Механізм реалізації грошово-кредитної політики
Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки в рамках своїх повноважень здійснює комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, єдині у переважній більшості країн (див. мал. 13.1.): 1) забезпечення високого рівня зайнятості робочої сили; 2) стабілзація цін і, відповідно, вартості грошей; 3) постійний економічний ріст; 4) врівноважений платіжний баланс та підтримання стабільності валютного курсу. Оскільки центральний банк не обслуговує безпосередньо господарюючих субєктів, можливості його впливу на економічні процеси та грошовий обіг значною мірою зумовлюються взаємодією з комерційними банками, депозитно-позичкові операції яких є головним джерелом емісії та визначають обсяг і структуру грошової маси. Тому механізм реалізації грошово-кредитної політики центрального банку передбачає насамперед вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Усі методи такого впливу поділяються на загальні та селективні (вибіркові). Загальні методи забезпечують вплив центрального банку на кредитний ринок в цілому, а селективні дозволяють регулювати окремі види кредитної діяльності комерційних банків.
До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать:
політика облікової ставки;
операції на відкритому ринку;
зміна норм обовязкових резервів.
Політика облікової ставки являє собою проценту за позиками, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їх здатність розширювати кредитні операції.
Комерційні банки при необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в процесі рефінансування шляхом переобліку векселів або під заставу цінних паперів. Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу грошово-кредитної політики, яку необхідно реалізувати в даний період.
При проведенні політики “доргих грошей” центральний банк має на меті подорожчання процесу рефінансування кредитних установ, а тому піднімає облікову ставку. Це ускладнює для комерційних банків можливість отримати позику в центральному банку і одночасно підвищує ціну кредитів, що надаються комерційними банками. В результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку і, відповідно, гальмується зростання виробництва.
При політиці “дешевих грошей” метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування шляхом переобліку векселів, у звязку з чим облікова ставка знижується. Це у свою чергу стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного росту (мал. 2).
Рівень облікової ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів, оскільки підвищення ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні папери і відповідно їх ринкової вартості, а пониження ставок спричиняє зворотні процеси. Крім того, підвищення ставки сприяє притоку в країну іноземних капіталів, що призводить до зростання обмінного курсу національної валюти.
Зміна офіційної облікової ставки є також свого роду орієнтиром для комерційних банків, що означає перехід центрального банку до нової грошово-кредитної політики і стимулбє банки вносити корективи у процентні ставки за власними кредитами. У той же час даний метод грошово-кредитної політики є недостатньо ефективним, оскільки охоплює лише ті комерційні банки, які мають потребу в кредитах центрального банку. Тому зміна облікової ставки частіше застосовується центральним банком у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.
Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами цінних паперів, з якими проводяться операції на відкритому ринку, є: казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобовязання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найбільш часто центральні банки використовують державні боргові зобовязання.
Зміна облікової ставки
центрального банку
/>
/>/>/>
Політика “дорогих”
грошей
Політика “дешевих” грошей
/>/>/>/>
Збільшення ставки
Зменшення ставки
/>
Зниження обсягів кредитування комерційних банків
Зростання процентних ставок за кредитами комерційних банків
Збільшення попиту на кредити зі сторони комерційних банків
Зниження процентів за кредитами комерційних банків
/>
Зростання обсягів кредитування економіки
/>/>
Зменшення кредитних вкладень в економіку
Мал. 13.2. Реалізація політики офіційної облікової ставки центрального банку
Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відображається на величині грошової маси. Експансіоністська грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій (мал. 3).
