Основи фінансової санації підприємств

Тема 1. ОСНОВИ ФІНАНСОВОЇ САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ
1.1 Фінансова криза на підприємстві
В ринковій економіці господарюючі суб’єкти орієнтуються не на кимсь встановлені планові завдання, не на директиви, а на ціни, платоспроможну можливість, конкуренцію та Інші ринкові механізми. Основним завданням підприємства є створення багатства для своїх клієнтів, персоналу, кредиторів, дебіторів, власників та акціонерів. Проте за ініціативу і підприємливість, як і за всі негативні наслідки своїх керівників, відповідальність несе само підприємство. В процесі становлення ринкових відносин більшість вітчизняних підприємств знаходились в ситуації незадовільного фінансового стану. На межі банкрутства перебуває і сьогодні багато підприємств, які не мають змоги вчасно виконувати свої зовнішні та внутрішні зобов’язання.
Для вироблення методики ефективного розв’язання кризових ситуацій необхідно, перш за все, їх оцінити та з’ясувати їхнє походження.
Будь-яке оцінювання кризової ситуації залежить від того, скільки уваги його виконавці приділяють трьом чинникам, які визначають характер процесу оцінювання:
масштаб оцінювання,
здатність розуміти ситуацію,
надійність даних.
Будь-яке оцінювання починається з оцінки кризової ситуації, а саме — оцінки середовища, в якому відбувається криза та оцінки оперативних видів діяльності в цій ситуації. В процесі ринкової економіки більшість підприємств опинилося в кризовому стані.
В діяльності підприємств періоди успішного функціонування періодично змінюються кризовими ситуаціями, тому що діяльність їх носить циклічний характер.
Кризовий стан підприємства – це такий його стан, коли воно неспроможне здійснювати фінансове забезпечення своєї господарської діяльності.
Фінансова криза– це фаза розбалансованої діяльності підприємства, яка несе загрозу неплатоспроможності та банкрутства, відсутності потенціалу для успішного функціонування підприємства.
Виділяють зовнішні та внутрішні фактори, що призводять до виникнення фінансової кризи на підприємстві.
Зовнішні (екзогенні) фактори фінансової кризи на підприємстві:
значний рівень інфляції;
спад економіки країни в цілому;
недосконалість та нестабільність господарського та податкового законодавства;
нестабільність фінансового та валютного ринків;
посилення конкуренції в галузі та криза окремої галузі;
сезонні коливання;
посилення монополізму на ринку;
політична нестабільність;
зменшення купівельної спроможності населення;
дискримінація підприємства органами влади та управління;
розвиток науки і техніки, який визначає всі складові процесу виробництва товару у його конкурентоспроможності;
міжнародна конкуренція;
конфлікти між засновниками (власниками) підприємства тощо.
Вплив зовнішніх факторів кризи має, як правило, стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них.
Внутрішні (ендогенні) фактори фінансової кризи на підприємстві:
недоліки в організаційній структурі;
відсутність заздалегідь визначеної стратегії;
низький рівень кваліфікації персоналу;
нераціональне використання ресурсів;
втрата ринків збуту продукції;
прорахунки у сфері постачання;
дефіцит фінансування;
брак інновацій та раціоналізаторства тощо.
Всі перелічені як зовнішні так і внутрішні причини кризи досить тісно взаємопов’язані Під їхньою дією може відбутися розлад організаційного, економічного і виробничого механізмів функціонування підприємства, що призведе до втрати клієнтів і покупців готової продукції, неритмічності виробництва, неповного завантаження потужностей, підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці, підвищення тиску на ціни; зменшення обсягів реалізації і як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.
Розрізняють три види криз:
стратегічна криза – коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху;
криза прибутковості – коли постійні збитки призводять до зменшення власного капіталу і незадовільної структури балансу;
криза ліквідності – коли підприємство втрачає платоспроможність або існує реальна загроза її втрати.
