–PAGE_BREAK–1.2 Ознаки правових відносин
Найбільш характерні ознаки правових відносин містяться в наступному:
1). Правовідносини — це відносини суспільні, тобто відносини між людьми та їх організаціями. Правовідносини складаються між людьми чи колективами як суб’єктами права з приводу соціальних благ чи забезпечення якихось інтересів.
В епоху Середньовіччя існували правовідносини з тваринами чи предметами. Так, у Росії в період смути XVI століття батогами побили дзвін, який дзвонив, коли було вбито царевича Дмитра (мається на увазі так званий Лжедмитрій I), а потім цього дзвона було заслано до Сибіру. Сьогодні ж таких відносин існувати не може. Так, якщо людина знущається з тварин, то в правовідносини вона вступатиме не з тваринами, а із спеціальними державними органами, які займаються захистом тварин.
2). Правовідносини існують у нерозривному зв’язку з юридичними нормами, що виступають нормативною базою їх виникнення, зміни і припинення. Правовідносини — це відносини між людьми, що регулюються нормами права: відносини стосовно купівлі-продажу певного товару регулюються правилами, які закріплені цивільним правом. Узагалі правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, тобто норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб’єктів і конкретних ситуацій. У нормах права уже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Іноді може бути реалізація правових норм, проте правовідносин може не бути. (Сухонос В. стор.480)
3). Учасники правовідносин пов’язані взаємними юридичними правами й обов’язками, що виникають у суб’єктів права при настанні певних юридичних фактів. Так, юридичним фактом правовідносин купівлі-продажу є відповідний договір, учасники якого (суб’єкти права) пов’язані між собою певними юридичними (тобто закріпленими в юридичних актах) правами та обов’язками. Одна сторона (продавець) зобов’язана передати майно у власність покупцеві, а інша сторона (покупець) зобов’язана прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. Це врегульовано ст.665 Цивільного кодексу України.
4). Для правовідносин характерна визначеність, індивідуалізованість. У структуру правовідносин включається об’єкт, суб’єкт та зміст. Не можливі правовідносини між суб’єктами взагалі, якщо ці суб’єкти не визначені, тобто суб’єкти повинні бути конкретизовані. Крім того, обов’язково слід зазначити об’єкт правовідносин: конкретні речі (наприклад, акції). Таким чином, індивідуалізованість означає, що в правовідносинах чітко зазначені їх суб’єкти.
Визначеність — це чітка вказівка на конкретний об’єкт правовідносин. (В. Сухонос, стор.480)
5). Правовідносини мають вольовий характер. Виявляється він в двох аспектах:
у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини виникають на основі норм права;
у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин — вони пов’язані предметом інтересу та досягнення його результату.
Однак, реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення одного з учасників (проведення обшуку). (О. Скакун, стор.346)
6). Правовідносини охороняються державою. У випадку невиконання умов правовідносин органи держави силою примушують суб’єктів до їх виконання, хоча здебільшого суб’єктивні права та юридичні обов’язки здійснюються без втручання держави. Державний примус є потрібним лише у випадку, коли зацікавлена сторона звертається до компетентного органу, який видає акт застосування права з чітким визначенням прав і обов’язків сторін. Така можливість державного примусу створює режим соціальної безпеки і законності.
Цінність і значення правових відносин, як форми права заключається в їх реальності. Саме з правовими відносинами пов’язана дійсність права. Відповідної реальності поведінки людей — суб’єктів права — в процесі реалізації ними своїх юридичних прав і обов’язків змісту законів являється окремим завданням правового врегулювання.
Тільки реальні правові відносини можуть розглядатися в якості критерія істини при оцінці відповідальності юридичних законів об’єктивним закономірностям життя суспільства і відповідальності сформульованих законодавцем правових норм і втілених в дійсність.
Отже, правові відносини можна визначити як врегульовані правом і які знаходяться під захистом держави суспільні відносини, учасники яких виступають в якості носіїв взаємодоповнюючих один одного юридичних обов’язків.
