Кадрове забезпечення у сфері вищої освіти в Україні

Зміст
Вступ
1.Вимоги до викладачів приприйнятті до університетів
1.1. Порядок прийому
1.2. Вимоги до ступеню
1.3. Порядок ведення занять
1.4. Регулювання оплати працівикладачам
2. Порядок отримання вченогоступеню
2.1. Вимоги до вченого ступенюв Підросійській Україні
2.2. Порядок захистудисертацій
3. Правове регулюванняпорядку підвищення кваліфікації
3.1. Види підвищеннякваліфікації
3.2. Види відряджень дляпідвищення кваліфікації
Висновки
Перелік використаних джерел
Додаток 1. Узагальненівідомості про вчені ступені, присуджувані в Росії до 1917 р.
Додаток 2. Підготовкапрофесорсько-викладацького складу в ХХ столітті в Російській імперії та закордоном
Додаток 3. Кількістьдисертацій, що були захищені в Росії (1863-1874 рр.)
Вступ
Розвиток єдиної, цілісної системи освіти в Підросійській Україні почалосяв першій половині XIX сторіччя у зв’язку з лібералізацією громадського життя увсій Європі. І першою ластівкою було затвердження в 1804 році «Попередніхправил народної освіти».
Попередніми Правилами було задано також формування мережі вищої освітиРосії. Ними встановлювалося, що «засновуються університети для викладання наукнайвищго ступеню» і що «нині призначається їх шість, а саме, крім існуючих ужев Москві, Вільні й Дерпті, засновуються в окрузі Санкт-Петербурзькому, Казані йу Харкові. Потім призначаються для університетів міста: Київ, Тобольськ,Устюг-Великий і інші, але в міру способів, які знайдені будуть до тогозручними». Помітимо, що Попередніми Правилами не тільки визначався загальнийплан розвитку університетської мережі, але й вирішувалося завдання інтеграціїраніше існуючих університетів у новостворювану систему російської освіти.
Отже, відповідно до вказаних Правил, в Україні почала розвиватися вищауніверситетська освіта.
Тут слід замітити, що взагалі вища освіта в Україні почала розвиватисязначно раніше, ніж у Росії. Але нелегкі часи перебування під польським ярмом таепоха Руїни відкинула назад українську систему навчання. Перехід підпротекторат Росії з майбутнім поневоленням української території хоча йнегативно позначився на розвиткові саме української національної освіти; освітаж взагалі пережила період ренесансу.
Перші університетські статути послідовно реалізовували виборний принципяк основу автономії, якою наділялося академічне співтовариство. Доситьпоказовий у цьому плані загальний порядок обрання «в усі університетські місця»і посади. Наприклад, п. 22 Статуту Київського Університету був установленийнаступний порядок обрання професорсько-викладацького складу: «Всі ординарніПрофесори, не виключаючи і Професорів Богослов’я, обираються від Університету втакий спосіб:
1) Сповіщається про професорське місце, що звільнене, на яке має бутиобраний інший Професор.
2) Всяк, що бажає заступити це місце, зобов’язаний представити вУніверситет свої твори, видані або рукописні, так само загальну думку свою проту науку, про яку йде мова, про предмет її, про її простір, межі, успіхи,дійсному або сьогоденному становищі, найзручнішому способі її викладання, ірізних письменниках, кращим образом роз’яснюючих різні стосовні до неїпредмети.
3) Університет, після розгляду творів і паперів і по зборах особливихвідомостей про тих, від кого вони доставлені, приступає до вибору Професора побалотирації.
4) Університет доносить про обраного Професора своєму Піклувальникові, щопредставляє про нього Міністрові».
Підготовка професорів і вчителів велася в педагогічних і вчительськихінститутах при університетах і в Петербурзькому педагогічному інституті.Прийняті в інститут студенти діставали ступінь кандидата, по закінченніінституту їм належало прослужити в навчальному відомстві протягом шести років[1] .
Впродовж другої половини XIX ст. в умовах модернізації країни відбулисяістотні зміни в її соціальному вигляді, чисельності, матеріальному йсуспільному становищі. Разом з тим правовий статус професорської інтелігенціїзалишався колишнім і регламентувався відповідно до загальноросійськогозаконодавства й університетського статуту. Ще із часу введення статуту 1804 р.за кожним ученим закріплювався певний клас у Табелі про ранги. Відповідно доцього документа, професура займала відповідну нішу в загальній чиновницькійієрархії: ректора вузів мали чин дійсного статського радника, що відповідало IVкласу, ординарний і екстраординарний професори — статського (V клас) іколезького (VI клас) радників відповідно, які надавали право на потомственедворянство.
Виконавча влада довірялася Правлінню університету, що складався з деканівфакультетів, а також помічника ректора. Статут надавав університетам правостворювати наукові товариства, заохочувати наукову діяльність приватних осібобранням їх у почесні члени, введенням в учені ступені й нагородами.
Досить докладну розробку в статуті знайшла система атестації професорів,магістрів і кандидатів у спеціальній главі «Про випробування й введення вуніверситетські достоїнства». Всі, хто претендував на магістерську й докторськуступені піддавалися іспитам, які проводилися членами університетської Ради.Здобувачеві магістерського ступеня було потрібно витримати співбесіду, усний іписьмовий екзамени з двома питаннями, визначеними за жеребом, здобувачевідокторської — з чотирма питаннями. Крім того, здобувачам потрібно булопрочитати публічні лекції (магістрові — одну, докторові — три) і представитидисертації для захисту на публічних зборах. У випадку, якщо здобувач не набиравбільшості голосів на захисті, то він міг удруге представити дисертацію[2]. Як бачимо, процедураприсудження вчених ступенів була досить складною, тривалою і важкою, що впевній мері пояснює дефіцит університетських професорів і магістрів.
Через недолік вітчизняних викладачів на більшу частину кафедрзапрошувалися викладачі-іноземці. Читання лекцій на іноземних мовах виписанимиз-за кордону професорами заважало успішному навчанню студентів і міністерствозажадало від університетів вибору професорів зі своїх вихованців.
Якщо ж казати про провідну тенденцію освітньої політики царату в Україні,то тут передусім потрібно назвати знищення національної культури, що призвело,перш за все, до загострення боротьби за національну школу, сприяло появігромадівського руху, виникненню таємних товариств, виникненню перших приватнихнавчальних закладів тощо.
Однак потрібно вказати, що власне наукова діяльність в українськихуніверситетах здійснювалася саме за єдиною для Російської імперії освітньоюполітикою, тобто підкорялася тим самим законам та статутам, що й усюди вРосійській імперії. До того ж, деякі науки та заходи підвищення кваліфікаціїдоступні для вивчення були лише у Москві або Санкт-Петербурзі. Це призвело довиникнення українських громад у вказаних містах.
Відомо, що в Петербурзі редакція журналу „Основа” стала осередком такоїгромади. В її діяльності брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, П.Куліш, В. Білозерський.
В цій роботі буде розглянуто особливості забезпечення саме кадровогосоставу вищих навчальних закладів підросійської України. Як вже було вказано,ці особливості будувалися на єдиній для всій Росії схемі.
Буде проведено докладний аналіз змін, які виникали у забезпеченнікадрового складу вищих навчальних закладів підросійської України протягомвказаного періоду; порядок зайняття вакантних місць; порядок захистудисертацій.
Роботу можна використовувати у навчальних цілях.
1.Вимогидо викладачів при прийнятті до університетів
 1.1 Порядокприйому
У другій половині ХІХ століття в Україні діяли три університети –Київський, Харківський та Одеський. Найстарішим з них був Харківськийуніверситет, з котрого згодом виділялися окремі інститути.
Заснування університету в Харкові було пов’язане зактивною діяльністю В.-Н. Каразіна і його однодумців. Цією групою передовихлюдей Слобожанщини в 1802 р. були засновані бібліотека і ботанічний сад.Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 р. і він став другимуніверситетом в Україні (перший був заснований у Львові в 1661 р.). Університетрозмістився у будинку, який належав харківському губернатору (тепер — вул.Університетська, 16). У перший рік існування в університеті працювало 25викладачів і навчалось 57 студентів, у подальшому їх число поступово зростало.Першим ректором університету став професор словесності, філософ, логік І.-С.Ризький. Заклад швидко став значним центром з підготовки фахівців дляпрактичної педагогічної та науково-дослідницької діяльності в Російськійімперії. Загальне число його вихованців за дореволюційний період перевищило 15тис. чоловік. На початок ХХ ст. за кількістю професорсько-викладацького складута студентів він перебував на четвертому місці в імперії.
Ще в 1811 р. при Харківському університеті буввідкритий педагогічний інститут з метою підготовки вчителів для гімназії іповітових училищ. Першим директором інституту став професор університету Х.-П.Роммель. У 1866 р. інститут було перетворено на Практично-педагогічні курси,які існували до 1917 р.
З 1873 року в Харкові починає своє життя Ветеринарнийінститут, перетворений з ветеринарного училища, яке існувало з 1851 р. Це буввищий навчальний заклад для підготовки фахівців-ветеринарів. Навчальний курсскладався з чотирьох років (в середньому інститут готував 10 ветеринарнихлікарів на рік). З кінця 90-х років XIX ст. в ньому розгортається серйознанаукова робота, яка поставила інститут на одне з перших місць серед подібнихзакладів у Російській імперії. При інституті існувала спеціальна бібліотека,анатомічний театр, декілька лабораторій, аптека, мінералогічна колекція, двіневеличкі клініки.
У 1885 р. з ініціативи міського управління буввідкритий Технологічний інститут — перший з вищих технічних закладів в Україні.Перед ним була поставлена мета давати вищу технологічну освіту спочатку з двохспеціальностей — механічної та хімічної. Організатором та першим директоромінституту був видатний учений, професор В.-Л. Кирпичов. До інституту приймалисьза конкурсними іспитами особи, які закінчили гімназії та реальні училища,термін навчання складав п’ять років (перший набір 200 чоловік, потім їх стало250, а з 1901 р. — 300). По закінченні випускники одержували звання технологаабо інженера-технолога. Інститут мав механічну майстерню зі школою ремісничихучнів, сільськогосподарську станцію, лабораторії, музей та бібліотеку. Напочаток XX ст. на території інституту було 12 будівель.
Відкриттю Київського університету, створенню передумов для його успішноїдіяльності передувала двохсотлітня історія Києво-Могилянської академії,заснованої 1632 р. Це був перший вищий навчальний заклад в Україні, денавчалися й працювали видатні діячі українського просвітительства — ГригорійСковорода, Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький та ін. 8 листопада 1833 р.з’явився указ царя Миколи І про відкриття в Києві «Императорскогоуниверситета св. Владимира”. 15 липня 1834 р. Київський університет прийняв у своїстіни перших 62 студенти. А факультет був один — філософський з двомавідділеннями — історико-філологічним та фізико-математичним. У 1835 р. відкритоюридичний, а у 1841 р. — медичний факультет. Філософський згодом розділився надва самостійних факультети. У такому складі університет працював до 1917 р.
Першим ректором університету став професор Московського університету М.О.Максимович — видатний вчений, історик, фольклорист і мовознавець, близький другМ. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка. У 1837-42 р. був споруджений будинокуніверситету за проектом відомого професора архітектури Петербурзької Академіїмистецтв В.І. Беретті в стилі російського класицизму.
У 40-і роки XIX ст. як вчитель малювання в університеті працював Т. Г.Шевченко. Однак за участь в революційному нелегальному кружку його разом зоднодумцями заарештували.
Порядок прийому викладачів до університетів будувався на засадах „Загального статутуімператорських російських університетів“ від 18.06.1863р. (далі – Статут).
Згідно із вказаним Статутом, кожний факультет складався з декана,професорів ординарних та екстраординарних, доцентов та лекторів по штату. Понад це, університетамнадавалося право мати приватдоцентів у необмеженій кількості (п.6).
Факультети за розсудом університетської Ради й із затвердженням міністранародної освіти могли бути поділювані на відділення (п.7).
Декани обиралися в зборах своїх факультетів на три роки з ординарнихпрофесорів, а якщо таких у факультеті було менше трьох, то й з екстраординарнихі затверджувалися міністром народної освіти (п.8). При цьому вибір деканівфакультетами провадився в присутності університетської Ради. Якщо вибір заякимись причинами не провадився, то вони балотувалися Радою. Даною Приміткою доп.8 уряд хотів зменшити кількість часу, потрібну при виборі ключовихуніверситетських посад.
П.68 Статуту встановлював вимоги, яким повинні були відповідати кандидатина високі посади. Але цими вимогами Статут не обмежувався.
Згідно п.69 Статуту, особи, що бажали отримати звання професора, доцентаабо приват-доцента, але невідомі факультету своїми викладацькими здібностями,понад умови, викладені в п. 68, повинні були прочитати привселюдно, уприсутності факультету, дві пробні лекції: одну — на тему за власнимуподобанням, а іншу — за призначенням факультетських зборів.
П.70 Статуту визначав порядок прийому на посаду штатного викладача. Повідкритті вакансії штатного викладача кожний член факультету по приналежностівакантного місця міг запропонувати кандидата. Всі запропоновані балотувалися(тобто, щодо них проводилося голосування) у факультетських зборах. Прорезультат балотування факультет доповідав університетській Раді, додатковонадаючи їй список балотованих. Всі взагалі запропоновані кандидати вносилися вособливу, для цієї мети призначену книгу й у першому засіданні Ради зновупіддавалися балотуванню в тому порядку, як вони були записані. Кандидат, щоодержував більше число виборчих куль, що складали притому абсолютну більшість,тобто більше половини закритих голосів, що брали участь у балотуванні членівРади, вважається обраним.
