План
Вступ.
1. Виникнення, сутність,принципи.
2. Доктрини, різновиди.
Висновки.
Література.
В ХХ ст.слово “демократія” стало мабуть, найбільшпопулярним у народів і політиків всього світу. Сьогодні немає жодного значногополітичного руху, який би не прагнув на здійснення демократії, невикористовував цей термін у своїх, часто далеких від справжньої демократіїцілей.
Поки демократію чекають, про неїговорять, що вона безперечно настане, коли ж вона настала, про неї кажуть, щовона може зникнути. Перш за все, її нерідко вважали вищою і кінцевою формою,яка забезпечує впевнене і благополучне існування. Тепер ясно відчувається, щозовсім не створюючи міцну основу врівноваженного життя вона більш, ніж будь-якаінша форма пробуджує дух пошуку. В країнах, які спробували цю форму напрактиці, вона вже давно перестала бути предметом страху, але також пересталабути предметом поклоніння. Її противники розуміють, що при ній все ж можливоіснувати, її прихильники – погоджуються, що їй характерно багато недоліків, щобїї незмірно звеличувати.
По суті, лише політична думка початку ХХст. найбільш близько підійшла до сучасного розуміння демократії, але досягнувйого, побачила, що демократія привела не до ясного і прямого шляху, а до“роздоріжжя”. Замість того, щоб бути рішенням суспільних задач, демократія самастала задачою. Оптимісти стверджують, що істинний шлях все ще не загублений,песимісти приречено констатують початок занепаду.
Після розпаду СРСРутворилися нові незалежні держави. Живучи в новій незалежній Україні, намважливо створити державу демократичного типу. А одним з найважливішихпоказників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності(рівень демократії). Але чи будь-яка країна готова до демократії і, що вона взмозі дати суспільству і окремим людям — зруйнування державності, хаос іанархію, чи свободу, порядок і процвітання?
Відповідь на цепитання особливо актуальне для України, яка стала на шлях демократизаціїсуспільства. За нинішніх умов демократизація суспільства в Україні євирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного життя. У соціальномурозвитку демократія постає способом реалізації суперечностей, вдосконалення ігармонізації суспільства. Демократія є ціллю, і умовою, і ефективним засобомрадикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантієюнезворотності цього процесу.
Що ж представляє собою демократія, які її цілі, в чомупричини її популярності?
Виникнення, сутність, принципи.
Проблема демократії та її роль в суспільно-політичномужитті є однією з центральних у політології. Ще з античних часів політична думкарозглядала демократію, як органічну ознаку цивілізованості суспільства. Демократичніформи організації сягають коренями в глубоке минуле, ще в родовий устрій, вонивиникли з появою людини. Через родові форми демократії пройшли майже всінароди. Деякі вчені-етнографи вважають, що демократія – один з найважли-вішихфакторів антропогенеза, появи роду людського. Як свідчать етногра-фічнідослідження, недемократичні форми організації, які були засновані на суровійієрархії і підкоренні, за зразком мурашника чи бджолиного рою, заводили нашихпращурів у безвихідь.
Традиції первісної демократії зробили великий вплив напояву перших класичних демократичних держав в Древній Греції і Риму. У працяхмислителів Стародавньої Греції ми вперше зустріаємо поняття “демократія”, (вперекладі demos-народ,cratos-влада, тобто буквально,влада народу).
Характерною рисою демократії є її еволюція. Таккожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формаціївідповідала своя форма демократії. Так, в рабовласницькій демократії (Афіни,Республіка Рим) раби автоматично виключалися з усієї системи громадськихвідносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державнихчиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном і т.д. Зафеодалізму‚ елементи демократії почали зароджуватися у формі представницькихустанов, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральніштати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова рада вЗапорізькій Січі). Величезний прогрес у розвитку демократії започаткували‚утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції,інших країнах. Завдяки ліквідації кріпацтва і скасуванню феодальних привілеївсформувався цілий комплекс демократичних інститутів і процедур, більшість зяких використовується і нині.
Життя розвінчало міф про “соціалістичну демократію”,яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів“тоталітарного соціалізму” сталося не розширення і збагачення змістудемократії, а навпаки – різке його збіднення, звуження і згортання (репресії,обмеження прав і свободи та інше). Демократизм суспільства був фальшивим ідекоративним, хоч пропаганда й нав’язувала значній частині населення іллюзіюнародовладдя. Розпочатий у роки хрущовської “відлиги” процес демократизаціїсуспільного життя був спершу загальмований, а потім і взагалі згорнутий. Дуженепослідовно проводився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значноюмірою труднощі переходу до демо-кратичних форм організації нашого суспільствазумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.
