Реферат на тему:
Професійна підготовка журналістів
Перші в світі вищі навчальні заклади, що розпочали підготовку журналістів. Типи журналістської освіти. Школа інструшпажного на­вчання. Школа виховання інформатора. Школа виховання аналітика. Журналістська освіта в Україні та Харкові
Тож чи можливо й потрібно взагалі навчитися масово-інфор-маційній дія-м чості? Адже ніхто не навчав журналістиці Теофаста Рєно-до, Річарда Стіля, Джозефа Адіссона, Миколу Новикова, Євграфа Філомафітського, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Володимира Науменка, Симона Петлюру та багать­ох інших працівників пера, а потім і мікрофона. Тривалий час жур­налістика вільно о б. к с ділася без журналістської освіти (не тільки вищої, але й середньої), а відтак не потребувала спеціальних знань. Жур­налістом міг стати представник будь-якої професії, у якого було легке перо і потяг до творчості.
Але впродовж історичного розвитку виготовлення газети і жур­налу дедалі ускладнилося. У другій половині XIXстоліття розпочався розвиток фотожурналістики, з 1920-х років бурхливо розвивається радіожурналістика, а з 1940-х —- і тележурналістика. Праця журналіста, залишаючи в собі первісне творче ядро, стала потребувати спеціальних знань, фахової підготовки. Особливо гостро ця необхідність була усвідомлена на межі XIXі XXстоліть, коли в різних країнах світу май­же одночасно почали виникати навчальні заклади, що здійснювали підготовку спеціалістів для друкованих засобів масової інформації.
6 січня 1900 року першу вищу школу журналістів було відкрито в Берліні. У 1902 році з ініціативи редактора "WestminsterGasette" Віл. Гіля створено школу журналістів у Лондоні. Створені як окремі на­вчальні заклади, ці школи мали свої програми підготовки майбутніх фахівців, залучали до навчального процесу провідних журналістів-практиків. Але дуже швидко ці навчальні заклади довели неспростовну істину: навчати молода повинні педагоги, професійні науковці й викла­дачі. Адже далеко не завжди талант журналіста поєднувався в одній особі з талантом учителя, тому незабаром виникла потреба включення журналістики в традиційну університетську освіту.
У Швейцарії підготовка працівників для преси р згорнулася при Цюріхському університеті в 1903 році, куди для організації факультету журналістики був запрошений редактор газети "ZuricherPost" доктор Веттештейн. У США з 1903 року почав функціонувати "особливий фа-
культет журналістики" при Колумбійському університеті, організова­ний головним редактором нью-йоркської газети "TheWorld", знамени­тим американським журналістом Джозефом Пулітцером (1847-1931).
Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 універ­ситетах. Німеччина нараховує 40 навчальних закладів, де здійснюється підготовка спеціалістів з масової інформації. Вища освіта передбачає спеціалізацію майбутніх фахівців у галузі репортерської та редакторсь­кої діяльності для газет та журналів, ведучих теле- і радіопрограм, опе­раторів і режисерів телебачення і радіо, працівників реклами та різно­манітних інформаційних служб, у тому числі й зв’язків з громадськістю (ЗГ) тощо. Робота журналіста стає дедалі складнішою і це позначається на структурі журналістської освіти, у якій так само з’являються нові на­прямки, відкриваються нові галузеві, тематичні та рольові спеціалізації.
У Росії перша журналістська школа була заснована в 1904 році професором права Л.Є. Владимировим. Але особливого розвитку жур­налістська освіта в цій країні набула за радянських часів, тобто в СРСР, адже преса розглядалася комуністичною партією як надзвичайно істот­ний чинник пропаганди і агітації, переконування народних мас у пра­вильності політики комуністичної партії. Так, у 1918 році в Комуністич­ному інституті ім. М. Я. Свердлова були відкриті центральні газетні курси. А з 1921 року починає працювати Державний інститут жур­налістики (ДІЖ) у Москві. У 1924 році відкрито секції газетної справи в Комуністичному університеті трудящих Сходу і в Комуністичному університеті народів Заходу. З 1930 року розширюється сітка інститутів журналістики, факультетів журналістики в обласних та крайових Комуністичних університетах.
Отже, журналістська освіта — власне здобуток XXстоліття. На сьогодні в світі склалося три типи підготовки журналістів, кожен з яких заснований на певній домінанті в навчальному процесі.
1. Школа інструктажного навчання поширена в країнах з то-талітарними режимами. Підготовка журналістів здійснюється на заса­дах партійності правлячої партії. З МІ в таких державах також партійні, тобто узалежнені від правлячої партії та служать захистові її політичної доктрини. Вільна журналістика за таких умов відсутня, усі газети й жур­нали є органами партійних комітетів різного рівня.
