/>
У повоєннійсвітовій літературі табірна і тюремно-табірна тема міцно утвердилася, починаючиз документальних творів польських прозаїків у 40 – 50-і рр. (З.Налковська,С.Шмаглевська, Т.Боровський, Г.Херлінг-Грудзінський та ін.), автобіографічнихроманів І.Багряного (“Тигролови” – 1944, “Сад Гетсиманський” – 1950); дещопізніше, у добу “відлиги”,– табірних повістей та оповідань О.Солженіцина,В.Шаламова та ін. У цьому контексті варто звернути увагу на близькістьпроблемно-образного і сюжетно-конфліктного рівнів поетики творів табірноїтематики і зовсім іншого тематичного пласта літератури – умовно назвемо його“армійською” прозою. Ця тема виявила себе у творчості багатьох прозаїків урізних національних літературах, як у Європі, так і за океаном, які, пройшовшикрізь досвід світової війни, намагалися узагальнити і виразити своєнесприйняття адміністративної військової системи як такої, що породжує загрозунового тоталітаризму. Крізь цю небезпеку вони гостро відчували рядекзистенційних проблем, у вирішенні яких змикалися з екзистенціалістськоюінтелектуальною прозою та драматургією (Камю, Сартр), з драмою абсурду, зпрозою “чорного гумору” в США тощо. Література в різних країнах, попривідмінність історично-соціальних, національно-культурних передумов іособливостей розвитку, помітно зблизилася саме на цьому терені – екзистенційнапроблематика, конфлікт протистояння людини і тоталітарної Системи чизнелюдненого концтабірного Абсурду.
Це зближення іпородило той феномен, який ми назвали “армійською” прозою, щоб, не претендуючина термінологічні нововведення, оперувати назвою як робочим, зручним і місткимозначенням. Для прикладу назвемо ті твори на армійську тему, які стали найбільшвідомими у світі, перерісши інтерес до тематичної визначеності, піднявши самутему на рівень містких суспільних і філософських узагальнень, завдяки чому йздобули своїм авторам міжнародне визнання: це романи американців НорманаМейлера “Голі і мертві” (1948), Джеймса Джонса “Віднині і повік” (1951) таДжозефа Геллера “Пункт-22” (1961), чеського дисидента Мілана Кундери “Жарт”(1968) та російських письменників-дисидентів В.Войновича “Життя та незвичайніпригоди солдата Івана Чонкіна” (1979) і С.Довлатова “Зона” (1982). Ряд можнапродовжити менш відомими для світового читача текстами, які, проте, справилизначний вплив на свідомість сучасників.
У колишньомуРадянському Союзі, де тюремно-табірна тема була під забороною і якщо йпроривалася, доходила до читача, то ненадовго й гомеопатичними дозами, будь-якізближення її з творами про армію, про війну, хоч і мимовільні з боку художників(адже від кінця 50-х рр. існував феномен воєнної прози), теж ретельно цензуроювідкидалися. Про це свідчить і той факт, що героями творів про ВеликуВітчизняну війну до появи оповідання М.Шолохова “Доля людини” (1956) – тобто дорішень ХХ партійного з’їзду – не могли бути люди із “заплямованою” біографією,як от колишні полонені, в’язні концтаборів, зрадники, поліцаї тощо. Вже далекопісля шолоховського оповідання участь творів, у яких ця дражлива темазачіпалася, була непевною: або їх “не помічали” й не передруковували, як “Йогобатальйон” В.Бикова (а подеколи й зовсім не оприлюднювали – як перший твіродного з найвідоміших письменників фронтового покоління К.Воробйова “Це ми,господи”, як окремі розділи “Блокадної книги” Д.Граніна й А.Адамовіча), абонавколо них зчинявся галас критичних дискусій, де твір міг і загубитися, бойого трактування були досить не однозначні. Один із показових прикладів тут –відомий російський письменник Віталій Сьомін з його автобіографічним романомпро малолітнього “остарбайтера” “Нагрудний знак ОST”.
Хоча життя і побутармії та інших воєнізованих структур були важливою ланкою в житті повоєнногорадянського суспільства, саме ця ланка в літературі не знаходила правдивого чий просто проблемного відображення при тому, що “правдиве, багатограннепроблемне відображення” було альфою й омегою естетики радянської культури. Алещо можна дізнатися про життя радянської армії з літератури? Можна назвати ряділюстративних творів масової белетристики, але правду читач дізнається лише віднедавна – зі “Стройбату” С.Каледіна (1989), “Афганських оповідань” О.Єрмакова(1989), “Казенної казки” О.Павлова (1999) тощо. З цими творами виступилипредставники вже нового покоління не тільки в літературі, а й у кіно (фільмП.Тодоровського “Анкор, іще анкор!”, фільми С.Бодрова). Щодописьменників-фронтовиків, представників уже колишньої радянської воєнної прози,то більшість із них далеко не все змогла сказати своєчасно, вільно і почутинеупереджену критику та адекватний читацький відгук. Доля “затриманого”воєнного покоління трагічна: це і вже згаданий К.Воробйов, і автор “ржевськоїпрози” В.Кондратьєв, і маловідомий широкому загалові башкирський прозаїк, авторповістей “Атака” та “Ось кінчиться війна…” Анатолій Генатулін… Показовим є фактз біографії Володимира Богомолова, чиї повісті “Зося”, “Іван” та роман прорадянську контррозвідку “Момент істини” (“В серпні 1944-го”) були у 60-70-і рр.широко відомі. Після них письменник надовго замовк, і лише в 90-і роки зновуприйшов до читача з новими повістями “про армію” (“В кригері” – 1993). Але якже ця армія повоєнних років відрізнялася від того, що писали про неї у власнеповоєнний час, що пропагують ЗМІ й донині, що стало штампами в масовійрадянській культурі! Зате вона значно більш схожа на ту, яку бачать С.Каледінта П.Тодоровський, О.Єрмаков та О.Павлов, С.Бодров та інші молоді митці.
