Регіональна економіка і регіональна політика

МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
СЄВЄРОДОНЕЦЬКИЙТЕХНОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ
Кафедра‘‘Економіка підприємства’’

КУРСОВАРОБОТА
 
здисципліни ‘‘Політекономія’’

Сєвєродонецьк200_ р.

ЗМІСТ
 
Вступ
Розділ1. Сутність, мета і завдання регіональної політики
1.1Сутність державної регіональної політик
1.2Об’єкти і суб’єкти державної регіональної політики
1.3Цілі державної регіональної економічної політики
1.4Завдання державної регіональної економічної політики
1.5 Наукове обґрунтуваннярегіонального розміщення продуктивних сил
Розділ2.Регіональна економіка і регіональна політика
2.1Сутність механізму реалізації державної регіональної економічної політики
2.2Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики
2.3Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики таключові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики
2.4Спеціальні (вільні) економічні зони як засіб реалізації регіональної економічноїполітики
2.5Міжрегіональне і прикордонне співробітництво як інструменти реалізаціїрегіональної економічної політики
2.6Регіональні засади управління державним та комунальним секторами економіки
Розділ3. Державне регулюваннярегіональної економіки
3.1Посилення ролі держави у розвитку і розміщенні продуктивних сил
3.2Підвищення ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивних сил
3.3Гармонійне поєднання державного управління і місцевого самоврядування
3.4Сучасна концепція розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів
Висновки
Списоквикористаної літератури

ВСТУП
Політична економія як наука досліджує і розкриваєекономічну анатомію суспільства, її категорії, закони функціонування ірозвитку. Будучи суспільною системою типу, в її предметі особливе місцепосідають характер і соціальний зміст зв’язку і відносин, в які вступають людив процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільно корисних благ,соціально-економічний статус окремої людини, соціальних груп і класів у цьомупроцесі.
Вступ України у нове, XXI століття і реалізаціяприродного прагнення інтегрування у світове співтовариство зумовили новізавдання у сфері розвитку і розміщення продуктивних сил, і насамперед з позиційнаукового обґрунтування їх принципово нових теоретико-методологічних засад зурахуванням сучасних світових тенденцій глобалізації ї регіоналізації. Введеннясоціальних та екологічних приорітетів у ранг стратегічних завдань, необхідністьпідтримки екологічної безпеки держави, актуальність трансформаційних перетвореньвимагають створення необхідних передумов для виходу держави на траєкторіюсталого розвитку й відновлення потенціалу продуктивних сил держави якпершооснови економічного зростання та забезпечення добробуту членівсуспільства.
Мета курсової роботи – ознайомитися з принципами,сутністю, завданням регіональної економіки в аспекті політичної економії.
 

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ, МЕТА І ЗАВДАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
 
1.1 Сутність державної регіональної політики
 
Регіональна політика є невід’ємноюскладовою загальнодержавної економічної політики. Вона ґрунтується напріоритетності національних інтересів, економічній самостійності регіонів тасприяє ефективному використанню внутрішнього потенціалу територій. Здійсненняцієї політики повинно забезпечити єдність державних, регіональних та місцевихінтересів. Поняття регіональної політики виникло у XX ст. Спочатку неюпозначали зусилля національного уряду щодо подолання істотних відмінностей міжрівнями розвитку різних регіонів, а надалі — всю сукупність дій, спрямовану навирішення внутрішніх проблем регіонів.
Державна регіональна економічнаполітика — це цілеспрямована діяльність держави щодо управління соціальним,економічним, екологічним розвитком регіонів. Вона містить комплекс державнихрішень та конкретних заходів, які відповідають економічній стратегії держави.Ця політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, яківизначають її стратегію і тактику; передбачає врахування широкого спектранаціональних, політичних, соціальних чинників, що і дозволяє впливати натенденції регіонального розвитку. Вона охоплює всю систему взаємовідносин міждержавою і регіонами, з одного боку, та між регіонами — з другого.
В умовах перехідної економіки цяполітика націлена на подолання кризових явищ і дезінтеграційних процесів. Черезсоціально-економічне піднесення регіонів зміцнюється економічний потенціалдержави. Головне її спрямування — це забезпечення раціонального використанняприродних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягненняекологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки.Державна регіональна економічна політика України формується таким чином, щобзабезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонуваннярегіональних господарських комплексів. Вона ґрунтується на таких основних принципах:
• конституційності та законності,тобто реалізація політики відбувається відповідно до Конституції та законівУкраїни, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадахчіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органамивиконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
• забезпечення унітарності України тацілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всійтериторії держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем;
• наближення послуг, що надаютьсяорганами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніхспоживачів;
• диференційованості наданнядержавної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків,визначених законодавством;
• стимулювання співробітництва міжорганами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні тареалізації заходів щодо регіонального розвитку.
Під час здійснення конкретних заходівдержавної регіональної економічної політики передбачається: сформувати новутериторіальну структуру державного сектору економіки; реформувати системууправління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевогосамоврядування та розширити його соціально-економічні функції; здійснитипоетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширитиправа місцевих органів виконавчої влади в бюджетній політиці України,
У більшості країн Європи регіональнаполітика зародилася в 50—60-ті рр. XX ст. Вона була зорієнтована напідтягування до середнього рівня промислових, периферійних або гірськихрегіонів. З середини 1970-х рр. поряд з реалізацією регіональної політикикожною європейською державою розпочався процес формування регіональної політикиЄвропейського Співтовариства з метою допомоги відсталим регіонам країн — членівЄС. Це були переважно вугільні та металургійні регіони, що перебували в умовахстагнації. У зв’язку зі вступом до ЄС нових членів відбувалися істотні зміни вцілях, завданнях та механізмі формування цієї політики. Протягом 1975-—1988 рр.ЄС здійснювало регіональну політику через Європейський фонд регіональногорозвитку. Надалі почав відчуватися вплив зовнішніх чинників глобальногохарактеру — збільшення чисельності безробітних в країнах ЄС, загострилися проблемизбуту продукції, дефіциту торговельного балансу тощо. За цих умов буливизначені нові регіони, що потребують допомоги.
Протягом 1980-х рр. була розробленанова стратегія регіонального розвитку, в центрі якої знаходились такіпріоритети: стимулювання малого і середнього бізнесу, сприяння розробці новихмасштабних регіональних проектів, нарощування інноваційного потенціалутериторій. Основними принципами сучасної регіональної політики ЄС визнано:субсидіарність, децентралізацію, партнерство, програмування, концентрацію,адиціоналізм. Базовим серед них є принцип субсидіарності, згідно з яким вищісуспільні одиниці повинні розв’язувати лише ті проблеми, які не можуть бутивирішені нижчими структурами. Децентралізація передбачає розподіл повноважень,ресурсів, бюджетних коштів на користь менш розвинутих регіонів. Ці два принципиактивізують місцеву ініціативу і мають принципове значення для регіональноїполітики. Принцип партнерства стимулює активне співробітництво між суб’єктами зметою досягнення єдиної мети. Міжрегіональне співробітництво, розвитоктранскордонного співробітництва посідають провідне місце у регіональнійекономічній політиці країн світу.
Принцип програмування означає, що вполітиці ЄС важливу роль відіграє розробка стратегій програмного характеру зурахуванням довгострокових цілей. Відповідно до цього програмування передбачаєчітке визначення порядку дій, джерел фінансування, виконавців, негативних іпозитивних наслідків здійснюваних заходів. Програмування забезпечуєцілеспрямоване виконання певних проектів — від визначення мети до її повногодосягнення, а також координацію дій у просторі й часі.
Важливе значення в регіональнійполітиці мають принципи концентрації та адиціоналізму. Вони євзаємодоповнюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додатковихджерел фінансування програм регіонального розвитку. їх реалізація в політиціозначає зниження навантаження на національні бюджети і залучення для здійсненнярегіональних проектів місцевих ресурсів.
Відповідно до названих принципіввстановлено 6 пріоритетних напрямів регіональної політики ЄС: сприянняструктурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; надання фінансовихресурсів регіонам, в яких спостерігається стагнація промисловості; боротьба зтривалим безробіттям та підтримка зайнятості; адаптація підприємців, робітниківу промисловості та виробничій сфері до системних змін, що загрожуютьбезробіттям; фінансування розвитку сільськогосподарських територій таприскорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північнимкраїнам з низькою густотою населення.
Досвід країн Європи показує, що неіснує єдиної, універсальної моделі регіональної політики, прийнятної длябудь-яких умов господарювання. Відмінність між існуючими моделями зумовленавідмінностями в ідеях, покладених в основу цієї політики. Класична теоріярегіональної політики спирається на принципи, обґрунтовані Дж. М. Кейнсом ще у30-ті рр. XX ст. Він вважав, що утримувати економічну рівновагу без втручаннядержави просто неможливо. Виходячи з цих ідей, сформувалася концепціярегіонального розвитку, що одержала назву «захисної». Вона передбачає активневтручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорцій урівнях розвитку окремих територій. З цією метою використовується широкий арсеналекономічних засобів впливу — фінансові трансферти, прямі інвестиції, зміни всистемі оподаткування. У центрі уваги такої політики, як правило, економікадепресивних територій, яка характеризується загостренням проблем структурногобезробіття, різким зниженням рівня життя населення.
На інших засадах ґрунтується модельрегіонального розвитку, що враховує ідеї неокласичної теорії економічногорозвитку, запропонованої американським економістом М. Фридманом. За цієюмоделлю втручання держави у сферу господарювання є мінімальним, а головнезавдання регіональної політики полягає не в подоланні регіональнихдиспропорцій, а в загальному підвищенні ефективності регіональногогосподарського комплексу. Вважається, що найбільш гострі проблеми депресивнихтериторій повинні вирішуватися не пріоритетно, а в міру того, як будутьнагромаджені необхідні кошти внаслідок підвищення ефективності функціонуваннягосподарських комплексів інших територій.
У цьому плані цікавим є досвідПольщі, де використовується потенціал окремих територій як «локомотивів»економічного зростання та досягнення високої конкурентоспроможності. Водночасдержава надає необхідну підтримку територіям, які є осередками соціальноїнапруженості. На сучасному етапі в регіональній політиці країн світу особливаувага приділяється розвитку інституційної та ринкової інфраструктури,приватного сектору економіки. Визнано, що зростання соціально-економічноговідсталих територій не повинно відбуватися за рахунок механічного перерозподілудоходу, створеного у розвинутих регіонах.
В останні роки у зв’язку з посиленнямпроцесів глобалізації та регіональної інтеграції виникла необхідність урозробці нової концепції державної регіональної політики України, враховуючиактивну участь України в європейському регіональному співробітництві.Спираючись на норми європейського міжнародного права, необхідно здійснитиреформу адміністративно-територіального устрою держави, чітко визначити статусрегіонів, опрацювати механізм взаємодії відповідних інститутів на місцевому тарегіональному рівнях.