Освіта журналіста в цих умовах полягає не стільки в набутті май­бутнім спеціалістом якоїсь системи знань, скільки у вихованні в ньому певного добровільного вірнопідданства партії, у вихованні готовності ви­конувати інструкції низового партійного комітету чи центрального орга­ну партії’. Питання про журналістську майстерність у такій школі журна-
лістики не стоїть. Головний предмет вивчення складають партійні поста­нови та виступи партійних лідерів, у текстах яких відшукуються як від­повіді на філософські, буттєві проблеми, так і безпосередні вказівки до дії.
Саме на таких засадах була сформована журналістська освіта в рес­публіках колишнього СРСР (включаючи, зрозуміло, й Україну) і зараз про­довжує зачитатися на Кубі, в Північній Кореї та в деяких інших країнах.
2. Школа виховання інформатора поширена в частині країн Західної Європи, переважно на її півночі: Англія, країни Скандинавії. З Великобританії ця традиція поширилася й у США. Домінанта цієї шко­ли полягає в сповідуванні гасла: журналіст працює з фактами, а не ко­ментарями. Його обов’язок — всебічно висвітлити перед реципієнтом факт, але витлумачувати, пояснювати цей факт — не його завдання. Це мають робити фахівці (високопоставлені урядовці, політичні діячі, письменники, науковці та ін.), спеціально запрошені журналістом для цієї місії. Журналіст зобов’язаний інформувати і не зобов’язаний пояс­нювати. Він завжди повинен пам’ятати, що в суспільстві є фахівці в кожній галузі життя — політиці, економіці, культурі, спорті, екології, науці, — які завжди глибше за нього знають певну проблему і можуть дати їй більш кваліфікований, ніж він, коментар.
Навчальна домінанта цієї школи має своїм джерелом не стільки не­довіру до власної думки журналіста, скільки пов’язана з певними менталь­ними особливостями англійського та американського суспільства. Праг­нення будь-що-будь досягти піднесення накладу, перетворити газету на бізнесове прибуткове підприємство, забезпечує їй пріоритетне станови­ще в коїйсурентній боротьбі з іншими періодичними виданнями штовха­ють журналістику інформативного типу на Ітошук сенсаційних повідо­млень, "смажених" фактів із життя знаменитих людей, на щоденну боро­тьбу за першість у представленні новини саме на сторінках свого видання.
Аналітика — справа стратегічна) факт справа тактична. Ана­літичну статтю можна буде надрукувати й завтра, а повідомлення про новину —тільки сьогодні,, бо завтра вона’втратить свой свіжість, "зіпсується". А відтак тут підтримується культ репортерської жур­налістики, професійність якої вимірюється оперативністю, негайністю подання ійформаціі про факти дійсності на сторінки ЗМІ. Зайнятість людей у світі бізнесу спричинює те, що їм бракує часу на читання газєт, і журнашв, а’відтак в шфррманійнш журналістиці особливо цінується.
Журналістська ж освіта в системі цієї школи передбачає уміння знаходити джерела інформації, працювати на їх "розкручування", пе­ревіряти правильність інформації, а часом і створювати сенсаційні повідомлення з пересічних, рядових на перший погляд фактів, писати стисло, економко, зосереджуючи великий зміст у мініматьній кількості газетних рядків.
3. Школа виховання аналітика поширена в частині країн Західної Європи, переважно центральної та південної: Німеччина, Франція, Іспанія. Наприклад, головна вища школа з підготовки журналістів у Німеччині називається Німецький інститут публіцистики, в самій назві ототожнюючи журналістику з найбільш аналітичним родом діяльності фахівців мас-медіа — публіцистикою.
Пошлемося на авторитетну думку авторів підручника "Основи масово-інформаційної діяльності". "Емпіричні дослідження підтверд­жують, — свідчать вони, — що існують значні відмінності у жур­налістській культурі США та Німеччини (та й взагалі в континен­тальній Європі)"19. Ці відмінності полягають у тому, що в ЗДА культи­вується модель "нейтрачьної журналістики", у Німеччині ж — модель "адвокатської (або "місіонерської") журналістики".
В Америці існують певні правила, яких має дотримуватися жур­наліст при подачі новин. Вони зводяться до такого: по-перше, тут діє етичне правило правової відчуженості, яке забороняє журналістові вияв­ляти своє переконання щодо висвітлюваної проблеми; по-друге, тут існує суворий рольовий розподіл амплуа репортера і оглядача, що пише редакційні статті; по-третє, усі матеріали підлягають редакційному кон­тролю з метою примирення позицій сторін. "У США повсюди зустрі­чається модель внутрішнього плюралізму". Це означає, що множин­ність думок мусить бути представлена на сторінках одного видання.
