Роль професіоналізму вутворенні гумористичних ситуацій вхудожньому творі (за творами О. Вишні)
Курсова работа
«Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга?Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тоді тільки маєшправо сміятися… із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. Ібуде такий дружній, такий хороший сміх…»
О. Вишня
«Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що,відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, — знаходимо ОстапаВишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, якказав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності ігородніческого заблуждєнія”, протестанта проти «маленьких вад механізму»
Д. Донцов.
«Гумор Остапа Вишні низькопробної культури. О. Вишня – це кризанашого гумору… Гудити О. Вишню з його “прийомами” — це значить фактичнописати рецензію на читача… Ми констатуємо факт величезної популярности іуспіху серед читачівської маси Вишневих “усмішок”. Цей факт примушує нассказати, що тільки низький культурний рівень або справжня “культурапримітивізму” може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнєнесе забуття Остапові Вишні!»
Б. Вірний (К. Антоненко).
Вступ
Остап Вишня
Під таким ім’ям увійшов у літературу незрівнянний сміхотворецьПавло Михайлович Губенко, видатний майстер слова і великий громадянин. Народналюбов до письменника була безмежна. Цього не могли заперечити навіть найзавзятішілітературні недруги гумориста.
Прикладом, один з них, — ім’я розкриватине хочеться, просто огидно! — на початку 30-х років у цілковито доносницькійстатті всеж-таки змушений був визнати: «Популярність Остапа Вишні на сьогоднідосягла ні з чим не зрівнянних розмірів: загальний тираж його творів вже сягнувсемизначного числа, вже виліплено бюста письменника; коли десь виступає з промовоюабо з читанням своїх творів наш автор – аудиторія починає реготати, ледве встигнувшизачути його прізвище; нарешті, як вінець усьому, серед «народу» зафіксовано чималолегенд, що їх героєм є розглядуваний письменник… Треба відверто констатувати,що такої слави не зажив жоден з українських письменників, за винятком хіба ТарасаГригоровича Шевченка, отже, коли зважити лише на наведені зовнішні дані, є всі підставивважати Остапа Вишню, коли не за геніального, то принаймні за грандіозного письменника,одного з тих, хто є джерелом спілки масового читача з вершками сучасноїукраїнської (а через неї і світової) культури». Остап Вишня– одна зі справжніх вершин у художній літературі, зокрема в жанрі сатири та гумору,це громадсько, духовно, художньо багата творча індивідуальність. Недаремно ледвене кожна його гумореска, усмішка, фейлетон (а вони день від дня друкувалися вперіодичній пресі 20-х років) сприймалися читачами як свіже, нове слово про людинута обставини, як відкриття найрізноманітніших людських типів і життєвихобставин, змальованих щоразу оригінальним вишнівським словом. У цьому розумінніОстап Вишня – письменник-відкривач (стосовно негативних типів, явищ, тенденцій соціальногобуття тощо), письменник-новатор (стосовно найрізноманітніших сторін дійсностіта художнього їх осягнення, трактування тощо). Мета даноїроботи – показати самобутність, велич таланту та роль професіоналізму вутворенні гумористичних ситуацій, щотак гарно вмів великий письменник-гумористна прикладі циклу «Мисливські усмішки», та довести,що його твори не втратили своєї цінності і є актуальними і в наш час!Робота складається з вступу, трьох основних розділів, висновків,списку використаної літератури, та посиланнь втексті на літературу.
I. Сатира та гумор у творчості українськихписьменників 20-30-х р. ХХ століття
Розвиток сатири та гумору перших пожовтневих років літературознавціпов’язували з двома факторами: художньою творчістю народних мас, покликанихреволюцією, та з сатиричними, здебільшого політично-агітаційними виступами В.Маяковського і Дем’яна Бєдного, які стосовно української гумористикиоцінювались як спонукальний приклад. Протягом десятиліть такі ствердження сталипевними штампами і сьогодні потребують уточнень.
Так, на сторінках червоноармійських і цивільних газет друкувалисясатиричні вірші, гуморески, байки, спрямовані проти білогвардійщини йзовнішньої контрреволюції. Водночас у пресі протилежного табору з’являлися сатиричніпублікації, пройняті антибільшовицьким і антиінтервенціоністським пафосом. Вонизасвідчували сподівання тої частини народних мас, яка соціальне визволення йнаціональне відродження України, її вихід із сфери імперської, колоніалістськоїполітики великодержавницького центру пов’язувала з утвердженням самостійноїУкраїнської держави. Цей масив не брався до уваги і не вивчався.
У 1919 р. свої перші фейлетони, спрямовані проти денікінщини тазовнішньої контрреволюції, публікує в Кам’янці-Подільську в газетах «Трудовагромада» та «Народна воля» П. Грунський (Остап Вишня, письменник, про якогодалі буде у нашої работі). Тоді ж із байками, сатиричними віршами,документальними віршованими фейлетонами виступає В. Блакитний (псевдонім,справжнє ім’я сатирика — Валєр Проноза). Його злободеннісатиричні твори склали збірки «Нотатки олівцем», «Червона гірчиця» (1924) та«Державний розум» (1925). До різних форм віршованої сатири звертаються МикитаВолокита (В. Поліщук), В. Ярошенко, С. Пилипенко, — саме їм, як і ОстаповіВишні, випало вдовольняти спрагу періодичної преси на критичні, сатиричнітвори. Вони ж зтверджували у правах літературного громадянствасатирико-гумористичні форми, зокрема байку.
Сергій Пилипенко (1891 — 1934), як і В. Блакитний, був нажурналістській і видавничій роботі, виступав одним з організаторів культурногобудівництва, — прагнув політизувати байку, дещо оновити її форму. В полемічномувірші «Демонстрація», в основу якого взято розгорнуту метафору – демонстраціявсіх літературно-жанрових сил, «соціалізмові корисних», автор згадує ймалопримітну Байку, що «вкупі зі всіма Червоний прапор підійма».
М. Зеров, упорядковуючи антологію «Байка і притча в українськійлітературі XIX — XX в.», і добором імен і творів (В. Блакитний, С. Пилипенко,В. Ярошенко, М. Терещенко, М. Годованець), та розглядом байкарства в цей періодзасвідчує процес відродження цієї класичної в українському письменстві форми таїї зтвердження в системі інших жанрів сатири та гумору.
Схвалюючи політизацію байки, С. Пилипенко та йогооднодумці-побратими дбали передусім про надання нового дихання «старому» йконсервативному щодо змін жанру. Орієнтуючись на оновлення байки, відзначав СПилипенко, що дорогу цьому процесові успішно прокладав і В. Блакитний. У статтіпро І. Батрака, автор, маючи на увазі збірку «Державний розум» та інші,зазначає, що багато зроблено для оновлення змісту байки (використання газетноїхроніки, заміна алегоричних масок реальними персонажами, пропагандування новихнорм моралі тощо) і що тепер завдання вбачає в «зреформуванні» «віршованогооболону байки». С. Пилипенко насправді відступав від канонічного байкарськоговірша – написав кілька творів чотири-, шести- і восьмирядковою строфою, але цезовнішньо-технічне новаторство зашкодило неповторності, закладеній у формібайки («Рівність», «Новий Ваверлей»).
Зрештою, формальне новаторство (у царині форми і змісту) призвелодо того, що окремі байки С. Пилипенка сприймалися як гумористичні вірші або жяк притчі, а В. Блакитного – як публіцистичні вірші, фейлетони, а то йпамфлети. Можна, таким чином, стверджувати: вчинки байкарів, панівній усуспільстві пропаганді, що спрощено трактувала таке поняття, як злоба дня, малипевні свої плюси для розвитку алегоричного жанру, але принесли й відчутнінедоліки.
І все ж з’являлися сатиричні твори, що виходили поза колоприкладного значення, а відкривали щось істотно важливе і для сучасного, і длямайбутнього. Такі сатиричні вірші та байки друкував В. Блакитний (вірш«Попередження»). Авторові чужа логіка опонента, він не хоче співати «нашпальтах газети, що все гаразд, мовляв, і всі раді…». Сатирик проголошує:
«… Не можу на рими наводити лак
(Така більшовицька натура).
Не заздрю лаврам писак
І прилизаним трубадурам.
Коли що не гаразд
(Я — не гордий.)
Р-раз! Р-раз!
Віршем по морді!..»
У вірші 1923 р. він відстоює не лише свою громадянську позицію, — йдеться тут і про право сатири, й ширше, письменства, на принципове ставленнядо негараздів у суспільному житті, і про неприйнятність позиції митця-лікувальника.
І саме в роки 20-ті сатира та публіцистика, — нехай вони лишезбирались з силами, — могли гостро й відверто ставити проблеми загально-народного,загально-національного звучання. Сатиричний вірш, байка В. Блакитного вимагалиоперативного реагування на факт чи негативне явище.
