Світовий порядокяк система
Зміст
Вступ
1. Світовий порядок
2. Полярність у сферіміжнародних відносин
3. Поняття гегемонії тагегемоніальність держав
Висновок
Список використаноїлітератури
Вступ
Унинішню епоху людство так і не позбавилося від фактичного нерівноправ’я,небезпеки воєнних конфліктів, демографічних, екологічних та інших світовихпроблем. В умовах глобалізації зростає ступінь взаємозалежності держав уполітичному, економічному, соціальному, культурному та інших аспектах. Розв’язаннянайважчих проблем потребує об’єднання зусиль усіх країн світу, усього людства.Сучасний світовий устрій динамічно трансформується за складною траєкторією:роль держав, міжурядових та неурядових організацій, транснаціональнихкорпорацій та інших акторів на міжнародній арені, зазнає суттєвих змін.
Актуальнимє оцінка сучасного світового порядку з моральної позиції і виявлення перспективйого майбутнього розвитку.
Проблематиціформування і розвитку сучасного світового порядку, зокрема такої його важливої складової,як міжнародний порядок, а також його засадничих принципів і норм, присвяченозначну кількість наукових джерел. Учені аналізують також моральні засадининішнього світового порядку. Проте виявлення того, наскільки сучасний світовийпорядок насправді є відображенням тих високих моральних принципів, на яких вінмає бути побудований, ще недостатньо вивчене.
Метоюроботи є дослідження ступеню сучасного світового порядку, розглядання гегемоніїта багатополярності.
1.Світовий порядок
Світовийпорядок часто трактують як систему організації відносин між державами у світі впроцесі розвитку світових політичних, економічних, соціальних, культурнихпроцесів. У такому розумінні він фактично ідентичний міжнародному порядку.Світовий порядок можна також уявити як модель геополітичного устрою світу,певну систему, елементами якої, крім держав, є міжурядові та неурядовіміжнародні організації та інші геополітичні сили. З позиції моралі та праваідеальний світовий порядок — це загальноприйнята організація суспільного життяв межах всього світу на основі домінування загальнолюдських моральних цінностейта юридичних норм міжнародного права.
Завданнямефективного міжнародного порядку як складової порядку світового є задоволенняпотреб держав основних акторів міжнародних відносин у формуванні дієвої системиміжнародної безпеки й організації взаємовигідної співпраці на міжнароднійарені. Існування легітимного світового порядку неможливе без такогоміжнародного порядку, який відповідає основним спільним інтересам держав таїхніх громадян і ґрунтується на ефективних процедурах міждержавної співпраці.Завдання створення і підтримки стабільного функціонування міжнародного порядкупокладено на інститути міжнародних організацій. Проте розвиток міждержавнихінститутів, розширення їхніх повноважень передбачає відмову держав і народіввід абсолютного суверенітету.
Якщосвітовий устрій відповідатиме абсолютно домінуючим серед населення планетиморальним принципам і нормам, то його засади організації та функціонування неспричинятимуть протидії з боку більшості держав світу, авторитетних громадськихорганізацій, провідних конфесій, сприйматимуться як морально прийнятнібільшістю народів. З іншого боку, якщо принципи організації світу суперечатьморальним нормам більшої чи значної частини населення світу, то такі засадиніяк не можуть вважатися справедливими. У такій ситуації світовий порядокпотребує докорінних змін, приведення у відповідність до тих моральних принципіві норм, які визнає переважна більшість населення світу.