У Німеччині ж тимчасом працює модель зовнішнього плю­ралізму, яка передбачає наявність органів масової інформації’, що посідають свою власну позицію і активно відстоюють її перед читача­ми. "Більша частина німецьких журналістів, — відзначають автори на­званого підручника, — віддає перевагу моделі "адвокатської жур­налістики, у порівнянні з американськими. Німецькі журналісти (майже 70%) бажають пропагувати певні загальнолюдські цінності, що являє собою місіонерський тип журналістики".
Домінантою навчального процесу в школі виховання аналітика є підготовка журналіста, здібного до власного погляду на факти, до їх інтерпретацій. Поруч із збиранням інформації його навчають відбирати (сортувати) факти, розуміти повідомлення і вміти їх пояснити, встанови­ти причиново-наслідкові зв’язки між окремими життєвими явищами, по­казати історію виникнення та перспективи розвитку певного процесу.
Журналіст мусить вивчати свою тему і ставати в ній глибоким знавцем. Його погляди, судження й коментарі прирівнюються за вартістю до думок спеціаліста. Але на відміну від науковця, який наділений глибокими знаннями, журналіст, окрім цього, володіє ще легким загальнозрозумілим стилем, здатністю викладати свої погляди для масової аудиторії. Він має широкий світогляд, глибокі знання, во­лодіє вмінням доступно для читача-неспеціаліста висловити складну концепцію, наполегливо працює над вдосконаленням свого стилю.
Ідеологи цієї школи виходять з того, що сучасний індивід — чи­тач газет і пересічний громадянин суспільства — нездібний самотужки впоратися з величезним обсягом масової інформації, що надходить до нього через різноманітні комунікативні канали. Тому ним особливо цінуються журналістські матеріали, що упорядковують для нього світ, розставляють хаотичні факти в струнку логічну систему. Адже об’єктивний світ — це ілюзія; насправді кожна людина користується не своїм власним образом світу, а нав’язаним їй наявним описом світу. Та­ким чином, соціальне довкілля — не об’єктивна константа, а суб’єктив­не його описання. Наимогутнішим способом створення у мільйонів громадян образу описаного світу і є журналістика.
На користь концепції аналітичної журналістської освіти працює і той факт, що сучасна людина живе в такому напруженому світі, що за-гальножиттєвий цейтнот не дає їй можливості щодня стежити за послідовним перебігом хоча б кількох новинарних сюжетів. Вона воліє для орієнтації в світі один раз на тиждень подивитися авторитети}’ аналітичну телепрограму або прочитати роз’яснюючу статтю знамени­того журналіста, аніж щодня стежити за численними окремими інфор­маційними повідомленнями про новини у світі.
Зрештою, у підсумку необхідно сказати, що з трьох шкіл підго­товки журналіста цілком вичерпаною виглядає лише школа інструк-тажного навчання. Дві ж інші школи (інформативна та аналітична) орієнтуються на реальні тиші активно функціонуючої в сучасному світі журналістики. Як ми прагнули показати, у кожному і типів є свої пози­тивні й негативні боки. Часто прихильники цих двох концепцій апелю­ють до одних аргументів (наприклад, посилаючись на відстність часу в сучасного споживача новин), захищаючи правильність своїх підходів до журналістики. Але з однакових тез вони роблять відмінні висновки. Це свідчить тільки про те, що названі напрямки в журналістиці не є взаємовиключними, мусять розглядатися не як бінарна опозиція (на за­садах "або-або"), а як доповнюючи один одного (на засадах "і-і"). Інформаційна та аналітична журналістика забезпечують свої потреби у фахівцях, виступаючи перед вищими навчальними закладами замовни­ками на певний тип журналістів.
Крім вищого навчального закладу, у 1930-х роках у нашому місті існував Харківський технікум журналістики ім. М.Островського, який готував фахівців для низової ланки радянської преси: відомчих і район­них газет. У ньому в 1934-1937 роках навчався Олесь Гончар.
Спроби відновити журналістську освіту в Харкові в повоєнний час призвели до відкриття відділення журналістики на філологічному факультеті Харківського державного університету, що й сталося в 1947 році. Це відділення здійснило два випуски: в 1952 і в 1953 роках. Потім воно партійним рішенням було переведене до Київського університету ім. Т.Шевченка, де з нього створено факультет журналістики.
У 1953 році засновано спочатку відділення журналістики на філо­логічному факультеті, а в 1954 році — факультет журналістики у Львівському державному університеті ім. І. Франка. Ці журфаки в двох українських університетах і здійснювали в 1950 -1980-ті роки підготовку фахівців для нашої країни.
