Вступ Розділ 1. Структура парламентів демократичних країн світу 1.1 Загальні риси 1.2 Апарат 1.3 Дослідницькі служби парламентів 1.4 Контрольні служби парламентів Розділ 2. Проблема бікамералізму в Україні Розділ 3. Стислий історичний нарис становлення парламентаризму в Україні Розділ 4. Структура Верховної Ради України 4.1
Голова Верховної Ради України та його заступники 4.2 Комітети Верховної Ради України 4.3 Тимчасові спеціальні і слідчі комісії Верховної Ради України 4.4 Аппарат Верховної Ради України 4.5 Рахункова Палата 4.6Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Розділ 5.Основні функції парламентів світу 5.1
Законодавчі функції парламентів 5.2 Контрольні функції парламентів 5.3 Установчі функції парламентів 5.4 Бюджетно-фінансові функції парламентів 5.5 Внутрішньополітичні функції парламентів 5.6 Зовнішньополітичні функції парламентів Висновок Додаток (схема) Список використаної літератури Вступ Парламент – це виборний колегіальний орган, який має пере¬важні права у сфері законотворчості.
Завдяки парламенту у країні створюються, розвиваються і зберігаються демократичні форми прав-ління.Роль парламенту в житті суспільства кожної країни є різною. Проте у діяльності парламентів світу є багато спільного, що заслу¬говує на вивчення і використання набутого досвіду в діяльності інших законодавчих органів. Перш за все слід усвідомити, що ідеали справедливості, при¬родних прав
і свобод людини можуть бути втілені у життя тільки тоді, коли держава базується на принципах народовладдя і розпо¬ділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Ці прин¬ципи, вперше проголошені Ш.Монтеск’є і Е.Сієсом, були зафік¬совані у Конституції США, прийнятій у 1787 році. Вони стали наріжним каменем для конституцій країн Європи, що створюва¬лися в результаті буржуазних революцій XIX століття. Як пока¬зав досвід держав розвинутої демократії, саме парламенти є підва¬линою демократичних свобод суспільства, ефективними інсти¬туціями, що протидіють узурпації влади однією особою чи гру¬пою осіб .Парламенти є центром ідеологічної сфери, ареною для постійних дебатів щодо суспільно-політичного устрою держави, на якій партійні лідери та суспільні діячі мають можливість по¬стійно переконувати виборців
у необхідності змін у відповідності до своїх програм, щоб в результаті демократичної боротьби от¬римати владу із рук народу. ВИСНОВОК Підсумовуючи роботу, зазначимо, що хоча парламентський спосіб прийняття Конституції України певною мірою зберіг зако¬нодавчу гілку від того усіченого державно-правового статусу, який був змодельований президентським проектом Основного Закону і намічався для прийняття його непарламентським шляхом, через референдум, перспектива подолання
Верховною Радою антидемо¬кратичної тенденції зниження її ролі в системі розподілу влад і на базі нової Конституції пов’язана з дуже великими труднощами. Як свідчить здійснений аналіз, конституційний аспект проблеми в недосконалості, прогалинах та обмеженості конституційних гарантій розвитку українського парламентаризму. Зміцнення позицій Верховної Ради вимагає інтенсивних, кон¬структивних та всебічних зусиль, покликаних
добудувати та вдоско¬налити правовий фундамент становлення і розвитку парламентських інститутів шляхом: 1) змін та доповнень Конституції; 2) розробки і прийняття конституційних законів та інших актів; 3) тлумачення Конституції, особливо системного. Цілісна система правового забез¬печення діяльності
Верховної Ради має вибудувати міцний заслін наступу і натиску на парламентаризм, закріпити всебічні, суворі і повні нормативні гарантії, які б, з одного боку, гарантували провідне місце законодавчої влади в державному механізмі, а з іншого — забезпечували повнокровне і ефективне зідйснення Верховною Радою загальновизнаних світом парламентських прерогатив, зокрема: прийняття законів, бюджетна та структуроутворююча сфери, пар¬ламентський контроль. Інший напрямок зміцнення парламентських інститутів в існуючих умовах правового поля міститься в практичній площині. І все ж таки не звертаючи уваги на недоліки, недосконалість і прогалини нор¬мативної бази, необхідно наполегливо
і динамічно розгортати широ¬ку і ефективну діяльність Верховної Ради у всіх сферах, що класично притаманні парламентам. Конкретні позитивні результати практич¬ної роботи загальнодержавного органу народного представництва неодмінно змінять співвщношення конституційної моделі Верховної Ради і фактичної на користь останньої. В теоретичному плані просування у вирішенні складної,
багато-аспектної і актуальної проблеми динамізації українського парламенту викликає нагальну необхідність розгортання і поглиблення наукових досліджень у цій сфері, а також видання відповідних праць. В такому плані дивує, що підготовлена і рекомендована до друку вченою радою Інституту держави і права монографія "Законодавча влада України" ніякого просування до видання не одержала.
Рішення такого масштабного завдання, яким є становлення і розвиток українського парламентаризму, потребує зусиль всього суспільства. В такому руслі корисним і раціональним уявляється створення конструктивного, широкого руху за формування, зміц¬нення і розвиток парламентських інститутів в Україні. Він міг би об’єднати народних депутатів, вчених, державних
і громадських діячів, представників всіх прогресивних верств суспільства. Розділ 1. Структура парламентів демократичних країн світу 1.1 Загальні риси Парламент є представницьким органом держави у багатьох країнах, він має іншу назву: Національні Збори (Франція), Великі Народні Збори (Китай), Верховна Рада (Україна), Бундестаг (ФРН), Ріксдаг (Швеція), Стортінг (Норвегія), Фолькетінг (Данія), Альтінг (Ісландія), Сейм (Польща), Скупщина (Югославія), Меджліс (Туреччина). • Парламент відіграє важливу роль в управлінні країною, у формуванні її державної політики, але для цього потрібно, щоб виконувалися такі умови: • Парламент повинен бути здатним до ефективного функціонування, уникати внутрішніх конфліктів
і чітко дотримуватися свого регламенту, тобто своїх власних правил гри. • Парламент повинен володіти всебічною інформацією про стан справ у державі на тому ж рівні, що й виконавча влада, яка має у своєму розпорядженні величезну інфраструктуру. Такої інфраструктури парламент мати не може тому, очевидно, він повинен отримувати інформацію не тільки від своїх служб, а й безпосередньо від виконавчої влади. •
Парламент повинен мати структури, які б забезпечували постійні комітети, парламентарів аналітичними матеріалами з різних проблем державного будівництва, політики, економіки, культури, освіти, медицини, новітніх технологій. Парламенти країн світу є однопалатними або двопалатними. Двопалатний парламент є природнім для федеративних держав. Вважається, що верхня палата (сенат) представляє інтереси суб’єктів федерації.