Тривалийчас найбільш прийнятною і вигідною в міжнародних відносинах вважали самереалістичну геополітику, що виходила з розрахунку доцільності чи недоцільностівикористання тих чи інших методів (зокрема силових) досягнення державою своїхгеополітичних цілей, залишаючи осторонь моральні норми. Політика держав наміжнародній арені часто прямо суперечила елементарним моральним нормам, хоча іприкривалася ширмою певних моральних засад. Війна вважалася необхідною іприродною формою реалізації зовнішньої політики. А через суб’єктивність оцінокусі спроби розділити війни на справедливі і несправедливі так і не мали успіху.На думку класика політичного реалізму Г. Моргентау, «реалізм виходить з того,що всеохоплюючі моральні принципи неприйнятні щодо дій держав у їх абстрактно-універсальномуформулюванні» [4]. Прагматичний реалізм, спрямований на забезпеченнягеополітичних інтересів держави, часто-густо, особливо у сучасну епоху,маскується офіційно проголошуваними ідеалістичними гаслами, високими моральнимипринципами справедливості, захисту добра, прав і свобод людини тощо. Протереальна геополітика держави, як правило, спрямована на досягнення лише своєївигоди, здобуття певних переваг над конкурентами, забезпечення власнихнаціональних інтересів, часто за рахунок інших держав.
Ідеальнийсвітовий порядок має бути побудований на основі принципів і нормзагальнолюдської моралі. Проте спірним є питання про існування єдиноїзагальнолюдської моралі. З одного боку, у різних цивілізацій суттєво різнятьсяморальні засади існування суспільства, взаємодії між людьми, між людиною ісуспільством тощо, а з іншого, уявлення про високі моральні цінності добра,справедливості, честі, совісті, любові у народів різних цивілізацій значноюмірою схожі.
Найвищізагальнолюдські цінності відображено в Статуті ООН: всезагальний мир табезпека, дружні відносини на основі принципів рівноправ’я і самовизначення,мирна співпраця, справедливість у міжнародних відносинах. Безперечно, кожномународу на Землі і кожній людині має бути забезпечено право на життя, свободу,мир і прагнення до щастя. Людське життя має бути визнане найвищою цінністю.Кожному мають бути гарантовані умови для гармонійного розвитку особистості.
Більшістькраїн світу відчувають на собі аморальність сучасного світового порядку, щосприяє поширенню антизахідних та антиамериканських настроїв. Посилюєтьсяпрагнення багатьох держав і народів, особливо Азії та Латинської Америки,розвивати свою економіку і проводити зовнішню політику самостійно, виходячи ізсвоїх національних інтересів, а не на основі моральних приписів, продиктованихзахідним світом.
Світовийпорядок неможливий без створення ефективних процедур міждержавногоспівробітництва, що передбачають особливий міжнародний порядок, який відповідаєзагальним основним цілям і цінностям їх громадян.
2.Полярність у сфері міжнародних відносин
Фактичноз часів розкладу античної (ойкуменічної) однополярності у міждержавнихвідносинах склалося реальна багатополярність, яку можна розуміти як існування усвіті як мінімум декількох панівних держав, співставних за своїми політичними,економічними можливостями та ідеологічно-культурним впливом.
Дипломатіяфактично перетворилася на засіб збереження багатополярності з часів ствердженняВестфальської системи. Адже логіка поведінки цілої низки держав сталавизначатись намаганням не допустити надто яскравого посилення можливостей своїхпотенційних суперників.
Такіможливості довгий час дефінувалися як геополітичні – себто як «сукупністьможливостей держав, що визначаються природньо-географічними факторами уширокому сенсі – географічне положення, територія, населення, конфігураціякордонів, рівень економічного розвитку окремих територїй та пов’язана із цимінфраструктура. На думку представників геополітичного напрямку, геополітичніможливості визначають положення тієї чи іншої країни у системі міжнароднихвідносин.
Двополярністьбула радше формою ізоляції СРСР. Відмовившись від утопії світової революції,СРСР зміцнив та підвищив свій статус у міжнародних відносинах, статус“квазі-гегемона” своєї власної світополітичної системи – другого світу. СРСРперетворився радше на партнера США у побудові стратегічної взаємозалежності насвітовому рівні, аніж на того завзятого суперника, яким він виступає у“над-державницькій” та біполярній риториці холодної війни.