Очевидно, сутьармійських проблем у літературі чи кіно міняється не від того, який періодісторії зображено: воєнний, повоєнний, застійний чи сучасний. Армія була ізалишається не зразковою ланкою суспільства, де ідеали й цінності маютьпереважно героїчний характер,– армія несе в собі всі хвороби цього суспільства,усі його вади у збільшеному, загостреному вияві, бо армія в мілітаризованомусуспільстві є квінтесенцією його мілітаризації, тоталітаризму, агресивного щодо зовнішнього світу, щодо окремої людини. Те, що писали Мейлер, Джонс,Геллер про американську армію воєнного часу, виявилося на диво схожим на те, щопобачили Кундера у повоєнній чехословацькій, а Богомолов, Єрмаков, Каледін – урадянській армії від воєнного часу до нинішнього.
Щодо українськоїлітератури, то в ній від кінця 40-х років зусиллями найбільш шанованих, ще зажиття канонізованих письменників-фронтовиків (М.Стельмах, О.Гончар), частково –О.Довженка в його “Повісті полум’яних літ”, творився міф проармію-визволительку (“Прапороносці” О.Гончара), про героїчну всенароднуборотьбу з фашизмом (“Чотири броди” М.Стельмаха, “Циклон” О.Гончара), прославу, доблесть і честь… Гіркі правдиві сторінки про воєнну і повоєннудійсність у творах О.Довженка, Григорія і Григора Тютюнників, В.Близнеця,Є.Гуцала, В.Дрозда або залишалися поодинокими й розрізненими, десь на периферіїлітературного процесу, або з’явилися й були почуті пізніше, вже в рокиперебудови й незалежності України. “Воєнна” українська проза була заглушена зсамого початку, ще при корені, бур’янами “олауреачених” монументальних епопейна зразок “Прапороносців”, не змогла пробитися крізь редакторські й цензурнізаслони у свій час і вже ніколи не буде створена.
Але вартозвернутися до творчості тих письменників-фронтовиків, які й досі продовжуютьвичерпувати свій і загальнонародний (у масштабах всієї колишньої імперії)воєнний досвід, доосмислювати його, виходячи через це осмислення на болючісьогоднішні проблеми пострадянського суспільства. Однозначного їх сприйняттячитацькою аудиторією, очевидно, вже не буде. І не тому, що нова воєнна проза(чи радше її продовження) не задовільняє когось своїм художнім рівнем – про цездебільшого не згадують [1; 3; 5; 8]. Полеміка триває щодо “правдивості”авторського свідчення, щодо правомірності показувати війну, армію, повоєннурозорену країну у невигідному світлі, згущувати фарби, драматизувати ситуації іт.п. В.Астаф’єв у “Післямові” до першої книги свого роману “Прокляті і вбиті”говорив про це як про очікувану реакцію: “Автор хорошо и давно знает, в какойстране он живет, с каким читателем встретится, какой отклик его ждет в первуюголову от военных людей, поэтому посчитал нужным назвать точное место действияпервой книги романа “Прокляты и убиты”, номера частей и военного округа, атакже фамилии и имена уважаемых и тех не уважаемых людей, какие сохранилапамять” (“Новый мир”, 1992, № 12, с. 246). Насправді на точку зору “воєннихлюдей” стало не так багато читачів [3], але професійного критика роман такиобурив [4], до того ж саме того критика, хто писав про Астаф’єва раніше зглибокою повагою.
Астаф’єв ніколи несприймався як суто “воєнний” автор, та у критичних дебатах про воєнну прозу70-80-х рр. постійно згадувалися його “Пастух і пастушка”, “Зорепад”, “Десьгримить війна”, деякі ранні оповідання. Причому в жодному з цих творів війни,власне, не було, а були глибокий тил, госпіталі, голод і холод, сирітство й невлаштованість,поневіряння й приреченість неприкаяних астаф’євських героїв – підлітків імолодих бійців, сиріт і вдів воєнного та повоєнного часу. В міру того, якрозросталася головна автобіографічна книга письменника – “Останній поклон”,Астаф’єв усе ближче підходив до найболючішого, найжахливішого, що було ним ійого ровесниками пережите на фронті, але до пори до часу залишалося десь “закадром”, хоч уже й передчувалось у тих надривних інтонаціях, що постійнозвучали в усіх творах письменника – від “Крадіжки” (повість про сирітськедитинство у заполярному дитячому притулку) до “Людочки” й “Печальногодетектива” (1986). Це були останні у період застою твори письменнтка, щовикликали широкий, ще всесоюзний резонанс і були в центрі критичних дискусій1986-1988 років, поруч із “Пожежею” В.Распутіна, “І довш за вік триває день”Ч.Айтматова, “Все попереду” В.Бєлова…
На початку 90-хАстаф’єв починає серію журнальних публікацій нових творів, які показали, щописьменник давно працює над воєнною темою, над матеріалом особисто пережитогофронтового минулого, представленого читачеві явно як підведення життєвихпідсумків і рахунків. Один за одним виходять роман “Прокляті і вбиті” (книгаперша – “Чортова яма”, “Новый мир” 1992, №№ 10-12; книга друга – “Плацдарм”,“Новый мир” 1994, №№ 10-12), повісті “Так хочеться жити” (“Знамя” 1995, № 4),“Обертон” (“Новый мир” 1996, № 6), “Веселий солдат” (“Новый мир” 1998, № 5).Перші враження, які вони викликають у читача – больовий шок, сум’яття,обурення, розчарування. Читати їх підряд занадто важко. Вони задумані якреквієм тим, хто ще за життя пройшов крізь пекло, хто був приречений на ньогодовічно політичною системою, владою, державною ідеологією. Але авторськасьогоднішня тенденційність у них настільки на поверхні тексту, що заважаєсприймати його як художній твір. П.