Технології адміністративного політичного управління

/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>Реферат
Курсова робота включає: 32стор., 11 джерел.
Об’єкт дослідження –Технології адміністративного політичного управління.
Предмет роботи – системаадміністративного політичного управління.
Мета роботи полягає впроведенні аналізу літератури що пов’язана з питанням системи державногоуправління та державною політикою взагалі.
Методи дослідження — порівняльний, описовий, історичний.
Ключові слова: Державна політика, влада, АДМІНІСТРАЦІЯ,ПОЛІТИКА, президент, конституція, управління, бюрократія, реформування,впровадження, система
/>/>/>/>/>/>/>/>/>/>Зміст
Вступ…… 3
1.Принципи державного управління. 5
1.1Основні поняття системи державного управління України. 5
1.2Управлінські процеси. 8
1.3Класифікація та функції системи державного управління. 14
2.Адміністративне управління в політичному житті держави. 17
2.1Технології впровадження політики. 17
2.2Методи державного управління. 21
2.3Практика реформування сучасного державного управління вУкраїні 24
Висновки. 29
Списоклітератури. 32

/>Вступ
Актуальність теми роботиобумовлена тим, що державна політика та політика управління відіграєнадзвичайно важливу роль у суспільному житті. Саме вона покликана своєчасновиявляти назрілі проблеми розвитку суспільства, аналізувати їх, установлюватипричини виникнення, складнощі, суперечливість та знаходити шляхи вирішення цихпроблем. У сфері державної політики приймаються відповідні державно-політичнірішення, розробляється відповідний інструментарій, створюється механізм їхреалізації. Прагматика актуальності та необхідності реформування системидержавного управління як чинника суспільної життєдіяльності зумовлена ще й тим,що вона й дотепер не знайшла свого адекватного висвітлення у вітчизнянійнауковій літературі, не стала об’єктом наукового аналізу українських учених. Міжтим не викликає сумніву той факт, що повільні темпи й труднощі реформуванняукраїнського суспільства багато в чому пов’язані з відсутністюнауково-аналітичного забезпечення державної політики України. Наслідком цього,зокрема, є те, що проблеми суспільства визнаються і стають предметомтеоретичного дослідження й практичного вирішення вже після того, як вонизагострилися. В епоху радикальних політичних трансформацій людей дедалі більшетурбує той факт, що здатність органів державного управління до розробки політикизнизилася до небезпечно низького рівня… Аналіз політики в нашому бурхливозмінному світі потрібний як ніколи.
Реформування суспільногожиття України, становлення демократичної, соціальної, правової держави,багатопартійності та інших демократичних інститутів у процесі трансформаціїукраїнського суспільства вимагають підготовки нового покоління аналітиків,консультантів, експертів, викладачів, організаторів для системи державногоуправління, партій і рухів, засобів масової інформації, центрів, фондів таінших структур, систематичного підвищення їхньої кваліфікації. Нині в Україніпрактично не вироблено кваліфікованого аналізу державної політики та механізмівполітики впровадження у зв’язку з відсутністю як методик, наукової танавчально-методичної літератури, так і спеціально підготовлених фахівців. Цескладне й відповідальне завдання, від вирішення якого безпосередньо будутьзалежати наші успіхи в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства.Отже, цим продиктована необхідність докладного аналізу державної політики,особливо в умовах того перехідного стану, в якому зараз перебуває Україна, атакож потреба дослідження історичного й міжнародного досвіду її розробки тавпровадження, вивчення відповідних науково-теоретичних надбань, що насампередсприятиме з’ясуванню особливостей складної динаміки державної стратегії йтактики, допоможе зрозуміти основні закономірності й механізми її впровадженняв Україні.
1. Принципи державного управління/>1.1Основні поняття системи державного управління України
Державна політика — ценабір цінностей, цілей та знарядь, пов’язаних з визначенням суспільних проблем
Державна політика — це невипадкова, безсистемна поведінка учасників процесу політики, а цілеспрямованадія/бездія, що розробляється для досягнення поставленої мети.
Державне управління — цесвоєрідна форма і засіб практичного втілення в життя державної політики.Політика й управління тісно взаємопов’язані, внаслідок чого політика стаєуправлінням, а управління становить найбільшу політику. Управлінські питання неє політичними, але при цьому політика нічого не варта без підтримки управління,тому що управління не є політикою.
Управління — це системаорганів та установ, призначених здійснювати рішення політичної влади. Соціальнеуправління вирізняється з-поміж інших керованих систем тим, що в його рамкахдіють не лише стихійні механізми, а відразу дві взаємопов’язані детермінанти: ісвідомий, і спонтанний способи регулювання. Відомо, що в більшості випадків улюдини не виникає потреби в спеціальному науковому обґрунтуванні своїх дій,тобто апеляції до науки. Така потреба з’являється тільки тоді, коли рішення маєбагато варіантів і людині складно оцінити наслідки своїх дій, коли колектив,яким управляють, є досить великим, і від того, як він буде організований,значно залежить результат його діяльності. Державне управління в людськомусуспільстві організовує, регулює, спрямовує та контролює діяння суб’єктадержавного управління, спрямоване на об’єкт державного управління.
Характеризуючи державнеуправління, необхідно передусім відзначити, що це — підзаконна діяльністьорганів виконавчої влади спрямована на практичну організацію суспільного життяі забезпечення особистої безпеки громадян, створення умов для їхньогоматеріального, культурного та духовного розвитку.
Для здійснення своїхзавдань і функцій кожна держава створює різноманітні організації. Така системавсіх державних організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави,називається її механізмом. Серед названих організацій є органи державногоуправління, наділені державно-владними повноваженнями. Систему таких органівпо-іншому називають апаратом держави.