Якщо ніхто з кандидатів не отримував абсолютної більшості при першомубалотуванні, то це останнє повторювалося між кандидатами, що одержали порівняноз іншими більше виборчих голосів.
Вторинне балотування допускалося й при рівності голосів.
Згідно з параграфом 71, якщо ніхто із запропонованих кандидатів не будеобраний Радою абсолютною більшістю голосів або якщо Рада не має зовсім наприкметі кандидата, гідного зайняти нововідкрите місце викладача, тооголошується конкурс за програмою, особливо складеною на цей предметфакультетом і затверджуваною Радою.
Параграф 72 Статуту визначає порядок обрання та затвердженняпрофесорського складу. Професори по обранню Ради повинні затверджуватисяміністром, а доценти й лектори — піклувальником навчального округу. У тихвипадках, коли вакантна в Університеті кафедра не буде заміщена протягом рокувибраним від університетської Ради кандидатом, міністр може призначати впрофесора по своєму обранню осіб, що задовольняють необхідним від професоравимогам. Понад цього від міністра залежало призначати повсякчас понадштатнихпрофесорів з осіб, які відрізнялися ученістю, мистецтвом викладання йзадовольняючих іншим умовам, необхідним від професора, просячи щоразу упорядку, установленим у затверджених Імператором 22-го травня 1862 рокуправилах про складання, розгляд і затвердження кошторисів, дозвіл на здійсненнянеобхідного для утримання такого понадштатного професора.
У параграфі 73 Статуту йшла мова про те, що особи, що шукають званняприват-доцента й виконали задовільно вимоги, викладені в параграфах 68 і 69,допускаються Радою Університету, із затвердження піклувальника, до читання вУніверситеті курсу по обраним ними наукам як приват-доцентів.
Параграф 76 регламентував порядок прийняття до університетів осіб зобслуговуючого персоналу. Особи, що перебували при учбово-допоміжних установахУніверситету, як-то: бібліотекар і його помічники, помічники прозекторів,хоронителі кабінетів і музеїв, лаборанти, провізори і їхні помічники, обиралисяРадою й затверджувалися піклувальником навчального округу.
Параграф 77 регламентував звільнення від університетської служби.Прохання про звільнення від служби професорів і доцентів, а також осіб,пойменованих у параграфі 76, вносилися в Раду ректором. По здачі прохачамидоручених їм частин вони звільнялися тим же порядком, яким визначалися напосаду.
До цього параграфу була примітка. Від приват-доцентів як таких, що неперебували в дійсній службі потрібна була у випадку припинення ними лекційтільки проста заява про це ректорові.
Вищою інстанцією по навчальних і судових справах в університеті булизагальні збори, або Рада, що складалася з ординарних і заслужених професорів.Рада обирала ректора, інспектора казенних студентів, професорів, почеснихчленів, ад’юнктів; призначала учителів у гімназії й повітові училища; визначалапорядок навчального життя як університету, так і інших навчальних закладівокругу. Вона була вищою інстанцією університетського суду. 1.2 Вимоги доступеню
У Європі до початку XIX століття вже склалася традиціяпідготовки й присудження вчених ступенів, які підрозділялися на три категорії.До першої категорії відносилися ординарні професори, до другого — екстраординарні професори, до третього — приват-доценти (залучалися до читаннялекцій, але не були на утриманні держави).
Існуючі в Європі вчені ступені в XVIII столітті були перенесені в Росію,однак тільки в XIX сторіччі з’явилися законодавчі акти, що регулюють їхнєприсудження[3].
Відповідно до «Положення про введення в учені ступені»(1819) було передбачено чотири вчені ступені — дійсний студент, кандидат,магістр і доктор, але фактично присуджувалися тільки три вчені ступеня. Званнядійсного студента університету присуджували більшості закінчившихуніверситетські курси студентам, а ступінь кандидата отримували лише деякі, восновному ті, які виявили здатність до наукової праці[4].Надалі положеннями 1837, 1844 і 1864 року передбачалося три вчені ступеня:кандидат, магістр і доктор. В 1884 році був скасований учений ступінькандидата.
У Європі в цей період у зв’язку з розвитком наукового життя число вченихступенів поступово скорочувалося й до середини XIX століття, наприклад, унімецьких університетах, була збережена на всіх факультетах лише один ступіньдоктора (крім богослов’я). Довше всього середньовічні форми вчених ступенівзбереглися в Англії й Франції.
Розповімо про вимоги до ступеню професури та викладачів, які регулювалися»Загальним статутом імператорських російських університетів” від18.06.1863р.
Згідно із ним, ніхто не міг бути ординарним або екстраординарнимпрофесором, не маючи ступінь доктора по розряду наук, що відповідають йогокафедрі. Для одержання звання доцента належало мати, принаймні, ступіньмагістра; приват-доцентами ж могли бути й кандидати, що представили дисертацію(pro venialegendi) по тому відділенню факультету, у якому вони мають намірвикладати, і захистили її привселюдно в присутності факультету.
Наприкінці 18 — початку 19 ст. в університетахпоступово починає складатися інститут магістратури, вводиться вчений ступіньмагістр. Інститут магістратури не був регламентований законодавчими актами, абув результатом академічної нормотворчості Московського університету, а згодом- інших університетів. Кількість присуджуваних магістерських ступенів буланезначною. В 60-х роках цього ступеня були визнані гідними чотири чоловіки, в70-х — один; в 80-х — п’ять. Магістранти склали основну частинупрофесорсько-викладацького складу Московського університету.
Учений ступінь «магістр філософії й вільних наук» укоренився нафілософському факультеті, де велося викладання теоретичних гуманітарних іприродничих наук, але даний ступінь відображав ще слабку внутрідисциплінарнудиференційованість науки й не мав певного посадового еквівалента. Такволодільцями ступеня «магістра філософії й вільних наук» були викладачі, якічитали студентам лекції по логіці, метафізиці, геометрії, тригонометрії,естетиці, древній словесності[5].
Підготовка до магістерського іспиту займала до 4 років. Відомі випадки,коли професори-екзаменатори задавали попередньо до 200-300 питань (кожнийвиходячи зі свого бачення проблеми підготовки магістранта) і приблизно такий жесписок рекомендованих книг. Загальний список затверджувався факультетом.Вважалося: якщо здобувач не знає детально стан питання, то він як ученийнеспроможний. Іспит повинен був дати уявлення науковій громадськості про те,наскільки здобувач володіє знаннями по всьому спектрі предметів факультету. Вісторії російських університетів того часу відомі одиничні факти підготовки дотакого іспиту за два роки. Історик О.Є.Іванов наводить імена тільки трьох йомувідомих здобувачів: історика В.О.Ключевського (1868), натураліста І.О.Каблукова(1882) і правознавця П.О.Сорокіна (1916). Магістрант, затверджений у посадіприват-доцента, одержував право читати лекції студентам, через що магістерськийіспит став дедалі частіше здаватися здобувачами значно раніше захистудисертації (спочатку ці два заходи проводилися через день), що трохиполегшувало сам захист для здобувачів, жадаючи від них значної напруги сил.Таке було під силу не всім, від простого викладача університету була потрібнатільки наявність відповідної вищої освіти[6].
Зміст освіти в магістратурі полягав в підготовці доусного іспиту, читанню пробних лекцій, написанні «ученого твору» абодисертації, що готувалася латинською мовою з перекладом на російську. Змістдисертації ставав предметом ученого диспуту, за результатами якого й виносивсявердикт про присудження магістерського ступеня[7].
Магістерський ступінь у сфері «вільних» наук до 1803 року був єдиним. В60-х роках XVIII століття в Московському університеті з’являються «бакалаврифілософії», що присвоювалися найбільш успішним студентам, але цей ученийступінь не отримав широкого розповсюдження.
Реформи у вищій освіті в 19 столітті потребували зміни підготовкинаукових і викладацьких кадрів. У цей період освіта в Росії вперше позначимості була прирівняна до основних галузей — армії, фінансам, іноземним івнутрішнім справам. Особливо важливим була та обставина, що право присудженнявчених ступенів одержали всі російські університети, при цьому всі воникерувалися однаковими вимогами до рівня підготовки претендентів на вченіступені й процедурі їхнього отримання. Подібного підходу в масштабі держави небуло ні в одній країні світу.
Лектори мов визначалися по попередньому переконанню Ради в їхніхзведеннях і здібностях до викладання.
Прозектори по медичному факультеті, досягаючи цих звань, на підставізагальних постанов по медичній частині, також астрономи-спостерігачі пофізико-математичному факультеті користувалися правами доцентів.
Поступово сформована в Росії система присудженнявчених ступенів і звань не була просто запозиченою з досвіду інших країн. Цясистема була розрахована на більше високі вимоги до осіб, які готувалися донаукової й педагогічної діяльності. За свідченням Гнатовича, учені ступені вРосії минулого сторіччя відрізнялися від учених ступенів інших країн. В Англіїй Франції «учені ступені бакалавра й ліценціата більше відповідали російськомукандидатству, а докторант — магістерству, але не докторству»[8].Учений ступінь доктора в німецьких університетах присуджувався порівняно легкопісля закінчення університетського курсу на «підставі спеціального іспиту,друкованого роздуму або книги й публічного диспуту».1.3 Порядокведення занять
Князь П.А.Кропоткін, коли він жив з 1886 по 1917 р. в Англії, часто писавсвоєму британському другові професорові Джеймсу Мейвору. В одному із цих листів він описувавжиття сім’ї сусідів, заняття синів і дочок хазяїна будинку в середній школі йуніверситеті (повторю ще раз: Кропоткін писав не росіянинові, а англійцеві,Мейвору, що, втім, добре знав Росію). Розуміючи, що теми дипломної роботи це стосується лишепобічно, не можу проте не привести уривок із цього листа.
“Із Джиммі все в порядку. Він розумний, завжди готовий працювати, до того ж робить великі успіхи, наскільки я можу судити. Але, на жаль, чи є у світі що-небудь дурніше, ніж британська система університетської освіти?! Коли Джим розповідає мені про те, чим він займається або чим займаються дочки Ньюнхемів, а також чим йому забороняється займатися, що все зводиться до одержання уривчастих знань лише в одній вузькій галузі науки, я дійсно не можу не зазнавати враження, що переді мною знаходиться якийсь середньовічний студент. Ні фізики, ні хімії, ні астрономії, ні теорії теплоти, ні теорії світла й електрики, ні теорії пружності, ні вищих розділів геометрії, ні статики й динаміки. Ми все це вивчали в Санкт-Петербурзі”. (Лист був написаний 21 грудня 1903 року, майже сторіччя назад, після двадцятилітнього життя Кропоткіна в Англії, коли він міг уже на підставі великого досвіду порівнювати британську й російську системи освіти.)[9]
Хоча абсолютизувати це сердите висловлення Кропоткіна не потрібно, хочаВелика Британія могла заслужено пишатися своїми успіхами в освіті й розвиткунаук, але на сході Європи, у перейшовшій після середини XIX століття до стадіїбурхливого промислового зростання Росії склалася першокласна системагімназичної й університетської освіти. Росія виходила на передові позиції у світі. Звісно, в ційсистемі не бракувало недоліків, але сам принцип викладання наук та їх кількістьв російських університетах (до них відносилися також Київський та Харківський,а згодом – Одеський) викликала здивування і повагу.
Порядок ведення занять в університетах Підросійської України фактично бувтаким самим, як і на території всієї Російської імперії і регулювався тим самимСтатутом з усіма його змінами. Однак слід зауважити, що в Статуті Київськогоуніверситету 1833 року, до прийняття нового статуту, було зауважено, що прийомстудентів здійснюється двічі на рік – отже, було введено семестрову систему.Викладачам наказувалося складати навчальні курси так, щоб студент міг вивчитиїх за один семестр. Це призводило до дробління курсів, а отже, до збільшеннякількості предметів, що вивчалися[10].
Параграф 12 Статуту був ввідним, і з нього виходило, що науки, що входятьдо складу університетського викладання, розподілялися по факультетах і кафедраху нижченаведеному порядку.
Згідно з параграфом 13 Статуту, в історико-філологічному факультетіналежало існувати таким кафедрам при 12 професорах і 7 доцентах:
1) філософія:
а) логіка,
б) психологія,
в) історія філософії;
2) грецька словесність:
а) грецька мова й тлумачення авторів,
б) історія грецької літератури,
в) грецькі стародавності;
3) римська словесність:
а) латинська мова й тлумачення авторів,
б) історія римської літератури,
в) римські стародавності;
4) порівняльна граматика індо-європейських мов;
5) історія російської мови й російської літератури;
6) історія загальної літератури;
7) слов’янська філологія:
а) слов’янські мови,
б) історія слов’янських літератур,
в) слов’янські стародавності;
8) загальна історія;
9) російська історія;
10) церковна історія;
11) теорія й історія мистецтв.
Згідно із параграфом 14 Статуту, у фізико-математичному факультетіпризначалися такі кафедри при 16 професорах і 3 доцентах:
1) чиста математика;
2) механіка:
а) аналітична,
б) практична;
3) астрономія й геодезія;
4) фізика;
5) хімія:
а) дослідна,
б) теоретична;
6) мінералогія;
7) фізична географія;
8) геогнозія й палеонтологія;
9) ботаніка:
а) морфологія й систематика рослин,
б) анатомія й фізіологія рослин;
10) зоологія:
а) порівняльна анатомія й систематика тварин,
б) анатомія людини й фізіологія тварин;
11) технічна хімія;
12) агрономічна хімія.
