Девіантна поведінка

ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНАХАРАКТЕРИСТИКА ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ
1. Психологіядевіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання.
2. Поняттяповедінкової норми, патології і девіації.
3. Основні підходидо вивчення девіантної поведінки.
4.  Трактуваннядевіантної поведінки у різних психологічних напрямах.
1. Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузьнаукового знання
Суспільствозавжди надає особливої уваги проблемі поведінки людей, яка не відповідаєвстановленим соціальним нормам. Релігія, література, мистецтво, наука,філософія з різних боків розглядають і оцінюють це явище.
За останні роки узв’язку із кризою нашого суспільства інтерес до проблеми відхиленої поведінкизначно зріс, що обумовило необхідність більш ретельно дослідити причини, форми,динаміку асоціальної поведінки, пошук більш ефективних засобів соціальногоконтролю – превентивних, профілактичних, колекційних, реабілітаційних тощо
Психологія девіантноїповедінки – це міждисциплінарна галузь наукового знання, що вивчає механізмивиникнення, формування, динаміки розвитку и наслідки різноманітних форм поведінки,що виділяються вид норми, а також способи и методи їх корекції и терапії.
Психологія девіантноїповедінки являє собою типовий приклад наукової галузі, в який знання, отриманінауковцями з різних галузей, до цього моменту не призвели до становлення окремоїнаукової дисципліни. І причиною тому є зіткнення ортодоксально психологічних і ортодоксальнопсихіатричних поглядів. А тому до сих пір вимагає подальшого розв’язання низказапитань: ДП слід розглядати як патологію, а різні девіації як ознаки психічнихрозладив и захворювань, або ж її слід визнати як крайні варіанти норми; в чомуполягають причини (психогенез) девіантних форм поведінки: порушення мозковоїдіяльності, навиків адаптивної поведінки або соціальних очікувань; за допомогоюяких засобів можна відновити адекватну поведінку (чи можливе її відновленнявзагалі): психофармакологічної терапії або ж психологічної корекції.
І тому є поширенимпідхід, що ґрунтується на ортодоксальних принципах не дозволяє з одного боку всебічнопроаналізувати всі механізми психогенези, тобто психічні процеси, щообумовлюють формування девіацій, з іншої, він не дозволяє надавати адекватну и всебічнудопомогу.
Психологія девіантноїповедінки входить до спектру дисциплін, на одному з полюсів якої розташована психіатрія(психопатологія и патопсихологія), а на іншому загальна психологія. Проміжнеположення у наведений схеми (рис. 1) посідають кринична психологія и психологіядевіантної поведінки. Вони вирізняються вид дисциплін, розташованих на крайніхполюсах спектру, в першу чергу феноменологічним підходом до оцінки норми и патології.У клінічній психології функціонує принцип згідно якого кожен поведінковий проявможе обумовлюватися як певним феноменом, так и психопатологічним симптомом. Такийпринцип є протилежним до принципів, якими керуються ортодоксальні психологи абож ортодоксальні психіатри, коли намагаються пов’язати кожний поведінковийфеномен із нормою у поведінці або з психічною патологією.
Для здійсненняаналізу поведінкових девіацій важливими є знання, накопичені в таких галузях якклінічна психологія, патопсихологія, нейропсихологія, вікова и сімейнапсихологія, загальна психологія и психологія особистості, психіатрія,психосоматика, педагогіка і деяких інших.
Предметом вивченняпсихології девіантної поведінки э відхилення вид різноманітних норм ситуаційніреакції, психічні стани та особливості розвитку індивіда, що призводять додезадаптації людини у суспільстві, до порушення самоактуализації и прийняттясамого себе у зв’язку із сформованими неадекватними паттернами поведінки.
2. Поняття поведінкової норми, патології і девіації
Обґрунтуванняпроблеми асоціальності і відхилень у поведінці почало формуватися усоціологічних та кримінологічних працях, серед яких особливої уваги заслуговуютьпраці таких авторів, як Ч.Беккаріа, Л. Божович, М. Вебера, Л. Виготського, Е.Дюркгейма, О. Конта, Р. Міллза, Н. Смелзера, П.Сорокіна, Е.Феррі, Е.Фромма таінших. Із сучасних вчених слід назвати А.А. Александрова, Н.В. Абдюкову, Б.С.Братуся, С.А. Бєлічеву, М.І. Дідору, Я.І. Зелінського, А.А. Габіані, І.М. Гоян,В.П. Кащенко, А.Б. Коваленко, І.С.Кона, В.В. Клименка, В.Н. Кудрявцева, Ю.А.Клейберга, Н.Ю.Максимову, М.Ю. Максимовича, С.Д. Максименка, Л.Е.Орбан-Лембрик, А.А. Реана, А.А. Сукало, М.В. Савчина, Г.М. Федоришин,Ю.М.Швалба, С.Т. Шацького, М.Г. Ярошевського та інших учених.
Теоретичнийаналіз зарубіжних джерел показує, що біля витоків дослідження асоціальноїповедінки знаходився Е. Дюркгейм, який визначав поняття аномії, а більш повневизначення аномії зробив у праці “Самогубство” (1912). Під аномією він розумівстан розрушеності або послабленості нормативної системи суспільства, якавикликана різкими змінами, стрибками, тобто аномія у даному трактуванні –соціальна дезорганізація.
Водночас ані взарубіжних, ані у вітчизняних психологів немає єдиної точки зору на визначення девіантноїповедінки або поведінки, що відхиляється (асоціальна поведінка). Так,наприклад, на думку А. Коена, поведінка, що відхиляється (асоціальна) – це такаповедінка, яка іде у розріз із інституціоналізованими очікуваннями, тобто зочікуваннями, які поділяються законами у середині соціальної системи [145,с.520 — 521]. Розуміння девіантної поведінки як такої, що не відповідає визначенимнормам і ролям э найбільш поширеним и можна сказати э традиційним. Протиставляючидевіантну поведінку соціальній поведінці, науковці говорять найчастіше пронормативну і ненормативну поведінку, тобто про поведінку, яка відповідаєповедінковим нормам чи відхиляється від них. Отже, щоб оцінити її типи, форми иструктуру необхідно визначитися вид яких саме норм суспільства вона може вихилятися.Одні вчені вважають що у якості точки відліку (“норми”) слід використовувати експектації(очікування) відповідної поведінки, а інші – аттитюди (еталони, зразки)поведінки.
Норми і правила поведінки, вироблені суспільством,прищеплюються людині з перших днів її життя в процесі виховання в умовах сім’ї,дошкільної установи, школи. Форми реагування дитини на навколишню дійсність,закріплюючись першочергово на рівні умовно-рефлекторної діяльності, набуваютьсоціально чи особистісно значущого характеру вже тоді, коли на етапіінтенсивного розвитку вищих психічних функцій і проявів перших особистіснонаправлених реакцій вона починає виділяти себе з навколишнього середовища,співвідносити своє “Я” з реальними відношеннями, бажаннями. Егоцентричноспрямовані особистісні реакції (вперше починають спостерігатись у віці 3-хроків) відображають досвід дитини і пережиті нею труднощі у спілкуванні знавколишніми. В залежності від умов виховання досвід спілкування чи взаємодіїзакріплюється, культивуються також нові форми і способи реагування, які нанаступних етапах розвитку стають стійкими звичками поведінки.
Поведінка — це деяка відносно узгоджена і послідовна сукупністьвчинків особистості, яка може мати місце у ситуаціях, які визначаютьсясоціальною групою і регулюються певними правилами (нормами).
Норма – це явище суспільноїсвідомості у вигляді вимог, які поділяє більшість членів суспільства, щостворюють оптимальні умови існування окремого індивіда з урахуванням йогосоціальної ролі [151].
У К.К.Платоновами знаходимо близьке за сутністю визначення норми. Норма – це явище груповоїсвідомості як у вигляди уявлень, що поділяються всією групою, так и найбільш частковихсуджень членів, в яких знаходять своє відображення вимоги до поведінки зурахуванням соціальних ролей, и яки створюють оптимальні умови існування.
Норми, яківизначають поведінку, залежать від соціальних цінностей тієї групи, яка їхсформулювала. Тому, їх можна виявити там, де є соціальні групи, тобто усюди.
Л.Е. Орбан-Лембрик, зазначає, що норми становлятьсукупність вироблених і санкціонованих групою правил і вимог, які регулюютьповедінку індивіда, зумовлюють специфічну для кожної групи систему взаємодії,взаємовпливу і спілкування.
На її думку нормухарактеризують такі параметри:
— норма є продуктом соціальноївзаємодії, що виникає в процесі життєдіяльності групи;
— норма може бути задана більш широкимсоціальним оточенням;
— для кожної ситуації норми невстановлюються, вони формуються для більшості ситуацій;
— система норм забезпечує індивідаорієнтирами в навколишньому світі;
— соціальні норми не лише уніфікуютьповедінку в групі, а й регулюють внутрішньо групові відмінності;
— норма може приписувати стандартиповедінки в загальній ситуації, а може визначати реалізацію конкретної ролі уконкретній дії, в якій опиняється людина, як носій ролі;
— норми різняться за ступенем прийняттяїх групою: одні – схвалюють майже всі, інші – підтримує меншість;
— норми різняться за мірою, широтоюдевіантності, які вони допускають, а також діапазоном санкцій, які при цьомузастосовуються;
— групові норми призначенізабезпечувати існування групи як цілісної системи;
— норми можуть бути чинником ригідностіособистості, обмежувати діяльність у нових чи незвичайних ситуаціях, гальмуючипроцеси індивідуального розвитку [214, с. 311].
Види норми:
· правовінорми;
· моральнінорми;
· естетичнінорми.
Правові норми оформленіу вигляди законив и передбачають покарання у випадку їх порушення, моральні и естетичнінорми не регламентовані настільки суворо и у випадку їх невиконання можливийлише громадський осуд. У першому випадку можна говорити про те, що людиначинить «не за законом», в іншому – «не по-людськи».
Окремо в межах зкожної перерахованих суспільних норм існують норми сексуальної поведінки, щопов’язане із підвищеною значущістю сексуальної и статевої поведінки людини, атакож частотою девіацій і перверсій саме у цій сфери інтимного життя людини. Прицьому норми сексуальної поведінки функціонують як на рівні права, так и на рівніморалі та естетики.
Крим того можнавиокремити норми психологічно комфортного самопочуття (переживання), рефлексії,задоволеності собою, порушення яких здатне призвести людину до емоційногодискомфорту и появи психологічних комплексів.
Стаючи вільною ивідповідальною людина усвідомлено приймає відповідальність за виконаннявизначених «законив», що передбачають збереження прав и свободи оточуючихлюдей, а норм, традицій и стереотипів поведінки прийнятих в тому чи іншомумікросоціальному середовищі. При девіантною починає вважатися будь-яка поведінка,що вихиляється вид норми.
Поведінкова патологія(за П.Б.Ганнушкиним) передбачає наявність у людини таких ознак:
· схильністьдо дезадаптації;
· тотальність;
· стабільність.
Під схильністю додезадаптації слід розуміти існування паттернів поведінки, що не сприяютьповноцінний адаптації людини у суспільстві и проявляються у виглядиконфліктності, незадоволеністю взаємодією з іншими людьми, протистоянняреальності, соціально-психологічної ізоляції.
Поряд іздезадаптацією, спрямованою на зовнішнє середовище існує внутрішньоособистіснадезадаптація, в який проявляється незадоволеність людини собою, неприйняттясебе як цілісної і значущої особистості. Ознака тотальності вказує на те, що патологічніповедінкові стереотипи спричиняють дезаадаптацію у більшості ситуацій, в яких опиняєтьсялюдина, тобто вони проявляються завжди.
Стабільністьвідображає тривалість проявів дезадаптивних якостей поведінки, і зовсім несвідчить про їх швидкоплинність и ситуативну обумовленість.
Поведінкова (психічна)патологія може бути обумовленою психопатологічними проявами (симптомами исиндромами), а також ґрунтуватися на патології характеру, що сформувалася упроцеси соціалізації.
Існує точка зору,що девіантні форми поведінки – це перехідні нерозгорнуті варіанти поведінковоїпатології. И основаним принципом їх визначення слід визнати, з одного боку, відсутністьякостей поведінкової норми, з іншої – відсутність психопатологічних симптомів(рис. 2).
Рис. 2
норма → девіантнаповедінка → патологія
Однак, більшобґрунтованим вважається підхід згідно якого девіантна поведінка розглядаєтьсяяк така що вихиляється вид норми поведінкового стереотипу за умов відсутностіознак психічної патології и поведінкових проявив психічних розладив изахворювань (рис. 3).
Нормативнагармонійна поведінка характеризується збалансованістю психічних процесів (нарівні властивостей темпераменту), адаптивністю и само актуалізацією (на рівні характерологічнихособливостей), духовністю и совістю (на особистісному рівні).
Отже, девіантнуповедінку можна визначити як систему вчинків, що суперечать прийнятим усуспільстві нормам и проявляються у вигляди незбалансованих психічних процесів,неадаптивності, порушення процесу самоактуалізації або ж у вигляди відхиленьвид морального и естетичного контролю над власною поведінкою.
3. Основні підходи до вивчення девіантної поведінки
Ю.А. Клейбергтрактування причин асоціальної поведінки тісно пов’язує з розумінням самоїприроди цього соціально-психологічного явища. Відомо, що у людській поведінціпоєднуються компоненти різного рівня – біологічні, психологічні та соціальні. Взалежності від того, якому з них у рамках тої чи іншої теорії надається головнезначення, визначаються і основні причини цієї поведінки. Тому і класифікаціяконцепцій асоціальної поведінки може будуватися у відповідності із схемою:існують концепції, які надають головної і виключної уваги біологічнимдетермінантам (причинам); концепції, які роблять акцент на психологічнихчинниках; соціологічні концепції, які пояснюють асоціальну поведінку виключносоціальними причинами [126, с. 18].
Розглянемо ціпідходи.
Біологічнийпідхід. Наприкінці ХХІ – початку ХХ ст. були спроби пояснити асоціальнуповедінку біологічними чинниками. Так, Ч. Ломброзо обґрунтував зв’язок міжанатомічною будовою людини і протиправною поведінкою. Е. Кречмер, Х.Шелдонпов’язують асоціальну поведінку із особливістю будови тіла. Прайс, Уткінвважають що поведінка залежить від аномалій статевих хромосом. У.Шелдонобґрунтував зв’язок між типами фізичної будови людини та формами поведінки[126, с.20].
У. Пірс в результаті генетичних досліджень у середині60-х р.р. прийшов до висновку, що наявність додаткової ігрик-хромосоми учоловіків обумовлює схильність до злочинних діянь. Х. Айзенк (1970), вивчаючив’язнів прийшов до висновку, що екстраверти більш схильні до скоєння злочинів,ніж інтроверти, а це, у свою чергу, детерміновано на генетичному рівні.
Проте, усучасному науковому світі зазначені концепції асоціальної поведінки малопопулярні. Більшість спеціалістів поділяють біологічний підхід до поясненняприроди детермінації асоціальної поведінки.
Психологічний підхід. Оцінка норми та відхилення уконтексті розвитку вимагає знайомства із загальними принципами розвитку приособливому ставленні до особистості. (М. Герберт, 1974). У якості ядраособистості є “Я-концепція”, певна якість, яка розглядається, як ключ донормальної адаптації. До цієї концепції входять як хороша інтеграціяособистості (Г. Олпорт) – гармонійна “Я-концепція” (при мінімумі внутрішніхпротиріч у єдиному погляді на життя), так і відносна автономія (тобто здатністьдо самостійної незалежної поведінки). Автономія пов’язана з формуваннямкомунікативних здібностей і впевненістю у собі (позитивної самооцінки) на їхґрунті. У свою чергу, невпевненість у собі та низька самооцінка розглядається,як джерело порушення адаптації та аномалій розвитку (М. Герберт, 1974).
Соціологічний підхід. У рамках соціологічного підходуможна виділити інтеракціоністський напрямок та структурний аналіз. Першогодотримувалися Ф. Тенненбаум, І. Гофман, Е. Лемерт, Г. Беккер. Основнимположенням тут є теза, відповідно до якої асоціальність не властивість, якавнутрішньо притаманна будь-якій соціальній поведінці, а наслідок соціальноїоцінки (стигмації) певної поведінки як асоціальної. Аналіз причин асоціальноїповедінки спрямований на вивчення процесів, явищ та чинників, які визначаютьабо впливають на притаманний статус асоціальності поведінки та статусасоціальності індивідів, тобто дослідженням того, яким чином формуєтьсяставлення до людей як асоціальних [126, с.20].
Деякі дослідники вважають, що головною причиною всіхсоціальних відхилень є соціальна нерівність, яка породжує протиріччя міжвідносно рівномірними потребами та нерівномірними можливостями їх задоволення взалежності від того, до якої соціальної групи належить індивід, який соціальнийстатус займає.
4. Трактування девіантної поведінки у різнихпсихологічних напрямах
У табл. 2 представлений узагальнений аналіз феноменуасоціальної (такої, що видхиляється) поведінки у різних зарубіжнихпсихологічних напрямах.
Таблиця 2Специфіка формуванняасоціальної поведінки особистості Психологічний напрям Автори Характеристика сутнісно-авторської позиції 1 2 3 Гуманістична психологія
Г. Олпорт,
В. Меде,
А. Маслоу,
К. Роджерс,
П. Роблок Поведінка людини змінюється внаслідок впливу на особистість інших людей, вона є реакцією на ситуацію і на поведінку інших осіб. Відхилення у поведінці виникають як наслідок втрати дитиною узгодженості із своїми власними почуттями і неможливістю знайти зміст і самореалізацію у відповідних умовах виховання. Ключ до розуміння методів корегування асоціальною поведінкою дають дослідження механізмів становлення особистості: ідентифікації та відчуження. Біхевіоризм
Дж. Уотсон,
Е. Томлен,
Б. Скіннер
Е. Маш, Вся поведінка зумовлена поєднанням позитивних та негативних стимулів. Акцент у виникненні асоціальної поведінки робиться на неадекватному соціальному научінні. Зосереджено
Е. Тендал,
 П. Каролі увагу на можливості корекції неадекватної поведінки шляхом організації позитивного підкріплення та корекції наслідків поведінкових відхилень. Нейролінгвістичне програмування (НЛП)
Джон
Грюндер, Ричард Бендлер,
А.Ф. Ремеєва  На поведінку впливає слово яке дозволяє програмувати і змінювати особистість. За допомогою слова можна подолати труднощі у навчанні і підвищити успішності підлітків. Психоаналіз
З. Фройд,
У. Мак-Дугалл  Поведінка визначається вродженими інстинктами і потягами. Агресивна енергія періодично накопичується в індивіда, потребуючи вивільнення або трансформації. Неофрейдизм
К. Хорні,
Е. Еріксон,
Д. Боулбі,
Г. Саллівен,
К. Юнг,
Е. Фромм, Причини відхилень у поведінці виникають внаслідок дефіциту емоційного контакту, приємного спілкування з матір’ю у перші роки життя. До відчуження та фатальної основи міжособистісних стосунків призводить двоїста природа людини, яка з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого – прагне позбутися цієї незалежності. “Індивідуальна психологія” А.Адлер Поведінку і життя людини визначають не сліпі інстинкти, а почуття єдності з іншими людьми. Нездатність індивіда встановити адекватний контакт з оточуючим середовищем призводить до формування асоціальних проявів. Екзистенціальна психологія В. Франкл  Поведінка індивіда залежить від знайденого сенсу життя, який дає душевні сили для подолання життєвих негараздів. Нереалізованість людиною смислу свого існування породжує фрустрацію, екзистенціальний вакуум, як наслідок асоціальну поведінку. Акмеологічний підхід Б. Ананьєв Поведінку індивіда детермінують уміння долати суперечності мікросередовища та особистості. Індивід який не здобув визнання ні на груповому, ні на особистісному рівні переживає психологічну кризу особистості. Психодидактичний підхід
Д. Халаган,
Дж. Кауфман Відхилення у поведінці є результатом несприятливого взаємозв’язку між дитиною та соціальним середовищем. Надається значення індивідуальному підходу у навчанні і можливості самовираження особистості у навчальній діяльності.
Таким чином, в різний період розвитку та становленнянауки психології зарубіжні вчені у своїх дослідженнях намагалися пояснитиджерела та причини виникнення відхилення у поведінці. Таких пояснень існує достатньовелика кількість, а їх узагальнення представлено у таблиці 3.
Таблиця 3
Джерелата причини відхилень у поведінціХарактеристика джерел та причин відхилень у поведінці Автори 1 2 Пов’язували успішність психічного розвитку людини з набутими знаннями, освітою. Отже, асоціальна поведінка виникла, говорячи сучасною мовою, через відсутність або недостатність загальної і професійної освіти.
Сократ,
 Платон, Аристотель Результатом деградації на більш ранніх стадіях еволюції є схильність людей до певних типів поведінки за своїм біологічним складом, “кримінальний тип”. Ч. Ломброзо Пов’язували асоціальну поведінку із особливістю будови тіла.
Е. Кречмер,
Х. Шелдон Пов’язували асоціальну поведінку із аномаліями статевих хромосом.
Прайс,
Уткін Психологічне пояснення асоціальності (десоціалізації), обґрунтовуючи її “розумовими дефектами”, “дегенеративністю”, “слабоумством” та “психопатією”, ніби запрограмованістю відхилень. З.Фройд Культурологічне пояснення асоціальності, побудоване на позиції визнання “конфлікту між нормами культури”.
Селлін,
Міллер Ентогенічне, при якому поведінка людини розглядається як детермінована системою функціонуючих у даній культурі та окремих субкультурах правил, як “соціальна граматика поведінки”. Р. Харре Теорія “фокального” (“фокусного”) дорослішання, відповідно до якої дорослішання має квантову природу – труднощі виникають у певних точках розвитку підлітка. Свої “піки” (або “фокуси”) мають взаємовідносини підлітка з батьками, ровесниками, ставлення до самого себе, процес статевого дозрівання, які призводять до асоціальності у поведінці і свідомості. Дж. Коулмена

ТЕМА 2. Структура і типологія девіантної поведінки
1. Характеристикадевіацій девіантної поведінки.
2. Деліквентнийтип девіантної поведінки.
3. Психологічніособливості і мотивація поведінки адиктивної особистості.
4. Патохарактерологічнийваріант розвитку девіантної поведінки.
5. Спільні івідмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіациями у поведінці.
поведінкадевіантний патологія
1. Характеристика девіацій девіантної поведінки
Девіантнаповедінка людини вирізняється від гармонійного суттєвими ознаками і єрізноманітним за структурою, типами і формами.
Під структурою ДП розуміють специфікупоєднання і динаміку складових частин поведінки, що відхиляється від норми абогармонійної норми.
Отже, ДП можемати різноманітну структуру і динамічні характеристики, формуватися якізольоване явище або як явище групового характеру, поєднувати в собі декількаклінічних форм або виявлятися у вигляді однієї клінічної форми, бути стійким інестійким, мати різну спрямованість і соціальну значущість.
Індивідуальні(ізольовані) девіації включають в себе всі клінічні форми і типи ДП, що не мають залежності відповедінки навколишніх.
Індивід свідомопрагне до вибору ізольованої девіації, бажаючи кардинально відрізнятися відоточення і вступає у конфронтацію з усіма. Іноді він може не звертати увагу нанаявність девіантних форм поведінки у близького оточення, тобто ігноруватиреальність.
До ізольованихформ девіація відносять:
Ø комунікативніформи ДП, а саме аутистичну і нарцисичну поведінку, гіперкомунікабельність;
Ø аутоагресивнуповедінку у вигляді суїцидальних спроб (слід зауважити, що зустрічаються ігрупові форми так званих ритуальних суїцидів), розлади харчової поведінки(анорексія і булімія),
Ø надціннісніпсихопатологічні захоплення („філософська інтоксикація”, сутяжництво ікверулянство, різновиди маній – клептоманія, дгомоманія та ін.);
Ø зловживанняречовинами, що викликають зміни психічної діяльності (наркотична і алкогольназалежність).