Місто ж Харків, яке по праву може вважатися колискою жур­налістської освіти в Україні, було залишене без жодного навчального закладу, де б формувалися й виховувалися кадри для роботи в галузі журналістики. Фахівців, що готували два українські факультети жур­налістики, було замало, тому кадровий склад журналістів в Україні формувався з випускників філологічних факультетів українських вищих навчальних закладів, а також із залученням значної частки випускників Московського, Ленінградського, Воронезького, Ростовського на-Дону та інших університетів Росії, що завдавало відчутних втрат українсько­му інформаційному простору.
Підготовлені як спеціалісти фактично в іншій державі, що мала по відношенню до України свої агресивні цілі, такі журналісти прибува­ли в нашу країну як представники панівної нації, ставали провідниками великодержавної російської політики. Багато з них не сприйняло ук­раїнської незалежності, виявили нерозуміння волевиявлення ук­раїнського народу жити у власній державі і на сторінках своїх видань ще й зараз почасти борються за відновлення померлого своєю смертю Радянського Союзу, виступають проти державного статусу української мови та здійснюють інші руйнівні кроки щодо молодої держави. Тому у суспільній свідомості назрівало розуміння того, що підготовка спеціалістів для масово-інформаційної діяльності в Україні мусить здійснюватися в українських вищих навчальних закладах, де молоді лю­ди разом з аспектами професійної майстерності вивчатимуть історію України, українську мову та практичну стилістику, слухатимуть ук­раїнською мовою базові навчальні дисципліни, виростатимуть
патріотами своєї Батьківщини й вірними синами свого народу.
А відтак з демократизацією суспільного життя і прийняттям За­кону України "Про освіту" журналістська освіта як найбільш престиж­на почала поширюватися в університетах держави. У 1994 році підго­товку фахівців для мас-медіа на факультеті систем і засобів масової ко­мунікації розпочав Дніпропетровський державний університет, у 1995 — Харківський і Східно-Український (Луганськ) державні універ­ситети. Процес створення в різних навчальних закладах України відділень і факультетів журналістики триває й зараз. На травень 2000 року за даними Науково-методичної комісії з журналістики Фахової ра­ди з соціальних дисциплін Міністерства освіта та науки України у нашій державі вже існує 19 осередків, що згідно з ліцензуванням розпо­чали підготовку за професійним спрямуванням "Журналістика".
Як акт великої історичної справедливості сприймається віднов­лення в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відділення журналістики на філологічному факультеті. Таке величезне місто і значний культурний центр мусить мати високоякісних жур­налістів, підготованих у державному навчальному закладі, який має майже двохсотлітню історію.
З-поміж трьох існуючих у світі шкіл журналістської освіти гово­рити про український вибір, очевидно, поки що рано. Поки що можна переконано твердити, що в нас покінчено з інструктажним навчанням. Слушно також сказати при цій нагоді, що національні традиції ук­раїнської журналістики налаштовують на вибір третього варіанту підготовки фахівців для мас-медіа, тобто школи аналітиків, оскільки в українській культурі завжди була сильною хвиля публіцистики, а жур­налістика сприймалася як важливий чинник суспільної свідомості.
СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА
КОМЕНТАР (від лат. commentarium – нотатки, пояснення, тлума­чення) — роз ‘яснювальні або критичні міркування чи витлумачення певних подій і фактів громадського, наукового, культурного життя. Коментар по­яснює зміст певної події, політичного чи історичного документа, незро­зумілі місця літературного чи публіцистичного твору.
У журналістиці поняття "коментар" має два значення: широке і вузьке. У широкому значенні "коментар" — це стрижень аналітичної жур­налістики, її головна складова частина й сутність. Тут існує правило: фак­ти недоторкані — коментарі вільні. Журналіст особливо сумлінно, об ‘єктивн’о й вичерпно повинен викладати факти, але цілком вільний у ко­ментарях до них і ні перед чим, окрім своєї совісті, не відповідає за них.
У вузькому значенні слова "коментар " — це окремий жанр у жанро-логічній системі журналістики, який передбачає роз ‘яснення для читачів, слухачів чи глядачів матеріалу чи фактів, представлених в органах масової інформації. Як правило, він подається під заголовками: "Наш коментар", "Від редакції", у радіо- й телепередачах починається словами: "Коментар програми".
При всій вагомості в журналістиці інформаційних жанрів поважно­го читача все ж вабить аналітика, неможлива без коментаря, бо він само­тужки часто буває неспроможний розібратися е змісті фактів і зорієнту­ватися в складному сучасному потокові інформації, що надходить до нього через канали масової комунікації.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.
2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа­ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.
3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук­раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль­турі. — К., 1998. — С. 5-67.
4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде­ния. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.
5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.
6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творче­ства: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. —67 с.
7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин­формации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.
8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.
9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.