Існують унітарні держави з двопалатними парламентами. У них верхня палата традиційно є поміркованою і стримує революційні рішення нижньої палати (палати представників). Часто депутати верхньої і нижньої палат обираються за різними правилами. У багатьох країнах вони обираються на різні терміни. Так, у США депутати нижньої палати обираються на два роки, а верхньої — на шість.
На чолі палати стоїть голова, який в англомовних країнах називається спікером. Він проводить засідання і має одного або двох заступників. Голова парламенту або палати обирається депутатами, а в деяких країнах призначається монархом. У США, наприклад, головою Сенату є віце-президент, а для ведення засідань Сенат обирає тимчасового голову. У багатьох країнах голова утримується від голосування, не бере участі у дебатах, призупиняє членство у партії. В іших країнах, наприклад, у США, він, навпаки, представляє партійну більшість. У більшості країн парламентом, палатою керує колегіальний орган (президія, правління, бюро). Це, як правило, нечисленний орган, але є країни, де він дуже громіздкий Італія — 16 осіб (кожна з двох палат), Франція — 22 (Національні збори)
і 20 (Сенат). Колегіальні органи — це робочі органи палат, які не мають права приймати будь-які рішення замість палати як під час сесії, так і під час канікул. Крім колегіальних органів, деякі парламенти формують спеціальні органи для підготовки порядку денного сесії: конференція голів (Бельгія), рада старійшин (ФРН). Всі депутати парламенту працюють у постійних комітетах відповідно до свого фаху або своїх уподобань.
Комітети відіграють провідну роль у законотворчій роботі парламентів. Роботу парламентів і постійних комітетів забезпечує апарат, який може бути досить численним. Обслуговуючий персонал комітетів складається зі службовців-фахівців та секретарів. Вони готують необхідні матеріали і вирішують всі організаційні питання. Парламенти можуть мати розгалужені дослідницькі служби
і контрольні служби, які забезпечують парламентарів необхідними аналітичними матеріалами і матеріалами про ефективність діяльності виконавчої влади. 1.2 Апарат Усі парламенти потребують підтримки апарату для забезпечення їх послугами, приміщеннями й технічними засобами та джерелами інформації. Існують три головні послуги, які апарат може надавати законодавцям: науково-дослідна робота,
підготовка документації та адміністративна допомога У деяких парламентах депутатам надаються всі три типи послуг, в інших — лише два з них доступні, і дуже нечасто існує лише один з типів послуг (як правило, адміністративна допомога). Майже всі парламенти світу мають парламентські бібліотеки, чимало з яких надають науково-дослідні послуги. У невеликих бібліотеках працюють лише одні бібліотекарі, у більших, крім бібліотекарів, й інші фахівці з широкого кола галузей науки, які виконують для законодавців дослідження і забезпечують їх спеціальними аналітичними матеріалами. Деякі парламенти утримують великі постійні штати працівників апарату і можуть мати додатковий персонал на інших рівнях. У Конгресі Сполучених Штатів, наприклад, кожен сенатор
і конгресмен має свій власний апарат; кожен комітет наймає свій окремий апарат, причому частина працівників призначається партійною більшістю, а інша частина — меншістю. Особистий апарат Законодавці багатьох парламентів мають особистий апарат, який працює з виборцями, обробляє кореспонденцію, збирає інформацію з питань державної політики, або консультує членів парламенту з питань законодавства, представництва або політики.
Працівників особистого апарату можуть приймати на роботу як консультанти з бюро працевлаштування, так і законодавці, враховуючи рівень освіти кандидатів, їхній попередній досвід і рівень професійних навичок. Питання про прийняття кандидатів до свого апарату остаточно вирішують законодавці. У кожному парламенті кількість працівників особистого апарату різна
і залежить від наявних фінансових ресурсів. Здебільшого, це число перебуває в межах від 1 до 20. Особистий апарат утримується за рахунок парламентських, особистих та партійних коштів. Парламенти без особистого апарату У деяких парламентах апарат закріплюється за партійними або парламентськими групами і обслуговує лише цю групу депутатів. Послуги, які надаються апаратом партійних груп, можуть оплачуватися за рахунок коштів парламенту, особистих коштів законодавця (або тих
і інших), партійних коштів або будь-якого іншого законного фінансового джерела. Незалежно від чисельності парламенту і наявних фінансових ресурсів функції апарату в ньому можуть активно виконувати добровольці. Серед добровольців звичайно можна побачити студентів, молодих науковців з університетів або партійних активістів. Добровольців приваблює така робота тому, що вона вважається почесною та престижною. Це дає їм досвід законодавчої роботи і поліпшує перспективи службового зростання. Апарат комітетів законодавчого органу Комітети часто мають свої власні апарати. Професійні працівники апарату комітетів здійснюють аналіз політичної стратегії, надають допомогу, сприяють прискоренню роботи комітетів. У деяких парламентах працівники апарату комітетів виконують адміністративні та науково-дослідницькі функції, готують документацію (Польща). В інших парламентах секретаріати можуть виконувати одну (як правило, адміністративну) або дві (звичайно
адміністративну й з підготовки документації) функції. Кількісний склад апарату комітетів дуже різний залежно від країни. Наприклад, у парламенті Австрії комітети не мають постійних апаратів. Замість цього кожен комітет має секретаря, який працює неповний робочий тиждень. У Конгресі США апарат кожного з постійних комітетів
Сенату налічує від 22 до 153 осіб. У Палаті представників кількісний склад апарату кожного з комітетів налічує від 30 до 140 осіб, становлячи в середньому 70 у кожному комітеті. У Франції, Німеччині та Швеції кожен комітет має апарат кількістю З-б працівників, однак і ці показники з року в рік міняються. У багатьох законодавчих органах апарат комітетів є частиною адміністративного персоналу парламенту
(Австрія). У цих парламентах керівник апарату наймає кадри для апаратів комітетів. В інших парламентах комітети формують цілком окремі апарати (Німеччина). Як правило, питання прийняття на роботу нових працівників апарату вирішується головою комітету. Інколи працівники апарату наймаються відділом кадрів (Словацька Республіка). У цьому випадку остаточне рішення про наймання працівників апарату приймає керівник відділу
кадрів. У деяких парламентах апарати комітетів формуються із самих членів комітетів, інакше кажучи, сам комітет вирішує, хто буде працівником апарату. Професійна підготовка апарату Для підвищення коефіцієнту корисної дії апарату в продукуванні інформації і передачі її депутатам парламент може організувати програми професійної підготовки працівників апарату. Програми професійної підготовки допомагають новим працівникам апарату набути знання з конкретних питань поточної парламентської роботи, а отже, роблять роботу апарату більш ефективною. Професійна підготовка не повинна обмежуватися лише апаратом. Законодавцям також слід знати, як ефективно скористатися послугами апарату. Тому проведення установчих засідань для законодавців (щодо того, як вони могли б ефективно користуватися послугами апарату), може зробити їхню роботу більш продуктивною.
