–PAGE_BREAK–До неповнолітнього обвинуваченого можуть бути застосовані й інші запобіжні заходи. Наприклад, віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. При застосуванні цих заходів слідчий повинен переконатися, що батьки або особи, які їх замінюють, один із них, адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку та явку неповнолітнього до слідчого, прокурора і в суд [8, 179].
При цьому передати неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють (опікуну, піклувальнику) можливо за їх клопотанням або з ініціативи слідчого чи прокурора, обов’язково за їх згодою, якщо є достатня інформація про належну поведінку цих осіб, їх стан здоров’я, моральний стан і можливість забезпечити належну поведінку.
При порушенні цього зобов’язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у порядку, передбаченому статтями 153 і 436 КПКУ.
6. Пред’явлення матеріалів справи для ознайомлення неповнолітньому обвинуваченому по закінченні досудового слідства проводиться за правилами, передбаченими статями 218-222 КПКУ, з обов’язковою участю захисника.
При оголошенні неповнолітньому обвинуваченому про закінчення слідства і пред’явленні йому матеріалів справи з дозволу слідчого може бути присутній його законний представник [9, 192].
б) судове слідство.
Порядок закриття кримінальних справ щодо неповнолітніх, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність і які досягли такого віку, але до них можливо застосування інших заходів виховного характеру, регулюється нормами КПКУ.
Наприклад, якщо неповнолітній не досяг одинадцяти років і вчинив суспільно небезпечне діяння, то відповідно до п. 5 ст. 6 КПКУ він не може нести відповідальності за вчинене. Якщо в такому випадку кримінальну справу вже порушено, вона підлягає закриттю на цій підставі, а якщо не порушено, то слідчий повинен винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки особа не досягла 11-річного віку.
Про закриття справи на підставі п. 5 ст. 6 КПКУ слідчий повідомляє прокурора. Попри те, що ч. 4 ст. 73 КПКУ передбачає, що слідчий повідомляє прокурора про закриття справи, ч. 3 ст. 214 КПКУ вимагає від слідчого надіслати прокурору копію постанови про закриття справи, що додається до наглядового провадження.
Відповідно до ст. 105 ККУ неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання [10, 105]. На основі рішення суду до неповнолітнього можуть бути застосовані такі примусові заходи виховного характеру, причому кілька одночасно:
1) застереження;
2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, на строк, що не перевищує трьох років.
Суд також може визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя [11, 445].
4. Відновне правосуддя стосовно неповнолітніх.
При обговоренні проблем відновного правосуддя перш за все постає питання: у зв’язку з чим і з яких причин виникла проблема обговорення і подальшого впровадження в нашу практику відновного правосуддя? Це не дозвільне питання. Йдеться не про те, щоб запровадити в наше законодавство і практику найбільш прогресивні й гуманні методи поводження з правопорушниками. Проблема тут складніша і глибша.
На жаль, доводиться констатувати, що в теорії і практиці досі застосовуються традиційні для радянської теорії права юридичні поняття і категорії. Хоча ми розуміємо, що сьогодні в нових умовах існування нашої держави й суспільства всі ці поняття і категорії потребують переосмислення [12, 32].
Адже одним з основних критеріїв оцінки ефективності організації і функціонування держави, окремих його владних структур, у тому числі і правосуддя, є не кількість ухвалених юридичних рішень, законів, а, перш за все, ступінь задоволення суспільних потреб та інтересів, інтересів окремих людей.
Найбільш істотні ознаки держави радянські вчені-теоретики вбачали у владі, загальнодержавному інтересі та примусі. Всі ці ознаки і сьогодні вважаються істотними й першочерговими. Водночас чинна Конституція України, яка ґрунтується на вченні про природне право (статті 3, 21), і суспільний договір (преамбула) змушує нас зовсім інакше осмислювати феномен держави. Йдеться про заміну тези про ціннісний абсолютизм держави на тезу про необхідність обмеження держави, і лише тоді ми матимемо не просто державу, а правову державу європейського зразка.
Подібні стереотипи минулих теорій і уявлень можна подолати тільки на шляху затвердження нової, європейсько орієнтованої доктрини різно джерельного права. Характерними ознаками цього права є такі: по-перше, його норми права виникають з реальної практики людських взаємовідносин. Творцями договору є самі учасники цих взаємовідносин, а не зовнішнє для них джерело – воля державного законодавця. Учасники договору самі встановлюють (усно чи письмово) обов’язкові для себе норми поведінки. У випадку, якщо виникає конфлікт між ними, суд керується нормами цього договірного права; по-друге, норми різно джерельного права за своїм походженням є більш демократичними порівняно із законодавчим правом, оскільки їх створюють самі учасники життєвих відносин.