Операції центрального банку на відкритому ринку
/>
/>/>
/>
Рестрикційна політика
Експасіоністська політика
/>/>/>/>/>/>
Купівля цінних паперів у комерційних банків
Продаж цінних паперів комерційним банкам
Зменшення банківських ресурсів–PAGE_BREAK–
Збільшення ресурсів банків
Скорочення кредитних вкладень в економіку
Зростання обсягів кредитів, наданих субєктам ринку
Мал. 13.3. Механізм операцій центрального банку на відкритому ринку
Даний метод грошово-кредитного регулювання вперше почав застосовуватись у 20-х рр. в США, а в 30-х рр. і в Англії, що було зумовлено високим рівнем розвитку ринку цінних паперів у цих країнах. На сьогодні у промислово розвинутих країнах операції на відкритому ринку вважаються найбільш гнучким інструментом стимулювання скорочення або розширення кредитних вкладень в економіку, оскільки обсяги операцій можуть змінюватись практично щоденно відповідно до напряму політики центрального банку.
Ефективні операції на відкритому ринку неможливі при відсутності у комерційних банків економічної зацікавленості у придбанні державних цінних паперів. Для створення цієї зацікавленості рівень доходу за ними не повинен бути нижчим за дохідність основних банківських операцій, повязаних насамперед з кредитуванням господарюючих субєктів. У звязу з цим центральний банк повинен запропонувати вигідні для комерційних банків проценти за цінними паперами, які він продає, а за безпроцентними цінними паперами досить високу маржу між курсом їх продажу та номінальною вартістю. Аналогічно формуються вигідні умови і для продажу комерційними банками цінних паперів центральному банку. Виступаючи покупцем, центральний банк може оголосити курс, за досягнення якого він скуповує будь-який обсяг цінних паперів, що пропонуються на ринку, або скуповувати певну кількість цінних паперів даного типу незалежно від курсу пропозиції.
Купівля-продаж центральним банком цінних паперів у значній мірі впливає на динаміку процентних ставок на грошовому ринку. Так, продаж цінних паперів зумовлює дефіцит ресурсів у банків, що призводить до підвищення ринкових ставок проценту. Якщо ж центральний банк купує цінні папери, на ринок надходять додаткові кошти, що викликає зниження їх цін, тобто процентних ставок.
Найбільш широко операції на відкритому ринку використовуються в США, де вони складають основу регулярної діяльності Федеральної резервної системи і можуть займати в окремі періоди до 4/5 річного обороту ФРС. Політика відкритого ринку залишається також провідним інструментом регулювання і для Банку Англії.
Політика обовязкових резервів
Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тому, що між розміром резервів і банківськими операціями прослідковується відповідний взаємозвязок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Однак, цей інструмент ценгтрального банку потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у взаємозвязку з іншими монетарними інструментами (операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, політика рефінансування комерційних банків). Завдання центрального банку полягає в тому, щоб створити за цих умов зону рівної банківської конкуренції.
Обовязкові (мінімальні) резерви це безпроцентні вклади комерційних в центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропрції до банківськихзобовязань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятись на всі банківські пасиви, або лише на окремі види банківських зобовязань.
Обовязкові резерви за своєю сутністю показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень “затухання” коливань депозитної емісії, що виникає в результаті переказу коштів з рахунків комерційних банків. За допомогою цього інструменту центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії. Обовязкові резерви виконують також функцію страхування депозитів.
Режим обовязкових резервів вперше був запроваджений в США, а потім в інших країнах, наприклад ФРН, Франції. Спочатку він був задуманий як засіб страхування ризику, щоб гарантувати виплати вкладникам, а пізніше він став інструментом грошово-кредитної політики. Застосовуючи процедуру обовязкових резервів, центральні банки зробили спробу більш тісно повязати емісію депозитних грошей з кредитними можливостями комерційних банків.
На сьогодні, політика обовязкових резервів має подвійне призначення:
забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Шляхом зміни розмірів обовязкових резервів центральний банк може блокувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і таким чином впливати на їх діяльність;
використовується як інструмент центрального банка для регулюваня грошової маси. Підвищення норми обовязкових резервів скорочує кредитний потенціал банків і масу грошей в обігу; зниження, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і масу грошей в обігу.
У світові й банківській практиці немає єдиного ставлення до резервних вимог. У різних країнах, згідно чинного законодавства, по-своєму встановлюється порядок формування обовязкових резервів, але всі вони мають на меті заставити комерційні банки тримати відсоткову частку від мобілізованого капіталу, яка повинна знаходитись на рахунку в центральному банку. Резервні відрахування комерційних банків вилучаються з обігу, що забезпечує гальмування кредитної емісії грошей.
