Iслам (з араб.«покiрнiсть», iншi назви мусульманство, маго­метанство) це наймолодша з трьох свiтових релiгiй. Biн ви­ник на початку VII ст

Виникнення та розповсюдження iсламуIслам (з араб.«покiрнiсть», iншi назви – мусульманство, маго­метанство) – це наймолодша з трьох свiтових релiгiй. Biн ви­ник на початку VII ст. серед арабських племен Аравiйського пiвострова та дуже швидко розповсюдився на Близькому та Середньому Сходi, Півнiчнiй Африцi. Маленька релiгiйно-нацiо­нальна община перетворилась у культурну спiльноту, яка мала i релiгiйний, i наднацiональний, i державно-полiтичний характер. Biдносно пiзнiй час виникнення iсламу вплинув на деякi відмінності його генезису. По-перше, вiн значною мiрою грун­тувався на релiгiях, що вже iснували, перш за все на iудаїзмi та християнствi. По-друге, початковий перiод його iснування та особистiсть його засновника краще вiдомi з iсторичних джерел порiвняно з iншими релiгiями. ­ Аравiя того часу переживала перехiдний етап свого розвитку. Зокрема, з роздрiбнених племiнних союзiв, переважно кочовикiв­ скотоводiв, почала формуватись певна етнiчна спiльнiсть – роз­повсюджувалась єдина арабська мова, елементи спiльної само­cвiдoмостi. Одночасно занепадали рiзнi племiннi, переважно полiтеїстичнi культи та набирали сили елементи монотеїзму се­ред традицiйних мiсцевих вipувaнь, пiдсилюючись впливами вже розвинених монотеїстичних релiгiй. Особливо широким був вплив християнства (принаймнi деяких його єретичних напрямiв) та iудаїзму. Тому не випадково, що багато християнських та iудейських мотивiв та образiв увiйшло до мусульманської традиції. Iслам визнає святiсть об’явлень, що були данi Myci (тобто Мойсею), Дауду (Давиду) та Ici (lcycy), тобто святicть Бiблії, але вважає, що їx послiдовники спотворили нaдaнi їм iстини. Взагалi му­сульманська традицiя вважає, що Аллахом було послано 124 тис. набi, тобто пророкiв, з яких 300 звуться ще й расуль, тобто такими, що отримали боже об’явлення. Головними серед них є шiсть – це Адам, Iбрахiм (Авраам), Нух (Ной), а також Муса, Ica та Мухаммад. Саме пророк i расуль Мухаммад є за iсламом «печаткою пророкiв», тобто ocтaннiм, таким, що завершує цей ланцюг. 3асновник iсламу пророк Мухаммад. Мухаммад бен Абд Аллах, з роду хашiм племенi курайш, народився в однiй iз шляхетних родин великого торгiвельного та релiгiйного центру ApaBiї – Мекки, близько 570 року. Biн рано став сиротою. Biдoмо, що вiн займався караванною торгiвлею, але дуже часто вдавався до благочестивих роздумiв наодинцi. Близько 610 року йому поча­ли з’являтись видiння, а згодом – голос, який вiн сприймав як Боже слово. Саме цi висловлювання, пiзнiше записанi за його словами, склали святу книгу мусульман – Коран. Невдовзi Мухаммад, маючи впевненicть, що вiн є Божий об­ранець, почав проповiдувати серед мешканцiв Мекки. Вiн про­голошував велич одноосiбного та єдиноro бога Аллаха, вiдкидав багатобожжя, що було тодi розповсюджене, попереджав про май­бутнє воскресiння з мертвих, про День Суду та кару у пеклi всix тих, хто не –yвipyє в Аллаха. Ця проповiдь була зустрiнута у рiдному мicтi пророка спочатку смixом, а згодом переслiдyваннями. Зреш­тою Мухаммад та купка його прихильникiв змушена була поки­нути Мекку та зробити хiджру (тобто переселения) до Ясрiба (Медiни – мicтa пророка). Piк хiджри – 622 – вважається по­чатком нової ери за мусульманським календарем. Саме в Мединi вiн стaє не лише проповiдником, а духовним та полiтичним лiдером общими (умма), яка також органiчно поєднувала риси релiгiйної та полiтичної спiльноти. Саме тут бу­дуєтъся перша мечеть; встановлюються засади релiгiйного вчення та мусульмансъкого ритуалу, правила життя общини. Сааме звiдси починається розповсюдження iсламу на арабськi племена пiвострова (як, доречi, й гонiння на тих, хто не приймав iслам, зокрема iудеїв), саме тут формується перше мусулъманське вiйсько, яке близько 630 р. здобуває Мекку.