Повсякденнапсихологія особистості й повсякденна соціальна психологія
Яким чином мидовідаємося, що думає звичайна людина? Яким образом ми довідаємося, що звичайнілюди не проявляють належного почуття міри й обережності у вживанні тисячіснуючих у нашій мові термінів, що описують типи й риси особистості? Якимобразом ми довідаємося, що вони не володіють у достатній мері здатністюпророкування поводження на основі особистісних характеристик, уважаючиможливість пророкування поводження від ситуації до ситуації малоймовірної, аможливість пророкування поведінкових рангів різних людей на підставіспостереження протягом тривалого періоду — більше ймовірної?
Яким образом мидовідаємося, що люди схильні недооцінювати вплив ситуацій на поводження?Мабуть, психологи — деякі з людей, хто не перестає дивуватися силі ситуаційнихвпливів.
Почнемо розгляд зякісних аспектів повсякденної теорії особистості. Чи дійсно люди є такими вужзакоренілими теоретиками особистісних рис, якими ми намагаємося їх представити?З матеріалів досліджень, так само як і з повсякденного досвіду, ми знаємо, щоколи людей просять описати один одного, вони роблять надмірний упор на терміни,що характеризують риси особистості. У ході своїх досліджень Парк (Park, 1986,1989) виявила, що хоча випробувані й прибігали іноді в подібних ситуаціях доопису поводження, соціальної приналежності, демографічних даних і зовнішньоговигляду людини, однак терміни, що описують особистісні риси (такі, як добрий,соромливий, безтурботний), уживалися більш ніж у два рази частіше, ніж наступназа ними по частоті вживання форма опису.
Остром (Ostrom,1975) просив студентів коледжу перелічити змістовні пункти інформації, що вонихотіли б одержати про іншу людину з метою сформувати про нього враження.Інформація про особистісні риси склала 26% кількості всіх перерахованихпунктів, у той час як інформація про поводження, соціальну приналежність,демографічних даних і зовнішності склала лише 19%. Лайвслі й Брамлі (Livesley& Bromley, 1973) показали, що вживання дітьми, що належать до нашоїкультури, термінів, що характеризують риси особистості, неухильно зростає вміру їхнього розвитку, стаючи із часом найбільш частим способом опису,використовуваним для вільної характеристики інших людей. Зміст, що люди нашоїкультури починають із часом вкладати в ці терміни, є примітно однаковим. Канторі Мишел, а також Басі й Крейк пропонували людям перерахувати різні варіантиповодження залежно від того, наскільки вони представляють ті або іншістандартні особистісні риси. Ступінь згоди в ранжируванні поводження булаблизька до їхньої згоди в ранжируванні різних предметів (наприклад, столів абодиванів) як представників тих або інших предметних категорій (таких, як,наприклад, «меблі»).
Досить повчальнозрівняти частоту використання людьми особистісних рис для пояснення поводженняіз частотою залучення для цієї мети різних аспектів ситуацій або загальногосоціального контексту. Джоан Міллер пропонувала людям описати який-небудьпоганий вчинок, зроблений недавно людиною, який вони добре знали, а такожякий-небудь учинок добре знайомого їм людини, що приніс комусь іншому користь.Відразу після опису кожного із учинків, випробуваних просили пояснити, чомудані вчинки мали місце. У половині пояснень, даних випробуваними негативнимучинкам, використовувалися диспозиції загального характеру (наприклад, «віндуже недбалий і нетактовний»). Таких пояснень було в три рази більше, ніжпояснень, заснованих на ситуаційному контексті («було погано видно й велосипедзанадто сильно розігнався»). Аналогічним образом, коли мова йшла проповодження, одна третина запропонованих пояснень була дана із залученнямдиспозицій загального характеру, що виявилося на 50% більше загального числаситуаційних пояснень. Таким чином, випробувані виявили себе як теоретикиособистісних рис.
