Складність і драматизм умов розвитку літератури 1900-1903 рр.
1. Загальні особливості української культури у ХХ ст.
Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв’язок основних сфер життя суспільства — економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську “відлигу”, брежнєвський “застій”, горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.
Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об’єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.
Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-і і 70-і роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку – в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні – Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові – Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство ім. Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні – православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, напр., капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.
Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М. Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.
Чинники, що гальмували розвиток культури в Україні:
класове та національне протистояння в ході революції;
надмірна політизація суспільного життя;
фізичне знищення діячів культури та матеріальних цінностей;
масова еміграція інтелігенції;
часті зміни політичних курсів на різних етапах революції.
Діяльність щодо відродження української культури розпочала ще Центральна Рада, однак через непевність ситуації, короткий термін існування УЦР ці спроби не дали бажаних результатів.
З початком визвольних змагань активізували свою діяльність «Просвіти», що сприяли поширенню освіти на селі, організовували бібліотеки, хорові колективи, драмгуртки тощо. За період з 1917 по 1921 р. їх кількість в Східній Україні зросла з 952 до 4227.
За часів Центральної Ради в Україні було змінено навчальні програми, засновано 53 українські гімназії.
У березні 1917 р. з ініціативи М. Грушевського Українське наукове товариство почало розробляти статут Української академії наук. Воєнні дії зупинили підготовчі роботи.
Помітні зміни у сфері культури відбувалися за часів Гетьманату. Головними здобутками української культури цього часу стали:
• створення Академії наук (1918), президентом якої став видатний російський та український вчений світового рівня В. Вернадський. Академія наук мала три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний;
• створення нових україномовних шкіл. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько 150 українських гімназій, поміж них і сільські. Для незаможних учнів цих гімназій встановили 350 іменних стипендій — імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та ін.;
• зростання кількості українських підручників, прийняття закону про обов’язкове вивчення української мови та літератури, історії й географії України у всіх середніх школах;
• створення при міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського комісії у справах вищої школи й наукових інституцій. За її рішенням утворений у 1917 р. у Києві народний університет реорганізовано у Державний український університет, який діяв паралельно з російським університетом святого Володимира. Відкрився український університет у Кам’янці-Подільському;
• заснування у серпні 1918 р. Національної бібліотеки України, в якій збиралися всі пам’ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані;
• заснування Державного архіву України, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею. Українського національного театру (під керівництвом О. Саксаганського) та «Молодого театру» (під керівництвом Л. Курбаса);
• заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У приватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них запросили професором видатногоукраїнського історика, спеціаліста з історії козацтва Д.Яворницького.
Здобутки Української Держави в галузі культурного будівництва були досить вагомі. Проте далеко не все, започатковане П. Скоропадським за півроку його гетьманування, збереглося.
У період Директорії українській владі було не до проблем культури — в країні запанувало безладдя.
2. На початку XX ст. на ниві літератури плідно працюють молоді митці:
• романтики — П.Тичина (збірки «Сонячні кларнети», «Золотий гомін»), В. Сосюра, В. Чумак, В. Елланський;
• неокласики — М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович;
• символісти — Я. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський.
Культурне життя, попри всі негаразди, відроджується — розпочинається «українське Відродження».
Молоді діячі симпатизували або брали активну учать в становленні української державності. П.Тичина та В.Сосюра вітали Українську революцію, проголошення УНР, боролися в збройних загонах за незалежність молодої української держави.
Найпомітнішими подіями в образотворчому мистецтві стали відкриття Української академії мистецтв, початок роботи школи живопису під керівництвом М. Бойчука («бойчукісти»), талановиті роботи Г.Нарбута (видатний графік, автор поштових марок, грошових знаків УНР та Української Держави), В. Кричевського, О. Мурашка.
Серед молодих театральних режисерів виділялися Лесь Курбас (колишній вояк УСС, керівник харківського театру «Березіль») та Гнат Юра (засновник київського театру ім. І. Франка). Керівником Українського національного театру в Києві став корифей сцени О. Саксаганський.
В царині музики плідно працювали композитори О. Кошиць, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський.–PAGE_BREAK–
4. З приходом до влади більшовиків українська культура зазнала шаленого тиску держави на всі її напрями та стилі.
