Соціальна структурасуспільства
План
1. Соціальна структураукраїнського суспільства
2. Вплив третьогосектора на форми способи та методи реалізації політичної влади
3. Аналіз окремихпроблем українського суспільства
Списоквикористаної літератури
1. Поняття соціальної структури українського суспільства
Як і поняття «соціальні відносини», поняття «соціальна структура» вживаєтьсяв широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні соціальна структура – цескладова суспільства, в основі якої лежить процес функціонування та розвиткусоціальних (суспільних) відносин. Соціальна структура суспільствахарактеризується сталими взаємовідносинами елементів у соціальній системі,кожний з яких функціонує на рівні складної підсистеми з певнимивзаємозв’язками, взаємозалежностями. Основними елементами соціальної структуриє люди (індивіди, особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси)у системі соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні функції(ролі). Саме на основі статусно-рольових ознак соціальної структури суспільствавідбувається об’єднання людей у соціальні спільності (класи, групи). У цьомузв’язку соціальну структуру суспільства часто визначають як сукупність статусіві ролей.
У вузькому розумінні соціальною структурою є системасоціально-класових, соціально-групових відносин. Основний елемент соціальноїструктури – система соціальних спільностей, що реалізується в системісоціальних відносин (у вузькому розумінні). Вона охоплює соціально-класові,соціально-професійні, соціально-демократичні, етнонаціональні, сімейно-шлюбні,соціально-територіальні відносини. Кожний із зазначених елементів соціальної структурисуспільства складається з різноманітних підсистем з певними внутрішнімивластивостями.
Протягомперших років існування незалежної української держави відбулося розшаруваннясуспільства, перегрупування його класового складу, виділення нових суспільнихшарів. Становлення державності, процеси приватизації обумовили перехід відкласової тріади радянських часів – робітники, селяни і прошарок інтелігенція донового класового розподілу, у якому виділяють вищий, середній і нижній (біднішари) класи, а також декласовані шари населення.
Умасовій свідомості склався стереотип представника середнього класу, заснованийна менталітеті минулої радянської епохи. Це або заможний селянин (куркуль), абоміщанин. Усім пам’ятне зародження середнього класу в період горбачовськоїперебудови. Це були перші кооператори, фермери, човники, які самостійно збиваликапітал і вкладали гроші в розвиток свого бізнесу. Ці люди чуйно реагували назапити ринку, насичували його товарами і саме на них покладалися надії порозвитку ринкових відносин в Україні в той період. Саме ці шари населення далипоштовх розвитку ринкової економіки й інститутів цивільного суспільства, насамперед,місцевому самоврядуванню.
Надумку авторів «Основ демократії», «в Україні середній клас тільки почавформуватися» [3, с. 556]. Цей процес йде паралельно зі становленнямгромадянського суспільства. Його економічною основою є формування недержавнихформ власності шляхом роздержавлення і приватизації. Однієї з найважливішихцілей роздержавлення і приватизації став пошук ефективного власника, що станеядром середнього класу в Україні. Однак у результаті перекосів у їхньомуздійсненні наділення кожного громадянина частиною власності не відбулося, аколишня державна власність виявилася в руках незначної частини населенняУкраїни – «керівників приватизованих підприємств, політиків і чиновників вищоїта середньої ланки, спритних ділків і кримінальних елементів.» [4, с. 319].
Так, у дослідженнях Н. Римашевської, стратифікаційна модель якоїнагадує модель У. Уотсона, соціально-класова структура українськогосуспільства має такий вигляд:
1. «Загальноукраїнські елітні групи», які мають власність у такихрозмірах, що їх можна порівняти з найбільшими західними статками й засобамивладного впливу на загальнонаціональному рівні.
2. «Регіональні і корпоративні еліти», які мають великі заукраїнськими масштабами статки і вплив на рівні регіонів і секторів економіки.
3. Український «верхній середній клас», який має власність ідоходи, що забезпечують західні стандарти споживання, домагається підвищеннясвого соціального статусу, орієнтується на практику і етичні нормигосподарських відносин, що склалися.