Керівник апарату Звичайно, адміністративний персонал підпорядковується керівникові апарату у двопалатному парламенті, кожна палата найчастіше має власного керівника апарату, який наглядає за адміністративним персоналом і консультує з процедурних і законодавчих питань. У більшості парламентів керівник апарату є ключовою фігурою у наданні апаратом послуг. Завдання керівника апарату — дбати про те, щоб депутати мали у своєму розпорядженні всі засоби, які
могли б допомогти їм виконувати свої обов’язки. Керівник апарату контролює всі адміністративні і секретарські служби, у тому числі бібліотеку, службу постачання, забезпечення приміщеннями і бухгалтерію. Звичайно, керівник апарату має знання й досвід, які дають йому владу й вплив у парламенті Тому його призначення має особливе значення для парламентської практики. Наприклад, у Великобританії керівник апарату призначається монархом, у
Франції — парламентськими бюро, в Ізраїлі — головою і заступником голови парламенту, у Німеччині — головами Ради. У небагатьох країнах керівник парламентського апарату призначається урядом. Адміністративний персонал В усіх парламентах світу існує адміністративний персонал. Його обов’язками є зберігання протоколів, ведення фінансових справ,
управління кадрами (набір, підвищення по службі, підтримання дисципліни, розподіл обов’язків і т. д. ), консультування головуючого і членів парламенту з питань парламентської процедури. Адміністративний персонал також піклується про забезпечення законодавців приміщеннями, засобами зв’язку, транспортом. У парламентах з обмеженими фінансовими ресурсами або у парламентах, де законодавці не мають особистого апарату, адміністративний персонал може також виконувати науково-дослідні роботи і готувати документацію. На закінчення слід зауважити, що у парламентах світу існують різні форми організації роботи апарату. Кожен парламент шукає і запроваджує свою власну, єдину у своєму роді систему організації апарату. Особливості цієї системи залежать від чисельного складу парламенту, наявних фінансових ресурсів, цілей та пріоритетів законодавчого органу. Так, Конгрес США складається з 535 осіб, користується підтримкою
і допомогою апарату чисельністю більше як 27 000 чоловік. Хоча й трапляються нарікання на надмірну роздутість апарату Конгресу, насправді найбільш обізнані спостерігачі доводять, що апарат Конгресу необхідний і здебільшого належним чином використовується. 1.3 Дослідницькі служби парламентів До структури парламентів багатьох країн входять дослідницькі служби,
основним завданням яких є сприяння законодавчому процесу. Ці служби забезпечують комітети і окремих депутатів необхідними матеріалами, інформацією та аналітичними дослідженнями, на яких базуються політичні рішення депутатів. Прикладом ефективної дослідницької служби парламенту може бути дослідницька служба Конгресу США. До цієї служби, яка допомагає Конгресові у законотворчій роботі, приєднані ще три організації:
• бюджетна служба Конгресу, яка надає йому інформацію, пов’язану з бюджетом, витратами та їх ефективністю, • служба загального обліку Вона допомагає Конгресові у питаннях нагляду і координації діяльності уряду, а також проводить незалежні аудиторські перевірки, дослідження та оцінку федеральних програм, • служба технологічних досліджень, яка готує для Конгресу матеріали з питань запровадження нових технологій
У наведених вище дослідницьких службах працює більше як 6 000 працівників. Конгресова дослідницька служба має річний бюджет 45 млн. дол. і щороку відповідає на близько 50 запитів від конгресменів, комітетів і працівників апарату. Служба надає відповіді у формі доповідей, бюлетнів, бібліографій, інформаційних повідомлень, семінарів, аудіо та відеозаписів, інформації з автоматичної бази даних і консультацій телефоном. Конгресова дослідницька служба є позапартійною організацією Дослідницька служба Конгресу, яка є підрозділом Бібліотеки Конгресу, безпосередньо обслуговує Конгрес, має численний професійний та допоміжний апарат, що не має нічого спільного із самостійними організаціями Сенату
і Палати представників. 1.4 Контрольні служби парламентів Парламенти більшості країн мають спеціальні служби, які контролюють діяльність виконавчої влади. У Франції контрольні функції виконує Лічильна палата. Вона є незалежною як від уряду, так і від парламенту і допомагає їм у перевірці належного виконання бюджету.
Ревізори Лічильної палати мають доступ до всіх документів, пов’язаних з фінансовими операціями, до особистих архівів та контрактів. Лічильна палата, щоб поінформувати Президента республіки, парламент і народ, подає щорічну доповідь про “Закон про бюджетне регулювання”. Вона ревізує будь-які установи й організації. Про випадки безгосподарності або порушення фінансових норм доповідається через генерального прокурора керівникові установи, а при випадки шахрайства — генеральному
прокурору, щоб порушити судову справу. У Німеччині контрольним органом є Федеральна контрольна палата, яка перевіряє звітність Федерального уряду щодо фінансових операцій, а також їх економічність та правильність. Федеральна контрольна палата є незалежною від уряду і від парламенту. Контрольним органом в
Італії є Ревізійна палата. Вона має не тільки контрольні фінансові функції, а й функції судової влади. Палата може проголосити незаконними дії будь-якого органу. Такі рішення передаються парламентові і міністрові, якому цей орган підпорядкований. Ревізійна палата є арбітром законності, тому може вивчати матеріально-правові аспекти суперечок. Вона надає висновки щодо всіх правових пропозицій парламенту. Ці висновки формулюються Генеральною асамблеєю з питань контролю і судовими колегіями Ревізійної палати. У Швеції контрольні функції виконує Державне ревізійне управління (ДРУ). Під час ревізій ДРУ перевіряє документи і результативність діяльності всіх урядових відомств та державних підприємств, компаній та фундацій. Кожного року ДРУ виконує обов’язкову ревізію річних звітів усіх відомств.