Сатиричні вірші та байки здебільшого мають документальний характерна місці епіграфа подається інформація про факт чи подію або ж відповіднадокументальна «посвята», хоча автор часто, не обмежуючись оцінкою якоїсьжиттєвої конкретики, виводить розмову на рівень художніх узагальнень («Про СІК,РИК і ОКРИК», «Слава» та ін.).
Саме про це писав видатний російський письменник К. Г.Паустовський, коли розповідав у своєї книзі про життя в Одесі:
«Иванов заказал Ядову фельетон о рубке мебели, поместил его в очередномномере, а постановление райкомвода напечатал петитом в виде эпиграфа к этомуфельетону.
Я запомнил только один куплет из этого фельетона:
Печать в стране – могучий фактор.
Блюсти ее – мой долг прямой.
Не допущу я, как редактор,
Чтоб замерзал сотрудник мой!»
(рос. мов.)
Звертаючись до традиційного жанру байки, письменники розроблялиновий її тип з суцільною відкритістю форми для нового змісту (роботадержапарату, органів радвлади і навіть конкретних її службовців); із введенняму байку замість традиційно звичних персонажів – реальних. Тут доводитьсяконстатувати, що були не тільки персонажі «з людським обличчям» (такі є уЛеоніда Глібова), а й маємо безалегоричне представлення всього ситуаційногоантуражу, супутного таким, діючим у байці, особам..
Сатира поета В. Блакитного та прозаїка Остапа Вишні визначили йзмістові обшири та критичний пафос, і художній рівень тогочасної сатири тагумору. Поряд з ними виступали й інші талановиті майстри. П. Капельгородський у20-ті та на початку 30-х років активно виступав із сатиристичними віршами тагуморесками, в яких подав колоритні сценки та епізоди з сільського життя(«Перевибори на селі», «По-божому, по-хорошому»). З життєвою достовірністю тахудожньою вмотивованістю показав він у вірші «Брат» «слуг народу», їхнюбайдужість до потреб людини.
Позитивну роль у розвитку сатири відіграли сповнені критичногопафосу, часом і веселого та гіркого сміху, твори майстрів несатиричного жанру.Маємо на увазі публіцистично гострі, іронічно-сатиричні віршовані послання,памфлети П. Тичини і В. Сосюри, М. Бажана та М. Рильського, оригінальні,художньо-сатиричні обсервації з тогочасної дійсності М. Хвильового та іншихпрозаїків.
Оглядаючи основні художні явища тієї пори, О. Білецький поставив наперше місце книжки М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» і розглядав їх якнайбільш яскраві та оригінальні художні явища, говорив про три основні жанриукраїнської белетристики.
До першого відносив твори, в яких зображена «героїка революції».«Другий – революційна сатира: зображення обивателя, що до цього часу щебезсмертний, пристосовується до умов нашого життя, заражає очищене грозоюповітря своїм смердючим диханням, несе в новий побут сморід староїтривіальності» [3]. Тут малися на увазі оповіданняМ. Хвильового «Завулок», «Свиня», «Шляхетне гніздо» та інші, але цікаво, що авторстатті ставив у генетичну від них залежність твори О. Копиленка (оповідання «Запустелями сел», «Будинок, що на розі», «Сальто-мортале»); П. Панча («Калюжа»,«Зелена трясовина», «Мишачі нори»), О. Вражливого («Паштетня»).
Особливо важливе спостереження О. Білецького щодо третього жанру:«І третій, нарешті – сатиричне, що іноді переходить в елегію — «горькимсмехом моим посмеюся» — зображення внутрішнього неладу в середовищіколишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку, до зміщанення, до тогосамого обивательського багна, до моральної смерті. Але цю третю, широкозачеплену Хвильовим царину його наслідувачі розробляють порівняно рідко і, крімоповідання «Ессе homo» О. Копиленка тут можна назвати небагато інших»[4].
Наведені розмірковування та узагальнення дослідника маютьпринциповий характер. Йшлося тут про новаторські твори прозаїка, які відкривалинові, сформовані й зрощені вже новою системою явища. До того ж «чиста» сатира,що послуговувалася короткими, мобільними формами (гумореска, вірш, фейлетон,байка), не подавала так активно на всезагальний огляд і осуд громадськості такіявища, як прислужництво, лицемірство, переродженство кадрів у партійному йдержавному середовищі, — як це з вбивчою іронією та сарказмом зробив М.Хвильовий в оповіданні «Свиня» та повісті «Іван Іванович».
Проте громадянські й естетичні позиції, на яких мала розвиватисясатира, уже в середині 20-х років треба було не лише декларувати й зтверджувати,а й захищати від диктатури пролетаріату. Майстри сатири і гумору, як іоб’єктивні поцінувачі художнього слова В. Блакитний, С Пилипенко, Остап Вишня,Юрій Вухналь, Кость Котко, В. Чечв’янський, П. Капельгородський, С. Чмельов,Юх. Гедзь, В. Ярошенко, Л. Чернов, Мих. Бондаренко, П. Нечай, О. Ковінька, М.Годованець, відстоювали право цього жанру на життєдіяльність, правдивість тахудожність творів. О. Білецький, наприклад, торкаючись питання комічного,мимохідь зауважував: «Проте доброзичливий, недошкульний гумор, очевидно, несправжня царина Панча. Час вимагає не гумористики, а сатири» [5].
На захист сатири і, конкретніше, видатного її майстра Остапа Вишні,виступив М. Хвильовий, надрукувавши в журналі «Пролітфронт» (1930. № 4) статтю«Остап Вишня в світлі .«лівої» балабайки» — аргументовану пристрасну відповідьна голобельну, всуціль вульгаризаторську публікацію О. Полторацького «Що такеОстап Вишня» [6]. М. Хвильовий показав непрофесійне розуміння автором статтіхудожньої специфіки гумору та сатири, вульгарність вимог до цього жанру і загаломзаперечив необ’єктивний і погромницький характер подібної критики.
Напевне, не було нічого випадкового в тому, що переконливі голосина захист позицій сатири й сатириків чулися із середовища ваплітян – адже тутзгуртувалися талановиті письменники, які розуміли і обстоювали значення такихлітературних реалій, як свобода творчості і художня самобутність митця. М.Куліш, ведших полеміку в основному з В. Коряком, рішуче заперечував«гартянським критикам», які приписували ваплітянам «шкідливі тенденції і хибнуідеологію» на тій підставі, що ті, мовляв, спрямовують свої списи противсіляких негативних типів. «Боротися з бур’янами революції хіба цезанепадництво і шкідливі тенденції?! — риторично запитував М. Куліш іаргументовано продовжував. — Чи, може, гартянські критики хотіли, щобпоказувати негативні сторони, перед тим зачесавши та прилизавши їх. ВАПЛІТЕ, ядумаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів». [7]
Примітним у складних умовах міжгрупової боротьби став виступ ужурналі «Вапліте» М. Христюка. Він зосередив увагу на аналізі оповідання Г.Епіка «Восени» (Вапліте. 1927. № 3) та вірша В. Сосюри «Знову місто моє» («Життяй революція». 1927. № 5): «Через суд і через пресу, ведемо ми з цимиБризгуновими й компанією сувору боротьбу. В „Правде” маємо спеціальнийвідділ „Каленым пером”, де без страху перед буржуазією викриваємо івипікаємо наші болячки» [8]. Й основне, підсумкове слово автора: «Розпеченогопера нам треба, а не урапатріотичних «дзеньок-бреньок» [9].
Але ці міркування не могла сприйняти офіційна пропаганда, щооберігала інтереси партійних і радянських службовців, фундаторів і діючих осібкомандно-адміністративної системи, як не могли погодитися з такими міркуваннямий літературні опоненти ваплітян. Останні в міжгруповій боротьбі навіть сформулювалидумку про шкідливу теорію «розпеченого пера», приписавши з часом її авторствоМ. Хвильовому.
Виступи М. Христюка й М. Куліша збігаються в часі з відновленнямжурналу «Червоний перець». Часопис було засновано 1922 p., але тоді вийшлотільки два його номери (квітень-травень). Вихід журналу в 1927 р. бувгарантований вже тим, що на цей час у сатирично-гумористичному жанрі працювалачимала когорта професійних письменників.