1.3 Юридичний зміст правовідносин
Юридичний зміст правовідносин — це можливість певних дій правомочної особи, а також необхідність певних дій або необхідність утриматися від певних дій зобов’язаної особи.
Разом із юридичним змістом правовідносин виділяють фактичний зміст — самі дії, у яких реалізуються права і обов’язки.
Юридичний зміст правовідносин — суб’єктивні права і юридичні обов’язки.
Суб’єктивне право — це передбачена для правомочної особи з метою задоволення її інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших осіб.
Характерною рисою суб’єктивного права є міра подовження, забезпечена не тільки законом, але й обов’язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб’єктивне право, а простий дозвіл, що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: „що не заборонено, те дозволено.”
Таких дозволів у повсякденному житті — незлічена безліч. Нікому, наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, купатися в морі, займатися спортом, але це все не суб’єктивні права, і вони не складають змісту правовідносин.
Кожна з дробових складових частин суб’єктивного права іменується правомочністю. Урізних правах їх кількість різна. Приміром, у праві власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У соціальних і політичних правах — до п’яти — семи. Наприклад, право на волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися літературною і художньою творчістю і т.д.
Суб’єктивне право характеризується такими ознаками:
1) являє собою можливу поведінку, що передбачає як активні дії, так і бездіяльність.
2) оскільки суб’єктивне право виражає міру можливої поведінки, то воно обмежується рамками норми права;
3) здійснюється в інтересах правомочної особи;
4) забезпечується обов’язком іншої сторони.
Суб’єктивне право є складним утворенням, що має певну структуру.
Юридичним обов’язком є запропонована зобов’язаній особі і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якій вона повинна слідувати в інтересах правомочної особи.
Юридичному обов’язку також притаманні такі ознаки:
– необхідна поведінка, здійснення якої прямо наказується нормою права;
– міра необхідної поведінки, що здійснюється строго у рамках юридичної норми;
– ця поведінка здійснюється в інтересах правомочної особи;
– її виконання забезпечується державним примусом, а у випадку невиконання чи неналежного виконання настає юридична відповідальність.
Структура юридичного обов’язкувідповідає структурі суб’єктивного права (будучи як би його зворотною стороною)
Її елементами є:
– необхідність здійснити певні активні дії або утриматись від них;
– необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на законні вимоги правомочної особи, що були звернені до неї;
– необхідність потерпати від заходів державного примусу за неналежне виконання вимог правомочної особи;
– необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право.
Юридичний обов’язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому. Держава є гарантом їхнього здійснення.
Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і належні, тобто передбачені законом. Вони виражають стани зв’язності.
Більшість правовідносин по своїй юридичній природі є такими, що кожний з їх учасників одночасно має право і несе обов’язок (наприклад, у договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов’язані, їхні права й обов’язки забезпечуються і реалізуються друг через друга.
При цьому можна додати, що в спеціальній літературі структура юридичного обов’язку довгий час не розкривалася — увага концентрувалася головним чином на структурі суб’єктивного права. Однак, суб’єктивне право і юридичний обов’язок — це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.
продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ 2. Складові елементи правових відносин 2.1 Суб’єкти правових відносин, юридичні властивості суб’єктів, види суб’єктів
Складовою правовідносин є стійкий правовий зв’язок між двома сторонами (учасниками), який досягається за допомогою основних суб’єктивних прав та обов’язків. Ці особи є носіями зазначених прав і обов’язків, тобто є їх суб’єктами.
Основною характеристикою суб’єктів права є їх правосуб’єктність — передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.
Правосуб’єктність — одна з обов’язкових передумов правовідносин (О.Ф. Скакун. стор.355).
Правосуб’єктність складається з двох елементів — правоздатності та дієздатності.
Правоздатність — це здатність мати права й обов’язки (виникає в момент народження і припиняється в момент смерті).