Основними принципамисистеми державного управління України є:
Ø  принципдемократизму (державний апарат виражає і виконую волю більшості населення);
Ø  принципгуманізму (державний апарат визнає, допомагає здійснювати, охороняє і захищаєосновні права людини);
Ø  принципсоціальної справедливості (апарат держави забезпечує згоду, консенсус міжрізними частинами суспільства, баланс різноманітних інтересів);
Ø  принципзаконності (організація і діяльність державного апарату здійснюється напідставі законів, на виконання законів і порядку передбаченому законом);
Ø  принципсуверенності державної влади (апарат держави будується на принципі єдностівлади як єдиного виразника і носія суверенітету народу);
Ø  основніфункціональні напрямки діяльності державного апарату (законодавство,законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) чітко розподіляються міжвідповідно спеціалізованими системами органів – різновидами влади;
Ø  уроботі державного апарату основна роль належить організаційними та виховнимиметодами, методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення;
Ø  своїфункції апарат виконує із залученням різноманітних громадських об’єднань,співпрацюючи з ними;
Ø  принципгласності, відкритості і врахування громадської думки;
Ø  принципнаціональної рівності.
Свої функції державнийапарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об’єднаннями ірахунками, вивчає громадську думку і враховує її і організації й здійсненніпокладених на нього завдань.
Таким чином, державнийапарат (обраний чи призначений) є системою державних органів, що здійснюютьсвої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українськогонароду.
Первинною клітиноюдержавного апарату є орган держави. “Орган держави це структурований іорганізований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців(або депутатів Рад), який (орган) наділений державними владними повноваженнями,здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функціївідповідно до свого призначення.
Наявність владнихповноважень означає, що орган держави здатний встановлювати обов’язкові правилаповедінки, тобто юридичні норми і індивідуальні акти і домагатись за допомогоювстановлених законами засобів їх здійснення. Від кожного державного органу,взято окремо чи спільно з іншими, значною мірою залежить рівень розвитку іефективність діяльності державного апарату в цілому. Тому держава повиннапіклуватись про те, щоб по відношенню до державних органів чітко визначалисьсфера їх діяльності і компетенція, були упорядковані їхні взаємовідносини знедержавними органами і організаціями, насамперед, органами місцевогосамоврядування, щоб державні органи являли собою відносно самостійні,професійні та відповідальні рамки державного апарату.
Органи держави маютьзагальні і специфічні ознаки. До загальних ознак можна віднести: всі органидержави, що створюються відповідно до закону шляхом безпосередньої чипредставницької демократії, покликані виконувати передбачені законом функції;діють у встановленому порядку; взаємопов’язані відношеннями субординації; всіразом створюють одну цілісну систему, що називається апаратом держави.
Специфічними рисами, тобтотакими, що відокремлюють державні органи від недержавних і організацій, слідвважати:
Ø  формуванняїх безпосереднього державою чи населенням (виборцями) і здійснення державнимиорганами своїх функцій від імені держави;
Ø  виконаннякожним державним органом чітко визначених, встановлених у законодавчому порядкуповноважень, видів і форм діяльності;
Ø  наявністьу кожного державного органу юридично закріпленої організаційної структури,територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що визначає йогомісце і роль у державному апараті, а також порядок його взаємовідносин з іншимидержавними органами і організаціями;
Ø  наданнядержавним органом повноважень державно-владного характеру.
Наявність державно-владногохарактеру є найбільш важливою ознакою державного органу, за якою існуєможливість досить чіткого розмежування державних органів і державнихорганізацій (підприємств, установ) від недержавних органів та організацій. 1.2 Управлінські процеси
Методологічно істотним длядослідження державної політики як управлінського процесу, а також ефективностіцього процесу є з’ясування того, в якому режимі він працює. У праці А. С.Васильєва для етапу аналізу впровадження рішень у життя рекомендованозастосовувати теорію ризику та мережеве планування й управління.
Загалом державнеуправління та державна політика асоціюються переважно з усвідомленимрегулюванням суспільних справ і колективних ресурсів з боку офіційних державнихінститутів, що контролюють основні важелі влади груп інтересів. Управліннясуспільством, як відзначав американський дослідник Ч. Ліндблом, може бутизмальоване як механізм з вищими бюрократами «нагорі», простими громадянами«внизу» та рештою ланок, які субординовані відповідно до Їхніх проміжнихрангів. Цей великий за обсягом і складний механізм є багаторівневою системоюфункціональних фаз і рангових ланок, що перебувають у стосунках координації йсубординації. Кожен вищий рівень і ранг, з одного боку, більш інформований,ресурсне та функціонально забезпечений, ніж нижчий, а з іншого — більшевідповідальний за підтримку режиму оптимального функціонування підпорядкованихйому ієрархічних рівнів.
У широкому розуміннікатегорія управління досить часто визначається як функція органічних системрізноманітної природи та складності, що забезпечує збереження їхньої структури,підтримку внутрішнього режиму функціонування й реалізації програми. Управління— це система органів та установ, призначених здійснювати рішення політичноївлади. Соціальне управління вирізняється з-поміж інших керованих систем тим, щов його рамках діють не лише стихійні механізми, а відразу дві взаємопов’язанідетермінанти: і свідомий, і спонтанний способи регулювання. Відомо, що вбільшості випадків у людини не виникає потреби в спеціальному науковомуобґрунтуванні своїх дій, тобто апеляції до науки. Така потреба з’являєтьсятільки тоді, коли рішення має багато варіантів і людині складно оцінитинаслідки своїх дій, коли колектив, яким управляють, є досить великим, і відтого, як він буде організований, значно залежить результат його діяльності.Державне управління в людському суспільстві організовує, регулює, спрямовує таконтролює діяння суб’єкта державного управління, спрямоване на об’єктдержавного управління. Характеризуючи державне управління, необхідно передусімвідзначити, що це — підзаконна діяльність органів виконавчої влади спрямованана практичну організацію суспільного життя і забезпечення особистої безпекигромадян, створення умов для їхнього матеріального, культурного та духовногорозвитку.
Щодо єдиних принципівдержавного управління для держав — членів Європейського Союзу, то вониґрунтуються на Європейському адміністративному просторі (ЄАП). ЄАП складаєтьсязі спільних стандартів для здійснення державного управління, які визначаютьсязаконом і запроваджуються через систему заходів, процедур та механізмівзвітності.
