Особливості функціонування партійних систем

Зміст Вступ Розділ І. Особливості функціонування партійних систем 1.1 Сутність, функції та типологія політичних партій 1.2 Різновиди партійних систем 1.3 Партійно-політичний спектр сучасної України Розділ ІІ. Політичні системи: світовий досвід 2.1 Громадські об’єднання у Сполучених Штатах Америки 2.2 Політичні партії Великобританії 2.3 Порівняльний анал
із партійних систем різного типу 2.4 Переваги та недоліки партійних систем у різних країнах світу Розділ ІІІ. Партійна система України у модернізації суспільства 3.1 Становлення партійної системи в Україні 3.2 Актуальність теми дослідження. Загальновизнаним сьогодні є той факт, що партійна система має велике
значення для функціонування демократії. Партії виступають посередником між громадянським суспільством і державою та є одним з базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливо уявити існування представницької демократії. Представницька демократія передбачає прийняття владних рішень виборними особами, які отримують легітимні владні повноваження за допомогою інституту виборів. Через них народ визначає своїх представників і над
іляє їх мандатом на реалізацію його суверенних прав. Обрання типу виборчої системи потребує практичної оцінки політичних потреб і можливостей держави, це не просто суто технічна проблема, але також проблема, яка торкається культурної сфери, має вартісний вираз і може мати колосальні наслідки для функціонування політичної системи суспільства в цілому. У перехідних суспільствах застосування того чи
іншого типу виборчої системи може не тільки не допомогти вирішенню проблеми адекватного парламентського представництва та структурування законодавчого органу, а й навіть загострити соціальні та політичні проблеми. Якщо партійну систему розуміти як сукупність політичних сил, представлених у вищому законодавчому органі держави, то вона буде виступати головним чинником, від якого залежить ефективна робота парламенту, а отже, політична система країни в цілому. Тому досить актуальним є встановлення чинників та механізмів, що впливають на стан партійної системи, яка перебуває у постійній взаємодії з виборчою системою та іншими елементами політичної системи суспільства. Взаємодії виборчої і партійної систем у розвинутих західноєвропейських країнах в зарубіжній політології приділяється значна увага, взаємодія ж цих двох систем у кра
їнах перехідного типу, до яких належить Україна, залишається маловивченою. Тому особливо важливо дослідити основні тенденції розвитку виборчої і партійної систем України, а також, на основі вивчення особливостей взаємодії виборчої і партійної систем зарубіжних країн світу, встановити, яким чином виборча система впливає на систему партійну, з’ясувати чинники та механізми, що обумовлюють характер вза
ємодії двох систем. Аналіз такої взаємодії дозволить встановити шляхи подальшого вдосконалення виборчого законодавства, структуризації парламенту, що є нагальною потребою для ефективної співпраці законодавчої та виконавчої гілок влади, зробити прогнози відносно наслідків застосування тих чи інших законодавчих норм України. Об’єктом дослідження є партійні системи зарубіжних країн та України. Предметом дослідження є порівняння партійної систем
зарубіжних країн та України. Мета і завдання роботи: на основі наукових праць зарубіжних і вітчизняних науковців, охарактеризувати сутність, функції та різновиди політичних систем зарубіжних країн та України, з’ясувати закономірності та особливості партійних систем зарубіжних країн та України. Методи дослідження. Під час написання роботи були використанні наступн
і методи: метод аналізу літератури вітчизняних авторів для написання роботи на обрану тему, порівняльний метод, логічний метод, метод узагальнення був використаний для узагальнення всієї роботи у висновках, системно-структурний метод, описовий метод використовувася для загального уявлення та розуміння заданої теми, метод систематизації наявного теориточного та практичного матеріалу. Структура роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку викристаної літератури. У вступі розглянуто загальне значення партійних системи права, вказана актуальність обраної теми, визначені мета, завдення, об’єкт, предмет та методи дослідження, вказана структура роботи. У першому розділі розглядається загальна характеристика партій і партійні системи загальна характеристика джерел трудового права. В другому розділі досліджується партійні системи в різних країнах світу, здійсню
ється порівняльна характеристика партійних систем різного виду: однопартійної, двопартійної, багатопартійної. В третьому розділі розповідається про партійну систему в Україні в процесі модернізації суспільства. Закінчує роботу висновки та список використаних джерел та літератури. Розділ І. Особливості функціонування партійних систем 1.1 Сутність, функції та типологія пол
ітичних партій Термін "партія" походить від лат. partis – частина, галузь, відділ. Політичні групи, клуби такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії в сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та її основного елементу – парламентаризму як форми й методу організації та здійснення влади. У більшості західних демократій виникнення політичних партій йшло поряд із розширенням права участі у виборах на
все ширші верстви суспільства [4, c. 150]. Політичні партії як масові організації в сучасному їх розумінні виникли в другій половині XIX ст. Виникнення політичних партій залежно від їхньої ідейної спрямованості є певною хронологічною послідовністю. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як пр
отивага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні – проти соціал-демократії. Є чимало видів дефініцій політичних партій: електоральний, в основу якого покладено зв’язок партії з виборчим процесом. Партія визначається як "добровільна асоціація виборців, що прагне контролювати уряд шляхом завоювання перемоги на виборах" (Васбі); структурний – об’єднання громадян, яке має свою особливу структуру (Дюверже); функціональний – партія – це організація людей, яка прагне продовжити повноваження від народу з метою реалізації політичної влади (Лоусон); класовий підхід відображає уявлення про політичну організацію певного класу. "Класовий поділ завжди визначає політичне угрупування" (Ленін) [1, c. 120-122]. Автор книги "Політичні об’єднання України&quo
t; А. Білоус дає таке визначення: "Партія – організована частина населення, що має за мету формування та утримання державної влади І характеризується такими базовими ознаками: ідеологією, політичною платформою, організаційною структурою, методами та засобами діяльності, соціальною базою і електоратом" (Білоус А.О. Політичні об’єднання України К 1993 С. 8). Політолог Микола Томенко підтримує таку дефініцію: "Партія політична – організоване об’єднання
громадян зі спільними соціальними інтересами, а також єдиним політичним розумінням (уявленням) форми державного, суспільного, економічного ладу. Це об’єднання ставить за мету здобути, утвердити та контролювати владу у державі шляхом парламентських виборів" [20, c. 132-133]. У політичній системі будь-якого суспільства партії як інститут цієї системи виконують притаманні їм функції (за Т. Криворучком):