Головними напрямами діяльності більшовиків у сфері культури були:
• курс на підпорядкування «Просвіт» новій владі. Не зумівши його здійснити, більшовики у 1923 р. розпустили ці самодіяльні організації;
• підпорядкування системи навчання в Україні уряду Росії. На перший план більшовики висували соціальні розходження між різними верствами населення, викладання шкільних предметів базувалося на ідеях вульгаризованого марксизму. Почалося переслідування викладачів українознавчих дисциплін;
• відокремлення церкви від школи — заборонено викладати «Закон Божий»;
• запровадження обов’язкового навчання дітей з 7 до 16 років у відповідності до «Положення про єдину трудову школу УСРР» (1919). Школа стала державною установою, будь які інші форми навчання — громадські, приватні школи — заборонені;
• планомірна боротьба з неписьменністю дорослих (з 1920 р.) — створювалися спеціальні школи та гуртки. Кількість письменних зросла з 27,9% (1,7 млн. чоловік до революції) до 51,9% (2,25 млн.) на 1920 рік;
• надання переваг при вступі у відновлені вищі навчальні заклади — інститути народної освіти, кількість яких склала 38, вихідцям із робітників та селян (так звані висуванці). Для підготовки цих висуванців до вступу в інститут були створені спеціальні робітничі факультети (робітфаки). Діти колишніх власників та інтелігенції вважалися «неблагонадійними». Ці навчальні заклади годі було називати «центрами вільнодумства і духовного розкріпачення», як це було за царського режиму, коли університети мали велику автономію від уряду. Інститути народної освіти перебували під жорстким державним контролем, «реакційних» викладачів звільнено, впроваджено посади комісарів навчальних закладів, завданням яких було слідкувати за відповідністю викладання предметів ідеям марксизму, особистим життям студентів та викладачів;
• втілення в життя ленінського плану монументальної пропаганди: знищувалися пам’ятники «царям та їхнім прислужникам», внаслідок чого було знищено багато культурних цінностей — скульптур, храмів, палаців. Натомість з нетривких матеріалів (гіпс, дерево) будувалися пам’ятники «вождям світового пролетаріату» — Марксу, Енгельсу, лідерам робітничого та соціалістичного руху, «видатним революціонерам» та іншим особам, які, на думку комуністів, були передвісниками комуністичних ідей та боролися проти монархічної влади й буржуазного суспільства. До таких віднесли, наприклад, утопістів Т. Кампанеллу, Т. Мора, вбивцю Юлія Цезаря Брута та інших;
• зневажливе ставлення до дореволюційного мистецтва, яке, на думку більшовиків було в масі своїй «гнилим дворянським та буржуазним» і великої цінності для них не являло. Більшовики дозволяли тільки твори, що несли в собі «демократичні» засади — відображали життя нижчих верств населення, робітників та селян. Всі приватні мистецькі збірки були націоналізовані, а з музеїв та картиннихгалерей вилучалися «шкідливі та непотрібні» творів мистецтва.
Значна частина їх була продана за безцінь за кордон під час голоду чи переплавлена (твори мистецтва з дорогоцінних металів).
Наслідками такого «керування» стала фактична втрата традиційної української народної культура, знищення великої кількості видатних пам’яток культури та мистецтва. Такого винищення з української культури не було, мабуть, із часів монгольського нашестя XIII століття.
Грамотність на Україні за офіційними статистичними даними (1912 р.)
В українських губерніях на 1000 душ всього населення припадало грамотних:
/>
Вимоги селян Катеринославщини щодо розвитку української освіти і культури (1913 р.)
Уривок з листа селян, надісланого «представникові від робітників Катеринославщини в Державній думі» Г. І. Петровському:
«1) На Україні мовою освіти повинна бути рідна нам українська мова; 2) поширення прав нашої мови на вживання її в різних громадських установах; 3) права на вільний розвиток нашої літератури. Тільки автономія України нарівні з автономією інших національностей створить умови для забезпечення нашого права на вільний культурний і суспільний розвиток. А пп. Родзянкам, Скоропадським і Савенкам нагадуємо, що скоро настане час, коли „довідаються небожата, чия на вас шкура“.»
Доктор філологічних наук, професор Київського університету ім. Т.Г. Шевченка та Українського Вільного Університету в Мюнхені, академік Академії наук Вищої школи України, Вільної Української Академії наук (Нью-Йорк), Міжнародної Української Академії оригінальних ідей, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, один з керівників Спілки письменників України, Голова Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка, лауреат премій ім. І. Огієнка та ім. О. Білецького:
«Належить, отже, знати, що офіційне ставлення до української мови в царині освіти, за загальної ворожості до неї, визначало у часи СССР кілька часово-тактичних модифікацій.