Центральні банки більшості країн використовують диференційовані норми резервування в залежності від виду, терміну і величини банківських зобовязань (депозитів). Так, резервні ставки для зобовязань, що підлягають до оплати за першою вимогою, як правило, найвищі, а для ощадних вкладів найбільш низькі. Наприклад, в США, ФРН норма резерву від вкладів до запитання більш висока, ніж від термінових і ощадних вкладів. Центральні банки мають право змінювати норми резервування виходячи із конюктури грошового ринку, але у рамках визначених параметрів. Маніпулюючи ставками обовязкових резервів, центральні банки стараються вплинути на пропозицію грошей. Якщо норми обовязкових резервів високі, то центральний банк обмежує кількість грошей, що знаходяться у розпорядженні комерційних банків. При цьому понижується кредитоспроможність банків і підвищуються відсоткові ставки на кредити.
Зміна норм обовязкових резервів являє собою регулювання ресурсів комерційних банків, які вони зобовязані зберігати в центральному банку. Сума коштів, що зберігаються встановлюються у певному процентному відношенні до величини депозитів банку.
Центральний банк періодично змінює норму обовязкових резервів залежно від ситуації на ринку і типу політики, що ним проводиться. При рестрикційній політиці центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що в результаті призводить до скорочення грошової маси в обігу та зростання процентів за банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обовязкових резервів, у результаті чого більша частина ресурсів залишається у розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку (мал. 4).
Резервні вимоги є одним із головних інструментів грошової політики центрального банку. Широке застосування даного методу повязане по-перше, із гнучкістю організації контролю (простий перегляд параметрів), а по-друге, з універсальністю впливу (охоплює всі банківські установи).
Для дотримання нормативів обовязкових резервів комерційні банки, як правило, утримують резервні активи на рахунку в центральному банку. При цьому у багатьох країнах (наприклад, США, ФРН, Швейцарії) до обовязкових резервів зараховується готівка в касах комерційних банків.
Класична схема резервування передбачає розміщення в центральному банку у певному процентному співвідношенні до різних категорій банківських пасивів (здбільшого вкладів до запитання та різних видів строкових депозитів). Розрахунковий період для виконання резервних вимог, як правило, складає один місяць, однак у різних країнах може коливтись в межах від 10 днів (в Іспанії) до 6 місяців (в Англії). Величина ставок обовязкових резервів також коливається по країнах. Найвищі встановлені в Італії та Іспанії відповідно 25% і 17%, а найнижчі у Японії та Англії відповідно 0,125% і о,45%. У той же час у країнах з високими ставками обовязкові резерви не завжди є безпроцентними. продолжение
–PAGE_BREAK–
Ефективність встановлення норм обовязкових резервів залежить від широти охоплення ними різних категорій зобовязань комерційних банків. Чим вища ступінь такого охоплення, тим менше можливостей мають кредитні установи для того, щоб “обійти” даний інструмент грошово-кредитного регулювання. У країнах, де центральні банки встановлюють жорсткі обмеження зростання грошової маси, від комерційних банків часто вимагається дотримання відповідності між загальними банківськими пасивами і депозитами, що включаються у розрахунок мінімальних резервів.
Рефінансування
Потрібно врахувати, що комерційні банки мають можливість помякшити жорстку політику обовязкових резервів і значно покращити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку і політики рефінансування, що проводить центральний банк. Наприклад, компенсаційне рефінансування може здійснюватись шляхом переврахування векселів; безпроцентного флотингу (сальдо неоплачених операцій) при безготівкових розрахунках з центральним банком; врахування грошей готівкою при виконанні обовязкового резерву. Центральний банк для впливу на діяльність комерційних банків може використовувати кредити рефінансування .
Рефінансування охоплює три види кредитів, які надаються комерційним банкам.
Редисконтний кредит пропонується комерційним банкам в обмін на цінні папери.