Що ж таке демократія? Існує багато підходів дотлумачення демократії. Перше, головне значення пов’язане з етімологією, похо-дженнямцього терміну. “Демократія” перекладається з давньогрець-кої як “народовладдя”,або використовуючи розшифровку цього визначення американським президентомАвраамом Лінкольном, “правління народу, вибраного народом і для народу”.
Похідною від етімологічного поняття демократії є більшширше визначення, як форми будови будь-якої організації, заснованої нарівноправній участі її членів в управлінні і прийняті в ній рішень забільшістю. Зрозуміла в широкому значенні, демократія може існувати скрізь де єорганізація, влада і управління.
В третьому значенні, демократія розглядається якзаснований на відповідній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповід-ногойому світогляду. До числа складових цього ідеалу цінностей від-носятьсясвобода, рівність, права людини, народний суверінітет та ін.
В четвертому значенні демократія розглядається яксоціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей іідеалів.
Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні відцього визначення демократії) є нормативними, поскільки базуються нанормативному підході до цього феномену. Демократія харак-теризується в цьомувипадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повагалюдської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змістудемократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Виявлення елементу утопізму, невідповідності міжнормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являєтьсянаслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагуєтьсявід ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії,такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричнихдослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії іїї теорія.
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричнихозначень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючіхарактерні риси:
1. Юридичне визначення іінституаційне вираження суверінітету, верховної влади народу. Тільки народ, ане монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційнимджерелом влади. Суверінітет народу виражається в тому, що тільки йому належитьзасновницька, конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїхпредставників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законівза допомогою народних ініціатив і референдумів.
2. Періодична виборністьосновних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава,громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються наобмеженний срок.
3. Рівність прав громадян научасть в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчихправ.
4. Прийняття рішень забільшістю і підкорення меньшості більшості при їх здійсненні.
Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяютьговорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.
Однак реальні політичні системи, засновані назагальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної,наприклад‚ антична і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичнісистеми і т.д. Названі загальні принципи демократії дають можливість виділитиосновні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленнітеорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.
При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішимприн-ципом — суверінітетом народу, — демократія класифікується в залеж-ностівід того, як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет.
Обмеження народу деякими класовими або демографічнимирамками дає підставу харектеризувати держави, які піддають політичнійдискримінізації деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав,як соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій — держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певнуструктуру, складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядаєтьсявін як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодіярізноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічніінтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальніінтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні,плюралістичні (групові) і колективістські.
В першому вападку безпосереднім джереломвлади вважається особа, в другому — група, в третьому – весь народ (нація,клас).
Суверінітет народу — найвжливіша конституційованаознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зорурозуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь вуправлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділитьсяна пряму, плебісцитну і представницьку (колективну).
В прямих формах народовладдя громадяни самібезпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим ) каналом участі громадян уздійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямоюдемократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включаютьбезпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитнійдемократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їмнадається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чиіншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією абоінціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовцітаких проектів дуже невеликі.
Третя, ведуча у сучасних державних формах політичногоустрою є представницька демократія. Її суть — у виборі громадянами в органивлади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони івіддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечуєдержава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лишеформальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована нарівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.
Важливі відмінні якості різноманітних демократійдозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії — підкоренняменьшості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення моженемати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьомувипадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собоюабсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм масі свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості іпрямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократіястає тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційнадемократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує їїповноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечуєтим самим автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.
Доктрини, різновиди.
Існуючі в наші дні демократичні системи беруть свійпочаток від форм правління, які виникли в кінці ХVIIIст.під прямим і різностороннім впливом лібералізму. Заслуги лібералізму в розвиткуполітичної і демократичної думки надзвичайно великі. Ця ідейна і політичнатечія виступила під прапором свободи особистості, захисту її від державноїтиранії. Батьківщиною ліберальних ідей і місцем першого практичного втіленнябагатьох із них є Англія. Ідеї і практика лібералізма довгий час не співпадализ демократією, як теорією, так і рухом. Ідеологи раньої ліберальноїдемократії — Джон Локк, Шарль-Луі Монтеск’є та інші — були стурбованіне забезпеченням усіх громадян рівними політичними правами і привабленням їх доуправління державою, а мали метою огородити клас власників, а часто іаристократію від свавілля з боку монарха, ліквідувати феодальні обмеження, якізаважали приватно-підприємницькій діяльності.
