МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РЕФЕРАТ
На тему«Система підготовкинаукових кадрів в Україні»
Київ 2010
ЗМІСТ
ВСТУП
1 Поняття, мета і функції науки
2 Форми організації та управління наукою
3 Система підготовки наукових кадрів вУкраїні
Література
ВСТУП
Знання необхідні людині для орієнтації внавколишньому світі, для пояснення і передбачення подій, планування іреалізації діяльності та розробки інших нових знань. Знання найважливіший засібперетворення дійсності. Вони становлять динамічну систему, що швидко розвивається,темпи зростання якої в сучасних умовах перевищують темпи зростання будь-якоїіншої системи. Говорячи про знання, мають на увазі вищий рівень інформації, щофункціонує в суспільстві. При цьому знання — це не вся інформація, а лише та їїчастина, яку людина перетворила і опрацювала особливим чином. У процесіперетворення інформація повинна набути знакової форми або бути представленою вцій формі за допомогою інших знань, накопичених у пам’яті, інформація повиннаотримати суть і значення.
Наукастановить сутність людського знання. За Кантом, вона є сукупністю знань,впорядкованих згідно з певними принципами, реальним зв’язком правдивих суджень,передбачень і проблем дійсності та окремих її сфер чи аспектів.
1 Поняття, мета і функції науки
Безпосереднямета науки — це опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, щостановлять предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, інакше кажучи,теоретичне відображення дійсності з метою використання в практичній діяльностілюдей. Тому наука як сфера людської діяльності виконує функцію розробки ітеоретичної систематизації об’єктивних знань про дійсність. У перебігуісторичного розвитку наука перетворилася на виробничу силу суспільства інайважливіший соціальний інститут. Поняття науки містить і діяльність задляотримання нового знання, і результат цієї діяльності — суму отриманих на данийчас наукових знань, що створюють наукову картину світу.
Як невід’ємний чинник практичного способуосвоєння світу, наука (виробництво знань) є досить специфічною формоюдіяльності, яка суттєво відрізняється і від діяльності у сфері матеріальноговиробництва, і від інших видів духовної діяльності. Якщо в матеріальномувиробництві знання лише використовують як ідеальні засоби, то в науці отриманнянових знань становить основну і безпосередню мету незалежно від того, в якомувигляді втілюється ця мета — у вигляді теоретичного опису схеми технологічногопроцесу, побудови експериментальних даних або формули медичного препарату. Навідміну від інших видів людської діяльності, результати яких можуть бутивідомими і заданими ще до початку роботи діяльність правомірно називаютьнауковою лише тоді, коли вона дозволяє набути нових належних знань; такимчином, її результат є принципово нетрадиційним. Саме тому наука є силою щопостійно змінює інші види людської діяльності.
Такимчином можна стверджувати що основним змістом науки є:
– теорія як система знань яка є формою суспільної свідомості ідосягнень інтелекту людини;
– суспільна роль у практичному використанні рекомендацій длявиробництва благ, що є життєвою необхідністю людей.
Однакпоступовий рух пізнання в цілому, з філософського погляду обумовлено не тількибезпосередніми запитами сьогоденної практики, а й суто пізнавальними інтересамилюдства, результати задоволення яких коли-небудь проявляються в прогнозуваннімайбутніх способів і форм практичного освоєння світу.
Отже,наука в сучасному суспільстві виконує низку конкретних функцій:
– пізнавальну — задоволення потреб людей у пізнанні законів при родиі суспільства;
– культурно виховну розвиток культури, гуманізацію виховання і формуваннянової людини;
– практично діючу — удосконалення виробництва і системи суспільнихвідносин, інакше кажучи, безпосередньої виробничої сили матеріального виробництва.
Сукупністьокремих часткових функцій науки надає їй головну функцію в сучасному світі — розвиток системи знань, що сприяє найбільш раціональні й організації виробничихвідносин і використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства.
Згідноз викладеного вище, поняття науки слід розглядати з трьох основних позицій.По-перше, з теоретичної, як систему знань, форму суспільного пізнання;по-друге, як вид суспільного розподілу праці; по-третє, з позиції практичноговикористання висновків науки, інакше кажучи, її суспільної ролі.
Розглянутанами двоєдина мета науки наукове пояснення явищ природи і суспільства, будьколи зафіксованих людиною, і отримання нових знань використання їх упрактичному освоєнні світу обумовлює і предмет науки — взаємопов’язані формирозвитку матерії або особливості їх відображення у свідомості людини.