Фактори, які зумовлюють кризи:
1. стратегічну кризу:
неправильний вибір місця розташування підприємства;
неефективна асортиментна та збутова політика;
недосконале планування та прогнозування;
неефективна система управління;
недоліки в організаційній структурі;
відсутність виробничої програми;
зайві виробничі потужності;
відсутність ефективної системи контролінгу;
форс-мажорні обставини;
2. кризу прибутковості:
несприятливе співвідношення цін та собівартості;
невиправдане завищення цін;
великі ризиковані проекти;
зростання собівартості за стабільних цін; зменшення обороту від реалізації продукції;
збитковість окремих структурних підрозділів;
придбання збиткових підприємств;
значні запаси готової продукції на складі; високі витрати на персонал;
високі процентні ставки;
неефективна маркетингова політика;
форс-мажороні обставини;
3. кризу ліквідності:
невраховані вимоги золотого правила фінансування;
незадовільна структура капіталу;
недостатній рівень страхових (резервних) фондів;
незадовільна робота з дебіторами;
надання незабезпечених товарних кредитів;
великий обсяг капіталовкладень із тривалим строком окупності;
великі обсяги низьколіквідних оборотних активів;
зниження кредитоспроможності підприємства;
високий рівень кредиторської заборгованості;
форс-мажороні обставини;
З переліку цих факторів видно, стратегічна криза викликає кризу прибутковості, а та, в свою чергу, – кризу ліквідності.
Для правильного вибора шляху виходу з кризи слід оцінити глибину кризи.
Розрізняють три фази фінансової кризи:
І. фаза, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства, якщо вчасно вжити заходів щодо антикризового управління;
ІІ. фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;
ІІІ. кризовий стан, що не дозволяє подальшого існування підприємства і спричиняє його ліквідацію.
1.2 Економічна сутність санації підприємства
У системі заходів, які спрямовані на виведення підприємства з фінансової кризи, основну роль відіграють санаційні заходи.
Термін «санація» походить від латинського «sanare», що означає оздоровлення, видужання. У сучасній літературі існують різні трактування даного поняття.
Санація – це оздоровлення фінансового стану підприємства через систему фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційних та соціальних заходів для попередження його банкрутства чи підвищення конкурентоспроможності (Фінансовий словник).–PAGE_BREAK–
Санація – це система заходів, які здійснюються підчас провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом і його ліквідації (Закон України «Про відновлення платоспроможності або визнання боржника банкрутом»).
Санація – система заходів щодо запобігання оголошення підприємства-боржника банкрутом і його ліквідації (А. Бланк та інші автори).
Санація– це оздоровлення неплатоспроможного боржника, надання йому фінансової допомоги, яка направлена на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству (М. Тітов).
Режим фінансової санації – це система непримусових і примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягів капіталу до необхідного рівня протягом визначеного періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності й усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану, а також наслідків цих порушень (Національний банк України),
Проте суть санації – це не тільки фінансова сторона, слід враховувати такожорганізаційно-правову, матеріально-технічну, управлінську перебудову діяльності підприємств-боржників.
Санація– це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційних та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді.
Санація – це сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення.
Особливе місце у процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств.
Мета фінансової санації – покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємства, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури капіталу та формування фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів (рис. 1.1).
Рис. 1.1
Типи санаційних заходів:
фінансово-економічні – відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємства;
виробничо-технічні – модернізація та оновлення виробничих фондів, зменшення простоїв та підвищення ритмічності виробництва, поліпшення якості продукції та зниження її собівартості, вдосконалення асортименту продукції, скорочення технологічного часу;
організаційно-правові – спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо;
соціальні – забезпечують соціальний захист працівників підприємства-боржника.
Форми санації підприємства організаційно-правового характеру:
1. Направлені на реорганізацію боргу:
погашення боргу підприємства за рахунок коштів бюджету (тільки для державних підприємств);
погашення боргу підприємства за рахунок пільгового банківського кредиту;
переклад боргу на іншу юридичну особу (санатора);
випуск облігацій під гарантію санатора;
2. Направлені на реорганізацію підприємства:
злиття – приєднання боржника до фінансово-стійкого підприємства;
поглинання – санатор перебирає на себе права та обов’язки боржника, який втрачає свій юридичний статус;
розділення – виділення окремих підрозділів з наданням їм юридичного статусу;
перетворення у ВАТ;
передача в оренду;
приватизація.
1.3 Випадки проведення фінансової санації підприємства
Санація підприємства проводиться у таких випадках:
1. З ініціативи суб’єкта господарювання, який перебуває у кризі, до його звернення до суду – якщо існує загроза неплатоспроможності та оголошення його банкрутом в недалекому майбутньому (досудова санація).
2. З ініціативи суб’єкта господарювання, який перебуває у кризі, після його звернення до суду – якщо існує загроза його неплатоспроможності та підприємство доведе кредиторам, що є санаційно спроможним та подасть план санації або проект мирової угоди.