Узгодження та гармонізаціястандартів державного управління не означає уніфікації систем і засаддержавного управління в країнах ЄС. Варто наголосити, що національні системидержавного управління, незалежно від свого устрою, повинні визнавати йдотримуватися стандартів, однакових для держав — членів ЄС. Спільнимипринципами державного управління для країн Західної Європи є:
Ø  надійністьі можливість прогнозування (правова впевненість);
Ø  відкритістьі прозорість;
Ø  звітність;
Ø  ефективністьі результативність.
Відмінність державногоуправління від керівництва приватною фірмою полягає передусім в універсальностіхарактеру державного управління, яка зумовлена всезагальним охопленням владнихповноважень і функцій, потребами в регулюванні практично всіх видів суспільнихресурсів і сфер суспільного життя.
При аналізі специфікидержавного управління слід враховувати і загальну роль конституційного,державного права як системи базових норм, що від імені народу регламентують(більшою чи меншою мірою, залежно від виду політичного режиму) всі головнісфери активності людей і визначають фундаментальні принципи взаємовідносин міжгромадянами і суспільними інститутами. Також окремі ланки та елементи механізмудержавного управління наділені легітимними повноваженнями і владними функціями;універсальною формою з жорсткими регламентами і санкціями; адміністративнимизасобами й інструментами; комплексом колективних ресурсів, що використовуютьсявід імені та в інтересах народу.
Розглядаючи управлінськізасади формування і впровадження державної політики, зазначимо, що державнеуправління є особливим типом соціального управління, за якого державна організаціяяк ієрархізований суб’єкт політики:
Ø  наділенауніверсальним комплексом державно-владних повноважень;
Ø  офіційнозастосовує адміністративні методи керівництва та примусові санкції;
Ø  використовуєлегітимні форми соціального спілкування й легальні засоби взаємодії з групами йіндивідами;
Ø  цілеспрямованорегулює колективні ресурси соціуму.
Загалом державна політикапов’язана з виробленням стратегічного курсу, основних напрямів розвитку державий засобів досягнення цілей і завдань. В основу механізму сучасної державноїполітики покладено такі концептуальні положення:
Ø  формуваннялегітимного суб’єкта й інституціональної ієрархії державної політики;
Ø  розробкустратегічного курсу та прийняття державно-політичних рішень;
Ø  адміністративній інші засоби реалізації рішень;
Ø  блокдержавного контролю й арбітражу, забезпечення самокорекції політичного режимута зворотного зв’язку з об’єктами державного керівництва.
Характеризуючи засобипредставництва й моделі формування самих суб’єктів державної політики, виділимоїх базові типи: елітаристський, корпоративістський, плюралістський,партисипаторний,— які практично охоплюють увесь системотворчий спектруправління, починаючи з гіперконцентрації державної волі в руках однієї чидекількох осіб і до плебісцитаторних механізмів чи партисипаторних засобівформування суб’єктів суспільного волевиявлення.
Прихильники концепціїелітаризму вважають, що концептуальні напрями державної політики визначають,розробляють та впроваджують вибрані чи призначені професіонали. Вони добрепідготовлені, поінформовані й через те є компетентними, а надмірне розширеннясоціального представництва і кордонів участі у політиці призводить до кризи тазниження ефективності дії всієї системи державного управління. Суб’єктомдержавної політики є еліта, якій делегуються основні повноваження з прийняттястратегічних для країни державно-політичних рішень і яка акумулює колективнуволю нації.
Корпоративісти виходять зінших передумов: із моделі узгодження в рамках державної політики різноріднихгрупових, корпоративних інтересів як через парламентські механізми, так ізасобом спеціальних функціональних структур, які складаються з роботодавців іпрофспілок («тристоронні комісії»), і де державні органи, що виробляютьстратегію та керують державою, формуються на підставі вільного, рівного іпропорційного представництва.
Прихильникипартисипаторної системи управління виступають за кардинальне розширення сферивпливу народних мас на процес формування державної стратегії, а також заздійснення децентралізації владних повноважень державних суб’єктів, зміщенняцентру ваги в бік регіонального рівня прийняття рішень і порядку самоуправліннялокальних товариств громадян.
Спосіб формування носіївсуспільної волі, порядок представництва та участі мас у державному управліннієднає це з макрополітичним процесом через його складника — виборчий процес. Узв’язку з виборами та зміною вищих посадових осіб чи правлячих партій можезмінюватися або виникати зовсім нова державна стратегія. В демократичномусуспільстві вибори вищих посадових осіб і представницьких органів влади (відпрезидента і парламенту до муніципалітетів) і є за суттю тим самим легітимнимзасобом формування інтегральної ролі вираження суспільних інтересів. Нареферендумах і плебісцитах усі виборці на короткий термін безпосередньопрезентуються як колективний суб’єкт державної політики.
Наступною ланкою вмеханізмі державної політики є розробка державної стратегії та прийняттярішень, пов’язаних із законодавчим процесом і оперативним управлінням з бокуорганів виконавчої влади. Активну участь у виробленні державної політики берутьі законодавчі та виконавчі інститути влади. Залежно від співвідношення владнихповноважень між ними, вирізняють дві основні моделі розробки державноїстратегії та прийняття рішень: активна і представницька. Для активної моделі нехарактерне формування законодавчими інститутами визначальних принципів іконституційних норм, вироблення стратегії загальнодержавної політики. Водночаспрактична реалізація стратегічних рішень і сама технологія оперативногоуправління закріплена за виконавчими органами.
Згідно з іншою,представницькою моделлю, законодавчі парламентські органи обмежуються лишеформуванням найзагальніших орієнтирів і правил гри, а прийняття багатьохважливих оперативно-стратегічних рішень делеґовано в структури виконавчоївлади.