1) представництво інтересів; 2) комунікативна функція; 3) формування і підбір політичних еліт; 4) функція соціалізації; 5) розробка політики та здійснення політичного курсу. У світовій та вітчизняній політології існує багато критеріїв типологізації політичних партій. Доктор політичних наук, професор НАУКМА В. Якушик запропонував таку систематизацію політичних партій: За критерієм наявності в політичних партій достатньо чіткої ідеології вони поділяються на: а) ідейно-політичні (з наявністю офіційної ідеології); б) прагматичні (згуртовані навколо певної тактичної цілі); в) партії харизматичних лідерів, не пропагуючих будь-якої відносно сталої та логічно побудованої ідеології) [19, c. 56]. 1.2 Різновиди партійних систем На базі ставлення до сучасного типу суспільно-е
кономічних відносин розрізняють такі партії: ультраліві, ліві, лівоцентристські, центристські, правоцентристські, праві, ультраправі. 3. Залежно від специфіки їхньої офіційної або фактичної соціально-політичної ідеології партії можна класифікувати на: анархічні, комуністичні, соціалістичні, ліберальні, консервативні, традиціоналістські, фашистськ
і тощо. 4. З урахуванням ставлення політичних партій до релігії та свободи думки доцільно розрізняти: а) релігійні партії (ґрунтуються на релігійних цінностях); б) атеїстичні (відкрито й однозначно відкидають релігію); в) світські (вважають проблему ставлення до релігії не політичною). 5. За характером основних проблем, на яких концентрується їх увага, зорієнтовані на: а) вирішення конкретних проблем всього сусп
ільства (соціоцентристські партії); б) захист певних групових інтересів (партії групового егоїзму) [15, c. 162-164]. Партії, взаємодіючи між собою, населенням і владою, утворюють партійну систему. Італійський політолог Дж. Сарторі виділяє сім видів партійних систем: однопартійна (колишній СРСР, Куба, Заїр, Того); з партією, яка здійснює гегемонію (Мексика); з дом
інуючою партією (Японія); двопартійна система (США, Англія, Канада); поміркованого плюралізму (Бельгія, Німеччина); крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія); атомізовані (Малайзія) [16, c. 19-21]. Сучасне цивілізоване суспільство не може функціонувати без багатопартійності її становлення, проблеми, пов’язані із цим процесом, обумовлюються об’єктивними й суб’єктивними чинниками. Об’єктивні чинники: відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування демократичних інститутів; незавершеність інституціалізації політичних партій; повільність процесу соціальної стратифікації суспільства; гальмування процесу ринкових економічних перетворень й адміністративних реформ. Суб’єктивні чинники виявляються у таких базових характеристиках політичних партій: відсутність соціального підґрунтя інституту л
ідерства; несформованість соціальної бази; методи й засоби діяльності політичних партій (корумпованість, велика залежність від обставин, які складаються, неспроможність адекватно реагувати на зміни в політичному житті) [23, c. 100-101]. 1.3 Партійно-політичний спектр сучасної України Поняття "політична партія" – це витвір новітньої доби, хоча явище існує ще з давньоримських часів. В Україні діє багатопартійна система. 5 квітн
я 2001 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про політичні партії в Україні". Відповідно до цього Закону політичною партією вважається "зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формування і вираження політичної волі громадян, бере участь у виборах та
інших політичних заходах" [30, c. 158]. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Рішення про створення політичної партії повинне бути підтримане підписами не менше 10 000 громадян України, які мають право голосу, зібраними не менше як у двох третинах районів не менш як з двох третин областей України. Реєстрацію політичної партії здійснює Міністерство юстиції України. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Членами політичної партії можуть бути громадяни з 18 років, окрім суддів, працівників прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, військовослужбовців. Більш конкретніше розкриємо дану тему в ІІІ розділі [18, c. 96-97]. Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося в «екстремальних» умовах. Поглиблення економічної кризи, соціальна напруженість і зневіра у можливості демократичних структур ефективно розв’язувати гострі соціаль
ні проблеми, крах суспільних ідеалів – все це негативно позначається на реальному статусі та впливовості політичних партій. Більшість політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними відобразити корінні інтереси різних верств і прошарків суспільства. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу й зробити свою діяльність соціально адресною. Станом на 20
08 рік Міністерство юстицій України зареєструвало 160 політичних партій в Україні. Сьогодні з-поміж політичних партій, які діють в політичному процесі України, близько сорока вважають себе центристськими, більшість із них налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів. Представники центристських партій більше, ніж інші, приєднані з президенстькими та урядовими владним
и структурами у центрі та на місцях. Це Народно-Демократична партія України, Партія регіонів України, Партія промисловців і прідприємців України, Партія зелених України, Аграрна партія України. Помітне місце в цьому спектрі належить Ліберальній партії України, в лавах якої 65 тис. членів, а також Партії праці України, яка налічує
30 тис. членів та ін. Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можно поділити за такими напрямками: комуністичний (лівий) – Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СелПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість»; соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) – Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)), Демократичний союз «Батьківщина», Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), Партія «Реформи і порядок» (ПРП); неоконсервативний (правоцентристський) – Народний рух України (НРУ), Український народний Рух (УНР), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Республіканська християнська парт
ія (РХП); націоналістичний (праворадикальний) – Українська національна асомбеля та Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) [24, c. 146-147]. Соціально-ліберальний напрям поєднує соціал-демократичні та л
іберальні цінності, однак істотно відстає від сучасної європейської соціал-демократії і лібералізму. Специфіка політичних орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому: по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою Укра
їни, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії; по-друге, одна частина спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша – ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості; по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів; по-четверте, справжнім пріорітетним завданням для цього спектра партії є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують; по-п’яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між Заходом та Росією, використовуючи кон’юктуру тимчасовх угод від співробітництва на європейському та інших геополітичних просторах. У програмах партій цього напрямку закладено здебільшого ідеї, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист нас
елення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60-80-х років [25, c. 154-156]. Ліберально-реформістська модель суспільного розвитку України найбільш чітко сформульована в програмі ПРП і частково в програмах НДП і ЛПУ, які передбачають: жорстку монетарну політику, радикальну реформу фінансово-б