Дієздатність — здатність своїми діями здійснювати права й обов’язки. Виділяється два види дієздатності — угодоздатність і деліктоздатність.
Угодоздатність — це здатність укладати цивільно-правові угоди.
Деліктоздатність — здатність відповідати за свої вчинки.
Залежно від віку розрізняють такі види дієздатності: часткова, відносна, повна.
Часткова дієздатність— суб’єкти права можуть укладати лише дрібні побутові угоди (до 15 років).
Відносна дієздатність— суб’єкти права можуть мати свої кошти, але розпоряджатися ними за згодою батьків або піклувальників (неповнолітні від 15 до 18 років).
Повна дієздатність— суб’єкти права самостійно здійснюють усі угоди (з 18 років).
У певних випадках дієздатність може бути обмежена в судовому порядку повністю (для психічно хворих осіб) або частково (для осіб, що страждають від алкогольної чи наркотичної залежності).
Обмежена дієздатністьвиражається в такому:
– обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення охорони і безпеки країни;
– обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.
Абсолютна дієздатністьвстановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.
Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених
осіб — батьків, опікунів або піклувальників.
Отже, правосуб’єктність — категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної особи може виступати її законний представник (О.Ф. Скакун, стор.358)
Розрізняються такі категорії суб’єктів правовідносин — індивіди, організації та соціальні спільноти.
До індивідів належать громадяни держави, іноземні громадяни, особи без громадянства та особи з подвійним громадянством.
Громадяни держави. Наприклад, громадяни України доводять факт свого громадянства за допомогою паспорта громадянина України.
Іноземні громадяни.Наприклад, громадяни Іспанії доводять факт свого громадянства за допомогою паспорта. Крім того, вони повинні знаходяться за межами своєї країни, наприклад в Україні.
Особи без громадянства (апатриди).
Існує дві категорії осіб без громадянства. Перша категорія — особи, щоне здатні довести факт свого громадянства (наприклад, загубили паспорт, знаходячись за кордоном). Після доведення факту свого громадянства (паспорт знайшли) особа визнається іноземним громадянином або громадянином держави. Інша категорія апатридів — це особи, що здобули право на проживання в іншій країні, однак не мають права громадянства (не може голосувати тощо).
продолжение
–PAGE_BREAK–2.2 Особи з подвійним громадянством (біпатриди)
Можна сказати, що існує також дві категорії біпатридів. Найпоширенішою є категорія біпатридів у симетричних федераціях — громадянин федерації і одночасно громадянин суб’єкта федерації.
Однак буває так, що між окремими державами укладається угода про подвійне громадянство. Дуже часто це стосується осіб, що народилися від іноземних громадян в країнах, де визнається право по крові. Якщо між державами є угода про подвійне громадянство, то така дитина при досягненні певного віку має право, крім громадянства своєї країни, ще й на громадянство країни свого народження.
До речі, і свій час деякі діячі пропонували ввести інститут подвійного громадянства межах СНД: наприклад, особа, що мала родичів у двох республіках СНД, могла одночасно громадянином України або Казахстану та Білорусії. Ця пропозиція не знайшла підтримки. (В. Сухонос, стор.485).
Організаціїможуть бути державними і недержавними. До державних організацій, крім державних органів, установ і підприємств, належить і держава в цілому.
До недержавних організацій належать громадські, господарські, релігійні організації тощо.
Суб’єктами адміністративного права можуть бути державні органи і установи, громадські і релігійні організації.
Суб’єктами цивільного права — державні підприємства і господарські організації.
Держава в цілому може бути суб’єктом міжнародного права.
До соціальних спільнот належить народ, нація, населення регіону.
Так, народ може бути суб’єктом конституційного права. Це можна прослідити на прикладі частин II і III статті 5 Конституції України, де зазначається: „Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати та змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.” (Конституція України, К. 1997, стор.4).