Агрономічна хімія й технічна хімія могли бути замінені агрономією йтехнологією.
Відповідно до параграфу 15 Статуту, у юридичному факультетівстановлювалися такі кафедри при 13 професорах і 8 доцентах:
1) енциклопедія права:
а) енциклопедія юридичних і політичних наук,
б) історія філософії права;
2) історія найважливіших іноземних законодавств давніх і нових;
3) історія російського права;
4) історія слов’янських законодавств;
5) римське право:
а) історія римського права,
б) догматика римського цивільного права,
в) візантійське право;
6) державне право:
а) теорія державного права,
б) державне право найважливіших іноземних держав,
в) російське державне право;
7) цивільне право й цивільний судоустрій і судочинство;
8) кримінальне право й кримінальний судоустрій і судочинство;
9) поліцейське право:
а) вчення про безпеку (закони благочинності),
б) вчення про добробут (закони благоустрою);
10) фінансове право:
а) теорія фінансів,
б) російське фінансове право;
11) міжнародне право;
12) політична економія й статистика;
13) церковне законознавство.
Відповідно до параграфу 16 Статуту, у медичному факультеті було визначенотакі кафедри при 16 професорах і 17 доцентах, зокрема в числі останніх двохпрозекторів:
1) медична хімія й фізика:
а) фізіологічна хімія,
б) патологічна хімія,
в) вправи в лабораторії,
г) прикладна фізика;
2) анатомія здорової людини;
3) ембріологія, гістологія й порівняльна анатомія;
4) фізіологія:
а) систематична,
б) експериментальна;
5) фармакогнозія й фармація;
6) загальна патологія:
а) систематична,
б) експериментальна;
7) загальна терапія й лікарська діагностика. При ній: історія медицини йенциклопедія;
8) спеціальна патологія й терапія. При ній:
а) систематичний і клінічний виклад вчення про нервові й душевні хвороби,
б) систематичний і клінічний виклад вчення про нашкірні висипки;
9) патологічна анатомія:
а) систематичний виклад,
б) патологічні розтини;
10) теоретична хірургія. При ній:
а) офтальмологія із клінікою,
б) вчення про сифілітичні хвороби й про хвороби сечових і статевихорганів із клінікою;
11) фармакологія теоретична й експериментальна. При ній:
а) рецептура,
б) вчення про мінеральні води;
12) хірургічна факультетська клініка. При ній:
а) оперативна хірургія,
б) прикладна анатомія,
в) вчення про пов’язки й машини,
г) вправляння в операціях на трупі;
13) терапевтична факультетська клініка;
14) акушерство й жіночі хвороби із клінікою. При ній дитячі хвороби ізклінікою;
15) судова медицина з токсикологією, гігієна й медична поліція. При ній:
а) госпітальне судово-медичне відділення,
б) судово-медичні розтини,
в) вчення про епізоотичні хвороби й ветеринарна поліція;
16) госпітальна терапевтична клініка;
17) госпітальна хірургічна клініка.
Крім того, перебували:
1. При кафедрах:
а)медичної хімії й
б)фармації — по одному лаборанту.
2. При факультетських і госпітальних клініках — по двоє ординаторів.
3. При акушерській клініці – повитуха.
Все це могло змінюватися відповідно до потреб конкретного вищого навчальногозакладу. Наведемо приклад. У Київському університеті у 1863 році Статут 1863 р.передбачав на медичному факультеті 17 кафедр при 16 професорах, 15 доцентах ідвох прозекторах, проте фактично було затверджено 16 кафедр. Дозволялосястворити кафедри: ембріології з порівняльною анатомією, загальної патології,гігієни і медичної поліції, фармакогнозії й фармації, теоретичної іекспериментальної фармакології, медичної фізики й хімії.
Згідно з параграфом 18 Статуту, для студентів православного сповіданнявсіх факультетів перебуває при кожному Університеті особлива кафедрабогослов’я.
Параграф 20 Статуту стверджував, що кафедри розподіляються міжпрофесорами ординарними і екстраординарними, але можуть бути доручені йдоцентам не більше, однак, як на три роки.
Параграф 21 визначав, що число професорів і доцентів, у штаті визначене, алеможе бути збільшене в міру потреби й коштів Університету.
Відповідно до параграфу 82 Статуту, штатні викладачі були зобов’язані:
·          даватидокладний звіт про своє викладання факультетським зборам,
·          виконуватидоручення факультету й Ради, які пов’язані з їхніми вченими заняттями,
·          братиучасть у випробуваннях кандидатів на різні вчительські місця, також домашніхучителів і вчительок.
Обов’язки приват-доцентів визначалися добровільною їхньою угодою зфакультетськими зборами, що затверджувалася попечителем округу.
Штатні викладачі відповідно до параграфу 86 Статуту повинні буливикладати свій предмет стільки годин на тиждень, скільки на підставіпредставлених ними міркувань і після розгляду всіх обставин призначить їмфакультет із затвердження Ради.
Найважливішою частиною педагогічної діяльності професорської інтелігенціїбуло читання лекцій. До них готувалися найбільш ретельним чином, намагаючисьдонести до слухачів найостанніші відомості в тій або іншій галузі науковогознання. З цієї причини багато професорів намагалися не читати двічі той самийкурс, складаючи на кожний навчальний рік новий. До лекцій готувалисяпо-різному: хтось писав повний текст, від слова до слова, інші обмежувалисяневеликими планами.
Наприкінці другої половини ХІХ століття у зв’язку з реформуваннямнавчальної системи лекції вже не відіграють настільки великої ролі, хоча йзалишаються основним засобом передання студентам нової інформації. Упедагогічний процес активно впроваджуються семінарські, лабораторні та іншівиди практичних робіт. Практичні заняття студентів медичного факультетупроводились в лабораторіях, кабінетах, клініках, анатомічному театрі.
Докладно охарактеризував Статут основні функції університетськогопрофесора, найважливіший обов’язок якого полягав у тому, щоб
1) викладати курси найкращим і найзрозумілішим чином і сполучати теоріюіз практикою у всіх науках, у яких це потрібно,
2) викладати наставляння, поповнювати курси свої новими відкриттями, учиненимив інших країнах Європи.
Як бачимо, тут мова йде й про зміст, і про методи викладання.
Також важливу роль відігравало позакурсне навчання. Університетська реформа створиласприятливі умови для розвитку університетів, а тим самим і для розвитку науки. Наслідкомцього стала організація наукових товариств, що зробили величезний вплив нарозвиток російської науки. Спочатку правом організації наукових товариствкористувалися фізико-математичні факультети, що створили товариства натуралістів.Першим було Товариство аматорів природознавства, антропології й етнографії приМосковському університеті, відкрите в 1863 р.
Наприкінці 60-х років товариства натуралістів були створені приПетербурзькому, Київському, Харківському, Казанському й Новоросійськомууніверситетах. Члени цих товариств провели безліч наукових досліджень, зібраличисленні експонати для університетських музеїв і кабінетів. Організовувалисяекспедиції по вивченню природи Росії та України, включаючи самі віддалені йнезвідані краї. Ця діяльність надзвичайно сприяла широкому й плідному розвиткуприродних наук.
Вслід за натуралістами наукові товариства стали організовуватися в галузігуманітарних наук. Одним з перших у цій галузі було Санкт-Петербургскоепедагогічне товариство (1869 р.). Воно поєднувало широке коло вчених, діячів вгалузі народної освіти, що ставили своїм завданням сприяння науковій розробціпедагогічних проблем. Серед активних учасників товариства були К. Д. Ушинський,Н. Х. Вессель, П. Ф. Каптерєв і інші видатні педагоги.1.4 Регулюванняоплати праці викладачам
На початку ХІХ століття в Російській імперії взагалі та у ПідросійськійУкраїні зокрема склалася доволі загрозлива ситуація у сфері освіти. Пов’язанаця ситуація була почасти й з дуже поганим фінансуваннямпрофесорсько-викладацького складу вищих закладів освіти, а отже, й з неповагоюдо професії науковця як такою.
Становище було настільки серйозним, що навіть таємна політична поліціявизнала своїм обов’язком звернути увагу государя на те погане становище, уякому знаходиться російська (а разом з нею – й українська, оскільки вища освітарегулювалась одними й тими самими постановами та Статутами) професура. В«морально-політичному» звіті III Відділення Власної Його Імператорської Величностіканцелярії за 1839 рік граф Олександр Христофорович Бенкендорф всепідданнішедоповідав Миколі I: «Становище російських професорів було найжалюгіднішим яквідносно платні, так і вигід, що доставляються службою, і тому тільки йіснували вони приватними уроками по приватних домах і пансіонах. Але,витрачаючи час на уроки для придбання їжі, вони не встигали слідкувати за ходомнаук і залишалися завжди позаду, а потім зовсім відстали. Тому в російськихуніверситетах і інших закладах науки викладалися по ветхій методиці й успіхи внауках були все слабкіше, а недолік у гарних викладачах ставав безперервнонагальнішим»[11] .
У цілому наприкінці XIX — початку ХХ ст. питання про справедливу оплатупраці професорів і викладачів набуло суспільного звучання й стало частиноювимог глибокої реформи вищої школи. Мова йшла не тільки про недостатністькоштів, що відпускають на оплату науково-педагогічної діяльності, але й проявну недооцінку владою високого значення професорської діяльності.
Матеріальне становище викладачів протягом усього ХIХ століття буловбогим, а молодшого складу — нерідко злидарським. Праця викладача університетуоцінювалася вкрай низько, далеко не адекватно витраченим зусиллям. Тому бракматеріальних коштів, боротьба за виживання штовхали на додаткові заробітки.Особливо защемленим у цьому плані виявлявся молодший викладацький склад — приват-доценти, асистенти, лектори. Казенної зарплати вистачало лише на те, щобзвести кінці з кінцями. Так, квартирних грошей вистачало лише на одну кімнату.Тому викладачі користувалися квартирами без зручностей, нерідко розташованимивдалечині від навчального закладу. Хоча на початку 80-х років матеріальнестановище професорсько-викладацького складу трохи покращилося, проте, воно незабезпечувало нормального існування родини, що змушувало викладачів, як іраніше, шукати додаткові джерела прибутку.
Украй скрутні матеріальні умови життя були однією з причин того, щобагато професорів і викладачів, особливо молодих, не могли собі дозволити матиродину й дітей. Протягом другої половини XIX в. біля третини всіх професорівбули самотніми.
Щоб якось полегшити долю професури, була введена в університетах система“професорського гонорару”, суть якого полягала в тому, що студенти платилипрофесорам за читання лекцій і проведення практичних занять. Ця сума буладодатковою до основного окладу. Система гонорарів повинна була по ідеї статиосновою конкуренції серед викладачів. Але на практиці вона внесла ворожнечусеред викладачів, викликавши почуття заздрості й навіть ворожості. Розповімопро цю систему докладніше.
Студенти сплачували „гонорарні гроші” викладачам з розрахунку 75 коп. затижневу годину на медицинському факультеті і 1 карбованець – на іншихфакультетах. Таким чином уряд хотів заохотити викладачів працювати більше –адже відомі випадки, коли один професор читав лекції одночасно в п’яти місцях.Однак, як виявилося, гонорари залежали не від якості лекцій, не відпопулярності професорів, а від загальної кількості потоків та обов’язковостітих чи інших лекцій. Тому професора-медики опинилися у виграшному стані, таксамо, як і професори, які читали обов’язкові курси на інших факультетах. До нихповинні були записуватися всі студенти, в той час, як багато студентів відвідувалинеобов’язкові, але цікаві факультативні курси, за які вони не платили професурігрошей.
Проіснувавши 13 років, ця система була скасована[12].
Серед «переваг», закладених у першому загальноуніверситетському Статуті йзбережених у всіх наступних Статутах, були такі права, як звільненняпрофесорського житла «від постою й платежу квартирних грошей», звільненняуніверситетської пошти від всіх мит і «вживання гербового паперу». Були наданітакож значні митні переваги: «Усе, що Університет для вживання свого понавчальних і художніх предметах виписує із чужих країв, як то: книги, машинивсякого роду й усякі художні речі, дозволяється привозити безперешкодно йбезмитно, як морем, так і сухим шляхом, і, щоб уникнути якої-небудь шкоди,прикордонна Митниця не розкриває ящиків, Університету адресованих, але,приклавши клейма, при повідомленні пропускає далі з тим, щоб вони в самомуУніверситеті в присутності Магістратського Члена розкриті й оглянуті були».Можна припустити, що зазначені пільги реально сприяли зміцненню матеріальноїбази університетів.
Розмір пенсії професора або доцента визначався, виходячи з розміру платній стажу роботи. Наприкінці ХIХ століття найвища пенсія викладача становила 2/3колишнього грошового утримання. Частина професури, що прослужила в університеті30 і більше років, одержувала пенсію, яка дорівнювала грошовому окладу[13].
Це були не дуже великі гроші, тому поряд з пенсіями професорам абодоцентам визначалися й інші джерела доходу. Наприклад, згідно із параграфу 79Статуту професори та інші викладачі, звільнені з Університету з пенсією, малиправо з дозволу Ради й піклувальника користуватися університетськимипосібниками й читати лекції. Однак ці джерела доходу підлягали суворомуконтролю. Так, згідно Параграфу 78 Статуту, професори та інші викладачі, атакож і всі інші особи, що користуються щодо пенсій правами навчальної служби,залишаються в ній по вислузі строку на повну пенсію не інакше, як по новомуобранню в Раді. Це нове обрання має чинність протягом п’яти років, позакінченні яких для подальшого продовження служби професори й всі іншівищезгадані особи піддаються знову новому обранню теж не більше, як на п’ятьроків і т.д. Кожне з таких обрань вважається здійсненим, якщо на користь того,хто обирається, подано не менше двох третин голосів. У противному випадку місце,займане тим, хто балотувався, оголошується вакантним.