4. Український «динамічній середній клас», який має доходи, щозабезпечують задоволення середньоукраїнських і вищих стандартів споживання,значні соціальні домагання та мотивацію, характеризується соціальною активністюі орієнтується на легальні способи її прояву.
5. «Аутсайдери», для яких характерні низька адаптація і соціальнаактивність, вони мають невеликі доходи і орієнтуються на легальні способи їхотримання.
6. «Маргінали», для яких характерні низька адаптація і асоціальніта антисоціальні установки соціально-економічної діяльності.
7. «Криміналітет», для представників якого характерні високасоціальна активність і адаптація, але при цьому вони діють цілком раціональновсупереч легальним нормам господарської діяльності.
Важливим є питання хто володіє політичною владою, а хто чинить нанеї реальний вплив.
Як зрозуміло з вище наведеного переліку політична влада в Україніперебуває в руках так званого елітарного класу. Уже встигли досить чіткоокреслитися в українському соціумі два антагоністичні класи: владний (політичнапсевдоеліта), який володіє правом на все, і підвладний (народ), який маєтільки право на дармову працю. Зрештою, все збідніле українське суспільство,попри всі його верствові ознаки, опинилося в одній масовій ніші підвладногокласу. А середній український клас став формуватися за кордоном із соціальнонайактивніших трудових мігрантів, витіснених за межі країни антинародноюполітикою правлячої псевдоеліти.*
Отак,за наявності нібито своєї держави виникла загроза, що українська нація взагалімогла припинити своє існування й повністю перейти у власність правлячоїноменклатурно-кримінально-олігархічної верхівки.
Тому незавершений демократичний транзит призвів в Україні до появи«оновленого керівного класу», який утримав владу і, використовуючи масштабнийперерозподіл, закріпив офіційно у своє фактично приватне і акціонерне володіннядержавну власність. Можна констатувати ознаки формування в Україні олігархічноїполітичної системи, що ґрунтується на відстоюванні корпоративних інтересівмалої групи людей, водночас масові інтереси, як і раніше, недостатньоартикульовані і не мають адекватного політичного представництва. У вітчизнянійнауковій літературі, як і в політичній публіцистиці, з’явився феномен такзваної «олігархії». Нинішня українська олігархія – особлива.
Фактично це один з різновидів елітарного правління, при якомутісно переплетені влада і власність, а формальні інститути демократіївикористовуються в недемократичних цілях. Така поверхова демократизаціяособливо небезпечна при відсутності механізму демократичного контролю за діямивлади. Однозначні критерії для такої демократії суперечливі.
Партії(основні гравці) в Україні – інструмент представлення інтересів великогокапіталу. Партії так само, як великий капітал, зацікавлені в маргіналізаціїсуспільства, адже маргінало-люмпінізованим соціальним елементом простоуправляти, він же і забезпечує легітимність влади олігархів. Олігархія прагнезакріпити своє панівне економічне становище політичними методами, встановлюючиконтроль через партії над владою, тобто інституційно, законодавчо внормовуючисвої інтереси. Не секрет, що коли економічні (власність, капітал, земля) і політичніресурси (присутність у владі, контроль над законодавчою і виконавчою гілкамивлади) належить невеликій купці людей, в країні неодмінно формуєтьсяолігархічний режим.
А хтож тоді чинить реальний вплив на владу? Це як вже згадувалось є середній клас. Представникисереднього класу, беручи участь у роботі громадських об’єднань і організацій,одержують можливість активно впливати на політику держави. При цьому вонипідтримують ті організації, що у своїх програмних документах проголошуютьпідтримку ринкових відносин, підприємництва, малого і середнього бізнесу, оскількирозуміють, що порушення демократичних норм може привести до згортаннядемократичних процесів і встановленню в країні тоталітарного або олігархічногорежиму. В основному цим людям властиво розвинуте почуття патріотизму й активнагромадянська позиція, що націлена на забезпечення нормальних умов життя і впевненістьу завтрашньому дні. Консолідація зусиль цих груп населення в розвиткугромадянського суспільства обумовлена також їхньою турботою про недопущеннянегативних наслідків для їхнього бізнесу. В Україні існує велика кількістьрізних асоціацій, створених підприємцями. У їхньому числі – Українськанаціональна асамблея підприємців, Загальноукраїнська асоціація приватнихвласників і підприємців тощо. Саме ці інститути громадянського суспільствалобіюють інтереси середнього класу.
