ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА
КАФЕДРА ФІНАНСІВ ТА БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ
Дипломна робота
СПЕЦІАЛІСТА
ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУРЕГІОНУ(НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ)
Студентки: ЕременкоСвітлани Миколаївни
Спеціальність: 7.050104“Фінанси”
Керівник дипломної
Роботи: Бикова В.Г.,к.е.н., доцент
Дніпропетровськ
2008 рік

ЗМІСТ
 
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ
1.1 Необхідність державного регулюваннярозвитку соціальної сфери в Україні
1.2 Структура видатків місцевих бюджетів насоціальну сферу в розрізі галузей та видів діяльності
1.3 Фінансування соціальної сфери з місцевихбюджетів у відповідності з Бюджетним Кодексом України
1.4 Проблеми забезпечення соціальної спрямованостібюджету
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВИДАТКОВОЇ ЧАСТИНИБЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
2.1 Аналіз планування видатків насоціальну сферу по місцевому бюджету
2.2 Аналіз видатків на соціальну сферу погалузях і економічному
призначенні
2.3 Аналіз порядку фінансування видатків насоціальну сферу по Бабушкінському району м.Дніпропетровська
2.3.1 Фінансування освіти у контексті соціальнихвидатків
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСУВАННЯСОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
3.1 Вдосконалення методики планування видатків насоціальну сферу з місцевих бюджетів
3.2 Додаткові ресурси зміцнення фінансової базимісцевих бюджетів, як засіб вирішення соціальних проблем регіону
3.3 Напрямки реформування структури соціальних видатків та підвищення ефективностівикористання видаткової частини місцевих бюджетів
ВИСНОВКИ
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ

ВСТУП
Ключовими моментами забезпечення соціальної спрямованостібюджетної політики є комплексна реформа соціальної сфери, що передбачає,по-перше, взаємопов’язані зміни управління соціально-культурними галузями зістотним збільшенням обсягів фінансування, які мають бути синхронними вметодологічному і в хронологічному аспектах; і, по-друге, перенесення акцентівполітики доходів із соціального захист непрацездатних верств суспільства напрацююче населення.
Не можна надалі зводити увесь соціальний захист лише досоціального захисту непрацездатних верств населення. У такому разі частину ВВПслід проводити через бюджет, що провокуватиме його соціальне перенавантаження.
Для цього необхідно:
— по-перше, розробити концепцію реформи та відповіднихмеханізмів її реалізації, зокрема, із запровадженням пілотних проектів в усікгалузях: освіті, охороні здоров’я, культурі і т.п.
— по-друге, розробити та затвердити в повному обсязі системудержавних соціальних стандартів відповідно до закону України про державнісоціальні стандарти та державні соціальні гарантії. За останніми даними цістандарти знаходяться в процесі розробки, а вже розроблені — просто переписанізі стандартів радянських часів.
— по-третє, забезпечити випереджаюче, порівняно з ВВП,зростання заробітної плати та поступове підвищення всіх мінімальних стандартів,але зростання мінімальної заробітної плати має випереджати темпи зростання іншихмінімальних стандартів кожного періоду часу. Мінімальна заплата має бути вищеза мінімальну пенсію, мінімальні допомоги.
Слід домогтися того, щоби прожитковий мінімум встановлювавсяв межах закону про бюджет.
Бажано запровадити моніторинг соціальної спрямованостібюджетної політики на основі розроблених критеріїв та індикаторів, причому цеймоніторинг потрібно публікувати з поясненнями, з аналітичними записками.
Варто підкреслити, що соціальна спрямованість бюджетноїполітики визначається не стільки сумами, які виділяються на фінансуваннясоціальної сфери, скільки тим, куди ці суми спрямовуються. Скільки б всоціальну сферу не вкладати грошей, вона всі їх використає. Наприклад, наосвіту можна спрямовувати скільки завгодно коштів, але якщо за рахунок цихкоштів буде фінансуватися лише елітна освіта, або якщо кошти, які виділяються збюджету на охорону здоров’я, витрачати на підтримку елітних медичних закладів,якщо і надалі в селі утримуватимуться школи, в яких навчається 5 дітей, то прояку ефективність і соціальну спрямованість бюджетної політики може вестисямова.
Суми, які витрачаються на фінансування, відіграють роль лишедопоміжних індикаторів. Витрачається недостатньо коштів на соціальну сферу, алеякщо вони витрачатимуться без зміни системи управління соціальною сферою,будь-яке сумління буде марним. Кошти витрачаються не на фундаментальну науку, апереважно на освіту, охорону здоров’я і соціальний захист. Кожна послуга коштуєпевну суму грошей, і якщо лікарняні послуги коштують не стільки, скільки бюджетна них виділяє, то peштy хтось має доплачувати. Або плата здійснюється прозороі офіційно, або не прозоро і невідомо за якими тарифами. Це робить держава абострахова компанія чи населення, або це робиться в тіньовому секторі.Виділяються кошти на соціальну сферу у такому обсязі, як того вона потребує,але кошти надходять безсистемно і нерівномірно.
Один з фундаторів соціальної економіки Кейнс в своїй роботі«Кінець політики невтручання держави в економіку»… підкреслював:«Важливо, щоби уряд не робив те, чим уже займаються приватні особи, немаєрізниці чи трохи краще, чи трохи гірше уряду це вдається, держава має братисяза те, чого на цей час не робить ніхто інший». Це означає, що держава неповинна сама надавати всі соціальні послуги. Її завданням є фінансування іконтроль за якістю. Відповідно левову частку надання соціальних послуг можнапередати до приватного сектора, розміщуючи державне замовлення і фінансування.
Відповідно до цього посилки у сфері освіти необхідно зробитицілий ряд послідовних кроків. Високопрофесійна підготовка населення єпріоритетом державної соціальної політики будь-якої держави. Стратегіясоціально-економічного розвитку України передбачає істотне підвищення якостіосвітнього потенціалу її населення.
Якщо держава зацікавлена в інвестиціях, то має забезпечитикваліфіковану робочу силу, інакше інвестиції не надійдуть. Але якщо інвестиційне буде і зарплата буде низькою, то ця кваліфікована робоча сила поїде закордон, і ми зі свого бюджету, зі своїх податків будемо фінансувати економікуінших країн. Результати аналізу соціальної стратифікації населення економічнорозвинутих країн свідчать про те, що найвищий рівень освіти і кваліфікації єнині основним чинником конкурентоспроможності на ринку праці та високихзаробітків з метою входження до середнього класу та еліти суспільства.
Наявністьбагатьох дискусійних питань і програм удослідженні механізму реалізації соціальних видатків і гарантуванні мінімальнихстандартів життя, а також об’єктивна необхідність реалізації цих питань векономіці перехідного періоду зумовили вибір теми магістерської роботи.
Об’єктомдослідження у роботі є процес здійснення видатків на соціальні цілі вБабушкінському районі м. Дніпропетровська.
Предметомдослідження є організаційно – фінансовий механізм забезпечення видатків насоціальні потреби.
Метоюдослідженняє підвищення ефективності використання видатків на соціальне забезпечення.
Згідноз метою дослідження в роботі були поставлені до вирішення такі завдання :
– виявлення фінансових спроможностей системи фінансуваннясоціально-культурної сфери, а також деструктивних процесів і форм, що обмежуютьможливості забезпечення життя населення на рівні, не нижчому від прожитковогомінімуму;
– обґрунтування методичних основ формування соціального бюджету;
– економетричне моделювання факторів, які впливають на обсягивидатків бюджету Бабушкінського району.
 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ-СФЕРИ В УКРАЇНІ
 
1.1 Необхідність державного регулювання розвитку соціальної сферив Україні
 
Важливим показником, що характеризує діяльність держави вумовах ринкової економіки, є так звана державна квота — питома вага сукупнихвитрат держави у ВВП. Цей показник визначає місце держави в системі ринковихвідносин і певною мірою тип ринкової моделі країни. Сама ж структура видатківдержави та їхня частка у ВВП є індикаторами пріоритетності тієї чи іншоїфункції держави.
На сьогодні найбільшу питому вагу в бюджетах демократичнихкраїн мають видатки на соціальні потреби, що свідчить про виняткову рольсоціальної функції держави.
Розгалужена система соціальних зобов’язань стала однією зперших ознак цивілізованості суспільства, невід’ємним його атрибутом. Соціальнівитрати держави стали одним із важливих факторів, які визначають рівень життянаселення й добробут найменш забезпечених його верств.
Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політикута програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатньогожиттєвого рівня населення, охорона здоров’я, освіта й навчання. Соціальнівидатки посідають чільне місце в структурі видатків держави. На стан соціальноїсфери впливають загальна ситуація у країні, рівень податкових надходжень, змінив доходах населення, зміни в його структурі й рівні бідності. Її слідрозглядати як частину економіки, фінансів, як систему, орієнтовану наконкретного споживача.
В Україні діяльність держави в соціальній сфері маєнадзвичайно важливе значення для життя суспільства. Це зумовлено як різкимпадінням доходів переважної більшості населення при переході до ринковоїекономіки, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальнихпослуг саме від держави [9].
Обмеженість ринкових методів забезпечення гідного рівняжиттєдіяльності людини створює об’єктивні умови для державного втручання зметою досягнення зростання суспільного добробуту. У науковій літературідобробут суспільства розглядається як основа реального стану соціальних груп таіндивідуумів у соціально-економічній структурі суспільства. Умови ринковоїекономіки виявляють різноманітні форми нерівномірного розподілу соціальних благяк стосовно отримання, так і стосовно використання доходів та послуг, а такожсуб’єктивне ставлення щодо міри задоволення потреб, рівня добробуту кожногочлена суспільства. Де проходить межа між ефективним (тим, що підвищує добробут)та неефективним втручанням держави, залишається предметом гострих дискусій ісуперечок, оскільки у багатьох випадках таке втручання заважає оптимальномурозподілові доходів для зростання добробуту населення.
Розглядаючи державу як одного з учасників ринку, слідособливо зважати на ту обставину, що держава має певні та принципово важливіпереваги перед іншими учасниками ринку, — зокрема право вилучення у рамках і напідставі закону частини доходів у формі податків у решти учасників ринку.Відповідно до цієї особливості суспільний сектор являє собою сукупністьфінансових ресурсів економіки, які перебувають у розпорядженні держави. Требазазначити, що ресурси, якими володіє держава, — це не тільки підприємства, щоналежать державі, а й доходи державного бюджету.
По суті, головним інструментом реалізації конституційнихобов’язків держави є державні фінанси як складова частина фінансової системикраїни. Бюджетна політика — це невід’ємний складник фінансової політикидержави, яка орієнтується на той самий вихідний принцип регулювання рухуфінансових потоків — забезпечення компромісу інтересів усіх учасників ринку,спрямованого на зростання сукупного споживання. Бюджетне фінансуваннясоціальної сфери виступає основним складником забезпечення зростаннясуспільного добробуту.
Постійна трансформація економічного простору, що базується напринципах ринкової економіки, створює об’єктивні передумови для формуваннясистеми суспільної ефективності, яка передбачає еволюцію у взаємозв’язках міжекономічною ефективністю та соціальною справедливістю, що приведе до створеннясистеми, в якій ці два чинники однаковою мірою сприятимуть як чистомусуспільному благу, так і чистому приватному благу. До останнього часуорганізація економічного простору була така, що суперечності між економічнимиінститутами, які функціонують для забезпечення як приватних, так і суспільнихблаг, мали антагоністичний характер, і це, природно, не приводило доефективного споживання ресурсів на стадії виробництва благ та зниження трансакційних витрат на стадії обміну[6].   `
Сьогодні відбуваються об’єктивні зрушення у бік подоланняцієї антагоністичної суперечності шляхом застосування суспільно орієнтованоїповедінки, доцільної для індивідуума, і, зрештою, це відповідає його власнимінтересам. Так, програмою діяльності уряду “Реформи заради добробуту”визначено такі головні соціальні напрями, як погашення заборгованості іззаробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.
Зусилля, спрямовані на подолання недосконалостей ринку, в багатьохвипадках пояснюють посилення регулюючої ролі держави. Суттєвою причиноюзростання частки державних видатків у ВВП також є нова роль держави у сферісоціального страхування й перерозподілу доходів за допомогою податків ітрансфертів. Зусилля держави у цій галузі базуються на фінансових та етичнихмотивах. Водночас слід відзначити той незаперечний факт, що практичнездійснення низки соціальних програм породжує й не передбачувані негативніпобічні явища, зокрема зниження ефективності економіки.
Зростаючий обсяг фінансових ресурсів, який спрямовується напокриття суспільних соціальних видатків, робить дедалі актуальнішим питанняїхнього ефективного використання, що передбачає підхід із позиції як макро-,так і мікроекономічного аналізу. Макроекономічний підхід включає в себе оцінкурозподілу ресурсів на покриття суспільних соціальних видатків із поглядудосягнення стійкості та збалансованості основних показників рівня суспільногодобробуту, таких як ВВП і національний дохід на душу населення, рівень безробіттята зайнятості того, Не менше значення має й мікроаналіз суспільних соціальнихвидатків, який проводиться з позиції первинної господарської ланки, а самедомогосподарства, що передбачає оцінку механізмів формування та структурисімейного бюджету, оскільки існує тісний взаємозв’язок між видатками сім’ї напридбання соціально значущих благ і статтями державного бюджету на відповіднівиди видатків.
У міру диференціації середніх доходів населення визначиласятенденція до різкого розмежування секторів, які обслуговують масового,елітарного та високодохідного споживача. Однак, якщо фінансовий стангосподарських суб’єктів соціальної сфери, котрі зорієнтовані на населення звисокими доходами, стабільний, то більшість соціальних закладів досірозв’язують проблеми виживання, і їхній фінансовий стан дуже нестійкий.
Для поліпшення розглянутої ситуації потрібно активнішевикористовувати державні нормативи (стандарти), які планують гарантованиймінімум витрат на охорону здоров’я, освіту, культуру, що можуть визначатися яквитрати держави на надання певного набору медичних, освітянських та іншихпослуг із розрахунку на душу населення; при цьому повинен встановлюватисяперелік кількісних і якісних характеристик послуг, які надаються населенню,тобто має визначатися мінімальний соціальний стандарт споживання соціальнихпослуг[5].
Практична реалізація стратегії формування соціальноспрямованого бюджету об’єктивно потребує більшого фінансування з бюджетівобластей відповідних видатків (наприклад, інтереси регіону, у якому переважаютьпенсіонери відрізняються від інтересів регіону з високим процентом дітей). Щесуттєвішим будуть відмінності у фінансових потребахадміністративно-територіальних одиниць різного рівня (наприклад, великі міста,які потребують значних поточних витрат на утримання об’єктів соціальноїінфраструктури, та села, які мають потребу в інвестиціях і у створенні такоїінфраструктури). Соціальна орієнтованість може практично реалізуватися за умовимаксимального наближення бюджетних послуг до громадян, тобто передачі прававирішувати відповідні питання то рівню державної влади, на якому можна найкращеврахувати інтереси населення. У теперішніх умовах розширення самостійностімісцевих органів влади — реальний шлях зростання суспільного добробуту.
Суспільний добробут залежатиме також від правильногоздійснення бюджетного регулювання міжбюджетних відносин, тобто регулювання єневід’ємним елементом цих відносин. Бюджетне регулювання — це процесзбалансування доходів та видатків бюджетів різних рівнів, що входять до бюджетноїсистемі
Отже, для зростання суспільного добробуту необхіднооптимізувати розподіл фінансових ресурсів через бюджетний механізм при наданнісуспільних благ і послуг. Саме через запропонований бюджетний механізмвідбуватиметься ефективний та раціональний розподіл ресурсів для задоволеніпотреб суспільства.
В умовах трансформації економіки у ринкову соціальна сфера — одна з найважливіших сфер життя суспільства, в якій реалізуються соціальніінтереси всіх верств населення, відносини суспільства та особи, умови праці тапобуту, здоров’я та освіти, культури та відпочинку, соціального захисту.
Соціальна сфера — це сукупність галузей і видів діяльності,підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволенняпотреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умовидля співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованимизаконами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масовихкомунікацій, зміцнення держави.
Соціальна сфера розвивається згідно із соціальною політикою,яку формує держава відповідно до умов національного, культурного і духовногожиття. Сутність сучасної політики в Україні полягає в тому, що в країнібудується соціально спрямована економіка, яка надасть людині все необхідне длянормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий типсолідарності різних соціальних верств населення, свідома коаліція людей, щообрали шлях розбудови вільної демократичної держави.
Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначенняглибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, щообумовлюють процес розвитку соціального буття та соціальної безпеки людини іцілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності. Політика такоготипу мае створити необхідний економічний механізм для розв’язання суперечностейяк об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці,соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальнихзв’язках людей, тих чи тих аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, щовпливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.
Соціальна політика — це складова загальної політики, головнезавдання якої полягає в розробленні та здійсненні необхідних заходів щодозбереження і зміцнення наявного суспільного та, державного ладу.
Соціальна політика — це система управлінських,організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад,спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя,соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки всуспільстві.
Ця політика мае сприяти створенню достатньої кількостіробочих місць для трудящих, умов для одержання нових професій, підвищеннякваліфікації, охороні та оздоровленню умов праці, поліпшенню медичногообслуговування і профілактичного контролю.
Згідно із положеннями соціальної політики громадянам країнимають бути надані рівні стартові можливості — зрозумілі й справедливі. Тількисоціальна справедливість сприяє солідарності громадян у суспільстві, створюєпередумови до соціального консенсусу, взаємодії та гармонії у повсякденномужитті.
Соціальна справедливість — міра рівності (нерівності)життєвого становища людей, класів і соціальних груп, що об’єктивно зумовлюєтьсярівнем матеріального та духовного розвитку суспільства і виявляється вматеріальних і духовних благах, які надходять у повне розпорядження людей.
В умовах переходу до ринкових відносин і одночасноїгуманізації всього суспільного виробництва пріоритетного розвитку потребуютьнасамперед ті господарські системи, які пов’язані з безпосереднім задоволеннямпотреб (послуг) населення і водночас виступають елементом інфраструктури ринку.До таких найважливіших функціональних підсистем соціальної сфери належатьгалузі соціальної інфраструктури та види діяльності (рис. 1.1.).
До складу соціальної інфраструктури входять: житлове ікомунальне господарство, торгівля і громадське харчування, транспорт і зв’язок,культура і мистецтво, освіта, охорона здоров’я, охорона довкілля, соціальнезабезпечення і захист населення, зайнятість і безробіття, рівень та якістьжиття населення, споживчий ринок, реальні доходи тощо[4].Соціальна інфраструктура
/>→ 1. Діяльність із забезпечення ефективної зайнятості населення />
  />
/>→ 2. Діяльність з формування доходів членів суспільства />
 
/>→ 3. Діяльність із соціального забезпечення і захисту громадян /> />
/>→ 5. Охорона здоров’я />
  />
/>→ 6. Народна освіта />
  />
/>→ 7. Торгівля, громадське харчування та побутове обслуговування />
  />
/>→ 8. Житлово-комунальне господарство />
 
/>→ 9. Діяльність з екологічного захисту громадян />
/>→ 10. Культура і мистецтво /> />
Рис.1.1 Соціальна інфраструктура: галузі та види діяльності
Функціональна спільність цих галузей полягає в тому, що працяв них спрямована безпосередньо на людину і на суспільство в цілому. Соціальнаінфраструктура все більше впливає на ефективність суспільного виробництва черезголовну продуктивну силу суспільства — людей, а також на формуванняпрогресивної структури споживання.
Соціальна інфраструктура — це сфера, що безпосередньозабезпечує обслуговування різних потреб людини. Її можна характеризувати яккомплекс галузей народного господарства, що виконують соціально-економічніфункції обслуговування, задоволення матеріальних і духовних потреб населення, створеннянормальних умов життєдіяльності.
Нині в Україні створюються нові приватні, суспільні йдержавні організації, що обслуговують соціальну сферу і споживчий ринок.Головним їх призначенням є врахування потреб громадян, які залежать відзагальноприйнятих у суспільстві морально-психологічних норм і цінностей, іпослідовне забезпечення цих потреб шляхом реформування систем соціальногозахисту, освіти, охорони здоров’я, забезпечення житлом, охорони довкілля,захисту прав людини та, в широкому розумінні, захисту інтересів споживачів. Цісистеми поступово пристосовуються до ринкових умов, змінюючи свої функції таструктуру, що, у свою чергу, сприяє досягненню основних макропоказниківспоживання, підпорядкованих завданням суспільного розвитку.
З метою забезпечення переходу до соціально орієнтованоїринкової економіки за останні роки створено принципово нові організаційніструктури, досягнуто грошово-фінансової стабілізації та певних успіхів уборотьбі з інфляцією на засадах монетарної концепції. Водночас цей процессупроводжувався спадом виробничої діяльності, зростанням безробіття,несвоєчасною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, зменшенням обсягівВВП у легальному секторі економіки, продовженням її «тонізації» та доларизації,спадом платоспроможного попиту населення.
В Україні здійснювалися заходи для поліпшення матеріальногостановища населення за рахунок підвищення мотивації до праці як основногоджерела доходів; проведення активної політики зайнятості; створення сприятливихумов для демографічного відтворення населення; формування пенсійногозабезпечення та соціального страхування, соціальної допомоги, адресної допомогималозабезпеченим верствам населення, соціального захисту громадян, якіпотерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи.
У загальному вигляді соціальну політику можна визначити якодну із складових загальнодержавної політики, втілену в соціальні програми тасоціальну практику із задоволення соціальних потреб як сукупність різноманітнихзаходів, форм діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, заходів, щовідображають інтереси людини і суспільства і життєво необхідними для їхньоїнормальної соціальної діяльності.
Виходячи з цього, можна визначити основні напрями соціальноїполітики в Україні. Це:
— підвищення добробуту за рахунок особистого трудовоговнеску, підприємництва та ділової активності;
— надання відповідної допомоги по безробіттю, збереженняробочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;
-проведення. ґрунтовної пенсійної реформи, що забезпечуватимесправедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;
— надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій танатуральній формах;
— сприяння всебічному державному захисту інтелектуальногопотенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;
— запобігання комерціалізації, забезпечення стабільногофінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки ікультури;
— широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства;
— проведення активної екологічної політики.
Способом реалізації соціальної політики держави є системасоціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист це системадержавних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціальногостановища громадян. Соціальні гарантії — це система обов’язків держави передсвоїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.
Соціальний захист економічно активного населення здійснюєтьсяза такими напрямами: по-перше, це заходи держави, пов’язані з кваліфікаційноюпідготовкою до трудової діяльності; по-друге, заходи, що забезпечуютьможливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничоїдіяльності і сам процес такої діяльності; по-третє, заходи, спрямовані настворення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу.Основними елементами системи соціальних гарантій е визнання обов’язковостізагальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей упроцесі трудової діяльності, недопущення примусової праці і гарантуваннямінімізації втрат у зв’язку із закінченням трудової діяльності.
Існують різні підходи до реалізації соціальної політики.Соціальний підхід виходить із того, що суспільство мае гарантувати кожномугромадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості, ринковий підхід — зтого, що суспільство бере на себе зобов’язання тільки створити умови кожномучлену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу.В економічно розвинених країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, щозабезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життянаселення.
Проблема побудови нової соціальної політики полягає не тількив посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів,студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожнапрацездатна людина повинна сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте дляпобудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належнімакроекономічні передумови. Створення таких передумов — важлива складовадержавного регулювання соціальної політики.
Світовий досвід доводить, що створення макроекономічнихпередумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб, єдуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливов скандинавських країнах. У більшості держав з розвиненою ринковою економікоюдіють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулюваннязайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна татериторіальна мобільність населення та ін.
Отже, головна мета соціальної політики у соціальноорієнтованій ринкової економіці — зняти всі обмеження на шляху вільноїекономічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовомуколективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільногобагатства.
Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільного,без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільноїта соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей, а такожзабезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізуватисвої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.
Звідси об’єктивно випливає необхідність державногосоціального регулювання, яке мае бути спрямоване на радикальне поліпшенняякості та суттєве підвищення рівня життя населення, яке включає: масштаби,характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно кваліфікованоїпідготовки; розмір і структуру доходів і витрат; споживання продовольчих інепродовольчих товарів, їхню якість та кількість; структуру та якість платних ібезплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; системисоціального забезпечення та соціального страхування; економічні умовижиттєдіяльності населення та його соціальний захист[19].
Реалізація соціальної політики та розбудова соціальної сферизгідно з пріоритетами національного, суспільного, культурного і духовноговідродження обумовлюють необхідність державного регулювання розвитку соціальноїсфери.
Зусилля та кошти держави обов’язково мають спрямовуватися настворення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров’я, науки, культури,що е вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадяннашого суспільства. З допомогою всіх цивілізованих засобів впливу таналагодженої соціальної інфраструктури держава мае зосередити зусилля народу,його інтелігенції на збереженні й відновленні культурно-історичної тамистецької спадщини, розвитку в людей естетичного бачення світу, культурногосамовиховання.
Кризовий стан економіки України потребує активної політикищодо заходів із соціальної підтримки населення, насамперед пенсіонерів,малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей, а також удосконаленнясистеми оплати праці. Без цього всі позитивні результати ринкових реформ істабілізації виробництва будуть зведені нанівець постійним зростаннямсоціального напруження в суспільстві.
Бюджетна політика 2005р. і 2006р.є складовою середньо — тадовгострокової бюджетної стратегії.
Основні напрямки податково-бюджетної стратегії України, щоскладаються з політики формування доходів та розподілу видатків бюджету на2006-2008 рр., стануть продовженням реалізації фінансової політики держави,покладеної в основу постанови Верховної Ради України «Про основні напрямибюджетної політики на 2006 р.».
У 2006 р. зберігатиметься соціальна спрямованість видатківзведеного бюджету України як інструменту досягнення пріоритетних соціальних таекономічних цілей, триватиме робота з реформування системи соціального захисту,освіти, охорони здоров’я та пенсійного забезпечення відповідно до напрямків,визначених у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України. Поліпшення умовдля соціального і гуманітарного розвитку відбуватиметься перш за все шляхомзбільшення обсягів видатків на охорону здоров’я та освіту, підвищення ефективностіїх використання, зокрема, через удосконалення механізму розподілу міжбюджетнихтрансфертів.
3 метою підвищення ролі наукової складової в бюджетнійреформі було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 листопада2003 р. № 729-р «Про основні напрями та організацію наукових досліджень зпитань, пов’язаних із забезпеченням проведення державної фінансової політики таудосконаленням бюджетного процесу в 2005-2007 рр.».
Результати зазначених наукових досліджень було відображено вОсновних напрямах бюджетної політики на 2005 р., отже, бюджетна резолюція на2005 р. — це перший стратегічний науково обґрунтований фінансовий документ,який став базою для прогнозу показників зведеного бюджету України на 2006-2008рр.
Одним із елементів бюджетної реформи є розгляд питанняпідвищення рівня децентралізації управління бюджетним процесом у напрямкупереходу від 27 регіонів до 689 адміністративно-територіальних одиниць[3].

1.2 Структура видатків місцевих бюджетів на соціальну сферу врозрізі галузей та видів діяльності
 
Видатки бюджету класифікуються за:
1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки(функціональна класифікація видатків);
2) економічною характеристикою операцій, при проведенні якихздійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);
3) ознакою розпорядника бюджетних коштів (відомчакласифікація видатків).
Функціональна класифікація видатків має такі рівнідеталізації:
1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів наздійснення загальних функцій держави та органів місцевого самоврядування;
2) підрозділи та групи, в яких конкретизується спрямуваннябюджетних коштів на здійснення функцій держави та органів місцевогосамоврядування.
3а економічною класифікацією видатки бюджетів поділяються напоточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення,склад яких визначається Міністром фінансів України.
Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелікголовних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначействоУкраїни веде реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.
При складанні бюджету за програмно-цільовим методомзастосовується програмна класифікація видатків бюджету.
Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахуноккоштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, поділяються на:
1) видатки здійснення державних неделегованих повноважень — це видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісностіта суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, передбачені цимКодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання місцевомусамоврядуванню;
2) видатки здійснення делегованих державних повноважень — цевидатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані довиконання місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їхвиконання на основі принципу субсидіарності;
3) видатки на здійснення власних повноважень — видатки нареалізацію прав, обов’язків та відповідальності місцевого самоврядування, якімають місцевий характер та визначені законодавством України.
Джерела забезпечення повноважень. Видатки на неделегованідержавні повноваження виконуються за рахунок коштів державного бюджету країни.Делеговані та власні повноваження виконуються за рахунок коштів місцевихбюджетів, у тому числі трансфертів з державного бюджету України. Держава можепередати видатки на повноваження, визначені Бюджетним Кодексом як делеговані,до місцевих бюджетів лише за умови відповідної передачі бюджетних ресурсів увигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків, зборів,обов’язкових платежів або їх частки, а також трансфертів з державного бюджетуУкраїни. Органи влади зобов’язані планувати та здійснювати фінансуваннявидатків на виконання делегованих повноважень з відповідних бюджетів здодержанням розподілу цих видатків, визначеного Кодексом. Забороняєтьсяпланувати та здійснювати фінансування з бюджетів видатків на виконанняделегованих та державних неделегованих повноважень, не віднесених до цихбюджетів Кодексом, а також здійснювати видатки на фінансування бюджетнихзакладів, установ і організацій одночасно з різних бюджетів упродовж бюджетногоперіоду.
Розмежування видів видатків по делегованих державнихповноваженнях між
місцевими бюджетами здійснюється на основі принципусубсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення їїдо безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатківподіляються на такі групи:
1) перша група — видатки на фінансування бюджетних установ,які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованихдержавою, і які розташовані найближче до споживачів;
2) друга група — видатки на фінансування бюджетних установ,які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою длявсіх громадян України;
3) третя група — видатки на фінансування бюджетних установ,які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорійгромадян, або фінансування специфічних програм, потреба в яких існує в усіхрегіонах України.
Видатки першої групи здійснюються з бюджетів міст, селищ, cілу межах виділених державою бюджетних ресурсів. Видатки другої групиздійснюються з бюджетів міст республіканського та обласного значення, а такожрайонних бюджетів. Видатки третьої групи здійснюються з бюджету АвтономноїРеспубліки Крим та обласних бюджетів. 3 бюджетів міст Києва та Севастополяздійснюються видатки всіх трьох груп[35].
Згідно Бюджетного кодексу:
Видатки на виконання повноважень, делегованих державоюбюджетам міст районного значення, сіл, селищ та їх об’єднань на:
1) органи місцевого самоврядування міст районного значення,сіл, селищ
у частині виконання ними делегованих державних повноважень;
2) дошкільну освіту;
3) загальну середньо освіту (школи, дитячі садки);
4) загальну медичну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії,
фельдшерсько-акушерські пункти та фельдшерські пункти);
5) культурно-освітні та видовищні програми (міські, сільськіта селищні палаци культури, клуби та бібліотеки).
До видатків на виконання делегованих повноважень, якіздійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського (вАвтономній Республіці Крим) та обласного значення, належать видатки на:
1. державне управління:
а) органи місцевого самоврядування міст республіканського іобласного значення в частині виконання ними делегованих державних повноважень;
б) районні органи місцевого самоврядування;
2. освіту:
а) дошкільна освіта (у містах республіканського та обласногозначення);
б) середня освіта: загальну середню освіту (загальноосвітнішколи, у тому числі школи-дитячі садки (для міст республіканського та обласногозначення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми; вечірні (змінні)школи; загальноосвітні школи-інтернати (у разі, якщо не менше 90% кількостіучнів формується на тeритopiї відповідного міста чи району), логопедичніпункти; міжшкільні навчально-виробничі комбінати); заклади освіти для громадян,які потребують соціальної допомоги та реабілітації (дитячі будинки -у разі,якщо не менше 90 відсотків кількості учнів формується на території відповідногоміста чи району), дитячі будинки сімейного типа, прийомні сім’ї);
в) допомогу на дітей, які знаходяться під опікою,піклуванням;
г) інші освітні програми, що делеговані державою вустановленому порядку;
3. охорона здоров’я:
а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілю,пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги,поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);
б) програми медико-санітарної освіти (міські та районніцентри здоров’я і заходи пo санітарній освіті);
4. соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального забезпечення (притулки длянеповнолітніх (у разі, якщо не менше 90% кількості дітей, які перебувають у цихзакладах, формується на території відповідного міста чи району), районні таміські програми і заходи з питань дітей, молоді, жінок, сім’ї; територіальніцентри і відділення соціальної допомоги на дому);
б) державні програми соціального захисту (пільги ветеранамвійни і праці, допомога сім’ям з дітьми, адресна соціальна допомогамалозабезпеченим сім’ям, виплати компенсації реабілітованим, додаткові виплатинаселенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційнівиплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян);
в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції)житла для окремих категорій громадян;
5. державні культурно-освітні та театрально-видовищніпрограми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школиестетичного виховання дітей, крім визначених у пп. а)п.5. статті 90);
6. державні програми розвитку фізичної культури і спopтy(дитячо-юнацькі спортивні школи місцевого значення; заходи з фізичної культуриі спopтy, крім визначених у п.6 статті 90).
До видатків на виконання делегованих державних повноважень,які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів табюджету Автономної Республіки Крим, належать видатки на:
1. державне управління:
а) республіканська представницька і виконавча владаАвтономної Республіки Крим;
б) обласні органи місцевого самоврядування;
2) освіту:
а) загальна середня освіта для громадян, які потребуютьсоціальної допомоги та реабілітації (спеціальні заклади освіти для дітей, якіпoтpeбyють корекції розумового та (або) фізичного розвитку; загальноосвітнішколи-інтернати, крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, визначених пп. б) п.2статті 89); загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки, крімдитячих будинків, що фінансуються з бюджетів міст обласного значення, тадитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);
б) заклади професійно-технічної освіти, (що перебувають увласності Автономної Республіки Крим) і виконують державне замовлення;
в) вища освіта (вищі заклади освіти І та II, III та IV рівнівакредитації що знаходяться в комунальній власності і виконують державнезамовлення);
г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освітивчителів центри підвищення кваліфікації державних службовців республіканськогота обласного значення);
д) інші державні освітні програми, виконання яких делегованодержавою в установленому порядку;
3) охорону здоров’я:
а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілюреспубліканського та обласного значення);
б) спеціалізовану медичну допомогу (спеціалізовані лікарні,поліклініки включаючи стоматологічні центри, диспансери, госпіталі дляінвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливаннякрові);
в) санаторно-курортна допомога ( санаторії для хворих натуберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації;
г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги(медико соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичноїстатистики, бази спецмедпостачання, центри здоров’я і заходів санітарноїосвіти, інші програми і заходи, виконання яких делеговані державою в установленомупорядку;
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального захисту та соціальногозабезпечення (дитячі заклади-інтернати; навчання та трудове влаштуванняінвалідів; будинки-інтернати для престарілих і притулки для неповнолітніх, крімпритулків, визначених пп.a) п. статті 89);
б) програми Фонду соціального захисту інвалідів;
в) республіканські і обласні програми і заходи щодореалізації державної
політики з питань дітей, молоді, жінок, сім’ї;
г.) інші соціальні програми, виконання яких делегованодержавою в установленому порядку;
5) культуру і мистецтво:
а) державні культурно-освітні програми (республіканські таобласні бібліотеки, музеї та виставки);
б) державні театрально-видовищні програми (республіканські таобласні театри, палаци і філармонії );
в) інші культурно-мистецькі програми, що делеговані державоюв вcтaновленому порядку;
6) фізичну культуру і cпopт:
а) державні програми з фізичної культури і спорту(навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл республіканськогообласного значення, заходи з фізичної культури і спopтy);
б) державні програми з інвалідного спopтy і реабілітації(республіканський та обласні центри з інвалідного спopтy і реабілітаційні школипроведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спopтy[2].
До видатків бюджетів місцевого самоврядування на виконаннявласних повноважень належать видатки на:
1. органи місцевого самоврядування міст, сіл, селищ у частинівиконання ними власних повноважень;
2. місцеву пожежну охорону;
3. позашкільну освіту;
4. соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) програми місцевого значення з питань дітей, молоді, жінок,сім’ї;
б) місцеві програми соціального захисту окремих категорійнаселення;
5. місцеві програми розвитку житлово-комунальногогосподарства та благоустрою населених пунктів;
6. культурно-мистецькі програми місцевого значення;
7. програми підтримки засобів масової інформації місцевогозначення;
8. місцеві програми з розвитку фізичної культури і спopтy;
9. типове проектування, реставрацію та охорону пам’ятокархітектури місцевого значення;
10. транспорт, дорожнє господарство:
а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннямиорганів місцевого самоврядування;
б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в томучислі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційнимипідрозділами міліції);
в) будівництво та утримання доріг місцевого значення;
11. обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;
12. програми природоохоронних заходів місцевого значення;
13. фінансування інших програм, затверджених відповідноюрадою згідно з законодавством.
Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади зафункціональною класифікацією можна розділити умовно на два види — забезпеченняпоточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуютьсязначною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджетиздійснюють основну частину видатків на охорону здоров’я — до 90% зведенихвидатків, житлово-комунального господарства — до 75, освіти — до 73, культури — до 69% зведених видатків відповідного напряму.
На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не маесистемного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади немають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективнихвидатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтованоздійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якогосформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повиннопередбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженоїпрограми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальнихгромад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічногообґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втіленняданої програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.
Серед основних проблем реформування видатків місцевихбюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належитьздійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування,делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків міжсамоврядними бюджетами різних рівнів.
Делеговані державою повноваження необхідно розподілити міжрізними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принциписубсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видаткиздійснити неможливо. У галузі охорони здоров’я до виключних (неделегованих)повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, якімають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, доделегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районногобюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти — аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінськийпотенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямомфінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегуватиповноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладнихпрофесій; фінансування шкільної та дошкільної освіти мае бути делеговане доміст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їхакредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом зтим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, авідповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизятьсявидатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніхзакладів.
Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів таобчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженням єнерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальнихгромад за показниками території, кількості та густоти населення, наявностіоб’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у поняттіфункцій та повноважень практично виконують одні й ті ж самі функції, коча зточки зору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевогосамоврядування на сучасному етапі вони різні. З метою більш точного такоректного обчислення показників та нормативів видатків при проведенні реформитериторіально-адміністративного устрою необхідно здійснити типологізацію територіальнихгромад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи для спільних їхтипів.
Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів — процес тапідхід до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системиобчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душунаселення або на споживача послуги на відміну від існуючої досі системиобчислення, яка побудована на принципі „від мережі”. Існуючий принцип полягає втому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнутьсяза кожною конкретною установою — школою, дитячим садком, клубом, і місцевіоргани влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщовона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаютьсякошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримуєхоч би які асигнування. 3а існуючої системи посилюються міжрегіональнідиспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупнихвидатках у 2004 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту — з 0,13 до0,21; на охорону здоров’я — з 0,14 до 0,19.
Враховуючи положення Конституції України можна сказати, щобюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві.За цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходудо збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків та шкіл, оскільки коштивони отримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[35].
1.3 Фінансування соціальної сфери з місцевих бюджетів увідповідності з Бюджетним Кодексом України
 
Успішне здійснення соціально-економічних перетворень вУкраїні значною мірою залежить від тісної взаємодії центральних і місцевихорганів виконавчої впади і органів місцевого самоврядування, раціонального поєднаннязагальнодержавних інтересів з інтересами та особливостями регіонів, ефективнимвикористанням їхнього природно-ресурсного, трудового, науково-технічного тавиробничого потенціалів.
Формування нової регіональної політики стало можливим ізприйняттям Концепції державної регіональної політики, схваленої указомПрезидента України у травні 2001 р. Уперше за роки незалежності України надержавному рівні визначено основні засади державної регіональної політики надовгостроковий період.
Слід зазначити, що, на жаль, безсистемність державноїполітики та діяльності у сфері регіонального розвитку стала однією з важливихпричин стримування соціально-економічного розвитку держави, ускладнення умовдля зміцнення позицій країни у міжнародному економічному співробітництві,повільного здійснення ринкових перетворень на місцях, виникнення та загостреннябагатьох соціальних, економічних, екологічних та інших проблем.
Невирішеноює проблема організації управління регіональним та місцевим розвитком. На даномуетапі відсутні належні механізми координації з одного боку, центральних органіввиконавчої влади між собою щодо конкретної території; з іншого — між ними тамісцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування вузгодженні цілей та пріоритетів розвитку. Немає чіткого розмежування сферповноважень та відповідальності між цими органами. Місцеві органи влади немають повноцінного законодавчого підґрунтя та фінансового забезпечення длявиконання делегованим та власних повноважень. Тому необхідно визначити реальнішляхи підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевогосамоврядування у зміцненні потенціалу регіонального та місцевого розвитку іїхньої відповідальності за розвиток відповідних територій.
Зміцненняпотенціалу регіонів повинно розглядатися не через дотації (трансферти), хоча йце необхідно робити, а, в першу чергу, через збільшення надходжень до місцевихбюджетів шляхом сприяння розвитку підприємницької діяльності, розвитку сучаснихформ коопераційних зв’язків суб’єктів підприємництва тощо. Джереломзабезпечення розвитку регіонів має стати мобілізація їхнього внутрішньогопотенціалу, його модернізація відповідно до вимог формування й запровадженняінноваційної моделі розвитку економіки.
Проблемузміцнення потенціалу розвитку регіонів потрібно розглядати у контекстієвроінтеграційного курсу України. Інтегрування України у європейські структурипотребує вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами йуправління ними, яка б відповідала принципам регіональної політикиЄвропейського Союзу[11].
Середголовних механізмів, що застосовуються державою для регулювання регіональногорозвитку, необхідно виділити удосконалення міжбюджетних відносин. Бюджетнасистема України сьогодні недостатнім чином відповідає потребам регіонального тамісцевого розвитку. Існує суттєва диференціація на міжрегіональному тавнутрішньо регіональному рівнях як у доходах, так і у видатках місцевихбюджетів. Контрастність за сумою власних доходів становить 7,5 раза; завидатками, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів — 5,8 раза,тому кількість та якість суспільних послуг, які надаються жителям різнихтериторій, залишається територіально диференційованою. Суттєва обмеженість уздійсненні політики реалізації місцевих інтересів породжує зменшення авторитетуорганів місцевого самоврядування, тому стало на часі поглиблення реформи зметою посилення самостійності місцевих бюджетів. Особливо це стосується проблемвзаємодії державного та місцевих бюджетів у фінансуванні соціальної сфери.
В останні десятиріччя при оцінці рівня розвитку економікикраїни на перший план почали виходити соціальні індикатори: рівень зайнятості ібезробіття, динаміка реальної заробітної плати, рівень життя населення.Соціальний клімат стає визначальним у процесі формування економічної атмосфери.Фінансування соціальних заходів — основна стаття витрат бюджетів будь-якоїкраїни, і особливо гостро це питання поста у трансформаційних економіках.
Виходячи з положень п. 3 ст. 4 Європейської Хартії місцевогосамоврядування, здійснення державних повноважень, як правило, повинно переважнопокладатися на органи влади, що найбільш близькі до громадян. Тим самим убільшому обсязі забезпечується врахування інтересів кожного громадянина. Томуна рівні низовик адміністративно-територіальних одиниць мае акумулюватися такийобсяг коштів, якого було б достатньо для фінансування видатків соціальноїсфери.
Сьогодні в Україні загострилися проблеми фінансуваннясоціальної сфери. Освіта, охорона здоров’я, культура, соціальний захист і соціальнезабезпечення як складові державного сектора перебувають поза сферою державнихінтересів. У видатках місцевих бюджетів у 2006 р. найбільшу питому вагу займаласума видатків на освіту, охорону здоров’я, культуру, мистецтво, засоби масовоїінформації, фізичну культуру і спорт. Зокрема по Дніпропетровській областісоціальні видатки склали 62.4% від загальних видатків місцевого бюджету.
Отже, більше 60% видатків місцевих бюджетів спрямовуються навиконання державних функцій. Тобто фінансування послуг соціальної сферипередано для забезпечення регіонам, місцевим бюджетам. Але основні об’єктисоціальної сфери муніципальних утворень є суб’єктами державних інтересів івідповідно центрального управління. Тому удосконалення системи фінансуваннясоціальної сфери — нагальна вимога часу, оскільки є проблематичним забезпеченнядостатнього рівня фінансування соціальної сфери саме із місцевих бюджетів черезобмеженість їх коштів.
Так, до введення в дію Бюджетного кодексу місцеві органивлади не могли, з одного боку, профінансувати соціальні програми (внаслідокрізниці між запланованим і отриманим обсягом коштів), а з іншого, не мали праваобмежити обсяги фінансування. Внаслідок цього накопичувалися заборгованості,які або не задовольнялися взагалі, або задовольнялися шляхом проведеннявзаємозаліків.
Зухваленням Бюджетного кодексу державні програми соціального захисту почалифінансуватися з місцевих бюджетів за рахунок цільових трансфертів з державногобюджету. Це дало змогу підвищити відповідальність держави за фінансуваннясоціальних програм із одночасним посиленням контролю за використанням бюджетнихкоштів на соціальні програми. Із затвердженням у 2002 р. Кабінетом МіністрівУкраїни Програми переходу на цільові грошові виплати громадянам (замістьнадання пільг) радикально змінився сам принцип соціального захисту населення таспосіб його фінансування з боку держави.
Внаслідок таких змін заборгованість місцевих бюджетів попрограмах соціального захисту була практично ліквідована. Запровадженнясубвенцій з державного бюджету на фінансування соціальних програм значнополіпшило контроль та змусило державу здійснювати реформи у системі пільг тасубсидій.
Але окремі пільги продовжують фінансуватися за рахунокпідприємств, що надають відповідні послуги. Також держава не виконуєзаконодавства в частині надання пільг і не відміняє його. Негативним узапровадженні системи субвенцій на програми соціального захисту є те, щомісцеві органи влади поступово втрачають мотивацію до оптимізації видатків насоціальні програми та підвищення фективності соціального захисту.
З ухваленням Бюджетного кодексу України було введено новийдля бюджетної системи нашої країни принцип субсидіарності, відповідно до якогоз урахуванням критеріїв повноти надання послуг та наближення їх добезпосереднього споживача (ст. 86 Бюджетного кодексу) здійснюється розмежуваннявидів видатків між місцевими бюджетами. Однак жодним законодавчим актом нездійснюється остаточне розмежування функцій між рівнями влади.
Міжбюджетні трансферти, що нині діють в Україні, зрівнюютьможливості всіх адміністративно-територіальних одиниць в розрахунку на одиницюконтингенту (в залежності від напрямку видатків), не враховуючи їх внеску унадходження до зведеного бюджету. Таким чином, зрівнялівці підлягаютьнайважливіші напрямки видатків, серед яких: освіта, охорона здоров’я,соціальний захист та соціальне забезпечення, культура та мистецтво, фізичнакультура та спорт, видатки на утримання органів управління. Отже, рівеньрозвитку певної адміністративно-територіальної одиниці не впливає на сумуотриманих нею трансфертів.
Внаслідок такого становища існує постійна загрозадестабілізації соціально-економічної ситуації з відповідними соціальниминаслідками. Ця проблема негативно впливає на ефективність соціального захистута боротьбу з бідністю. Тому необхідно продовжити пошук більш досконалих формфінансування державник програм соціального захисту населення. Потрібна реформамоделі розподілу видаткових зобов’язань у фінансуванні соціальної сфери міждержавним та місцевими бюджетами. А також необхідним є внесення коректив доіснуючих механізмів формування дохідної частини місцевих бюджетів[13].
 