Ця теорія дозволяє інакше, ніж це має місце сьогодні, підійти до вирішення актуальних проблем українського державознавства і правознавства, народного суверенітету, безпосередньої демократії, розподілу влади, верховенства права, правової держави, громадянського суспільства, у тому числі й реформування правосуддя. Каральне правосуддя вичерпало себе, оскільки воно вже не лякає і не відновлює порушеної правопорушенням соціальної справедливості. На зміну каральному правосуддю могла б прийти кримінальна юстиція іншого типу – відновного правосуддя, яка вельми успішно застосовується в розвинених країнах (США, Великобританії, Голландії, Японії).
В цих країнах існують різні програми примирення жертв і кривдників, яких не поспішають перетворювати на злочинців і замикати у в’язниці, навіть якщо вони скоїли такі тяжкі злочини як, наприклад, пограбування, крадіжки зі зломом, спричинення каліцтв і навіть ненавмисні вбивства. Ці програми дозволяють організувати зустрічі сторін конфлікту, встановити між ними психологічний контакт, добитися від правопорушника усвідомлення своєї відповідальності за скоєне, а також реально відшкодувати потерпілому або його родичам заподіяну шкоду. Якщо кривдник дійсно розкаявся, тобто відшкодував збиток, вибачився перед потерпілим, продемонстрував готовність влитися в суспільство як його корисний член (влаштувався на роботу або добровільно служив свого часу в госпіталі, пройшов курс лікування від алкоголізму або наркоманії), його кримінальне переслідування припиняється прокурором або суддею. До речі, програми примирення жертв і кривдників на Заході успішно розвиваються ще й тому, що їх підтримує церква.
Реформування судової системи України припускає одночасно і реформування кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх, особливо стосовно тих, кому призначено покарання у вигляді позбавлення волі, що передбачає комплекс процедур для розгляду справ зі звинувачення дітей і підлітків у скоєнні злочину. На наш погляд, цей процес реформування має рухатися такими трьома основними напрямами: законодавче оформлення прав дітей (неповнолітніх і молодих людей), впровадження у практику відновного правосуддя і прояв політичної волі в цьому напрямі всіх рівнів влади [13, 34].
У зв’язку з економічною нестабільністю, зниженням рівня життя проблема поліпшення соціального становища дітей, що складають чверть населення України, набуває особливої соціальної значущості і залежить не тільки від сім’ї, шкільного або трудового колективу, а й від діяльності багатьох соціальних інститутів, які беруть участь у процесі соціалізації, виховання та навчання дітей і підлітків. У зв’язку з цим потребує активізації розробка економічних, соціальних та правових заходів, спрямованих на створення умов для успішного протікання процесу соціальної адаптації особливо неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі.
В Україні здійснюються заходи, спрямовані на скорочення злочинності неповнолітніх: дедалі більш широко втілюються в життя положення Конвенції ООН про права дитини та підсумкових документів Всесвітньої зустрічі на вищому рівні на користь дітей і підлітків 1990 р., до яких приєдналася наша держава; активізуються процеси поліпшення положення неповнолітніх за останні п’ять років – після підписання Президентом України ряду указів («Про Національну програму «Діти України»», «Про затвердження Комплексних заходів по профілактиці бездоглядності і правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві»), а також у ході реалізації інших заходів у сфері охорони дитинства. Виконання в 1996-2000 рр. основних заходів Національної програми «Діти України» сприяло вирішенню питань захисту материнства й дитинства; розвитку нормативно-правової бази забезпечення прав і законних інтересів дітей і підлітків; виявленню і запобіганню таким негативним соціальним феноменам, як дитяча безпритульність і жебрацтво; розширенню діяльності державних структур, що займаються проблемами неповнолітніх, таких, що надають соціальну і психологічну допомогу дітям і підліткам.
Проте аналіз стану злочинності неповнолітніх свідчить про ряд проблем, які під впливом непростих соціально-економічних процесів мають тенденцію до загострення. Це стосується перш за все соціального захисту неповнолітніх, які звільняються з місць позбавлення волі і мають потребу в підтримці суспільства й держави у трудовому, освітньому та побутовому влаштуванні. Невирішеність на сьогодні комплексу проблемних питань, що стосуються механізму соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі, викликає особливе занепокоєння, оскільки сприяє скоєнню ними повторних злочинів [14, 45].
Неповнолітні правопорушники, які опинилися в місцях утримання не усвідомлено, – це найбільш схильна до впливу категорія, яка вимагає реабілітації. Слід констатувати, що вони ще зберегли себе як особистостей і ще не втрачені для суспільства. Для неповнолітніх вихід на свободу є гострою кризовою ситуацією, оскільки колишні друзі їх уникають, а на роботу й навчання влаштуватися дуже важко. Адже, по суті, в колонії у молодих людей відсутні можливості для прояву активності й самореалізації. Головне в місцях позбавлення волі – це не порушувати вимоги режиму. Але молодій людині, за її природою, необхідно самоствердитися і розкрити себе. Це дуже серйозна проблема, оскільки основні параметри зрілої особи, які зазвичай закладаються в молодому віці, в цих місцях (тюремному співтоваристві) гальмуються, тому часто саме через це молоді люди прагнуть самостверджуватись у злочинному світі.