Недовірливе відношення лібералізму до мас, вплинуло наліберальну демократію, яка виявилася як би сплавом ліберальної ідеї обмеженнясвавілля влади за допомогою індивідуальних прав і демократичного принципународного суверінітету. В цілому ж цій моделі демократії в її класичномуваріанті (ХІХ ст.-початок ХХ ст.) притаманні слідуючі характерні риси:
1. Ототожнювання народу яксуб’єкта влади з власниками – чо-ловіками, виключення нижніх верств, поперш завсе найманих робіт-ників, а також жінок із числа громадян, які мають виборнеправо.
2. Індивідуалістичністьвизнання особи первинним головним джерелом влади, пріорітет прав особи надзаконами держави. Права особи в цілях захисту закріплюються в конституції,виконання якої контролює незалежній суд.
3. Узкополітичний, формальнийхарактер демократії, який випливає з вузького, негативного розуміння свободи,як відсутності примусу, обмежень.
4. Парламентаризм,переважання прадставницьких форм політичного впливу.
5. Обмеження компетенції ісфери діяльності держави, переважно охороною громадського порядку, безпеки іправ громадян, соціального миру і т.д., його невтручання у справи громадськогосуспільства, економічні, соціальні і духовно- моральні процеси.
6. Розділення влади,створення стримок і противаг, як умов ефективного контролю громадян наддержавою, запобігання зловживання владою.
7. Обмеження влади більшостінад меншістю, забезпечення індивідуальної і групової автономії, і свободи.Меншість повинна підкорятись більшості лише в суворо визначених питаннях, замежами яких вона повністю вільна. Меншість вправі мати свій погляд і відстоюватийого у рамках закону, незважаючи на прийняті більшістю рішення.
Ці та інші риси ліберальної демократії свідчать, щовона стала значним кроком вперед на шляху визволення людини, поваги їїгідності. В той же час ця доктрина демократії, в своєму класичному варіанті,вельми далека від ідеалу народовладдя. В якості недоліків класичної ліберальноїдемократії можна відмітити:
1. Соціально-класоваобмеженність.
2. Формальність, і якнаслідок, декларативність демократії для бідних, соціально-незабезпеченихверств населення, її перевтілення із народовладдя в змагання грошових мішків.
3. Обмеженість сферидемократії і політичної участі особи.
4. Применшення ролі держави вуправлінні суспільством і в укріпленні соціальної справедливості.
5. Надмірний цінніснийіндивідуалізм, ігнорування природи людини, її належності до різноманітнихсоціальних груп.
Практичною відповідністю на недоліки класичноїліберальної демократії стали робітниче, соціалістичне, комуністичне та іншірухи, а також нові, в чомусь протилежні лібералізму демократичні доктрини іспроби впровадити їх вжиття.
Подолати недоліки ліберальної демократії і здійснитисправжнє народовладдя пробує доктрина і реальна модель колективістської(соціалістичної, або пролетарської) демократії. Ця доктринагрунтувалася на марксистському класовому підході – вона розглядалась якантитеза “буржуазної демократії”. Загальнолюдська цінність ліберальноїдемократії відкидалась. Ставилась мета подолати властивий тогочасномусіспільству значною мірою формальний характер свободи. Цей тип демократіїтеоретично достатньо опрацьований. Спроби його практичного здійснення,зробленні перш за все в країнах державного соціалізму, не мали успіху. Але вонизначно збагатили теорію і практику демократії. Видатні представникиколективістської демократії — Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт.
Не дивлячись на значні відмінності, різноманітніколективістські теорії мають ряд загальних рис:
1. Колективізм в трактовцінароду, визнання народу одним цілим, яке має об’єктивні, існуючі ще до своговизнання, загальний інтерес і волю.
2. Відсутність протирічьвсередині народу, розглядання політичної опозиції як патології.
3. Колективістське (близькедо античного) розуміння свободи, як активна, рівноправна участь громадян усправах усієї держави і суспільства.
4. Тоталітарність,всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправді здійснюється вождямивід народу, повна беззахисність меншості.
5. Усунення самої проблемиправ людини.
6. Всезагальнополітичнамобілізація.
7. Декларування соціальноїдемократії.
Отже, навіть як доктрина “пролетарська демократія”була хибна за своїми принциповими засадами, означала відхід від справдідемо-кратичних традицій і тогочасних здобутків людської цивілізації,від-кривала шлях до встановленя тоталітарних диктатур, відчуження народних масвід влади. Не випадково проти цієї доктрини виступав марксист-європеєцьК.Каутський, за що був звинувачений В.Леніним у ренегатстві.