Кожнанаука передбачає створення єдиної логічно чіткої системи знань про той чи іншийаспект навколишнього світу, знань, зведених у єдину систему. Систематизованінаукові знання і є адекватним відображенням, відтворенням структури об’єкта всистемі наукових знань про нього. Отже, наука — це динамічна система знань, щорозкривають нові явища в суспільстві і природі з метою використання їх упрактичній діяльності людини.
Чимже відрізняється наука від повсякденного пізнання?
По-перше,наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, що не зводяться дооб’єктів побутового досвіду. Наука виходить далеко за межі повсякденноїпрактичної діяльності людини й має предметом своєї уваги і об’єкти, які поки щоне входять у наявну практику. При цьому, спираючись на глибокі знанняоб’єктивних суттєвих зв’язків дійсності, виявляючи об’єктивні тенденціїрозвитку природничих і суспільних процесів, наука є засобом передбачення наслідківлюдської діяльності, розкриває методику прийняття рішень у цій діяльності. Томупередбачення майбутніх змін у природі і суспільстві також є одним знайважливіших завдань науки.
Такимчином, головними ознаками наукового пізнання світу є:
– предметність і об’єктивність наукового знання;
– вивчення об’єктів порівняно незалежних від повсякденного досвідута сьогоденних можливостей використання результатів.
Усіінші відмінні ознаки науки є похідними від основних і обумовлені ними.
Кажучипро наукове знання, необхідно виокремити два його рівні — емпіричний (тобтозаснований на досвіді і через посередництво досвіду) і теоретичний (отриманийшляхом умовиводу, відокремлено від практики). Основними критеріями розподілуцих рівнів є:
– характер предмета дослідження;
– тип засобів дослідження, що застосовуються;
– особливості методу дослідження.
Безумовнотеорія та емпіричне дослідження мають справу з різними зрізами однієї і тієїсамої дійсності. Однак емпіричне дослідження вивчає явища і залежності міжними, в яких воно може вловити прояв закону, тим часом як теоретичнедослідження дає закон у чистому вигляді.
2 Форми організації та управління наукою
Засвоєю спрямованістю, безпосереднім відношенням до практики окремі наукиподіляють на фундаментальні і прикладні. Завданням фундаментальних наук єпізнання законів, що керують поведінкою та взаємодією базисних структурприроди, суспільства і мислення. Ці закони і структури вивчаються, так бимовити, в «чистому вигляді» безвідносно до їхнього можливоговикористання. Тому фундаментальні науки іноді називають «чистими».
Безпосереднямета прикладних наук — використання результатів фундаментальних наук длявирішення не тільки пізнавальних, а й соціально-практичних проблем. Тому туткритерієм успіху є не тільки досягнення істини, а й міра задоволеннясоціального замовлення.
Прикладнінауки можуть розвиватися в напрямі і теоретичної і практичної проблематики.Наприклад, у сучасній фізиці фундаментальну роль відіграють електродинаміка іквантова механіка, використання яких у пізнанні конкретних предметних сферстворює багато різних галузей теоретичної прикладної фізики — фізику металів,фізику напівпровідників та ін. Подальше перенесення їхніх результатів упрактику покликало до життя різноманітні практичні прикладні науки — металознавство, напівпровідникову технологію тощо, а їхній прямий зв’язок ізвиробництвом здійснюється за допомогою відповідних конкретних розробок. Усітехнічні науки є прикладними.
Фундаментальнінауки зазвичай випереджають у своєму розвитку прикладні, створюючи для нихтеоретичний доробок.
Вищаатестаційна комісія (ВАК) України за погодженням з Міністерством освіти і наукиУкраїни затвердила національну класифікацію наук. Основні галузі наук такі:01. Фізико — математичні науки 02. Хімічні науки 03. Біологічні науки 04. Геологічні науки 05. Технічні науки 06. Сільськогосподарські науки 07. Історичні науки 08. Економічні науки 09. Філософські науки 10. Філологічні науки 11. Географічні науки 12. Юридичні науки 13. Педагогічні науки 14. Медичні науки 15. Фармацевтичні науки 16. Ветеринарні науки 17. Мистецтвознавство 18. Архітектура 19. Психологічні науки 20. Військові науки 21. Національна безпека 22. Соціологічні науки 23. Політичні науки 24. Фізичне виховання та спорт 25. Державне управління
Запризначенням і роллю в сучасному українському суспільстві кожна галузь наукподіляється на кілька груп. Наприклад, до економічних наук входять групитеоретичних економічних наук; механізмів регулювання економіки; фінансів,грошового обігу і кредиту; світового господарства і міжнародних економічнихвідносин; економіки підприємства та управління виробництвом; економіки галузейгосподарства; економіки природокористування та охорони довкілля демографії,економіки праці і соціальної політики; розміщення виробничих сил регіональноїекономіки.