В 20ст. зумовлена структура міжнародних інститутів і блоків – НАТО, ООН і таке ін.Ці геополітичні блоки – імперії нового типу, які будуть носіями суверенітетуабо буде “єдиний світовий уряд” в особі американської адміністрації, що єглобалізмом.
Сьогодніпитання стоїть досить жорстко: або глобалізм, або багатополярний світ, яка посуті означає радикальну переоцінку цінностей, світоглядний переворот,планетарну консервативну революцію, оскільки прихильники багатополярного світу– тією, чи іншою мірою, опиняться в таборі захисників традиційного суспільства,релігійної культури, перед обличчям американського meeting pot, загальноїуніфікації та невілювання. За такого світового порядку виникає загроза нетільки національним культурам, мовам, релігіям, етносам. Це передусім, загрозалюдині і цивілізації. Людина без якостей не справжня людина. Реальною істотоюбез властивостей, без підсвідомості, без совісті та історичного коріння є клон.Будучи виробленим штучно, він отримує програму поведінки цілком ззовні. Людствоповинно відстояти себе перед обличчям нового світового порядку та його клонами.
Багатополярнийсвіт – це не тільки запитання, але й відповідь. Відстояти такий світ длянинішніх України, Росії, Білорусі, Казахстану – головне завдання. На вирішенняцього завдання потрібно кинути все – ресурси, ідеологію, всю структурузовнішньої та внутрішньої політики, соціальну стратегію, економіку, партнерськівідносини щодо поставок енергоресурсів тощо. Якщо ми робимо такий вибір,багатополярний, ми автоматично потрапляємо до одного конкісту. Якщопогоджуємося з одно полярністю – до іншого. Якщо відкладаємо вибір – то вжодний, як зараз. Ми не можемо займатися жодною нагальною проблемою всерединіУкраїни – ані реформою політичної системи, ані приватизацією, поки ми не визначемось.
Багатополярнийсвіт також передбачає глобалізацію, але регіональну, для нас, наприклад, урамках СНД. У багатополярний світ є тільки Євразійський Союз, єдина Європа,об’єднана Азія тощо. Зміни у світі неминучі. Брутальні, жорсткі, жорстокі, негайніта драматичні.[1]
Однак,ми бачимо, що феномени геополітичної глобалізації досить погано поєднуються зтеорією циклічної культури (зокрема Шпенглер), адже кожна культура, відповіднодо концепції представників цього напряму, є замкненим організмом, на який дужемало впливають сусідні культури. Таким чином, сучасне спрямування геополітикивідверто суперечить циклічній концепції культур, адже передбачаємультикультуралізм.
Тому,говорячи про геополітику, ми можемо сперечатись дуже довгого, гарно це чипогано, програє хтось, чи виграє, хто стає сильніше, а хто слабше. У багатьохаспектах, такі суперечки зовсім не мають змісту.
Чи миприймаємо міжнародний феномен, і намагаємось використовувати його вигоди, чивідторгаємо його, а значить зосереджуємось тільки на його вадах і недоліках.
Ізрозуміло, що зараз вже жодна культура не може залишитись в ізоляції, аджесвітові процеси так чи інакше діють на кожну країну в сіті. Ми також можемовизначити, що геополітичні процеси у деякій мірі можуть підтримувати цю доситьстару ідею тільки у випадку багатополярного світу. Але, навіть у такому випадкублоки, скоріш за все, будуть створюватись не за культурними, а заполітико-економічним принципом.
3.Поняття гегемонії та гегемоніальність держав
Гегемонія(грец. ηγεμονία — провід, керівництво)— провідна роль якоїсь держави у зносинах з іншими (наприклад Афін чи Спартисеред грецьких міст); — або ж провідна роль якоїсь верстви населення вуправлінні державою (скажімо аристократії).