Щоб покращити становище були здійснені ще деякі заходи. Їх умовно можнаназвати „нематеріальними”. До середини XIX століття професора й академікипідросли в чинах і досягли полковницького й навіть генеральського рангів (дотих пір їх ранг дорівнював капітанському). Ректор університету мав правопретендувати на чин дійсного статського радника, що відповідало чиновігенерал-майора. І зверталися до нього відповідно: «Ваше превосходительство». Докінця XIX століття заслужений професор міг дослужитися вже до чина таємногорадника. Однак ще в середині XIX століття університетські професори несприймалися як люди, що належать до «вищого суспільства». Згадаємо тенеприховане презирство, з яким князь Раменський, персонаж «Тисячі душ»Писемського, трактує професорів: для аристократа вони були людьми необтесанимий малокультурними. Навіть після того як дворянство втратило свою колишню роль усуспільстві, сила інерції була настільки велика, що й у післяреформеній Росіїпредставник порядної дворянської фамілії продовжував цуратися професорськоїкар’єри. Граф Вітте згадував, що коли він після закінчення курсу в університетів 1870 році захотів залишитися на кафедрі чистої математики для готування допрофесорського звання, його рідня, мати й дядько-генерал — до речі, дужекультурні й освічені люди — стали проти цього бажання. «Головний їхній довідполягав в тому, що це заняття мені не відповідає, тому що це не дворянськасправа». Не допомогло навіть посилання на той незаперечний факт, що відомімосковські професори Кавелін і Чичерин походили з родовитих дворянських сімей.Цей аргумент не був сприйнятий ріднею майбутнього прем’єр-міністра. Ситуаціязмінилася лише наприкінці XIX століття. Згадаємо знамениті чеховські п’єси. ПрофесорСеребряков, чиє незнатне походження було ненав’язливо підкреслено в п’єсі «ДядяВаня», взяв у дружини дочку сенатора, і теща, яка вважала себе «прогресисткою»,боготворила зятя, а брат першої дружини професора присвятив все своє життябезкорисливому й жертовному служінню «світилу науки». Однак високий соціальнийстатус професора не гарантував матеріальної незалежності: після виходу увідставку Серебряков, як ми добре пам’ятаємо, щоб звести кінці з кінцями,вирішив продати маєток, що принесла йому в придане покійна дружина. Героїнідрами «Три сестри» сестри Прозорови мріяли про переїзд у Москву, де їхній братАндрій стане професором університету. Три генеральські дочки вже мріяли про те,що ще недавно сприймалося як нонсенс. Найбільш чуйні серед перших глядачівчеховських п’єс повинні були вловити ці виразні прикмети часу, що вислизаютьвід нашої уваги[14].
Приділялася увага й тому, щоб до Російської імперії приїжджали іноземнівикладачі. Так, згідно Параграфу140 Статуту, запрошувані із чужих країввикладачі мали право при першому в’їзді в державу привозити із собою абовиписувати після того протягом року різні речі й пожитки безмитно на суму митадев’ятисот рублів. У цю суму не включалися мита з таких привезених самимивикладачами речей, які підлягали безмитному пропуску при пасажирах, щов’їжджають через кордон, так само як з навчальних посібників, під якими малисяна увазі книги, інструменти, географічні карти і т.ін., які без усякого обмеженнядозволялося привозити через кордон як викликуваним в університети вчениміноземцям, так і вітчизняним викладачам, що поверталися на батьківщину, івзагалі подорожуючим у чужих краях на рахунок уряду вихованцям університетів.
Відповідно до Параграфу 141 Статуту викладачі з іноземців по звільненні зуніверситетів мали право виїжджати повсякчас за кордон без платежу мит завласне майно, що вивозилося ними.
2.Порядок отримання вченого ступеню
 2.1 Вимоги довченого ступеню в Підросійській Україні
 
З Указу Імператора від 24 січня 1803 року «Про устрій училищ» почаласяофіційна історія присудження вчених ступенів за участю російських державнихорганів управління[15]. В «Збірнику розпоряджень поМіністерству народної освіти» цього ж року вказувалося: «Ніхто не може бутипрофесором, не бувши колись доктором і ад’юнктом, не маючи звання магістра,крім росіян і іноземців, визначених по особливості популярності в ученому світі…».Тим самим підкреслювалася значимість одержання вчених ступенів у педагогічнійієрархії університетів. Відповідно до цього указу, «право давати вченіступені або достоїнства» надавалося чотирьом університетам: Московському,Дерптському (з 1893 року — Юрьєвський, пізніше Тартуський університет,Естонія), Казанському й Харківському. З листопада 1804 р., коли булизатверджені статути цих університетів, що містили розділ «про випробування йпроведення в університетське достоїнство» (тобто регламентували науковуатестацію), почалася систематична підготовка й атестація наукових кадрів уРосії.
Ще пізніше право присуджувати вчені ступені одержали університети уВаршаві, Києві, Санкт-Петербурзі.
На відміну від західноєвропейських держав, у Росії допрофесорського звання вели три послідовні щаблі:
1) державний екзамен із закінченні університету;
2) магістерський іспит і магістерський диспут абозахист дисертації на вчений ступінь магістра;
3) докторські іспити й публічний захист докторськоїдисертації.
Якщо в німецьких і інших університетах присудженнявчених ступенів не залежало від їхньої послідовності, тобто вчений ступіньдоктора можна було отримати, не маючи ступеня магістра, то в Росії (а отже – вПідросійській Україні) випробування на ступінь магістра й доктора провадилисястрого послідовно. Вищий ступінь не можна було отримати, не маючи попереднього,крім виняткових випадків (за особливі наукові досягнення магістрант міг бутивозведений прямо в докторський ступінь). Між затвердженим ученим ступенем ідопуском до одержання нового вченого ступеня повинен був пройти певний час:
1) між дійсним студентом і кандидатом — 1 рік;
2) кандидатом і магістром — 2 роки;
3) магістром і доктором — 3 роки.
Потім ці інтервали були скорочені до 1 року.
Брокгауз та Єфрон зазначали: «Ступінь Магістра отримує особа, що позакінченні університетського курсу, витримає особливе усне випробування увідомій галузі наук і привселюдно захистить схвалену факультетом дисертацію. Вособливо поважних випадках факультет може допустити до випробування на ступіньМагістра й особу, що представила докторський диплом іноземного університету.Особа, що витримала магістерський іспит, але не захистила ще дисертаціюназивається магістрантом. При особливо видатних достоїнствах магістерськоїдисертації факультет може клопотатися про зведення магістранта прямо в ступіньдоктора. Ті, хто має ступінь Магістра можуть просити про зарахування в потомственепочесне громадянство; при вступі на цивільну службу вони мають право на чин IXкласу. Магістрами можуть бути призначувані екстраординарними професорамиуніверситетів. Магістрам надані такі ж академічні знаки як ідокторам, тільки не золоті, а срібні. Православні духовні академії можутьудостоювати ступеня Магістра богослов’я. Учений ступінь магістр розумієтьсятакож як «як перший учений ступінь, що дає право на заняття кафедр»[16].
Отже, відштовхуючись від західноєвропейської системи атестації, Росіяпішла своїм шляхом. Головна відмінність полягала в тому, що, одержавши правоприсудження вченого ступеня, всі російські університети – а отже, університетиПідросійської України – керувалися однаковими вимогами до процедури захисту йрівню підготовки претендентів на вчені ступені. Лише до 1816 р. присудженнявчених ступенів здійснювалося на основі статутів університетів і сформованих укожному з них традицій. Після скандалу навколо так званої «дерптської афери» ізпродажу дипломів у Дерптському університеті Міністерством народної освітизахисти дисертацій на здобуття вчених ступенів у Росії були припинені. Булоухвалене рішення про розробку й прийняття на державному рівні відповідногонормативного документа, у якому регламентувалися вимоги як до самої дисертації,так і до процедури її захисту.
З 1819 р. вступило в дію «Положення про вчені ступені», обов’язкове длявсіх університетів Росії. Відзначимо, що це положення не тільки узаконювалоуніфікований, обов’язковий для всіх університетів процедурний регламентприсудження вчених ступенів, але й визначало науки, по яких можуть проводитисявипробування на вчені ступені; розподіл наук на 4 факультети (розділи) — богословський, юридичний, медичний і філософський — автори вважають прообразомноменклатури спеціальностей. Його основні розділи були дороблені й уточнені внаступних «Положеннях», прийнятих в 1837, 1844 і 1864 р.р. Відповідно до них,учені ступені ранжувалися за схемою «дійсний студент — кандидат — магістр — доктор». Право присуджувати такі вчені ступені надавалося факультетамуніверситетів. Учені ступені кандидата, магістра й доктора передбачалося даватиз відповідним зведенням у чиновницькі класи згідно «Табеля про ранги». Контрольза діяльністю ректорів і професорських колегій університетів в областіприсудження вчених ступенів був покладений на Міністерство народної освітиРосії. Міністерство постійно вдосконалювало правила «введення в учені ступені».Слід зазначити, що в XIX в. було видано кілька десятків царських указів іміністерських циркулярів, затверджених імператором, що стосувалися присудженнявчених ступенів.
Зростанню престижу університетів як центрів науки й освіти сприялозаснування в 1835 р. на території Російської імперії восьми навчальних округів:Петербурзького, Московського, Дерптського, Казанського, Харківського,Київського, Одеського й Білоруського. Університети на чолі з піклувальникамиокругів визначали рівень освіти на їхній території.
Затверждений в 1835 р. новий «Загальний статут імператорських російськихуніверситетів» визначав права й свободи навчальних закладів. У ньомувстановлювалися викладацькі посади в університетах і вчені звання: професор (улітературі можна зустріти ще префікс ординарний або повний, що відповідало щеодній назві — штатний), екстраординарний професор або ад’юнкт-професор(позаштатний, або ще не атестований відповідними комісіями на факультетах університетів,щось близьке до нашого в.о.), доцент, приват-доцент, лектор, асистент,лаборант. Після введення нової редакції Положення в 1863 р. званняад’юнкт-професора замінене на звання доцент. За статутом університетів від 1835р., на посаду професора міг претендувати тільки доктор наук за профілемвідповідного факультету. Щоб стати доцентом, треба було мати ступінь магістрапо певній галузі знань.
Учене звання професора й доцента присвоювалися «професорськими колегіями»факультетів університетів і затверджувалися ректором. Статутом університетів з1884 року були скасовані посади штатного доцента. Із цього часу для заняттяпосади приват-доцента досить було здати магістерський іспит і прочитати назакритому засіданні дві пробні лекції перед «професорськими колегіями» (одна потемі, визначеній факультетом, а друга — на вибір самого лектора).
Кандидат, який претендував на вчений ступінь, повинен був показати знаннятільки по предметах, визначених для факультету в обсязі університетськогокурсу. Знання оцінювалися оцінками «задовільно», «дуже задовільно» і«незадовільно». Повторно іспит можна було здати тільки не раніше, ніж черезрік. При цьому практично відразу ж однією з умов для одержання здобувачемученого ступеня магістра й доктора стала підготовка дисертації і її публічнийзахист перед ученими, відомими своїми науковими досягненнями у відповіднійгалузі знань.
Здобувач ступеня одержував строго певну спеціалізацію й іменувався,наприклад: магістром-доктором російської історії, мінералогії й геогнозії, міжнародногоправа, перської словесності, прикладної математики, карного права. Г.Г.Кричевський відзначає, що така детальна спеціалізація не мала аналогії закордоном, де вчені ступені йменувалися за факультетом, тому університети Росіїстояли на більше високому рівні в порівнянні з європейськими. «Відбиттязростаючої диференціації наукових дисциплін сприяло своєчасному перегрупуваннюкафедр, необхідної для вдосконалювання університетського викладання, а такождозволяло враховувати потреби підготовки наукових кадрів». Звертає на себеувагу той факт, що наукові спеціальності по педагогіці, психології й посоціології зовсім були відсутні[17].
Учений ступінь «дійсний студент» давалася випускникам університетів, якіуспішно закінчили навчання й отримали університетський диплом. Було особливообговорене, що «студент, що навчається, хоча так і називається, ще не маєдійсного студентського ступеня». В 1837 р. цей учений ступінь був перетворенийу звання «дійсний студент», що привласнювалося всім випускникам університету.
Диплом магістра надавав право обіймати посаду доцента, а іноді й посадуекстраординарного професора.
Відмінною рисою вченого ступеня кандидата було те, що він присуджувавсяособам, що досягли значних успіхів в оволодінні університетськими курсами йнаписали дисертації. В 1884 р. учений ступінь «кандидат» був скасований.Замість нього видавався диплом 1-ого ступеня. Кандидатський ступінь зберігся до1918 р. тільки у Варшавському і Юрьєвському університетах.
З огляду на складність здачі магістерських іспитів, Міністерство освітиРосії стало шукати шляхи полегшення здобувачем подолання цього бар’єра. Такимшляхом стало збільшення «розрядів наук», по яких присуджувалися вчені ступені.Кількість «розрядів наук» постійно зростала, тому що була прив’язана до числакафедр в університетах, і назва кафедр здебільшого визначала назву «розрядунаук». За «Положеннями» 1819 і 1837 р. їх було 14, а за «Положеннями» 1844 і1864 р. — відповідно 22 і 40.