Халiфат. Після cмepтi Мухаммада (632 р.) територiя впливу мусульманської общини, що перетворилась у державу – халiфат – дуже швидко розширюється. У боротьбi з Персiєю та Вiзантiєю арабам допомагало багато чинникiв – мобiльнiсть вiйсько­вих загонiв, використання верблюдiв, хитка оборона та роздробленiсть персидської держави, внутрiшнi релiгiйнi чвари у Вiзантії. Але головною рушiйною силою була iдея боротьби за Bipy ­джuхад. Кожен мусульманин фактично був солдатом, який iшов на битву проти невiрних в iм’я Аллаха, i кожен був готовий прий­няти смерть за Bipy, тобто стати шахiдом, якому було гарантовано мiсце в раю. Iдея джихаду (або газавату), як вiйни проти невiрних, збереглась в iсламi до наших днiв, хоча практично її на магаються здiйснювати лище деякi крайнi групи. Так чи iнакше, але вже за 30 poкiв icнування халiфат охопив територiю сучасного Ipaну, Ipaкy, Сирiї, Єгипту та Лiвiї. 3 661 по 750 piк правила династiя Омейядiв, яка поширила володiння халiфату на Cxiд до Аму-Дар’ї та Iнду, i на Захiд – до Атлантичного океану та Пiренеїв. Ця експансiя була зупинена франками у битвi при Пуатьє (732 р.), тим часом на Кавказi арабiв зупини­ли хозари. Протягом 750-1258 рр. правила династiя Аббасидiв, яка намагалась розширити експансiю, але фактично халiфат вже не був єдиною державою – окремо icнувaв Єгипет, де правила династiя Фатимiдiв, в Iспанiї – Кордовський халiфат Омейядiв, а також багато менш значних правителiв. Вже з Х ст. халiфат занепадає, а у ХIII ст. Biн був знищений монголами. Але Полi­тичну естафету мусульманства перейняли турки. З XV ст. про­вiдною мусульманською державою стає Османська iмперiя, де до початку ХХ ст. iслам був державною релiгiєю.Мусульманське вiровчення та звичаї^ Коран i Суна. Святим письмом мусульман є Коран «ал-Ку­ран» – «читання вголос, напам’ять»), за їx уявленням це слова Аллаха, що безпосередньо або через ангелiв були зверненi до Мухаммада та були виголошенi ocтaннім як «пророчi одкровен­ня» головним чином в Меццi i Мединi мiж 610 i 632 рр. За життя Мухаммада текст Корану головним чином переказувався напам’ять. Пiсля cмepтi пророка за дорученням перших халiфiв його секретар Зайд бен Сабiт склав писемний текст, який близько 650 р. був проголошений канонiчним. Biн мaє 114 сур (тобто глав), якi подiляються на айати (вiршi). Пiсля першоi короткої сури – Фатixi, яка використовується в iсламi як головна молит­ва, йдyть найдовшi сури i простежується тенденцiя до зменшен­ня розмiру сур вiд початку Корану до його кiнця. Як святе пись­мо мусульман Коран вiдiгpaє важливу роль у життi сучасних му­сульманських держав. Його викладають в рiзних учбових закла­дах, його образи та iдeї знаходять вiдображення в художнiй лiте­paтypi, широко використовуються в суспiльному життi. Якщо Коран – це святе письмо мусульман, то святим перека­зам iсламу є Суна – збiрка переказiв (хадисiв). Вона мiстить приклади з життя Мухаммада як зразок та керування для усього мусульманського загалу та кожного мусульманина зокрема, як виток вiдомостей про те, яка поведiнка чи думка до вподоби Аллаху. У звичайному лексиконi суна може означати просто правильнi, вiдповiдаючi Cyнi вчинки «суна» – звичай, приклад). Чотири канонiчних збiрки суни були укладенi ще в IX ст.^ П’ять «стовпiв» iсламу. Вже у раннiй перiод розвитку мсуль­манської общини склалось уявлення про п’ять «cтoвпів» іслам­ського вiровчення. Це: 1)ашшахада – сповiдання віри; 2)ас­салат – молитва; 3) ас-саум – пiст; 4) аз-закат – податок накориеть бiдних; 5) ал-хаджж – паломництво.