1.2 Об’єкти і суб’єктидержавної регіональної політики
Суб’єктно-об’єктні відносини — основабудь-якої політики. Суб’єкти та їх діяльність характеризують активну сторонуполітики. Між усіма суб’єктами виникають певні відносини — ієрархічності,автономії, залежності. Кожний суб’єкт виступає носієм певних потреб, інтересів.Об’єкти політики — те, на що спрямовується управлінська діяльність суб’єктів;отже, це — пасивна сторона політики. Основними об’єктами економічної політики єсуспільні відносини, форми суспільного життя, інтереси різних верств населенняі суперечності, що виникають між ними. Суб’єктно-об’єктні відносини мають динамічнийхарактер; реальною є ситуація, коли об’єкт виступає суб’єктом і навпаки. Вумовах зростання ролі регіонів у розбудові держави і зміцненні її економічногопотенціалу територіальні громади, організації, колективи перетворюються зоб’єктів регіональної політики в активних суб’єктів, які разом з державнимиорганами істотно впливають на процес формування і реалізації регіональної політики.
Серед науковців немає одностайностідумок з приводу однозначного визначення суб’єкта і об’єкта державноїрегіональної економічної політики. Домінує погляд, згідно з яким провіднимсуб’єктом цієї політики визнається держава, а об’єктами — соціально-економічніпроцеси, що протікають на певній території, соціальні верстви населення,територіальні чи галузеві пропорції господарства. Відповідно до проекту ЗаконуУкраїни «Про Концепцію державної регіональної економічної політики» суб’єктамицієї політики визнано центральні та місцеві органи державної влади та органимісцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання,пов’язані з соціально-економічним розвитком регіонів. Зазначеним документом дооб’єктів державної регіональної економічної політики віднесено територіальніутворення, у межах яких здійснюється державне управління і місцевесамоврядування. Склад цих об’єктів визначається адміністративно-територіальнимустроєм та економічним районуванням України.
У широкому розумінні об’єктамидержавної регіональної економічної політики в ринкових умовах виступають самірегіони, які відрізняються між собою за темпами економічного розвитку, умовамидля зайнятості населення та рівнем його життя; у вузькому значенні — їх адміністративно-територіальніутворення. Спеціальним об’єктом регіональної політики можуть бути депресивні чимонопрофільні території, зони стихійного лиха, природних, антропо- ітехногенних катастроф. У центрі уваги державної регіональної економічноїполітики завжди перебувають проблемні регіони, тобто ті території, якіхарактеризуються найвищим загостренням соціально-економічних проблем,пов’язаних з нераціональним розміщенням продуктивних сил. До цієї категоріїможуть потрапити території з досить високим економічним потенціалом, яківнаслідок неконкурентоспроможності основних галузей спеціалізації опинилися устані глибокої кризи, про що свідчить високий рівень безробіття, низькаінвестиційна активність суб’єктів господарювання. Проблемні регіони існують вусіх країнах світу незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку.Однак різними є причини, що породжують їх виникнення, та форми прояву кризовихявищ.
З метою формування і реалізаціїефективної регіональної політики здійснюють типологію регіонів як об’єктів цієїполітики. В основу типології можуть бути покладені різні ознаки:природно-географічні, геополітичні, демографічні, соціально-економічні.
За рівнем соціально-економічногорозвитку вирізняють високо- і слаборозвинуті регіони, а також ті, що мають середнійрівень розвитку. В кожній з цих груп виділяють території за спільними рисамистосовно спеціалізації, рівня диверсифікації, структурних зрушень угосподарському комплексі. Важливе значення має і поточний стан економікирегіонів, зокрема профільних галузей спеціалізації, а також фінансової,соціальної сфери. Традиційно слаборозвинутими вважаються території з низькимрівнем розвитку економіки і добробуту населення, відставанням від іншихрегіонів за нагромадженим виробничим і соціальним потенціалом. До основнихіндикаторів, за якими визначають тип регіону, зараховують: ВВП на душунаселення, показники демографічного розвитку та якості життя, техногенногонавантаження, фінансового стану, інвестиційної активності, бюджетної забезпеченості.
Залежно від структури економікирегіону вирізняють індустріальні, індустріально-аграрні, аграрні території. Умежах індустріальних регіонів розрізняють території з переважанням добувних чиобробних галузей промисловості, виробництв ВПК. З погляду перебігу процесівреформування регіональної економіки вирізняють території, що адаптувалися донових умов господарювання, і такі, що не адаптувалися. Для успішної реалізаціїдержавної регіональної економічної політики необхідно враховуватиміжрегіональні і міждержавні економічні зв’язки. Виділяють експортно таімпортноорієнтовані території. Під експортно орієнтованими регіонами розуміютьтериторії, продукція яких не тільки забезпечує у повному обсязі власні потребицих територій, а й вивозиться за межі країни. Імпортно орієнтовані регіониввозять значні обсяги продукції з інших територій чи виготовляють продукцію набазі довізної сировини. Часто виділяють стратегічно важливі для держави території,зокрема, в плані залучення іноземного капіталу, робочої сили чи ті, які маютьунікальні природні ресурси.
Важливе значення маютьприродно-географічні та геополітич-ні характеристики територій, зокрема,прикордонні, віддалені від основної території держави, приморські території.Оскільки змінити ці ознаки практично неможливо, вони лише враховуються внормативно-правових актах, що визначають особливості функціонування їх господарства.
Здійснюється класифікація регіонів іза такою ознакою, як рівень економічної чи соціальної безпеки. Внутрішньоюзагрозою соціальній безпеці регіонів є інтенсивне посилення майновогорозшарування населення, зростання бідності та чисельності безробітних. Реальнузагрозу економічній безпеці регіонів формують низька конкурентоспроможністьпродукції, високий рівень спрацювання основних виробничих фондів, незадовільнаприродоохоронна діяльність, зношеність комунікаційних систем тощо.
Типологія регіонів дає змогу чітковизначити прийнятні методи і форми регулятивного впливу на регіональнийрозвиток, а також диференціювати їх залежно від реальної соціально-економічноїситуації в регіоні.
Держава відіграє провідну роль уформуванні і реалізації регіональної економічної політики, оскільки є носіємзагальнонаціональних інтересів. Вона визначає концептуальні основи таінституційні засади регіональної політики; здійснює її правове, наукове,організаційне забезпечення. Визначальною є роль держави в розробленністратегічних напрямів цієї політики, визначенні її пріоритетів та ресурсів,необхідних для успішного здійсненням.
1.3 Цілі державноїрегіональної економічної політики
Формування і реалізація державноїрегіональної економічної політики ґрунтуються на чітко визначеній системі цілейяк загального, так і специфічного характеру. Вони мають бути ранжовані запріоритетністю вирішення та відповідати сучасному етапові розвитку національноїекономіки. Система економічних і соціальних цілей повинна враховувати інтересирізних верств населення, трудових колективів, підприємців, а також інтересизацікавлених у їх здійсненні суб’єктів різних рівнів управління. Головна метадержавної регіональної політики охоплює певні групи підцілей в економічній,соціальній та екологічній сферах. Особливого значення набуває система підцілей,зорієнтована на успішне здійснення економічної реформи, підтримку недержавногосектору економіки, формування конкурентного середовища. Надзвичайно актуальнимє надання соціального спрямування регіональній політиці. У 117-й Конвенції МОПзазначається, що будь-яка політика повинна бути перш за все спрямована надосягнення добробуту і розвиток населення, а також його заохочення до соціальногопрогресу.
Співвідношення різних цілейперебувають у діалектичному взаємозв’язку: досягнення цілі нижчого порядку єодночасно засобом реалізації цілі вищого порядку. При цьому стратегічна ціль, вякій акумулюється головний напрям регіональної політики, визначає можливостідосягнення всіх інших груп підцілей. Залежно від соціально-економічної ситуаціїв державі та регіонах цілі політики можуть змінюватися, відповідним чиномреагуючи на нагальні проблеми та протиріччя регіонального розвитку.
У проекті Закону України «Проконцепцію державної регіональної економічної політики» зазначається, що нанинішньому етапі соціально-економічного розвитку головною метою державноїрегіональної економічної політики є збільшення національного багатства країнина основі ефективного використання природно-ресурсного, трудового інауково-технічного потенціалу регіонів, раціоналізації систем розселення тадосягнення внутрішньорегіональної збалансованості. Ця мета може бути значнодеталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку.
Зокрема, в економічній сфері вонаполягає у досягненні економічно доцільного рівня комплексності господарстварегіонів та раціоналізації їх структури; створенні економічних передумов длярозвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельноїреформи та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенніі розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні економічного районуваннякраїни.
У соціальній сфері головна метадержавної регіональної економічної політики реалізується в конкретних заходах,націлених на стабілізацію рівня життя всіх верств населення з поступовимпідвищенням рівня добробуту; запровадження єдиних соціальних стандартів тапосилення всіх форм соціального захисту населення; забезпечення продуктивноїзайнятості населення через ефективне регулювання регіональних ринків праці таміграційних процесів; сприяння покращанню демографічної ситуації з метою збільшеннятривалості життя та забезпечення природного приросту населення в регіонах;формування раціональної системи розтелення на основі збереження існуючих тастворення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малихміських поселень, регулювання розвитку великих міст. Серед соціальних цілейдержавної регіональної економічної політики важливо виокремити ті, що пов’язаніз формуванням середнього класу — основи соціальної організації суспільства.
В екологічній сфері державнарегіональна економічна політика спрямовується на запобігання забрудненнюдовкілля та ліквідацію його наслідків, впровадження механізму раціональногоприродокористування, збереження унікальних територій та природних об’єктів.Особливого значення набуває попередження кризових ситуацій у регіонах знадмірним техногенним навантаженням на навколишнє середовище. Необхіднопом’якшити негативні наслідки екологічних катастроф, зокрема Чорнобильської.
Для України важливим і корисним єдосвід Європейського Союзу щодо чіткого визначення пріоритетних цілейрегіонального розвитку. Сьогодні ця мета двоєдина: з одного боку, це«підтягування» регіонів з низькими показниками соціально-економічного розвиткудо розвинутих, а з другого — це пом’якшення чи ліквідація територіальнихдиспропорцій у межах країн Європейського Союзу.
За останні роки багато європейськихкраїн змінили цілі регіональної політики. Якщо раніше вони зводилися лише дозменшення територіальних диспропорцій, то тепер велика увага приділяється самезабезпеченню конкурентоспроможності регіональної економіки, підвищеннюпродуктивності праці, зростанню інноваційної активності. При цьому зберігаєтьсяактуальність такого завдання, як збереження міжрегіональної пропорційності тазбалансованості. Зокрема, у Фінляндії основними цілями регіональної політикивизнано досягнення збалансованого регіонального розвитку, створення робочихмісць та незалежний розвиток кожного окремого регіону. Регіональна політикаШвеції спрямована на те, щоб забезпечити приблизно однаковий рівень розвиткурегіонів у економічному і соціальному плані.
1.4 Завдання державної регіональноїекономічної політики
На основі чіткого визначення головноїмети державної регіональної економічної політики обґрунтовуються її основнізавдання. Вони тісно пов’язані з конкретним етапом розвитку економіки івідповідають існуючому в країні нормативно-правовому простору. Визначенізавдання конкретизуються залежно від рівня управління і деталізуються заперіодом їх здійснення.
Серед пріоритетних завдань на тривалуперспективу державними органами управління визначено структурну перебудовуекономіки регіонів України, у першу чергу промислових регіонів і центрів знадмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічноюситуацією (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, містаКиїв, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненніструктурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічнуситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та натериторіях, що зазнали радіоактивного забруднення.
На період до 2010 р. основні завданнядержавної регіональної економічної політики щодо удосконалення регіональноїструктури економіки полягають у вирішенні таких проблем: вирівнювання рівнівсоціально-економічного розвитку регіонів та підвищення ефективностітериторіального поділу праці, раціоналізації розселення; досягненнястабілізації виробництва у кожному регіоні, оптимізація структури господарствана базі ефективного використання наявного природно-ресурсного,виробничо-технічного та трудового потенціалу; удосконалення спеціалізаціїсільського господарства відповідно до зональних ґрунтово-кліматичних умов;здійснення програм облаштування депортованих народів у південних областях;формування нових територіально-господарських утворень &№ вільних економічнихзон.
Основним завданням регіональноїполітики у сфері соціального розвитку є забезпечення населення робочимимісцями, зниження рівня безробіття та залучення працездатного населення досфери продуктивної зайнятості. У першу чергу це стосується територій, дереально існує загроза поширення масового безробіття та незайнятості населення:вугільних, металургійних, гірничодобувних центрів Донбасу і Придніпров’я,трудонадлишкових територій Карпатського регіону, монофункціональних територій знерозвинутою сферою прикладання праці. Необхідно стабілізувати сферу зайнятостінаселення у сільській місцевості.
Правомірною є постановка питання проорієнтацію працездатного населення на збільшення отримуваних доходів за рахуноквласних зусиль і можливостей, що відповідає принципам ринкового господарювання.І в цьому плані важливо підвищити адаптаційні можливості працездатногонаселення через активну професійну перепідготовку. В Україні щорічно близько15—18 % незайнятого населення проходить перепідготовку через центри зайнятості,в той час як у розвинутих країнах світу понад 70 % незайнятого населенняпроходять відповідну перепідготовку чи підвищують кваліфікацію.
Передбачається більш повнозадовольнити попит населення на ринку праці, створити умови для запровадженняступеневої освіти та інтегрованих навчальних планів, вирівняти по можливостіосвітній потенціал різних регіонів, створивши потужні регіональні навчальнізаклади. До 2010 р. передбачається функціонування 21,3 тис. загальноосвітніхнавчальних закладів; створення у кожному обласному і районному центріспеціалізованих навчальних закладів для обдарованої молоді.
Необхідною передумовою соціальногопрогресу та одним з важливих завдань регіональної економічної політики єполіпшення демографічної ситуації у регіонах України, покращання соціально-побутовихумов життя населення, здійснення заходів щодо підтримки сімей з дітьми танайменш соціально захищених верств населення, зростання рівня споживаннянаселенням товарів та послуг. Передбачається у найближчій перспективі досягтизменшення показників смертності населення за рахунок створення безпечних умовпраці, оздоровлення навколишнього середовища, поліпшення медичногообслуговування населення. Очікується, що за межами 2000 р. уповільнюватимутьсятемпи природного скорочення чисельності населення та відпливу за межі країни.
У виробничій сфері пріоритетнимизавданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних виробництв урегіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічнеположення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєвовплинути на експортний потенціал територій, удосконалити структуру експортудержави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки. З метою активізаціїтехнологічних змін в ексч портоспроможних галузях (електроенергетика, чорнаметалургія, хімічна і нафтохімічна промисловість, окремі галузі сільськогогосподарства та харчової промисловості) буде вжито додаткових заходів щодозалучення стратегічних інвесторів. Державне інвестування спрямовуватиметься впершу чергу в галузі, які є малопри-вабливими для приватних інвесторів; черезфінансову інфраструктуру до інвестиційної сфери залучатимуться кошти населення.
Особлива увага приділятиметьсярозвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення йогоспеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощуванняекспортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей звиробництвом сільськогосподарської продукції та сировини. Передбачаєтьсяефективне використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного таАзовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природнимичинниками районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та іншихобластей з метою формування в майбутньому високорозви-нутихрекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародногозначення.
1.5 Наукове обґрунтування регіонального розміщення продуктивнихсил
 