Ломбардний кредит надається центральним банком для комерційних банків (які мають проблеми з ліквідністю) під заставу цінних паперів.
Кредит рефінансування. Існує два різновиди такого кредиту:
перший призначається для рефінансування централізованих інвестицій. Це цільовий кредит, який надається лише під вже розпочаті проекти;
другий має назву “конвертований кредит рефінансування”, який призначається на реструктуризацію комерційного банку.
Відсоткові ставки на кредити рефінансування визначає центральний банк залежно від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів.
Зміна норм обовязкових резервів
/>
Політика “дорогих грошей”
Політика “дешевих грошей” />/>/>
/>/>/>/>/>/>
Підвищення норм резервування
Зниження норм резервування
Зменшення частини ресурсів, що залишаються в розпорядженні банків
Скорочення обсягів кредитних вкладень в економіку
Збільшення вільних ресурсів комерційних банків
Розширення кредитування банками підприємств і населення
Мал. 13.4. Механізм дії норм обовязкових резервів
В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного впливу на діяльність банків.
Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних стель і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод з цінними паперами); встановлення граничної маржі при проведенні окремих типів кредитних операцій; лімітування операцій з обліку та переобліку векслів; вчсатновлення верхньої межі процентних ставок за вкладами або за кредитами та деякі іншя види обмежень. Не рідко для різних банків встановлюються не однакові типи та розміри обмежень, що значно підвищує ефективність гршово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є одностороння спрямованість (виключно на обмеження ділової активності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначаєтться на якості послуг банків різним клієнтам.
Досягнення пріоритетних цілей діяльності центрального банку з використанням розглянутих інструментів повязане з вирішенням певних протиріч. Так, експансіоністська політика спрямована на розширення кредитних операцій комерційних банків і зниження процентних ставок, сприяє зростанню виробництва та відповідно забезпечує вищий рівень зайнятості в країні. Однак така політика супроводжується збільшенням грошової маси, що призводить до посилення інфляційних процесів, знижуючи купівельну спроможність національної грошової одиниці. Інфляція нарівні з низькими процентними ставками не стимулює притік капіталів з-за кордону, а навпаки породжує їх відтік, одночасно створюючи сприятливі умови для імпорту, а не експорту товарів. Результатом цих процесів є негативне сальдо платіжного балансу.
Рестрикційна політика центрального банку породжує прямо протилежні тендеції. Низький рівень інфляції та високий курс національної валюти може супроводжуватись економічним спадом та зростанням безробіття. Тому вибір типу грошово-кредитної політики і тих чи інших методів її реалізації визначається центральним банком у кожному конкретному випадку виходячи із стану ринкової конюнктури і фази економічного циклу, в якій перебуває країна. У будь-якому випадку перед центральним банком стоїть непросте завдання оптимально поєднати застосування різних інструментів для вирішення поточних проблем з метою досягнення кінцевих стратегічних цілей.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ
Можливість ефективної реалізації центральним банком грошово-кредитної політики значною мірою залежить від його статусу та рівня незалежності від органів виконавчої влади. Річ у тім, що центральний банк повинен час від часу виступати противагою уряду, який може вирішувати економічні питання, керуючись суто політичними міркуваннями (наприклад, майбутніми виборами) і тому перебувати на популістських позиціях. Незалежність центрального банку при цьому є необхідною умовою забезпечення стабільнасті національної грошової системи, оскільки уряд може бути зацікавленим у використанні інфляції для досягнення цілей конюнктурного характеру зниження рівня безробіття, отримання додаткових доходів від податкових надходжень, збільшення соціальних витрат за рахунок емісійного фінансування бюджету. З іншого боку, незалежність центрального банку у тактичних питаннях регулювання економіки не повинна вступати у протиріччя із стратегічними цілями економічної політики органів державного управління. Тому на практиці розвинуті країни намагаються знайти компромісне вирішення цієї проблеми.