Воно вивчає всі аспекти результативності й ефективності діяльності центральних урядових органів і готує річний звіт із цих питань. У Великобританії відповідальність за проведення ревізій несе. Державна контрольна палата на чолі з Генеральним контролером, який дає дозвіл на виділення державних коштів, оскільки він є розпорядником видатків казначейства і ревізором державних рахунків. Він має обов’язки затверджувати звіти всіх урядових міністерств та
інших органів державного сектора і складає звіти про результати своїх перевірок для Парламенту. У США Конгрес контролює агентства і програми через розподіл бюджетних асигнувань. Конгрес запровадив посади генеральних інспекторів у більшості федеральних міністерств і відомств, які за останні 5 років заощадили більше як 71 млрд. дол. і провели 16000 розслідувань. Конгресом створено 1921 року
Головну контрольну службу (ГКС). Під керівництвом Генерального контролера вона перевіряє виконавчі органи і програми на вимогу комітетів і членів Конгресу. ГКС є провідною контрольною службою Конгресу. Вона подає Конгресові щороку до 1000 доповідей, де йдеться про випадки марнотратства, шахрайства в урядових структурах і програмах. Розслідування ГКС закінчуються внесенням нових законопроектів, слуханнями у
Конгресі. Керівник служби призначається Президентом на єдиний п’ятнадцятирічний термін за погодженням із Сенатом. Контрольні функції Конгресу повинні бути урівноважені з потребою виконавчих органів мати свободу дій при виконанні програм. Надмірне втручання Конгресу може зашкодити справі. З іншого боку, якщо Конгрес буде нехтувати своєю контрольною функцією, то виконання законів залежатиме цілковито від чиновників виконавчої влади. Розділ 2. Проблема бікамералізму в Україні Верховна Рада України — однопалатний парламент. Закріплю¬ючи парламент однопалатним органом, нова Конституція реалізує принцип спадкоємності конституційної регламентації. Попередній Основний Закон також закріплював однопалатну
Верховну Раду. Конституційний склад Верховної Ради — 450 народних депутатів України (ст. 76): зберігається та чисельність парламентарів, яка закріплювалась попереднім головним актом. Народні депутати України обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Конституція закріплює умови, яким має відповідати депутат.
Насамперед він — громадянин України, який проживає в Україні протягом останніх п’яти років. На день виборів депутат має досягти двадцяти одного року. Депутатом може бути тільки громадянин, що має право голосу. Конституційне закріплено обмеження: до Верховної Ради не може бути обраним громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена
і не знята у встановленому законом порядку. Конституційне вирішення питання про склад і структуру україн¬ського парламенту супроводжувалось гострими дискусіями. Мабуть, найбільшу увагу привертала проблема: яким бути парламенту — однопалатним чи двопалатним (бікамеральним)? Дана проблема — нова проблема теорії і практики українського конституціоналізму, її розробка — важливе завдання вітчизняної юридичної науки.
В сучасних державах використовуються два вида бікамеральних парламентів — бікамеральні парламенти унітарних і федеративних країн. В останніх бікамералізм пояснюється бажанням забезпечити в одній палаті представництво інтересів народу в цілому, а в другій — представництво інтересів суб’єктів федерації. Двопалатніть унітарних держав ставить за мету обмеження впливу одної палати на політичне життя з допомогою механізмів контролю за рішеннями, які вона приймає. Процес підготовки і прийняття Конституції України позначився наявністю різних позицій щодо прийнятності для нашої республіки двопалатного парламенту. Вичленовуючи структурний аспект конституційних засад побу¬дови Верховної Ради України, слід позитивно оцінити ту обставину, що на завершальній стадії конституційного процесу, на час парла¬ментського доопрацювання, розгляду і прийняття проекту Основ¬ного Закону було відкинуто бікамералізм, сконструйований прези¬дентським варіантом
проекту Конституції. Гостра боротьба з приводу структури українського парламенту завершилась побудовою однопалатної Верховної Ради. З позицій становлення і розвитку парламен¬таризму в умовах України однопалатний орган народного представ¬ництва є більш бажаним. У сучасних українських реаліях двопалатна структура цього інституту могла б виступати потужним знаряддям руйнування парламенту як цілісного законодавчого органу.
Опонуючи прихильникам бікамералізму, важливо проаналізу¬вати світовий досвід конституційної правотворчості. Він свідчить, що еволюція структури парламентів виявила тенденцію до відмови від верхніх палат. У Новій Зеландії ліквідовано Законодавчу Раду Парламенту (1950 р.); Конституція Данії інституювала однопалатний фолькетинг (1953 р.); в 1971 р. скасовано верхню палату шведського парламенту; Конституція Португалії 1976 р. передбачила однопа¬латні
Збори Республіки; аналогічне явище характерне для грецьких конституцій 1952 р. та 1975 р. А що ж країни посткомуністичного світу? Як правило, тут збу¬довані однопалатні загальнодержавні органи народного представництва. Але в деяких випадках створені або відроджені — двопалатні (Росія, Польща, Румунія, Чехія). В цьому контексті, на мій погляд, можна простежити зв’язок між тенденцією посилення влади президентури і реформуванням однопалатного парламенту в двопалатний. Він рельєфно відображений в Республіці Казахстан. Основний Закон 1993 р. конституював однопалатну Верховну Раду. Стрімке нарощу¬вання елементів трансформування інституту президента у надвладу кардинально змінило організацію державної структури, що і було оформлено Конституцією 1995 р. Вона відкинула однопалатну
Верховну Раду, а інституювала інший орган — парламент, що скла¬дається з двох палат. Прибічники двопалатного парламенту в Україні чомусь не оперують наведеними та іншими фактичними даними, які розкри¬вають тенденцію відмови післявоєнних конституцій багатьох країн світу від бікамералізму. Не згадується, чи замовчується також інша, відносно нова тенденція світової конституційної законотворчості.
Йдеться про чітко окреслену лінію основних законів на закріплення відкритого підпорядкування верхніх палат парламентів політиці президентів і урядів (Франція, Німеччина). Це дуже рельєфно відображає французька конституція 1958 р. Створення другої палати — Сенату не має традиційних підстав у Франції, яка є унітарною державою. Воно пояснюється прагненням виконавчої влади вибудувати в середині
парламенту механізм, який би протистояв Національним Зборам, служив знаряддям боротьби в руках президента та уряду проти нижньої палати. Конституційне закріплюється рівність Сенату та Національних Зборів у галузі прийняття законопроектів. Ст. 45 констатує, що кожний законопроект послідовно розглядається в обох палатах до прийняття ідентичного тексту («законодавчий човник»).
Якщо ж палати не дійдуть згоди, прем’єр-міністр може створити змішану паритетну комісію для підготовки нового тексту із спірних питань. За умови, коли комісії не вдасться прийняти узгоджений текст або коли цей текст не буде прийнято згідно з передбаченою процедурою, уряд після нового читання в обох палатах може зажадати від Національних Зборів прийняти остаточне рішення. Таким чином, Сенат було створено з метою побудови в середині парламенту струк¬тури, яка б протистояла Національним Зборам. Творці П’ятої рес¬публіки сконструювали Сенат як знаряддя в руках уряду проти нижньої палати. Сенат потрібен виконавчій владі для того, щоб гальмувати прийняття небажаних їй законопроектів. Разом з тим він виступає інструментом проведення урядом своїх інтересів у парламенті. Якщо рішення Сенату не прийнятне урядові, він вводить узгоджувальну процедуру.