Третім складникоммеханізму здійснення державної політики є процес застосування технологічнихприйомів і методів оперативного управління, зумовлених необхідністю реалізаціїстратегічних цілей і рішень та орієнтованих у першу чергу на практичнийуправлінський вплив. Цей етап управлінського циклу безпосередньо пов’язаний зполітичними режимами, що відображають особливості інституціональної взаємодіїдержавних органів з громадянами, так само як і методи політико-правовогоуправління (співвідношення примусу й переконання, насилля й закону тощо).
Останній блок у механізмідержавної політики забезпечує контроль управлінського процесу й самокорекціюйого режиму, тобто вирішення конфліктів, робота системи нагляду й арбітражу,забезпечення дії зворотного зв’язку, пов’язаного передусім зсудово-конституційним процесом, та функціонування контрольно-наглядовихінститутів (прокуратура, омбудсмен тощо).
У зв’язку з аналізомуправлінських засад формування і здійснення державної політики тахарактеристикою ієрархії функціональних блоків постає проблема субординації міжносіями державних повноважень, координації між суб’єктами й об’єктамидержавного управління. Розглядаючи державу як систему субінститутів, зазначимо,що вони розмежовуються за своїми повноваженнями та функціями на горизонтальні(галузі влади) й вертикальні (рівні влади) ряди. Процес державного управління(за А. Бентлі) поділяється на групову активність людей, що діють у межах трьохгілок влади на три горизонтальних субпроцеси: законодавчий, адміністративний ісудовий. Подібну ієрархізовану структуру має і сам об’єкт державної політики тауправлінської взаємодії — суспільство. Структурування громадянськогосуспільства як сфери державної взаємодії розглядається за такими підходами.
Як об’єкт державногореґулювання, вирізняють сфери суспільного життя, окремі види наявних усуспільстві ресурсів і відповідні їм напрями державної політики: економічна,соціальна, культурна, освітня, інформаційна та інші./>1.3 Класифікація та функції системи державногоуправління
Підставою для класифікаціїоб’єктів державного управління є поділ на різноманітні соціально-демографічні,професіонально-кваліфікаційні чи етнічні групи людей. На зміну соціальногостану цих груп спрямований управлінський вплив, відповідно до якогоздійснюється специфічна жіноча, молодіжна чи етнонаціональна політика (політикаприбутків і зайнятості з диференційованим вираженням для окремихсоціально-професійних верств населення).
Характеристикауправлінських засад формування і впровадження державної політики складається зтаких елементів:
Ø  сукупностісубпідпорядкованих дій людей;
Ø  взаємодіїуправлінських ланок і блоків інституціонального механізму, спрямованих навироблення й реалізацію стратегічних цілей і рішень;
Ø  управлінськогоциклу, в якому немає жорсткої послідовності функціональних фаз, оскільки вониможуть іти паралельно, що призводить до нівелювання чіткості їхнього початку йкінця.
Ч. Ліндблом і Е. Вудгауззазначають: «Будь-яка державна політика є комплексним феноменом, якийскладається із дій багатьох обраних, призначених чи найнятих чиновників. У тойже час до публічної політики залучено й чимало окремих громадян та їхнівчинки». Центральною ланкою в загальному механізмі державної політики є фазаприйняття стратегічних і оперативно-тактичних рішень.
Аналізуючи управлінськізасади формування і впровадження державної політики, розглянемо методидержавного управління щодо структури політичного режиму. Ці методи поділяютьсяна: засоби здійснення державних цілей і управлінських рішень; засобипідтримання стабільності політичної системи та відтворення інституціональногопорядку в суспільстві; інструменти мобілізації ресурсів і керівництва людьми.
Загалом історичний досвідрозвитку суспільств викристалізував два визначальних типи методів державногоуправління:
Ø  переконання,що в основному спирається на маніпулювання механізмами свідомості й установкамиповедінки громадян;
Ø  примус,що спирається на використання сили й навіть крайніх форм насилля.
Ці два «ідеальних типи»створюють двополюсну шкалу «примус-переконання», на якій розміщені всі проміжніінструменти, що застосовуються для керівництва людьми з боку державноїадміністрації. Окрім того, на базі цих двох архетипів, залежно від політичногорежиму країни, можлива велика кількість комбінацій різних прийомів і методів удержавному управлінні. Згідно зі шкалою, можемо охарактеризувати деякі методидержавного управління, які застосовуються при впровадженні державної політики.Найрадикальнішим прийомом управління є відкрите насилля й застосуваннякарально-силових засобів (за словами М. Фуко,— «впливу на тіло»). Поєднаннянасилля з переконанням у необхідності цього насилля діє як своєрідний феноменуправління. Переконання у чистому вигляді не дає бажаного результату, так самояк і виключно насилля. Ось чому застосування шкали в повному обсязі сприяєпідвищенню ефективності державного управління як владного механізмувпровадження державної політики.
Процес формування івпровадження державної політики ділиться на дві фази: прийняття рішень івтілення їх у життя. Загалом прийняття починається з формулювання пропозиційполітики і закінчується (якщо взагалі має кінець) офіційним ухваленням певногозакону, нормативного акта, адміністративної директиви чи іншої постанови,затвердженої згідно з правилами конкретного політичного рівня. Втілення рішеньпочинається з прийняття певної політики і триває, доки ця політика є чинною.
адміністративнийполітичний управління держава
2. Адміністративне управління в політичному життідержави2.1Технології впровадження політики
Теоретичні підходи невисвітлюють повною мірою різницю між прийняттям рішення і впровадженням його вжиття, а також характерні складнощі процесу вироблення державної політики.(Проблема полягає в нечіткості, неконкретності завдань з одночасною вимогоюухвалення рішень на інших щаблях влади.)
До цього слід додати, щодо уваги не беруться закономірні дії опозиції. Зважаючи на те, що фазавпровадження в життя — це низка прийнятих рішень, та використовуючи інтереси йцінності тих, хто зацікавлений у співпраці в потрібному напрямі, розробникидержавної політики можуть упевнено сподіватися на конкретний, бажаний вплив наспільноту цієї політики.
