болота

Розділ 1. Загальна характеристика боліт….3 1.1 Що таке болото….…1.2 Утворення боліт… 1.3 Типи боліт….6 1.4 Ґрунти боліт … 1.5 Значення боліт… 8 Розділ 2. Болота на Україні… ….2.1 Бондарівське болото… 2.2 Замглай болото… 2.3 Чорний ліс… 2.4 Карта боліт… 15 Розділ 3. Рослинність боліт… ….16 Розділ 4. Тести………… … 33 Література… 37 Розділ 1.

Загальна характеристика боліт. 1.1 Що таке болото? Болото (рос. болото, англ. bog, swamp, marsh, moor, morass, нім. Moor, Sumpf, Morast) — надмірно зволожена ділянка земної поверхні, вкрита вологолюбними рослинами, наприклад, мохом (Маскег), з залишків яких звичайно утворюється торф. Болота розвиваються в місцях, де характер рельєфу зумовлює надмірне зволоження, в країнах з вологим клімато

м вони можуть утворюватися і на вододілах. У болоті, зазвичай, відбувається процес накопичення нерозкладених рослинних залишків та утворення торфу. Переважання процесів акумуляції над розкладанням — головна відмінність болотяних екосистем від інших. Болота вважають торфовим, коли внаслідок процесу торфонакопичення коренева система основної маси рослин розташовується в шарі торфу, що відклався і не досягає підстилаючого мінерального ґрунту. У середньому мінімал

ьна товщина шару торфу в цьому випадку складає 30 см. Не всі зволожені ділянки суходолу є болотами. Болотами вважаєються лише ті з них, які мають шар торфу товщиною не менше 0,3 м. 1.2 Утворення боліт. Болота утворюються двома шляхами: у першому випадку заболочуванням певних ділянок суші внаслідок надмірного зволоження. Останнє, в свою чергу, виникає внаслідок затоплення або підтоплення певної території. Затоплення відбувається з двох причин. Насамперед – внаслідок переважання опаді
в над випаровуванням при відсутності належного дренажу, по-друге затопленням певних територій поверхневими водами річок, озер, морів. Так утворюються болота на берегах річок, озер та морів. Підтоплення певної території пов’язане з підвищенням рівня ґрунтових вод. Другий шлях утворення боліт – заростання водойм. Розрізняють такі випадки: пряме заповнення водойми відкладами з наступним заростанням рослинністю; поступове заповнення водойми відкладами і насування з боку бе

рега, рослинності, що формується на мінеральному дні. Пряме заповнення водойм поширене в мілководних басейнах. Водойма поступово заповнюється змитими з берегів мінеральними наносами і сапропелем. Сапропель – це відклади, що утворилися на дні водойм із органічної маси відмерлих рослин тварин, екскрементів і трупів риб, пилку і т.д. Зовні сапропель нагадує драглисту масу зеленувато-бурого або блакитно-сірого кольору. Коли відклади намулу або сапропелю заповнять озеро майже до поверхні починає розвиватись р

ослинність, в першу чергу рогіз, очерет та ін. Все це утворює на поверхні своєрідну сітку, що називається сплавиною. Поступово озеро перетворюється на болото. При заростанні водойми облямівка рослинності розміщується кільцеподібними поясами, кожному поясу відповідає своя глибина. На зовнішньому кільці ростуть осоки, ситняг та ін. Тут відкладається, осоковий або змішаний трав’яний торф. Далі до глибини 1-3 м розміщується пояс високих заростей очерету, тростини, хвоща та ін. Тут відкладається трости

нний, очеретяний або хвощовий торф. До глибин 4-6 м розташована вода занурених рослин з плаваючим на поверхні листям водяних лілій, а ще далі рдеста плаваючого. Тут відкладається сапропелевий торф. Далі простежується пояс занурених рослин, що заповнюють своїми стеблами і листям всю товщу води – рдестів, а ще далі – пояс підводних луків із рослин, що не досягають поверхні води – водоростей, моху та ін. Останній пояс – це пояс мікрофітів, де на значній глибині ростуть тільки
синьо-зелені, зелені й діамантові водорості. Завдяки підвищенню дна внаслідок відкладання сапропелю і торфу пояси рослинності пересуваються в глиб озера. Нарешті вікна чистої води, що зберігаються лише в центрі, починають теж заростати, і озеро перетворюється на болото. При заростанні водойм виникають переважно тростинні й осокові болота. Торф, що при цьому утворюється, з часом ущільнюється і на ньому можуть поселитись дерева.