Басінський з цього приводу робить висновок:“Про справжню війну можна говорити або нейтральним стилем історика, абонаївними словами древніх” [2, 19]. Астаф’єв же свято переконаний, що має правоговорити від імені героїв, не завдаючи собі клопоту вживатися в кожного з них.Головні герої Астаф’єва – все ті ж “маленькі люди”, що й у ранніх творах,здебільшого – сироти, невдахи, відщепенці, “шалапути”, до яких життя нещадне іяким не дає передиху, не залишає шансів зміцніти й одужати після пережитихстраждань, залікувати рани на тілі і в пам’яті. Вони наділені, як правило,непереборним інстинктом виживання, змалку загартовані й випробувані наживучість жорстокими умовами, але в них жива й совість, не перестає боліти пам’ятьвоєнних і повоєнних років, і саме через те автор довіряє їм свої важливі думкий оцінки. Критик А.Немзер писав, що головне у цій пам’яті – потрясіння: не Богпомер – люди вибрали безбожництво, і їх гріховне затьмарення “є заразом ізлочином, і карою, кінця яким Астаф’єв не бачить. Не бачить саме тому, щовсупереч тисячу раз ним описаній очевидності, всупереч тим звірствам, що людьмитворяться, письменник не перестає людину любити. Будь-яку. І не тількиправедника Колю Риндіна. Астаф’єв любить своїх грішників, здається, незізнаючись до кінця в цьому й самому собі” [8, 41]. Для Астаф’єва людина – неБоже створіння, а, використовуючи гру російських слів, що її перекластиукраїнською неможливо, — Боже “исчадье”, від старослов’янських коренів “ад” і“чадо” водночас. “Исчадье” – все-таки чадо, дитя, — робить висновок А.Немзер,стверджуючи, що письменник вірить у Людину.
Очевидно, з цієюдумкою можна погодитися, беручи до уваги, що в центрі творчості Астаф’єва –Людина в екзистенційному смислі слова, і найважливіші проблеми, які цікавлятьйого,– це екзистенційні проблеми: сенсу і безглуздості людського існування,смерті і вибору, самотності людини в суспільстві і необхідності протистоятитяжкому суспільному гнітові. Початок таким проблемам покладено у творах, якіз’явилися ще в глухі застойні роки. Критика помітила це далеко не зразу. Так,автор однієї з найґрунтовніших монографій про творчість письменника М.Яновськийу 1982 році писав, що Астаф’єв “серед перших письменників свого поколінняставить не глобальні питання перетворення суспільства – вони більш чи менш ясні[!? – Н.К.], а проблеми моралі і поведінки окремої людини в умовахсуперечностей зображеної епохи…” [10,187]. Як на ті часи, гострий соціальнийзміст, різкі безкомпромісні висновки письменника здавалися занадто запальними,але повсякчасна манера вести оповідь у стилі межовому – між публіцистичноюінвективою та ліричним спогадом – давала змогу критикові віднести “перехлесты”на рахунок гострої вдачі нестримного на язик сибіряка. Якщо ж придивитися пильніше,то вже в “Останньому поклоні”, у тих його главах, які були створені йопубліковані в застійні часи, прослідковуються головні конфліктні лінії іголовні світоглядні засади художнього світу, що постає зі сторінок останніхкниг письменника.
Візьмемо дляприкладу головну лінію конфлікту “Останнього поклону” – руйнування й розоренняселянського укладу в результаті колективізації та інших суспільних зрушень ХХст. Їй постійно супутня лінія екзистенційно-особистісна, що звучить мотивомсирітства, неприкаяності, соціальної й особистісної незахищеності людини –мотивом “былинки на мирском ветру” [див. докладніше у нашому дисертаційномудослідженні – 6, 78-81]. В ряду таких героїв “Останнього поклону” й ті, що їхможна розглядати як головних, першорядних (автобіографічний герой ВітькаПотиліцин, дядько Вася Сорока, тітка Авдотья, брат Коля та ін.), і другорядні,безіменні, епізодичні: звільнений з табору зек та дівчинка з розсипанимиягодами у гл. “Ніч темна-темна”, малолітній хлопчик, що згубився, шукаючи матір,яка пішла в поле, – у гл. “Хлопчик у білій сорочці” та ін.
Астаф’єв ніколи неписав про табори, але те звичайне життя його земляків і сучасників, про яке віннаписав в “Останньому поклоні” та “Цар-рибі”, в “Крадіжці”, “Зорепаді”,“Пастухові й пастушці”, “Печальному детективі” й “Людочці”, виявляєтьсяподекуди як дві краплі води схожим на табірне. На пересильних пунктах і вгоспіталях, у трудармії і в тилових частинах, в дитбудинках і забутих Богом таначальством колгоспах, де знаходяться його герої,– та ж мораль, та жвсевладність Системи і безправ’я та приниженість простої людини, її відчайдушніспроби вижити й зберегти людську гідність. Можна стверджувати, що саме утворчості Астаф’єва табірна дійсність та звичайне життя найширших верствсуспільства – низів, селянства, декласованих прошарків (здебільшого в минуломутих же репресованих селян) – настільки тісно змикається, що межа вже несуттєва.Найвагомішим аргументом цієї тези є доля астаф’євського героя вавтобіографічній воєнній повісті “Веселий солдат”, якою письменник, здається,заповнив білі плями своєї літературної автобіографії (цікаво, що ті епізоди знеї, які раніше ставали матеріалом сюжету інших творів,– у “Зорепаді”, скажімо,сюжет про перше кохання — він просто пропускає в оповіді).