Ще одним показникомправильності аналізу політики є вимірювання відповідності очікуваних чифактичних результатів політики її цілям та адекватність пропозицій, аджедотримування керівниками своїх зобов’язань під час вироблення і впровадженняполітики є нагальною необхідністю її ефективності. Такий аналіз необхідний длявизначення наявності ресурсів (фінансових, людських, управлінських тощо) дляздійснення курсу політики.
Завершальним моментом єаналіз залежності сприйняття окремими особами й групами співробітництва щодовпровадження курсу політики. Визначення впливів (офіційних і неофіційних) навпроваджувальний механізм сприятиме прискоренню її здійснення.
Визначають два провіднихпідходи впровадження політики.
Ø  Орієнтованевперед відображення — визначення специфічного ланцюга поведінки (конкретизаціядіяльності для досягнення бажаного напряму), який зв’язує політику з бажаниминаслідками. Для цього слід налаштуватися на негатив: що не відбудеться, невийде, не вдасться, і хто в цьому зацікавлений. Такий підхід сприяє визначенню«найпрохідніших» альтернатив.
Ø  Орієнтованеназад відображення — радикальний підхід, спрямований на теперішній інтересклієнта. За основу взято напрям на ефективне надання послуг, а потім структураорганізації, яка впроваджуватиме напрям політики з метою визначенняоптимальності успішності надання послуг. Радикальність підходу виявляється вможливості перевизначення напряму політики.
Успішність впровадженняполітики переважно залежить від обставин і необхідності постійного коригуваннявідповідності результатів і сподівань. Суттєвим аспектом успішного впровадженняполітики є потреба неперервного підтримання курсу політики всім комплексомзаходів та передбачуваність негараздів і перешкод.
В. Бакуменко в аналізі державногоуправління як комплексної системної діяльності вирізняє три основні напрями.
1. Державне будівництво — охоплює визначення таправове закріплення форми і типу державного управління; державного(адміністративно-територіального) устрою; основних цілей і функцій держави, їхпріоритетності; розподілу повноважень між гілками та вищими органами державноївлади; стратегії розвитку держави; структури органів державної влади відповіднодо функцій держави та її стратегічних цілей.
2. Формування державної політики — охоплює розробленнядержавної політики з основних напрямів діяльності держави (загальні орієнтиридля дій та прийняття рішень); визначення або корекція цілей та функцій органівдержавної влади, необхідного кадрового забезпечення; програмування (формуванняплану дій); розробка сценаріїв і графіків досягнення цілей органів державноївлади (складу й послідовності завдань, програм, проектів, інших заходів);складання бюджету (розрахунок обсягу витрат і розподіл ресурсів стосовно робіт,що заплановані для досягнення цілей).
3. Реалізація державної політики, яка охоплюєздійснення функцій державного управління (оперативне й тактичне управління).
Щодо другого напряму,автор вважає, що віднесення категорії державної політики до системноїдіяльності державного управління не зовсім коректне, оскільки для державногоуправління властива концентрація енергії, засобів і методів длянайефективнішого впровадження державної політики в життя, тобто виконанняфункції владного механізму впровадження державно-політичних рішень. Протеширота завдань державного управління і вплив бюрократичного апарату наспецифіку розробки державної політики дозволяє говорити про неоднозначністьтверджень та про взаємопереплетення цих понять. Докладніше зосередимося натретьому напрямі.
Перелічимозагальноуправлінські принципи впровадження державної політики.
Ø  Раціональнаорганізація управлінських процесів: пропорційність («пропускна» здатністьуправлінських інституцій, пропорційне забезпечення ресурсами, інформацією),неперервність, паралельність (сумісність операцій в часі), прямоточність(оптимальність шляху проходження управлінської праці, інформації), ритмічність(рівномірність у часі), концентрація однорідних предметів, гнучкість,згладжування потреб у ресурсах (розпаралелення і зниження інтенсивності),самоорганізація, зворотний зв’язок.
Ø  Ресурсозбереження:універсальний підхід до вирішення проблем з мінімальними витратами ресурсів(людських, інформаційних, фінансових, матеріальних, часу).
Ø  Програмно-цільовийпідхід: орієнтація програми на кінцевий результат, побудова програми яккомплексу впорядкованих, взаємозалежних видів діяльності різного рівня,визначення програми як одного з елементів системи заходів організації (рівеньдержава—уряд), зв’язок з іншими програмами, розуміння програми як цілісногооб’єкта управління, системний розгляд процесу управління програмою на всіх їїстадіях, створення відповідної організаційної системи управління програмою набазі окремого органу (чи перерозподілу прав і відповідальності), забезпеченістьнеобхідними ресурсами, використання методів аналізу та оцінки обґрунтуваннярішень на етапі його впровадження.
Ø  Оптимальність— найкращий варіант з можливих. Розрізняють: сувору оптимальність — досягаєтьсяза допомогою економіко-математичного або соціально-математичного моделювання;спонтанну оптимальність — вибірковість, що ґрунтується на мінімізаціїекономічної діяльності.
Ø  Неповнавизначеність меж і умов управлінської роботи. Через відкритість управлінськоїдіяльності значення має особистий досвід управлінської діяльності.
Ø  Обмеженістьінформації — неможливість мати повну й точну інформацію щодо об’єкта управліннячерез її обмеженість (за обсягом і точністю). Подоланню сприяє запровадженнярелевантності інформації та одноразового введення інформації.
Ø  Соціальнавідповідальність — оцінка соціальних проблем.
Ø  Первинністьстратегії — стратегія визначає структуру (структура будується під стратегію дляїї реалізації).
Зміст державногоуправління найповніше виявляється в його функціях. Під цим поняттям розуміють:
Ø  стійкийспосіб активної взаємодії речей, за якого зміна одних об’єктів призводить дозміни інших;
Ø  роль,що виконується певним елементом соціальної системи в її організації як цілого,в здійсненні цілей та інтересів соціальних груп;
Ø  залежністьміж різними соціальними процесами, яка виражається у функціональній залежностізмінних;
Ø  стандартнасоціальна дія, що регулюється певними нормами і контролюється соціальнимиінститутами.