Догматика. Мусульмани називають Бога Аллахом – це iм’я було вiдoмe й ранiше як iм’я одного з найвищих божеств ара­вiйського пантеону. Символ вiри icламу (саме шахада) дуже ко­роткий: «Heмaє нiякого Бoгa, кpiм Аллаха, i Мухаммад – його посланець!» Аллах – Єдиний та одноосiбний бог, творець свiтy i господар Судного дня. Навіть християнську Трiйцю мусульмани вiдкидають як полiтеїзм, проголошуючи: «Он – Аллах – един, Аллах, вечный; не родил и не был рожден, и не был Ему равным ни один!» (Коран, 112). Aллах мaє владу над yciмa своїми тво­рiннями та пiклується про них. Щодо людей вiн милостивий, милосердний, такий, що все прощає. У вiдповiдь люди повиннi, усвiдомлюючи могутність та велич Аллаха, цiлком пiдкоряти себе йому, бути богобоязливими, благочестивими, у всьому поклада­тись на його волю та милість. Взагалi icламу дуже притаманний фаталiзм, Bipa у визначенicть наперед ycix дiй людини та її долi. Проте одночасно пiдкрес­люється, що людина є сама вiдповiдальною за свої дiї, насампе­ред неправеднi, тому на cyдi Аллаха кожен отримає своє залеж­но вiд того, що вiн зробив за своє життя. Основні догмати icламу укладались поступово, та й досi в них є розбiжностi мiж рiзними напрямками мусульманства. Взагалi цих догматiв п’ять: 1) вчення про єдинобожжя; 2) Bipa у божу справедливiсть та правосуддя Аллаха; 3) визнання пророчої місії Мухаммада та пророкiв, що йому передували; 4) Bipa у воскре­сiння, Судний день та потойбiчний cвiт; 5) вчення про верховну владу (iмамат-халiфат). Першi чотири догмати спiльнi для вcix мусульман. Питания про Вepxoвну владу – головний предмет розбiжностей мiж рiзними течiями.Салат (намаз) – iсламська молитва, ритуал якої строго затверджений. Вона повинна виконуватись п’ять разiв на добу та пов’язана iз ритуальним очищенням, вiдповiдним порядком pyxiв та молитовних формул. Її необхiдно здiйснювати обличчям до мусульманськоi святинi – Кааби (цей напрямок зветься кубла). Молитву можна здiйснювати як iндивiдуально, так i колективно. Особливим, святковим днем, коли yci мусульмани збираються до мечетi на полуденну молитву та проповiдь, є п’ятниця. Обов’язок знаходження на (спiльнiй п’ятничнiй молитвi вплинув на apxiтектуру – з’явились спецiальнi соборнi мечетi великого розмiру.Мечеть займає особливе мicце в життi мусульманського суспi­льства, вона є не тiльки молитовною, а й суспiльною будiвлею. Ранiше тут зберiгалась казна, провадився мусулъманський суд, спливало культурне життя, мiг нaвiть провести нiч iноземець. Квартальнi мечетi були справжнiми чоловiчими клубами (жiнки повиннi були молитись або в частинi за огорожею, або в спе­цiально iзольованих галереях). Зараз мечетi значною мiрою звiльненi вiд суспiльно-полiтичних функцiй, хоча iслам так i не сформував уявлення про святiсть цiєї будiвлi та обряду її освя­чення. Але для перебування у мечетi вiруючий мaє бути риту­ально чистим, одягнутим у кращий одяг, не розмовляти голосно та при входi роззуватися.Саум (ураза) – мусульманський пiст – полягає в повному ут­риманнi протягом свiтлого часу доби вiд приймання їжi, напоїв, тютюну, виконання шлюбних обов’язкiв i т.iн. З настанням тем­ряви обмеження вiдмiняються, але забороняється нaдмipнicть. Пiст є обов’язковим для ycix дорослих мусульман протягом свя­того мiсяця рамадану. є також рiзнi iндивiдуальнi та добровiльнi пости.Закат – податок на користь мусульман, що потребують допомоги, cвoєpiднa милостиня. Розмiри цього податку, правила його стягнення та категорії осiб, що мають право на отримання коштiв з нього, також регламентованi.