Об'єктивне і суб'єктивне право

План до роботи:
Вступ
1.   Загальне поняттяправа і його значення.
2.   Об’єктивне право.
   2.1 Джерелаправових норм.
2.2  Юридична і соціальнаприрода норм права.
2.3  Принципи права, рівність ісправедливість у праві.
3.   Суб’єктивнеправо.
  3.1 Суб’єктивне право, юридичнеправо суб’єкта.
       3.2 Структура суб’єктивного права.
  3.3 Визначеннясуб’єктивного права.
4.   Співвідношенняміж об’єктивним і суб’єктивним правом.
Висновок.Література.ВСТУП
   Право — одне із суспільнихявищ, тому теорія права входить до складу суспільних наук. У чому специфікаправа як суспільного чи явища, іншими словами, яке місце в суспільстві займаєправо? Відповідь на це питання визначає і місце науки про право в системісуспільних наук.
    Для кожного громадянинаправо виступає в першу чергу як визначений порядок у суспільстві, причому такийпорядок, що суспільство саме встановлює, підтримує, забезпечує йогофункціонування. За межами цього загального представлення думки про право врізних людей розходяться. Для одних воно уособлює їхнє положення в суспільстві,їхні права й обов’язки, для інших право зв’язується з діючими в суспільствізаконами, для третіх — із захистом від злочинних зазіхань. Усі ці представленняпо-своєму вірні, тому що стосуються різних сторін права. І усі вони охоплюютьсязагальним підходом до права, як до визначеного порядку в суспільстві.
    Право — складне явище. Воноохоплює як би три шари, три елементи. Перший шар — правові ідеї, правовасвідомість, другий — правові норми і третій — суспільні відносини, щорегулюються цими нормами. От як виглядає структура права на конкретномуприкладі. У суспільстві зріє і формується ідея про недоторканість особи.Зрозуміло, ця ідея виникає тільки на визначеному етапі розвитку людськоїцивілізації, з’являється як реакція на сваволю над особистістю.  І тільки навизначеному етапі, коли суспільство піднімається до усвідомлення недоторканостіособи, ідея перетворюється в правову норму. Подібною нормою найчастіше виступаєзакон. З’являються закони про заборону позбавлення громадянина волі без вирокусуду, про неприпустимість довільної затримки громадянина, про недоторканністьжитла громадянина, його особистої власності і т.д. Усі ці норми в сукупності єреалізацією правової ідеї про недоторканість особи. А потім, під впливомприйнятих законів, складаються нові суспільні відносини, що виключаютьможливість необґрунтованого позбавлення громадянина волі, його права навласність. Так гуманний цивілізований принцип недоторканості особи і власностіпронизав всі елементи права і перетворився в складову частину суспільногопорядку, гарантом якого, як ми знаємо, є право.
    В цій роботірозглянуто такі поняття права як суб’єктивне та об’єктивне.
   Для початку коротко їх охарактеризуватиможна так:  у широ­кому значенні термін  “суб’єктивнеправо” означає все те, що випли­ває з правових норм (об’єктивного права)для особи і характеризує її як суб’єкт права. Визнання особи суб’єктом правазнаходить вираз у тому, що вона через норми об’єктивного права виступає як йогоучасник. У вузькому значенні суб’єктивне право розу­мієтьсяяк право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою(наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).
    Термін «об’єктивне» щодо права означає, щоюридичні норми набули своєї об’єктивації в офіційних державних актах і томустають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін«суб’єктивне» вказує на приналежність права певному суб’єкту, на йогопевні юридичне визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатисяабо не скористатися.ПОНЯТТЯ,СУТНІСТЬ ПРАВА
Термін«право» вживається у процесі спілкування людей досить часто,відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово«право» означає можливості, які має соціальний суб’єкт, сукупність(систе­му) особливих правил соціальної поведінки загального ха­рактеру,відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова«право» зумовлюється тим, що воно започатковано від слова«правда», корінь «прав» є основою багатьох слів,зокрема,«правий», «справедливий», «пра­вило»,«правдивий», «правильний», «правити» і т. ін. Се­редусіх тлумачень терміна «право» доцільно виділити такі його значення,як:
 а) певні можливості, що має соціальний суб’єкт;
 б)сукупні системи юридичних норм, за допомо­гою яких здійснюється регуляціясуспільних відносин;
    в) оцінки покажчика -істинності,дійсності, достовірності певних соціальних явищ.
   Залежно від сфери суспільних знань, вяких використо­вується  цей  термін,  виділяють  його  філософське,соціологічне, психологічне і т. ін. тлумачення, що мають загальні і відмінніриси, пов’язані з особливостями предме­та наукового дослідження і засобів, щовикористовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні йогосторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремоїнауки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможнівідобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьомувипадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних науквзагалі.
    Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридичнанаука спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на«беззаперечних» поло­женнях марксистсько-ленінської теорії розвиткусуспіль­ства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-лені­нізму в наукуприйшов плюралізм теорій, концепцій, док­трин, вчень, що знайшло своєвідповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризуєтьсярізноманітніс­тю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права,коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння —соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.
   Наявність плюралістичного підходу до праворозумінняоб’єктивно зумовлена тим, що право тісно пов’язане з іншими соціальнимиявищами, як-от: державою, політи­кою, економікою, культурою суспільства. Коженокремий випадок виявляє право з якогось одного боку, тому ціліс­на йогохарактеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв’язківправа з соціальною дійсністю.
При нормативому підході до праворозуміння право відносятьдо нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властивісоціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічнівластивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьомувипадку право переважно розглядається як система загальнообов’язкових,формально визначених норм, що відображують по-державному організовану волюнароду, гарантуються і охороняються державою, виступають регу­ляторомсуспільних відносин.
   При генетичному підході до праворозуміння основна увагазосереджується на процесах виникнення і формуван­ня права, його соціальноїдетермінованості об’єктивними і суб’єктивними умовами життя суспільства.
   Інструментальному підходу властиве дослідження права якспецифічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється ізабезпечується державне управління суспільством.
   Дослідження права як феномена культури, соціальної цінностіскладає основуаксіологічного підходу. Правова дійсністьвивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільствомрівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу «правав праві», тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в нихте, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.
   Системному підходу відповідає відображення правовоїдійсності як системи (сукупності) правових явищ, що пев­ним чином пов’язані міжсобою і утворюють єдине ціле .
  Терміном «праворозуміння» позначається не тількипоняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понятьі визначень, що охоплюють правовуреальність та правову систему. Статичний аспект їїскладають норми права, правовідносини, суб’єкти права, правопорядок тощо, адинамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правовемислення та інші правові процеси.
Соціологічнеправорозуміння, на відміну від норматив­ного, як право визнає не сукупність(систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільнежиття, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб’єктів,«живе» право як конкретне, динамічне, фактич­но ісуюче явище, щолежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як«нормаль­на» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки,що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.
 Поряд із зазначеним, в правознавстві маютьмісце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо.Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим,незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чиіншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини,способів та засобів її визначення, обме­ження, оцінки, звільнення від сваволі.Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призна­ченняправа властивий ліберальним та гуманістичним тра­диціям у праворозумінні.Деколи його позначають як філо­софський рівень пізнання права, тим самимнамагаючись відрізнити від спеціально-юридичних теорій.
 Сутністю права є свобода людини, алесвобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — цепритаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення досамовираження, самореалі-зації, але це не означає, що свобода є можливістю здій­сненнябудь-яких діянь. «Якщо свобода складається взагалі з можливості робитивсе, що бажають, томи можемо признати таке уявлення повною відсутністюкультури дум­ки»’, тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійснасвобода тісно пов’язана з необхідністю — об’єктивними законами розвиткусуспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.
 Свобода суб’єкта включає і свободу виборупевного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб’єкта прий­мативідповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Реальний характер соціальних законо­мірностейпередбачає обмеження лише абсолютної свободи суб’єкта, але обумовлює наявністьсвободи вибору і здій­снення певного різноманіття діянь, що в тому чи іншомувипадку відображають необхідність. Право і є «царство реалізованоїсвободи»’, тією її сферою, в межах якої со­ціальний  суб’єкт,  спроможний  приймати  адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним увиборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненнії.
     Реальна сфера свободисоціального суб’єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах —нормах права, суб’єктивних правах і обов’язках, правових принци­пах,правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферусвободи того чи іншого суб’єкта (суспільства, держави, громадської організації,людини). Сфера свободи єєдність протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, інесвободи як обме­ження кількості цих варіантів, але й остання за своєюсутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося раніше. Несвободу якоб’єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютноїсвободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чинесвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля —випадковості, хаосу.
     Різні соціальні суб’єкти володіютьнеоднаковою спро­можністю пізнавати об’єктивні умови свого життя, діяти на їхоснові, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що властивими їмзасобами сприяють реалізації свободи суб’єктів чи протидіють проявам свавілля(зви­чаї, мораль,  релігія, юридичне право, політичні нормитощо).
    Не тільки право, але й деякі інші соціальні явищавідбивають сферу свободи соціального суб’єкта. Наприклад, мораль, наука,звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як «своя» сферавільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.
  Право як певна сфера свободи характеризується тим, що воноє свободою:
  а) взаємодії з іншими суб’єктами;
     б) у першу чергу, діянь, що знаходять своєзовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;
  в) що поєднує в собі свободу суспільства ійого членів;
      г) межі якої визначаються суспільством, ане окремою людиною;
д)реалізація якої забезпечується, захищається юридич­ними засобами;
    є) некожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, типологія якихздійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи єрівними для кожного з однойменних суб’єктів.
