Кожна нація , кожен народ , навіть кожна соціаль- на група має свої звичаї , що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками . Але звичаї – це не відокремлене явище в житті народу , це – втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людь- ми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчості.
Саме тому народна творчість нерозрив- но зв`язана з звичаями народу . Звичаї народу – це ті прикмети по яких розпізна-ється народ не тільки в сучасному , а і в його істо- ричному минулому. Звичаї – це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональ-них справах . Звичаї , а також мова – це ті найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один на- род ,в одну націю .Звичаї , як
і мова ,виробилися про- тягом усього довгого життя і розвитку кожного народу . В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків , карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний син , і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу . Наш великий поет Тарас Шевченко,звертаючись до України ,як до матері , що вічно страждає питає :
Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась ? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? I Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського пері- оду на Україні . Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру , але саме свою культуру , а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура ,
і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної , батьківської культури . Зустріч Візантії з Україною – це не була зустріч бідного з багатим ; це була зустріч якщо не рівних , то близьких поту- гою , але різних характером культур . Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі , поєд- нання староукраїнської , дохристиянської культур . Але ми до цього вже так звикли , що
іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де почина- ється християнське . Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв , і тепер ми собі не уявляє- мо Різдва без куті , Великодня – без писанки , Святої Троїці – без клечання , навіть називємо це останнє свято «Зеленими
Святами» . Всі ми відзначаємо свято Купала , на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік , на «Катерини» кличемо долю , а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вий- де заміж цього року ? Нарешті , діти , бавляться весною , співають : «А ми просо сіяли , сіяли , Ой , дід-Ладо , сіяли , сіяли » Співають подібне і дівчата , ведучи хоровід : «Ой , дід , дід
і Ладо » Все це – наша дохристиянська культура , наша найстаріша традиція . Кутя – це символ урожаю , писанка – це символ на- родження сонця . Зеленим гіллям наші предки охороняли своє II житло від нечистих духів ,що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи – від русалок , мавок , перелес- ників Купала – це типове дохристиянське свято з усіма старо- українськими атрибутами .
Ладо – це поганський бог кохання і плодючості . На час , у який ми тепер святкуємо Різдво Христове , колись ,ще до християнства на Україні прпадало свято зимово- го повороту сонця . Це був час ворожіння на майбутній рік ; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохрис- тиянських елементів , що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році , багатство
і добробут у дім господаря , щасливі лови для мисливця , весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка – дружинника князя або й самого княжеча . Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються , щоб не діяли на шкоду людям і худобі . Про все це співається в колядках , що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах , як ось : дванадцять полін , дванадцять святвечерніх страв , закликання на вечерю
мороза , вовка , чорної бурі та злих вітрів , дідух на покутті , сіно на столі . Всі ці рухи , дії і слова , що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини , віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом , який сповнює її могутньою силою.