“Веселий солдат” –не стільки повість, скільки воєнні мемуари письменника. Дійові особи й подіїтут невигадані, проте для автора головне не збереження документальності чиоб’єктивності, а найбільш повна одвертість навіть там, де на межі знатуралізмом він не упускає найінтимніших деталей особистого життя, зокрема йтих, які представляють його в невигідному світлі. Основою сюжетних подій єпоранення, перебування в госпіталях та на різних “пересилках” і на “легкій”службі нестройовика, повернення з війни і поневіряння з родиною (дружина – тежфронтовичка) у повоєнні роки. Всупереч оптимістичній назві долю героївповісті-мемуарів веселою не назвеш. “Веселим” свого солдата Астаф’єв пойменувавтому, що він не здається на волю обставин, визначених великими й малими начальникамирадянської системи для людського бидла. Грубий, цинічно одвертий тиск викликаєв нього (а ще більше в автора з його нинішнім досвідом) обурення й гнів, і вусіх можливих випадках він чинить всупереч очікуваним од нього пристосуванствуй покірності. Інший на його б місці радів, що потрапив на “легку” службу – всеж таки нестройовик,– а він заявляє: “Этот сбродный полк и “легкая” в нем службасидят у меня в печенках до сих пор” (“Новый мир”, 1998, № 5, с.51). Він із тих,кому найгостріш і найнестерпніш муляють найбуденніші обставини: “…нашаглубокомысленная советская система, не терпящая никаких вольностей и излишеств,внесла некоторую привычную прямолинейность в образ и архитектуру старорежимныхпомещений: были убраны перегородки и вместо трехъярусных топчанов сколоченысплошные низкие нары. Тюремное привычное удобство, и главное, есть возможностьнаблюдать дневальному и одновременно всякой казарменной твари за всей казармой,теплее спать, способнее вше плодиться. А что будут хромоногие, больные, припадочные,гнилобрюхие и гнилодыхие недобитые солдаты “дослуживать” и теснотиться – обэтом как-то никто не подумал, стандарт, хоть из устава, хоть из башки, ончеловеческих отклонений не признает и с индивидуальными запросами да хворямиподчиненных не может считаться” (там само, с.51-52). Ясно, що належать подібніміркування вже сьогоднішньому авторові, а не героєві воєнних часів. Автор не тещоб відділяє себе від цієї системи, але й почувати себе сліпим її знаряддям іжертвою не хоче: “Да это у нас и по сей день так: где бы ты ни воевал, ниработал, где бы ни служил, ни ехал, ни плыл, в очереди в травмапункте иль набольничную койку ни стоял – всегда ты в чем-то виноват, всегда чего-то долженопасаться и думать, как бы еще более виноватым не сделаться, посему долженвыслуживаться, тянуться, на всякий случай прятать глаза, опускать долу повиннуюголову – человек не без греха сам в себе, тем более в нем начальство всегдаможет найти причину для обвинения. Взглядом, словом, на всякий случай, на“сберкнижку”, что ли, держать его, сукиного сына, советского человека, в вечноможидании беды, в страхе разоблачения, устыжения, суда, если не небесного, тообщественного” (там само, с.11).
Герой і сюжетповісті “Так хочеться жити” – явно предтечі “Веселого солдата”. Повторів іспівпадань достатньо: в обох повістях йдеться, очевидно, про той самий період ужитті героя; співпадають обставини фронтової біографії – наступ у 43-му році наУкраїні, служба в конвойному полку в Рівному напередодні Перемоги, перебуванняна Вінницькій пересилці до мобілізації, повернення в Росію з невінчаноюдружиною-фронтовичкою і т.д. Але в повісті про Коляшу Хахаліна (дещокарикатурне ім’я головного героя з “Так хочеться жити”) більша вага непубліцистичних – приклади таких щойно наводилися, – а художньо-образнихузагальнень. Вже в самій карикатурності імені – елемент карнавалізаціїсерйозної досьогодні в радянській літературі теми й матеріалу. У Астаф’єва,прозаїка серйозного, але з репутацією вічного опозиціонера благополучним ідобропорядним та солідним “творцям”, воєнна дійсність постає як трагіфарсова,герої – як невдахи й маргінали, чиї поневіряння автор протиставляє утвердженомуофіційною пропагандою образові героя-фронтовика і показує з гіркою насмішкою таводночас зі співчуттям. Біографія Коляші Хахаліна є узагальненням добре відомихза Астаф’євим життєвих обставин: він сирота із Заполяр’я, за вдачею – з тихдитбудинківських неслухів, які, де б не опинилися, чомусь не влаштовують дрібней вище начальство, від шкільних вихователів до армійських старшин тагоспітальних комендантів: “…вечный настырник… никчемный человечишко”,– лютує,аж піниться старшина Растаскуєв. Як не парадоксально, але герой такого типу єцілком очікуваним у російській воєнній прозі: він посів досі незайняте місцедесь між всенародним улюбленцем Василем Тьоркіним і парією Іваном Чонкіним уВойновича. Та якщо його попередники – явно герої літературні, то Коляшавиглядає на їх фоні життєво достовірним, невигаданим. Саме тому образом“типовим” він сприйматися, очевидно, не буде. Близьким до автобіографічнихобразів Астаф’єва з раніших воєнних повістей він виглядає через талант, нафронті зовсім непотрібний: “Коляша был мастер по части чтенья, пенья,всяческого сочинения” (“Знамя”, 1995, № 4, с.3). Потрапляючи у складні обставини,цей вісімнадцятирічний солдат поводить себе так, як поводив би й будь-якийпересічний його ровесник у тих же умовах, які, зрештою, не обирає: “Но кудабогатого конь везет, туда бедного Бог несет”,– коментує автор такі поворотийого долі (там само, с.4). Воєнні незгоди швидко доводять хлопця до виснаження,перетворюючи в байдужого до всього, навіть власного життя, доходягу, який лишесилою закладеного в ньому селянським родом інстинкту не втрачає життєвихорієнтирів. Коротко розказане минуле героя теж впізнаване, ніби давно відомечитачеві – з астаф’євських “Крадіжки” й “Останнього поклону”: “Большая,основательная семья Хахалиных как-то быстро й незаметно изредилась. Умерлистарики [вислані з рідних місць у Заполяр’я – Н.К.] и с собой уманили самых ужразмладших внучат. Когда отца Коляши под конвоем увезли еще дальше, на какие-то“важные” работы, будто сломалась матица в избе – не стало и матери. Всепосыпалось и рухнуло до основания – цинга сразила. Остался Коляша на рукахстаршей сестры, уже здесь, в Заполярье, дважды сходившейся с мужиками, чтобыиметь “опору в жизни”, и была та опора опорой иль не была, но дети от неепоявлялись. В барачной беленой комнате однажды застрял “ирбованый” с наколкамина руках, на груди и даже на заднице…” (там само, с.10). Не дивно, що з усьогосвого злощасного дитинства Коляша міг згадати на фронті з відрадою хіба лишеокремі епізоди з дитбудинківського життя. А все інше краще б не пам’ятати,–вважає автор, спираючись на власний життєвий досвід та узагальнюючи його до полемічноїтези: “Детдома и разного рода приюты, как и школы наши, любят хвастаться,сколько выдали они стране героев, ученых, писателей, артистов, летчиков икапитанов, но общественность скромно умалчивает, сколько ж воспитательныезаведения дали родине убийц, воров, аферистов и просто шатучих, ни к чему негодных, никуда кроме тюрьмы не устремленных людишек” (там само, с.11).