Схожі висновкивипливають і з пілотажного дослідження, проведеного Россом і Пеннингом. У ходіексперименту випробувані спочатку робили пророкування про те, як деякі індивідибудуть поводитися в ситуації, опис якої було недостатньо конкретним, а потімвиявляли, що їхні пророкування невірні. Одержавши такий зворотний зв’язок,випробувані швидко починали робити нові припущення про диспозиції розглянутихіндивідів, не поспішаючи при цьому висувати нові припущення про подробицібезпосередньої ситуації. Наприклад, випробуваним говорили, що всупереч їхнімпророкуванням обоє студента Стенфордського університету, яких вони тільки щопорахували дуже різними на підставі виконаних ними малюнків, пожертвували грошіна рекламу руху «За права гомосексуалістів». При цьому випробувані в минуломубільше схильні давати цьому факту пояснення («ці два студенти, мабуть, самібули голубими або лібералами»), чим ситуаційні («студентів, мабуть, попросилипро цьому таким чином, що їм важко було відмовитися»).
Мабуть, найбільшпереконлива лінія досліджень, що демонструють прагнення звичайних людейпокладатися на конструкти типів особистісних рис, сходить до серіїекспериментів Уинтера й Улемана, що показали, що засновані на особистісниххарактеристиках інтерпретації формуються безпосередньо в момент спостереженнявідповідного поводження й фактично можуть кодуватися разом з ним у пам’яті якневід’ємна його частина.
Уинтер і Улеманзапропонували увазі своїх випробуваних ряд слайдів з висловленнями, що описуютьконкретні дії конкретних людей, наприклад «Бібліотекар допомагає бабусіперенести сумку із продуктами через вулицю». Потім випробуваним видавалися«контрольні аркуші», на які вони повинні були виписати якнайбільше пропозиційіз числа тільки що побачених. Для полегшення завдання пригадування їмпропонувалося два роди «підказок». У деяких випадках це були розхожі назвиособистісної риси або диспозиції, що погодяться з дією, описаною навідповідному слайді (наприклад, для фрази про бібліотекаря, що допомагає бабусіперенести сумку через дорогу, таким ярликом служило слово «попереджувальний»).В інших випадках підказкою служило слово, що викликає близьку значеннєвуасоціацію з підметам або присудкам відповідної пропозиції (наприклад, слово«книги» по асоціації зі словом «бібліотекар»).
Не дивно, що принаявності підказок випробуваним вдавалося пригадати істотно більше пропозицій,чим при відсутності таких. При цьому натяки, пов’язані з особистісними рисами,виявилися більше ефективними, чим значеннєві підказки, незважаючи на те щоостанні були набагато тісніше пов’язані з конкретними словами в пропозиціях(якщо судити по їхній оцінюваній подібності або по силі асоціацій). Цікаво, щопри першому ознайомленні з висловленнями у випробуваних не виникало думок пропоняття. По суті, випробуваним здавалося малоймовірним, що їхнього уявлення проособистісні диспозиції можуть придатися їм для пригадування пропозицій.
Наявні насьогоднішній день дані дозволяють припустити, що люди автоматично (і при цьомунеусвідомлено) інтерпретують інформацію про поводження в термінах особистіснихдиспозицій. Ці дані дозволяють також побачити, що особистісні диспозиції, якимлюди віддають при цьому перевага, підозріло схожі на особистісні конструкти,про які співається в піснях, в художній літературі й у роботах із психологіїособистості.
Що можна сказатипро повсякденні уявлення про передбачуваність соціального поводження? В ідеалідля цього можна було б попросити різних людей угадати відповідні коефіцієнтикореляції, наприклад кореляції між «рівнем говіркості» за обідом і під частихої години стосовно до групи дітей у літньому таборі. Але оскільки мовастатистики залишається як і раніше далеким для більшості звичайних людей,дослідники змушені вивчати уявлення про погодженість поводження меншбезпосереднім образом, а саме пропонуючи випробуваним угадати або оцінитиймовірність, що могла б потім бути представлена у вигляді коефіцієнтівкореляції.
В одному зподібних досліджень Кунда й Нисбетт запитували випробуваних, наскільки великіймовірність того, що у двох чоловік будуть зберігатися відносні розходження врівні прояву даної особистісної риси протягом двох ситуацій. Їм пропонувалосяпрочитати наступний абзац,
Припустимо, що виспостерігали Джейн і Джилл в певній ситуації й знайшли, що Джейн більше чесна,чим Джил. Яка, на ваш погляд, імовірність того, що в наступній ситуації, у якійвам доведеться їх спостерігати, ви виявите те ж саме?