Хаджж – паломництво до Мекки, яке зобов’язаний, принаймнi раз у життi, здiйснити кожен мусульманин. Наприкiнцi життя Мухаммад здiйснив паломництво до Мекки, до Кааби, яку вiн звiльнив вiд язичницьких iдолiв. Це кубiчноi форми кам’яна спо­руда, розмiром 12 на 10 м i висотою 15 м покрита чорними зши­тими полотнами, здавна використовувалась як культовий центр. У її східному кyтi є «чорний кaмiнь» – головний об’єкт по­клонiння, символ могутностi Аллаха, надicланий: ним на Землю. За арабською легендою Каабу започаткували ще Адам та йога син Шис (Сiф), а згодом їx вiдбудували Iбрахiм та Icмаiл, яких iслам вважає першими мусульманами, носiями icтинного єди­нобожжя. І в наш час Мекка, де знаходиться Кааба, та Медина, де був похований Мухаммад, є головними мiсцями паломництва му­сульман. Хаджж здiйснюється у строго визначенi днi мусуль­манського року – мiсяць зу-л-xuджа (мусульманський календар вiдповiдає мiсячному року, який є коротшим за сонячний на декiлька днiв, тому днi хаджу та iнших мусульманських свят увесь час змiщyються вiдносно нашого календаря. Biн супроводжується рiзними обрядами та ритуалами, а завершується найбiльшим му­сульманським святом жертвопринесення. Зараз хаджж вiдiгpae важливу роль – не тiльки релiгiйну, а й суспiльно-полiтичну (форма єдностi мусульманського cвiту, час зустрiчей лiдерiв iсламських держав тощо).Шарiат. Як бачимо, чотири з п’яти «стовпiв» iсламського вiровчення мiстять моральнi та обрядовi правила, що вiдобра­жають пiдвищену увагу цiєї релiгiї до обрядовоcтi та норм релi­гiйного життя. Це визначило переважаючий розвиток iслам­ського права порiвняно iз догматикою. Мусульманське право шарiат – складається з комплексу правил, що мiстяться у Kopaнi та сунi, а також виробленi багатовiковою практикою iсламських богoсловських шкiл. Вони визначають переконан­ня, формують моральнi цiнностi та релiгiйну coвicть вiруючих, а також визначають кoнкpeтнi норми права. Правосуддя на основi норм шарiату здiйснюють мусульманськi суддi-чи­новники – каді. У бiльшостi iсламських кpaїн i зараз зберiгаються шарiатськi суди, в чинностi яких знаходяться справи, що вiдносятъся до ритуального, родинного, приватного, частково й до карногo права. За нормами шарiату виконуються тiлеснi кари (наприк­лад, биття цiпками по п’ятах) в Пакистанi, Суданi, аравiй­ських монархiях; широко використовується смертна кара, на­приклад, в Ipaнi – за подружню нeвipнicть, проституцiю, не­гiднe життя на землi, незгоду з Богом, чотирикратне пору­шення посту, неодноразове вживання алкоголъних напоїв, гомосексуалiзм тощо. Значне мiсце в шарiатi вiдiграють певнi заборони (харам). Так, у їжi безумовно забороненi свинина та кров, м’ясо па­далi, м’ясо тварин, що забитi без вiдповiдного ритуалу. Забо­poнeнi напої, що призводять до сп’янiння, але ця заборона м’яка, рiзко засуджується лише цiлеспрямоване та нaдмipнe вживання. Ретельно розроблений мусульманським правом сiмейно-шлюбний ритуал. До речi, Коран дозволяє мусуль­манину мати чотирьох дружин – тiльки б вiн мав змогу їx утримувати. Жiнки мають окреме примiщення в будинку (га­рем), де не мають права знаходитись стоpоннi. Так само в мечетях жiнки допускаються до молитви в вiдгородженiй час­тинi або в iзольованих галереях. Вони повиннi носити особливий одяг – хiджаб (чадра, паранджа), яка приховує їхнє обличчя i фiгуру. Головними мусульманськими святами є курбан-байрам – свя­то жертвопринесення, пов’язане з хаджжем; ураза-байрам – свято розговiння, пов’язане з закiнченням мiсячноro посту рамадану; мавлюд – свято дня народження пророка Мухаммада. Як родинне свято розглядається також обряд ритуального обрiзання (суннет) немовлят чоловiчої cтaтi.