Реферат на тему:
Професійна підготовка журналістів
Перші в світі вищі навчальні заклади, що розпочали підготовку журналістів. Типи журналістської освіти. Школа інструшпажного на­вчання. Школа виховання інформатора. Школа виховання аналітика. Журналістська освіта в Україні та Харкові
Тож чи можливо й потрібно взагалі навчитися масово-інфор-маційній дія-м чості? Адже ніхто не навчав журналістиці Теофаста Рєно-до, Річарда Стіля, Джозефа Адіссона, Миколу Новикова, Євграфа Філомафітського, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Володимира Науменка, Симона Петлюру та багать­ох інших працівників пера, а потім і мікрофона. Тривалий час жур­налістика вільно о б. к с ділася без журналістської освіти (не тільки вищої, але й середньої), а відтак не потребувала спеціальних знань. Жур­налістом міг стати представник будь-якої професії, у якого було легке перо і потяг до творчості.
Але впродовж історичного розвитку виготовлення газети і жур­налу дедалі ускладнилося. У другій половині XIXстоліття розпочався розвиток фотожурналістики, з 1920-х років бурхливо розвивається радіожурналістика, а з 1940-х —- і тележурналістика. Праця журналіста, залишаючи в собі первісне творче ядро, стала потребувати спеціальних знань, фахової підготовки. Особливо гостро ця необхідність була усвідомлена на межі XIXі XXстоліть, коли в різних країнах світу май­же одночасно почали виникати навчальні заклади, що здійснювали підготовку спеціалістів для друкованих засобів масової інформації.
6 січня 1900 року першу вищу школу журналістів було відкрито в Берліні. У 1902 році з ініціативи редактора "WestminsterGasette" Віл. Гіля створено школу журналістів у Лондоні. Створені як окремі на­вчальні заклади, ці школи мали свої програми підготовки майбутніх фахівців, залучали до навчального процесу провідних журналістів-практиків. Але дуже швидко ці навчальні заклади довели неспростовну істину: навчати молода повинні педагоги, професійні науковці й викла­дачі. Адже далеко не завжди талант журналіста поєднувався в одній особі з талантом учителя, тому незабаром виникла потреба включення журналістики в традиційну університетську освіту.
У Швейцарії підготовка працівників для преси р згорнулася при Цюріхському університеті в 1903 році, куди для організації факультету журналістики був запрошений редактор газети "ZuricherPost" доктор Веттештейн. У США з 1903 року почав функціонувати "особливий фа-
культет журналістики" при Колумбійському університеті, організова­ний головним редактором нью-йоркської газети "TheWorld", знамени­тим американським журналістом Джозефом Пулітцером (1847-1931).
Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 універ­ситетах. Німеччина нараховує 40 навчальних закладів, де здійснюється підготовка спеціалістів з масової інформації. Вища освіта передбачає спеціалізацію майбутніх фахівців у галузі репортерської та редакторсь­кої діяльності для газет та журналів, ведучих теле- і радіопрограм, опе­раторів і режисерів телебачення і радіо, працівників реклами та різно­манітних інформаційних служб, у тому числі й зв’язків з громадськістю (ЗГ) тощо. Робота журналіста стає дедалі складнішою і це позначається на структурі журналістської освіти, у якій так само з’являються нові на­прямки, відкриваються нові галузеві, тематичні та рольові спеціалізації.
У Росії перша журналістська школа була заснована в 1904 році професором права Л.Є. Владимировим. Але особливого розвитку жур­налістська освіта в цій країні набула за радянських часів, тобто в СРСР, адже преса розглядалася комуністичною партією як надзвичайно істот­ний чинник пропаганди і агітації, переконування народних мас у пра­вильності політики комуністичної партії. Так, у 1918 році в Комуністич­ному інституті ім. М. Я. Свердлова були відкриті центральні газетні курси. А з 1921 року починає працювати Державний інститут жур­налістики (ДІЖ) у Москві. У 1924 році відкрито секції газетної справи в Комуністичному університеті трудящих Сходу і в Комуністичному університеті народів Заходу. З 1930 року розширюється сітка інститутів журналістики, факультетів журналістики в обласних та крайових Комуністичних університетах.
Отже, журналістська освіта — власне здобуток XXстоліття. На сьогодні в світі склалося три типи підготовки журналістів, кожен з яких заснований на певній домінанті в навчальному процесі.
1. Школа інструктажного навчання поширена в країнах з то-талітарними режимами. Підготовка журналістів здійснюється на заса­дах партійності правлячої партії. З МІ в таких державах також партійні, тобто узалежнені від правлячої партії та служать захистові її політичної доктрини. Вільна журналістика за таких умов відсутня, усі газети й жур­нали є органами партійних комітетів різного рівня.