У колі уваги червоноперчан були конфлікти й комічні ситуації,побачені на виробництві та в держустановах, а особливо всілякі недоліки танегаразди в побуті. З’являлися й твори, в яких ставились особливо гострісоціальні проблеми, як, скажімо, оповідання Г. Епіка «Сторінка із щоденникаСтепана Івановича Курочки», надруковане в 1933 – у рік страшного голодомору наУкраїні…
Саме в ту пору найяскравішепроявив себе сатиричний талант та ліричнийгумор видатного українського письменника двадцятогостоліття Остапа Вишні(Павло Михайлович Губенко, 1889-1956)
II. Остап Вишня. Життя і творчість в час першихдесятиріч СРСР
Хто такий Остап Вишня? Хто ця Людина,яка не може бути пересічною, адже вона дарувала іншим радість – радістьсвітлу, сонячну, ту, яка здатна підтримувати людей у важкі часи, надавати їмсили.
Він – лірик, сатирик і просто людина з іскрометнимпочуттям гумору.
У чому ж полягає його ліричність? Та, мабуть, у йогосвітосприйманні. Вишня не просто милувався українськоюприродою, він зачаровувався нею. Коли я читаю його твори, мені здається, що віннавіть розумів її. Його прикраси, душевно-ніжні ліричні відступи присутні майжев кожному його творі, в кожній усмішці. Це невеличкі за розміром уривочки, якпромінчики весняного сонечка, зігрівають читача, а сам текст роблять світлішимта теплішим.
Остап Вишня – сатирик. На жаль, проВишню-сатирика відомо не так багато, як хотілося б. Йогосатиричні твори існують, але можна тільки уявити, скільки б міг висміяти цейписьменник, скільки б він міг викрити, якби не комуністична цензура.Сьогодні не таємниця, що на його твори рецензії давав самЙосип Сталін! На мій погляд, одним із найцікавіших йогосатиричних творів є «Усипка, утечка, усушка й утруска». Цейтвір дуже вміло й дотепно розкриваєбюрократичне безладдя того часу, те «казна-що», яке творилося вукраїнській економіці. Та й не тільки в український…
Але саме гумор Остапа Вишні є найцікавішою частиноютворчості. Його гумор справді безсмертний, адже він примусив нас посміхнутисячерез стільки років. Більш за все мені сподобались ті усмішки Остапа Вишні, вяких описується життя та побут українського селянства. Цей гумор не злий, адобрий, теж самісеньки сонячний. Герої усмішок несоромляться своїх вад, але бажають стати кращими.
Звичайно ж, найголовнішою заслугою Остапа Вишні є те, що вінзапочаткував в українській літературі жанр усмішки. Він змушував людейпосміхатися, відчувати себе щасливими, незважаючи на все те, що коїтьсянавкруги. А чи не є це найголовнішою заслугою будь-якого письменника?
Остап Вишня – письменник унікальної (не тільки для України)популярности, рекордних — мільйонових! — тиражів, твори якого знали навітьнеписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, адиктатори – із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й післядесятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він «усміхатись»аж до смерти.
Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с.Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумськоїобласті) в багатодітній селянській родині. Навчався в початковій школі, у 1903року закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтвопоштово-телеграфного чиновника. Через чотири роки закінчиввійськово-фельдшерську школу в Києві, працював в хірургічному відділі лікарніПівденно-Західних залізниць. Склавши екстерном екзамени у гімназії, у 1917 рокувступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однакзалишив навчання, майже не почавши, й зайнявся журналістською та літературноюдіяльністю.
Через два роки П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродженнянаціональної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив доКам’янця-Подільського, де написав свій перший твір – «Демократичні реформиДенікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який за підписом«П. Грунський» був надрукований у газеті «Народна воля».
У 1920 року він повернувся до Києва. Восени був заарештованийорганами ЧК, і як «особливо важливий контрреволюціонер» (!) відправлений надодаткове розслідування до Харкова.
Не виявивши нічого «криминального», як говорять зараз, в діях П. Губенка,у 1921 року його випустили із в’язниці. У квітні цього же року він ставпрацівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її тоді В.Блакитний), а кількома місяцями пізніше – відповідальним секретарем «Селянськоїправди» (ред. С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 року підфейлетоном «Чудаки, їй-богу!» вперше з’явився підпис Остап Вишня.
Слово гумориста користувалося великою популярністю. Виходили одназа одною збірки усмішок: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне»(1924), «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішкикримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села»,«Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішкитеатральні» (1927); двома виданнями (1928 та у 1930) побачило світ зібрання«Усмішок» у чотирьох томах тощо.
За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним післяШевченка і поруч із Леніним ім’ям. Задля того, щоб читати Вишню, не одинселянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовцівчились читати українською мовою.
До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з проханнямидопомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов досучасного президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни. Віннікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистимиклопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував гумориста:«Хто, власне, є всеукраїнським старостою – Петровський чи Остап Вишня?»
Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членомписьменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ,він став одним із організаторів Пролітфронту. Приятелював із М. Хвильовим і М.Кулішем. У 1930 — 1931 pp. письменник створив повноцінний драматургічний твіркомедію «Вячеслав», де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лишепісля смерті письменника в 1957 року у книзі «Привіт! Привіт!».
Погром селянства і України (30-ти роки) обірвав цей розгін Остапа Вишні.Він перестав писати в газетах, зник як фейлетоніст. Його лаяли і за те, щописав, і за те, що мовчав. Зрідка лише появлявся в журналах («Червоний перець»,творцем якого був, «Літературний Ярмарок», «Пролітфронт», «Культура і побут»),пишучи на більш нейтральні чи дещо дальші від політики теми: «Мисливськіусмішки» (Вишня був пристрасний мисливець і аматор природи; цей твір мирозглянемо окремим чином), «Театральні усмішки», «Закордонні усмішки». Вишнязгадав, що починав свій шлях в УРСР як автор літературних пародій, що з’явилисяза підписом Павла Грунського у першому і восьмому номерах журналу «Червонийшлях» (1923 р.). Він доповнив ті початки новими пародіями й шаржами («Вишневіусмішки літературні», 1931), які напевно остануться довше жити, ніж деякітвори, що він шаржував і пародіював.
З добрим усміхом, але не уникаючи й іронічних клинів наднедоліками, Остап Вишня відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг»,«Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на М. Хвильового («Синятрясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), М. Зерова («Воскресла») та ін. Утеатральних усмішках, мистецьких силуетах та дружніх шаржах (в останніх зноввикористовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальніособливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.
26 грудня 1933 року Остап Вишня був зарештований. Абсолютнобезпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнаєчисленних тортур і допитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від ньогослідчі. 23 лютого 1934 року судова «трійка» визначила міру покарання розстріл,а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув’язненням. Такимчином, засудженого за «терор проти вождів партії», Вишню перекинули в ізоляторна Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року — саме в час масових розстрілівполітв’язнів по концтаборах, — відправили пішим етапом (800 кілометрів! сніг!пурга! морози!) назад до Чіб’ю для додаткового «слідства», а фактично нарозстріл. По дорозі Вишня, без того хронічно хворий на улькус і ревматизм,захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані наякійсь таборовій цегельні, за дротом. Доки Вишня дужав смертельну хворобу,минула масова єжовська операція розстрілів в’язнів. Тільки це врятувало йомужиття!
Письменник відбував строк в Ухті, Комі АРСР, на рудникуЕджит-Кирта. У в’язниці він виконував різні роботи, працював фельдшером,плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк»,де написав 22 нариси про трударів, які мріють завоювати суворий північний край.
У 1943 року Остап Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тимчасом як Україна, — тероризована, зруйнована, але неупокорена — активним іпасивним спротивом зустрічала і проводжала брунатних і червоних окупантів,виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомучений Вишня вийшовна волю, наступного року із арештантського барака на Печорі повернувся вписьменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовуватинаклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України – Вишню, — закатувалаМосква, і висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так 1945 — 1946 рр. появилась «Самостійна дірка» – голос гумориста з могили. Як на лихо, цісамі «буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні,заслуги в якому цілком приписали собі, та подякували гумористові, що він першиму широкій радянській пресі проінформував світ, що УПА ще й досі живе ібореться! надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку«Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.
Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети«Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна»(1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великіростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладамитворів російських та світових класиків – М. Гоголя, А. Чехова, О.Сухово-Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Я. Гашека, П. Неруди. Проводив великугромадську роботу: був членом редколегії журналу «Перець» і одним знайактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменниківУкраїни.
Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонамийого читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмішках» Вишнідля цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завжди давав свіжийвіддих у задушливій атмосфері загального рабства. Мав Вишня усі підставизаписати слова любови і вдячности отаким читачам у щоденнику: «Я дожив до тогочасу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями,всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам:“Я люблю вас!… Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоєім’я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належатидо свого народу».
У 1955 року Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28вересня наступного року письменник помер.
Лiризм, гумор i сатира у спадщині ОстапаВишнi
Літературна спадщина Вишні – це насамперед тисячі гуморесок ущоденній пресі на всі теми дня, це – твори у різноманітних жанрах малої прози(гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання), це – своєрідний типфейлетону, якому він давав назву «усмішка» або ще «реп’яшок».