Коли ж Національні Збори можуть прий¬няти небажані урядові законопроекти, він не втручається у стосунки палат. Навіть за умови прийняття палатами остаточного тексту виконавча влада має важелі впливу на долю закону: право прези¬дента зажадати повторного розгляду закону парламентом (ст. 10); право президента та прем’єр-міністра звертатися до Конституційної Ради щодо конституційності прийнятого закону (ст.
61, 62). Верхня палата конституційно може бути механізмом реалізації інтересів уряду також шляхом прийняття нею законів, обминаючи нижню палату. Такий варіант гарантує Основний Закон ФРН 1949 р. Згідно зі ст. 81 верхня палата — Бундасрат може прийняти закон в обхід нижньої палати — Бундестагу. Заперечуючи авторам, що сповідують бікамералізм в
Україні, варто загострити увагу на тому, що двопалатний законодавчий орган не є раціональним у складних умовах життєдіяльності населення, суспільства і держави. А саме ці реальності сьогодні наявні в Україні. Аналізована антидемократична тенденція триває в новітній історії. Про це свідчить Конституція Республіки Казахстан 1995 р.
Верхня палата заснованого нею двопалатного представницького органу, замість попереднього однопалатного, змодельована таким чином, що Сенат служить потужною перешкодою на шляху прий¬няття схваленого нижньою палатою (Мажилісом) законопроекту. Це досягається передбаченими конституцією процедурними нормами, що забезпечують явну перевагу верхньої палати над нижньою. Згідно з п. 4 ст. 61 законопроект, схвалений більшістю голосів від загальної кількості депутатів Мажилісу, передається до Сенату, де розглядається у строк, що не перевищує шістдесяти днів. Коли його прийнято більшістю голосів від загального складу Сенату, то він стає законом і протягом десятьох днів передається на підпис Президентові. У разі ж його відхилення проект повертається до нижньої палати. За умови схвалення проекту останньою, тепер уже більшістю в дві третини голосів, він знову передається
до Сенату для обговорення і голосування. Повторно відхилений проект закону не може бути знову внесений у період тієї самої сесії. Закріплені конституційне важелі придушення нижньої палати дуже істотно доповнюються можливостями, які закладені у складі Сенату, що досягається способом його формування. Відповідно до ст. 50 Конституції Сенат складають депутати, обрані по два пред¬ставники від кожної області, міста республіканського
підпорядку¬вання та столиці Казахстану на спільному засіданні депутатів відпо¬відних представницьких органів. Сім депутатів Сенату, крім того, призначає Президент. Спосіб формування нижньої палати кардинально відрізняється від наведеного вище. Депутати Мажиліса (67 депутатів) обираються за одномандатними територіальними виборчими округами. Зрозуміло, що встановлений порядок формування Сенату міс¬тить потенційні можливості для використання
їх Президентом та урядом з метою проведення своїх інтересів у парламенті Казахстану. Всупереч негативним тенденціям світової конституційної зако¬нотворчості, що характеризують післявоєнний та новітній бікамералізм, його впровадження прогнозувалося і в Україні. У формалізо¬ваному вигляді це втілювалося у деяких проектах нової Конституції. Особливо наполегливо ідея двопалатного парламенту насаджувалася у зв’язку з проектом Основного Закону в редакції 24 лютого 1996 р. Офіційно це був проект конституційної комісії, але назва «прези¬дентський», що утвердилася в періодичній пресі та виступах народ¬них депутатів, відбивала той факт, що з точки зору складу консти¬туційної комісії перевага була на боці Президента. Ця обставина, так само, як і те, що Президент був співголовою конституційної комісії, цілком закономірно екстраполювалися на змісті проекту Основного
Закону, який вибудовував конституційно-правовий статус, з одного боку,— всевладного глави держави, а з іншого — безпорад¬ного бікамерального парламенту. Парламент — Національні Збори — фіксувала ст. 72 названого проекту Конституції,— складається з двох палат: Палати депутатів і Сенату. Проект передбачав гарантії і процедури примату верхньої палати над нижньою, багато в чому
аналогічні конституціям держав, аналіз яких зроблено вище. Їхня сукупність загрожувала зруйну¬ванням законодавчого органу як цілісного, єдиного утвору. Сенат моделювався механізмом, який забезпечував неможливість подолання парламентом політики Президента і Кабінету Міністрів, що в умовах і без того слабкого українського парламентаризму, наступу на нього структур виконавчої влади мало антидемократичну
спрямованість. Двопалатні Національні Збори, всередині яких — Сенат, прямо і опосередковано фактично підпорядкований виконавчій владі, з точки зору прогнозу розвитку парламентських інститутів в Україні були б неприйнятні і навіть небезпечні, про що свідчить світовий досвід. Окрім наведених мотивів, надзвичайно важливо те, що навіть у державах, які мають двопалатний парламент,
останній не розгля¬дається як раціональний і несхитний у випадку надзвичайних умов. За таких умов бікамеральний парламент ФРН трансформується в однопалатний орган, а сам процес відмови від однопалатного парламенту має конституційне закріплення. Основний Закон ФРН встановлює цілком чітко і недвозначно: коли ситуація вимагає негайних дій у той час, як Бундестаг і Бундесрат скликати неможливо, парламентські повноваження надаються Загальному комітету (ст. 115-а/1), 115-а/2). Загальний комітет формується завчасно у відповідності зі ст. 53-а/І) з депутатів Бундестагу та членів Бундесрату обома палатами парламенту. Досвід Німеччини вельми важливий для України через труд¬нощі, які переживає республіка у перехідний період. Але, заперечуючи авторам, прихильникам бікамералізму в Ук¬раїні, варто зупинитися на внутрішніх умовах та передумовах, які могли б створити сприятливий грунт
для посилення шкідливих наслідків у разі реалізації ідеї про заснування двопалатного пар¬ламенту. В такому плані заслуговує на увагу аспект співвідношення першої і другої гілок влади, котрий у досліджуваному контексті переважно оминається. Зміст і спрямованість цих відносин пере¬конливо засвідчують, що на нашому грунті двопалатний парламент слугував би випробуваним знаряддям придушення виконавчою владою представницького органу народу, перетворення
його на безвольне і безпорадне утворення. Така перспектива закладалася не тільки нормами президентського проекту Конституції. Вона була підготовлена практикою взаємин законодавчої та виконавчої гілок влади протягом кількох років. А після прийняття Основного Закону і Верховна Рада, і Президент зберегли свої повноваження, вибори нових органів не проводилися. Починаючи з 1992 р Президент і Кабінет Міністрів постійно в різних формах вимагали делегування