Найбільш частимиє групові девіації, відмінною ознакою яких є облігатність схожих форм ДП ублизького оточення, ідолів, авторитетних особистостей в референтній групі.
До груповихдевіація відносять:
Ø вікові,особливо підліткові девіації (так, більшість характерологічних іпатохарактерологічних девіацій підлітків мають груповий характер, а самереакції групування з однолітками, емансипації, імітації, опозиції).
Реакція відмови проявляється у виглядивідсутності або зниження потягу до контактів з навколишніми. Таки людинекомунікабельні, прагнуть до усамітнення, все нове викликає в нихзанепокоєння. Реакція відмови часто виникає у дітей під час розриву з батьками,зміні звичної ситуації тощо.
Реакція опозиції поділяється на пасивну иактивну.
Активна характеризуєтьсянеслухняністю и непокорою, показною грубістю і агресивними діями у виглядіпогроз, фізичного впливу. Все це викликає подив в оточуючих, що начебто є«винуватцями» такої реакції.
Пасивна реакція проявляється у виглядинегативізму, відмови виконувати прохання і доручення, замкненістю завідсутності агресивних дій.
Реакція імітації вирізняється прагненнямкопіювати і в усьому повторювати конкретну людину чи образ. Найчастіше ідеаломдля наслідування стає авторитетна або відома особистість, літературний герой.
Реакціякомпенсації відображається у прагненні приховати або компенсувати власнунеспроможність в якійсь певній галузі діяльності успіхом в іншій. Відомимфактом є більш високий рівень інтелектуального розвитку дітей, що страждаютьнезначними недугами або мають фізичні дефекти.
Реакціягіперкомпенсації проявляється прагненням добитися високих результатів саме втій галузі в якій людина виявилася неспроможною.
В основі реакціїемансипації знаходиться потреба у незалежності і несамостійності, відмова відопікування, протест проти встановлених правил і порядків.
Реакціягрупування носить інстинктивний характер, але водночас може виникати і наоснові психологічних чинників, так у групі людина шукає захисту і порятунку,зняття відповідальності тощо.
В основі груповихрізновидів ДП лежить принцип групового тиску і толерантності до цього тиску.Так, підліток через власні індивідуальні вікові особливості спочаткувіддаляється від дорослих і свідомо обирає референтну групу. В подальшомувнутрішні закономірності розвитку групи обумовлюють переслідування тих членівгрупи, що ухиляються від спільної лінії поведінки. У такий спосіб відбуваєтьсястановлення групової ДП, повне прийняття поглядів групи поєднується з придушеннямсумнівів у правильності і нормативності власної поведінки.
Груповий тиск наіндивіда може справляти не лише група, але й сім’я, професійні і об’єднані напідставі певної ідеології колективи, а також групи об’єднані за інтересами.
Сімейні різновидигрупових девіацій демонструють відхилення від поведінки всієї сім’ї в ціломуабо ж її окремих членів. Це може бути безпосередній вплив батьків на дитину(наприклад, втягнення її у тоталітарну секту або оздоровчу групу) або ж опосередкованапередача девіантних традицій (наприклад, зловживання алкоголем або надцінніснізахоплення, стереотипи харчової поведінки).
Можливі ізворотні впливи дитини з девіантної поведінкою на батьків на батьків(формування патохарактерологічного типу поведінки у вигляді надмірної суспільноїактивності у матерів, діти яких страждають на наркоманію).
Ø сімейнідевіації являютьсобою стійкий поведінковий стереотип, що активно підтримується і заохочуєтьсягрупою – сім’єю.
Для тимчасовихдевіацій є характерною невелика тривалість існування відхилень у поведінці, щочасто обумовлюється існуванням девіації під тиском групи.
До тривалих девіаційвідносять такі форми відхилень у поведінці, які існують тривалий час і незалежать від зовнішніх впливів.
Стійкі девіації характеризуютьсямонофеноменологічністю, тобто в поведінці людини домінує лише одна формавідхилень у поведінці.
Нестійкі девіації характеризуютьсясхильністю до частої зміни клінічних проявів девіацій.
Стихійні девіації виникають підвпливом зовнішніх обставин, є хаотичними і не спланованими. У такому випадку ДПє незапланована, що не виключає наявності поведінкової програми. Вирішальними упояві неадекватної поведінки є збіг обставин і емоційний настрій індивіда. Так,стихійними є агресивні і аутоагресивні вчинки індивіда за умови наявності внього деліквентного або патохарактерологічного типу ДП.
Заплановані девіації є регламентованими ічітко визначеними, а індивід готується до їх реалізації, відчуває передчаснехвилювання, радісні і водночас неспокійні відчуття. До спланованих девіаційможна віднести гемблінг або зловживання алкоголем, в яких можна помітитипідготовчий період, під час якого девіант із хвилюванням очікує можливостіприєднатися до групи або ж появи групи „однодумців”.
Експансивні девіації характеризуються вторгненняму сфери життя і діяльність навколишніх людей, схильністю ігнорувати їх інтересиі свободу (агресивна поведінка, гіперкомунікабельність тощо).
Неекспансивні девіації вирізняютьсясаморуйнівним для особистості впливом, коли неадекватна і неефективна поведінкапризводить до особистісної деградації і блокування особистісного зростання. Прицьому формально людина не порушує свободи інших людей (порушення харчовоїповедінки, аутизм).
Егоїстичні девіації є націленими назадоволення особистої користі (зловживання алкоголем, наркотичними речовинамитощо).
Альтруїстичні девіації спрямовані наінтереси інших людей і поєднуються зі схильністю до самопожертви і самознищення(суїцидальна поведінка, коли людина жертвує власним життям заради близьких чивіри).
До типів ДПвідносять різновиди відхилень у поведінці в залежності від особливостейвзаємодії індивіда з реальністю і механізмів виникнення поведінкових аномалій.
2. Деліквентний тип девіантної поведінки
Різновидомзлочинної (кримінальної) поведінки є деліквентна поведінка – крайні проявивідхилень у поведінці, що переслідуються и караються законом.
Основнавідмінність деліквентної поведінки від кримінальної полягає у ступені важкостіправопорушень і вираженості асоціальної спрямованості. Правопорушення поділяютьсяна злочини і проступки. Проступок не становить для суспільства суттєвої загрозиі відрізняється від злочину мотивами здійснення протиправної дії.
К.К.Платоновописав таки типи злочинців:
1) визначаєтьсястійкістю поглядів і звичок, внутрішнім потягом до повторного скоєння злочину;
2)характеризується нестійкістю внутрішнього світу, індивід скоює злочин переважнопід впливом зовнішніх обставин або оточуючих його людей;
3) визначаєтьсявисоким рівнем правової свідомості, але пасивним ставленням до інших порушниківправових норм;
4)характеризується не лише високим рівнем правової свідомості, але й активноюпротидією за умов порушення правових норм;
5)характеризується можливістю лише випадкового злочину.
До групиособистостей з деліквентною поведінкою відносять представників лише другої,третьої і п’ятої груп. Під час виконання свідомої вольової дії в нихпорушується або блокується процес передбачення майбутнього результату делікту(проступку) через певні індивідуально-психологічні особливості. Такі індивідилегковажно і часто під дією зовнішньої провокації скоюють протиправні дії, неуявляючи їх наслідків. Сила мотиву, що спонукає до противоправної дії, гальмуєаналіз наслідків, що бувають негативними насамперед для самої людини.
Часто деліквентнідії спричиняються ситуаційно-імпульсивними (афектогенними) мотивами, в основіяких лежить тенденція до внутрішнього конфлікту, що виникає черезнезадоволеність певної потреби (С.А.Арсентьєв). Ситуаційно-імпульсивні мотививтілюються в життя без, попереднього планування і вибору адекватних об’єктів,цілей, способів і програми дій, спрямованих на задоволення потреби.
Так, деліквентнаповедінка може проявлятися у вигляди бажання розважитися. Підліток черезцікавість і «за компанію» може кидати з балкону важкі речі або їжу на людей, щознаходяться на вулиці, отримуючи задоволення вид того, що потрапив у ціль. Абож людина може подзвонити до аеропорту і повідомити про закладену бомбу. Під чассуперечки, щоб привернути увагу, юнак може намагатися здертися на високубудівлю, поцупити у вчителя записничок або журнал з учительської тощо.
Відмінність міжделіквентною і кримінальною поведінкою полягає не у віці, в якому індивід моженести правову відповідальність (делікти можуть скоювати і підлітки, і дорослі,і люди похилого віку), а у ступені усвідомлення індивідом власних протиправнихвчинків і дій, їх соціальної значущості і негативних наслідків для оточуючих.Цитуючи Е.Анчела до деліквентної поведінки можна віднести «злочинні дії, намірияких були невинними».
Основоюделіквентної поведінки дорослої і похилої людини э психічний інфантилізм, щопоєднується із комплексом характерних ознак:
Ø невміннямрозрізняти ідеальні і реальніцілі, не відповідною віку наявністю і простотою,дитячою захопленістю;
Ø егоцентризмом;
Ø формальнимвиконанням обов’язків;
Ø невміннямпрогнозувати і передбачати можливі небажані події і ситуації (антиципаційнанеспроможність);
Ø підвищеноюобразливістю, потребою в опікуванні і турботі;
Ø схильністюдо різких змін і коливань у настрої, вираженими афективними реакціями.
3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивноїособистості
Адиктивнаповедінка – цеодин з різновидів девіантної поведінки, що проявляється у вигляді спрямованостідо втечі від реальності шляхом штучної зміни власного психічного стану задопомогою вживання певних речовин або постійної фіксації на окремих видахдіяльності з метою розвитку і підтримки інтенсивних емоцій (Ц.П.Короленко,Т.А.Донскіх).
Основним мотивомособистості,схильної до аддиктивних форм поведінки, є активна зміна власного психічногостану, що її не задовольняє і нею оцінюється як «сирий», «невиразний»,«монотонний», і «апатичний».
Така людина неспроможна віднайти в реальному житті сферу діяльності, що здатна привернутиувагу і захопити, викликати будь-яку виражену реакцію. Життя здається нецікавимчерез її буденність і одноманітність. Вона не сприймає прийняті у суспільствінорми такі як необхідність мати справу, слідувати певним сімейним традиціямтощо. У особистості з аддиктивною поведінкою значною мірою знижена активність убуденному житті, яке ставить перед нею певні вимоги и очікування. При цьомуактивність аддиктивної особистості носить вибірковий характер, проявляючись втих галузях діяльності, що навіть тимчасово можуть принести задоволення іпозбавити емоційної стагнації.
У психологічнійлітературі описують наступні психологічні особливості людини з аддиктивнимиформами поведінки (B.Segal):
1. Зниженняздатності витримувати труднощі повсякденного життя, що поєднується із витривалістюу кризових ситуаціях.
2. Прихованийкомплекс неповноцінності, що поєднується із зовнішніми ознаками зверхності.
3. Зовнішнясоціабельність, що поєднується зі страхом перед стійкими емоційними контактами.
4. Схильністьговорити неправду.
5. Схильністьзвинувачувати інших, знаючи, що вони невинні.
6. Уникненнявідповідальності під час прийняття рішень.
7. Залежність.
8. Тривожність.
Яскравоюпротилежністю аддиктивної особистості є звичайна пересічна людина, що живезаради інтересів сім’ї, близьких до неї людей і є адаптованою до такого життя.Саме вона створює традиції, що схвалюються соціумом і за своєю сутністю єконсерватором. Вона не прагне до змін у власному житті і задоволена тим, що внеї є. Прагнучи знизити рівень ризику до мінімуму вона пишається «правильнимспособом життя». Як правило психічно здорова особистість «автоматично»пристосовується до вимог буденного життя і дещо важче переживає кризовіситуації. На відміну від людей з різноманітними адикціями вона прагне уникатикризових і надміру хвилюючих ситуацій.
Натомістьаддиктивну особистість не задовольняє традиційне життя з його передбачуваністю.Кризові ситуації, що супроводжуються ризиком і афективними сплесками єсприятливими для прояву їх самовпевненості, самоповаги и почуття зверхності надіншими.
Отже, відмінноюознакою особистості з аддиктивними формами поведінки є порушення психологічноїстабільності у буденних ситуаціях.
Крім аддиктивнуособистість вирізняє «прагнення гострих почуттів» (А.В.Петровський), щовиявляється у потязі до ризику і подолання небезпеки. Така людина не знаходитьзадоволення в реальному житті і намагається уникнути дискомфорту і буденностічерез підвищений рівень сенсорної стимуляції, віддаючи перевагу інтенсивнимвпливам, голосному звуку, різкому запаху, яскравим зображенням, неординарнимвчинкам і подіям, що не залишають вільного часу.
Разом із тимважка пристосованість до повсякденного життя, постійні докори щодоневлаштованості, відсутність приязних стосунків із близькими формують уаддиктивної особистості прихований «комплекс неповноцінності». Вони страждаютьчерез те, що відрізняються від інших і не спроможні жити як інші люди. Якнаслідок тимчасовий «комплекс неповноцінності» змінюється реакцієюгіперкомпенсації, тобто відбувається різкий стрибок від заниженої самооцінки,що навіюється навколишніми, до завищеної.
Почуттязверхності над іншими виконує захисну функцію, підтримуючи необхідний рівеньсамоповаги у несприятливих мікросоціальних умовах – умовах конфронтації ізсім’єю і колективом. Почуття зверхності ґрунтується на порівнянні «сірої іневиразної буденщини», в якій знаходяться усі навколишні, і справжнього,вільного від обов’язків життя аддиктивної особистості.
Враховуючи тойфакт, що тиск з боку соціуму є досить інтенсивним аддиктивні особистостізмушені підлаштовуватися під норми суспільства и грати роль «свого середчужих». Як наслідок вони вчаться формально виконувати ті соціальні ролі, щонав’язуються ззовні (слухняного сина, ввічливого співрозмовника,відповідального працівника). Зовнішня соціабельність і легкість встановленняконтактів супроводжується маніпулятивною поведінкою і поверховістю емоційнихзв’язків. Така людина уникає стійких і тривалих контактів через швидку втратуінтересу до однієї і тієї ж людини чи діяльності, через страх передвідповідальністю. Так, мотивом чоловіка (за умов наявності в нього аддиктивнихформ поведінки), що відмовляється пов’язати себе шлюбом, може бути страхвідповідальності за майбутню дружину і дітей, страх залежності від них.
Схильністьговорити неправду, постійне звинувачення оточуючих у власних помилках іпромахах обумовлені особливостями самої аддиктивної особистості, що намагаєтьсяприховати власний комплекс неповноцінності, спричинений невмінням жити увідповідності до прийнятих норм і традицій.
Провідноюхарактеристикою адиктивної особистості є залежність, для діагностики якої достатньовиявити п’ять ознак з нижче наведеного переліку:
1. Неспроможністьприймати рішення без поради і підтримки з боку оточення.
2. Готовністьдозволяти іншим приймати важливі для себе рішення.
3. Готовністьпогоджуватися з іншими через острах бути відторгнутим, навіть за умов розуміннятого, що інші неправі.
4. Труднощіу самостійному започаткованні якоїсь справи.
5. Готовністьдобровільно виконувати принизливу і неприємну роботу з тим, щоб отримати любові прихильність навколишніх.
6. Важкопереносить самотність і докладає значних зусиль, щоб його уникнути.
7. Відчуттяспустошеності або безпорадності, якщо уривається зв’язок із близькою людиною.
8. Постійнимстрах бути відкинутим.
9. Вразливістьі чутливість до найменшою критики з боку.
Поруч іззалежністю стрижневим моментом у поведінці аддиктивної особистості є прагненнявтекти від реальності, страх перед буденним життям, що сповнене різнимиобов’язками, пошук позамежних емоційних переживань навіть ціною серйозногоризику і нездатність бути відповідальним за будь-що. На противагу гармонійнійвзаємодії з навколишньою дійсністю аддиктивна особистість вдається досвоєрідної втечи від неї, активізуючи свої зусилля лише в одному з можливихнапрямків і зосереджуючись на вузько спрямованій діяльності, ігноруючи усіінші.
У відповідності доконцепції Н.Пезешкіана існує декілька видів втечі від реальності: «втеча утіло», «втеча у роботу», «втеча у контакти або самотність» і «втеча уфантазії».
Під час втечі відреальності у власну тілесність відбуваються зміни в ієрархії буденнихцінностей, заміщення традиційної діяльності, спрямованої на сім’ю і професійнезростання діяльністю, націленою лише на власне психічне і фізичневдосконалення. Набувають характеру гіперкомпенсації надмірне захопленняоздоровчими заходами (так звана «паранойя здоров’я»), власною зовнішністю,якістю відпочинку, способами розслаблення.
«Втеча у роботу» характеризуєтьсядисгармонійною фіксацією на службових справах, яким людина починає приділятинадмірну увагу порівняно з іншими сферами своєї діяльності, стаючи поступовотрудоголиком.
Зміна цінностей укомунікативній сфері формується у випадку вибору поведінки у вигляді «втечі вконтакти або самотність». В такому випадку спілкування стає єдино бажанимспособом задоволення потреб і витісняє всі інші або, навпаки, кількістьконтактів зводиться до мінімуму.
Схильність дорозмірковувань, проектів за умов відсутності бажання їх здійснити їх і втілитив життя називається «втечею у фантазії». Може прокинутися інтерес допсевдофилософських пошуків, релігійного фанатизму, до життя у світи ілюзій іфантазій.

4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантноїповедінки
Під патохарактерологічнимтипом девіантної поведінки розмиють поведінку, що обумовлюється патологічнимизмінами характеру, що сформувалися у процесі виховання.
В межахпатохарактерологічного типу знаходяться поведінкові паттерни, що базуються наконституційних факторах і сформовані у процесі індивідуального розвитку. Вониназиваютсья особистісними розладами або за раніше прийнятою термінологіюпсихопатійною поведінкою.
У відповідностідо до діагностичних критеріїв, запропонованих Міжнародною класифікацієюзахворювань (10-й перегляд – МКЗ-10) до особистісних розладів відносять глибокіі постійні моделі поведінки, що проявляються ригідними зворотніми реакціями наширокий діапазон особистісних і соціальних ситуацій у вигляді надмірних аботаких, що суттєво відхиляються від звичного способу життя особливостейсприйняття, мислення, почуттів і особливо інтерперсональних стосунків.
Особистіснірозлади являють собою онотогенетичний стан, що проявляється в ранньомудитинстві і зберігається в періоди зрілості. Виділяють такі особистіснірозлади:
Ø параноїдне
Ø шизоїдне
Ø дисоціальне
Ø емоційно нестійке
Ø істеричне
Ø ананкастне(обсесивно-компульсивне)
Ø тривожне, що ухиляється
Ø залежне.
Назви данихрозладів наведені у відповідності до МКЗ-10, в той час як поширеною є ітрадиційна вітчизняна класифікація писхічних хвороб. Нижче наведено порівняльнутаблицю назв у відповідності до МКЗ-10 і традиційної класифікації.
Табл. 1 Розлади особистості МКЗ-10
Традиційна класифікація
(психопатії) 1. Параноїдальне Паранояльна психопатія 2. Шизоїдне Шизоїдна психопатія 3. Диссоціальне 4.
Емоційно-нестійке
–  імпульсивний підтип
–  граничний підтип
–  збудлива психопатія
–  нестійка психопатія 5. Істеричне Істерична психопатія 6.
Ананкастне
(обсесійно-компульсивне)
Психоастенічна психопатія
Астенічна психопатія 7. Тривожне (що ухиляється) Сенситивна психопатія 8. Залежне ——
Патохарактерологічніі характерологічні девіації значною мірою ґрунтуються на стереотипізаціїреакцій людини на ті чи інші значущі події у її житті.
На думку А.Э.Лічкопатологічна реакція відрізняється від нормальної поведінки наступнимипараметрами:
1) стаєгенералізованою і виникає в різних ситуаціях і через різні причини, навіть незавжди адекватні;
2) набуваєвластивостей паталогічного стереотипу, коли один и той вчинок як клішеповторюється з різних причин;
3) порушуємежу у поведінці, яку ніколи не порушує група, до якої індивід належить;
4) призводитьдо соціальної дезадаптації.
Розлади особистості виникають в основному в дитячому іпідлітковому віці, деякі ж розлади, наприклад, параноїдальне після 20 — 25років. Проте, виникнувши, розлади особистості існують весь період дорослогожиття людини, виявляючись в емоційно-вольовій сфері, мисленні і стиліміжособистісного спілкування. Людина, обтяжена розладами особистості,неспроможна реально сприймати себе, оточуючих, встановлювати з ними емпатійністосунки. Негативні реакції оточуючих постійно провокують соціальнудезадаптацію особистості схильної до розладів. Свої патологічні особливостівона вважає нормальними, їй не властиве повне усвідомлення своїх проблем.Виходячи з цього, вона вибудовує власну поведінку і прийоми психологічногозахисту, що дозволяють якоюсь мірою контролювати тривожно-депресивні реакції наконфлікти і життєві ситуації.
Загальними симптомами для діагностики особистих розладів є:
1)  стійкі стереотипи сприйняттяі поведінки, які відрізняються від соціально очікуваних і загальноприйнятихнорм;
2)  афектні прояви, інтенсивністьяких найчастіше не адекватні характеру життєвих колізій;
3)  наявність власногостраждання, що справляє негативний вплив на соціальне оточення;
4)  відхилення в поведінцітривалі, стабільні і спостерігаються з дитячого або підліткового віку;
5)  виключено наявністьорганічних пошкоджень і порушень функцій мозку.
Важливою ознакою розладів особистості (психопатії) євиникнення декомпенсації під час несприятливих впливах (після психічної травми,психотравмуючої ситуації). Під декомпенсацією розуміють порушення психіки іпрояви психічного розладу особистості, що виявляються в у неспроможностіособистості протистояти психогенним чинникам.
Наприклад, при істеричній психопатії виникає зрив –декомпенсація, якщо необгрунтовані претензії особистості і її прагненняпривернути увагу не зустрічають бажаного ставлення. При паранояльному розладідекомпенсація може проявитися, якщо ставиться під сумнів «авторитет»особистості або виникає протидія її владності і деспотизму.
Особистісний розлад визначає загальний психічний портретлюдини, що протягом життя не піддається істотним змінам і заважаєпристосовуватися до навколишнього світу. На відміну від психічних захворюваньрозладам не властивий прогресуючий розвиток хвороби і виникнення дефекту особи.
За умови несильно вираженого відхилення характеру, що несягає рівня патології і не призводить до порушення соціальної адаптації,говорять про акцентуацію характеру як про один з варіантів норми. Втім за умовипсихотравмуючої ситуації декомпенсація може проявитися в акцентуйованоїособистості.
Причини виникнення особистісних розладів різноманітні.Важливе значення мають конституційні (спадкові) чинники: у батьків, щостраждають на розлади найчастіше народжуються діти з аналогічною патологією. Ценайбільш несприятливий варіант розвитку дитини, який неможливо коректуватинавіть за допомогою правильного виховання. Причинами розладів у дітей можутьбути алкоголізм і наркоманія батьків, шкідливий впливи під час пренатальногорозвитку, родові травми і ін. Мають значення для прову розладів і недолікивиховання дітей. Так, під час виховання дитини в сім’ї, де вона фактичнопокинута, а батьки зловживають алкоголем, де мати стурбована пияцтвом чоловіка,коли дитина зростає в атмосфері скандалів, неповній сім’ї або виховуєтьсябабусею і дідусем, що кривдять її або потурають їй в усьому – в цих випадкаханомалії характеру ще більш посилюються.