Іноді індивід називається фізичною особою. У цьому випадку, категорія фізичної особи виявляється потрійно: як людина, як громадянин, як особистість.
Людина — продукт природи, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури.
Громадянин — людина, що належить до населення конкретної держави і наділена нею юридичним статусом.
Особистість — індивід як продукт суспільства, що має стійку систему соціально значущих рис.
Протилежністю фізичної особи є особа юридична. (В. Сухонос, стор.487)
Стаття 80 Цивільного кодексу України визначає юридичну особу як організацію, що …створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.”
(Цивільний кодекс України, стор.27).
В юридичній науці тривалий час панувала думка про те, що правосуб’єктність юридичної особи відрізняється від правосуб’єктності фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і дієздатність обмежується.
Однак сформоване раніше уявлення про повний збіг правоздатності і дієздатності юридичної особи не виправдовує себе в умовах трансформації суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність юридичної особи може змінюватися без зміни її правоздатності. Так, підприємство боржник не має можливості реалізувати свої права на власний розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він дає можливість підприємству-боржнику брати участь у цивільному обороті через здійснення всіх не заборонених законом операцій.
Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб’єкта правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збігаються цілком, як не збігаються правоздатність і дієздатність фізичної особи. Правда, у колективних суб’єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність правоздатності і дієздатності є винятковою.
За характером діяльностіюридичні особиможуть бути:
некомерційні (публічні);
комерційні (приватні).
Некомерційні особи— державні організації і установи (парламент, уряд, суд, міліція, державні підприємства, органи місцевої влади та ін.) — спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших невиробничих потреб: організаційно-управлінських, соціально-управлінських, соціально-культурних, соціально-побутових та ін. Вони мають публічні цілі і не переслідують мету одержання прибутку як статутного завдання. Зазвичай діяльність таких організацій фінансується за рахунок державного бюджету (державні установи), або бюджету громадських організацій, або за рахунок добровільних внесків і пожертвувань.
Некомерційні організації можуть займатися і підприємницькою діяльністю, але лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, заради яких вони створені і відповідають ним. Наприклад, вуз може приймати за плату на навчання студентів для того, щоб одержаний прибуток використовувати на підвищення якості освіти (придбання приладів, літератури, оплата праці викладачів, ремонт і переобладнання приміщень тощо). Тут важливо додержуватися певної міри, щоб не перейти ту межу, за якою головними стають вже інші пріоритети — цілі комерційного характеру.
Некомерційні організації мають більшу стабільність і більшу незалежність від тих індивідів, що входять до складу юридичної особи. Існування юридичної особи, яка має некомерційний (публічно-правовий) характер, не залежить від волі її членів — підпорядкованих і підзвітних осіб. Наприклад, уряд не може припинити своє існування як орган виконавчої влади, навіть якщо всі члени кабінету міністрів підуть у відставку. Замість кабінету міністрів, який пішов у відставку, буде сформований новий кабінет.
Тобто, некомерційні, публічні організації продовжують функціонувати як юридичні особи і суб’єкти правовідносин.
Комерційні особи— комерційний банк, приватна фірма, акціонерне товариство та ін. — спрямовують свою діяльність на одержання прибутку і фінансуються насамперед за свій рахунок. Вони переслідують приватні цілі та інтереси своїх членів: вкладників, пайовиків, акціонерів і можуть припинити своє існування з волі цих осіб (наприклад, оголосити себе банкрутом).
Члени комерційних (приватноправових) юридичних осіб є повними їх представниками, їх воля — воля юридичної особи. Юридичною особою може бути індивідуальний, а не тільки колективний, суб’єкт права.
Правосуб’єктність комерційних організацій та їх об’єднань (асоціацій, корпорацій, концернів та ін.) передбачена законодавством у вигляді організаційно-правових форм підприємницької діяльності і визначається статутними документами, зареєстрованими в установленому законом порядку.
У кожної юридичної особи є два блоки компетенції.