Розміщення продуктивних сил регіонуздійснюється на наукових засадах, які передбачають виконання великого обсягунауково-дослідних робіт, що охоплюють аналітичну, прогностичну, концептуальнута прикладну складові. На етапі аналізу оцінюють раціональність розміщенняпродуктивних сил, виявляють структурні деформації, галузеві і територіальнідиспропорції. Особлива увага приділяється аналізу показниківсоціально-економічного розвитку території з метою виявлення невикористанихможливостей економічного зростання на основі змін у розміщенні продуктивнихсил. Об’єктом дослідження і оцінки є: природно-ресурсний потенціал території;рівень соціально-економічного розвитку території; основнітериторіально-галузеві пропорції; стан міжгалузевих комплексів; міжрегіональніта зовнішньоекономічні зв’язки; фінансовий стан території. Аналітичнаінформація є необхідною для виявлення депресивних територій, зон екологічної чисоціальної напруги, що має бути враховано під час розроблення стратегічнихнапрямів державної регіональної економічної політики. Крім того, ця інформаціяможе бути використана для маркетингових цілей під час вирішення питань щодовкладання інвестицій у нові регіональні проекти.
Аналітична інформація дає змогувиявити резерви зростання комплексності регіонального розвитку, його стійкостів ринкових умовах господарювання, виходячи з необхідності раціональноговикористання природних, трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Важливезначення має регіональний аналіз соціальних процесів, зокрема: дослідженняобсягів і причин міграційних потоків; оцінка використання робочої сили в розрізіосновних галузей господарства; виявлення специфічних особливостей безробіття врегіоні; оцінка якості життя населення. Необхідно критично оцінити місцерегіону в територіальному поділі Чтраці, досягнутий рівеньсоціально-економічного розвитку з позицій національних інтересів, визначитираціональні співвідношення між виробництвом і споживанням основних видівпродукції, оцінити забезпеченість регіону потужностями будівельної тавиробничої інфраструктури. Для здійснення такого аналізу розробляєтьсяспеціальна система індикаторів, кількісні і якісні шкали для вимірюванняобраних показників.
Результати аналітичних дослідженьмають бути зіставлені з потребами перспективного розвитку. При цьому важливоврахувати специфіку регіону — багатонаціональний склад населення, наявністьвільних економічних зон, прикордонне розташування, високу питому вагупідприємств військово-промислового комплексу, наявність унікальних природнихресурсів тощо.
Під час проведення аналітичнихдосліджень важливо з’ясувати, наскільки освоєна ця територія в господарськомуплані, чи має вона потенціал для розміщення нових об’єктів і яких саме галузей.Одержана інформація є основою для визначення оптимальної територіальноїструктури господарського комплексу, обмежень щодо використання природнихресурсів, а також оцінки відповідності спеціалізації території і рівня їїрозвитку ресурсному потенціалові. Окремо визначають території, на якихрозміщення певних об’єктів чи виробництв не бажано або просто не можливо черезїх небезпечність. У першу чергу це стосується територій з високою густотоюнаселення.
Важливо дослідити і визначити шляхивирішення проблем, пов’язаних з оптимальним розміщенням підприємств різнихгалузей господарства, формуванням територіально-виробничих комплексів.
Особлива увага приділяється проблемаммісцевого економічного розвитку, зокрема, ефективному використанню потенціалумісцевих трудових, організаційних та фінансових ресурсів. Необхідно визначитинапрями активізації діяльності місцевих органів щодо створення нових робочихмісць та пожвавлення економічної діяльності на основі розміщення новихоб’єктів, формування нових ринків збуту продукції місцевого виробництва,розвитку виробничої і соціальної інфраструктури. Піднесення місцевогоекономічного розвитку — це одне з важливих завдань, яке вирішує регіональнаекономічна політика.
Поряд з цим розробляється системапрогнозів для обґрунтування перспектив розвитку продуктивних сил регіонів звизначенням найбільш прийнятного варіанта. Законом України «Про державнепрогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»передбачається розроблення прогнозів і програм на національному рівні, на рівніавтономної республіки, областей, районів, міст. Перевага надається методамактивного прогнозування, яке не обмежується екстраполяцією існуючих тенденційна перспективу. Виявлені проблеми та можливі шляхи їх вирішення значною міроюзалежать від наявних фінансових ресурсів регіону.
Важливе місце в науковомузабезпеченні розміщення продуктивних сил належить розробленню концептуальнихположень, які по суті визначають стратегічні напрями регіонального розвитку наперспективу. Стратегічне планування розміщення продуктивних сил здійснюється вбагатьох країнах світу, великий досвід у цій сфері нагромаджено у США іВеликобританії у зв’язку з появою територій, які опинилися у надзвичайноважкому економічному становищі.
У системі наукового забезпеченнярозміщення продуктивних сил особливу роль відіграють прикладні розробки,зокрема, територіальні схеми розвитку та розміщення продуктивних сил, цільові комплекснісоціально-економічні програми. На основі територіальних і галузевих схемрозробляють генеральну схему розміщення продуктивних сил країни. У ціломутериторіальні схеми широко використовують і на низовому рівні управління длявирішення перспективних завдань, пов’язаних з будівництвом нових виробничихоб’єктів, розміщенням соціальної і виробничої інфраструктури. Велике прикладнезначення мають розробки районного планування, які здійснюються в селах, містах,районах окремих міст. їх головне призначення — досягнення комплексного іраціонального розміщення об’єктів виробничого і невиробничого призначення зметою загального покращання умов життєдіяльності населення цієї території,Особливо важливе значення районне планування має для санаторно-курортних зон,сільських адміністративних районів, приміських зон великих міст.

РОЗДІЛ 2. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА І РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА
 
2.1 Сутність механізму реалізації державної регіональноїекономічної політики
 
Механізм реалізації державноїрегіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелівта організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державнийвплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечуєтьсясоціально-економічний розвиток регіонів, вдосканалюється структура їхгосподарського комплексу. Держава впливає на регіональний розвиток за допомогоюадміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово-економічних,соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно відсоціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Результативністьмеханізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить віддієздатності самої системи управління. Використовувана система важелів повинназабезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною ефективністю.Крім того, економічні важелі повинні враховувати специфіку кожної галузірегіону. Тому формується досить складна ієрархічна система узгоджених між собоюекономічних регуляторів впливу на регіональний розвиток.
Основними складовими механізмудержавної регіональної політики України, як визначено чинними нормативнимидокументами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансоверегулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвитокрізних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальнихекономічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво та ін.).
Першоосновою механізму державноїрегіональної економічної політики є законодавча база, що визначаєвзаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структуриуправління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічногорозвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану напідвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльністьмісцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевихбюджетів, розвитку інфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавногопризначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільовогопризначення.
Механізм державної регіональноїполітики поєднує в собі методи прямого та опосередкованого впливу насоціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бутизаохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. їх комплексне поєднання даєзмогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікаютьна регіональному рівні.
У державній регіональній економічнійполітиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання,як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій тасубвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовуютьважелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічноїполітики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток черезтакі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомісткихвиробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатогобудівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, щодозволяють покращати структуру економіки регіону, працевлашту-вати вивільненихпрацівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін. Протекціоністські методиможуть охоплювати, за оцінками фахівців, до 40 % господарського обороту.
Принциповим питанням є формуваннясистеми бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій.Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показникамипитомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті:їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. Уперспективі передбачається суттєво розширити права місцевих органів виконавчоївлади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів,встановлення науково обгрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетівтощо.
Одним з важливих елементіврегіональної економічної політики є розроблення довгострокових,середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областейУкраїни, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, задопомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил,узгоджуються інтереси галузей і територій.
У регіональній економічній політиціособливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничихоб’єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію та швидко реагуватина зміну ринкової кон’юнктури. У першу чергу це стосується розвитку малого тасереднього підприємництва, яке має виражену регіональну специфіку. Саме малийбізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населенняробочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певноїтериторії необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середньогобізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрівактивної науково-технічної діяльності.
Велика увага в регіональнійекономічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тимтериторіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми.Причиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногеннікатастрофи, так і соціально-економічні процеси. З погіршеннямзагальноекономічної ситуації-кількість таких територій постійно зростає, арозв’язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів таматеріальних ресурсів. Особливе місце в регіональній економічній політицізаймає державне сприяння розвитку депресивних регіонів. Ця підтримкаспрямовується на стимулювання розвитку території, відновлення її потенціалу;активізацію соціальної мобільності населення; створення економічних та інституційнихумов для ареалів зростання. Пряма державна підтримка надається: регіонам, дечітко відстежуються структурні деформації, внаслідок чого зростає безробіття;слаборозвинутими регіонам; регіонам, які потерпіли від стихійного лиха та техногеннихкатастроф.
Основними напрямами вдосконаленнямеханізму державної регіональної економічної політики є:
• розроблення нової стратегіїдержавної регіональної економічної політики, яка б дала змогу прискорити економічніперетворення в державі, забезпечити успішне входження суб’єктів господарюванняв ринкову систему;
• визначення нових перспективнихнапрямів державної регіональної економічної політики, враховуючи процесиглобалізації та регіоналізації;
• сформування ефективногорегіонального господарського механізму з широким використаннямпрограмно-цільових методів управління.
2.2 Організаційно-правова база реалізації регіональноїекономічної політики
 
