IІ. Загадкова назва

IІ. Загадкова назва “Русь”, “Руська земля” – таку назву, як відомо, мала держава, що виникла у другій половині IX ст. в середній течії Дніпра, серед племені полян з центром у Києві. Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утво­рення). “Ось вже більше тисячу років гримить це ім’я над зем­лею. Усі його знають, усі знають, що воно означає. І, як це часто буває із загальновідомими повсякденними поняттями, вживають, не задумуючись, не сумніваючись в ясності і зрозу­мілості. Однак той, хто задумувався над походженням і дав­нім значенням цього імені, міг переконатися, яке далеке воно від ясності, яка важка відповідь на просте запитання, одне з основних запитань нашої науки, та й не лише науки, але допит­ливої національної свідомості: звідки пішла Руська земля?” – писав відомий російський історик О. Трубачов.Першу відповідь дають наші літописи.“БЂ єдинь языкъ словЂнескь: словЂни, иже сЂдяху по Дунаєви, ихьже прияша угри, и морава, и чеси, и ляхове, и поляне, иже нынЂ зовомая Русь…” – читаємо в літописі за Лаврентієвським списком. Отже, слов’янські племена, які об’єдналися навколо Києва, поступово втратили свої племінні назви (поляни, деревляни, сіверяни і т. д.) і, перетворившись в єдину спільноту, ввійшли в історію з етнонімом Русь.“Найстарша й основна назва для південного руського на­роду є Русь: так він сам себе називав, відколи із конгломерату племен став народом, і народом державним; так його нази­вали й чужі (поляки називають його так і далі)”1.Походження цієї знаменитої назви здавна цікавило істори­ків. Воно стало об’єктом численних домислів і гіпотез, викла­дених у дослідженнях як історичного, так і лінгво-культуро­логічного напрямів2. Накопичена за два останніх сторіччя мовознавча та історична література, присвячена імені Русь, – величезна3. Обсяг її настільки зріс, що “майже не піддається огляду”4.Проте досі достатньо не з’ясовано ні історичне походження, ні етимологічне значення цього загадкового слова5. “Щодо значіння й початку сієї назви нема одначе повної згоди”, – ствердив М. Грушевський у спеціально присвяченому цій темі екскурсі6. “Походження імені Русі, не дивлячись на наполег­ливі старання вчених, зістається темним”, – скаржився ще на початку XX ст. академік Шахматов7.А наприкінці XX ст. до такого ж песимістичного висновку дійшов американський історик Східної Європи Річард Пайпс: “Звідки взялася назва “Русь”, проте зовсім не ясно”8. Інакше кажучи, до сьогодні немає чіткого, достовірного й остаточного тлумачення назви Русь1. “Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів – слова русь (Русь)”2. Як відзначає Н. Полонська-Василенко, “походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною”3. Історик Східної Європи О. Брюкнер дійшов висновку, що “людина, яка дасть правильне означення терміна “Русь”, знайде ключ до давньої руської історії”4. Багато вчених припускають, що ця проблема взагалі не має наукового розв’язання5. Історична наука “навряд чи коли-небудь зможе найти вповні переконливі рішення цієї складної і заплутаної проблеми”6.Сказане не перешкоджає появі нових лінгво-історичних варіантів етимології назви Русь. Тлумачать, наприклад, етно­нім “Русь” навіть манерою чоловіків Подніпров’я голити голову7. Майже щороку з’являються нові публікації з новим тлумаченням походження терміна Русь8. Не так давно Ю. Книш вивів слово Русь із індоіранського культурного контексту1. Пробують виводити назву Русь то з фінської мови, то зі швед­ської, то з датської, готської, естонської, комі, удмуртської, карельської, угорської, хозарської, кельтської, литовської, тюркської, арабської, єврейської і навіть з древніх мов Близь­кого Сходу. Як образно сказано, первісну метрику Русі, трап­ляється, “випорпують із-під фундаментів піраміди Хеопса або пісків Сахари, Палестини і Мезопотамії”2.Кількість гіпотез постійно зростає. Виникають нові версії, нові вигадливі припущення. Гіпотези, в міру їх виникнення, чимраз більше ускладнюються. Оцінюючи новопосталі гіпо­тези, В. Щербаківський влучно зауважив: “У всіх дуже багато слів, і дуже багато фантазії, а конкретно дуже мало”3. Зараз налічується майже п’ятнадцять основних наукових гіпотез по­ходження етноніма і хороніма (назви країни) “Русь”. Варіан­тів налічується більше сотні. Серед них, однак, найбільш по­ширені дві теорії: про скандинавське походження назви Русь і про її автохтонне (слов’янське) походження.