Серед визначальних функційдержавного управління можемо назвати такі:
Ø  загальні(основні): адміністративно-політичні, економічні, соціальні, культурно-освітні;
Ø  спеціальні(спеціалізовані): прийняття управлінських рішень, організація діяльності,мотивації, управлінсько-контрольна;
Ø  допоміжні:управління людськими ресурсами, фінансова діяльність і бюджетний процес,юридично-судові.
Функції є засадничовизначальними для ролі й значення державного управління при впровадженнідержавної політики. Через функції виявляється суть і зміст, цілі та завданнядержавного управління. Загалом набір функцій залежить від місця і ролі державив житті суспільства. Змістом державного управління при впровадженнідержавно-політичного рішення є діяльність з реалізації управлінських функцій. 2.2 Методи державного управління
Серед методів державногоуправління як механізму впровадження державної політики можемо виділити:
Ø  традиційнідля тоталітарних режимів методи лозунгової демократії;
Ø  загальні,спеціальні та окремі методи на кожному рівні державного управління, зміст якихвідображає протилежно спрямовані інтереси окремої особи, соціальних спільнот тадержави.
Окремо визначаютьнетрадиційні методи державного управління: загальні, спеціальні тагуманістичні, соціальні, евристичні, наукові, пізнавальні, організаційні, виховні,валеологічні, геронтологічні, психологічні, комунікативні, інноваційні,аналітичні, прогностичні, діагностичні та інші.
Передовсім слід зазначитипроблему комунікації, що випливає із самого процесу формування політики, аджерозробники політики не завжди точно передбачають її наслідки. Це ще разпідтверджує роль і значення непередбачуваності в політиці. Окрім того, різніваріанти інтерпретації та різнобачення (інакше розуміння суті і змісту понять)також є суттєвим чинником впровадження рішень. Досить ефективним варіантомзапобігання цьому є штабна модель державного управління.
Не менш важлива і проблемакоординації. Складність спільних дій великої кількості людей зумовлює, щонавіть чітка програма, викристалізувані цілі, ресурсне забезпечення не Гарантуютьефективного впровадження рішення в практику. Реальності суспільного життявимагають досягнення координації, компромісу. Хоча слід зазначити, що компроміснайближче стоїть до поняття затримки, затягування (із затратою значнихресурсів: людських, фінансових тощо), тобто бездії у впровадженні рішення.Проблема координації в державному управлінні має два характерні аспекти:
Ø  Міжвідомчийхарактер координації. Дослідники розглядають її крізь призму прагненнядержавного службовця до самостійності й автономії при розпорядженні ресурсамита володіння навиками захисту престижу своєї організації і відстоювання свогобачення альтернативи державно-політичного рішення.
Ø  Бюрократичніперешкоди у просуванні вперед при здійсненні політики. Гальмування координаціїміж людьми, що працюють на політику, можливе й у чітко ієрархізованихструктурах, оскільки організації нижчого рівня мають суттєву владу завдякимонополії на інформацію та контактам з клієнтами, розумінню залежностіефективності й результативності роботи конкретної організації для всієїструктури. У такий спосіб ієрархії схильні перетворюватися на мережі взаємноїзалежності (мережа очікувань, відданості й лояльності). Слід звернути увагу нарозбіжності в поглядах лідерів зацікавлених груп чи «сильних» політиків. Українамає негативний історичний досвід неузгодженої координації та втрати можливостів проведенні напряму політики. Непоступливість та амбіційність є серйознимивадами навіть ефективно розроблених і раціонально обґрунтованих напрямівдержавної політики. Менеджментський вплив і організаційна близькість структурсприяють запобіганню організаційної віддаленості та посиленнюконкурентоспроможності і конфліктам.
Ще одним аспектом загрозиздійсненню політики є зовнішні чинники. Це набуває яскравого вираження, колизацікавлена група може чинити організований опір змінам, які передбачаютьсянапрямом політики. Це також стосується ситуації, коли група прихильниківнапряму політики розширюється або поведінка її членів обмежується. За такихобставин на темп здійснення політики суттєво впливають якраз зовнішнізацікавлені суб’єкти. При цьому слід мати на увазі, що можлива ситуація, колизагальна політика стосується великої групи, котра об’єднує декілька груп, щопредставляють широкий і суперечливий спектр інтересів. Через те значний час іресурси витрачаються на переговори та пошук консенсусу.
Дієва координаційнадіяльність при впровадженні державної політики можлива за таких умов:
Ø  задіяністорони мають широке поле співробітництва й мало конфліктів;
Ø  усізадіяні сторони мають можливість часто спілкуватися між собою;
Ø  прихильникинапряму політики мають більше влади, ніж опоненти.
Проблеми впровадженнядержавної політики досить часто є визначальним чинником суспільного розвитку.Непоступливість «принципами» зовнішніх груп інтересів чи їхніх лідерів можливоперебороти маленькими цілеспрямованими змінами (мікрозмінами) та обмеженнямвлади інтересів невеликою цільовою групою. Але цей шлях має дуже багатосуттєвих недоліків: від втрати цілі чи перекручування її змісту до неможливостіздійснити великі нагальні зміни. Варто додати також напруження, пов’язане зцентралізованим контролем заради підвищення ефективності та звітності і реакціїна справжні потреби людей, а також необхідність проводити політику під тискомгромадськості.
Намагання передбачити йуникнути проблем впровадження напряму державної політики є суттєвим елементомвсього аналізу державної політики. Дослідники (П. Браун, Д. Мазманьян, В.Парсонс, П. Сабатьє) описують передбачувально-уникнувальну модель впровадженняполітики. Вона містить змінні, при віднесенні яких до колонки позитивнихзбільшуються шанси успішного здійснення політики.