Спершу, у час жовтневого перевороту 1917 року і в найближчі роки, був розрахунок навернути українське суспільство до „пролетарської революції“ та ідеології комунізму на засадах повного нехтування національної ідентичності українців, їх мови, культури, традицій та менталітету. Тож вже навіть за слово, вимовлене українською мовою, що сприймалася як „контрреволюційна“, більшовики стріляли, доказів чому є більше, ніж достатньо (згадаймо україножерні звірства в Києві та інших точках України у лютому 1918 року). Однак вже невдовзі стало зрозуміло, в т.ч. й Леніну, що закидати Україну, яка буквально закипіла гнівом народних повстань проти господарських і політичних дій більшовицьких комісарів, „шапкою“ „інтернаціоналізму“ та „світової революції“» неможливо, і тоді в хід пішла далекосяжно продумана її вождем «тактика» (саме це слово він і вживав, обстоюючи потребу в уточненні ставлення до України): задекларувати підтримку українству і його мові та навіть оголосити бій «русотяпству». Що то мало б означати, аніскільки не приховувалося: «перетворити українську мову в знаряддя комуністичного виховання мас». Інакше кажучи — прищепити в Україні більшовизм силами самих же українців.
Відтак в Україні дістав легалізацію процес т.зв. українізації (офіційно — з 1923 року), що її старанно та пильно було спрямовувано в річище марксо-ленінської ідеології. Усе, що не придавалося для цього річища, потрактовувалося як «контрреволюційне» і мусило підлягати викоріненню.
Попри те, що українізація повсякчас відбувалася під акомпанемент червоного терору, її успіхи не можна не визнати вражаючими: вже на кінець 1927 року українською мовою вчилося 77 відсотків школярів, а на 1932 рік на 87,5 відсотків було зукраїнізовано пресу. Годі це, одначе, пояснювати лише дозвільними санкціями з боку більшовицького режиму. Насправді на перший план тут вийшло багатовікове, природне прагнення українців до національного самовиявлення, що й охопило у 20-х роках всю підсовєтську Україну. Тож як тільки комуністичний режим зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю, кампанію українізації у 1932-1933 роках було брутально припинено, а національне відродження умертвлено й розстріляно. Істинне ставлення більшовизму до українізації цілком однозначно виявилося вже на її початку на деяких заселених українцями теренах, що увійшли до складу Російської Федерації. Досить тут згадати «процедуру» перепису населення Кубані, що відбувався у 20-х роках: траплялися непоодинокі випадки, коли під дулом пістолета український селянин мусив відповідати на запитання: «Ты русский или петлюровец?» — і зрозуміло, що з того часу кількість росіян на цій території зросла на сотні тисяч. Варто зазначити також, що розуміння істинного підспуддя українізації виявлялося у декого з діячів української культури вже і в роки, коли вона набувала розмаху, “їхня українізація, — висловлюється, наприклад, один з персонажів п’єси М. Куліша «Мина Мазайло»,— це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було”. Прогноз, що й казати, справдився стовідсоткове. Власне, М. Куліш завбачив те, що невдовзі сформулює у своєму тості з нагоди святкування 20-річчя жовтневого перевороту вождь радянської імперії Сталін: “І ми будемо знищувати кожного такого ворога, ми будемо знищувати увесь його рід, його сім’ю”.
Вождь, до речі, ніскільки не приховував того, з якою саме метою було дозволене контрольоване більшовизмом «національне відродження», що офіційно потрактовувалося як «розквіт націй». Як говорив він на ХУІ з’їзді ВКП(б) (1930 рік), «треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися (…), щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою».
Висновки
Культура України 1900-1930 рр. розвивалася в надзвичайно складних умовах політичного протистояння. Багато митців були змушені емігрувати чи загинули, було знищено безліч культурних цінностей.
Проте саме в цей період закладені основи «українського Відродження» — сплеску української культури 20-х рр. XX століття. Найбільше культурних здобутків зафіксовано в часи Української Держави П. Скоропадського.
Багато з цих здобутків було втрачено у період Директорії УНР та більшовицької диктатури, коли українська культура зазнала непоправної руйнації.