юджетної системи, орієнтовану на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО і вільної європейської тогрівлі, інтеграція України до
євроатлантичних структур; перехід від сертифікатної до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій. До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхній консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв’язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберльних виникли на грунті масового національного руху за незалежність України та її демократчний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорстку антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним фокторам державотворення над соціально-економічними [26, c. 182-183]. В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи
УРП, ДПУ, НРУ). Вона була зумовлена такими причинами: по-перше, ідеї національної демократії в основному реалізовано; по-друге, не відбулося трансформації національно-демократичної ідеології в ліберально-реформістському; по-третє, не створено сучасної, гнучкої організаційної структури, яка б стимулювала внутрішньопартійну конкуренцію; по-четверте, не сформовано ще соц
іально-класової структури, яка б сприймала цінності європейського консерватизму (приватної власності, твердого правового порядку, християнської етики); по-п’яте, виконавча влада гальмує процес створення сильної правоцентристської коаліції. Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейської християнської демократії, але не вказують на механізм розв’язання сусп
ільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви. Отже, можна зробити висновок, центристські партії займають досить вагому позицію в партійно-політичному спектрі нашої країни; роль центризму значна – «сильний» центр, як правило залог політичної стабільності в суспільстві. Виконавча влада, створена на базі центристської більшості, зазвичай, є досить стійкою. Український політичний центр з’явився на політичній арені на початку дев’яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму – обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національно
ї політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет. Політолог
ічна наука розглядає центризм як зміну конфронтаціійного мислення та дій на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб виробити політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги. В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму – лібералізм і соц
іал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались – у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю. Відсутність впливової центристської партії стимулює владну еліту до політичного офрмлення в рамках саме цієї частини політичного спектру. При чому тактика цих сил полягає в підпорядкуванні собі вже існуючих політичних сил; через це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які суттєво відрізняються від європейського розуміння владних партій). Висновок Всі політичні системи, що розглянуті в дані роботі відносяться до багатопартійних систем, з домінуючими партіями, оскільки цивілізоване та демократичне суспільство не може
існувати без багатопартійності. В деяких країнах внаслідок десятилітніх протистоянь виробилися двопартійні системи (США, Англія). Також в кожній країні є домінуючі партії, які і визначають внутрішнє та зовнішнє політичне направлення країни. Взагалі процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів лівого, правого та цен
тристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністичні партії, Соціалістичні партії. Найпомітнішими партіями правого спрямування є республіканські партії, демократичні партії, партії націоналістів, Християнські партія. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах
та на місцях. Розділ ІІ. Політичні системи: світовий досвід 2.1 Громадські об’єднання у Сполучених Штатах Америки У США існує багато тисяч різноманітних об’єднань громадян як на федеральному рівні так і на рівні штатів, у межах окремих міст. Це жіночі й молодіжні організації, профспілки, об’єднання підприємців і фермерів, сп
ілки споживачів, екологічні та культурні об’єднання, фонди, клуби і т. д. Серед усієї сукупності суспільних об’єднань найбільшу роль у політичному житті відіграють групи тиску (лобі) та політичні партії. Значення політичних партій федерального рівня в політичному житті далеко не однакове. Вирішальне значення в політичному житті США відіграють дві політичні партії – Республіканська й Демократична (у США двопартійна система), які організувались на федеральному рівні ще в XIX ст. У момент їхнього виникнення і в перші десятиліття протистояння між партіями існували суттєві програмні відмінності. Найважливішою принциповою розбіжністю в ідеології партій було відношення до проблеми рабства: демократи, що репрезентували інтереси рабовласників-латифундистів Півдня, вимагали збереження рабсько
ї праці, республіканці, які представляли промислову Північ, вбачали одним із головних своїх завдань скасування підневільного стану негрів і їх зрівняння у правовому статусі з білим населенням. Після Громадянської війни 1861-1865 рр одним із наслідків якої було знищення й заборона рабства, ідеологічні відмінності між партіями в певній мірі стерлись, хоча багато розбіжностей зберігається
і нині [25, c. 103]. Республіканці у внутрішній політиці виступають за скорочення масштабів програм соціальної допомоги держави соціально вразливим верствам населення, а в зовнішньополітичній сфері вимагають кардинального скорочення фінансової допомоги державам що розвиваються. Демократи зі згаданих питань займають цілком протилежну позицію. Партії почергово змінюють одна одну біля керма влади; частими є складні випадки співвідношення позицій партій у вищих владних с
труктурах, коли Президент є представником від однієї партії а більшість у обох палатах Конгресу (обидві Палати представницького органу формуються в однаковий спосіб, що часто забезпечує аналогічну розстановку партійних сил у Палатах) представляє інтереси іншої партії. Така ситуація у СІЛА називається "розділеним правлінням" і є звичайною в умовах двопартійної системи. Яка б партія не перебувала біля керма влади, у країні володарює двопартійна консервативна коаліція, яка майже повністю контролює розвиток внутрішньої політики. Оскільки у США подібний до європейського потужний робітничий рух так і не сформувався, у традиційних (правлячих) партій не з’явилося конкурента (сильної партії лівого толку), який змусив би їх до кращої організованості.
Як наслідок, правлячі партії залишилися швидше форумами взаємодопомоги та узгодження інтересів, ніж високоорганізованими: структурами із чіткою ієрархією". І республіканська, і демократична партія не мають постійних програм, їх замінюють маніфести, які з’являються в період передвиборчих кампаній (головним чином під час виборів Президента). Обидві партії не мають фіксованого членства (лише в деяких штатах республіканці мають
членські білети) а членами партії вважаються всі ті, хто голосував за кандидатів відповідної партії. Партіям не відомі фіксовані членські внески; проблему фінансового забезпечення партій вирішують так звані нотаблі. Раз у чотири роки для висунення кандидатури Президента партії скликають національні з’їзди; у період між з’їздами діють національні партійні комітети, що обираються на з’їздах [31, c.