Іншимвипробуваним було задане питання про очікуваний рівень стійкості даногоповодження протягом двох серій випробувань, що складаються з 20 ситуацій.Іншими словами, питання стосувався ймовірності того, що Джейн виявиться всередньому більше чесної, чим Джилл, протягом наступних 20 ситуацій за умови,що вона була в середньому більше чесною протягом попередніх 20 ситуацій.
Аналогічнепитання було задано випробуваним і про стійкість показників Джейн і Джила водній і тій же ситуації. У всіх випадках випробуваних просили давати оцінкуймовірності в діапазоні від 50 до 100%. Дані процентні показники легко моглибути представлені у формі коефіцієнтів кореляції з метою їхній наступногопорівняння з дійсними коефіцієнтами кореляції для відповідного поводження.
Випробуванимтакож задавали аналогічні питання, що стосуються здатностей. Зокрема, їхпросили оцінити ймовірність того, що якась дитина, що одержала по результатомодного тесту на правопис більше високий бал, чим інший, одержить більше високийбал і в ході другого тесту, а також, що баскетболіст, що набрав більше, ніжінший, окулярів у ході однієї гри, повторить свій успіх і в наступній грі.Аналогічні питання були задані й відносно серій, що складаються з 20 тестів направопис і з 20 баскетбольних матчів.
По-перше,необхідно відзначити, що оцінки випробуваними погодженості поводження привимірі здатностей відповідали отриманим емпірично даним набагато більше, ніж їхже оцінки погодженості поводження при вимірі рис особистості. Данавипробуваними оцінка ймовірності збереження індивідуальних рангів у ході двохтестів на правопис і двох баскетбольних матчів була дуже близька доймовірності, зафіксованої для тих же самих подій у дійсності. І хоча вони істотнонедооцінили ймовірність збереження рангів, отриманих на підставі середніхпоказників по двадцяти тестах, у ході двадцяти наступних випробувань вони протезрозуміли, що показники дають картину більшої погодженості, чим одиничні.
Таким чином, те,що люди явно переоцінюють очікувану погодженість поводження, забуваючи прицьому про переваги показників перед одиничними, ставиться лише до поводження,що відбиває особистісні риси, але не здатності. Схильність ігнорувати перевагиад’єктивування представляється особливо важливої, оскільки означає на практиці,що люди дають упевнені пророкування особистісних рис, виходячи з невеликогообсягу даних, не маючи при цьому мотивації попередньо розширити коло наявноїінформації. Що ж стосується здатностей, те тут люди, навпаки, проявляютьсхильність запитувати відомості про порівняно велику кількість дій, перш ніжвинести впевнене судження.
Кунда й Нисбеттзатверджували, що люди більше точні у своїй оцінці погодженості проявівздатностей з кількох причин. По-перше, здатності людей проявляються звичайно встрого певних ситуаціях, для яких характерна висока повторюваність. По-друге,поводження, що відбиває здатності, порівняно легко піддається чіткому числовомуабо словесному «кодуванню». По-третє, оцінка подібного поводження найчастішедається в числовій формі, що значно полегшує застосування закону більших чисел,збільшуючи тим самим ступінь усвідомлення переваг ад’єктивування.
Зіставимо тепервсе це із двозначністю, характерної для соціального поводження. Дружелюбність,виявлена Джо в аудиторії, не може бути «закодовано» у вигляді показників по тійже вимірювальній шкалі, що й дружелюбність Джейн. Проблему представляє навітьте, яку одиницю виміру використовувати для відліку по цій шкалі. Яка найбільшприйнятна одиниця виміру дружелюбності? Кількість посмішок у хвилину? Кількістьпозитивних енергетичних флюїдів на одну зустріч?