 До правової сферисвободи відносяться не всі, а лише певна частина соціальних діянь, щовідзначаються:
а) соціальноюзначущістю, тобто вони є блага, цінність не тільки для окремого суб’єкта, але йсуспільства взагалі, а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членівсуспільства як між собою, так і з своїми об’єднаннями, суспільством взагалі івпливають тим чи іншим чином на їх функціонування;
б) свідомістю,тобто ці діяння є результатом і здій­снюються на основі адекватноговідображення дійсності;
в) вольовим характеромдіянь, що виконуються добро­вільно самими суб’єктами, відображають їхвідношення до дійсності;
г) соціальноюобумовленістю — існують об’єктивні і суб’єктивні чинники, що викликають ці дії;
   д) зовнішньою вираженістю, тобто ці діяннятим чи іншим чином впливають на оточуюче середовище, можуть фіксуватися уматеріальних об’єктах або спостерігатися іншими суб’єктами у формі дій чибездіяльності;
  е) масовістю — за певними своїми ознакамивони по­винні бути поширеними, а не оригінальними, одиничними;
  є) повторністю, тобто здійснюватися як уминулому, так і теперішньому чи майбутньому часі.
   Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своєвтілення:
  а) у правосвідомості у формі правових ідей, принципів,теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб’єктів права;
  б) у правоздатності суб’єктів, тобто їх властивості матисвободну волю, здійснювати вільний вибір;
  в) у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, щоє результатом свободи вибору і свободи волі взаємо­діючих суб’єктів;
  г) у правових нормах-моделях поведінки та їх системі якмасштабі свободи суспільства і його членів;
  д) у законах та інших нормативних актах та індивідуальнихрішеннях, що є зовнішньою формою визначен­ня та вираження права як мірисвободи;
  є) у суб’єктивному праві таобов’язку — форми свобо­ди, відповідно, як можливості і необхідності певних дійтощо.
  Правояк міра свободи, масштаб якої відображає харак­теристики, властивості визначатимежі свободи, відокре­млювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальнуповедінку з точки зору її відповідності об’єктивним зако­номірностямфункціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право —це їїміра, яка є:
1)формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки внормах і нормативних припи­сах, які зовнішньо відображені в особливих письмовихдо­кументах (нормативних актах, договорах, судових пре­цедентах);
2) рівною —свобода різних суб’єктів визначається єди­ним способом, на єдиних засадах;
3) справедливою— відображує об’єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантівповедінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівняцивілізованості, соціального прогресу;
4)інституціональною — у розмаїтті своїх виявів, форм складає певний соціальнийінститут як феномен, само­стійне явище;
5) легітимною —загальновизнаною, сприйнятою су­спільством;
   6) універсальною. — спроможноюурегульовувати різні за природою соціальні відносини.
    Унормативному розумінні право — це система особли­вих соціальних норм, щохарактеризується формальністю, визначеністю, формулює права і обов’язки, яківстановлю­ються (санкціонуються), гарантуються і охороняються дер­жавою.Формальність (позитивність) права означає сфор-мульованість, відображення йогонорм у статтях норматив­них актів — письмових юридичних документах. Визна­ченістьправа відображує притаманну йому властивість точного і повного формулюванняправил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти нормаправа (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за даних умов(диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимогнорм права (санкція). Норми права — це модель юридичного взаємозв’язкусуб’єктів, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь однихсуб’єктів відповідними діяннями інших.
  Право тісно пов’язане з волею держави, їїфункціону­ванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правилаповедінки, санкціонують вже існуючі соціаль­ні норми, надаючи їм усіх властивостейнорм права, гаран­тують використання, виконання чи додержання вимог норм права,створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновленняпорушених прав суб’єктів, при­мусове виконання обов’язків чи покаранняправопоруш­ників. Системність права означає, що норми права не відокремленіодна від одної, а взаємопов’язані, і у своїй сукупності становлять ієрархічнуструктуру.
      Деякі риси норм права властиві й іншимсоціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цихознак, що є достатніми для характеристи­ки їх своєрідності, специфіки.Наприклад, деякі корпора­тивні норми відображуються у статутах громадських ор­ганізацій,норми моралі можуть відображувати як права, так і обов’язки особи тощо.
  Право є система норм, а це означає, щовластивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право має йінші ознаки, що властиві тільки йому як цілому. Право як засіб упорядкуваннясуспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, якістворюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступеніймовірності визначають напря­мок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістюправа є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь,волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує ційменшості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збережен­нюцілісності суспільства, запобігає виникненню соціаль­них конфліктів, створюєумови для існування суспільства взагалі.
     У такому розумінні право — це ознакацивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цін­ність,благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Правояк прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місцепокладає ви­знання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійновирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому випадку дієпрезумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності її поведінки усфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним чиномвідрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських,авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція сваволілюдини, її нездатності до внутрішньої саморегу­ляції, вважається, що членсуспільства може жити пере­важно лише за нормами поведінки, встановленими держа­воюабо іншими соціальними інститутами (церквою, полі­тичною партією тощо). Подібнетлумачення права спотво­рює його сутність і насправді є проявом безправностілюди­ни, інструментом державного примусу, механізмом зов­нішнього власноговпливу на поведінку особи.ОБ’ЄКТИВНЕПРАВО
Джерела правових норм
Джерелом права є матеріальні умови життя суспільства — пануючийтип виробничих відносин. Законодавець — державна влада, не робить законів, невинаходить їх, а тільки формулює. Формування права — правотворення починаютьсяв сфері матеріальних відносин власності, на рівні сутності права третьогопорядку. Саме отут виникає особливий соціальний феномен у виді фактичнихсуспільних відносин, що по своїй природі вимагають юридичної форми й у зачаткунесуть уже її найважливіші риси. Але завершується складний процес правотворенняформулюванням відповідних юридичних норм за допомогою державної діяльності.Результат цієї діяльності -державні акти. Ці акти — кожний окремо або в деякійсукупності — містять юридичні норми і є формами вираження об’єктивного права,за традицією іменованими джерелами права. Якщо дійсне джерело права лежить уфактичних відносинах власності і влади, то державні акти можна вважатиджерелами права в юридичному змісті.
Було бнеправильно заперечувати роль держави в правотворенні, без державних актівнавіть стихійне формування права в класовому суспільстві завершитися не може. Існуєкілька способів участі держави в правотворенні, у формулюванні нормоб’єктивного права. Відповідно розрізняють кілька видів юридичних джерел права:судова практика, санкціонування звичаїв, нормативноправові акти органів влади ікерування, договори і т.п. Тому часто і саме об’єктивне право підрозділяють узалежності від його джерел на прецедентне «загальне» право, звичайнеправозаконодавство, статутне право,  договірне право. Юридичні джерелаоб’єктивного права можуть бути одночасно джерелами суб’єктивного права. В іншихвипадках такого збігу немає і джерелом суб’єктивного права — передумовоюправовідносини, є передбачений у загальній нормі юридичний факт.
Правовізвичаї з’явилися історично першої і найбільш розповсюдженої в рабовласницькомуі феодальному суспільстві формою вираження права, найбільш частим його джерелому ранні епохи класового суспільства. Норми звичаю, будучи санкціонованідержавою, найчастіше судовими рішеннями, перетворювалися в правові норми.Прецедентна форма права також була сильно поширена в рабовласницькому іфеодальному суспільстві. Прецедентне право часом важке відрізнити від правовихзвичаїв, але в багатьох випадках воно є результатом не простого санкціонуваннязвичаю, а нормотворчої діяльності судів і адміністрації, здійснюваної шляхомрозгляду конкретних справ і винесення по подібних спорах або деліктамбільш-менш однакових рішень на основі прецеденту, що мав місце рішення поаналогічній справі. Утвориться велика судова адміністративна практика, у якій іутримується загальна норма, але часто у формі індивідуальних судовихадміністративних актів однакового характеру. Правовий звичай і особливо судовийпрецедент зберігаються й у буржуазному суспільстві, наприклад- загальне право всучасній Англії. Однак такі джерела права найбільш прийнятні для епох, щохарактеризуються порівняно повільним соціальним розвитком і незначноюактивністю нормотворчої діяльності державної влади і керування. Утім, отутбагато чого залежить від конкретних обставин, традицій, методів використаннясудового прецеденту панівними класами.
 Нормативно-правові акти держави як джерело права виникли, мабуть, пізнішеправових звичаїв, але вже мали місце й у рабовласницькому, і у феодальномусуспільстві (особливо в період абсолютних монархій). Поява, а потім і широкепоширення таких джерел права було в основному зв’язано не тільки з прискореннямсоціального прогресу, але головним чином з розвитком класової диференціаціїсуспільства і зростанням приватних інтересів до рівня загалькласових, із тим,що йшов паралельно цьому ростом впливу держави в житті суспільства.
Рольнормативно-правових актів і насамперед закону — нормативного акта вищогопредставницького органа державної влади, різко зросла в період становлення іпрогресивного розвитку капіталістичного суспільства. Це порозумівається поручпричин, у тому числі:
 а) прискоренням темпів суспільного розвитку;
 б)утворенням єдиного національного ринку і централізацією політичної влади,посиленням її ролі в охороні буржуазних відносин власності;
 в)максимальною можливістю використання у своїх інтересах представницьких органівдержавної влади буржуазією, у той час як при відомому компромісі з дворянствоморгани керування і судна часто залишалися в руках останніх.