Демократія західного взірця виросла із ліберальноїполітичної системи і наслідує її головні організаційні принципи: консти-туціалізм,розділення влади та інші, а також такі ціності, як індивідуальна свобода, правалюдини, автономія меньшості тощо. Оцінки і назви су-часної демократіїнеоднозначні. Її часто називають плюаристичною, поскільки вонабазується на не існуючому раніше різноманніті суспільних інтересів(економічних, соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних таінших) і форм їх вирішення (політичні партії, асоціації і об’єднання,громадські рухи і інціативи).Найвідоміші представники — Г.Ласкі, Д.Труман,Е.Фраенкель, Р.Даль.
Незвертаючи уваги на схожість з класичною ліберальноюдемократією, сучасна демократія має свої особливості:
1. Вона базується на синтезірізноманітних ідей, концепцій і форм власності. Пробує поєднувати традиційніліберальні цінності з ідеями, які запозичені від соціалістичного,християнського, комуністичного та інших рухів, зважає на нові реаліїпостіндустріального суспільства.
2. Плюаристична концепціявиходить з того, що не індивідум, не народ, а група є головною рухаючою силоюполітики в сучасній демократичній державі. Тільки в групі, а також вміжгрупових відносинах формується особа, визначається її інтереси, цінностніорієнтації і мотиви політичної діяльності. Кожна людина – представник багатьохгруп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної, демографічної тощо. Задопомогою групи, індивідум одержує можливість вираження і захисту своїхінтересів.
3. Ця демократія, представляєсобою форму управління, яка дозволяє багатьом суспільним групам вільно виражатисвої інтереси і знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення.
Якщо узагальнити різноманітні концепції плюаристичноїдемократії, то можна виділити у них слідуючі загальні ідеї:
1. Зацікавлена група –центральний елемент демократичної політичної системи, яка гарантує реалізаціюінтересів, прав і свобод індивідумів. Сам індивід при цьому відступає на другийплан.
2. Загальна воля як результатконфліктної взаємодії різних груп і їх компромісів.
3. Суперництво і балансгрупових інтересів — соціальна основа демократичної влади, її динаміка.
4. Затримки і противагирозповсюджуються не тільки на інституціональну сферу (лібералізм), але й насоціальну область, де ними виступають групи-суперники.
5. “Розумний егоізм”,особовий, і особливо груповий інтереси, як генератори політики.
6. Держава — це орган,відповідний за нормальне функціювання всіх секторів суспільної системи іпідтримуючий в сіспільстві соціальну справедливість.
7. Розпилення влади міжрізноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями,групами інтересів тощо.
8. Наявність в суспільствіцінністного консенсуса, який припускає визнання і повагу всіма учасникамиполітичного змагання основ існуючого державного устрою, демократичних правилгри, особистих прав, закону.
9. Демократична організаціясамих базисних груп, як умова адекватного представництва інтересів складаючихїх громадян.
Плюаристична доктрина демократії знайшла визнання ізастосування у багатьох країнах світу, але існують і недоліки. Одним ізголовних недоліків цієї доктрини нерідко вважають ідеалізацію дійсності,перебільшення групової ітендифікації населення, участі громадян у групахінтересів. Другий важливий напрям критики доктрини плюралістичної демократіїзвинувачує її в недостатньому обліку нерівності політичного впливу різнихсуспільних груп, і перш за все першочергового впливу на владу — бізнесу,бюрократії, профспілок, військово-промислового комплексу. Також критикується ісама модель такої демократії. Стверджується, що плюралістична демократіяконсервативна, поскільки для прийняття рішень потребує широкого погодження усіхзацікавлених груп, що важко забезпечити на ділі, особливо в періоди політичногореформування. Крім цього, в плюралістичній демократії з великими труднощамипробивають собі дорогу і одержують визнання всезагальні, глобальні,довгострокові і нові інтереси.
До мінусів плюралістичної демократії можна віднести йте, що вона акцентує головну увагу на складному груповому складі народу, яксуб’єкті влади, тому не може відобразити всі аспекти сучасних доктрин ідоповнюється рядом інших. Однією із спроб вийти з протиріч теоріїплюралістичної демократії є сформульована Р.Далем теорія поліархії– множинності центрів влади, а отже і елітних груп у демократичномусуспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної владиповинна бути множинність таких центрів, жоден з яких не може бути повністюсуверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна напротивагу владі небагатьох – диктатурі. Доктрина поліархії виходить з того, щозгідно з вимогами ліберальної демократії, консенсус і політична рівністьповинні бути активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянинповинен володіти невід’ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, комувін надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності вуправлінні суспільством. Поліархія поліпшує і доповнює принципи демократії,управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва,міцнішої гарантії прав меншості, усунення різних видів політичної нерівності.