Недавнєдослідження, проведене Брендоном, Лоуренсом, Гриффином і Россом надало новепідтвердження тому факту, що люди очікують від «особистісного» поводженнятакого рівня погодженості й передбачуваності, що це просто не в’яжеться знайкращими дослідницькими даними, наявними в цей час. Це справедливо навітьтоді, коли випробувані пророкують поводження не тільки гіпотетично описанихлюдей, але й людей, яких пропонують для цієї мети самі.
Брендон і йогоколеги спочатку попросили своїх випробуваних назвати кого-небудь, хто, поїхньому уявленню, міг би виявити високий ступінь дружелюбності абосором’язливості. Потім вони попросили випробуваних угадати, який процентнийранг відносно дружелюбності або сором’язливості буде привласнений цій людиніпри порівнянні з іншими людьми, а також оцінити розподілу подальших реакційцієї людини в ситуаціях, де проявляються дані риси особистості.
Найбільш важливимвідкриттям дослідників стало те, що випробувані з великою готовністюпророкували прояв названими ними людьми дуже високого ступеня дружелюбності абосором’язливості в кожній із запропонованих ситуацій. Вони вважали також, щоназвані ними люди будуть поводитися явно соромливо або явно дружелюбно набагаточастіше, ніж типовим, або «середнім», образом. Іншими словами, зроблені нимипророкування були б розумними й доречними тоді й тільки тоді, коли погодженістьповодження в різних ситуаціях характеризувалася б коефіцієнтом кореляції не врайоні 0,10 (про що свідчать об’єктивні емпіричні дослідження) і навіть непорівняно більше високими коефіцієнтами (на яких наполягають критики подібнихдосліджень), а кореляцією, дуже близької до одиниці.
Незважаючи насвою переконливість, дані досліджень, що стосуються повсякденних поглядів накрос-ситуативну погодженість поводження, отримані ще дуже недавно й маютьпотребу в подальшому критичному розгляді. Однак факти, що говорять просхильність людей пояснювати поводження наявністю особистісних диспозицій, а невпливом ситуаційних факторів, а також будувати при цьому судження прохарактеристики діючих у ситуаціях людей, замість того щоб міркувати прохарактеристики самих ситуацій, далеко не так нові, як може здатися. Тутпредставляється доречним звернутися до літератури по цьому питанню, включаючиновітні й неопубліковані дані, що свідчать про те, що особистості погодятьсялише з найбільш рудиментарними й застарілими напрямками соціальної психології.
Далі ми покажемо,що люди: (1) виводять висновку про диспозиції з поводження, явно породженогоситуацією, (2) не зауважують істотно важливих факторів ситуаційного контексту й(3) роблять надмірно впевнені пророкування при наявності невеликого обсягуінформації, що стосується чорт особистості.
Виведеннядиспозицій з поводження, породжуваного ситуацією
Нездатність взятидо уваги змушений характер поводження. Класичною роботою, що показала, щозвичайні люди не проявляють належної чутливості до ситуаційних обмежень, сталодослідження, почате Джонсом і Харрисом (Jones & Harris, 1967). По іроніїдолі дослідники спочатку мали намір продемонструвати, що випробувані можутьадекватно скористатися інформацією про ситуаційні обмеження з метою формуванняумовиводу. Джонс і Харрис пропонували своїм студентам ознайомитися із творамиабо прослухати запис висловлень, що належали, як затверджувалося, їхнімтоваришам — таким же студентам, як вони. Випробуваним повідомлялося, що комуникаторубуло поставлене завдання відстоювати певну точку зору. Говорилося, наприклад,що есе належить студентові факультету політичних наук, що получили завданнянаписати твір у захист режиму Кастро на Кубі, або що записана на плівку мовавимовлена одним з учасників дебатів, від якого було потрібно нападати напропозицію легалізувати марихуану.
Незважаючи на те,що студенти цілком усвідомлювали тім, наскільки тверді обмеження були накладеніна комуникатора в цих не умовах, що залишають вибору, дана ними оцінка йогощирої позиції перебувала під істотним впливом висловленої їм точки зору. Випробуванівважали саме собою що розуміє, що людина симпатизує Кастро або виступає протилегалізації марихуани, якщо така була позиція, викладена у творі. Данідослідження вказують на те, що спостерігачі з надзвичайно великою готовністюприймають поводження людини за чисту монету, уважаючи, що воно відбиває стійкіособистісні диспозиції, навіть коли зовсім ясно, що ця людина поставлена утверді зовнішні рамки.
