РЕФЕРАТ
натему:
ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
1. ФілософіяСередньовіччя
2. Філософія Відродження
ЛІТЕРАТУРА
1. Філософія Середньовіччя
Середньовічнафілософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви вжитті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблемацієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм), афілософствування проявлялося передусім у формі богословської думки. Томураціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес — релігії. За словами Фоми Аквінського,філософія була наймичкою богослов’я. Та все ж крізь теологічну пеленусхоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання пропершооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світувирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічогоБогом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу.Згідно з першою (її автор — ченецьСкот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає внього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Іншанеортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ нестворений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема йсхоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою.
Прослідкуємохронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочаткузупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічнихта політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II—VIII століть. Першими носіями її ідей булиапологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудуватицілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свогоапогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькомуСході і творчості Августинана латинськомуЗаході. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Останнябезпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядалафілософствування як пояснення Біблії, а Біблія — як підкріплення відповіднихположень платонізму та арістотелі-зму. В основі онтології патристики була ідеябога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології бог розглядався якзосередження благости, справедливості, всемогутності, то в апофатичній — бог якабсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває замежами буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від своготворця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповненийдоцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнанняуніверсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу.
Найбільшвідомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354—430). Пропагандіі захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про богаяк абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можнабезпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелятпам’ятаючої, споглядаючої і чекаючої душі. В автобіографічному творі«Сповідь» уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливоїдинаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена ізнайшла містичне тлумачення в трактаті «Про град божий» (фактичнойшлося про державу).
Августинсправив значнийвплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовувавйого ідеї з метою обґрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри.Представники сучасного екзистенціалізму вбачають у Авгус-тині одного із своїхпопередників.
Другимтипом середньовічного філософствування була схоластика (релігійно-філософськевчення західноєвропейсього Середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувалодогматичні релігійні посилки з раціоналістичною методикою і особливим інтересомдо формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (XI—XII ст.) і пізню (XIII—XIV ст.) схоластику. Починаючи з XVI ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана другасхоластика), яка була ідеологією контрреформації. Термін «схоластика»в подальшому став синонімом безплідного розумування, буквоїдства, начотництва.
Формуваннясхоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Вона булавикликана до життя новим піднесенням культури, що проявилось у виникненніміських нецерковних шкіл. У цих умовах християнська теологія, яка існувала уформі патристики, мала надати християнству формалізованого, раціональногохарактеру, зробивши предметом своєї систематизації теолого-філософські положенняпатристики. Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм талогіку арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм.
Пізнясхоластика формувалася в умовах подальшого прогресу міського життя, виникненняуніверситетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передовоїарабомовної філософії, шартрської школи, античної філософії, зокремаарістотелізму в християнсько-католицькому дусі. Ця обробка арістотелізмупов’язана з іменем Больштедта і особливо його учня Фоми Аквінського, засновникапізньої схоластики. Боротьба арістотеліків і августинівців до початку XIV ст. трансформувалася в боротьбутомізму з прибічниками Д.Скота.
Паралельнопродовжувала точитися боротьба номіналізму з реалізмом.
Реалістивважали, ніби загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально,утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодоодиничних речей. Наприклад, ідея людини передує буттю окремих індивідів ізумовлює їх буття; прекрасне — передуєбуттю одиничних прекрасних речей тощо.
Номіналістинаполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органамчуття. Універсали ж не мають реального (незалежно від речей) існування. Цезвичайні імена речей. Поміркований номіналізм одержав назву концептуалізму.Оккам, Бурідан та інші мислителі поєднали номіналізм з теорією двоїстої істиниі тим самим відмовилися від основної догматичної установки ортодоксальноїсхоластики, визнали автономне становище філософії та науки стосовно віри. У нихз’явилася потреба в реабілітації природи, деміфологізації і християнськоїкартини світу. Першим наголосив на цьому Роджер Бекан. Особливу роль у саморуйнуванні схоластичної філософіївідіграв номіналізм. П.А. Абеляр, Д.Скот і У.Оккам на противагу диктатурібогословських понять висунули принцип індивідуалізації, що підготувало основудо просвітництва та методологічного скептицизму Відродження і Нового часу,сприяло становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. Номіналістистали першими вченими і природознавцями в Європі. Вони «повернули»природі її суверенні права, показавши примат реальності, проторюючи шляхемпіризму і сенсуалізму.