Можливою є інша ситуація, як пише Д. Еникєєва: «Якщо ж дитинавиховується у сприятливій обстановці, де її навчають нормам поведінки всуспільстві, формують позитивну морально-етичну позицію з дитячих років,пояснюючи, що дозволено робити в колективі, а що недозволено, і якщопровиниться – їй спокійно і дружньо пояснюють неправильність ї вчинків, бездеспотизму, фізичних покарань або ж інших травмуючих психіку дитини дій, то вцілому є можливість корекції її поведінки ще з раннього дитинства, і надалівона зростатиме не егоцентричною…, а навчатиметься рахуватися і з думкою іншихлюдей, а не лише з власними примхами».
Безконтрольність з боку батьків і недоліки вихованнявпливають у подальшому на динаміку розладів у дорослому віці. І однимивиховними заходами соціальну дезадаптацію виправити неможливо.
 опатію у дорослих вже треба лікувати.
5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю идевіаціями у поведінці
Вважається, щодоросла особистість вирізняється адаптивною спрямованістю будь-яких психічнихпроцесів поведінкових актив. Таку особливість людською поведінкиА.В.Петровський визначив як «постулат відповідності».
«Постулатвідповідності» виявляються в тому, що дорослий індивід наділений прагненням до«внутрішньої мети», у відповідністю з якою відбуваються всі без винятку проявийого активності.
Виокремлюютьдекілька різновидів «постулату відповідності»: гомеостатичний, гедоністичний,прагматичний. Гомеостатичний варіант виявляється у подоланні конфліктів инапружених стосунків із навколишнім оточенням, у встановленні «рівноваги» ігармонії. За умов гедоністичного варіанту поведінка індивіда визначається двомапервинними афектами: задоволенням и стражданням, и при цьому вся поведінкапояснюється максимізація задоволення и страждання. Під час прагматичноговаріанту поведінка визначається лише прагматичною спрямованістю, тобто людинакерується лише своєю користю и власним успіхом.
Протилежною додевіантної и патологічної поведінки є не лише гармонійна нормативна поведінка,але ідеальна поведінкова норма. И вона характеризується не лише «постулатомвідповідності» (за А.В.Петровським, але й творчою спрямованістю и креативністю.Гармонія не виявляється лише у здатності бути адаптивним, адже за такої умовибуденного пересічного громадянина. Ідеальною поведінковою нормою слід вважатипоєднання гармонійної норми з девіантною особистістю.
На думкуА.В.Петровського, людину має спокушати небезпека, невизначеність успіху,невідоме, и лише тоді можна говорити про неї як про творчу й ідеальнуособистість. Надмірна активність у психології називається над ситуативноюактивністю и справедливо вважається нормативною, оскільки прогрес людствазначною мірою пов’язаний із готовністю и схильністю людей до нестандартної,нешаблонної и гнучкої поведінки. Одним із проявив такої поведінки э пошуковаактивність, спрямована на задоволення потреби в новий інформації, в новихпереживаннях, розширенні горизонтів власного досвіду (В.С.Ротенберг,В.В.Аршавський). Буденна людина як типовий носій нормативної и навітьгармонійної поведінки не здатна до пошукової активності. Вона прагне уникнутиризику, а отже невідомих ситуацій, нової інформації, нових переживань, новогодосвіду. Вона спрямована переважно на пристосування до оточення и збереженнявласного «статус кво», вона прагне гарантій и стабільності, а не знань,почуттів и переживань. Натомість девіант надміру допитливий, нестабільний инайбільшою мірою схильний до ризику та існування в ситуації «невідомості».
Парадокс існує втому, що девіантна й ідеальна поведінка можуть мати спільні риси. Исправедливим э твердження, що людина з девіантною поведінкою часто буваєтворчою особистістю, а їх відхилення у поведінці можна виправдати активнимтворчим пошуком, але з неадаптивною и саморуйнівною спрямованістю. Відмінністьвиявляється в тому, що для справжньої творчості (ідеальної норми) задоволенняполягає в у безпосередньому процеси пошуку, а негативний результат здатний лишепоглибити знання про предмет и сигналізує про те, що напрямок пошуку має бутизмінено. В той час як для девіантної особистості основною метою пошуковоїактивності э результат – задоволення.
Спільні рисикреативних и девіантних особистостей було запропоновано Баррном и Харрингтоном.Це самостійність суджень, здатність знаходити привабливі риси у подоланнітруднощів, естетична орієнтація и здатність ризикувати. Ф.Фарли навіть видаляєособливий тип – Т-особистість и визначає її як «шукача збудження». Людина, щовідноситься до такого типу, може сягати або високої міри креативності, або ждемонструвати деструктивну и навіть кримінальну поведінку.
Інший дослідникД.Симонтон у творчої особистості видаляє сім базових векторів. Їх співставленняз критеріями діагностики адиктивного типу девіантної поведінки виявляє суттєвусхожість и водночас ризницю між креативною и девіантною особистістю (табл. 1).
Таблиця 1
№
з/п
Креативна особистисть
(за Д.Симонтоном) Девиант (аддиктивна особистисть) 1. Незлежнисть поглядив и неконформність суджень Неконформність, неадаптивність поведінки и суджень внаслідок прихованого комплексу неповноцінності 2. Прагнення вийти за встановлені межи, оригінальність и нестандартність «Жада гострих почуттів», незвичних переживань, схильність до ризику, епатаж 3. Відкритість новому и незвичному «Жада гострих почуттів», нових позамежних переживань, нових незвичних и нетривіальних способів досягнення задоволення 4. Стійкість до невизначених ситуацій Здатність витримувати кризові ситуації у поєднанні з поганою адаптацією до буденних ситуацій 5. Конструктивна активність у предметний діяльності Високий рівень пошуково активності у сфери девіантних інтересів 6. Сили «Я», пов’язана з можливістю автономного функціонування и стійкістю до тиску соціального оточення Незалежність в недевіантних сферах діяльності, що поєднується із прагненням звинувачувати оточуючих и залежністю у сфери аддикції 7. Розвинене почуття прекрасного – 8. – Зовнішня соціабельність, що поєднується зі страхом перед стійкими контактами 9. – Прагнення уникнути відповідальності 10. – Схильність говорити неправду 11. – Тривожність

Дослідженнядевіантної поведінки у вигляди наркотичної залежності, здійсненіВ.Д.Менделевичем и Л.Р.Вафіним, показують, що наркомани часто є більш творчимиособистостями, ніж здорові (не наркомани). Вони наділені достатньою силоютворчого «Я», щоб долати життєві труднощі э відносно незалежними вид зовнішнихвпливів. Водночас вони є відчуженими, схильними до впливів, що іноді призводитьдо відмови від творчого «Я» на користь переживань зовнішніх вражень. Їх творче«Я» більшою мірою э пов’язаним зі спонтанністю, аутосимпатиєю, креативністю ипрагненням до самоактуалізації. Парадокс полягає в тому, що для наркозалежних эхарактерними окремі риси самоактуализованої особистості: прагнення визнання,відкритість новому досвіду, автономність, прагнення до саморозкриття у спилкуванни з іншими людьми.
Одним із доказівподібності деяких структур ідеальної и девіантної поведінки є факт кардинальнихзмін, що відбуваються у поведінці девіанта після подолання поведінковогодефекту у вигляді особистісного зростання и розкриття творчих здібностей.

ТЕМА 3. ЗАГАЛЬНАХАРАКТЕРИСТИКА КЛІНІЧНИХ ФОРМ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ
1.       Основні форми девіантноїповедінки.
2.       Зловживання речовинами, щовикликають стани зміненої психічної діяльності.
а) основні мотиви вживанняречовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності;
б) внутрішні і зовнішні чинникизловживання хімічними речовинами.
3.       Розлади харчової поведінки харчовоїповедінки.
4.       Надцінні психологічнізахоплення.
5.       Комунікативні девіації
1.       Основні форми девіантної поведінки
Девіантна (щовідхиляється) поведінка має наступні клінічні форми:
о        агресія
о        аутоагресія(суїциїдальна поведінка)
о        зловживанняречовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності (алкоголізація,наркотизація, табакокуріння і ін.)
о        розладихарчової поведінки харчової поведінки (переїдання, голодування)
о        надцінніпсихологічні захоплення («трудоголізм», гемблинг, колекціонування,«параноя здоров’я», фанатизм — релігійний
спортивний,музичний і ін.)
о        характерологическиеі патохарактерологические реакції (емансипації, групування, опозиції і ін.)
о        комунікативнідевіації (аутизация, гіпертовариськість, конформізм, псевдологія, ревнощі,фобическое і нарциссическое поведінка, нігілізм, крусадерство, «вегетативность»і ін.)
Кожна ізклінічних форм може бути обумовлена будь-яким типом девіантної поведінки, аіноді мотивом вибору тієї або іншої форми є декілька різновидів поведінки, щовідхиляється, одночасно.
Наприклад,алкоголізація може бути пов’язана з адикціями (відходом від реальності); зпатологією характеру, при якій вживання і зловживання спиртними напоями можебути своєрідною терапевтичною компенсацією і способом зняттявнутрішньоособистого конфлікту; з психопатологічними проявами або зі свідомимдоведенням себе до певного психічного стану з метою здійснення делинквентныхвчинків.
Частотапредставленості перерахованих вище форм девіантної поведінки при різних типахпредставлені в таблиці 1.
Таблиця 1
Частотапредставленості клінічних форм девіантної поведінки при різних його типах Деліквентний Адиктивний Патохарактерологічний Психопатологічний На основі гіперздібностей Агресія *** * **** ** Аутоагресія * **** ** Зловживання речовинами **** *** ** * Розлади харчової поведінки * *** ** Надцінні психологічні захоплення ** *** *** Характерологічні реакції * * *** ** * Комуникативні девіації * ** *** *** *
ПОЗНАЧЕННЯ: ****- дана форма завжди або майже завжди обумовлена даним типом девіантноїповедінки *** — часто ** — іноді * — рідко.
Охарактеризуємоклінічні форми девіантної поведінки з конкретизацією психологічних іпсихопатологічних механізмів їх формування.
2.       Зловживання речовинами, що викликають станизміненої психічної діяльності
Девіантнаповедінка у вигляді вживання і зловживання речовинами, що викликають станизміненої психічної діяльності, психічну і фізичну залежність від них є одним знайпоширеніших видів поведінки, що відхиляється. Суттю такої поведінки є значназміна ієрархії цінностей людини, відхід в ілюзорно-компенсаторну діяльність і,як наслідок, істотна особиста деформація. Як наслідок, змінюється сприйняттясвіту і самооцінка людини, відбувається поступове відхилення поведінки в бікформування патологічної залежності від речовини, фетишизації його самого іпроцесу вживання, а також спотворення зв’язків людини з суспільством.
А) Основні мотививживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності
1.       Атарактичнамотивація полягає в прагненні застосувувати речовини з метою пом’якшення або усуненняявищ емоційного дискомфорту.
В даному випадкуречовина, що викликає сп’яніння, використовується як препарат, що знімаєнегативні феномени і симптоми душевного неблагополуччя. Серед симптомів, щопідштовхують людину до вживання таких речовин виявляються страх, тривога,депресія та їх різновиди. Негативний фон настрою сприяє вибору найбільш легкогоспособу рішення проблеми. Зняття симптомів відбувається хімічним шляхом.
Девіантнаповедінка може сформуватися через часте застосування даного способу зняттяемоційних проблем з переходом психологічної залежності у фізичну. Враховуючиспрямованість атарактичної мотивації на зняття емоційних переживань, вона єпереважаючою при патохарактерологічному і психопатологічному типах девіантноїповедінки.
2.       Мотиваціягедонізму є нібито продовженням і розвитком атарактичної, але при цьомувідрізняється від неї за своєю якістю. Атарактична мотивація приводитьемоційний стан в норму з пониженого, а гедоністична сприяє підвищеннюнормального (не пониженого) настрою. Спрямованість гедонії виявляється вотриманні задоволення, переживання почуття радості від прийому речовин(алкоголю, наркотиків) на тлі звичайного рівного настрою.
Спрямованістьгедонії може зустрічатися при різних типах девіантної поведінки, але типовоювона вважається для аддиктивного поведінки.
Наприклад, людиназ аддиктивною спрямованістю вчинків схильна шукати в алкоголі або наркотикахспосіб відходу від реальності в ілюзорний світ, що доставляє їй насолоду. Прицьому вона обирає з багатого арсеналу наркотичних речовин або алкогольнихнапоїв лише ті, які наділені ейфоричним ефектом, що сприяє швидкому і різкомупідвищенню настрою, появі смішливості, добросердя, радості тощо. Важливим стаєпошук незвичайної (неземної) дії речовини, що різко перетворює «сіреіснування» на цікаве, повне несподіванок життя, на своєрідний «політу незвідане». До речовин, що використовуються при адиктивному типовідевіантної поведінки, відносять такі речовини, маріхуану, гашиш, кокаїн, опій,морфін, кодеїн, кокаїн, ЛСД (лізергина, діеэталаміда лізергинової кислоти),циклодол, ефір і деякі інші.
3.       Субмісивнамотивація застосування речовин відображає нездатність людини відмовитися відзапропонованого алкоголю або наркотичних речовин. Нездатність протистояти тискуспричинена характерологічними або особистими якостями людини. Це обумовленозалежними рисами характеру (боязкістю, соромливістю, конформністю, тривожністю,обережністю в спілкуванні), при яких індивід прагне уникати ситуацій осуду,зокрема, за небажання «за компанію» спожити спиртні напої.
Страх опинитисяпоза колективом, бути вигнаним з нього за неконформну поведінку, стати«білою вороною» є основою субмісивної мотивації вживання речовин, щовикликають зміну психічного стану.
4.       Псевдокультурнамотивація грунтується на світоглядних установках і естетичних пристрастяхособистості. Людина розглядає вживання алкоголю або наркотичних речовин крізьпризму «вишуканості смаку», причетності до круга обраних-знавців.Поведінка індивіда починає носити характер причетності до традиції і«культури».
Більшою мірою припсевдокультурній мотивації важливе не безпосреднє вживання речовин, адемонстрація цього процесу оточуючим. Зустрічається вона припатохарактерологічному типові девіантної поведінки, зокрема, в межахістеричного характерологічних розладів.
Внутрішні ізовнішні чинники зловживання хімічними речовинами
Однією з найбільшзначущих проблем девіантної поведінки у вигляді зловживання речовинами, щовикликають зміни психіки і залежність, є проблема вивчення особистості наркозалежногоі залежного від алкоголю.
Відомо, що такимлюдям властиве поєднання суперечливих якостей. У них можуть спостерігатисярізкі коливання настрою, нестійкість інтересів, сенситивность, підвищенарефлексія і схильність до самоаналізу, зайва самовпевненість, переоцінка своїхможливостей, одночасний прояв полярних якостей психіки (самовпевненість і легкавразливість, розбещеність і соромливість, ласкавість і жорстокість).
Традиційна точказору про те, що основна причина привабливості алкогольного і наркотичного сп’яніннякриється в ейфорії піддається критиці (Б.С.Братусь, П.І.Сидоров). Вважається,що психологічні причини розташовуються глибше і полягають, по-перше, в тихілюзорних можливостях задоволення бажань і вирішення конфліктів, які дає стансп’яніння, і, по-друге, в тих психологічних і соціальних умовах, які штовхаютьлюдину на цей шлях.
Внутрішніпсихологічні чинники зловживання речовинами
И.Н. П’ятніцкавідзначає, що особистість наркомана відрізняють риси незрілості (нестійкість іневираженість високих, зокрема, інтелектуальних інтересів, стійких етичнихнорм, відчуття стадності) і недосконала адаптація, нестерпність стресовихситуацій, схильність до коливань настрою.
М. Зукерманнописав особливий тип поведінки — «пошук відчуттів» (ПО) — поведінка,пов’язана з потребою в різних нових відчуттях і переживаннях, що виражається впрагненні до фізичного і соціального ризику заради цих відчуттів.
Подібна поведінка- індивідуальна особливість суб’єкта, що витікає з необхідності підтримуватиоптимальний рівень стимуляції і збудження. Автор стверджує, що одним з чинниківзалучення підлітків до наркотиків є цікавість і бажання нових відчуттів, крімтого, підлітки з високим рівнем ПО прагнуть до експериментування з різнимивидами наркотиків з метою підвищити рівень збудження.
Особливе значенняу формуванні наркотичної особистості надається психічному інфантилізму, щовиражається в несамостійності ухвалення рішень і дій, нездатності протистоятивпливу ззовні, в зниженій критичності до себе, образливості, вразливості.
Традиційновиділяють наступні особисті чинники, характерні для тих підлітків, що вживаютьпсихоактивні речовини:
1) підвищення в порівнянні з благополучнимиоднолітками: толерантності до поведінки, що відхиляється;
2) критицизм по відношенню до соціальних інститутівсуспільства (школа, сім’я), відчуженість від них;
3) сприйнятливість до нових ідей і вражень;інтерес до творчості;
4) знижена в порівнянні з благополучнимиоднолітками цінність досягнень і академічних успіхів; релігійність; зниженевідчуття психологічного благополуччя, що виражається у високому рівні стресу іапатії; пошана до загальноприйнятих норм” поведінки;
5) екстернальный локус контролю(полезалежність) і понижена самооцінка.
Зовнішнісоціальні психологічні чинники зловживання речовинами
С.Б. Бєлосуров ванамнезі тих, що хворіють на наркоманію разом з іншими чинниками відзначає:
о        вихованняв неповній сім’ї;
о        постійнузайнятість одного з батьків (тривалі відрядження, ділову завантаженість і такдалі);
о        відсутністьінших дітей в сім’ї.
На думкуБ.Уїльямс, серед наркоманів спостерігається певна схожість, що стосується їхсімей, і наголошуються наступні чинники:
о        отецьвідсутній або відрізняється слабким характером;
о        надмірнодбайлива, поступлива або, навпаки, владна мати;
о        непослідовнаповедінка і відсутність стримуючих чинників;
о        ворожістьабо конфлікти між батьками;
о        нереальнепрагнення батьків по відношенню до дітей.
В.Д.Менделевичпровів психологічні дослідження сімей, в яких підліток страждає наркоманією.Ним було зроблено висновок про те, що існує психологічний тип батьканаркозалежного, якого можна позначити як «наркогенний батько». Суттю йогопсихологічного портрета є поєднання таких рис:
·  підвищенівимоги до себе і свого оточення (зокрема, дитини і дружини);
·  трудоголізм;
· небажаннязважати на індивідуальні, вікові особливості і ситуативні моменти;
· емоційнахолодність у поєднанні з жорсткістю;
· схильністьдо конкурентної боротьби;
· гіперактивністьі товариськість, що носить часто поверховий характер і що не супроводжується бажаннямзрозуміти і емоційно прийняти співбесідника.
Дослідженнясімей, в якій в одного з членів виявлялася наркотична залежність, показують, щоаддиктивні форми поведінки властиві не тільки пацієнтові, але і, як правило,одному з батьків (частіше батькові). Аддиктивна поведінка у родичів наркоманавиявляється у вигляді:
· трудоголізму(38,7% випадків),
· надціннихзахоплень, зокрема, «параної здоров’я» (22,6% випадків),
· алкогольноїзалежності (16,1% випадків),
· гемблінга(12,9% випадків),
· релігійногофанатизму (9,7% випадків).
Можна припустити,що формування наркотичної залежності базується на сімейному аддиктивномупатерні.
3. Розлади харчової поведінки харчової поведінки
Харчова поведінкалюдини оцінюється як гармонійна (адекватна) або девіантна залежно від безлічіпараметрів, зокрема, від місця, що посідає процес їжі в ієрархії цінностейіндивіда, від кількісних і якісних показників живлення, від естетики. Істотнимє вплив етнокультурних чинників на вироблення стереотипів харчової поведінки, особливов період стресу. Одвічним питанням про цінність харчування, стає питання прозв’язок харчування з життєвими цілями (“їсти, щоб жити або жити, щобїсти), врахування ролі харчової поведінки навколишніх у становленні деякихособистих характеристик (наприклад, гостинність).
Враховуючиістотний вплив на оцінку адекватності харчової поведінки транскультурнихособливостей людини, вкажемо, що значущість їжі в різних культурах і у людейрізних національностей розрізняється. Так, відповідно до диференціально-аналітичноїконцепції Н.Пезешкіана харчування є однією з основних складових східноїпсихологічної моделі цінностей, в межах якої виробляється власний образ краситіла (як правило, привабливою і здоровою є повна, угодована людина з хорошимапетитом) і відношення до того, як і скільки їсть дитина або дорослий.Нормальною поведінкою в період стресу розглядається підвищення апетиту іпосилене харчування («спочатку поїш — потім поговоримо про проблеми»)і так званий феномен «заїдання стресу».
На рівні побутовихстосунків оцінка вищого ступеня гостинності пов’язана із великою кількістюпродуктів харчування. У західній психологічній моделі цінностей харчування самопо собі не є цінністю і гостинність не включає обов’язкове пригощання. Цінністює контроль за прийомом їжі, орієнтація на інші стандарти краси і естетики — стрункість, спортивність на противагу вгодованості в рамках східної моделі.
У зв’язку зподібними транскультурними відмінностями, визначаючи девіантну харчовуповедінку в обов’язковому порядку слід враховувати етнокультурний стереотипхарчової поведінки оточення людини.
Багатодослідників сходяться на думці, що уявлення про свою фізичну зовнішність єоднією з головних складових Я-концепції. Це напрямок досліджень вивчає образтіла і його зв’язок з Я-концепцією.
Найважливішимпсихологічним процесом юнацького віку є процес становлення самосвідомості істійкого образу «Я». Саме з образом «Я» і з самооцінкою вбільшості випадків пов’язане негативне ставлення до свого тіла, яке і визначаєпорушення харчової поведінки.
На думкуР.Бернса, тіло є зримою і відчутною частиною нашого «Я». «Мивідчуваємо, бачимо і чуємо самих себе, ніколи не в змозі відмовитися від своготіла, до того ж цей невід’ємний елемент наший особистості виставлений напостійний публічний огляд» — пише він. Розміри і форма тіла справляютьвплив на якість життя індивіда і його психіку, оскільки вони слугують об’єктомяк власних оцінок, так і оцінок іншими людьми.
Відомо, що існуєвисока позитивна кореляція між задоволеністю тілом і задоволеністю собою. Зпогляду Р.Бернса, позитивна оцінка свого зовнішнього вигляду в свідомостілюдини, а також в думках тих, що оточують може істотно вплинути на позитивністьйого Я-концепції в цілому, і навпаки, негативна оцінка спричиняє істотнезниження загальної самооцінки. При цьому робиться акцент на залежностісамооцінки від думок навколишніх людей. Людина — істота соціальна і не здатнауникати схвалення багатьох соціальних і культурних ролей, стандартів і оцінок,що визначаються самими умовами її життя в суспільстві. Вона стає об’єктом нетільки власних оцінок і думок, але й також оцінок і думок інших людей, з якимивона стикається в ході соціальної взаємодії. Якщо вона прагне отриматисхвалення навколишніми, вона повинна відповідати загальноприйнятим стандартам.Наголошується, що на самооцінку і ступінь самоповаги особистості частовпливають лише певні зони тіла (А.Марселло).
Розвинена системапсихологічного захисту знижує суб’єктивну значущість недоліку зовнішності аж дойого трансформації в свідомості в позитивну ознаку зовнішності. І.С.Кон виділяєп’ять варіантів заломлення в Я-фізічне недоліку зовнішності:
1)      виправленнянедоліку шляхом напружених зусиль (деякі хворі з ожирінням стараютьсябудь-якими способами понизити вагу);
2)      відмовасвідомості розуміти і сприймати неприємну якість (деякі дівчата з ожиріннямрахують повноту пікантної);
3)      погляд навесь світ крізь призму свого нещастя і, як наслідок, тотальна недовіра до усіх;
4)      пристосуваннядо установок навколишніх людей;
5)      компенсаціянедоліку в одній сфері досягненнями в іншій.