Невщухаючу полеміку щодо походження терміна “Русь” ведуть дослідники історії Східної Європи, починаючи з XVIII ст. 1749 р., в день іменин цариці Єлизавети, офіційний імператорський історіограф Герхард Фрідріх Міллер виступив з доповіддю “Origines gentis et nominis Russorum” (“Похо­дження племені та імені російського”). Саме з цього 1749 р. питання походження Русі зробилося для вчених загадкою4. Услід за попереднім імператорським історіографом, теж нім­цем, Готлібом Зігфрідом Баєром, академік Міллер висунув теорію про норманське походження руської держави, а саму назву “Русь” виводив із шведської мови. Міллер твердив, що назва “Русь” походить від варязького племені Русів, яке на чолі зі своїми князями Рюриком, Синеусом і Трувором при­йшло 862 р. зі Швеції у Східну Слов’янщину і дало назву “русь­кому” народові та “поклало початок Руській державі”1. Так була офіційно оприлюднена норманська теорія, яка базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен шведів, а відтак від фінів назва перейшла до слов’ян. Норман­ська теорія спирається, головним чином, на початковий літо­пис “Повість временних літ”. Нестор-літописець там пише, що “Русь” – це варязьке плем’я, приведене Рюриком на зак­лик самих слов’ян. Під 862 роком Нестор повідомляє: “Ізгна­ша (слов’яни) Варяги за море, і не даша їм дані, і почаша сами в собі володіти, і не бі в них правди, і воста род на род; і биша уособиці в них, і воєвати сами на ся почаша: ркоша: поїщем сами в собі князя, іже би володія нами і ряділ по ряду. – І доша за море к Варягам, к Руси, аще бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзії зовуться Свеє (Шведи), друзії же Урмани (Норвежці), Англане, инії: Готе, тако і сі ркоша Руси Чудь, Словени, Кривичі і всі: земля наша велика і обильна, а наряда в неї ніт; да пойдете княжить іволодіть нами. І зібрашася три брати с роди своїми і пояша по собі всю Русь і придоша к словенам первіє, і срубиша город Ладогу і сіде старійший в Ладозі Рюрик, а другий Синеус на Білоозері, а третій Трувор в Ізборьсці. І от тіх Варяг прозвася Руская Земля”2.Так, згідно з літописцем Нестором, відбулося покликання заморських варягів. Шукати генеалогічні коріння панівних династій десь “за морем” складало, як відомо, середньовічну літописну традицію1. Хай там як, але із першим кроком наукових досліджень оповідь Нестора про початки Руської держави багатьма російськими істориками “прийнято просто як догмат, тим більше, що наукові дослідження розпочали німецькі вчені”2. Доречно тут сказати, що неслов’янське по­ходження назви Русь аж ніяк не варто розцінювати як прин­ципову зневагу національної честі. Я. Дашкевич справедливо вважає, що не варто робити об’єктом національного престижу події, яким минуло понад тисячу років. “Норманські державні утворення займають відповідне місце в історії Англії, Франції, Італії – і цілком не заваджають національному престижеві відповідних націй”3.Загальновідоме, наприклад, іншомовне походження назви ряду європейських країн і народів. Так, римська Галлія і її населення отримали своє нове ім’я Франція (французи) від германського племені франків, Англія і англійці – від гер­манського племені англів, слов’янська Болгарія і болгари – від племені тюркського походження – булгар. Але в специфічних умовах царської імперії питання про походження терміна Русь набрало відразу позанаукового політичного забарвлення.“Так звана норманська теорія покликання Русі з самого початку не була простою теоретичною проблемою, а була стягом войовничих німецьких придворних кіл і служила ви­нятково політичним цілям”4. Після згаданого виступу Міл­лера відразу спалахнула гостра ідеологічна суперечка. За наполяганням Ломоносова, доповідь Міллера була конфіско­вана та знищена. Так розпочалася боротьба “норманістів” із “антинорманістами”, яка триває досі. Норманісти, доказуючи, що слово Русь є давнім етнічним означенням шведів, робили з цього політичний висновок, що так звані східні слов’яни не­здатні до самостійної історичної діяльності. Ось чому це пи­тання має чітко виражений політичний характер1.