152-157]. Діяльність партії забезпечується постійним професійним партійним апаратом, структура якого пристосована до виборів. Глава нижчого партійного органу ("капітан"), що діє на виборчій дільниці, призначається партійним органом вищого рівня. Партійні комітети діють у районах крупних міст, містах, штатах, графствах. Комітети формуються з місцевих функціонерів, бізнесменів і, як правило, не обираються, а створюються шляхом домовленостей між місцевою політичною та бізнесовою елітою. Національний комітет, який очолює цю систему, великої ролі не грає, політику партії визначає її лідер. Головна ціль комітету – забезпечити перемогу партії на президентських виборах. Республіканська й демократична партії у виборчій кампанії стосовно інших партій користуються певними привілеями (така дискримінація вважається допустимою,
оскільки вся партійна діяльність у США зорієнтована на двопартійну систему і за інших умов не могла б бути ефективною). Висунуті двома головними партіями кандидати реєструються автоматично, тоді як кандидати інших партій, для того, щоб балотуватись, повинні отримати на первинних виборах певне число голосів чи зібрати під своєю заявою певне число підписів виборців (у різних штатах від 3 до 5 %). До партій федерального значення відносяться також Соціа
л-демократична партія, Соціалістична партія праці, Міжнародна партія зелених, Американська незалежна партія, Прохібіціоністська партія, Комуністична партія (у деяких штатах заборонена законодавством як екстремістська). Комуністична партія ніколи не мала в американському суспільстві яких-небудь значимих позицій; ніколи комуніст не обирався до Конгресу, хоча такі висування, як
і на посаду Президента та Віце-президента мали місце. Значну роль у політичному житті США відіграють комітети політичних дій (політичні комітети), масове виникнення яких припадає на 80-ті рр. XX ст. Політичні комітети формуються партіями, суспільними об’єднаннями, політичними діячами з метою підтримки відповідних кандидатур на виборах, насамперед шляхом збору фінансової допомоги. Діяльн
ість комітетів, допустимі розміри пожертвувань регулюються федеральним законодавством. Дуже важливими учасниками політичного процесу, іноді нарівні з головними партіями є лобі: приватні особи та лобістські групи тиску, що діють у Палатах Конгресу. Лобісти є оплачуваними агентами крупних промислових груп, фірм, банків, суспільних об’єднань, що мають своєю метою сприяти чи перешкоджати прийняттю відповідних нормативних актів у інтересах тих осіб чи організацій, які вони представляють. Діяльність лобістів від 1946 р. легалізована і є професійною: спеціальним законом вони зобов’язані реєструватись у клерків Конгресу та надавати інформацію, чиї інтереси вони представляють, хто фінансує їхню діяльність і який їхній особистий гонорар. Вважається що лобізм не посягає на незалежність Конгресу і є механізмом, що наближує представницький орган до практичних потреб суспільних груп.
Достатня відкритість лобі у США дає змогу здійснювати суспільний контроль за тим, у чиїх інтересах приймається той чи інший закон. В умовах високого рівня розвитку засобів масової інформації останні справляють вагомий вплив на суспільну свідомість і перетворюються на дієвий фактор політики. Цензури У СІЛА не існує, однак інформація, насамперед рекламного характеру, може бути обмежена з
мотивів захисту здоров’я населення, його моралі. У США часто проводяться опитування населення з відповідних питань, що мають на меті з’ясування суспільної думки [32, c. 189-193]. 2.2 Політичні партії Великобританії Як і у США, у Великобританії великий вплив на функціонування державного механізму справляє двопартійна система. Основну боротьбу за представництво в Парламент
і та місцевих органах влади ведуть дві політичні партії – Консервативна та Лейбористська. У парламентських виборах приймають участь десятки інших партій, однак саме консерватори і лейбористи поперемінно змінюють один одного біля керма влади. Цікавим є те, що у Великобританії, на відміну від ряду інших європейських держав (наприклад, ФР
Н, Австрії, Франції, Італії, Швеції, Португалії) відсутній спеціальний закон, який регламентує діяльність політичних партій. Сам термін "політична партія" в законодавстві відсутній і партії функціонують у силу звичаю. У Великобританії політичні партії фінансуються за рахунок пожертв фізичних і юридичних осіб. Держава не здійснює фінансування діяльності політичних партій, за виключенням державних виплат опозиційним партіям у Парламенті. Консервативна партія – одна з найкрупніших (2 млн. членів) і впливових політичних партій. Формальне членство в партії не практикується, членські білети не виписуються і партійні внески не сплачуються. Партія не має постійної програми і статуту. Функцію партійної програми виконують передвиборчі маніфести. Структурно Консервативна партія складається із центральних і місцевих організацій: щорічна національна парт
ійна конференція, Центральна рада, Виконавчий комітет, 11 регіональних організацій і 659 місцевих асоціацій, кожна з яких охоплює у своїй діяльності територію виборчого округу. Загальнонаціональна конференція скликається насамперед для схвалення кандидатури лідера партії, який визначає її діяльність і обирається фракцією в Палаті Громад (теоретично на конференції будь-який член партії може вистави
ти свою кандидатуру на пост її лідера) [14, c, 128-131]. Соціальну основу партії складають переважно крупні фінансові, земельні і промислові власники, частина державних службовців, інтелігенції й робітничої аристократії. Гасло Консервативної партії складає кредо; "Розумний прогрес із збереженням традицій" а її платформу підтримують представники самих різних соц
іальних груп населення. Позиції Консервативної партії традиційно є сильними в сільській місцевості а не у крупних містах. У самій Консервативній партії є декілька течій, але в цілому ключовими принципами політики партії є обмеження державного планування та регулювання економіки, стимулювання розвитку приватної ініціативи, реорганізація економіки за рахунок скорочення неефективних виробництв, скорочення держав
них субсидій, денаціоналізація попередньо націоналізованих лейбористами галузей економіки, наявність альтернативних державним приватних об’єктів, що має покращити ефективність перших. Лейбористська партія – політична організація соціал-демократичного характеру, яка відіграє, поряд із Консервативною, провідну роль у двопартійній системі країни. Лейбористська партія значно чисельніша Консервативної (в її рядах 7,3 млн. членів), але завдяки колективним членам, якими є профспілки й кооперативні товариства, а індивідуальних членів з партії лише біля 300 тис. чол. Первинно Лейбористська партія була створена як організація, покликана сприяти обранню робітників до Парламенту. Головну роль у партії відіграє парламентська фракція в Палаті Громад, і насамперед її лідер, який визначає політику партії, п