3. З ініціативи фізичних та юридичних осіб, що бажають взяти участь у санації – в місячний термін після оголошення про порушення справи про банкрутство (у разі згоди кредиторів з умовами задоволення їх претензій до підприємства-боржника).
4. З ініціативи фінансово-кредитної установи – у разі оголошення підприємства неплатоспроможним банк має право застосування комплексу заходів щодо його санації.
5. З ініціативи заставодержателя цілісного майнового комплексу підприємства – у разі виникнення зобов’язань, забезпечених іпотекою цілісного майнового комплексу підприємства заставодержатель має право здійснити передбачені договором заходи щодо оздоровлення фінансового стану боржника.
6. З ініціативи Державного органу з питань банкрутства – відносно державних підприємств.
7. З ініціативи Національного банку України – відносно комерційних банків.
Тема 2. ОЦІНЮВАННЯ САНАЦІЙНОЇ СПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
2.1 Суть санаційної спроможності підприємства
Головним критерієм прийняття рішення щодо санації чи ліквідації підприємства є його санаційна спроможність. Водночас кінцевою метою фінансової санації підприємства є забезпечення його життєдіяльності у довгостроковому періоді. Отже, санаційна спроможність визначається здатністю підприємства до виживання.
Санаційна спроможність– це наявність у підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають його здатність до успішного проведення фінансової санації.
Загальні передумови санаційної спроможності підприємства:
стійкі позиції на ринку та реальні можливості збільшення обсягів реалізації;
конкурентні переваги;
виробничий та кадровий потенціал;
реальна та дієва санаційна концепція.
Економічними критеріями стійкої санаційної спроможності підприємства є його здатність до забезпечення ліквідності, відновлення прибутковості та одержання конкурентних переваг.
Санаційно спроможним підприємство буде тоді, коли продисконтована очікувана вартість майбутніх активів (за умови успішної санації) перевищуватиме вартість його ліквідаційної маси перед проведенням санації.
З правової точки зору підприємство буде санаційно спроможним у тому разі, якщо воно здатне підтримувати фінансову рівновагу у довгостроковому періоді, тобто якщо є достатні передумови для відновлення та збереження стабільної платоспроможності, щоб кредитори не мали підстав звертатися із заявою до арбітражного суду, порушуючи справу про банкрутство.
Завдання оцінки санаційної спроможності підприємства:
аналіз виробничо-господарської діяльності підприємства;
аналіз фінансового стану підприємства;
визначення причин та глибини фінансової кризи, можливостей її подолання;
аналіз сильних та слабких сторін підприємства;
економіко-правова експертиза наявної санаційної концепції;
оцінка ризиків, пов’язаних з реалізацією санаційної концепції;
формування висновку про доцільність санації чи ліквідації підприємства.
2.2 Аналіз виробничо-господарської діяльності підприємства
Важливим елементом визначення санаційної спроможності підприємства є аналіз виробничо-господарської діяльності підприємства. У процесі аналізу виявляються сильні та слабкі сторони виробничої сфери підприємства з метою виробити рекомендації щодо їх мобілізації чи усунення.
Порядок аналізу виробничої діяльності підприємства:
оцінка загальної виробничої структури підприємства;
оцінка рівня існуючої технології виробництва;
аналіз витрат на виробництво;
аналіз руху основних фондів та амортизаційних відрахувань;
оцінка показників праці.
1. Оцінка загальної виробничої структури підприємства вирішує такі завдання:
– досліджуються основні техніко-економічні показники структурних підрозділів (обсяги виробництва, чисельність, основні фонди, фонд оплати праці тощо);
визначається кількість та місцезнаходження окремих структурних підрозділів, у тому числу допоміжних і обслуговуючих, оптимальність їх розташування, стан будівель і споруд;
проводиться експертиза доцільності утворення окремих підрозділів у ході майбутньої реструктуризації;    продолжение
–PAGE_BREAK–
визначаються основні види продукції, обсяги їх випуску та реалізації за попередній і звітний роки, а також прогнозні показники на наступні роки для кожного структурного підрозділу та для підприємства в цілому, визначається частка кожного виду продукції в загальному обсязі.