Як погляди норманістів, навіть у пом’якшеній формі, на­бирають антислов’янського присмаку, видно з такої цитати: “Три головні сточища водні – Балту й північного Білого моря, Каспію й Чорного моря – ось шляхи торговлі й культурних зв’язків, на яких спільні володарі північногерманського похо­дження – своєю проворністю, твердою витривалістю і грізною мужністю – поклали основу державної організації народів, злучених у східнослов’янській мовній групі”2.Теза норманістів переносила питання про походження Русі “з царини історії слов’янщини до сфери історії скандинавсь­ких народів. Для слов’ян залишалася роль інертної маси, під­ложжя для історичної активності норманських зайд”3.Як вже було сказано, з часу виголошення академічної промови Міллера історики поділилися на два антагоністичні табори. Одні з них (Баєр, Міллер, Шлецер, Кунік, Томсен, Мягісте та ін.), а за ними майже всі російські історики (Таті­щев, Карамзін, Соловйов, Ключевський, Погодін та ін.) ви­знають, що термін “Русь” скандинавського походження. Інші, в тому числі ряд видатних українських істориків (Максимович, Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій, Чубатий та ін.), вважають, що назва Київської держави і її народу – місцевого, автохтонного походження.Найкраще погляди антинорманістів висловив патріарх української історіографії Михайло Грушевський: “Очевидно “Русь” було спеціальне ім’я Київської околиці, Полянської землі, і як всі проби вивести руське ім’я від інших чужих наро­дів, північних і полудневих, не удаються досі, то приходиться вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київсь­кої околиці”1.Існують розмаїті компромісні версії. Наприклад, Р. Смаль-Стоцький, Г. Вернадський, Г. Пашкевич доводять подвійне (скандинавське і подніпровське) походження назви “Русь”. Згідно з їхніми версіями, назва пов’язана одночасно з норма­нами і зі слов’янами Подніпров’я. На думку Смаль-Стоцького, запозичене у фінів ім’я шведських вікінгів (варягів) “Ruotsi” у слов’янізованій формі “Русь” після завоювання норманами Подніпров’я зустрілося тут, у слов’янському середовищі, з місцевим словом “русь”, що виникло від кольору волосся – “русий”. З ним згідний Г. Пашкевич, який доказує, що термін “Русь” виник на означення кольору “червоний”, “рудий”. Нормани були, гадають, здебільшого рудими. А тому засно­вана норманами держава отримала назву Русь. Про русяве волосся перших слов’янських поселенців на Подніпров’ї, а звідти – і назви Русі, писав ще в XVIII ст. український історик Я. Маркович2.Г. Вернадський припускає, що в середині VIII ст. зі Швеції в приазовський степ прибула ватага норманів, яка власне ство­рила руську державу. Пізніше, в IX ст., із Данії на терени По­дніпров’я прибула нова хвиля варягів. Північна (датська) і південна (шведська) “русь” злилися в одну державу з тією ж назвою.Концепція норманістів, незважаючи на її антипатріотизм для самих росіян, набрала в російській історіографії XVIII–XIX ст. характеру офіційної версії походження Руської дер­жави. М. Карамзін вбачав навіть якісь особливі достоїнства слов’ян у тому, що вони нібито добровільно вибрали монар­хічний спосіб правління, закликавши чужоземних нормансь­ких правителів. Протягом усього дореволюційного періоду норманісти посідали в російській науці панівне становище1. Така неприхована, як–не–як антипатріотична, постава росій­ських істориків мала свої позаісторичні політичні причини. Як відомо, невдовзі після Петра I на царському троні засіли поспіль одні чужинці2. Династія Романових у прямому чолові­чому поколінні припинила своє існування зі смертю Петра II, в жіночому – зі смертю Єлизавети Петрівни. З 1761 року аж до березня 1917 року, тобто до відречення Миколи II, Російсь­кою імперією правила німецька за своїм походженням дина­стія Гольштайн-Готторн. За допомогою генеалогічної еквілі­бристики її продовжували офіційно називати династією Рома­нових, проте істина ніколи не була таємницею для дослід­ників.