Народились вони з праці Вишні у редакціях перших українськихрадянських газет «Вісті ВУЦВК» (куди його просто з підвалу ЧК виринув ВасильБлакитний навесні 1921) і «Селянська правда». В «усмішках» Вишні віддзеркаливсясвоєрідний тодішній «ренесанс» селянства як соціального стану України, який,скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собінове російсько-колгоспне ярмо, а змусив Москву до НЕП-и і політикиукраїнізації. «Вишневі усмішки сільські», з одного боку, народились з віковоїселянської відсталости, темноти, анархічного егоїзму й асоціяльноїроздрібнености, а з другого – пускали гострі сатиричні стріли на розплоджуванийМосквою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівки імперії. Селянивідчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам народивсяі виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому,як він пише.
Під тиском вимог читачів значна частина газетних «усмішок» Вишнівидавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитисьтут лише статистикою: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок «Вишневих усмішок», а1928 року було видано чотиритомове видання вибраних «усмішок». До початку червоногорозгрому і колективізації села (1930 р.) тираж книжок Вишні доходив до двохмільйонів – нечуваної для тих часів цифри!
Немале важливо, що частина «усмішок» Вишні грали роль скоростріліву запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму.Пригадується, яку сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні зприводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і зарусифікацію шкіл на Кубані. На зразок легендарного листа запорожців дотурецького султана, кубанські козаки пропонують російському наркомові зробитите, що запорожці пропонували турецькому султанові. Вишня вже давно сидів увіддаленному концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей«ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібнихантирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало.
Але найбільше Вишня атакував слабості свої, своїх земляків,вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх,краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабкість вукраїнцях громадської та національної єдности, їх анархічнийпсевдоіндивідуалізм, їхню інертність, всі риси в психології і думанні українця,що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби перемін. Нібитопо-сільському «примітивний» Вишня був справжнім борцем за європеїзацію імодернізацію українця, давши своєрідну гумористичну типологію хиб українськогонаціонального характеру.
Засоби Вишні були прості. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, уякій Вишня (учень самого Модеста Левицького!) був неперевершеним майстром. Вжечерез це одно його «усмішки» не можна назвати «губановськими» (московський письменникГубанов прославился виданням лубочних «малоросійських анекдотів»). Це була мованасамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовоюлітературною та навить міськими жаргонами.
Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, но комізмом більштонким – комізмом с л о в а, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки,натяку, каламбуру. Він вмів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишитькраїна будованого соціалізму. Найбільше користувався нехитрим прийомом «зниження»і допік режимових галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів,проектів – до голої дійсности, до діла, до сущого. У цьому наче нанововідновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціальної і національноїбіографіі нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм.
Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковій добі вертепуі бурлеску, коли так любили охоплювати “високе” і “низьке”, анекдоту і дотеп.Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогута — зовсім щось протилежне! — найтоньшого ліричного нюансу. Він був проникливийпсихолог, вмів скупими засобами уловити химерну гру в людині таких комплексів,як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наівність, цікавість,жорстокість, любов… Все те будувалось у прозовій мініатюрі, творило новий,чисто Вишневий тип фейлетону – своєрідного коментаря сміхом. У цьому Вишняважав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшимпієтизмом. Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його «Ревізора»українською мовою.
Грамодянська позиція та самосвідомість письменника
Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробивдля народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити..?», — пише він ущоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Гоголь, ні Твен іяке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму втому, що вони молодим не давали ходу. Вони… позбивали на протязі кількохдесятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!» [10]
Може статися, що тут Вишня завуальовано пише про розстрілянеВідродження рідної країни, а серед зрубаних паростків літературних він бачить ісебе. СРСР в 30-их роках знищила українську радянську літературу за «націоналізм»,змішуючи у цьому терміні явища патріотизму і шовінізму. «Оті дурні, — пишеВишня в згаданому щоденнику, — що кричать “націоналісти!”, не розуміють, що язумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!» І далі: «Якбуде комусь соромно за мої страждання!»
Точно в п’ятнадцятирічницюоголошення в пресі про розстріл двадцяти восьми українських письменниківвиїзним судом у Києві (18 грудня 1949 року), Вишня обережно й завуальованонотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов улітературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, нетільки за “провалля” в літературі… Який жах, що я знаю особисто людей, щостворили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столомсидів, їв, пив, сміявся, жартував… А потім читав».
Загадка поразок і перемог Остапа Вишні – це проблема спонтанногогумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства СРСР. Адже за його «усмішки»йому дали кару за статтею КК 54-8: про терор! І його ж, з цівкою револьвера прискроні, змушували робити «усмішки» над трупами мільйонів синів його народу, щовпали жертвою сталиньского терору. Як далеко ця жахлива вимога лишає позадуцарицю Катерину II, що насаджувала специфічно російський жанр гумору – «улыбательнуюсатиру»!
Сміх можна вважати за синонім свободи — принаймні внутрішньоїсвободи людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої свободи за всіхситуацій, свободи від «нечистої сили» і своєї, і чужої. Тому в його душі мігзавжди жити сміх — не «шибеничний гумор» і не жовчна злість, — це йому булочуже, а соняшний гострий добрий гумор!
Вишня був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі розповідають,що він так само, як тифозних у війскових потягах УНР, рятував своїх товаришів упідвалах ЧК, де, як писалося вище, він сидів десь із кінця 1919 по весну 1921року. І в тюрмі НКВД у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934року, і в концтаборі на Печорі… Коли був зарештован Максим Рильський, з яким письменникдружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, небоячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогубезрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми, забравйого до себе в Харків на кілька тижнів. На такі вчинки мало хто зважувався втой час загального страху, бо Сталін нікому в Україні не прощав лицарськоїприкмети. Самогубство Хвильового Вишня пережив як жахливу катастрофу три дні іночі бився у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці чули крики іголосіння. Думали, він збожеволів.
Ці риси лицарської самовідданої вдачі дещо промовляють і за природугумору Вишні. Він вмів бути нещадним і убити сміхом. «Ворога треба бити!», — писав він і цитував Гоголя: «Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого небоїться на світі». Але головним джерелом його гумору була любов до життя,насамперед – свідома любов до людини. Ніби виправдовуючись, що так багатокепкував за своє життя і українських людей, Вишня пише в згаданому щоденнику:право сміятися зі своєї, рідної людини дає любов. «Треба любити людину. Більшніж самого себе». І лукаво додає: «Любити, між іншим, це дуже тяжка робота».
Що ж його штовхало на цю «важку роботу» люблячого гумориста? Осьйого відповідь: «Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Непереносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я народнийслуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле,сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щобнарод мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах,ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового,задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».
У цьому зв’язку яскравим прикладом є «Моя автобіографія». Це –оригінальний твір письменника, який має кілька мистецьких пластів:інформаційний (наче відповідь на запитання анкети – дата народження, навчання,входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що «Вишнязалюбки маскувався під «простачка», який здебільш з усімпогоджується, але від нього повівало казковим «дурником», перед якимпасують мудреці і королі» [12]); саркастичне ставлення до літературознавчих такритичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, формування письменника(«Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа…»[13]); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристийсміх «Енеїди»; сатирично-тумормстичні повісті Квітки-Основ’яненка, інтонаціїШевченка («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган,білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати…»).
III. Цикл «Мисливські усмішки», як вищий проявпрофесіоналізму та таланту письменника
Коротка історія створення циклу
«Їздили полювати. Це – не вперше і не востаннє.Нічого!
І як радісно, що я нічого не вбив!
І як радісно, що я ще поїду (обов’язково!), щоб щось убити!
І як радісно буде, що я нічого не вб’ю».
О. Вишня. Щоденник
Епіграф, взятий із щоденникових записів Остапа Вишні, є ключем дорозуміння його «Мисливських усмішок». Радісно, що нічого не вбив!Це найвищий вислів гуманізму – оберігати, пильнувати і любитивсе живе і корисне, все, що прикрашає людське життя. Уцитованих вище рядках, сила любові гумориста до рідного краю, природи –до озер та рік, лісів та гаїв,безмежних степових просторів. У них – поетичнасхвильованість та романтична піднесеністьоповіді, філософські роздуми та народнамудрість, дотепність та простота і щирість,які є визначальними рисами всього мисливськогоциклу. Не випадково саме «Мисливські усмішки», безперечно,привертають найбільшу увагу серед творів Остапа Вишні!