В умовах демократизації та розвиткуринкових відносин, зростання самостійності регіонів об’єктивною необхідністю єформування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональнаекономічна політика. Залежно від організаційно-правових особливостейрегіональну економічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Перша зцих двох форм політики втілюється у життя переважно через офіційні документи,конкретні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер;друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймаютьсяна національному рівні, і тому має неявний характер.
Організаційно-правова база реалізаціїрегіональної економічної політики охоплює державне регулювання територіальногорозвитку на основі системи законів і нормативів, програмні методи впливу на розвитокрегіонів, власне економічні регулятори. Система економічних регуляторів повинназабезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною справедливістю.Під кожний напрям реалізації регіональної економічної політики має бутисформований відповідний комплекс економічних регуляторів, які взаємозв’язаніміж собою і не суперечать один одному.
Держава регулює регіональнийсоціально-економічний розвиток на основі нормативно-правових та економічнихважелів. Нормативно-правові важелі створюють відповідне законодавче поле, вмежах якого функціонують економічно самостійні суб’єкти господарськоїдіяльності. Економічні важелі (фінанси, податки, ціни, кредит) формують основудля розвитку конкуренції та підприємництва. У цілому нормативно-правові таекономічні методи регулювання спрямовуються на те, щоб забезпечити найбільшсприятливі умови для ефективної роботи низових суб’єктів регіональногогосподарювання. Основними економічними регуляторами з боку держави є:грошово-фінансові (норма обов’язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту,операції національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів);податкові (види і ставки податків, об’єкти оподаткування, пільги); цінові;норми амортизаційних відрахувань, прискорена амортизація; квоти і ліцензії; зовнішньоторговельнірегулятори; митні; дотації і субсидії; стимулювання поставок продукції інадання послуг для державних потреб.
Держава активно застосовуєадміністративні методи регулювання у сферах, які відображають національніінтереси: використання національного багатства, у тому числі природнихресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населення. Доосновних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контрольза монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартіві контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя;захист національних інтересів.
Як показує світовий і вітчизнянийдосвід, результативність державного регулювання різних напрямів регіональногорозвитку значною мірою залежить від дієздатності системи управління. Необхіднодосягти чіткого розподілу повноважень і відповідальності між різними гілкамивлади, територіальними і галузевими органами управління. Важливо, щоб державнерегулювання територіального розвитку ґрунтувалося на системних засадах, тобто маютьбути чітко регламентовані процедури прийняття рішень, установлений порядокфінансування заходів і контроль за виконанням рішень органів влади іуправління, які безпосередньо стосуються сфери регіонального розвитку. У ціломуорганізація системи управління базується на принципах самофінансування тасамоврядування територіального розвитку.
Важливого значення набуваєудосконалення територіальної організації влади і місцевого самоврядування натаких засадах: створення прозорої системи адміністративно-правових тафінансово-економічних взаємовідносин між владними структурами на національному,регіональному і місцевому рівнях; посилення державного контролю за фінансовоюдисципліною місцевих органів виконавчої влади; налагодження партнерськихстосунків та чіткого розмежування повноважень між органами виконавчої влади імісцевого самоврядування щодо надання послуг населенню; формування дієздатних територіальнихгромад з відповідним ресурсним забезпеченням.
На початку 1970-х рр. розроблення іреалізація державної регіональної політики в європейських країнах здійснюваласьпереважно центральними органами виконавчої влади. Надалі зросло значенняорганів місцевого і регіонального самоврядування, а також приватнихорганізацій, які безпосередньо розробляли і реалізовували окремі заходи інапрями цієї політики. При цьому функції центрального уряду поступовозвужуються — вони обмежуються координацією її основних стратегічних напрямів.Підвищилась активність місцевих об’єднань громадян, неприбуткових організацій,фондів, які представляють інтереси територіальних громад. За останні роки вкраїнах Європи відмічається посилення процесів децентралізації в реалізаціїосновних напрямів державної регіональної політики. З цієї причини виниклобагато «локалізованих» проектів, у здійсненні яких брали участь різні верствинаселення. Серед країн Європи, в яких зберігається високий рівень централізаціїрегіональної політики, вирізняють Італію, Грецію, Португалію.
Світовий досвід показує, що єдиноїмоделі побудови організаційно-правової основи регіональної економічної політикине існує. Найкращим є варіант, за яким держава створює правові ос-І нови длявикористання внутрішнього потенціалу територій. Водночас держава повиннанадавати допомогу тим регіонам, які є «локомотивами розвитку». Забезпечуючиформування конкурентоспроможних регіонів, держава тим самим зміцнює свій економічнийпотенціал.
2.3 Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональноїекономічної політики та ключові елементи механізму реалізації регіональної економічноїполітики
У механізмі державної регіональноїекономічної політики провідне місце належить бюджетно-фінансовим важелям. ВУкраїні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетнасистема і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято Закон України «Про бюджетнусистему України», де визначено бюджетний устрій і його принципи, порядокскладання і виконання бюджетів. Міжбюджетні відносини повинні ґрунтуватися надовгостроковій стабільності, прозорості, об’єктивності і чіткому розмежуванніповноважень і відповідальності. Згідно зі статтею 140 Конституції Україниорганами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальнихгромад міст, сіл і селищ, є обласні і районні ради.
Економічний зв’язок між центром ірегіонами здійснюється на основі встановлення центром єдиної податкової системиз багаторівневою ієрархічною структурою. Місцеві податки дають можливістьрегіональним органам влади мати власні важелі впливу на соціально-економічнуситуацію території, Формування бюджету на основі двоканального принципудозволяє забезпечити цілісність економічного простору країни та надати достатнюекономічну самостійність регіонам. Центральний бюджет формує перший фінансовийпотік, при цьому розмір податкової ставки визначається парламентом. Регіональніоргани влади залежно від своїх можливостей та наявних ресурсів формують другийфінансовий потік і визначають ставку для регіонального бюджету (з урахуваннямвстановлених обмежень чи верхньої границі).
Завдяки такій системі встановлюютьсятісні взаємозв’язки між центром і регіонами, вирішуються важливі регіональніпроблеми економічного, екологічного, соціального характеру. Основний принциппобудови системи бюджетно-фінансових відносин полягає в тому, що будь-якаекономічна структура повинна в першу чергу забезпечити наповнення бюджетувласного рівня. Тому, як показує світовий досвід, майже дві третини всіхприбутків регіону залишається в його власному бюджеті. Водночас здійснюєтьсяпевний перерозподіл коштів з метою соціально-економічного вирівнюваннярегіонів. Досягти повної рівності регіонів практично неможливо, оскільки всівони істотно різняться між собою за природно-ресурсним потенціалом, людськими ресурсами,нагромадженим виробничим потенціалом. Однак процес розподілу і перерозподілубюджетних ресурсів є необхідним. Він забезпечує єдність держави, а такожнормальні умови перебігу відтворювальних процесів на різних територіях.
Основним напрямом зміцненняфінансової бази територій є: підвищення ролі в бюджетній системі місцевихподатків і зборів; збільшення питомої ваги закріплених у бюджетах доходів;чітке визначення порядку надання дотацій, субвенцій і субсидій місцевимбюджетам. Основна увага повинна приділятися формуванню місцевих фінансівдепресивних територій.
В Україні актуальними є проблемивдосконалення міжбюджетних взаємовідносин між центром іадміністративно-територіальними утвореннями. У 1993 р. місцевим органам владибуло надано право самостійно встановлювати місцеві податки і збори. Для створеннявідносно рівних соціально-економічних умов життєдіяльності населення в регіонахнеобхідно посилити роль державного бюджету. Водночас місцевим органам владинеобхідні фінансові ресурси для підвищення рівня життя населення своєїтериторії. Розв’язання цього протиріччя можливе лише на основі збільшенняобсягів валового внутрішнього продукту, загального пожвавлення економічної діяльностів державі.
Важливою складовою механізмудержавної регіональної економічної політики є прогнозування як з’єднувальна ланкаміж теоретичними розробками та господарською практикою. Прогноз — це науковообґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесучи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Вінмає імовірнісний характер, хоча його розробка і спирається на системукількісних і якісних показників. Загальна мета прогнозу соціально-економічногорозвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об’єктивністьуправлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки умайбутньому. Регіональні прогнози класифікують за такими ознаками: за терміном— оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові; зафункціональною ознакою — пошуковий, нормативний. Регіональне прогнозування базуєтьсяна таких принципах:
• системності, що передбачає розглядекономіки регіону як важливої складової єдиного господарського комплексукраїни, до складу якої входять об’єкти сфери матеріального виробництва,виробничої і соціальної інфраструктури;
• багатоваріантності стратегічних ітактичних завдань, можливих шляхів досягнення перспективних цілей залежно відобраних темпів реформування економіки регіону та параметрів соціально-економічногорозвитку;
• єдності кількісних і якісниххарактеристик прогнозу, передбачення можливих негативних соціальних наслідківздійснюваних економічних перетворень, особливо у сфері зайнятості населення таринку праці;
• оптимального поєднання різнихпідходів і методів до розроблення регіональних прогнозів з метою підвищення надійностіпрогнозних розробок, правильного вибору шляхів досягнення поставлених цілей;
• ієрархічності та програмності увиборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань на основітісного взаємозв’язку між потребами регіону та наявними і залученимиматеріально-технічними, фінансовими і трудовими ресурсами;
• агрегованості основних індикаторіві показників регіонального прогнозу залежно від прогнозного періоду,послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.
Розроблення системи прогнозіврозвитку економіки регіонів відбувається у кілька етапів.
На першому етапі здійснюєтьсякомплексний аналіз і систематизація регіональних та міжрегіональних проблемрозвитку, що потребують вирішення у найближчій та віддаленій перспективі. Доосновних проблем регіонального розвитку належать: підвищення рівня життянаселення, скорочення безробіття та забезпечення зайнятості населення;екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконаленнятериторіальної спеціалізації.
На другому етапі здійснюєтьсяпобудова так званого «дерева цілей», яке ґрунтується на їхньому чіткомуранжуванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявнихфінансових ресурсів. «Дерево цілей» будується шляхом виокремлення частковихцілей із найбільш загальних. Воно забезпечує взаємозв’язок системи цілей нарізних ієрархічних рівнях управління за ступенем значущості та пріоритетності.
На третьому етапі формулюютьсяобмеження і критерії, які й визначають границі прийнятних рішень та засобівдосягнення поставлених цілей; здійснюється «прив’язка» цілей до ресурснихможливостей території. Як правило, першочергово реалізуються цілі і проекти,які не потребують значних капітальних вкладень. На основі зіставлення цілей таресурсних можливостей території розробляють різні, часто альтернативні варіантисоціально-економічного розвитку території чи варіанти розв’язання окремих проблем.
На четвертому етапі відпрацьовуютьможливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхіввирішення регіональних проблем. Сценарій являє собою загальну модель, якаописує не тільки очікувані результати тих чи інших перетворень, а й визначаєнеобхідні ресурси для їх досягнення.
У практичній площині прогнозуванняздійснюється на основі розробки різних типів моделей. Найбільш поширеними середних є економіко-математичні, які являють собою певні формалізованіспіввідношення, що описують основні взаємозв’язки між елементами економічноїсистеми. Залежно від чинника часу ці моделі поділяються на динамічні тастатичні. Динамічні моделі дають уявлення про розвиток об’єкта в часі, а томушироко використовуються для підтвердження чи спростування прогнозних гіпотез.Статичні моделі описують взаємозв’язки між окремими елементами цілісноїсистеми, а тому мають обмежену сферу застосування і меншу прогностичнуцінність. За формою опису причин-но-наслідкових залежностей усі математичнімоделі поділяються на детерміновані та стохастичні; останні, у свою чергу,поділяються на вірогідні та статистичні. Детерміновані моделі передбачають такийвзаємозв’язок, коли вхідним даним відповідають певні значення вихіднихрезультатів. Стохастичні моделі відображають протилежний, імовірнісний характервзаємозв’язків між об’єктами і явищами. Важливим засобом прогнозування соціально-економічнихпроцесів є імітаційні моделі.
Особливе місце в механізмі реалізаціїдержавної регіональної політики відведено розробленню регіональних програм.Вони являють собою комплекс заходів, узгоджених стосовно ресурсів, виконавців ітермінів здійснення, які забезпечують вирішення завдань регіонального розвиткув економічній, екологічній, соціально-культурній чи науково-технічній сферах.До основних принципів регіонального програмування належать: висока цільоваспрямованість на кінцевий результат; чітке визначення системи пріоритетів;узгодженість завдань щодо раціонального використання всіх видів ресурсів;перманентність розроблення програмних заходів; конкурсні умови формуванняпрограм; керованість і контроль за розробленням і реалізацією програми.Регіональні прогрими класифікують таким чином: за рівнем — загальнодержавного,регіонального і місцевого значення; за тривалістю — довгострокові,середньострокові, короткострокові; за змістом реалізованої проблеми —комплексні і функціональні; за характером програмних заходів — освоєння новихтериторій, подальший розвиток їх господарства чи реконструкція.
Нині вже розроблено проектирегіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону,Полісся, Поділля, Причорномор’я, ведеться розроблення програми розвитку Придніпровськогорегіону.
 