2. Оцінка рівня існуючої технології виробництва проводиться за такими напрямками:
наявність сучасних передових технологій;
використання «ноу-хау» та власних інноваційних розробок;
застосування автоматичних систем управління;
оцінка циклічності та безперервності технологічних процесів;
оцінка повторного використання продуктів переробки (відходів);
аналіз наявності науково-обґрунтованих норм виготовлення продукції;
оцінка серійності виробництва.
3. Аналіз витрат на виробництво.
Вивчається ефективність планування собівартості та здійснюється факторний аналіз відхилень факту від плану. Н підставі первинних бухгалтерських документів визначається сума витрат у собівартості продукції, які не пов’язані з виробничо-господарською діяльністю. При цьому аналізується фактична (у натуральному та вартісному виразі) наявність сировини, матеріалів, палива, купованих напівфабрикатів, інших ТМЦ, які не стосуються виробництва продукції. На цій основі розробляються рекомендації щодо їх подальшого використання. Зокрема продажу.
Велика увага приділяється питанню правильності віднесення витрат на собівартість продукції та на валові витрати для цілей оподаткування.
4. Аналіз руху основних фондів та амортизаційних відрахувань.
Оцінюється рівень відповідності балансової вартості окремих майнових активів їх реальній ринковій ціні. Звертається увага на основні фонди, які було придбано, реалізовано, ліквідовано або здано в оренду протягом останніх періодів. Показники завантаженості основних фондів, зносу, матеріало- та енергомісткості порівнюються з аналогічними показниками діяльності інших підприємств галузі, зокрема найуспішніших.
Оцінюється рівень фондовіддачі основних засобів та їх структура.
5. Аналіз показників праці.
Досліджується динаміка чисельності працівників та рівня заробітної плати, обсяги прихованого безробіття, плинність кваліфікованих робітників та інженерно-технічних кадрів. З’ясовуються причини. Які призвели до втрат робочого часу (відсутність замовлень. Сировини. Втрата традиційних ринків збуту, висока ціна продукції, незадовільна робота обладнання, відсутність маркетингових досліджень тощо), робиться висновок про відповідність (невідповідність) кількості працівників та рівня їх кваліфікації потребам виробництва.
2.3 Аналіз фінансового стану підприємства
Основна мета фінансового аналізу – отримання невеликої кількості ключових, найбільш інформативних параметрів, що дають об’єктивну і точну характеристику фінансового стану підприємства, його прибутків і збитків, змін в структурі активів і пасивів балансу, розрахунків з дебіторами і кредиторами.
Завдання фінансового аналізу:
об’єктивна оцінка фінансового стану, фінансових результатів, ефективності і ділової активності підприємства;
виявлення чинників і причин, що вплинули на досягнутий рівень і отримані результати діяльності;
підготовка і обґрунтування управлінських рішень в області фінансів;
виявлення і мобілізація резервів поліпшення фінансового стану і фінансових результатів.
В системі економічної інформації особливе значення має фінансова звітність підприємства. Фінансова звітність містить в собі великий аналітичний потенціал і може бути використана у процесі прийняття рішень як поточного, так і перспективного характеру.
Метою складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.
Склад фінансової звітності:
форма № 1 “Баланс” – це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов’язання та власний капітал;
форма № 2 “Звіт про фінансові результати” – це звіт про доходи, витрати і фінансові результати діяльності підприємства;
форма № 3 “Звіт про рух грошових коштів” – це звіт, який відображає надходження і видаток грошових коштів у результаті діяльності підприємства у звітному періоді;
форма № 4 “Звіт про власний капітал” – це звіт, який відображає зміни у складі власного капіталу підприємства протягом звітного року;
форма № 5 “Примітки до річної фінансової звітності” – сукупність показників і пояснень, яка забезпечує деталізацію і обґрунтованість статей фінансових звітів, а також інша інформація, розкриття якої передбачено П(С)БО.
Оцінку санаційної спроможності підприємства можна провести за допомогою фінансових показників (табл. 2.1).