Свою специфічну систему атестації мали медики. Їм у період з 1803 по 1845р.р. присуджувалися лише магістерські й докторські ступені. Відсутністькандидатського ступеня переконливо пояснює наступний витяг з статутуДерптського університету 1803 р.: «Лікарям посередніх пізнань не може бути довіренежиття людське». В 1838 р. установлюються нові медичні ступені-звання (їх щеназивали «вчено-практичні»): «лікар», «медико-хірург», «доктор медицини» і«доктор медицини й хірургії», причому останній був віднесений до найвищого вмедичній галузі. З 1884 р. відбувся перехід до одного — докторського ступеню.При цьому випускник університету офіційно йменувався лікарем. З 1845 р. буливведені вчені ступені «магістр фармації» і «магістр ветеринарії», якіприсуджувалися відповідно до університетських статутів.
При цьому глибокі фундаментальні знання, які традиційно давалися вросійських і західноєвропейських університетах в галузі медичної освіти,дозволяли їхнім випускникам досягти значних успіхів в інших галузяхприродознавства.
Свою систему атестації мали православні духовні академії Росії:Московська, Петербурзька, Казанська й Київська. Найбільш стара з них — Київська, перетворена з Києво-Могилянської академії, заснованої в 1632 р.відомим православним церковним діячем Петром Могилою, професором вільних наукцієї академії (яка в той час називалася колегією). У цій академії працюваввідомий суспільний і релігійний діяч XVII в., просвітитель Ігнатій Іявлевич(1619-1686), що вчився в Могилевській братській школі. Разом з ректором цієїколегії С. Почаським він брав участь у відкритті в 1690 р.Слов’яно-греко-латинської академії в Ясах (Румунія). Найбільшу популярність напочатку XVII в. мали професори Києво-Могилянської академії С.Кулеб’яка,Ф.Прокопович, С. Тодаровський і ін. В 1745-1755 р.р. тут же працював професоромі ректором відомий український і білоруський церковний діяч того часу ГеоргійКониський (1717-1795), прихильник приєднання Білорусі до Росії, випускникакадемії (1743).
До 1814 р. стрункої загальної системи атестації в православних академіяхне було. Учені ступені присуджувалися кожною академією у відповідності зі своїмстатутом. В 1814 року керівництво православної церкви спробувало узгодитистатути цих академій у частині присвоєння вчених ступенів. У результаті цьогосвященнослужителям за єдиними правилами стали присуджувати вчені ступені«кандидат богослов’я», «магістр богослов’я» і «доктор богослов’я». Перші два зних присвоювалися випускникам академій за результатами навчання й отриманихзнань. Так, Микита Іванович Горбачовський (1804-1879), уродженець Могилівщини,відомий білоруський історик, вчений-архівіст і педагог, що закінчивПетербурзьку духовну академію, мав ступінь кандидата богослов’я (1831), хоча вдеяких джерелах він називається кандидатом філолофсько-теологічних наук.
Ступінь доктора богослов’я могла бути присуджена тільки на підставізахисту дисертації.
В 1869 р. був прийнятий новий статут духовних академій, а з ним і новийпорядок присвоєння ступенів. Ступінь кандидата богослов’я став присвоюватисястудентам, що закінчили три, а магістерська — чотири курси навчання. Ці ступеніпозначили лише різні класи академічних дипломів. З 1884 р. найбільш успішнимвипускникам духовні академії присвоювалися ступені, а іншим — звання «дійснийстудент», що було ідентично університетським дипломам. Магістерський ступінь уцьому випадку був свідоцтвом одержання вищої богословської освіти. З 1884 р. зарезультатами захисту дисертацій присуджувалися ступені: «доктор богослов’я»,«доктор церковної історії» і «доктор канонічного права», хоча траплялись івиключення.
З 1884 по 1917 р.р. у дореволюційній Росії присуджувалися тільки дваступені: магістри й доктори.
При цьому в ряді університетів Росії й прирівняних до них навчальнихакадеміях, таких, як Петровська землеробська й лісова академія, у період з 1873по 1894 рік давалися вчені ступені по прикладних науках. У цьому зв’язку слідзазначити, що перетворення цієї академії на Московський сільськогосподарськийінститут скасувало раніше ухвалене рішення про дозвіл присуджувати цьомунавчальному закладу вчені ступені. Це породило цілу дискусію в суспільствінавколо проблеми, за які заслуги варто давати вчені ступені: за внесок «утеоретичні розробки» або «у прикладну науку». Московський сільськогосподарськийінститут таке право так і не одержав до 1917 року, хоча в Державну раду Росіївносилися протягом ряду років відповідні законопроекти, що мали значне числоприхильників. Отже й тоді були спроби виділити різні групи наук: основні«головні» і «другорядні», хоча більша практична значимість прикладних наук длянародного господарства й науково-технічного прогресу в його різних галузях невикликала сумнівів. А звідси й снобізм і консерватизм поглядів професурикласичних університетів стосовно «другорядних», особливо периферійнихнавчальних закладів. На жаль, цей погляд не зжитий і сьогодні в науковомусередовищі.
Слід зазначити, що вимоги до російського вченого ступеня магістра були нарівні, а в деяких університетах й вище, ніж це було потрібно для вченогоступеня «доктор філософії» у країнах Європи того часу. Так, учений ступіньдоктора філософії, отриманий в університетах цих країн, прирівнювалася доступеня магістра, та й то після відповідної атестації в університеті. Це нестосувалося осіб, що отримали в західних університетах учені ступені докторівнаук у якійсь певній галузі науки.
Університетські статути у виняткових умовах передбачали правопрофесорських колегій зводити в «вищий учений ступінь почесного докторства» безякихось випробувань і дисертацій «знаменитих учених, що набули популярністьученими працями». За даними відомого російського історика О.Є. Іванова, таких«почесних докторів» (іноді в літературних джерелах їх ще називають заслуженими)у російських університетах було всього близько 100. Процес введення в «почеснідоктори» був досить непростим заходом: досить було яких-небудь неточностей абообґрунтованих заперечень від окремих учених, як рішення могло бутиопротестоване. Найбільше число таких «почесних докторів» існувало в сферібогословських наук. За особливі заслуги ними ставали церковні ієрархи.
З 1884 року в університетах Росії з’явилося звання «Почесний професор»,яке можна було одержати при стажі роботи викладачем в одному університеті 25років. В окремих університетах під цим розуміли почесне звання «Заслуженийпрофесор». Це звання надавало право на пенсію, яка дорівнювала посадовомуокладу, і було одним із шанованих у російському суспільстві. Слід зазначити, щовчених і педагогів взагалі ніколи «не балували високими зарплатами», аленаприкінці Х1Х — початку ХХ століття такий привілей був досить привабливим длямолодих учених.
Підбиваючи підсумок обговоренню дореволюційної російської державноїсистеми атестації вчених, спробуємо вичленувати її основні риси в ході еволюціївід першого єдиного університетського статуту 1804 р., у якому вперше булизаписані вимоги однакового підходу в присудженні вчених ступенів, закріплені в«Положенні про провадження в учені ступені» 1819 р., і до останнього статутууніверситетів 1884 р., що діяв до 1917 р. (табл. 1).
Відзначимо, що законодавчими актами було закріплене право присуджувативчені ступені за всіма російськими університетами, причому для всіх них існувавєдиний порядок атестації. За формальними ознаками до 1917 р. російська системанаблизилася до західноєвропейської (2 ступені – магістр і доктор), але вимогидо здобувачів у Росії були значно жорсткіші. У російській атестаційній системітих часів були присутні всі ті елементи атестації, які є й сьогодні:випробування (іспит), підготовка дисертації (наукової праці) за певним науковимрозрядом, позитивний висновок факультету, девиконувалася експертиза з опонентами; публічний захист; затвердження. Отриманнявченого ступеню було обов’язковим для призначення на викладацькі посади внавчальному закладі (правда, у зв’язку із загальнополітичною реакцією в країністатут 1884 р. допускав призначення «зверху», без належного вченого ступеня).Наявність цих елементів в атестації забезпечувала високий рейтинг російськоговченого.
Незважаючи на всі труднощі й перешкоди в атестації, погане матеріальнестановище більшості викладачів, прийнята в Росії система атестації наукових інауково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації прискорила формуваннявисококваліфікованих викладацьких колективів російських університетів. Якщо з1805 по 1863 рік кількість захищених дисертацій склала 625 (з них 160 — докторських), то з 1863 по 1872 рік їх уже було 1342 (572 — докторських).
До кінця XIX сторіччя в країні було 11 університетів, у яких навчалосябільше 14 тисяч чоловік на рік. З них більше третини (три) припадало наПідросійську Україну. При цьому співвідношення професорського складууніверситетів до студентів вийшло на рівень 1:12, що відповідалозахідноєвропейським стандартам.
Важливою особливістю російських університетів, до яких відносилися йуніверситети Підросійської України, була їхня світська спрямованість. Зарахунок наявності прогресивної професури й піклувальників, що розуміли у своїйбільшості важливість творчого навчання й пошуку в навчанні, університетськійосвіті вдалося позбутися натиску церкви. При них не були відкриті богословськіфакультети в такому обсязі й кількості, як це повсюдно склалося взахідноєвропейських університетах.
Результатом становлення системи атестації наукових і науково-педагогічнихкадрів у дореволюційних російських університетах стало те, що в суспільствісклався стійкий образ російського (українського) професора того часу. У ньомувтілювалися любов до батьківщини, висока ерудиція в різних галузях життя людей,просторість наукових пізнань, педагогічна майстерність, наявність науковоїшколи учнів і значних наукових праць, вільнодумство, творчість, честолюбство йвеличезна працездатність.
Можна зробити висновок про те, що інтегрування Росії взагальноєвропейський простір в 19 столітті зажадало адекватності підготовкинаукових і науково-педагогічних кадрів. При цьому розвиток такої підготовкийшов, з одного боку, з опорою на європейський досвід, з іншого боку — враховувалися національні російські особливості. Це йшло на користь російськійнауці взагалі, відносно ж української системи освіти можна згадати про деякунаціональну дискримінацію. Однак слід нагадати, що, по-перше, навчання йшло заєдиними правилами та Статутами, а по-друге, багато українських викладачів потімйшло викладати в інститути Москви та Санкт-Петербургу.
У зв’язку із цим варто зупинитися та згадати, який саме внесок зробилиукраїнські вчені, виховані у дусі нової системи освіти, у загальноімперську тасвітову наукову скарбницю.
З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст.,а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичністьідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися допозитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних тасуспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російськихуніверситетах надавали великого значення лабораторним дослідам, які стимулюваливикладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Цеособливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка,біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точнихнаук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи моглипривести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.
До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали наУкраїні, належать М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики, М.Бекетов — оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов — математик із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвальновідгукувався Чарльз Дарвін, І. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч середпровідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційновелику кількість. Це частково пояснюється тим, що в університетських містахпереважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими.
Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Середісториків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії,найславетнішим був Володимир Антонович — людина обдарована, енергійна йширокоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський.Серед інших відомих українських істориків слід назвати ОлександраЛазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російськіісторики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов,приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (йцього слід було сподіватися) докорінно відрізнялися від концепцій їхніхукраїнських колег. До видатних українських учених в інших галузях належатьправознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та МихайлоТуган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.
Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства,комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з’явилися після 1861 р.Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, щоіснувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів ізминулого України. У 1873 р. історичне «Товариство Нестора-Літописця»зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли «Староїгромади» заснували «Киевскую Старину» — цінний часописукраїнських студій (виходив російською мовою). Після революції 1905 р. виниклоКиївське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати йпопуляризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою.Кількість його членів швидко росла -з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок.Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 булиукраїномовними.2.2 Порядокзахисту дисертацій
Неодмінною умовою одержання магістерського й докторського ступеня до 1918р. була підготовка наукової кваліфікаційної роботи — дисертації.
Атестація в магістратурі в Росії в XIX століттіскладалася із двох послідовних етапів:
1) магістерських іспитів;
2) підготовки й захисту магістерської дисертації.
На початку XIX століття за Статутом 1804 рокуекзаменаційна процедура складалося із трьох етапів[18]:
Перший етап — «попереднє опитування», тобтоспівбесіда, що проводилася деканом і двома професорами, по «допоміжних науках».При успішному проходженні опитування здобувач допускався до «публічноговипробування».
Другий етап складався із двох «публічних словесних»іспитів: по двох питаннях, які вибиралися й готувалися заздалегідь і з питань,призначуваними екзаменаторами під час іспиту. Далі було письмове випробуванняпо двох питаннях, які вибиралися за жеребкуванням. Із цими іспитами сполучалосяй проведення практичних досліджень[19].
На третьому етапі магістрант повинен був прочитатиодну лекцію, тема якої визначалася факультетом, і представити дисертацію длязахисту на публічних Зборах. Дисертація обговорювалися на засіданні Радифакультету. У випадку, якщо представлена дисертація не була схвалена Радою, ізнання випробуваного були недостатніми, факультет не допускав здобувача допублічного захисту.
Слід також зазначити, що через такий великий обсягвимог до здобувачів збільшилася тривалість магістерських випробувань.Наприклад, отримання магістерського ступеня А.И. Ставровським розтяглося на дваз лишком року (20 січня 1840 року- 12 лютого 1842 року), охопивши шість факультетськихзасідань. Для правознавця Линовського цей акт завершився за вісім місяців(листопад 1838 року — червень 1839 року), для чого треба було 9 факультетськихзасідань, на яких випробуваний дав відповідь на 60 усних і письмових питань[20].Такий підхід утрудняв підготовку висококваліфікованих науково-педагогічнихкадрів.