Фронтовадійсність, з якою стикається Коляша, нітрохи не краща щодо морального клімату,ніж тилова: вся армія побудована на жорстокій ієрархії, що дає змогупідніматися до найвищих постів абсолютно аморальним і звироднілим типам.Оскільки влада тримається страхом і силою, то більш-менш порядна людина в ційсистемі виглядає “придурком”, “чокнутим”, “блажним”. Або – інтелігентом,“начитавшимся благородной литературы” (так атестовано одного з героїв“Проклятих і вбитих”, і характеристика, як здебільшого у Астаф’єва, подана якузагальнююча: поняття “інтелігент” для радянського плебсу таке ж чужорідне вармії, як і в таборі, в селі чи будь-де, воно відділяє більшість народу –простолюд і “начальників” – від решти, що є “порченою”, вразливою саме черезоту інтелігентність). Єдино прийнятною тактикою поведінки з командирами врадянській армії є та, що її інстинктивно вибирає Коляша: “Было все: и топалина него, и расстрелом стращали, и штрафную обещали – Коляшу Хахалина ничего нетрогало, не пугало. Он отрешенно молчал и смотрел в землю, потому что, если онподнимал голову и начинал глядеть в небо,– воспитующими его,отцами-командирами, это воспринималось как вызов, как чуть не высокомерие. Каки большинство начальников, выросших уже при советской власти, командиры сиипрошли через унижение детства в детсадах, в отрядах, в школе, ну и, само собойразумеется, главное, вековечное унижение в армии. Поэтому, получив власть, самимогли только унижать подчиненных, унижаться перед вышестоящими начальниками, иглядящий в землю, ссутуленный, как бы уже вовсе сломленный человек был для нихприемлемей того, кто смел глядеть вверх,– не задирай рыло, коли быть тебе внизусудьбой определено” (там само, с.29). В “Проклятих і вбитих” армійськікомандири поставлені в один ряд з “п р и д у р к а м и [розрядка наша – Н.К.,слово вжито в особливому значенні, прийнятому у табірному жаргоні] в чинах, безкоторых ни одно советское предприятие, тем более военное подразделение, никогдане обходилось и обойтись не может” (“Новый мир”, 1992, № 10, с.65).
Автор, як бачимо,говорить “прямим текстом”, коментувати його позицію зайве, можна обійтисяпідкресленням очевидного. А підкреслити необхідно передусім те, що в своїхдемократичних переконаннях Астаф’єв завжди був послідовним: те, що в останніхповістях він висловлює як остаточний присуд суспільству й радянській політичнійсистемі, давно було передумане й показане. Наприклад, у зображеннідитбудинківських педагогів (в астаф’євській ієрархії “начальників” – необхіднай дуже важлива каста) у “Крадіжці” й “Останньому поклоні” та у повісті проКоляшу Хахаліна суттєвої різниці нема: скрізь герой-сирота ненавидить їх залицемірство, за тупу, одверту, вульгарну безкультурність і бездуховність, зазневагу до слабких, страждаючих, беззахисних дітей, яких вони мали би плекати йзахищати і кого натомість “виховують”, тобто повчають і розтлівають. Ті ж саміриси показує письменник у всіх “начальниках” – таке сатиричне зображення сталов нього своєрідним топосом, що переходить з одного твору в інший. Як на зорісвого літературного шляху, так і в його кінці думка автора обертається в колітих самих наболілих тем, тих же конфліктів: людську істоту, що прагне чистоти,спокою, тепла, тягнеться до них, як рослина до води й до сонця, з усіх боківдушать недоумство, насильство, моральний і фізичний бруд… Занепадові йрозтлінню людського духу автор і його герої-протагоністи намагаютьсяпротистояти, звертаючись до природи, шукаючи в її чистоті й могуттібезкорисливої підтримки і з відчаєм переконуючись, що скоро й це джерелочудодійної сили буде запаскуджене. В третій частині повісті “Так хочетьсяжити”, названій “Місячний відблиск”, автор намагається висловити свій біль,донести його до сучасників, дітей та внуків у такому от безвідносному щодосюжету монолозі: “Да разве возможно блаженство там, где есть люди, исчадья эти,советские охломоны, везде со своими уставами, правилами, указаниями – жить, каквелено, но не так, как твоей душеньке хочется” (“Знамя”, 1995, № 4, с.99).Буквально – крик душі… І далі – устами свого зарікуватого героя, якому так і недано – через малограмотність, через тягар бідацької долі рядового-фронтовика –стати письменником: “Ты пойми, пойми, что произошло-то! Тут весь смысл нашейпроклятой жизни! Мы пришли, чтобы разрушить прекрасное. И выходит, что? Ах, какбы тебе, парень, это объяснить. Жалко, понимаешь, жалко все, себя, тебя, людей,это озеро…” (там само, с.99-100). Це екзистенційне кредо самого Астаф’єва,якому було завжди важко висловити те, про що інші говорили легко, бо сприймалиабстрактно, умоглядно: екологічна проблема, моральна проблема… Для нього ж ціпроблеми – іпостасі всенародної і вселюдської біди морального виродження йздичавіння людського роду, про що й ішлося в “Пастухові й пастушці”, в“Цар-рибі”. До пори до часу біду можна було перетерпіти, пере-могти, бо загероєм “была мудрая и мученическая крестьянская школа. Наученный терпеть,страдать, пресмыкаться, выживать и даже родине, их отвергшей и растоптавшей,служить, мужик российский знал, где, как ловчить, вывертываться” (там само,с.15).