Рубрика «мисливські усмішки» вперше з’явилася на сторінках журналу «Дніпро»в 1945 pоку. У 8 – 9-муномерах цього видання було опубліковано усмішку «Лисиця»,із визначенням жанру «із мисливських усмішок». Під такимпідзаголовком гуморист друкує усмішки«Бекас», «Ведмідь», «Відкриття полювання» та ін.
У 1946 pоку письменник хотів видати цітвори окремою збіркою «Мисливські усмішки», але планийого не здійснились. Невеличкий цикл «мисливських усмішок» входитьдо збірки «Весна-красна» (1949 р.), 26творів було включено у «Вишневі усмішки» (вибрані), що вийшли, наступного, 1950 pоку.
Окремим виданням «Мисливські усмішки», які він складав протягомтривалого часу, вперше з’явилися в 1954 p., a найбільшповне видання було здійснене вже після його смерті – в 1958 pокуз чудовими ілюстраціями заслуженого діяча мистецтв УРСР, художника В. Г.Литвиненка.
Майже всі «Мисливські усмішки» друкувалися у російській періодичнійпресі, виходили окремими виданнями і включались в «Избранное»гумориста.
«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творамиОстапа Вишні. Вони стоять у одному рядкуз «Записками мисливця» І. С. Тургенєва, пейзажно-мисливськимиетюдами Н. С. Лєскова та оповіданнями М. М. Пришвіна.«Мисливські усмішки» по праву можна назвати лебединою піснеюписьменника…
Ліризм «Мисливських усмішок» Остапа Вишні
«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі – явищеунікальне: в них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту тапейзажної лірики. Взагалі, природа була для письменника воістинуджерелом життя і натхнення. Усієюдушею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом багатьохпіслявоєнних літ Остап Вишня створював невеличкі за розміром,поетичні за звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більшевірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискуютьна їх поверхні. «Лисиця», «Відкриттяохоти», «Заєць», «Промудрого зайця», «Бекас», «Вовк» та іншідіїсно розповіді і склали «Мисливськіусмішки», які посідають центральнемісце у творчості письменника.
У цих маленьких шедеврах особливо яскраво виявилося органічнезлиття двох граней незвичайного, професіїного з великої букви талантуОстапа Вишні – гумору і лірики.
У «Мисливських усмішках» немає прямихзакликів любити природу, але навчають не нищити, невбивати, а — навпаки, — дбати про неї, берегти для нащадків. Для самого автора,головним є не полювання на звірів чи ловля риби, а сам процес перебування наприроді, спілкування з нею. І потім, яксправедливо сказав М. Рильський, у Остапа Вишні «в душіпоезія цвіла», а справжня поезія не буває прямолінійною абодекларативною.
Природа в «Мисливських усмішках» одухотворена.Письменник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроникаючимрозумінням таємниці Всесвіту.
Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху,оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. «Осінь…Ось палає кленовий лист – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає.Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій,лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх… Він кружляє на галявині, товгору підноситься, то хилиться до землі… Навесні на його місці молодий буделист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячнийпромінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься…» [15].
Або це: «Золота осінь… Ах, як не хочеться листу з дерева падати,- він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб,замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка,жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», — ген там, на узліссі,білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може,Чайковського на симфонію викликає… Золота осінь…»[16]. Таку картину могла побачити тільки людина з тонкою, чутливоюдушею. Через такі пейзажі письменник висловлює своє філософське баченняпроблеми буття.
Але пейзажі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схопленіусміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них неможна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішки«Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Як засмажити коропа», «Дикагуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєстверднимнастроєм. Письменник разом зі своїм героєм, — людиною дотепною, оптимістичною,яка завжди у життєрадісному настрої, і за звичай є й оповідачем, — радієдовколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий ісентиментальний. Він не прийшов на полювання когось вбивати чи «добувати харчі».Він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе йогочасткою. Герой-оповідач Остапа Вишні трохи лукавий, трохи дивакуватий у своємусвященнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненніздебільшого без здобичі або і без рушниці чи шапки, але завжди іронічний,доброзичливий і наївний, наче дитина.
Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, щовже само по собі створює веселий настрій, примушує посміхнутися. І, звісна річ,чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як ісам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любитьписьменник обігрувати якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту горілку),яка вносить комічний струмінь у ситуацію.
«Як варити і їсти суп із дикої качки» – одна з найдотепніших інайліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона нещасному МаксимовіРильському, та вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 pока, вже післяповернення письменника із концтабору.
Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідноголугового озерця, де виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог»,теж водяться дикі качки. Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука, щостріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можнаправильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви,огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку… Стопка береться для того, щоббуло чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…» [16].
За цим описом збирання на полювання – неприхована іронія,передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи,розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення! Далі пояснюється сенсвечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» – час, коли дикакачка з’являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» – своєрідний ритуал,можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом.
Отож у «Мисливських усмішках», які,незважаючи на назву, навчають людину не знищувати природу, анавпаки – охороняти, берегти все живе,автор замислюється над такими одвічними проблемами, як єдністьлюдини і природи, людина і вічність буття. Саме через це деякі твори Вишніназивають, як ми писали вище, поезією у прозі. Вінходив на полювання з однією метою – помилуватисялісами, полями, луками, послухати спів птахів, подивитись на сіре осіннє небо, належачих у сінігорілиць. Письменник з великою любов’юописує живі картини природи, передає внутрішній стан, психологічний настріймисливця перед відкриттям полювання, детально описує сам процес вистежуваннятварин. А з якою точністю автор передає процес підготовки до рибної ловлі!Виявляється, головним тут є не самі вудки, а те, що покладено в торбу дляобіду.
Осібно із усіх стоїть усмішка «Каченятаплачуть», що вчить любити свою рідну землю,край, де народився і виріс. Остап Вишня наділив селезня патріотичнимирисами. Птах поселився біля Києва, де глибокий Дніпро, сине небо і зеленіочерети. Приходять браконьєри, — гинекачечка, під загрозою життя малят. Селезень вимагає, щоб браконьєри виправилите, що накоїли: «Хай оті два, що вбили мою качку, хай почерзі приходять, сідають на моє гніздо й вилуплюють мені каченята…»[18].
Крім того, «Мисливські усмішки» з усеюпідставою можна назвати зооенциклопедією. Автор не тільки розповідає нам про тучи іншу тварину, а й висловлює своє ставлення до них. Так, наприклад, до «братівнаших менших» він звертається, як до людей, називаючи їх не білка, а «білочка»,не лисиця, а «лисичка». І ми вже бачимо їхактивними героями, що сміливо діють поряд із мисливцями. Ось що пише ОстапВишня про дику козу: «Благородна тварина – дикакоза. Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна, стоїть вона середкущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи,коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горили, граціозно нахилившись, стуленуводу п’є. Благородна і в стрімкому вихорільоті, коли, налякана, не біжить, астелеться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеневими стовбурами»[19].
У «Мисливських усмішках» багато ліричних і в той же часгуморичтичних відступів, у яких ми бачимо лише доброзичливий сміх у ставленнідо мисливців, милуємося прекрасними картинами нашої мальовничої України,замислюємося над болючими проблемами екології. Чи зоології будемо навчатисятільки з книжок? Чи зможуть наші діти, онуки ось так, як колись Остап Вишня,поїхати до лісу, побачити справжнього вепра, качку, білочку?
Отже, «Мисливські усмішки» можна справедливо назвати шедеврамигумору і лірики, яскравою сторінкою не тільки в багатогранній творчості ОстапаВишні, а і в усій українськійлітературі!
Характери головних героїв «Мисливськихусмішок»
У «Мисливських усмішках» виведена ціла галерея добрих і цікавих людей.Кожен з них – особистість, чітко окреслена індивідуальність.Давній і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович Моргниокоаж ніяк не схожий на Кузьму Дем’яновича, що полюбляє полювати надикого кабана або вепря, дід Махтей — майстер лову перепілок,- абсолютно різниться від мисливця на дичину Йосипа Євдокимовича,а дід Лука, – любитель полювати з крякухою,не подібний до свого ровесника Кирила Івановича і т. д.
Але всіх їх єднає любов до рідного краю,дотепність і балакучість. Вони справжні майстри мережити тонке плетивомисливських вигадок та «серйозних, – як пишегуморист, – без жодних перебільшень» оповідань.
Ось, наприклад, дід Лука, герой усмішки«З крякухою на озері», розповідае: «Я пустю,було, крякуху й сидю! Коли ось – хмара! Сіла біля крякухисила-силенна крижня! Може, тисяча, може, дві, може, п’ять тисяч! Язадивився та як попхну з обох стволів разом! Як же ж вонизнялися, ну, я вам кажу, як буря! І ні одної не лежить! А я й не туди,що попхнув я з обох стволів не в качок, а в очерет! Заворожиливони мене! Так!» [20].