Таблиця 2.1 — Система показників аналізу фінансового стану підприємства з метою визначення його санаційної спроможності
№
Назва показника
Порядок розрахунку
1
2
3
1
Оцінка майнового стану
1.1
Вартість майна підприємства
Валюта балансу
1.2
Частка основних засобів у майні підприємства
Вартість основних засобів
Валюта балансу
1.3
Коефіцієнт зносу основних засобів
Знос
Первісна вартість основних засобів
1.4
Коефіцієнт оновлення основних засобів
Вартість основних засобів, що надійшли
Вартість основних засобів на кінець періоду
1.5
Коефіцієнт вибуття основних засобів
Вартість основних засобів, що вибули
Вартість основних засобів на початок періоду
2
Оцінка ліквідності
2.1
Власний оборотний капітал
Власний капітал + Забезпечення майбутніх витрат і платежів + Довгострокові зобов’язання – Необоротні активи
2.2
Коефіцієнт поточної ліквідності
Оборотні (поточні) активи
Поточні зобов’язання
2.3
Коефіцієнт швидкої ліквідності
Дебіторська заборгованість+грошові кошти
Поточні зобов’язання
2.4
Коефіцієнт абсолютної ліквідності
Грошові кошти
Поточні зобов’язання
2.5
Коефіцієнт маневреності активів
Оборотні активи
Активи
№
Назва показника
Порядок розрахунку
1
2
3
2.6    продолжение
–PAGE_BREAK–
Коефіцієнт забезпечення запасів власним оборотним капіталом
Власний оборотний капітал
Запаси та витрати
2.7
Коефіцієнт забезпечення оборотних активів власним оборотним капіталом
Власний оборотний капітал
Оборотні активи
3
Оцінка фінансової стійкості
3.1
Коефіцієнт незалежності (концентрації власного капіталу)
Власний капітал
Загальна сума капіталу
3.2
Коефіцієнт концентрації позикового капіталу
Позиковий капітал
Загальна сума капіталу
3.3
Коефіцієнт маневреності власного капіталу
Власний оборотний капітал
Власний капітал
3.4
Коефіцієнт фінансової стійкості
Власний + позиковий капітал
Загальна сума капіталу
3.5
Коефіцієнт фінансового ризику
Позиковий капітал
Власний капітал
4
Оцінка ділової активності
4.1
Коефіцієнт оборотності основних засобів (фондовіддача)
Виручка від реалізації
Середня вартість основних засобів
4.2
Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості
Виручка від реалізації
Середня дебіторська заборгованість
4.3
Тривалість обороту дебіторської заборгованості
Кількість днів у періоді
Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості
4.4
Коефіцієнт оборотності запасів
Виручка від реалізації
Середня вартість запасів
4.5
Тривалість обороту запасів
Кількість днів у періоді
Коефіцієнт оборотності запасів
4.6
Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості
Виручка від реалізації
Середня кредиторська заборгованість
4.7
Тривалість обороту кредиторської заборгованості
Кількість днів у періоді
Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості
4.8
Коефіцієнт оборотності власного капіталу
Виручка від реалізації
Середня вартість власного капіталу
5
Оцінка рентабельності
5.1
Рентабельність власного капіталу
Чистий прибуток
Середня вартість власного капіталу
№
Назва показника
Порядок розрахунку
1
2
3
5.2
Період окупності власного капіталу
Середня вартість власного капіталу
Чистий прибуток
5.3
Рентабельність капіталу (активів)
Чистий прибуток
Середня вартість капіталу
5.4
Рентабельність продажу
Чистий прибуток
Виручка від реалізації
2.4 Діагностика фінансової кризи
Фінансова криза на підприємстві не наступає раптово. Як процес, фінансова криза має свій початок і кінець в часі. Основною формою виявлення фінансової кризи на підприємстві є порушення фінансової рівноваги підприємства. Тому для ранньої діагностики кризи необхідно своєчасно виявляти ознаки порушення фінансової рівноваги на підприємстві.
Ознаки порушення фінансової рівноваги підприємства:
втрата платоспроможності;
зниження фінансової стійкості;
зниження рівня рентабельності;
негативна зміна ряду інших параметрів.
Фінансову кризу можна класифікувати за кількома ознаками.
Класифікація фінансових криз:
за джерелами виникнення:
спричинена внутрішніми факторами (можна швидко подолати за допомогою антикризового управління);
спричинена зовнішніми факторами;
спричинена зовнішніми та внутрішніми факторами (найважче подолати);
за структурою:
неоптимальна структура капіталу (висока частка позикових коштів призводить до втрати фінансової стійкості);
неоптимальна структура активів (велика частка необоротних активів, що призводить до зниження ліквідності);
незбалансованість грошових потоків (знижується рівень платоспроможності підприємства);
неоптимальна структура інвестицій (ризиковані інвестиційні проекти призводять до зниження платоспроможності);
неоптимальна структура інших параметрів фінансової діяльності;
за рівнем впливу на фінансову діяльність:
легка – безпосередньо не загрожує діяльності підприємства, якщо вчасно вжити заходи антикризового управління;
середня – загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;
тяжка – не дозволяє подальшого існування підприємства і спричиняє його ліквідацію;    продолжение
–PAGE_BREAK–
за терміном протікання:
короткострокова (вихід з неї можливий впродовж кількох місяців (кварталу));
середньострокова (тривалість становить до року);
довгострокова (триває більше року);
за методами її подолання:
на основі використання тільки внутрішніх механізмів;
за допомогою санації;
неможливість виходу з кризи;
за наслідками:
можливість відновлення фінансової діяльності у попередній масштабах;
оновлення фінансової діяльності на новій якісній основі;
банкрутство (ліквідація) підприємства.