1.4 Проблемизабезпечення соціальної спрямованості бюджету
Найважливішою передумовою побудови соціально орієнтованогосуспільства є забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики, щоозначає такий порядок складання бюджетів, який сприяє зростанню рівня життянаселення, ефективному соціальному захисту, забезпеченню гарантованихсоціальних стандартів.
Показник питомої ваги соціальних видатків в загальнихвидатках бюджету є, хоча і основним, але не всеохоплюючим показником, щохарактеризує рівень соціальної спрямованості бюджету.
Забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політикипотребує адекватної оцінки впливу структури і обсягів соціальних видатківбюджетів на показники рівня та якості життя населення, а також розробкиметодики, що дасть змогу здійснити комплексну оцінку реального рівня соціальноїспрямованості і відстежити зміни щодо її забезпечення.
Оцінка соціальної спрямованості потребує використаннякомплексу показників, серед яких обов’язково мають бути такі, що характеризуютьрезультати реалізації соціальних програм, їх вплив на добробут населення.
Таким чином, критерії та індикатори соціальної спрямованостібюджетної політики можна поділити на дві групи:
1) прямі, які безпосередньо характеризують обсяги і структурусоціальних видатків бюджету;
2) непрямі, які характеризують результати функціонуваннясоціальної сфери. Вони проявляються у покращанні показників рівня життянаселення — зростанні реальних доходів населення, зменшенні рівня бідності;зростанні рівня забезпечення соціальних гарантій — мінімальної заробітноїплати, пенсій, соціальних допомог та виплат: деяких демографічних показників,які е чутливими до змін у соціальній сфері, а саме дитячої смертності,смертності немовлят, захворюваності на окремі веди «соціальних»хвороб тощо.
Таким чином, весь комплекс показників. що визначаютьсоціальну спрямованість бюджету, можна представити у вигляді двох блоків:
Блок 1. Прямі показники:
1. Питома вага видатків на соціальну сферу (за окремимивидами) у загальному обсязі видатків бюджету;
2. Питома вага видатків на соціальну сферу (за окремимивидами) в обсязі ВВП;
3. Співвідношення видатків на соціальну сферу з видатками, щоспрямовуються на розвиток економіки;
4. Співвідношення фактичних та запланованих видатків бюджетуна соціальну сферу (за окремими видами видатків);
5. Співвідношення фактичного фінансування соціальної сфери(за окремими видами) та розрахованого за нормативами;
6. Співвідношення обсягів фінансування окремих галузейсоціальної сфери, отриманих з різних джерел (державний бюджет (податки),система соціального страхування, кошти фізичних або юридичних осіб тощо);
7. Обсяг видатків на соціальну сферу, що припадає на одну особу;
8. Рівень забезпеченості мережею закладів охорони здоров’я,освіти,
культури.
Блок 2. Непрямі (результативні) показники:
1. Темпи зростання реальних доходів населення;
2. Рівень бідності, визначений за відносним критерієм;
3. Рівень бідності, визначений за абсолютним критерієм ;
4. Рівень розшарування населення за доходами;
5. Рівень безробіття (визначений за методологією МОП);
6. Рівень охоплення адресною соціальною допомогою біднихверств
населення;
7. Співвідношення мінімальних соціальних гарантій(мінімальної заробітної плати, пенсії, соціальних виплат) з прожитковиммінімумом;
8. Рівень дитячої смертності;
9. Рівень смертності немовлят;
10. Рівень захворюваності на окремі види«соціальних» хвороб (туберкульоз, СНІД, венеричні);
11. Рівень щеплення дітей (за окремими видами інфекцій);
12. Рівень інвалідизації населення.
Застосування запропонованого комплексу показників зможезабезпечити об’єктивнішу оцінку рівня соціальної спрямованості бюджетноїполітики. Для відстеження динаміки рівня соціальної спрямованості бюджету абойого регіональної диференціації можна запропонувати методику обчисленняінтегрального індексу, подібну до методики розрахунку інтегрального індексулюдського розвитку. Пропонується дворівнева схема розрахунку інтегральногоіндексу соціальної спрямованості бюджетної політики: на першому рівні — розрахунок двох узагальнюючих індексів: бюджетних видатків (за показникамиблоку 1) та індексу соціальних результатів (за показниками блоку 2). На другомурівні — розрахунок інтегрального індексу соціальної спрямованості бюджетноїполітики. Для стандартизації показників можна використовувати кращі досягненняпоказників соціального розвитку країн Західної Європи або штучно визначеністандарти, до яких ми прагнемо.
Застосування інтегрального індексу мае як свої перевали, такі обмеження. Перевагою є те, що він є зручним інструментом для динамічних аборегіональних порівнянь, оскільки поєднує багатоаспектні характеристикирезультатів дії бюджетної політики та розвиток соціальної сфери. Обмеження методуполягають у тому, що інтегральний індекс сам по собі не мае реальногоекономічного змісту і може застосовуватися лише для порівнянь у просторі абочасі.
Отже, для комплексного дослідження рівня соціальноїспрямованості бюджету доцільно поєднувати застосування інтегральної оцінки заналізом за системою окремих показників, що даватиме краще уявлення продосліджувані процеси[21].
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВИДАТКОВОЇ ЧАСТИНИБЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
 
2.1 Аналіз планування видатків на соціальну сферу по місцевомубюджету
Тактичне завдання бюджетного планування полягає в оптимізаціїструктури витрат бюджету. Це завдання досить складне як в умовах фінансовоїстабільності у державі, так і під час фінансової кризи. Коштів завжди невистачає, а потреби у бюджетних витратах щороку зростають. Задовольнити всіпотреби в заявленому обсязі просто неможливо. для прикладу, часто заявленийголовними розпорядниками обсяг додаткового ресурсу на наступний бюджетний рік,який є необхідним для виконання ними своїх функцій та реалізації державнихцільових програм, удвічі перевищує прогнозний обсяг бюджетних витрат на цейсамий період. Тому необхідно знаходити оптимальне співвідношення між напрямамивитрат із бюджету. Зараз не існує певної математичної моделі, яка б визначалачіткі параметри оптимальності. Але, як і загалом у фінансових відносинах, єопосередковані і водночас дуже точні критерії. Це — економічне зростання ісоціальна гармонія у суспільстві. Основна проблема в тому, що ці критеріїпевною мірою суперечать один одному. Можна досягти значного економічногозростання, але при цьому спричинити соціальне напруження у суспільстві. Або,навпаки, спрямувавши переважну частину коштів у соціальну сферу, підірватиекономіку. Однак пріоритет усе-таки має належати завданням забезпеченняекономічного розвитку, оскільки тільки це може гарантувати реальні соціальніблага і гарантії[36].
Забезпечення оптимального розподілу бюджетних витратґрунтується на діяльності органів влади, які розглядають і затверджують бюджет.У свою чергу, ефективність бюджетної діяльності органів влади визначається нестільки економічними, скільки політичними чинниками. Насамперед це підхід доформування органів влади, де мають працювати професійні політики, а непредставники різних галузей, регіонів, соціальних груп і політичних партій, якізавжди відстоюватимуть свої корпоративні, а не загальнодержавні інтереси. Вониповинні вміти жертвувати певними сьогоднішніми потребами заради стратегічноїмети. Це, звісно, повністю не гарантує оптимальної спрямованості бюджетнихвитрат, але дає змогу максимально до неї наблизитися. Забезпечення завданняоптимального розподілу бюджетних коштів досягається за рахунок відкритості ігласності бюджетного процесу, який у будь-якій країні завжди перебуває в центріуваги суспільства.
Наступне завдання бюджетного планування — це забезпеченнязбалансування доходів і витрат, оскільки, як правило, потреба у коштах завждиперевищує наявні доходи. Збалансування може забезпечуватися трьома шляхами:
— перший, якщо немає можливості скоротити бюджетні витрати,то забезпечується збільшення доходів за рахунок введення нових податків,підвищення ставок чи розширення об’єкта оподаткування з існуючих податків;
— другий, якщо рівень оподаткування вже досить високий, тоскорочуються витрати за всіма можливими напрямами;
— третій, якщо неможливо ні збільшити доходи, ні зменшитивитрати, то приймається бюджетний дефіцит і визначаються джерела його покриття,тобто, як зазначалося раніше, державні позики чи грошова емісія.
При цьому, залучення державних позик є найефективнішимспособом покриття бюджетного дефіциту порівняно з грошовою емісією, яканеодмінно спричиняє підвищення рівня інфляції й дестабілізацію грошового ринку.Але при цьому залучення державою коштів на внутрішньому та зовнішньому ринкахкапіталу спричиняє зростання обсягу державного боргу. А це, у свою чергу,означає збільшення бюджетних витрат у майбутньому на платежі з обслуговуваннята погашення державного боргу. Тому в короткостроковій перспективі такізапозичення є ефективним джерелом фінансування бюджетного дефіциту, але усередньо — та довгостроковій перспективі вони призводять до збільшеннябюджетних витрат.
Таким чином, державні запозичення повинні здійснюватися вмежах можливостей бюджету обслуговувати та погашати боргові зобов’язаннядержави без значного накопичення обсягу державного боргу та уникнення піковихнавантажень на бюджет, пов’язаних з такими виплатами. Для цього необхіднопроводити виважену та ефективну боргову політику, яка полягатиме: у виборінайдешевших та найвигідніших умов здійснення запозичень, формуваннісередньострокової структури державного боргу, обов’язковому встановленніграничних меж здійснення державою запозичень та постійному контролі обсягудержавного боргу відносно ВВП.
Отже, розв’язання вказаного комплексу застосування різнихваріантів проекту бюджету це звичайна процедура, однак завжди необхідно знатиту межу, де необхідно зупинитись, інакше процес бюджетного планування можестати нескінченним.
Особливим завданням бюджетного планування є раціональнийрозподіл доходів і витрат між окремими ланками бюджетної системи, забезпеченняреального збалансування кожного бюджету, рівномірного надходження доходівпротягом року і своєчасного фінансування передбачених у бюджеті заходів. Прицьому створюються відносно рівні умови для соціально-економічного розвиткукожної адміністративно-територіальної одиниці[35].
Слід зазначити, що, крім програмних витрат, які завжди маютьконкретизовані цілі, та витрат бюджету на обслуговування і погашення державногоборгу, проект бюджету завжди містить так звані бюджетні резерви — цевідокремлена частина бюджетних коштів, призначена для фінансування різникнепередбачених витрат держави. Непередбачені витрати можуть бути зумовленінизкою обставин. По-перше, новими потребами, які виникли в процесі виконаннябюджету і не були враховані в плані та бюджеті; по-друге, необхідністюліквідації різного роду диспропорцій в економічному і соціальному розвитку ібюджеті; по-третє, необхідністю відшкодування збитків, заподіяних стихійнимисилами природи майну державник підприємств і організацій. І, нарешті,по-четверте, необхідністю маневрування грошовими коштами у випадках виникненнявнутрішніх касових розривів, коли надходження бюджетних коштів менші від обсягупередбаченого за їх рахунок фінансування.
Бюджетним резервам властиві певні особливості:
— широка сфера дії, що обумовлено самою суттю і значеннямбюджетного фонду;
— універсальний характер, оскільки вони використовуються привиникненні додаткової потреби незалежно від сфери виробництва, галузіекономіки, стадії відтворювального процесу тощо;
— глобальність масштабів свого фінансування, оскількиохоплюють усі рівні державного управління;
— центральне місце в системі фінансових резервів, що визначаєтьсямісцем бюджету у фінансовій системі.
Система бюджетних резервів містить резервні фонди КабінетуМіністрів України та місцевих бюджетів.
Бюджетне планування застосовується на використанні різнихметодів. Узагальненим при цьому є балансовий метод, суть якого полягає вобов’язковому збалансуванні доходів і витрат. Розподіляти і споживати можнатільки те, що вироблено. Збалансованість плану економічного і соціальногорозвитку й удосконалення пропорцій в економіці, стійкий її розвиток створюютьнеобхідні умови для формування і виконання збалансованого і реального бюджету.За допомогою балансового методу встановлюються правильні пропорції в розподілібюджетних коштів між центральними, республіканськими і місцевими органамидержавної влади й управління з метою забезпечення їхніх потреб у фінансовихресурсах для здійснення господарського і соціально-культурного будівництва.Балансова ув’язка доходів і витрат бюджету забезпечує його стійкість, створюєнеобхідні умови для успішного виконання як Державного, так і кожного видумісцевих бюджетів.
Розрахунки окремих статей доходів і витрат здійснюються задопомогою таких методів: прямого рахунку, нормативного, аналітичного,екстраполяції. Основою кожного з цих методів є економічний аналіз, завдякиякому визначається рівень виконання бюджетних показників за минулі періоди тачинники, що впливали на них. Головна мета цього аналізу — визначити перспектививиконання бюджету до кінця року, тобто встановити, якими будуть надходження зокремих джерел доходів і суми очікуваних витрат. Це дає змогу оцінити справжнійстан економіки і його вплив на бюджет, виявити чинники, які впливають навідхилення фактичних бюджетних показників від планових, визначити тенденціїпіднесення (спаду) економіки країни, збільшення (зменшення) її бюджетнихресурсів. У процесі аналізу за даними попереднього періоду з’ясовуються причининеповної акумуляції грошових коштів у бюджет, установлюється ступіньефективності використання виділених бюджетних асигнувань.
Аналіз виконання бюджету ґрунтується на звітах про виконаннябюджетів, даних оперативної (щомісячної) звітності про надходження податків,зборів та інших платежів до бюджету і про фінансування витрат, а також наматеріалах обстежень, перевірок і ревізій міністерств і відомств, управлінь івідділів виконавчих комітетів і державник адміністрацій, організацій таустанов.
Методи економічного аналізу широко використовуються у процесірозроблення бюджетних показників на плановий рік. Основне завдання всієїаналітичної роботи спрямоване на виявлення резервів додаткового збільшеннядоходів бюджету і визначення шляхів найраціональнішого використання бюджетнихкоштів.
Метод прямого рахунку полягає у здійсненні детальних плановихрозрахунків кожного елементу доходів чи витрат бюджету. Планування ведеться заалгоритмом, який відбиває формування цього показника. кошторисне планування,яке здійснюється за статтями витрат. Метод прямого рахунку є доситьтрудомістким, потребує значного інформаційного забезпечення, але саме він є найнадійнішимта найдостовірнішим. Тому там, де це можливо, намагаються використовувати самейого. Як правило, саме цей метод використовується при плануванні проектубюджету на один (наступний) рік.
Нормативний метод передбачає планування окремих показників наоснові встановлених нормативів. За рівнем охоплення нормативи поділяються наузагальнені й деталізовані. Прикладом узагальненого нормативу є сума витрат наохорону здоров’я в розрахунку на одного жителя. Деталізовані норматививстановлюються, наприклад, щодо кожної статті кошторису. Нормативний метод можевикористовуватись як самостійний (при узагальнених нормативах), так і всукупності з методом прямого рахунку (кошторисне планування). Однаквикористання лише одного цього методу не є досконалим, оскільки встановленінормативи (особливо у галузі охорони здоров’я, освіти, соціального захисту тасоціального забезпечення) потребують постійного перегляду а бюджетне планування- уточнення. Наприклад, щодо соціального захисту та соціального забезпеченняобсяги надання соціальних гарантій щороку уточнюються, як уточнюються й основнікритерії або показники, на основі яких вони розраховуються: заробітна плата,рівень прожиткового мінімуму на одну людину тощо. На основі цих показниківрозробляються обсяги різник видів соціальних допомог і гарантій населенню.Інший приклад — щодо освіти: згідно з чинним законодавством України, бюджетнівитрати на освіту повинні становити не менше ніж 10 % національного доходу.Реально цей показник протягом останніх років є значно меншим, оскільки бюджетніресурси обмежені і перерозподіляються на інші, не менш пріоритетні витрати.
Сутність аналітичного методу полягає в тому, що визначаєтьсяне загальна величина того чи іншого показника, а його зміна в плановому періодіпід впливом певних факторів порівняно з базовим періодом. При цьому методі дужеважливим є прогнозування динаміки показників, що визначають дію окремихфакторів. Такий метод мае відносно точний характер і не потребує значних витратчасу. Він цілком припустимий у здійсненні прогнозних розрахунків і дає змогуув’язати між собою окремі показники.
Метод екстраполяції ґрунтується на визначенні бюджетнихпоказників на основі встановлення стійкої динаміки їх розвитку. Розрахунокбюджетних показників здійснюється на основі досягнутого в попередньому періодірівня розвитку і його коригування на відносно стабільний розвиток країни. Упроцесі щорічного бюджетного планування екстраполяцію використовують якдопоміжний засіб для попередніх розрахунків, оскільки цей метод має значнінедоліки По-перше, він не дає змоги врахувати можливості значного збільшення чизменшення бюджетних доходів, залежних від різних обставин у плановому році,різке зростання чи скорочення виробничих показників, зміни у податковомузаконодавстві, роботі податкових та інших контролюючих органів тощо, оскількивважається, що умови попереднього періоду зберігаються незмінними в плановомуроці. По-друге, він негативно впливає на економне використання бюджетнихкоштів, оскільки їх планування здійснюється виходячи з досягнутого впопередньому році рівня.
В цілому в бюджетному плануванні застосовуються водночасповністю чи частково всі вказані методи з урахуванням реальних можливостей.Вибір методів та їх комбінування є дуже важливим у бюджетному менеджменті,оскільки забезпечує відповідний рівень планової роботи.
При плануванні видатків та доходів місцевих бюджетів усучасній економічній науці можуть бути застосовані такі методи:
1. Програмно-цільовий метод. Суть методу полягає в уплануванні бюджету органу місцевого самоврядування на основі розробки, аналізу,впровадження програм розподілу фінансових ресурсів (бюджетних програм).Бюджетна програма — це систематизований перелік заходів. Які направлені надосягнення загальної мети у відповідності із поставленими завданнями, виконанняяких передбачає здійснення фінансування із місцевого чи державного бюджету.
2. Метод „Коріння трави”. В цьому випадкускладається прогноз методом збору вхідних даних безпосередньо у рядовихпрацівників, які знаходяться на найнижчому рівні ієрархічної структури, тобто утих, які пов’язані з об’єктом прогнозування.
3. Метод „Дослідження об’єкту”. Заключається взборі даних різноманітними методами (опитування, інтерв’ю і т.п.) для перевіркигіпотези про величину надходжень для проведення передбачених фінансувань ізмісцевих бюджетів. Цей метод використовують при довгостроковому прогнозуваннівеличини фінансування завдань із місцевого бюджету (більше 5 років).
4. Метод „групова згода”. Прогноз має за основупрямий та відкритий обмін думками на загальних зборах. Основною ідеєю цього методує те, що групове обговорення можливих варіантів прогнозних показниківпризводить до вибору оптимального з багатьох запропонованих та розрахованих задопомогою різних методів та методик.
5. Метод „історична аналогія”. Пов’язаний з аналізомжиттєвого циклу подібного податку, який забезпечує фінансування відповіднихвидатків з місцевих бюджетів. Як правило, використовується при введенні новоговиду податку.
6. Метод „Дельфі” Полягає в тому, що група експертіввідповідає на питання про форми та межі фінансування на певні види видатків змісцевого бюджету. Керівник груп компілює результати досліджень даної групи таформулює нове питання, яке є новим завданням для ціеї групи експертів. Такнівелюється вплив особистностних факторів на межі фінансування певного видувидатків із місцевого бюджету.
7. Аналіз часових рядів. Ґрунтується на ідеї, щопопередню історію стосовно фінансування видатків місцевих бюджетів можнавикористовувати для прогнозування. При прогнозуванні податкових надходжень цейметод може бути використаний лише при незмінюваних ставках та базіоподаткування.
8. Регресійний аналіз часових трендів. Встановлюєпряму залежність між податковими надходженнями та часом. Це найбільш точнийстатистичний метод аналізу та прогнозування.
9. Метод Бокса Дженккінса. Пов’язує клас статистичнихмоделей з даними та пристосовує таку нову модель до часового ряду,використовуючи байєсово апостеріорний розподіл.
10. Каузальні методи. Ґрунтуються на окресленніосновних та опосередкованих факторів, які впливають на об’єкт прогнозування.
11. Економетричні моделі. Описують певний видфінансування певного сектора економіки з місцевого бюджету за допомогою системинезалежних рівнянь.
12. Макроекономічні моделі. Дають можливість визначитивплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників на фінансування певних видівповноважень місцевими бюджетами[35].
2.2 Аналіз видатків на соціальну сферу по галузях і економічномупризначенні
 
В останні роки в державі закладено основи реформ міжбюджетнихвідносин. Здійснено більш чіткий розподіл доходних джерел між державними імісцевими бюджетами. Але, як показало дослідження, при постійному рості валовоїдоданої вартості в Дніпропетровській області, котра зросла з 13162,8 млн.грн. в2002 році до 21311,0 млн.грн. в 2005 році, видатки на душу населення постійнозменшуються. Індекс фізичного обсягу валової доданої вартості в розрахунку наодну особу зменшився з 116,3 у 2003р., до 109,3 у 2005році.
Співвідношення обсягу бюджету і ВДВ — важлива економічнапроблема. З розвитком ринкових відносин цей показник повинен мати тенденцію дозростання. Це зумовило підвищення ролі держави в розподільчих процесах.Проблема полягає в пошуку розумних форм і методів цього перерозподілу.Справедливим є те, що в нинішній ситуації недостатньо ефективно використовуєтьсябюджетний механізм в управлінні економікою[34].
Аналіз моделі економіки, яка формується в країні, даєпідставу стверджувати, що через бюджети повинно перерозподілятися не менше ніж40 % ВВП. Таке співвідношення буде найбільш оптимальним. Воно зумовлене соціальноюспрямованістю економіки, посиленням соціальної функції державного та місцевихбюджетів, зростанням частки соціальних витрат. (У 2006р.цей показник склав всього37,9%)[32].
Фінансова політика останніх років змінила структуру бюджетнихвидатків, посилилася соціальна спрямованість бюджету.
Основним результатом соціального модуля є, безпосередньо,розрахунок соціального бюджету, який побудовано на основі бюджетних методів іпринципів. Але соціальний бюджет відрізняється від бюджету, що розробляється в бюджетнійпрактиці. До особливостей розрахованого для регіону бюджету слід віднести те,що він передбачає розрахунки і прогноз видатків на соціальний захист населенняі джерел на їх покриття на основі показників динаміки соціально-економічногорозвитку області, демографічних прогнозів, соціальних норм і нормативів. Крімтого, бюджет об’єднує майже всі соціальні видатки, включаючи видатки цільовихфондів, що дозволяє виконувати комплексний, глибокий аналіз соціальних витрат,прогнозувати їх на перспективу. Витратна частина складається з витрат наохорону здоров’я, освіту, соціальний захист та соціальне забезпечення, а такожвитрат цільових фондів. Найбільша частина видатків Дніпропетровської області у2002 році припадала на охорону здоров’я, ця частина складала 26,1 % у всіхсоціальних витратах бюджету. Друге місце серед видатків соціального бюджетурозділяли витрати на освіту, в сумі вони склали 25,9% в 2002 році. І лише третемісце займають витрати на соціальний захист та соціальне забезпечення, якісклали в 2002 році 13,0 % у всіх витратах регіонального соціального бюджету.Але у 2006р. динаміка дещо змінилася. Витрати на охорону здоров’я знизилися до20,6 %, видатки на освіту до 24,8%.Тенденцію до незначного зростання мали лишевидатки на соціальний захист культуру та спорт. Структура витрат соціальногобюджету показана в (таблиці 2.1. додатку А, рис.2.1. )[33].
Таблиця 2.1
Питома вага видатків на соціальну сферу Дніпропетровської області 2002 2003 2004 2005 2006 Видатки 100 % 100 % 100 % 100 % 100 % Соціальні видатки, в тому числі 68,1 53,3 67,4 66,1 62,3 Освіта 25,9 % 23,3 % 25,2 % 25,9 % 24,8 % Охорона здоров’я 26,1 % 21,1 % 21,8 % 21,6 % 20,6 % Соціальний захист 13,0 % 6,2 % 17,3 % 15,2 % 13,4 % Культура і мистецтво 2,4 % 2,1 % 2,3 % 2,5 % 2,6 % Фізична культура і спорт 0,7 % 0,6 % 0,8 % 0,9 % 0,9 %
/>
Рис.2.1.Видатки бюджету області на соціальну сферу у 2002р.-2006р.
Розглянемо детальний аналіз регіонального бюджету заосновними напрямками витрат у відношенні до соціальних видатків взагалі.
За розрахунками регіонального соціального бюджету області,витрати на охорону здоров’я протягом 2000 — 2004 років зросли. Так у 2000 роцівони склали 295,7млн.грн., а у 2004 році складають майже в три рази більше –639,3млн.грн. Але якщо розглянути виплати цієї частини витрат в процентах довидатків бюджету, то спостерігається падіння протягом всьогоперіоду.(табл.2.1.) Як видно на рисунку 2.2. це значення в2000 році дорівнювало26,1%, а в 2004 році вже 20,6%.

/>         />
Рис.2.2 Динаміка питомої ваги витрат на охорону здоров’я з бюджетуобласті
Так само як і в випадку з витратами на охорону здоров’я,відбувається падіння витрат в процентах до видатків бюджету на освіту,(рис.2.3)і зростання цих витрат в абсолютних одиницях. Витрати на освіту протягом 2001-2004р.р. зросли майже на 308,8 млн.грн. (Додаток Б )
/>
 
/>Рис. 2.3 Динаміка питомої вагивитрат на освіту
Видатки на соціальний захист та соціальне забезпеченнявключають в себе основні напрямки витрат моделі соціального бюджету, тамістять:
— пільги ветеранам війни та праці;
— державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям; — допомоги сім’ям з дітьми;
— інші види соціальної допомоги;
— утримання закладів соціального захисту;
— витрати на соціальні програми;
— витрати на інші заклади та заходи в галузі соціальноїполітики;
— витрати на житлові субсидії.
/>
 
/>Рис. 2.4 Динаміка питомої вагивитрат бюджету області на соціальний захист
 
З витратами на інші види соціальної допомоги та утриманнязакладів соціального захисту відбувається поступове збільшення, так, наприклад,виплата компенсації реабілітованим склала 12300 грн. в 2000 році, а у2004р.збільшилася до 19054 грн., витрати на дитячі заклади-інтернати збільшилися на2295,6 тис.грн. за період з 1999 по 2004 роки, на притулки для неповнолітніх на726,8 тис.грн. тощо.
/>
Рис. 2.6 Динаміка питомої ваги витрат бюджету області на культуруі фізичне виховання і спорт
Проведений аналіз розрахунків бюджету дозволяє зробитивисновки про щорічне зростання майже всіх соціальних витрат. У 2000 роцізагальні витрати дорівнювали 774,4 млн. грн., а в 2004 році вони склали 1937,4млн. грн., проте, при розгляді розрахованих показників як частки від загальнихвидатків області, спостерігається тенденція зниження соціальних витрат зарахунок випереджаючого очікуваного темпу росту економіки області .
Регіональний соціальний бюджет, використовуючи широкий спектрметодів, окрім прогнозу загальноекономічних тенденцій та тенденцій в сферісоціального захисту, дозволяє також проаналізувати структуру та ефективністьвикористання соціальних коштів. Бюджет показує, що найбільша частина витратприпадає на освіту (24,8% в 2004 році ) та на охорону здоров’я (20,6 % в 2004році), в той час як витрати на соціальні виплати малозабезпеченим сім’ям,допомоги сім’ям з дітьми, інші види соціальної допомоги, витрати на соціальніпрограми та утримання закладів соціального захисту в сумі становлять близько13,4% від загальних видатків бюджету області.
Власні видатки загального фонду обласного бюджету за 2005 рікпрофінансовано в сумі 512.6 млн.грн. У порівнянні з 2004 роком видаткизбільшилися на 131,4 млн.грн.(на 34,5%).На виплату допомоги сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям, інвалідам з дитинства і дітям –інвалідам у січні –жовтні 2005року субвенції з державного бюджету перераховано в сумі 180,1млн.грн., або 100% до потреби, що дало змогу своєчасно та в повному обсязіотримати соціальну допомогу щомісячно майже 120 тис. сімей[22].
 
2.3 Аналіз порядку фінансування видатків на соціальну сферу по
Бабушкінському району
фінансування видатки соціальна сфера
Аналіз видатків бюджету, їх структури дозволяє зробитивисновки відносно спрямованості бюджету, його характеру. Є погляди вчених нате, що тенденції структурних змін в видатках бюджету відображають пасивну рольбюджету, оскільки має місце зменшення питомої ваги видатків на економічнудіяльність, і значне зростання частки управлінських видатків, при цьому вони невраховують що видатки соціальну сферу: освіту, охорону здоров’я, культуру,спорт – опосередковано впливають на економічний розвиток держави.
Вважаємо, що висновок про необхідність посилити роль державив інвестиційному процесі та реформувати систему фінансування державнихінвестицій (капітальних вкладень) є досить актуальним. Але у визначеніхарактеру бюджетних видатків та їх об’єму і структури соціальну сферу необхіднорозглядати як частку суспільного виробництва, як нематеріальне виробництво.Вумовах сучасної економіки в темпах приросту національного доходу виз-.начається частка, яка створена за рахунок соціальної сфери, причому ця часткамає тенденцію збільшуватися. Сучасне виробництво може реалізувати свої функціїза рахунок збільшення „людського капіталу”. Одним з джерел формуванняданого виду капіталу є бюджет країни, бюджет області, бюджет міста, бюджетрайону[15].
Через бюджетне фінансування освіти, науки, охорони здоров’я,культури, фізичної культури та спорту держава забезпечує розширене та якісневідтворення робочої сили.
3 урахуванням цього підходу, по Бабушкінському району м.Дніпропетровська у першому кварталі 2006 року загальна сума видатків загальногофонду Державного бюджету на утримання бюджетних установ склала 8845,0 тис.грн.; у тому числі:— на виплату заробітної плати тис. грн.; — 7195,7 — на виплату стипендії тис. грн.; — 671,4 — на оплату продуктів харчування тис. грн.; — 199,2 — на оплату комунальних послуг та енергоносіїв тис.грн.; — 373,6 — на оплату інших витрат тис. грн. — 105,1
З наведених вище даних видно, що видатки на оплату захищенихстатей видатків загального фонду Держбюджету склали 95,4%, від загальної сумивидатків на утримання бюджетних установ, у т. ч. на виплату заробітної плати81,3%, на виплату стипендії -7,6%, продуктів харчування — 2,3%, на оплатукомунальних послуг та енергоносіїв — 4,2% .
Крім того було профінансовано видатків Державного бюджету назагальну суму 583,2 тис. грн., а саме такі як:
— фінансова підтримка Українського товариства глухих,Українського товариства сліпих, Союзу організацій інвалідів України таНаціональної асамблеї інвалідів — 44,5 тис. грн.;
— розробка нових видів протезів та обслуговування інвалідів устаціонарах при протезних підприємствах — 71,2 тис. грн.;
— прикладні розробки в наукових установах, координаціянаукових досліджень у підвідомчих установах і підприємствах — 6,4 тис. грн.;
З урахуванням інших видатків сума видатків загального фондудержавного бюджету за І квартал 2006 року складає 9428,2 тис. грн. За 2005 ріксума соціальних видатків склала 44076,9 тис.грн. Слід зазначити, що цісоціальні видатки мали зростаючу тенденцію протягом 2001- 2005років.( додатокВ, рис. 2.7., рис.2.8.). Лише видатки на культуру зменшувалися(2001р.-12,7тис.грн., 2004р.-3,3тис.грн.,і тільки у 2005 році вони дещопідвищилися – 5,2 тис.грн.).
/>
Рис.2.7. Динаміка видатків бюджету Бабушкінського району насоціальну сферу у 2001р.-2005р.
 
/>
Рис.2.8. Динаміка питомої ваги витрат бюджету Бабушкінськогорайону на соціальну сферу за 2001 – 2005р.р.
Фінансування видатків здійснюється відповідним структурнимпідрозділом Державного казначейства.
Залишки невикористаних коштів, які знаходяться нареєстраційних рахунках загального фонду розпорядників та одержувачів коштівДержавного бюджету станом на 01.04.2006 склали 457,2 тис. грн.; В основному цейзалишок склався у зв’язку з тим, що строк виплати заробітної платирозпорядникам та одержувачам бюджетних коштів ще не настав, а саме це 5-7квітня та у зв’язку з тим, що певні роботи ще не виконані.
У відповідності з постановою Кабінету Міністрів України від06.01.2005p. №17 „Про внесення змін до Порядку виплати щомісячної грошовоїкомпенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошовогозабезпечення; грошових винагород та інших виплат, одержанихвійськовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу” на протязі Ікварталу 2006 року одночасно з виплатою грошового забезпеченні у розмірі сумиподатку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення, здійснюєвиплати грошової компенсації громадянам України, які відповідно дозаконодавства мають статус військовослужбовців або є особами рядового іначальницького складу органів внутрішніх справ, органів і установ виконанняпокарань, МНС, податкової міліції.
У І кварталі 2006 року по спеціальному фонду Державногобюджету надійшло коштів на загальну суму 1431,5 тис.грн., а з урахуваннямзалишків на початок року у сумі 619,3 тис.грн., ця сума склала 2050,8 тис.грн.
За І квартал 2006 року видаткова частина спеціального фондуДержавного бюджету склала 1190,4 тис.грн.
Здійснення видатків за рахунок коштів загального та, спеціальногофондів державного бюджету у І кварталі 2006 року проводилось у відповідності зПорядком обслуговування державного бюджету за видатками, затвердженого наказомДержавного казначейства України від 25.05.2004р. № 89 з урахуванням постановиКабінету Міністрів України від 17.05.2002 року №659 ,, Про затвердження перелікугруп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямківвикористання”. Крім того, у поточному році відділення в своїй роботі керувалосьнаказом Міністерства фінансів України від 14.06.2004 року №386 „Про внесеннязмін до наказу Міністерства фінансів України від 28.01.2002 року №57” танаказом МФУ від 03.02.2005p. №86 „Про внесення змін до наказу Міністерствафінансів України від 28.01.2002p. №57”
Розглянемо більш детально соціальні видатки району на протязіостанніх п’яти років.
. За 2005 рік сума соціальних видатків склала 44076,9тис.грн. Слід зазначити, що ці соціальні видатки мали зростаючу тенденціюпротягом 2001- 2005років.( додаток В, рис. 2.7., рис.2.8.). Лише видатки накультуру зменшувалися (2001р.-12,7тис.грн., 2004р.-3,3тис.грн.,і тільки у 2005році вони дещо підвищилися – 5,2 тис.грн.).
/>
Рис.2.9 Динаміка видатків на освіту по Бабушкінському району
 
Темпи зростання видатків на освіту у відносних показниках досоціальних видатків, мають досить не значний приріст (рис.2.9.)
/>
Рис.2.10 Динаміка питомої ваги видатків на освіту поБабушкінському району
Видатки на культуру і мистецтво по Бабушкінському районупредставлені лише видатками на музичну школу району. Тенденція до зростання цихвидатків є незначної, а в порівнянні з 2001роком, ці видатки навіть скоротилися(2001р- 12,7тис.грн., а у 2005р. – 5,2тис.грн.) (рис.2.10.).У структурі видатківрайону вони займають найменшу частину, приблизно 0,02 % в середньому.(рис.2.11)
/>
Рис.2.11.Динаміка видатків на культуру і мистецтва по Бабушкінському району

/>
Рис.2.12 Динамікапитомої ваги видатків бюджету району на культуру і мистецтво
Видатковачастина районного бюджету на фізкультуру і спорт за своїми показниками є значнобільшою, ніж на культури і мистецтво. З кожним роком ці видаткизростають.(.додаток В, рис.2.12., рис.2.13) Якщо розглядати структуру цихвидатків за економічною класифікацією (Додаток Л ), слід відмітити, що за всімапоказниками, згідно з кодами бюджетної класифікації, відбувалося стійкезростання всіх видатків, лише субсидії та поточні трансферти ( код 1300) з2003р. не перераховувалися і капітальні видатки у 2003р.та 2004р відсутні, лишеу 2005р. вони склали 6,0 тис.грн., тоді як у 2002р. цей показник дорівнював33,5 тис.грн.
/>
 

/>
Рис. 2.13 Динаміка видатків району на фізичну культуру і спорт
Видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення районузаймають друге місце за своїми показниками у структурі видатківрайону.(.додаток В, рис.2.14., рис.2.15.).Протягом п’яти років ці видатки маютьзростаючу тенденцію, лише у 2004 році цей показник дещо знизився з8865,4тис.грн.у 2003р., до 7002,6тис.грн. В 2005р. фінансування цих видатків збюджету району склало 10080,6тис.грн.
/>
Рис. 2.14 Динаміка видатків Бабушкінського району на соціальний захисті соціальне забезпечення
/>
Рис. 2.15 Динаміка питомої ваги видатків на соціальне забезпеченняпо Бабушкінському району
Протягом останніх п’яти років значно зросли субсидії тапоточні трансферти (код 1300)- з 10,0тис.грн. у 2001р. до 8560,382 тис.грн.у2005р.Зросли видатки на дослідницькі розробки (код1170), у 2004р. не буловиділено коштів на ці видатки, а у 2005р.вони вже склали 82,621тис.грн.Капітальні видатки (код 2000) у 2005р. скоротилися, у порівнянні з 2003р. і склали59,782тис.грн., але у 2004р.ці видатки взагалі були відсутні.(Додаток М).
 