Царі із цієї династії, для яких прізвище Романов було історичним псевдонімом, одружувалися “за традицією” з ні­мецькими принцесами. Так, Петро III одружився з принцесою Софією Августиною-Фредеріці-Ангольт-Цербською, майбут­ньою царицею Катериною II. Петро III і Катерина II народи­лися в Німеччині. Їхній син Павло І одружився з принцесою Вюртембергською Софією–Доротеєю. Їхній син Олександр І – з принцесою Луїзою Баден-Баденською. Про Миколу I навіть складено пісню: “Царь наш немец русский, носит мундир прусский”. Прадід Миколи I, одружений з дочкою Петра I, був справжнім німцем. “Отже, його дід, Петро III, був уже лише наполовину росіянин. Оскільки він, у свою чергу, одружився з німкенею, то його син Павло, батько Миколи I, був уже на 3/4 німець і лише на 1/4 росіянин. Однак Павло знову одружився з німкенею; значить, у його сина, в самого Миколи I, була вже тільки 1/8 частина російської крові та 7/8 німецької”1. Сам Микола I одружився з принцесою Фреде­рікою-Луїзою-Шарлотою-Вільгельміною. Їхній син – Олек­сандр II – одружився з принцесою Максиміліаною-Вільгельмі­ною-Августою-Софією-Марією Гессен-Дармштадською. Олек­сандр II – з принцесою Дагмарі Датською і останній цар – Микола II – з принцесою Алісією Гессенською. До речі, цей останній цар, який проводив жорстоку політику заборони української мови та культури, нещодавно був канонізований російською православною церквою як святий, разом з дружи­ною і дітьми.Німецьке походження російських вінценосців треба було якось ідеологічно обґрунтувати. Ось звідки бралася схиль­ність російських офіційних кіл до норманської концепції, яка історично виправдовувала панування чужинців-німців у Ро­сійській імперії.Хоча німці в Росії XIX ст. складали усього 1% населення, зате серед керівництва міністерства закордонних справ їх було 57%. Вихідці з Німеччини і німці, які народилися в Росії або в остзейських (балтійських) провінціях, становили серед керівництва військового міністерства 46%, серед керівництва пошти і шляхів сполучення – 62%. Відомо, наприклад, що всесильний начальник III “отдєлєнія” і шеф жандармів німець О. Бенкендорф взагалі не знав російської мови2.І після революції аж до середини 30 х рр. XX ст. супроти норманістів серйозної полеміки в Росії не велося. Вважалося що варязьке питання вже остаточно “вирішене на користь норманів”1. Але з приходом у Німеччині до влади Гітлера з його расистськими проповідями пронорманська позиція ра­дянських істориків раптово зазнала діаметральної переорієн­тації. З’ясувалося, що норманське походження терміна Русь дає підставу німецьким ідеологам для політичного висновку, що тільки германський расовий елемент дав слов’янам орга­нізаційну та державницьку структуру, бо слов’яни (зокрема росіяни), мовляв, не здатні на державотворення. І тоді розпо­чалася нещадна боротьба з норманістами, які несподівано зробилися для марксистів-інтернаціоналістів запеклими кла­совими ворогами. Погляди норманістів офіційно засуджува­лися як ідеологічно шкідливі, а вважатися “норманістом” стало політично небезпечним2. Відтоді радянські історики стали в цьому питанні на позицїї, близькі тій українській історіографії, що дотримувалася автохтонної теорії. “Із 40–50 х рр. в ра­дянській історіографії утвердилася версія про “південнору­ське” походження назви, що першопочатково позначала територію Середнього Подніпров’я навколо Києва (так звана “Руська Земля” у вузькому розумінні, яка виявляється за літописними даними XII–XIII ст.)”3.Радянські історики стали пов’язувати походження терміна Русь з назвою притоки Дніпра – річкою Россю або з придні­провським містом Роднем чи одним і другим одночасно4. Початки цього погляду ведуть ще від Густинського літопису 1670 року. Автор літопису “між різними здогадами”, “чего ради наш народ Русю наречеся”, згадує, що се виводять “иныя от реки глаголемыя Рось”1.Затаврувавши погляди норманістів як фашистські та бур­жуазні, радянські історики писали: “Радянська історіографія остаточно спростувала антинаукове твердження норманістів, нібито термін “Русь” походить від назви норманського пле­мені, яке в 2-й половині 9 ст. проникло в Східну Європу, заснувало тут державу і дало їй своє ім’я”2. Насправді похо­дження слова “Русь” пов’язане з територією й стародавнім населенням сучасної України, особливо з Середнім Подні­пров’ям, Києвом, Черніговом, Переяславом3.Українські діаспорні історики дотримуються певного ком­промісного вирішення проблеми. “Слово Русь, як можна ду­мати, належало первісно чужому племені, яке підбило південні племена східнослов’янської групи, організувало серед них державу й само зникло, розчинилось серед слов’янської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нашої народності й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалася у нас дуже довго”4.