В 1844 р. було введено в дію «Положення про введення вучені ступені», що змінило порядок присвоєння магістерського ступеню.Екзаменаційна програма була трохи розвантажена від «допоміжних» предметів, бувустановлений граничний строк тривалості магістерської екзаменаційної сесії — 6місяців і не менше трьох засідань факультету. Здобувач вченого ступеню магістраповинен був відповісти на невизначену кількість усних питань і письмововирішити одне. Також необхідно було написати й привселюдно захиститидисертацію. Акт захисту магістерської дисертації йменувався диспутом. Головнимиособами, що приймали участь в дисертаційному диспуті були, з одного боку,здобувач ученого ступеня, з іншого боку — опоненти, офіційні й неофіційні. Всівони в сукупності йменувалися диспутантами. Диспут вівся у формі діалогу:офіційний опонент висловлював заперечення проти того або іншого твердженняздобувача, який відповідав на заперечення. Загальні судження про якість роботизвичайно в ході диспуту не висловлювали, тому що саме допущення до публічногозахисту означало, що зміст дисертації схвалений компетентною вченою колегією — факультетом. За суворим дотриманням всієї процедури захисту стежив голова, якимміг бути будь-який професор. Офіційними опонентами могли стати призначенівикладачі, що не володіли вченими ступенями. Після виступу офіційних опонентівслово міг одержати кожний із присутніх на захисті — і викладачі університету, іособи, що не належали до університетської корпорації.
По закінченні диспуту Рада факультету йшла на нараду,причому рішення по захисту приймалося відкритим голосуванням. Потім деканфакультету зачитував постанову про присудження дисертантові відповідноговченого ступеня. Згідно «Положенню» 1864 року за представлену магістерськудисертацію факультет мав право присудити здобувачеві вчений ступінь доктора.Для цього була потрібна одностайна ухвала колегії факультету.
Величезну складність у ХІХ столітті представляли докторські іспити, томущо вважалося, що магістр повинен володіти «історичними знаннями», а доктор — «критичними знаннями». На докторських іспитах були присутні не тільки членифакультету, але й усього університету. Докторантові пропонувалося «невизначенечисло питань словесних і чотири письмових по жеребі». До середини 80-х роківXIX століття у всіх університетах цей іспит був скасований.
Зусилля докторанта направлялися тільки на підготовку якісноїкваліфікаційної праці — дисертації. При цьому докторська дисертація повиннаописувати «самостійні дослідження якого-небудь наукового питання. Дисертація цяможе містити в собі більш великі дослідження предмета магістерської дисертації,але не повинна бути тільки повторюванням її». Докторська дисертація обов’язковоповинна бути написана й захищатися тільки латинською мовою. Після захистуобов’язковою була процедура затвердження вченого ступеня доктора наук міністромнародної освіти.
Складності підготовки й захисту докторських дисертацій призвела до того,що більшість професорів університетів у Росії на рубежі XIX-XX в.в. мали тількимагістерський ступінь.
Головним іспитом здобувача на вчену зрілість був публічний захистдисертації. Основою такого захисту був диспут за участю не тільки здобувача йопонента, але й всіх присутніх, у тому числі й студентів. При цьому диспутпочинали, як правило, саме вони. Потім вступали в справу більш імениті гості.Диспут закінчували два заздалегідь призначених офіційних опоненти. Це буливідомі в розглядуваній галузі наук професори. Відгуки опонентів здобувачевізаздалегідь не були відомі. Він повинен був давати відповідь відразу ж, у мірунадходження питань. Питання задавалися, найчастіше навіть значно гостріше, і науковимкерівником здобувача. Вихваляння опонентами й учасниками здобувача абодисертації не допускалося, тому що вважалося непристойним. Професорські колегіїуніверситетів дбайливо охороняли свій високий статус і без особливогоентузіазму приймали у свої ряди нових професорів. Потрапити в їхнє середовищеозначало «опанувати фортецею». Девізом професури тієї пори було: «хто рухаєнауку, той і вчить». Вважалося, що той, хто закінчував активно працювати внауці, ставав репетиром чужих знань, і його імідж як у середовищі колег, так ісеред студентів падав часом катастрофічно.
Коли завершувалася дискусія, оголошувався відгук факультету подисертації. Далі відкритим голосуванням членів факультету приймалося рішення подисертації й здобувачеві. За результатами голосування декан факультету робивподання в Раду університету, що і затверджувала його. Здобувач одержуваввідповідний диплом. До 1864 року його підписував Міністр народної освіти, апізніше — ректор університету. У диплом доктора медицини вносилася назва дисертаціїй відділ наук, по якому здобувач піддавався іспиту.
З 1837 року обов’язковою вимогою була відповідність назви виду наук, пояких захищалася дисертація, тому факультету, що закінчував здобувач. Привідсутності такої відповідності здобувачеві необхідно було здати екстерноміспити за повний курс іншого факультету. З історії присудження вчених ступеніву дореволюційній історії відомий тільки один такий випадок — присудженняступеня магістра, а потім і доктора права докторові загальної історії О.С.Котляревському,що у зв’язку із цим в 1907 р. змушений був екстерном здати іспити за курсюридичного факультету.
3.Правове регулювання порядку підвищення кваліфікації
 3.1 Видипідвищення кваліфікації
Рівень університетської підготовки студентів значною мірою залежить відкваліфікації професорів. Саме глибина оволодіння того, хто читає курс, форма його викладу,наявність елемента інтересу впливають на студентство і якість освіти майбутніхфахівців.
Протягом досліджуваного періоду планомірна підготовка професорськихкадрів не проводилася, вона велася «час від часу». Завдання полягало в тому, щоб знайтисеред студентства тих, хто подає надії. Ставка робилася на талант і здібності.
У стінах університетів Підросійської України формувалася плеяда яскравих талантів, блискучих професорів, що були глибокими дослідниками й обдарованими лекторами. Протягом десятиріч свого служіння освіті вони всебічно розробляли методику читання лекцій, що сприяла глибокому сприйняттю їх студентами. Вона ввійшла як найцінніший капітал у скарбницю національного досвіду освітньої системи[21] .
Однак можливо саме через те, що вимоги до професорсько-викладацькогоскладу протягом усього ХІХ сторіччя вищі навчальні заклади Росії взагалі тапідросійської України зокрема відчували брак кваліфікованих викладачів. Серйозні проблеми існували вобласті підготовки педагогічних кадрів для університетів. Через нестачунауково-педагогічних кадрів, університети змушені були доручати одномупрофесорові викладання декількох предметів або курсів, часто не пов’язаних міжсобою, або залучати до читання лекцій вчителів гімназії, людей непідготовленихдо викладацької діяльності у вищій школі.
До того ж, реформиу вищій освіті в 19 столітті потребували зміни підготовки наукових івикладацьких кадрів. У цей період освіта в Росії вперше по значимості булаприрівняна до основних галузей — армії, фінансам, іноземним і внутрішнімсправам. Особливо важливим була та обставина, що право присудження вченихступенів одержали всі російські університети, при цьому всі вони керувалисяоднаковими вимогами до рівня підготовки претендентів на вчені ступені йпроцедурі їхнього отримання. Подібного підходу в масштабі держави не було ні водній країні світу.
Університети виходили з цього складного становища декількома методами.
Кращим студентам, що закінчили повний курс наук в університетах,присвоювалися вчені ступені кандидатів без іспитів. Інші випускникиуніверситетів, що одержали атестати й право на класний чин, могли претендуватина вчений ступінь кандидата після успішної здачі складного екзамену зі своєїспеціальності. Через рік після присудження вченого ступеня кандидата вони малиправо здавати випробування для одержання вченого ступеня магістра. Ще через ріку магістрів з’являлося законне право на захист докторської дисертації по своїйгалузі знань. Процедура підготовки й захисту дисертації описувалася вінструкції Міністерства народної освіти.
Задля підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складувикористовувались, за загальним правилом, поїздки за кордон. Однак увітчизняній практиці сформувався інститут аспірантури. Сам термін „аспірант”увійшов у вжиток у вісімдесяті роки ХІХ століття, до того ж аспіранти малиназву „професорські стипендіати”.
Розповімо про це докладніше.
Для ліквідації проблеми запрошувалисявикладачі-іноземці. Так, в 1804 році з 19 викладачів Харківського університету13 були іноземцями, в 1812 році з 28 — 16, в 1814 році з 32 викладачів — половина[22].
Критичне становище із профессорсько-викладацькимикадрами змусило відомство освіти створити в 1828 році спеціальні центри їхньоїпідготовки: Професорський інститут при Дерптському університеті, Курсправознавства при Петербурзькому університеті, Головний педагогічний інститут уПетербурзі.
За період 1844-1859 роки в 6 університетах Росії (безмедичного факультету) ступінь доктору отримали 76 чоловік, ступінь магістра 259чоловік. Проте, університети продовжували відчувати недолік у викладачах. За1850 рік у всіх вузах було 626 викладачів, їхнє число з 1833 року збільшилосялише на 92 чоловік[23].
З 1863 року почав функціонувати інститут професорськихстипендіатів. Випускники університетів, що бажають присвятити себе викладаннюабо науковій діяльності, могли готуватися до здачі магістерських іспитів,написання й захисту дисертацій на ступінь магістра, а потім доктора наук.
У середині XIX століття кожному університетові вРосійській імперії, а отже, в Під російській Україні потрібно було мати від 49до 53 викладачів; за статутом 1863 року — від 75 до 91 викладача. У всіхуніверситетах до кінця XIX століття число викладачів збільшилося на 178чоловік, або на 67,0%[24].
Введення нового Уставу сприяло росту числа дисертацій, що захищають. Заперіод з 1863 по 1874 рік ступінь доктори одержали 572 чоловік, магістра — 280чоловік[25] (див. таблицю 2).
При військово-медичних академіях було засновано «Лікарські інститутидля вдосконалення в науках»: тут щорічно стали залишатися «длянаукової освіти» на 3 роки 10 кращих випускників академій. До результату навчання вонизобов’язані були представити до захисту докторську дисертацію. Троє найбільшвидатних з них одержували право на закордонне відрядження за державний рахунок.
В 60-70-і рр. XIX ст. поступово формувалася система підготовки вчителів,зокрема для початкових шкіл. Наприкінці 60-70-х рр. були створені трирічнівчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Середперших учительських семінарій – Коростишівська (заснована в 1869 р.),Херсонська (1871), Аккерманська (1872), Переяславська (1878). Назахідно-українських землях учителів для народних шкіл готували вчительськісемінарії — Львівська, Чернівецька, Мукачевська, Ужгородська й ін. Учителів дляповітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових і міських училищготували вчительські інститути. Перший учительський інститут був створений уГлухові (1874). До 1914 р. в Україні налічувалося 26 учительських семінарій і 6учительських інститутів.3.2 Види відрядженьдля підвищення кваліфікації
Для підвищення кваліфікації дуже часто практикувалися відрядження закордон задля навчання в університетах Германії та Франції.
Особливого поширення такі відрядження набули у 1862-1866 роках у зв’язкуіз відкриттям, зокрема, Одеського університету на базі Рішельєвського ліцею. Закордон тоді було відряджено 100 „професорських стипендіатів”, на їх підготовкуказна асигнувала вісімсот тисяч рублів. Здійснювати керівництво стажистамипоручалося видатному російському педагогові, що володів багатим досвідом вгалузі народної освіти, Миколі Івановичу Пирогову.
В 60-і рр. відбуваються зміни в правилах відряджання російськихвикладачів за кордон. Якщоколись російські стипендіати проходили повний цикл стажування при університетахЗахідної Європи, то з березня 1867 р. дозволялося відряджання лише тих, хтоздав магістерські іспити, але не написав дисертацію. Рекомендувалося відрядити доцентів,що успішно викладали в університетах протягом двох років, а також викладачів,що створили серйозні наукові праці.
У числі умов для відряджання за кордон держава висунула такі, як «дужегарний атестат зрілості при відмінних оцінках по обох древніх мовах», «достатнєзнання» німецької й французької мов, відмінні оцінки по предметі, обраномукафедрою, наявність авторських робіт, здатність правильно й вільно виражатисвої думки й «бездоганна надійна моральність».
Відряджали на навчання за рубіж не келійно, а на засіданнях радуніверситетів і тому направляли кращих, гідних, талановитих, про що свідчитьподальша наукова й викладацька доля стипендіатів. Навчання в західноєвропейськихуніверситетах проходив видатний біолог Ілля Мечников, що здобув славу усвітовій науці, заснував наукову школу імунології, член-кореспондентПетербурзької академії наук, згодом лауреат Нобелівської премії. Серед професорських стипендіатів булиВасиль Модестов, видний фахівець із класичної філології, а також вихованецьМосковського університету Володимир Герьє, що став згодом його ординарнимпрофесором історії.
Інтерес російських посланців до досвіду західноєвропейських університетівбув надзвичайно високий. Кожний з них прагнув за час перебування за кордоном прослухати лекції йвідвідати семінари по двох-трьох спеціальностях: уже в ту пору молодим ученимбуло ясно, що майбутнє науки — інтеграція її різних областей, що без оволодіннязнаннями в суміжних областях не можна домогтися успіхів в основній галузідіяльності. Одночасно вони знайомилися знауковими бібліотеками й іншими установами, що дозволяли розширити кругозір іпознайомитися з тією літературою, якої не було в Росії.
Що ж цікавило професорських стипендіатів у закордонних університетах? Насамперед накопичений досвід усистемі освіти: зв’язок науки й освіти, методика читання лекцій і проведеннясемінарів, контакти лектора зі студентською аудиторією й ін. Все бачене і почуте вони проектувалина конкретні умови російської дійсності. Пильну увагу стипендіатів привертали такі дисципліни, якправо, класична філологія, педагогіка, що пояснюється станом російського суспільстватого часу.