 Законстає головним джерелом права в буржуазно-демократичних республіках, а середзаконів перше місце займають конституції — основні закони держави. Однакспіввідношення між законом «статутом» і судовим прецедентом при формальномувизнанні верховенства закону в буржуазному суспільстві в період розвиткупромислового капіталізму виявляється різним в англо-американській таромано-германської родинах правових систем. Якщо системи права на континентіЄвропи ґрунтувалися починаючи з французької буржуазної революції на кодексах,то англо-американська правова система продовжувала ставити судовий прецедентмайже на один рівень зі статутом і не знала кодексів. Загальне право Англії помасштабах значно перевершувало та й перевершує статутне, а самі законипарламенту регулюють лише деякі сторони відносин, залишаючи значне місце діїсудової практики навіть у випадках, коли питання загалом відрегульованезаконодавством.
ВФранції, а за нею в Німеччині завжди існувало прагнення передбачити в кодексахі законах усі можливі випадки, не залишаючи місця для інших джерел права,значення яких взагалі ігнорувалося. Навпроти, в Англії і США загальне правофактично виявлялося основним джерелом права, а закон скоріше сприймалося яквилучення або доповнення до судової практики, а часом і як кошти закріпленнянеписаних норм загального права. До того ж акти органів влади завжди підлягалидосить широкому тлумаченню суддів, що часто надавали перевагу їм, а незагальному праву. Що стосується розходжень у правових системах Англії іФранції, у тому числі різного викладу джерел права, те воно відображалоособливості буржуазних революцій у цих країнах і специфічне відношеннябуржуазії до судових органів та й своєрідність всієї історії права в названихдержавах.
   У ХХ столітті, уперіод імперіалізму, різка грань між англо-американською і романо-германськоюбуржуазними системами права, по положенню джерел права, стирається. У країнахконтинентальної Європи роль закону падає, зростає значення судової практики йактів органів керування. Це порозумівається не тільки недостатньою гнучкістюправового регулювання, заснованого цілком на кодексах, але й узвишшямвиконавчої влади, урядів, найбільше тісно зв’язаних з монополіями,«міністеріалізмом», протипоставленим колишній ролі парламентів. У країнах, дешироко діяло загальне право, підсилюється законодавча діяльність і підвищуєтьсяактивність адміністрації, хоча закон і отут уже не може зайняти те місце, щовін займав серед джерел права у Франції середини ХХ століття.
Уміжнародному праві досить розповсюдженим джерелом права є договір — можназустрітися з практикою висновку нормативно-правових договорів і при регулюваннівідносин усередині держави. Виявлялися джерелами права і праці вчених-юристів,коли ними керувалися безпосередньо при винесенні судових рішень, санкціонуючитим самим юридичні положення офіційно, так чи інакше від імені державної влади.У середні століття та й зараз у малорозвинених країнах джерелами права єрелігійні норми, підтверджувані юрисдикціоними органами світської влади.
Історіярозвитку і модифікації джерел права досить повчальна. Вона свідчить про те, щоне тільки власне право, його зміст, але також джерела «форми вираження»юридичних норм залежать від характеру даної соціальної формації, є відносносамостійним продуктом суспільного прогресу. Історія свідчить і про те, що набільш ранніх ступінях суспільного розвитку в процесі створення права вирішальнуроль грав звичай, що сприяв формуванню правовідносин і закріпляючих їхніхюридичних норм. У цьому аспекті звичай можна було трактувати як стихійнепередбачення встановленого законом права, у той час як закон — кодификація євже не спонтанне вираження права, а його раціональне джерело, зв’язаний зцілеспрямованою правотворчою діяльністю держави і з доданням праву чітковираженої загальності. Законодавство дає великі можливості державі регулюватисуспільні відносини, підтримувати нові порядки і бороти проти застарілихсоціальних установ, традицій і звичаїв. Законодавство революційної прогресивноївлади може бути серйозним знаряддям забезпечення нового ладу. Але та ж історіяучить, що консервативна або реакційна державна влада використовує закони і їхнєзастосування на шкоду суспільному прогресу, у цілому ряді випадків наділяє уформу закону сваволя. Тоді законодавчий акт виявляється не формою вираженняправа, а санкціонує беззаконня.
 Юридична і соціальна природа норм права
Правові норми, щоутримуються в юридичних джерелах права — це загальні правила (принципидіяльності людей або організацій, закріплені органами держави і знаходяться підйого захистом). Положення норм права визначаються суспільними відносинами іроблять на них зворотний вплив, впливаючи на свідоме-вольове поводження їхніхучасників. Правові норми не можна вважати ні формами, ні змістом права, це — частки права в об’єктивному змісті.
Об’єктивне право і правова норма співвідносяться як ціле і йогочастина, як система і її елемент. Правова норма діє неодмінно в системі іншихнорм права і лише в такій системі виявляє свою класововольову природу ірегулюючу роль. Будучи нормою загального характеру, правова норма єінтелектуальною моделлю суспільних відносин, вона розрахована на кількаразовезастосування, виконання, і не вичерпується одиничним фактом її виконання. Навідміну від інших соціальних норм загального «неперсоніфікованого» характеру,правова норма — це таке загальне правило, що регулює суспільні відносини шляхомнадання їхнім учасникам суб’єктивних прав і покладання на них відповіднихюридичних обов’язків. Правові норми виражають волю класів, що здійснюютьдержавну владу, охороняються силою організованого примуса і підтримуютьсяпануючою мораллю. Кожна норма права містить загальне правило поведінки, щоформулює державну волю, зміст цієї волі дано в кінцевому рахунку характеромпануючих відносин виробництва й обміну. Цьому правилу надається загальнезначення і державна обов’язковість.
Завдяки юридичним нормам правове регулювання має особливунормативність і укладає в собі ідею рівного мірила стосовно кожної людинии,який даному інституту визнає суб’єктом права. Звичайно, вузьким було кололюдей, що коритсувалися рівними правами в рабовласницькому суспільстві, афеодалізм зі своєю системою станів і сваволею ставив під сумнів рівність навітьвільних від кріпацької залежності людей.  Пройшли тисячоріччя, поки ідеярівності знайшла своє хоча б формальне для всіх громадян закріплення взаконодавстві.
У класовому і державно організованому суспільстві не можна собіпредставити гарантії рівних можливостей і воль громадян без їхньої фіксації взагальних правових нормах. Без загальних норм права не можна здійснити йоднакове регулювання суспільних відносин, що виключає суб’єктивний розсуд ісваволя, що забезпечує стабільний правопорядок.
   Важливо мати на увазі, щорегулювання за допомогою загальних масштабів – норм, у генетичному йінтелектуальному відношенні є більш високою ступінню соціального регулювання,чим індивідуальні й одиничні дії акти.
    Правові норми відрізняютьсятакож своєю формальною визначеністю, точністю, деталізованістю ікатегоричністю, визначеність змісту правової норми доведена до такого ступеня,що воно існує тільки у формально закріпленому виді.  Правові норми об’єктованів тім змісті, що не залежать від волі окремих осіб, у тому числі іпредставників панівних класів, вони поширюються на всіх учасників даного видувідносин, незалежно від того, яке суб’єктивне до них відношення людей,схвалюються вони ними чи ні. У нормах права нормативна якість зведеної в законволі пануючого класу виявляється найбільше глобально й у самому узагальненомувиді, розраховано не тільки на сьогодення, але і на майбутнє, упорядковує не індивідуальнийучинок людини, а широкий обсяг суспільних відносин.
   Утворити у своїй системіоб’єктивне право, юридичні норми створюють цілий комплекс взаємопідтримуючиходин одного неперсоніфікованих масштабів поводження, що відіграє рольсуспільної системи, що налагоджує і зберігає весь соціальний організмвідповідно об’єктивним потребам пануючого способу виробництва. Зміст, зміст,ціль норми — упорядкувати суспільні відносини визначеного виду, підкоритиїхньому визначеному режиму, сприяти їхньому розвитку.
   Дуже часто норму права зводятьлише до розпорядження, що обмежує поводження людини, суб’єктів суспільнихвідносин. Гарантованість правової норми державним примусом у такому випадкусприймається як її сама головна риса, а соціальну цінність норм права вбачаютьу підпорядкуванні індивідів її вимогам, у твердій регламентації поводження всистемі встановлюваних нею заборон.
Безсумнівно, правові норми навідміну від інших видів соціальних норм охороняються примусовою силою держави йу цьому змісті мають пріоритет перед іншими соціальними нормами. У державноорганізованому суспільстві ніяка інша система норм поводження не можепротиставлятися правовим нормам настільки, щоб явно паралізувати їхню дію,режим законності і правопорядку припускає дозвіл колізій між нормою права і,наприклад, звичаєм, традиціями, статутами недержавних об’єднань на користьзакону, у всякому разі, поки його не скасовують компетентні органи.
Проте зводитиправову норму до примуса й обмеження поводження не можна. Це не відповідає їїдійсній природі і соціальній значимості.
У самій далекій стародавності, на перших ступінях історії взаємназалежність людей була такий, що людина не виділяла себе із соціального цілого інеобхідна загальна спрямованість дій гарантувалася стихійно складалися звичаямиі заборонами — «табу». Страх і звичка забезпечували регулятивну дію табу, щосприймалося як якась природна стихійна сила, керуюча над усім співтовариством.Заборони давніх часів не були і не могли бути розраховані на спонукання доактивної діяльності людини, а сама вона не сприймала себе як самостійнуособистість. Регулювання за допомогою одних лише заборон виявляється першою інижчою формою упорядкування людського поводження.