Освіта журналіста в цих умовах полягає не стільки в набутті май­бутнім спеціалістом якоїсь системи знань, скільки у вихованні в ньому певного добровільного вірнопідданства партії, у вихованні готовності ви­конувати інструкції низового партійного комітету чи центрального орга­ну партії’. Питання про журналістську майстерність у такій школі журна-
лістики не стоїть. Головний предмет вивчення складають партійні поста­нови та виступи партійних лідерів, у текстах яких відшукуються як від­повіді на філософські, буттєві проблеми, так і безпосередні вказівки до дії.
Саме на таких засадах була сформована журналістська освіта в рес­публіках колишнього СРСР (включаючи, зрозуміло, й Україну) і зараз про­довжує зачитатися на Кубі, в Північній Кореї та в деяких інших країнах.
2. Школа виховання інформатора поширена в частині країн Західної Європи, переважно на її півночі: Англія, країни Скандинавії. З Великобританії ця традиція поширилася й у США. Домінанта цієї шко­ли полягає в сповідуванні гасла: журналіст працює з фактами, а не ко­ментарями. Його обов’язок — всебічно висвітлити перед реципієнтом факт, але витлумачувати, пояснювати цей факт — не його завдання. Це мають робити фахівці (високопоставлені урядовці, політичні діячі, письменники, науковці та ін.), спеціально запрошені журналістом для цієї місії. Журналіст зобов’язаний інформувати і не зобов’язаний пояс­нювати. Він завжди повинен пам’ятати, що в суспільстві є фахівці в кожній галузі життя — політиці, економіці, культурі, спорті, екології, науці, — які завжди глибше за нього знають певну проблему і можуть дати їй більш кваліфікований, ніж він, коментар.
Навчальна домінанта цієї школи має своїм джерелом не стільки не­довіру до власної думки журналіста, скільки пов’язана з певними менталь­ними особливостями англійського та американського суспільства. Праг­нення будь-що-будь досягти піднесення накладу, перетворити газету на бізнесове прибуткове підприємство, забезпечує їй пріоритетне станови­ще в коїйсурентній боротьбі з іншими періодичними виданнями штовха­ють журналістику інформативного типу на Ітошук сенсаційних повідо­млень, "смажених" фактів із життя знаменитих людей, на щоденну боро­тьбу за першість у представленні новини саме на сторінках свого видання.
Аналітика — справа стратегічна) факт справа тактична. Ана­літичну статтю можна буде надрукувати й завтра, а повідомлення про новину —тільки сьогодні,, бо завтра вона’втратить свой свіжість, "зіпсується". А відтак тут підтримується культ репортерської жур­налістики, професійність якої вимірюється оперативністю, негайністю подання ійформаціі про факти дійсності на сторінки ЗМІ. Зайнятість людей у світі бізнесу спричинює те, що їм бракує часу на читання газєт, і журнашв, а’відтак в шфррманійнш журналістиці особливо цінується.
Журналістська ж освіта в системі цієї школи передбачає уміння знаходити джерела інформації, працювати на їх "розкручування", пе­ревіряти правильність інформації, а часом і створювати сенсаційні повідомлення з пересічних, рядових на перший погляд фактів, писати стисло, економко, зосереджуючи великий зміст у мініматьній кількості газетних рядків.
3. Школа виховання аналітика поширена в частині країн Західної Європи, переважно центральної та південної: Німеччина, Франція, Іспанія. Наприклад, головна вища школа з підготовки журналістів у Німеччині називається Німецький інститут публіцистики, в самій назві ототожнюючи журналістику з найбільш аналітичним родом діяльності фахівців мас-медіа — публіцистикою.
Пошлемося на авторитетну думку авторів підручника "Основи масово-інформаційної діяльності". "Емпіричні дослідження підтверд­жують, — свідчать вони, — що існують значні відмінності у жур­налістській культурі США та Німеччини (та й взагалі в континен­тальній Європі)"19. Ці відмінності полягають у тому, що в ЗДА культи­вується модель "нейтрачьної журналістики", у Німеччині ж — модель "адвокатської (або "місіонерської") журналістики".
В Америці існують певні правила, яких має дотримуватися жур­наліст при подачі новин. Вони зводяться до такого: по-перше, тут діє етичне правило правової відчуженості, яке забороняє журналістові вияв­ляти своє переконання щодо висвітлюваної проблеми; по-друге, тут існує суворий рольовий розподіл амплуа репортера і оглядача, що пише редакційні статті; по-третє, усі матеріали підлягають редакційному кон­тролю з метою примирення позицій сторін. "У США повсюди зустрі­чається модель внутрішнього плюралізму". Це означає, що множин­ність думок мусить бути представлена на сторінках одного видання.