2.5 Методи прогнозування банкрутства
Фінансові труднощі починаються тоді, коли боржник не здатний розраховуватися з кредиторами, або коли прогноз потоку грошових коштів підприємства показує, що незабаром воно не зможе виконувати платежів.
Якщо проблема неплатоспроможності має тимчасовий характер, то її можна вирішити спільно з кредиторами, відстрочивши платежі чи знайшовши інший вихід з ситуації.
Стан тривалої неплатоспроможності підприємства призводить до його банкрутства.
Банкрутство – неспроможність підприємства-боржника платити за своїми зобов’язаннями.
Отже, головне завдання – своєчасне виявлення стратегічних проблем на підприємстві. З метою швидкої ідентифікації фінансової кризи на підприємстві, виявлення причин, що її зумовлюють та розробки антикризових заходів доцільно впроваджувати систему раннього попередження.
Система раннього попередження та реагування— це особлива інформаційна система, з допомогою якої керівництво підприємства отримує інформацію про потенційну загрозу діяльності, яка може насуватися як із зовнішнього, так із внутрішнього середовища.
Ця система спрямована на проведення комплексу заходів для запобігання фінансовій кризі та банкрутству підприємства.
Етапи створення системи раннього попередження:
визначення сфер спостереження;
визначення індикаторів раннього попередження, які можуть вказувати на розвиток того чи іншого негативного процесу;
визначення цільових показників та інтервалів їх зміни стосовно шкірного індикатора;
формування завдань для центрів обробки інформації (розробка висновків щодо впливу тієї чи іншої інформації на діяльність підприємства);
формування інформаційних каналів: забезпечення інформаційного зв’язку між джерелами інформації та системою раннього реагування, між системою та її користувачами — керівниками всіх рівнів.
Одним із найважливіших інструментів системи раннього попередження та прогнозування банкрутства підприємств є дискримінантний аналіз. Зміст дискримінантного аналізу полягає в тому, що за допомогою математично-статистичних методів будується функція та розраховується інтегральний показник, на підставі якого можна з достатньою ймовірністю передбачити банкрутство суб’єкта господарювання. Дискримінантний аналіз базується на емпіричному дослідженні фінансових показників великої кількості підприємств, одні з яких збанкрутили, а інші – успішно продовжують свою діяльність. При цьому добирається ряд показників (коефіцієнтів), для шкірного з яких визначається питома ваги в так званій «дискримінантній функції». Як і граничне значення вибраних показників, вагомість може коригуватися. Вона залежить від галузі, до якої належить підприємство, загальної економічної та політичної ситуації в країні, рівня інфляції та інших факторів. Залежно від величини інтегрального показника робиться висновок про належність об’єкта аналізу до групи підприємств-банкрутів, чи до групи таких, що успішно функціонують.
Існує багато підходів до прогнозування фінансової неспроможності суб’єктів господарювання. Будь-яка методика оцінки кредитоспроможності за своєю суттю є одночасно методикою прогнозування банкрутства (рис. 2.1).
Нормативні документи, що описують вітчизняні методики діагностики ймовірності банкрутства підприємств:
Методика інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств і організацій, затверджена Наказом Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств і організацій від 23.02.1998 р., №22 // Українська інвестиційна газета, 21.04.1998 р., №15. – С. 29–33.
Методика проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану підприємств і організацій, затверджена наказом Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій від 21.03.1997 р., №37 // Галицькі контракти. – 1997. – №40. – С. 40–55.
Методичні рекомендації проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств та організацій, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 1996 р. №1403.
Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджені Наказом Міністерства Економіки України від 17 січня 2001 р. №10 // Бухгалтерия. – 2001. – №11. – С. 18–22.