Усвою чергу, наука як соціальний інститут стає найважливішим фактором соціально-економічногопотенціалу, потребує неабиякого зростання витрат, з огляду на те, що політиказі сфери науки перетворюється на одну з провідних сфер соціального управління.
Усистемі міждержавного управління багатьох країн сформувалися спеціальні органикерівництва наукою. На їхній базі побудовано механізм наукової політики, щоактивно і цілеспрямовано впливає на розвиток науки. Спочатку організація наукибула майже повністю прив’язана до системи університетів та інших вищихнавчальних закладів і будувалася за галузевими принципами. У ХХ ст. широкорозвиваються спеціалізовані дослідницькі організації та установи. Вираженатенденція до зниження питомої ефективності витрат на наукову діяльність,особливо у сфері фундаментальних досліджень виявила необхідність створеннянових форм організації науки. Отримала розвиток така форма організації науки,як наукові центри галузевого і комплексного характеру; виникли дослідницькіпідрозділи, побудовані за проблемним принципом. Для вирішення конкретнихнаукових проблем, що часто мають міждисциплінарний характер, створюютьсяспеціальні творчі колективи, які складаються з проблемних груп і об’єднуються впроекти і програми (наприклад програма освоєння космосу).
Основнимицілями державної політики України у сфері наукової і науково-технічноїдіяльності визначено:
– примноження національного багатства на основі використаннянаукових і науково технічних досягнень;
– створення умов для досягнення високого рівня життя кожногогромадянина, його фізичного, духовного та інтелектуального розвитку черезвикористання сучасних досягнень науки і техніки,
– зміцнення національної безпеки на основі використання наукових і науково-технічнихдосягнень;
– забезпечення вільного розвитку наукової та науково технічноїтворчості.
Длядосягнення основних цілей держава забезпечує соціально-економічні, організаційні,правові умови для формування та ефективного використання наукового танауково-технічного потенціалу, зокрема державну підтримку суб’єктів наукової інауково-технічної діяльності, підготовку, підвищення кваліфікації таперепідготовку наукових кадрів, підвищення престижу наукової діяльності,підтримку та заохочення наукової молоді.
ВУкраїні правові організаційні та фінансові засади функціонування і розвиткунаукової і науково-технічної сфери визначає Закон України «Про наукову інауково-технічну діяльність» і доповнення та зміни до нього. Державнерегулювання та управління у сфері науково-технічної діяльності здійснюютьВерховна Рада України, Кабінет Міністрів України та Президент України особисто.
ПрезидентУкраїни як глава держави і гарант її державного суверенітету сприяє розвиткунауки і техніки; забезпечує здійснення контролю за формуванням іфункціонуванням системи державного управління у сфері наукової інауково-технічної діяльності; визначає структуру органів виконавчої влади, якіздійснюють державне управління у сфері науки і техніки; розглядає пропозиціїщодо ефективного використання коштів Державного бюджету України, спрямовані нарозвиток науки, технологій та інновацій, удосконалення структури управліннянаукою, системи підготовки та атестації кадрів.
ВерховнаРада України визначає основні засади і напрями державної політики у сферінаукової і науково-технічної діяльності, затверджує пріоритетні напрямирозвитку науки і техніки та загальнодержавні (національні) програминауково-технічного розвитку України і здійснює загальне державне регулюваннянаукової і науково-технічної діяльності шляхом прийняття відповідних законів.
Доповноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органіввиконавчої влади належать такі питання: здійснення науково-технічної політики держави;подання Верховній Раді України пропозицій щодо пріоритетних напрямів розвиткунауки і техніки та їхнього матеріально-технічного забезпечення; затвердженнядержавних (міжвідомчих) науково-технічних програм відповідно до визначенихВерховною Радою України пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;забезпечення реалізації загальнодержавних науково-технічних програм.