Під харчовоюповедінкою розуміється ціннісне ставлення до їжі та її прийому, стереотипхарчування в буденних умовах і в ситуації стресу, орієнтація на образ власноготіла і діяльність з його формуванню.
Основнимирозладами харчової поведінки вважаються: нервова анорексія і нервова булімія.Загальними для них є такі параметри, як:
· заклопотаністьконтролем ваги власного тіла;
· спотворенняобразу свого тіла;
· змінаролі і місця харчування в ієрархії цінностей.
Нервова анорексіяявляє собою розлад, яким характеризується навмисним зниженням ваги, щовикликається і підтримуваним самим індивідом.
Виділяють(М.В.Коркіна) чотири стадії нервової анорексії:
1) ініціальна;
2) активнакорекція;
3) кахексія;
4) редукціясиндрому.
В іниціальнійстадії індивід виражає незадоволеність надмірною, на його думку, повнотою всієїфігури або окремих частин тіла (живота, стегон, щік). Він орієнтується навироблений ідеал, прагне до схуднення з метою наслідування кому-небудь знайближчого оточення або популярним людям.
На стадіїактивної корекції, коли розлади харчової поведінки харчової поведінки стаютьочевидними для навколишніх, відбувається становлення девіантної поведінки,індивід починає вдаватися до різних способів схуднення. Перш за все, він вибираєобмежувальний харчовий стереотип, виключаючи з харчового раціону окремівисококалорійні продукти, схиляється до дотримання строгої дієти, починаєвикористовувати різні фізичні вправи і тренінги, приймає великі дозипослаблюючих засобів, використовує клізми, штучно викликає блювоту з метоюзвільнення шлунку від тільки що з’їденої їжі.
Цінністьхарчування знижується, при цьому індивід не здатний контролювати свою мовнуповедінку і постійно в спілкуванні повертається до теми схуднення, обговореннядієт і тренінгів. На стадії кахексії можуть з’являтися ознаки дистрофії:зниження маси тіла, сухість і блідість шкірних покривів і інші симптоми.
Діагностичнимикритеріями нервової анорексії є:
а)       зниженняна 15% і збереження на пониженому рівні маси тіла або досягнення індексу маситіла Кветелета 17,5 балів (індекс визначається співвідношенням ваги тіла вкілограмах до квадрата росту в метрах);
б)      спотворенняобразу свого тіла у вигляді страху перед ожирінням;
в)       навмиснеуникнення їжі, здатної викликати збільшення маси тіла.
Розлади харчовоїповедінки харчової поведінки у вигляді синдрому нервової анорексіїзустрічається, як правило, при патохарактерологічному варіанті девіантноїповедінки. Розлади харчової поведінки харчової поведінки обумовленіособливостями характеру людини та її реагуванням на ставлення навколишніх.
Нервова буліміяхарактеризується приступами переїдання, що повторюються, неможливістю навітькороткий час обходитися без їжі і надмірною заклопотаністю контролем ваги тіла,що спричиняє вживання крайніх заходів для пом’якшення впливу з’їденої їжі назагальну вагу тіла.
Індивідорієнтований на їжу, планує власне життя, приймає їжу в потрібний час і внеобхідній для нього кількості. Цінність даної сторони життя виходить напередній план, підпорядковувавши собі решту всіх цінностей. При цьомунаголошується амбівалентне ставлення до прийому пищу: бажання зїсти великукількість їжі поєднується з негативним, принижу вальним відношенням до себе ісвоїй «слабкості».
Виділяєтьсядекілька діагностичних критеріїв нервової булімії:
а)       постійназаклопотаність їжею і непереборна тяга до їжі навіть в умовах відчуття ситості;
б)      спробипротидіяти ефекту ожиріння від їжі, що з’їдається, за допомогою таких прийомів,як виклик блювоти, зловживання послаблюючими засобами, альтернативні періодиголодування, використання препаратів, що пригнічують апетит;
в)       нав’язливийстрах ожиріння.
Як видно зклінічних описів, нервова анорексія і нервова булімія мають ряд загальних рис,внаслідок чого можна говорити про єдиний комплекс порушень харчової поведінки.
Якщо відмова відїжі грає роль хворобливого протистояння реальності (істотний параметрпатохарактерологічного типу поведінки, що відхиляється), то непереборний потягдо їжі може відображати як протистояння (зокрема, зняття симптомів тривоги,депресії при невротичних розладах), так і відхід від реальності.
Проте нервовабулімія на відміну від анорексії може входити в структуру аддиктивного типудевіантної поведінки. При аддиктивній поведінці підвищення цінності процесухарчування і переїдання стає єдиним задоволенням в нудному, одноманітномужитті. Людина обирає для себе харчування як альтернативу повсякденного життя зйого вимогами, обов’язками, регламентаціями. В неї формується феномен«прагнення гострих відчуттів» у вигляді зміни харчової поведінки.Наприклад, така людина може отримувати нові незвичайні відчуття від кількості іякості їжі, поєднання непоєднуваних інгредієнтів (огірків з медом, торта згірчицею). Мотивом стає втеча від «обридлої» реальності у світвічного «харчового задоволення».
Дослідження(В.Д.Менделевич, Е.Бухарова) дівчат з розладами харчової поведінки у виглядіанорексії і булімії з ожирінням показали, що дівчата з ожирінням схильнінегативно оцінювати свою зовнішність.
За наслідкамитесту «Автопортрет» більше двох третин з них проти половини зконтрольної групи зображають себе тільки у вигляді обличчя, і, навпаки, тільки19% з експериментальної групи проти 40% з контрольної малюють себе в повнийріст. Очевидно, що дівчата з булімією і ожирінням схильні ігнорувати зображеннясвоєї фігури у зв’язку з негативними емоційними переживаннями з приводу своєїваги і повноти тіла. Крім того, вони малюють автопортрет схематично, а дівчатабез порушень харчової поведінки — реалістично.
Дослідженимманекенницям (моделям рекламного агентства) з об’єктивним дефіцитом маси тілавластива виразна тенденція спотворення зображення образу тілесного. Цедозволяє віднести їх до «групи підвищеного ризику з виникнення порушеньхарчової поведінки».
Високадостовірність відмінностей виявляється у зображенні окремих частин обличчя,зокрема за показником «наявність рота», який частіше відсутній вмалюнках манекенниць. Така увага до рота може говорити про особливе відношеннядо їжі і структури харчової поведінки. Можливо, обмежуючи себе у харчуванні,вони багато думають про їжу, зберігають до неї великий інтерес.
Звертає на себеувагу показник «зображення вух». Дівчата з булімією і ожирінням значно рідшемалюють вуха, що можна трактувати як закритість від сприйняття зовнішньогосвіту, нетерпиме відношення до критики.
По переважаннюпоказника «наявність вій» можна припускати, що манекенниці схильніпідкреслювати свою жіночність і привабливість, що не властиве дівчатам зрозлади харчової поведінки у вигляді булімії і ожиріння.
Руки, щосимволізують контакт людини з навколишнім світом і активність, переважають вмалюнках манекенниць з недостатньою вагою.
 Ноги — символопори і стійкості — рідше представлені в малюнках дівчат з ожирінням, що можнатрактувати як присутність відчуття нестійкості, відсутність опори у навколишньомусвіті.
4. Надцінні психологічні захоплення
Однією з найбільшпоширених форм поведінки, що відхиляється, є надцінні психологічні захоплення.
Захопленнямназивають підвищений інтерес до чого-небудь з формуванням пристрасногоемоційного ставлення.
При надцінномузахопленні всі характеристики звичайного захоплення посилюються до гротеску,об’єкт захоплення або діяльність стають визначальним вектором поведінки людини,витісняючи на другий план або повністю блокуючи будь-яку іншу діяльність.
Класичнимприкладом «гіперзахоплення» є стан закоханості, коли людина може бутиповністю зосереджена на об’єкті емоційного переживання, втрачає контроль зачасом, ігнорує будь-які інші сторони життєдіяльності.
Істотнимиознаками надцінних психологічних захоплень вважаються:
· глибока ітривала зосередженість на об’єкті захоплення;
· упереджене,емоційно насичене відношення до об’єкту захоплення;
· втратавідчуття контролю за часом, що витрачається на захоплення;
· ігноруваннябудь-який іншої діяльності або захоплення.
Надцінніпсихологічні захоплення входять до складу аддиктивної і патохарактерологичічноїдевіантної поведінки, а також до девіантної поведінки на основігіперздібностей.
Види надціннихпсихологічних захоплень
А. Активна пристраснадіяльність
Надцінніпсихологічні захоплення у вигляді активної і пристрасної діяльності можутьохоплювати не тільки професійну сферу. Людина може бути трудоголіком на тереніхоббі. Наприклад, вона може формально ходити на основну роботу, сумлінновиконувати її, не отримуючи задоволення, і при цьому орієнтуватися на іншудіяльність (ремонт свого автомобіля, догляд за садом, рибальство, охота,колекціонування і так далі).
Захопленняякою-небудь діяльністю, що досягає крайнього ступеня вираженості з формуваннямкульту і створення ідолів з повним «розчиненням» індивідуальності,носить назву фанатизму. Частіше фанатичне відношення формується в таких сферах,як релігія (релігійний фанатизм), спорт (спортивний фанатизм) і музика(музичний фанатизм).
Загальноюхарактеристикою фанатизму є вироблення людиною стереотипу підпорядкуваннявласних інтересів і потягів інтересам конфесії, команди, музичного колективу,зосередження уваги і сил на підтримці ідола і надання активної допомоги,місіонерська діяльність.
В межахдевіантної поведінки у вигляді фанатизму людина починає діяти за психологічнимизаконами групи, вона не здатна критично ставитися до висловів кумира, ідола іусвідомлювати відхилення власної поведінки, яка може полягати у відриві відсім’ї, ігноруванні роботи.
Особливимрізновидом надцінних психологічних захоплень є так звана «паранояздоров’я» — захопленість оздоровчими заходами.
При цьому людинав збиток іншим сферам життєдіяльності (роботі, сім’ї) починає активно займатисятим або іншим способом оздоровлення — бігом, особливою гімнастикою, дихальнимивправами, «моржуванням», обливанням крижаною водою, промиваннямніздрів і порожнини рота солоною водою і ін.
Механізмомформування «параної здоров’я» є феномен «зрушення мотиву намету», коли із засобу досягнення здоров’я оздоровчі заходи перетворюютьсяна самоціль, в джерело єдиного або домінуючого способу отримання задоволень.
Б. Трудоголізм якнадцінне захоплення
Використовуючитермінологію Н. Пезешкіана при надцінних захопленнях відбувається «втечавід реальності» в яку-небудь діяльність у збиток інший і у збиток гармоніїособистості в цілому.
При«трудоголізмі» відбувається втеча від реальності в сферу діяльності ідосягнень. Підвищеним інтересом і захопленням для людини стає її робота абоінша діяльність, на терені якої вона намагається досягти досконалості.
Якщо у звичайноїлюдини робота є способом підвищення власного престижу, авторитетності,матеріального благополуччя, задоволення потреби володарювати і домінувати, абовона розглядається як обов’язок, то у людини-трудоголіка робота стає самоціллю,а не способом досягнення чого-небудь. Вона отримує задоволення від самогопроцесу діяльності, а не від її результату, хоча результат також важливий дляпродовження даного виду роботи. Трудоголік зосереджений на діяльності, щоцікавить його, практично постійно, він не здатний відвернутися від думок пророботу навіть на відпочинку або при навмисній зміні діяльності.
Основою дляформування трудоголізму є
1) абоособливості характеру, що сприяють фіксації уваги і діяльності на виконанніслужбових обов’язків через страх не справитися з ними, прославитися якнездібний і некваліфікований фахівець,
2) абоаддиктивний відхід від реальності, яка сприймається як нецікава, неприваблива інудна.
У першому випадкуформування трудоголізму відбувається на основі психастенічних (ананкастних) абоастенічних (залежних) рис вдачі.
Невпевненість всобі, власних здібностях, страх програти і не справитися з поставленимизавданнями, утрудненість в міжособистих контактах, боязкість і скромність,невміння збудувати власну кар’єру, використовуючи особисті якості: шарм,товариськість або маніпулятивні здібності призводить до поступового виробленнягіперкомпенсаторної поведінки у сфері діяльності. Людина починає«переробляти», приділяти більше уваги роботі, чим товариші по службі,прагне до уникнення будь-яких несподіванок і намагається довести результативласної праці до досконалості. Поступово вироблений стиль стає рисою вдачі, іінтенсивна праця починає приносити задоволення.
У другому випадкумеханізм формування трудоголізму виявляється при аддиктивній поведінці.
Індивіда заддиктивною поведінкою у вигляді трудоголізму обтяжує сірість і одноманітністьжиття, відсутність «великих потрясінь». Моделюючи складнощі на роботів своїй діяльності і долаючи їх, така людина живе повноцінною, на її думку,життям, що кардинально відрізняється від реального життя.
Підвищений рівеньпрацездатності, захопленість процесом діяльності, отримання від ньогозадоволення може бути «замінною» діяльністю. «Втеча в роботу» такожможе бути пов’язана з непристосованістю людини до буденного життя і побуту,неможливістю переживати задоволення і «маленькі життєві радощі».
В. Азартні ігрияк надцінне психологічне захоплення
При надцінномузахопленні азартними іграми людина схильна повністю присвячувати себе грі,виключаючи будь-яку іншу діяльність. Гра стає самоціллю, а не засобомдосягнення матеріального благополуччя. Захопленість азартними іграминазивається гемблінгом.
Людина, схильнайти від реальності у світ ігор, обирає даний вид поведінки у зв’язку знепристосованістю до дійсності і повсякденності, які перестає її задовольняти ірадувати. Вона шукає у грі азарту і ризику, бурхливих позамежних емоцій, якихне знаходить у повсякденному житті. Азартні ігри не завжди пов’язані з грошовимризиком або ризиком для життя. Азарт може бути пов’язаний з вигаданим ризикомпро ідентифікацію себе з учасниками ігор, наприклад комп’ютерних. Ідеями фіксможуть ставати спортивні ігри, лотереї, розгадування кросвордів і ін.
Основоюаддиктивної поведінки у вигляді гемблінга є феномен «бажання гострихвідчуттів» і, як наслідок, високого ступеню ризику, гри «на межіфолу», коли за секунду можна втратити все, що маєш або придбати «весьсвіт». У подібний вид аддиктивної поведінки входять ігри у карти, рулетка,тоталізатор та ін.
Виділяютьсянаступні ознаки, характерні для гемблінга, як різновиду аддиктивного типудевіантної поведінки (Ц.П.Короленко, Т.А.Донськіх):
1.       Постійназамученість і збільшення часу, що проводиться в ситуації гри.
2.       Змінакруга інтересів, витіснення колишніх мотивацій ігрової діяльності, постійнідумки про гру, програвання в уяві ситуацій, пов’язаних з ігровими комбінаціями.
3.       «Втратаконтролю», що виражається в нездатності припинити гру як після великоговиграшу, так і після постійних програшів.
4.       Появастанів психологічного дискомфорту, дратівливості, неспокою (так званої«сухої абстиненції») через короткі проміжки часу після черговоїучасті в грі, що поєднується із не переборним бажанням приступити до гри (“ігровийдрайв”).
5.       Збільшеннячастоти участі в грі і прагнення до все більш високого ризику.
6.       Наростаннязниження здатності чинити опір спокусі відновити гру («зниження ігровоїтолерантності»).
Г. Домінуючі ідеїяк форма надцінних психологічних захоплень.
Надцінніпсихопатологічні захоплення можуть носити характер домінуючих (надцінних) аботаких, наприклад, як ідеї високого походження, чужих батьків, реформаторства івинахідництва, які здатні істотно змінювати поведінку людини.
При ідеяхвисокого походження індивід, будучи переконаним в тому, що фактично вінпоходить із знатного роду, багачів, політичних діячів прагне довести це напрактиці. Він поводиться гордовито, переповнений гордістю за себе і гордитьсявисоким походженням.
Ідеї чужихбатьків висуваються на підставі спотвореного хворобливого сприйняття іінтерпретації подій (»я не схожий на батьків”, «ніколи не бачилафотографій матери, в стані вагітності»).
Ідеїреформаторства і винахідництва виявляються в переконаності зроблених індивідомвеликих відкриттів, здатних змінити суспільний розвиток або долю окремої людиниі принести користь багатьом.
5.       Комунікативні девіації
Девіантнаповедінка може захоплювати виключно сферу спілкування, не виявляючись іншимизмінами. При цьому людина вступає у протистояння з реальністю, але активно непротидіє їй. Найбільш відомими комунікативними девіаціями вважаються такі, якаутичне поведінка (вибір самотності, аскетизму, відлюдництва), конформнаповедінка, гіперкомунікабульність, фобічна поведінка, ревнощі, нігілізм таінші.
Вважається, щолюдина за допомогою різноманітних комунікативних засобів в рамках девіаційпрагне «бігти від свободи» (за Е.Фроммом). В одних випадках втечаприводить до аутичного патерну поведінки, в інших до гіперкомунікабельності, утретіх, до конформізму і так далі. Суттю втечі від свободи і виникненнявідхилень у поведінці стає усвідомлене або неусвідомлене прагнення уникнутиконструктивного аналізу і переживання основоположних екзистенційних цінностей,базисних проблем існування людини з метою уникнути тривоги, страху іневизначеності.
Рівною мірою іаутизація у вигляді нетовариськості і нелюдимості (звільнення від світу), ігіперкомунікабульність є способами подолання екзистенціальної тривоги І. Яломзараховує до таких базисних екзистенціальних проблем проблемам: страх смерті,усвідомлення необхідності і можливості свободи, а, отже, і відповідальності, атакож сенс існування і єднання/ізоляції.
Комунікативнідевіації дозволяють людині не вирішувати екзистенціальні проблеми, а існуватипоза ними. Вибір один з аномальних (аддиктивних) способів взаємодії знавколишнім світом нібито автоматично знімає необхідність робити які-небудьзусилля з усуненню екзистенціальної тривоги.
Видикомунікативних девіацій
1.       Аутичнаповедінка.
Аутична поведінкахарактеризується непристосованістю до дійсності і вимог повсякденного життя звідходом в світ фантазій і мрій, відмовою від спілкування і вибором самотності.
Можна виділитидва різновиди аутичної поведінки: первинний і вторинний аутизм.
До первинногоаутизму відноситься синдром раннього дитячого аутизму, що виникає в дитинстві іє ознакою патохарактерологічного або психопатологічного типів девіантноїповедінки.
Вторинна аутичнаповедінка формується у дорослої людини після періоду нормативної взаємодії зісвітом.
Загальноприйнятимиклінічними критеріями синдрому раннього дитячого аутизму є (К.С.Лебедінська,О.С.Нікольська):
· самота,замкнутість і відчуженість дитини (власне аутизм);
· відсутністьемоційного зв’язку навіть з найближчими людьми;
· стереотипністьповедінки (рухових актів, вчинків і ін.);
· консерватизму взаємодіях з навколишніми (ригідність стосунків, негнучкість у виборі тактикиі стратегії поведінки);
· страхзмін;
· мовненедорозвиненість (небалакучість, схильність використовувати неологізми);
· специфічнийнерівномірний розвиток інтелектуальних здібностей.
Л.Каннер, щоописав цей синдром, вважав, що його основними ознаками є
· вираженанедостатність або повна відсутність потреби в контактах з навколишніми;
· відгородженістьвід зовнішнього світу;
· слабкістьемоційного реагування по відношенню до близьких аж до повної байдужості до них(так звана «афектна блокада»);
· нездатністьдиференціювати людей і предмети;
· недостатністьреакцій на тривалі слухові і зорові подразники, що надає таким дітям схожістьіз сліпими і глухими;
· схильністьдо збереження незмінності оточення («феномен тотожності»);
· боязкістьвсього нового (неофобія),
· одноманітнаповедінка з схильністю до примітивних однотипних рухів (обертанню зап’ястківрук перед очима, перебирання пальцями — пронація/супінація ізгинання-розгинання кистей і предплеччя, розгойдування тулубом або головою);
· різноманітнірозлади мови, що розрізняються при різних варіантах.
Разом із тимхарактерними вважаються зміни зорової поведінки: непереносимість погляду людей,«бігаючий погляд», погляд мимо або «крізь людей», а такожсвоєрідні прояви довільних рухів у вигляді незграбності і невідповідностірухів, незграбною ходи, відсутність рухів співдружності, зрідненості міміки,запізнення розвитку навиків самообслуговування.
На думкуВ.І.Башиної, для таких дітей характерне розлади почуття самозахисту, поєднання«феномена тотожності» і надмірної обережності.
Аутична поведінкадорослої людини характеризується схильністю людини уникати або максимально обмежитикількість контактів, небажанням спілкуватися навіть з добре знайомими іблизькими людьми, прагненням частіше бути наодинці.
На відміну відпервинного аутизму, при якому разом з власне аутизацією (замкненістю,відгородженістю від світу, нелюдимістю) має місце емоційна холодність,вторинний аутизм виявляється емотивністю, підвищеною чутливістю,сентиментальністю, ранимістю.
Причинивторинного аутизму
 Аутичнаповедінка, у дорослої людини може виникати після так званих подій, що виходятьза рамки життєвого досвіду нерідко в структурі посттравматичного стресовогорозладу. Як провокуючі події здатні виступити катастрофи, стихійні лиха, участьв бойових дії, а також загрозливі для життя людини події (знаходження взаручниках, важка тривала хвороба, тюремний висновок). Важливим є чинниктривалості дії психотравмуючого чинника: чим він триваліший, тим більшвірогідний розвиток аутичної поведінки.
Людина, щоперенесла життєво небезпечні події і усамітнилася від світу, нерідко схильнаповторно яскраво переживати події, що відбулися. Її турбують нав’язливі спогадиі сни про трагедію, власні страждання і муки близьких людей.
Аутична поведінкачасто супроводжується появою відчуття безглуздості існування, даремностібудь-якої діяльності. Це явище було назване І. Яломом«вегетативністю», при якому людина занурюється в переживаннябезцільності і апатії. І.Ялом виділяє три компоненти вегетативності:когнітивний, афектний і поведінковий. Вони поєднують в собі хронічнунездатність індивіда повірити в корисність або цінність якого-небудь життєвогозусилля, глибоку нудьгу, що поєднується з епізодичними депресіями, коливаннямиактивності і відсутністю вибірковості поведінки. Для людини стає неістотним,чим вона зайнята і чи зайнята вона чим-небудь взагалі.
На думку В. Франкла,в основі подібної девіантної поведінки, яку він позначив як ноогенний невроз,лежить психологічний «страх порожнечі», коли «екзистенціальнийвакуум заповнюється симптомами».
Однією з важливихознак аутичної поведінки є незалученість людини у процес повсякденного життя узв’язку зі зниклим сенсом його існування. Її поведінка характеризується такожангедонією — нездатністю переживати почуття радості, задоволення. Індивідвідчуває себе поза потоком життя, в повній емоційній і екзистенціальнійізоляції. При цьому говорять про міжособистісну і внутрішньо особисту ізоляцію.Перша характеризується ізоляцією від інших, друга — від самого себе. Першамайже не має обтяжливих негативних переживань, для другої типовим є різнийступінь вираженості емоційного дискомфорту.
Протилежністюаутичної поведінки є гіперкомунікабельність, що характеризується підвищеноюпотребою у спілкуванні, бажанням говорити і взаємодіяти з багатьма партнерами зкомунікації протягом максимально можливого часу.
Девіацією у такоїлюдини стає невміння навіть короткий час знаходитися наодинці і позасуспільством. Гіперкомунікабельність проявляється у вигляді хронічної манії — станом тривалого підвищення настрою, що поєднується з невмінням структуруватичас, з безпечністю, безвідповідальністю і необов’язковістю. Така поведінказачіпає свободу навколишніх, оскільки конфлікти у такого індивіда відбуваютьсячерез її невміння і небажання слухати співбесідника.