ідбирає партійне керівництво. Лідер обирається на щорічній партійній конференції. Крім цього органу, організаційно партія складається з Національного виконавчого комітету і партійних асоціацій, що створюються в кожному виборчому окрузі. Партія має статут, але, як і в Консервативної партії, у неї відсутня постійна програма. Програмні положення партії формулюються в період передвиборчо
ї кампанії виходячи із програмної цілі партії – побудови справедливого демократичного суспільства з динамічною економікою [13, c. 187-189]. Соціальну основу партії складають зайняті у промисловості та інших секторах економіки наймані працівники з малим і середнім рівнем доходів. Партія ліберальних демократів політична організація, створена в 1988 р. на основі Ліберальної партії. Остання приймала участь у політичному
житті країни з 30-х рр. XIX ст. і до 1945 р коли була зміщена з політичної арени Лейбористською партією, була основним політичним суперником Консервативної партії. Партія ліберальних демократів також не має постійної програми. Передвиборчі гасла партії поєднують в собі позиції. консерваторів і лейбористів. Соціальну основу партії складають дрібні й середні підприємці, частина інтелігенції та
державних службовців. Організаційно партія складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій у виборчих округах. Соціал-демократична партія створена в 1981 р. в результаті виходу з Лейбористської її правого крила. Як і попередньо розглянуті партії, постійної програми партія не має а за політичними орієнтирами близька до Консервативної партії. Організаційно складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій. Партія Плайд Кімру (Вільний Уельс) створена в 1925 р. і є політичною організацією націоналістичного характеру. Основна мета партії – досягти повної незалежності Уельсу. Організаційно партія схожа до попередніх: вищим керівним органом є щорічна конференція, у період між конференціями цю функцію виконує Національна рада, що складається із представників партійних комітет
ів, які керують первинними партійними організаціями. Шотландська національна партія створена в 1934 р. з метою отримання Шотландією самоуправління в рамках Британської Співдружності Націй і здійснення контролю над національними ресурсами. Вищими керівними органами партії є щорічна конференція та Національна рада. Первинні організації партії діють лише в період виборів
і складаються із представників місцевих (у виборчих округах) асоціацій, які функціонують постійно. Національна рада формується на основі асоціацій у виборчих округах та первинних організацій. Рада збирається на засідання чотири рази на рік у період між конференціями. Постійно функціонує Національний виконавчий комітет [9, c, 69-74]. Плайд Кімру і Шотландська національна партія є організаціями регіонального масштабу з яскраво вир
аженою національною специфікою цілей. Обидві партії мають представництво у британському Парламенті. Вплив кожної з партій на суспільно-політичне життя країни визначається різними факторами, найважливішими серед яких є економічні інтереси і психологічні стереотипи поведінки людей. Британці, незалежно від політичних поглядів, консервативні у своєму сприйнятті суспільного життя. Це, насамперед, простежується у їх відданості відповідним політичним традиціям. Тому традиційні політичні партії завжди мають перевагу в політичній боротьбі з новими суспільно-політичними об’єднаннями. Із цієї точки зору можна стверджувати, що багато виборчих округів поділені між двома основними політичним силами (консерваторами і лейбористами), оскільки виборці традиційно голосують за кандидатів від однієї із цих партій. Більшість на виборах згадані партії отримують від тих округів, де одна традиція переважає над іншою. Змінюван
ість основних партій біля керма влади залежить від строків їх перебування в Уряді й особливостей соціально-економічної політики" [8, c. 89-91]. 2.3 Порівняльний аналіз партійних систем різного типу Здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв’язку партій використовується термін «партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система – це сук
упність зв’язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [32, 144]. Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють так
і типи партійних систем. Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів. «Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи – «система з партією-гегемоном». Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентськи
х у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади. Система «двох з половиною партій». Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох пров
ідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об’єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з «зеленими» («Союз до зелені») [32, 149]. Багатопарт
ійні системи з обсягом чотирьох і більше партій. Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі: * помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями; * поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві – праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд; * атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов’язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу. Крім того, залежно від хара
ктеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути: * Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками – лівим і правим. * Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті,
достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд [32, 157-158]. Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи: * системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, под
ібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції); * система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду; * система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність [32, 159]. У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи. З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого – для неї притаманні суттєві мінуси: * призводить до надмір
ної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша
їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць; * надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів; * сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістсь
кі обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві. У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б «працювали» тільки на ц
і партії. Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система. 2.4 Переваги та недоліки партійних систем у різних кра
їнах світу Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопар
тійна система – це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а наявність опозиції, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні
концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму – наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох сторін уряду – ліворуч і праворуч. Обидві опозиції – ліва і права взаємно виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного конфлікту. Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.).