З удосконалюванням знарядь праці і розвитком мислення з’являєтьсясоціальна можливість і необхідність доповнення заборон загальнозначущимивимогами належного поводження, що припускають уже визначену активність людини.Звичаї здобувають позитивний зміст. Однак становлення особистості знаходилосяще на такому рівні коли елементарні правила громадськості не могли вийти зарамки зовнішніх розпоряджень відповідного поводження. Правда, на відміну відзаборони, загальна соціальна норма, що зобов’язувала до позитивних дій,припускала вже деяку здатність оцінювати свої вчинки як учинені, так імайбутні, деяку волю поводження. Заборони «табу» кровозмісного шлюбу, убивства,неправди і т.д. доповнювалися розпорядженнями: «піклуйся про підтримку вогню»,«поважай старших», «бери участь у полюванні» і т.д.
Подальшийрозвиток суспільства, поступове оволодіння силами природи й активний «обмінречовин» з нею припускав подальше відокремлення в рамках співтовариства кожногоіндивіда і знаходження щодо більшої волі поводження. Відбувається подальшестановлення особистості, усвідомлення самого себе, свого «я». Ростуть потребисуспільства, що можуть задовольнятися порівняно активною діяльністю кожногойого члена, того ж вимагають знаряддя, що ускладнилися, і умови праці.Одночасно росли і потреби кожного індивіда, що зі слухняного раба звичок і традиційпоступово, крок за кроком протягом тисячоріч перетворювався у свідомогоучасника соціального життя, здобував деякий ступінь волі, а разом з цим івизначеною здатністю оцінювати власні потреби, інтереси і вчинки.
Більш висока ступінь виробництва, більш складні соціальні зв’язкивизначали відносно велику самостійність і активність людини. Тепер вжеоб’єктивна потреба в упорядкуванні суспільних відносин не могла будуватисятільки на чисто зовнішнім регулюванні і на одних лише нормативних наказах проте, що заборонено і що треба робити. Формуються норми моральності — одне знайбільших завоювань людської культури. Мораль звернена вже до людини якособистості, здатної до внутрішньої оцінки своїх учинків, до саморегуляціїсвого поводження. Однак, будучи звернена до свідомості, почуттям, совістілюдини, мораль містить найчастіше лише відправні принципи належного поводження,вона позбавлена якої-небудь формалізованої системи заборон і дозволів, надаючиможливість людині або соціальній спільності вирішувати в кожному конкретномувипадку, як варто надійти і які конкретно заходу суспільного впливу почати допорушника моральних підвалин. Почуття боргу — головний спонукальний мотивморального вчинку, хоча й отут не знімається значення зовнішньої регуляції,зовнішнього впливу як суспільну думку і суспільний примус.
Диференціація обов’язків, що почалася, і прав не знаходить уморалі чіткого вираження, а право на визначені учинки швидше за усе випливає зтієї ж свідомості боргу, обов’язку перед власним “я”  перед іншими людьми,перед суспільством.
Чим вище рівень розвитку продуктивних сил суспільства і складнішевиробничі відносини, а на їхній основі і всі інші відносини, чим сильнішерозвиваються інтелектуальні здібності людини, культура і суспільна свідомість,тим жорсткіше потреба в активній самодіяльності особистості, у її подальшомусамовизначенні, у суспільному визнанні її прав і воль. Соціальна сутністьлюдини особливо виявляється в його прагненні до активно-творчої діяльності,немислимої без волі особистого вибору варіантів поводження в границяхсуспільних інтересів і об’єктивних можливостей. Усі частіше відчуваєтьсяоб’єктивна необхідність засновувати загальнормативне регулювання суспільнихвідносин не тільки на обов’язках і заборонах, але і на дозволах. Принцип — ідея«що не заборонено, те дозволено» виявляються недостатніми для забезпеченняособистої волі. І формуються норми, що ставлять під захист суспільства, а потімі держави визначену міру можливого поводження. Таким чином, що корениться увиробництві і діяльній сутності людської особистості потреба в загальнихнормах, що визначають міру можливого поводження людей, була реалізована в правіяк системі загальних норм, захищених організованим примусом. Але це означає, щоформируючися в той час соціальні «неюридичні» права учасників фактичнихвідносин закріплювалися силою організованого примуса панівних класів.
Історичносклалося так, що наступне за мораллю формування нормативного регулювання,заснованого в першу чергу на наданні гарантованих мір можливого поводження наустановленні визначеного кола прав особистості «колективу», що було не меншимдосягненням культури, чим поява норм моральності, виявилося сполученим з появоюкласової боротьби і держави. Остання обставина, природно, відсунуло на другийплан той факт, що розвиток суспільства визначило доповнення норм моральногоборгу -«обов’язку» іншими нормами, що передбачають гарантовану соціальноюорганізацією загальнозначущу можливість здійснення визначених дій особистістю увласному інтересі. Тепер цей інтерес визначався пануючою формою власності,фактичним володінням засобами виробництва, експлуатацією чужої праці,користуванням його результатами придушенням працюючих мас, відносинамипанування і підпорядкування. Право на власність і керування іншими людьми прикласовій диференціації не могло підтримуватися нормами моралі, що ґрунтувалисяна суспільних коштах впливу і до того ж що не знали в той час диференціації направа й обов’язки. Виникає якісно нова система персоніфікованих і загальнихсоціальних норм, у якій на перший план висунуті права індивідів, що належать доімущих класів. Пануючі при даних виробничих відносинах класи рабовласників,феодалів, закріплюють  у першу чергу свої права у виді загальних і обов’язковихнорм, захищають ці норми державним примусом, він спочатку здійснюється самимиварварськими способами. З’являється об’єктивне право.
Цілкомможливо, що загальні соціальні норми, охоронювані державою, тому й одержалинайменування правових, що були зв’язані з об’єктивацією прав суб’єктів. У тіймірі, у який права на засоби виробництва і на владу над іншими людьмивиявляються вираженням інтересу не окремої особи, а усвідомлюються якзагалькласові права й інтереси, вони зводяться в закон, здобувають загальнуформу і захищаються організованою силою панівних класів, державою.
     Зпоявою норм, що надають або закріплюють відповідні права, виникають специфічнісуперечки про право, випливає покарання за його порушення, виникаютьоргани правосуддя, юрисдикція і з’являється професія юристів.
    Якщорегуляція поводження шляхом заборон «табу» і обов’язків існувала давно, торегуляція ще і шляхом надання прав надаючих загальних норм, з’являється впроцесі суспільного поділу праці, появи приватної власності і класів у періодпояви права й утворення держави.
Система загальнихсоціальних норм, захищених державою, тому і є правом, що в ній воля панівнихкласів виражена насамперед як  право, із заборонами, що випливають з його, іобов’язками. Будь-яка правова норма, виражена як дозвіл, припускає відповіднийобов’язок — «заборона» не порушувати надане право, виконувати те, на що маєправо уповноважена особа. Одночасно норми, виражені як обов’язок «заборона»,мають на увазі наявність відповідного права вимагати виконання цього обов’язку.Це і дає можливість говорити про те, що будь-яка правова норма носить характер,що надає та забов’язує.
        Із соціологічноїточки зору, починаючи з цивілізації ніяке нормативне регулювання поводженнялюдей не може бути ефективним, якщо воно цілком зв’язано з заборонами йобов’язками. Повне придушення волі, волі вибору всіх людських індивідів безвинятку означало б руйнування самовизначення особистості, без якого вже не можебути соціальної взаємодії, що цементує суспільний організм, що привело б допротиприродного повернення людей до варварства, дикості, первісному череді.Волевиявлення в загальній нормі не тільки об’єктивовано в державних актах — джерелах права, але і внутрішньо формовано в якості правила поведінкизагального масштабу, що розраховано на визначені обставини і передбачає примусовийзахід на випадок порушення цього правила. Структура кожної правової нормипредставляє зв’язок трьох її елементів: гіпотези, диспозиції і санкції.
Окреманорма права й об’єктивне право співвідносяться як частина і ціле, а системазагальних юридичних установлень складає право в об’єктивному змісті. Утім,термін «об’єктивне право» носить умовний характер і вживається лише в юридичнійнауці, підкреслюючи момент об’єктивації загальних норм і відмежовуючи поняттяїхньої сукупності від суб’єктивного права наявних прав суб’єктів.  Право — сукупність загальних і державно обов’язкових правил поведінки, що виражаютьзведену в закон і матеріально детерміновану волю панівних класів (народу)спрямовану на регулювання суспільних відносин за допомогою наділення їхніхучасників відповідними правами й обов’язками. Це визначення майже стуляється зприведеним раніше функціональним визначенням, але підкреслює, що мова йде самепро об’єктивне право.  Визначення права як сукупності юридичних норм маєпринципове значення, а в юридичній практиці просто незамінно. З приводуприведеної дефініції варто помітити, по-перше, те, що зв’язок об’єктивного ісуб’єктивного права не дає можливості добре визначити перше без згадування продругий, і навпаки. По-друге, згадування про суб’єктивне право важливо ще ітому, що відтінює особливе значення для юридичної форми гарантування визначеноїміри самодіяльності учасників суспільних відносин. По-третє, включення увизначення об’єктивного права вказівки на суб’єктивні права і юридичні обов’язкипоказує їхню роль у здійсненні загальних юридичних установлень.Принципи права, рівність і справедливість у праві
 
   Загальна теорія права покликанарозкривати вихідні ідеї, що лежать в основі правової дійсності кожної епохи,будь-якої суспільної формації, різних регіонів держав. Принципи правапронизують усю юридичну форму суспільних відносин, виражаючи в кінцевомурахунку основні підвалини існуючого ладу економічних відносин, базис даногосуспільства. В умовах нової історії й активної законодавчої діяльності державипринципи права знаходять своє вираження в юридичних нормах законодавства, воб’єктивному праві.