Теоріями концентруючими увгу на самому процесіздійснення влади є репрезентативна (представницька) і партисипітарна(політичної участі) концепції демократії. Концепція, яка пояснюєрепрезентативну демократію, виходить із її розуміння як компетентного івідповідального перед народом представницького правління. Воля народу тут неприрівнюється з його прямою участю. Вона існує далеко не по всім питанням івиражається громадянами, як безпосередньо на виборах, так і делегуєтьсяпредставницьким органам і депутатам, котрі в межах даних їм повноваженьформують загальну волю, а порою і діють супротив неї під свою відповідальність.Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю(електрорального, інституціонального, конституційного), обмеження компетенції урамках закону. Реально репрезентативна демократія звичайно втілюється впарламентаризмі — системі прав-ління, заснованій на розподілі влади іверховності влади парламенту. Репрезентативна доктрина демократії має яксильні, так і слабкі сторони. В якості достоїнств цієї моделі управління звичайвідмічають її здатність гарантувати вільний суспільний устрій і високуефективність у виконанні суспільних задач. За думкою її прихильників,репрезентативна демократія гарантує порядок і політичну стабільність, оберігаєсуспільство від масових настроїв і тимчасових захоплень. До недоліків цієїдоктрини відносяться:
1. Фактичне усунення народу від влади на проміжку між виборами і тим самим відхід від народовладдя.
2. Неминучу бюрократизацію іолігархізацію влади.
3. Пріорітетній вплив наполітику найбільш сильних груп інтересів, перш за все капіталу.
4. Зростання в державіавторитарних тенденцій.
5. Слабку легтимність влади.
6. Широкі можливостіполітичного маніпулювання, за допомогою складної багатоступінчатої системивлади.
Під впливом критики репрезентативна демократія в 60-70рр. ХХ ст. одержала широке розповсюдження і реально вплинула на устрійінститутів управління теорії партисипітарної демократії. Вона претендує намаксимальну відповідність нормативному ідеалу демократії, як народвладдя і йогопристосування до сучасного державного і соціального устрою. Ця теорія виходитьіз трактовки демократії як універсального принципу організації усіх областейсуспільного життя, яке забезпечує повагу гідності особи. Демократія повиннабути скрізь: в сім’ї, в школі, універсітеті, на виробництві, в партіях, державіі т.д.
Головними цілями партисипітарної демократії є всебічнадемократизація суспільства, соціальна емансипація і суспільна самореалізаціяособи. Участь багатьох людей в управлінні розширює інтелектуальний потенціалдля прийняття рішень, збільшує вірогідність їх оптимізації, підвищуєстабільність політичної системи і ефективність управління. До радикальнихваріантів цієї доктрини примикають політичні концепції нових соціалістичнихрухів, наприклад екологістів.
Її критики стверджують, що ця демократія не може бутиформою життя, універсальним принципом її організації. Передбачуванапартисипітарна демократизація політичного суспільства веде до тоталітаризму чипопулістського автотаризму. Вона обмежує індивідуальну свободу, створює загрозуприватній власності і підприємництву. Крім того, недоліками цієї демократії є:низька ефективність рішень, які приймаються; зниження інституційноївідповідальності посадових осіб; неможливість без примусу залучати досистематичної участі в управлінні більшість громадян.
Появи різноманітних концепцій у межах основнихпостулатів ліберальної доктрини демократії є одним із свідчень її невичерпностіяк найбільш досконалої форми організації влади.
Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичнихдоктрин і форм, кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуючадемократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеїсамоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а частковоі на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В цілому ж цепріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка базується наліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій степені деякіхристиянські і соціалістичні ідеї.
Своїми широченними можливостями і перспективамидемократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. Асвоїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір утому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, такяк це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких,але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконаленнядо нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їхне задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми,має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутисяв майбутньому.
Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона цесистема свободи, система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустийпростір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення.Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей відневизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко датиоднозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову натеж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання давУ.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.: “демократія– сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.
Стосовно України, то тут, як і в іншихпосттоталітарних, посткомуністичних державах, процес утвердження принципівдемократії – з урахуванням національних традицій – тривалий і непростий. Те, щозроблено в грудні 1991р.- тільки початок.Література
1. Політологія. За редакцієюО.І.Семківа. Львів: Світ, 1994.
2. Політологія. За редакцієюО.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. Київ: Академія, 1998.
3. Политология. Курс лекций. Подредакцией А.А.Радугина. М: Центр,1999.
4. Пугачёв В.П., Соловьев А.И.Введение в политологию. М., 1998.
5. Єрмілов Є.П. Політологія.Черкаси: Відлуння, 1998.
6. Унпелев А.Г. Политология:власть, демократия, личность. Учебное пособие. М., 1994.
7. Політологічнийенцеклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів вищих навчальнихзакладів. К.: Генеза, 1997.