Головнi течiї iсламу^ Оргaнiзацiя iсламу. Icлам не мaє церкви як певної релiгiйної органiзацiї подiбно до християнської. Релiгiйна iєрархiя тут майже вiдсутня – є лище деякi найбiльш досвiдченi члени общини, знавцi шарiату – муфтiї, якi згодом посiли мicце глав мусульманських общин, верховні муфтiї у мусульманських державах здiйснюють релiгiйний контроль над дiями уряду. Релiгiйнi функцiї при богослyжiннi (спiльний молитвi), виконують муедзiн,який закликає до молитви, хатiб – проповiдник, iмaм – кepiв­ник молитви. Розповсюджене у росiйських мусульманських провiнцiяx звання мулли є, власне, перенесенням на мусульманський грунт не властивого йому звання священика. Функцiї iмaмa як керiвника молитви спочатку виконував сам Мухаммад, а пiсля його смерті – халiфи, тобто заступники посланця Аллаха. Ця функцiя, внаслiдок релiгiйно-полiтичного характеру мусульманської общини, фактично призвела до того, що керiвник молитви став одночасно головою общини, найвищим духовним i полiтичним авторитетом, верховним нociєм духовної та cвiтської влади. Таким чином, теократичний характер влади пророка Мухаммада, який i зараз є iдеалом «icламського прaвлiння», стверджував неподiльнiсть духовної та cвiтської влади, яку мaє глава мусульманської общини. Але за три десятирiччя пicля смерті пророка проблема влади розколола мусульманську общину на релiгiйно-полiтичнi групи, якi icнують й зараз. Суперечки про те, хто саме мaє бути iмaмoм та якою є сутність його влади, призвели до розпаду мусульман на ворогуючi общини сунiтiв, шuїтiв та харuджuтiв.^ Течії iсламу. Таким чином, icлам не створив єдиної концепцiї верховної влади. Згiдно сунiзму (який взагалi вважається головним ортодоксальним напрямом icламу), iмaмoм ycix мусульман є халiф, який охороняє релiгiю та кepyє свiтськими справами. Сунiти, а також хариджити вважають iмaмa уповноваженим обшини, оскiльки його обирає сама община або її представники. Проте, якщо хариджити вiдстоюють безумовну виборнicть iмaмa, яким може стати будь-який мусульманин, незалежно вiд походження, то сунiти зберегли традицiю обрання iмaмoм тiльки араба з роду хашiм (практично, влада ця наслiдyвалась). За шиїтською ж доктриною верховна влада надана iмaму Аллахом i не може змежати вiд бажання людей, тому iмaм не може бути обраним. Шиїти проголосили, що верховна влада глави мусульманської общини i держави є спадкоємною у роду Алiдiв, як виxiдцiв iз родини пророка. Ще в тi часи, коли Алi вiдстоював свої права на халiфат, навко­ло нього об’єднувались його багаточисельнi прихильники. Вони називали себе «шиа», що в перекладi з арабської означає угрупо­вання, фракцiя, партiя. Коли Омеяди остаточно захопили трон пiсля cмepтi Алi, шиїти не пiдкорились. Навпаки, протирiччя мiж ними та сунiтською формою халiфату з часом тiльки заглиблювались. Щоб вести боротьбу з правлячою династiєю Омеядiв, було недостатньо звинуватити ocтaннix в вiдходженнi вiд Корану i без­божжi. Треба було знайти бiльш вaгомi аргументи. І тaкi аргумен­ти було знайдено. Справа в тому, що династiя Алi була безпосе­редньо пов’язана з пророком, а сини Алi були онуками Мухам­мада, оскiльки народженi вони вiд Фатiми, дочки Пророка. Виходячи з цього, шиїти повели боротьбу за повернення верховної влади династiї Алi, тобто повернення її в сiм’ю Пророка. В склавшихся умовах йшло пiднесення i майже обожнення покiйноro Алi. В легендах шиїтiв вiн став на один piвeнь з Му­хаммадом. До 114 сур османського Корана шиїти добавили ще одну «Два свiтила», де одним з свiтил виступає Мухаммад, адругим – Алi. Спроби синiв Алi Хасана i Хусейна зайняти халiфатський трон закiнчились поразкою. В 680 роцi Хусейн спробував виступити проти халiфа з династiї Омеядiв. З невеликим загоном вiн вий­шов з Мекки в Ipaк, де планував органiзувати свою базу для розгортання боротьби проти халiфа. Але по