Всяісторія міжнародних відносин (а до формування національних держав, її влучнішетермінувати „історією дипломатії“) проходила під знаком боротьби загегемонію – себто беззаперечну домінантну позицію на світовій арені.[2]
Стосовносамого поняття гегемонії, його раціональності, класифікації та типологіїгегемонічних систем точаться безперервні суперечки. Одні дослідники заперечуютьздатність побудови стабільного світового порядку в межах однополярності(Богатуров, Циганков та інші), інші визначають гегемонію як основу стабільноїміжнародної системи (Кьоейн, Най), деякі намагаються надати гегемоніїплюралістичності у межах інтеграційних теорій (Моравчік, Краснер та інші), абоекстраполювати економічні та політекономічні „об’єктивні фактори“ надискусію навколо цієї проблеми (Гілпін, Фукуяма та інші).
Світополітичніпроцеси у 20-му столітті вивели Сполучені Штати Америки на перший план уміжнародних відносинах. Упродовж століття критики зовнішньої політики СШАзвинувачували американську еліту в претензіях на роль „світовогополіцейського“, у спробах заблокувати процес перебудови „міжнародногосуспільства“, за концепцією Хедлі Була, „узурпації“ ролі»лідера демократичного світу”. Сполучені Штати явили світовінебачений досвід еволюційної побудови надстабільної національної економіки, якане спиралася б на колоніальні володіння; гармонійного розвитку плюралістичноїдемократії; найбільш дієздатних професійних збройних сил; крім того, американцібезперечно очолюють інформаційну та промислову революцію з середини 60-тихроків.
Потрібнопідкреслити, що поняття гегемонії у давнині співвідноситься із поняттям«ойкумени», себто «світу дослідженого». Лише двом державаму світовій історії вдалося встановити беззаперечне панування над власноюойкуменою – Македонії та Риму. Розширення ойкумени в період з 15-го по середину19-го століть позбавило змісту доцільність та оптимальність ойкуменічної(територіальної) гегемонії. Державні утворення, що намагались проігноруватирозширення ойкумени та виключити це явище з елементів своєї зовнішньої політикибуло в ході світової історії знищено, або позбавлено світополітичних ролей(Китай, Монголія, індіанські імперії обох Америк). Епоха ілюзорної ойкуменічноїгегмонії минула.
Отже,свідомою чи несвідомою ціллю зовнішньої політики кожної внутрішньої стабільної,порівняно економічно розвинутої держави – яка вирішила свої питання безпеки – єзайняття домінантної позиції у міжнародній системі; з якої вона може домагатисявирішення важливих для себе проблем із стовідсотковою ефективністю, а отже –встановлення гегемонії.
Свідомачи несвідома формалізація претензій на гегемонію з боку окремої державизалежить від рівню її порівняного економічного розвитку, ефективностіопераціоналізації суспільних засад та внутрішньої стабільності. На відміну від«вихідних» геополітичних факторів, ці – «динамічні»суспільно-вольові фактори і зумовлюють місце країни у змаганні за гегемонію.[3]
Проте,чи було можливим створення великої територіальної імперії в Європі чи де-індебез посередництва Ватикану? Тут маються на увазі процеси, що їх розпочалилояльні Ватиканові держави. Або міжцивілізаційні конфлікти? Адже без участіПапської області вони втрачали сенс. Проте без участі Великої Британії навітьза часів ранньої індустріалізації жодна загальнорегіональна, або колоніальнаініціатива мала завершитися невдачею без британської участі чи нейтралітету.
Поступовийрозвиток ролі “відстороненості” у гегемонічній концепції супроводжувавстворення та розклад однополярних (або замаскованих під багатополярні) світовихпорядків. У періоди відсутності або “дорослішання” чергової гегемонії історіясвідчить про епохи хаосу. Кожна гегемонічна система виконала певну функцію умежах суспільного прогресу та розклалася, вичерпавши свій ресурс: Pax Romanaдовів перевагу державницького устрою над додержавними формами організації івпав, вичерпавши свій ресурс поширення полісної системи на весь об’єм своїхволодінь; Pax Vaticana інтегрував гігантські території поза старою “ойкуменою”,але став на заваді новим суспільним реаліям та промисловому прогресу, а такожнаштовхнувся на протидію власних союзників у своїй спокусі територіальногорозширення (Парагвайські війни); Pax Britannica опосередковано позбавив змістурелігійні війни (приклад “проміжкового” хаосу, так само як і спроби варварськихмонархій відтворити Pax Romana, чи деколоніалізація післявоєнного періоду).