їм частини законодавчих повноважень, притаманних Верховній Раді та закріплених за нею конституційне. При цьому виконавча влада незмінно досягала своєї мети, але позитивного ефекту це не мало. Однак її наступальність, натиск наростали. Саме ця спрямованість другої гілки влади була причиною появи антиконституційного акту, яким був Конституційний договір, укладений між Верховною Радою і Президентом. У контексті заперечення бікамералізму оперування Конститу¬ційним договором винятково значуще, і на це слід звернути серйозну увагу. Адже аналога згаданому актові у країнах світу немає. Консти¬туційний договір уособлює не тільки безпрецедентне вилучення у представницького органу народу (сторони договору) закріплених за ним Основним Законом загальновизнаних світом прерогатив та наділення
Президента (другої сторони) величезною компетенцією, що включає сфери всіх трьох влад. Договір містив руйнівний потенціал знекровлення парламентських інститутів не тільки на час його дії, а й на перспективу. Верхня палата Національних Зборів, за ідеєю розробників президентського проекту Основного Закону, мала бути знаряддям, що перешкоджало б укоріненню парламентаризму також в умовах нової
Конституції. Зміцнілі і сформовані стійкі важелі послаблення законодавчої влади виконавчими структурами, сформована антидемократична тенденція приниження ролі Верховної Ради у механізмі держави і зростання за її рахунок інституту президента,— це передумови запровадження бікамералізму і подальше використання Сенату для посилення повноважень
Президента і Кабінету Мініст¬рів. Намічене, таким чином, реально загрожувало становленню і розвиткові українського парламентаризму, поза яким не можуть гарантуватися свободи особистості і свободи суспільства. Зазначимо, що ідея бікамералізму стосовно специфічних умов і конкретних реалій України була відкинута Міжнародним юридич¬ним форумом «Нова Конституція України — шлях до утвердження української державності», про що організатор
і керівник указаного форуму доповідав народним депутатам на сесії Верховної Ради у січні 1996 р. Негативне ставлення до даної проблеми виражалося також і в інших формах (круглі столи, семінари, прес-конференції, публікації). Враховуючи всебічні обставини, Верховна Рада України на стадії парламентського доопрацювання проекту Конституції і обговорення його на сесії відхилила ідею бікамералізму, закріпивши в новому Основному Законі український парламент однопалатним органом. Розділ 3. Стислий історичний нарис становлення парламентаризму в Україні Традиції сучасного ураїнського парламентаризму сягають своїм корінням в історію східного словянства. І складається з кількоких етапів становлення: • Звичаєве віче давньоруської княжої доби (VI-XI ст.) •
Київська законодавча традиція Польсько-Литовської доби (XIII-XVI ст.) • Генеральна Рада козацької доби (XV-XVIII ст.) • Перша конституційна Рада за гетьманату Пилипа Орлика (XVIIIст.) • Український парламентаризм часів Австрійської та Російської імперій (кін. XIX-початок XXст.) • Центральна Рада
Української Народної Республіки (початок XX ст.) • Верховна Рада УРСР (XX ст.) • Верховна Рада незалежної України. Проміжним наслідком цього процесу стала Верховна Рада України в тому стані в якому вона зараз є. Розділ 4 . Структура Верховної Ради України 4.1 Голова Верховної
Ради України та його заступники Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. Голова Верховної Ради України (Стаття 88 Конституції України): 1. веде засідання Верховної Ради України; 2. організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях
Верховної Ради України; 3. підписує акти, прийняті Верховною Радою України; 4. представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; 5. організовує роботу апарату Верховної Ради України; 6. проводить засідання Ради голів фракцій
і Ради голів комітетів, на яких обговорюється порядок денний сесії. Остаточно порядок денний роботи сесії затверджується на засіданні Верховної Ради. Голові Верховної Ради України допомагають два його заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією Голови. Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати. 4.2 Комітети Верховної Ради України Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, у частині пер¬шій та другій статті 89 визначила, що Верховна Рада України затвер¬джує перелік комітетів Верховної Ради, обирає голів цих комітетів Комітети здійснюють попередній розгляд питань, що віднесені до пов¬новажень Верховної Ради України Виходячи з цих вимог Конституції, Верховна Рада 5 травня 1997 року ухвалила
Постанову "Про перетво¬рення постійних комісій Верховної Ради України у комітети" Попередня Конституція України передбачала, що Верховна Рада обирала з числа народних депутатів України постійні комісії для веден¬ня законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належали до відання Верховної
Ради, а також для сприяння прове¬денню в життя законів України та інших рішень, прийнятих Верховною Радою, контролю за діяльністю державних органів і організацій Згідно з цією Конституцією постійні комісії були суб’єктами права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України Нова Конституція України це право за комітетами не закріпила. Напрклад, всього у
Верховній Раді України XIII скликання діяло 23 комітети з питань правової політики і судово-правової реформи, з питань державного будівництва, діяльності Рад і самоврядування з питань соціальної політики та праці, з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства, з питань молоді, спорту і туризму, з питань науки та народної освіти з питань культури і духовності, з питань економічної політики та управління народним господарством з питань бюджету, з
питань фінансів і банківської діяльності, з питань базових галузей та соціально-економічного розвитку регіонів з питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв’язку, з питань агропромислового комплексу, земельних ресурсів та соці¬ального розвитку села, з питань екологічної політики, з питань Чорнобильської катастрофи, з питань ядерної політики та ядерної безпеки, з питань законності і правопорядку, з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією з питань оборони і державної безпеки, з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів, з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової ін¬формації, у закордонних справах і зв’язках з СНД 4.3 Тимчасові спеціальні і слідчі комісії Верховної Ради