2.4 Спеціальні (вільні) економічні зони як засіб реалізаціїрегіональної економічної політики
Одним з важливих елементів механізмуреалізації державної регіональної економічної політики є створення спеціальних(Вільнюс) економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку (НІР).Головна мета їх формування — активізація господарської, і в першу чергупідприємницької» діяльності на певній території. Завдяки СЕЗ формуютьсяпередумови для залучення інвестицій, появи нових робочих місць, структурногооновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції.
Отже, спеціальні економічні зони — цеокремі території суверенних країн, де створено сприятливі умови для рухутоварів і капіталу, розвитку підприємництва з метою пожвавлення господарськоїдіяльності. Для цього територіям надається сприятливий кредитний і податковийрежим. Спеціальні режими інвестиційної Діяльності, що діють на територіях СЕЗта ТПР. передбачають надання суб’єктам зони податкових та митних пільг. Для одержаннястатусу суб’єкта СЕЗ та ТПР підприємство повинно реалізовувати на цій територіїінвестиційний проект, який належить до пріоритетного виду економічноїдіяльності, та зареєструватися у відповідних органах, контролюючих йогодіяльність. Створення СЕЗ передбачає обґрунтування її функціональногопризначення, галузевої спрямованості та відповідності місцевим умовам. щ Розрізняютьтакі види СЕЗ:
• функціональні зони, до складу яких,зокрема, входять технопарки і технополіси; їх створення сприяє міжнародній співпраціу галузі розробки нових технологій;
• комплексні зони виробничогохарактеру, які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій;
• зовнішньоторговельні зони, якізабезпечують додаткові валютні надходження.
Спеціальні економічні зони являютьсобою по суті території вільного підприємництва. Вони сприяють інтеграціїрегіонів у систему світових господарських зв’язків, нарощуванню їх експортногопотенціалу. Водночас це один із засобів вирішення соціально-економічних проблемтериторії її власними зусиллями. Вдале розміщення зон передбачає вигіднетранспортно-географічне положення (близькість до зовнішніх і внутрішніх ринків,наявність необхідних транспортних комунікацій), розвинений виробничий потенціал,розгалужену соціальну і виробничу інфраструктуру. Для зовнішньоторговельних зонпріоритетне значення має мережа транспортних шляхів; туристично-рекреаційнихзон — сфера обслуговування населення; науково-технічних — наявністьвідповідного кадрового забезпечення.
В Україні створено 12 СЕЗ та 5 ТПР, зяких, за існуючими оцінками, успішними з погляду залучення додатковихінвестицій є лише З СЕЗ, що створено у Донецькій, Закарпатській та Львівськійобластях. З 1995 р. діє перша створена в Україні експериментальна зона «Сиваш»,до склад усякої увійшли Кримське об’єднання «Титан», Перекопський бромнийзавод, Сивашський анілінофарбовий завод, Кримський содовий завод, заводпластмас «Поліфтор», сільськогосподарські підприємства, рибокомбінат.
Формування і розвиток спеціальнихекономічних зон в Україні пов’язано з низкою проблем.
По-перше, це поступове ускладнення інепрозорість процедури входження і виходу зі статусу суб’єкта СЕЗ або ТПР. Ценегативно впливає на інвестиційний режим, знижує прибутковість окремих видівдіяльності. Зокрема, для створення однієї з перших СЕЗ «Закарпаття» і длянабуття статусу суб’єкта зони необхідно було лише здійснювати інвестиційнийпроект і зареєструватися. Надалі у нормативно-правових документах, щорегламентують процедуру створення СЕЗ, було введено норми, які фіксуютьвеличину інвестицій, необхідну для отримання пільг з оподаткування прибутку.При цьому перевага надається потужним інвесторам, що не завжди можна визнати виправданимза умов загальної низької інвестиційної активності суб’єктів господарювання удержаві.
По-друге, не відпрацьовано чітковимоги щодо економічно доцільної спеціалізації СЕЗ, не виокремлено видидіяльності. Внаслідок цих причин у підприємств, розташованих на території СЕЗ,з’являються неконкурентні переваги порівняно з підприємствами аналогічнихгалузей, розташованих поза межами цих територій. За таких умов не досягаєтьсяголовна мета створення цих зон.
По-третє, не визначено економічнодоцільні розміри територій, на які важливо поширювати спеціальний режимкредитування і оподаткування. Нерівномірність соціально-економічного розвиткутериторій зумовлює ситуацію, коли окремі райони стають надзвичайно привабливимидля інвесторів, а на інших інвестування по суті не відбувається. Це ще більшепосилює нерівномірність територіального розвитку і не забезпечує вирішеннянагальних завдань.
Світовий досвід показує, що дедалібільшого значення для досягнення соціально-економічного прогресу набуваєстворення науково-технічних СЕЗ. їх ядром є регіональні науково-технологічніпарки, які формуються навколо провідних науково-дослідних установ чи вищихнавчальних закладів за участю виробничих підприємств, спроможних розробляти ізапроваджувати новітні високі технології. Регіональні технопарки забезпечуютьзапровадження досягнень фундаментальної науки у господарську практику. Технопарковіутворення мають ієрархічну будову. Елементарними утвореннями є інкубатори, якіявляють собою інноваційні центри чи бізнесові. Бізнес-інкубатори дають змогупідтримувати підприємництво інноваційної спрямованості. Регіональнінауково-технологічні парки включають технополіси, інкубатори, розгалуженумережу інфраструктури. Це — складні територіальні утворення, які розширюютьможливості нарощування потенціалу наукомістких і експортоспроможних галузейгосподарства. В Україні існують сприятливі умови для створення регіональних науково-технологічнихпарків.