Обидвісистеми явили світові приклад пост-ойкуменічної гегемонії – відстороненоїгегемонії.
Підтримати,опанувати та ствердити гегемонічну стабільність у післявоєнний період,адаптувати свої претензії на гегемонію у межах нової технологічної реальностівдалося лише Сполученим Штатам Америки.[4]
Отже,геополітична концепція у світополітології не тільки настільки суперечлива, щоне здатна пояснити та передбачити сучасні процеси у міжнародних відносинах, а йвиявляється такою, що почала втрачати свій досліджувальницький ресурс задовгодо початку модернізації. Гегемонічна проблематика та геополітика перестаютьіснувати у межах єдиного наукового простору-часу, і ця остання здається загаломнайбільш оптимальною для використання лише у рамках історії дипломатії уфеодальній та пост-феодальній періоди та у межах регіональної й субрегіональноїконфліктології.
Висновок
Нинішнійсвітовий порядок з домінуванням західних держав на чолі зі США щоразу меншеспроможний відповідати сучасним тенденціям розвитку політичних, економічних,соціальних та культурних процесів у світі. Тому актуальним завданням є розробкамоделі нового морального гео-політичного порядку, який відповідає сучаснимвикликам і характеру нинішніх глобальних і регіональних процесів.
Світбез пригноблення і нерівності — світ рівноправних держав, незалежно від їхньоговійськово-політичного й економічного потенціалу.
Світовийпорядок повинен бути заснований на гармонійному співвідношенні, з одного боку,прав і свобод держав і народів, а з іншого — обов’язків перед людством. Разом зтим необхідне збереження національного суверенітету держав як гарантів захистуінтересів, прав і свобод свого населення.
Зарахунок подальшого удосконалення міжурядової співпраці на світовому тарегіональному рівнях можливе створення системи істинно рівноправних відносин наоснові загальнолюдських моральних принципів. Справедливий світовий порядок, щоґрунтується на дійсному рівноправ’ї держав і народів, неможливий без виробленнячіткого кодексу поведінки держав на міжнародній арені. Необхідні прийняті всімадержавами дієві, навіть жорсткі механізми впливу на держав-по-рушників цьогокодексу. Світовий порядок, безперечно, має забезпечуватися переважно мирнимизасобами. Він повинен бути побудований так, щоб провідні держави світу булитакими ж відповідальними за порушення норм міжнародного права, як і всі інші.
Отже,світова гегемонія постійно є максимальним ступенем забезпечення добробутусуспільства – населення держави-актора. Із тим запереченням, що територіальнагегемонія навряд чи є оптимальною співвідносно із підвищенням добробуту – аджевона пов’язана із чималими витратами та неабиякими викликами длядержави-встановниці.
Списоквикористаної літератури
1. Райс К. Во имя национальных интересов // Pro et contra. — №2. –2000.
2. Системная история международных отношений (в 4-х томах), Т. 1.Под. ред. д.п.н. проф. Богатурова А.Д. М.: Московский Рабочий, 2000. – с. 420.
3. Сучасна українська геополітика: навчальний посібник / В. В.Мадіссон, Шахов В.А. — К.: Либідь, 2003. — 176 с.
4. Україна в міжнародних відносинах ХХ століття: навчальний посібникдля студентів вищих навчальних закладів / За ред. Я. Малика. — Львів: Світ,2004. — 468 с.
5. Шепєлєв М.А. Теорія міжнародних відносин. Підручник / ПередмоваД.В. Табачника. – К.: Вища школа, 2004. – 622 с.
6. Giplin R. The Politics of Transnational Economic Relations //International Organization, №25.