Скільки тут безпосередності, щирості і добродушності. Письменникна серйозі передає мову свого героя, довірливо, разом ізчитачем слухає її і безтурботно сміється з дивовижних пригод. Саме з пригод, а нез оповідача – доброї івеселої людини.
Не меньш привабливий образ мисливця-оповідача,намальованого в усмішці «Лебідь». Поважно, спокійно, з гордістю ідостоїнством розповідає Кирило Іванович про свої рибальські пригоди,про поєдинок із коропом: «Воно й брало потихеньку! Тактільки ледь-ледь на світ заблагословилося. Смик! І тихо… потім щераз – смик! І знову – тихо. А потім повело, повело,повело, до того он, – бачите? – кущика по-о-овело!Дай, думаю, підсікну! Сіп! Е, воно ж як і рвонуло! Ех же, ж, як ірвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця!Із Рицаря, з племінного, орловського рисакаї Там така волосінь,що на одну волосинку можна бузівка іналигати! Вудилище– дугою! Я – попускать!А воно рве, а воно рве! Я – держу. Коли ось — викидається!Їй же богу, як ночви!» [21].
Яка в цьому уривку чудова мовна характеристика героя! Вона даєточну уяву про темперамент героя, про його вміння спостерігати і порівнювати,про його манеру розповіді. Перед читачемзримо встає картина підсікання, ми бачимо ту волосінь, якою можна бузівка налигатиі коропа.
Надзвичайно збуджений і піднесений у своїх розповідях досвідченийубийвовк Кіндрат Калістратович. Він пристрасно, із жаром розповідаєпро вовчі облави, про вміння пізнати вовка не тільки наоко, а й інтуітивно, за метрів сто відчути його наближення.І як тільки між кущами мельк – «вважайте,що вовка нема. З першого пострілу». Як же комічновиглядає цей досвідчений убийвовк, коли замість вовка він «тарахнув»собаку.
Читач щиро, від усієї душі посміявся і ще більше полюбив КіндратаКалістратовича. Та як же його й не любити, коли він «аж упрів, оповідаючипро вовчу облаву. Очі йому блищать! Почервонів увесь!» [22].
Людиною великої душі, дотепним фантазером виступає дід Панько.Він щиро переконаний, що в Осколі є такі соми, що могли б проковтнутипаровий катер, коли б не боялися його торохтіння. До пари Паньковірибалки дід Круча і Гордій Іванович. Піймані ним щуки найбільші.Письменник тонко вложив характери своїх героїв, правильноі повно показав психологічний стан їх.
Ось Гордій Іванович розповідає про впійману ним двадцятиоднокілограмовущуку. Та дідові Кручі це видається дрібничкою. Він спокійно кидає «Щупель». Гордій Іванович ображений.
А тим часом дід Круча почав своє. Він розповідає про щуку отамана Сірка,яка була справді щукою, а не якимось щупелем. Вона навітьпозначку мала, і з Чорного моряпереселилась у тиху річку Басанку.
Читача підкупляє щирість і переконаність оповідача у достовірностісказаного. Тому проймаєшся вірою, що справді діди бачили йвиловлювали «карасі, як вагони», «окуні, як постоли», «лини, якпідсвинки» та «щуки, як човни-довбанки». І водночас невідповідністьпочутого і реального викликає щирий задушевний сміх.
Надзвичайно теплий, лірично схвильований образ мисливця створивОстап Вишня в усмішці «Олекса Іванович». Перед читачем на всю широчіньпостає «простий собі чолов’яга», що «мав благороднее серце мисливця-спортсменаі ніколи по сидячих не стріляв» [23]. І почалосяце з раннього дитинства, з того саморобного пістоля, до якоготрудно було дістати пороху. Йшли роки. Олекса Іванович став справжніммисливцем-спортсменом. Тепер йому сімдесят шість, та вінвірний собі: «Все життя з рушницею! Доостаннього подиху!» [24].
Такі чудесні і романтичні люди населяють усі «Мисливські усмішки» ОстапаВишні. Письменник розкриває їх думи, характери, уподобання. Назавждизапам’ятовується Іван Петрович і його розповідь про Петра Івановича, ПилипаФедоровича та старенького бухгалтера, що замість зайця поцілив у кішку тощо.
Кожен з них – це завершениймистецький тип, привабливий образ, що чарує нас своєю простотою,закоханістю в рідну природу, звеселяє нас своїми дотепами іпобрехеньками. Крім того, герої Остапа Вишні – людивисоких і благородних поривів, чистої моралі та душевної краси.Вони вміють побачити і оцінити велич і звабність природногосвіту.
Неповторність та оригінальність стилю Остапа Вишні
«Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися,не лакействувать перед народом, а служити йому, народові,чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватисяз того, що я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторнучесть належати до свого народу… Ніколи яне зрадив інтересів свого народу! Ніколи!».
В цих словах весь Остап Вишня, його громадське іписьменницьке кредо, його радощі й болі, жагуча любов до народу іпристрасна ненависть до відкритих та замаскованих ворогів. Вінвсе життя був з народом і народові віддав свій невтомний труд ісвітлий талант, сердечну любов і душевну щирість, його твори – зразоквисокої художньої майстерності.
Остап Вишня – національний, самобутнійукраїнський письменник. У його творчості правдивовідтворені риси характеру українського народу, його своєрідний психологічнийсклад. Його герої мудрі і працьовиті, дотепні і кмітливі, щирі і добродушні,схильні до філософських роздумів.
Багата різноманітна жанрова і стильова палітра Остапа Вишні. Вінзвертається до фейлетону та памфлету, до музичного гротеску і музичної комедії,до гуморески-нарису і усмішки-жарту, до усмішки-оповідання і усмішки-статті тарецензії. Улюбленими прийомами гумориста є інтимна розповідь від першої особи,персоніфікація, контрастне порівняння, доказ від зворотного, добродушна, нерідкоприховані іронія та вбивчий сарказм.
Український сатирик і гуморист зріс на грунті усної народної творчостіта кращих здобутках світової і української класичної літератури. Він піднісі творчо розвинув її славні традиції, ставшиписьменником-новатором, творцем якісно нового, оптимістичногота лікувально-виховного сміху.
«Мабуть, з часів Котляревського, – писавОлесь Гончар на сторінках «Літературної газети», – не сміяласьУкраїна таким життєрадісним. таким іскрометним сонячним сміхом,яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні».
З погляду художності усмішки Остапа Вишні являють собою щедрі розсипигумористичних, сатиричних, іронічних засобів, різнобарвних сатиричнихдеталей, що відіграють неабияку роль у характеротворенні(стосовно персонажів) і в змалюванні та художній оцінці негативного.Неодмінна ж ознака цієї гумористично-сатиричної палітри – її художняяскравість і оригінальність.
Усмішки Остапа Вишні порушують багато ізагальних, і конкретних, практичних питань. Він відкривав конкретніфакти браконьєрства – згадаймо його документальніфейлетони «Каченята плачуть. Відкритий лист до прокурора УРСР»,«Варварство», закликав дбайливо доглядати парки, розводити рибу вставках, про що йдеться в усмішках «Рости, рости, клен-дерево», «Якзасмажити коропа», навчав школярів пізнавати і любитиприроду (оповідання для дітей «Чудесні пташки», «Слов’ячаяєчня»). Твори це дійові, художньо довершені, написані на потребижиття, і сучасний читач не може не відчувати вдячності письменникові,який вже в другій половині 40-х – у 50-х рокахпідняв свій голос на захистприроди.
Особливо ж яскраво і талановито виявилась творча концепція Остапа Вишністосовно людини й природи у неповторних мисливських усмішках.Тут оповідач постає як досконалий знавець живого світу лісів істепів, рік і озер, постійних змін у цьому світі. Він же, оповідач,вміло послуговується жартом, дотепною вигадкою, колоритнимнародним словом, численними «бувальщинами» з різними, перебільшеними,фантастичними випадками, – все це допомагаєв яскравому поетичному світлі показати природу і людину.
З погляду сюжетно-композиційних, структурних особливостей в усмішкахвиділяється кілька, що найменше три, групи.
По-перше, написані у «формі» ознайомлювального характеру; тут автор,вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічних порад, дотепно та вигадливо відкриває«секрети» полювання, відзначає різні особливості мисливської зброї тощо(«Заєць», «Ружжо»).
По-друге, становлять інтерес усмішки, в яких відтворюється поезія не так власнеполювання, як самого виходу на природу, пізнавання її до кінцянезбагненного буття («Вальдшнеп», «Перепілка» та ін.).