2.3.1 Фінансування освіти у контексті соціальних видатків
Бюджетне фінансування повинне забезпечувати зростанняконкурентоспроможності підприємств України за рахунок фінансування з бюджетуенерго, паливно та трудозберегаючих технологій. Таке фінансування розглядаєтьсяяк інвестування з бюджету — капітальні видатки бюджету. З іншого боку, активнафункція бюджету відображається через фінансування соціальної сфери(нематеріального виробництва). Фінансування з бюджету освіти, науки, охорониздоров’я, культури, фізичної культури та спорту повинне здійснюватися на тих жезасадах, що і фінансування матеріального виробництва. Але в цьому процесі єособливості, які пов’язані зі специфічною роллю нематеріального виробництва: зодного боку, воно є сферою утворення „людського капіталу” та суспільнихблаг та послуг; а з іншого — сферою, яка обумовлює загальні інвестиційніпотоки, оскільки в ній формується робоча сила (трудовий фонд).
Об’єми та структура бюджетного інвестування повиннавизначатися факторами норми нагромадження (інвестування) та роллю бюджету вфінансових потоках. Динаміка трудового фонду та його якість визначатимевирішення вказаної задачі. К.Єклунд вважає, що освіта стає вирішальним факторомекономічного зростання.У формуванні здібності до праці як такої пріоритет маєналежати освіті. Інвестиції в освіту розглядаються як найбільш перспективні такорисні для суспільства[23].
Освіта отримує замовлення від суспільства та держави на підготовкуробочої сили певної якості. Для виконання замовлення освіта повинна мати кошти,а також чисті інвестиції для розвитку. Інвестиції освіти, у свою чергу, будутьмати мультиплікаційний ефект, вони будуть визначати інвестиції в інших галузяхсуспільного виробництва. Первинним фактором у визначені інвестицій в освіті єнормативи педагогічного навантаження, які повинні відображати досягнутий рівеньв розвитку економіки та суспільства.
Визначення нематеріальних інвестицій необхідно враховувати,перш за все, за динамікою та структурою контингенту учнів, потокаминауково-технічної інформації. Зміни в контингенті учнів потребують змін уматеріально-технічних умовах, які призведуть до змін фондів відшкодуваннянавчальної діяльності. Зі зростанням потоків науково-технічної інформаціївиникне потреба в додаткової кількості спеціалістів, підготовку яких необхіднозаздалегідь планувати. Норма нагромадження (інвестування) в освіті обумовлюєзагальне її значення для економіки, а також макроекономічну пропорційність.
Норму інвестування в освіті можливо розрахувати за формулою:
ФВу*k +ФВВ* (1 + µb+λ,) + ФВнт’ ` (1 + µb + λ)
НН осв.= —————————————————————–*100°/о
НДо*(1 + µb + λ )
де ННосв — норма нагромадження
(інвестування) в освіті;
ФВу, ФВВ, ФВНТ — фондивідшкодування відповідно навчальної діяльності, викладання, науково-технічноїдіяльності;
k, і, b- темпи приросту в освіті відповідно контингентуучнів, кількості зайнятих, фондоозброєності праці;
µ- коефіцієнт випуску продукції за працею;
λ — темп фондозберігаючого технологічного прогресу.
Підкреслимо, що динаміка контингенту учнів, інтенсивністьпотоків науково-технічної інформації обумовлюють як динаміку і структурузайнятих в освіті та науці, так і динаміку, і структуру сукупної робочої сили.
Переваги будь-якої країни в нематеріальному нагромадженні(інвестуванні) обумовлюють її переваги в науково-технічному розвитку тапродуктивності праці. Тому посилення ролі держави в інвестиційному процесі, впроцесі реформування системи фінансування державних капітальних вкладень, слідпочинати з визначення об’єктивно обумовленої норми нагромадження (інвестування)в освіті. При цьому доцільно виходити з нормативів витрат навантаження за всімавидами робіт в сфері освіти, як вони складаються на даний момент часу.
Фонди навчальної діяльності включають в себе основні таоборотні фонди, які необхідні для забезпечення навчання учнів згідно навчальнихпланів. Фонди викладання — це фактори, які потрібні для викладацької діяльностіяк такої. Вони також складаються з основних та оборотних фондів. Фондинауково-технічної діяльності — основні та оборотні фонди, які забезпечуютьнаукову діяльність.
У структурі бюджетних видатків на освіту в Українідосліджується тенденція скорочення частки видатків на потреби відтворення тарозширення фондів в освіті у ВВП і в зведеному бюджеті. Таким чином, державаскорочує свій прямий вплив щодо інвестування освіти. У потоках джерелфінансування освіти зростає частка нецентралізованих коштів. Держава зможе реалізуватисвою політику в освіті більш ефективніше за рахунок визначення для цілейцентралізованого фінансування особливо значущих напрямків її розвитку, суттєвихза ранжуванням рівнів освіти відносно їх відповідності до характеристик сфер звиробництва абсолютно суспільних благ та послуг, або рівнів близьких доабсолютного значення даних категорій. В подальшому держава повинна будезбільшувати об’єми та частку фінансування освіти з бюджету держави, оскільки зрозвитком суспільства все більша частка освіти буде входити до інституту звиробництва суспільних благ[26].
Сьогодні та в майбутньому держава повинна спрямовуватиінвестування освіти на основі норми нагромадження, як вона зазначена дляосвіти. Частка інвестування прямо здійснюється з бюджету, а друга частка — зарахунок недержавних коштів. Завдання полягає в тому, щоб спрямувати зусилляінвесторів освіти на відповідні напрями розвитку освіти в необхідному об’ємікоштів.
Основну частину видатків бюджету Бабушкінського району м.Дніпропетровська складають видатки на освіту. З 11121,1 тис.грн. у 2001році,вони зросли до 30106,5 тис.грн. у 2005 році (Додаток В).
Фінансування загальноосвітніх шкіл складає 60,3% відзагальних видатків на освіту (.додаток Г). Хоча протягом 2002-2005р.р.маємостійке зростання видатків на освіту, але, якщо розглядати виконання загальнихвидатків за кошторисами на загальноосвітні школи, то можна говорити пронедовиконання фактичних надходжень згідно статей бюджетної класифікації (ДодатокН) .
Фінансово-господарська діяльність загальноосвітніх шкілздійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків.
Джерелами формування кошторису є:
•  кошти місцевого бюджету за нормативами фінансуваннязагальної освіти в обсязі державних стандартів освіти;
•  кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовкукадрів згідно з укладеними договорами;
· плата за надання додаткових освітніх послуг;
· кошти, одержані за науково-дослідні роботи;
· доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень;
· дотації місцевих Рад народних депутатів;
· кредити і позики банків;
· валютні надходження;
         •        добровільні грошові внески, матеріальніцінності, отримані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян.
Видатки на загальноосвітні школи складаються з поточнихікапітальних. Поточні видатки включають:
· оплату праці працівників;
· нарахування на заробітну плату;
· придбання предметів постачання та матеріалів;
· інші.
Капітальні видатки включають:
· капітальні трансферти;
· придбання землі і нематеріальних активів;
· інше.
Кошторисному фінансуванню підлягають ті заклади, які не маютьреальних можливостей самостійно заробляти гроші. Комерційний розрахунок уосвітніх закладах передбачає повне або часткове покриття витрат за рахунокнадання платних послуг.
Прибутки (доходи) підприємств, організацій, установ, громадяну частині, що використовуються на розвиток освіти, звільняються відоподаткування в установленому порядку (в межах не менше 2%, та не більше 5%балансового прибутку підприємств). Бюджетні асигнування на освіту тапозабюджетні кошти не підлягають вилученню.
В умовах дефіциту особливо важливого значення набуваєжорсткий режим економії у витрачанні бюджетних коштів, у зв’язку з цимфінансування провадиться не в сумах, передбачених у кошторисах, а по мірівиконання показників по мережі, штатах, контингентах і забезпеченням видатківна заробітну плату, харчування, медикаменти, стипендії й обмеження видатків насуто господарські потреби, поточний і капітальний ремонт, придбання обладнанняй інвентарю та інших видатків.
По школах — виходячи із класів-комплектів і кількості учнів,розраховують кількість навчальних ставок на вчителя, а під них встановлюєтьсязавантаженість на вчителя плюс доплати за перевірку зошитів, класне керівництвоі т. д. Аналогічний порядок і по інших установах: або розрахунково, або затиповими штатами.
Основним видом навчально-виховних закладів, що здійснюютьзагальноосвітню підготовку на рівні державних стандартів, є середнязагальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, другий — основна,третій — старша школа, які відповідно забезпечують початкову, неповну середнюта повну загальну середню освіту. Для розвитку природної обдарованості дітействорюються спеціалізовані школи і профільні класи, гімназії та ліцеї.Загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії у бюджетнійкласифікації показані в розділі 200 § 1, код 070101.
При плануванні затрат на загальноосвітні школи насампередвизначається контингент учнів, а потім кількість класів.(Додаток Ж).
Ці показники відображені у кошторисі на дві дати: 1 січняпланового року і 1 вересня. Кількість учнів і класів на 1 січня беруть зафактичним станом на останню звітну дату. Кількість учнів на 1 вересня плановогороку визначають відповідно до плану прийому і випуску учнів, а кількість дітей,до спеціального обліку, який веде школа.
Кількість класів встановлюється по групах класів: I-IV, V-IX,X-XI і залежить від кількості учнів і наповненості класів. Наповненість класівозначає число учнів, які навчаються в одному класі. Граничне наповнення дляІ-ІХ класів становить 40, для Х-ХІ -35 учнів.
Для розрахунку фонду заробітної плати педагогічнимпрацівникам на рік необхідно мати такі показники:
— загальну кількість ставок на всі класи;
— число ставок на один клас;
-середню місячну ставку вчителя;
— місячний фонд заробітної плати з кожної групи класів.
Для розрахунку цих показників треба знати кількість класів на1.01. і на 1.09. і кількість годин, встановлених навчальним планом.
Середня ставка заробітної плати вчителя і число педагогічнихставок на 1 клас розраховуються за даними тарифікаційних списків вчителів. Дляцього місячний фонд заробітної плати з кожної групи класів ділиться навідповідну кількість педагогічних ставок.
Шляхом ділення педагогічних ставок на кількість класів визначаємочисло ставок на один клас. Фонд заробітної плати учбово допоміжного іадміністративно-господарського персоналу визначається виходячи із типовихштатів і посадових окладів (ставок).
Нарахування па заробітну плату (код 1120). Видатки з ціеїкатегорії витрат визначаються в обсязі 36,2°/о від загальної суми оплати праціпрацівників бюджетних установ, у тому числі:
— збір на обов’язкове державне пенсійне страхування -31,8%;
— збір на обов’язкове соціальне страхування -2,9 %(утомучислі збір на обов’язкове соціальне страхування у разі безробіття -1,3%).
Придбання предметів і матеріалів (код 1130). Ця категоріявключає закупку матеріалів, канцелярського обладнання, предметів для поточнихгосподарських потреб, обладнання з терміном служби до 1 року, продуктівхарчування, медикаментів, а також включаються витрати на товари, що надаютьсяпрацівникам безкоштовно або за зниженими цінами. Видатки на відрядження (код1140). До ціеї категорії належать видатки на оплату проїзду, добових,квартирних під час службових відряджень; оплату підйомних, проїзду і добовихпри переміщенні працівників; відряджень на курси і в навчальні заклади, насесії, наради і конференції, тобто всі видатки на відрядження, що сплачуютьсяза рахунок бюджетних коштів. Оплата послуг з утримання бюджетних установ (код1150). Ця категорія включає плату за оренду приміщень і обладнання, транспортніпослуги, послуги зв’язку, поліграфічні послуги, поточний ремонт будівель,споруд, приміщень, обладнання та інвентар, що орендуються або знаходяться на балансі,професійних послуг з бухгалтерського аудиту, юридичних послуг, послугконсультантів. Оплата комунальних послуг та енергоносіїв (код 1160). Субсидіїта поточні трансфертні виплати (код 1300), з них трансферти населенню (код1340).
Капітальні видатки (код 2000). Ця категорія включає платежіз метою придбання капітальних активів, стратегічних і надзвичайних запасівтоварів.
( Додаток Д ).
Величина видатків на одного учня в загальній середній освітіпо Україні коливається як абсолютних, так і в середніх показниках. Середнівеличини по району протягом 2001-2005 років можна простежити за даними таблиці(Додаток Ж).
Фактори, що впливають на величину витрат на одного учня, якіможна назвати традиційними:
1) чисельність учнів в навчальному закладі, наповнюваністькласів;
2) тип закладу;
3) місцезнаходження навчального закладу: в міському,сільському чи гірському районі;
Водночас, на величину вартості утримання одного учня вУкраїні впливає не тільки співвідношення інфраструктури та чисельності учнів.Оскільки загальна середня освіта фінансується з місцевого бюджету, якийформується за рахунок податків на доходи громадян і прибутки підприємств, то цявеличина залежить і від такого чинника, як економічний розвиток району.
Місцеві бюджети можуть бути «багаті» за умовинаявності значної кількості діючих підприємств, працюючих громадян. Це дає їмможливість збільшувати фінансування закладів середньої освіти, забезпечуючи нетільки мінімальні обов’язкові витрати.
Нажаль, рівень державного фінансування є вкрай недостатнімдля нормального функціонування сфери освіти. Відсутня чітко сформульованафілософія фінансової політики, відсутнє стратегічне, перспективне планування,недостатнє використання методів гнучкого фінансового регулювання, переважнимизалишаються методи жорсткого нормативного фінансування. Керівники закладівмають незначну свободу дії, не вільні розпоряджатися своїми бюджетними тапозабюджетними коштами. Відсутні форми фінансового стимулювання інноваційноїдіяльності, рівень нормативів є дуже низьким, передбачені норми можуть бутизастосовані лише для шкіл з великою чисельністю учнів, у фінансуванні закладівпереважає принцип виділення коштів на покриття мінімальних витрат (заробітнаплата та комунальні послуги). В основі визначення обсягів фінансування частолежить принцип «від досягнутого рівня», коли на потреби освіти простовиділяється певна сума з бюджету (безвідносно до потреб) та основною метоювиступає не зменшити рівень фінансування минулих років[27].
З 2004 року простежити стан і динаміку фінансування середньоїосвіти на макроекономічному рівні не можливо (у зв’язку із зміною бюджетноїкласифікації).

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
 
3.1 Вдосконалення методики планування видатків на соціальну сферуз місцевих бюджетів
 
На нинішньому етапі розвитку фінансових відносин в Україніпотребує удосконалення система управління державними фінансами для забезпеченняобґрунтованості процесу розробки та реалізації фінансово-бюджетної політикидержави. З метою підвищення якості надання державних послуг та ефективностівикористання бюджетних коштів з 2002 року почалось упровадженняпрограмно-цільового методу планування у бюджетний процес України. Hинiвідбувається подальше удосконалення формування та виконання бюджету на основіпрограмно-цільового методу. При цьому важливим поглиблення є застосуваннязазначеної методики насамперед як складової системи перспективного бюджетногопланування.
Питання програмно-цільового методу планування досліджувалисяпереважно у працях зарубіжних вчених і тому досить актуальним є визначеннянауково-практичних засад подальшого удосконалення використання зазначеногометоду в бюджетному процесі України не лише з огляду на міжнародний досвід, а йна особливості розвитку бюджетних відносин в Україні.
Метою запровадження програмно-цільового методу є встановленнябезпосереднього зв’язку між виділенням бюджетних коштів і результатами їхвикористання на основі визначених цілей та результативних показників.Програмно-цільовий підхід у бюджетному процесі передбачає формування йвиконання бюджету у розрізі бюджетних програм головних розпорядників бюджетнихкоштів, що включає визначення загальної мети кожної бюджетної програми надовгостроковий та середньостроковий періоди; цілей і завдань програми накороткостроковий період; видів та напрямів діяльності, які забезпечуютьреалізацію програми. Це має відбуватися на основі ретельного аналізу необхіднихі можливих бюджетних ресурсів для фінансування програми у плановому танаступних роках й очікуваного результату від реалізації бюджетної програми.Вищенаведене передбачає розробку кількісних та якісних показниківрезультативності — критеріїв оцінки та аналізу бюджетних програм щодо обсягівзатрат, досягнення необхідних результатів, рівня ефективності і якості, якіхарактеризують результати виконання програми та дають можливість здійснитиоцінку використання бюджетних коштів.
Одним із важливих елементів програмно-цільового методу єпаспорт бюджетної програми – документ, що визначає суму коштів, необхідноївиконання бюджетної програми, законодавчі підстави її реалізації, мети.завдання, напрями діяльності, відповідальних виконавців, результативніпоказники та інші характеристики, на підставі яких здійснюється контроль зацільовим та ефективним використанням бюджетних коштів і аналіз виконаннябюджетної програми. Паспорти бюджетних програм складаються головнимирозпорядниками коштів державного бюджету України, починаючи з 2004 року. Їхнєформування за кожною бюджетною програмою починається на етапі складання проектудержавного бюджету України, потім за результатами виконання головнийрозпорядник складає інформацію про виконання паспортів бюджетних програм, якаразом зі статистичною, бухгалтерською та іншою звітністю за відповіднийбюджетний період є підставою для визначення фактичних результативних показниківта аналізу ефективності виконання кожної бюджетної програми, що піддягаютьврахуванню при ухваленні рішення щодо її подальшого фінансування у наступнихбюджетних періодах[1].
У західних країнах програмно-цільовий метод використовуєтьсяяк ефективний інструмент розподілу бюджетних ресурсів для задоволення державнихпотреб. Цей метод дає змогу встановлювати чіткі пріоритети в рамках наявнихбюджетних ресурсів та звітувати перед платниками податків про ефективністьнадання державних послуг.
Програмно-цільовий метод поширився спочатку у приватномусекторі економіки розвинених країн. Аби відстежити чіткий зв’язок міжефективністю діяльності виробничих компаній і консолідованими фінансовимиресурсами, керівництво згруповувало подібні послуги у конкретні програми.Кошти, що розподілялися у державному секторі, потребували не меншої уваги.Платники податків, які “інвестують” свої податкові відрахування удержавні програми, завжди розраховують на те, що найвагоміші результати будутьдосягнуті за рахунок найменших витрат.
У 1907 році приватна організація «Нью-Йоркське бюродосліджень» опублікувала працю «Складання муніципальногобюджету», в якій розглядалися такі елементи державного управління, якпланування, складання програм та аналіз результативності. Опублікований у 1916році урядовий документ «Елементи складання бюджету штату» зробивзначний внесок у розробку бюджетування штатів США, оскільки мав на метіпривнести у державні організації бюджетної сфери практичні прийоми зіставленнявитрат та результатів, що застосовувалися у підприємницькому секторі. Фінансовакриза 30-х років ХХ століття, пов’язана з початком «великоїдепресії», ще раз підкреслила значення результативного бюджетногопланування. У 40-х роках минулого століття Комісія з організації законодавчоїгілки США рекомендувала федеральному уряду ухвалити бюджет у розрізі функцій,напрямків діяльності та програм, який вона назвала «Бюджетомрезультативності». Неспроможність тогочасних бюджетів розв’язуватипроблеми ефективного довгострокового планування, передусім у галузі озброєння,спонукала науково-дослідні корпорації США у середині 50-х років минулогостоліття вивчати нетрадиційні бюджетні ідеї, зокрема проводити поглибленішідослідження щодо застосування програмно-цільового методу планування убюджетному процесі.
Уперше програмно-цільовий метод до складання бюджету булозастосовано у Міністерстві оборони Сполучених Штатів Америки в середині 1960-хроків міністром Робертом Макнамарою, який ознайомився з особливостями цьогометоду в автомобілебудівній компанії «Ford». У Міністерстві оборониСША програмно-цільовий метод формування бюджету дістав назву «Системапланування-програмування-бюджетування». З огляду на те, що за цієюметодологією значна увага приділялася результативності бюджетних програм, цейпідхід інколи називали «програмно-результативним бюджетуванням». За1960-1970 роки концепція програмного бюджетування охопила всі урядові рівніСША, й нині цей метод застосовується більшістю урядів штатів і муніципалітетів.
Поступово практика застосування програмно-цільового підходупри складанні бюджету набула поширення і в інших країнах. Нині, зокрема,більшість країн Європейського союзу, Австралія, Нова Зеландія та Канада активновикористовують цей метод при плануванні бюджету. Слід також зауважити, що насьогодні більшість країн Європейського союзу надає допомогу іншим країнам самеу формі програм, після здійснення яких передбачаться досягнення конкретнихрезультатів.
Запровадження програмно-цільового методу складання бюджетуУкраїни є суттєвою зміною в бюджетній ідеології, оскільки змінюється характеррозроблення та реалізації фінансово-бюджетної політики — наголос переноситьсяіз забезпечення виконання зобов’язань на забезпечення ефективності використаннябюджетних коштів. З упровадженням програмно-цільового підходу до складаннябюджетів реалізується принцип переходу від утримання бюджетних установ довиділення їм коштів для надання суспільних послуг. При цьому головний напряманалізу спрямовується на програмні категорії, зокрема на цілі, завдання тапоказники результативності. Якщо, наприклад, до цього наголошувалося на тому,що певна бюджетна установа має визначену кількість працівників, яку необхіднозабезпечити заробітною платою, то за програмного підходу до формування бюджетуакцентується на тому, аби найефективніше використати обмежені ресурси длядосягнення поставлених цілей та завдань. Отже, у бюджетному процесі важливезначення мають елементи аналізу порівняння видатків і досягнутих результатів,що сприяє підвищенню дієвості та ефективності державного сектору.
Таким чином, основні позитивні наслідки від реалізаціїпрограмно-цільового підходу у бюджетному процесі України полягають у тому, щопідвищується якість розроблення та реалізації фінансово-бюджетної політики,прозорість бюджетного процесу, рівень бюджетного контролю та ефективностідіяльності державного сектору.
Процес удосконалення використання програмно-цільового методуу бюджетному процесі України здійснюється в умовах застосування механізмівперспективного бюджетного планування, що потребує впровадження елементівстратегічного планування у діяльність головних розпорядників коштів бюджету.Планування бюджетних видатків на довго — та середньострокову перспективу маєвідбуватися на підставі визначених пріоритетів уряду, прогнозу бюджетнихнадходжень, а також виходячи із стратегічних планів головних розпорядниківбюджетних коштів. Це дасть змогу узгодити політику у сфері державних фінансів укороткостроковому та середньо — і довгостроковому періодах, що дасть можливістьперейти до формування бюджетної стратегії та проводити збалансованішу бюджетнуполітику. А це є передумовою для забезпечення сталого соціально-економічногорозвитку в Україні.
Середньострокове планування видатків бюджету в умовахпрограмно-цільового методу включає в себе такі етапи:
1. Визначення та доведення граничних обсягів бюджетнихвидатків на наступні роки для кожного головного розпорядника бюджетних коштів,виходячи із загального прогнозу бюджетних надходжень та відповідно допріоритетів, визначених урядом. Зазначені граничні обсяги можуть коригуватисящороку, аби віддзеркалити зміни динаміки прогнозних макроекономічних показниківу середньостроковій перспективі (обсяг ВВП, курс національної грошової одиниці,індекс споживчих цін тощо), зміни пріоритетних напрямів політики уряду таструктурні зміни у відповідних галузях. На цьому етапі визначається перелікпроблемних питань, які є в галузях, оцінюються обсяги витрат на їхнєрозв’язання та кількість років, за які ці питання можуть бути вирішені,здійснюється оцінка ефективності діяльності галузі та розпорядників бюджетнихкоштів.
2. Визначення головними розпорядниками бюджетних коштів планусвоєї діяльності та обсягу необхідних для цього бюджетних коштів насередньостроковий період, враховуючи встановлені граничні обсяги. При цьому,згідно зі статтею 7 Бюджетного кодексу України, в основу діяльностірозпорядника бюджетних коштів має бути покладений принцип ефективності: під часскладання та виконання бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнутидосягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетнихкоштів та досягнення максимального результату при використанні визначеногобюджетом обсягу коштів. На основі пріоритетних напрямів розвитку відповідноїгалузі розпорядники бюджетних коштів складають стратегічні плани своєїдіяльності, які визначають головну мету їхньої діяльності, цілі, завдання,перелік бюджетних програм для їхнього досягнення та очікувані результати від їхреалізації у середньостроковій перспективі.
3. Складання середньострокового прогнозу видатків бюджету вцілому, виходячи з індивідуальних стратегічних планів головних розпорядників, звикористанням механізмів взаємодії та узгодження позицій Міністерства фінансівУкраїни та головних розпорядників коштів бюджету.
У процесі перспективного планування особливу увагу требазвертати на розрахунок та обґрунтування видатків тих бюджетних програм, обсягияких можуть змінитися у зв’язку з певними змінами показників та чинників, щовпливають на їхній розрахунок. Це стосується, зокрема, підвищення мінімальноїзаробітної плати; індексації видатків у зв’язку зі зміною індексу споживчихцін; показника обмінного курсу гривні до іноземних валют для видатків, щоздійснюються в іноземній валюті; змін контингенту отримувачів пенсій, пільг,допомог та інших виплат згідно з чинним законодавством.
При середньостроковому плануванні бюджетних програм важливимтакож є визначення постійного чи періодичного характеру їх виконання, термінуреалізації, оцінки впливу реалізації бюджетної програми у плановому році наобсяг відповідних видатків у майбутньому, а також аналіз чинного законодавствата імовірних законодавчих змін, відповідно до яких деякі бюджетні програми уперспективі не треба буде планувати, обсяг деяких скорочувати або збільшувати,а також реалізовувати нові бюджетні програми[37].
За довгострокового, середньострокового та короткостроковогопланування видатків бюджету для визначення найоптимальнішого танайефективнішого розподілу бюджетних ресурсів між галузями, розпорядникамибюджетних коштів і бюджетними програмами необхідною є система моніторингурезультативності бюджетних програм та результативності діяльності розпорядниківбюджетних коштів.
Моніторинг результативності бюджетних програм передбачаєаналіз та контроль за реалізацією бюджетних програм, оцінку економічноїефективності від використання бюджетних коштів на реалізацію бюджетної програмий досягнення запланованих цілей, виявлення проблем у ході виконання бюджетноїпрограми і на цій основі розробку пропозицій щодо підвищення раціональностірозподілу бюджетних коштів.
Прогнозний обсяг видатків на певну бюджетну програмувизначається відповідно до оцінки ефективності її виконання у минулих роках,поточному році та очікуваних результатів від її реалізації у подальших роках.
Бюджетні програми можуть бути порівнянними між собою запевними ознаками: за належністю до одного головного розпорядника, галузі,одного коду функціональної класифікації, а також за напрямами діяльності.Можна, зокрема, порівнювати результати виконання бюджетних програм у різнихміністерствах, у динаміці за роками тощо.
Аналіз результативності бюджетної програми передбачаєпорівняння фактичних показників виконання програми із запланованими (показниківзатрат, продукту, ефективності та якості). Важливим є також порівняння ізвідповідними показниками попередніх періодів, подібними програмами в іншихміністерствах, встановленими стандартами та нормами.
Якщо фактичні показники продукту (кількість підготовленихспеціалістів, вилікуваних хворих, відвідувачів бібліотек) та якості (зростаннякількості спеціалістів, що отримали дипломи з відзнаками, зниження рівнязахворюваності на вірусні інфекції) бюджетної програми перевищують заплановані,необхідно зробити аналіз щодо доцільності подальшого імовірного підвищення їїпланових показників. У разі, коли показники ефективності бюджетної програми, щовизначаються як відношення обсягу вироблених товарів (виконаних робіт, наданихпослуг) до витрат на їхнє виробництво, значно перевищують планові, то, можливо,доцільним є визначення оптимального обсягу бюджетних ресурсів, необхідного дляпідтримання певного рівня ефективності даної програми, а решту бюджетнихресурсів перерозподілити на інші пріоритетні бюджетні програми.
Розглядаючи результативність бюджетних програм, необхіднопостійно аналізувати можливу економію бюджетних коштів, якої можна досягтипротягом запланованого періоду й використати на фінансування інших пріоритетнихбюджетних програм.
Узагальнювальний показник, що характеризує результативністьбюджетної програми, можна розрахувати так:
Крп = (Vзпл/Vзф)(Vпродф/Vпрод пл)(Ефф/Ефпл)(Кяк ф/Кяк пл),
де Крп — коефіціент результативності бюджетної програми;
Vзпл Vзф — відповідно планові та фактичні показники затрат,що визначають обсяг затрат бюджетних коштів на реалізацію бюджетної програми;
Vпрод пл, та Vпродф — відповідно планові тафактичні показники продукту, що визначають обсяг виробленої продукції(виконаних робіт, наданих послуг) у результаті виконання програми, зокремакількість виробленого продукту або наданих послуг, кількість споживачів товарів(робіт, послуг);
Еф пл, та Ефф — відповідно планові та фактичніпоказники ефективності, що відображають кількість створеного продукту наодиницю затрат бюджетних ресурсів;
Кякп л та Кякф — відповідно планові та фактичніпоказники якості вироблених товарів (виконаних робіт, наданих послуг),наприклад, рівень зниження захворюваності на туберкульоз порівняно з минулимперіодом; рівень збільшення кількості спеціалістів із дипломами з відзнакоюпорівняно з минулим роком.
Бюджетні програми за рівнем результативності можнакласифікувати так:
— бюджетна програма з високим рівнем результативності (Крп> 1);
— бюджетна програма з прийнятним рівнем результативності (0,8≤ Крп ≤1) ;
— бюджетна програма з низьким рівнем результативності (Крп
Слід зазначити, що при плануванні бюджетних програм важливимчинником є рівень пріоритетності та важливості галузі, до якої вони належать.Певні бюджетні програми з не досить високим рівнем результативності можутьналежати до пріоритетної галузі та бути спрямованими на вирішення важливихзавдань, які стоять перед державою на даному етапі соціально-економічногорозвитку.
Зважаючи на вищезазначене, обсяг бюджетних коштів дляреалізації певної бюджетної програми у наступних планових періодах можнавизначити так:
V nt+1=Vnt άp nt+1 Кр nt Кеп nt +1,
де V nt +1- обсяг видатків бюджетної програми у періоді t+1;
V nt — обсяг видатків бюджетної програми у періоді t;
Кр nt — коефіцієнт результативності бюджетної програми уперіоді t;
άp nt t+ 1 — коефіцієнт регулювання результативностібюджетної програми для періоду t+ 1;
Кеп nt +1- коефіцієнт економічної пріоритетності бюджетноїпрограми у періоді t+1.
Виходячи з аналізу результативності бюджетної програми,визначаються причини неефективної чи не досить ефективної її реалізації тапропонуються заходи для поліпшення організації її виконання, а також,враховуючи економічну пріоритетність ціеї бюджетної програми, оцінюютьсяособливості реалізації зазначеної бюджетної програми у наступних плановихперіодах.
Воднораз після проведення аналізу результативності тапріоритетності бюджетних програм можна прийняти рішення про раціоналізаціюперерозподілу бюджетних коштів між бюджетними програмами. Цей аналіз єпідставою і для визначення результативності діяльності розпорядника бюджетнихкоштів та є основою для прийняття рішення про перерозподіл бюджетних ресурсівміж розпорядниками бюджетних коштів, зокрема між розпорядниками нижчого рівня всистемі головного розпорядника бюджетних коштів або навіть між головнимирозпорядниками бюджетних коштів.
При аналізі результативності діяльності розпорядникабюджетних коштів використовується також порівняння відповідних запланованих тафактичних показників діяльності розпорядників та галузі у поточному йпопередніх періодах. Залежно від аналізу результативності діяльності певногорозпорядника бюджетних коштів на етапі планування можливе прийняття рішеннящодо перерозподілу бюджетних коштів від інших розпорядників на його користь уразі його результативної діяльності чи перерозподілу частки його ресурсів накористь інших розпорядників у разі його не результативної чи не доситьрезультативної діяльності. Причому обсяг бюджетних коштів, що підлягаєперерозподілу на користь інших розпорядників, залежить від кількості та обсягуфінансування програм із низьким рівнем результативності, обов’язково зважаючипри цьому на рівень їхньої економічної пріоритетності, а також на рівеньпріоритетності галузі, до якої належить розпорядник бюджетних коштів.
Таким чином, обсяг видатків розпорядника бюджетних коштів нанаступні планові періоди можна визначити так:
Vrp it+1= Vrp it(άрп lіt+1 Крп1іt Кеппl іt+1 +άрп2іt+1 Крп2іt Кепп2іt +… +… + άрпnіt+1 Крпnіt,Кеппnіt+1)Кепгіt+1,
де Vrpit+1 — обсяг видатків і-го розпорядника бюджетнихкоштів у періоді t+1;
Vrpit- обсяг видатків і-го розпорядника бюджетних коштів уперіоді і;
Крпnіt- коефіцієнт результативності п-ої бюджетної програмиі-го розпорядника бюджетних коштів у періоді t;
Кеппnіt+1 — коефіцієнт економічної пріоритетності п-оїбюджетної програми і-го розпорядника бюджетних коштів у періоді t+ 1;
άрпn- коефіцієнт регулювання рівня результативності п-оїбюджетної програми і-го розпорядника бюджетних коштів для періоду t+1;
Кепгіt+1 — коефіцієнт економічної пріоритетності галузі і-горозпорядника бюджетних коштів у періоді t+ 1.
Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що нині в Україні певноюмірою розроблено та запроваджено у процес бюджетного планування основніпринципи програмно-цільового методу. Однак з метою істотного підвищення рівнядержавного регулювання у сфері видатків бюджету необхідне удосконаленнянасамперед науково-теоретичних положень та методологічних основ зазначеногометоду з урахуванням як зарубіжного, так і вітчизняного досвіду. Науковеобґрунтування удосконалення методології функціонування програмно-цільовогометоду планування видаткової частини бюджету, безперечно, підвищить якість ізбалансованість системи фінансово-бюджетного регулювання соціально-економічногорозвитку держави[37].
3.2 Додаткові ресурси зміцнення фінансової бази місцевих бюджетівяк засіб вирішення соціальних проблем регіону
 
Трансформаційні перетворення в Україні треба характеризуватияк кардинальні зміни суспільного порядку, що стосуються практично усіх аспектівжиття людини та держави. Однак позитивні кількісні та якісні зрушення векономічних і соціальних сферах ще не свідчать про усунення багатьох проблем,що виникають на шляху розбудови демократичної держави з ринковою економікою. Занинішнього соціально-економічного стану в Україні особливої ваги набуваєпосилення державного впливу на життєдіяльність суспільства, в тому числіекономічну сферу, з метою забезпечення гідних умов життя людини. Тому змістекономічних перетворень в Україні має полягати в оптимальному врахуванні йзабезпеченні як приватних, так і публічних інтересів в умовах формуваннясоціально орієнтованої економіки. Це означає, що економічні процеси в усіхсферах діяльності людей мають бути підпорядковані ідеї доступності цінностей,прийнятих у державі та необхідних для задоволення інтересів усіх членів суспільства.3 огляду на це нині є потреба у з’ясуванні напрямків розбудови і впорядкуваннясуб’єктної структури економічної системи в умовах трансформаційної економіки таусвідомлення необхідності змін, які б спонукали суб’єктів економіки сферивиробництва суспільних благ до продуктивної діяльності. Відтак важливим єпереосмислення основних засад формування та управління бюджетним сектором,безпосередньо пов’язаним з виробництвом суспільних благ.
Загальновідомо, що наявність бюджетного сектору в розвиненихкраїнах спричинена тим, що у сфері виробництва суспільних товарів риноквиявляється неефективним, і держава значною мірою бере на себе їх виробництво,користуючись унікальним фінансовим джерелом і водночас могутнім інструментомсвоєї економічної діяльності — бюджетом. У результаті створюється змішанасиметрична суспільно-економічна підсистема для задоволення й індивідуальних, ісуспільних інтересів благами як приватного, так і суспільного призначення.Важливим для такої підсистеми завжди залишатиметься питання оптимальностіспіввідношення між державним і приватним сектором, тобто визначення умоврозмежування й досягнення компромісу між приватним і державним секторами усфері економіки суспільних благ, так звана проблема ринково-бюджетноготрейд-офу (trade-oft). Безперечно, проблема трейд-офу ніколи не матимеостаточного розв’язання, вона актуальна для будь-якого уряду будь-якогомоменту. Найскладніші завдання і найбільший тягар фінансування сферивиробництва суспільних послуг припадає на державу. Наприклад, у ВеликійБританії частка федерації у фінансуванні освіти становить 33%, охорони здоров’я- 100%, соціального забезпечення — 79,9%. У Франції відповідно — 62,8%, 97,8% і91,2%. Високий рівень витрат федеральних бюджетів за цими напрямками маєАвстрія.
Стратегічні напрямки використання бюджетних коштів урозвинених країнах спрямовують не на зміну пропорцій галузевого і регіональногогосподарського розвитку та створення робочих місць, а на зміцненняконкурентоспроможності країни на міжнародних ринках, насамперед на стратегічноважливих напрямках соціально-економічного розвитку суспільства. У Канаді,наприклад, такими напрямками вважають підтримку вищої освіти, розвиток охорониздоров’я і надання соціальної допомоги (збільшення адресних допомог сім’ям іздітьми)[16].
Практикарозбудови ринкового господарства в Україні теж підтверджує необхідність обраннязгаданого шляху виробництва суспільних товарів, однак із урахуванням того, щоперехід до ринкових відносин не повинен применшувати значення одного знайважливіших чинників зростання конкурентоспроможності національної економіки- ефективного бюджетного сектору, що має забезпечувати змогу наданнятериторіальними громадами та їхніми об’єднанням громадських послуг рівня, ненижчого за державні мінімальні соціальні стандарти. Тому за досягнутогосоціально-економічного стану в Україні, коли ступінь забезпечення населеннягромадськими послугами не можна визнати належним, ідеться радше не прооптимізацію бюджетного сектору, а про потребу його зміцнення до рівня, якийдасть змогу забезпечити населенню належний рівень заданих стандартів.
Вибір напрямку подальшого утвердження бюджетного сектору вУкраїні значною мірою зумовлений рівнем людського розвитку, який за світовимистандартами далеко не оптимальний, особливо у розрізі регіонів. Цейінтегральний показник сформулювали фахівці ООН, державного комітету статистикиУкраїни разом із Радою вивчення продуктивних сил НАН України. Він поєднує 9індексів окремих аспектів життєдіяльності людей (демографічний розвиток,розвиток ринку праці, матеріальний добробут, умови проживання, стан та охороназдоров’я, рівень освіти, соціальне середовище, фінансування людського розвитку,екологічна ситуація) і дає змогу розглядати розвиток людського потенціалу яквласне мету і критерії суспільного прогресу та економічного зростання, як засібзбільшення доходу, що набуває цінності лише з реальним впливом на добробутлюдей.
Слід зазначити, що найсильніший вплив на визначення місцярегіону на єдиній шкалі індексів людського розвитку мають рівень освіти, умовипроживань і матеріальний добробут населення. Рівень згаданого показника оцінкилюдського розвитку в Україні підтверджує, що держава ще не в змозі фінансовозабезпечити в належних обсягах виробництво суспільних благ. Такий стан уфінансуванні бюджетних установ викликаний цілком об’єктивними причинами. Втімзазначимо, що на фінансове забезпечення бюджетного сектору мають вплив чинники,які певною мірою взаємовиключні.
По-перше, в умовах трансформаційної економіки, коли немаєзначних і стабільних темпів зростання економіки, бюджетна політика може сприятилише утриманню досягнутого рівня виробництва суспільних благ, запобігаючиможливому зменшенню податкового тиску на недержавний сектор економіки, маючи наметі дати змогу останньому зберегти і спрямувати фінансові ресурси на розширеневідтворення на інноваційній основі. Таку мотивацію фінансового забезпеченнябюджетного сектору можна підтвердити офіційними статистичними даними, зокремана початок 2004 року індекс фізичного зростання ВВП у відсот- ках до 1990 рокустановив лише 55%, а індекс продукції промисловості у відсотках до 1990 року — 82%.
По-друге, розвиток підприємницької діяльності та широкаприватизація низки важливих об’єктів державної власності привели до того, щочастина благ, які раніше були суспільними у сфері охорони здоров’я, освіти,науки, соціального забезпечення, трансформувалися у приватні. Отже, частинасуспільних благ стала менш доступною, або навпаки — для окремих верствнаселення.
По-третє, значна частина бюджетних установ з метою поліпшенняфінансового забезпечення життєдіяльності надає платні послуги населенню,підприємствам (установам) та іншим категоріям споживачів або отримує доходи відгосподарських операцій.
Згадані тенденції в трансформуванні суспільних послуг уприватні підтверджує офіційна статистика… Обсяг платних послуг, щореалізували різним споживачам суб’єкти сфери освіти, охорони здоров’я тасоціальної допомоги у 2004 році.
Як видно з таблиці 3.2.1 у 2004 році організації сфериосвіти, oxорони здоров’я та соціальної допомоги надали послуг на 3589903,5 тис.грн., у тому числі організації з госпрозрахунковою формою фінансуваннягосподарської діяльності — на 2884809,9 тис. грн., або 80%. Найбільшу часткуплатних послуг надали організації сфери охорони здоров’я — понад 55%, а саме54,6% у сфері охорони здоров’я людини. У сфері освіти найбільший обсяг платнихпослуг надали вищі навчальні заклади. Їхня частка у загальному обсязі платнихпослуг сфери освіти у 2004 році становила 73,4%. Незначну частку платнихпослуг, що цілком є виправданим, надали організації соціальної допомоги. Вонадорівнювала у 2004 році лише 6,5%, а в недержавному секторі — 4,1% відзагальної суми послуг у сфері охорони здоров’я та соціальної допомоги. Аналізобсягів надання послуг із соціальної допомоги населенню
у розрізі областей показав, що лише у чотирьох із них такіпослуги надають на платній основі (Вінницька, Донецька, Львівська, Сумська).
Таблиця 3.1
Обсяг платних послуг, що реалізували різним споживачам суб’єктисфери освіти, охорони здоров’я та соціальної допомоги у 2004 роціСфера діяльності
Обсяг реалізованих
послуг, тис.грн. у тому числі організаціями з госпрозрахунковою формою фінансування господарської діяльності Освіта з неї: 1603836,7
1127530,6 Початкова загальна освіта 13931,0 10166,9 середня освіта 157154,9 120622,6 вища освіта 1178083,4 760795,8 навчання дорослих та інша діяльність 254667,4 235945,3 охорона здоров’я та соціальна допомога з неї: 1986066,8 1757279,3 Діяльність з охорони здоров’я людини 1959650,7 1750019,2 ветеринарна діяльність 26100,3 7187,7
Зауважимо, згадана структура платних послуг дає змогу зробитивисновки про наявність у сфері освіти й охорони здоров’я та соціальної допомогирізних за формою фінансування суб’єктів: установ і організацій, які утримуютьсяза рахунок коштів бюджетів різних рівнів; установ та організацій, якіутримуються за рахунок бюджетних коштів і надходжень від надання платних послугнаселенню та підприємствам (установам); недержавних організацій, діяльністьяких забезпечується надходженням коштів від надання платних послуг різнимкатегоріям споживачів. При цьому частка платних послуг останніх у загальномуобсязі реалізованих послуг у ринкових цінах є значною: у сфері освіти вонастановила понад 70%, а у сфері охорони здоров’я та соціальних послуг — 88,5%. Ав цілому така структура платних послуг населенню згаданих сфер бюджетногосектору свідчить про початкову стадію розвитку комбінованого фінансовогозабезпечення бюджетних установ, оскільки лише близько третини платних послугвід їхнього загального обсягу надають державні організації сфери освіти і шостучастину — медичні заклади. Отже, з огляду на викладене можемо констатувати, щов умовах інституціональних перетворень у бюджетній сфері сформувались складніпідсистеми (охорони здоров’я, освіти, культури, спорту тощо), які функціонуютьна різних засадах фінансового забезпечення життєдіяльності: бюджетногофінансування; фінансування на засадах бюджетозаміщення; самофінансування[3].
Зупинимося на недержавних суб’єктах економіки сферивиробництва суспільних благ, акредитованих і ліцензованих за окремими видамидіяльності. Ці організації не перебувають на утриманні держави за рахунокбюджетних коштів і діють за дозволеним напрямком на комерційних засадах.Відповідно до свого функціонального призначення вони зобов’язані надаватипослуги на рівні не лише мінімальних соціальних стандартів, а й значно вищому.Недержавні суб’єкти економіки можуть обирати будь-яку організаційно-правовуформу (за Цивільним кодексом України (ЦКУ). Такі установи (товариства) єфінансово незалежними суб’єктами господарювання, оскільки їхня діяльністьпов’язана з виробництвом суспільних благ, на які ринок виділяє ресурси.
Інша ситуація із суб’єктами бюджетної сфери, які утримуютьсяза кошти відповідного рівня бюджетів та отримують доходи від надання послугзгідно з їхніми функціональними повноваженнями або від окремих господарськихоперацій.
Відповідно до норм ЦКУ суб’єкти публічного права, якими єзгадані суб’єкти бюджетного сектору, можуть набувати організаційно-правовоїформи «установа», котру створили одна або кілька осіб (засновників),які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання їхнього майна длядосягнення мети визначили засновники, за рахунок згаданого майна. При цьомувони можуть разом зі своєю основною діяльністю здійснювати діяльністьпідприємницьку, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльністьвідповідає меті для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Такимчином, організації публічного права за економічною природою визнаються нормамиЦКУ непідприємницькими, але з правом здійснювати господарську діяльність, щодає змогу отримувати прибуток і використовувати його на статутні потреби.
Із першою групою зазначених установ бюджетного сектору щодокошторисної форми їх утримання особливих проблем не виникає, якщо не брати доуваги виділення державою коштів в обмежених обсягах та недосконалих норм їхвитрачання. Нині тільки незначна кількість установ, підпорядкованих органамвиконавчої влади (заклади дошкільної освіти, військові госпіталі, санаторії дляветеранів та інвалідів війни, медичні й навчальні заклади спеціальногопризначення та інші), утримується лише за рахунок коштів бюджету.
Другу групу установ бюджетного сектору, яку фінансують іздвох джерел, — коштів бюджету відповідного рівня і власних надходжень віднадання послуг та виконання господарських операцій, можна вважати такими, щопевною мірою адаптовані до ринкових умов. Організації бюджетного секторунадають послуги за переліком, які затвердив Кабінет Міністрів України. Згідноіз законодавством перелік таких послуг поділений на 2 групи: ті, які надаютьвідповідно до функціональних повноважень бюджетних установ (доходи від яких єпостійними й заплановані у бюджеті), та послуги, які не є постійними.Зауважимо, що отримання й витрачання власних коштів згаданими установами доволіжорстко регламентує законодавець. По-перше, доходи закладів і установ освіти,науки, культури, охорони здоров’я, а також архівних установ, які утримуються зарахунок бюджету, зараховують до кошторисів (на спеціальний рахунок) наутримання таких неприбуткових організацій і використовують тільки нафінансування видатків такого кошторису (включаючи фінансування господарськоїдіяльності згідно з їхніми статутами). Водночас прирівнювання власних коштівзгаданих установ та організацій до бюджетних потребує встановлення їхньогонеприбуткового статусу й розширення взаємовідносин із управліннями державногоказначейства. По-друге, від бюджетних установ потрібне ведення окремого облікувласних надходжень із дотриманням обов’язкових вимог щодо їх утворення інапрямів використання з відображенням у фінансовій звітності.
Підбиваючи підсумки викладеного щодо форм фінансуваннясуб’єктів економіки різних форм власності з виробництва суспільних благ, можнадати загальну оцінку позитивних і негативних аспектів організації їхньоїфінансово-господарської діяльності.
1. Діяльність у сфері виробництва суспільних благ комерційнихсуб’єктів господарювання недержавної форми власності залишається недосяжною інеконтрольованою у забезпеченні населення послугами на рівні, не нижчому завстановлені державою мінімальні соціальні стандарти. На нашу думку, держава, вособі вищих органів виконавчої влади або органів місцевого самоуправління, маєздійснювати контроль у двох сферах діяльності таких суб’єктів економіки: а) усфері ціноутворення, що гарантуватиме доступність до суспільних благ на платнихзасадах різних верств населення; б) за технологією виробництва згаданих послуг.Наприклад, майнова участь держави (органів місцевого самоврядування) у діяльностінедержавного медичного закладу, послуги якого пов’язані з хірургічнимвтручанням в організм пацієнта. Безперечно, тут найдеться про отримання вигодидержавою чи місцевими органами самоврядування,а лише проприсутність, яка гарантуватиме дотримання стандартів медичної послуги,збереження інфраструктури надання окремих видів послуг тощо. Інакше кажучи,йдеться про доцільність створення суб’єктів із виробництва суспільних благзмішаної форми власності.
2. Наявність у бюджетній сфері державних установ із кошториснимфінансуванням, незважаючи на рівень їхньої ефективності, буде й надалі,оскільки вони виробляють суспільні блага, забезпечуючи надання населенню послугза мінімальними соціальними стандартами, а також для деяких працівниківдержавних служб, пов’язаних з гарантуванням безпеки держави (система СБУ,внутрішньої і зовнішньої розвідки, Міністерства з надзвичайних ситуацій таінші), або для соціально незахищених груп населення (бюджетні установиМіністерства праці та соціальної політики). Однак це не означає, що згаданіустанови позбавлені змоги вживати заходів, спрямованих на підвищення рівняфінансового забезпечення життєдіяльності, тобто надання послуг за плату.
3. Особливу увагу варто приділити адаптації більшостібюджетних підприємств до ринкового середовища. Спроби механічного вкрапленняринкових елементів у бюджетну сферу, як видно з надання державним установамможливостей у розширенні кола джерел фінансування виробництва суспільних благ,призводить до труднощів на рівні як державного управління цією сферою, так іустанов — виробників суспільних благ.
По-перше, пов’язування надання платних послуг бюджетнимиустановами з доходами, які планують у бюджеті, призводить до щорічногоуточнення переліку послуг і перегляду окремих їх видів або господарських операційщодо оподаткування (наприклад, надання майна в оренду тощо). Це ускладнює нелише процес формування його дохідної частини, а й створює труднощі длявиробників суспільних благ. На нашу думку, одноразові надходження коштів відреалізації майна і навіть частина послуг, що нерегулярно надають згідно зфункціональними повноваженнями установ, не узгоджені з основними принципамиформування бюджету, зокрема регулярністю і повнотою отримання надходжень.
По-друге, законодавством чітко не виписана можливість абозаборона створення комерційних підрозділів (унітарних підприємств) бюджетнимиустановами з метою збільшення надходжень у вигляді пасивних доходів. Такапрактика виробництва суспільних благ, перебуваючи під контролем органіввиконавчої влади, була б альтернативою у цій сфері комерційним суб’єктамгосподарювання.
По-третє, нормативно-правове забезпечення надання платнихпослуг бюджетними установами недостатньо адаптоване до ринкового механізму, щостримує розв’язання низки економічних проблем. Наприклад, проблем у сферіціноутворення, яке має забезпечувати повне або часткове відшкодування витрат навиробництво послуг, потребує нових підходів до формування витрат. Зазвичай втаких випадках економісти використовують загальновживане для комерційнихструктур поняття операційних витрат. При цьому не завжди враховується, щоперелік операційних витрат у бюджетних установах відрізняється відзагальновживаного на суму амортизаційних відрахувань. Специфіка кошторисногофінансування звужує можливості у визначенні показників ефективності діяльностіустанови, яка надає платні послуги, тобто встановленні рівня загальноїрентабельності (економічної і соціальної) за відсутності поняття чистогоприбутку; при проведенні заходів щодо оптимізації структури капіталу тощо.
Викладені проблеми організації діяльності і фінансовогозабезпечення установ бюджетної сфери з виробництва суспільних благ свідчать, щонині визріли обставини відмови від реалізації досягнення ідеалістичної«соціальної» мети на основі «м’якої» бюджетної політики, заякої державні та комунальні установи завжди можуть розраховувати на фінансовезабезпечення діяльності у повному обсязі. Це означає, що в умовах соціальноспрямованої ринкової економіки доцільнішою моделлю функціонування бюджетнихустанов є така, яка не допускає крайнощів в організації їхньої діяльності тафінансового забезпечення, що спостерігається, наприклад, у РосійськійФедерації, де культивують автономізацію бюджетних установ, а природно поєднуєвідшкодування витрат таких установ як із бюджетів усіх рівнів, так і знадходжень від платних послуг. Позитивним у застосуванні згаданої моделізабезпечення життєдіяльності бюджетних установ є не тільки зменшення тягаря надержавний та місцеві бюджети, а й те, що вона могла б надати імпульс досягненнюстимулювального ефекту соціальних гарантій. Йдеться про те, що люди, наприклад,мали б вбачати сенс не лише у відкладанні коштів на старість, що звично дляусіх країн із ринковою економікою, а й у вкладанні їх у збереження здоров’я,підвищення освітнього й культурного рівня[31].
Безперечно, фінансовий стан установ бюджетного сектору вУкраїні, діяльність яких хронічно недофінансовують упродовж десятка років,свідчить про невідповідність методів його управління ринковим, що актуалізуєпроблему реформування згаданого сектору. Це означає, що склались умови длязаміни неефективних адміністративних методів впливу на економічні процеси убюджетному секторі активними ринковими, що ґрунтуються на економіко-правовихзасадах. Головні напрями реформування бюджетного сектору економіки маютьпередбачати:
— структурування мережі організацій та установ відповідно дообсягів їх фінансування за рахунок бюджетних коштів (повне, часткове) з метоювиділення тих, для яких доцільно зберегти нинішній статус «бюджетнаустанова»;
— перегляд чинної організаційно-правової форми суб’єктів«бюджетна установа», які надають платні послуги й виконуютьгосподарські операції з метою визнання їх самодостатніми суспільними суб’єктамигосподарювання, тобто такими, де немає принципу «бюджетозаміщення».Головним принципом організації таких суб’єктів господарювання має статипоєднання бюджетного фінансування і частки майна, що належать органамвиконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування, й надходження коштіввід надання платних послуг і сформованого на їх основі майна, що належитьчленам його колективу;
— удосконалення правового забезпечення ідентифікаціїотримання доходів самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання віднадання функціональних і господарських послуг та виведення порядку їхвикористання з-під глобального казначейського контролю. Йдеться лише прозбереження контролю з боку казначейства за узгодженням корпоративних ісуспільних інтересів згаданих суб’єктів господарювання, тобто дотриманнявстановлених пропорцій витрачання коштів на розвиток суб’єкта господарювання йзадоволення матеріальних інтересів його працівників;
— вироблення для самодостатніх суспільних суб’єктівгосподарювання механізму комерційної діяльності зі збереженням обмеженого колапасивних доходів (бюджетні кошти, гранти, благодійні внески, дарунки,дивіденди);
— запровадження механізму присутності органів виконавчоївлади та органів місцевого самоврядування в комерційних суб’єктахгосподарювання, що діють у сфері виробництва платних суспільних благ з метою контролюза збереженням і розвитком інфраструктури їх виробництва та доступністю усімверствам населення.
3.3 Напрямки реформування структури соціальних видатків таефективне використання видаткової частини місцевих бюджетів
 