Іншіцентральні органи виконавчої влади у сфері наукової і науково-технічноїдіяльності виконують такі різноманітні завдання:
– розробку засад наукового і науково-технічного розвитку України;
– забезпечення наукового І науково-технічного потенціалу України,
– організацію і координацію інноваційної діяльності;
– координацію розвитку загальнодержавної системи науково-технічноїінформації;
– керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи;
– визначення напрямів розвитку наукового і науково-технологічногопотенціалу галузей і контроль за його рівнем;
– формування програм науково-технічного розвитку окремих галузей таорганізація Їх виконання;
– організація розроблення, освоєння і виробництва сучасноїконкурентоспроможної продукції на основі використання нових високоефективнихтехнологій, устаткування, матеріалів, інформаційного забезпечення;
– забезпечення інтеграції вітчизняної науки у світовий науковийпростір зі збереженням і захистом національних пріоритетів;
– здійснення інших повноважень, передбачених законодавством України.
Уздійсненні державного управління та регулювання у сфері наукової діяльностідержава керується чітко визначеними принципами:
– органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального ідуховного розвитку суспільства;
– поєднання централізації та децентралізації управління у науковійдіяльності;
– дотримання вимог екологічної безпеки;
– визнання свободи творчої, наукової і науково-технічної діяльності;
– збалансованого розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;
– використання досягнень світової науки, можливостей міжнародноїнаукової співпраці;
– свободи поширення наукової і науково-технічної інформації;
– відкритості для міжнародної науково технічної співпраці,забезпечення інтеграції української науки у світову в поєднанні із захистомінтересів національної безпеки.
Однимз основних важелів здійснення державної політики у сфері наукової танауково-технічної діяльності є бюджетне фінансування. Розмір його не повиненбути меншим за 1,7% валового внутрішнього продукту України. Бюджетнефінансування може здійснюватися через базове або програмно-цільовефінансування. Базове фінансування надається для забезпечення фундаментальнихнаукових досліджень, найважливіших для держави напрямів досліджень (зокрема, вінтересах національної безпеки та оборони), розвитку інфраструктури наукової інауково-технічної діяльності, збереження наукових об’єктів, що становлятьнаціональне надбання, підготовки наукових кадрів.
Програмно-цільовефінансування здійснюється зазвичай на конкурсній основі для здійсненнянауково-технічних програм та окремих розробок, спрямованих на реалізаціюпріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; проведення найважливішихприкладних науково-технічних розробок, які виконуються на державне замовлення;проектів, що виконуються в межах міжнародної науково-технічної співпраці. Дляпідтримки фундаментальних досліджень у галузі природничих, технічних ігуманітарних наук створено нині діючий Державний фонд фундаментальнихдосліджень, кошти якого формуються за рахунок бюджетних коштів і добровільнихвнесків юридичних і фізичних осіб (у тому числі іноземних). Кошти фонду також розподіляютьсяна конкурсній основі.
Вищимнауковим центром країни є Національна академія наук України (НАНУ), що очолює ікоординує фундаментальні дослідження в різних галузях науки. НАНУ є державнимнауковим закладом, який об’єднує всі напрями національної науки і підтримуєміжнародні зв’язки з науковими центрами інших країн.
КерівництвоНАНУ очолює президент, який обирається загальними зборами вчених. Вони жобирають і віце-президентів, вченого секретаря, президіум і ревізійну комісію.
НАНУскладається з відділень відповідних галузей науки. Крім галузевих єтериторіальні відділення (наприклад Донецьке, Західне, Південне та ін.) ітериторіальні філії.
Галузевівідділення НАНУ об’єднують науково-дослідні інститути, що очолюють розвитокнауки в цій галузі знань і в яких зосереджено провідні наукові сили. КрімНаціональної академії наук України в країні функціонують державні галузевіакадемії — Українська академія аграрних наук, до складу якої входитьНауково-дослідний інститут аграрної економіки; Українська академія медичнихнаук; Українська академія будівництва та архітектури та ін. У складі галузевихакадемій діють НДІ різного профілю, відповідно до галузі науки.
ВУкраїні функціонують і недержавні спеціалізовані академії, які об’єднуютьвчених на громадських засадах за профілем їхньої наукової діяльності. До нихналежать, наприклад, Українська міжнародна академія оригінальних ідей, Академіяінженерних наук, Українська технологічна академія та ін. Окремі з цих академіймають статус міжнародних.