2. Вплив третього сектора на форми, способи та методи реалізаціїполітичної влади
Поза сумнівом, сектор неурядових організацій, або так званий«третій сектор», в Україні існує. Інша справа, наскільки він є впливовим. Убудь-якому випадку основним завданням держави та й суспільства взагалі має бутиподальше зміцнення «третього сектора», насамперед, створення законодавчих умов,аби він ставав більш впливовим та активним, професійним, чисельним. Багатопроблем випливають з чинного податкового законодавства. Так, непідприємницькіорганізації, які отримують іноземні гранти, податки з отриманих грантів несплачують, але вони й не мають права самостійно заробляти кошти. Водночас, якщоорганізація має право самостійно заробляти гроші, тоді в неї й з отриманихгрантів стягуватимуться податки. Таке штучне ускладнення в діяльностінепідприємницьких організацій не зрозуміле. Наприклад, навіщо встановлюватиперепони, коли можна у законі чітко надати всім НПО право займатися будь-якоюдіяльністю для досягнення статутних цілей. Іноді складається враження, щоподатківцям набагато зручніше вести кілька реєстрів громадських організацій,ніж перевіряти кожну громадську організацію в межах окремого реєстру. В Українігромадянське суспільство змогло стати на ноги. З одного боку, «третій сектор»став реальним чинником, який впливає на внутрішньополітичну ситуацію в Україні.У цьому можна переконатися, спостерігаючи, зокрема, за нинішніми президентськимивиборами. Крім того, саме непідприємницькі організації є найбільшим лобістомсоціальних законопроектів у ВР. Слід також додати, що на практиці більш вагомуматеріальну допомогу знедоленим верствам населення надає саме «третій сектор».*
З іншого боку, в Україні спостерігається загрозлива тенденціящодо обмеження впливу громадських організацій. Це можна спостерігати,наприклад, у суттєвому скороченні обсягів його державної підтримки удержбюджеті на цей рік. Аби держава прагнула мати альтернативні інформаційніресурси, вона б використовувала резерв тендерних механізмів на проведенняаналітичних досліджень та розробок законопроектів. В Україні дуже багатопотужних аналітичних інститутів, які здатні виконувати непогані аналітичніроботи. До того ж чинне законодавство України не дозволяє НПО отримувати коштивід власної консультативної діяльності.
Саме тому потрібна плідна праця над тим, аби підготуватизаконодавство, яке дало б можливість непідприємницьким організаціям легальнопрацювати та бути реальними паритетними гравцями на внутрішньому ринку України.
3. Аналіз окремих проблем українського суспільства
Серед проблем українського суспільства можна виділити зокрематакі, як недоліки бюрократичного апарату, маргіналізації суспільства, надмірназаполітизованість і ін.
Сьогодні існують переконливі свідчення того, що сучасну кризусуспільства слід розглядати передусім як кризу />бюрократичну.З огляду на те, що в Україні наявні ознаки управлінсько-бюрократичної кризи,шукаючи шляхів конструктивного реформування соціального організму, ми маємовраховувати висновки Крозьє щодо політичної кризисуспільства, яка не залежить від окремих особливостей соціально-політичногорежиму суспільства, оскільки в основі будь-якого суспільства лежать організаційніскладові його розвитку.