України Верховна Рада України відповідно до статті 89 Конституції України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань, а для прове¬дення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес — тимчасові слідчі комісії. Організація і порядок діяльності цих комісій визначаються Регла¬ментом Верховної Ради України з урахуванням відмінностей, пов’язаних як з
їх функціональною спрямованістю, так і зі специфікою методів вирішення завдань, поставлених перед ними Верховною Радою України. У своїй діяльності тимчасові слідчі комісії незалежні, а оцінку їх ро¬боти дає лише Верховна Рада України. Висновки комісій не е вирішаль¬ними для суду і слідства, вони мають лише рекомендаційний характер. Відповідно до глави 2.1 Регламенту Верховна Рада обирає
із чис¬ла народних депутатів України Лічильну комісію. Тимчасова Лічильна комісія після створення комітетів набуває статусу Лічильної комісії і виконує свої функції до закінчення повноважень Верховної Ради. Крім того, відповідно до статті 10 Закону України "Про приватиза¬цію державного майна"
Верховною Радою створюється спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації. Контрольна комісія обирається на строк повноважень Верховної Ради чергового скликання. Народні депутати, обрані до складу Контрольної комісії, не припиняють своєї діяльності в роботі постійних комітетів. Згідно з Положенням, що затверджено Верховною Радою України ЗО червня 1994 року, Контрольна комісія здійснює контроль за додер¬жанням законодавства України про приватизацію, виконанням Держав¬ної програми приватизації. 4.4 Аппарат Верховної Ради України Апарат Верховної Ради України складають: Секретаріат Верховної Ради України (до якого входять загальний секретаріат, секретаріати комітетів
Верховної Ради України, секретаріати Голови Верховної Ради України і його заступників та апарат депутатських фракцій, груп); Управління справами Верховної Ради України; Інститут законодавства Верховної Ради України; Видавництво Верховної Ради України (Парламентське видавництво). Очолює апарат
Верховної Ради України Керівник апарату Верхов¬ної Ради України, який призначається на посаду та звільняється з по¬сади Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України. Керівник апарату підпорядковується безпосередньо Голові Верховної Ради України. Керівник апарату очолює
Секретаріат Верхов¬ної Ради України. 1.Секретаріат Верховної Ради України Секретаріат Верховної Ради України є складовою частиною апарату Верховної Ради України. Здійснює правове, наукове, організаційне, доку¬ментальне, інформаційно-аналітичне, кадрове та інше забезпечення дія¬льності
Верховної Ради України та її органів, народних депутатів України. До Секретаріату Верховної Ради України входять: Секретаріат Голови Верховної Ради України Секретаріат Першого заступника Голови Верховної Ради України Секретаріат Заступника Голови Верховної Ради України Управління організаційної роботи з комітетами
Юридичне управління Науково-експертне управління Науково-аналітичне управління Відділ зв’язків з органами правосуддя Відділ обслуговування пленарних засідань Верховної Ради України Відділ контролю Загальний відділ Відділ редагування стенографічних матеріалів Відділ інформаційно-бібліотечного забезпечення Відділ технічної роботи з документами Перший відділ Управління комп’ютеризованих інформаційних систем та мереж Відділ по зв’язках з місцевими органами влади і самоврядування Відділ з питань звернень громадян Відділ міжпарламентських зв’язків Прес-служба Відділ кадрів Сектор мобілізаційної роботи Секретаріати комітетів Верховної Ради України Апарат депутатських фракцій, груп
Комісія у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945рр. при Верховній Раді України 2. Управління справами Верховної Ради України Управління справами Верховної Ради України є складовою части¬ною апарату Верховної Ради України. Управління справами очолює Ке¬руючий справами, який одночасно
є заступником Керівника апарату Верховної Ради України з фінансових та господарських питань. На Управління справами покладається фінансово-господарське і матері¬ально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України та її апарату, забезпечення соціально-побутових, житлових та інших умов діяльності народних депутатів України та працівників апарату.
Для здійснення цих функцій у підпорядкуванні Управління справами знахо¬дяться виробничі, господарські та соціально-побутові структури, що за¬безпечують діяльність Верховної Ради України, які до складу її парату не входять. Безпосередньо до Управління справами Верховної Ради України входять Відділ бухгалтерського обліку, фінансів та економічного аналізу
Загальний відділ Відділ правової роботи та взаємодії з народними депутатами України Відділ медичного, санаторного та побутового обслуговування Відділ забезпечення протокольних заходів та господарського об¬слуговування Відділ зв’язку та телерадіосистем Відділ будівництва, капітального ремонту і технічного нагляду Відділ матеріально-технічного постачання Сектор забезпечення комп’ютерних програм і обробки інформації 3. Інститут законодавства Верховної Ради України Інститут законодавства Верховної Ради України е науково-дослід¬ним прикладним структурним підрозділом у складі апарату Верховної Ради України, основним завданням якого є здійснення науково-методичного забезпечення законодавчого процесу та організація роз¬робки або проведення
експертизи найважливіших законопроектів за дорученням керівництва Верховної Ради України координація наукових досліджень з питань формування національної системи законодавства України Очолює Інститут законодавства директор, який підпорядковується Голові Верховної Ради України, а з оперативних питань координації ді¬яльності — Керівнику апарату Верховної Ради України. У структурі
Інституту законодавства утворюються такі підрозділи Відділ теорії та методології законодавчої діяльності і систематиза¬ції законодавства Відділ конституційного законодавства та державного будівництва Відділ адміністративного та фінансового законодавства Відділ цивільного та господарського законодавства Відділ трудового та соціального законодавства
Відділ кримінального та виправно-трудового законодавства Відділ міжнародного та порівняльного законодавства Відділ інформаційного та організаційно-технічного забезпечення Сектор бухгалтерського обліку, економіки та аналізу Договірно-правовий сектор Редакційно-видавничий сектор 4.