Політичну владу в країнах Заходу, де існують двопартійні системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США – республіканська і демократична партії, в Англії – спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійн
ість маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством [16, №15, 41]. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям в зв’язку з їх контролем над президентством
і конгресом» [16, № 13, 32-34]. Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн в 20 – 60-х роках; авторитарні, що виникли в ЗО – 40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії
Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40-50-х роках. В більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами. Потреби в утворенні різноманітних політичних партій і міжпартійне суперництво може виникати і справді виникає в умовах демократизації суспільства. В Україні, Росії, Білорусі та інших країнах Співдружності виникнення нових політичних партій
і політичних рухів зумовлюється кризою офіційно визнаних і тривалий період, здавалось, непорушних суспільних структур, насамперед, комуністичних партій. Умови тоталітаризму не могли сприяти сучасній багатопартійності. Масова політична діяльність підмінялася закулісними інтригами, представництво політичних інтересів соціальних спільностей – пошуками протекцій у тих, хто володіє владою, партійна боротьба – особистими чварами тощо. Однопартійна система
вважається інновацією XX ст породжена «ерою мас» і розглядається як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи стали важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Однопартійна система знайома нам з радянського минулого. Може здатися парадоксальним, але й в умовах ліберальної демократії, коли на виборах відбувається реальна і вільна боротьба партій, немає обмежень для діяльності опозиції, на політичній арені досит
ь довго може домінувати тільки одна політична партія. У Японії донедавна на політичному Олімпі монопольно панувала Ліберально-демократична партія. У Індії досить довго (з 1947 р. до 1977 р.) при владі без перерви була тільки одна партія Індійський Національний Конгрес. Статус правлячої партії в таких випадках зумовлюється, як правило, її традиц
ійним впливом і авторитетом у суспільстві, консолідацією навколо неї більшої частини політичної еліти. Міжпартійну конкуренцію при цьому часто заміняє і компенсує міжфракційна боротьба всередині цієї партії. Подібну політичну практику часто визначають як партійну систему з домінуючою партією. Який тип партійної системи є найкращим? Політики й політологи вже давно дебатують це питання. Чим більше партій беруть участь у боротьбі за владу і ділять між собою вплив на діяльність органів влади, тим менш стабільна політична система. З цього погляду багато політологів схиляються на користь двопартійної системи, відзначаючи її стабільність та ефективність. Але, на жаль, така система існує тільки в кількох країнах. Річ у тому, що партійна система відображає об’єктивні політичні реалії кожної країни. Американський політолог Аренд
Лійпхарт, спираючись на порівняльне дослідження 21 демократії, показав, що на розвиток партійної системи істотно впливає кількість і ступінь гостроти проблем, що є джерелами значущих політичних розбіжностей у даному суспільстві [1, 26]. Основні види суспільних розбіжностей А. Лійпхарт назвав «проблемними вимірами» і виділив такі їх групи: соціально-економічні, релігійні, куль
турно-етнічні, «місто село», підтримка режиму, зовнішньополітичні, постматеріалістичні (конфлікт навколо нових цінностей, що мають нематеріальне обгрунтування). Найбільш істотним розбіжностям А. Лійпхарт присвоював числове значення «1», менш істотним «0,5». Це дозволило вирахувати кількісний показник проблемних вимірів для різних країн. Наприклад, для Ірландії, США і
Нової Зеландії цей показник становив «1», для Франції, Норвегії і Фінляндії «3,5». Дослідження А. Лійпхарта також виявило наявність взаємозв’язку між кількісним показником проблемних вимірів та «кількістю ефективних партій». Виявилося, що в середньому «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. За оцінкою автора даної статті, «к
ількість проблемних вимірів» для України становить «5,5» (соціально-економічні розбіжності «1», релігійні «1», культурно-етнічні «1», «місто село» «0,5», підтримка режиму «1», зовнішньополітичні «1», постматеріалістичні «0»). Таким чином, «кількість ефективних партій» для України навряд чи буде меншою за 6 7 [1, 28-29]. І все-таки причин для оптимізму поки мало. По-перше, рівень поляризації партійної системи дуже високий, про що свідчить гострота політичної боротьби і непримиренність противників. По-друге, для України характерна наявність відразу кількох осей гострого ідеологічного протистояння: між прихильниками і противниками ринкових реформ, між силами, орієнтованими на ідеї українського націоналізму, та їхніми опонентами, між прихильниками і противниками нинішнього Президента. Розд
іл ІІІ. Партійна система України у модернізації суспільства 3.1 Становлення партійної системи в Україні Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об’єднань. Цей процес, що особливо чітко наміт
ився в 1989 р поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об’єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об’єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 парт
ій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об’єднань, "перехід в ідеології від загально-реформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. [2, c. 63]. Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ц
і партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою. Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ". Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей нсенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійност
і можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства [3, c. 111]. 3.2 Етапи розвитку Української багатопартійності Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності: Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю
незалежності, примату приватної власності. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об’єднання громадян". Етап передвиборчий – 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи. Етап партійно
ї трансформації. Це період об’єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 – середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 – весна
1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі. Етап політичних компромісів (весна – осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 – осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов’язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 – "Наш вибір – Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 – об’єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 – партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою [5, c. 56]. Етап реалізації політичних угод (зима 19