Віднесеннядобровільної ініціативи на рахунок стійких диспозицій, а не пропонованоївинагороди. Дослідження, проведене Нисбеттом, Капуто, Лигантом і Маречеком,показало, що при наявності можливості пояснити або пророчити поводження втермінах диспозицій вплив навіть такого явного й широко визнаного фактора, якфінансове стимулювання, може бути ослаблено. Дослідники дозволили випробуваним спостерігатиза поводженням інших — активних випробуваних, що брали участь нібито вдослідженні процесу прийняття рішень, про що й тим, і іншим було повідомленозаздалегідь. Всі випробувані були студентками молодших курсів. Експериментаторповідомляв: «Перш ніж ми приступимося до нашого дослідження, я пропоную вамприйняти одне сьогодення рішення». Він пояснював далі, що існуючий устудентському містечку «Інститут розвитку людини» збирається фінансуватикультурну програму на вихідні дні для членів ради директорів і деяких значнихосіб, що роблять інституту фінансову підтримку. У вихідні дні для дружин цихлюдей необхідно організувати розваги й екскурсії по студентському містечку.Якщо випробувані не бачать перешкод для своєї участі в цьому, то їм будезабезпечена погодинна оплата. Деяким випробуваним запропонували 50 центів угодину, а іншим — один долар і 50 центів Із числа тих, кому була запропоновананизька оплата, добровольцями записалася тільки одна п’ята частина, у той час яксеред тих, кому запропонували більше високу оплату, число добровольців склалодві третини. Відсоток добровольців, таким чином, збільшувався в явнійзалежності від розміру запропонованої суми.
Питання пропричини, по яких люди записалися або не записалися добровольцями, були заданіяк спостерігачам, так і реальним діючим особам. Те, наскільки поводження діючихосіб був розцінено як прояв їхньої узагальненої диспозиції добровільно братиучасть або не брати участь у гідних починаннях, виявляв наступне питання:«Наскільки ймовірно те, що ви (або той, за ким ви спостерігали) станетезбирачем засобів для Об’єднаного фонду?» (Іншими словами, випробуванихзапитували про готовність зробити суспільно корисний учинок в іншій ситуації,де за нього до того ж не платили.)
Випробувані-спостерігачіпорахували, що ймовірність виступити в подібній ролі буде істотно вище длявипробуваних, що вже записалися добровільними екскурсоводами й організаторамирозваг, чим для тих, хто цього не зробив, незалежно від того, пропонували їм заце 50 центів або півтора долара. Очевидно, що спостерігачі були уведені в омануповодженням «діючих осіб», припустивши, що воно відбивало схильність, щокорениться в їхніх диспозиціях, до добровільної участі, а не реакцію наможливість пристойно заробити.
Ігноруваннярольових детермінант на користь умовиводів про диспозиції. Якщо вже люди не взмозі побачити, що грошові стимули, а не особистісні диспозиції значною міроюдетермінують поводження, то навряд чи здасться несподіваним, що вони не зможутьусвідомити й ступінь впливу, надаваного на поводження більше тонкими йсхованими факторами — такими, як рольові відносини.
Росс, Амабайл іСтейнметц продемонстрували це простим, на перший погляд, способом. Вонизапропонували своїм випробуваним пограти в щось начебто вікторини, у якійвідібраний випадковим образом один з випробуваних повинен був задавати питанняіншим випробуваним. Завданням «питаючого» було сформулювати десять «важких, алене безнадійних» питань, на які ті хто змагається повинні були давати відповідівголос. Раз за разом запитувачі користувалися перевагами своєї ролі для того,щоб продемонструвати свої виняткові пізнання як за допомогою питань, щозадаються, (наприклад: «Як називається рідина, що має солодкуватий захід,одержувана з організму китів і використовувана як основу для парфумів?»), так івідповідей (ця рідина — сіра амбра), які вони повинні були давати самі увипадках, що ті, хто змагаються відповідали неправильно.