ВУкраїні діє і велика кількість галузевих НДІ, підпорядкованих міністерствам івідомствам. Так, НДІ економіки підвідомчий Міністерству економіки України, НДІфінансів — Міністерству фінансів України, НДІ статистики — Міністерствустатистики України та ін. Науково-дослідні установи галузевого підпорядкуванняпровадять наукові дослідження переважно прикладного характеру, в яких маєпотребу галузь, до якої вони входять. Зокрема, ці НДІ виконують особливоскладні та трудомісткі науково-дослідні роботи, які потребують об’єднаннязусиль колективу вчених (наприклад, розробка методик із прогнозування розвиткугалузі). Відповідно до напряму НДІ визначають його структуру: створюютьвідділи, лабораторії, сектори, які здебільшого очолюють провідні вчені у ційгалузі знань.
Вищінавчальні заклади (університети, академії, інститути) мають спеціальніпідрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок державнихбюджетних і госпрозрахункових коштів. Виконують дослідженняпрофесорсько-викладацькі працівники, аспіранти, студенти, а також вчені наконкурентній основі. Тематика досліджень у цих установах формується за профілемВНЗ, його факультетів і кафедр на договірних засадах з підприємствами,організаціями або у формі державного замовлення.
3 Система підготовки наукових кадрів в Україні
Науковікадри в Україні готують вищі навчальні заклади і науково-дослідні організації.
Згідноз Законом України «Про освіту в Україні», встановлено систему вченихступенів і звань. Випускникам коледжу, інституту, університету за результатамикваліфікаційної роботи присуджують перший вчений ступінь — бакалавравідповідної спеціальності.
Випускникамінституту, академії, університету, інших прирівняних до них навчальних закладівза результатами захисту кваліфікаційної роботи присуджують другий вченийступінь — магістра відповідної спеціальності.
Основноюформою планомірної підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів єаспірантура, яка функціонує при вищих навчальних закладах, наукових установах,що мають необхідну наукову та матеріальну базу. До аспірантури приймаютьгромадян України, які мають вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста, магістра.Громадян інших держав приймають до аспірантури на підставі договорів, якіукладають із ВНЗ або НДІ, а також на підставі міждержавних і міжурядових угод.
Терміннавчання в аспірантурі з відривом від виробництва не повинен перевищувати трьохроків, а в аспірантурі без відриву від виробництва — чотирьох років.Завершується навчання в аспірантурі захистом на спеціалізованій вченій раді дисертаціїна здобуття вченого ступеня кандидата наук.
Дисертаціяна здобуття вченого ступеня (і кандидата, і доктора наук) — це кваліфікаційнанаукова робота, виконана особисто здобувачем у вигляді спеціальнопідготовленого рукопису або опублікованої наукової монографії. Вона міститьнауково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, науковіположення, висунуті автором для публічного захисту, характеризується єдністюзмісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.
Найвищимступенем єдиної системи безперервної освіти є докторантура, яка створюється привищих навчальних закладах, наукових установах і організаціях, що маютьнеобхідну наукову і матеріальну базу. Відкриття і закриття докторантури,контроль за її діяльністю здійснює Міністерство освіти і науки України, а вакадемічних наукових організаціях — президія НАНУ та інших академій.
Удокторантуру приймають громадян України, кандидатів наук, що мають науковийдоробок в обраній галузі науки. Громадяни інших країн можуть бути зараховані вдокторантуру згідно з договорами із ВНЗ, науковими установами, які складено наміждержавній основі або окремими особами.
Термінпідготовки в докторантурі не повинен перевищувати трьох років. За цей часкандидат на здобуття вченого ступеня доктора наук повинен підготувати ізахистити на спеціалізованій вченій раді дисертаційну роботу.
Докторськадисертація це робота, в якій сформульовано і обґрунтовано наукові положення, щохарактеризуються як новий напрям у відповідній галузі науки, або здійсненотеоретичне узагальнення і вирішення великої наукової проблеми, що має великенародногосподарське та соціальнокультурне значення.
Література
1. ПилюшенкоВ.Л., Шкрабак И.В. Методология и организация научного исследования. – 2008. –285 с.
2. Пилюшенко В.Л., Шкрабак И.В. Славенко Е.И. Наукове дослідження:організація, методологія, інформаційне забезпечення: Навч. посібник. – Київ:Лібра, 2007. – 344 с.
3. Закон України „Про наукову і наукову-технічну діяльність” //Відомості Верховної Ради України. – 1999. — №2-3, ст. 20.
4. Балабанов В.С., Лясников Н.В., Шеметов В.В. Исследование системуправления: Учеб. пособие. – М.: РАП, 2008. – 124 с.
5. Микашина Л.А. Философия науки – М.: ООО «Флинта», 2009. – 463 с.