2.5 Міжрегіональне і прикордонне співробітництво якінструменти реалізації регіональної економічної політики
Розвиток міжрегіонального іприкордонного співробітництва — світова тенденція, яка набуває розвитку підвпливом інтеграційних процесів. Під міжрегіональним співробітництвом розуміютьбудь-які зв’язки, що встановлюються між регіонами різних держав; прикордоннеспівробітництво передбачає співпрацю між територіями, розташованими вздовжкордонів сусідніх держав. Ці форми співробітництва дають змогу поступовопідвищити рівень соціально-економічного розвитку певних територій, у тому числіпериферійних, розширити компетенцію місцевих влад у розвитку співробітництва зорганами влади територій сусідніх країн. Таке співробітництво мобілізує потенціалокремих територій» дає змогу залучити їх до активної міжнародної співпраці.Відкриваються нові можливості для розвитку підприємництва, виробничої та соціальноїінфраструктури, подолання наслідків екологічної кризи, розвиткунауково-культурних взаємозв’язків.
Міжрегіональна співпрацярозглядається в усьому світі як засіб, спроможний зменшити соціально-економічнівідмінності між найбільш розвинутими регіонами і відсталими, тобто скоротити міжрегіональнідиспропорції.
Важливе значення в регіональномурозвитку належить прикордонному співробітництву. Прикордонним територіямвластиві такі ознаки, як бар’єрність і контактність, завдяки чому створюютьсяпередумови для розвитку взаємовигідного співробітництва. Міжрегіональне іприкордонне співробітництво націлено на вирішення конкретнихсоціально-економічних проблем кожної території. З розвитком ринкових відносинвсе більше прикордонних територій залучається до різних форм міжнародноїспівпраці. Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня економічногорозвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявностіконкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників.Але за будь-яких соціально-економічних умов розвиток прикордонногоспівробітництва надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученнюіноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів.
У країнах Західної Європи процесінтегрування національних економічних систем вперше розпочався з середини XXст., започаткувавши утворення так званої «Європи регіонів». Вищою формоюприкордонного співробітництва стали єврорегіони, які забезпечуютьспівробітництво кількох держав на рівні органів місцевого самоврядування.Єврорегіони являють собою форму транскордонного співробітництва міжтериторіальними громадами або місцевими органами влади регіонів, які маютьспільний кордон. Взагалі основний принцип транскордонного співробітництваполягає в тому, щоб розвивати зв’язки і договірні відносини в прикордоннихтериторіях з метою пошуку прийнятних рішень ідентичних проблем.
Єврорегіони створюються для реалізаціїпевних заходів у різних сферах життєдіяльності населення відповідно до нормміжнародного права і національних законодавств.). Головна мета їх створення —вирішення спільних проблем в інтересах населення країн, що співпрацюють.Конкретними формами такого співробітництва виступають проекти, спрямовані навирішення проблем зайнятості населення, економічної та екологічної безпеки,розвиту інфраструктури тощо. Формування єврорегіонів здійснюється на добровільнійоснові.
Основною передумовою успішногостворення і функціонування єврорегіонів є спільність інтересів зацікавленихсторін. Ці інтереси стосуються торгово-економічної сфери, розвитку туризму,вирішення екологічних та природоохоронних проблем, розвитку спільнихкомунікацій. При цьому враховується місце країни у міжнародному поділі праці таїї національні інтереси. Як правило, єврорегіони охоплюють території країн, щомають спільне історичне минуле або раніше входили до складу однієї держави.Тому це переважно багатонаціональні території. Єврорегіони не є наддержавнимиутвореннями; керівні органи єврорегіону виконують координаційні функції і немають владних повноважень.
Єврорегіони — це відносно молодаформа міждержавного співробітництва. Проте вона широко використовується в усіхкраїнах світу. У Західній і Центральній Європі створено понад 90 єврорегіонів.Зокрема, прикордонні території Польщі ввійшли до складу дев’яти єврорегіонів,створених за участю Німеччини, Чехії, Словаччини, Угорщини, України, Білорусіта Литви; прикордонні території Німеччини — до складу близько десятиєврорегіонів за участю Франції, Бельгії, Нідерландів, Данії, Швейцарії,Австрії, Чехії та Польщі.
Україна як суверенна держава залученадо багатостороннього транскордонного співробітництва. Однак правові документи,які регламентують цю сферу, на жаль, мають фрагментарний характер і непідпорядковані концепції регіонального розвитку. В цілому розвитокприкордонного співробітництва ґрунтується на Законах України «Про місцевесамоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про спеціальний режимінвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирськійобласті» та ін.; Указах Президента України «Про заходи щодо розвитку економічногоспівробітництва областей України з суміжними прикордонними областями РосійськоїФедерації», «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областейУкраїни з суміжними областями Республіки Білорусь іадміністративно-територіальними одиницями Республіки Молдова», а також указахпро створення спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіяхпріоритетного розвитку в Волинській, Житомирській, Чернігівській областях. Крімцього, існують міждержавні та міжурядові угоди між Україною та країнами, зякими вона має спільні кордони. Особливе значення для розвитку цієї форми співробітництвамає Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво міжтериторіальними общинами або владою та Додатковий протокол до неї.
Шість областей України — Львівська,Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Волинська, Одеська — входять доскладу трьох єврорегіонів. У цьому плані найбільш успішними є єврорегіони«Карпати» та «Буг». До складу міжнародної асоціації «Карпатський регіон»,створеної у 1993 р., увійшли 5 областей Угорщини, 3 воєводства Польщі, брайонів Словаччини та Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівськаобласті. Відповідно до статусу асоціації «Карпатський єврорегіон» вона визначаєлише форми співробітництва у господарській сфері, в галузі освіти, охоронинавколишнього середовища. Головна мета створення такої асоціації полягає у координаціїспільної економічної діяльності сусідніх територій.
У 1995 р. було створено єврорегіон«Буг» з метою використання переваг географічного розташування території,прискореного соціально-економічного розвитку регіону, охорони навколишньогосередовища. Серед екологічних проектів найбільше значення має проект «ЧистийБуг». На основі вигідного геополітичного розташування в регіоні здійснюєтьсярозвиток експортно орієнтованих виробництв, створюються міжнародні господарськіоб’єкти, транзитні транспортні коридори, забезпечується комплексне використанняприродних ресурсів. Функціонування єврорегіонів забезпечує не тільки позитивнийекономічний ефект, а й сприяє міжнародній стабільності в регіоні. У 1998 р.Одеська область увійшла до єврорегіону «Нижній Дунай». Триває робота зформування екоєврорегіону «Верхній Прут» за участю Чернівецької області з бокуУкраїни та повітів Румунії і Молдови.
Єврорегіони визнані у світі однією знайефективніших форм транскордонного співробітництва. Прикордонні регіониУкраїни мають бути залучені до інтеграційних процесів, що охоплюють сьогоднівесь світ. Найбільш актуальним це питання є для західних територій України, денеобхідно інтенсивно розвивати соціальну інфраструктуру в малих містах і селах,знижувати територіальні диспропорції в розміщенні продуктивних сил, розвиватирекреаційний комплекс та туристичну базу.
На перспективу для активізаціїрозвитку прикордонних регіонів та інтенсифікації зовнішньоекономічних зв’язківпередбачаються такі заходи: розроблення державної цільової програми створенняспеціальних економічних зон як одного з напрямів структурної перебудовиекономіки країни, раціонального розміщення продуктивних сил та забезпеченняпродуктивної зайнятості населення; спрощення процедури прикордонного, митного,міграційного та інших видів контролю для громадян, які постійно проживають натериторіях прикордонних областей; врегулювання міграційних процесів і проблемзайнятості населення в прикордонних областях; сприяння прикордонній торгівлі таспільній підприємницькій діяльності; спрощення митного оформленняекспортно-імпортних операцій між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності,розташованими на територіях прикордонних областей; укладання міждержавних угоді створення відповідних структур управління; створення єдиного інформаційногопростору прикордонних областей.
2.6 Регіональні засади управління державним та комунальнимсекторами економіки
На території будь-якого регіонуформуються і розширюють сферу своєї діяльності суб’єкти господарюваннярізноманітних форм власності. Поступово зростає кількість комерційнихпідприємств, стають більш різноманітними організаційні форми господарськоїдіяльності. У межах кожної територіальної одиниці формуються виробничі іневиробничі комплекси з відповідною системою взаємозв’язків, які необхіднорегулювати виходячи з потреб регіонального розвитку. В умовах розмежуваннядержавної і комунальної власності зростає значущість низових рівнів управління.Високоцентралізована система управління, що формувалась протягом багатьох роківв Україні, зумовила низьку ефективність управління міським господарством. Томусьогодні основні завдання полягають у тому, щоб удосконалити структуру органівуправління, здійснити децентралізацію самої системи управління.
В основу формування комунальногосектору економіки покладено комунальну (communis — спільний) власність, в якійперебувають: житловий і нежитловий фонд, що належить місцевим радам; освітнізаклади, об’єкти соціального обслуговування, заклади охорони здоров’я, об’єктифізичної культури і спорту, громадського харчування та побутовогообслуговування населення, ремонтно-будівельні організації,водопровідно-каналізаційне господарство, міський транспорт, газове господарствота інші об’єкти.
Поняття «комунальна власність»з’явилося у законодавстві України в 1990 р. з прийняттям Закону Української РСР«Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування». Законодавчозакріплено, що комунальна власність становить основу місцевого самоврядування.Законом України «Про власність» суб’єктами права комунальної власності буливизнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних,міських, селищних, сільських рад. Однак за Конституцією України суб’єктамиправа комунальної власності, відокремленої від державної, вже сталитериторіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через органимісцевого самоврядування управляють майном, що знаходиться у комунальній власності.З поділом державної власності на дві форми — загальнодержавну і комунальну —відбулося закріплення територіальної громади як суб’єкта місцевого самоврядування.Стаття 142 Конституції України визначає фінансові засади місцевогосамоврядування в Україні, від яких залежить успішність виконання цими органамипокладених на них функцій. Матеріальну і фінансову основу місцевогосамоврядування в Україні становить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевихбюджетів, земля, природні ресурси, які є власністю територіальних громад сіл,селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти спільної власності, щоперебувають в управлінні районних, міських, обласних рад.
Формування системи управліннякомунальним сектором економіки передбачає: визначення кола підприємств, необхіднихдля виконання органами місцевого самоврядування своїх функцій; визначеннязасобів впливу територіальних громад на господарську діяльність комунальнихпідприємств; контроль за діяльністю керівників комунальних підприємств;урегулювання^розмірів відрахувань від прибутку комунальних підприємств домісцевих бюджетів.
Органи місцевого самоврядуванняможуть утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприємствавідповідно до законодавства, затверджувати статути створюваних нимипідприємств. Вони регулюють ціни і тарифи на відповідну продукцію та послугистворених ними підприємств, їх взаємовідносини з бюджетом, визначають порядоквикористання прибутку, здійснюють контроль за використанням майна та веденнямфінансово-господарської діяльності. В арсенал економічних методів управліннякомунальними підприємствами входять: податкове, кредитне, субвенційне тадотаційне регулювання, а також формування державного замовлення, інвестування,зміна форми власності.
В Україні налічується 16 місцевихподатків та зборів, які забезпечують 2—4 % доходів місцевих бюджетів, що єнедостатнім для розвитку господарства території. Завдяки використанню системиподаткових пільг місцеві органи управління мають змогу проводитидиференційовану політику стосовно різних секторів та галузей економіки. Напільгових умовах можуть надаватися кредити для діяльності об’єктів комунальноївласності, на виконання міських комунальних програм. Кредитне регулюваннясприяє розвитку підприємництва, дає змогу міським органам управління ефективновзаємодіяти з фінансовими структурами. У цілому участь органів місцевогосамоврядування в фінансово-кредитних відносинах в Україні є обмеженою. Важливоскористатися світовим досвідом, який передбачає надання органам місцевого самоврядуванняправа створення фінансово-кредитних установ. Такі установи сприяли б діяльностіорганів місцевого самоврядування та вирішенню соціально-економічних проблемтериторій. Певний досвід участі органів місцевого самоврядування у створенніфінансових установ існує в Україні. Зокрема, муніципальні банки створено вКиєві та Сумах.
Органи місцевого самоврядуваннярегулюють інвестиційний процес, залучають додаткові капітальні вкладення урозвиток об’єктів комунальної власності. Підприємства комунального секторуекономіки виконують різні функції, значна їх частина є природнимимонополістами. Як правило, у приватну власність не переходять: об’єкти, якінадають гарантований мінімум послуг населенню безоплатно; об’єкти, які єзагальнодоступними для різних верств населення (стадіони, бібліотеки, місцявідпочинку^ дозвілля тощо); окремі інфраструктури об’єкти (вокзали, мости,аеропорти тощо); об’єкти, які надають платні послуги населенню, але можуть бутилегко монополізовані (засоби зв’язку, мережа водо-, газо-, електропостачання тощо).Органи місцевого самоврядування опрацьовують необхідні заходи для підвищенняефективності функціонування об’єктів комунальної власності. З цієї метою залучаєтьсяприватний капітал, стимулюється розвиток приватної ініціативи. У світовійпрактиці широко використовується така форма залучення іноземного капіталу, якпроведення торгів на надання тих чи інших послуг.
Управління комунальним секторомекономіки здійснюється так, щоб виконати двоєдине завдання: з одного боку —задовольнити потреби населення у певних видах послуг та забезпечитифункціонування території як єдиного організму, а з другого — сприяти зростаннюділової активності населення. Управління комунальним сектором економіки ґрунтуєтьсяна таких принципах: узгодження державних, регіональних і місцевих інтересів;диференційований підхід до вибору форм і методів управління; комплексно-цільовийпідхід до організації системи управління; оптимізації структури органів управління.

РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
 
3.1 Посилення ролі держави у розвитку і розміщенні продуктивних сил
 
Розміщення продуктивних сил тавизначення напрямів регіонального розвитку має стратегічно важливе значення длябудь-якої держави, оскільки впливає на рівень її економічної та соціальноїбезпеки. Тому держава, керуючись національними інтересами, забезпечуєпланомірний і цілеспрямований розвиток власних продуктивних сил. Світовийдосвід показує, що жорстко централізована модель державного управління стримуєповноцінний розвиток місцевого господарства, залишає невирішеними соціальніпроблеми територій. Тому оптимальною є така модель державного втручання впроцес розміщення продуктивних сил та регіональний розвиток, яка б повною міроювраховувала національні інтереси та інтереси самих регіонів, забезпечувала міжрегіональнуєдність відтворювальних процесів.
Перехід до ринкових принципівгосподарювання в Україні посилює нерівномірність соціально-економічногорозвитку регіонів та загострення територіальних суперечностей. Ця обставинавимагає посилення спрямовуючих та координуючих функцій держави. Необхідноподолати депресивність окремих територій, підтримати трудову мобільністьнаселення, створити умови для функціонування нових суб’єктів господарювання.
Державні органи управління повиннізабезпечити прискорений розвиток регіонів на основі ефективного використання їхприродного, трудового, виробничого потенціалу; стимулювати комплекснийсоціально-економічний розвиток територій; зміцнювати позиції України вміжнародному економічному співробітництві; попереджати загострення багатьохекономічних, соціальних та екологічних проблем.
Вирішення всіх цих завданьздійснюється на основі розроблення і реалізації ефективної державноїрегіональної економічної політики. Саме держава визначає цілі та завданнярегіональної політики, регулює регіональний розвиток через грошово-кредитну,бюджетно-фінансову, інвестиційну, митну політику.
За умов ринкового господарюваннядержава виконує такі основні економічні завдання у сфері регіональногорозвитку: створює необхідні умови для ефективного функціонування регіональноїгосподарської системи; здійснює захист вільної конкуренції; забезпечуєперерозподіл доходів а громадян та суб’єктів господарювання, здійснюєтрансфертні платежі; налагоджує виробництво суспільних товарів і послуг;стимулює економічне зростання, здійснює контроль за рівнем зайнятості таінфляцією.
Держава визначає пріоритетисоціально-економічного розвитку країни і відповідно до цього здійснюєрегіональну економічну політику. Міра її втручання в економічну діяльністьзалежить від загальної соціально-економічної ситуації в країні. За кризовоїситуації вплив державних органів управління на соціально-економічний розвитокпосилюється. Зокрема, на етапі переходу до ринкової економіки держава виконуєширокий спектр функцій: формування обсягів і напрямів розподілу та використанняінвестицій; визначення доходів та державних витрат; регулювання рівнявнутрішнього попиту та обсягів виробництва; забезпечення зайнятості населеннята відповідного рівня доходів; вплив на платіжний баланс.
Розвинуті країни світу, які маютьсаморегулюючу економічну систему, здійснюють мінімальне втручання в економічнийрозвиток і господарську діяльність окремих суб’єктів. Держава вирішує лишезавдання, які мають стратегічно важливе значення для країни протягом тривалогочасу в багатьох країнах світу скорочувався вплив держави на регіональнийекономічний розвиток, але наприкінці XIX ст. майже в усіх країнах відбулосярозширення економічних функцій держави.