Відзначаючи антинорманську позицію крайової історіо­графії, вони пишуть: “Це аж ніяк не заперечує важливість ролі, що її відіграли перші князі та їхні дружинники варязького походження у формуванні державного ладу в Київській державі”5.Новітні українські історики традиційно дотримуються антинорманістського спрямування. Так, у нещодавно виданій роботі читаємо, що “етнонім Русь виник на Середній Над­дніпрянщині і вже в IX ст. міцно закріпився за Київською дер­жавою і був широко відомий за її межами. Згодом назва русь, руський вживалася за самоназванням українців. Етнічне ви­значення “руський” у розумінні “український” трапляється вже з XIV ст. і безперервно зберігається протягом століть”1. Подібної думки дотримуються інші сучасні дослідники: “Ана­ліз писемних свідчень показав, що найбільш правдоподібно слід уважити теорію південного походження назви Русь”2.Несподівано оригінальну версію оприлюднив академік Омелян Пріцак. Він спробував поєднати дві протилежні теорії – хозарську та норманську. До 930-х років, згідно з концеп­цією Пріцака, у Києві панували хозари (та й само місто Київ було засноване як хозарський форпост на західних рубежах каганату), згодом – нормани. Назву “Русь”, на думку Пріцака, перенесла до Східної Європи рутено-фризько-норманська торговельна компанія3.У каламутному вирі т. зв. “норманського питання”, якого ми коротко торкнулися, загубилася справжня проблема тер­міна Русь. Як бачимо, всі зусилля дослідників спрямовувалися на з’ясування його походження: скандинавське воно, тюркське, автохтонне чи ще якесь. Такий стан справ дає можливість російській історіографії за завісою схоластичних міркувань приховати інше надзвичайно важливе й актуальне питання: йдеться не про норманське, східне чи автохтонне походження етнічного терміна, яке має суто академічне значення, а про історію його вживання. Бо “не таке важливе походження назви, як те, що вона означає”4. Саме історія вживання терміна Русь та похідних є однією з тих фундаментальних проблем, що відігравали і відіграють донині величезну роль у становленні національної свідомості у східноєвропейських народів. Інакше кажучи, на відміну від питання про походження назви Русь, яке є, в усякому разі в наш час, більше суто теоретичним питанням, сама історія вживання терміна і його семантика належать до числа тих наукових проблем, що мають винятко­во злободенне політичне значення. Бо, як побачимо далі, все це розкриває механізм етнонімічної мімікрії московського імпе­ріалізму1. Ось чому московські дослідники, які списали бук­вально гори паперу, породивши велетенську літературу про етимологію терміна Русь, майже зовсім нічого не говорять про історію його вживання. А історія ця – надзвичайно цікава і промовиста.Чи не єдиний російський дослідник цієї проблеми в по­воєнний час А. Соловйов скаржився: “XIX ст. вся увага росій­ських істориків була поглинена горезвісним питанням про по­ходження Русі і руського імені, проте питанням про розвиток цього імені вони зовсім не займалися”2.Не займалися, що не випадково, цим питанням російські історики і в XX ст. Не тому, звичайно, що їм ніяк не вдається, як вважав А. Соловйов, визволитися від нав’язливого “нор­манського питання”. Питання про розвиток назви Русь нале­жить до числа тих небезпечних “слизьких” тем, розгляд яких приводить до розхитування самих основ традиційної (“зви­чайної”) схеми російської історіографії. Братися за таку тему російські історики не наважуються. Об’єктивний її розгляд неодмінно спричиниться до руйнування імперського історико-філологічного міфу про право Москви на Київську спадщину (Москва – другий Київ), з усіма наслідками, які з цього випливають. 1 Дорошенко Д. Нарис історії України. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. – Т. I. – С. 19. 2 Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – С. 307. 3 Кузьмин А. Г. Две концепции начала Руси в Повести временных лет // История СССР. – 1969. – № 6. – С. 86. 4 Попов А. И. Славяне, Русь, Россия // Русская речь. – 1972. – № 2. – С. 107. 5 Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956. – Т. I. – С. 167. 6 Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. I. – С. 623. 