Незважаючи на значну кількість слушних пропозицій таузагальнень щодо різних аспектів соціальної конверсії економіки, до останньогочасу як в теоретичному, так і в методологічному контексті існують прогалини,які не дозволяють вийти на системне бачення механізму розбудови і функціонуваннясоціальної держави. Особливо це стосується бюджету країни, видатки якого нетільки сприймаються, а й фактично е одним із основних показників спрямованостіі досконалості соціальної системи.
У зв’язку з цим виникло складне у теоретичному іметодологічному аспекті питання щодо поведінки держави в реалізації процесівсоціального характеру стосовно їх наповнення і тривалості, механізмурозгортання і розвитку Його вирішення в силу цього є досить актуальним івимагає проведення наукових досліджень. Важливо обґрунтувати не тількиорганізаційно-економічний механізм забезпечення соціальної спрямованостібюджетів різних рівнів, а й шляхи та методи підготовки економічної системи доздійснення заходів із соціалізації.
Використання поняття «соціальна держава» надає підставистверджувати, що переважна кількість адептів розбудови держави досить невиразноуявляє його зміст. Наявні тлумачення досить латентно протиставляють соціальноорієнтовану економічну систему економіці, що не має чіткої соціальноїорієнтації. Майже не згадується факт, що внаслідок прояву конкретних ознаксоціальності в економічних відносинах будь-яка економічна система маєвідповідну соціальну складову. Підтвердженням цього можна вважати назакріплення Конституцією України не стільки реальної, скільки незалежної, тобтобажаної спрямованості функціонування української держави. До того ж чіткіорієнтири подібної спрямованості в Конституції України не визначені. Методологічнаконструкція «соціальної держави» втілена в показниках, яким властива доостаннього часу функція відтворення участі держави у забезпеченні соціальноорієнтованого розвитку. Мається на увазі частка соціальних видатків у ВВП тазведеному бюджеті країни.
За даними Держкомстату України станом на початок 2004 р.загальні видатки зведеного бюджету країни склали у фактичних цінах 75792,5 млн.грн., соціальні видатки у складі яких перевищили 39691,6 млн. грн. При цьомуостанні розподілилися за соціально-культурними сферами таким чином: освіта — 14977,1 млн. грн., охорона здоров’я — 9708,2 млн. грн., культура і засобимасової інформації (ЗМІ) — 1481,1 млн. грн., соціальний захист і соціальнезабезпечення — 12953,2 млн. грн. Видатки зведеного бюджету насоціально-культурні заходи становили у структурі зведеного бюджету 52,4%, щоперевищувало їхню частку у 1992 р. на 7,3 відсоткових пункти. Проте вагомихпідстав вести мову про високий рівень соціалізації українського бюджету немає,оскільки в економічно розвинених країнах з тривалим досвідом функціонуванняринкової економіки з соціальною орієнтацією частка цих видатків встановиласядещо більшою. За даними Світового банку вже у 1996 р. питома вага видатків насоціальні цілі консолідованого державного бюджету Німеччини складала 68,8%,Франції — 68,7%, Австрії — 70,1%, Швеції — 56,8%, Данії — 53,5%, США- 52,1%. Якщонавіть урахувати, що ці дані відтворюють стан справ щодо двох принципововідмінних груп країн, одна з яких тяжіє до соціально орієнтованого господарстваз високою часткою податкових вилучень до бюджету (Німеччина, Франція, Швеція,Данія, Австрія), а друга — до ліберальної економіки з помірним оподаткуванням іорієнтацією на самозабезпечення населення, то й тоді віднайдеться чималоаргументів до заперечення факту надання національній системі бюджетногофінансування соціальних гарантій якостей високої соціальності.
Здійснені розрахунки за індикатором частки соціальнихвидатків у ВВП теж підтвердили наявність проходження в економіці країни доситьспецифічних процесів, які слабо свідчать про прибічність реформаторів і реформконцепції соціально орієнтованої ринкової економіки. В Україні за рокинезалежності частка видатків на соціально-культурні заходи і заклади взагаліколивалася в межах від 10,3% до 19%.
Наведені статистичні реалії фінансування і, звісно,функціонування вітчизняного соціально-культурного комплексу при порівнянні звисокорозвиненими країнами викликають почуття явного незадоволення. Заінформацією фахівців з даної проблеми, частка соціального бюджету в середньомупо країнах соціальної орієнтації і достатнім економічним потенціалом сягає 25%,у тому числі в США — 21%, в Японії — біля 18%, а в 11 найрозвиненіших країнахЄвропи — 30% .
Якщо орієнтуватися на держави Східної Азії, до яких Українанаближається у виробництві ВВП на душу населення (3210 дол. СІІІА) за паритетомкупівельної спроможності, то і тут спостерігається дисонанс у рівні соціальнихвидатків взагалі і за сферами зокрема, оскільки в цілому вони становлять у них8,4% від ВВП, на соціальне забезпечення — 3,4%, освіту — 2,8% і охоронуздоров’я — 2,2% від ВВП .
Логічно напрошується думка про те, що в Україні, девиробництво ВВП на душу населення поки що нижче від країн Східної Азії, держававитрачає на соціальні цілі у два рази більше коштів, ніж у цьому регіоні світу.
Таким чином, формування соціальної економіки в Україні здійснюєтьсякрізь призму бачення набуття державою ознак соціальності взяттям на себеосновної частини соціальних витрат. Іншими словами, суспільству нав’язуєтьсядумка, що чим більше коштів витрачатиметься на соціальні цілі і чим більшегромадян отримуватимуть соціальні блага і пocлyги, тим соціальнішою будесуспільна система[16].
У реальному світі всі явища і процеси мають природу, якабалансує між суто економічним і соціальним. Кількість фінансових коштів, якідержава реально здатна виділити для вирішення цілого ряду соціальних проблем усуспільстві, природно є величиною обмеженою. І готової формули щодо міривтручання держави у процес досягнення соціальних цілей розвитку немає. Томупозитивно слід сприймати критику щодо встановлення міри соціальності бюджетувиключно на підставі фінансування соціального забезпечення і соціальних допомогта конструктивної позиції щодо впровадження у державі соціального спрямуваннятакого інструментарію визначення ступеню приросту соціальності, підґрунтямякого є міра рівноваги між колективною відповідальністю суспільства за рівеньжиття окремої людини і особистою відповідальністю громадянина за власнесоціальне становище.
Економічна наука пропонує гаму результатів досліджень ізпропозиціями щодо визначення рівня соціального розвитку. Але сама методологіявизначення показника, що узагальнює соціальний розвиток і виступає міриломсоціалізації бюджету, усе ще залишається простором, де зіштовхуються різні заотримуваними результатами погляди.
За всієї відмінності підходів до встановлення всеохоплюючогопоказника соціалізації бюджету, їх можна звести до одного, зміст якогополягатиме в агрегуванні окремих показників у комплексний із задіяннямекспертів-фахівців з різних напрямків розвитку. Оцінка теоретико-методологічноїбази встановлення факту зрушення міри соціальності бюджету засвідчила, що привсій оригінальності наукових думок, їх поки що не можна розглядати якдосконалі. Через відсутність науково обґрунтованої методології визначення міриваги бюджетного фінансування як напрямку самозабезпечення добробуту населення,так і надання соціальної підтримки, неможливо об’єктивно і однозначно оцінитирівень соціальності і його зміну відносно минулих періодів та ще за умови, коливони мають різні відносно один одного знаки.
Безумовно, знайти узагальнюючий показник для складних і часомвзаємозаперечних явищ із соціальним підтекстом не так просто. Але труднощі неможуть слугувати підставою для заперечення об’єктивності існування такогопоказника. І в цьому контексті ми орієнтувалися у можливостях запровадженняподібного показника на такі особливості. Оскільки перехід економіки в системукоординат соціальної держави пов’язується з еволюцією усвідомлення суспільствомсуті стрижневого процесу власного розвитку, то і вимір соціальності слід здійснюватиза обсягом ядра цього активного населення. За умови орієнтації у визначеннісоціальності бюджету на ступінь укріплення чи розгортання прошарку середньогокласу, тобто на тих, хто здатен через освіченість, певний культурний рівень тажиттєве кредо виявити себе професійно, морально і особистісно, забезпечуєдинамізм суспільних змін. Загальновизнано, що майнову піраміду суспільстваформували 86,5% бідних, 11,2% — середнього достатку і 2,3% — заможних.На межі2001-2002 рр. за рівнем грошових витрат 47% населення становило групу бідногонаселення, 38% — середньо забезпеченого і 15% — заможного. За всієїсуперечливості визначення середнього заможного прошарку (віднесено населення здоходами у 150-300 грн. за наявності прожиткового мінімуму у 270-342 грн.) заумови прийняття за базу частки бідного населення на початок 2002 р. імоніторингу їх зменшення можна вести мову про вимір обсягу приростусоціалізації бюджету ∆ІC6 за формулою:
∆ІC6 = (∆Hбд).
де ∆Hбд — зменшення питомої ваги бідного населення.
Прирівнення зміни питомої ваги бідного населення у йогозагальній кількості і міри соціалізації зведеного бюджету носить достатньообґрунтований характер (якщо виходити з того, що механізм звуження анклавівбідності поєднує у собі потенціал самозабезпечення через регулювання рівнязаробітної плати у різних сферах економічної діяльності та можливості наданнясоціальних допомог і забезпечення соціального захисту). Через це орієнтація всоціалізацій — ній методології на зміни питомої ваги бідного населення є більшоб’єктивною, ніж задіяння показників прямого зростання соціальних видатківвзагалі, і витрат на соціальний захист та соціальне забезпечення зокрема.Підставою до подібного висновку слугують і результати розрахунків, наведені утаблиці 3.3.1.
Навіть поверхневий погляд на зміни тих критеріальних оцінок,які сьогодні є підґрунтям до надання характеристик соціальності не тількизведеному, а й місцевим бюджетам різних рівнів, свідчить про відсутність у нихтаких ознак. Тільки у 2002 р. їх позитивна динаміка співпадала з бажаною зміноючастки бідного населення. І, якщо перейти до параметрів бюджету 2003 р. зафактом його виконання, то можна кваліфікувати зростання його соціальності на 5відсоткових пункти.
Отримані в процесі дослідження результати, звичайно, не є достатнімидля повноцінного визнання соціальної структури суспільства в якості однозначновизначеного індикатора соціалізації бюджету. Для надання їй такого статусу слідбуло б розробити методику визначення маси середнього класу і застосовуватиостанню на всіх стадіях бюджетного процесу… До того ж через надання соціальнихдопомог і позабюджетними фондами, виникає потреба теоретико-методологічногообґрунтування категорій «соціалізація бюджету», «соціальний бюджет» і,закономірно, інструментарію визначення рівня та глибини соціалізації бюджетузокрема, і соціального просування суспільства в цілому.
Таблиця 3.2
Оцінка змін міри соціалізації зведеного
бюджету України у 2000-2003 рр., %Показник 2000 2001 2002 2003 />
Питома вага видатків на соціально-культурні заходи
загальних видатках зведеного бюджету /> 39,6 +6,4 +10 1 -3,7 />
Зміни питомої ваги видатків на соціальний захист і
соціальне забезпечення у загальних видатках зведеного бюджету 12,4 +2,6 +6,0 -3,9 /> /> Зміни питомої ваги населення із середніми на 1 особу грошовими витратами на місяць — нижче прожиткового мінімуму 87, 9 +1,1 0,6 -5,0 /> />
Система надання місцевими органами виконавчої влади таорганами місцевого самоврядування соціальних послуг населенню потребуєреформування за такими напрямками:
— зміна механізмів фінансування соціальних видатків такоригування механізмів розрахунку видатків на соціальні заходи.
Зміна механізмів фінансування соціальних видатків передбачає:
— здійснення подальшого деталізованого розподілу прав іобов’язків у фінансуванні соціальних послуг, виходячи з принципу субсидіарностіміж органами влади різних рівнів і органами місцевого самоврядування;
— впровадження у бюджетну практику методів оцінкирезультативності бюджетних витрат і якості наданих послуг;
— введення спеціального принципу співфінансування соціальнихвитрат, мета якого полягає у стимулюванні регіонів підтримувати певний рівеньфінансування найбільш значимих витрат — на освіту, охорону здоров’я, культуру.Рівень співфінансування (з державного та місцевих бюджетів) повинен оберненопропорційно залежати від бюджетної забезпеченості регіонів (допомогу матимутьзмогу отримати усі місцеві бюджети. Головна умова — надання субсидій повиннобути обумовлене виділенням регіоном своєї частки на фінансування відповідних витрат);
— розробку і впровадження моделей створення міжрегіональнихсоціальних проектів та їх фінансового забезпечення.
У напрямку коригування механізмів розрахунку видатків насоціальні заходи необхідно:
— здійснювати планування та фінансування видатків бюджетівусіх рівнів на заходи з соціального захисту та утримання об’єктів соціальноїсфери на програмно-цільовій основі;
— оптимізувати мережу установ, організацій та закладівсоціальної сфери, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, ічисельність їх штатів;
— розробити методологію удосконалення нормативів соціальнихвидатків, які повинні враховувати регіональну і місцеву специфіку розвитку. Дляцього слід здійснити узагальнення реальних даних регіонів та місцевостейвідносно прожиткового мінімуму, мінімального споживчого бюджету і заробітноїплати, розрахувати стандартні рівні споживання харчів, медикаментів, побутових,комунальних і транспортник послуг;
— затвердити Програму розробки проекту єдиного бюджетудотаційного муніципального утворення, в якому будуть закладатися параметрисоціального стандарту для дотаційних регіонів. За основу розрахунку витрат насоціальні цілі має бути взятий прожитковий мінімум, скорегований увідповідності зі змінами соціально-економічних умов. У порядку експерименту слідпередбачити запровадження такого проекту;
— запровадити механізм формування державних соціальнихстандартів та надання державних соціальних гарантій, визначених Конституцією тазаконодавством України, на основі врахування поєднаних економічних можливостейдержави та місцевого самоврядування, посилення відповідальності місцевихорганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за їх дотриманням;
— започаткувати формування соціального бюджету.
Проведення реформування у сфері фінансування соціальноїполітики з державного та місцевих бюджетів відповідно до зазначених напрямківбуде неповним і недосконалим, якщо не відбудуться відповідні зміни також успособах формування самих місцевих бюджетів. Отже, необхідним є зміцненняматеріально-фінансової основи місцевих бюджетів. Основними кардинальнимизаходами досягнення цієї мети є такі:
— надання статусу місцевого податку усім надходженням, які уповному обсязі надходять до місцевих бюджетів. Через управління циминадходженнями місцева влада матиме достатній вплив на економіку регіону, щопозитивно позначаться і на доходах бюджету;
— впровадження механізму надання бюджетних трансфертів длязабезпечення виконання делегованих функцій;
— корегування діючої формули розрахунку дохідної частинимісцевих бюджетів з урахуванням підвищених потреб розвитку слаборозвинених(відсталих) і депресивних (структурно-слабких) регіонів з метою підвищенняефективності надання їм субвенцій;
— врахування таких параметрів при розрахунку обсягуміжбюджетних трансфертів: частка доходів території у доходах зведеного бюджету,рівень життя населення, екологічна ситуація;
— запровадження формульної системи розподілу державнихцентралізованих капітальних вкладень (інвестиційних субвенцій) за встановленимикритеріями;
— поступова заміна дотацій вирівнювання субвенціями навиконання конкретних інвестиційних проектів, на розвиток тих галузей. які 6сприяли виходу регіонів з числа слаборозвинутих. У перспективі слід розглянутиможливості об’єднання всіх субвенцій в єдину з наданням права місцевим органамвлади самостійно розподіляти її між програмами, залишаючи місцевим бюджетамвідсоток від невикористаної частини ціеї субвенції на реалізацію місцевихсоціальних програм (це дасть змогу підвищити ефективність витрачаннясубвенцій);
— врегулювання міжбюджетних відносин між державним бюджетомта бюджетами міст районного значення, сіл, селищ.
Таким чином, для того, щоб громадяни кожної місцевостівідчували себе соціально захищеними і мали рівень фінансування соціальнихпослуг не нижчий, ніж в середньому у країні, необхідним є подальше реформуваннясистеми фінансування соціальної політики. Зазначені шляхи реформування будутьсприяти забезпеченню на відповідному рівні потреб мешканців усіх територій.
Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади зафункціональною класифікацією можна розділити умовно на два види — забезпеченняпоточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуютьсязначною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджетиздійснюють основну частину видатків на охорону здоров’я — до 90% зведенихвидатків, житлово-комунального господарства — до 75, освіти — до 73, культури — до 69% зведеник видатків відповідного напряму.
На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не маєсистемного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади немають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективнихвидатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтованоздійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якогосформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів цеповинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявностіузгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальнихгромад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічногообґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втіленняданої програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.
Серед основних проблем реформування видатків місцевихбюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, якіналежить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування,делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самовряднимибюджетами різних рівнів.
Делеговані державою повноваження необхідно розподілити міжрізними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принциписубсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видаткиздійснити неможливо. У галузі охорон здоров’я до виключних (неделегованих)повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, якімають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, доделегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районногобюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти — аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінськийпотенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямомфінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегуватиповноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладнихпрофесій; фінансування шкільної та дошкільної освіти мае бути делеговане доміст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їхакредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом зтим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, авідповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизятьсявидатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніхзакладів.
Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів таобчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженнях єнерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальнихгромад за показниками території, кількості та густоти населення, наявностіоб’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у поняттіфункцій та повноважень практично виконують одні й ті самі функції, хоча з точкизору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевого самоврядуванняна сучасному етапі вони різні. 3 методи більш точного та коректного обчисленняпоказників та нормативів видатків при проведенні реформитериторіально-адміністративного устрою, необхідно здійснити типологізаціютериторіальних громад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи дляспільних їх типів.
Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів — процес тапідходи до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системиобчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душунаселення або на споживача послуги, на відміну від існуючої досі системиобчислення, яка побудована на принципі «від мережі». Існуючий принцип полягає втому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнутьсяза кожною конкретною установою — школою, дитячим садком, клубом, і місцевіоргани влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщовона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаютьсякошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримуєхоч би які асигнування. За існуючої системи посилюються міжрегіональнідиспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупнихвидатках з 2000 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту — з 0,13 до0,21; на охорону здоров’я — з 0,14 до 0,19.
Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетнівидатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. 3а цихумов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу дозбиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків, оскільки кошти вониотримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[11].
 

ВИСНОВОК
 
Важливим моментом у реалізації соціальної політики державиповинно стати визначення і встановлення державних мінімальних стандартів, якімають зафіксувати ту межу, нижче якої не повинні бути показники обсягу таякості соціальних послуг і гарантій, що надаються державою населенню.
У багатьох випадках, коли ставиться питання пронедофінансування державних соціальних зобов’язань, розміри якого свідчать проневідповідність цих зобов’язань реальним фінансовим можливостям держави,точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміниконкретних соціальних програм. Але така постановка питання не завжди коректна.Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей недостатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. 3 огляду на це,існують думки, що частину соціальних зобов’язань держави доцільно розглядати якпевні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому станіекономіки. Тому пропонується кількісне значення деяких державних соціальнихзобов’язань визначати інтегрально. Недосягнення верхньої межі не означатименеобхідності відміни цих зобов’язань. Ще одним аргументом на користь утриманнясоціальних зобов’язань державою е те, що вони, хоч і не в повному обсязі,можуть реалізуватися для частини отримувачів.
На думку деяких учених-дослідників, основні причинивиникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що стало невистачати коштів. Особливість кризи полягає у тому, що вичерпалися традиційніджерела фінансування соціальної сфери і майже не розроблені нові (недержавні),немає достатньої нормативної бази. Концепція реформи також не враховує всієїскладності розв’язання такого завдання: підвищення фінансової стабільностісоціальної сфери й зростання надходжень від продажу її пocлyг, з одного боку, інеобхідності забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до життєвоважливих як для окремих сімей, так і для суспільства в цілому соціальних благ,із другого.
Усе це змушує уряди країн ретельніше аналізувати причинискрутного становища й розробляти заходи, що сприятимуть установленнюраціонального балансу інтересів держави, виробників і споживачів соціальнихпослуг. Складність при прийнятті рішень у соціальній сфері полягає унеобхідності одночасного задоволення критеріїв економічної ефективності йсоціальної справедливості. Тому одним із основних завдань перехідного періодуповинно стати проведення такої політики перерозподілу й соціальних гарантій,яка б не послаблювала стимулів економічної активності й при цьому підтримувалажиттєвий рівень усіх громадян на прийнятному рівні.
Стійка соціальна система повинна бути сумісною зістабілізацією і не інфляційним економічним зростанням, побудована на жорсткійдисципліні відрахувань, соціальному партнерстві основних груп, поєднаннідержавних і приватних форм соціального захисту, інтеграції завдань соціальноїполітики в макроекономічну стратегію. Лише поєднання таких принципів ізполітичною волею надасть країні шанс (можливість) успішного реформування.
Реформування системи соціальних зобов’язань в Україні маездійснюватися за такими основними напрямами:
— підвищення самостійності місцевих і регіональних органіввлади як суб’єктів державного регулювання економіки на основі їх фінансовоїавтономізації.
— зміна принципів призначення різних соціальних допомог їхнімреципієнтам, посилення адресності соціальної системи (надання грошовоїсоціальної допомоги строго цільовим групам, тобто тим реципієнтам, якіпідтвердили, що їхні доходи не перевищують певної межі (визначеного пороговогозначення), наприклад, межі малозабезпеченості у розрахунку на одного членасім’ї. Це порогове значення тісно пов’язане з можливостями бюджетів, з якихфінансується ця допомога);
— раціоналізація видатків на соціальну сферу (перегляд пільг,поширення платних послуг);
— удосконалення нормативної бази з питань, що регулюютьфункціонування і розвиток соціальної сфери;
— забезпечення нормативного регулювання надання платнихсоціальних послуг як додаткового джерела фінансування соціальної сфери.
— удосконалення практики нормативного планування бюджетнихвидатків за рахунок наближення нормативних витрат до реальних потреб отримувачасоціальних послуг та чіткого іх дотримання на всіх етапах бюджетного процесу.

ПЕРЕЛІКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 
1.Амоша О., Удосконалення використанняпрограмно-цільового методу в процесі управління видатковою частиною бюджету //Наукові праці НДФІ.-2004.-6(29).-С.16-24.
2.Бодров В.Г. Реформування міжбюджетнихвідносин та зміцнення фінансових ресурсів місцевих бюджетів. // Наукові праціНДФІ.-2004.-б(29).-С.31-33.
3.Бойцун Н., Адаптація європейськогодосвіду управління місцевими фінансами в Україні:(на прикладі Дніпропетровськоїобласті) // Фінанси України.-2005.-№5.-С.6-11.
4.Бюджетний кодекс України від 21 червня2001 року. Київ АТІКА 2002.
Бюджетний кодекс України: За станом на 1січня 2004 року. — Харків: «Одісей», 2004.96с
5.Василик О.Д., Бюджетна система України:Підручник для студентів ВНЗ/ О.Д.Василик, К.В.Павлюк; Міністерство освіти інауки України. — Київ: ЦНЛ, 2004.- 544с.
6.Василик О.Д., Гордей О.Д.Бюджетниймеханізм забезпечення зростання соціального добробуту.// ФінансиУкраїни,-2003,-№ 4,-С.29-34.
від 16.07.1999 р. N 996-ХІУ зі змінами N1829-111 від 22.06.2000 р., ВВР,
7.Глущенко Ю.А., Формування місцевихбюджетів в Україні: Автореферат/Науководослідний фінансовий інститут приМіністерстві фінансів України. — 24.12.2004.Київ: НДФІ МФУ, 2004.- 15с.
8.Грідчина М.В., Фінанси (теоретичніоснови): Підручник/ М.В.Грідчина, В.Б.Захожай, ін.Осіпчук Л.Л. та; Міністерствоосвіти і науки України. — К.: МАУП, 2002.- 280с.
9.Даневіч О.С. Заходи по удосконаленнюмеханізму казначейского обслуговування бюджетів // Казна. – 2006. — №11-12. –С.5-9.
10.Дегтяренко З. Досвід наповнюваннямісцевих бюджетів // Казна. – 2007. — №4-5. – С.29-32
11. Державний комітет статистики Україниоприлюднює звіт про використання коштів державного бюджету у 2005 році.//Статистика України.-2006.-1.- С.121-12431.
12.Деркач М. Формування фінансової базирегіонів // Економіка України. — 2004. — № 1. — С. 12-21.
13.Добровольська Л.М. Соціальні видаткибюджету. // Фінанси України.- 2002.-№2.- С.13-18.
14.Жемеренко Е., Використання коштівмісцевих бюджетів України//Фінанси України.2005.-8.- С.12-18
15.Зайчикова В., Показники оцінкифінансової самодостатності органів місцевого самоврядування.// Наукові праціНДФІ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.47-56
16. Закон України «Про бухгалтерськийоблік та фінансову звітність в Україні»
17. Закон України «Провідпустки» від 15.11.1996 р. N 504/96-ВР зі змінами N
18.Закон України «Прозовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. N
19.Закон України «Про оплатупраці» від 24.03.1995 р. N 108/95-ВР зі змінами
19.Івченко С. Досвід та проблемиобслуговування місцевих бюджетів // Казна. – 2006. — №7-8. – С.28-30.
20.Інструкція «Про відкриттяаналітичний рахунків для обліку операцій по виконанню бюджетів в системіДержавного казначейства», затверджена наказом Державного казначействаУкраїни від 28.11.2000 р. №119.
21.Інструкція «Про складання івиконання розпису Державного бюджету України», затверджена наказомМіністерства фінансів України від 28.01.2002 р. №57.
22.Казначейська справа: П.Г.Петрашко,О.О.Чечуліна, В.Т.Александров та ін.; За ред. П.Г.Петрашко. – Т.1. – К.: НВП“АВТ”, 2004. – 288 с.
23.Казначейська справа: П.Г.Петрашко,О.О.Чечуліна, В.Т.Александров та ін.; За ред. П.Г.Петрашко. – Т.2. – К.: НВП“АВТ”, 2004. – 496 с.
24.Конституція України, затверджена ВРУ28.06.1996 р. № 254/96-ВР // Відомості ВРУ. — 1996. — №30.
25.Корецький М., Повноваження органівдержавної влади та місцевого самоврядування у сфері розподілу видатковихзобов’язань у регіонах. // Вісник економічної науки України.-2004.-№2(6).-С.109113:
26.Корчинский В., Информационная политикагоризонтального бюджетного выравнивания в Украинею.//Актуальні проблемиекономіки.-2005.-№10.-С.141-149.
27.Корчинський В., Оцінка економічноїефективності бюджетного вирівнювання. // Фінанси України.-2005.-№5.-С.12-19.
28.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз іпланування. — Київ: Центр навчальної літератури, 2003р. – 265с.
29.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз тапланування. -Дніпропетровськ: Навчальний посібник, ДАУБП, 2001р. – 389с.
30.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз. — Дніпропетровськ: Навчальний посібник, ДАУБП, 2000р. – 455с.
31.Крамаренко Г.А., Чорна О.Є. Фінансовийменеджмент. – Київ: Центр навчальної літератури, 2006р. – 323с.
32.Кудряшов В., Пріоритети бюджетноїполітики (2004 — 2005 роки)//Наукові праці НДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 3 (32).-С.23-32.
33.Лукашинская Г.К., Метод анализа территориальнихбюджетов.//Финансы.-2001.-N9.с.18-20.
34.Лук’яненко І., Системне моделюванняпоказників бюджетної системи України: принципи та інструменти: Монографія. — Київ: ВД «Киево-Могилянська академія», 2004.- 542с.
35.Міжбюджетні відносини центру та регіонів:Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — 29 червня 2004 р.-Дніпропетровськ: Дн-ська облдержадміністрація, 2004.- 159с.: графіки, діаграми,таблиці, стат.
36.Мярковський А.І. Основні напрямибюджетної реформи. // Наукові праці НДФІ.-2004.-б(29).-С.132 – 139.
37.Наказ Державного казначейства Українивід 08.12.2006 №330 “Роз”яснення щодо застосування економічної класифікаціївидатків бюджету”
38.Наказ Міністерства фінансів України від13.12.2004 №773 “Про затвердження Методичних рекомендацій зі складання мережірозпорядників коштів місцевих бюджетів всіх рівнів”
39.Наказ Міністерства фінансів України від27.12.2001 №604 “Про бюджетну класифікацію та її запровадження”
40.Нестеренко В. Посилення контролю настадії прийняття зобов”язань // Казна. – 2005. — №3. – С.7-8.
41 Огонь Ц., Пріоритети фінансовоїстабільності держави. // Вісник національного банку України.-2005.-№9.-С.12-15.
42.Особливості запровадження порядкуобслуговування державного бюджету за видатками. // Казна.-2004.-№12.- С.16-18.
43.Панкевич Л. Казначейське виконаннямісцевих бюджетів: запровадження, досвід, проблеми // Казна. – 2006. — №11-12.– С.22-26
44.Пасічник Ю.В., Бюджетна система Українита зарубіжних країн: Навчальний посібник/Міністерство освіти і науки України. — К.: Знання-Прес, 2002.- 495 с.- (Вища освіта ХХІ століття).- с.487-495.
45.Пасічник Ю.В., Бюджетна система Українита зарубіжних країн: Навчальний посібник/Міністерство освіти і науки України.-2-re вид., перероб. і доп.- Київ:3нанняПрес, 2003.- 523с.- ((Вища освіта ХХІстоліття)).- 35.00; 28.00
податків перед бюджетами та державнимицільовими ондами” від
46. Поддерегін А.М Фінанси підприємств. — Київ: Підручник, КНЕУ,2000р. – 625с.
47. Поддерегін А.М. Фінанси підприємств. — Київ: ідручник, КНЕУ,2004р. –
Поддерегін А.М. Фінансовий менеджмент. — Київ: Підручник, КНЕУ, 2005р. – 590с.
48.Покропивний С.Ф. Економікапідприємства. — Київ: Навчальний посібник, КНЕУ, 2001р. – 643с.
49.Положення про Державне казначействоУкраїни: Постанова Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 №1232. // Казна. — №1-2.
50.Положення про єдиний казначейськийрахунок, затверджене наказом Державного казначейства України від 26.06.2002 р.№ 122.
51.Полозенко Д., Видатки бюджету нарозвиток людського капіталу.//Фінанси України.2006.-4.- С.15-23.
52.Порядок казначейского обслуговуваннямісцевих бюджетів, затверджений наказом Державного казначейства України від04.11.2002 №205
53.Порядок обліку зобов”язаньрозпорядників бюджетних коштів в органах Державного казначейства України,затверджений наказом ДКУ від 09.08.2004 №136
54.Постанова Кабінету Міністрів України«Про затвердження норм та розміру відшкодування витрат в іноземній валютіна місяць працівникам дипломатичної служби, направленим у довготерміновевідрядження» від 04.03.2004р. N261.
55. Постанова Кабінету Міністрів України«Про перелік та граничні обсяги витрат, пов’язаних виключно з організацієюта проведенням благодійного гастрольного заходу» від 15 січня 2004 р. N34.
56.Про бюджетну класифікацію та їїзапровадження. Наказ Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. № 604.
57.Про програму соціально-економічного ікультурного розвитку міста на 2005 рік. Про міський бюджет на 2005 рік. — Дніпропетровськ: Дн-ська міська рада, 2005.- 74с.
58.Про створення внутрішньої платіжної системиДержавного казначейства. Постанова Кабінету Міністрів України та Національногобанку України від 15.09.1999 р. №1721.
59.Роз’яснення щодо застосуванняекономічної класифікації видатків бюджету: Затверджено наказом ДКУ 04.11.04 №194 // Казна.-2005 .-№3 .-С.16-24.
60.Романенко Л. Забезпечення контролю зацільовим спрямуванням бюджетних коштів // Казна. – 2004. — №10. – С.23-26.
61.Сілецький Я., Проблеми державногоспоживання бюджетних ресурсів // Наукові праці НДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 4(33).- С.182-188.
62.Соціально виважений бюджет розвитку //Соціальний захист.-2005.-9.-С.
63.Статистичний щорічник Дніпропетровськоїобласті за 2006рік. – Дніпропетровськ, 2007.- 532с.
64.Чечуліна О. Запровадження порядкуобліку зобов”язань розпорядників бюджетних коштів в органах ДержказначействаУкраїни // Казна. – 2004. — №11. – С.18-20.
65.Чечуліна О. Казначейське обслуговуваннямісцевих бюджетів // Казна. – 2005. — №6. – С.28-29.
66.Чугунов І., Перспективне прогнозуванняі планування бюджетних показників України на 2007 — 2009 роки.// Наукові праціНДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.9-22.
67.Чугунов І., Теоретико-методологічнізасади удосконалення програмно-цільового методу планування видатків бюджету. //Фінанси України.2004.-№9.- 2004.-С.37-51.