Конформнаповедінка виявляється у схильності пристосовуватися до будь-якого оточення ірізних точок зору і світогляду, жити не власними інтересами, а схемами,придуманими в суспільстві, у відсутності власного погляду на події, щовідбуваються.
Конформіст — целюдина без властивостей. Основна її здатність – бути непомітною і такою як усі,вона не проявляє ніяких реакцій, які могли б відрізнятися від загальноприйнятихі традиційних, повна керованість без внутрішньої боротьби. Задоволення такомуіндивідові приносить потрапляння в резонанс із загальними інтересами, звичкамиі навиками. Вона схильна використовувати поведінкові і мовні штампи: одягатисяу форму, трафаретно говорити, використовуючи, наприклад, бюрократичну мову.
До комунікативнихдевіацій відноситься також крусадерство або ідеологічний авантюризм, щохарактеризується надмірною схильністю вишукувати для себе ефектні і важливіпідприємства, щоб потім зануритися в них з головою (С.Мадді).
Такі індивідихапаються за будь-який привід, щоб «вийти на вулицю», ставатиприхильником якого-небудь соціального руху і активно брати участь в діяльностігромадських організацій. Вважається, що крусадерство базується на загостреномупочутті безсмисленості існування, яке заповнюється зануренням людини в активнудіяльність («помилкове центрування» за Д.Пайком).
Нерідкокомунікативною девіацією вважається нігілізм. Його відмінною рисою є активнадіяльність, що піддіає під сумнів все, що сенс для інших (І.Ялом).
Така людинасхильна піддавати критиці будь-які вчинки і устремління навколишніх. Для неїхарактерна “ідеологічна пасивність”, що маскується під глибинний екзистенціальнийаналіз. При нігілістичній поведінці індивід часто відмовляється від будь-якоїдіяльності, що рекламується іншими, саркастично і іронічно відносячись допрагнень навколишніх.

ТЕМА4. АГРЕССИЯ: ПРИЧИНЫ, ВИДЫ И МЕТОДИКА РАБОТЫ
1. Понятиепро агрессию и виды агрессивных действий.
2. Особенностиагрессивного поведения при девиантном поведении.
3. Причиныагрессии в детском возрасте.
4. Методикаработы с различными видами детской агрессии.
а) физическая агрессия;
б) словесная (вербальная) агрессия;
в) косвенная агрессия.
1. Понятие про агрессию и виды агрессивных действий
Агрессиейназывается физическое или вербальное поведение, направленное на причинениявреда кому-либо.
АГРЕССИЯ (от лат.aggressio — нападение) — мотивированное деструктивное поведение, противоречащеенормам (правилам) сосуществования людей в обществе, наносящее вред объектамнападения (одушевленным и неодушевленным), приносящее физический ущерб людямили вызывающее у них психологический дискомфорт (отрицат. переживания, состояниенапряженности, страха, подавленности и т. п.).
Выделяются след.виды А.: 1) физическая А. (нападение) — использование физической силы противдр. лица или объекта; 2) вербальная А. — выражение негативных чувств как черезформу (ссора, крик, визг), так и через содержание вербальных реакций (угроза,проклятья, ругань); 3) прямая А. — непосредственно направленная против к.-л.объекта или субъекта; 4) косвенная А. — действия, которые окольным путемнаправлены на др. лицо (злобные сплетни, шутки и т. п.), и действия,характеризующиеся ненаправленностью и неупорядоченностью (взрывы ярости,проявляющиеся в крике, топаньи ногами, битье кулаками по столу и т. п.); 5)инструментальная А., являющаяся средством достижения к.-л. цели; 6) враждебнаяА. — выражается в действиях имеющих целью причинение вреда объекту агрессии; 7)аутоагрессия — А., проявляющаяся в самообвинении, самоунижении, нанесении себетелесных повреждений вплоть до самоубийства; 8) альтруистическая А., имеющаяцель защиты др. от чьих-то агрессивных действий.
Помнению Басс, Дарки существуют следующие виды агрессивных действий:
1)физическая агрессия (нападение);
2)косвенная агрессия (злобные сплетни, шутки, взрывы ярости, проявляющиеся вкрике, топаний ногами и т.д.);
3)склонность к раздражению (готовность к проявлению негативных чувств прималейшем возбуждении);
4)негативизм (оппозиционная манера поведения от пассивного сопротивления доактивной борьбы);
5)обида (зависть и ненависть к окружающим за действительные и вымышленныесведения);
6)подозрительность в диапазоне от недоверия и осторожности до убеждения, что вседругие люди приносят вред или планируют его;
7)вербальная агрессия (выражение негативных чувств как через форму — ссора, крик,визг, так и через содержание словесных ответов — угроза, проклятия, ругань).
Агрессивноеповедение — одна из форм реагирования на различные неблагоприятные в физическоми психическом отношении жизненные ситуации, вызывающие стресс, фрустрацию и т.п. состояния. Психологически А. выступает одним из основных способов решенияпроблем, связанных с сохранением индивидуальности и тождественности, с защитойи ростом чувства собственной ценности, самооценки, уровня притязаний, а такжесохранением и усилением контроля над существенным для субъекта окружением.
Агрессивныедействия выступают в качестве: 1) средства достижения к.-л. значимой цели; 2)способа психологической разрядки; 3) способа удовлетворения потребности всамореализации и самоутверждении.
Основныетеоретические подходы к исследованию А. м. б. обозначены как этологический,психоаналитический, фрустрационнный (см. Гипотеза фрустрации—агрессии) ибихевиористский. (С. Н. Ениколопов.)
ГИПОТЕЗАФРУСТРАЦИИ—АГРЕССИИ (англ. frustration-aggression hypothesis) — выдвинутое Дж.Доллардом и сотрудниками (1939) предположение о том, что фрустрация всегдаведет к агрессии (открытой или скрытой) и что агрессивное поведение однозначноуказывает на предшествующую ей фрустрацию. В таком крайнем виде гипотеза неподтверждается.
В ревизованной Г.ф.—а. (L. Berkowitz) предполагается, что фрустрация ведет к эмоции гнева, а нек агрессии, но есть внутренние (в т. ч. когнитивные) и внешние факторы,провоцирующие переход гнева в агрессивное поведение.
ФРУСТРАЦИЯ (отлат. frustratio — обман, тщетное ожидание) — психическое состояние, вызванноенеуспехом в удовлетворении потребности, желания. Состояние Ф. сопровождаетсяразличными отрицат. переживаниями: разочарованием, раздражением, тревогой,отчаянием и др. Ф. возникают в ситуациях конфликта, когда, напр.,удовлетворение потребности наталкивается на непреодолимые или труднопреодолимые преграды. Высокий уровень Ф. приводит к дезорганизации деятельностии снижению ее эффективности.
Возникновение Ф.обусловлено не только объективной ситуацией, но зависит и от особенностейличности. Ф. у детей возникает в виде переживаемого «чувства крушения», когдацеленаправленное действие наталкивается на препятствие. Причиной Ф. можетслужить неудача в овладении предметом, неожиданный запрет со стороны взрослогои др. Частые Ф. ведут к формированию отрицат. черт поведения, агрессивности,повышенной возбудимости, комплексу неполноценности.
2. Особенности агрессивного поведения при девиантномповедении
Различныевиды агрессивных действий могут быть обусловлены различными факторами и входитьв структуру разных типов девиантного поведения. Наиболее яркий вид — физическаяагрессия в виде нападения на жертву,— как правило, отражает криминальноеповедение, хотя может встречаться и при делинквентном типе отклоняющегосяповедения. Агрессивность психически больных и лиц с психической патологией ввиде психопатологического и патохарактерологического типов отклоняющегосяповедения отличается лишь особенностями мотивации и симптоматикой заболеваний.Криминогенное же значение психических аномалий заключается в том, что они приглавенствующей роли социально приобретенных особенностей личности,взаимодействуя с ними, облегчают совершение преступления, выступая не причиной,а внутренним условием (Ю.М.Антонян, С.В.Бородин).
Условноможно говорить о конструктивной и неконструктивной формах агрессии (потерминологии Э.Фромма — доброкачественной и злокачественной). Различиеперечисленных форм заключается в намерениях, предшествующих проявлениюагрессивности. При конструктивной агрессии злой, преступный умысел нанестикому-либо из окружающих вред отсутствует, тогда как при неконструктивной онявляется основой выбора именно данного способа взаимодействия с людьми.
Конструктивнаяформа агрессии может названа также псевдоагрессией. Э.Фромм описывает в рамкахпсевдоагрессивного поведения непреднамеренную, игровую, оборонительную,инструментальную агрессии, агрессию как самоутверждение. Непреднамереннаяагрессия может быть признаком психопатологического типа девиантного поведения,в частности, при олигофрении или иных синдромах, сопровождающихся снижениеминтеллекта. Суть ее заключается в нарушении способности больного олигофренией(с умственной отсталостью) или деменцией правильно оценивать действияокружающих и собственные реакции, в неумении просчитать и спланировать последствиясобственных действий. Вследствие этого, к примеру, дружеское рукопожатие можетзакончиться переломом костей кисти руки, а душевные объятия — болезненнымудушением. Признаки инфантилизма и интеллектуальной недостаточности способныпривести к тяжелым последствиям и в рамках игровой агрессии, когда человек какбы «заигрывается» в пылу эмоциональной вовлеченности и не соизмеряет силу ивыраженность движений в отношении партнера по игре или совместной деятельности.Агрессивность как удовлетворение потребности в самоутверждении и самоуважении,как правило, встречается при патохарактерологическом типе девиантногоповедения. Она является неотъемлемой составной частью эмоциональнонеустойчивого и истерического расстройств личности, при которых часто вспышки гнева,раздражения и физической агрессии не имеют преднамеренного злого умысла, аформируются как ответные реакции по механизмам «короткого замыкания» или«смещенного аффекта».
Преимущественнотак называемая конструктивная агрессивность встречается при такихпсихопатологических синдромах, как астенический (церебростенический,неврастенический) и истерический. В рамках астенического и истерическогосимптомокомплексов агрессивность проявляется раздражительностью, обидчивостью,вспышками гнева, а также вербальной агрессией. Особенно часто вербальнаяагрессия и раздражительность встречаются при истерическом синдроме в рамкахистерического расстройства личности. Человек с подобными расстройствамиэмоционально негативно реагирует на попытки окружающих уличить его во лжи,притворстве, срыве истерической маски, привлечения его к ответственности засобственные поступки, т.е. на ситуации, в которых происходит блокадаудовлетворения основной потребности истерика — быть в центре внимания иоказываться значимым для окружающих. Действия, которые приводят к невозможностииндивида с истерическими чертами характера оказываться «заметным», «быть навиду», «управлять вниманием окружающих» способствуют бурным аффективнымреакциям с элементами агрессии. Особенно красочными представляются вербальныепроявления агрессивности истерика. В силу хорошо развитой способности говоритьон склонен в условиях конфликта проявлять виртуозные речевые способности,использовать красочные сравнения с негативными литературными образами илиповедением животных, облекать это в форму ненормативной лексики и использоватьугрозы и шантаж, прибегать к сверхобобщениям и крайним степеням оскорблений.Как правило, агрессия при истерическом синдроме не выходит за рамки вербальной.Встречается лишь битье посуды, выбрасывание и уничтожение вещей, порча мебели,но не прямая агрессия с насилием.
Неконструктивнаяагрессивность является признаком либо криминального поведения, либопсихопатологического. В первом случае агрессивность человека опосредуется егоосознаваемым деструктивным отношением к реальности и окружающим его людям,оппозиционной стратегией и тактикой взаимодействия с действительностью, котораярасценивается враждебной. Во втором — она обусловлена психопатологическимисимптомами и синдромами, чаще других — затрагивающими сферу восприятия,мышления, сознания и воли. Наиболее часто агрессивность значительной степенивыраженности (иногда неподдающаяся волевой коррекции) входит в структурупсихопатологических синдромов. При эксплозивном и психоорганическом синдромах,встречающихся при эмоционально неустойчивом расстройстве личности,эпилептических изменениях личности или в отдаленном периоде органическихпоражений головного мозга (вследствие черепно-мозговых травм, атеросклероза,алкоголизма и др.) агрессия носит, в отличие от агрессии при истерическом иастеническом симптомокомплексах, характер физической и нередко делинквентной.
3. Причины агрессии в детском возрасте
Частовзрослые считают агрессивными детей, которые балуются, ведут себя непослушно,непосредственно, импульсивно, иногда нападают на других детей без видимыхпричин, громко говорят, перебивают говорящих, дразнят и провоцируют другихдетей, пытаются доминировать. Действительно, в раннем возрасте многим детямсвойственна определенная агрессивность, детская жизнь полна разочарований,которые кажутся взрослым мелкими. Но именно эти разочарования, вызванныелишениями и ограничениями, становятся травмирующими для ребенка. И наиболееприемлемым решением проблем для ребенка может стать агрессивная реакция,особенно если у ребенка ограничены способности к самовыражению или он лишенвозможности другим способом удовлетворить насущную для него в данный моментпотребность.
Причиныагрессивности в детском возрасте
Агрессияможет возникать в двух случаях:
1)как крайняя мера, когда ребенокисчерпал все другие возможности для удовлетворения своих потребностей;
2)как «выученное» поведение, когдаребенок поступает агрессивно, следуя образцу поведения родителей, другихзначимых для него лиц, литературных или киноперсонажей.
Ужев отчаянном плаче грудного младенца нетрудно распознать злость и возмущение.Причина проста: ребенку чего-то не позволяют или в чем-то отказывают, что ираздражает его. В первую очередь это касается физиологических потребностей,которые у ребенка проявляются с такой же силой, как и у взрослого. Однакодолжно пройти немало времени, прежде чем ребенок научится самостоятельноудовлетворять эти потребности или откладывать и задерживать их удовлетворение,как это делают более взрослые люди.
Ссамого рождения ребенок целиком и полностью зависит от родителей, особенно отматери. Причем его положение не меняется в течение многих лет. Даже еслиродительское отношение к ребенку полно заботы о нем, взрослые в силу целогоряда причин порой вынуждены уделять детям меньше внимания, чем следует, инавязывать им то, что их сердит и злит. Родители в силу жизненных обстоятельствне всегда могут избежать подобных поступков, несмотря на самые серьезныенамерения. Они стараются изо всех сил помочь ребенку освоиться в окружающеммире, но ребенок все равно чувствует себя подавленным.
Неспособностьуправлять своими побуждениями и желаниями и контролировать их усложняет жизньребенка. Возникшие у ребенка одновременно чувства голода и усталости, например,неизменно становятся для него причиной гнева и раздражения.
Ребенкучасто приходится страдать от ограничений и лишений. Нет такого дня, чтобыкакое-нибудь его желание или какая-либо потребность не были подавлены. От плачакак призыва о помощи он постепенно переходит к отчаянному гневному протесту.Так рождается агрессивность.
Агрессивнаяреакция — это реакция борьбы за выживание, попытка ребенка изменить положениевещей. Она складывается из неудовлетворенности, протеста, злости или явногонасилия. Агрессия в ряде случаев предпочтительнее, чем хныканье, жалобы,покорное повиновение, бесплодное фантазирование и другие проявления ухода отдействительности. Если гнев и возмущение ребенка постоянно подавляются, онимогут накапливаться и проявляться нередко лишь в зрелом возрасте, когданевозможно докопаться до их истинных причин, поскольку агрессивность ужевыливается в иные формы поведения, психосоматические симптомы или становитсяпричиной различных заболеваний (например, ревматического артрита, крапивницы,прыщей, псориаза, язвы желудка, эпилепсии, мигрени, гипертонии).
Ребенокне становится агрессивным неожиданно. Процесс, как правило, постепенный. Доопределенного момента ребенок выражает свои потребности в более мягкой форме.Но взрослые обычно не обращают на это внимания, пока не столкнутся с явныминарушениями поведения. Поведение, которое воспринимается взрослыми какагрессивное или асоциальное, часто в действительности является отчаяннойпопыткой удовлетворить потребности, восстановить эмоциональное состояние илисоциальные связи. Просто ребенок не в состоянии пока выразить свои истинныечувства никаким другим способом. Он делает то единственно возможное, что можетсебе представить, чтобы продолжить борьбу за выживание в окружающем мире.
Наблюдаяза агрессивным ребенком, можно определить направленность его реакций (на когоон нападает, в каких обстоятельствах и как часто это случается без какой-либопровокации). Внимательные наблюдения помогут взрослым выявить тревожныесимптомы назревающей атаки со стороны ребенка.
Посколькупричиной агрессии являются лишения и ограничения, то крайне редко удаетсяполностью освободить ребенка от агрессивности. Но даже если бы это быловозможно, не следует стремиться к этому. Агрессивность имеет свои положительныеи отрицательные, здоровые и болезненные стороны. Она может проявляться впредприимчивости и активности или, напротив, в непослушании и сопротивлении.Агрессивность может развить дух инициативы или породить замкнутость ивраждебность, может сделать ребенка упорным или безвольным. И это лишьнекоторые из проявлений агрессивности.
Неследует стремиться полностью исключить агрессивность из характера детей.Необходимо ограничивать и контролировать ее, а также поощрять те ее проявления,которые не приносят вреда личности и обществу.

4. Методика работы с различными видами детскойагрессии
Физическая агрессия
Физическаяагрессия (нападение) — это использование физической силы против другого лица.
Физическаяагрессивность проявляется у детей достаточно часто. Ребенок может разъяриться,осыпать ударами того, кто находится рядом, нападать на детей младше себя илидаже на взрослых. Физическая агрессия немедленно привлекает внимание взрослых.Обычно больше всего досаждает родителям то, что дети в семье ссорятся идерутся. Желание драться, равно как щипаться или кусаться исподтишка, — этодалеко не всегда признак ненормальности ребенка.
Когдародители обращаются за помощью к психологу по поводу агрессивного поведения ихдетей, наилучший совет таков — как можно меньше реагировать на ссору или дракусвоих детей, за исключением каких-то особых, крайних случаев, если дети могутпричинить друг другу серьезные увечья. Очень часто дети самостоятельно решаютсвои проблемы и, как правило, забывают про ссоры, а через некоторое время ужемирно и дружно играют. Но стоит вмешаться родителям, как один из детей, а то иоба непременно почувствуют себя ужасно несчастными — либо потому, что ихнакажут (и тогда достанется обоим), либо потому, что их не поняли и обиделинапрасно.
Однакоотрицательный эффект вмешательства родителей в другом — драка приобретаетзначение важного события. Ребенок, которого лишь слегка ударили, принимаетсякричать так, будто ему причинили нестерпимую боль. При этом у «обиженного»возникает повод вести себя инфантильно, по-детски. Зато «обидчик» получаетвозможность немножко приврать. И то и другое гораздо хуже самой потасовки.
Родителями,которые особенно нетерпимы к дракам, движет обычно отнюдь не стремление уберечьбратскую любовь своих детей. Их недовольство вызвано, прежде всего, шумом иявным непослушанием, недисциплинированностью детей. Чем быстрее родителивмешаются в ссору, тем громче дети будут орать при следующей драке. Самоеполезное, что могут предпринять взрослые помимо того, что сделать вид, будтоничего не слышат и не видят, — развести детей как можно дальше друг от друга(как боксеров на ринге — в разные углы). А утешать их и разбираться, чтослучилось, следует только после того, как дети совсем успокоятся.
Точнотак же не стоит придавать значения драке детей «вне дома» (с их друзьями). Темне менее, если ребенок постоянно ссорится с другими детьми, психолог совместнос родителями или педагогами должен изучить причины такой чрезмернойагрессивности и, выработав профилактическую тактику, проконсультироватьвзрослых.
Обращениес детьми довспышки агрессивности
1.Детей иногда надо оставить, чтобы ониразобрались сами. Они способны к самостоятельному разбору некоторых споров, и,если взрослые контролируют события, это служит для детей полезным опытом. Детипоймут, что могут обойтись и без взрослых в качестве арбитров.
2.Если взрослые считают, что лучше дело«не доводить до греха», можно сориентировать ребенка на другой тип поведения.Целесообразно предложить ребенку его любимую игрушку или такую игрушку, которуюон мог бы безбоязненно пинать или кусать.
3.Полезно отвлечь ребенка каким-тоинтересным для него занятием.
4.Если ребенка невозможно отвлечь инападение вот-вот состоится — лучше всего отвести его руку или удержать его заплечи, особенно если действия родителя подкреплены резким: «Нельзя!». Есливзрослый находится поодаль, оклик тоже может остановить ребенка, знающего изпрежнего опыта, что такие выходки не позволены.
Обращениес детьми послеагрессивного нападения
Естьнемало случаев, когда агрессивность невозможно унять. Тогда придетсядействовать после события, дабы преподать ребенку урок, что такого родаповедение неприемлемо.
1.Резкое слово драчуну и забияке иблагосклонное внимание к жертве могут очень ясно показать ребенку, что онпроигрывает от таких неприятностей. В обычное время виновник долженпользоваться так же благосклонным вниманием. Принуждать ребенка к извинению —мера сама по себе малополезная. Некоторые дети быстро заучивают формулу:«Прости, прости», чтобы избежать недоброго внимания взрослых.
2.Иногда взрослые предпочитают отослатьагрессивного ребенка поостыть в тихий угол. Это хорошо подчеркивает фактинцидента и выражает большое неодобрение агрессивного поведения.
Этотприем полезен и родителям. Иногда, удаляя ребенка ненадолго из комнаты, взрослыйсам успокаивается. Однако подобная мера теряет эффект, если длится более, чемминуту-две. Маленькие дети вряд ли поймут связь между своим поступком иудалением. Лучше крепко взять ребенка за руки и, строго глядя на него, твердосказать: «Драться нельзя» или: «Не кусаться!» Внимание, уделяемое агрессивномуребенку, должно быть ограниченным и негативным, а жертву достаточно утешают.
Видеале при каждом инциденте взрослые должны высказать свое отношение к нему ипостараться побыстрее прекратить его. Длинные объяснения или обвинениямалоэффективны. Даже если ребенок может понять родителя, маловероятно, что онбудет долго слушать его.
3.Когда заагрессивные действия виновника лишают любимых игрушек или привилегий, лучше нерастягивать наказание на целый день, а осуществить его как можно скорее.Ребенок быстро забудет причину наказания — все его мысли будут сфокусированы натом, что ему не дают заниматься любимым делом, или выставляют в другую комнату,или срамят перед другими как «шалопая». Его гнев и возмущение таким обращениемснижает шанс, что он научится вести себя иначе.
4.Наименьшийэффект приносят действия, когда взрослые отвечают агрессивностью наагрессивность. Во-первых, они могут побуждать к этому детей. Реплики «Иди и дайсдачи» вполне достаточно, чтобы ребенок воспринял ее как разрешение лупитьзабияку или с удовольствием давать сдачи при любом поводе. Во-вторых, серьезныенедостатки есть и в угрозе взрослого: «Вот я укушу тебя, будешь знать!».Подобное высказывание, адресованное ребенку любого возраста, содержит угрозутого же самого агрессивного действия, за которое упрекают ребенка.
Использованиетелесных наказаний
Вотношении агрессивности важно соблюдать пределы дозволенного и недозволенного.Телесные наказания никогда не бывают хорошей дисциплинарной мерой.
Ребенок,которого больно отшлепали, может не повторить проступок, за который егонаказали. Но знают ли родители, что произошло в мыслях, чувствах и поведенииребенка? Скорее всего — нет, так как они сориентированы на внешние проявления вповедении ребенка. На самом же деле ребенок, как и любой взрослый человек,стремится избежать не столько болезненной ситуации, сколько ее источника.Поэтому он быстро учится бояться вовсе не того, чего нельзя делать, а родителя.Это самое худшее, что можно сделать для психического здоровья ребенка.
Во-первых,страх очень сильно меняет облик ребенка: он делается робким, нерешительным,теряющимся, неуверенным в себе и почти начисто лишенным жизненного оптимизма.
