в  закінченнісправи  без судового рішення, і тим самим до залишення без вирішнняматеріально-правової вимоги взагалі, чи в даному процесі.
             Аналіз діючого процесуального законодавства, судовоїпрактики і   судової практики  і висловлених в літературі суджень приводить довисновку, що потребують у виділенні в якості самостійних підстав закриттяпровадження по справі обставин. Припинення провадження по справі по п1-9 ст.136 ЦПК України настає або у вигляді неусвідомленості справи  справи судовиморганам,  чи у  наслідок прямого заборонення закона приймає вимоги до захисту,чи внаслідок відсутності у сторони цивільної процесуальної правоздатності, чи відсутності юридичного інтересу у особи,   яка звернулась за захистом. Порушення правил підвідомчості робить рішення незаконним.  Приняття допровадження  непідвідомчої  справи може призвести і до неправильного йогорозв’язання судом (ст.132 ЦПК України)
             Захист інтересів відповідача припинення провадження посправі   прямої заборони законом приймати вимоги по захисту обумовлені тим, щовиносить рішення по неохоронюючим законом вимогам недопустимо.
             Припинення провадження по справі може бути наслідкомвідсутності цивільної процесуальної правоздатності у підприємства,організацій,  установ,  при   цьому  навряд чи  можна   погодитись, що цивільнапроцесуальна правоздатність юридичної особи являється специфічною — інакшеприйшлось би визнати право оспорювати  об’єму процесуальної правоздатностіюридичної особи  як сторону процесу.
            Припинення  провадження по справі може бути обумовленовідсутністю у особи,  яка пред’явила   позов  процесуальної зацівленості.Заінтересованим  являється особа, яка звертається за захистом свого права чиохоронюваного законом інтересу,  або вимагаючого  захисту  прав  іншої особина  основі повноважень,  яке надає повноваження довіреністю чи законом. 
             Звертаючись до процесуально-правової   сторони  позовузахисту -то   ним не охоплюють   всі   випадки  пред’являється судом захисту так як тотожні заявлених  вимоги. Спір в частині майнових стягнень може бутивирішений в порядку  кримінального судового провадження і третейсим судом,  алепо діючому законодавстві вирок суду, що вступив в законну силу в частиніцивільного позову і рішення третейського суду по тотожному позову, неявляється  перешкодою до порушення цивільної справи в суді і  внаслідок нетягунть припинення помилкового виникнення  провадження  по  справі.
             Підставами, які зумовлюють виникнення у відповідача правана захист та  залишення позову без розгляду, свідчать про помилкове виникненнясправи ,  чи неможливості продовження правомірно виникнувшого процесу.
             Аналіз підстав процесуально-правової захисту  залишенняпозову без розгляду показує, що не осягненні всі випадки залишення судомпозову без розгляду у вигляді тотожності заявлених   вимог заявлених вимог  в справах по спору між тими ж сторонами,  по тому ж предметі і за тих же підстав:може бути порушено, але  ще не розглянуто третейськими судами. Можливо також,  після розв’язання особами, які беруть участь по справі їх прав і обов’язківсторонам виражають згоду на передачу спору в третейський суд, і укласти договіртретейського запису.  Передбачається, що обставина, яка   перешкоджає розглядусправи і  відповідно, яка виступає  в якості  підстави процесуально-правовогозахисту залишення позову без  розгляду являється порушення справи  пророзірвання шлюбу  при відсутності  згоди  жінки на  на розлучення під час вагітності і на протязі одного року  посля народження дитини, виходя з цьогоположення  потрібно доповнити ст  136 ЦПК  і доповнити  цим положенням
    Право  відповідача в захист свого права чи охоронюваного закономінтереса запезпечує відповідачу здіснити функції захисту захисту проти позову,яка протистоїть  функції підтримки позову, що здійснюється позивачем. Правовідповідача на захисні дії  проти позову в цивільному судовому провадженнінеобхідно вирівняти з правом  услякої зацікавленої особи з встановленням порядкув суді за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охороняючого судомінтересу. Проводячи опитування  серед  відповідачів – лише 53%  респондерамбуло роз’яснено їх процесуальні права і обов’язки. Не в повній мірівикористовують суди можливість письмового  роз’яснення відповідача, хоча воноявляється одним з доказів по справі. Необхідно передбачити  наданнявідповідачем письмової відповіді по особливо важким справам.
            Ефективність захисної діяльності в цивільному судовомупровадженні залежить від забезпеченні  відповідачу рівності в процесі, якщосправа буда порушена за позовом прокурора.