Додаток А
 
/>

Додаток Б
 
Склад і структура видатків на соціальну
сферу Дніпропетровської області
ВИДАТКИ
В тому числі:  2001 2002 2003 2004 Тис.грн. Питома вага Тис.грн. Питома вага Тис. грн. Питома вага Тис. грн. Питома вага 1670,5 2044,7 2482,0 3104,9 Соціально-культурні заходи, в тому числі: 893,1 53,5 1381,5 67,6 1650,9 66,5 1937,4 62,4 Освіта 388,7 23,3 515,3 25,2 643,1 25,9 769,6 24,8 Охорона здоров’я 351,8 21,1 444,8 21,8 541,4 21,8 639,3 20,6 Соціальний захист 103,2 6,2 353,5 17,3 377,5 15,2 415,0 13,4 Культура 34,6 2,1 46,8 2,3 61,0 2,5 79,4 2,6 Фізична культура і спорт 11,6 0,6 17,3 0,8 22,9 0,9 28,5 0,9

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА
КАФЕДРА ФІНАНСІВ ТА БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ
Дипломна робота
СПЕЦІАЛІСТА
ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУРЕГІОНУ(НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ)
Студентки: ЕременкоСвітлани Миколаївни
Спеціальність: 7.050104“Фінанси”
Керівник дипломної
Роботи: Бикова В.Г.,к.е.н., доцент
Дніпропетровськ
2008 рік

ЗМІСТ
 
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ
1.1 Необхідність державного регулюваннярозвитку соціальної сфери в Україні
1.2 Структура видатків місцевих бюджетів насоціальну сферу в розрізі галузей та видів діяльності
1.3 Фінансування соціальної сфери з місцевихбюджетів у відповідності з Бюджетним Кодексом України
1.4 Проблеми забезпечення соціальної спрямованостібюджету
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВИДАТКОВОЇ ЧАСТИНИБЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
2.1 Аналіз планування видатків насоціальну сферу по місцевому бюджету
2.2 Аналіз видатків на соціальну сферу погалузях і економічному
призначенні
2.3 Аналіз порядку фінансування видатків насоціальну сферу по Бабушкінському району м.Дніпропетровська
2.3.1 Фінансування освіти у контексті соціальнихвидатків
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСУВАННЯСОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
3.1 Вдосконалення методики планування видатків насоціальну сферу з місцевих бюджетів
3.2 Додаткові ресурси зміцнення фінансової базимісцевих бюджетів, як засіб вирішення соціальних проблем регіону
3.3 Напрямки реформування структури соціальних видатків та підвищення ефективностівикористання видаткової частини місцевих бюджетів
ВИСНОВКИ
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ

ВСТУП
Ключовими моментами забезпечення соціальної спрямованостібюджетної політики є комплексна реформа соціальної сфери, що передбачає,по-перше, взаємопов’язані зміни управління соціально-культурними галузями зістотним збільшенням обсягів фінансування, які мають бути синхронними вметодологічному і в хронологічному аспектах; і, по-друге, перенесення акцентівполітики доходів із соціального захист непрацездатних верств суспільства напрацююче населення.
Не можна надалі зводити увесь соціальний захист лише досоціального захисту непрацездатних верств населення. У такому разі частину ВВПслід проводити через бюджет, що провокуватиме його соціальне перенавантаження.
Для цього необхідно:
— по-перше, розробити концепцію реформи та відповіднихмеханізмів її реалізації, зокрема, із запровадженням пілотних проектів в усікгалузях: освіті, охороні здоров’я, культурі і т.п.
— по-друге, розробити та затвердити в повному обсязі системудержавних соціальних стандартів відповідно до закону України про державнісоціальні стандарти та державні соціальні гарантії. За останніми даними цістандарти знаходяться в процесі розробки, а вже розроблені — просто переписанізі стандартів радянських часів.
— по-третє, забезпечити випереджаюче, порівняно з ВВП,зростання заробітної плати та поступове підвищення всіх мінімальних стандартів,але зростання мінімальної заробітної плати має випереджати темпи зростання іншихмінімальних стандартів кожного періоду часу. Мінімальна заплата має бути вищеза мінімальну пенсію, мінімальні допомоги.
Слід домогтися того, щоби прожитковий мінімум встановлювавсяв межах закону про бюджет.
Бажано запровадити моніторинг соціальної спрямованостібюджетної політики на основі розроблених критеріїв та індикаторів, причому цеймоніторинг потрібно публікувати з поясненнями, з аналітичними записками.
Варто підкреслити, що соціальна спрямованість бюджетноїполітики визначається не стільки сумами, які виділяються на фінансуваннясоціальної сфери, скільки тим, куди ці суми спрямовуються. Скільки б всоціальну сферу не вкладати грошей, вона всі їх використає. Наприклад, наосвіту можна спрямовувати скільки завгодно коштів, але якщо за рахунок цихкоштів буде фінансуватися лише елітна освіта, або якщо кошти, які виділяються збюджету на охорону здоров’я, витрачати на підтримку елітних медичних закладів,якщо і надалі в селі утримуватимуться школи, в яких навчається 5 дітей, то прояку ефективність і соціальну спрямованість бюджетної політики може вестисямова.
Суми, які витрачаються на фінансування, відіграють роль лишедопоміжних індикаторів. Витрачається недостатньо коштів на соціальну сферу, алеякщо вони витрачатимуться без зміни системи управління соціальною сферою,будь-яке сумління буде марним. Кошти витрачаються не на фундаментальну науку, апереважно на освіту, охорону здоров’я і соціальний захист. Кожна послуга коштуєпевну суму грошей, і якщо лікарняні послуги коштують не стільки, скільки бюджетна них виділяє, то peштy хтось має доплачувати. Або плата здійснюється прозороі офіційно, або не прозоро і невідомо за якими тарифами. Це робить держава абострахова компанія чи населення, або це робиться в тіньовому секторі.Виділяються кошти на соціальну сферу у такому обсязі, як того вона потребує,але кошти надходять безсистемно і нерівномірно.
Один з фундаторів соціальної економіки Кейнс в своїй роботі«Кінець політики невтручання держави в економіку»… підкреслював:«Важливо, щоби уряд не робив те, чим уже займаються приватні особи, немаєрізниці чи трохи краще, чи трохи гірше уряду це вдається, держава має братисяза те, чого на цей час не робить ніхто інший». Це означає, що держава неповинна сама надавати всі соціальні послуги. Її завданням є фінансування іконтроль за якістю. Відповідно левову частку надання соціальних послуг можнапередати до приватного сектора, розміщуючи державне замовлення і фінансування.
Відповідно до цього посилки у сфері освіти необхідно зробитицілий ряд послідовних кроків. Високопрофесійна підготовка населення єпріоритетом державної соціальної політики будь-якої держави. Стратегіясоціально-економічного розвитку України передбачає істотне підвищення якостіосвітнього потенціалу її населення.
Якщо держава зацікавлена в інвестиціях, то має забезпечитикваліфіковану робочу силу, інакше інвестиції не надійдуть. Але якщо інвестиційне буде і зарплата буде низькою, то ця кваліфікована робоча сила поїде закордон, і ми зі свого бюджету, зі своїх податків будемо фінансувати економікуінших країн. Результати аналізу соціальної стратифікації населення економічнорозвинутих країн свідчать про те, що найвищий рівень освіти і кваліфікації єнині основним чинником конкурентоспроможності на ринку праці та високихзаробітків з метою входження до середнього класу та еліти суспільства.
Наявністьбагатьох дискусійних питань і програм удослідженні механізму реалізації соціальних видатків і гарантуванні мінімальнихстандартів життя, а також об’єктивна необхідність реалізації цих питань векономіці перехідного періоду зумовили вибір теми магістерської роботи.
Об’єктомдослідження у роботі є процес здійснення видатків на соціальні цілі вБабушкінському районі м. Дніпропетровська.
Предметомдослідження є організаційно – фінансовий механізм забезпечення видатків насоціальні потреби.
Метоюдослідженняє підвищення ефективності використання видатків на соціальне забезпечення.
Згідноз метою дослідження в роботі були поставлені до вирішення такі завдання :
– виявлення фінансових спроможностей системи фінансуваннясоціально-культурної сфери, а також деструктивних процесів і форм, що обмежуютьможливості забезпечення життя населення на рівні, не нижчому від прожитковогомінімуму;
– обґрунтування методичних основ формування соціального бюджету;
– економетричне моделювання факторів, які впливають на обсягивидатків бюджету Бабушкінського району.
 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ-СФЕРИ В УКРАЇНІ
 
1.1 Необхідність державного регулювання розвитку соціальної сферив Україні
 
Важливим показником, що характеризує діяльність держави вумовах ринкової економіки, є так звана державна квота — питома вага сукупнихвитрат держави у ВВП. Цей показник визначає місце держави в системі ринковихвідносин і певною мірою тип ринкової моделі країни. Сама ж структура видатківдержави та їхня частка у ВВП є індикаторами пріоритетності тієї чи іншоїфункції держави.
На сьогодні найбільшу питому вагу в бюджетах демократичнихкраїн мають видатки на соціальні потреби, що свідчить про виняткову рольсоціальної функції держави.
Розгалужена система соціальних зобов’язань стала однією зперших ознак цивілізованості суспільства, невід’ємним його атрибутом. Соціальнівитрати держави стали одним із важливих факторів, які визначають рівень життянаселення й добробут найменш забезпечених його верств.
Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політикута програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатньогожиттєвого рівня населення, охорона здоров’я, освіта й навчання. Соціальнівидатки посідають чільне місце в структурі видатків держави. На стан соціальноїсфери впливають загальна ситуація у країні, рівень податкових надходжень, змінив доходах населення, зміни в його структурі й рівні бідності. Її слідрозглядати як частину економіки, фінансів, як систему, орієнтовану наконкретного споживача.
В Україні діяльність держави в соціальній сфері маєнадзвичайно важливе значення для життя суспільства. Це зумовлено як різкимпадінням доходів переважної більшості населення при переході до ринковоїекономіки, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальнихпослуг саме від держави [9].
Обмеженість ринкових методів забезпечення гідного рівняжиттєдіяльності людини створює об’єктивні умови для державного втручання зметою досягнення зростання суспільного добробуту. У науковій літературідобробут суспільства розглядається як основа реального стану соціальних груп таіндивідуумів у соціально-економічній структурі суспільства. Умови ринковоїекономіки виявляють різноманітні форми нерівномірного розподілу соціальних благяк стосовно отримання, так і стосовно використання доходів та послуг, а такожсуб’єктивне ставлення щодо міри задоволення потреб, рівня добробуту кожногочлена суспільства. Де проходить межа між ефективним (тим, що підвищує добробут)та неефективним втручанням держави, залишається предметом гострих дискусій ісуперечок, оскільки у багатьох випадках таке втручання заважає оптимальномурозподілові доходів для зростання добробуту населення.
Розглядаючи державу як одного з учасників ринку, слідособливо зважати на ту обставину, що держава має певні та принципово важливіпереваги перед іншими учасниками ринку, — зокрема право вилучення у рамках і напідставі закону частини доходів у формі податків у решти учасників ринку.Відповідно до цієї особливості суспільний сектор являє собою сукупністьфінансових ресурсів економіки, які перебувають у розпорядженні держави. Требазазначити, що ресурси, якими володіє держава, — це не тільки підприємства, щоналежать державі, а й доходи державного бюджету.
По суті, головним інструментом реалізації конституційнихобов’язків держави є державні фінанси як складова частина фінансової системикраїни. Бюджетна політика — це невід’ємний складник фінансової політикидержави, яка орієнтується на той самий вихідний принцип регулювання рухуфінансових потоків — забезпечення компромісу інтересів усіх учасників ринку,спрямованого на зростання сукупного споживання. Бюджетне фінансуваннясоціальної сфери виступає основним складником забезпечення зростаннясуспільного добробуту.
Постійна трансформація економічного простору, що базується напринципах ринкової економіки, створює об’єктивні передумови для формуваннясистеми суспільної ефективності, яка передбачає еволюцію у взаємозв’язках міжекономічною ефективністю та соціальною справедливістю, що приведе до створеннясистеми, в якій ці два чинники однаковою мірою сприятимуть як чистомусуспільному благу, так і чистому приватному благу. До останнього часуорганізація економічного простору була така, що суперечності між економічнимиінститутами, які функціонують для забезпечення як приватних, так і суспільнихблаг, мали антагоністичний характер, і це, природно, не приводило доефективного споживання ресурсів на стадії виробництва благ та зниження трансакційних витрат на стадії обміну[6].   `
Сьогодні відбуваються об’єктивні зрушення у бік подоланняцієї антагоністичної суперечності шляхом застосування суспільно орієнтованоїповедінки, доцільної для індивідуума, і, зрештою, це відповідає його власнимінтересам. Так, програмою діяльності уряду “Реформи заради добробуту”визначено такі головні соціальні напрями, як погашення заборгованості іззаробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.
Зусилля, спрямовані на подолання недосконалостей ринку, в багатьохвипадках пояснюють посилення регулюючої ролі держави. Суттєвою причиноюзростання частки державних видатків у ВВП також є нова роль держави у сферісоціального страхування й перерозподілу доходів за допомогою податків ітрансфертів. Зусилля держави у цій галузі базуються на фінансових та етичнихмотивах. Водночас слід відзначити той незаперечний факт, що практичнездійснення низки соціальних програм породжує й не передбачувані негативніпобічні явища, зокрема зниження ефективності економіки.
Зростаючий обсяг фінансових ресурсів, який спрямовується напокриття суспільних соціальних видатків, робить дедалі актуальнішим питанняїхнього ефективного використання, що передбачає підхід із позиції як макро-,так і мікроекономічного аналізу. Макроекономічний підхід включає в себе оцінкурозподілу ресурсів на покриття суспільних соціальних видатків із поглядудосягнення стійкості та збалансованості основних показників рівня суспільногодобробуту, таких як ВВП і національний дохід на душу населення, рівень безробіттята зайнятості того, Не менше значення має й мікроаналіз суспільних соціальнихвидатків, який проводиться з позиції первинної господарської ланки, а самедомогосподарства, що передбачає оцінку механізмів формування та структурисімейного бюджету, оскільки існує тісний взаємозв’язок між видатками сім’ї напридбання соціально значущих благ і статтями державного бюджету на відповіднівиди видатків.
У міру диференціації середніх доходів населення визначиласятенденція до різкого розмежування секторів, які обслуговують масового,елітарного та високодохідного споживача. Однак, якщо фінансовий стангосподарських суб’єктів соціальної сфери, котрі зорієнтовані на населення звисокими доходами, стабільний, то більшість соціальних закладів досірозв’язують проблеми виживання, і їхній фінансовий стан дуже нестійкий.
Для поліпшення розглянутої ситуації потрібно активнішевикористовувати державні нормативи (стандарти), які планують гарантованиймінімум витрат на охорону здоров’я, освіту, культуру, що можуть визначатися яквитрати держави на надання певного набору медичних, освітянських та іншихпослуг із розрахунку на душу населення; при цьому повинен встановлюватисяперелік кількісних і якісних характеристик послуг, які надаються населенню,тобто має визначатися мінімальний соціальний стандарт споживання соціальнихпослуг[5].
Практична реалізація стратегії формування соціальноспрямованого бюджету об’єктивно потребує більшого фінансування з бюджетівобластей відповідних видатків (наприклад, інтереси регіону, у якому переважаютьпенсіонери відрізняються від інтересів регіону з високим процентом дітей). Щесуттєвішим будуть відмінності у фінансових потребахадміністративно-територіальних одиниць різного рівня (наприклад, великі міста,які потребують значних поточних витрат на утримання об’єктів соціальноїінфраструктури, та села, які мають потребу в інвестиціях і у створенні такоїінфраструктури). Соціальна орієнтованість може практично реалізуватися за умовимаксимального наближення бюджетних послуг до громадян, тобто передачі прававирішувати відповідні питання то рівню державної влади, на якому можна найкращеврахувати інтереси населення. У теперішніх умовах розширення самостійностімісцевих органів влади — реальний шлях зростання суспільного добробуту.
Суспільний добробут залежатиме також від правильногоздійснення бюджетного регулювання міжбюджетних відносин, тобто регулювання єневід’ємним елементом цих відносин. Бюджетне регулювання — це процесзбалансування доходів та видатків бюджетів різних рівнів, що входять до бюджетноїсистемі
Отже, для зростання суспільного добробуту необхіднооптимізувати розподіл фінансових ресурсів через бюджетний механізм при наданнісуспільних благ і послуг. Саме через запропонований бюджетний механізмвідбуватиметься ефективний та раціональний розподіл ресурсів для задоволеніпотреб суспільства.
В умовах трансформації економіки у ринкову соціальна сфера — одна з найважливіших сфер життя суспільства, в якій реалізуються соціальніінтереси всіх верств населення, відносини суспільства та особи, умови праці тапобуту, здоров’я та освіти, культури та відпочинку, соціального захисту.
Соціальна сфера — це сукупність галузей і видів діяльності,підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволенняпотреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умовидля співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованимизаконами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масовихкомунікацій, зміцнення держави.
Соціальна сфера розвивається згідно із соціальною політикою,яку формує держава відповідно до умов національного, культурного і духовногожиття. Сутність сучасної політики в Україні полягає в тому, що в країнібудується соціально спрямована економіка, яка надасть людині все необхідне длянормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий типсолідарності різних соціальних верств населення, свідома коаліція людей, щообрали шлях розбудови вільної демократичної держави.
Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначенняглибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, щообумовлюють процес розвитку соціального буття та соціальної безпеки людини іцілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності. Політика такоготипу мае створити необхідний економічний механізм для розв’язання суперечностейяк об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці,соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальнихзв’язках людей, тих чи тих аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, щовпливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.
Соціальна політика — це складова загальної політики, головнезавдання якої полягає в розробленні та здійсненні необхідних заходів щодозбереження і зміцнення наявного суспільного та, державного ладу.
Соціальна політика — це система управлінських,організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад,спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя,соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки всуспільстві.
Ця політика мае сприяти створенню достатньої кількостіробочих місць для трудящих, умов для одержання нових професій, підвищеннякваліфікації, охороні та оздоровленню умов праці, поліпшенню медичногообслуговування і профілактичного контролю.
Згідно із положеннями соціальної політики громадянам країнимають бути надані рівні стартові можливості — зрозумілі й справедливі. Тількисоціальна справедливість сприяє солідарності громадян у суспільстві, створюєпередумови до соціального консенсусу, взаємодії та гармонії у повсякденномужитті.
Соціальна справедливість — міра рівності (нерівності)життєвого становища людей, класів і соціальних груп, що об’єктивно зумовлюєтьсярівнем матеріального та духовного розвитку суспільства і виявляється вматеріальних і духовних благах, які надходять у повне розпорядження людей.
В умовах переходу до ринкових відносин і одночасноїгуманізації всього суспільного виробництва пріоритетного розвитку потребуютьнасамперед ті господарські системи, які пов’язані з безпосереднім задоволеннямпотреб (послуг) населення і водночас виступають елементом інфраструктури ринку.До таких найважливіших функціональних підсистем соціальної сфери належатьгалузі соціальної інфраструктури та види діяльності (рис. 1.1.).
До складу соціальної інфраструктури входять: житлове ікомунальне господарство, торгівля і громадське харчування, транспорт і зв’язок,культура і мистецтво, освіта, охорона здоров’я, охорона довкілля, соціальнезабезпечення і захист населення, зайнятість і безробіття, рівень та якістьжиття населення, споживчий ринок, реальні доходи тощо[4].Соціальна інфраструктура
/>→ 1. Діяльність із забезпечення ефективної зайнятості населення />
  />
/>→ 2. Діяльність з формування доходів членів суспільства />
 
/>→ 3. Діяльність із соціального забезпечення і захисту громадян /> />
/>→ 5. Охорона здоров’я />
  />
/>→ 6. Народна освіта />
  />
/>→ 7. Торгівля, громадське харчування та побутове обслуговування />
  />
/>→ 8. Житлово-комунальне господарство />
 
/>→ 9. Діяльність з екологічного захисту громадян />
/>→ 10. Культура і мистецтво /> />
Рис.1.1 Соціальна інфраструктура: галузі та види діяльності
Функціональна спільність цих галузей полягає в тому, що працяв них спрямована безпосередньо на людину і на суспільство в цілому. Соціальнаінфраструктура все більше впливає на ефективність суспільного виробництва черезголовну продуктивну силу суспільства — людей, а також на формуванняпрогресивної структури споживання.
Соціальна інфраструктура — це сфера, що безпосередньозабезпечує обслуговування різних потреб людини. Її можна характеризувати яккомплекс галузей народного господарства, що виконують соціально-економічніфункції обслуговування, задоволення матеріальних і духовних потреб населення, створеннянормальних умов життєдіяльності.
Нині в Україні створюються нові приватні, суспільні йдержавні організації, що обслуговують соціальну сферу і споживчий ринок.Головним їх призначенням є врахування потреб громадян, які залежать відзагальноприйнятих у суспільстві морально-психологічних норм і цінностей, іпослідовне забезпечення цих потреб шляхом реформування систем соціальногозахисту, освіти, охорони здоров’я, забезпечення житлом, охорони довкілля,захисту прав людини та, в широкому розумінні, захисту інтересів споживачів. Цісистеми поступово пристосовуються до ринкових умов, змінюючи свої функції таструктуру, що, у свою чергу, сприяє досягненню основних макропоказниківспоживання, підпорядкованих завданням суспільного розвитку.
З метою забезпечення переходу до соціально орієнтованоїринкової економіки за останні роки створено принципово нові організаційніструктури, досягнуто грошово-фінансової стабілізації та певних успіхів уборотьбі з інфляцією на засадах монетарної концепції. Водночас цей процессупроводжувався спадом виробничої діяльності, зростанням безробіття,несвоєчасною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, зменшенням обсягівВВП у легальному секторі економіки, продовженням її «тонізації» та доларизації,спадом платоспроможного попиту населення.
В Україні здійснювалися заходи для поліпшення матеріальногостановища населення за рахунок підвищення мотивації до праці як основногоджерела доходів; проведення активної політики зайнятості; створення сприятливихумов для демографічного відтворення населення; формування пенсійногозабезпечення та соціального страхування, соціальної допомоги, адресної допомогималозабезпеченим верствам населення, соціального захисту громадян, якіпотерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи.
У загальному вигляді соціальну політику можна визначити якодну із складових загальнодержавної політики, втілену в соціальні програми тасоціальну практику із задоволення соціальних потреб як сукупність різноманітнихзаходів, форм діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, заходів, щовідображають інтереси людини і суспільства і життєво необхідними для їхньоїнормальної соціальної діяльності.
Виходячи з цього, можна визначити основні напрями соціальноїполітики в Україні. Це:
— підвищення добробуту за рахунок особистого трудовоговнеску, підприємництва та ділової активності;
— надання відповідної допомоги по безробіттю, збереженняробочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;
-проведення. ґрунтовної пенсійної реформи, що забезпечуватимесправедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;
— надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій танатуральній формах;
— сприяння всебічному державному захисту інтелектуальногопотенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;
— запобігання комерціалізації, забезпечення стабільногофінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки ікультури;
— широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства;
— проведення активної екологічної політики.
Способом реалізації соціальної політики держави є системасоціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист це системадержавних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціальногостановища громадян. Соціальні гарантії — це система обов’язків держави передсвоїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.
Соціальний захист економічно активного населення здійснюєтьсяза такими напрямами: по-перше, це заходи держави, пов’язані з кваліфікаційноюпідготовкою до трудової діяльності; по-друге, заходи, що забезпечуютьможливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничоїдіяльності і сам процес такої діяльності; по-третє, заходи, спрямовані настворення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу.Основними елементами системи соціальних гарантій е визнання обов’язковостізагальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей упроцесі трудової діяльності, недопущення примусової праці і гарантуваннямінімізації втрат у зв’язку із закінченням трудової діяльності.
Існують різні підходи до реалізації соціальної політики.Соціальний підхід виходить із того, що суспільство мае гарантувати кожномугромадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості, ринковий підхід — зтого, що суспільство бере на себе зобов’язання тільки створити умови кожномучлену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу.В економічно розвинених країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, щозабезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життянаселення.
Проблема побудови нової соціальної політики полягає не тількив посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів,студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожнапрацездатна людина повинна сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте дляпобудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належнімакроекономічні передумови. Створення таких передумов — важлива складовадержавного регулювання соціальної політики.
Світовий досвід доводить, що створення макроекономічнихпередумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб, єдуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливов скандинавських країнах. У більшості держав з розвиненою ринковою економікоюдіють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулюваннязайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна татериторіальна мобільність населення та ін.
Отже, головна мета соціальної політики у соціальноорієнтованій ринкової економіці — зняти всі обмеження на шляху вільноїекономічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовомуколективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільногобагатства.
Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільного,без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільноїта соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей, а такожзабезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізуватисвої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.
Звідси об’єктивно випливає необхідність державногосоціального регулювання, яке мае бути спрямоване на радикальне поліпшенняякості та суттєве підвищення рівня життя населення, яке включає: масштаби,характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно кваліфікованоїпідготовки; розмір і структуру доходів і витрат; споживання продовольчих інепродовольчих товарів, їхню якість та кількість; структуру та якість платних ібезплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; системисоціального забезпечення та соціального страхування; економічні умовижиттєдіяльності населення та його соціальний захист[19].
Реалізація соціальної політики та розбудова соціальної сферизгідно з пріоритетами національного, суспільного, культурного і духовноговідродження обумовлюють необхідність державного регулювання розвитку соціальноїсфери.
Зусилля та кошти держави обов’язково мають спрямовуватися настворення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров’я, науки, культури,що е вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадяннашого суспільства. З допомогою всіх цивілізованих засобів впливу таналагодженої соціальної інфраструктури держава мае зосередити зусилля народу,його інтелігенції на збереженні й відновленні культурно-історичної тамистецької спадщини, розвитку в людей естетичного бачення світу, культурногосамовиховання.
Кризовий стан економіки України потребує активної політикищодо заходів із соціальної підтримки населення, насамперед пенсіонерів,малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей, а також удосконаленнясистеми оплати праці. Без цього всі позитивні результати ринкових реформ істабілізації виробництва будуть зведені нанівець постійним зростаннямсоціального напруження в суспільстві.
Бюджетна політика 2005р. і 2006р.є складовою середньо — тадовгострокової бюджетної стратегії.
Основні напрямки податково-бюджетної стратегії України, щоскладаються з політики формування доходів та розподілу видатків бюджету на2006-2008 рр., стануть продовженням реалізації фінансової політики держави,покладеної в основу постанови Верховної Ради України «Про основні напрямибюджетної політики на 2006 р.».
У 2006 р. зберігатиметься соціальна спрямованість видатківзведеного бюджету України як інструменту досягнення пріоритетних соціальних таекономічних цілей, триватиме робота з реформування системи соціального захисту,освіти, охорони здоров’я та пенсійного забезпечення відповідно до напрямків,визначених у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України. Поліпшення умовдля соціального і гуманітарного розвитку відбуватиметься перш за все шляхомзбільшення обсягів видатків на охорону здоров’я та освіту, підвищення ефективностіїх використання, зокрема, через удосконалення механізму розподілу міжбюджетнихтрансфертів.
3 метою підвищення ролі наукової складової в бюджетнійреформі було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 листопада2003 р. № 729-р «Про основні напрями та організацію наукових досліджень зпитань, пов’язаних із забезпеченням проведення державної фінансової політики таудосконаленням бюджетного процесу в 2005-2007 рр.».
Результати зазначених наукових досліджень було відображено вОсновних напрямах бюджетної політики на 2005 р., отже, бюджетна резолюція на2005 р. — це перший стратегічний науково обґрунтований фінансовий документ,який став базою для прогнозу показників зведеного бюджету України на 2006-2008рр.
Одним із елементів бюджетної реформи є розгляд питанняпідвищення рівня децентралізації управління бюджетним процесом у напрямкупереходу від 27 регіонів до 689 адміністративно-територіальних одиниць[3].

1.2 Структура видатків місцевих бюджетів на соціальну сферу врозрізі галузей та видів діяльності
 
Видатки бюджету класифікуються за:
1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки(функціональна класифікація видатків);
2) економічною характеристикою операцій, при проведенні якихздійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);
3) ознакою розпорядника бюджетних коштів (відомчакласифікація видатків).
Функціональна класифікація видатків має такі рівнідеталізації:
1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів наздійснення загальних функцій держави та органів місцевого самоврядування;
2) підрозділи та групи, в яких конкретизується спрямуваннябюджетних коштів на здійснення функцій держави та органів місцевогосамоврядування.
3а економічною класифікацією видатки бюджетів поділяються напоточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення,склад яких визначається Міністром фінансів України.
Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелікголовних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначействоУкраїни веде реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.
При складанні бюджету за програмно-цільовим методомзастосовується програмна класифікація видатків бюджету.
Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахуноккоштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, поділяються на:
1) видатки здійснення державних неделегованих повноважень — це видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісностіта суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, передбачені цимКодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання місцевомусамоврядуванню;
2) видатки здійснення делегованих державних повноважень — цевидатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані довиконання місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їхвиконання на основі принципу субсидіарності;
3) видатки на здійснення власних повноважень — видатки нареалізацію прав, обов’язків та відповідальності місцевого самоврядування, якімають місцевий характер та визначені законодавством України.
Джерела забезпечення повноважень. Видатки на неделегованідержавні повноваження виконуються за рахунок коштів державного бюджету країни.Делеговані та власні повноваження виконуються за рахунок коштів місцевихбюджетів, у тому числі трансфертів з державного бюджету України. Держава можепередати видатки на повноваження, визначені Бюджетним Кодексом як делеговані,до місцевих бюджетів лише за умови відповідної передачі бюджетних ресурсів увигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків, зборів,обов’язкових платежів або їх частки, а також трансфертів з державного бюджетуУкраїни. Органи влади зобов’язані планувати та здійснювати фінансуваннявидатків на виконання делегованих повноважень з відповідних бюджетів здодержанням розподілу цих видатків, визначеного Кодексом. Забороняєтьсяпланувати та здійснювати фінансування з бюджетів видатків на виконанняделегованих та державних неделегованих повноважень, не віднесених до цихбюджетів Кодексом, а також здійснювати видатки на фінансування бюджетнихзакладів, установ і організацій одночасно з різних бюджетів упродовж бюджетногоперіоду.
Розмежування видів видатків по делегованих державнихповноваженнях між
місцевими бюджетами здійснюється на основі принципусубсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення їїдо безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатківподіляються на такі групи:
1) перша група — видатки на фінансування бюджетних установ,які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованихдержавою, і які розташовані найближче до споживачів;
2) друга група — видатки на фінансування бюджетних установ,які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою длявсіх громадян України;
3) третя група — видатки на фінансування бюджетних установ,які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорійгромадян, або фінансування специфічних програм, потреба в яких існує в усіхрегіонах України.
Видатки першої групи здійснюються з бюджетів міст, селищ, cілу межах виділених державою бюджетних ресурсів. Видатки другої групиздійснюються з бюджетів міст республіканського та обласного значення, а такожрайонних бюджетів. Видатки третьої групи здійснюються з бюджету АвтономноїРеспубліки Крим та обласних бюджетів. 3 бюджетів міст Києва та Севастополяздійснюються видатки всіх трьох груп[35].
Згідно Бюджетного кодексу:
Видатки на виконання повноважень, делегованих державоюбюджетам міст районного значення, сіл, селищ та їх об’єднань на:
1) органи місцевого самоврядування міст районного значення,сіл, селищ
у частині виконання ними делегованих державних повноважень;
2) дошкільну освіту;
3) загальну середньо освіту (школи, дитячі садки);
4) загальну медичну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії,
фельдшерсько-акушерські пункти та фельдшерські пункти);
5) культурно-освітні та видовищні програми (міські, сільськіта селищні палаци культури, клуби та бібліотеки).
До видатків на виконання делегованих повноважень, якіздійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського (вАвтономній Республіці Крим) та обласного значення, належать видатки на:
1. державне управління:
а) органи місцевого самоврядування міст республіканського іобласного значення в частині виконання ними делегованих державних повноважень;
б) районні органи місцевого самоврядування;
2. освіту:
а) дошкільна освіта (у містах республіканського та обласногозначення);
б) середня освіта: загальну середню освіту (загальноосвітнішколи, у тому числі школи-дитячі садки (для міст республіканського та обласногозначення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми; вечірні (змінні)школи; загальноосвітні школи-інтернати (у разі, якщо не менше 90% кількостіучнів формується на тeритopiї відповідного міста чи району), логопедичніпункти; міжшкільні навчально-виробничі комбінати); заклади освіти для громадян,які потребують соціальної допомоги та реабілітації (дитячі будинки -у разі,якщо не менше 90 відсотків кількості учнів формується на території відповідногоміста чи району), дитячі будинки сімейного типа, прийомні сім’ї);
в) допомогу на дітей, які знаходяться під опікою,піклуванням;
г) інші освітні програми, що делеговані державою вустановленому порядку;
3. охорона здоров’я:
а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілю,пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги,поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);
б) програми медико-санітарної освіти (міські та районніцентри здоров’я і заходи пo санітарній освіті);
4. соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального забезпечення (притулки длянеповнолітніх (у разі, якщо не менше 90% кількості дітей, які перебувають у цихзакладах, формується на території відповідного міста чи району), районні таміські програми і заходи з питань дітей, молоді, жінок, сім’ї; територіальніцентри і відділення соціальної допомоги на дому);
б) державні програми соціального захисту (пільги ветеранамвійни і праці, допомога сім’ям з дітьми, адресна соціальна допомогамалозабезпеченим сім’ям, виплати компенсації реабілітованим, додаткові виплатинаселенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційнівиплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян);
в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції)житла для окремих категорій громадян;
5. державні культурно-освітні та театрально-видовищніпрограми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школиестетичного виховання дітей, крім визначених у пп. а)п.5. статті 90);
6. державні програми розвитку фізичної культури і спopтy(дитячо-юнацькі спортивні школи місцевого значення; заходи з фізичної культуриі спopтy, крім визначених у п.6 статті 90).
До видатків на виконання делегованих державних повноважень,які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів табюджету Автономної Республіки Крим, належать видатки на:
1. державне управління:
а) республіканська представницька і виконавча владаАвтономної Республіки Крим;
б) обласні органи місцевого самоврядування;
2) освіту:
а) загальна середня освіта для громадян, які потребуютьсоціальної допомоги та реабілітації (спеціальні заклади освіти для дітей, якіпoтpeбyють корекції розумового та (або) фізичного розвитку; загальноосвітнішколи-інтернати, крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, визначених пп. б) п.2статті 89); загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки, крімдитячих будинків, що фінансуються з бюджетів міст обласного значення, тадитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);
б) заклади професійно-технічної освіти, (що перебувають увласності Автономної Республіки Крим) і виконують державне замовлення;
в) вища освіта (вищі заклади освіти І та II, III та IV рівнівакредитації що знаходяться в комунальній власності і виконують державнезамовлення);
г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освітивчителів центри підвищення кваліфікації державних службовців республіканськогота обласного значення);
д) інші державні освітні програми, виконання яких делегованодержавою в установленому порядку;
3) охорону здоров’я:
а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілюреспубліканського та обласного значення);
б) спеціалізовану медичну допомогу (спеціалізовані лікарні,поліклініки включаючи стоматологічні центри, диспансери, госпіталі дляінвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливаннякрові);
в) санаторно-курортна допомога ( санаторії для хворих натуберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації;
г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги(медико соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичноїстатистики, бази спецмедпостачання, центри здоров’я і заходів санітарноїосвіти, інші програми і заходи, виконання яких делеговані державою в установленомупорядку;
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального захисту та соціальногозабезпечення (дитячі заклади-інтернати; навчання та трудове влаштуванняінвалідів; будинки-інтернати для престарілих і притулки для неповнолітніх, крімпритулків, визначених пп.a) п. статті 89);
б) програми Фонду соціального захисту інвалідів;
в) республіканські і обласні програми і заходи щодореалізації державної
політики з питань дітей, молоді, жінок, сім’ї;
г.) інші соціальні програми, виконання яких делегованодержавою в установленому порядку;
5) культуру і мистецтво:
а) державні культурно-освітні програми (республіканські таобласні бібліотеки, музеї та виставки);
б) державні театрально-видовищні програми (республіканські таобласні театри, палаци і філармонії );
в) інші культурно-мистецькі програми, що делеговані державоюв вcтaновленому порядку;
6) фізичну культуру і cпopт:
а) державні програми з фізичної культури і спорту(навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл республіканськогообласного значення, заходи з фізичної культури і спopтy);
б) державні програми з інвалідного спopтy і реабілітації(республіканський та обласні центри з інвалідного спopтy і реабілітаційні школипроведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спopтy[2].
До видатків бюджетів місцевого самоврядування на виконаннявласних повноважень належать видатки на:
1. органи місцевого самоврядування міст, сіл, селищ у частинівиконання ними власних повноважень;
2. місцеву пожежну охорону;
3. позашкільну освіту;
4. соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) програми місцевого значення з питань дітей, молоді, жінок,сім’ї;
б) місцеві програми соціального захисту окремих категорійнаселення;
5. місцеві програми розвитку житлово-комунальногогосподарства та благоустрою населених пунктів;
6. культурно-мистецькі програми місцевого значення;
7. програми підтримки засобів масової інформації місцевогозначення;
8. місцеві програми з розвитку фізичної культури і спopтy;
9. типове проектування, реставрацію та охорону пам’ятокархітектури місцевого значення;
10. транспорт, дорожнє господарство:
а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннямиорганів місцевого самоврядування;
б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в томучислі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційнимипідрозділами міліції);
в) будівництво та утримання доріг місцевого значення;
11. обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;
12. програми природоохоронних заходів місцевого значення;
13. фінансування інших програм, затверджених відповідноюрадою згідно з законодавством.
Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади зафункціональною класифікацією можна розділити умовно на два види — забезпеченняпоточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуютьсязначною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджетиздійснюють основну частину видатків на охорону здоров’я — до 90% зведенихвидатків, житлово-комунального господарства — до 75, освіти — до 73, культури — до 69% зведених видатків відповідного напряму.
На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не маесистемного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади немають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективнихвидатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтованоздійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якогосформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повиннопередбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженоїпрограми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальнихгромад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічногообґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втіленняданої програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.
Серед основних проблем реформування видатків місцевихбюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належитьздійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування,делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків міжсамоврядними бюджетами різних рівнів.
Делеговані державою повноваження необхідно розподілити міжрізними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принциписубсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видаткиздійснити неможливо. У галузі охорони здоров’я до виключних (неделегованих)повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, якімають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, доделегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районногобюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти — аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінськийпотенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямомфінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегуватиповноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладнихпрофесій; фінансування шкільної та дошкільної освіти мае бути делеговане доміст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їхакредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом зтим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, авідповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизятьсявидатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніхзакладів.
Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів таобчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженням єнерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальнихгромад за показниками території, кількості та густоти населення, наявностіоб’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у поняттіфункцій та повноважень практично виконують одні й ті ж самі функції, коча зточки зору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевогосамоврядування на сучасному етапі вони різні. З метою більш точного такоректного обчислення показників та нормативів видатків при проведенні реформитериторіально-адміністративного устрою необхідно здійснити типологізацію територіальнихгромад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи для спільних їхтипів.
Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів — процес тапідхід до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системиобчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душунаселення або на споживача послуги на відміну від існуючої досі системиобчислення, яка побудована на принципі „від мережі”. Існуючий принцип полягає втому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнутьсяза кожною конкретною установою — школою, дитячим садком, клубом, і місцевіоргани влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщовона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаютьсякошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримуєхоч би які асигнування. 3а існуючої системи посилюються міжрегіональнідиспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупнихвидатках у 2004 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту — з 0,13 до0,21; на охорону здоров’я — з 0,14 до 0,19.
Враховуючи положення Конституції України можна сказати, щобюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві.За цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходудо збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків та шкіл, оскільки коштивони отримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[35].
1.3 Фінансування соціальної сфери з місцевих бюджетів увідповідності з Бюджетним Кодексом України
 
Успішне здійснення соціально-економічних перетворень вУкраїні значною мірою залежить від тісної взаємодії центральних і місцевихорганів виконавчої впади і органів місцевого самоврядування, раціонального поєднаннязагальнодержавних інтересів з інтересами та особливостями регіонів, ефективнимвикористанням їхнього природно-ресурсного, трудового, науково-технічного тавиробничого потенціалів.
Формування нової регіональної політики стало можливим ізприйняттям Концепції державної регіональної політики, схваленої указомПрезидента України у травні 2001 р. Уперше за роки незалежності України надержавному рівні визначено основні засади державної регіональної політики надовгостроковий період.
Слід зазначити, що, на жаль, безсистемність державноїполітики та діяльності у сфері регіонального розвитку стала однією з важливихпричин стримування соціально-економічного розвитку держави, ускладнення умовдля зміцнення позицій країни у міжнародному економічному співробітництві,повільного здійснення ринкових перетворень на місцях, виникнення та загостреннябагатьох соціальних, економічних, екологічних та інших проблем.
Невирішеноює проблема організації управління регіональним та місцевим розвитком. На даномуетапі відсутні належні механізми координації з одного боку, центральних органіввиконавчої влади між собою щодо конкретної території; з іншого — між ними тамісцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування вузгодженні цілей та пріоритетів розвитку. Немає чіткого розмежування сферповноважень та відповідальності між цими органами. Місцеві органи влади немають повноцінного законодавчого підґрунтя та фінансового забезпечення длявиконання делегованим та власних повноважень. Тому необхідно визначити реальнішляхи підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевогосамоврядування у зміцненні потенціалу регіонального та місцевого розвитку іїхньої відповідальності за розвиток відповідних територій.
Зміцненняпотенціалу регіонів повинно розглядатися не через дотації (трансферти), хоча йце необхідно робити, а, в першу чергу, через збільшення надходжень до місцевихбюджетів шляхом сприяння розвитку підприємницької діяльності, розвитку сучаснихформ коопераційних зв’язків суб’єктів підприємництва тощо. Джереломзабезпечення розвитку регіонів має стати мобілізація їхнього внутрішньогопотенціалу, його модернізація відповідно до вимог формування й запровадженняінноваційної моделі розвитку економіки.
Проблемузміцнення потенціалу розвитку регіонів потрібно розглядати у контекстієвроінтеграційного курсу України. Інтегрування України у європейські структурипотребує вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами йуправління ними, яка б відповідала принципам регіональної політикиЄвропейського Союзу[11].
Середголовних механізмів, що застосовуються державою для регулювання регіональногорозвитку, необхідно виділити удосконалення міжбюджетних відносин. Бюджетнасистема України сьогодні недостатнім чином відповідає потребам регіонального тамісцевого розвитку. Існує суттєва диференціація на міжрегіональному тавнутрішньо регіональному рівнях як у доходах, так і у видатках місцевихбюджетів. Контрастність за сумою власних доходів становить 7,5 раза; завидатками, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів — 5,8 раза,тому кількість та якість суспільних послуг, які надаються жителям різнихтериторій, залишається територіально диференційованою. Суттєва обмеженість уздійсненні політики реалізації місцевих інтересів породжує зменшення авторитетуорганів місцевого самоврядування, тому стало на часі поглиблення реформи зметою посилення самостійності місцевих бюджетів. Особливо це стосується проблемвзаємодії державного та місцевих бюджетів у фінансуванні соціальної сфери.
В останні десятиріччя при оцінці рівня розвитку економікикраїни на перший план почали виходити соціальні індикатори: рівень зайнятості ібезробіття, динаміка реальної заробітної плати, рівень життя населення.Соціальний клімат стає визначальним у процесі формування економічної атмосфери.Фінансування соціальних заходів — основна стаття витрат бюджетів будь-якоїкраїни, і особливо гостро це питання поста у трансформаційних економіках.
Виходячи з положень п. 3 ст. 4 Європейської Хартії місцевогосамоврядування, здійснення державних повноважень, як правило, повинно переважнопокладатися на органи влади, що найбільш близькі до громадян. Тим самим убільшому обсязі забезпечується врахування інтересів кожного громадянина. Томуна рівні низовик адміністративно-територіальних одиниць мае акумулюватися такийобсяг коштів, якого було б достатньо для фінансування видатків соціальноїсфери.
Сьогодні в Україні загострилися проблеми фінансуваннясоціальної сфери. Освіта, охорона здоров’я, культура, соціальний захист і соціальнезабезпечення як складові державного сектора перебувають поза сферою державнихінтересів. У видатках місцевих бюджетів у 2006 р. найбільшу питому вагу займаласума видатків на освіту, охорону здоров’я, культуру, мистецтво, засоби масовоїінформації, фізичну культуру і спорт. Зокрема по Дніпропетровській областісоціальні видатки склали 62.4% від загальних видатків місцевого бюджету.
Отже, більше 60% видатків місцевих бюджетів спрямовуються навиконання державних функцій. Тобто фінансування послуг соціальної сферипередано для забезпечення регіонам, місцевим бюджетам. Але основні об’єктисоціальної сфери муніципальних утворень є суб’єктами державних інтересів івідповідно центрального управління. Тому удосконалення системи фінансуваннясоціальної сфери — нагальна вимога часу, оскільки є проблематичним забезпеченнядостатнього рівня фінансування соціальної сфери саме із місцевих бюджетів черезобмеженість їх коштів.
Так, до введення в дію Бюджетного кодексу місцеві органивлади не могли, з одного боку, профінансувати соціальні програми (внаслідокрізниці між запланованим і отриманим обсягом коштів), а з іншого, не мали праваобмежити обсяги фінансування. Внаслідок цього накопичувалися заборгованості,які або не задовольнялися взагалі, або задовольнялися шляхом проведеннявзаємозаліків.
Зухваленням Бюджетного кодексу державні програми соціального захисту почалифінансуватися з місцевих бюджетів за рахунок цільових трансфертів з державногобюджету. Це дало змогу підвищити відповідальність держави за фінансуваннясоціальних програм із одночасним посиленням контролю за використанням бюджетнихкоштів на соціальні програми. Із затвердженням у 2002 р. Кабінетом МіністрівУкраїни Програми переходу на цільові грошові виплати громадянам (замістьнадання пільг) радикально змінився сам принцип соціального захисту населення таспосіб його фінансування з боку держави.
Внаслідок таких змін заборгованість місцевих бюджетів попрограмах соціального захисту була практично ліквідована. Запровадженнясубвенцій з державного бюджету на фінансування соціальних програм значнополіпшило контроль та змусило державу здійснювати реформи у системі пільг тасубсидій.
Але окремі пільги продовжують фінансуватися за рахунокпідприємств, що надають відповідні послуги. Також держава не виконуєзаконодавства в частині надання пільг і не відміняє його. Негативним узапровадженні системи субвенцій на програми соціального захисту є те, щомісцеві органи влади поступово втрачають мотивацію до оптимізації видатків насоціальні програми та підвищення фективності соціального захисту.
З ухваленням Бюджетного кодексу України було введено новийдля бюджетної системи нашої країни принцип субсидіарності, відповідно до якогоз урахуванням критеріїв повноти надання послуг та наближення їх добезпосереднього споживача (ст. 86 Бюджетного кодексу) здійснюється розмежуваннявидів видатків між місцевими бюджетами. Однак жодним законодавчим актом нездійснюється остаточне розмежування функцій між рівнями влади.
Міжбюджетні трансферти, що нині діють в Україні, зрівнюютьможливості всіх адміністративно-територіальних одиниць в розрахунку на одиницюконтингенту (в залежності від напрямку видатків), не враховуючи їх внеску унадходження до зведеного бюджету. Таким чином, зрівнялівці підлягаютьнайважливіші напрямки видатків, серед яких: освіта, охорона здоров’я,соціальний захист та соціальне забезпечення, культура та мистецтво, фізичнакультура та спорт, видатки на утримання органів управління. Отже, рівеньрозвитку певної адміністративно-територіальної одиниці не впливає на сумуотриманих нею трансфертів.
Внаслідок такого становища існує постійна загрозадестабілізації соціально-економічної ситуації з відповідними соціальниминаслідками. Ця проблема негативно впливає на ефективність соціального захистута боротьбу з бідністю. Тому необхідно продовжити пошук більш досконалих формфінансування державник програм соціального захисту населення. Потрібна реформамоделі розподілу видаткових зобов’язань у фінансуванні соціальної сфери міждержавним та місцевими бюджетами. А також необхідним є внесення коректив доіснуючих механізмів формування дохідної частини місцевих бюджетів[13].
 