   Правовінорми по своїй природі такі, що здатні відбити і закріпити загальні ідеї,найважливіші принципи властиві всій юридичній формі даного історичного типувиробничих відносин. Принципи права служать орієнтиром правотворчої іправозастосовчої діяльності державних органів. Їхнє дотримання забезпечуєнормальний однаковий розвиток і функціонування правової системи. Навпроти,зневага принципами, їхнє порушення законодавцем або судом підриваютьстабільність системи об’єктивного і суб’єктивного права, правопорядку іправовідносин, негативно впливають на стан правосвідомості, здатні порушитидіюче правове регулювання.
   Тільки зогляду на принципи даної правової, що затвердилися, системи, діяльність попідтримці законності і забезпеченню права досягає або може досягти тихсоціальних цілей, ідеалів, що перед нею висуває суспільство, існуюча епоха.
   Маючиоб’єктивну підставу, виражаючи потреби й інтереси, світогляд і ідеалисуспільства, що панують у ньому класів, принципи права знаходять і повиннізнаходити своє здійснення не тільки в самій юридичній формі, але й у тихсуспільних відносинах, що вона контролює. Тільки при реалізації в дійснихвідносинах і реальних інститутах принципи права, якщо мова йде про йогосоціальні, а не спеціально-юридичних відправних ідеях, скидають свою правовуоболонку і втілюються у фактичний порядок відносин.
   Принципи права не завжди лежатьна поверхні і чітко формульовані в правових нормах, але вони властиві будь-якійправовій системі держав, поза залежністю від того, гарні вони або погані зпогляду соціального прогресу, тих або інших співтовариств, класів і народів, зпозицій окремих людей і їхніх ідеалів. Принципи права можуть бути по-різномуоб’єктивовані і формульовані в законодавстві, їхній дійсний зміст буваєзавуальований. В інших випадках вони ясно викладені, і це, звичайно, кращийваріант.
   Ідеологічною основою принципівправа є ідеї права, що втілюють розуміння його сутності і соціальної ролі. Ідеїправа, область правосвідомості, у тому числі і юридичній науці. Ідеї праваможуть передувати формуванню даної правової системи, можуть у більшому абоменшому ступені знайти своє вираження в нормах і принципах діючого права.Зрозуміло, у праві можуть бути реалізовані тільки такі ідеї, що не суперечатькорінним інтересам економічно і політично пануючих соціальних сил.
   У принципах права будь-якоготипу повинні бути закладені і такої ідеї, що відображають безсумнівну специфікуправового регулювання, то, що часом іменують правовими аксіомами «елементарнимиістинами» не потребуючих особливих доказів.  Ми говоримо «повинні бутизакладені» тому, що правові аксіоми знаходять своє вираження в принципах правалише в тій мері й у такому трактуванні, що не суперечать інтересу і волі тих,хто здійснює державну владу. Однак зовсім відкинути ці аксіоми жоден панівнийклас не може, якщо він прагне в повну міру використовувати можливості правовогозабезпечення свого панування.
   Класово спрямовані ідеї права іправові аксіоми служать ідеологічною передумовою принципів права, але самимипринципами права вони стають лише тоді, коли знаходять у ньому своєзакріплення.
Принцип справедливості здобуває часом навіть характер правовихаксіом: ніхто не може бути засуджений двічі за те саме злочин, закон зворотноїсили не має, якщо передбачає нове або більш важке покарання, немає покараннябез злочину, презумпція невинності і т.д., проте сама по собі справедливістьзакону і судна може розумітися в різні епохи і різні класи по-своєму.
Принципи права — це ведучі початки його формування, розвитку і функціонування. Принципи правамають загальнообов’язковий для всіх характер і пронизують не тільки всю правовусистему і систему прав суб’єктів суспільних відносин, але і правову реальністькраїни в цілому. Принципи права покликані забезпечувати органічна взаємодіяоб’єктивного і суб’єктивного права, норм права і правових відносин, єдністьдіючих у країні правових норм, інститутів і галузей права. Вони характеризуютьзміст права в концентрованому виді і показують, на яких початках у ньомувідображаються економічні, політичні і моральні відносини, характеризуютьструктуру права і співвідношення між джерелами права, законодавством іправосуддям, законом і державною владою, примусом і переконанням у правовомурегулюванні. Не знаючи принципів даної правової системи держави, по одному лишенаборі окремих її норм і інститутів важко судити про неї і про тойправопорядок, що вона забезпечує.
    Принципи права — несущаконструкція, навколо якої формуються його норми, інститути, галузі і всясистема, вони — початок права даного історичного, що одухотворяє, типу, тому щов них відображається його конкретна класова сутність. По принципах прававизначають, наскільки конкретний нормативний акт законний, дійсно є формоювираження права. Найчастіше принципи права служать відправними ідеямизаконодавчої діяльності, приймаючи участь у регулюванні поводження побічновтілюючи в більш конкретних юридичних нормах, але в ряді випадків вони здатнібезпосередньо регулювати суспільні відносини .
   Виняткове значення принципівправа пояснює, чому вони завжди були і залишаються в даний час предметомгострої ідеологічної боротьби, виявляються в революційні епохи прапоромполітичних рухів, об’єктом класових зіткнень. Боротьба за нові принципи праваніколи не замикається юриспруденцією і по своїй суті є боротьбою за новіпідвалини суспільства проти старих порядків.
   Принципи права розрізняють потипі, рівню і характеру. Тип принципів права, як і самого права, визначаєтьсятипом пануючих виробничих відносин. Відповідно розрізняють принципирабовласницького, феодального, буржуазного і соціалістичного типів права. Засвоїм характером принципи права бувають соціальноекономічні, політичні, ідеологічн,етичн, релігійн і спеціально-юридичні. За винятком спеціально-юридичнихпринципів, усі перераховані принципи відображають предмет правового впливу ізміст волі панівних класів у праві. Тому зміна типу права завжди приводить докорінної зміни його соціально-економічних і політичних, а також ідеологічнихпринципів, до істотної зміни етичних і релігійних (якщо вони ще залишаються)принципів права.
   При зміні історичних типівправових систем змінюються і спеціально-юридичні принципи правий. Спеціально-юридичніпринципи відповідають на питання, як відображається в праві його фактичнасоціальна основа, яким образом воля панівних класів зводиться в закон і стаєзагальнообов’язкової, яка структура права і який характер правового регулюваннясуспільних відносин. У цих принципах відображаються особливості права яктакого, і на їхній основі будується вся структура правової реальності даноїсуспільно-економічної формації.
   Коль незабаром форма вкінцевому рахунку залежить від свого змісту, то при зміні історичних типівправа міняються і його спеціально-юридичні принципи. Однак ці зміни зв’язаніголовним чином з корінною зміною їхньої службової ролі, соціальної значимості.Інакше кажучи, спеціально-юридичні принципи змінюються не стільки по своїйвласній формулі, скільки по тім соціальному, економічному, політичному,етичному змісті, що у цю формулу вливається. Строго говорячи,спеціально-юридичні принципи права — це ті ж його соціальні принципи, алепереведені на мову права, юридичних конструкцій, правових кошт і способівїхнього забезпечення.
   До числа спеціально-юридичнихпринципів права можна віднести принцип загальобов’язковості норм права длявсього населення країни і пріоритету цих норм перед всіма іншими соціальниминормами у випадках колізії; принцип несуперечності норм, що складають діючуправову систему держави, і пріоритет закону перед іншими нормативно-правовимиактами; принцип підрозділу правової системи держави на публічне і приватнеправо, на відносно самостійні галузі й інститути права; принцип відповідностіміж об’єктивним і суб’єктивним правом, між нормами права і правових відносин,між правом і його здійсненням; принцип соціальної волі, виражений у системісуб’єктивних прав учасників суспільних відносин, рівності перед законом ісудом, рівноправності; принцип законності і юридичної гарантованості прав ісвобод особи, зафіксованих у законі, зв’язаність нормами законодавствадіяльності всіх посадових осіб і державних органів; принцип справедливості,виражений у рівному юридичному масштабі поводження й у строгій домірностіюридичної відповідальності допущеному правопорушенню; принцип юридичноївідповідальності тільки за винне протиправне поводження і визнання кожногоневинним доти, поки провина не буде встановлена юрисдикціоним органом (судом) такназивана презумпція невинності; принцип неприпустимості зворотної сили законів,що встановлюють нову або більш важку юридичну відповідальність, і гуманностіпокарання, що сприяє виправленню засудженого.
   Принципи права можнакласифікувати в такий спосіб:
 а) Загальні принципи: загальнідля міжнародної правової системи, вони в ряді випадків мають значення і длянаціональних правових систем, коли держава бере участь у їхньому виробленні іприйнятті, загальні для всіх правових систем держав того самого типу, дляправових систем одного виду (сімейства) для всіх галузей даної правової системидержави.