Умова, поставлена Міністерством народної освіти перед тими, хто їхав увідрядження, полягала у вимозі регулярного подання звітів про навчання, якіналежало робити один раз у три місяці. Регулярна публікація звітів таких „відряджених” у журналі івипуск їх окремим багатотомним виданням мали на меті знайомити університетиРосії із кваліфікацією стипендіатів, оскільки звіти дозволяли судити пропізнання й достоїнства кожного кандидата в професори. Захід цей виявився не меншефективним, ніж конкурси й атестації. Звіти значної частини стипендіатів являють собою узагальненнядосвіду вищої освіти Росії й тому перебували в центрі уваги російськоїпрофесури. Публікація звітів сталапроявом політики гласності, що проводилася міністерством на початку 60-х рр., уперіод помітного підйому демократичних настроїв у суспільстві.
Ставлення до закордонного досвіду в сфері освіти — проблема, що хвилюваларосійське суспільство в XIX в. і продовжує глибоко цікавити сьогодні. Професорські стипендіати не тількизнайомили з досвідом західноєвропейських університетів, багато хто з них шукаввідповідь на питання про правомірність використання в Росії закордонногодосвіду. Нерідко у вітчизнянійпубліцистиці звучало твердження, начебто не треба «винаходити велосипед», атреба взяти готовий досвід Німеччини в області вищої освіти. Однак були й інші точки зорустипендіатів. Молоді магістри й кандидатипорівнювали освітні системи Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії, Італії,відзначивши при цьому, які сторони їх можуть бути застосовні в російськійсистемі, що розвивалася. Більшість їх сходилося в думці про неможливість штучного перенесеннязахідноєвропейського досвіду, у тому, що треба глибоко й всебічно враховуватиконкретно-історичні умови Росії. Відбувалося, таким чином, критичне переосмислення закордонного досвіду.
Характеризуючи систему викладання класичної філології в німецькихуніверситетах, професорський стипендіат Олександр Новосьолов указував як напозитивну рису на міцну солідарність німецьких професорів, що читали цей курс,і в рамках одного університету, і в рамках університетів країни. Разом з тим він заперечував протитакого порядку викладання класичної філології, при якому в центрі увагиперебувало вивчення не історії й культури древніх цивілізацій, а лінгвістично-критичнийогляд текстів древніх авторів. Завдання вітчизняних професорів, на думку О. Новосьолова, полягало вглибокому вивченні змісту творів древніх класиків, якщо вони хотіли підтриматий розвити любов, що пробуджується в молодих людях, до пізнання суті класичногосвіту. Саме знайомство з усімасторонами цього світу, аналіз їх дозволяє витягти уроки, засвоєння якихпослужить вихованню молодого покоління.
Безумовно, професорських стипендіатів хвилював питання й про формувикладу матеріалу лектором, про ступінь інтересу й дохідливості. „Виклад Моммзена, — писав АдріянКопилов, — позбавлений всякого зовнішнього блиску, але зате надзвичайно ясний”. Разом з тим, у нього викликалозаперечення відсутність у лекціях професора Моммзена історіографії, оцінкипраць істориків, що раніше розробляли проблеми курсу, що читався. Аналізуючи зміст курсів лекцій поісторії, Володимир Герьє відзначав: «Перше, що вражає студента російськогоуніверситету на історичних курсах німецьких професорів, це те, що вони дотримуютьсячисто фактичної сторони предмета, не дозволяючи собі ніяких відступів: вонинавіть не кладуть в основу всього курсу яку-небудь велику історичну ідею, біляякої вони б групували факти у відомій перспективі…»[26]
Російські стажисти виявляли глибоку цікавість до вивчення в університетахНімеччини теорії й історії педагогіки. Інтерес цей був тим більше виправданий і зозумілий, що педагогікав Росії як наука тільки ставала на ноги. Професорський стипендіат Лев Модзалевський виділив двінайголовніші, за його словами, священні умови виховання: національне й сімейне. Відсутність їх не може невідгукнутися стражданням, тому що воно призведе до порушення природних законів. «Справа виховання повинна стояти вмежах будинку, його нравів і порядку, що обумовлюються самим поняттям«сімейства». У його надрах коренятьсясімейні вдачі, сімейна честь, племінні вдачі, народна гордість, любов до Батьківщини. З нього ж виростають почуттячесності, права, мужності в битві з життєвою неправдою. Тільки при такому патріотизмі живенезламна віра в кінцеву перемогу права» (там же, 1864, ч. II, с. 118).
Університетську громадськість, і в тому числі професорських стипендіатів,хвилював питання про зв’язок науки й освіти. Знайомлячись з різними системамиосвіти, стажисти відзначали, що німецькі університети є хранителями науки, дляфранцузького типу університету характерна підготовка до певного роду практичноїдіяльності, наука ж розвивалася в особливих установах. На думку М. І. Пирогова, наука буладжерелом російських університетів. Не випадково вже на початку сторіччя при російських університетахвідкривається велика кількість наукових товариств.
Російськийісторик Василь Модестов, що уважно стежив за розвитком вітчизняної й закордонної науки, відзначав, що в Англії, Франції, Німеччині широко поширюється думка про те, як важливо опанувати російською мовою, щоб успішно займатися науковою працею. Таким чином, досягнення вітчизняних учених визнавалися у світі. Це підтверджується також і тим, що рецензування робіт російських учених у наукових періодичних виданнях Західної Європи стає правилом[27] .
Спочатку професорські стипендіати їздили майже винятково в Німеччину, деголовним чином «доучувалися», слухаючи лекції й працюючи всемінаріях; але із часом вони стали відправлятися й в інші країни — у Францію,в Англію, в Італію, в Іспанію, у Швецію (не говорячи про слов’янські землі,куди їздили й раніше), і вже для більш самостійних робіт у бібліотеках іархівах. Останнє стало можливим завдяки кращій науковій підготовці, що вониодержували тепер у себе вдома.
Критичне становище із професорсько-викладацькими кадрами змусиловідомство освіти створити в 1828 році спеціальні центри їхньої підготовки:Професорський інститут при Дерптському університеті, Курс правознавства приПетербурзькому університеті, Головний педагогічний інститут у Петербурзі.
За період 1844-1859 року в 6 університетах Росії (без медичногофакультету) ступінь доктора одержали 76 чоловік, ступінь магістра 259 чоловік. Проте, університети продовжуваливідчувати недолік у викладачах. За 1850 рік у всіх вузах було 626 викладачів, їхнє число з 1833 року збільшилосялише на 92 чоловік.
В 1863 році був затверджений новий університетський статут, що ставпродуктом широкого суспільного й педагогічного руху, результатом перемогипрогресивних сил суспільства над силами реакції. Статут поліпшив університетськийустрій, надав університетам більшу самостійність, сприяв виникненню науковихтовариств, пожвавленню наукової діяльності університетів. З 1863 року почав функціонувати інститутпрофесорських стипендіатів. Випускники університетів, що бажали присвятити себе викладанню абонауковій діяльності, могли готуватися до здачі магістерських іспитів, написанняй захисту дисертацій на ступінь магістра, а потім доктора наук.
Із середини 60-х років XIX століття в Росії був узятий напрямок напідготовку науково-педагогічних кадрів усередині імперії, безпосередньо приросійських університетах.
В 1899 році в університетах перебувало 203 «професорських стипендіата», утому числі тільки 19 навчалося за кордоном. Дана тенденція збереглася й на початкуXX століття.
Висновки
Проаналізувавши вищенаведене, можна дійти таких висновків.
Історія вищої освіти в Україні сягає корінням ще часів Київської Русі.Дуже великий внесок в розвиток вищої освіти зробила Києво-Могилянська академія.Отже, у ХІХ столітті система освіти в Україні мала вже глибоке підґрунтя.
Однак згідно з постановами про освіту Російської імперії система освіти вУкраїні реформується і входить частиною в єдине ціле – систему освіти (в томучислі й вищої) Російської імперії.
Порядок прийому викладачів до університетів будувався на засадах «Загального статутуімператорських російських університетів» з багаточисельними змінами йдоповненнями. За основу в роботі узято Статут 1863 року, як такий, що йогобагато з дослідників називає найкращим.
Згідно із вказаним Статутом, кожний факультет складався з декана,професорів ординарних та екстраординарних, доцентов та лекторів по штату. Понад це, університетамнадавалося право мати приватдоцентів у необмеженій кількості.
Декани обиралися в зборах своїх факультетів на три роки з ординарнихпрофесорів, а якщо таких у факультеті було менше трьох, то й з екстраординарнихі затверджувалися міністром народної освіти (п.8 Статуту). При цьому вибірдеканів факультетами провадився в присутності університетської Ради. Якщо вибірза якимись причинами не провадився, то вони балотувалися Радою.
Професори по обранню Ради повинні затверджуватися міністром, а доценти йлектори — піклувальником навчального округу. У тих випадках, коли вакантна вУніверситеті кафедра не буде заміщена протягом року вибраним відуніверситетської Ради кандидатом, міністр може призначати в професора по своємуобранню осіб, що задовольняють необхідним від професора вимогам. Понад цьоговід міністра залежало призначати повсякчас понадштатних професорів з осіб, яківідрізнялися ученістю, мистецтвом викладання й задовольняючих іншим умовам,необхідним від професора, просячи щоразу у порядку, установленим у затвердженихІмператором 22-го травня 1862 року правилах про складання, розгляд ізатвердження кошторисів, дозвіл на здійснення необхідного для утримання такогопонадштатного професора.
Особи, що перебували при учбово-допоміжних установах Університету, як-то:бібліотекар і його помічники, помічники прозекторів, хоронителі кабінетів імузеїв, лаборанти, провізори і їхні помічники, обиралися Радою йзатверджувалися піклувальником навчального округу.
Відповідно до «Положення про введення в учені ступені» (1819) було передбаченочотири вчені ступені — дійсний студент, кандидат, магістр і доктор, алефактично присуджувалися тільки три вчені ступеня. Звання дійсного студентауніверситету присуджували більшості закінчивших університетські курсистудентам, а ступінь кандидата отримували лише деякі, в основному ті, яківиявили здатність до наукової праці. Надалі положеннями 1837, 1844 і 1864 рокупередбачалося три вчені ступеня: кандидат, магістр і доктор. В 1884 році бувскасований учений ступінь кандидата.
На відміну від західноєвропейських держав, у Росії до професорськогозвання вели три послідовні щаблі:
1) державний екзамен із закінченні університету;
2) магістерський іспит і магістерський диспут або захист дисертації навчений ступінь магістра;
3) докторські іспити й публічний захист докторської дисертації.
Якщо в німецьких і інших університетах присудження вчених ступенів незалежало від їхньої послідовності, тобто вчений ступінь доктора можна булоотримати, не маючи ступеня магістра, то в Росії (а отже – в ПідросійськійУкраїні) випробування на ступінь магістра й доктора провадилися строгопослідовно. Вищий ступінь не можна було отримати, не маючи попереднього, крімвиняткових випадків (за особливі наукові досягнення магістрант міг бутивозведений прямо в докторський ступінь). Між затвердженим ученим ступенем ідопуском до одержання нового вченого ступеня повинен був пройти певний час:
1) між дійсним студентом і кандидатом — 1 рік;
2) кандидатом і магістром — 2 роки;
3) магістром і доктором — 3 роки.
Потім ці інтервали були скорочені до 1 року.
Окрему систему атестації мали вищі богословські навчальні заклади.
Отже, можна сказати, що підґрунтя сучасної системи вищої освіти булозакладено саме тоді, у ХІХ столітті. Ця система з деякими змінами пройшлавипробування в Радянській Україні та була перенесена у сучасну незалежнуУкраїну.
Найважливішою частиною педагогічної діяльності професорської інтелігенціїна початку другої половини ХІХ століття було читання лекцій. До них готувалисянайбільш ретельним чином, намагаючись донести до слухачів найостаннішівідомості в тій або іншій галузі наукового знання. З цієї причини багатопрофесорів намагалися не читати двічі той самий курс, складаючи на кожнийнавчальний рік новий. До лекцій готувалися по-різному: хтось писав повнийтекст, від слова до слова, інші обмежувалися невеликими планами.
Наприкінці другої половини ХІХ століття у зв’язку з реформуваннямнавчальної системи лекції вже не відіграють настільки великої ролі, хоча йзалишаються основним засобом передання студентам нової інформації. Упедагогічний процес активно впроваджуються семінарські, лабораторні та іншівиди практичних робіт. Практичні заняття студентів медичного факультетупроводились в лабораторіях, кабінетах, клініках, анатомічному театрі.
Також важливу роль відігравало позакурсне навчання.
Щодо оплати праці викладачів, то слід зазначити, що матеріальне становищевикладачів протягом усього ХIХ століття було вбогим, а молодшого складу — нерідко злидарським. Праця викладача університету оцінювалася вкрай низько,далеко не адекватно витраченим зусиллям. Тому брак матеріальних коштів,боротьба за виживання штовхали на додаткові заробітки. Особливо защемленим уцьому плані виявлявся молодший викладацький склад — приват-доценти, асистенти,лектори. Казенної зарплати вистачало лише на те, щоб звести кінці з кінцями.Так, квартирних грошей вистачало лише на одну кімнату. Тому викладачікористувалися квартирами без зручностей, нерідко розташованими вдалечині віднавчального закладу. Хоча на початку 80-х років матеріальне становищепрофесорсько-викладацького складу трохи покращилося, проте, воно незабезпечувало нормального існування родини, що змушувало викладачів, як іраніше, шукати додаткові джерела прибутку.