Створення органів управління з урахуваннямцих ознак формує раціональний тип бюрократії, що в ідеалі здатна діяти в режиміприйняття оптимальних рішень на підставі виключно компетентних і неупередженихоцінок. Вебер вважає, що бюрократія повинна мати професійні навички тараціональні знання, дотримуватися суворої дисципліни, бути відповідальною,поважати закони. У веберівському розумінні бюрократія– це максимальна раціоналізація колективної управлінської діяльності, що забезпечуєутвердження оптимального державного устрою та структурує суспільство.Раціональний підхід до феномена бюрократії тлумачить її як найефективнішу формуорганізації, винайдену людьми, оскільки вона реально дає змогу наблизитися до раціональногоуправління через використання найкращих здібностей людей, які мають спільніцілі.
Взагалібюрократія має чітко визначену ієрархію влади, писані правила, що регулюютьповедінку службовців, а також розмежування діяльності службовця в рамкахорганізації та його життя поза нею. Однак в Україні бюрократія стала активнимсуб’єктом владних відносин, таким чином відбувається її надмірна політизація,перетворення на монстра, внаслідок чого />апарат управлінняпрацює на себе і задовольняє передусім власні інтереси.
Найбільшузагрозу для українського суспільства становлять чиновники, які відійшли відраціональної бюрократії на етапах розподілу суспільного продукту, це дає їмможливість привласнити якомога більше суспільних благ. Незароблені прибутки українськогочиновника мають паразитичний характер і дискредитують феномен української бюрократії.Можливість наживи не дозволяє українським чиновникам працювати нормально,зосередившись на роботі яка їм доручена, вони постійно шукають шляхи, як «поживитись».Це звичайно унеможливлює роботу конкретного державного органу, оскількичиновники зосереджуються не на роботі органу їх турбує інше. Велика кількістьтаких людей ламає структуру державних органів. Тому потрібно докласти доситьзусиль щоб державна влада в Україні відповідала формулі. Виконавча владаздійснює основні політичні рішення, що їх приймає законодавча влада. Уряд керуєжиттєдіяльністю держави, а адміністрація реалізує це керівництво в політичнійпрактиці.
Негативноюхарактеристикою соціальної структури є зростаюча маргіналізація частининаселення. Маргіналізація (лат. margo – край, межа) – втрата особистістюналежності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультурибез входження до іншої. Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічногостатусу на інший. Маргінали – окремі особи, колективи, соціальні верстви тагрупи, що знаходяться на узбіччі суспільства, зокрема щодо панівнихсоціально-культурних норм, традицій, навичок. В українському суспільстві нарубежі XX–XXI ст. маргіналізація характеризується переходом переважно в нижчіверстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців,інтелігенції). За оцінками експертів в містах зростає кількість дітей тапідлітків, що втратили родичів, залишили сім’ю і знаходяться поза контролемсуспільства. В великих містах їх кількість сягає 15–20 тис. осіб. Вони схильнідо антисуспільних форм поведінки, жебракують, скоюють крадіжки, грабежі. Заостанні роки збільшилась чисельність безпритульних і жебраків. Ці категорії населенняформують специфічне антисуспільне середовище, яке дедалі більше впливає накриміногенну ситуацію.
Заполітизованість суспільства має негативні властивості,суспільство надмірно втягнуте в політику, постійні розмови про політику ненесуть нічого доброго, це говорить про одне що політика в державі в ненайкращому стані. Суспільство повинно бути втягнуте в політику в певних межах ане переступати їх. Зараз в Україні від за політизованості потерпає практичновсе. Говорять про надмірну заполітизованість органів місцевого самоврядування,державної влади і навіть церкви. Політичне життя стало основною темою, яку неслід виносити вище всіх.
Список використаної літератури
1. Кивенен М. Перспективыразвития среднего класса в Pоссии // Социологический журнал – 1994. –№2.
2. Гидденс ЭСтратификация и классовая структура // Социологические исследования. –1992. – №9.
3.» Юридична газета» – «Третійсектор» вимагає більше прав
4. Шляхтун П.Політологія. – Київ.: «Либідь». – 2002
5.Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка.– К.: НІСД, 2004. – 648 с.