 б) Міжгалузеві принципи:принципи галузей, що складають публічне (міжнародна і внутрішньодержавне) ічастка (міжнародне і внутрішньодержавне) право, принципи галузей матеріальногоправа і галузей процесуального права, інші можливі міжгалузеві принципи права.
 в) Галузеві принципи права,(наприклад, цивільного, адміністративного, карного і т.д.) і принципиінститутів права (наприклад, зобов’язань, принципи комплексних галузейзаконодавства – морського, повітряного і т.д.) і принципи комплекснихінститутів законодавства (право залізничних перевезень і т.д.) .
   Принципи правової системи даноїдержави включають принципи типу і сімейства права в якості відправних дляособливих принципів права визначеної країни. Принципи галузі прававідправляються від принципів правової системи. Що стосується галузей іінститутів законодавства, то їм властиві комплекси принципів, вироблених увідповідних галузях і інститутах права, нормами яких утворені відповіднізаконодавчі масиви.
   Загальне розуміння змісту іролі принципів діючого права визначеної країни, а тим більше історичного типуправа має істотне значення. Пануючі ідеї права і принципи позитивного права, щовідображають ці ідеї, відіграють величезну роль у законодавчій іправозастосовчій діяльності, у зміцненні законності і правопорядка, у правовійкультурі населення. Принципи права займають або, у всякому разі, повиннізаймати центральне місце в системі права держав і в системі міжнародного права,поза залежністю від того, чи можна їхній вивести з цілої групи норм або вонивиявляються особливо сформульованими в нормах-принципах і нормах-задачах.
   Зв’язок права і справедливостізаснована на тім обставині, що правове відношення може бути завждиінтерпретоване як особливий тип відносини розподілу. Об’єктом розподілу тутвиступають права й обов’язки учасників взаємного соціального спілкування. І цейрозподіл, у свою чергу, виявляється особливим способом закріплення пануючого вданому суспільстві розподілу між людьми життєвих благ відповідно займаному нимимісцю в суспільно-класових відносинах і характеру здійснюваної діяльності.Таким чином, справедливість виявляється специфічним для права принципом,зв’язаним з його якісними особливостями і виконуваною соціальною функцієюрегулювання суспільних відносин.СУБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО Суб’єктивне право, юридичне право суб’єкта
Право не зводиться до сукупності юридичних норм, воно втілено вправах учасників суспільних відносин. Це юридичні,  юрисдикцією забезпеченіправа, вони загальнозначущі і захищені державою,  їм відповідають юридичніобов’язки, що разом із правами записані в загальних нормах законодавства, усудових рішеннях, сформульовані в правових звичаях. Носії юридичних прав —  обов’язків, «суб’єкти права» поза діяльністю яких немає і не може бути реальної правовоїдійсності. Суспільні відносини можуть виражатися у виді загального соціальногозв’язку членів даного співтовариства або в якості безпосереднього, прямогоїхнього спілкування. Відповідно і юридична форма взаємодії суб’єктів праваукладається в загальному правовому зв’язку або в конкретних правовідносинах.
   Юридичні права суб’єктівіменують суб’єктивним правом тому, що вони належать суб’єктам. Такенайменування вироблене юриспруденцією, воно традиційно. Утім, поза питаннямизв’язку з об’єктивним правом можна обійтися терміном право суб’єкта, якщотільки не забувати, що в людей (організацій) є і неюридичні, тобто соціальноївластивості, права (наприклад, моральне право, права членів суспільнихоб’єднань і т д.).
    Юридичні категоріїоб’єктивного і суб’єктивного права не слід змішувати з філософськими поняттямиоб’єктивного і суб’єктивного. Як і у випадку підрозділу юридичної формиопосередкування суспільних відносин на правові зв’язки і правовідносини,категорії об’єктивного і суб’єктивного права вироблені правознавством для того,щоб глибше пізнати юридичну надбудову.
   Категорія суб’єктивного правапідкреслює, що це — наявне право суб’єкта. У той же час залежність суб’єктивногоправа від суб’єкта відносна, коли незабаром міра юридично гарантованогоможливого поводження визначена пануючим типом виробничих відносин і виражаєволю пануючого класу. Відносна і незалежність об’єктивного права від учасниківсуспільних відносин. Суб’єкти як представники панівних класів беруть участь уформуванні об’єктивного права в законодавчій діяльності. З практичної точкизору, важлива приналежність суб’єктивного права відповідним суб’єктам, у тойчас як саме по собі існування об’єктивного права (юридичних норм) ще неозначає, що передбачені їм юридичні можливості дійсно кому-небудь належать іможуть бути використані.
   Філософська проблемаоб’єктивному і суб’єктивного в праві не має прямого відношення до розглянутогопитання в тім змісті, що об’єктивне і суб’єктивне право однаковою мірою єнадбудовними феноменами, відносяться до суб’єктивної сторони суспільногорозвитку, зміст якого дано матеріальним виробництвом — об’єктивний факторсоціального руху. Якщо ж судити по відносній близькості до виробничих відносин,то виявиться, що загальні юридичні норми в принципі далі від відносин власностій обміну, чим права й обов’язки суб’єктів цих відносин.  
   Правові зв’язки і відносинибезпосередньо наповнені соціальним змістом, що у нормах законодавства вираженийв ідеологізованій і абстрактній формі. Інше питання, що абстрактне право увідповідних умовах здатно досить точно виразити об’єктивні тенденціїсуспільного розвитку, воно має перевагу загальності й у стані концентрувати всобі різні потреби пануючого способу виробництва. Якщо прагнути у всіх випадкахдавати філософську інтерпретацію юридичних категорій, то в співвідношенніоб’єктивного і суб’єктивного права скоріше утілені філософські категоріїабстрактного і конкретного.  
   Складність застосування дооб’єктивного і суб’єктивного права філософських положень про співвідношенняабстрактному і конкретного укладається в тім, що в генетичному плані загальніюридичні установлення виявляються результатом абстрагування від конкретнихказуальних правових рішень. У той же час юридичні норми, у свою чергу,втілюються в житті через конкретні права (обов’язку), збагачуються їхповнокровним і якісно різним соціальним змістом.
   Розвиток виробничих і іншихфактичних відносин потребує зміну потреб, інтересів, домагань, що обумовлюєформування нових прав і обов’язків, що вимагають свого закріплення воб’єктивному праві. Нові юридичні норми реалізуються в правових зв’язках івідносинах, що наповняються динамічним соціальним змістом, що породжує надалі потребуперетворення юридичної форми. Практично відбувається процес формуваннязагальних норм права і їхньої подальшої конкретизації в суб’єктивних правах(обов’язках) відмінний від абстрагування в теорії. Наукове узагальненняприводить до утворення понять, формулює закони правознавства, у той час якправотворення завершується законами держави. Але в ідеалі законодавець такожповинний відкривати об’єктивні закони права і суспільних відносин, здійснюванийїм процес абстрагування подібний створенню наукових абстракцій, хоча маєбезпосередньо практичну задачу. Шлях від абстрактного до конкретного в пізнанніведе до відтворення багатства конкретного в мисленні. Цей же шлях на практиціприведе до суб’єктивного права і його подальшій реалізації в життєвих відносинах.Суб’єктивне право і юридичні обов’язки, реальні правові зв’язки іправовідносини виявляються критерієм істинності юридичних норм і наших уявленьпро чинне законодавство. Процес теоретичного (логічного) засвоєння прававиступає аналогом практично-юридичного засвоєння фактичних суспільних відносин.
   Об’єктивне право може бутиінтерпретоване як абстрактне статичне вираження динамічних конкретних прав іобов’язків, правових зв’язків і правовідносин, а суб’єктивне право, якконкретний динамічний прояв загальних юридичних норм.
   Правове регулювання суспільнихвідносин включає загальнормативний і індивідуальнонормативний вплив у їхнійсуперечливій єдності. Тільки синхронність між ними, між об’єктивним ісуб’єктивним правом, дає результат або є однією з неодмінних умов йогонастання. Абстрактний характер об’єктивного права забезпечує охоплення типовихвідносин і повторюваних ситуацій. Конкретність суб’єктивного права даєможливість опосередкувати визначені життєві суспільні відносини і неповторнуіндивідуальну ситуацію в межах, передбачених загальною нормою. Те, що право увласному змісті є єдність об’єктивним і суб’єктивним, абстрактним іконкретного, є лише юридичним відображенням особливої якості предмета правовогорегулювання. Право регулює відносини відповідного виду, типові по своїйструктурі, але, що складаються в результаті індивідуально-визначеній діяльностірізних людей (організацій) у конкретних ситуаціях.
Завдякиєдності об’єктивного і суб’єктивного права правове регулювання суспільнихвідносин підтримується контактом пануючої об’єктивованої волі з індивідуальноюволею учасників суспільних відносин, загальнормативний вплив стуляється зіндивідуально-конкретним, особливо, коли законодавство дає відомий простіррозсуду суб’єктів і передбачає акти застосування юридичних норм.Загальнормативне й індивідуально-нормативне правове регулювання доповнюють одинодного, одне без іншого не обходиться.
   Зв’язок об’єктивного права ізсуб’єктивним, правомочності з юридичним обов’язком проводить чітку грань міжюридичними правами людей і їх моральних прав, а також іншими домаганнями, що незахищені державним примусом і юрисдикцією. Історичний матеріалізм відкидає ідеюприродних, вічних, незмінних прав людини і поряд з цим викриває позиціююридичного позитивізму, що не визнає правий людей поза законодавством.