дорозi, бiля мicтa Кербели, його загiн бун оточений вiйськами халiфського намicни­ка. Хусейна i весь його загiн було знищено. Вiйськово-полiтичнi поразки шиїтiв вели до того, що їx енергiя все бiльше спрямовувалась в область релiгiйних iдей. В лонi угруповання Алiдiв, якi вiдстоювали кровно-родинне право на верховну владу, зародилась течiя, яка проповiдувала мiстичне уявлення про верховну владу. Навернення в iслам населення схiдних провiнцiй халiфату (Ipaкy, Ipaнy), жителi яких з давни­ни сповiдyвали iдею божественної манiфiстацiї, сприяло розпо­всюдженню серед шиїтiв уяви про iмaмiв як носіїв божественної субстанцiї. На противагу cунiтaм та харiджитам, якi проголошу­вали вибiрнiсть глави громади, шиїти, виходячи з божественної природи верховної влади i розглядаючи її як тaємну еманацiю «божественної благодатi» в родинi Алi, принципово вiдкидали саму можливiсть вибрання Імама. Спираючись на багаточисельнi легенди i алегоричнi тлумачен­ия окремих мiсць Корану, згiдно яких Пророк вказав на Алi як свого продовжувача, шиїти вiдстоюють принцип спадкової вер­ховної влади в роду Алi. Шиiтський заклик «До богоугодною з родини Мухаммада» до повернення, верховної влади «в сiм’ю Пророка» знаходив широ­ку пiдтримку завдяки невдоволенню в халiфатi правлiнням Омеядiв. Шиiти проповiдували, що вci лиха йдутъ вiд незаконного правлiння Омеядiв «узурпувавших» владу. Повернення влади Алiдам верне справедливiстъ i виконає божественний наказ.Шиїтська пропаганда сприяла поваленню династiї Омеядiв, але наслiдками цiєї багаторiчної боротьби скористалисъ iншi родичi Мухаммада – Аббасiди. Алiди не припинили боротъбу за владу, але їx розмежування з Аббасiдами значно звузило соцiальну базу шиїтською руху. До того ж в самому шиїтствi не було згоди. Вже в 8-9 столiттi серед шиїтiв виникли чиселънi непорозумiння вiдносно осiб i родiв нащадків Алi, якi мали право на законне наслiдування iмaмaтy. Це призвело до внутрiшнього розколу в рядах шиїтiв. Утворились двi загалънi течiї – «помiркованi» і «крайнi», якi в подальшому роздiлилисъ на багаточисельнi секти. Так прихильники шастого шиїтського iмaмa Джафара Caдiкa розпались на шicтъ груп. Прихильники сьомою iмaмa Хусейна аль-Казiма роздiлились на п’ять сект. Пicля восьмою iмaмa – Реза утворилось двi секти, а після одинадцятого iмaмa аль-Хаса на Асперн шиїти розпались на чотирнадцять сект. Характеризуючи шиїтських iмaмiв i те мiсце, яке вони займають у мусульманському суспiльствi, вiдомий iсламознавецъ I.Гольдцiер писав: «В головi державного i полiтичною життя будь-якої епохи стоїтъ імaм з родини пророка, визнаний законним завдяки божественному установленню. Не iснує епохи без iмaмa, i не сyттєво, чи кepyє вiн громадою вiдкрито, чи передає свою волю через cвоїx уповноважених (в особi «аятоли», «марджи таклід» чи «муджатахiда»), сам залишаючись прихованим. Iмaм кожної епохи є для неї уособленням самого пророка як керiвника i наставника. Вiн єдиний законний знавець божої волi, він безпомилковий в своєму вченнi i в своєму життi». Ще на ранньому етапi свого формування в шиїтськiй iдеологiї з’являютъся два аспекти: «зовнiшнiй», екзотеричний (аз-заxiр), – доступний рядовим членам громади i «внутрiшнiй», езотеричний (ал-батiн), – доступний лише «посвяченим» (ал-хасса), які займали вищi ступенi шиїтської iєpapxiї. Зовнiшнє вчення вби­рало в себе вci обрядовi i правовi норми шарiату, обов’язковi для вcix рядових членiв громадно внутрiшня, езотерична доктрина шиїзму, вбирала в себе двi частини: (ат-тавiл) – алегоричне тлумачення Корану i шарiату i (ал-хакiта) – «icтина», що спираласьда тлумачення «сокровенних» icтин. Певнi розходження в нау­ковiй лiтературi, коли мова йде про iдеологiю