1.4 Проблемизабезпечення соціальної спрямованості бюджету
Найважливішою передумовою побудови соціально орієнтованогосуспільства є забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики, щоозначає такий порядок складання бюджетів, який сприяє зростанню рівня життянаселення, ефективному соціальному захисту, забезпеченню гарантованихсоціальних стандартів.
Показник питомої ваги соціальних видатків в загальнихвидатках бюджету є, хоча і основним, але не всеохоплюючим показником, щохарактеризує рівень соціальної спрямованості бюджету.
Забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політикипотребує адекватної оцінки впливу структури і обсягів соціальних видатківбюджетів на показники рівня та якості життя населення, а також розробкиметодики, що дасть змогу здійснити комплексну оцінку реального рівня соціальноїспрямованості і відстежити зміни щодо її забезпечення.
Оцінка соціальної спрямованості потребує використаннякомплексу показників, серед яких обов’язково мають бути такі, що характеризуютьрезультати реалізації соціальних програм, їх вплив на добробут населення.
Таким чином, критерії та індикатори соціальної спрямованостібюджетної політики можна поділити на дві групи:
1) прямі, які безпосередньо характеризують обсяги і структурусоціальних видатків бюджету;
2) непрямі, які характеризують результати функціонуваннясоціальної сфери. Вони проявляються у покращанні показників рівня життянаселення — зростанні реальних доходів населення, зменшенні рівня бідності;зростанні рівня забезпечення соціальних гарантій — мінімальної заробітноїплати, пенсій, соціальних допомог та виплат: деяких демографічних показників,які е чутливими до змін у соціальній сфері, а саме дитячої смертності,смертності немовлят, захворюваності на окремі веди «соціальних»хвороб тощо.
Таким чином, весь комплекс показників. що визначаютьсоціальну спрямованість бюджету, можна представити у вигляді двох блоків:
Блок 1. Прямі показники:
1. Питома вага видатків на соціальну сферу (за окремимивидами) у загальному обсязі видатків бюджету;
2. Питома вага видатків на соціальну сферу (за окремимивидами) в обсязі ВВП;
3. Співвідношення видатків на соціальну сферу з видатками, щоспрямовуються на розвиток економіки;
4. Співвідношення фактичних та запланованих видатків бюджетуна соціальну сферу (за окремими видами видатків);
5. Співвідношення фактичного фінансування соціальної сфери(за окремими видами) та розрахованого за нормативами;
6. Співвідношення обсягів фінансування окремих галузейсоціальної сфери, отриманих з різних джерел (державний бюджет (податки),система соціального страхування, кошти фізичних або юридичних осіб тощо);
7. Обсяг видатків на соціальну сферу, що припадає на одну особу;
8. Рівень забезпеченості мережею закладів охорони здоров’я,освіти,
культури.
Блок 2. Непрямі (результативні) показники:
1. Темпи зростання реальних доходів населення;
2. Рівень бідності, визначений за відносним критерієм;
3. Рівень бідності, визначений за абсолютним критерієм ;
4. Рівень розшарування населення за доходами;
5. Рівень безробіття (визначений за методологією МОП);
6. Рівень охоплення адресною соціальною допомогою біднихверств
населення;
7. Співвідношення мінімальних соціальних гарантій(мінімальної заробітної плати, пенсії, соціальних виплат) з прожитковиммінімумом;
8. Рівень дитячої смертності;
9. Рівень смертності немовлят;
10. Рівень захворюваності на окремі види«соціальних» хвороб (туберкульоз, СНІД, венеричні);
11. Рівень щеплення дітей (за окремими видами інфекцій);
12. Рівень інвалідизації населення.
Застосування запропонованого комплексу показників зможезабезпечити об’єктивнішу оцінку рівня соціальної спрямованості бюджетноїполітики. Для відстеження динаміки рівня соціальної спрямованості бюджету абойого регіональної диференціації можна запропонувати методику обчисленняінтегрального індексу, подібну до методики розрахунку інтегрального індексулюдського розвитку. Пропонується дворівнева схема розрахунку інтегральногоіндексу соціальної спрямованості бюджетної політики: на першому рівні — розрахунок двох узагальнюючих індексів: бюджетних видатків (за показникамиблоку 1) та індексу соціальних результатів (за показниками блоку 2). На другомурівні — розрахунок інтегрального індексу соціальної спрямованості бюджетноїполітики. Для стандартизації показників можна використовувати кращі досягненняпоказників соціального розвитку країн Західної Європи або штучно визначеністандарти, до яких ми прагнемо.
Застосування інтегрального індексу мае як свої перевали, такі обмеження. Перевагою є те, що він є зручним інструментом для динамічних аборегіональних порівнянь, оскільки поєднує багатоаспектні характеристикирезультатів дії бюджетної політики та розвиток соціальної сфери. Обмеження методуполягають у тому, що інтегральний індекс сам по собі не мае реальногоекономічного змісту і може застосовуватися лише для порівнянь у просторі абочасі.
Отже, для комплексного дослідження рівня соціальноїспрямованості бюджету доцільно поєднувати застосування інтегральної оцінки заналізом за системою окремих показників, що даватиме краще уявлення продосліджувані процеси[21].
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВИДАТКОВОЇ ЧАСТИНИБЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
 
2.1 Аналіз планування видатків на соціальну сферу по місцевомубюджету
Тактичне завдання бюджетного планування полягає в оптимізаціїструктури витрат бюджету. Це завдання досить складне як в умовах фінансовоїстабільності у державі, так і під час фінансової кризи. Коштів завжди невистачає, а потреби у бюджетних витратах щороку зростають. Задовольнити всіпотреби в заявленому обсязі просто неможливо. для прикладу, часто заявленийголовними розпорядниками обсяг додаткового ресурсу на наступний бюджетний рік,який є необхідним для виконання ними своїх функцій та реалізації державнихцільових програм, удвічі перевищує прогнозний обсяг бюджетних витрат на цейсамий період. Тому необхідно знаходити оптимальне співвідношення між напрямамивитрат із бюджету. Зараз не існує певної математичної моделі, яка б визначалачіткі параметри оптимальності. Але, як і загалом у фінансових відносинах, єопосередковані і водночас дуже точні критерії. Це — економічне зростання ісоціальна гармонія у суспільстві. Основна проблема в тому, що ці критеріїпевною мірою суперечать один одному. Можна досягти значного економічногозростання, але при цьому спричинити соціальне напруження у суспільстві. Або,навпаки, спрямувавши переважну частину коштів у соціальну сферу, підірватиекономіку. Однак пріоритет усе-таки має належати завданням забезпеченняекономічного розвитку, оскільки тільки це може гарантувати реальні соціальніблага і гарантії[36].
Забезпечення оптимального розподілу бюджетних витратґрунтується на діяльності органів влади, які розглядають і затверджують бюджет.У свою чергу, ефективність бюджетної діяльності органів влади визначається нестільки економічними, скільки політичними чинниками. Насамперед це підхід доформування органів влади, де мають працювати професійні політики, а непредставники різних галузей, регіонів, соціальних груп і політичних партій, якізавжди відстоюватимуть свої корпоративні, а не загальнодержавні інтереси. Вониповинні вміти жертвувати певними сьогоднішніми потребами заради стратегічноїмети. Це, звісно, повністю не гарантує оптимальної спрямованості бюджетнихвитрат, але дає змогу максимально до неї наблизитися. Забезпечення завданняоптимального розподілу бюджетних коштів досягається за рахунок відкритості ігласності бюджетного процесу, який у будь-якій країні завжди перебуває в центріуваги суспільства.
Наступне завдання бюджетного планування — це забезпеченнязбалансування доходів і витрат, оскільки, як правило, потреба у коштах завждиперевищує наявні доходи. Збалансування може забезпечуватися трьома шляхами:
— перший, якщо немає можливості скоротити бюджетні витрати,то забезпечується збільшення доходів за рахунок введення нових податків,підвищення ставок чи розширення об’єкта оподаткування з існуючих податків;
— другий, якщо рівень оподаткування вже досить високий, тоскорочуються витрати за всіма можливими напрямами;
— третій, якщо неможливо ні збільшити доходи, ні зменшитивитрати, то приймається бюджетний дефіцит і визначаються джерела його покриття,тобто, як зазначалося раніше, державні позики чи грошова емісія.
При цьому, залучення державних позик є найефективнішимспособом покриття бюджетного дефіциту порівняно з грошовою емісією, яканеодмінно спричиняє підвищення рівня інфляції й дестабілізацію грошового ринку.Але при цьому залучення державою коштів на внутрішньому та зовнішньому ринкахкапіталу спричиняє зростання обсягу державного боргу. А це, у свою чергу,означає збільшення бюджетних витрат у майбутньому на платежі з обслуговуваннята погашення державного боргу. Тому в короткостроковій перспективі такізапозичення є ефективним джерелом фінансування бюджетного дефіциту, але усередньо — та довгостроковій перспективі вони призводять до збільшеннябюджетних витрат.
Таким чином, державні запозичення повинні здійснюватися вмежах можливостей бюджету обслуговувати та погашати боргові зобов’язаннядержави без значного накопичення обсягу державного боргу та уникнення піковихнавантажень на бюджет, пов’язаних з такими виплатами. Для цього необхіднопроводити виважену та ефективну боргову політику, яка полягатиме: у виборінайдешевших та найвигідніших умов здійснення запозичень, формуваннісередньострокової структури державного боргу, обов’язковому встановленніграничних меж здійснення державою запозичень та постійному контролі обсягудержавного боргу відносно ВВП.
Отже, розв’язання вказаного комплексу застосування різнихваріантів проекту бюджету це звичайна процедура, однак завжди необхідно знатиту межу, де необхідно зупинитись, інакше процес бюджетного планування можестати нескінченним.
Особливим завданням бюджетного планування є раціональнийрозподіл доходів і витрат між окремими ланками бюджетної системи, забезпеченняреального збалансування кожного бюджету, рівномірного надходження доходівпротягом року і своєчасного фінансування передбачених у бюджеті заходів. Прицьому створюються відносно рівні умови для соціально-економічного розвиткукожної адміністративно-територіальної одиниці[35].
Слід зазначити, що, крім програмних витрат, які завжди маютьконкретизовані цілі, та витрат бюджету на обслуговування і погашення державногоборгу, проект бюджету завжди містить так звані бюджетні резерви — цевідокремлена частина бюджетних коштів, призначена для фінансування різникнепередбачених витрат держави. Непередбачені витрати можуть бути зумовленінизкою обставин. По-перше, новими потребами, які виникли в процесі виконаннябюджету і не були враховані в плані та бюджеті; по-друге, необхідністюліквідації різного роду диспропорцій в економічному і соціальному розвитку ібюджеті; по-третє, необхідністю відшкодування збитків, заподіяних стихійнимисилами природи майну державник підприємств і організацій. І, нарешті,по-четверте, необхідністю маневрування грошовими коштами у випадках виникненнявнутрішніх касових розривів, коли надходження бюджетних коштів менші від обсягупередбаченого за їх рахунок фінансування.
Бюджетним резервам властиві певні особливості:
— широка сфера дії, що обумовлено самою суттю і значеннямбюджетного фонду;
— універсальний характер, оскільки вони використовуються привиникненні додаткової потреби незалежно від сфери виробництва, галузіекономіки, стадії відтворювального процесу тощо;
— глобальність масштабів свого фінансування, оскількиохоплюють усі рівні державного управління;
— центральне місце в системі фінансових резервів, що визначаєтьсямісцем бюджету у фінансовій системі.
Система бюджетних резервів містить резервні фонди КабінетуМіністрів України та місцевих бюджетів.
Бюджетне планування застосовується на використанні різнихметодів. Узагальненим при цьому є балансовий метод, суть якого полягає вобов’язковому збалансуванні доходів і витрат. Розподіляти і споживати можнатільки те, що вироблено. Збалансованість плану економічного і соціальногорозвитку й удосконалення пропорцій в економіці, стійкий її розвиток створюютьнеобхідні умови для формування і виконання збалансованого і реального бюджету.За допомогою балансового методу встановлюються правильні пропорції в розподілібюджетних коштів між центральними, республіканськими і місцевими органамидержавної влади й управління з метою забезпечення їхніх потреб у фінансовихресурсах для здійснення господарського і соціально-культурного будівництва.Балансова ув’язка доходів і витрат бюджету забезпечує його стійкість, створюєнеобхідні умови для успішного виконання як Державного, так і кожного видумісцевих бюджетів.
Розрахунки окремих статей доходів і витрат здійснюються задопомогою таких методів: прямого рахунку, нормативного, аналітичного,екстраполяції. Основою кожного з цих методів є економічний аналіз, завдякиякому визначається рівень виконання бюджетних показників за минулі періоди тачинники, що впливали на них. Головна мета цього аналізу — визначити перспектививиконання бюджету до кінця року, тобто встановити, якими будуть надходження зокремих джерел доходів і суми очікуваних витрат. Це дає змогу оцінити справжнійстан економіки і його вплив на бюджет, виявити чинники, які впливають навідхилення фактичних бюджетних показників від планових, визначити тенденціїпіднесення (спаду) економіки країни, збільшення (зменшення) її бюджетнихресурсів. У процесі аналізу за даними попереднього періоду з’ясовуються причининеповної акумуляції грошових коштів у бюджет, установлюється ступіньефективності використання виділених бюджетних асигнувань.
Аналіз виконання бюджету ґрунтується на звітах про виконаннябюджетів, даних оперативної (щомісячної) звітності про надходження податків,зборів та інших платежів до бюджету і про фінансування витрат, а також наматеріалах обстежень, перевірок і ревізій міністерств і відомств, управлінь івідділів виконавчих комітетів і державник адміністрацій, організацій таустанов.
Методи економічного аналізу широко використовуються у процесірозроблення бюджетних показників на плановий рік. Основне завдання всієїаналітичної роботи спрямоване на виявлення резервів додаткового збільшеннядоходів бюджету і визначення шляхів найраціональнішого використання бюджетнихкоштів.
Метод прямого рахунку полягає у здійсненні детальних плановихрозрахунків кожного елементу доходів чи витрат бюджету. Планування ведеться заалгоритмом, який відбиває формування цього показника. кошторисне планування,яке здійснюється за статтями витрат. Метод прямого рахунку є доситьтрудомістким, потребує значного інформаційного забезпечення, але саме він є найнадійнішимта найдостовірнішим. Тому там, де це можливо, намагаються використовувати самейого. Як правило, саме цей метод використовується при плануванні проектубюджету на один (наступний) рік.
Нормативний метод передбачає планування окремих показників наоснові встановлених нормативів. За рівнем охоплення нормативи поділяються наузагальнені й деталізовані. Прикладом узагальненого нормативу є сума витрат наохорону здоров’я в розрахунку на одного жителя. Деталізовані норматививстановлюються, наприклад, щодо кожної статті кошторису. Нормативний метод можевикористовуватись як самостійний (при узагальнених нормативах), так і всукупності з методом прямого рахунку (кошторисне планування). Однаквикористання лише одного цього методу не є досконалим, оскільки встановленінормативи (особливо у галузі охорони здоров’я, освіти, соціального захисту тасоціального забезпечення) потребують постійного перегляду а бюджетне планування- уточнення. Наприклад, щодо соціального захисту та соціального забезпеченняобсяги надання соціальних гарантій щороку уточнюються, як уточнюються й основнікритерії або показники, на основі яких вони розраховуються: заробітна плата,рівень прожиткового мінімуму на одну людину тощо. На основі цих показниківрозробляються обсяги різник видів соціальних допомог і гарантій населенню.Інший приклад — щодо освіти: згідно з чинним законодавством України, бюджетнівитрати на освіту повинні становити не менше ніж 10 % національного доходу.Реально цей показник протягом останніх років є значно меншим, оскільки бюджетніресурси обмежені і перерозподіляються на інші, не менш пріоритетні витрати.
Сутність аналітичного методу полягає в тому, що визначаєтьсяне загальна величина того чи іншого показника, а його зміна в плановому періодіпід впливом певних факторів порівняно з базовим періодом. При цьому методі дужеважливим є прогнозування динаміки показників, що визначають дію окремихфакторів. Такий метод мае відносно точний характер і не потребує значних витратчасу. Він цілком припустимий у здійсненні прогнозних розрахунків і дає змогуув’язати між собою окремі показники.
Метод екстраполяції ґрунтується на визначенні бюджетнихпоказників на основі встановлення стійкої динаміки їх розвитку. Розрахунокбюджетних показників здійснюється на основі досягнутого в попередньому періодірівня розвитку і його коригування на відносно стабільний розвиток країни. Упроцесі щорічного бюджетного планування екстраполяцію використовують якдопоміжний засіб для попередніх розрахунків, оскільки цей метод має значнінедоліки По-перше, він не дає змоги врахувати можливості значного збільшення чизменшення бюджетних доходів, залежних від різних обставин у плановому році,різке зростання чи скорочення виробничих показників, зміни у податковомузаконодавстві, роботі податкових та інших контролюючих органів тощо, оскількивважається, що умови попереднього періоду зберігаються незмінними в плановомуроці. По-друге, він негативно впливає на економне використання бюджетнихкоштів, оскільки їх планування здійснюється виходячи з досягнутого впопередньому році рівня.
В цілому в бюджетному плануванні застосовуються водночасповністю чи частково всі вказані методи з урахуванням реальних можливостей.Вибір методів та їх комбінування є дуже важливим у бюджетному менеджменті,оскільки забезпечує відповідний рівень планової роботи.
При плануванні видатків та доходів місцевих бюджетів усучасній економічній науці можуть бути застосовані такі методи:
1. Програмно-цільовий метод. Суть методу полягає в уплануванні бюджету органу місцевого самоврядування на основі розробки, аналізу,впровадження програм розподілу фінансових ресурсів (бюджетних програм).Бюджетна програма — це систематизований перелік заходів. Які направлені надосягнення загальної мети у відповідності із поставленими завданнями, виконанняяких передбачає здійснення фінансування із місцевого чи державного бюджету.
2. Метод „Коріння трави”. В цьому випадкускладається прогноз методом збору вхідних даних безпосередньо у рядовихпрацівників, які знаходяться на найнижчому рівні ієрархічної структури, тобто утих, які пов’язані з об’єктом прогнозування.
3. Метод „Дослідження об’єкту”. Заключається взборі даних різноманітними методами (опитування, інтерв’ю і т.п.) для перевіркигіпотези про величину надходжень для проведення передбачених фінансувань ізмісцевих бюджетів. Цей метод використовують при довгостроковому прогнозуваннівеличини фінансування завдань із місцевого бюджету (більше 5 років).
4. Метод „групова згода”. Прогноз має за основупрямий та відкритий обмін думками на загальних зборах. Основною ідеєю цього методує те, що групове обговорення можливих варіантів прогнозних показниківпризводить до вибору оптимального з багатьох запропонованих та розрахованих задопомогою різних методів та методик.
5. Метод „історична аналогія”. Пов’язаний з аналізомжиттєвого циклу подібного податку, який забезпечує фінансування відповіднихвидатків з місцевих бюджетів. Як правило, використовується при введенні новоговиду податку.
6. Метод „Дельфі” Полягає в тому, що група експертіввідповідає на питання про форми та межі фінансування на певні види видатків змісцевого бюджету. Керівник груп компілює результати досліджень даної групи таформулює нове питання, яке є новим завданням для ціеї групи експертів. Такнівелюється вплив особистностних факторів на межі фінансування певного видувидатків із місцевого бюджету.
7. Аналіз часових рядів. Ґрунтується на ідеї, щопопередню історію стосовно фінансування видатків місцевих бюджетів можнавикористовувати для прогнозування. При прогнозуванні податкових надходжень цейметод може бути використаний лише при незмінюваних ставках та базіоподаткування.
8. Регресійний аналіз часових трендів. Встановлюєпряму залежність між податковими надходженнями та часом. Це найбільш точнийстатистичний метод аналізу та прогнозування.
9. Метод Бокса Дженккінса. Пов’язує клас статистичнихмоделей з даними та пристосовує таку нову модель до часового ряду,використовуючи байєсово апостеріорний розподіл.
10. Каузальні методи. Ґрунтуються на окресленніосновних та опосередкованих факторів, які впливають на об’єкт прогнозування.
11. Економетричні моделі. Описують певний видфінансування певного сектора економіки з місцевого бюджету за допомогою системинезалежних рівнянь.
12. Макроекономічні моделі. Дають можливість визначитивплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників на фінансування певних видівповноважень місцевими бюджетами[35].
2.2 Аналіз видатків на соціальну сферу по галузях і економічномупризначенні
 
В останні роки в державі закладено основи реформ міжбюджетнихвідносин. Здійснено більш чіткий розподіл доходних джерел між державними імісцевими бюджетами. Але, як показало дослідження, при постійному рості валовоїдоданої вартості в Дніпропетровській області, котра зросла з 13162,8 млн.грн. в2002 році до 21311,0 млн.грн. в 2005 році, видатки на душу населення постійнозменшуються. Індекс фізичного обсягу валової доданої вартості в розрахунку наодну особу зменшився з 116,3 у 2003р., до 109,3 у 2005році.
Співвідношення обсягу бюджету і ВДВ — важлива економічнапроблема. З розвитком ринкових відносин цей показник повинен мати тенденцію дозростання. Це зумовило підвищення ролі держави в розподільчих процесах.Проблема полягає в пошуку розумних форм і методів цього перерозподілу.Справедливим є те, що в нинішній ситуації недостатньо ефективно використовуєтьсябюджетний механізм в управлінні економікою[34].
Аналіз моделі економіки, яка формується в країні, даєпідставу стверджувати, що через бюджети повинно перерозподілятися не менше ніж40 % ВВП. Таке співвідношення буде найбільш оптимальним. Воно зумовлене соціальноюспрямованістю економіки, посиленням соціальної функції державного та місцевихбюджетів, зростанням частки соціальних витрат. (У 2006р.цей показник склав всього37,9%)[32].
Фінансова політика останніх років змінила структуру бюджетнихвидатків, посилилася соціальна спрямованість бюджету.
Основним результатом соціального модуля є, безпосередньо,розрахунок соціального бюджету, який побудовано на основі бюджетних методів іпринципів. Але соціальний бюджет відрізняється від бюджету, що розробляється в бюджетнійпрактиці. До особливостей розрахованого для регіону бюджету слід віднести те,що він передбачає розрахунки і прогноз видатків на соціальний захист населенняі джерел на їх покриття на основі показників динаміки соціально-економічногорозвитку області, демографічних прогнозів, соціальних норм і нормативів. Крімтого, бюджет об’єднує майже всі соціальні видатки, включаючи видатки цільовихфондів, що дозволяє виконувати комплексний, глибокий аналіз соціальних витрат,прогнозувати їх на перспективу. Витратна частина складається з витрат наохорону здоров’я, освіту, соціальний захист та соціальне забезпечення, а такожвитрат цільових фондів. Найбільша частина видатків Дніпропетровської області у2002 році припадала на охорону здоров’я, ця частина складала 26,1 % у всіхсоціальних витратах бюджету. Друге місце серед видатків соціального бюджетурозділяли витрати на освіту, в сумі вони склали 25,9% в 2002 році. І лише третемісце займають витрати на соціальний захист та соціальне забезпечення, якісклали в 2002 році 13,0 % у всіх витратах регіонального соціального бюджету.Але у 2006р. динаміка дещо змінилася. Витрати на охорону здоров’я знизилися до20,6 %, видатки на освіту до 24,8%.Тенденцію до незначного зростання мали лишевидатки на соціальний захист культуру та спорт. Структура витрат соціальногобюджету показана в (таблиці 2.1. додатку А, рис.2.1. )[33].
Таблиця 2.1
Питома вага видатків на соціальну сферу Дніпропетровської області 2002 2003 2004 2005 2006 Видатки 100 % 100 % 100 % 100 % 100 % Соціальні видатки, в тому числі 68,1 53,3 67,4 66,1 62,3 Освіта 25,9 % 23,3 % 25,2 % 25,9 % 24,8 % Охорона здоров’я 26,1 % 21,1 % 21,8 % 21,6 % 20,6 % Соціальний захист 13,0 % 6,2 % 17,3 % 15,2 % 13,4 % Культура і мистецтво 2,4 % 2,1 % 2,3 % 2,5 % 2,6 % Фізична культура і спорт 0,7 % 0,6 % 0,8 % 0,9 % 0,9 %
/>
Рис.2.1.Видатки бюджету області на соціальну сферу у 2002р.-2006р.
Розглянемо детальний аналіз регіонального бюджету заосновними напрямками витрат у відношенні до соціальних видатків взагалі.
За розрахунками регіонального соціального бюджету області,витрати на охорону здоров’я протягом 2000 — 2004 років зросли. Так у 2000 роцівони склали 295,7млн.грн., а у 2004 році складають майже в три рази більше –639,3млн.грн. Але якщо розглянути виплати цієї частини витрат в процентах довидатків бюджету, то спостерігається падіння протягом всьогоперіоду.(табл.2.1.) Як видно на рисунку 2.2. це значення в2000 році дорівнювало26,1%, а в 2004 році вже 20,6%.

/>         />
Рис.2.2 Динаміка питомої ваги витрат на охорону здоров’я з бюджетуобласті
Так само як і в випадку з витратами на охорону здоров’я,відбувається падіння витрат в процентах до видатків бюджету на освіту,(рис.2.3)і зростання цих витрат в абсолютних одиницях. Витрати на освіту протягом 2001-2004р.р. зросли майже на 308,8 млн.грн. (Додаток Б )
/>
 
/>Рис. 2.3 Динаміка питомої вагивитрат на освіту
Видатки на соціальний захист та соціальне забезпеченнявключають в себе основні напрямки витрат моделі соціального бюджету, тамістять:
— пільги ветеранам війни та праці;
— державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям; — допомоги сім’ям з дітьми;
— інші види соціальної допомоги;
— утримання закладів соціального захисту;
— витрати на соціальні програми;
— витрати на інші заклади та заходи в галузі соціальноїполітики;
— витрати на житлові субсидії.
/>
 
/>Рис. 2.4 Динаміка питомої вагивитрат бюджету області на соціальний захист
 
З витратами на інші види соціальної допомоги та утриманнязакладів соціального захисту відбувається поступове збільшення, так, наприклад,виплата компенсації реабілітованим склала 12300 грн. в 2000 році, а у2004р.збільшилася до 19054 грн., витрати на дитячі заклади-інтернати збільшилися на2295,6 тис.грн. за період з 1999 по 2004 роки, на притулки для неповнолітніх на726,8 тис.грн. тощо.
/>
Рис. 2.6 Динаміка питомої ваги витрат бюджету області на культуруі фізичне виховання і спорт
Проведений аналіз розрахунків бюджету дозволяє зробитивисновки про щорічне зростання майже всіх соціальних витрат. У 2000 роцізагальні витрати дорівнювали 774,4 млн. грн., а в 2004 році вони склали 1937,4млн. грн., проте, при розгляді розрахованих показників як частки від загальнихвидатків області, спостерігається тенденція зниження соціальних витрат зарахунок випереджаючого очікуваного темпу росту економіки області .
Регіональний соціальний бюджет, використовуючи широкий спектрметодів, окрім прогнозу загальноекономічних тенденцій та тенденцій в сферісоціального захисту, дозволяє також проаналізувати структуру та ефективністьвикористання соціальних коштів. Бюджет показує, що найбільша частина витратприпадає на освіту (24,8% в 2004 році ) та на охорону здоров’я (20,6 % в 2004році), в той час як витрати на соціальні виплати малозабезпеченим сім’ям,допомоги сім’ям з дітьми, інші види соціальної допомоги, витрати на соціальніпрограми та утримання закладів соціального захисту в сумі становлять близько13,4% від загальних видатків бюджету області.
Власні видатки загального фонду обласного бюджету за 2005 рікпрофінансовано в сумі 512.6 млн.грн. У порівнянні з 2004 роком видаткизбільшилися на 131,4 млн.грн.(на 34,5%).На виплату допомоги сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям, інвалідам з дитинства і дітям –інвалідам у січні –жовтні 2005року субвенції з державного бюджету перераховано в сумі 180,1млн.грн., або 100% до потреби, що дало змогу своєчасно та в повному обсязіотримати соціальну допомогу щомісячно майже 120 тис. сімей[22].
 
2.3 Аналіз порядку фінансування видатків на соціальну сферу по
Бабушкінському району
фінансування видатки соціальна сфера
Аналіз видатків бюджету, їх структури дозволяє зробитивисновки відносно спрямованості бюджету, його характеру. Є погляди вчених нате, що тенденції структурних змін в видатках бюджету відображають пасивну рольбюджету, оскільки має місце зменшення питомої ваги видатків на економічнудіяльність, і значне зростання частки управлінських видатків, при цьому вони невраховують що видатки соціальну сферу: освіту, охорону здоров’я, культуру,спорт – опосередковано впливають на економічний розвиток держави.
Вважаємо, що висновок про необхідність посилити роль державив інвестиційному процесі та реформувати систему фінансування державнихінвестицій (капітальних вкладень) є досить актуальним. Але у визначеніхарактеру бюджетних видатків та їх об’єму і структури соціальну сферу необхіднорозглядати як частку суспільного виробництва, як нематеріальне виробництво.Вумовах сучасної економіки в темпах приросту національного доходу виз-.начається частка, яка створена за рахунок соціальної сфери, причому ця часткамає тенденцію збільшуватися. Сучасне виробництво може реалізувати свої функціїза рахунок збільшення „людського капіталу”. Одним з джерел формуванняданого виду капіталу є бюджет країни, бюджет області, бюджет міста, бюджетрайону[15].
Через бюджетне фінансування освіти, науки, охорони здоров’я,культури, фізичної культури та спорту держава забезпечує розширене та якісневідтворення робочої сили.
3 урахуванням цього підходу, по Бабушкінському району м.Дніпропетровська у першому кварталі 2006 року загальна сума видатків загальногофонду Державного бюджету на утримання бюджетних установ склала 8845,0 тис.грн.; у тому числі:— на виплату заробітної плати тис. грн.; — 7195,7 — на виплату стипендії тис. грн.; — 671,4 — на оплату продуктів харчування тис. грн.; — 199,2 — на оплату комунальних послуг та енергоносіїв тис.грн.; — 373,6 — на оплату інших витрат тис. грн. — 105,1
З наведених вище даних видно, що видатки на оплату захищенихстатей видатків загального фонду Держбюджету склали 95,4%, від загальної сумивидатків на утримання бюджетних установ, у т. ч. на виплату заробітної плати81,3%, на виплату стипендії -7,6%, продуктів харчування — 2,3%, на оплатукомунальних послуг та енергоносіїв — 4,2% .
Крім того було профінансовано видатків Державного бюджету назагальну суму 583,2 тис. грн., а саме такі як:
— фінансова підтримка Українського товариства глухих,Українського товариства сліпих, Союзу організацій інвалідів України таНаціональної асамблеї інвалідів — 44,5 тис. грн.;
— розробка нових видів протезів та обслуговування інвалідів устаціонарах при протезних підприємствах — 71,2 тис. грн.;
— прикладні розробки в наукових установах, координаціянаукових досліджень у підвідомчих установах і підприємствах — 6,4 тис. грн.;
З урахуванням інших видатків сума видатків загального фондудержавного бюджету за І квартал 2006 року складає 9428,2 тис. грн. За 2005 ріксума соціальних видатків склала 44076,9 тис.грн. Слід зазначити, що цісоціальні видатки мали зростаючу тенденцію протягом 2001- 2005років.( додатокВ, рис. 2.7., рис.2.8.). Лише видатки на культуру зменшувалися(2001р.-12,7тис.грн., 2004р.-3,3тис.грн.,і тільки у 2005 році вони дещопідвищилися – 5,2 тис.грн.).
/>
Рис.2.7. Динаміка видатків бюджету Бабушкінського району насоціальну сферу у 2001р.-2005р.
 
/>
Рис.2.8. Динаміка питомої ваги витрат бюджету Бабушкінськогорайону на соціальну сферу за 2001 – 2005р.р.
Фінансування видатків здійснюється відповідним структурнимпідрозділом Державного казначейства.
Залишки невикористаних коштів, які знаходяться нареєстраційних рахунках загального фонду розпорядників та одержувачів коштівДержавного бюджету станом на 01.04.2006 склали 457,2 тис. грн.; В основному цейзалишок склався у зв’язку з тим, що строк виплати заробітної платирозпорядникам та одержувачам бюджетних коштів ще не настав, а саме це 5-7квітня та у зв’язку з тим, що певні роботи ще не виконані.
У відповідності з постановою Кабінету Міністрів України від06.01.2005p. №17 „Про внесення змін до Порядку виплати щомісячної грошовоїкомпенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошовогозабезпечення; грошових винагород та інших виплат, одержанихвійськовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу” на протязі Ікварталу 2006 року одночасно з виплатою грошового забезпеченні у розмірі сумиподатку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення, здійснюєвиплати грошової компенсації громадянам України, які відповідно дозаконодавства мають статус військовослужбовців або є особами рядового іначальницького складу органів внутрішніх справ, органів і установ виконанняпокарань, МНС, податкової міліції.
У І кварталі 2006 року по спеціальному фонду Державногобюджету надійшло коштів на загальну суму 1431,5 тис.грн., а з урахуваннямзалишків на початок року у сумі 619,3 тис.грн., ця сума склала 2050,8 тис.грн.
За І квартал 2006 року видаткова частина спеціального фондуДержавного бюджету склала 1190,4 тис.грн.
Здійснення видатків за рахунок коштів загального та, спеціальногофондів державного бюджету у І кварталі 2006 року проводилось у відповідності зПорядком обслуговування державного бюджету за видатками, затвердженого наказомДержавного казначейства України від 25.05.2004р. № 89 з урахуванням постановиКабінету Міністрів України від 17.05.2002 року №659 ,, Про затвердження перелікугруп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямківвикористання”. Крім того, у поточному році відділення в своїй роботі керувалосьнаказом Міністерства фінансів України від 14.06.2004 року №386 „Про внесеннязмін до наказу Міністерства фінансів України від 28.01.2002 року №57” танаказом МФУ від 03.02.2005p. №86 „Про внесення змін до наказу Міністерствафінансів України від 28.01.2002p. №57”
Розглянемо більш детально соціальні видатки району на протязіостанніх п’яти років.
. За 2005 рік сума соціальних видатків склала 44076,9тис.грн. Слід зазначити, що ці соціальні видатки мали зростаючу тенденціюпротягом 2001- 2005років.( додаток В, рис. 2.7., рис.2.8.). Лише видатки накультуру зменшувалися (2001р.-12,7тис.грн., 2004р.-3,3тис.грн.,і тільки у 2005році вони дещо підвищилися – 5,2 тис.грн.).
/>
Рис.2.9 Динаміка видатків на освіту по Бабушкінському району
 
Темпи зростання видатків на освіту у відносних показниках досоціальних видатків, мають досить не значний приріст (рис.2.9.)
/>
Рис.2.10 Динаміка питомої ваги видатків на освіту поБабушкінському району
Видатки на культуру і мистецтво по Бабушкінському районупредставлені лише видатками на музичну школу району. Тенденція до зростання цихвидатків є незначної, а в порівнянні з 2001роком, ці видатки навіть скоротилися(2001р- 12,7тис.грн., а у 2005р. – 5,2тис.грн.) (рис.2.10.).У структурі видатківрайону вони займають найменшу частину, приблизно 0,02 % в середньому.(рис.2.11)
/>
Рис.2.11.Динаміка видатків на культуру і мистецтва по Бабушкінському району

/>
Рис.2.12 Динамікапитомої ваги видатків бюджету району на культуру і мистецтво
Видатковачастина районного бюджету на фізкультуру і спорт за своїми показниками є значнобільшою, ніж на культури і мистецтво. З кожним роком ці видаткизростають.(.додаток В, рис.2.12., рис.2.13) Якщо розглядати структуру цихвидатків за економічною класифікацією (Додаток Л ), слід відмітити, що за всімапоказниками, згідно з кодами бюджетної класифікації, відбувалося стійкезростання всіх видатків, лише субсидії та поточні трансферти ( код 1300) з2003р. не перераховувалися і капітальні видатки у 2003р.та 2004р відсутні, лишеу 2005р. вони склали 6,0 тис.грн., тоді як у 2002р. цей показник дорівнював33,5 тис.грн.
/>
 

/>
Рис. 2.13 Динаміка видатків району на фізичну культуру і спорт
Видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення районузаймають друге місце за своїми показниками у структурі видатківрайону.(.додаток В, рис.2.14., рис.2.15.).Протягом п’яти років ці видатки маютьзростаючу тенденцію, лише у 2004 році цей показник дещо знизився з8865,4тис.грн.у 2003р., до 7002,6тис.грн. В 2005р. фінансування цих видатків збюджету району склало 10080,6тис.грн.
/>
Рис. 2.14 Динаміка видатків Бабушкінського району на соціальний захисті соціальне забезпечення
/>
Рис. 2.15 Динаміка питомої ваги видатків на соціальне забезпеченняпо Бабушкінському району
Протягом останніх п’яти років значно зросли субсидії тапоточні трансферти (код 1300)- з 10,0тис.грн. у 2001р. до 8560,382 тис.грн.у2005р.Зросли видатки на дослідницькі розробки (код1170), у 2004р. не буловиділено коштів на ці видатки, а у 2005р.вони вже склали 82,621тис.грн.Капітальні видатки (код 2000) у 2005р. скоротилися, у порівнянні з 2003р. і склали59,782тис.грн., але у 2004р.ці видатки взагалі були відсутні.(Додаток М).
 