   Права людини зв’язані ізсоціальними й економічними умовами життя людей, у той час як права громадянвідображають їхній статус у політично організованому суспільстві, носятьформально-юридичний характер, рівноправністю прикривають фактичну нерівність.
   Однієї зособливостей суб’єктивного права є його забезпеченість кореспондуючимиюридичними обов’язками дотримання цього права всіма громадянами, установами,посадовими особами і державними органами, а також обов’язок виконаннявідповідних вимог правомочного, завдяки чому він може за захистом свого правазвернутися до відповідного державного органа, що здійснює юрисдикціоннудіяльність.
    У літературі немає загальноїдумки з приводу проблеми співвідношення людини і громадянина, прав людини іцивільних прав. Одні визнають наявність прав людини неюридичного характеру,досліджують їхній генезис в економічній сфері, проводять грань між поняттямиправ людини, громадянина, особи, а інші вважають розходження між людиною ігромадянином ілюзією, не бачать різного змісту в правах людини і громадянина,прямо пишуть, що «соціальні права реально існують тільки в юридичній формі».
   Право народжується в сферівідносин виробництва й обміну, але не всі домагання суб’єктів цих відносинодержують офіційне визнання в позитивному законодавстві, і не можна думати, щосоціальні права реальні, а юридичні не мають значення. Не більше причин і длятого, щоб реальними правами вважати тільки те, що закріплено в законі. Моральніправа також реальні.  Правові системи і правосуддя повинні бути справедливі,але не завжди такими є.
 
Структура суб’єктивного права
  Суб’єктивне право, як і об’єктивне, має свою структуру. Можна розрізняти дварівні структури суб’єктивного права — структуру всієї системи прав суб’єктівзв’язків і відносин, що існують у даній державі, і структуру кожного наявногоправа суб’єкта. Власне право як єдність об’єктивного і суб’єктивного праваутворить у свою чергу вищий рівень структури даного виду, але в цьому випадкунас цікавить лише структурованість суб’єктивного права .
   Для системи суб’єктивних прав,так само як і для правової системи (системи норм) вирішальне значення маєрозподіл усіх суспільних відносин на горизонтальні і вертикальні. Системасуб’єктивних прав відповідно може у визначених суспільно-економічних формаціяхі при відомих історичних умовах підрозділятися на публічні і приватнісуб’єктивні права. Характер встановлення або придбання, ступінь волі дій ізалежності від волевиявлення суб’єктів, шляхи і міри захисту публічних іприватних суб’єктивних прав відрізняються досить істотно.
   Система суб’єктивних правпідрозділяється на галузі й інститути в залежності від виду суспільнихвідносин, у яких бере участь той або інший суб’єкт. Коль незабаром багатосуб’єктів права, наприклад, громадяни, виявляються учасниками суспільнихвідносин різного виду одночасно, те вони володіють або можуть мати суб’єктивніправа, зв’язаними з різними галузями права.
   Система суб’єктивних прав, навідміну від правової системи держави (об’єктивного права) особливо динамічна.Суб’єктивні права здобуваються, знаходяться в тій або іншій стадії реалізації,вичерпуються, змінюються по своєму безпосередньому змісті й обсягу,виявляються юридичною підставою виникнення інших прав. Правомочні можуть невикористовувати наданих прав або використовувати їхній частково, можутьзвертатися або не звертатися за захистом прав, що порушуються. Суб’єктивнимиправами володіють і розпоряджаються мільйони громадян країни, посадові особи,величезне число підприємств і установ. Число одиничних суб’єктивних прав,наявних правомочій у суб’єктів найрізноманітніших суспільних відносин практичнонеозоро.
    Якщооб’єктивне право — це право, що у відомому змісті відображає статику юридичноїформи, і складається з визначеного числа норм, то суб’єктивне право в масштабікраїни динамічно по самій своїй природі, тому що безпосередньо зв’язано злюдською діяльністю у всіх сферах життя, уплетено у величезну мережу суспільнихвідносин і зв’язків.
   Без динаміки суб’єктивногоправа законодавство країни відірвалося б від реального соціального руху іперетворилося в мертву схему логічно зв’язаних норм. Але у винятковійрухливості суб’єктивних прав є і свої мінуси, їхня динаміка має тенденцію додеструктуруванню юридичної форми, соціальне життя може наповнити змістсуб’єктивного права таким чином, що воно грозить підірвати правову оболонку.Стримують таку тенденцію юридичні норми, тобто об’єктивне право, вносячи вправове регулювання необхідну стійкість і міцність, вносячи в нього зміни, щозаздалегідь осмислені законодавцем, будуються на відомих узагальненняхюридичної практики.
    Зі змістовноїсторони центральним елементом суб’єктивного права є юридична можливість власнихдій. Тим більше, що саме сюди включається можливість володіти, користуватися ірозпоряджатися соціальними благами і цінностями, у тому числі волею.  
   Отже, суб’єктивне право (правосуб’єкта суспільних відносин) складається з трьох елементів (правомочій): права на власні дії, права вимоги і права на захист. Тільки в органічномузв’язку ці елементи утворять суб’єктивне право. Без другого й у потенціїтретього елемента можливість власних дій утрачає свій юридичний характер. Правовимоги виявляється безглуздим, якщо воно не зв’язано з можливістю користуванняякимись соціальними благами. До того ж право вимоги також є лише різновидомвласних дій правомочного. Домагання означає, що юридичні обов’язки не виконаній правомочний звертається в компетентний орган. Регулятивний вплив правадосягає своєї кульмінації, у всякому разі з погляду державного забезпечення.
   Від структури суб’єктивногоправа, характеру складових його елементів залежить можливість його реалізаціїпоза конкретними правовідносинами або в правовідносинах.
 Визначення суб’єктивного права
  Часто пишуть, що суб’єктивне право — це міра юридично можливого поводження. Алеякщо воно лише міра, його відмінність від об’єктивного права може звестися лишедо формального.
   Міра поводження в суб’єктивномуправі припускає насамперед забезпечення самодіяльності учасників суспільнихвідносин, можливість вільного вибору образа дій. Причому суб’єктивне право незавжди виступає як границя можливих дій, його не можна розуміти як коштиобмеження самодіяльності і волі. 
   Суб’єктивне право не воля в рамкахзакону, а законом гарантована воля тобто визнана правом і тому підлягаючійнеухильній охороні з боку держави можливість самостійно діяти і прийматирішення.
  Визначення суб’єктивного права в юридичній науці поступово збагачувалися. Відпредставлень про суб’єктивне право, у яких на перше місце висувався елементдомагання, до визначень, що підкреслювали, що в змісті цієї категорії головне — у діях юридично зобов’язаної особи, і, далі до положення про те, що суб’єктивнеправо припускає можливість позитивної дії правомочного — такий шлях, пройденийвизначеннями суб’єктивного права. Цей шлях був зв’язаний з виявленням елементівструктури одиничного суб’єктивного права. 
  Характерно і те, що від первісних і до нинішніх визначень суб’єктивного права в них завжди зверталася увага на міру (вид) можливого поводження. В одномувипадку говориться, що суб’єктивне право — охоронювані державою міра і видможливого поводження, в іншому — суб’єктивне право визначається як можливістьдозволеного державою поводження, у третьому — суб’єктивне право це можливістьповодження, надана нормою права.
   Разом з тим, обмежуючивказівкою на міру поводження, на масштаб дозволеного, існуючого визначеннясуб’єктивного права не відображають одну надзвичайно важливу гносеологічнутонкість – воно, на відміну від об’єктивного права, існує на грані можливості ідійсності, з його починається реалізація загальних норм. Суб’єктивне право — цесистема наявних прав суб’єктів, їхній юридичний статус, положення, щохарактеризується станом волі вибору рішень і дій, без яких немає самодіяльностісуб’єктів. Загальна норма абстрактна, а суб’єктивне право прив’язане доучасника суспільних відносин — діяльній особі. Володіння такими правами є одниміз властивостей учасників суспільних відносин у державно організованій їхнійжиттєдіяльності. Як відбити в короткій дефініції і сутність суб’єктивногоправа, і діалектичність його існування?
   Можна запропонуватидві дефініції. Суб’єктивне право — це система наявних прав суб’єктів, щовиражає матеріально детерміновану і зведену в закон волю панівних класів,закріплену в об’єктивному праві. Одиничне суб’єктивне право — це юридичнозабезпечена міра можливого поводження особи, що гарантує йому самодіяльність,волю вибору, користування матеріальними і духовними благами на основі існуючихвідносин виробництва й обміну.Співвідношення між об’єктивним і суб’єктивним правом.
   Суб’єктивне право взаємопов’язане зоб’єктивним пра­вом, обумовлено йогозмістом. Адже ті або інші юридичні права суб’єктів, що, власне, і становлятьсутність суб’єк­тивного права, формулюються у чинних юридичних нор­мах, тобто воб’єктивному праві. Отже, суб’єктивне право не може виникнути безоб’єктивізації у нормах права об’єктивного. З іншого боку, і об’єктивне правоневід’ємне від суб’єктивного. Метою і призначенням існування норм права(об’єктивного) врешті-решт є правове регулювання суспільних відносин, а такожзабезпечення цього регулю­вання відповідним правовим механізмом. А правове регу­люванняздійснюється через юридичні права і обов’язки суб’єктів.