Загалом рівень незалежності центральних банків може визначатися як політичними так і правовими факторами. До числа політичних належать насамперед особливості формування керівництва центрального банку та визначення строків його повноважень. У переважній більшості розвинутих країн керівники банку обираються або призначаються з числа кандидатур, запропонованих урядом, причому на строки, що часто перевищують строки дії мандату виконавчої влади: 14 років у США, 8 в Німеччині, 7 в Канаді, Нідерландах, Австралії. У таких країнах, як Бельгія, Нідерланди, Данія процедура відкликання керівника центрального банку є досить складною, а у США, Англії, Німеччині, Ірландії дострокове пррипинення повноважень керівника і членів директорату банку неможливе взагалі. Виключення у цьому відношенні складають центральні банки Франції, Італії, Греції, що більш залежні від уряду, а їх керівництво може бути відкликане в будь-який момент.
Політичним фактором незалежності центрального банку є також рівень втручання уряду в його поточну діяльність. У переважній більшості країн центральні банки зобовязані координувати свої заходи із загальною стратегією державного регулювання. При цьому уряд має право інструктувати центральний банк з приводу напрямів грошово-кредитної політики та здійснювати контроль за його діяльністю. Така ситуація характерна для Англії, Японії, Канади, Нідерландів, Швеції, Іспанії. Найнижчий рівень політичної незалежності серед центральних банків розвинутих країн у Франції та Італії, де центральні банки перебувають під повним контролем уряду. Діаметрально протилежний стан справ у США; ФРН та Швейцарії, центральні банки яких є найбільш незалежними, а держава не має права втручатися у їхню грошову політику.
Правові аспекти незалежності центральних банків повязані із законодавчим визначенням цілей їх діяльності, а також наявністю або відсутністю обмежень на кредитування уряду. В більшості промислово розвинутих країн (Японії, ФРН, Франції, Канаді, Швейцарії, Австралії, Нідердандах) основні цілі та сфера діяльності центральнго банку відображені у конституції або у спеціальних законах. Так, законодавством ФРН основним обовязком Бундесбанку визначено забезпечення стабільності національної валюти. При цьому перед центральним банком поставлено три головних завдання: регулювання грошового обігу, регулювання кредитного забезпечення економіки, організація платіжного обороту. Подібні завдання, а таокж обовязки щодо підтримання стабільності цін визначено і для інших центральних банків, діяльність яких регламентована законодавством. У той же час даний фактор не відіграє ключової ролі у забезпеченні незалежності центральних банків. Наприклад, у таких країнах, як США, Англія, Італія законодавче формулювання завдань центрального банку або відсутнє, або подане в заїальних рисах, однак, рівні незалежності центральних банків у цих країнах не досить сильно відрізняються між собою.
У розвинутих країнах закони здебільшого визначають інституційні характеристики діяльності центрального банку, структуру органів управління, процедури звітності. У той же час проблеми взаємовідносин центрального банку і органів державної влади, а також основи координації їх діяльності законодавчими актами, як правило, не розлядяються.
Більш важливе значення для незалежності центральних банків є законодавчі обмеженняможливостей фінансування дефіциту державного бюджету. Центральні банки країн, у яких не діють обмеження на кредитування уряду, можна вважати в більшій мірі залежними у реалізації своєї політики від органів виконавчої влади. У цьому відношенні рівень незалежності центрального банку візначається його спроможністю звестми кредитування державного бюджету виключно до меж цільових орієнтирів приросту грошової маси в економіці. Одна більш прийнятним способом для досягнення цієї мети є пряме законодавче обмеження або лімітування парламентом обсягів кредитування уряду, що застосовується, зокрема, у Франції, ФРН, Японії та ряді інших промислово розвинених країн.
Кожен центральний банк проводить свою національну грошово-кредитну політику залежно від історичних, економічних та політичних умов країни. Однак загалом в усіх розвинутих країнах в тій чи іншій мірі реалізується концепція незалежного центрального банку. Запроваджується даний статус з урахуванням національної специфіки та історичних особливостей формування кредитної системи, що вклюяають конкретні механізми взаємодії центрального банку з іншими органами державного регулювання економіки.