Видавництво Верховної Ради України (Парламентське видавництво) Парламентське видавництво є структурним підрозділом апарату Верховної Ради України на яке покладається видання офіційних документів парламенту, редакційне забезпечення публікаторської діяльності комітетів, інформаційних аналітичних та науково-дослід¬них підрозділів апарату Верховної Ради України, випуск наукової, інформаційно-довідкової та методичної літератури з питань держав¬ного будівництва і правова підготовка бібліографічних та рекламно-інформаційних видань Очолює видавництво керівник видавництва, який підпорядкову¬ється Голові Верховної Ради України, а з оперативних питань коорди¬нації діяльності — Керівнику апарату Верховної Ради України У структурі видавництва діють такі підрозділи Відділ підготовки та випуску офіційних видань Відділ підготовки та випуску наукових
і довідково-інформаційних видань Відділ технічного забезпечення та економіки Відділ організаційно-правового та інформаційного забезпечення 4.5 Рахункова Палата Одним із структурних підрозділів Верховної Ради України є Рахункова палата. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про рахункову палату": Рахункова палата
Верховної Ради України (далі – Рахункова палата) є постійно діючим вищим органом державного ,фінансово-економічного контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави. Рахункова палата є юридичною особою, має свою печатку із своїм найменуванням
і зображенням Державного Герба України. Місцезнаходженням Рахункової палати є місто Київ. Основними завданнями Рахункової палати є(ст.2 Закону України "Про рахункову палату): організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням доходної та видаткової частин Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових
фондів за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням; здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля, використанням об’єктів права власності, які не підлягають приватизації; контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик, економічної та іншої допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, а також щодо укладання угод про державні позики і кредити, здійснення контролю за використанням кредитів, одержаних Україною від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій, і позик, які не передбачені Державним бюджетом України; контроль за законністю та своєчасністю руху
коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках; здійснення контролю за грошовою емісією, використанням золотого запасу, дорогоцінних металів, каміння, наданням кредитів та здійсненням операцій по розміщенню золотого і валютного резервів; аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюджету України та підготовка пропозицій про
їх усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цілому; регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій; виконання інших завдань, передбачених для
Рахункової палати чинним законодавством України. 4.6 Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Уповноважений Верховної Ради України з прав людини керує інституцією, яка не входить до структури Верховної Ради. Це само¬стійний конституційний орган влади. Він функціонує при
Верховній Раді незалежно від державних органів та посадових осіб. По відно¬шенню до нього Верховна Рада виступає як вищий орган управлін- ня. Його діяльність "доповнює існуючі засоби захисту конституцій¬них прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод " (стаття 4 закону "Про Упов¬новаженого Верховної Ради України з прав людини"). У Законі, який було прийнято Верховною Радою 23 грудня 1997 року, зазначається, що "парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює
Уповноважений Верховної Ради України з прав лю¬дини" (стаття 1). Метою парламентського контролю, який здійснює Уповнова¬жений є: • захист прав і свобод людини і громадянина, проголоше¬них Конституцією України, законами України та міжна¬родними договорами України; • додержання та повага до прав і свобод людини
і громадя¬нина суб’єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону; • запобігання порушенням прав і свобод людини і громадя¬нина або сприяння їх поновленню; • сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Консти¬туцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; • поліпшення
і подальший розвиток міжнародного співробіт¬ництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; • запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалі¬зації людиною своїх прав і свобод; • сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право (за статтею 13 Закону): • невідкладного прийому вищими посадовами особами
дер¬жави, керівниками органів місцевого самоврядування; • бути присутніми на засіданнях Верховної Ради, Кабінету міністрів, Конституційного Суду, Верховного Суду, суддів загальної юрисдикції; • безперешкодно відвідувати органи державної влади, орга¬ни місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності; • на ознайомлення з документами, включаючи документи органів прокуратури і судів; • вимагати від посадових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування проведення перевірок діяльності підконтрольних їм підприємств, установ і орган¬ізацій; • запрошувати посадових осіб і громадян України для от¬римання від них пояснень щодо обставин, що перевіря¬ються; • відвідувати місця попереднього ув’язнення і установи відбування покарань засудженими, установи примусового лікування;
• бути присутніми на засіданнях судів усіх інстанцій; • перевіряти стан додержання встановлених прав людини і громадянина державними органами, що здійснюють опе-ративно-розшукову діяльність Уповноважений Верховної Ради з прав людини представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами дер¬жавної влади, органами місцевого самоврядування,
підприємства¬ми, установами та організаціями незалежно від форм власності. Розділ 5. Основні функції парламентів світу 5.1 Законодавчі функції парламенту. Розробка законів та інших законодавчих актів є безпосереднім обов’язком парламенту і його діяльністю, що відбувається постійно. Справа в тому, що постійна зміна суспільних відносин вимагає пост¬ійного вдосконалення правової системи суспільства.
Тому парламен¬ти всіх країн безперервно працюють над тим, щоб їхні закони відпов¬ідали вимогам часу. Як показує історичний досвід, представницькі органи, обрані народом, найкраще виконують функцію законотворен¬ня, хоч у деяких країнах (Франція, Іспанія) уряди також мають деле¬говані повноваження видавати законодавчі акти – ордонанси. Парламенти приймають Конституцію країни, вносять до неї зміни, приймають конституційні і звичайні закони, щорічні закони про державний бюджет і поправки до них. Законодавчий процес у різних країнах має суттєві відмінності, які обумовлені в першу чергу політичною системою, традиціями, правовою культурою, та економічною ситуацією в країні. Проте законотворчі про¬цедури у різних парламентах мають багато спільного. Їх потрібно вивча¬ти і використовувати для удосконалення роботи власного парламенту.
Етапи законотворчої діяльності є зазвичай циклічними. Зако¬нопроекти спершу розглядаються парламентським комітетом, потім сесією парламенту (палата), знову комітетом і знову парламентом. Якщо парламент двопалатний, то послідовність проходження зако¬нопроекту повторюється у кожній палаті. Але тоді після розгляду законопроекту потрібно ще узгодити розбіжності між обома палатами. Якщо глава виконавчої влади має право накладати вето, то пар¬ламент при використанні
ним цього права повинен ще й здолати це вето, як правило, проголосувавши двома третинами голосів. Аль¬тернативним варіантом є згода з главою держави. Важливим етапом законотворення є підготовка законопроектів. Більшість громадян переконана, що законопроекти готує парламент. Насправді суб’єктом законодавчої ініціативи є не лише парламент, а й
інституції та установи виконавчої влади (президент, міністерства тощо). Особливо важливі законопроекти у деяких країнах перед розг¬лядом у парламенті доводяться до відома громадян через засоби ма¬сової інформації. У Великій Британії, наприклад, ця процедура ви¬конується через публікацію "білої книги" з законопроектами, де будь-хто з громадян може познайомитися зі змістом законопроекту
і вис¬ловити свої зауваження чи пропозиції (формальні консультації). Пе¬ред поданням до парламенту законопроект розглядають також заці¬кавлені групи, партії, державна скарбниця, національні та міжнародні агентства (неформальні консультації). Подання законопроектів до парламенту є простою процедурою. Вони без обговорення передаються на розгляд у комітети. Керівництво парламенту, як правило, визначає комітет, якому дає доручення підготува¬ти законопроект для розгляду у парламенті (палаті). Комітет після аналізу законопроекту може його відхилити або доповісти у парламенті (палаті). Комітет, якому доручено підготувати законопроект, узгоджує поправки і зауваження інших комітетів і депутатів і готує єдиний текст законопроекту, що затверджується більшістю його членів. Го¬лова або один з членів комітету презентує законопроект у парламенті (палаті).
У таких парламентах як шведський Ріксдаг чи Конгрес США більшість поданих законопроектів комітетами навіть не розглядаєть¬ся, тому що тут депутати мають необмежене право вносити власні законопроекти. Наприклад, конгресменами США за дворічний пері¬од подається близько 20000 законопроектів. Процедури розгляду і голосування законопроектів у різних парламентах можуть суттєво відрізнятися в
залежності від партійної структури законодавчого органу. Проте кінцевим результатом є зав¬жди прийняття або відхиленняя законопроекту. В Україні Верховна Рада може приймати закони з будь-яких питань за винятком тих, що приймаються всеукраїнським референ¬думом (наприклад, зміна території України). Виключно законам