3.2 Підвищення ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивнихсил
Необхідність підвищення ролітериторій у розвитку і розміщенні продуктивних сил зумовлена тим, щопросторовий (територіальний) чинник істотно впливає на ефективність національноїекономіки. Макроекономічний підхід не враховує внутрішній потенціалсаморозвитку територій та можливі резерви зростання ефективності за рахунокудосконалення просторових пропорцій господарства. Існує численна група проблемсуто територіального характеру — демографічних, структурних, соціальних, інституційних,вирішення яких можливо і доцільно здійснювати силами самих регіонів.
Сформувалося дві системи управління —галузева і територіальна. Галузеві органи управління, тобто міністерства івідомства, здійснюють управління переважно державним сектором економіки.Територіальне управління здійснюється як на загальнодержавному рівні, так і намісцевому згідно з політичним і адміністративно-територіальним устроєм країни.
В умовах, коли інтенсивнорозвиваються недержавні форми власності, галузеве управління стає неефективним.Воно має певні недоліки, які звужують сферу його застосування. Це — орієнтаціяна централізовану систему формування і розподілу фінансових іматеріально-технічних ресурсів, використання переважно адміністративних методівуправління, високий рівень керованості господарськими процесами.
Розвиток ринкових відносин вимагаєопрацювання нових підходів до формування системи управління регіональнимрозвитком на основі чітко визначених повноважень, відповідних управлінськихструктур та ефективних методів управління. В Україні постійно здійснюєтьсяпошук шляхів удосконалення системи регіонального управління. Основнийстратегічний курс полягає в забезпеченні реальної економічної самостійностірегіонів на основі розвитку місцевого самоврядування. Одержуючи статус цілкомсамостійної економічної одиниці, регіон набуває широких прав і повноважень усфері економічної діяльності.
Економічна самостійність регіонуповинна ґрунтуватися на його самодостатності та врахуванні власних економічнихі соціальних інтересів. Забезпечуючи необхідні умови для ефективного розвиткувласного господарського комплексу, регіон налагоджує еквівалентніміжрегіональні зв’язки, обмін фінансовими і матеріально-технічними ресурсами, товарами,робочою силою з іншими територіями. Головними передумовами економічноїсамостійності регіонів є: обмеження впливу центральних органів управління наекономічну діяльність населення певної території; чітке визначення компетенціїкожного територіально-адміністративного утворення; розвиток ринкових відносин;реалізація можливостей у підвищенні рівня соціально-економічного розвиткутериторії. Економічна самостійність регіону тоді набуває реального змісту, колирезультати господарювання в межах певної території безпосередньо впливають нарівень життя його населення. Удосконалення структури господарського комплексурегіону, підвищення ефективності його функціонування, вдале розміщення новихвиробництв повинні спричинити розширення сфери зайнятості населення регіону ізростання рівня його доходів. В основу економічної самостійності регіонупокладено територіальну власність, об’єктом якої є природні ресурси,підприємства сфери матеріального виробництва, окремі заклади соціальної сфери.Розрізняють загальнодержавну та муніципальну власність. До муніципальноїналежить власність областей, районів, міст та сіл. Суб’єктом муніципальноївласності виступають ради відповідних рівнів.
Посилення ролі територіальногочинника в економічному і політичному житті суспільства, яке спостерігається вусьому світі, дає підстави для висновку про феномен «регіоналізації».Традиційно регіоналізм пов’язували з протидією певних територій прогресивнимзмінам, з їх прагненням зберегти власну самобутність.
Нині вирізняють два напрямирегіоналізму: перший пов’язаний із зростанням активності суб’єктів регіону; другий— з формуванням державної регіональної політики з урахуванням територіальноїспецифіки. Під політичним регіоналізмом розуміють прагнення територій здобутиполітичну автономію і поєднати самоврядність з економічною модернізацією. Уцілому регіоналізм являє собою досить складний феномен. Він може проявлятися впрогресивній формі як зростання економічної активності суб’єктів регіональноїекономіки, і в деструктивній — як діяльність політичних течій, що негативновпливає на міжрегіональні і міжнародні відносини.
Важливо зазначити, що у світовійекономіці істотно змінюється місце і значення регіонів. Зокрема, у другійполовині XX ст. регіони Європейського Союзу значно зміцнили свої економічні таполітичні позиції і тому не можуть сприйматися тільки в ролі адміністративно-територіальнихоб’єднань. Враховуючи світовий досвід, в Україні важливо надати нового статусурегіонам на основі поєднання національних, регіональних і місцевих інтересів.Конкретними шляхами щодо цього повинно стати: визначення ієрархії, статусу регіонівза нормами європейського міжнародного права; реформування адміністративно-територіальногоустрою держави; створення ієрархічної системи органів регіональногосамоврядування з урахуванням територіальної специфіки. Враховуючи активнуучасть України в європейському регіональному співробітництві, необхідноконцептуально опрацювати основні напрями єврорегіональної політики.
3.3 Гармонійне поєднання державного управління і місцевогосамоврядування
Гармонійне поєднання державногоуправління і місцевого самоврядування є основою успішногосоціально-економічного розвитку території, нарощування її потенціалу тавирішення проблем територіального характеру.
Система територіальної влади тауправління представлена трьома рівнями — загальнодержавним (національним),проміжним (область, район), низовим (місто, селище, село). Кожному рівнювідповідають певні управлінські структури. Організація територіальногоуправління в Україні у цілому відповідає європейській змішаній системі. Задержавними органами влади та управління закріплюють функції, які маютьпринципове значення для збереження цілісності господарського комплексу табезпеки держави у цілому. Серед цих функцій виокремлюють такі: забезпеченняекономічної безпеки держави; вирішення важливих економічних питаньгеополітичного значення; контроль за функціонуванням потужних енергетичних татранспортних систем; формування системи державних фінансів та соціальногозахисту населення та ін. Загалом сфера впливу державних органів управління нагосподарську діяльність має тенденцію до звуження.
Органи територіального управліннявиконують широкий спектр функцій, які представлені двома групами — виробничимиі соціально-економічними. До групи виробничих функцій належать: визначенняспеціалізації території у загальнодержавному та міжнародному поділі праці;вирішення питань, пов’язаних з розвитком регіональної виробничої та соціальноїінфраструктури; підвищення ефективності використання виробничого, соціальногота науково-технічного потенціалу регіону; розвиток територіально-виробничихкомплексів; управління господарством та використанням місцевих ресурсів;створення сприятливих умов для функціонування підприємств різних форм власностіта розвитку зв’язків за кооперацією між ними.
Соціально-економічні функції органівтериторіального управління представлені такими: забезпечення працездатногонаселення регіону продуктивними робочими місцями та відповідним рівнем доходів;вирішення проблем розвитку соціальної інфраструктури та задоволення соціальнихпотреб населення; створення сприятливих соціально-економічних та екологічнихумов для відтворення трудового потенціалу; забезпечення раціональної системипоселень на території регіону; регулювання перебігу соціально-економічнихпроцесів у регіоні.
Сучасна структура управління регіональнимрозвитком сформована з двох систем — у вигляді рад та їх виконавчих комітетів умістах і селищах (виборна система) і призначеної Президентом — у виглядідержавних адміністрацій на рівні областей та районів. Взаємодія цих органівуправління повинна забезпечити в нових соціально-економічних умовах не тількиобмеження кризових явищ у сфері господарського життя та скорочення кількостідепресивних територій, а й поступове піднесення рівня їх соціально-економічногорозвитку. Адміністративна реформа, що проводиться в Україні, спрямована нарадикальне покращання системи територіального управління, підвищенняефективності її функціонування.
Систему місцевого самоврядування вУкраїні формують: районні та обласні ради; виконавчі органи сільської,селищної, міської рад; органи самоорганізації населення; міські, селищні,сільські ради; територіальні громади. Згідно зі статтею 140 Конституції Українирайонні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громадміст, селищ і сіл. Первинним суб’єктом місцевого самоврядування є територіальнагромада, тобто жителі міста, селища чи села. Місцеве самоврядування як основадержавного устрою країни дозволяє реалізовувати місцеві інтереси, узгоджувати інтересирізних суб’єктів господарювання на певній території, забезпечувати ефективневикористання місцевих ресурсів, підтримувати життєдіяльність найбільш вразливихверств населення.
В Україні розроблено Програмудержавної підтримки розвитку місцевого самоврядування відповідно до положеньКонституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування, якаспрямована на зміцнення його засад. Законом «Про місцеве самоврядування вУкраїні» визначено основи формування і розвитку місцевого самоврядування.Зокрема, визначено, що органи місцевого самоврядування самостійно розробляють ізабезпечують виконання місцевих бюджетів. Цей бюджет складається з двох частин:поточного бюджету та бюджету розвитку. Останній зорієнтований на реалізаціюпрограм соціально-економічного розвитку території, що здійснюються протягомпевного терміну часу. Дохідна база бюджетів формується на основі загальнодержавнихі місцевих податків і зборів, які визначено чинним законодавством. Системамісцевих податків і зборів повинна відповідати певним вимогам: забезпечуватизначні надходження для території; бути фіксованою на певний термін часу;зрозумілою для тих, хто сплачує податки; забезпечувати вирішення місцевихпроблем; механізм розрахунків, облік і відповідальність за зберігання надходженьмає бути достатньо відпрацьований.
В основу розрахунків мінімальнихрозмірів місцевих бюджетів покладено нормативи бюджетної забезпеченості наодного жителя з урахуванням як соціальних потреб населення, так іприродно-економічних особливостей певних територій. Держава здійснюєрегулювання розмірів місцевих бюджетів на основі положень Закону «Про державнийбюджет». У випадках, коли видатки місцевих бюджетів на мінімальні соціальніпотреби перевищують доходи, держава надає території певні дотації, субсидії,субвенції.
В Україні існує проблематериторіальної нерівномірності податкової бази. Регіони України, які володіютьпотужним промисловим потенціалом і відповідно мають значну податкову базу,зацікавлені у збереженні і власному використанні дохідної частини своїхбюджетів. Менш розвинуті регіони прагнуть використати механізм перерозподілубюджетних коштів на власну користь і одержати фінансову допомогу відцентральних органів державного управління. Таким чином формуються суперечностіміж інтересами регіонів різного рівня соціально-економічного розвитку.
Регіони України істотно різняться заекономічними можливостями наповнення місцевих бюджетів. За даними 2001 р.,найвища сума надходжень доходів до місцевих бюджетів у розрахунку на душунаселення спостерігалася у м. Києві (1882,8 грн.), Київській області (591,5 грн.),АР Крим (556,1 грн.), найнижча — у Луганській області (371,6 грн.),Житомирській (372 грн.), Вінницькій області (356,9 грн.); переважна більшістьтериторій держави мала показник значно менший за середній по Україні (505,2 грн.).
У державі постійно вдосконалюються фінансово-бюджетнівідносини між центром і регіонами з тим, щоб зробити економічно самодостатніминизові адміністративно-територіальні одиниці Здійснюється реформування системиміжбюджетних взаємовідносин шляхом переведення місцевих бюджетів на власнудохідну базу. Ведеться розробка і запровадження державних мінімальнихсоціальних стандартів послуг, що фінансуються за рахунок державного та місцевихбюджетів; системи трансфертів як головного інструменту організаціївзаємовідносин між бюджетами різних рівнів; єдиних стандартів рівня та якостіжиття на всій території України.
 