2.3.1 Фінансування освіти у контексті соціальних видатків
Бюджетне фінансування повинне забезпечувати зростанняконкурентоспроможності підприємств України за рахунок фінансування з бюджетуенерго, паливно та трудозберегаючих технологій. Таке фінансування розглядаєтьсяяк інвестування з бюджету — капітальні видатки бюджету. З іншого боку, активнафункція бюджету відображається через фінансування соціальної сфери(нематеріального виробництва). Фінансування з бюджету освіти, науки, охорониздоров’я, культури, фізичної культури та спорту повинне здійснюватися на тих жезасадах, що і фінансування матеріального виробництва. Але в цьому процесі єособливості, які пов’язані зі специфічною роллю нематеріального виробництва: зодного боку, воно є сферою утворення „людського капіталу” та суспільнихблаг та послуг; а з іншого — сферою, яка обумовлює загальні інвестиційніпотоки, оскільки в ній формується робоча сила (трудовий фонд).
Об’єми та структура бюджетного інвестування повиннавизначатися факторами норми нагромадження (інвестування) та роллю бюджету вфінансових потоках. Динаміка трудового фонду та його якість визначатимевирішення вказаної задачі. К.Єклунд вважає, що освіта стає вирішальним факторомекономічного зростання.У формуванні здібності до праці як такої пріоритет маєналежати освіті. Інвестиції в освіту розглядаються як найбільш перспективні такорисні для суспільства[23].
Освіта отримує замовлення від суспільства та держави на підготовкуробочої сили певної якості. Для виконання замовлення освіта повинна мати кошти,а також чисті інвестиції для розвитку. Інвестиції освіти, у свою чергу, будутьмати мультиплікаційний ефект, вони будуть визначати інвестиції в інших галузяхсуспільного виробництва. Первинним фактором у визначені інвестицій в освіті єнормативи педагогічного навантаження, які повинні відображати досягнутий рівеньв розвитку економіки та суспільства.
Визначення нематеріальних інвестицій необхідно враховувати,перш за все, за динамікою та структурою контингенту учнів, потокаминауково-технічної інформації. Зміни в контингенті учнів потребують змін уматеріально-технічних умовах, які призведуть до змін фондів відшкодуваннянавчальної діяльності. Зі зростанням потоків науково-технічної інформаціївиникне потреба в додаткової кількості спеціалістів, підготовку яких необхіднозаздалегідь планувати. Норма нагромадження (інвестування) в освіті обумовлюєзагальне її значення для економіки, а також макроекономічну пропорційність.
Норму інвестування в освіті можливо розрахувати за формулою:
ФВу*k +ФВВ* (1 + µb+λ,) + ФВнт’ ` (1 + µb + λ)
НН осв.= —————————————————————–*100°/о
НДо*(1 + µb + λ )
де ННосв — норма нагромадження
(інвестування) в освіті;
ФВу, ФВВ, ФВНТ — фондивідшкодування відповідно навчальної діяльності, викладання, науково-технічноїдіяльності;
k, і, b- темпи приросту в освіті відповідно контингентуучнів, кількості зайнятих, фондоозброєності праці;
µ- коефіцієнт випуску продукції за працею;
λ — темп фондозберігаючого технологічного прогресу.
Підкреслимо, що динаміка контингенту учнів, інтенсивністьпотоків науково-технічної інформації обумовлюють як динаміку і структурузайнятих в освіті та науці, так і динаміку, і структуру сукупної робочої сили.
Переваги будь-якої країни в нематеріальному нагромадженні(інвестуванні) обумовлюють її переваги в науково-технічному розвитку тапродуктивності праці. Тому посилення ролі держави в інвестиційному процесі, впроцесі реформування системи фінансування державних капітальних вкладень, слідпочинати з визначення об’єктивно обумовленої норми нагромадження (інвестування)в освіті. При цьому доцільно виходити з нормативів витрат навантаження за всімавидами робіт в сфері освіти, як вони складаються на даний момент часу.
Фонди навчальної діяльності включають в себе основні таоборотні фонди, які необхідні для забезпечення навчання учнів згідно навчальнихпланів. Фонди викладання — це фактори, які потрібні для викладацької діяльностіяк такої. Вони також складаються з основних та оборотних фондів. Фондинауково-технічної діяльності — основні та оборотні фонди, які забезпечуютьнаукову діяльність.
У структурі бюджетних видатків на освіту в Українідосліджується тенденція скорочення частки видатків на потреби відтворення тарозширення фондів в освіті у ВВП і в зведеному бюджеті. Таким чином, державаскорочує свій прямий вплив щодо інвестування освіти. У потоках джерелфінансування освіти зростає частка нецентралізованих коштів. Держава зможе реалізуватисвою політику в освіті більш ефективніше за рахунок визначення для цілейцентралізованого фінансування особливо значущих напрямків її розвитку, суттєвихза ранжуванням рівнів освіти відносно їх відповідності до характеристик сфер звиробництва абсолютно суспільних благ та послуг, або рівнів близьких доабсолютного значення даних категорій. В подальшому держава повинна будезбільшувати об’єми та частку фінансування освіти з бюджету держави, оскільки зрозвитком суспільства все більша частка освіти буде входити до інституту звиробництва суспільних благ[26].
Сьогодні та в майбутньому держава повинна спрямовуватиінвестування освіти на основі норми нагромадження, як вона зазначена дляосвіти. Частка інвестування прямо здійснюється з бюджету, а друга частка — зарахунок недержавних коштів. Завдання полягає в тому, щоб спрямувати зусилляінвесторів освіти на відповідні напрями розвитку освіти в необхідному об’ємікоштів.
Основну частину видатків бюджету Бабушкінського району м.Дніпропетровська складають видатки на освіту. З 11121,1 тис.грн. у 2001році,вони зросли до 30106,5 тис.грн. у 2005 році (Додаток В).
Фінансування загальноосвітніх шкіл складає 60,3% відзагальних видатків на освіту (.додаток Г). Хоча протягом 2002-2005р.р.маємостійке зростання видатків на освіту, але, якщо розглядати виконання загальнихвидатків за кошторисами на загальноосвітні школи, то можна говорити пронедовиконання фактичних надходжень згідно статей бюджетної класифікації (ДодатокН) .
Фінансово-господарська діяльність загальноосвітніх шкілздійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків.
Джерелами формування кошторису є:
•  кошти місцевого бюджету за нормативами фінансуваннязагальної освіти в обсязі державних стандартів освіти;
•  кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовкукадрів згідно з укладеними договорами;
· плата за надання додаткових освітніх послуг;
· кошти, одержані за науково-дослідні роботи;
· доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень;
· дотації місцевих Рад народних депутатів;
· кредити і позики банків;
· валютні надходження;
         •        добровільні грошові внески, матеріальніцінності, отримані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян.
Видатки на загальноосвітні школи складаються з поточнихікапітальних. Поточні видатки включають:
· оплату праці працівників;
· нарахування на заробітну плату;
· придбання предметів постачання та матеріалів;
· інші.
Капітальні видатки включають:
· капітальні трансферти;
· придбання землі і нематеріальних активів;
· інше.
Кошторисному фінансуванню підлягають ті заклади, які не маютьреальних можливостей самостійно заробляти гроші. Комерційний розрахунок уосвітніх закладах передбачає повне або часткове покриття витрат за рахунокнадання платних послуг.
Прибутки (доходи) підприємств, організацій, установ, громадяну частині, що використовуються на розвиток освіти, звільняються відоподаткування в установленому порядку (в межах не менше 2%, та не більше 5%балансового прибутку підприємств). Бюджетні асигнування на освіту тапозабюджетні кошти не підлягають вилученню.
В умовах дефіциту особливо важливого значення набуваєжорсткий режим економії у витрачанні бюджетних коштів, у зв’язку з цимфінансування провадиться не в сумах, передбачених у кошторисах, а по мірівиконання показників по мережі, штатах, контингентах і забезпеченням видатківна заробітну плату, харчування, медикаменти, стипендії й обмеження видатків насуто господарські потреби, поточний і капітальний ремонт, придбання обладнанняй інвентарю та інших видатків.
По школах — виходячи із класів-комплектів і кількості учнів,розраховують кількість навчальних ставок на вчителя, а під них встановлюєтьсязавантаженість на вчителя плюс доплати за перевірку зошитів, класне керівництвоі т. д. Аналогічний порядок і по інших установах: або розрахунково, або затиповими штатами.
Основним видом навчально-виховних закладів, що здійснюютьзагальноосвітню підготовку на рівні державних стандартів, є середнязагальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, другий — основна,третій — старша школа, які відповідно забезпечують початкову, неповну середнюта повну загальну середню освіту. Для розвитку природної обдарованості дітействорюються спеціалізовані школи і профільні класи, гімназії та ліцеї.Загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії у бюджетнійкласифікації показані в розділі 200 § 1, код 070101.
При плануванні затрат на загальноосвітні школи насампередвизначається контингент учнів, а потім кількість класів.(Додаток Ж).
Ці показники відображені у кошторисі на дві дати: 1 січняпланового року і 1 вересня. Кількість учнів і класів на 1 січня беруть зафактичним станом на останню звітну дату. Кількість учнів на 1 вересня плановогороку визначають відповідно до плану прийому і випуску учнів, а кількість дітей,до спеціального обліку, який веде школа.
Кількість класів встановлюється по групах класів: I-IV, V-IX,X-XI і залежить від кількості учнів і наповненості класів. Наповненість класівозначає число учнів, які навчаються в одному класі. Граничне наповнення дляІ-ІХ класів становить 40, для Х-ХІ -35 учнів.
Для розрахунку фонду заробітної плати педагогічнимпрацівникам на рік необхідно мати такі показники:
— загальну кількість ставок на всі класи;
— число ставок на один клас;
-середню місячну ставку вчителя;
— місячний фонд заробітної плати з кожної групи класів.
Для розрахунку цих показників треба знати кількість класів на1.01. і на 1.09. і кількість годин, встановлених навчальним планом.
Середня ставка заробітної плати вчителя і число педагогічнихставок на 1 клас розраховуються за даними тарифікаційних списків вчителів. Дляцього місячний фонд заробітної плати з кожної групи класів ділиться навідповідну кількість педагогічних ставок.
Шляхом ділення педагогічних ставок на кількість класів визначаємочисло ставок на один клас. Фонд заробітної плати учбово допоміжного іадміністративно-господарського персоналу визначається виходячи із типовихштатів і посадових окладів (ставок).
Нарахування па заробітну плату (код 1120). Видатки з ціеїкатегорії витрат визначаються в обсязі 36,2°/о від загальної суми оплати праціпрацівників бюджетних установ, у тому числі:
— збір на обов’язкове державне пенсійне страхування -31,8%;
— збір на обов’язкове соціальне страхування -2,9 %(утомучислі збір на обов’язкове соціальне страхування у разі безробіття -1,3%).
Придбання предметів і матеріалів (код 1130). Ця категоріявключає закупку матеріалів, канцелярського обладнання, предметів для поточнихгосподарських потреб, обладнання з терміном служби до 1 року, продуктівхарчування, медикаментів, а також включаються витрати на товари, що надаютьсяпрацівникам безкоштовно або за зниженими цінами. Видатки на відрядження (код1140). До ціеї категорії належать видатки на оплату проїзду, добових,квартирних під час службових відряджень; оплату підйомних, проїзду і добовихпри переміщенні працівників; відряджень на курси і в навчальні заклади, насесії, наради і конференції, тобто всі видатки на відрядження, що сплачуютьсяза рахунок бюджетних коштів. Оплата послуг з утримання бюджетних установ (код1150). Ця категорія включає плату за оренду приміщень і обладнання, транспортніпослуги, послуги зв’язку, поліграфічні послуги, поточний ремонт будівель,споруд, приміщень, обладнання та інвентар, що орендуються або знаходяться на балансі,професійних послуг з бухгалтерського аудиту, юридичних послуг, послугконсультантів. Оплата комунальних послуг та енергоносіїв (код 1160). Субсидіїта поточні трансфертні виплати (код 1300), з них трансферти населенню (код1340).
Капітальні видатки (код 2000). Ця категорія включає платежіз метою придбання капітальних активів, стратегічних і надзвичайних запасівтоварів.
( Додаток Д ).
Величина видатків на одного учня в загальній середній освітіпо Україні коливається як абсолютних, так і в середніх показниках. Середнівеличини по району протягом 2001-2005 років можна простежити за даними таблиці(Додаток Ж).
Фактори, що впливають на величину витрат на одного учня, якіможна назвати традиційними:
1) чисельність учнів в навчальному закладі, наповнюваністькласів;
2) тип закладу;
3) місцезнаходження навчального закладу: в міському,сільському чи гірському районі;
Водночас, на величину вартості утримання одного учня вУкраїні впливає не тільки співвідношення інфраструктури та чисельності учнів.Оскільки загальна середня освіта фінансується з місцевого бюджету, якийформується за рахунок податків на доходи громадян і прибутки підприємств, то цявеличина залежить і від такого чинника, як економічний розвиток району.
Місцеві бюджети можуть бути «багаті» за умовинаявності значної кількості діючих підприємств, працюючих громадян. Це дає їмможливість збільшувати фінансування закладів середньої освіти, забезпечуючи нетільки мінімальні обов’язкові витрати.
Нажаль, рівень державного фінансування є вкрай недостатнімдля нормального функціонування сфери освіти. Відсутня чітко сформульованафілософія фінансової політики, відсутнє стратегічне, перспективне планування,недостатнє використання методів гнучкого фінансового регулювання, переважнимизалишаються методи жорсткого нормативного фінансування. Керівники закладівмають незначну свободу дії, не вільні розпоряджатися своїми бюджетними тапозабюджетними коштами. Відсутні форми фінансового стимулювання інноваційноїдіяльності, рівень нормативів є дуже низьким, передбачені норми можуть бутизастосовані лише для шкіл з великою чисельністю учнів, у фінансуванні закладівпереважає принцип виділення коштів на покриття мінімальних витрат (заробітнаплата та комунальні послуги). В основі визначення обсягів фінансування частолежить принцип «від досягнутого рівня», коли на потреби освіти простовиділяється певна сума з бюджету (безвідносно до потреб) та основною метоювиступає не зменшити рівень фінансування минулих років[27].
З 2004 року простежити стан і динаміку фінансування середньоїосвіти на макроекономічному рівні не можливо (у зв’язку із зміною бюджетноїкласифікації).

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
 
3.1 Вдосконалення методики планування видатків на соціальну сферуз місцевих бюджетів
 
На нинішньому етапі розвитку фінансових відносин в Україніпотребує удосконалення система управління державними фінансами для забезпеченняобґрунтованості процесу розробки та реалізації фінансово-бюджетної політикидержави. З метою підвищення якості надання державних послуг та ефективностівикористання бюджетних коштів з 2002 року почалось упровадженняпрограмно-цільового методу планування у бюджетний процес України. Hинiвідбувається подальше удосконалення формування та виконання бюджету на основіпрограмно-цільового методу. При цьому важливим поглиблення є застосуваннязазначеної методики насамперед як складової системи перспективного бюджетногопланування.
Питання програмно-цільового методу планування досліджувалисяпереважно у працях зарубіжних вчених і тому досить актуальним є визначеннянауково-практичних засад подальшого удосконалення використання зазначеногометоду в бюджетному процесі України не лише з огляду на міжнародний досвід, а йна особливості розвитку бюджетних відносин в Україні.
Метою запровадження програмно-цільового методу є встановленнябезпосереднього зв’язку між виділенням бюджетних коштів і результатами їхвикористання на основі визначених цілей та результативних показників.Програмно-цільовий підхід у бюджетному процесі передбачає формування йвиконання бюджету у розрізі бюджетних програм головних розпорядників бюджетнихкоштів, що включає визначення загальної мети кожної бюджетної програми надовгостроковий та середньостроковий періоди; цілей і завдань програми накороткостроковий період; видів та напрямів діяльності, які забезпечуютьреалізацію програми. Це має відбуватися на основі ретельного аналізу необхіднихі можливих бюджетних ресурсів для фінансування програми у плановому танаступних роках й очікуваного результату від реалізації бюджетної програми.Вищенаведене передбачає розробку кількісних та якісних показниківрезультативності — критеріїв оцінки та аналізу бюджетних програм щодо обсягівзатрат, досягнення необхідних результатів, рівня ефективності і якості, якіхарактеризують результати виконання програми та дають можливість здійснитиоцінку використання бюджетних коштів.
Одним із важливих елементів програмно-цільового методу єпаспорт бюджетної програми – документ, що визначає суму коштів, необхідноївиконання бюджетної програми, законодавчі підстави її реалізації, мети.завдання, напрями діяльності, відповідальних виконавців, результативніпоказники та інші характеристики, на підставі яких здійснюється контроль зацільовим та ефективним використанням бюджетних коштів і аналіз виконаннябюджетної програми. Паспорти бюджетних програм складаються головнимирозпорядниками коштів державного бюджету України, починаючи з 2004 року. Їхнєформування за кожною бюджетною програмою починається на етапі складання проектудержавного бюджету України, потім за результатами виконання головнийрозпорядник складає інформацію про виконання паспортів бюджетних програм, якаразом зі статистичною, бухгалтерською та іншою звітністю за відповіднийбюджетний період є підставою для визначення фактичних результативних показниківта аналізу ефективності виконання кожної бюджетної програми, що піддягаютьврахуванню при ухваленні рішення щодо її подальшого фінансування у наступнихбюджетних періодах[1].
У західних країнах програмно-цільовий метод використовуєтьсяяк ефективний інструмент розподілу бюджетних ресурсів для задоволення державнихпотреб. Цей метод дає змогу встановлювати чіткі пріоритети в рамках наявнихбюджетних ресурсів та звітувати перед платниками податків про ефективністьнадання державних послуг.
Програмно-цільовий метод поширився спочатку у приватномусекторі економіки розвинених країн. Аби відстежити чіткий зв’язок міжефективністю діяльності виробничих компаній і консолідованими фінансовимиресурсами, керівництво згруповувало подібні послуги у конкретні програми.Кошти, що розподілялися у державному секторі, потребували не меншої уваги.Платники податків, які “інвестують” свої податкові відрахування удержавні програми, завжди розраховують на те, що найвагоміші результати будутьдосягнуті за рахунок найменших витрат.
У 1907 році приватна організація «Нью-Йоркське бюродосліджень» опублікувала працю «Складання муніципальногобюджету», в якій розглядалися такі елементи державного управління, якпланування, складання програм та аналіз результативності. Опублікований у 1916році урядовий документ «Елементи складання бюджету штату» зробивзначний внесок у розробку бюджетування штатів США, оскільки мав на метіпривнести у державні організації бюджетної сфери практичні прийоми зіставленнявитрат та результатів, що застосовувалися у підприємницькому секторі. Фінансовакриза 30-х років ХХ століття, пов’язана з початком «великоїдепресії», ще раз підкреслила значення результативного бюджетногопланування. У 40-х роках минулого століття Комісія з організації законодавчоїгілки США рекомендувала федеральному уряду ухвалити бюджет у розрізі функцій,напрямків діяльності та програм, який вона назвала «Бюджетомрезультативності». Неспроможність тогочасних бюджетів розв’язуватипроблеми ефективного довгострокового планування, передусім у галузі озброєння,спонукала науково-дослідні корпорації США у середині 50-х років минулогостоліття вивчати нетрадиційні бюджетні ідеї, зокрема проводити поглибленішідослідження щодо застосування програмно-цільового методу планування убюджетному процесі.
Уперше програмно-цільовий метод до складання бюджету булозастосовано у Міністерстві оборони Сполучених Штатів Америки в середині 1960-хроків міністром Робертом Макнамарою, який ознайомився з особливостями цьогометоду в автомобілебудівній компанії «Ford». У Міністерстві оборониСША програмно-цільовий метод формування бюджету дістав назву «Системапланування-програмування-бюджетування». З огляду на те, що за цієюметодологією значна увага приділялася результативності бюджетних програм, цейпідхід інколи називали «програмно-результативним бюджетуванням». За1960-1970 роки концепція програмного бюджетування охопила всі урядові рівніСША, й нині цей метод застосовується більшістю урядів штатів і муніципалітетів.
Поступово практика застосування програмно-цільового підходупри складанні бюджету набула поширення і в інших країнах. Нині, зокрема,більшість країн Європейського союзу, Австралія, Нова Зеландія та Канада активновикористовують цей метод при плануванні бюджету. Слід також зауважити, що насьогодні більшість країн Європейського союзу надає допомогу іншим країнам самеу формі програм, після здійснення яких передбачаться досягнення конкретнихрезультатів.
Запровадження програмно-цільового методу складання бюджетуУкраїни є суттєвою зміною в бюджетній ідеології, оскільки змінюється характеррозроблення та реалізації фінансово-бюджетної політики — наголос переноситьсяіз забезпечення виконання зобов’язань на забезпечення ефективності використаннябюджетних коштів. З упровадженням програмно-цільового підходу до складаннябюджетів реалізується принцип переходу від утримання бюджетних установ довиділення їм коштів для надання суспільних послуг. При цьому головний напряманалізу спрямовується на програмні категорії, зокрема на цілі, завдання тапоказники результативності. Якщо, наприклад, до цього наголошувалося на тому,що певна бюджетна установа має визначену кількість працівників, яку необхіднозабезпечити заробітною платою, то за програмного підходу до формування бюджетуакцентується на тому, аби найефективніше використати обмежені ресурси длядосягнення поставлених цілей та завдань. Отже, у бюджетному процесі важливезначення мають елементи аналізу порівняння видатків і досягнутих результатів,що сприяє підвищенню дієвості та ефективності державного сектору.
Таким чином, основні позитивні наслідки від реалізаціїпрограмно-цільового підходу у бюджетному процесі України полягають у тому, щопідвищується якість розроблення та реалізації фінансово-бюджетної політики,прозорість бюджетного процесу, рівень бюджетного контролю та ефективностідіяльності державного сектору.
Процес удосконалення використання програмно-цільового методуу бюджетному процесі України здійснюється в умовах застосування механізмівперспективного бюджетного планування, що потребує впровадження елементівстратегічного планування у діяльність головних розпорядників коштів бюджету.Планування бюджетних видатків на довго — та середньострокову перспективу маєвідбуватися на підставі визначених пріоритетів уряду, прогнозу бюджетнихнадходжень, а також виходячи із стратегічних планів головних розпорядниківбюджетних коштів. Це дасть змогу узгодити політику у сфері державних фінансів укороткостроковому та середньо — і довгостроковому періодах, що дасть можливістьперейти до формування бюджетної стратегії та проводити збалансованішу бюджетнуполітику. А це є передумовою для забезпечення сталого соціально-економічногорозвитку в Україні.
Середньострокове планування видатків бюджету в умовахпрограмно-цільового методу включає в себе такі етапи:
1. Визначення та доведення граничних обсягів бюджетнихвидатків на наступні роки для кожного головного розпорядника бюджетних коштів,виходячи із загального прогнозу бюджетних надходжень та відповідно допріоритетів, визначених урядом. Зазначені граничні обсяги можуть коригуватисящороку, аби віддзеркалити зміни динаміки прогнозних макроекономічних показниківу середньостроковій перспективі (обсяг ВВП, курс національної грошової одиниці,індекс споживчих цін тощо), зміни пріоритетних напрямів політики уряду таструктурні зміни у відповідних галузях. На цьому етапі визначається перелікпроблемних питань, які є в галузях, оцінюються обсяги витрат на їхнєрозв’язання та кількість років, за які ці питання можуть бути вирішені,здійснюється оцінка ефективності діяльності галузі та розпорядників бюджетнихкоштів.
2. Визначення головними розпорядниками бюджетних коштів планусвоєї діяльності та обсягу необхідних для цього бюджетних коштів насередньостроковий період, враховуючи встановлені граничні обсяги. При цьому,згідно зі статтею 7 Бюджетного кодексу України, в основу діяльностірозпорядника бюджетних коштів має бути покладений принцип ефективності: під часскладання та виконання бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнутидосягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетнихкоштів та досягнення максимального результату при використанні визначеногобюджетом обсягу коштів. На основі пріоритетних напрямів розвитку відповідноїгалузі розпорядники бюджетних коштів складають стратегічні плани своєїдіяльності, які визначають головну мету їхньої діяльності, цілі, завдання,перелік бюджетних програм для їхнього досягнення та очікувані результати від їхреалізації у середньостроковій перспективі.
3. Складання середньострокового прогнозу видатків бюджету вцілому, виходячи з індивідуальних стратегічних планів головних розпорядників, звикористанням механізмів взаємодії та узгодження позицій Міністерства фінансівУкраїни та головних розпорядників коштів бюджету.
У процесі перспективного планування особливу увагу требазвертати на розрахунок та обґрунтування видатків тих бюджетних програм, обсягияких можуть змінитися у зв’язку з певними змінами показників та чинників, щовпливають на їхній розрахунок. Це стосується, зокрема, підвищення мінімальноїзаробітної плати; індексації видатків у зв’язку зі зміною індексу споживчихцін; показника обмінного курсу гривні до іноземних валют для видатків, щоздійснюються в іноземній валюті; змін контингенту отримувачів пенсій, пільг,допомог та інших виплат згідно з чинним законодавством.
При середньостроковому плануванні бюджетних програм важливимтакож є визначення постійного чи періодичного характеру їх виконання, термінуреалізації, оцінки впливу реалізації бюджетної програми у плановому році наобсяг відповідних видатків у майбутньому, а також аналіз чинного законодавствата імовірних законодавчих змін, відповідно до яких деякі бюджетні програми уперспективі не треба буде планувати, обсяг деяких скорочувати або збільшувати,а також реалізовувати нові бюджетні програми[37].
За довгострокового, середньострокового та короткостроковогопланування видатків бюджету для визначення найоптимальнішого танайефективнішого розподілу бюджетних ресурсів між галузями, розпорядникамибюджетних коштів і бюджетними програмами необхідною є система моніторингурезультативності бюджетних програм та результативності діяльності розпорядниківбюджетних коштів.
Моніторинг результативності бюджетних програм передбачаєаналіз та контроль за реалізацією бюджетних програм, оцінку економічноїефективності від використання бюджетних коштів на реалізацію бюджетної програмий досягнення запланованих цілей, виявлення проблем у ході виконання бюджетноїпрограми і на цій основі розробку пропозицій щодо підвищення раціональностірозподілу бюджетних коштів.
Прогнозний обсяг видатків на певну бюджетну програмувизначається відповідно до оцінки ефективності її виконання у минулих роках,поточному році та очікуваних результатів від її реалізації у подальших роках.
Бюджетні програми можуть бути порівнянними між собою запевними ознаками: за належністю до одного головного розпорядника, галузі,одного коду функціональної класифікації, а також за напрямами діяльності.Можна, зокрема, порівнювати результати виконання бюджетних програм у різнихміністерствах, у динаміці за роками тощо.
Аналіз результативності бюджетної програми передбачаєпорівняння фактичних показників виконання програми із запланованими (показниківзатрат, продукту, ефективності та якості). Важливим є також порівняння ізвідповідними показниками попередніх періодів, подібними програмами в іншихміністерствах, встановленими стандартами та нормами.
Якщо фактичні показники продукту (кількість підготовленихспеціалістів, вилікуваних хворих, відвідувачів бібліотек) та якості (зростаннякількості спеціалістів, що отримали дипломи з відзнаками, зниження рівнязахворюваності на вірусні інфекції) бюджетної програми перевищують заплановані,необхідно зробити аналіз щодо доцільності подальшого імовірного підвищення їїпланових показників. У разі, коли показники ефективності бюджетної програми, щовизначаються як відношення обсягу вироблених товарів (виконаних робіт, наданихпослуг) до витрат на їхнє виробництво, значно перевищують планові, то, можливо,доцільним є визначення оптимального обсягу бюджетних ресурсів, необхідного дляпідтримання певного рівня ефективності даної програми, а решту бюджетнихресурсів перерозподілити на інші пріоритетні бюджетні програми.
Розглядаючи результативність бюджетних програм, необхіднопостійно аналізувати можливу економію бюджетних коштів, якої можна досягтипротягом запланованого періоду й використати на фінансування інших пріоритетнихбюджетних програм.
Узагальнювальний показник, що характеризує результативністьбюджетної програми, можна розрахувати так:
Крп = (Vзпл/Vзф)(Vпродф/Vпрод пл)(Ефф/Ефпл)(Кяк ф/Кяк пл),
де Крп — коефіціент результативності бюджетної програми;
Vзпл Vзф — відповідно планові та фактичні показники затрат,що визначають обсяг затрат бюджетних коштів на реалізацію бюджетної програми;
Vпрод пл, та Vпродф — відповідно планові тафактичні показники продукту, що визначають обсяг виробленої продукції(виконаних робіт, наданих послуг) у результаті виконання програми, зокремакількість виробленого продукту або наданих послуг, кількість споживачів товарів(робіт, послуг);
Еф пл, та Ефф — відповідно планові та фактичніпоказники ефективності, що відображають кількість створеного продукту наодиницю затрат бюджетних ресурсів;
Кякп л та Кякф — відповідно планові та фактичніпоказники якості вироблених товарів (виконаних робіт, наданих послуг),наприклад, рівень зниження захворюваності на туберкульоз порівняно з минулимперіодом; рівень збільшення кількості спеціалістів із дипломами з відзнакоюпорівняно з минулим роком.
Бюджетні програми за рівнем результативності можнакласифікувати так:
— бюджетна програма з високим рівнем результативності (Крп> 1);
— бюджетна програма з прийнятним рівнем результативності (0,8≤ Крп ≤1) ;
— бюджетна програма з низьким рівнем результативності (Крп
Слід зазначити, що при плануванні бюджетних програм важливимчинником є рівень пріоритетності та важливості галузі, до якої вони належать.Певні бюджетні програми з не досить високим рівнем результативності можутьналежати до пріоритетної галузі та бути спрямованими на вирішення важливихзавдань, які стоять перед державою на даному етапі соціально-економічногорозвитку.
Зважаючи на вищезазначене, обсяг бюджетних коштів дляреалізації певної бюджетної програми у наступних планових періодах можнавизначити так:
V nt+1=Vnt άp nt+1 Кр nt Кеп nt +1,
де V nt +1- обсяг видатків бюджетної програми у періоді t+1;
V nt — обсяг видатків бюджетної програми у періоді t;
Кр nt — коефіцієнт результативності бюджетної програми уперіоді t;
άp nt t+ 1 — коефіцієнт регулювання результативностібюджетної програми для періоду t+ 1;
Кеп nt +1- коефіцієнт економічної пріоритетності бюджетноїпрограми у періоді t+1.
Виходячи з аналізу результативності бюджетної програми,визначаються причини неефективної чи не досить ефективної її реалізації тапропонуються заходи для поліпшення організації її виконання, а також,враховуючи економічну пріоритетність ціеї бюджетної програми, оцінюютьсяособливості реалізації зазначеної бюджетної програми у наступних плановихперіодах.
Воднораз після проведення аналізу результативності тапріоритетності бюджетних програм можна прийняти рішення про раціоналізаціюперерозподілу бюджетних коштів між бюджетними програмами. Цей аналіз єпідставою і для визначення результативності діяльності розпорядника бюджетнихкоштів та є основою для прийняття рішення про перерозподіл бюджетних ресурсівміж розпорядниками бюджетних коштів, зокрема між розпорядниками нижчого рівня всистемі головного розпорядника бюджетних коштів або навіть між головнимирозпорядниками бюджетних коштів.
При аналізі результативності діяльності розпорядникабюджетних коштів використовується також порівняння відповідних запланованих тафактичних показників діяльності розпорядників та галузі у поточному йпопередніх періодах. Залежно від аналізу результативності діяльності певногорозпорядника бюджетних коштів на етапі планування можливе прийняття рішеннящодо перерозподілу бюджетних коштів від інших розпорядників на його користь уразі його результативної діяльності чи перерозподілу частки його ресурсів накористь інших розпорядників у разі його не результативної чи не доситьрезультативної діяльності. Причому обсяг бюджетних коштів, що підлягаєперерозподілу на користь інших розпорядників, залежить від кількості та обсягуфінансування програм із низьким рівнем результативності, обов’язково зважаючипри цьому на рівень їхньої економічної пріоритетності, а також на рівеньпріоритетності галузі, до якої належить розпорядник бюджетних коштів.
Таким чином, обсяг видатків розпорядника бюджетних коштів нанаступні планові періоди можна визначити так:
Vrp it+1= Vrp it(άрп lіt+1 Крп1іt Кеппl іt+1 +άрп2іt+1 Крп2іt Кепп2іt +… +… + άрпnіt+1 Крпnіt,Кеппnіt+1)Кепгіt+1,
де Vrpit+1 — обсяг видатків і-го розпорядника бюджетнихкоштів у періоді t+1;
Vrpit- обсяг видатків і-го розпорядника бюджетних коштів уперіоді і;
Крпnіt- коефіцієнт результативності п-ої бюджетної програмиі-го розпорядника бюджетних коштів у періоді t;
Кеппnіt+1 — коефіцієнт економічної пріоритетності п-оїбюджетної програми і-го розпорядника бюджетних коштів у періоді t+ 1;
άрпn- коефіцієнт регулювання рівня результативності п-оїбюджетної програми і-го розпорядника бюджетних коштів для періоду t+1;
Кепгіt+1 — коефіцієнт економічної пріоритетності галузі і-горозпорядника бюджетних коштів у періоді t+ 1.
Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що нині в Україні певноюмірою розроблено та запроваджено у процес бюджетного планування основніпринципи програмно-цільового методу. Однак з метою істотного підвищення рівнядержавного регулювання у сфері видатків бюджету необхідне удосконаленнянасамперед науково-теоретичних положень та методологічних основ зазначеногометоду з урахуванням як зарубіжного, так і вітчизняного досвіду. Науковеобґрунтування удосконалення методології функціонування програмно-цільовогометоду планування видаткової частини бюджету, безперечно, підвищить якість ізбалансованість системи фінансово-бюджетного регулювання соціально-економічногорозвитку держави[37].
3.2 Додаткові ресурси зміцнення фінансової бази місцевих бюджетівяк засіб вирішення соціальних проблем регіону
 
Трансформаційні перетворення в Україні треба характеризуватияк кардинальні зміни суспільного порядку, що стосуються практично усіх аспектівжиття людини та держави. Однак позитивні кількісні та якісні зрушення векономічних і соціальних сферах ще не свідчать про усунення багатьох проблем,що виникають на шляху розбудови демократичної держави з ринковою економікою. Занинішнього соціально-економічного стану в Україні особливої ваги набуваєпосилення державного впливу на життєдіяльність суспільства, в тому числіекономічну сферу, з метою забезпечення гідних умов життя людини. Тому змістекономічних перетворень в Україні має полягати в оптимальному врахуванні йзабезпеченні як приватних, так і публічних інтересів в умовах формуваннясоціально орієнтованої економіки. Це означає, що економічні процеси в усіхсферах діяльності людей мають бути підпорядковані ідеї доступності цінностей,прийнятих у державі та необхідних для задоволення інтересів усіх членів суспільства.3 огляду на це нині є потреба у з’ясуванні напрямків розбудови і впорядкуваннясуб’єктної структури економічної системи в умовах трансформаційної економіки таусвідомлення необхідності змін, які б спонукали суб’єктів економіки сферивиробництва суспільних благ до продуктивної діяльності. Відтак важливим єпереосмислення основних засад формування та управління бюджетним сектором,безпосередньо пов’язаним з виробництвом суспільних благ.
Загальновідомо, що наявність бюджетного сектору в розвиненихкраїнах спричинена тим, що у сфері виробництва суспільних товарів риноквиявляється неефективним, і держава значною мірою бере на себе їх виробництво,користуючись унікальним фінансовим джерелом і водночас могутнім інструментомсвоєї економічної діяльності — бюджетом. У результаті створюється змішанасиметрична суспільно-економічна підсистема для задоволення й індивідуальних, ісуспільних інтересів благами як приватного, так і суспільного призначення.Важливим для такої підсистеми завжди залишатиметься питання оптимальностіспіввідношення між державним і приватним сектором, тобто визначення умоврозмежування й досягнення компромісу між приватним і державним секторами усфері економіки суспільних благ, так звана проблема ринково-бюджетноготрейд-офу (trade-oft). Безперечно, проблема трейд-офу ніколи не матимеостаточного розв’язання, вона актуальна для будь-якого уряду будь-якогомоменту. Найскладніші завдання і найбільший тягар фінансування сферивиробництва суспільних послуг припадає на державу. Наприклад, у ВеликійБританії частка федерації у фінансуванні освіти становить 33%, охорони здоров’я- 100%, соціального забезпечення — 79,9%. У Франції відповідно — 62,8%, 97,8% і91,2%. Високий рівень витрат федеральних бюджетів за цими напрямками маєАвстрія.
Стратегічні напрямки використання бюджетних коштів урозвинених країнах спрямовують не на зміну пропорцій галузевого і регіональногогосподарського розвитку та створення робочих місць, а на зміцненняконкурентоспроможності країни на міжнародних ринках, насамперед на стратегічноважливих напрямках соціально-економічного розвитку суспільства. У Канаді,наприклад, такими напрямками вважають підтримку вищої освіти, розвиток охорониздоров’я і надання соціальної допомоги (збільшення адресних допомог сім’ям іздітьми)[16].
Практикарозбудови ринкового господарства в Україні теж підтверджує необхідність обраннязгаданого шляху виробництва суспільних товарів, однак із урахуванням того, щоперехід до ринкових відносин не повинен применшувати значення одного знайважливіших чинників зростання конкурентоспроможності національної економіки- ефективного бюджетного сектору, що має забезпечувати змогу наданнятериторіальними громадами та їхніми об’єднанням громадських послуг рівня, ненижчого за державні мінімальні соціальні стандарти. Тому за досягнутогосоціально-економічного стану в Україні, коли ступінь забезпечення населеннягромадськими послугами не можна визнати належним, ідеться радше не прооптимізацію бюджетного сектору, а про потребу його зміцнення до рівня, якийдасть змогу забезпечити населенню належний рівень заданих стандартів.
Вибір напрямку подальшого утвердження бюджетного сектору вУкраїні значною мірою зумовлений рівнем людського розвитку, який за світовимистандартами далеко не оптимальний, особливо у розрізі регіонів. Цейінтегральний показник сформулювали фахівці ООН, державного комітету статистикиУкраїни разом із Радою вивчення продуктивних сил НАН України. Він поєднує 9індексів окремих аспектів життєдіяльності людей (демографічний розвиток,розвиток ринку праці, матеріальний добробут, умови проживання, стан та охороназдоров’я, рівень освіти, соціальне середовище, фінансування людського розвитку,екологічна ситуація) і дає змогу розглядати розвиток людського потенціалу яквласне мету і критерії суспільного прогресу та економічного зростання, як засібзбільшення доходу, що набуває цінності лише з реальним впливом на добробутлюдей.
Слід зазначити, що найсильніший вплив на визначення місцярегіону на єдиній шкалі індексів людського розвитку мають рівень освіти, умовипроживань і матеріальний добробут населення. Рівень згаданого показника оцінкилюдського розвитку в Україні підтверджує, що держава ще не в змозі фінансовозабезпечити в належних обсягах виробництво суспільних благ. Такий стан уфінансуванні бюджетних установ викликаний цілком об’єктивними причинами. Втімзазначимо, що на фінансове забезпечення бюджетного сектору мають вплив чинники,які певною мірою взаємовиключні.
По-перше, в умовах трансформаційної економіки, коли немаєзначних і стабільних темпів зростання економіки, бюджетна політика може сприятилише утриманню досягнутого рівня виробництва суспільних благ, запобігаючиможливому зменшенню податкового тиску на недержавний сектор економіки, маючи наметі дати змогу останньому зберегти і спрямувати фінансові ресурси на розширеневідтворення на інноваційній основі. Таку мотивацію фінансового забезпеченнябюджетного сектору можна підтвердити офіційними статистичними даними, зокремана початок 2004 року індекс фізичного зростання ВВП у відсот- ках до 1990 рокустановив лише 55%, а індекс продукції промисловості у відсотках до 1990 року — 82%.
По-друге, розвиток підприємницької діяльності та широкаприватизація низки важливих об’єктів державної власності привели до того, щочастина благ, які раніше були суспільними у сфері охорони здоров’я, освіти,науки, соціального забезпечення, трансформувалися у приватні. Отже, частинасуспільних благ стала менш доступною, або навпаки — для окремих верствнаселення.
По-третє, значна частина бюджетних установ з метою поліпшенняфінансового забезпечення життєдіяльності надає платні послуги населенню,підприємствам (установам) та іншим категоріям споживачів або отримує доходи відгосподарських операцій.
Згадані тенденції в трансформуванні суспільних послуг уприватні підтверджує офіційна статистика… Обсяг платних послуг, щореалізували різним споживачам суб’єкти сфери освіти, охорони здоров’я тасоціальної допомоги у 2004 році.
Як видно з таблиці 3.2.1 у 2004 році організації сфериосвіти, oxорони здоров’я та соціальної допомоги надали послуг на 3589903,5 тис.грн., у тому числі організації з госпрозрахунковою формою фінансуваннягосподарської діяльності — на 2884809,9 тис. грн., або 80%. Найбільшу часткуплатних послуг надали організації сфери охорони здоров’я — понад 55%, а саме54,6% у сфері охорони здоров’я людини. У сфері освіти найбільший обсяг платнихпослуг надали вищі навчальні заклади. Їхня частка у загальному обсязі платнихпослуг сфери освіти у 2004 році становила 73,4%. Незначну частку платнихпослуг, що цілком є виправданим, надали організації соціальної допомоги. Вонадорівнювала у 2004 році лише 6,5%, а в недержавному секторі — 4,1% відзагальної суми послуг у сфері охорони здоров’я та соціальної допомоги. Аналізобсягів надання послуг із соціальної допомоги населенню
у розрізі областей показав, що лише у чотирьох із них такіпослуги надають на платній основі (Вінницька, Донецька, Львівська, Сумська).
Таблиця 3.1
Обсяг платних послуг, що реалізували різним споживачам суб’єктисфери освіти, охорони здоров’я та соціальної допомоги у 2004 роціСфера діяльності
Обсяг реалізованих
послуг, тис.грн. у тому числі організаціями з госпрозрахунковою формою фінансування господарської діяльності Освіта з неї: 1603836,7
1127530,6 Початкова загальна освіта 13931,0 10166,9 середня освіта 157154,9 120622,6 вища освіта 1178083,4 760795,8 навчання дорослих та інша діяльність 254667,4 235945,3 охорона здоров’я та соціальна допомога з неї: 1986066,8 1757279,3 Діяльність з охорони здоров’я людини 1959650,7 1750019,2 ветеринарна діяльність 26100,3 7187,7
Зауважимо, згадана структура платних послуг дає змогу зробитивисновки про наявність у сфері освіти й охорони здоров’я та соціальної допомогирізних за формою фінансування суб’єктів: установ і організацій, які утримуютьсяза рахунок коштів бюджетів різних рівнів; установ та організацій, якіутримуються за рахунок бюджетних коштів і надходжень від надання платних послугнаселенню та підприємствам (установам); недержавних організацій, діяльністьяких забезпечується надходженням коштів від надання платних послуг різнимкатегоріям споживачів. При цьому частка платних послуг останніх у загальномуобсязі реалізованих послуг у ринкових цінах є значною: у сфері освіти вонастановила понад 70%, а у сфері охорони здоров’я та соціальних послуг — 88,5%. Ав цілому така структура платних послуг населенню згаданих сфер бюджетногосектору свідчить про початкову стадію розвитку комбінованого фінансовогозабезпечення бюджетних установ, оскільки лише близько третини платних послугвід їхнього загального обсягу надають державні організації сфери освіти і шостучастину — медичні заклади. Отже, з огляду на викладене можемо констатувати, щов умовах інституціональних перетворень у бюджетній сфері сформувались складніпідсистеми (охорони здоров’я, освіти, культури, спорту тощо), які функціонуютьна різних засадах фінансового забезпечення життєдіяльності: бюджетногофінансування; фінансування на засадах бюджетозаміщення; самофінансування[3].
Зупинимося на недержавних суб’єктах економіки сферивиробництва суспільних благ, акредитованих і ліцензованих за окремими видамидіяльності. Ці організації не перебувають на утриманні держави за рахунокбюджетних коштів і діють за дозволеним напрямком на комерційних засадах.Відповідно до свого функціонального призначення вони зобов’язані надаватипослуги на рівні не лише мінімальних соціальних стандартів, а й значно вищому.Недержавні суб’єкти економіки можуть обирати будь-яку організаційно-правовуформу (за Цивільним кодексом України (ЦКУ). Такі установи (товариства) єфінансово незалежними суб’єктами господарювання, оскільки їхня діяльністьпов’язана з виробництвом суспільних благ, на які ринок виділяє ресурси.
Інша ситуація із суб’єктами бюджетної сфери, які утримуютьсяза кошти відповідного рівня бюджетів та отримують доходи від надання послугзгідно з їхніми функціональними повноваженнями або від окремих господарськихоперацій.
Відповідно до норм ЦКУ суб’єкти публічного права, якими єзгадані суб’єкти бюджетного сектору, можуть набувати організаційно-правовоїформи «установа», котру створили одна або кілька осіб (засновників),які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання їхнього майна длядосягнення мети визначили засновники, за рахунок згаданого майна. При цьомувони можуть разом зі своєю основною діяльністю здійснювати діяльністьпідприємницьку, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльністьвідповідає меті для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Такимчином, організації публічного права за економічною природою визнаються нормамиЦКУ непідприємницькими, але з правом здійснювати господарську діяльність, щодає змогу отримувати прибуток і використовувати його на статутні потреби.
Із першою групою зазначених установ бюджетного сектору щодокошторисної форми їх утримання особливих проблем не виникає, якщо не брати доуваги виділення державою коштів в обмежених обсягах та недосконалих норм їхвитрачання. Нині тільки незначна кількість установ, підпорядкованих органамвиконавчої влади (заклади дошкільної освіти, військові госпіталі, санаторії дляветеранів та інвалідів війни, медичні й навчальні заклади спеціальногопризначення та інші), утримується лише за рахунок коштів бюджету.
Другу групу установ бюджетного сектору, яку фінансують іздвох джерел, — коштів бюджету відповідного рівня і власних надходжень віднадання послуг та виконання господарських операцій, можна вважати такими, щопевною мірою адаптовані до ринкових умов. Організації бюджетного секторунадають послуги за переліком, які затвердив Кабінет Міністрів України. Згідноіз законодавством перелік таких послуг поділений на 2 групи: ті, які надаютьвідповідно до функціональних повноважень бюджетних установ (доходи від яких єпостійними й заплановані у бюджеті), та послуги, які не є постійними.Зауважимо, що отримання й витрачання власних коштів згаданими установами доволіжорстко регламентує законодавець. По-перше, доходи закладів і установ освіти,науки, культури, охорони здоров’я, а також архівних установ, які утримуються зарахунок бюджету, зараховують до кошторисів (на спеціальний рахунок) наутримання таких неприбуткових організацій і використовують тільки нафінансування видатків такого кошторису (включаючи фінансування господарськоїдіяльності згідно з їхніми статутами). Водночас прирівнювання власних коштівзгаданих установ та організацій до бюджетних потребує встановлення їхньогонеприбуткового статусу й розширення взаємовідносин із управліннями державногоказначейства. По-друге, від бюджетних установ потрібне ведення окремого облікувласних надходжень із дотриманням обов’язкових вимог щодо їх утворення інапрямів використання з відображенням у фінансовій звітності.
Підбиваючи підсумки викладеного щодо форм фінансуваннясуб’єктів економіки різних форм власності з виробництва суспільних благ, можнадати загальну оцінку позитивних і негативних аспектів організації їхньоїфінансово-господарської діяльності.
1. Діяльність у сфері виробництва суспільних благ комерційнихсуб’єктів господарювання недержавної форми власності залишається недосяжною інеконтрольованою у забезпеченні населення послугами на рівні, не нижчому завстановлені державою мінімальні соціальні стандарти. На нашу думку, держава, вособі вищих органів виконавчої влади або органів місцевого самоуправління, маєздійснювати контроль у двох сферах діяльності таких суб’єктів економіки: а) усфері ціноутворення, що гарантуватиме доступність до суспільних благ на платнихзасадах різних верств населення; б) за технологією виробництва згаданих послуг.Наприклад, майнова участь держави (органів місцевого самоврядування) у діяльностінедержавного медичного закладу, послуги якого пов’язані з хірургічнимвтручанням в організм пацієнта. Безперечно, тут найдеться про отримання вигодидержавою чи місцевими органами самоврядування,а лише проприсутність, яка гарантуватиме дотримання стандартів медичної послуги,збереження інфраструктури надання окремих видів послуг тощо. Інакше кажучи,йдеться про доцільність створення суб’єктів із виробництва суспільних благзмішаної форми власності.
2. Наявність у бюджетній сфері державних установ із кошториснимфінансуванням, незважаючи на рівень їхньої ефективності, буде й надалі,оскільки вони виробляють суспільні блага, забезпечуючи надання населенню послугза мінімальними соціальними стандартами, а також для деяких працівниківдержавних служб, пов’язаних з гарантуванням безпеки держави (система СБУ,внутрішньої і зовнішньої розвідки, Міністерства з надзвичайних ситуацій таінші), або для соціально незахищених груп населення (бюджетні установиМіністерства праці та соціальної політики). Однак це не означає, що згаданіустанови позбавлені змоги вживати заходів, спрямованих на підвищення рівняфінансового забезпечення життєдіяльності, тобто надання послуг за плату.
3. Особливу увагу варто приділити адаптації більшостібюджетних підприємств до ринкового середовища. Спроби механічного вкрапленняринкових елементів у бюджетну сферу, як видно з надання державним установамможливостей у розширенні кола джерел фінансування виробництва суспільних благ,призводить до труднощів на рівні як державного управління цією сферою, так іустанов — виробників суспільних благ.
По-перше, пов’язування надання платних послуг бюджетнимиустановами з доходами, які планують у бюджеті, призводить до щорічногоуточнення переліку послуг і перегляду окремих їх видів або господарських операційщодо оподаткування (наприклад, надання майна в оренду тощо). Це ускладнює нелише процес формування його дохідної частини, а й створює труднощі длявиробників суспільних благ. На нашу думку, одноразові надходження коштів відреалізації майна і навіть частина послуг, що нерегулярно надають згідно зфункціональними повноваженнями установ, не узгоджені з основними принципамиформування бюджету, зокрема регулярністю і повнотою отримання надходжень.
По-друге, законодавством чітко не виписана можливість абозаборона створення комерційних підрозділів (унітарних підприємств) бюджетнимиустановами з метою збільшення надходжень у вигляді пасивних доходів. Такапрактика виробництва суспільних благ, перебуваючи під контролем органіввиконавчої влади, була б альтернативою у цій сфері комерційним суб’єктамгосподарювання.
По-третє, нормативно-правове забезпечення надання платнихпослуг бюджетними установами недостатньо адаптоване до ринкового механізму, щостримує розв’язання низки економічних проблем. Наприклад, проблем у сферіціноутворення, яке має забезпечувати повне або часткове відшкодування витрат навиробництво послуг, потребує нових підходів до формування витрат. Зазвичай втаких випадках економісти використовують загальновживане для комерційнихструктур поняття операційних витрат. При цьому не завжди враховується, щоперелік операційних витрат у бюджетних установах відрізняється відзагальновживаного на суму амортизаційних відрахувань. Специфіка кошторисногофінансування звужує можливості у визначенні показників ефективності діяльностіустанови, яка надає платні послуги, тобто встановленні рівня загальноїрентабельності (економічної і соціальної) за відсутності поняття чистогоприбутку; при проведенні заходів щодо оптимізації структури капіталу тощо.
Викладені проблеми організації діяльності і фінансовогозабезпечення установ бюджетної сфери з виробництва суспільних благ свідчать, щонині визріли обставини відмови від реалізації досягнення ідеалістичної«соціальної» мети на основі «м’якої» бюджетної політики, заякої державні та комунальні установи завжди можуть розраховувати на фінансовезабезпечення діяльності у повному обсязі. Це означає, що в умовах соціальноспрямованої ринкової економіки доцільнішою моделлю функціонування бюджетнихустанов є така, яка не допускає крайнощів в організації їхньої діяльності тафінансового забезпечення, що спостерігається, наприклад, у РосійськійФедерації, де культивують автономізацію бюджетних установ, а природно поєднуєвідшкодування витрат таких установ як із бюджетів усіх рівнів, так і знадходжень від платних послуг. Позитивним у застосуванні згаданої моделізабезпечення життєдіяльності бюджетних установ є не тільки зменшення тягаря надержавний та місцеві бюджети, а й те, що вона могла б надати імпульс досягненнюстимулювального ефекту соціальних гарантій. Йдеться про те, що люди, наприклад,мали б вбачати сенс не лише у відкладанні коштів на старість, що звично дляусіх країн із ринковою економікою, а й у вкладанні їх у збереження здоров’я,підвищення освітнього й культурного рівня[31].
Безперечно, фінансовий стан установ бюджетного сектору вУкраїні, діяльність яких хронічно недофінансовують упродовж десятка років,свідчить про невідповідність методів його управління ринковим, що актуалізуєпроблему реформування згаданого сектору. Це означає, що склались умови длязаміни неефективних адміністративних методів впливу на економічні процеси убюджетному секторі активними ринковими, що ґрунтуються на економіко-правовихзасадах. Головні напрями реформування бюджетного сектору економіки маютьпередбачати:
— структурування мережі організацій та установ відповідно дообсягів їх фінансування за рахунок бюджетних коштів (повне, часткове) з метоювиділення тих, для яких доцільно зберегти нинішній статус «бюджетнаустанова»;
— перегляд чинної організаційно-правової форми суб’єктів«бюджетна установа», які надають платні послуги й виконуютьгосподарські операції з метою визнання їх самодостатніми суспільними суб’єктамигосподарювання, тобто такими, де немає принципу «бюджетозаміщення».Головним принципом організації таких суб’єктів господарювання має статипоєднання бюджетного фінансування і частки майна, що належать органамвиконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування, й надходження коштіввід надання платних послуг і сформованого на їх основі майна, що належитьчленам його колективу;
— удосконалення правового забезпечення ідентифікаціїотримання доходів самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання віднадання функціональних і господарських послуг та виведення порядку їхвикористання з-під глобального казначейського контролю. Йдеться лише прозбереження контролю з боку казначейства за узгодженням корпоративних ісуспільних інтересів згаданих суб’єктів господарювання, тобто дотриманнявстановлених пропорцій витрачання коштів на розвиток суб’єкта господарювання йзадоволення матеріальних інтересів його працівників;
— вироблення для самодостатніх суспільних суб’єктівгосподарювання механізму комерційної діяльності зі збереженням обмеженого колапасивних доходів (бюджетні кошти, гранти, благодійні внески, дарунки,дивіденди);
— запровадження механізму присутності органів виконавчоївлади та органів місцевого самоврядування в комерційних суб’єктахгосподарювання, що діють у сфері виробництва платних суспільних благ з метою контролюза збереженням і розвитком інфраструктури їх виробництва та доступністю усімверствам населення.
3.3 Напрямки реформування структури соціальних видатків таефективне використання видаткової частини місцевих бюджетів
 