Перший блок складає її правосуб’єктність як юридичної особи — некомерційні або комерційні, другий блок — спеціальна компетенція (лат. сompetentia— здатність, відання, належність за правом), яка полягає у праві в певних межах провадити професійну діяльність.
Наприклад, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку визначається у два способи:
· через перелічення в законі банківських операцій, які банки можуть здійснювати, і встановлення заборон для діяльності банків;
· через видання ліцензії на банківську діяльність конкретному банку.
Спеціальна компетенція комерційної організації виражається у праві провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку.
Компетенція державного органу (уряду, міністерства, парламенту, органів суду, міліції, прокуратури та ін.) — це закріплена законом (або іншим нормативним актом) сукупність його владних повноважень (прав і обов’язків), юридичної відповідальності і предмета відання.
Компетенцію державного органу можна зобразити за такою схемою:
Юридичні повноваження (правообов’
язки)
державного органу або його посадової особи — вид і захід владного впливу на учасника правових відносин з метою реалізації припису правової норми, досягнення певного соціально-корисного результату. Цей вплив спрямований на задоволення домагань уповноваженого суб’єкта або на винну особу.
Юридичні повноваження не можуть бути представлені як одне лише право або один лише обов’язок. З одного боку, при здійсненні повноважень державними органом і посадовими особами центр ваги у співвідношенні прав і обов’язків припадає на обов’язки, оскільки за їх невиконання настає притягнення до юридичної відповідальності. З іншого боку, державний орган і посадові особи мають право вимагати відповідної поведінки від інших органів і осіб, а також їх невтручання в сферу своєї компетенції, встановлену державою. Тому юридичні повноваження постають як певні правообов’язки (поєднання прав і обов’язків) — покладені обов’язки виконуються через користування наділеними правами. При формулюванні повноважень законодавець в одних випадках може перенести центр ваги лише на права, в інших лише на обов’язки.
В своїх взаємовідносинах і відносинах з громадянами юридичні особи діють, як єдиний суб’єкт, внутрішня структура якого не має значення для виступаючим з ним в правовідносини.
Юридичні особи і громадяни беруть участь у відносинах, які регулюються різними галузями права. Однак умови при яких організації можуть бути визначені юридичними особами, порядок їх виникнення зупинка і суспільні принципи вступу у майнові відносини визнає громадським законодавством.
Різні суб’єкти вступають у правові відносини насамперед з метою задоволення певних своїх інтересів і потреб. Для досягнення поставлених цілей суб’єкти в рамках правових відносин шляхом реалізації своїх прав ї обов’язків здійснює певні дії, чим досягається результат — об’єкти правових відносин, за ради якого відбулися правові відносини.
продолжение
–PAGE_BREAK–2.2 Об’єкти правовідносин, види об’єктів
Визначення об’єкта правовідносин — досить складне завдання. Характеризуючи об’єкт, необхідно виходити з того, що правовідносини є особливими ідеологічними відносинами, шляхом яких норма права впливає на фактичні суспільні відносини. З цього випливає, що і норма права, і правовідносини мають своїм об’єктом фактичні суспільні відносини.
Залежно від суб’єктивних прав і юридичних обов’язків сторони будують свою поведінку. Ця поведінка має певну спрямованість, вона націлена на задоволення різноманітних законних інтересів особи, суспільства і держави.
У юридичній літературі існують різні погляди на розуміння об’єкта правовідносин.
Так, моністична точка зору припускає наявність лише одного об’єкта правовідносин — поведінку людини. Плюралістична ж позиція говорить про численність об’єктів правовідносин. Під терміном „об’єкт” у філософії розуміється те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. У юридичних науках цей термін застосовується досить часто, але має свій зміст. Зокрема, об’єкт правовідносин — це те, із приводу чого виникає, існує саме правове відношення.
Люди вступають у правовідносини з метою задоволення своїх різноманітних інтересів та потреб з приводу матеріальних і духовних благ.