Украй скрутні матеріальні умови життя були однією з причин того, щобагато професорів і викладачів, особливо молодих, не могли собі дозволити матиродину й дітей. Протягом другої половини XIX в. біля третини всіх професорівбули самотніми.
Щоб покращити стан, уряд позбавляв професорів необхідності справляти мито;встановлював для них можливість отримувати дворянство. Але слід зазначити, щоматеріальне забезпечення професорсько-викладацького складу не поліпшилосьнавіть й у наші часи. Тож можна зробити висновок, що проблеми нинішньої системиосвіти беруть свій початок ще з часів Російської імперії.
Мабуть, не в останню чергу через скрутне матеріальне становище вРосійській імперії відчувався значний брак професорсько-викладацького складу.Щоб вийти з нього, держава вдавалася до різних заходів. Кращим студентам, щозакінчили повний курс наук в університетах, присвоювалися вчені ступенікандидатів без іспитів. Інші випускники університетів, що одержали атестати йправо на класний чин, могли претендувати на вчений ступінь кандидата післяуспішної здачі складного екзамену зі своєї спеціальності. Через рік післяприсудження вченого ступеня кандидата вони мали право здавати випробування дляодержання вченого ступеня магістра. Ще через рік у магістрів з’являлося законнеправо на захист докторської дисертації по своїй галузі знань. Процедурапідготовки й захисту дисертації описувалася в інструкції Міністерства народноїосвіти.
Також задля підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складувикористовувались поїздки за кордон. Однак у вітчизняній практиці сформувавсяінститут аспірантури. Сам термін „аспірант” увійшов у вжиток у вісімдесяті рокиХІХ століття, до того ж аспіранти мали назву „професорські стипендіати”.
Переліквикористаних джерел
1.          Загальнийстатут імператорських російських університетів від 18.06.1863р
2.          УказІмператора від 24 січня 1803 року «Про устрій училищ»
3.          160 роківНаціональному медичному університету імені О.О.Богомольця: [1841-2001] /[Гончарук Є.Г., Андрущук А.О., Бобрик І.І. та ін.]; За ред. Є.Г.Гончарука; Нац.мед. ун-т ім. О.О.Богомольця. — К.: Століття, 2001. — 366с.
4.          АврусА.И. История российских университетов: Очерки / Моск. обществ. науч. фонд. — М., 2001. – 86с.
5.          АлексюкА.М. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія: Підруч. для студентів,аспірантів та молодих викладачів вузів / [Голов. ред. С.В.Головко]. — К.:Либідь, 1998. — 558с.
6.          Вовк Л.П.Історія освіти дорослих в Україні: Нариси / Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; [Відп. ред. Ярмаченко М.Д.]. — К., 1994. — 226с.
7.          ВолковаН.П., Шевченко А.Д. Історія українського шкільництва та педагогіки: [Навч.посіб.] / Н.П.Волкова, А.Д.Шевченко; Дніпропетр. нац. ун-т. — Д., 2003. — 58с.
8.          Вітчизнянауніверситетська педагогічна освіта в імперську добу: історіографічні таметодологічні аспекти / А.І.Павко, Л.Ф.Курило. — К.: Знання України, 2005. —120 с.
9.          Высшееобразование в России: очерк истории до 1917 года / Под редакцией В.Г. Кинелева.М.: НИИВО, 1995. – 206с.
10.        ГалкинК.Т. Высшее образование и подготовка научных кадров в СССР. М.: Советскаянаука, 1958. – 350с.
11.        ДжуринскийА.Н. История образования и педагогической мысли: [Учеб. для студентов вузов,обучающихся по спец. 031000, 033400] / [Ред. Свешникова И.К.]. — М.:ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. — 400 с.
12.        ЖуковВ.И. Высшая школа России. Исторические и современные сюжеты. М.: Союз, 2000. –508с.
13.        ЖуковВ.И. Университетское образование: история, социология, политика / Моск. гос.соц. ун-т. — М.: Акад. Проект, 2003. — 380с.
14.        ИвановА.Е. Высшая школа России в конце XIX — начале XX века. М.: Ин-т рос. истории,1991. – 211с.
15.        ИвановА.Е. Учёные степени в Российской империи. ХVIII в. — 1917 г. М.: Ин-т рос.истории, 1994-1999. – 620с.
16.        Извлечениеиз Отчётов лиц, отправленных МНО за границу для подготовки до профессиональногозвания. Спб., 1863, ч. I. – 520с.
17.        Историяобразования и педагогической мысли за рубежом и в России: [Учеб. пособие длястудентов высш. пед. учеб. заведений по дисциплине «Педагогика» (Блок ОПД)] /[Андреева И.Н., Буторина Т.С., Васильева З.И. и др.]; Под ред. З.И.Васильевой.— М.: ACADEMIA, 2001. — 414с.
18.        КатровскийА.П. Формирование и развитие территориальной структуры высшего образованияРоссии. — М.: Междунар. отношения, 2003. — 204с.
19.        КоржівД.Ю. Розвиток системи вищої освіти в Україні (кінець ХІХ – початок ХХ століть).— Вінниця: ПП «Центр генеалогії і біографіки», 1996. — 16с.
20.        КравецьВ. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій: Навч. посібник длястудентів пед. навч. закладів та ун-тів. — Тернопіль: Тернопіль, 1994. — 358с.
21.        КуликоваЛ.Б. Классическое гуманитарное образование: История, опыт, традиции. — К.:Университет. изд-во «Пульсари», 2002. — 168с.
22.        ЛебедеваЛ.И. Развитие магистратуры как института подготовки научных инаучно-педагогических кадров в России конца XIX – начала ХХ века. – М., 2005. –504с.
23.        Матеріалинауково-практичної конференції на тему «Розвиток освіти і культури України вXVII – XIX ст», 22-23 листопада 1999 p.: [Зб. доп., тез.] / Глух. держ. пед.ін-т ім. С.М.Сергєєва-Ценського; [Редкол.: В.І.Бєлашов та ін.]. — Глухів, 1999.— 63 с.
24.        Освіта йвиховання в Польщі й Україні (XIX – XX ст.): Матеріали міжнар. наук.-практ.конф. (20-22 трав. 1998, Ніжин) / АПН. Ун-т ім. М.Кюри-Складовської. Ніжин.держ. пед. ун-т ім. М.Гоголя; [Редкол.: Є.Коваленко (відп. ред.) та ін.]. В 2ч. — Ніжин, 1998.
25.        ПедагогічнаХарківщина: Довідник / Під ред. І.Ф.Прокопенка, В.І.Лозової; Харк. держ. пед.ун-т ім. Г.С.Сковороди. — [2-е вид., допов.]. — Х., 1999. — 160 с.
26.        СірополкоС. Історія освіти в Україні / Укр. Віл. Ун-т (м. Мюнхен, Німеччина), Друзі т-ваім. Г.Ващенка. — К.: Наук. думка, 2001. — 912с.
27.        Становленняі розвиток аграрної освіти та науки в Україні (з найдавніших часів і досьогодення) / [Д.О.Мельничук, М.В.Зубець, Л.Ю.Беренштейн та ін.]; Каб.Міністрів України, Нац. аграр. ун-т. — К., 2005. — 221 с.
28.        СтоянТ.А. Студентство університетів підросійської України в другій половині ХІХ ст…— К.: ТОВ «Міжнар. фін. агенція», 1998. — 28с.
29.        ШаршуновВ.А., Гулько Н.В. Как подготовить и защитить диссертацию: история, опыт,методика и рекомендации. – М.: Технопринт, 2002. – 460с.
30.        Энциклопедическийсловарь, издатели: Ф.А. Брокгауз (Лейпциг), И.А. Ефрон (С.Петербург). СПб.:Типо-Литография И.А. Ефрона, 1896. Т. XVIII. – 480с.
31.        Высшееобразование в России во второй четверти XIX века // Социально-гуманитарныезнания. – 1998. — № 2.
32.        КричевскийГ.Г. Учёные степени в университетах дореволюционной России // Учёные степени вРоссии: ХVIII в. — 1918 г. Сб. научных статей. Вып. 1 в 2-х частях / Под науч.ред. А.Е. Иванова, В.А. Шаповалова, А.Н.Якушева. М.: Ставрополь: Ин-т рос.истории РАН, СГУ, 1996. Часть первая. С. 6-39.
33.        ПоляковаН.В. Образовательная система пореформенной России: практика и исторический опыт// Социально-гуманитарные знания. – 2001. — № 2. – С.65-78
34.        ПоляковаН.В. Складывание российской системы образования // Социально-политическийжурнал. 1998. № 3.
35.        СойферВ.Н. Уникальность российского образования; Успехи и недостатки западногообразования; Еще несколько аргументов в пользу поддержки российскогообразования // Соросовский образовательный журнал. – 1995. — № 1. – С.7-12
36.        ЧиненныйА., Стоян Т. Университетский преподаватель: XIX век // Высшее образование вРоссии. – 1999. – № 3. – С. 130-136
37.        Экштут С.Вклад в историю // Киноарт. – 2006. — № 2. – С.58-63
38.        ЯкушевА.Н., Хохлова Д.А., Эйдельнант Ю.В. Порядок присуждения ученых степеней попервым уставам Дерптского, Московского, Харьковского и Казанского университетов// Учёные степени в России: ХVIII в. — 1918 г. Сб. научных статей. Вып. 1 в 2-хчастях / Под науч. ред. А.Е. Иванова, В.А. Шаповалова, А.Н. Якушева. М.;Ставрополь, Ин-т рос. Истории РАН, СГУ, 1996. Часть вторая. С. 142-147.
Додаток1. Узагальнені відомості про вчені ступені,присуджувані в Росії до 1917 р.Показник Рік прийняття статуту університетів – рік прийняття Положення про Введення в учені ступені 1804 -1819 1835 — 1837, 1844 1863 — 1864 1884 Учені ступені дійсний студент; кандидат; магістр; доктор : кандидат; магістр; доктор кандидат; магістр; доктор; магістр і доктор — Московський, Петербурзький, Казанський, Київський, Новоросійський, Пермський, Саратовський, Томський, Харківський університети; кандидат, магістр і доктор – Варшавський і Юрьєвський (Дерптський) Спеціалізація по чотирьох факультетах (розділах): богослов’я, медицина, право; філософія У кожному розділі введені розряди, причому для ступеня доктора наук їх було менше, ніж для магістра До 40 розрядів на ступінь магістра Послідовність атестації Обов’язкове проходження всіх щаблів — «проскакування» через щаблі неприпустимо Особи, що одержали ступінь доктора в інших країнах, допускаються лише до випробувань на ступінь магістра й тільки через рік після одержання магістерського ступеня можуть здавати докторські іспити. Умови присудження ступеня дійсний студент – на підставі заяви або здачі іспитів; «дійсний студент» визначалося як звання (присвоювалося всім, хто успішно закінчив повний курс університету), а не вчений ступінь Кандидат – здати іспитів, представити письмовий твір Або «автоматично», за відмінними результатами університетських випробувань, або за результатами здачі спеціальних іспитів Студенти, що закінчили університет з відмінними результатами, повинні виконати дисертацію в строк, що не перевищує 6 місяців після закінчення випробувань Магістр – витримати словесне й письмове випробування, привселюдно захистити дисертацію (на латинській або російській мові) Здобувач допускався до випробувань тільки при попередньому позитивному висновку ради факультету; для наступного захисту дисертації необхідно представити її тези. По дисертації деканатом призначалися два опоненти Здати екзамен з одного з 40 розрядів науки; привселюдно захистити дисертацію; передбачалася можливість заміни дисертації іншою друкованою науковою працею Доктор – витримати словесне й письмове випробування, показавши ґрунтовні й глибокі знання про науки, привселюдно захистити дисертацію (тільки латинською мовою) См. наведене вище для магістра Привселюдно захистити дисертацію; здача іспиту скасована; передбачалася можливість заміни дисертації іншою друкованою науковою працею Інтервал часу, що відокремлює від попереднього ступеня Кандидат – 1 рік після закінчення університету; у виняткових випадках відразу після закінчення Кандидат – 1 рік після закінчення університету; у виняткових випадках відразу після закінчення Магістр – 2 роки після кандидатської Магістр – 1 рік після кандидатської Доктор – через 3 роки після магістерської доктор – через 1 рік після магістерської Інше Після захисту ступінь доктора затверджується міністром освіти Особи, що одержали ступінь доктори в інших країнах, допускаються лише до випробувань на ступінь магістра й тільки через рік після одержання магістерського ступеня можуть здавати докторські іспити. В ученому званні дійсного студента й в учених ступенях кандидата, магістра й доктора затверджувала рада університету; Професори затверджувалися міністром освіти, доценти й лектори – піклувальником; професор міг бути прямо призначений міністром Правила жорсткіші Як правило, нижчі вчені ступені присуджувалися тільки випускникам університетів Нижчий учений ступінь міг присуджуватися випускникам ліцеїв і інших вищих навчальних закладів
Додаток2. Підготовка професорсько-викладацького складу в ХХ столітті в Російськійімперії та за кордономРоки В Росії За кордоном 1870 51 16 1876 79 12 1899 184 19 1905 245 14 1911 353 40 1913 465 33 1915 484 6
Додаток3. Кількість дисертацій, що були захищені в Росії (1863-1874 рр.)Факультети Ступінь магістра (чол.) Ступінь доктора (чол.) Історико-филологічний 58 62 Фізико-математичний 139 112 Юридичний 53 56 Медичний 30 342 Разом 280 572