Незважаючи на значну кількість слушних пропозицій таузагальнень щодо різних аспектів соціальної конверсії економіки, до останньогочасу як в теоретичному, так і в методологічному контексті існують прогалини,які не дозволяють вийти на системне бачення механізму розбудови і функціонуваннясоціальної держави. Особливо це стосується бюджету країни, видатки якого нетільки сприймаються, а й фактично е одним із основних показників спрямованостіі досконалості соціальної системи.
У зв’язку з цим виникло складне у теоретичному іметодологічному аспекті питання щодо поведінки держави в реалізації процесівсоціального характеру стосовно їх наповнення і тривалості, механізмурозгортання і розвитку Його вирішення в силу цього є досить актуальним івимагає проведення наукових досліджень. Важливо обґрунтувати не тількиорганізаційно-економічний механізм забезпечення соціальної спрямованостібюджетів різних рівнів, а й шляхи та методи підготовки економічної системи доздійснення заходів із соціалізації.
Використання поняття «соціальна держава» надає підставистверджувати, що переважна кількість адептів розбудови держави досить невиразноуявляє його зміст. Наявні тлумачення досить латентно протиставляють соціальноорієнтовану економічну систему економіці, що не має чіткої соціальноїорієнтації. Майже не згадується факт, що внаслідок прояву конкретних ознаксоціальності в економічних відносинах будь-яка економічна система маєвідповідну соціальну складову. Підтвердженням цього можна вважати назакріплення Конституцією України не стільки реальної, скільки незалежної, тобтобажаної спрямованості функціонування української держави. До того ж чіткіорієнтири подібної спрямованості в Конституції України не визначені. Методологічнаконструкція «соціальної держави» втілена в показниках, яким властива доостаннього часу функція відтворення участі держави у забезпеченні соціальноорієнтованого розвитку. Мається на увазі частка соціальних видатків у ВВП тазведеному бюджеті країни.
За даними Держкомстату України станом на початок 2004 р.загальні видатки зведеного бюджету країни склали у фактичних цінах 75792,5 млн.грн., соціальні видатки у складі яких перевищили 39691,6 млн. грн. При цьомуостанні розподілилися за соціально-культурними сферами таким чином: освіта — 14977,1 млн. грн., охорона здоров’я — 9708,2 млн. грн., культура і засобимасової інформації (ЗМІ) — 1481,1 млн. грн., соціальний захист і соціальнезабезпечення — 12953,2 млн. грн. Видатки зведеного бюджету насоціально-культурні заходи становили у структурі зведеного бюджету 52,4%, щоперевищувало їхню частку у 1992 р. на 7,3 відсоткових пункти. Проте вагомихпідстав вести мову про високий рівень соціалізації українського бюджету немає,оскільки в економічно розвинених країнах з тривалим досвідом функціонуванняринкової економіки з соціальною орієнтацією частка цих видатків встановиласядещо більшою. За даними Світового банку вже у 1996 р. питома вага видатків насоціальні цілі консолідованого державного бюджету Німеччини складала 68,8%,Франції — 68,7%, Австрії — 70,1%, Швеції — 56,8%, Данії — 53,5%, США- 52,1%. Якщонавіть урахувати, що ці дані відтворюють стан справ щодо двох принципововідмінних груп країн, одна з яких тяжіє до соціально орієнтованого господарстваз високою часткою податкових вилучень до бюджету (Німеччина, Франція, Швеція,Данія, Австрія), а друга — до ліберальної економіки з помірним оподаткуванням іорієнтацією на самозабезпечення населення, то й тоді віднайдеться чималоаргументів до заперечення факту надання національній системі бюджетногофінансування соціальних гарантій якостей високої соціальності.
Здійснені розрахунки за індикатором частки соціальнихвидатків у ВВП теж підтвердили наявність проходження в економіці країни доситьспецифічних процесів, які слабо свідчать про прибічність реформаторів і реформконцепції соціально орієнтованої ринкової економіки. В Україні за рокинезалежності частка видатків на соціально-культурні заходи і заклади взагаліколивалася в межах від 10,3% до 19%.
Наведені статистичні реалії фінансування і, звісно,функціонування вітчизняного соціально-культурного комплексу при порівнянні звисокорозвиненими країнами викликають почуття явного незадоволення. Заінформацією фахівців з даної проблеми, частка соціального бюджету в середньомупо країнах соціальної орієнтації і достатнім економічним потенціалом сягає 25%,у тому числі в США — 21%, в Японії — біля 18%, а в 11 найрозвиненіших країнахЄвропи — 30% .
Якщо орієнтуватися на держави Східної Азії, до яких Українанаближається у виробництві ВВП на душу населення (3210 дол. СІІІА) за паритетомкупівельної спроможності, то і тут спостерігається дисонанс у рівні соціальнихвидатків взагалі і за сферами зокрема, оскільки в цілому вони становлять у них8,4% від ВВП, на соціальне забезпечення — 3,4%, освіту — 2,8% і охоронуздоров’я — 2,2% від ВВП .
Логічно напрошується думка про те, що в Україні, девиробництво ВВП на душу населення поки що нижче від країн Східної Азії, держававитрачає на соціальні цілі у два рази більше коштів, ніж у цьому регіоні світу.
Таким чином, формування соціальної економіки в Україні здійснюєтьсякрізь призму бачення набуття державою ознак соціальності взяттям на себеосновної частини соціальних витрат. Іншими словами, суспільству нав’язуєтьсядумка, що чим більше коштів витрачатиметься на соціальні цілі і чим більшегромадян отримуватимуть соціальні блага і пocлyги, тим соціальнішою будесуспільна система[16].
У реальному світі всі явища і процеси мають природу, якабалансує між суто економічним і соціальним. Кількість фінансових коштів, якідержава реально здатна виділити для вирішення цілого ряду соціальних проблем усуспільстві, природно є величиною обмеженою. І готової формули щодо міривтручання держави у процес досягнення соціальних цілей розвитку немає. Томупозитивно слід сприймати критику щодо встановлення міри соціальності бюджетувиключно на підставі фінансування соціального забезпечення і соціальних допомогта конструктивної позиції щодо впровадження у державі соціального спрямуваннятакого інструментарію визначення ступеню приросту соціальності, підґрунтямякого є міра рівноваги між колективною відповідальністю суспільства за рівеньжиття окремої людини і особистою відповідальністю громадянина за власнесоціальне становище.
Економічна наука пропонує гаму результатів досліджень ізпропозиціями щодо визначення рівня соціального розвитку. Але сама методологіявизначення показника, що узагальнює соціальний розвиток і виступає міриломсоціалізації бюджету, усе ще залишається простором, де зіштовхуються різні заотримуваними результатами погляди.
За всієї відмінності підходів до встановлення всеохоплюючогопоказника соціалізації бюджету, їх можна звести до одного, зміст якогополягатиме в агрегуванні окремих показників у комплексний із задіяннямекспертів-фахівців з різних напрямків розвитку. Оцінка теоретико-методологічноїбази встановлення факту зрушення міри соціальності бюджету засвідчила, що привсій оригінальності наукових думок, їх поки що не можна розглядати якдосконалі. Через відсутність науково обґрунтованої методології визначення міриваги бюджетного фінансування як напрямку самозабезпечення добробуту населення,так і надання соціальної підтримки, неможливо об’єктивно і однозначно оцінитирівень соціальності і його зміну відносно минулих періодів та ще за умови, коливони мають різні відносно один одного знаки.
Безумовно, знайти узагальнюючий показник для складних і часомвзаємозаперечних явищ із соціальним підтекстом не так просто. Але труднощі неможуть слугувати підставою для заперечення об’єктивності існування такогопоказника. І в цьому контексті ми орієнтувалися у можливостях запровадженняподібного показника на такі особливості. Оскільки перехід економіки в системукоординат соціальної держави пов’язується з еволюцією усвідомлення суспільствомсуті стрижневого процесу власного розвитку, то і вимір соціальності слід здійснюватиза обсягом ядра цього активного населення. За умови орієнтації у визначеннісоціальності бюджету на ступінь укріплення чи розгортання прошарку середньогокласу, тобто на тих, хто здатен через освіченість, певний культурний рівень тажиттєве кредо виявити себе професійно, морально і особистісно, забезпечуєдинамізм суспільних змін. Загальновизнано, що майнову піраміду суспільстваформували 86,5% бідних, 11,2% — середнього достатку і 2,3% — заможних.На межі2001-2002 рр. за рівнем грошових витрат 47% населення становило групу бідногонаселення, 38% — середньо забезпеченого і 15% — заможного. За всієїсуперечливості визначення середнього заможного прошарку (віднесено населення здоходами у 150-300 грн. за наявності прожиткового мінімуму у 270-342 грн.) заумови прийняття за базу частки бідного населення на початок 2002 р. імоніторингу їх зменшення можна вести мову про вимір обсягу приростусоціалізації бюджету ∆ІC6 за формулою:
∆ІC6 = (∆Hбд).
де ∆Hбд — зменшення питомої ваги бідного населення.
Прирівнення зміни питомої ваги бідного населення у йогозагальній кількості і міри соціалізації зведеного бюджету носить достатньообґрунтований характер (якщо виходити з того, що механізм звуження анклавівбідності поєднує у собі потенціал самозабезпечення через регулювання рівнязаробітної плати у різних сферах економічної діяльності та можливості наданнясоціальних допомог і забезпечення соціального захисту). Через це орієнтація всоціалізацій — ній методології на зміни питомої ваги бідного населення є більшоб’єктивною, ніж задіяння показників прямого зростання соціальних видатківвзагалі, і витрат на соціальний захист та соціальне забезпечення зокрема.Підставою до подібного висновку слугують і результати розрахунків, наведені утаблиці 3.3.1.
Навіть поверхневий погляд на зміни тих критеріальних оцінок,які сьогодні є підґрунтям до надання характеристик соціальності не тількизведеному, а й місцевим бюджетам різних рівнів, свідчить про відсутність у нихтаких ознак. Тільки у 2002 р. їх позитивна динаміка співпадала з бажаною зміноючастки бідного населення. І, якщо перейти до параметрів бюджету 2003 р. зафактом його виконання, то можна кваліфікувати зростання його соціальності на 5відсоткових пункти.
Отримані в процесі дослідження результати, звичайно, не є достатнімидля повноцінного визнання соціальної структури суспільства в якості однозначновизначеного індикатора соціалізації бюджету. Для надання їй такого статусу слідбуло б розробити методику визначення маси середнього класу і застосовуватиостанню на всіх стадіях бюджетного процесу… До того ж через надання соціальнихдопомог і позабюджетними фондами, виникає потреба теоретико-методологічногообґрунтування категорій «соціалізація бюджету», «соціальний бюджет» і,закономірно, інструментарію визначення рівня та глибини соціалізації бюджетузокрема, і соціального просування суспільства в цілому.
Таблиця 3.2
Оцінка змін міри соціалізації зведеного
бюджету України у 2000-2003 рр., %Показник 2000 2001 2002 2003 />
Питома вага видатків на соціально-культурні заходи
загальних видатках зведеного бюджету /> 39,6 +6,4 +10 1 -3,7 />
Зміни питомої ваги видатків на соціальний захист і
соціальне забезпечення у загальних видатках зведеного бюджету 12,4 +2,6 +6,0 -3,9 /> /> Зміни питомої ваги населення із середніми на 1 особу грошовими витратами на місяць — нижче прожиткового мінімуму 87, 9 +1,1 0,6 -5,0 /> />
Система надання місцевими органами виконавчої влади таорганами місцевого самоврядування соціальних послуг населенню потребуєреформування за такими напрямками:
— зміна механізмів фінансування соціальних видатків такоригування механізмів розрахунку видатків на соціальні заходи.
Зміна механізмів фінансування соціальних видатків передбачає:
— здійснення подальшого деталізованого розподілу прав іобов’язків у фінансуванні соціальних послуг, виходячи з принципу субсидіарностіміж органами влади різних рівнів і органами місцевого самоврядування;
— впровадження у бюджетну практику методів оцінкирезультативності бюджетних витрат і якості наданих послуг;
— введення спеціального принципу співфінансування соціальнихвитрат, мета якого полягає у стимулюванні регіонів підтримувати певний рівеньфінансування найбільш значимих витрат — на освіту, охорону здоров’я, культуру.Рівень співфінансування (з державного та місцевих бюджетів) повинен оберненопропорційно залежати від бюджетної забезпеченості регіонів (допомогу матимутьзмогу отримати усі місцеві бюджети. Головна умова — надання субсидій повиннобути обумовлене виділенням регіоном своєї частки на фінансування відповідних витрат);
— розробку і впровадження моделей створення міжрегіональнихсоціальних проектів та їх фінансового забезпечення.
У напрямку коригування механізмів розрахунку видатків насоціальні заходи необхідно:
— здійснювати планування та фінансування видатків бюджетівусіх рівнів на заходи з соціального захисту та утримання об’єктів соціальноїсфери на програмно-цільовій основі;
— оптимізувати мережу установ, організацій та закладівсоціальної сфери, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, ічисельність їх штатів;
— розробити методологію удосконалення нормативів соціальнихвидатків, які повинні враховувати регіональну і місцеву специфіку розвитку. Дляцього слід здійснити узагальнення реальних даних регіонів та місцевостейвідносно прожиткового мінімуму, мінімального споживчого бюджету і заробітноїплати, розрахувати стандартні рівні споживання харчів, медикаментів, побутових,комунальних і транспортник послуг;
— затвердити Програму розробки проекту єдиного бюджетудотаційного муніципального утворення, в якому будуть закладатися параметрисоціального стандарту для дотаційних регіонів. За основу розрахунку витрат насоціальні цілі має бути взятий прожитковий мінімум, скорегований увідповідності зі змінами соціально-економічних умов. У порядку експерименту слідпередбачити запровадження такого проекту;
— запровадити механізм формування державних соціальнихстандартів та надання державних соціальних гарантій, визначених Конституцією тазаконодавством України, на основі врахування поєднаних економічних можливостейдержави та місцевого самоврядування, посилення відповідальності місцевихорганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за їх дотриманням;
— започаткувати формування соціального бюджету.
Проведення реформування у сфері фінансування соціальноїполітики з державного та місцевих бюджетів відповідно до зазначених напрямківбуде неповним і недосконалим, якщо не відбудуться відповідні зміни також успособах формування самих місцевих бюджетів. Отже, необхідним є зміцненняматеріально-фінансової основи місцевих бюджетів. Основними кардинальнимизаходами досягнення цієї мети є такі:
— надання статусу місцевого податку усім надходженням, які уповному обсязі надходять до місцевих бюджетів. Через управління циминадходженнями місцева влада матиме достатній вплив на економіку регіону, щопозитивно позначаться і на доходах бюджету;
— впровадження механізму надання бюджетних трансфертів длязабезпечення виконання делегованих функцій;
— корегування діючої формули розрахунку дохідної частинимісцевих бюджетів з урахуванням підвищених потреб розвитку слаборозвинених(відсталих) і депресивних (структурно-слабких) регіонів з метою підвищенняефективності надання їм субвенцій;
— врахування таких параметрів при розрахунку обсягуміжбюджетних трансфертів: частка доходів території у доходах зведеного бюджету,рівень життя населення, екологічна ситуація;
— запровадження формульної системи розподілу державнихцентралізованих капітальних вкладень (інвестиційних субвенцій) за встановленимикритеріями;
— поступова заміна дотацій вирівнювання субвенціями навиконання конкретних інвестиційних проектів, на розвиток тих галузей. які 6сприяли виходу регіонів з числа слаборозвинутих. У перспективі слід розглянутиможливості об’єднання всіх субвенцій в єдину з наданням права місцевим органамвлади самостійно розподіляти її між програмами, залишаючи місцевим бюджетамвідсоток від невикористаної частини ціеї субвенції на реалізацію місцевихсоціальних програм (це дасть змогу підвищити ефективність витрачаннясубвенцій);
— врегулювання міжбюджетних відносин між державним бюджетомта бюджетами міст районного значення, сіл, селищ.
Таким чином, для того, щоб громадяни кожної місцевостівідчували себе соціально захищеними і мали рівень фінансування соціальнихпослуг не нижчий, ніж в середньому у країні, необхідним є подальше реформуваннясистеми фінансування соціальної політики. Зазначені шляхи реформування будутьсприяти забезпеченню на відповідному рівні потреб мешканців усіх територій.
Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади зафункціональною класифікацією можна розділити умовно на два види — забезпеченняпоточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуютьсязначною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджетиздійснюють основну частину видатків на охорону здоров’я — до 90% зведенихвидатків, житлово-комунального господарства — до 75, освіти — до 73, культури — до 69% зведеник видатків відповідного напряму.
На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не маєсистемного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади немають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективнихвидатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтованоздійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якогосформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів цеповинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявностіузгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальнихгромад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічногообґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втіленняданої програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.
Серед основних проблем реформування видатків місцевихбюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, якіналежить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування,делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самовряднимибюджетами різних рівнів.
Делеговані державою повноваження необхідно розподілити міжрізними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принциписубсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видаткиздійснити неможливо. У галузі охорон здоров’я до виключних (неделегованих)повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, якімають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, доделегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районногобюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти — аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінськийпотенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямомфінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегуватиповноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладнихпрофесій; фінансування шкільної та дошкільної освіти мае бути делеговане доміст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їхакредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом зтим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, авідповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизятьсявидатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніхзакладів.
Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів таобчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженнях єнерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальнихгромад за показниками території, кількості та густоти населення, наявностіоб’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у поняттіфункцій та повноважень практично виконують одні й ті самі функції, хоча з точкизору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевого самоврядуванняна сучасному етапі вони різні. 3 методи більш точного та коректного обчисленняпоказників та нормативів видатків при проведенні реформитериторіально-адміністративного устрою, необхідно здійснити типологізаціютериторіальних громад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи дляспільних їх типів.
Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів — процес тапідходи до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системиобчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душунаселення або на споживача послуги, на відміну від існуючої досі системиобчислення, яка побудована на принципі «від мережі». Існуючий принцип полягає втому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнутьсяза кожною конкретною установою — школою, дитячим садком, клубом, і місцевіоргани влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщовона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаютьсякошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримуєхоч би які асигнування. За існуючої системи посилюються міжрегіональнідиспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупнихвидатках з 2000 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту — з 0,13 до0,21; на охорону здоров’я — з 0,14 до 0,19.
Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетнівидатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. 3а цихумов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу дозбиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків, оскільки кошти вониотримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[11].
 

ВИСНОВОК
 
Важливим моментом у реалізації соціальної політики державиповинно стати визначення і встановлення державних мінімальних стандартів, якімають зафіксувати ту межу, нижче якої не повинні бути показники обсягу таякості соціальних послуг і гарантій, що надаються державою населенню.
У багатьох випадках, коли ставиться питання пронедофінансування державних соціальних зобов’язань, розміри якого свідчать проневідповідність цих зобов’язань реальним фінансовим можливостям держави,точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміниконкретних соціальних програм. Але така постановка питання не завжди коректна.Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей недостатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. 3 огляду на це,існують думки, що частину соціальних зобов’язань держави доцільно розглядати якпевні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому станіекономіки. Тому пропонується кількісне значення деяких державних соціальнихзобов’язань визначати інтегрально. Недосягнення верхньої межі не означатименеобхідності відміни цих зобов’язань. Ще одним аргументом на користь утриманнясоціальних зобов’язань державою е те, що вони, хоч і не в повному обсязі,можуть реалізуватися для частини отримувачів.
На думку деяких учених-дослідників, основні причинивиникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що стало невистачати коштів. Особливість кризи полягає у тому, що вичерпалися традиційніджерела фінансування соціальної сфери і майже не розроблені нові (недержавні),немає достатньої нормативної бази. Концепція реформи також не враховує всієїскладності розв’язання такого завдання: підвищення фінансової стабільностісоціальної сфери й зростання надходжень від продажу її пocлyг, з одного боку, інеобхідності забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до життєвоважливих як для окремих сімей, так і для суспільства в цілому соціальних благ,із другого.
Усе це змушує уряди країн ретельніше аналізувати причинискрутного становища й розробляти заходи, що сприятимуть установленнюраціонального балансу інтересів держави, виробників і споживачів соціальнихпослуг. Складність при прийнятті рішень у соціальній сфері полягає унеобхідності одночасного задоволення критеріїв економічної ефективності йсоціальної справедливості. Тому одним із основних завдань перехідного періодуповинно стати проведення такої політики перерозподілу й соціальних гарантій,яка б не послаблювала стимулів економічної активності й при цьому підтримувалажиттєвий рівень усіх громадян на прийнятному рівні.
Стійка соціальна система повинна бути сумісною зістабілізацією і не інфляційним економічним зростанням, побудована на жорсткійдисципліні відрахувань, соціальному партнерстві основних груп, поєднаннідержавних і приватних форм соціального захисту, інтеграції завдань соціальноїполітики в макроекономічну стратегію. Лише поєднання таких принципів ізполітичною волею надасть країні шанс (можливість) успішного реформування.
Реформування системи соціальних зобов’язань в Україні маездійснюватися за такими основними напрямами:
— підвищення самостійності місцевих і регіональних органіввлади як суб’єктів державного регулювання економіки на основі їх фінансовоїавтономізації.
— зміна принципів призначення різних соціальних допомог їхнімреципієнтам, посилення адресності соціальної системи (надання грошовоїсоціальної допомоги строго цільовим групам, тобто тим реципієнтам, якіпідтвердили, що їхні доходи не перевищують певної межі (визначеного пороговогозначення), наприклад, межі малозабезпеченості у розрахунку на одного членасім’ї. Це порогове значення тісно пов’язане з можливостями бюджетів, з якихфінансується ця допомога);
— раціоналізація видатків на соціальну сферу (перегляд пільг,поширення платних послуг);
— удосконалення нормативної бази з питань, що регулюютьфункціонування і розвиток соціальної сфери;
— забезпечення нормативного регулювання надання платнихсоціальних послуг як додаткового джерела фінансування соціальної сфери.
— удосконалення практики нормативного планування бюджетнихвидатків за рахунок наближення нормативних витрат до реальних потреб отримувачасоціальних послуг та чіткого іх дотримання на всіх етапах бюджетного процесу.

ПЕРЕЛІКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 
1.Амоша О., Удосконалення використанняпрограмно-цільового методу в процесі управління видатковою частиною бюджету //Наукові праці НДФІ.-2004.-6(29).-С.16-24.
2.Бодров В.Г. Реформування міжбюджетнихвідносин та зміцнення фінансових ресурсів місцевих бюджетів. // Наукові праціНДФІ.-2004.-б(29).-С.31-33.
3.Бойцун Н., Адаптація європейськогодосвіду управління місцевими фінансами в Україні:(на прикладі Дніпропетровськоїобласті) // Фінанси України.-2005.-№5.-С.6-11.
4.Бюджетний кодекс України від 21 червня2001 року. Київ АТІКА 2002.
Бюджетний кодекс України: За станом на 1січня 2004 року. — Харків: «Одісей», 2004.96с
5.Василик О.Д., Бюджетна система України:Підручник для студентів ВНЗ/ О.Д.Василик, К.В.Павлюк; Міністерство освіти інауки України. — Київ: ЦНЛ, 2004.- 544с.
6.Василик О.Д., Гордей О.Д.Бюджетниймеханізм забезпечення зростання соціального добробуту.// ФінансиУкраїни,-2003,-№ 4,-С.29-34.
від 16.07.1999 р. N 996-ХІУ зі змінами N1829-111 від 22.06.2000 р., ВВР,
7.Глущенко Ю.А., Формування місцевихбюджетів в Україні: Автореферат/Науководослідний фінансовий інститут приМіністерстві фінансів України. — 24.12.2004.Київ: НДФІ МФУ, 2004.- 15с.
8.Грідчина М.В., Фінанси (теоретичніоснови): Підручник/ М.В.Грідчина, В.Б.Захожай, ін.Осіпчук Л.Л. та; Міністерствоосвіти і науки України. — К.: МАУП, 2002.- 280с.
9.Даневіч О.С. Заходи по удосконаленнюмеханізму казначейского обслуговування бюджетів // Казна. – 2006. — №11-12. –С.5-9.
10.Дегтяренко З. Досвід наповнюваннямісцевих бюджетів // Казна. – 2007. — №4-5. – С.29-32
11. Державний комітет статистики Україниоприлюднює звіт про використання коштів державного бюджету у 2005 році.//Статистика України.-2006.-1.- С.121-12431.
12.Деркач М. Формування фінансової базирегіонів // Економіка України. — 2004. — № 1. — С. 12-21.
13.Добровольська Л.М. Соціальні видаткибюджету. // Фінанси України.- 2002.-№2.- С.13-18.
14.Жемеренко Е., Використання коштівмісцевих бюджетів України//Фінанси України.2005.-8.- С.12-18
15.Зайчикова В., Показники оцінкифінансової самодостатності органів місцевого самоврядування.// Наукові праціНДФІ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.47-56
16. Закон України «Про бухгалтерськийоблік та фінансову звітність в Україні»
17. Закон України «Провідпустки» від 15.11.1996 р. N 504/96-ВР зі змінами N
18.Закон України «Прозовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. N
19.Закон України «Про оплатупраці» від 24.03.1995 р. N 108/95-ВР зі змінами
19.Івченко С. Досвід та проблемиобслуговування місцевих бюджетів // Казна. – 2006. — №7-8. – С.28-30.
20.Інструкція «Про відкриттяаналітичний рахунків для обліку операцій по виконанню бюджетів в системіДержавного казначейства», затверджена наказом Державного казначействаУкраїни від 28.11.2000 р. №119.
21.Інструкція «Про складання івиконання розпису Державного бюджету України», затверджена наказомМіністерства фінансів України від 28.01.2002 р. №57.
22.Казначейська справа: П.Г.Петрашко,О.О.Чечуліна, В.Т.Александров та ін.; За ред. П.Г.Петрашко. – Т.1. – К.: НВП“АВТ”, 2004. – 288 с.
23.Казначейська справа: П.Г.Петрашко,О.О.Чечуліна, В.Т.Александров та ін.; За ред. П.Г.Петрашко. – Т.2. – К.: НВП“АВТ”, 2004. – 496 с.
24.Конституція України, затверджена ВРУ28.06.1996 р. № 254/96-ВР // Відомості ВРУ. — 1996. — №30.
25.Корецький М., Повноваження органівдержавної влади та місцевого самоврядування у сфері розподілу видатковихзобов’язань у регіонах. // Вісник економічної науки України.-2004.-№2(6).-С.109113:
26.Корчинский В., Информационная политикагоризонтального бюджетного выравнивания в Украинею.//Актуальні проблемиекономіки.-2005.-№10.-С.141-149.
27.Корчинський В., Оцінка економічноїефективності бюджетного вирівнювання. // Фінанси України.-2005.-№5.-С.12-19.
28.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз іпланування. — Київ: Центр навчальної літератури, 2003р. – 265с.
29.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз тапланування. -Дніпропетровськ: Навчальний посібник, ДАУБП, 2001р. – 389с.
30.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз. — Дніпропетровськ: Навчальний посібник, ДАУБП, 2000р. – 455с.
31.Крамаренко Г.А., Чорна О.Є. Фінансовийменеджмент. – Київ: Центр навчальної літератури, 2006р. – 323с.
32.Кудряшов В., Пріоритети бюджетноїполітики (2004 — 2005 роки)//Наукові праці НДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 3 (32).-С.23-32.
33.Лукашинская Г.К., Метод анализа территориальнихбюджетов.//Финансы.-2001.-N9.с.18-20.
34.Лук’яненко І., Системне моделюванняпоказників бюджетної системи України: принципи та інструменти: Монографія. — Київ: ВД «Киево-Могилянська академія», 2004.- 542с.
35.Міжбюджетні відносини центру та регіонів:Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — 29 червня 2004 р.-Дніпропетровськ: Дн-ська облдержадміністрація, 2004.- 159с.: графіки, діаграми,таблиці, стат.
36.Мярковський А.І. Основні напрямибюджетної реформи. // Наукові праці НДФІ.-2004.-б(29).-С.132 – 139.
37.Наказ Державного казначейства Українивід 08.12.2006 №330 “Роз”яснення щодо застосування економічної класифікаціївидатків бюджету”
38.Наказ Міністерства фінансів України від13.12.2004 №773 “Про затвердження Методичних рекомендацій зі складання мережірозпорядників коштів місцевих бюджетів всіх рівнів”
39.Наказ Міністерства фінансів України від27.12.2001 №604 “Про бюджетну класифікацію та її запровадження”
40.Нестеренко В. Посилення контролю настадії прийняття зобов”язань // Казна. – 2005. — №3. – С.7-8.
41 Огонь Ц., Пріоритети фінансовоїстабільності держави. // Вісник національного банку України.-2005.-№9.-С.12-15.
42.Особливості запровадження порядкуобслуговування державного бюджету за видатками. // Казна.-2004.-№12.- С.16-18.
43.Панкевич Л. Казначейське виконаннямісцевих бюджетів: запровадження, досвід, проблеми // Казна. – 2006. — №11-12.– С.22-26
44.Пасічник Ю.В., Бюджетна система Українита зарубіжних країн: Навчальний посібник/Міністерство освіти і науки України. — К.: Знання-Прес, 2002.- 495 с.- (Вища освіта ХХІ століття).- с.487-495.
45.Пасічник Ю.В., Бюджетна система Українита зарубіжних країн: Навчальний посібник/Міністерство освіти і науки України.-2-re вид., перероб. і доп.- Київ:3нанняПрес, 2003.- 523с.- ((Вища освіта ХХІстоліття)).- 35.00; 28.00
податків перед бюджетами та державнимицільовими ондами” від
46. Поддерегін А.М Фінанси підприємств. — Київ: Підручник, КНЕУ,2000р. – 625с.
47. Поддерегін А.М. Фінанси підприємств. — Київ: ідручник, КНЕУ,2004р. –
Поддерегін А.М. Фінансовий менеджмент. — Київ: Підручник, КНЕУ, 2005р. – 590с.
48.Покропивний С.Ф. Економікапідприємства. — Київ: Навчальний посібник, КНЕУ, 2001р. – 643с.
49.Положення про Державне казначействоУкраїни: Постанова Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 №1232. // Казна. — №1-2.
50.Положення про єдиний казначейськийрахунок, затверджене наказом Державного казначейства України від 26.06.2002 р.№ 122.
51.Полозенко Д., Видатки бюджету нарозвиток людського капіталу.//Фінанси України.2006.-4.- С.15-23.
52.Порядок казначейского обслуговуваннямісцевих бюджетів, затверджений наказом Державного казначейства України від04.11.2002 №205
53.Порядок обліку зобов”язаньрозпорядників бюджетних коштів в органах Державного казначейства України,затверджений наказом ДКУ від 09.08.2004 №136
54.Постанова Кабінету Міністрів України«Про затвердження норм та розміру відшкодування витрат в іноземній валютіна місяць працівникам дипломатичної служби, направленим у довготерміновевідрядження» від 04.03.2004р. N261.
55. Постанова Кабінету Міністрів України«Про перелік та граничні обсяги витрат, пов’язаних виключно з організацієюта проведенням благодійного гастрольного заходу» від 15 січня 2004 р. N34.
56.Про бюджетну класифікацію та їїзапровадження. Наказ Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. № 604.
57.Про програму соціально-економічного ікультурного розвитку міста на 2005 рік. Про міський бюджет на 2005 рік. — Дніпропетровськ: Дн-ська міська рада, 2005.- 74с.
58.Про створення внутрішньої платіжної системиДержавного казначейства. Постанова Кабінету Міністрів України та Національногобанку України від 15.09.1999 р. №1721.
59.Роз’яснення щодо застосуванняекономічної класифікації видатків бюджету: Затверджено наказом ДКУ 04.11.04 №194 // Казна.-2005 .-№3 .-С.16-24.
60.Романенко Л. Забезпечення контролю зацільовим спрямуванням бюджетних коштів // Казна. – 2004. — №10. – С.23-26.
61.Сілецький Я., Проблеми державногоспоживання бюджетних ресурсів // Наукові праці НДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 4(33).- С.182-188.
62.Соціально виважений бюджет розвитку //Соціальний захист.-2005.-9.-С.
63.Статистичний щорічник Дніпропетровськоїобласті за 2006рік. – Дніпропетровськ, 2007.- 532с.
64.Чечуліна О. Запровадження порядкуобліку зобов”язань розпорядників бюджетних коштів в органах ДержказначействаУкраїни // Казна. – 2004. — №11. – С.18-20.
65.Чечуліна О. Казначейське обслуговуваннямісцевих бюджетів // Казна. – 2005. — №6. – С.28-29.
66.Чугунов І., Перспективне прогнозуванняі планування бюджетних показників України на 2007 — 2009 роки.// Наукові праціНДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.9-22.
67.Чугунов І., Теоретико-методологічнізасади удосконалення програмно-цільового методу планування видатків бюджету. //Фінанси України.2004.-№9.- 2004.-С.37-51.

Додаток А
 
/>

Додаток Б
 
Склад і структура видатків на соціальну
сферу Дніпропетровської області
ВИДАТКИ
В тому числі:  2001 2002 2003 2004 Тис.грн. Питома вага Тис.грн. Питома вага Тис. грн. Питома вага Тис. грн. Питома вага 1670,5 2044,7 2482,0 3104,9 Соціально-культурні заходи, в тому числі: 893,1 53,5 1381,5 67,6 1650,9 66,5 1937,4 62,4 Освіта 388,7 23,3 515,3 25,2 643,1 25,9 769,6 24,8 Охорона здоров’я 351,8 21,1 444,8 21,8 541,4 21,8 639,3 20,6 Соціальний захист 103,2 6,2 353,5 17,3 377,5 15,2 415,0 13,4 Культура 34,6 2,1 46,8 2,3 61,0 2,5 79,4 2,6 Фізична культура і спорт 11,6 0,6 17,3 0,8 22,9 0,9 28,5 0,9