Третій тип усмішок – це ті, вяких мисливські успіхи не досягаються, а лише імітуютьсячи передбачаються як можливі. В них озиваються сатиричні тони,звучить викривальний пафос, спрямований проти браконьєрів («Дика коза»),владоможних звіроловів-колонізаторів та ін. («Бенгальський тигр»).
Характерна особливість оповіді в мисливських усмішках – її здебільшогозумисно «ділове», настановче звучання. Прикладом в усмішці «Заєць»читаємо: «Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти такзваним «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра…» [25].
До того ж тон ділового, повчального мовленняавтор часто підкориговує жартом, іронічним висловом, надаючирозповіді комічного звучання. Ось як у тій же усмішці деталізуєтьсяхарактер групового полювання (йдете «котлом»): «Заєць яквискочить, приміром, в центрі, то вже йому інакше, як на сковорідку,бігти нема куди» [26]. Якщож постає питання, як краще полювати – одномучи колективом, – оповідач має належну,дотепно-іронічну відповідь: «Коли йдете один, то один промазуєте,коли йдете колективом, то промазуєте колективом» [27].
Ця работа була присвячена розгляду «Мисливських усмішок»,визначальним елементом яких, без сумніву, є тонкий гуморїх, щирий незлобивий дружній сміх. Комічного ефекту гумористдосягає багатьма і багатьма засобами. Це, перш за все, вміння говоритина повному серйозі про те, що цього аж ніяк не потребує,пояснювати те, що так усім ясне і зрозуміле. Це використанняіншомовності та самозаперечень, виняткових сюжетних ходів і ситуацій,тавтологічних виразів і двозмістовних слів, дотепів в народно-розмовноїстихії з широким використанням професіонально-мисливськоїтермінології, мистецької та побутової лексики тощо.
Розглянемо надзвичайно поширену,згадувану вище, усмішку «Як варити і їсти суп із дикої качки».Ми бачимо тут лаконічну експозицію, яка відразу полонитьта насторожує читача. Виявляється, що на підставі багатолітніхспостережень і наукових досліджень один славнозвісний орнітологдовів, що «дикі качки, крім базару водяться ще на луговихозерцях та по очеретах…» [28].
Так, скаже допитливий читач, це давно всім відомо, що дикі качкиводяться по озерах і по очеретах, а вже потім на базарі. Але для гумористапотрібен саме такий алогічний хід. Він інтригує, наводить його надобрий, лагідний гумор.
У аналогічному плані, з поясненням усім зрозумілого йде дальший розвитоксюжету. Виявляється, що для полювання потрібно взяти рушницю, а це така штука,наче ненароком, у дужках пояснює автор, що стріляє, треба взяти набої та інший мисливськийреманент. Тут і далі Остап Вишня звертається до сільськогосподарської і побутовоїтермінології, словом, надає іншого значення, несподіваного, алогічного змісту. Мисливський реманент,без якого не можна правильно націлитись, це: рюкзак, буханка,консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць, стопка. «Навіщо жстопка?» – запитуєзразу читач. Гуморист не гається з відповіддю: «… щоб булочим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…» [29].
Як бачимо, про все це Остап Вишня говорить в серйозному тоні. Так створюється невідповідність між ствердженням і суттю явища. А вжевона, ота невідповідність, викликає сміх.
Наведений приклад не поодинокий. Тут пояснення “горлушка”, яке замисливською термінологією означає те, що на морських суднах «просторуля», і твердження, що «качка, як відомо, птах. Вона літає»,і порада: «цільтесь обов’язково в око. І бахкайте». Та «старайтесьїхати чи йти з полювання повз базар» [30].
Коли б твір тримався тільки на одних оповідях про неймовірнеі вигадане, він не мав би художньої цінності. Остап Вишня, яквидатний майстер гумору, добре це розуміє. В композицію твору вінщоразу вводить все нові й нові елементи. Слідом за поясненням,що таке «горлушко», подано в такому ж іронічно-гумористичному плані пейзажнукартинку. «Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вжесковзнулося з вечірнього пругу, минуло кривавобагряний горизонт,послало вам останній золотий привіт і пішло спати…» [31].
Далі йдуть перенесення побутово-технічної лексики на пташиний світ:«качки повиключали мотори, почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядкуз холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спати…» [32].
От такі авторські чи ліричні відступи підсилюють емоційну наснагу іестетичний вплив твору на читача. Подібний прийом знаходимов усмішці «Бенгальський тигр», «Ведмідь», «Дикий кабан». Здається, зовсімнеймовірною є розповідь про порошок, який допомагає заполювати бенгальськоготигра, і про матеріал для того порошка – кігті, і про дикт,яким мисливець повинен захиститись і потім легенько загинатимолоточком кігті, і про лоскоти тигра в ямі-схованці. Те ж самев усмішці «Ведмідь». Виявляється, щоб заполювати ведмедя,потрібно на дикті великими літерами написати математичну формулу «2 х 2 = 5». Ведмідь,побачивши таке вирішення задачі, «хватається лапами заголову й починає ту голову ламати». Він ламає до того часу, ажпоки не успокоїться. А «ви, – дає гумористпораду, біжіть по підводу, під’їздіть, навалюйте ведмедяна гарбу, урочисто везіть додому».
У «Мисливських усмішках» Остап Вишня досягнув високого рівня побудовисвоїх творів. Він надзвичайно винахідливий у розгортанні експозиціїта сюжету, у використанні народнопоетичної творчості, у завершеннікожної композиційної частини.
Отже, слід наголосити, що визначальними особливостями гумору ОстапаВишні є багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова,своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений поглядоповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо-неповторні діалоги – один ізосновних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманнінеоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.
Образ оповідача у творах Остапа Вишні
Вище ми вже стосувалися розкриттям образу оповідача у творах, томудо сказаного залишилося додати зовсім небагато. Він, — оповідач, — присутній майжеу кожному творі: мудрий і дотепний, усміхнений та іронічний, життєлюбнийоптиміст, який уособлює позицію Остапа Вишні, підкреслює єдність автора з йогогероями, та передає ставлення автора до всього, про що розповідаєтьсяу творах.
Оповідач неабиякий філософ, начитана людина, адже знає творчістьАнтуана де Сент-Екзюпері, читавши «Маленькогопринца». З любов’ю і захопленням він малюєсерпневий зорепад і нічне небо: «Швиргається вгорі якийськосмічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги…»
До живої природи оповідач ставиться особливо трепетно, персоніфікуєїї: «До озерця ви підходите вже тоді, коли качки«повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурнузарядку з холодним обтиранням, і, поклавши на водяні лілеї голови, полягалиспать…».
Ласкавими, пестливими словами розповідає автор про красу природи в «Мисливськихусмішках», ніжно називає птахів та звірів: перепілочка, веприк, лисичка, дає їмяскраві і точні характеристики. Про те ми вже казали, але вважаемо, що про цепотрібно казати знову, настільки це важливо.
Оповідач усмішок Остапа Вишні – це людина з ніжним серцем, чийвнутрішній світ розкривається завдяки численним ліричним відступам. Злюбов’ю до природи, з повагою до читачів виступає оповідач. Він вчить неполювати, а охороняти все живе, він примушуєзамислитися над нашим ставленням до навколишнього середовища, виховує почуттялюбові до рідної землі.
Тонкий гумові, любов до природи, до людей наскрізно проймають твориОстапа Вишні. Його сміх не ображає, а виліковує, виховує людину. І в цьомудопомагає ніжність, душевність і поетичність оповідача усмішок.
Висновки
Гострі проблеми сучасності крізь призму сміху Остапа Вишні.
Остап Вишня прийшов у літературу цілком зрілою і сформованоюлюдиною, коли йому було вже за тридцять. 1922 рік, як намвже відомо, став роком його могутнього і стрімкого злету в українськійгумористиці.
Багатющий творчий досвід світової сатири й гумористики переконливозасвідчує, що живучими, вічними стають лише ті твори, творці яких, окрімлітературного таланту, вміють бачити, вміютьпомічати те, чого не бачать і не помічають інші.
Остап Вишня володів цим даром – віндивився глибоко, дивився далеко. Найхарактернішою його рисою як письменникабуло те, що він, за словами Рильського, органічно поєднував у своїй творчості«новий соціалістичний зміст з глибоким національним характером». Він прийнявРадянську владу і щиро сподівався, що на рідній йому землі, де люди сталигосподарями своєї долі, будівниками першого у світі соціалістичногосуспільства, нарешті починається світле і чудесне життя.
У своїх дотепних і завжди розумних фейлетонах літератор-гумористпідносив важливі питання сучасного йому громадського і політичного життя,спрямовував вістря сміху проти організаторів і натхненників антирадянськихпоходів і блоків.