             Порушення цивільних справ по заявіпрокурора і  інших осіб, тобто осіб, як правило, що мають спеціальні знання,досвідом ведення судових справ і авторитетом державних органів- утруднює длявідповідача захист проти позову. По таким справам бажана участь  представникаіз числа  колегії  адвоката. Задача адвоката, як представника відповідача, будезалючатись в тому, щоб використати всі передбачені законом засоби захистувідповідача.
            Захисні дії відповідача  в суді першої інстанції – це йогодіяльність з використанням наданих можливостей законом процесуальних засобів,направлені на повне чи часткове відведення судом заявлених  вимог  чи назакінчення  процесу без винесення  рішення. Захисні дії відповідача протипозову  базуються на багаточисельних повноваженнях. До числа  яких відносяться:право заявляти матеріально-правові чи процесуальні заперечення, пред’являтизустрічний позов направлений на руйнування основи первісного позову,  наводитидокази і вчиняти   інші процесуальні дії, щоб преконати суд в необгрунтованостіпозову.
            Процесуальними засобами захисту відповідача в цивільномупроцесі являється: матеріально-правові заперечення, зустрічний позов,заявлення  клопотання відповідачем.
            Матеріально-правові заперечення являє собою заявавідповідача про повне чи часткове невизнання позову і необхідності відхиленняпозову судом. Підставою матеріально-правових заперечень являє собою все те, начому будується твердження відповідача  про  необгрутованість позову (юридичну,доказові факти, норми права.)
            По характеру захисної діяльності відповідача в цивільномупроцесі заперечення діляться на “активні”і “пасивні” (заперечення). Виділеннязаперечення як різновидності матеріально-правових заперечень обумовленепотребою розрізняти в теорії і на практиці дії відповідача проти позову,підстав висунутих фактів (юридичних чи доказових), які він зобов’язуєтьсядоказувати, та  захист, не пов’язаний  з таким обов’язком..
            В залежності від характеру доказової діяльностівідповідача, оспорюючого позов, в склад “активних” матеріально-правовихзапречень, заперечуючий  позов доказами:
1.   Юридична необгрунтованістьпозову;
2.   Фактичнанеобгрунтованість, яка в свою чергу включає :
·    посилку  відповідача направопоглинаючі факти і їх доказування;
·    заперечення фактів, якібули вказані позивачем, доказуванням нових обставин, чи заперечень доказівпозивача.
            По  поставленій цілі “активні” заперечення діляться на заперечуючі позов і  направлені за  залік вимог сторін. Заперечення, направленіна залік,  відповідач  пред’являє зустрічний позов, не перевищує   по розмірупервісного позову і намагається обгрунтувати його фактами і посилками на закон. Ціллю такого заперечення являється в кінцевому рахунку, залік  щопроводиться в результаті задоволення позову і зустрічних вимог відповідача, пред’явлених заперечень. Залік можливий тільки при задоволені одночасно іпозову і  зустрічної вимоги. Якщо ж заперечення направлене на залік, будевизнаним обгрунтованим, а позов – відхилений, суд не може задовольнити вимогивідповідача так як  не був  пред’явлений  позов. В цьому і полягає недолікзапереченя, направленого до заліку.  Підстави матеріально-правових запереченьзнаходяться  в прямій залежності від того, що оспорює відповідач. Юридичнеобгрунтування позову  може оспорюватись  відповідачем на тій підставі, щопозивачем не врахований нормативний акт, регулюючий спірні правовідносинисторін, або  що позивачем помилково була тлумачена правова норма, або щовідсутній закон, що регулює спірні відносини сторін, чи що закінчився строкдії  нормативного акту. Оспорюючи фактичну обгрунтованість позову що полягати у запереченні відповідачем фактів виникнення, зміни чи припиненняправовідносин, чи  в доказуючих фактах виконання обов’язків або запереченнявиникнення цивільно-правових обов’язків. Матеріально-правові  запереченняможуть бути використані відповідачем і для відхилення судом вимог внаслідокзвернення з позовом неналежного позивача(ст.105 ЦПК)
            Проаналізувавши  викладені в літературі погляди на поняттязустрічного позову, можна прийти до висновку, що під зустрічним позовомнеобхідно розуміти звернення до юрисдикційного органу  -є  вимога відповідачапро захист його суб’єктивного матеріального права  або охороняючого закономінтересу, що підлягає спільному  розгляду з первісним позовом.