   У загальному вигляді зміст будь-якого суб’єктивногоправа можна звести до того, що воно надає уповноважено­му суб’єкту такіможливості:
 а) поводити себе відповідним чином (право на своїдії);
 б) вимагати відповідної по­ведінки від іншихсуб’єктів (право на чужі дії);
 в) зверта­тися до держави за захистом свогоюридичного права.
    Для реального юридичного забезпечення такихможливостей при закріпленні в об’єктивному праві повноважень одного суб’єктафіксуються відповідні обов’язки зобов’язаного суб’єкта. І навпаки, при фіксаціїконкретних обов’язків одного суб’єкта, закріплюються відповідні права іншогосуб’єкта. Отже, суб’єктивному праву (можливій поведінці) одного суб’єкта(уповноваженого) з необхідністю кореспон­дують юридичні обов’язки іншогосуб’єкта (зобов’язаного). Невиконання цих обов’язків є правопорушенням і тягнеза собою застосування засобів державного примусу, зокрема того або іншого видуюридичної відповідальності.
   Суб’єктивне право слідрозглядати в єдності з інте­ресами суб’єкта. Суб’єктивне право — міра можливоїпо­ведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізову­вати цю можливістьцілком залежить від волевиявлення суб’єкта. Природно, що можлива поведінка-будеперетво­рюватися на реально здійснювану лише тоді, коли вона буде сприятизадоволенню тих або інших потреб уповнова­женого, тобто, коли певна поведінкавідповідатиме інте­ресам суб’єкта. Отже, інтерес виступає як своєрідний«стартер» процесу реалізації суб’єктивного права.
   Конкретне суб’єктивне право як юридичновстановле­на можливість поведінки, щоспрямована на досягнення певного соціального блага, не може існувати без відпо­віднихнорм об’єктивного права, в яких воно знаходить свій юридичний вираз.Після юридичної фіксації суб’єк­тивне право існує, насамперед, як можливаповедінка, по­тенційна можливість суб’єкта поводити себе певним чином. І цяможливість, за наявності її закріплення у нормах об’єктивного права і суб’єкта,якому вона належить, існує потенційно, незалежно від того, вступає суб’єкт упра­вовідносини для реалізації цієї можливості чи ні. Крім того, суб’єктивнеправо як потенційне право на певне соціальне благо, може не тільки існувати,але й реалізо­вуватись за межами правовідносин.
   Практична цінність суб’єктивних прав полягає у їх ре­альності,тобто у можливості здійснення повноважень, які випливають із змісту того чиіншого конкретного суб’єк­тивного права. Реальність суб’єктивних прав забезпе­чуєтьсяза допомогою гарантій, тобто засобів, способів і умов, спираючись на які суб’єктдосягає повного і безпе­решкодного здійснення своїх прав. Гарантії суб’єктивнихправ поділяються на: економічні, політичні, ідеологічні та юридичні.
    Економічні гарантії — це сукупність економічнихчин­ників (матеріальні цінності суспільства, ринкова економіка, досконаласистема економічних відносин і т. ін.), які сприя­ють повній і безперешкоднійреалізації суб’єктивних прав.
    Політичні гарантії — це сукупність політичнихчинників суспільного і державного життя (політична система суспільства, плюралізмта гласність у здійсненні політич­ного життя тощо), що забезпечують повну ібезперешкодну їх реалізацію.
    Ідеологічні гарантії — це сукупність ідеологічнихі світо­глядних принципів, що обумовлюють першочергові цінності і непорушністьсуб’єктивних прав, їхню повну і безпереш­кодну реалізацію.
    Юридичні гарантії — це сукупність тих правовихінсти­тутів, що забезпечують можливість реалізації суб’єктивних прав, а такожзахищають і охороняють їх від будь-яких обмежень і порушень.
   Соціальна цінність суб’єктивних прав з економічноїточ­ки зору вбачається у тому, що їх наявність:
 а) відображує можливості держави матеріальнозабезпечувати реалізацію певних суб’єктивних прав;
 б) забезпечує суб’єктам мож­ливість активної участі векономічному житті суспільства і тим самим сприяє зміцненню його матеріальногоста­новища.
   З політичної точки зору соціальна цінністьсуб’єктивних прав виявляється у тому, що вони:
 а) є мірою досягнутого в суспільстві прогресу щодовстановлення дійсного демо­кратизму, визнання і забезпечення свободи особи;
 б) забез­печують громадянам активну участь у всіхсферах суспіль­ного життя і тим самим активізують соціальне-політичне життясуспільства; в) фіксують певні повноваження, сти­мулюють суспільне кориснуповедінку суб’єктів.
   Соціальна цінність суб’єктивних прав з ідеологічноїточ­ки зору полягає у тому, що вони:
 а) є втіленням пануючих у суспільстві поглядів надемократію, гуманізм, права осо­би;
 б) виступають дійсним засобом пропаганди досягненьсуспільства у гуманітарній сфері;
 в) є інструментом ви­криття перекручень дійснихдосягнень суспільства у гу­манітарній сфері.
   З юридичних позицій соціальна цінність суб’єктивнихправ вбачається у тому, що вони:
  а) є правовим інстру­ментом розвитку демократії усуспільстві на основі прин­ципів гуманізму і свободи особи;
  б) визначають систему взаємних юридичних прав таобов’язків держави і особи;
  в) виступають регулятором поведінки громадянинашляхом фіксації певних еталонів поведінки, які відповідають інте­ресам суспільства;
 г) є інструментом поєднання порядку і організованостіз активністю і самостійністю поведінки гро­мадян.
  Підособистою цінністю суб’єктивних прав слід розуміти те значення, що має длягромадянина, його розвитку, задоволення інтересів і потреб наявність іреалізація пев­них повноважень, що виходять з тих або інших суб’єк­тивних прав.
   Цінність суб’єктивних прав для особи зекономічної точ­ки зору вбачається у тому, що вони надають можливість вимагативід держави відповідного матеріального забезпе­чення у реалізації повноважень,що випливають з того або іншого суб’єктивного права.
  З політичної точки зору цінністьсуб’єктивних прав для особистості виявляється у тому, що вони:
 а) уможливлю­ють визначення реальногоположення особи як вищої цін­ності у державі і суспільстві;
 б) вказують особистості, в яких сферах і вякому просторі держава розглядає його як вирішальну силу політичних процесів усуспільстві.
  Цінність суб’єктивних прав для особистості зідеоло­гічної точки зору вбачається у тому, що вони дають змогу індивідууявити, якою мірою в них виражено принципи демократії, гуманізму,справедливості, що мають загально­людську цінність.
   З юридичної точки зору цінністьсуб’єктивних прав що­до особистості вбачається у тому, що вони: а) є засобом упорядкуваннясуспільних відносин і дозволяють громадя­нину планувати свою поведінку іпрогнозувати поведінку інших суб’єктів; б) визначають систему конкретних повно­важеньгромадянина у найважливіших сферах суспільних відносин; в) є юридичнимінструментом набуття громадя­нином тих чи інших соціальних благ; г) слугуютьосновою системи юридичних та інших засобів забезпечення участі громадян унайважливіших сферах соціальних відносин.
   Висновок
   Право — соціальнеявище. Воно породжено суспільством, і зрозуміти його можна лише розглядаючи якчастину  соціального організму.
   Суспільна еволюція — природно-історичний процес, і право включене в нього як його складове. Говоритипро державне і правове будівництво, про реформи політичної і юридичної системвиправдано лише в тій мері, у якої їхньої зміни відповідають закономірному ходуісторії. Кожна ступінь у розвитку права має свої соціально-історичніпередумови. Яка би зробленими ні були самі по собі Конституція й інші закони,якими б ідеальними ні представлялися політичні системи, вони залишатьсянезатребуваними народом і не почнуть працювати, якщо не будуть відповідатисуспільним умовам і культурі мас.
   Розвиток суспільстваздійснюється нерівномірно, і немає єдиного центра, що визначав би об’єктивнізакони еволюції, одноразово й однаково діючі у всіх регіонах земної кулі. НіЄвропа, ні Америка, ні Азія не можуть служити загальнообов’язковим зразками.Будь-яка реформа в будь-якій країні відправляється насамперед від того, що вцій країні є, і реформатори користуються тільки такими коштами, що знаходятьсяв їхньому розпорядженні. Кожна епоха є продовження попередній навіть тоді, колинаступний етап є, здавалося б, лише радикальним запереченням попередніхсуспільних форм. Завтрашній день держави і права неминуче зв’язаний ізучорашнім днем тієї країни, у якій вони формуються.
    Світ, суспільствоупорядковані. В основі їхньої еволюції лежать універсальні закони. Однак укожній країні вони діють по-різному, переломлюючи через призму унікальноїнаціональної своєрідності і неповторного історичного досвіду народу. Укінцевому рахунку, очевидно, усі країни пройдуть стадію ринкового господарства,але в кожній країні капіталізм буде своїм: у США — американським, уВеликобританії — англійським, у Німеччині — німецьким, а в Україні  — українським.
   Теорія держави і права, як івсяка наука, — узагальнення світового досвіду державно-правового розвитку. Івивчення права допоможе відрізнити істину від оман, помилок, маніловщини такон’юктури.Література:
Алексеев С.С. Общая теория права — М.: Юрид.лит., 1981-1982. — Т.1,2.
Бабаев В.К. Теория современногосоветского права. – Н.Новгород, 1991.
Кленнер Г. От права природы кприроде права. – М.: Прогресс, 1988.
Сурилов А.В. Теория государстваи права: Учебник. – К.; Одесса, 1989.
Явич Л.С. Общая теория права. –1976.