Очевидно, через теу Астаф’єва з явною симпатією всюди зображені не тільки герої-простаки, але йгерої-ловкачі, та не ті, хто, за приказкою, на чужому горбу у рай в’їжджає –таких автор ненавидить і зневажає, картаючи з усією силою і дошкульністюсатиричного слова (“барыги” – див. главу “Останній поклон” в однойменнійповісті); саме в цьому прошарку населення він бачить те середовище, що породилопаразитуючий клас – радянську номенклатуру. Ловкачі ж Астаф’єва ніякоговідношення до номенклатури не мають: вони – той же простолюд, і приваблюютьавтора постільки, поскільки їх “везучість” – від одчайдушного завзяття,молодецтва, від буяння життєвих сил і стихійних соків. Такі в “Останньомупоклоні” дядько Вася Сорока, а в “Так хочеться жити” – епізодичний, але дужеважливий персонаж на прізвисько Ігренька, тобто Павло Андрійович Чванов:“…невелик ростом, но уда-ал, ох, уда-а-ал!” (там само, с.16). Навіть те, що доінших викликало би осуд чи несхвалення, цим героям прощається й сприймається зпоблажливим розумінням і навіть замилуванням – як-от крадіжка цілої машинизерна з колгоспного току, та ще й у воєнний голодний час: “Ох и наставник уКоляши с Пеклеваном, умеет за добро платить добром, да и в беде боевоготоварища не кинет” (там само, с.18). Ця остаточна моральна авторська оцінказвучить непереконливо, бо читач так і не матиме нагоди пересвідчитись удоблесті Чванова – з подальшого розвитку сюжету Коляшиного життя цей персонажвипадає. Він і потрібен був авторові лише тому, що треба ж було протиставитиякусь моральну силу різним начальникам-захребетникам, які й зовсім би доконалиголовного героя-простака, якби не завзятий Ігренька. Щось від такоговідчайдушного молодецтва є й у Зеленцова, у Льохи Булдакова із “Проклятих івбитих”, є у багатьох інших персонажів воєнних повістей та роману, частобезіменних солдатів, і поскільки автор бачить у такому ухарстві-молодецтвіприродний вияв людської натури, що зазнає спотворюючого тиску, то й показує їхіз щирою симпатією. Але біда в тім, вважає письменник, що таке молодецтво підтиском радянської ідеології рано чи пізно відходить до блатного світу, тіснозмикається з ним, вбирає його цінності. І тоді вже не молодці-відчайдухи ВасяСорока (з “Останнього поклону”), Акундін Акундінов (з “Веселого солдата”),Павло Чванов (“Так хочеться жити”), а кручені-ламані пристосуванці знапівтабірних бараків, з напівлюдських сімей, із сирітських притулків, де дітиростуть як бур’ян на смітнику,– доходяга Петька Мусіков, стукач Булдаков(“Прокляті і вбиті”) і подібні їм стають тим “людським матеріалом”, на силиякого мусить опиратися величезна країна…
Якою б буйною небула стихійна життєва сила, війна підкосила її остаточно. Ще до фронту КоляшаХахалін потрапляє в ситуації, коли йому загрожує смертельна небезпека не черезякісь серйозні переступи, а через непокірливість, “невгодність” начальству,навіть просто через звичайнісіньку недисциплінованість і дитячу безтурботність(а в “Проклятих і вбитих” та дитяча безтурботність коштувала братам Снєгірьовимі всій їх селянській родині життя та доброго імені) – при тому, що“розгильдяйство” і гротескових розмірів кураж начальства, великого й дрібного,залишається безкарним і становить невід’ємну складову радянської системи,показаної Астаф’євим. Найжахливіші, найжорстокіші “акції” системи в йогозображенні закономірні, бо вони лише завершують той п’яний, розгульний кураж.Ось як виглядає депортація західноукраїнського населення в кінці і після війни,описана, до того ж, ніби мимохідь, в стилі вуличних чуток (щось подібне було в“Печальному детективі”, де такий стиль оповіді – зовсім не свідчення неповагиавтора до серйозних проблем, а вияв “пародійного безликого багатоголосся” всучасній російській прозі, за висловом М.Ліповецького [7, 32]): “Подразделениявоенных молодцов, вооруженных до зубов, пустив вперед броневики, где и дотанков дело доходило, оцепляли десяток деревень, “зараженных” бандеровщиной, вночи сгоняли население в приготовленные эшелоны, да так скороспешно, что селянезачастую и взять с собою ничего не успевали. Если при этом возникала стрельба –села попросту поджигали со всех концов и с диким ревом, как скот, сгонялидетей, женщин, стариков, иногда и мужиков на дороги, там их погружали в машины,на подводы и свозили к станции, чаще – к малоприметному полустанку. Погрузив ввагоны, первое время везли людей безо всяких остановок, при этом истинныебандеровцы отсиживались в лесах, их вожди и предводители – в европейских, дажев заморских городах. Во все времена, везде и всюду, от возбуждения и бунтабольше всех страдали и поныне страдают ни в чем неповинные люди, в первуюголову крестьяне” (“Знамя”, 1995, № 4, с.49). Надивившись на такі події, геройАстаф’єва (і він, і автор, як бачимо з цього ескізно викладеного епізоду,жодної симпатії до бандерівців не відчувають, у складну суспільно-політичнуситуацію на Україні вникати не пробують, але несправедливість щодо селянстваАстаф’єву, як завжди, болить) вирішує усунутися від участі в паскудній справі,вибравши дезертирство. Правда, зовсім уникнути лабет злочинної системи героєвівсе-таки не вдається: щоб