             Виходячи із позицій відповідача в цивільному процесірозрізняються:
·    зустрічні позови, щонаправлені на заперечення первісного позову;
·    зустрічні позови, непереслідуючі такої цілі
          На основі аналізузустрічних позовів, можна зробити висновок, що засобом захисту відповідачапроти позову являється зустрічний  позов відповідача, задоволення якогоповністю чи в  частині задовільняє первісний позов. На прикладах із судовоїпрактики, можна переконатись що  руйнівницька дія  зустрічного позовувиражається в тому, що заперечується фактична обгрунтованість первісногопозову; заперечуються факти виникнення, зміни  чи припинення правовідносин, чидоказова приналежність  відповідачу спірного права.
            Предметом зустрічного позову,пред’явленого у відповідності з ст.141 ЦПК, являється відхилення первісногопозову рішенням суду і один із  інших способів витребуваного позивачем захисту(наприклад, відхилення позову про виселення з визнанням права відповідача наспірну жилу площу). Підставами зустрічного позову можуть слугувати юридичніфакти, що підривають підстави первісного позову і норми права.
            Зустрічними позовами не передбачені цілі захисту протипервісного позову і  слугують:
·    зустрічні вимоги  відповідачанаправлені на залік вимог;
·    зустрічна вимога, заявленадля більш швидкого і правильного розгляду спорів
             Зустрічний позов направлений на залік, не підриває основупервісного позову, хоча відповідач може, обгрунтовуючи свою позовну  вимогу,оспорити первісний позов на основі його фактичної та правовоїнеобгрунтованості. Зустрічний позов, заявлений для більш швидкого таправильного розгляду справи відповідач здійснює самостійні вимоги, хоча іпов’язані з вимогами позивача, від нього не залежні. Пред’являючи зустрічніпозови, не переслідуючи мети заперечення первісного позову, відповідач можеодночасно захищатись проти позову матеріально-правовими запереченнями.
            Зустрічні позови пред’являються в письмовій формі. Спільнийрозгляд первісного та зустрічного позовів обумовлено  ухвалою судді прооб’єднання в одне. Хотів би внести пропозицію, щоб розширити ст.141 ЦПК з тим,шоб у всіх частинах судового рішення був матеріал, що відноситься до первісногопозову.
             В залежності від поставлених цілей можна розрізняти:
·    заперчення направлені наприпинення провадженя по справі;
·    заперечення, якимизаперечується те, що стверджує інша сторона, третя особа чи інші учасники, щоберуть участь у справі.
            Процесуальним засобом, що може слугувати меті створенняумов для  захисної діяльності проти позову являється відвід судді, прокурора,інших учасників процесу. Заявляючи відвід  відповідач прагне замінити іншою незацівленої  особою у  вирішенні  справи.
             Мета створення умов для ведення справ може слугуватиклопотанням відповідача (призупиненні провадження по справі, або  відкласти судовий розгляд). В свою чергу оспорюється процесуальний відвід чи клопотання,заявлене іншою особою, що бере участь у справі, відповідач  вправізаперечувати.
            Безперечно, що моя дипломна робота не претендує навичерпне висвітлення такого об’ємного та цікавого питання, щодо зайняття стратегічної лінії, яку займає відповідач у цивільному процесі, проте авторцієї  роботи має  надію, що дана праця внесла хоч деяку ясність і чіткість,щодо зайняття даної позиції відповідачем. Хотів би звернути увагу, що дана темабуде актуальною завжди, так як  практика довела, що ідеально суспільства неіснує, а значить будуть виникати суперечності, а при виникненні суперечностізавжди є  дві сторони в тому числі  і особа, яка буде відповідати за своїпоступки………… Література
/>

1.     Аносова С.Д. “Замена ненадлежащей стороны всоветском гражданском процесе”Москва 1960г.
2.    Алексеев С.С. “Общая теория права” москва 1982г.
3.    Авдеенко Н.И. “Иск и его виды в советскомгражданско-процесуальном праве” Ленинград 1951г
4.   Авдеенко Н.М. “Иск и его виды в советскомгражданском процесуальном праве” Автореферат.  Львов’51
5.    Бутнев В.С. «Спор о праве-организационного-охранительные правоотношение и проблема защиты субъективеныхправ в советском  процесуальном   гражданском праве»   Ярославль 1981г.