Во-вторых,ребенок приучается бояться родителей и начинает испытывать к ним сначаланеприязнь, а затем и ненависть. Если этот конфликт возникает в раннем детстве,ребенок привыкает ожидать враждебности от всех, кто любит его, и дажевоспринимает ненависть «как нечто сопутствующее любви.
В-третьих,телесные наказания со стороны родителей представляют собой модель агрессивногоповедения. У агрессивных родителей, как правило, вырастают агрессивные дети.Более того, у ребенка может сложиться определенный стереотип поведения: еслидругой человек сделал что-то не так — его надо наказать, и лучше всегофизически.
В-четвертых,телесные наказания часто вызывают совсем обратный результат, чем тот, которогодобиваются родители. У детей лишь прочнее закрепляют неверное поведение инисколько не меняют его. Ребенок начинает думать, что стоит, пожалуй, иной разполучить подзатыльник ради удовольствия позлить родителей. Он ждет наказания ихочет получить его ради очистки совести. Он знает: зато, что он натворил, нужнорасплачиваться. А расплатившись, чувствует себя вновь свободным и начинаетопять повторять свои выходки (согрешил — покаялся). Только теперь уже онначинает действовать с большей осмотрительностью, чтобы его не поймали на месте«преступления». Так ребенок удовлетворяет и свое желание сделать что-то недозволенное,и очищает свою совесть одновременно.
Учитываяпсихологический риск, связанный с применением родителями телесных наказаний,психолог может порекомендовать им следующие «неагрессивные» моделидисциплинарного воздействия.
1.Терпение. Нужна выдержка, выдержка и еще развыдержка.
2.Объяснение. Ребенку объясняют, почему егоповедение неправильно, делать это надо максимально кратко.
3.Отвлечение. Надо предложить ребенку что-нибудьболее привлекательное, чем то, что ему сейчас хочется.
4.Неторопливость. Не надо спешить наказывать ребенка.Вдруг поступок повторится.
5.Награды. Лучше похвалить ребенка за хорошееповедение. Это пробудит в нем желание еще раз услышать похвалу.
6.Шутки. Рекомендуется иногда пошутить поповоду наказания и даже придумать какую-нибудь игру, чтобы ребенок тоже имелповод наказать «нерадивого» родителя. Очень важно дать ребенку возможностьпочувствовать, что и родители подчиняются тем же правилам поведения. В этомслучае ребенок будет меньше сердиться, когда подвергнется наказанию занарушение правил.
Еслинаказание применяется в дисциплинарных целях, оно будет эффективно лишь вотдельных случаях. Например, если ребенку не исполнилось 3—5 лет, он вообще нев состоянии понять цель наказания. Бить детей вообще не рекомендуется. Когда жеродитель наказывает ребенка, лишая его какой-либо привилегии, которая у негобыла, — он непременно добьется гораздо лучших результатов.
Однакоесли психолог сталкивается с ситуацией, когда родители принимают решениеиспользовать наказания, — им надо напомнить следующее.
1.Телесные наказания учат ребенка непризнавать авторитета родителей, а бояться их.
2.Поведение ребенка будет строиться нанепредсказуемой основе, а не на понимании и принятии законом морали.
3.Проявляя при детях черты своегохарактера, родитель сам становится образцом плохого поведения.
4.Телесные наказания могут толькоутвердить, но не изменить поведения ребенка.
5.Телесные наказания требуют отродителей меньше всего ума и способностей, чем любые другие воспитательные меры.
6.Задача воспитания — изменить желанияребенка, а не только его поведение.
Словесная(вербальная) агрессия
Агрессивностьнеобязательно проявляется в физических действиях. Вербальная агрессия — этовыражение негативных чувств как через форму (ссора, крик, визг), так и черезсодержание словесных ответов (угроза, проклятия, ругань).
Почтивсе дети рано или поздно начинают говорить бранные слова, выкрикиватьоскорбления, дразнить других или ругаться. Это не повод для беспокойства.Напротив, родителей должно больше тревожить, если ребенок ни разу не произнесбранных слов. В этом случае можно было бы решить, что он просто не слышит, чтоговорят окружающие, а, может быть, даже не воспринимает их слова. Явноеотсутствие непосредственности и непринужденности в поведении ребенка должнобеспокоить больше.
Детямсвойственно слушать, что говорят вокруг. И, вероятно, нет такой, даже самойлучшей семьи или школы, которые сумели бы воспрепятствовать этому. Частовзрослые сами не замечают, как ведут себя. Нередко родители сами же и учатребенка некоторым выражениям. Было бы просто несправедливо думать, что ребенка«портят» другие люди и сам он ничего не делает, чтобы «испортиться». Детиусваивают определенный словарь от товарищей по играм и непосредственно отокружающих взрослых, а затем спокойно передают его друг другу.
Обычнобранные слова дети начинают использовать, как только попадают в детский сад илив школу, а иногда и раньше. И то, что эти слова шокируют взрослых, привлекаютих внимание, для детей наилучший повод повторять их. Им хочется позлить,подразнить родителей, потому что им самим приходилось не раз терпеть это от их«самодурства». Теперь же они просто открыли для себя новое оружие агрессии.
Детиругаются по разным поводам. И на повод надо ориентироваться, определяя наиболееприемлемый способ, как их отучить ругаться.
Некоторыедети ругаются совершенно невинно. Они не знают значения слов и не намереныкого-то шокировать. В подобном случае лучше просто сказать, что это грубое илинеприятное слово и лучше его не использовать.
Непонимая значения слова, дети часто знают, что оно запрещенное. Ребенокиспользует его для эффекта, чтобы огорчить взрослых или досадить кому-то.Игнорировать брань ребенка и уделять ему внимание в другое время — один изэффективных методов, который может помочь. Ребенок разочаруется в ругани, еслине будет видеть желаемого эффекта.
Однакопростое игнорирование может не остановить сквернослова. Зачастую необходимосделать выговор ребенку, особенно если он знает, какие слова бранные, а какиенет. Резкое неодобрительное «Довольно!» действует лучше длительнойнравоучительной тирады. Это гораздо полезнее, чем высказывать огорчение илипотрясение. Лучше воздержаться от привлечения внимания других взрослых ксквернослову. Реплики типа: «Ты послушай, что он говорит!», сделанные вприсутствии ребенка, обеспечивают ему аудиторию и внимание. Именно последние,скорее, будут стимулировать, а не предотвращать брань.
Дети,как и взрослые, нуждаются в выражении эмоций. Поэтому полезно давать имальтернативу брани — слова, которые можно произнести с чувством, когда ребенокушибется или расстроится, слова для ответа на дразнилки и слова для усилениявыразительности. Это, например, такие слова, как «елки-палки», «черт побери»,«проклятье» и т. п. Поведение детей, которые ругаются бездумно, скорее всего, вподражание услышанному, постепенно может перемениться. Например, взрослый можетповторить ребенку предложение, заменив слово. Если ребенок скажет: «Глянь-ка,что за паскудная собака!» — взрослый может ответить: «Да, что за по-тре-пан-наясобака!» Если же сказать это с некоторым наигрышем, ребенок почувствует, чтоновое слово выразительнее бранного.
Еслиобидные слова ребенка адресуются взрослому, надо как можно меньше обращать наних внимание. Вряд ли стоит заводиться от устных нападок, и лучше постаратьсяне принимать их близко к сердцу. Целесообразно просто игнорировать ребенка,привыкшего оскорблять людей. Если другие дети тоже научатся не обращатьвнимания на товарища, когда он грубит, ему может прийти на ум, что и продолжатьэто не стоит.
Иногдавзрослые могут перевести оскорбления ребенка в комическую перепалку, если,якобы стараясь перекрыть сказанное им, ответят глупым замечанием. Сработает ликомический подход, зависит от того, как высказывался ребенок. Тем, кторегулярно говорит обидные вещи, да еще озлобленно, надо твердо сказать: «Ты мненравишься, Таня, но то, что ты говоришь, мне не нравится». В перспективе можнопопробовать удовлетворить потребность ребенка почувствовать себя сильным изначительным или отыграться за собственные обиды (если, по мнению взрослых,такие чувства стоят за устной агрессией). Со временем ребенок обнаружит, что онможет нравиться, несмотря на все, что говорит, и что он способен пользоватьсяавторитетом и играть какую-то особую роль в группе детей, не прибегая коскорблениям.
Мальчикии девочки, узнав бранные слова, поначалу одинаково ведут себя, хотя первыеболее склонны употреблять их. У детей, которые раньше других прибегают к языкуругательств, за ширмой подобных выражений скрываются более сложные проблемы.Они могут лгать, например, или какими-то другими способами, еще болееагрессивными, мстить за свои несчастья.
Надостараться, чтобы у детей просто не возникало желания ругать кого-то или что-тов этом мире.
Полнаяпрофилактика бранных слов невозможна, так как дети живут не под стекляннымколпаком. Чтобы повлиять на детей, можно использовать следующие советы.
1.Не ругайте ребенка и не угрожайте,что станете ругать его, если он будет говорить бранные слова.
2.Постарайтесь сделать так, чтобы онбыл как можно более откровенен с вами. Это позволит непосредственнеевысказываться в вашем присутствии, и тогда то, чему он научится, он скажет вам,а не произнесет при посторонних.
3.Обескуражьте ребенка — это наилучшийспособ повлиять на него. Когда он станет говорить бранные слова, отнеситесь кэтому спокойно, мягко, добродушно. Ласковое обращение сразу же притупляеторужие, которое в противном случае может стать угрожающим.
4.Объясните ребенку, что говоритьбранные слова так же неприлично, как отрыгивать за столом или не извиниться внужный момент. Но объясните это кратко и не наказывая его.
5.Если случится, что он оброниткакое-нибудь бранное слово при посторонних, кратко извинитесь за него и сразуже смените тему разговора
Косвеннаяагрессия
Косвеннаяагрессия включает агрессию, которая окольным путем направлена на другое лицо, —злобные сплетни, шутки — и агрессию, которая ни на кого не направлена, — взрывярости, проявляющийся в крике, топанье ногами, битье кулаками по столу и т. п.Эти взрывы характеризуются ненаправленностью и неупорядоченностью.
Механизмкосвенной агрессии связан с феноменом «перенесения». Например, ребенок,которому мать не дает карамельку, пинком отшвыривает игрушку. Он неосмеливается столь же открыто излить свою злость на мать и переносит гнев иагрессивность на другой, более безобидный объект. Но чаще всего дети открытопроявляют свое возмущение родителями, а потом долго страдают от своегопоступка. Ребенок не может взять верх над родителями прежде всего потому, чтоони взрослые, пользуются реальным авторитетом и у них больше возможностейнастоять на своем.
Еслиребенку уже привито чувство уважения и послушания, пусть даже с применениемугроз и наказаний, он сильно огорчается из-за своего агрессивного поведения. Унего рождаются чувство вины, а также боязнь утратить любовь и заботу родителей.Этот страх, в свою очередь, тоже может развивать агрессивность. Возникаетпорочный круг — ребенок чувствует себя подавленным не только родителями, нотакже собственным чувством вины и страха. И его агрессивность теперь уже будетнаправлена на всякие другие объекты.
Унекоторых детей агрессивность принимает форму разрушительного отношения квещам. Они рвут книги, высыпают продукты из пакетов или разбрасывают игрушки.Могут быть даже такие опасные проявления агрессивности, как поджоги. Бываетсовпадение агрессивности и враждебности, когда ребенок швыряет игрушки в другихдетей или взрослых. Многие признаки агрессивности равно относятся к детям, чьичувства выражаются в разрушительном поведении.
Детскийгнев или недовольство, проявляющиеся в разрушительности, могут вылиться вбольшую драму. Взрослым важно оставаться как можно спокойнее и не отвечатьгневом на гнев. Это очень трудно, когда стулья и игрушки летят в голову. Еслиповедение мотивировано потребностью во внимании, какими-то драматическимисобытиями, то признаки страха у окружающих могут только стимулировать такихдетей.
Необходиморазобраться, действительно ли ребенок, играя, ломает игрушку только потому, чтоему непременно хочется сломать ее. Надо учесть, как часто он совершает подобныедействия, каков при этом у малыша эмоциональный запал. К примеру, ребенокломает игрушку каждый день, тогда действительно надо расценивать это какжелание ломать, даже если виновник выглядит совсем невинным. Когда ребеноксердится, злится, стремление ломать проявляется еще более очевидно. Подобноепроисходит, если ребенок устал от бесконечных запретов родителей. Он рвет своютряпочную игрушку только потому, что не в состоянии сделать то же самое с мамойи папой.
Другаяпричина, вызывающая желание ломать, портить, уничтожать, кроется в зависти, закоторой стоит стремление самоутвердиться. Один ребенок завидует другому потому,что тот умеет собирать из деталей конструктора очень высокие башни. При этомпервый, чувствуя себя неспособным строить так же, злиться не на ребенка, а набашню, успокаивая себя тем, что крушит ее. Это его способ утвердиться. Подобноежелание часто направляется и на игрушки.
Естьдети, у которых такое чувство собственности, что они предпочитают сломатьигрушку, чем отдать ее кому-либо. Такое поведение означает только одно: «Нехочу ни с кем делиться: — или она моя, или ничья».
Еслине считать случайных поломок, то во всех ситуациях, когда желание сломать, испортить,разрушить связано с гневом, завистью или эгоизмом, в его основе лежатнеуверенность в себе и вражда к людям. Именно этот вывод может подсказатьвзрослым самый надежный способ предотвратить подобную реакцию, а в ряде случаевдаже совсем «снять» этот феномен. Надежная тактика, которую психолог можетпорекомендовать родителям, состоит в следующем:
• незаменять сломанных ребенком игрушек новыми, а оставлять повсюду их обломки,чтобы наглядно были видны последствия его поведения;
• даватьдетям игрушки, которые можно разбирать и собирать, чтобы они моглиудовлетворить свое любопытство;
• подобратьдетям очень прочные игрушки, которые они не смогли бы сломать.
Вкачестве профилактики родителям рекомендуются следующие советы.
1.Как можно мягче проявлять своенедовольство и раздражение. Если ребенок захочет что-нибудь сломать или дажесломает в чужом доме, куда взрослые и дети пришли в гости, следует принестиизвинения при ребенке, объяснить ему, почему и родители, и все остальные неодобряют его поступок, предложить ему какое-нибудь другое занятие, а еслинеобходимо, увести его домой.
2.Было бы ошибкой силой принуждатьребенка к повиновению по той простой причине, что подобная тактика можетвызвать у него стремление еще больше ломать. Занять правильную позициювзрослому поможет сознание, что даже самые уравновешенные взрослые люди, когдабыли детьми, не всегда являли собой чудо добродетели.
3.Помощьребенку в адаптации к окружающей обстановке и к взрослым уменьшит его желаниеломать и разрушать.
4.Большоеучастие в жизни ребенка — с его точки зрения, а не с родительской, — позволитему чувствовать себя любимым и желанным. Чем более уверенным в себе станетребенок, тем реже он будет испытывать гнев, зависть, тем меньше в нем останетсяэгоизма.
5.Оченьполезно каждый раз предлагать ребенку устранить учиненный им разгром. Чащевсего следует отказ, но когда-нибудь ребенок может и откликнуться на слова: «Тыуже достаточно большой и сильный, чтобы создать беспорядок, поэтому я уверена,что ты поможешь мне убраться». Если уборка назначается как наказание илиребенка принуждают помогать, это вряд ли изменит разрушительное поведение; всловах должна быть уверенность взрослого, что «большой» мальчик должен нестиответственность за свои дела. Если ребенок все же поможет убраться, он,конечно, должен услышать искреннее «спасибо» и никаких напоминаний о проступке— для него инцидент исчерпан.
6.Есливзрослый понизит тон нагоняев, кода ребенок рассердит его, то он покажет емухороший пример.

ТЕМА5. ПСИХОЛОГІЯ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
1. Історичнийаспект проблеми самогубства.
2. Поняттяпро аутоагресивну і суїцидальну поведінку, її види.
3. Мотиваціясуїцидальної поведінки.
4. Чинникисуїцидальної поведінки:
Ø нейробіологічні;
Ø генетичні;
Ø соціальні;
Ø стресоваситуація як один із чинників суїцидальної поведінки
Ø психологічнічинники
5. Психологічніособливості особистості суїцидентів.
1.ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ САМОГУБСТВА
Ж.-П.Сартр писав: „Відмінність людини від тварини полягає у тому, що людина можепокінчити життя самогубством». І не зважаючи на те, що в живому світізустрічається велика кількість прикладів самодеструктивної поведінки, лишелюдина здатна свідомо й зумисне вбити себе.
Історіялюдської цивілізації багата на свідчення, які доводять, що суїцидальнаповедінка була властива людині ще з найдревніших часів. Археологічні розкопкигробниць древніх царів Шумера і Аккаде (III тис. до н. е., територія сучасногоІраку) відкрили цікаві й водночас жахливі факти: воїни особистої охорони царіввипивали смертельну отруту, щоб супроводжувати своїх повелителів в останню путьі навічно застигнути біля дверей їхніх підземних опочивалень.
Устародавніх кельтів (II — І тис. до н.е.), які займали значну частину сучасноїЗахідної і Центральної Європи, вважалося соромом помирати у ліжку. Відчуваючисмерть, кельти влаштовували пишні бенкети, а після свята кидалися у море. 3 розвиткомлюдської спільноти погляди на сутність самогубства та     його моральна оцінка суттєво           змінювалися. У кожнукультурно-історичну епоху в різних етносах воно розцінювалося як гріх чи норМазлочин чи подвиг, прояв героїзму чи слабкості духу.
Напевне,найпершою письмовою згадкою про суїцид, яка дійшла до нас із сивої давнини, є стародавньоєгипетськийтвір «Суперечка людини зі своєю душею». Він належить до епохиСтародавнього царства (XXI ст. до н. є.) і був написаний невідомим автором вчаси докорінної перебудови суспільного порядку і моралі. Весь твір пронизанийвідчуттям замкнутості і покинутості, людина почуває себе самотньою у суспільстві:«Мені смерть видається нині зціленням хворого, виходом з полону страждань.Мені смерть видається нині благотворним мирром, сидінням у тіні вітрила,наповненого вітром. Мені смерть видається нині лотоса пахощами, безтурботністюна березі сп ‘япіння. Мені смерть видається нині неба проясненням, осягненнямістини прихованої. Мені смерть видається нині домівкою рідною після довгихроків ув’язнення». Той факт, що твір записаний і зберігся аж до нашихднів, свідчить, що він мав уже на той час важливе художнє значення, а також іпро те, що, в епоху Стародавнього Царства ставлення влади і громадськості досамогубства були досить толерантні.
Утрадиційних примітивних культурах смерть оцінювалась як «погана» або«хороша». Самогубство логічно пов’язувалося з поганою смертю. Занародними віруваннями і переказами народів Африки, Азії та Південної Америки,що знаходилися на родо-племінному етапі розвитку, самогубці перетворювалися намаленьких злих духів і погано впливали на тих, хто залишився жити, зокрема насвоїх родичів.
Греко-римськакультура ставиласядо суїциду неоднозначно. Він тісно пов’язувався у греків і римлян із розуміннямсвободи, яка була однією з головних ідей їхньої філософії. З одного боку,самознищення засуджувалося. Наприклад, Сократ вважав, що самогубствонеприпустиме, тому що житгя людини належить богам; Платон зауважував, Що розумдається людині для того, щоб мати мужність жити навіть життям, сповненимстраждань; а Аристотель стверджував, що вбиваючи себе, людина переступає законі тому винна перед собою як перед громадянином і перед державою. В Афінах рукусамогубці відрубували і хоронили окремо. З іншого боку, Епікур та його учнівважали суїцид можливим і у певних випадках бажаним. За переказами, ДіогенСинопський закінчив життя самогубством, затримавши і зупинивши дихання. У Римісамогубство застосовувалося як міра покарання за певні злочини. Так засудженийімператором Нероном до самогубства Сенека перерізав собі судини на гомілках.Поки точилася кров, він диктував писарям те, що не встиг записати сам. Міжіншим, сам Сенека так розмірковував про самогубство у «Листах до Люцилія»:«Мудрець повинен жити стільки, скільки належить, а не стільки, скільки вінможе. В житті ми повинні дослухатися до думки інших людей; в смерті — лише досвоєї власної. Живий перебуває під владою долі, той, хто не боїться смерті, — уникнув її влади. Великий той, хто не лише вирішив покінчити з життям, але йзумів знайти смерть». Петроній, автор знаменитого «Сатирикона», перерізав собісудини на вечірці з друзями. Слабнучи від втрати крові, він попросив тимчасовоперев’язати собі судини, щоб востаннє отримати насолоду від сну. Прокинувшись,він зірвав пов’язки, щоб померти. Римляни навіть ідеалізували самогубство — воно сприймалося як прояв витонченості. Тацит у одному зі своїх творів(„Аннали”) пише, що за часів імператора Клавдія свобода полягала лише увиборі способу своєї смерті. А за часів Марка Антонія існувала академія -синапофименон- члени якої по черзі позбавляли себе життя, вигадуючи приємні способисамогубства.
Стародавнііудеї — маленький кочівний народ — не могли дозволити собі розкоші втрачатилюдей. Уже перші рядки Книги Буття говорять про те, що життя є благо, людинаповинна цінувати його і ніколи не впадати у відчай, оскільки за всім стоїтьБог. Людина ж — не суперник, а партнер Бога у процесі життєтворення. У такомуконтексті самогубство виглядає як перепона, як відмова від можливості творенняжиття. Священні книги іудеїв містять лише декілька спогадів про самогубство: увипадку полону ворогом чи мучеництва.
Сучаснийіудаїзм із розумінням і співчуттям ставиться до тих, хто позбавляє себе життя.Суїцидентам надаються всі права і здійснюються всі обряди, які зазвичайпередбачені для вшанування померлих. Завдяки цьому родичів позбавляютьподальшого безчестя. Ті, хто здійснив самогубство, вважаються емоційнопригніченими людьми, які не можуть відповідати за свої вчинки.
УСтародавній Індії суїцид сприймався як спосіб «звільнення» від ланцюганароджень (карми) і злиття зі світом Брахми (основою світобудови). Оптимальнимваріантом суїциду була повільна і поступова смерть, яка очищає від гріхів.Поряд з цим відомо багато трактатів і законів, де засуджувалася аутоагресія ірекомендувалися способи боротьби з нею.
Вісламі самогубство оцінюється як найбільший гріх і забороняється Кораном, однаксамогубства в ім’я вітчизни і Алаха часто визнаються за героїчні вчинки.
НаРусі самогубців хоронили за старим язичницьким обрядом окремо від інших,нерідко пробивши груди осиковим колом для профілактики від «нечисті». Цейзвичай зберігся і після прийняття християнства, зустрічаючись у деякихукраїнських селах і сьогодні.
Єпідстави вважати, що у християнстві однозначне ставлення до суїцидусформувалося не відразу. Першим з отців церкви його публічно засудив БлаженнийАвгустин у IV ct. Інший відомий поборник християнства Фома Аквінський писав, щосамогубство — це великий гріх стосовно себе, суспільства і Бога; це гріхстосовно своєї душі, тому що вона позбавляється можливості покаятися. У Бібліїнайбільш чітко щодо самогубства висловлюється апостол Павло: „Хіба ви незнаєте, що ви храм Божий… Якщо хтось розорить храм Божий, того покарає Бог,бо храм Божий святий, а цей храм — ви”. Видатний російський мислитель МиколаБердяев у психологічному етюді «Про самогубство» зазначає: «Можна співчуватисамогубцеві, але не можна співчувати самогубству». Будучи істиннимхристиянином, він оцінює суїцид як насильство не лише над життям, але й надсмертю, оскільки тут немає вільного прийняття смерті в час, коли вонапосилається творцем; тому це неповага до таїни смерті, яка є такою ж великою,як і таїна життя — це гріховне ставлення до життя і до смерті. Крім того,самогубство прямо протилежне Хресту Іісуса — це відмова від Хреста. Адже сенсжиття християнина — страждання — Хрест: «Візьми свій хрест і йди замною». Також самогубство за своєю природою є запереченням трьох найвищиххристиянських чеснот — Віри, Надії та Любові. Самогубець втратив віру і в Бога,і в людей. Він втратив надію і підкорився тузі, зневірі — а це найбільший гріх.Він не має любові, бо не думає про ближніх.