По завершеннівікторини й питаючої, тих, хто змагається (а після повторної гри також історонніх спостерігачам) було запропоновано оцінити загальні пізнання тих, хтозмагається й «запитувачів». Запитувачі мали дуже істотні рольові переваги, іможна було припустити, що цей факт буде очевидний як для випробуваних, так ідля спостерігачів. Іншими словами, роль запитувача гарантувала її виконавцямте, що вони не виявлять пробіли у своїх пізнаннях у жодній з областей, у тойчас як роль учасника не залишала шансів для формування в навколишніх настількивигідного враження. Однак, як виявилося, рольові переваги запитувачів не були вдостатній мері ясні. Інакше це перешкодило б їм відгукнутися про запитувачів якпро людей, що володіють неабиякими пізнаннями. І ті, і інші охарактеризувализапитувачів як більше ерудованих людей у порівнянні з кожним із тих, хто змагається,а також у порівнянні з будь-яким «середнім» студентом університету.
Чи можемо мизробити узагальнення на основі виявленого в даному дослідженні факту сліпотивипробуваних до розходжень ролей питаючого й що змагається й припустити, щолюди бувають також несприйнятливі й до значимості більше звичних для нихсоціальних ролей? Припустити таке було б ризиковано, якби не дані одного дужедотепного дослідження, початого Хамфри. Він сконструював у лабораторних умовахцілий мікрокосм ділового офісу. Випробуваним Хамфри повідомляв, що йогоцікавлять те, «як люди працюють один з одним у діловій обстановці». Урезультаті зовні випадкового вибору деякі з випробуваних відібрані на ролі«керуючих» і повинні були прийняти на себе керівні функції. Іншим випробуванимбули відведені ролі простих «клерків», зобов’язаних додержуватися вказівокначальства. Керуючим було дано досить часу на ознайомлення з посібниками, щомістять опис їхніх майбутніх обов’язків. Поки ті були зайняті їхнім вивченням,експериментатор демонстрував клеркам ящики для пошти, пояснював системудокументообігу й все інше в цьому роді. Потім новоспечена управлінська командана другу годину віддавалася своїм діловим обов’язкам. Як і в реальній конторі,керуючі виконували досить висококваліфіковані завдання, спускаючи вказівкиклеркам, у той час як клерки були зайняті різноманітною некваліфікованою,рутинною роботою, що не вимагає великої самостійності.
По завершенніроботи керуючі й клерки оцінювали один одного по ряду рис, пов’язаних звиконуваними ними ролями. У їхнє число були включені й такої характеристики, якздатність до лідерства, рівень інтелекту, мотивація до інтенсивної праці,наполегливість і прагнення надавати підтримку товаришам по роботі. Ще вониоцінювали здатність до лідерства й мотивацію до інтенсивної праці, які кожний зних міг би виявити в майбутньому, виконуючи певного роду роботу. По кожній іззапропонованих рис керуючі більш високо оцінили своїх колег-керуючих, чимпідлеглих. Клерки ж оцінили своїх керуючих більш високо, ніж інших клерків повсіх згаданих параметрах, за винятком працьовитості.
Таким чином,можна провести повну аналогію між дослідженням Хамфри й нехитрою демонстрацієюРосса і його колег. Вона може бути застосована до реальних обставин і завданьіз набагато більшою впевненістю. Звичайно за ширмою зовнішньої видимості людямбуває важко побачити рольові детермінанти поводження, навіть коли випадковийхарактер розподілу й конкретних переваг окремих ролей цілком ясні. Можнаприпустити, що в реальному житті, де подібні речі ще більш невизначені, люди вще меншому ступені здатні зробити подібні рольові виправлення, з більшоюготовністю приймаючи те або інше поводження за чисту монету.
Списоклітератури
1.Узнадзе Д.Н. Психологія установки.- К., 2004
2.Огден Т. Мріяння й інтерпретація:Відчуваючи людське. — К., 2005
3.Лейнг Р.Д. «Я» і Інші. — К., 2004
4.Паттерсон С., Уоткинс С. Теоріїпсихотерапії. — К., 2003
5.Изард К.Э. Психологія емоцій. — К.,1999