У Німеччині ж тимчасом працює модель зовнішнього плю­ралізму, яка передбачає наявність органів масової інформації’, що посідають свою власну позицію і активно відстоюють її перед читача­ми. "Більша частина німецьких журналістів, — відзначають автори на­званого підручника, — віддає перевагу моделі "адвокатської жур­налістики, у порівнянні з американськими. Німецькі журналісти (майже 70%) бажають пропагувати певні загальнолюдські цінності, що являє собою місіонерський тип журналістики".
Домінантою навчального процесу в школі виховання аналітика є підготовка журналіста, здібного до власного погляду на факти, до їх інтерпретацій. Поруч із збиранням інформації його навчають відбирати (сортувати) факти, розуміти повідомлення і вміти їх пояснити, встанови­ти причиново-наслідкові зв’язки між окремими життєвими явищами, по­казати історію виникнення та перспективи розвитку певного процесу.
Журналіст мусить вивчати свою тему і ставати в ній глибоким знавцем. Його погляди, судження й коментарі прирівнюються за вартістю до думок спеціаліста. Але на відміну від науковця, який наділений глибокими знаннями, журналіст, окрім цього, володіє ще легким загальнозрозумілим стилем, здатністю викладати свої погляди для масової аудиторії. Він має широкий світогляд, глибокі знання, во­лодіє вмінням доступно для читача-неспеціаліста висловити складну концепцію, наполегливо працює над вдосконаленням свого стилю.
Ідеологи цієї школи виходять з того, що сучасний індивід — чи­тач газет і пересічний громадянин суспільства — нездібний самотужки впоратися з величезним обсягом масової інформації, що надходить до нього через різноманітні комунікативні канали. Тому ним особливо цінуються журналістські матеріали, що упорядковують для нього світ, розставляють хаотичні факти в струнку логічну систему. Адже об’єктивний світ — це ілюзія; насправді кожна людина користується не своїм власним образом світу, а нав’язаним їй наявним описом світу. Та­ким чином, соціальне довкілля — не об’єктивна константа, а суб’єктив­не його описання. Наимогутнішим способом створення у мільйонів громадян образу описаного світу і є журналістика.
На користь концепції аналітичної журналістської освіти працює і той факт, що сучасна людина живе в такому напруженому світі, що за-гальножиттєвий цейтнот не дає їй можливості щодня стежити за послідовним перебігом хоча б кількох новинарних сюжетів. Вона воліє для орієнтації в світі один раз на тиждень подивитися авторитети}’ аналітичну телепрограму або прочитати роз’яснюючу статтю знамени­того журналіста, аніж щодня стежити за численними окремими інфор­маційними повідомленнями про новини у світі.
Зрештою, у підсумку необхідно сказати, що з трьох шкіл підго­товки журналіста цілком вичерпаною виглядає лише школа інструк-тажного навчання. Дві ж інші школи (інформативна та аналітична) орієнтуються на реальні тиші активно функціонуючої в сучасному світі журналістики. Як ми прагнули показати, у кожному і типів є свої пози­тивні й негативні боки. Часто прихильники цих двох концепцій апелю­ють до одних аргументів (наприклад, посилаючись на відстність часу в сучасного споживача новин), захищаючи правильність своїх підходів до журналістики. Але з однакових тез вони роблять відмінні висновки. Це свідчить тільки про те, що названі напрямки в журналістиці не є взаємовиключними, мусять розглядатися не як бінарна опозиція (на за­садах "або-або"), а як доповнюючи один одного (на засадах "і-і"). Інформаційна та аналітична журналістика забезпечують свої потреби у фахівцях, виступаючи перед вищими навчальними закладами замовни­ками на певний тип журналістів.
Крім вищого навчального закладу, у 1930-х роках у нашому місті існував Харківський технікум журналістики ім. М.Островського, який готував фахівців для низової ланки радянської преси: відомчих і район­них газет. У ньому в 1934-1937 роках навчався Олесь Гончар.
Спроби відновити журналістську освіту в Харкові в повоєнний час призвели до відкриття відділення журналістики на філологічному факультеті Харківського державного університету, що й сталося в 1947 році. Це відділення здійснило два випуски: в 1952 і в 1953 роках. Потім воно партійним рішенням було переведене до Київського університету ім. Т.Шевченка, де з нього створено факультет журналістики.
У 1953 році засновано спочатку відділення журналістики на філо­логічному факультеті, а в 1954 році — факультет журналістики у Львівському державному університеті ім. І. Франка. Ці журфаки в двох українських університетах і здійснювали в 1950 -1980-ті роки підготовку фахівців для нашої країни.