шиїзму, пов’язанi не тiльки з тим, що рiзнi автори спираються в своїх дослiджен­нях на рiзнi джерела, а й еклектичнiстю езотеричної доктрини шиїзму. Вона адаптувала в собi елементи iдеалiстичної фiлософiї неоплатонiзму, рацiоналicтичної фiлософії Арicтотеля, христи­янського гностицизму, мicтики. Згiдно шиїтськiй доктринi, ство­рення земного свiтy є реалiзацiя божого велiння, божественної iстини. Релiгiйна icторiя розглядається як «циклiчний розвиток iстини i єдинобожжя». Icторiя людства дiлиться на цикли або ери: «великий» цикл – вiд Адама до ал-Kaїмa складається з семи перiодiв мiж пророчими посланиями. «Владикою» кожного цик­лу вважається пророк, якому дано одкровення». Таким чином, шиїтська доктрина протягом багатъох столiть була iдеальною моделлю, яка протиставляласъ практицi icламу для того, щоб глибше зрозумiти шиїтську релiгiйну доктрину, треба детальнiше розглянути тi напрямки, які з’явились в надрах самого шиїзму. В силу того, що шиїтсъкий iслам спирається на божественну природу влади, «люди релiгiї», наприклад в Ipaнi, взяли на себе роль посередникiв мiж «очiкуваним» iмaмoм, який є представником Аллаха на землi i його громадою. Таким чи­ном, вони наслiдують духовний авторитет i владу шиїтських iмaмiв. Як писав вiдомий iсламознавецъ Дорошенко: «Ця обста­вина вiдiгравала, мабуть, суттєву роль в консолiдацiї опозицiй­них сил навколо «людей релiгiї») які протиставляли cвітському правлiнню шаха «законне», «icламсъке правлiння» – (вiлайт ал­факix). Так званий оновлювач шиїтської доктрини верховної влади антала Хомейнi i його однодумцi проповiдують, що «icламське правлiння» – це виконання Божого наказу. Воно не схоже нi на царське, нi на шахське, нi на iмператорське. В той самий час це є «законне» правлiння – (хукумат ал-канун) тому, що єдиним правителем i законотворцем є Аллах. Постулюючи божественну природу влади, яку повинно впроваджувати «iсламське правлiння», сучаснi iдеологи шиїзму проголошують iдеалъною моделлю правлiння практику Мухаммада, перших халiфiв та шиїтських iмaмiв, якi не подiляли iслам на релiгiю та полiтику. Вони розглядають iсламське правлiння як свoєpiдні «шлюбне єднання» полiтики та релiгiї. Це єднання скрiплене та узаконене волею Aллaxa i тому є неподiльним. Таким чином, «iсламське правлiння» – це оновлена доктрина iмaмaту. Це спроба реалiзацiї iдеальної моделi теократичного державного правлiння, намагання вiдродити єднiсть духовного та світськогo в icламi. В шиїзмi сектантство набуло бiльшого поширення, нiж у cyнiтiв. Одна з причин полягає в тому, шо сунiтський напрямок в icламi був пануючим на територiї халiфату. Це давало змогу йогo лiде­рам бiльш ретельно контролювати cвоїx послiдовникiв. Шиїзм, як правило, знаходився в опозицiї. Дiалог мiж окремими грома­дами шиїтiв в рядi випадкiв був ускладненим. Деякi шиїтськi угрyповання були фактично iзольованi одне вiд одного. Їx релiгiйнежиття могло народжувати новi релiгiйнi iдeiї. Вiдiгравала свою роль i прийнята в шиїтiв практика «такий». Вона полягала в тому, що в разi переслiдувань за вipy шиїту дозволялось приховувати свої релiгiйнi погляди, видаючи себе за пpaвoвipногo cyнiтa. Рiзнi на­прямки i секти в шиїзмi виникали протягом кiлькох столiть. Причиною їx появи були рiзнi соцiальнi, полiтичнi, релiгiйнi чинни­ки. Але, незважаючи на рiзницю тих передумов, завдяки яким вони виникали, вci шиїтськi напрямки в iсламi вiдстоюють «чис­тоту релiгiйної вiри», єдиним послiдовником якої вони себе вва­жають. І так чи iнакше заперечують cунітську форму держави. Багато шиїтських сект роздiлились за принципом визнання того чи iншогo імaмa. Загально можна роздiлити вci шиїтськi секти на два головних напрямки: «крайнi» i «пoмipковaнi».