Вони виступають об’єктами правовідносин, досягнення яких здійснюється за допомогою суб’єктивних прав і обов’язків.
Об’єкт правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки. (В. Гончаренко, стор.55)
Можна сказати, що об’єкт правовідносин — це те реальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб’єктивні права й юридичні обов’язки.
Саме з плюралістичної точки зору розрізняються таки види об’єктів правовідносин, як предмети матеріально світу, послуги виробничого і невиробничого характеру, продукти духовної і інтелектуальної творчості та особисті немайнові блага. (В. Сухонос, стор.489).
Розрізняють такі види об’єктів правовідносин:
1) предмети матеріального світу: речі, цінності, майно, тощо. Речі — предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності. До них належать засоби виробництва, предмети споживання. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат). Купівля — продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування — це лише деякі правовідносини, де об’єктом є предмети матеріального світу;
2) послуги виробничого і невиробничого характеру — виконання роботи, обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення, підряд та капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті та інше;
3) продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом (наприклад, Закон України „Про авторське і суміжні права). З їх приводу виникають правовідносини у суб’єктів права — громадян, які відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують книги, комп’ютерні програми тощо. Тут у суб’єкта інтерес до об’єкта духовний, інтелектуальний;
4) особисті немайнові блага — життя, здоров’я, честь, гідність, право на освіту на інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об’єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, що придбав путівку в санаторій і адміністрацією санаторію виникають правовідносини, їх об’єкт — здоров’я громадянина; у будинку відпочинку об’єктом правовідносин є відпочинок власника путівки, тощо.
Об’єкт правовідносин — це те, заради чого вони виникають. Якщо об’єкт права — суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і вимагають такого регулювання, то об’єкт правовідносин — вужче, конкретніше — частинка суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взаємодіють суб’єкти, те, на що спрямовані суб’єктивні юридичні права і обов’язки осіб. Людина не може бути об’єктом правовідносин. (О.Ф. Скакун, 366)
Розділ 3. Юридичні факти3.1 Поняття юридичних фактів
В словнику під фактом взагалі розуміється дійсна, цілком реальна подія, явище, те, що дійсно відбулося.
У реальному житті, що оточує людину, існує ціла безліч фактів. Одні факти стають людині відомими в процесі пізнання, інші відомі людині вже давно. В процесі пізнання можливі випадки, коли наші відчуття, представлення, сприйняття не можуть дати повну характеристику визначеному фактові, бо він може бути сприйнятий перекручено. З цього випливає необхідність критичного підходу до знову установлюваних фактів.
Вивчаючи суспільні відносини і явища, особливу увагу варто звертати на неприпустимість пізнання окремих фактів, а не їхньої системи, сукупності. І перебування змісту факту в суспільних відносинах значно складніше, ніж інтерпретація фактів і явищ у природі. В. Ленін підкреслює: „ В області явищ суспільних немає притому більш розповсюдженого і більш неспроможного, як вихоплювання окремих фактів, гра в приклади.”
Правовідносини являють собою стійкі правові зв’язки, які, не є статистичними. Вони виникають, змінюються і припиняються за наявності певних обставин. Так, народження дитини породжує в батьків правовідносини стосовно її виховання й утримання. Передумовами виникнення правовідносин є юридичні факти.
Юридичний факт— конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Юридичному факту притаманні такі ознаки:
1. За змістом юридичні факти являють собою реальні явища дійсності, їм притаманна конкретність та індивідуальність.
2. Юридичними фактами виступають лише ті обставини, що так чи що так чи інакше стосуютьсяправ і інтересів суспільства, держави, індивідів, тощо, а потребують правової регламентації.
3. Юридичні факти прямо передбачаються нормами права.
4. Юридичні факти об’єктивовані, виражені зовні.
5. Юридичні факти викликають передбачені законом правові наслідки.
продолжение
–PAGE_BREAK–