Найголовнішим моментомцієї системи показників є необхідність розглядати здійснення політики якневід’ємний складник вироблення чи аналізу з метою вибору курсу політики. Р.Г’юїт пише про «здійсненність політики», що є міркуванням виробників політики упроцесі відбору політичних. пріоритетів і програм щодо бажаності, прийнятностіта можливості пропонованої політики./>2.3 Практика реформування сучасного державногоуправління в Україні
 
У практиці сучасногодержавного управління в Україні використовуються такі нормативно-правові акти:
Ø  КонституціяУкраїни;
Ø  конституційнізакони;
Ø  загальнізакони для правового регулювання певної галузі суспільних відносин;
Ø  ратифікованіміжнародні договори;
Ø  нормативно-правовіакти вищих органів державної влади (укази Президента України, постановиВерховної Ради України та Кабінету Міністрів України);
Ø  нормативно-правовіакти відомчого характеру (міністерств, інших центральних органів виконавчоївлади);
Ø  розпорядженнякерівників місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міськихголів;
Ø  іншінормативно-правові акти (статути, положення, реґламенти, інструкції, правилатощо).
Конституцією України (ст.85) визначені широкі повноваження Верховної Ради України, реалізація якихздійснюється шляхом прийняття законів та постанов.
Виключне право внесеннязаконопроекту до Верховної Ради України належить суб’єктам законодавчоїініціативи, перелік яких визначається Конституцією України: Президент України;Кабінет Міністрів України; народні депутати України. (В ініціативному порядкузаконопроект може бути розроблений фізичними та юридичними особами — громадянамиУкраїни. Він може вноситися до Верховної Ради від імені та за підписом суб’єктазаконодавчої ініціативи, але з обов’язковим зазначенням авторів законопроекту.)
Поданий законопроектрозглядається у відповідному профільному комітеті Верховної Ради. На цьомуетапі здійснюється експертна оцінка законопроекту науково-експертнимуправлінням Секретаріату Верховної Ради та в разі потреби здійснюється зовнішняекспертиза.
Після цього законопроектвиноситься на розгляд сесійного засідання в першому читанні (в разі негативноговисновку це робиться лише на вимогу суб’єкта законодавчої ініціативи, який внісзаконопроект).
Основний зміст процедурипершого читання полягає у схваленні або відхиленні законопроекту в цілому,тобто концептуально. (Проекти поправок та зауважень до конкретних положеньзаконопроекту в першому читанні не розглядаються.) В разі схваленнязаконопроект виноситься на друге читання, інакше він може бути знятий зрозгляду або відправлений на доопрацювання. Доопрацювання законопроекту можебути доручене його авторові, суб’єкту законодавчої ініціативи, який внісзаконопроект, профільному комітетові або спеціальній комісії, що створюється зарішенням Верховної Ради України.
Підготовка законопроектудо другого читання здійснюється відповідним профільним комітетом Верховної Радишляхом отримання та систематизації поправок і зауважень до конкретних розділівзаконопроекту, які вносяться суб’єктами законодавчої ініціативи або від їхньогоімені.
На друге читаннязаконопроект оформляється у вигляді порівняльної таблиці, де вказуютьсяпочаткова редакція документа, пропозиції та зауваження до окремих його частин(із зазначенням суб’єкта законодавчої ініціативи, який їх запропонував),відповідні висновки профільного комітету щодо них, проект остаточної редакціїтексту.
За результатами другогочитання Верховна Рада може прийняти рішення про схвалення законопроекту іподання його на третє читання, відхилення або доопрацювання з подальшимвинесенням на повторне друге чи третє читання. (В разі потреби доопрацювання можебути доручене спеціально створеній узгоджувальній комісії.)
Третє читаннязаконопроекту здійснюється з метою внесення редакційних правок, узгодженняструктурних частин законопроекту між собою та законопроекту в цілому з чиннимзаконодавством. Результатом третього читання є голосування за законопроект уцілому. За наслідками цього голосування законопроект може бути схваленийВерховною Радою, відхилений або направлений на доопрацювання з подальшимподанням на повторне третє читання. Після прийняття закону в цілому внесення дойого тексту будь-яких змін (в тому числі стилістичних) забороняється.
Під час розглядузаконопроекту в другому й третьому читаннях рішення ухвалюється більшістюголосів від конституційного складу Верховної Ради. В разі, якщо розглядаєтьсяконституційний закон, таке рішення ухвалюється більш ніж двома третинамиголосів від конституційного складу Верховної Ради.
Процедура введення законув дію визначається Конституцією України, і головний її елемент полягає впідписанні закону Президентом України. (При цьому Президент користується правомвідкладального вето, тобто правом повернення закону до Верховної Ради змотивованими зауваженнями.)
Процедура розглядузауважень Президента принципово не відрізняється від процедури другого читання.Крім того. Верховна Рада може двома третинами голосів від свого конституційногоскладу відхилити зауваження Президента (процедура подолання вето), після чогоПрезидент зобов’язаний підписати закон, який набуває чинності з моментуопублікування.
Зміни та доповнення доКонституції України приймаються як конституційний Закон України. Президент уцьому випадку не має права відкладального вето.
Постанова Верховної Радиза своєю юридичною силою поступається перед Законом України. Процедураприйняття постанов аналогічна законодавчій процедурі за трьома читаннями, але,на відміну від закону, прийнята постанова підписується Головою Верховної Радита не надсилається на розгляд Президентові України.
Владні повноваженняПрезидента України реалізуються у вигляді ухвалення ним відповіднихнормативно-правових актів, указів та розпоряджень. На схемі наведена типовамодель ухвалення нормативно-правових актів Президента.
Рада національної безпекита оборони України є координаційним органом, і до її компетенції віднесеністратегічно важливі питання, які потребують оперативного втручання в процесизагальнонаціонального характеру з метою запобігання їх негативному розвитковідля України. Такі питання можуть бути ініційовані Президентом України, ГоловоюВерховної Ради, Прем’єр-міністром або іншими членами Ради і розглядатися запланом або в терміновому (невідкладному) порядку.