Місто ж Харків, яке по праву може вважатися колискою жур­налістської освіти в Україні, було залишене без жодного навчального закладу, де б формувалися й виховувалися кадри для роботи в галузі журналістики. Фахівців, що готували два українські факультети жур­налістики, було замало, тому кадровий склад журналістів в Україні формувався з випускників філологічних факультетів українських вищих навчальних закладів, а також із залученням значної частки випускників Московського, Ленінградського, Воронезького, Ростовського на-Дону та інших університетів Росії, що завдавало відчутних втрат українсько­му інформаційному простору.
Підготовлені як спеціалісти фактично в іншій державі, що мала по відношенню до України свої агресивні цілі, такі журналісти прибува­ли в нашу країну як представники панівної нації, ставали провідниками великодержавної російської політики. Багато з них не сприйняло ук­раїнської незалежності, виявили нерозуміння волевиявлення ук­раїнського народу жити у власній державі і на сторінках своїх видань ще й зараз почасти борються за відновлення померлого своєю смертю Радянського Союзу, виступають проти державного статусу української мови та здійснюють інші руйнівні кроки щодо молодої держави. Тому у суспільній свідомості назрівало розуміння того, що підготовка спеціалістів для масово-інформаційної діяльності в Україні мусить здійснюватися в українських вищих навчальних закладах, де молоді лю­ди разом з аспектами професійної майстерності вивчатимуть історію України, українську мову та практичну стилістику, слухатимуть ук­раїнською мовою базові навчальні дисципліни, виростатимуть
патріотами своєї Батьківщини й вірними синами свого народу.
А відтак з демократизацією суспільного життя і прийняттям За­кону України "Про освіту" журналістська освіта як найбільш престиж­на почала поширюватися в університетах держави. У 1994 році підго­товку фахівців для мас-медіа на факультеті систем і засобів масової ко­мунікації розпочав Дніпропетровський державний університет, у 1995 — Харківський і Східно-Український (Луганськ) державні універ­ситети. Процес створення в різних навчальних закладах України відділень і факультетів журналістики триває й зараз. На травень 2000 року за даними Науково-методичної комісії з журналістики Фахової ра­ди з соціальних дисциплін Міністерства освіта та науки України у нашій державі вже існує 19 осередків, що згідно з ліцензуванням розпо­чали підготовку за професійним спрямуванням "Журналістика".
Як акт великої історичної справедливості сприймається віднов­лення в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відділення журналістики на філологічному факультеті. Таке величезне місто і значний культурний центр мусить мати високоякісних жур­налістів, підготованих у державному навчальному закладі, який має майже двохсотлітню історію.
З-поміж трьох існуючих у світі шкіл журналістської освіти гово­рити про український вибір, очевидно, поки що рано. Поки що можна переконано твердити, що в нас покінчено з інструктажним навчанням. Слушно також сказати при цій нагоді, що національні традиції ук­раїнської журналістики налаштовують на вибір третього варіанту підготовки фахівців для мас-медіа, тобто школи аналітиків, оскільки в українській культурі завжди була сильною хвиля публіцистики, а жур­налістика сприймалася як важливий чинник суспільної свідомості.
СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА
КОМЕНТАР (від лат. commentarium – нотатки, пояснення, тлума­чення) — роз ‘яснювальні або критичні міркування чи витлумачення певних подій і фактів громадського, наукового, культурного життя. Коментар по­яснює зміст певної події, політичного чи історичного документа, незро­зумілі місця літературного чи публіцистичного твору.
У журналістиці поняття "коментар" має два значення: широке і вузьке. У широкому значенні "коментар" — це стрижень аналітичної жур­налістики, її головна складова частина й сутність. Тут існує правило: фак­ти недоторкані — коментарі вільні. Журналіст особливо сумлінно, об ‘єктивн’о й вичерпно повинен викладати факти, але цілком вільний у ко­ментарях до них і ні перед чим, окрім своєї совісті, не відповідає за них.
У вузькому значенні слова "коментар " — це окремий жанр у жанро-логічній системі журналістики, який передбачає роз ‘яснення для читачів, слухачів чи глядачів матеріалу чи фактів, представлених в органах масової інформації. Як правило, він подається під заголовками: "Наш коментар", "Від редакції", у радіо- й телепередачах починається словами: "Коментар програми".
При всій вагомості в журналістиці інформаційних жанрів поважно­го читача все ж вабить аналітика, неможлива без коментаря, бо він само­тужки часто буває неспроможний розібратися е змісті фактів і зорієнту­ватися в складному сучасному потокові інформації, що надходить до нього через канали масової комунікації.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.
2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа­ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.
3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук­раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль­турі. — К., 1998. — С. 5-67.
4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде­ния. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.
5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.
6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творче­ства: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. —67 с.
7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин­формации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.
8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.
9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.