99 – осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму. Етап передвиборчий – 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень гром
адянських прав людини в Україні, парламентські вибори – 2002. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу [6, c. 96]. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.
Політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р офіційно зареєстровано 36 партій, у 1999 р 50, 2002 – 70, 2003 – 90, 2005 – 110, на початку 2006 р 126, у жовтні 2007 р 147. На сьогодні налічується близько 160 зареєстрованих політичних партій [10, c. 115]. Висновок Взагалі у становищі українських партій чи
мало спільного: у багатьох з них відсутній свій електорат; спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій; вкрай слабкі ідеологічні засади; переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету; відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення; спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим; відсутність сталого співробітництва партій в головному – побудові незалежної процвітаючої України [11, c. 182]. Висновки Отже здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв’язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система – це сукупність зв’язків і відносин між: партіями, які претендують на волод
іння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [22, c. 69]. Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем. Однопартійні системи виключають можливість існування якихос
ь інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів. "Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї си
стеми – "система з партією-гегемоном". Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади. Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною парт
ією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об’єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені"). Додатки Згідно з інформацією Міністерства юстиці
ї України на 14 січня 2009 року в Україні офіціально зареєстровані 162 політичні партії. № Дата реєстрації Назва партії 1 5 листопада 1990 Українська республіканська партія «Собор» 2 15 січня 1991 Українська селянська демократична партія 3 24 травня 1991 Партія зелених України 4 28 червня 1
991 Демократична партія України 5 10 жовтня 1991 Ліберальна партія України 6 25 листопада 1991 Соціалістична партія України 7 3 березня 1992 Селянська партія України 8 17 липня 1992 Ліберально-демократична партія України 9 30 жовтня 1992 Українська національна консервативна партія 10 23 листопада 1992 Християнсько-демократична партія України 11
26 січня 1993 Конґрес українських націоналістів 12 1 лютого 1993 Народний рух України 13 4 березня 1993 Соціал-демократична партія України 14 14 травня 1993 Партія «Віче» 15 21 травня 1993 Партія відродження села 16 10 червня 1993 Слов’янська партія 17 5 жовтня 1993 Комуністична партія України 18 17 листопада 1993 Політична партія «Орґанізація українських націоналістів» 19 22 березня 1994 Політична партія «Всеукраїнське об’єднання "Громада"» 20 22 грудня 1994 Народно-демократична партія патріотів України 21 2 серпня 1995 Християнсько-ліберальна партія України 22 16 жовтня 1995 Всеукраїнське об’єднання «Свобода» 23 25 с
ічня 1996 Партія національно-економічного розвитку України 24 30 травня 1996 Народно-демократична партія 25 1 липня 1996 Соціал-демократична партія України (об’єднана) 26 9 липня 1996 Прогресивна соціалістична партія України 27 30 грудня 1996 Народна партія 28 21 березня 1997 Партія «Жінки України» 29 27 березня 1997 Партія «Християнсько-демократичний союз» 30 11 червня
1997 Партія «Союз» 31 11 червня 1997 Всеукраїнська партія трудящих 32 7 липня 1997 Партія захисників вітчизни 33 24 липня 1997 Республіканська християнська партія 34 29 вересня 1997 Українська національна асамблея 35 24 жовтня 1997 Партія «Реформи і порядок» 36 6 листопада 1997 Партія регіонів 37 25 листопада 1997 Партія мусульман України 38 16 січня 1998 Партія радикального прориву 39 19 січня
1998 Партія захисту пенсіонерів України 40 20 січня 1998 Партія «За права людини» 41 30 вересня 1998 Партія «Русько-український союз» 42 20 жовтня 1998 Всеукраїнська чорнобильська народна партія «За добробут та соціальний захист народу» 43 26 жовтня 1998 Партія «Єдина Україна» 44 12 грудня 1998 Українська соц
іал-демократична партія 45 31 грудня 1998 Патріотична партія України 46 4 січня 1999 Політична партія малого і середнього бізнесу України 47 11 січня 1999 Політична партія «Держава» 48 26 січня 1999 Комуністична партія трудячих 49 30 березня 1999 Партія «Соціал-демократичний союз» 50 30 квітня 1999 Всеукраїнське політичне об’єднання «Єдина родина» 51 13 травня 1999 Політична партія «Вперед, Україно!» 52 20 травня 1999 Політична партія «Ліберальна Україна» 53 11 червня 1999 Партія «Демократичний союз» 54 9 липня 1999 Політична партія «Молода Україна» 55 30 серпня 1999 Трудова партія України 56 3 вересня
1999 Молодіжна партія України 57 16 вересня 1999 Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» 58 24 вересня 1999 Партія приватної власності 59 2 листопада 1999 Партія вільних демократів 60 11 листопада 1999 Партія пенсіонерів України 61 3 грудня 1999 Політична партія «Всеукраїнське об’єднання "Центр"» 62
13 грудня 1999 Прогресивно-демократична партія України 63 16 грудня 1999 Всеукраїнська партія «Нова сила» 64 23 грудня 1999 Партія «Солідарність жінок України» 65 31 грудня 1999 Українська народна партія 66 1 лютого 2000 Народна партія вкладників та соціального захисту 67 4 лютого 2000 Українська партія «Єдн
ість» 68 14 березня 2000 Зелена партія України 69 20 квітня 2000 Партія промисловців та підприємців України 70 4 травня 2000 Партія соціального захисту 71 5 травня 2000 Всеукраїнська партія миру і єдності 72 18 травня 2000 Партія «Справедливість» 73 21 червня 2000 Політична партія «Трудова Україна» 74 6 липня 2000
Партія «Прагматичний вибір» 75 23 серпня 2000 Всеукраїнська партія народної довіри 76 1 вересня 2000 Партія «Націонал-демократичне об’єднання "Україна"» 77 9 листопада 2000 Комуністична партія України (оновлена) 78 22 грудня 2000 Народний рух України за єдність 79 29 грудня 2000 Українська політична партія «Християнський рух»
80 14 лютого 2001 Політична партія «Нова політика» 81 20 березня 2001 Зелена екологічна партія України «Райдуга» 82 22 березня 2001 Партія «Солідарність» 83 27 березня 2001 Українська морська партія 84 30 березня 2001 Всеукраїнська партія духовності і патріотизму 85 30 березня 2001 Всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє» 86 30 березня 2001 Комуністична партія робітників і селян 87 30 березня 2001 Партія «Руський блок» 88 8 червня 2001 Партія розбудови, правозахисту недержавних організацій України «Партія правозахисту» 89 1 серпня 2001 Політична партія «Вітчизна» 90 29 листопада 2001 Політична партія «Партія екологічного порятунку "Е
КО 25%"» 91 11 грудня 2002 Соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Україна.» 92 28 грудня 2002 Політична партія «Союз анархістів України» 93 5 червня 2003 Політична партія України «Партія політики ПУТІНА» 94 7 листопада 2003 Всеукраїнська Політична партія Екологія та Соціальний захист 95 15 червня 2004 Партія «Відродження»