Незайве зауважити, що ортодоксальні мислителі Середньовіччя (філософи і теологи)були одними з перших теоретиків, висновки-присуди яких були логічною підставоюдля переслідування інакомислячих і навіть фізичної страти.
2. ФілософіяВідродження
Відродженнямв історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпадуфеодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланкаміж середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу,перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністютеоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все жуспадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичноїмудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання.
Ідейнимиджерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона інеоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля,матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитувалидогматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська)філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм,раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання.
Здійснювавсядокорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницькогоінтересу. З’являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореністьсвіту. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепціяМ. Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток новихгалузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієїкультури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людськоїособистості.
Будучивідображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленнямантичних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У нійпрослідковується боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливоюрисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченногоматеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний законпричинно-наслідкових зв’язків.
Донайважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні(точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії,руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики,естетики тощо. Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливомуспіхів природознавства і античних матеріалістичних традицій, а з другого, — платонізму, неоплатонізму таарістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичноїконцепції (Г. Галілей, М. Монтень, П. Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної(Микола Кузанський, Б. Телезіо, Дж. Бруно). Пізніше перша концепція, будучизбагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядіввидатних матеріалістів XVI І—XVIII ст. Друга теж зробила відповіднийвплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози.
Аналізуючипроблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причинуруху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід’ємне від матеріїрозумне начало («світова душа» у Дж. Бруно, Ф. Патріці;«архей» — активна життєва сила у Парацельса;вічний божественний розум у Т.Кампанелли). Послідовніших поглядів на цюпроблему дотримувалися Леонардода Вінчі йТелезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії,розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природине зникає, а тільки перетворюється в інший.
Значнізрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики йрелігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість якнайважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософиепохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддавкритиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв’язокіз середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді яккомпроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на грунтіматеріалістичної гносеології, про що свідчать такі її положення:
1) визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким,яким він є;
2) визнаннядії зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, які переробляютьрезультати цієї дії;
3) заперечення природжених ідей і якоїсь особливоїнематеріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання л години;
визнаннявеликої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвимиобразами не можна досягти істинного знання.
Длягносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характернадіалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний вклад у теорію пізнаннявнесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтель та інші мислителі епохиВідродження.
Змінювалисьпогляди на людину та місце її у Всесвіті. Теоцентризм витісняєтьсяантропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїхможливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції,перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядноїперспективи.
Переглядалисяй погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизмуробилися спроби обґрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було бнезалежним від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).
Вепоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії (Т. Мора, Т.Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоч інеодноразово були використані для авантюристичних експериментів.
Етичніконцепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільшевідповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічногорозвитку особистості, реабілітації земної краси, які були притаманними длямолодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків булинеприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохимали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.
Усфері естетики Відродження не залишило завершених теоретичних систем. Протеталановиті митці тієї епохи в трактатах, присвячених проблемам теоріїмистецтва, часто виходили у сферу естетичної науки. Це стосується насампередпраць геніального митця і вченого Леонардо да Вінчі.
Відомимимислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.
Івсе ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона йзаперечила теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичнимитеоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних формнауково-філософського світогляду.
філософія середньовіччя відродження
ЛІТЕРАТУРА
1. Августин. Исповедь. — М., 1991.
2. Боэций. «Утешение философией» и другиетрактаты. — М., 1990.
3. Баргош Юзеф. Фома Аквинский. — М., 1975.
4. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. — М.,1980.
5. Гуревич А.Л. Проблема средневековой народнойкультуры. -М., 1981.
6. Гуревич А.Я. Средневековый мир. — М., 1990.
7. ЭстетикаРенесанса: В 2-хт. — М., 1981.
8. Историядиалектики XIV-XVIII веков. — М., 1974.
9. История философиив кратком изложении. — М., 1991.
10. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978. МайоровГ.Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика. — М., 1979.
11. НиколайКузанский. Соч. в 2-х т.— М., 1979. Ротердамский Эр. Похвала глупости. — М., 1956. Соколов В.В. Средневековаяфилософия. — М., 1979. Соколов В.В. Европейская философия XV — XVIII веков.
12. – М.,1982.
13. Стяжкин Н.И. О развитии идей философии природы всредние века // Философские науки. — 1983. — № 2.
14. Чернышев А.Н. Курс лекций по древней исредневековой философии. — М, 1991.