Міністерство освіти та науки Ураїни Вступ Мабуть кожен з нас задавався питаннями : “А навіщо я взагалі живу на цьому світі, навіщо небесна канцелярія направила мене сюди, де моя мета?”. Кожен знаходить для себе певні відповіді, підганяє під них свою поведінку та діяльність. Ці відповіді змінюються в залежності від етапів, котрі людина проходить у своєму розвитку. Від “рожевих окулярів” дитинства, коли ми вважаємо, що всі люди браття та все будується лише на засадах добра справедливості та краси, ми переходимо до розуміння певних негативів цього життя, певних прикрощів та нерозуміння в сім’ї. Перше кохання наштовхує нас на роздуми про сенс, призначення та біль, що приносить це почуття. Ми прораховуєм всі свої помилки. Роблячи висновки, набиваючи гулі, передивляючись свою поведінку, переоцінюючи відношення інших до нас ми живимо. Саме це, на мою думку,- і є життя. Життя заради руху вперед, життя заради процесу досягання короткострокових цілей, що в кінечному результаті закінчуються щастям. Жити треба так, щоб ти міг в любу мить підняти голову до неба, заплющити очі та озирнувшись назад сказати : “Я проживаю чікаве життя, і не повірите, але я вже чогось досяг в цьому житті.”
Життя як становлення і розвиток людини.
Життя людини — це насамперед її становлення.
Як уже зазначалося, дитина не народжується особистістю, а саме стає нею. Процес формування людини від зародку до народження та від народження до зрілості називається її становленням. У процесі свого становлення людина стисло, прискорено проходить ті головні етапи фізичного й духовного розвитку, які вже пройшло людство.
Мета і межа людського становлення — досягнення зрілості, тобто такого стану, коли людина вже повністю сформувалася фізично й коли вона достатньо підготовлена для участі у суспільному та сімейному житті. Проте настання біологічної та соціальної зрілості, як правило, не збігаються.
Раніше, у зв’язку з відносною простотою суспільного життя й дією причин, що несприятливо впливали на людський організм (важка фізична праця, недоїдання, хвороби тощо), людина ставала соціальне підготовленою раніше, ніж досягала фізичної зрілості. Нині, навпаки, має місце прискорення фізичного розвитку дітей, людина біологічно дозріває значно швидше. Водночас ускладнення суспільного життя зумовлює те, що соціальне зрілою людина стає пізніше. Тому розрив між досягненням людиною своєї біологічної та соціальної зрілості дедалі більше зростає.
Після досягнення зрілості розвиток людини не припиняється. Проте якщо становлення — це період, коли людина розвивається в усіх відношеннях — і фізичному, і розумовому, і моральному, то розвиток у зрілому віці є цілеспрямованішим: кожна людина прагне певної досконалості переважно в якійсь одній галузі, пов’язаній, як правило, з її професією.
Необхідним моментом розвитку сучасної людини є підвищення нею освітнього рівня на різних етапах її життя. За сучасних темпів розвитку науки знання, здобуті людиною у школі або вузі, швидко «старіють». Тому людині доводиться постійно переучуватися або доучуватися. Якщо людина нехтує цим, то, ставши дорослою, вона немовби застигає у своєму розвитку, стає нездатною рухатися далі, швидко відстає від життя. Можливо, таким людям жити спокійніше. Проте самозаспокоєність, задоволення досягнутим, а тим більше самозадоволення у зрілому віці, не кажучи вже про молоді літа, — це ознака не проблеми, а хвороби, назва якої — омертвіння душі.
Звичайно, бувають хвилини, коли здається, що прагнути ще чогось — просто безглуздо. Проте не слід забувати, що життя людини — це також процес реалізації, здійснення її задумів і мрій. Про кожну людину судять у кінцевому підсумку за тим, що й скільки вона встигла зробити у своєму житті, як вона змогла реалізувати себе.
Раніше люди вірили у своє призначення. Вони вважали, що ще до народження кожній людині якимись незалежними від неї самої силами або істотами визначений той чи той життєвий шлях, який вона й повинна пройти. Зараз вважається, що кожній людині дані від природи певні задатки, й вона має їх розвинути, реалізувати на користь іншим людям і самій собі. В юності кожний про щось мріє, й реалізувати свій юнацький ідеал — це також самореалізація. Ми постійно користуємося в житті тим, що було створене для нас іншими людьми, тому й наш обов’язок — внести у цей світ щось нове, щось своє.
Щоправда, реалізувати своє життя й самого себе можна по-різному. Одним удається зробити дуже багато, ощаслививши при цьому тисячі людей. Інші ж присвячують усе своє життя кільком людям або навіть одній людині. Є люди, що все життя творять щось нове. А є й такі, які це нове зберігають, доносять його до інших людей. Кожний з них реалізує себе по-своєму, але праця кожного з них однаковою мірою необхідна й корисна людям.
Самореалізація людини не може здійснюватися заради самої себе, вона обов’язково повинна мати якусь мету, тому важливим є не тільки те, що і як у своєму житті реалізовувати, а й заради чого.
Якщо мета самореалізації насамперед в інших або для інших — то це одне, й зовсім інше, коли ця мета замикається тільки на самому собі, на досягненні власного добробуту або задоволенні пихи та честолюбства. У першому випадку завжди знайдеш і друзів, і союзників, у другому ж — спроби самовираження зіткнуться з прагненнями інших людей. Згадаймо хоча б образи пушкінських Моцарта і Сальєрі. Обидва виражали себе у музиці. Але для Моцарта саме мистецтво, якому він служив, було найголовнішим, а для Сальєрі музика була лише засобом самоствердження. У результаті — трагічний фінал: головну перешкоду в досягненні своєї мети Сальєрі вбачає у самому існуванні більш талановитого, ніж він, Моцарта й отруює його.
Одначе злочин проти іншої людини не може бути не тільки метою, але навіть і засобом самореалізації, позаяк немає нічого вищого й ціннішого, ніж людське життя. Вчиняючи злочин проти іншого, людина вчиняє злочин і проти себе, бо для людини не може бути дорожчим ніщо інше, ніж така сама, як вона, істота — людина.
Лише у праці, у творчості людина по-справжньому може реалізувати саму себе. Й, мабуть, слід погодитися з думкою про те, що тільки той, хто жив для інших, а не для самого себе, може сказати, що прожив своє життя немарне.
Висновок.
З усього вище сказаного хочу зробити висновок, що кожна людина вибирає для себе пріоритети, цілі, та шляхи їх досягнення. Але до усього вище сказаного добавляю, що крім усіх характеристик, найважливішою є оптимізм. Хтось з великих людей сказав : “Щастя приходить до щасливих, а нещастя та біда до песимістів”. Помітьмо, що людина яка постійно скиглить. Навіть на біологічному рівні не може зосередитися, бо не лише думки та ідеї направлені не в те русло, а й кров втрачає багато необхідних складових. Отже, для того щоб чогось добитися в цьому житті будьмо оптимістами, вірмо у світле в світле майбутнє та підтримуймо своїх близьких та рідних.