96 7 липня 2004 Соціально-Християнська Партія 97 5 серпня 2004 Всеукраїнська політична партія «БРАТСТВО» 98 1 вересня 2004 Партія «Народна влада» 99 13 жовтня 2004 Партія державного нейтралітету України 100 23 грудня 2004 Партія «Соціалістична Україна» 101 29 грудня 2004 Партія Свободи 102 18 січня 2005 Політична Партія «
Всеукраїнський патріотичний союз» 103 30 січня 2005 Політична партія «Третя Сила» 104 16 лютого 2005 Партія «НАШ ДІМ УКРАЇНА» 105 17 лютого 2005 Політична партія «"КМКС" Партія угорців України» 106 17 лютого 2005 Українська партія честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю 107 25 лютого 2005 Народна Екологічна партія 108 11 березня 2005 Республіка
нська партія України 109 14 березня 2005 Політична партія «Європейська столиця» 110 14 березня 2005 Політична партія «Нова демократія» 111 18 березня 2005 Політична партія «Партія Здоров’я» 112 22 березня 2005 Народний союз «Наша Україна» 113 23 березня 2005 Громадянська партія «ПОРА» 114 24 березня 2005 Демократична партія угорців України 115 24 березня 2005 Політична партія «Могутня Україна» 116 24 березня 2005 Політична партія «Україна соборна» 117 24 березня 2005 Українська партія «Зелена планета» 118 25 березня 2005 Партія патріотичних сил України 119 25 березня 2005 Партія Труда 120 25 березня 2005 Політична партія «Європейська платформа» 12
1 25 березня 2005 Політична партія «Інформаційна Україна» 122 25 березня 2005 Політична партія «Совість України» 123 25 березня 2005 Політична партія «Справедлива Україна» 124 25 березня 2005 Українська Консервативна партія 125 20 липня 2005 Партія «СЕЛЯНСЬКИЙ БЛОК "АГРАРНА УКРАЇ
НА"» 126 14 лютого 2006 Політична партія «Соціал-Патріотична Асамблея Слов’ян» 127 11 квітня 2006 Політична партія «Народно-трудовий союз України» 128 10 липня 2006 Політична партія «СПІЛЬНА ДІЯ» 129 3 серпня 2006 Політична партія «Європейська партія України» 130 15 вересня 2006 Політична партія «Велика Україна» 131 15 вересня 2006 Політична партія «Партія гуманістів Укра
їни» 132 14 листопада 2006 Аграрна партія України 133 29 листопада 2006 Політична партія «ЄВРОТУРБОТА» 134 13 грудня 2006 Політична партія «Політичне об’єднання "Пряма дія"» 135 21 грудня 2006 Українська республіканська партія Лук’яненка 136 27 грудня 2006 Українська партія 137 20 січня 2007 Політична партія «
Українські соціал-демократи» 138 6 березня 2007 Партія «Відродження українського села» 139 13 квітня 2007 Партія «Київська Русь» 140 26 червня 2007 Політична партія «Народна трудова партія» 141 14 січня 2008 Політична партія «Права воля України» 142 28 січня 2008 Політична партія «Союз Лівих Сил»
143 1 лютого 2008 Політична партія «Партія нового покоління України» 144 5 травня 2008 Всеукраїнська козацька партія 145 7 травня 2008 Політична партія «РУСИЧИ» 146 10 червня 2008 Політична партія «Партія Козаків України» 147 10 червня 2008 Політична партія «Козацька Українська Партія» 148 18 липня 2008 Політична партія «Україна майбутнього» 149 6 серпня 2008 Політична партія «Захист місцевих інтересів народу» 150 4 вересня 2008 Політична партія «Пробудження» 151 2 жовтня 2008 Політична партія «Народна воля» 152 2 жовтня 2008 Політична партія «САМОВРЯДНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА» 153 2 жовтня 2008 Політична партія «Партія захисту прав людини» 154
16 жовтня 2008 Політична партія «ВОЛЯ» 155 23 жовтня 2008 Громадянська партія України 156 24 жовтня 2008 Політична партія «Єдина Країна» 157 28 жовтня 2008 Політична партія «Громадянський рух України» 158 28 жовтня 2008 Політична партія «Авангард» 159 18 листопада 2008 Прогресивно-Демократична Партія України 16
0 17 грудня 2008 Політична партія «Правда» 161 12 січня 2009 Політична партія «ПРАВО І СПРАВЕДЛИВІСТЬ» 162 14 січня 2009 Політична партія «Аграрно-Промисловий Союз» Список використаної літератури 1. А. Лейпхард про протиріччя та конфлікти партійних систем // Укр. варіанти 1998 №2(4). 2. Базовкін
В.Г Кремень В.Г. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів- К 1994. 3. Базовкін С, Кремень В. Партії та громадські об’єднання України – К 1994. 4. Білоус А.О. Політичні об’єднання України К 1993. 5. Ворошилов О Костильова С. Нові тенденції у розвитку політичних партій України // Нова політика- 1996 № 6. 6.
Гарань О.В. Убити дракона / 3 історії Руху та нових партій України К.: Либідь, 1993. 7. Коломейцев В.Ф. Партии в зеркале западной политологии // Государство и право- 1995-№ 10. 8. Костицький В. Політичні партії в політичній системі "Громадянське суспільство і держава // Право України 1995 №12. 9. Кочетков А.П. Политические партии и партийные системы // Вест. Моск. ун-та-Серия 12- 1999 № 6. 10. Кузьо Т. Багатопартійна система в Україні: проблеми і конфлікти// Політологічні читання 1993 № 3. 11. Литвин В. Центризм. Місце злагоди змінити не можна // Віче 1994 №1. 12. Литвин В.М. Політична арена України: дійові особи та виконавці К.: Абрис, 1994 495 с. 13. Малярчук В. Партії та електорат в Укра
їні і західних демократіях // Нова політика 1996 № 6. 14. Мартинюк Р.С. Конституційне право зарубіжних країн – особлива частина // Острог, «Національний університет «Острозька академія», 2008, с. 404. 15. Мельниченко В. Політичні партії на правовій орбіті // Віче 1996 № 12. 16. Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии //
Диалог 1990 №№3,5,7,9, 11, 13, 15, 18. 17. Міщенко М. "Партійна держава" чи "державна партія"? (З практики політичних партій ФРН) // Голос України- 1997-10 черв С. 4. 18. Назаренко Б. Сучасні політичні партії України: деякі проблеми та перспективи розвитку // Нова політика 1996 №.4 С 4. 19. Оксак О. Платформи політичних парт
ій: зміст та критерії порівняльного аналізу //Нова політика 2000-№ 2. 20. Острогородський М.Я. Демократия и политические партии М 1997. 21. Піча В. М Стеблич Б.А. Політичні партії у політичні системі суспільства Л 1994. 22. Політичні партії України / За ред. В.М. Якушика К 1996. 23. Право вибору: політичні партії та виборчі блоки К.: Преса України, 1998 128 с. 24.
Примут М. Політичні партії: взаємодія з інститутами політичної системи //Віче-2000-№ 4. 25. Прозорова Ю. Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) // Полис- 1994 № 4. 26. Розумний М. Партійний вибір України //Сучасність 1998 № 6. 27. Рябов С. Багатопартійність // Політика і час- 1991 № 8. 28. Стегній О. Українські "зелені" на тлі сучасних реалій // Віче 1996 №10. 29. Суфлер Е. Партійна система незалежної України: особливості формування, тенденції подальшої трансформації // Нова політика 1997 № 1. 30. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії- К 1995. 31. Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюварже /
Нова політика 1996 № 4. 32. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник Л.: Тріада плюс, 2004 528 с. 33. ШмачковаТ. Мир политических партий //Полис- 1992-№ 1-2. 34. Політичні партії та блоки України http://uk.wikipedia.org/wiki.