Особливо гостро сьогодні постає завдання скорочення рецидивної злочинності серед неповнолітніх. Незважаючи на те, що в загальній структурі злочинності злочинність неповнолітніх є незначною (у виховних колоніях України утримуються 3300 підлітків (зокрема близько 100 неповнолітніх жіночої статі), і приблизно 1000 неповнолітніх у слідчих ізоляторах (для порівняння: населення України становить 50,7 млн. чоловік, ці показники є надзвичайно важливими, оскільки злочин, скоєний у підлітковому віці, часто є початком подальшої злочинної діяльності людини. За даними кримінологів, що вивчають цю проблему, кожен четвертий рецидивіст свій перший злочин скоїв у віці до 18-ти років.
Проте всі проблеми щодо попередження правопорушень неповнолітніх у концентрованому вигляді начебто з’єднуються в самому механізмі кримінального правосуддя. Якщо розглядати реформу системи кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх на тлі широких перетворень у нашому суспільстві, потрібно виявити ряд чинників, що впливають на процес і напрям цієї реформи.
У курсовій роботі автор має на меті сконцентрувати увагу на тому, яку роль у реформуванні кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх відіграє такий чинник (напрям), як законодавче оформлення прав дітей (неповнолітніх і молоді).
У чинній Конституції України немає спеціальної статті, яка була б присвячена питанням відповідальності неповнолітніх і гарантій законодавчого захисту їх прав і свобод. Конституція України містить ст. 52, в якій наголошується, що «діти рівні в своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною і його експлуатація переслідуються згідно із законом» [15, 47].
Зміст і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує «добродійну діяльність стосовно дітей».
Безумовно, ці конституційні розпорядження мають дуже важливе значення для закріплення прав та інтересів дітей і підлітків, проте їх недостатньо для того, щоб у разі притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності в обов’язковому порядку максимально враховувалися їхні вікові і психологічні особливості. Нагальною необхідністю є законодавче оформлення прав дитини в рамках вітчизняних і міжнародних стандартів у сфері прав людини.
Вважаємо за доцільне, з урахуванням чинних міжнародних стандартів, внести до Конституції України спеціальну ст. 52-1 такого змісту:
«Держава забезпечує, щоб:
— жодна дитина не була піддана тортурам або іншим жорстоким, нелюдяним або таким, що принижують гідність, видам поводження або покарання. Не призначається позбавлення волі на певний термін, що не передбачає можливості звільнення, за злочини, здійснені особами молодше за 18 років;
— жодна дитина не була позбавлена свободи незаконним чином. Арешт, затримання або позбавлення волі дитини здійснюються згідно із законом і застосовуються лише як крайній захід і в перебіг якомога коротшого відповідного періоду часу;
кожна позбавлена свободи дитина користувалася гуманним поводженням і пошаною невід’ємної гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена свободи дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в якнайкращих інтересах дитини цього робити не слід, і мати право підтримувати зв’язок зі своєю сім’єю шляхом листування і побачень, за винятком особливих обставин;
кожна позбавлена свободи дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед судом або іншим компетентним, незалежним і неупередженим органом та право на невідкладне ухвалення ними рішення відносно будь-якої такої процесуальної дії».
У ст. 3 Конвенції про права дитини підкреслюється, що «в усіх діях стосовно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини».
Конвенція про права дитини була ратифікована Україною 27 вересня 1991 р. й опублікована в № 40-45 газети «В’язниця і воля», в якій регулярно публікуються міжнародні документи з прав людини, причому деяких із них немає в жодній бібліотеці. Для реформування системи кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх мають важливе значення й інші міжнародні документи, такі як Керівні принципи Організації Об’їдених Націй для попередження злочинності серед неповнолітніх (Керівні принципи, прийняті в Ель-Ріяді); Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила); Правила Організації Об’єднаних Націй щодо захисту неповнолітніх, позбавлених свободи.
Перед Україною стоїть нагальна проблема розробки законодавства, яке регулювало б усі питання щодо дотримання прав та інтересів неповнолітніх. Вважаємо за доцільне створити спеціальну комісію, до якої увійшли б представники Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, відповідних міністерств і відомств, науковці, представники неурядових організацій, що займаються питаннями кримінального правосуддя стосовно дітей. Метою такої комісії має бути розробка проекту Закону України «Про виконання кримінального правосуддя стосовно дітей і підлітків», який би передбачав створення нової системи поводження з дітьми, звинуваченими у скоєнні кримінальних злочинів, і містив як матеріально-правові, так і процесуальні норми для врегулювання всіх дій, які здійснюються стосовно дітей з моменту скоєння злочину і до виголошення вироку, виконання вироку та особливий порядок здійснення контролю за роботою пропонованої системи.
продолжение
–PAGE_BREAK–