Зчасом, зокрема і під сильним впливом релігійних традицій, суспільство почаловороже ставитися до самогубства. Деякі мислителі оцінювали цей вчинок навіть яквияв людиною презирства і неповаги до всього людства. Наприклад, І.Кант писав:„Самогубство є образою людства”. Релігійні заборони позначалися накримінальних і громадянських кодексах деяких держав. Так, в Англії та багатьохінших країнах самогубство довгий час вважалося кримінальним злочином. Тих, хтонамагався здійснити суїцид, чекало ув’язнення. Такі санкції нібито малислугувати засобом залякування потенційних самовбивць. Однак вони були неспроможні запобігти скоєнню цього фатального вчинку навіть після звільненнясуїцидента із ув’язнення.
Наведемоще декілька суперечливих думок видатних представників європейської культурищодо самогубства. Німецький філософ А.Камю писав, що є лише одна насправдісерйозна проблема — проблема самогубства. Вирішити, чи варте життя того, щобйого прожити, — означає відповісти на фундаментальне питання філософії.Самогубство — один зі способів боротьби з абсурдом буття, один з методівпізнання світу.
А.Шопенгауерфактичнозакликав до світового самогубства, згасання світової волі до життя, яке лишепороджує муки і страждання, до небуття, нірвани (він близький до буддизму).
Ачи справді варто жити життям, сповненим страждань?.. Напевне, це питання однимз перших постає перед людиною, яка починає задумуватися над тим, як перерватипотік нестерпних переживань. Достоевський пише в «Записках из подполья»,що страждання — це єдина причина свідомості. Звільнення від свідомості єзвільненням від страждань. Це звільнення хтось знаходить в алкоголі, хтось внаркотиках. А хтось… Однак існує й інша думка — думка про те, що стражданнямає сенс — її висловлюють і Бердяев, і Ніцше, і Франкл. Бердяев зазначає, щолюдина може пережити багато страждань — сил у неї більше, ніж воназдогадується. Але їй важко переживати страждання, які не мають сенсу.Страждання, мета і сенс якого усвідомлені — це вже зовсім інше страждання. ЗаФранклом, жодне самогубство не може бути виправданим морально, оскільки вонопозбавляє людину можливості розвиватися і спокутувати ті страждання, які вонаспричинила іншим. Але сенсу життя не можна навчитися — його можна лише знайти.Унікальний, індивідуалізований, він лежить десь поза одиничним життям людини.Завдання психолога — допомогти людині знайти свій сенс життя.
2. ПОНЯТТЯ ПРОАУТОАГРЕСИВНУ І СУЇЦИДАЛЬНУ ПОВЕДІНКУ ТА ЇЇ ВИДИ
Аутоагрессивна поведінка на відміну від агресивної спрямованана спричинення шкоди самій людині, а не її оточенню (хоча існує інфантильнийрізновид аутоагресії, що поєднується з бажанням зашкодити і близькомуоточенню). Домінуючим видом аутоагресії є фізична агресія, хоча можна говоритиі про аутоагресію наприклад, у вигляді вербальної зневажливої поведінки, колилюди говорить про себе у принизливій формі і подає себе у невигідному світлі,називаючи себе лайливими словами і порівнюючи себе з «нікчемною» істотою.
Аутоагресивна(грец. autos — сам і лат. agressio -напад) поведінка — специфічна форма особистісноїактивності, спрямована на завдання шкоди своєму соматичному здоров’ю.
Розрізняютьтакі види аутоагресивної поведінки:
1) суїцидальнаповедінка — усвідомлені цілеспрямовані дії, метою яких є позбавлення себежиття;
2) суїцидальніеквіваленти — неусвідомлені дії та зумисні вчинки, які призводять дофізичного/психічного саморуйнування або самознищення, хоча на це нерозраховані;
3) несуїцидальнааутоагресивна поведінка — різні форми навмисних самоушкоджень, метою яких не єдобровільна смерть, або реалізація яких безпечна для життя.
Отже,суїцид (самогубство) є крайнім проявом аутоагресивної поведінки.
Суїцид(лат. sui — себеі caedere -розуміють вбивати) — навмисне самоушкодження зі смертельним фіналом.Замах людини на власне життя кваліфікують як самогубство за умови, що вонаусвідомлює значення своїх дій і керує ними. У всіх інших випадках здійсненнялюдиною дій, які завдають шкоди її психічному чи фізичному здоров’ю,кваліфікується як аутоагресивна поведінка/нещасний випадок.
Поряді суїцидом існують і такі поняття, як суїцидальні тенденції або суїцидальнаповедінка.
Суїцидальнітенденції або суїцидальнаповедінка — це думки про самогубство, бажання і наміри вбити себе, суїцидальнімотиви, відповідні емоційні переживання (туга, безнадія, тривога, почуття провини),а також конкретні вчинки, спрямовані на заподіяння собі смерті.
Внутрішнімиформами суїцидальної поведінки є:
Суїцидальнідумки — міркуваннясуб’єкта про відсутність цінності і сенсу життя, обґрунтування доцільностівласної смерті, обмірковування способів і засобів самогубства.
Суїцидальнізадуми — мисленнєвіоперації, в яких формується суїцидальний намір, обирається спосіб, визначаютьсязасоби, час скоєння самогубства.
Суїцидальнийнамір — утворений із задумів і вольового рішення мотиваційний феномен, який пов’язуєвнутрішньо-психічну і зовнішньо-дієву складові вчинку самогубства.
Зовнішнімиформами суїцидальної поведінки є:
Завершенийсуїцид — цілеспрямований вчинок самогубства, який мав летальний фінал.
Суїцидальнаспроба (парасуїцид) — цілеспрямоване оперування засобами самогубства, яке внаслідок певнихобставин не завершується смертю.
Видатнийросійський психіатр і патопсихолог О.Є.Лічко пропонує таку класифікаціюсуїцидальної поведінки:
1.Демонстративна суїцидальна поведінка. Це розігрування театральних сцен іззображенням спроб самогубства без усякого наміру справді покінчити із собою,іноді з розрахунком, що вчасно врятують. Усі дії починаються з метою залучитичи повернути втрачену до себе увагу, розжалобити, викликати співчуття,позбутися від неприємностей, що загрожують, чи, нарешті, щоб покаратикривдника, звернувши на нього обурення оточуючих, чи завдавати йому серйознихнеприємностей.
Потрібновраховувати, що демонстративні за задумом дії внаслідок необережності,неправильного розрахунку чи інших випадків можуть обернутися фатальниминаслідками. Оцінка вчинку як демонстративного вимагає ретельного аналізу всіхобставин. Більшість спеціалістів зазначають, що подібна оцінка підлітковогосуїциду неприпустима.
2.   Афективнасуїцидальна поведінка. Сюди відносяться суїцидальні спроби, здійснені на висотіафекту, який триває лише хвилини, але іноді через напруженість ситуації можерозтягуватися на години. У певний момент тут виникає думка піти з життя чиприпускається така можливість.
3.       Істиннасуїцидальна поведінка. Тут має місце обміркований, нерідко поступово виношенийнамір покінчити із собою. Поведінка будується так, щоб суїцидальна спроба, булаефективною, щоб суїцидальним діям «не перешкодили».
Узалишених записках, зазвичай, звучать ідеї самозвинувачення, записки більшадресовані самому собі, ніж іншим, чи призначені для того, щоб виправдатиблизьких.
Розрізняють (Durkheim) три типи суїцидальної поведінки:
1) «аномічне», пов’язане із кризовими життєвими ситуаціями іособистими трагедіями;
2) «альтруїстичне», що скоюєтсья заради блага інших людей
3) «егоїстичне», обумовлене конфліктом, що формується черезнеприйнятність для конкретного індивіда соціальних вимог, норм поведінки,нав’язуваних йому суспільством.
Аномічна суїцидальна поведінка найчастіше є реакцією психічноздорової особистості на нездоланні життєві труднощі і події, що призвели довиникнення глибокої фрустрації. Сам по собі суїцидальний акт не може вказуватина наявність або відсутність у людини психічних розладів. Даний вид поведінкислід розглядати як спосіб психологічного реагування, обраний людиною залежновід цінності і значущості події, що відбулася. Реагування може бути адекватнимдо умов важкого і надзвичайно важливого подразника — події, подолання якоївикликає труднощі і є неможливим для особистості через етичні установки чи іншіпричини. Реагуванням може бути і неадекватним, коли суїцидальна реакція є невідповідною до стимулу.
У психології девіантної поведінки найбільш часто аномічні суїцидальніспроби чинять люди із хронічними соматичними захворюваннями, що супроводжуютьсявираженим больовим синдромом. Такі суїциди переважно зустрічаються вонкологічній клініці під час діагностики раку. Вони можуть бути розцінені і якадекватні, і як неадекватні в залежності від ряду причин, хоча діагностиказлоякісного новоутворення вже є важкою і об’єктивною психічною травмою.Розрізнення адекватного і неадекватного реагування відбувається на основі того,як людина оцінює власний стан: чи перебільшує його важкість, чи навпакинедооцінює його, чи є активною під час проведення терапевтичних заходів,спрямованих на подолання симптоматики і поновлення соматичного здоров’я,активність в реабілітаційних заходах.
Втім найважливішим є реалістичність оцінки стану власногоздоров’я на підставі медичних критеріїв. Так, якщо дві жінки скоюютьсуїцидальні спроби вслід за повідомленням їм в одному випадку про виявлений ракмолочної залози I-II стадії, в іншому — прямої кишки III-IV стадії, то можнастверджувати, що їх психічні реакції носять різний характер адекватності. Різнаоцінка адекватності суїцидальної поведінки у наведених випадках грунтується нареалістичності прогнозу: ймовірність летального результату через рак молочноїзалози I-II стадії є значно меншою порівнянюючи із раком прямої кишки III-IVстадії. Отже, в першому випадку «рівень адекватності» буде нижчим, ніж вдругому.
Аномічний тип суїцидальної поведінки можливий і в тихвипадках, коли життя ставить перед людиною світоглядну або етичну проблемувибору вчинку, який вона не у змозі собі дозволити, обираючи як наслідок ухід зжиття. Поставлена в умови вибору аморального вчинку або дії, що єнесприйнятливою через естетичні пріоритети, людина може позбавити себе життя. Значноюмірою це залежить від особистих якостей індивіда, ситуації, а також їїпсихічного стану в конкретний період часу.
Альтруїстичний тип суїцидальної поведінки також грунтуєтьсяна особистісній структурі особистості, коли благо інших людей, суспільства і державиє для неї вищим за власний добробут і навіть життя. Даний тип суїцидузустрічається у людей, що орієнтовані на високі ідеї і живуть суспільнимиінтересами, не розглядаючи власне життя відокремлено від навколишніх людей ісуспільства. Альтруїстичні суїциди скоюються як психічно здоровими, щоусвідомлюють реальне значення цього вчинку, так і психічно хворими особами, щознаходяться, наприклад, в стані релігійного збудження або що йдуть з життязаради загального блага.
Егоїстичний тип суїцидального поведінки виникає як відповідьна завищені вимоги з боку оточуючих, що пред’являються до поведінки індивіда.Такою людиною реалістичні нормативи і примус вибору відповідного типу поведінкисприймається як загроза самостійності і екзистенційності. Вона ухвалює рішенняпро розставання із життям через неспроможність існувати в умовах тиску іконтролю з боку близьких і суспільства загалом. Суїцидальна поведінка в даномувипадку є наслідком позиції по відношенню до навколишнього світу. Нерідко воназустрічається в особистостей із патологією характеру (акцентуацією і розладамиособистості), що відчувають самотність, відчуженість, нерозуміння і власнунепотрібність.
Можливими також єіндивідуальна, групова і масова форми самогубств. При індивідуальній істотнароль відводиться індивідуально-психологічним особливостям людини і критеріямситуації. В межах групових і масових самогубств домінуючим стає тиск оточення іситуації, тоді як індивідуальні особливості і якості людини відходять на другийплан. Цілеспрямований або нецілеспрямований тиск з боку оточуючих на індивідапризводить до того, що він вибирає суїцидальну поведінку за принципомнаслідування і відповідності вимогам референтної групи.
3.МОТИВАЦІЯ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
Суїцидальнаповедінка завжди полімотивована. І це передбачає ірархію мотивів. Часто важковизначитися які саме мотиви стали вирішальними при здійсненні того чи іншогосуїцидального акту. Однак фахівці вважають, що всі можливі мотиви врешті можназвести до п’яти основних, які ппонують розглядати як провідні мотивисуїцидальної поведінки. За класифікацією В.А.Тихоненко виділяють такі типипровідних мотивів:
· протест,
· заклик доспівчуття,
· уникненнядушевних чи фізичних страждань,
· самопокарання,
· відмова(капітуляція).
Тойчи інший тип суїцидальної поведінки проявляється залежно від віку, типуособистості, від ситуації, що спровокувала суїцид. У 18-30 років переважаютьпротестні чи закличні форми, після 45 років — уникнення, самопокарання івімови.
Протестнаі заклична суїцидальна поведінка частіше зустрічається в осіб з інфантильнимскладом особистості, яким притаманні егоценризм, негативізм, емоційнанестійкість.
Суїцидальнаповедінка типу відмови і уникнення пов’язана із втратою особистісного сенсусвого існування і неможливістю виконувати колишні, значущі ролі, з почуттямсамотності.
Мотивисамопокарання майже завжди виникають на тлі сильно вираженого почуття провиниперед ким-небудь.
Мотиввідмови часто характерний для досить зрілих, глибоких особистостей і можевиражати ще й філософське песимістичне ставлення до світу в цілому, коли світ — зло, а відмова від буття у ньому — благо: «На твой безумный мир ответ один:отказ!» (М.Цвєтаєва).
Одиніз названих мотивів суїциду виступає провідним, інші можуть до ньогоприєднатися. В одій парі найчастіше виступають мотиви заклику і протесту, атакож уникнення страждань і самопокарання.
Системамотивів суїцидальної поведінки завжди перебуває у напруженій динаміці — цеборотьба з непередбачуваними наслідками. Навіть якщо мова йде про суїцид,здійснений не в стані гострого афекту, останні кілька хвилин людина діє нібиавтоматично, в стані звуженої свідомості, і нерідко це супровджуєтьсяретроградною амнезією.
Існуєще одна класифікація суїцидальних мотивів, за якою вони поділяються наінтерперсональні та інтраперсональні. Ця класифікація названа її авторами«ключем до розуміння суїциду».
Інтерперсональнімотивації виникаютьу тих випадках, коли через суїцидальну поведінку людина намагається викликатипевні дії з боку іншої особи/осіб, чи викликати зміну ставлення інших, чи першей друге одночасно. Тобто суїцидальна поведінка виступає як спосіб впливу,перконання, примусу, маніпулювання, домінування, стимулювання чи відновленнястосунків. Ця інша особа найчастіше належить до найближчого оточення суїцидента.Інтерперсональні мотивації зустрічаються в осіб будь-якого віку, алепереважають у молодому і середньому віці.
Інтраперсональнімотивації частішезустрічаються у похилому віці, у тих випадках, коли зв’язок з іншими людьми вжепорушений. Суїцидальні дії виражають, насамперед, внутрішні стреси і спрямованіна забезпечення внутрішніх потреб. Важливим фактором є необхідність підтримати«психологічну цілісність» чи самоповагу, концепцію «Я»,використовуючи для цього будь-які засоби, аж до самознищення.
Метасуїцидальної поведінки
Метоюсуїцидальної поведінки завжди є заподіяння собі смерті. Часто істинною метоюможе бути зміна ставлення оточуючих до себе чи привернення уваги до себе або допевної проблеми. Відповідно, різняться й мотиви такої поведінки. Якщо проаналізуватинаведені вище провідні мотиви самогубства, то стане очевидно, що ймовірністьсмерті як кінцевої мети зростає від першого до останнього мотиву, а отже,зростає небезпека летального виходу спроби.
Придомінуванні мотивів «заклик» і «протест» метою самогубстває звернення уваги оточуючих і зміна їхнього ставлення до себе чи певноїпроблеми. Смерть використовується як засіб впливу на інших людей.
Придомінуванні мотиву «уикнення страждання» етою суїцидента є, насамперед,відпочинок, позбавлення болю; йому хочеться заснути й прокинутися тільки тоді,коли біль пройде, і конфлікт вирішиться самі по собі. Ймовірність летальноговиходу при такому мотиві суїциду не дуже висока, хоча дещо вища, ніж запопередніх видів мотивів. Мотив уникнення страждання називають ще«парасуїцидальною паузою».
Замотивом самопокарання стоїть потреба спокутувати провину, покарати себе яквинного, злочинця. Цей мотив пов’язаний з підсвідомим бажанням бути вбитим (заК.Меннінгером). Імовірність летального виходу мотивованої в такий спосіб спробидуже висока. Смерть розглядається як гідний спосіб отримати прощення.
Мотиввідмова грутується на бажанні померти, перервати існування, яке втратило сенс.У такому випадку сенсу набуває смерть як більш приваблива, відмінна відпопереднього стану альтернатива. Коли смерть стає єдиною метою самогубці,летальність такого суїциду дуже висока.
Визначеннябажання суїцидентом власної смерті відіграє найважливішу роль у проблемі психологічногосенсу суїциду. Психологічний чи особистісний сенс суїциду є глибинним аспектомаутодеструктивної поведінки. Його аналіз дає відповідь на питання «длячого?». Провідні суїцидологи вважають, що самогубство і спроба самогубства- два принципово різних види дій, тобто завершений суїцид -це не простоперебільшена форма суїцидальної спроби, а спроба самогубства, як правило, неаналог лише випадково невдалого суїциду. При завершеному суїциді агресіяспрямована проти власного «Я»; при замахові вона змінює траєкторію іспрямовується назовні, що зумовлює основну мету замаху — апеляцію донеобхідності зміни стосунків. На користь такого погляду виступає те, що, задеякими дослідженнями, в контингенті завершених суїцидів переважають психічнохворі, тоді як серед пацієнтів з суїцидальними спробами переважають особи з межовимирозладами і психічно здорові люди з ситуаційними реакціями на момент здійсненняспроби.
Психологічнийсенс суїциду розкривається саме через співвідношення мотиву й мети суїцидальноїповедінки. Майже в кожному випадку суїциду в осіб, котрі не страждаютьпсихічними захворюваннями, відсутнє істинне бажання смерті.Клініцисти-дослідники говорять про це так: «Типова риса суїцидальноїповедінки полягає в тому, що самогубець не думає, що смерть не можнапереграти». Іншою загальною рисою психологічного сенсу суїцидальноїповедінки є його складна структура, неоднозначне, різноманітне смисловенавантаження.
4.ЧИННИКИ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
Суїцидальнаповедінка формується під впливом особливого збігу великої кількості об’єктивнихі суб’єктивних чинників. Серед них виділяють нейробіологічні, особистісні,демографічні, соціальні, економічні, ситуаційні.
Нейробіологічнічинники суїцидальної поведінки
 Психопатологічною основою суїциду є схильність до депресії і втрата контролю наддепресивними імпульсами. Безумовно, ці прояви визначаються взаємодією багатьох медіаторнихбіохімічних механізмів мозку. Одним з медіаторів – речовиною-провідникомнервових імпульсів — є серотонін. Існує багато досліджень, які доводять, що длясамогубців властивий низький рівень серотоніну в стовбурних структурах мозку;низький рівень серотоніну в крові також корелює з проявами агресії, насильствата зі станом важкої депресії. За даними зарубіжних науковців, 40% людей із пониженимрівнем серотоніну в стовбурних структурах мозку намагалися здійснитисамогубство; а серед досліджуваних з високим рівнем серотоніну намагалисяпокінчити з собою лише 15%.
Серотонінергічна система має відношення до формування різнихтипів соціальної поведінки (харчової, статевої, агресивної). Однією з основнихфункцій серотоніну як медіатора виступає блокування патологічних резистентнихнервових імпульсів зокрема у тих ділянках кори, які відповідають за мотивацію,в тому числі й агресивних імпульсів. Науковцями було виявлено, що активністьсеротоніну нижча в агресивних чоловіків, ніж у неагресивних; і що активністьсеротоніну нижча в тих, хто здійснює такі агресивні вчинки, як підпалювання чивбивство.
Отож, дефіцит або низька активність серотоніну чи порушенняйого транспорту, обміну, утилізації чи підвищений рівень речовин-антагоністівунеможливлюють вчасне і якісне блокування патологічного збудження, яке стаєбіологічним механізмом суїцидальності.
Формуваннюсуїцидальності передує також період підвищеної функціональної активностідофамінергічної та катехоламінергічної систем, що може призвести до їхньоговиснаження і сприяти подальшому розвиткові депресії. Така реакція відображає івплив факторів середовища, тоді як стан серотонінової системи генетичнозумовлений і відображає індивідуальне тло, на яке накладається середовищнийвплив.
Визнаєтьсятакож зв’язок між станом гіпоталамо-гіпофізарно-кортикоїдної системи ісхильністю до самогубства. Ця система опосередковує стресові стимули і створюєпевне тло для формування суїцидності. Більшість авторів вважає, що зміна рівняхолестерола в цілісній крові впливає на поведінку і настрій людини, причомуризик суїциду підвищується при низьких показниках рівня холестерола.
Тобто,суїцид з біохімічних позицій справедливо розглядати як трьохкомпонентнусистему:
1- моноамінергічнамедіація і гіпоталамо-гіпофізарно-кортикоїдна систама як шлях терміновоїреалізації стресового напруження і пов’язаного з ним збудження і занепокоєня;
2- серотонінергічнасистема як механізм контролю агресивних імпульсів і формування депресії;
3- імуннасистема і ліпідний обмін як «системний контекст», здатний підсилюватипатохімічний патерн мозку, на тлі якого й виникають нейробіологічні порушення.
Генетичні чинники суїцидальної поведінки
Однозначноможна говорити про наявність такого феномену, як соціальне наслідування саморуйнівноїповедінки. Щодо генетичної спадковості можна сказати, що існують генетичноуспадковані задатки, які під дією сприятливих чинників можуть розвинутися усуїцидальні тенденції. Зокрема, генетично зумовлені зміни в системах, про якійшлося вище, можуть бути причиною гіперреакції їхніх ланок і формуваннянесприятливих сполучень таких рис, як агресивність, імпульсивність, низька стресостійкість,депресія, акцентуйована циклоїдність, ангедонія (втрата відчуття насолоди,радості). Ці, закладені в генетичну програму риси поведінки з часомдеформуються внаслідок тих чи інших порушень гормонального балансу, під впливомзовнішнього середовища, хімічних чинників залежності, при стресових ситуаціях ікризових станах. Наслідком чого може бути стійка суїцидальність.
Рядфактів свідчать на користь думки про генетичне успадкування суїцидальнихтенденцій. Так, установлено, що у першого покоління нащадків суїцидентівчастота спроб і завершеного суїциду в 4 рази вища. У ряду „батьки-діти”ймовірність успадкування суїцидальної поведінки складає 12 — 18%; в рядусиблінгів — 10 — 15%. Усиновлені діти, в сімейному анамнезі яких був суїцид,потрапивши у „несуїцидальну сім’ю”, проявляють саморуйнуючу поведінку у 6разів частіше, ніж усиновлені діти, чиї біологічні батьки не здійснювалисамогубств.