6.   Братусь С.Н. “Субъекты  гражданского права” Москва 1950г
7.   Васильева Г.Д. “Защита ответчика против иска вгражданском судопроизводстве ”Томс .1980г
8.   Васильченко  “Процесуальное положения ответчика вгражданском судопроизводстве” Харьков 1979г
9.    Викут М.А. “Стороны- основные лица исковогопроизводства” Саратов 1968г.
10.   Викут М.А. “Субъективные гражданские процесуальные права (понятие  ивиды)” Саратов 1984г.
11.   Васильева Г.Д. “Защита ответчика против иска в гражданскомсудопроизводстве” Красноярск 1982г.
12.   Васильченко М.М. “Заперечення проти позову”. Харків 1973р.
13.   Гукасян.Р.А. “Проблемы  интереса  в советском гражданском процесуальном праве” Саратов1970г
14.   Гурвич М.А.  «Учение об иске» Москва 1981г.
15.   Гурвич  М.А. “Право на иск”       Москва. 1978г.
16.   Гурвич  М.А. “Лекции по гражданскому процесу”  Москва 1950г
17.   Гурвич М.А. «Принципы советского гражданского процесуального права»  СЮ № 12 1974 г
18.   Гражданский процес. Учебник для вузов под ред. Комиссарова і проф.Ю.К.Осипова. Москва 1996р
19.   Елисейкин П.Ф. “Предмет судебной деятельности в советском гражданскомпроцесе (его понятие, место, значение).”  Автореферат.
20.   ЕлисейкинП.Ф. «Процесуальное понимание спора о праве и его критика и проблемы защитысубъективных прав  и советская критика Ярославль 1974г
21.    Елисейкин П.Ф. “Защита субъективных прав и интересов, компетенция судав советском гражданском процесе”. Владивосток.1969г
22.    ДобровольськийА.А., Иванова С.А. «Основные проблемы исковой формы защиты права» М.1979г
23.   ЛогиновП.Ф.   «Понятие иска и исковой формы защиты права».СП. №2 1983г
24.   КожухарьА.Н. «Право на судебную защиту в исковом производстве». Кишинев 1989г.
25.   ОсокинаГ.Л.   «Право на защиту  в исковом производстве» Томк. 1990г.
26.   Осокина Г.Л. “Проблемы иска и права на иск” Томск.1989р
27.   ЗайцевИ.М. «Сущность хозяйственных споров». Саратов 1974 г
28.   Клейн Н.И. “Встречній иск в суде и арбитраже” Москва.1964г
29.   Клейман А.Ф. “Новейшие течения в науке гражданского процесуальногоправа” Москва 1967г
30.   Советское гражданское процесуальное право. под ред. проф. Гурвича М.А.Москва. 1964г
31.   Резниченко И.М. “Психологические аспекты искового производства”Владивосток.1989г
32.   Мельников А.А. “Правовое положение личности в советском гражданскомпроцесе” Москва 1969г
33.   Мицкевич А.В. “Субъекты советского  права”  Москва 1962г
34.   Пащук А.Й. “Позов в радянському процесуальному праві” Львів.1997р.
35.   Пушкар Е.Г. “Конституционное право на судебную защиту” Львов 1982г
36.   Постанови Пленуму Верховного Суду  України №2 від 26 01 90р “Пропрактику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавствапро охорону природи”
37.   Фурса С.Я. “Окреме провадження, як складова частина цивільногопроцесу”.  Практикум. Київ 1998 р.
38.   ШакарянМ.С. «Учение о сторонах в советском  процесуальном  процесе». Москва.  1983г
39.   Шакарян М.С. “Субъекты  советского гражданского  процесуального  права” Москва 1970г
40.   Штефан М.Й.   “Захист прав соціалістичних організацій в суді”
41.   Штефан М.Й.   ”Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства”
42.   Штефан М.Й.    “Гражданская  процесуальная ответственность повышение роли  гражданской правовой ответсвенности в охране  прав и интересов граждан иорганизаций” Киев 1988г.
43.   Штефан М.Й. “Теория и практика на судебную защиту и ее реализации вгражданском процесе” Сар.’91г
44.   Штефан М.Й. Цивільний процес, підручник. Київ. 1997 р
45.   Щеглов В.Н. “Иск  о судебной защите гражданского права” Томск 1987г
46.   Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар.Київ.1990р.
47.   Чечина  Н.А.“Предмет гражданского судопроизводства” Ярославль 1985г.
48.   Якубов С. “Права и обязаности сторон в советском гражданском процесе” Ленинград 1961г
/>