Остап Вишня був завжди нещадний і непримиренний, коли бачивпорушників порядків, законів, етики і моралі. Він суворо висміював і суворозасуджував все погане, що заважало будівництву світлогомайбутнього його рідного народу. Мабуть, краще за все свою творчу програмуокреслив письменник. Ф. Маківчук у своїй статті, присвяченій творчості ОстапаВишні, згадував, що в робочому кабінеті письменника біля письмового стола висівприколотий до стіни звичайною канцелярською кнопкою аркуш машинопису, який істав своєрідним живим маніфестом найбільшого гумориста України, його«святцями».
Як свідчить цей «маніфест», «заклятими друзями» видатного гумористабули «бюрократи, вельможі, перестраховщики, підлабузники, замасковані паразити,одверті мерзотники, сутяги і склочники, халтурники, пошляки, хами, здирщики,хабарники, спекулянти, окозамилювачі, хапуги, зажимщики критики, круглодобовіпатякали, дрімучі дурні, чваньки, браконьєри, грубіяни, задаваки… та інші…прохвости».
Звичайно, у той час сатирик не міг спрямувати своє гостре перопроти всього, що заважало народові будувати щасливе майбутнє, не міг сказативголос усієї болючої правди, але він майстерно робив те, що дозволялиобставини. На сторінках його творів постала вся Україна тих років, яка мовбидивилась в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе.
Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов’язана із злободеннимипроблемами українського народу. Другий період його творчості, на який прийшлисяроки Великої Вітчизняної війни та роки післявоєнного оновлення, також бувродючим і яскравим, наступальним і напруженим. Письменник весь час був уроботі, у творчих пошуках, у служінні своєму народові.
Письменник сміливо критикував недоліки в діяльності будьякихустанов і організацій, дотепно, влучно висміював ледацюг, дармоїдів,халтурників, нещадно бічував бюрократів і хапуг, йогоназивали сатириком «оперативної дії». Та всеж -таки значне місце утворчості Вишні завжди займала політична сатира.
У 1945 році вийшла збірка памфлетів і фейлетонів Остапа Вишні«Самостійна дірка», яка з’явилася внаслідок його поїздки в західні областіУкраїни наприкінці війни, і в якій він розвінчував антинародну суть і мораль«холуїв золотого мішка». Він своїми очима побачив закатованих безвинно людей,спалені оселі, сум і горе матерів, – усе це далописьменникові великий заряд сатиричної люті, і до останнього свого дня вінпродовжував рішучий бій з паліями війни та їхпоплічниками. Політичні памфлети і фейлетони видатного гумориста взагалівідзначаються могутнім викривальним характером, високим сатиричним пафосом,влучним словом, їдкою іронією і спопеляючим сміхом.
Ідким сміхом сатирик вскриваєминуле та його представників у гуморесках на політичні теми («Спеціальнодворянський», «У школі», «З царями нехарашо» тощо). Вусмішках «Українізуємось» провідний мотив – відродженнянаціональної гідності народу. В них ставляться проблеми розвитку національноїмови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування,виховання освіченої особистості, причетної до художніх надбань народу.
У гуморесках «Зоре моя вечірняя…» та «У ніч під Новий рік» Вишняз неабиякою вигадливістю створив сюжети, які сатирично компрометували хибнупрактику опікування колгоспів чималим штатом уповноважених із району тароздування штатів в окремих колгоспах.
Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий,письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українськійсатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих.Визначальними особливостями його гумору були багатство відтінків і барв комічного,по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий,іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми.
Критики здебільшого пов’язують майстерність письменника із«секретами» застосування в них лексичного гумору, адже мова його творів близькадо народно-розмовної, з усіма її найрізноманітнішими особливостями, але авторусмішок — насамперед майстер відтворення комічної ситуації, комічногоконфлікту, комічних зіткнень персонажів, комічного сюжету. Цими сюжетами,взятими з самого життя, злободенною тематикою, простотою і зрозумілістюширокому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свогонароду.
«Я – слуга народний! І я з того гордий, я з того щасливий!» — писаввін у щоденнику, прохаючи у долі надати йому сил, уміння, талану, аби він зумів«… хоч що-небудь зробити таке, щоб народ… у своїм титанічнім труді, у своїхпечалях, горестях, роздумах, ваганнях… усміхнувся!»
Тобто, на закінчення, ми мушемо признати, що Остап Вишня бувукраїнським народним гумористом у повному розумінні цього слова: і темами, і сюжетами,і образами, і засобами комізму – в цьому причина його прижиттєвої популярностій посмертної невмирущості. Він, здається, єдиний з геніїв нашої літератури,який за життя не був удостоєний жодної офіційної відзнаки,навіть найскромнішої премії. Остап Вишня таки мав рацію, коли записаву щоденнику, що нема вищого гонорару, як веселий блиск в очахнароду. Прикро, що народне око здатне випромінювати блиск івід непроханої сльози…
Письменник любив свою рідну землю і свій народ так сильно, що це відчуваєшу його творах навіть тоді, коли в них йдеться про речі, здавалосяб, дуже віддалені від цього високого поняття. Бо він завждижив радощами і бідами свого народу, прислуховувався до тривожного биттяйого неспокійного серця.
І Україна любить його незрадливою любов’ю. Цієї любові не потьмарилині літературні злостивці, що істерично оголошували Вишню небагатством, а бідністю нашої літератури, ні поодинокі творчі невдачівеликого сміхотворця, ні роки важких випробувань. Де воно, всете надумане, фальшиве, нерозумне?
Спливло в небуття. А ми, казав Остап Вишня, сміємося і будемо сміятисяразом із своїм дотепним, талановитим народом!
Список використаних джерел
БурляйЮ. Зброєю слова. – К., 1965.
ВишняОстап. Твори: В 7 т. – К.: Держвидав, 1963 — 1965.
ДзеверінІ. Остап Вишня. – К., 1957..
ЖивийОстап Вишня // Збірка спогадів про письменника. – К., 1966.
Зуб І.Остап Вишня. – К., 1991.
Історіяукраїнської літератури ХХ ст. – К., 1994.
Котко К.Червоний сміх. – К., 1961.
ЛавриненкоЮ. Остап Вишня. // Українське слово. Кн. 1. – К., 1994.
НесторенкоП. Великий сміхотворець // Урядовий кур’єр. 1999.
ОлійникС. Ми всі його любили // О. Вишня. Вибране. – К., 1981.
ПроОстапа Вишню. – К., 1989.
СеменюкГ. Великий правдивий // Українська мова і література. 2000.
Цехов Ю.О. Вишня – відомий і невідомий // Українська мова і література.1989.
Цехов Ю.Остап Вишня. – К., 1989.
Посиланняв тексті на літературу
[1] В.Блакитний, «Попередження». К. 1920.
[2] К.Г.Паустовский, «Время больших ожиданий», М. 1969.
[3] О.Білецький, «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року», К.1936.
[4] Тамсамо.
[5] Тамсамо.
[6] жур.«Нова генерація». 1930. № 2-4.
[7] «Критикачи прокурорський допит?». жур.«Червоний Шлях», 1928.
[8] «Розпеченимпером (3 нотаток на сторінках прочитаного)». жур. Вапліте. № 8. 1927.
[9] Тамсамо.
[10] «Мояавтобіографія». Харків, “Книгоспілка”, 1927.
[11] Тамсамо.
[12] «Твори.Бібліогр. довідка В. Яременка». Українське слово: Хрестоматія. К., 2001.
[13] Тамсамо.
[14] «Мояавтобіографія». К.,1955.
[15] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Вальдшнеп» – К.,Держвидав, 1963 — 1965.
[16] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Як варити іїсти суп із дикої качки» – К., Держвидав, 1963 — 1965.
[17] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Заець» – К.,Держвидав, 1963 — 1965.
[18] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Каченяткиплачуть» К., Держвидав, 1963 — 1965.
[19] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Дика коза» – К.,Держвидав, 1963 — 1965.
[20] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Зкрякухою на озері» – К., Держвидав, 1963 — 1965.
[21]Вишня Остап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Лебідь» – К., Держвидав,1963 — 1965.
[22] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Убийвовк» – К., Держвидав,1963 — 1965.
[23] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. ОлексаІванович» – К., Держвидав, 1963 — 1965.
[24] Тамсамо.
[25] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Заець» – К.,Держвидав, 1963 — 1965.
[26] Тамсамо.
[27] Тамсамо.
[28] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Як варити іїсти суп із дикої качки» – К., Держвидав, 1963 – 1965.
[29] Тамсамо.
[30] Тамсамо.
[31] Тамсамо.
[32] Тамсамо.
[33] ВишняОстап. «Твори» (7 т.): «Мисливські усмішки. Ведмідь»– К., Держвидав, 1963 – 1965.