легалізувати своє становище, він мусить простопоміняти одне місце служби на інше і робить це без великої охоти й без надії накраще, бо вже знає: в радянських умовах “там добре, де нас нема”. Але можна хочби знайти такий куток, де будеш не виконавцем злочинів, а їх свідком. І можнапередбачити, де у цього свідка буде менш обтяжена совість: “Ты знаешь, Жора, –ділиться Коляша своїми міркуваннями з приятелем-дезертиром,– насмотревшись наэтих паскудников, я поблагодарил судьбу за то, что она не позволила мне дойтидо Германии. Представляешь, как там торжествует сейчас праведный гнев? Я такойже, как все, пил бы вино, попробовал бы немку, чего и спер, чего и обобрал бы”(там само, с.49). А те, що чистою й справедливою влада не буває, — це він знаєінстинктивно, і Астаф’єв-автор з ним цілком згідний. У найдрібніших епізодахвін зауважує це мимохідь, як давно погоджене з читачем: “Представительвоенно-почтового пункта, набравший нестроевиков в винницкой пересылке изаскребший остатки в местном госпитале, не надул нестроевиков, точнее, надул,но не очень сильно и коварно, как мог бы. Совсем не надуть – это ж у нас невозможнонигде, тем паче в армии, человечество ж вымрет от правды, как от перенасыщениявоздуха кислородом, у него, у человека, в первую голову у советского, и голова,и сердце, и легкие приспособлены к воздуху, ложью отравленному” (там само,с.56).
Герої Астаф’єва –зовсім не те, що індивідуалісти Сартра чи Камю. Їм швидше властива тяга доодвічної російської соборності, що загострюється у воєнний час почуттямпатріотизму. В романі “Прокляті і вбиті” це підкреслюється на перших жесторінках, де героя Льошку Шестакова опановує побожне почуття від звуківзнаменитої пісні “Вставай, страна огромная…”: “Сам по себе он уже ничего незначит, себе не принадлежит – есть дела и вещи важней и выше его махонькойперсоны. Есть буря, есть поток, в которые он вовлечен, и шагать ему, и петь, ивоевать, может, и умереть на фронте придется вместе с этой все захлестнувшейусталой массой, изрыгающей песню-заклинание, призывающей на смертный бой одноймощной грудью страны, над которой морозно, сумрачно навис морок. Где, когда,как выйдешь из него один-то? Только строем, только рекой, только половодьемвозможно прорваться ко краю света, к какой-то иной жизни, наполненной темсмыслом и делом, что сейчас вот непригодны и важны, но ради которой веки вечныежертвовали собой и умирали люди по всей большой земле” (“Новый мир”, 1992, №10, с. 61-62). Але утвердитися під захистом подібного почуття жодному з героївне вдається: все – від побуту військового табору для новобранців (у буквальномурозумінні – табірного побуту!) до дій конмандирів найнижчих і найвищих –виштовхує їх у безповітряний простір, де ними володіє “безпросветноеотчуждение, неземная пустынность” (там само, с.60), пейзажним втіленням якоїроман і починається.
Героям Астаф’єване чужі доброта і безкорисливість, здатність до співчуття й співстраждання. Тіз них, хто виріс у середовищі, де не остаточно було загублено традиційнуморальну орієнтацію (таких, зрештою, Астаф’єв і показує найдокладніше;авантюристи й блатняки типу Булдакова чи Зеленцова у “Проклятих і вбитих” – напериферії оповіді, вони епізодичні) тягнуться до таких, як Коля Риндін (ізстарообрядців), як колишній фельдфебель царської армії, віруючий старшинаШпатор.
Причини моральногозанепаду й виродження автор вказує недвозначно: “безбожная сила и порча”, щозігнала хрещений російський люд “со двора в какую-то бессмысленную злуюкруговерть, в бараки, в эшелони, в тюрьмы, в казармы” (там само, с. 92).Вразливість такої позиції, поверховість її християнського пафосу цілкомаргументовано показав ще І.Дєдков [4].
Стати єдинимстроєм, спаяним залізною дисципліною й почуттями радянського колективізмугероям Астаф’єва не дано. Витворюючи власний міф про “проклятих і вбитих”безневинно за вселенський гріх Системи, тут він безжально розвінчує інший –ностальгійний – міф, на який і досі оглядаються деякі автори російської воєнноїпрози – про силу взаємопідтримки, що тим дужчою була опорою в роки війни, чимзлиденнішим був воєнний побут і тривожнішим час (див.: Бакланов Г., “И тогдаприходят мародеры” – “Знамя”, 1995, № 5). Астаф’єв значно ближчий до авторівтабірної прози, героям яких війна принесла ще гостріше почуття відчуження, ніжарешт у мирний час: “Бедственное время страшно еще тем, что оно не толькоугнетает – оно деморализует людей… Встретившие войну подростками, многие ребятадвадцать четвертого года попали в армию, уже подорванные недоедом, эвакуацией,сверхурочной тяжелой работой, домашними бедами, полной неразберихой в периодколлективизации и первых месяцев войны. Все налаживалось, строилось ичинилось на ходу. К исходу сорок второго года кое-что и кое-где и былоналажено, залатано, подшито и подбрито, перенесено на новое место и дажепостроено, однако всевечное российское разгильдяйство, надежа на авось,воровство, попустительство, помноженное на армейскую жесткость и хамство,делали свое дело – молодяжки восемнадцати годов от роду не выдерживали натискатяжкого времени и требований армейской жизни” (“Новый мир”, 1992, № 10, с.60).