3.4 Сучасна концепція розміщення продуктивних сил і розвитку економікирегіонів
Будь-яка концепція являє собоюцілісну систему поглядів, теоретичних положень, ідей, які відображають можливінапрями і шляхи вирішення тієї чи іншої нагальної проблеми. Формуванняконцептуальних основ розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонівне обмежується обґрунтуванням чинників, що впливають на вибір доцільних місцьлокалізації об’єктів, а передбачає врахування новітніх світових тенденційтехнологічного, інноваційного, соціального розвитку. Особливістю концептуальнихрозробок щодо розміщення продуктивних сил є висока зорієнтованість на потребипрактики.
В основу сучасної концепціїрозміщення продуктивних сил і регіонального розвитку покладено нові парадигмирегіону, просторової організації економіки та міжрегіональних взаємодій. Регіонрозглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а йяк самостійний суб’єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту тапевний соціум. Сьогодні регіони є активними суб’єктами процесу регіоналізаціїта глобалізації. Еволюція сучасних поглядів на місце регіону в економічномурозвитку тісно пов’язана з новими поглядами на пріоритетність завданьсуспільного розвитку, роль людини у цьому процесі, значення нематеріальноїсфери для соціально-економічного прогресу.
Основою нової регіональної парадигмиє визнання цілісності і рівноправності всіх складових єдиної регіональної системи:природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасний підхід дорозміщення продуктивних сил та регіонального розвитку вважає пріоритетним неприродні і сировинні багатства, а потенціал економічної конкуренції території.Вважається, що регіони повинні самостійно визначати напрями власногосоціально-економічного розвитку та фінансово забезпечувати їх реалізацію. Уцьому плані важливе значення мають процеси інтеграції різних секторів регіональноїекономіки, об’єднання зусиль державних, громадських та бізнесових структур.Сучасний етап формування державної регіональної політики зорієнтований наефективне використання внутрішнього потенціалу території та формування новоїінституційної структури її реалізації саме на регіональному рівні. Необхіднозазначити, що сучасна концепція розміщення продуктивних сил та регіональногорозвитку не заперечує здобутки класичних теорій, а збагачує їх новими ідеями іпоглядами відповідно до об’єктивних змін у суспільному розвитку.
Важливе місце відведено вирішеннюпроблеми регіонального інноваційного розвитку, зокрема формуванню так званихполюсів зростання, якими можуть виступати як провідні галузі з високими темпамизростання, так і конкретні території, що є джерелом економічного зростання імають істотний вплив на інші території. Ці ідеї втілюються у створенні вільнихекономічних зон, технопарків і технополісів. При цьому сприятливі умови дляінноваційного розвитку часто створюються у менш розвинутих регіонах у виглядіосвітніх і наукових центрів.
Сучасна концепція розміщенняпродуктивних сил орієнтується на досягнення їх сталого розвитку і передбачає:подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національноїекономіки; максимальне використання переваг територіального поділу праці,особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів;удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах в умовахрізних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, щовипускають конкурентоспроможну продукцію, та залучення іноземних інвестицій урегіони, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальнихумов для життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних ситуаційв окремих регіонах.
У сучасних концептуальних підходах дорозміщення продуктивних сил особлива увага приділяється інфраструктурнимоб’єктам, розвитку телекомунікаційних систем, реструктуризованихпромислово-технологічних комплексів. При цьому враховується та обставина, щорозміщення нових об’єктів нерідко здійснюється в умовах невизначеності,коливання ринкової кон’юнктури та дії чинників ризику.
Основні концептуальні положення щодорозміщення продуктивних сил реалізуються в таких розробках прикладногохарактеру, як схеми-прогнози та державні програми розвитку і розміщенняпродуктивних сил України, економічних районів і областей на перспективу. Вонинеобхідні для обґрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивнихсил певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної регіональноїекономічної політики, які б дали змогу забезпечити ефективне регулювання процесіврегіонального розвитку, узгодження дій центральних і місцевих органіввиконавчої влади у здійсненні структурної перебудови економіки країни тапослідовному впровадженні ринкових відносин.
Формування і ствердження ринковихвідносин вносять певні особливості у процес розміщення продуктивних сил тарегіональний розвиток, до їх числа можна зарахувати такі:
• органічне поєднання державних,регіональних і місцевих інтересів у ході розміщення нових об’єктів замінімального залучення зовнішніх ресурсів та максимального використаннямісцевих;
• формування та інтенсивний розвитокоб’єктів ринкової інфраструктури та інформаційних систем з метою створеннязбалансованих регіональних ринків виробництва і збуту конкурентоспроможноїпродукції та послуг, на яких спеціалізуються регіони;
• пріоритетний розвиток наукомісткихвиробництв з швидкою окупністю витрат, ресурсозбереженням і значнимнагромадженням для активізації інвестиційної діяльності та структурноїреорганізації економіки;
• орієнтація на прогресивну структурурегіональної економіки з високою питомою вагою галузей, що працюють назадоволення потреб споживчого сектору економіки;
• розвиненість недержавного секторуекономіки, зокрема підприємницьких структур.

Висновки
Сучасні форми стимулювання розвиткурегіональної економіки спрямовані на формування конкурентного середовища,розвиток підприємництва, звуження сфери тіньової економіки. Сприяння розвиткуконкуренції охоплює такі напрями діяльності, як регулювання процедури входженняна ринок, реєстрації та ліцензування, забезпечення безпеки продукції. У ціломурозвиток конкуренції на регіональних товарних ринках, враховуючи реальнуситуацію, передбачає удосконалення державного регулювання та контроль у сферідіяльності суб’єктів природних монополій, контроль за дотриманням антимонопольногозаконодавства керівниками державних органів і органів місцевого самоврядування,обмеження можливостей поєднання функцій органів виконавчої влади і органівмісцевого самоврядування з господарськими функціями. У найближчій перспективінеобхідно створити сприятливі умови для збільшення обсягів виробництва на тихпідприємствах, які спроможні конкурувати на внутрішніх і зовнішніх ринках, депереважає продукція іноземного виробництва; запровадити обмеження на ввезення вУкраїну іноземних товарів у випадках, коли це загрожує конкурентоспроможностівітчизняних товаровиробників. Особлива увага повинна приділятися, і цезакріплено у програмних документах, створенню конкурентного середовища велектроенергетиці, нафтовій і вугільній галузях, будівництві,дорожньо-будівельному господарстві, агропромисловому комплексі.
Для надання нових стимуліврегіональному розвиту необхідно вдосконалити податкову систему — забезпечитирівномірний розподіл податкових навантажень на суб’єктів регіонального господарювання.Важливим кроком у цьому напряму є введення єдиного податку для малих і середніхпідприємств. Державна підтримки малого та середнього продукуючого підприємництваповинна забезпечити нагромадження необхідного капіталу саме в цьому секторіекономіки, адже він є найбільш пристосованим до змін попиту та товарному ринку.Передбачається посилити фінансову підтримку інноваційних структур малого тасереднього бізнесу у вигляді цільового державного фінансування набезвідсотковій основі. Завдяки гнучкості організації виробництва маліпідприємства можуть швидко змінити асортимент продукції; організація їхдіяльності не потребує значних капіталовкладень і загалом є сприятливою длязростання продуктивності праці. Для потреб малого і середнього бізнесунеобхідно створити в регіонах розгалужену мережу спеціалізованих організацій —бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків, які б дещо компенсуваливідсутність у підприємців необхідних фінансових і матеріальних ресурсів,допомогли реалізовувати інвестиційні проекти. Необхідно зазначити, що нанайближчу перспективу одним з пріоритетів визнано розвиток підприємництвалегкої та харчової промисловості. За існуючими програмними завданнямичисельність працюючих у сфері малого та середнього бізнесу повинна досягти неменше 50 % зайнятого населення до 2010 р.
Важливим напрямом стимулюваннярегіонального розвитку є покращання загального інвестиційного клімату тастворення необхідних передумов для залучення вітчизняних та іноземнихінвестицій. Світовий досвід показує, що для стабільного економічного зростанняінвестиції повинні бути на рівні не менше ніж 19—25 % від ВВП.
Державні інвестиції направляються, якправило, на пріоритетні напрями регіонального розвитку за рахунок бюджетнихкоштів та довгострокових кредитів. Приватні інвестиції вкладаються переважно вті сфери господарювання, які мають високий прибуток. Тому так важливо надержавному та регіональному рівнях чітко визначитися з найбільш перспективниминапрямами інвестування і конкретними проектами, здатними забезпечити високийекономічний ефект, вирішити нагальні проблеми соціально-економічного розвитку.
Особливе місце в зміцненні позиційрегіональної економіки має бути відведено активізації інноваційної діяльності.Для фінансування заходів, зорієнтованих на економічний розвиток та впровадженнядосягнень науки і техніки, в Україні створено Державний інноваційний фонд зрегіональними відділеннями в АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі.Крім цільового фінансування інноваційних науково-технічних програм і проектів,діяльність фонду передбачає дослідження потреб економіки в нових технологіях,матеріалах, техніці. Активізація інноваційної діяльності повинна забезпечити пріоритетнийрозвиток наукомістких сфер і галузей регіональної економіки.
Одним із засобів стимулюваннярегіональної економіки повинна стати фінансово-промислова інтеграція, щоздійснюється шляхом утворення промислово-фінансових груп і транснаціональнихкорпорацій, здатних мобілізувати внутрішні ресурси для економічного розвитку.Підтримка промислово-фінансових груп здійснюється в першу чергу у сферах, яківизначають економічну безпеку держави. Вирізняють такі групи галузей, що єперспективними для формування корпоративних структур. Перша група — експортноорієнтовані галузі, фінансово-промислові групи в яких повинні використовувативнутрішній потенціал розвитку; друга — наукомісткі галузі, що мають потужнийнауково-технічний потенціал і здатні в короткі терміни забезпечити випускконкурентоспроможної продукції, яка користується попитом на внутрішньому та зовнішньомуринках; третя група — галузі, продукція яких повністю призначена для потреб споживчогосектору внутрішнього ринку.
Програмними документами визначено, щопріоритетними сферами залучення капіталів промислово-фінансових груп в Україніє такі інфраструктури об’єкти, як транспортні коридори, газонафтові магістралі,газосховища і термінали, а також галузі: гірничодобувна та металургійнапромисловість, хімічна, ВПК, зв’язок та мережі телекомунікацій, засоби масовоїінформації, авіаційна та суднобудівна промисловість, об’єкти сільськогогосподарства.
Нових стимулів регіональному розвиткунадає створення кластерів, тобто таких об’єднань за територіальною ознакою, якіпов’язують між собою підприємства та установи, здатні вплинути на формуванняконкурентного середовища в регіоні. Головне призначення регіональних кластерів— це не тільки стимулювання інноваційної діяльності та зростання продуктивностіекономіки регіону, а й формування зон активної співпраці наукових установ,підприємницьких структур, органів влади, неурядових організацій, об’єднанихспільною метою. Механізм формування регіональних кластерів широковикористовується в країнах Європи. В Україні є перший досвід створеннякластерних об’єднань — це програма «Поділля Перший», діяльність за якоюрозпочата у 1998 р. в Хмельницькій області. її головною метою передбаченовідродження промислового виробництва на основі розвитку кооперації, підтримкималих і середніх підприємств, об’єднання зусиль самих підприємств без залученнядержавних коштів. Кластерними об’єднаннями охоплено підприємства швейноїпромисловості, промисловості будівельних матеріалів, переробкисільськогосподарської продукції. Програмою передбачена система заходів,спрямованих на випуск конкурентоспроможної продукції широкого асортименту.Реалізація програми має наукове забезпечення, допомогу експертів з питаньмодернізації виробництва, впровадження новітніх технологій, прогресивноїсистеми маркетингу і менеджменту.
Важливо зазначити, що протягом 80-хрр. XX ст. була розроблена нова стратегія регіональної політики ЄС, основнимидетермінантами якої стали: пріоритет інтересів економічного розвитку;стимулювання приватного підприємництва, малого та середнього бізнесу;делегування регіонального планування територіально-адміністративним одиницямнижчого ієрархічного рівня; стимулювання інноваційної спроможності самихрегіонів; розроблення спеціальних механізмів впливу на депресивні чипериферійні території. Для реалізації стратегічних напрямів державноїрегіональної політики в країнах Центральної Європи створюються агентстварегіонального розвитку. Якщо на початку 80-х рр. головною метою їх створеннябуло сприяння промисловому розвитку, а надалі — надання інформації таконсультацій, то нині новітніми зав« даннями визнано підтримку і посиленняконкурентоспроможності регіону на основі розроблення і реалізації новихперспективних регіональних проектів.
 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 
1. Розміщенняпродуктивних сил і регіональна економіка.: Підр. С.І. Дорогунцов, Т.А. Заєць,Ю.І. Пітюренко та ін. – К., КНЕУ, 2005 – 988 с.
2. Економічнатеорія. Політологія. Підр. /За ред… В.Д. Базидевича – К., Знання – Прес, 2004– 615с.
3. МочернийС.В. Політекономія: Підр. – К., Вікар, 2005 – 386с.
4. Політичнаекономія: Навч. посіб. / За ред… К.Т. Кривенка – К., КНЕУ, 2005 – 508с.
5. Конспектлекций по дисциплине «Политэкономия» / Разработ. Овечкина Е.А. –Северодонецк, СТИ, 2000 – 67с.
6. Конспектлекцій з дисципліни ” Політична економія” / Укл. Овечкіна О.А.,Моісеєнко Н.С. – Сєвєродонецьк, СТІ, 2005 – 61с.
7. Методичнівказівки до виконання контрольної роботи з дисципліни «Політекономія»/ Укл. Бугайова І.М. – Сєвєродонецьк, СТІ, 2005 – 16с.