Болота суходільного походження, навпаки, виникають на місці лісів і поступово переходять у слабо залісненні або безлісі. У розвитку болота виділяють: 1) увігнуте болото із стоком до центра сильно обводнене; 2) плоске болото безлісе, частіше перехідне; 3) слабо випукле болото із стоком від центра до периферії центральна частина вже переходить у верхову стадію, часто випукла частина болота достатньо дренована; 4) різко випукле болото; тут грядово-мочарні комплекси розташован

і концентричними колами, що оточують центральну частину. На крутих, добре дренованих схилах поблизу краю болота добре ростуть дерева, і утворюється кільце досить високої сосни; 5) полого-випукле болото; окраїнні частини стають вологішими і доганяють в рості центральну частину, і випуклість зменшується. Заліснене кільце починає деградувати, і основну площу болота займають грядово-мочарні комплекси; 6) плоско-випукле болото.

Тут торфовище досягає значної потужності й різниця між краєвими і центральною частинами зникає. Стік з болота погіршується, і в центрі починають утворюватись грядово-озерцеві комплекси. Мохи витісняються лишайниками, припиняється відкладання торфу 1.3 Типи боліт. Болота розділяють на 3 основних типи: • Низинні болота утворюються в низинах, де збираються
ґрунтові води. Завдяки багатому мінеральному складу ґрунтових вод низинні болота мають рясну рослинність і, зазвичай, вкриті зеленими мохами, хвощем, високою густою осокою, очеретом, заростями верби, вільхи та берези. • Верхові болота живляться лише за рахунок опадів. Ґрунтових вод в таких болотах або дуже мало, або ж вони розташовані занадто глибоко. Оскільки дощова вода майже не містить мінеральних речовин, на верхових болотах розвиваються лише рослини, пристосовані до дуже б

ідного харчування. Головним чином, це мох сфагнум (Sphagnidae). • Перехідні болота мають добре виражені ознаки як низинного, так і верхового боліт. На перехідних болотах росте велика кількість сфагнума, можна зустріти журавлину та росичку. Кожному з цих трьох типів боліт властивий свій біоценоз, що разом з геоморфологічними рисами створює специфічний м

ікроландшафт. За місцезнаходженням болота поділяють на кілька типів: 1. замкнених котловин; 2. схилів; З. стічних котловин; 4. річкових плесів /на місці проточних озер/; 6. приозерні та дельтові. Більшість боліт земної кулі вкриті шаром торфу різної товщини. Швидкість наростання рослинної маси, що утворює торф, регулюється швидкістю випаровування вологи, а на останнє впливає температура. На півночі розклад органіки сповільнений внаслідок низьких температур, але ріст рослин сповільнений ще бі

льше, і тому ріст торфовищ дуже повільний, і вони незначні. На південь потужність торфу зростає. Наприклад, в Арктиці потужність торфу становить 25-30 см у тайзі – 3-4 м, на півдні лісової зони 8-10 м. Далі на південь сухість клімату підвищується і потужність торфу знову зменшується. .Отже, ні низькі, ні високі температури не гальмують утворення боліт, якщо наявний надлишок вологи.
Природне торфовище болотних масивів являє собою трифазну дисперсну систему, де твердою фазою є органічна речовина, рідкою – вода з розчиненими в ній органічними та мінеральними сполуками і газоподібною – повітря й гази, що утворюються в торфу внаслідок анаеробного розпаду. Товща торфу боліт поділяється на верхній діяльний та нижній /інертний/ горизонти, відмінні за своїми фізичними та біологічними властивостями. Глибина діяльного горизонту коливається від 40 до

95см і дорівнює глибині середнього багаторічного мінімального рівня; болотяних ґрунтових вод. Товщина інертного горизонту може змінюватись від нуля до 20 м. Основна маса води перебував в порах торфу інертного горизонту. За типом водопостачання розрізняють болота:  джерельного,  річкового,  атмосферного живлення. За хімічним складом води, що надходить, болота поділяються на: • оліготрофні, вода яких, а в зв’язку з цим і торф, що на них утворюється, характеризуються мали

м вмістом мінеральних солей (зольність торфу звичайно менша як 5%); • мезотрофні — перехідні між оліготрофними і евтрофними (зольність торфу 4—8%); • евтрофні — із значним вмістом мінеральних солей (зольність торфу 8—17%); • алкалітрофні — з надмірним вмістом мінеральних солей, зокрема карбонатів (зольність торфу 18—40% і більше). 1.4 Ґрунти боліт Боло́тні