Соціальнічинники суїцидальної поведінки
Дослідникизібрали багато статистичних даних, що враховують конкретний соціальний контекст,в якому має місце суїцидальна поведінка. Наприклад виявлено, що рівень самогубствзмінюється від країни до країни: Угорщина, Данія, Німеччина, Австрія і Японіямають дуже високий рівень самогубств — щорічно більше 20 людей на 100 тис.населення; а Мексика, Єгипет, Греція й Іспанія мають відносно низький рівень — до 5 чоловік на 100 тис. Ці національні розбіжності, як вважає Е.Шнейдман,можуть бути пояснені, зокрема, належністю до певних релігійних конфесій івідповідними релігійними переконаннями. У країнах, переважна кількістьнаселення яких сповідує католицизм, іудаїзм чи іслам, спостерігається тенденціядо більш низького рівня самогубств, ніж в країнах, де офіційною релігією єпротестантизм. Однак з цього правила існують винятки: Австрія, більшість населенняякої належить до римо-католицької церкви, має один із найвищих рівнів самогубству світі. Ймовірніше, що на попередження самогубства більше впливає не стількиформальна належність до певної релігійної конфесії, скільки істиннаіндивідуальна набожність.
Зарізними оцінками експертів, кількість самогубств в Україні коливається в межах20 — 42 випадків на 100 тисяч населення. Найвища смертність внаслідок суїцидузафіксована у регіонах, які найбільше постраждали від Чорнобильськоїкатастрофи, а також у східних промислових областях України — Запорізькій, Луганськійі Донецькій. Західні регіони оцінюються як більш благополучні щодо поширення самогубств.Дослідники вважають, що одним із визначальних факторів, котрий стримує західнихукраїнців від фатального вчинку, є християнські традиції, які ще збереглися й активнопідтримуються жителями цих країв.
Застатистичними даними, смертність населення України внаслідок самогубстваскладала у 1990 р. — 10693 чол. (8270 чоловіків і 2423 жінки; 4276 сільськихжителів і 6417 міських); у 1995 р. — 14587 чол. (11953 чоловіки і 2634 жінки;5252 сільських жителів і 9335 міських); у 1999 р. — 14452 чол. (11806 чоловіківі 2646 жінок; 5570 сільських і 8882 міських жителі).
Всесвітняорганізація охорони здоров’я кваліфікує кількість понад 20 самогубств на 100тис. населення як загрозливий стан психічного здоров’я країни. Рівень самогубству нашій державі потрібно розцінювати як високий.
Уцілому в Україні кількість самогубств зростає, а саме явище проявляє тенденціюдо омолодження. При цьому все жорсткіші способи самогубства, молодьвикористовує залишаючи собі мінімум шансів на порятунок.
Зачасів панування комуністичної ідеології і радянської влади на тему самогубствабуло накладено табу. Радянський громадянин не міг бути неза-доволеним і, тимпаче, не міг так відкрито виявляти своє незадоволення. Про випадки суїцидумовчали. Людей, котрі залишилися живими після спроби самогубства, всілякопереслідували. Інформацією про поширення самогубств у країні володів лише КДБ.
Сьогодніце актуальна тема активно обговорюється як спеціалістами, урядовцями,правоохоронцями, так і громадськістю. Але, на жаль, пересіний українець,частіше засуджує самовбивцю або сприймає його як психічно хворого, якому недопормогти, а людям чиї близькі чи родичі здійснили суїцид, доводитьсяпотерпати від невиправданих звинувачень і цікавих поглядів оточуючих.
Е.Дюркгеймпоказав, що виникнення суїцидів напряму пов’язане з такими соціальнимичинниками, як економічні умови, сімейний стан, професія, расова належність.
Зайнятість:Категорієюризику є лікарі і психіатри. Кількість суїцидів серед лікарів у загальнійпопуляції складає близько 12,3 на 100 тисяч. У США — 28 — 40 на 100 тисяч. За данимиАмериканської психіатричної асоціації, кількість суїцидів серед психіатрівскладає 70 чоловік на 100 тис. населення.
Стать:Частотасамогубств серед чоловіків вища. Співвідношення чоловіків і жінок, які зводятьрахунки з життям близько 4:1. З віком воно зростає до 6 — 9 чоловічихчасмогубств на 1 жіноче. Жінки складають 3Л здійснюючих спроби самогубства увіці 15-40 років. З іншого боку 3Л завершених самогубств припадає на долючоловіків. Відома американська дослідниця проблеми самогубства Мері Міллервважає: жіночі самогубства є передусім феноменом молодості; частота чоловічихсуїцидів зростає з кожним наступним десятиріччям життя.
Раса:Зокрема у США,рівень самогубств має різні значення для різних расових груп. Так, рівеньсамогубств серед білих американців складає близько 12 осіб на 100 тис.населення, що майже вдвічі більше, ніж у афро-американців та представниківінших расових груп. Відхилення від цього правила спостерігається тільки середпредставників корінного населення Штатів, серед яких рівень самогубств удвічіперевищує середньонаціональні показники. Білі чоловіки-американці похилого віку(понад 65 років) підпадають під самий найвищий рівень самогубств. За ними йдутьчорношкірі чоловіки 25 — 34 років. На третьому місці білі жінки 35 — 64 років.Останню позицію замають чорношкірі жінки 25 — 54 років.
Різнівікові групи
Діти:Самогубствасеред дітей зустрічаються досить рідко. Однак за останні 40 років самогубствадітей 8-14 років зросли у 8 разів. У США щороку близько 300 дітей, молодших 14років здійснюють самогубство — це біля 0,5 особи на 100 тис. населення. Такийрівень майже на 800 % вищий, ніж у 1950 році. Хлопчики переважають дівчаток успіввідношенні 3:1. Крім того, щороку в лікарні потрапляє близько 12 000 дітейчерез навмисні самодеструктивні акти: завдавання колотих поранень, порізи,опіки, передозування ліків чи стрибки з висоти. Дослідження пов’язують дитячийсуїцид з нещодавньою втратою улюбленої людини, стресом в сім’ї і безробіттямбатьків, жорстокою поведінкою батьків з дітьми і клінічним рівнем депресії. Якце не дивно, однак, велика кількість дитячих суїцидів ґрунтуються на чіткомурозумінні смерті чи бажанні померти. Клінічні інтерв’ю зі школярами виявляють,що 6 — 33% з них думали про самогубство.
Молодь:Частотасамогубств серед молоді має майже епідемічні масштаби — щодня більше 1000молодих людей у світі намагаються здійснити суїцид. На одного підлітка, якомуце вдається, припадає 100 незавершених спроб суїциду. Самогубства є другою зачастотою причиною смерті в молодому віці. Найбільша частота суїцидів — у віці15-24 років. Підлітковий вік і юність — це період бурхливого росту йособистісного зростання, і в нашому суспільстві він пов’язаний з конфліктами,відчуттям депресії, напруженням, проблемами в школі і вдома. Підлітки чуйніше,сердитіше, драматичніше й імпульсивніше реагують на події, ніж люди з іншихвікових груп, що зумовлює вищу ймовірність суїциду під час стресу. Крім того,навіюваність підлітків та їхнє прагнення наслідувати інших може також створитипідґрунтя для суїциду. В дослідженні Конрада (1992 рік) виявлено, що 93%підлітків, які намагалися покінчити з собою, виявилися знайомими з тими, хтовже здійснював спробу самогубства. Провідним чинником підліткових суїцидів єпереважання відчуття безнадії і безпорадності. Для підлітків із суїцидальнимитенденціями характерні також відчуття малоцінності і непотрібності, низькасамооцінка; існує тісний зв’язок між самогубством і переживанням нещасливогокохання, сімейними втратами, чи жорстокістю і насильством у сім’ях. Найкращимспособом профілактики суїцидів більше 70% підлітків вважають освітні програмидля молоді та батьків.
Зрілийвік: Зрілість — це період досягнень і відносної стабільності, однак існують порушення ритмужиття, які зумовлюють підвищення частоти суїцидів у цьому віці. Найчастішимпсихічним розладом у цьому віці є депресія, яка стає наслідком переживаннявідчуття близькості фіналу життя і змін, що відбувають з тілом, і виникає черезнеможливість відкрити для себе новий сенс життя. Чинники самогубства у зріломувіці: спостереження ознак старіння, менопауза, чоловіча імпотенція, смертьровесників, відчуття своєї непотрібності для власних дітей, які стали самостійними,подружня невірність і розлучення.
Похилийвік: Рівеньсамогубств серед людей похилого віку в західному суспільстві вищий, ніж середінших вікових категорій. У США 25% від загальної кількості самогубств припадаєна долю людей похилого віку. Старість часто стає віком втрат і непотрібності:втрачається здоров’я, робота, близькі люди. Як показало одне з досліджень,проведених у США (1991 рік), 44% людей похилого віку здійснили самогубствочерез страх, що їх віддадуть до будинку престарілих. Рівень самогубств середтих, хто втратив подружжя, також надзвичайно високий. Тут при-чиною самогубствастає самотність, складне переживання, в основі якого лежать нерозділенийоточуючими світогляд, незадоволеність реалізацією своїх соціальних установок.Представники цієї вікової категорії здійснюють більш рішучі спроби, ніж молодісамогубці, тому їм частіше вдається покінчити з собою.
Індукованісуїциди: Імітаційнаповедінка (або моделювання) відіграє величезну роль у провокації самогубств,особливо серед підлітків. Доведено, що чим більша кількість телеканалівдемонструють передачі, пов’язані із суїцидами, тим більша кількість самогубств.Ще у 1923 році відомий російський адвокат Анатолій Коні у своїй праці„Самогубство в законі та в житті” розкрив „сумну роль” у стимулюваннісуїциду кінематографа, друкованих видань та непродумано складених соціологічниханкет, що містили „методологію” форм і способів самогубств, з якими йомуяк юристу часто доводилося зустрічатися.
Сімейнийстан: Епідеміологічнісімейних пар суїцид – рідкісне явище. Однак є винятки – це молодята. Рівеньсуїцидів серед молодят до 24 років набагато вищий, ніж у їхніх неодруженихровесників. Рівень самогубств до 35 років вищий в овдовілих, ніж у неодруженихлюдей. Частота самогубств у самотніх людей після 35 стає ще вищою. Частотасамогубств серед розлучених пар у 4 — 5 разів перевищує її відносно одружених.
Порароку: Найбільшакількість самогубств трапляється навесні. Томас Еліот: „Квітень — найжорсто-кіший місяць”. Рівень суїцидів у квітні приблизно на 120%більший, ніж середньорічний. Частота суїцидів також збільшується перед Різдвом.У зв’язку з цим Американським Національним інститутом психічного здоров’язапропонований новий термін — „сезонний афективний розлад” — длякваліфікації емоційних порушень, які виникають підчас свят чи з им ової меланхолії.
Урбанізація:Рівень самогубствнайвищий у мегаполісах і найнижчий у селах. Сільські жителі вважаються емоційнобільш благополучними.
Стресоваситуація як один із чинників суїцидальної поведінки
Самогубствочасто виявляється наслідком впливу на людину поточних подій чи обставин її життя.Хоча впливом лише цих чинників його не можна повністю пояснити. Дослідникивиявили більшу кількість стресових подій у недавньому минулому людей, якінамагалися покінчити з собою, порівняно з кількістю аналогічних подій за тойсамий проміжок часу у контрольній групі.
Однієюз подій, яка викликає негайну стресову реакцію, є втрата близької людинивнаслідок смерті, розлучення чи відкинутого кохання. Іншою такою подією євтрата роботи. Стихійні лиха також сприяють виникненню стресових станів.
В.Л.Москалецьвизначає стресову (екстремальну) ситуацію як інтенсивний вплив на індивідачинника навколишнього середовища або їхньої сукупності, що робить життєво необхідноюактивізацію механізмів адаптації (пристосування, самозахисту) для виживання змаксимально можливим психологічним і біологічним комфортом. Такі ситуаціїможуть мати природний, технічний чи соціально-психологічний характер. Еволюціяекстремальних чинників, які діють на людину та її поведінку, відбуваєтьсяпаралельно з еволюцією суспільства.
Екстремальнаситуація може загострити між-особистісний конфлікт, викликати конфліктнунапруженість (вона часто передує замаху на власне жиїтя), яка характеризуєтьсякомплексом негативних емоційних переживань, зниженням рівня пошуку розв’язанняконфліктних ситуацій, хворобливим сприйняттям та відображенням несприятливоїсоціально-психологічної реальності. На поведінку індивіда, котрий переживаєекстремальну ситуацію, впливають:
• спроможність/неспроможністьконтролювати свої емоції;
• втома,злість, відчай, голод, страх, усвідомлення нереальності подій, почуття провиничи впевненості, підготовленість/непідготовленість;
• індивідуальніпсихофізіологічні особливості людини;
• спрямованістьособистості, її ціннісні орієнтації;
• рівеньадаптивності;
• рівеньпсихологічної готовності до дії в ситуації небезпеки;
• спроможність/неспроможністьдо пошуку адекватних дій у незвичному середовищі.
Загострих чи хронічних екстремальних (стресогенних) умов, пануючих у суспільстві,може виникати стан соціальної напруженості, який визначається В.П.Москальцем якмасовий адаптаційний синдром, що відтворює ступінь фізіологічної,психофізіологічної та соціально-психологічної адаптації (дезадаптації) різнихкатегорій населення до хронічних труднощів і негативних емоцій.
Соціальнанапруженість виникає:
· черезфізіологічну дезадаптацію певних прошарків населення до труднощів;
· у зв’язкуз психофізіологічною дезадаптацією населення, вираженою неусвідомленимимасовими психічними станами (тривогою, агресією, апатією) під час пристосуваннядо труднощів і соціальних змін;
· черезсоціально-психологічну дезадаптацію, яка відтворює усвідомлені конфліктніставлення певних прошарків населення до труднощів і соціальних змін (підвищенаполітизація, страйки, еміграція, високий рівень злочинності тощо).
Такіформи соціальної напруженості як депресія та стрес за певних обставин можутьстати передумовами виникнення суїцидальних тенденцій, навіть масового масштабу.
Проблемавпливу на людину стресових (екстремальних) чинників і соціальної напруженостідля України дуже важлива через нестабільність соціально-економічних, політичнихта інших процесів. Це актуалізує питання психічного благополуччя громадян,їхньої готовності до подолання тяжких і несподіваних ситуацій.
Найчастішесуїцидальна поведінка виникає як спосіб подолання стресогенної ситуації увипадку, коли людиною переживається відчуття відсутності перспектив їїпозитивного розв’язку, тобто почуття безнадії, безпорадності. Інколисамогубство трактують і як спосіб уникнення розв’язку важкої ситуації. До числанайбільш поширених і довготривалих стресорів належать несприятлива ситуація (всім’ї чи на роботі), професійний стрес і важке хронічне захворювання.
Психологічнічинники суїцидальної поведінки
Досуто психологічних чинників можна віднести психічні риси особистості, що єрізнорівневими структурно-функціональними утвореннями. До найпоширеніших психічнихособливостей, які сприяють суїцидальності, належать:
• емоційнав’язкість — зосередження на певному емоційному стані, панування цього стану;
• дратівливість,вразливість, висока конфліктність, які проявляються у вибухово-агресивнихреакціях, звинуваченнях без уваги до позиції інших осіб;
• слабкийособистісний психічний захист, зокрема недостатній опір емоційнимнавантаженням;
• неадекватнасамооцінка;
• гіпертрофованапотреба самореалізації, поєднана з невпевненістю в собі (прагнення досягтивисокого соціального статусу вкупі з усвідомленням недостатності необхіднихзнань, умінь);
• симбіотичність,потреба в „теплих” емоційних зв’язках, у розумінні і підтримці, високаемпатійність;
• слабкийвольовий контроль, несамостійність;
• низькаактивність;
• песимізм;
• схильністьдо самозвинувачення;
• високийрівень тривожності;
• особистіснанезрілість, інфантильність.
Заспостереженнями Н.Бугайової, свідомість людей з антивітальними тенденціямивідзначається неадекватним рівнем самооцінки, егоцентризмом, аутоагресивністю,гіперболізованим почуттям провини, невпевненістю в собі, усвідомленням власноїмалоцінності, труднощами при прийнятті вольових рішень.
Багатьомспробам суїциду передує зміна настрою чи способу мислення. Ці зміни необов’язково носять характер психічного розладу, однак настрій і думки при цьомузначно відрізняються від звичайних для даної людини. Вона частіше, ніжзазвичай, відчуває смуток і тугу, почуття тривоги, напруження чи переживаєфрустрацію, гнів чи сором. Е.Шнейдман вважає, що ключовим для самогубства є„біль душі” — відчуття психологічного болю, який здається людинінестерпним. На когнітивному рівні люди стають буквально одержимими своїмитруднощами, втрачають відчуття перспективи або страждають дихотомічниммисленням, яке продукує лише застиглі й жорсткі рішення.
Завершуючитему про суїцидальні чинники, наведемо їхній узагальнений перелік за Р.Комером:
1. Депресивнірозлади і деякі типи психічних розладів.
2. Алкоголізмта інші види зловживань наркотичними речовинами.
3. Суїцидне мислення,емоції, відповідні релігійні переконання.
4. Попередніспроби самогубства.
5. Летальніметоди.
6. Ізоляція,життя в самотності, втрата підтримки.
7. Безвихідь,когнітивна ригідність.
8. Похилийвік, біла раса, чоловіча стать.
9. Моделювання,самогубство в сім’ї, спадковість.
10.Економічні проблеми чи проблеми нароботі; певні професії.
11.Проблеми в сім’ї; сімейна патологія.
12.Стрес і стресові чинники.
13.Гнів, агресія, роздратованість.
14.Фізична хвороба.
15.Повторення й комбінація чинників 1 — 14.
5.ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ СУЇЦИДЕНТІВ
Дослідженнясуїцидентів та осіб, які здійснювали спроби самогубства, показали, що їхні особистісніособливості мають ряд спільних характеристик. Ці характеристики можна вважатитакими, що сприяють виникненню суїцидальних тенденцій. А.С.Слуцький та М.С.Занадворноввиявили, що однією з характеристик особистості суїцидентів є паранояльність. Цене означає, що всі вони — параноїки. Однак більшості осіб, які виявляютьсуїцидальні тенденції, властиві риси паранояльності: ригідність нервово-психічнихпроцесів, стереотипність, моральний догматизм, образливість, схильність достворення надцінних ідей. Звичайно, далеко не всі суїциденти є парнояльнимиособистостями. Майже всі суїциденти виявляють паранояльність як характеристикусуїцидального стану.
Накористь такого погляду свідчать дані клінічних досліджень, за якими близькотретини психічно здорових осіб, що здійснили суїцидальну спробу, протягом рокуповторюють її. Серед психічно хворих цей показник складає 60%. У суїцидентіввиникає потреба в ригідних стереотипних реакціях, які відображаються усамосвідомості людини, в її песимістичній установці, і зумовлюються неситуацією, а певними внутрішніми механізмами. Структура ціннісної свідомостісуїцидента дисгармонійна: одна провідна цінність набуває надцінного характеру ідевальвує інші. Якщо головна цінність втрачається — життя втрачає сенс. Присуїцидальній поведінці надцінною стає ідея самогубства як ілюзорного виходу зкризи.
Самосвідомістьсуїцидєнта характеризується егоцентризмом і аутоагресією.
Егоцентризмсуїцидєнта маєнезвичний парадоксальний сенс. Людина, перебуваючи у такому кризовому стані,повністю занурена в себе, у свої важкі переживання, страждання. М.Бердяевпідібрав цьому дуже влучну метафору, пишучи про те, що свідомість суїцидєнтазвужується до чорної точки, і ця чорна точка — він сам. Парадоксальні проявиегоцентризму можна спостерігати при демонстративно-шантажному типі поведінки,коли люди шляхом погроз самогубства досягають своєї мети. При такому типовіповедінки близько 30% таки зводять рахунки з життям (погрози, ставши звичниммодусом реагування, перетворюються у реальний суїцид). Егоцентризм суїцидєнтазавжди зі знаком «мінус», він носить самозаперечуючий характер,виражаючи крайню міру негативізму стосовно себе.
Аутоагресія- крайній прояв негативного ставлення людини до себе. Агресивне самоставленнямістить почуття провини, депресію, вкрай негативну самооцінку, суїцидальнідумки і дії. Встановлено, що аутоагресії майже завжди передує гетероагресіястосовно оточуючих і близьких, яка виражається у підозрілості, необгрунтованихзвинуваченнях тощо. Прикладом вияву гетероагресії може бути і спокійно-байдужеставлення до горя чи смерті близької людини.
Тенденціїдо самозвинувачення часто можна спостерігати у клініці межових розладів. Людейз такими проявами потрібно віднести до групи ризику суїциду. Найбільшінтегральним психічним утворенням при суїцидальній поведінці є песимістичнаособистісна установка на перспективи виходу з кризи. Прицьому, вона дуже важкопіддається корекції, очевидно через паранояльність суїцидального стану.Суїцидальну установку складають: суїцидальні думки і наміри, емоції (депресія,тривога, почуття провини), підготовка та реалізація суїцидальних дій. На ранніхфазах переважають суїцидальні думки, на пізніх — дії. Песимістична установка завждипов’язана з депресивними станами. Тому особи, що переживають депресію, повинні особливоконтролюватися через ризик суїциду.
Важливістьвизначення особистісних властивостей та характеру самосвідомості суїцидента полягаєне лише у розкритті особливостей його поведінки. Оцінка психічного статусулюдини, що здійснила спробу самогубства, є ключовим моментом для виборуконкретних форм і прийомів психотерапевтичного впливу.
Занаявності параноїдальних тенденцій основним завданням психологічної допомоги єробота з переключення уваги і дій суїцидента на інші питання, мотиви, цілі,котрі мають позитивне емоційне забарвлення чи яке можна викликати, індукувати.Однак звичайне непродумане відволікання не матиме сенсу й може мати негативнийвплив. Важливо, по-перше, досягти у пацієнта реалістичного прийняття втрати(якщо мова йде про втрату «значущого іншого»), по-друге, допомогтивиявити суїциденту в його свідомості, окрім домінуючого переживання пустоти івтрати цінності, притаманну йому раніше ієрархію цінностей, актуальні для ньогосмисли. Це — прийом «заміщення втраченої цінності» чи її модифікації.Сама паранояльність може зіграти «на руку»: якщо суїцидент внутрішньоприйняв для себе цю «нову стару» цінність, то він з деяким фанатизмомможе триматися за неї, як за точку опори. Тут можливе використаннягіпносугестивних методів психотерапії.
Егоцентризм- це прояв особистісного інфантилізму. При психотерапії також можнавикористовувати його «позитивні сторони»: піддатливість впливам, підвищенунавіюваність. На перших етапах робота з суїцидентом потребує директивного стилюкерівництва. Необхідно, щоб психотерапевт дав аналіз кризової ситуації,конкретні рекомендації, переконав суїцидента в тому, що їх необхідно виконати.У силу зазначених особливостей, суїцидент сам шукає керівництва. Але тоді, колинамітився вихід із кризи, психотерапевт повинен змінити позицію нанедирективну, щоб не викликати реакцій протесту. На цьому етапі важливодезактуалізувати значення хворобливих переживань, пов’язаних з егоцентричноюфіксацією на власному «Я». На конкретних переконливих прикладах ізжиття інших людей показати, що переживання суїцидента не є«унікальними». Така робота виявляється ефективною у груповомуконтексті.
Враховуючитаку властивість самосвідомості суїцидента як аутоагресія, стратегія роботипсихотерапевта має бути спрямована на самоствердження пацієнта у кризовійситуації. Основне — уважно проаналізувати його життя, допомогти«згадати» витіснені в силу песимістичної установки ті моменти, коливін, на відміну від сьогоднішнього стану, проявляв ефективність, дієздатність,рішучість, відчував власну правоту. При цьому потрібно звернути увагу напозитивне забарвлення його «Я» (прояви доброти, турботи про близьких)- це допоможе подолати гетероагресію; на прояви впевненості в собі.