Астаф’єва завждивважали реалістом, одним із найбільш яскравих із плеяди російськихписьменників-фронтовиків, представників воєнної та сільської прози 50-70-хроків. Але чи є останні твори, зокрема, роман “Прокляті і вбиті”, продовженнямі розвитком російського неореалізму, що розквітнув в умовах розвінчання ізживання тоталітаризму? Реалізм передбачає об’єктивність і неупередженістьавторської точки зори – Астаф’єв наскрізь суб’єктивний і небезсторонній дозображеного. Реалізм ґрунтується на широкому, масштабному зображенні соціальноїдійсності – Астаф’єва цікавлять не історичні події, а самопочуття окремоїлюдини, її бачення, він згущує фарби і гротесково загострює ситуацію. Реалізм –це “типові характери в типових обставинах”, до того ж типизація здійснюєтьсячерез індивідуалізовані, динамічні й психологічно достовірні образи героїв. Пригляньмосядо героїв астаф’євського роману й останніх повістей – хіба з цієї точки зорухоч найголовніші з них витримають порівняння з героями Флобера, Толстого,Шолохова, Солженіцина? Йдеться не про те, що Астаф’єв неправдивий чи поганознає людей – справа в тім, що зображення людини в останніх воєнних творахАстаф’єва якісно інше, ніж у майстрів реалізму. В “Останньому поклоні” та“Цар-рибі” письменник створив галерею реалістичних характерів своїх земляків –представників родини, роду, села, російського етносу в його сибірськомуваріанті. В наступних творах він використав уже готові моделі окремих типів,варіюючи їх яскравими деталями біографії: Льошка Шестаков поєднує в одномуваріанті (варіації продовжуються й у наступних повістях – “веселий солдат” та КоляшаХахалін) Вітьку Потиліцина, героя “Зорепаду” та брата Колю й Акима з“Цар-риби”; Коля Риндін – знову ж таки Аким, на дещо інший лад; лейтенант Щусь– продовження Бориса Костяєва з “Пастуха і пастушки”, а особіст Льова Скорик –його рідний брат; так само нерозрізнимі, як близнята, царський фельдфкбельШпатор і типовий продукт радянського ладу старшина Яшкін тощо.
На жаль,непоодинокі нарікання на художню слабкість астаф’євської прози [2; 4; 9, 89]мають серйозні підстави: сюжетно невиправдані повтори, хаотична композиція,невиважений стиль прикро вражають в останніх повістях (особливо в “Обертоні”).Різниця між мініатюрними оповіданнями письменника з циклу “Затеси” (див. “Новыймир”, 1999, № 8) й повістями та романом не на користь останніх: мініатюри показуютьмайстра, що впевнено й вільно володіє словом, а у великих творах сліди поспіхуі недбайливості щодо форми стають усе очевиднішими. Тривіальність авторськихінвектив та ліричних монологів не виправдана запальністю полеміки з уявнимиопонентами – авторський запал вибухає, як петарда, і не приносить читачевінічого, крім прикрого розчарування.
Очевидно, воєннапроза в особі її останніх могікан уже завершує свою еволюцію. Точки зближенняїї з табірною літературою, пересікання з екзистенційною проблематикю світової“армійської” літератури повоєнної доби не випадкові. Вони свідчать про те, щосвітова література в постмодерністську епоху є єдиним процесом, національнівідмінності в якому не виключають залежності від спільних закономірностей ітенденцій. Однією з них є зближення тематичних пластів літератури черезекзистенційну проблематику, іншою – розмивання межі документально-мемуарних івласне белетристичних жанрів, а найважливішою, на наш погляд, є тенденціязникнення цілісного образу-персонажа, витісненого з літературного тексту всферу документальних свідчень.
Список литературы
Аннинский Л. Зачто прокляты? // Лит. газ. – 1993. – 3 марта.
Басинский П. …иего армия // Новый мир. – 1996. — № 1. – С.218-220. – Рец. на: Астафьев В. Такхочется жить: Повесть. – Знамя. – 1995. — № 4.
Давыдов О. Нутро:О военном эпосе Виктора Астафьева // Независимая газ. – 1995. – 4 октября.
Дедков И.Объявление вины и назначение казни // Дружба народов. — 1993. — № 10. –С.185-202.
Есаулов И.Сатанинские звезды и священная война: Современный роман в контексте русскойдуховной традиции // Новый мир. – 1999. — № 4. – С.224-239.
Колошук Н.Г.Авторская позиция в современной прозе (на материале автобиографическихпроизведений В.Астафьева, М.Карима, М.Алексеева): Дис. …канд. филол. наук. –К., 1990. – 188 с.
Липовецкий М.“Свободы черная работа”: (Об “артистической прозе” нового поколения) // Вопр.лит. – 1989. — № 9. – С.3-45.
Немзер А.Литературное сегодня. О русской прозе. 90-е. – М.: Новое литературноеобозрение, 1998. – 432 с.
Сердюченко В.Русская проза на рубеже третьего тысячелетия // Вопр. лит. – 2000. –Июль-август. – С. 77-97.
Яновский Н. ВикторАстафьев: Очерк творчества. – М.: Сов. писатель, 1982. – 282 с.