ґрунти́ — ґрунти з великою кількістю нерозкладених і напіврозкладених рослинних решток торфу (породи життєвого походження, утвореної протягом тисяч років з недорозкладених рослинних залишків (трав, мохів та деревини), які внаслідок високої вологості та поганого доступу повітря мінералізувалися лише частково), які нагромаджуються в них під впливом тривалого надмірного зволоження. Болотні ґрунти за ступенем розвитку процесів торфоут
ворення і оглеєння, що є характерним для них, поділяють на торфові (шар торфу більше 50 см), торфо-глейові (шар торфу менше 50 см, під ним глейовий горизонт) та мулувато-болотні, в яких суцільного шару торфу немає. З господарського погляду болотні ґрунти прийнято поділяти на кислі, нейтральні та лужні, а також на солончакуваті, солонцюваті, карбонатні та залізисті. Після осушення і проведення агромеліоративних заход

ів болотні ґрунти можуть перетворюватись у високопродуктивні сільськогосподарські угіддя. На них вирощують високі врожаї овочів, картоплі, багаторічних трав, конопель та інших культур. Поширені болотні ґрунти в північній частині Євразії. В Україні вони найбільше зустрічаються в низовинах і заплавах річок у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській та Чернігівській областях. 1.5 Значення боліт У п

риродному стані болота України здавна використовуються як кормові вгіддя — сіножаті та пасовища. Але велике і тривале обводнення, а також залісення і закустарнення обмежували і утруднювали використання боліт. У кінці XVIII і на початку XIX ст. виникає інтерес до боліт як резервів палива — торфу. Перші спроби добування торфу на паливо виявляються в колишніх Київській, Подільській, Чернігівській, Полтавській та Харківській губерніях. На підстав

і загальних поверхневих досліджень з’являються перші торфорозробки: у 1845 р.— на Чернігівщині, в 60-х роках — на Волині, згодом — в інших місцях. Торф добували на низинних (евтрофних) болотах і використовували як паливо на цукрових, винокурних, цегельних та інших заводах, а також для опалення приміщень. У зв’язку з розвитком промисловості торфодобування поступово зростає. На Волинському Поліссі використовували торфові болота навіть під присадибні ділянки, але це явище мало міс
цевий характер. Пізніше виявляється інтерес до боліт як до природних кормових угідь. Протягом 1873—1902 рр. так звана західна експедиція провадила роботи по дослідженню та осушенню боліт в основному на землях Білорусії і лише частково — на півночі України, переваж¬но в її поліській частині. У 90-х роках минулого століття з метою освоєння боліт розпочато вивчення їх спочатку в Чернігівській і Полтавській, а пізніше — у Волинській губерніях. Для пров

едення дослідів по окультуренню боліт створюються дослідні господарства. Перші такі пункти виникли у 1912—1913 рр. на Західному Поліссі: в Ковельському повіті біля Смідина, на Коростенщині — біля Рудні-Радовельської і біля Сарн — на болоті Чемерне. У 1915 р. створюється дослідна станція на Супої; на дослідні станції перетворились Руднє-Радовельський та Сарненський опорн

і пункти (Сербин, 1914; Кузнецький, 1915). Дальшому розгортанню робіт в цьому напрямку перешкодила перша імперіалістична війна. Наукове вивчення проблем використання болотних площ і торфовищ для потреб народного господарства широко розгорнулось в радянський період. У 1923 р. відновлюються і розгортаються роботи Руднє-Радовельської станції та Підставського опорного пункту; у 1926 р. засновується Бурівське дослідне поле на Замглаї. Приділяється увага вивченню проблеми осво

єння боліт у лісостеповій частині. У 1932 р. на болоті Ромен створюється Сульський опорний пункт, а з 1936 р. розгортається робота Яготинського пункту на Супої. Болотні опорні пункти, дослідні поля та станції дедалі більше оснащуються технікою та забезпечуються кваліфікованими кадрами. Результати діяльності болотних дослідних господарств, п

ідсумовані і узагальнені М. О. Тюленевим (1926, 1936), сприяли більш раціональному використанню боліт для потреб сільського господарства. Було розроблено ряд сівозмін для торфових грунтів. Плодотворна робота Руднє-Радовельської та інших дослідних станцій та полів припинилася у зв’язку з другою імперіалістичною війною. Після Великої Вітчизняної війни ще більше поширюється практичне використання торфових боліт.
Цьому сприяли дальше вивчення боліт республіки, а також плодотворна робота болотної дослідної мережі та зростаючий досвід колгоспів. Розвивається Сарненська станція по освоєнню боліт; відновлюють роботу Бурівське та Панфилівське дослідні поля, Сульський опорний* пункт та ін. Створюються лукомеліоративні станції з метою поліпшення природних кормових угідь — лук, боліт (Тюлен