7 Шахматов А. Древнейшие судьбы русского племени. – Петроград, 1919. – С. 52. 8 Пайпс Ричард. Россия при старом режиме. – М., 1993. – С. 52. 1 Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – С. 36. 2 Стрижак О. С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі. – К.: Наук. думка, 1991. – С. 3. 3 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – 3 тє вид. – К.: Либідь, 1995. – Т. I: До середини XVIII століття. – С. 79. 4 Цит. за: Геллер М. История Российской империи: В 3 т. – М.: “МИК”, 1997. – Т. I. – С. 3. 5 Попов А. И. Названия народов СССР. – Л.: Наука, 1973. – С. 56. 6 Шаскольский И. П. Вопрос о происхождении имени “Русь” в современ­ной буржуазной науке // Критика новейшей буржуазной историографии. – Л.: Наука, 1967. – C. 176. 7 Чапленко В. Походження назов “Русь”, “Рось” та споріднених із ними назов і слів // Наукові записки УТГІ. – Мюнхен. – 1973. – Т. XXV. – С. 116. 8 Прицак О. О происхождении Руси // Хроника 2000. Наш край. – 1992. – Вып. 2. – С. 3. 1 Книш Ю. Таємниця початкової Руси в Києві. – Вінніпег: УВАН, 1991. – С. 14. 2 Косаренко-Косаревич В. Московський сфінкс. – Нью-Йорк, 1957. – С. 86. 3 Щербаківський В. Про південне походження імени Русь // Збірник пам’яті Івана Зілинського (1879–1952). Спроба реконструкції втраченого ювілейного збірника з 1939 р. – Нью-Йорк, 1994. – С. 495. 4 Прицак О. И. Происхождение названия Rus/Rus’ // Вопросы языкозна­ния. – 1991. – № 6. – С. 115. 1 Подільський А. Найновіші погляди на походження національних назв “Русь” і “Україна” // Нова Зоря. – 1939. – Ч. 26. 2 Полное собрание русских летописей, издаваемое гос. Археографи­ческою Комиссиею РАН [далі – ПСРЛ]. – Изд. 3-е. – Петроград, 1923. – Т. 2, вып. 1. – С. 15 (текст подано сучасною транскрипцією). 1 Мавродин В. Происхождение названий “Русь”, “русский”, “Россия”. – Л., 1958. – С. 7. 2 Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. I. – С. 602. 3 Дашкевич Я. Українські історичні традиції: нація і держава // Укра­їнський час. – 1997. – № 1. – С. 4. 4 Тихомиров М. Русская историография XVIII века // Вопросы истории. – 1948. – № 2. – С. 95. 1 Мельникова Е. А., Петрухин В. Я. Название “Русь” в этнокультурной истории Древнерусского государства // Вопросы истории. – 1989. – № 8. – С. 24. 2 Свєнціцкий І. Назва “Русь” в історичному розвитку до XIII го віку. – Жовква, 1936. – С. 18. 3 Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – К.: Наук. думка, 1968. – С. 7. 1 Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. I. – С. 192. 2 Маркович Я. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. – СПб., 1798. – С. 7, 11. 1 Довженок В. И. Об этнической принадлежности населения Черняхов­ской культуры // Древние славяне и Киевская Русь. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 7. 2 Чухонская династия. – Нагасаки, 1906. – С. 5. 1 Шишко Л. Рассказы из русской истории. – СПб., 1906. – С. 5. 2 Геллер М. Я. История Российской империи: В 3 т. – М.: “МИК”, 1997. – Т. III. – С. 21; Зайончковский П. А. Правительственный аппарат самодержавной России в XIX в. – М., 1978. – С. 179. 1 Готье Ю. В. Железный век в Восточной Европе. – М., 1930. – С. 248. 2 Агеева Р. А. Страны и народы: Происхождение названий. – М.: Наука. 1990. – С. 116. 3 Горский А. А. Проблема происхождения названия Русь в современной советской историографии // История СССР. – 1989. – № 3. – С. 131. 4 История СССР с древнейших времен. – М.: Наука, 1966. – Т. I. – С. 348. 1 Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. I. – С. 193. 2 Радянська енциклопедія історії України: У 4 т. – К.: АН УРСР, 1972. – Т.4. – С. 38. 3 Там само. 4 Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. – Львів, 1991. – Т. I. – С. 24. 5 Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів: Вид во НТШ, 1991. – С. 13. 1 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К.: Наука, 1993. – С. 66. 2 Толочко П. Русь – Мала Русь – Україна // III  Міжнародний конгрес україністів. Історія. – Харків, 1996. – Част. І. – С. 3. 3 Пріцак О. Походження Русі. – К.: Обереги, 1997. – Т. І. – С. 53. 4 Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – С. 36. 1 Солженицын А. Выступления на украинско-русские темы // Звезда. – 1993. – № 12. – С. 161–166. 2 Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории. – 1947. – № 7. – С. 24.