Нормативно-правовимиактами Кабінету Міністрів України є постанови й розпорядження з питань,віднесених до компетенції уряду. Тобто прийняття програм подальшої діяльностіуряду на строк його повноважень, проектів прогнозів і планів економічного тасоціального розвитку України, проектів Державного бюджету України,найважливіших законодавчих актів і загальнодержавних програм, міжнароднихдоговорів, пропозицій про граничний рівень внутрішнього державного боргу, проутворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, забезпечення реалізаціїосновних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики тощо.
/>Висновки
Становленняі розвиток державності в Україні потребують перш за все розвиткунауково-методологічних підходів до аналізу і впровадження державної політики.
Актуальністьвивчення аналізу державної політики насамперед зумовленасоціально-економічними, політичними, культурними та іншими аспектами суспільнихцінностей. Зосередження на державній стратегії розбудови держави сприяєуникненню прикрих помилок і негараздів. Визначення державної політики яквідносно стабільної, організованої та цілеспрямованої діяльності/бездіяльностідержавних інституцій, що здійснюється ними безпосередньо чи опосередкованостосовно певної проблеми або сукупності проблем і впливає на життя суспільства,допомагає зрозуміти суть і зміст феномена державної політики у нашому складномусуспільному сьогоденні.
Взаємозалежністьдержавної політики й соціально-економічних, політичних, культурних та іншихаспектів суспільного розвитку зумовлена уточненням підстав для державноговтручання. Зовнішнє середовище аналізу і впровадження державної політикивизначально впливає як на сам процес, так і на ефективність результатів,оскільки політика є відповіддю (реакцією) на суспільні негаразди. Взаємовпливдержавної політики й суспільного середовища, звичайно, потребує ґрунтовнішої ідокладнішої характеристики. На сьогодні це перспективний напрям дослідженняаналізу державної політики.
Визначеннятипів державної політики суттєво доповнює цілісну картину її аналізу.Зазначимо, що для України характерні трансформаційні процеси, які зумовлюютьпостійну видозміну типів державної політики. Доречним для аналізу державноїполітики є використання моделей державно-політичних процесів таінформаційно-аналітичних технологій, що дає змогу правильно визначити й оцінитисимптоми проблеми та розробити альтернативи успішного її вирішення. Аджемоделювання спрощує і робить зрозумілою ідею і ціль державної політики,визначає найважливіші аспекти суспільної проблеми та суттєві рисидержавно-політичної діяльності, допомагає спрямувати зусилля на важливіскладники державної політики й пояснює державно-політичне рішення та наслідкийого впровадження.
Державно-політичнірішення як основа здійснення державної політики відіграють надзвичайно важливуроль у суспільстві, оскільки є результатом діяльності суб’єктів процесуполітики і спрямовані на вирішення проблем державного рівня. Вони мають своїкваліфікаційні ознаки й характеристики та визначаються як ідеальний результатдіяльності й оптимальні засоби досягнення мети в роботі державних інституцій, атакож мають імперативне значення для їхньої компетентності. Класичний процесприйняття рішення містить складні механізми взаємодії, критерії та оцінки і єфактично головним результатом ефективної державної політики, або своєрідною«мініпрезидентською кампанією». Виокремлення спеціальних концепцій, у межахяких інтерпретується процес прийняття державно-політичних рішень, сприяєкласифікаційному поділу та спричиняє необхідність поглибленого їх дослідження.
Аналізсуспільних проблем зосереджується на визначенні його головних етапів і на їхкваліфікаційній характеристиці, яка сприяє усвідомленню тісного взаємозв’язкуміж ними, їх розмаїттю та можливості варіювання. На етапі усвідомлення проблемиосновна увага приділяється визначенню симптомів, а не причин (якщо працювати наперспективу), та стратегії вирішення проблеми, а не причинно-наслідковихзв’язків проблеми. Чітке формулювання проблеми сприяє не тільки їїусвідомленню, а й накресленню стратегії вирішення. Окрім того, цей етап міститьтакі складники: визнання, визначення формулювання, усвідомлення і структурування.Розуміння їхнього взаємозв’язку є важливим для всього процесу вирішеннясуспільних проблем, оскільки добре сформульована проблема є напіввирішеною.
Визначенняпроблем у сфері державної політики — це виокремленням таких проблем, якіпотребують державної реакції. Загалом аналіз державної політики євисококваліфікованим застосуванням інтелекту до вирішення суспільних проблем.
/>Списоклітератури
1. Закон України “Продержавну службу” // Закони України.— К., 2003.— Т. 6.— С. 231—245.
2. Закон України “ПроКонцепцію Національної програми інформатизації” // Офіц. вісн. України — 2005.—№ 10.— С. 15—29.
3. Закон України “Про основидержавної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності” // Голос України.—2001.— 24 берез.
4. Аналітичні записки зрозробки напрямів державної політики / Укл. В. Романов, О. Кілієвич.— К.:Вид-во УАДУ, 2007.— 236 с.
5. Бакуменко В.Д. Формуваннядержавно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики: Моногр.—К.: Вид-во УАДУ, 2006.— 328 с.
6. Браун П. Посібник заналізу державної політики / Пер. з англ.— К.: Основи, 2006.— 243 с.
7. Вайс К.Г. Оцінювання:методи дослідження програм та політики / Пер. з англ. Р. Ткачук та М.Корчин-ська; Наук. ред. пер. О. Кілієвич.— К.: Основи, 2006.— 671 с.
8. Васильєв А.С. Підготовка іприйняття управлінських рішень: організаційно-правові проблеми.— Одеса: АОБАХВА, 2004.— 160 с.
9. Веймер Д.Л., Вайнінґ Е.Р.Аналіз політики; концепції, практика / Пер. з англ. /. Дзюб, А. Олійник; Наук.ред. О. Кілієвич.— К.: Основи, 2005.— 654 с.
10. Гурне Б. Державнеуправління / Пер. з фр. В. Шовкун.— К.: Основи, 2001.— 165 с.
11. Європейські принципидержавного управління / Пер. з англ. О.Ю. Куленкової.— К.: Вид-во УАДУ, 2006.—52 с.