єв, 1958). Болота використовуються як природні кормові вгіддя — сіножаті та пасовища, травостій іде для виготовлення силосу, торф — на паливо, добриво та для інших потреб промисловості й сільського господарства. Осушені болотні площі перетворюються в орні землі з природно родючими грунтами; на них створюються також і високопродуктивні луки. Як природні кормові угіддя використовуються головним чином евтрофні (низинні) болота, рідше — мезотрофні (переходові). До таких уг

ідь належать, зокрема, трав’яні і трав’яно-мохові болота з переважанням осок. Урожай болотних сіножатей взагалі невеликий: на трав’яних — осокових з участю великого болотного різнотрав’я він досягає 25 ц/га. При цьому травостій, особливо на заплавних болотах, частіше з осокою омською та високорослими видами (лепешняк, півники, плакун, іноді й очерет, рогіз тощо) дає досить значну кількість зеленої маси, але низької кормової якості, що

більш придатна для силосування. На трав’яно-мохових (осоково-гіпнових, а на Поліссі й осоково-сфагнових, іноді з ринхоспорою), звичайно з рідким і дрібнішим, ніж у трав’яних боліт, травостоєм, урожай сіна становить лише 5—10 ц/га. Кормова якість болотного сіна взагалі низька; в ньому переважають осоки; мало на таких болотах і хороших злаків, здебільшого трапляється куничник, іноді й очерет; різнотрав’я складається з малоцінних у кормовому відношенні рослин (бобівник, вовче тіло
, калюжниця, кизляк, півники тощо), а також і неїстівних. Бобові тут звичайно відсутні або ж участь їх не значна. До того ж на болотах часто ростуть дерева вільхи, берези, сосни, кущі^верб тощо, внаслідок чого зменшується корисна площа сіножатей й утруднюється косовиця сіна. Нерідко використання травостою утруднюється також через велике обводнення боліт. Ще менш продуктивні мезотрофні болота. У звичайно негустому травосто

ї на фоні сфагнового покриву ростуть кореневищні осоки (пухнатоплода, носата, багнова), а також пухівка піхвова, яка поїдається худобою тільки в молодому стані. Зовсім непридатна на сіно рослинність оліготрофних (верхових) боліт. Вона досить одноманітна за складом своїх основних компонентів (багно, буяхи, андромеда тощо). Лише пухівка іноді займає значні площі, але її купини утруднюють викошування і збирання сіна. Оліготрофні болота звичайно віддалені від тваринницьких ферм масивами ліс

ів; вони не завжди доступні для випасу, особливо навесні, через велике зволоження. Корисним в покриві цих боліт є, звичайно, журавлина та буяхи, які й збираються місцевим населенням та заготівельними організаціями. Досить цінним для колгоспів і радгоспів Полісся може бути використання сфагнового моху на підстилку.

Він сухий, м’який і найбільш вологоємкий (до 1500—2000%). Насичена сечею тварин та збагачена на поживні речовини гною сфагнова підстилка становить цінне органо-мінеральне добриво. Властива сфагнам оліготрофних боліт висока кислотність нейтралізується в ньому сечею. Часом використовують як підстилку осоку пухнатоплоду. Остання, хоч і поширена на поліських бологах, але як і солом’яна, поступається вологоємкістю перед сфагновою. В останні роки для більш рац
іонального використання природних кормових угідь все ширше запроваджуються методи поверхневого поліпшення лучних та болотних сіножатей. В результаті таких заходів, як розчистка площі від кущів, дерев, пнів, вирівнювання поверхні, порушеної буграми, купинами і ямами, поширюється корисна площа й створюється можливість для більш раціонального сінозбирання з застосуванням машин. До того ж, у разі осушення боліт помітно змінюється їх рослинний покрив. При помірному осушенні якість травостою поліпшується: в ньому послаблюється

участь осок та інших вологолюбних рослин. Посилюється, крім того, розвиток хороших у кормовому відношенні мезофілів — за рахунок лучних злаків (костриця червона, тонконіг лучний тощо); на менш кислих з більшим вмістом вапна болотах з’являються і бобові, особливо в районах Лісостепу і місцями — на Поліссі.