НАПРЯМКИ ПРОГНОЗУВАННЯ ЙМОВІРНОСТІ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА
Þ
Оцінка та прогнозування показників задовільності структури балансу

Коефіцієнт загальної ліквідності (≥ 2)
Коефіцієнт забезпеченості поточних активів власним оборотним капіталом (>0,1)
Коефіцієнт відновлення платоспроможності (>1)
Коефіцієнт втрати платоспроможності (>1)

Þ
Система формалізованих та неформалізованих методів

Формалізовані методи: класичні методи аналізу фінансово-господарської діяльності; традиційні методи економічного аналізу; методи математичної статистики вивчення зв‘язкв; економетричні методи; методи економічної кібернетики та оптимального програмування; методи дослідження операцій та теорії прийняття рішень;
Неформалізовані методи: грунтуються на описі аналітичних процедур на логічному рівні, а не на жорстких аналітичних взаємозв‘язках та залежностях

Þ
Розрахунок індексу кредитоспроможності

Моделі західних аналітиків: Z-рахунок Е. Альтмана, Р. Ліса, Спрінгейта, Конана і Гольдера, Таффлера і Тішоу, показники У. Бівера, Фулмера, універсальна дискримінантна функція;
Методи та моделі аналітиків пострадянського простору: R-модель (Іркутська державна економічна академія), метод рейтингової оцінки Р. Сайфуліна та Г. Кадикова
Рис. 2.1 — Напрямки прогнозування ймовірності банкрутства
Державний підхід до діагностики банкрутства представлений Методичними рекомендаціями щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства №10, розроблених Вищим арбітражним судом України.
У відповідності з Методичними рекомендаціями встановлюється ступінь неплатоспроможності підприємства (три види) і момент відновлення платоспроможності.
Види неплатоспроможності:
поточна:
Пп = А040 + А045 + А220 + А230 + А240 – П620,
де А040, А045, А220, А230, А240 – відповідні рядки активу балансу;
П620 – відповідний рядок пасиву балансу.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Пп > 0 – підприємство повністю платоспроможне;
Пп
критична:
– коефіцієнт покриття:
Кп = Оборотні активи / Поточні зобов‘язання;
– коефіцієнт забезпеченості власним капіталом:
Кз = (Власний капітал – Необоротні активи) / Оборотні активи;
Кп
для застосування санації необхідно, щоб один з коефіцієнтів (Кп або Кз) на кінець періоду перевищував нормативне значення або протягом періоду відбувалося їх зростання;
надкритична:
підприємство отримало збиток за результатами року та Кп
Відповідно до Методичних рекомендацій платоспроможність боржника вважається відновленою, якщо:
забезпечене позитивне значення поточної ліквідності;
коефіцієнт покриття перевищить нормативне значення при наявності тенденції до збільшення рентабельності.
Тема 3. СКЛАДАННЯ ТА УЗГОДЖЕННЯ ПЛАНУ ФІНАНСОВОЇ САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ
3.1 Складання плану фінансової санації підприємства
Ефективність виробничої діяльності підприємства в умовах кризових ситуацій стає можливою лише за умови розробки плану фінансового оздоровлення виробничої програми і прогнозу соціально-економічного розвитку підприємства на перспективу.
Саме в плануванні й закладена головна ідея – домінантна функція розвитку і управління виробництвом. Коли є чітко визначена ідея фінансового оздоровлення підприємства, тоді визначаються організаційно-технічні шляхи і функції управління щодо реалізації цієї мети.
Розробка планів санації здійснюється відповідно до вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 року.
Мета складання плану санації – оздоровлення фінансово-майнового стану боржника, погашення вимог кредиторів і запобігання визнанню боржника банкрутом.
Цей документ розробляють, як правило, фінансові та контролінгові служби підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, представники потенційного санатора, незалежні аудиторські та консалтингові фірми.
Об’єктами планування є фінансові, виробничі та трудові ресурси підприємства, процеси господарської діяльності та ін.
Проблема полягає в узгодженні ключових параметрів плану санаційних заходів (обсяг потреби в капіталі, джерела фінансування, фактор ризику) між підприємством та інвесторами.
План санації– це засіб реалізації монетарних та немонетарних стратегічних цілей санації підприємства.
План санації розробляється на базі стратегії санації і містить у собі техніко-економічне обґрунтування санації, перелік заходів щодо фінансового оздоровлення підприємства, оцінку ефективності санаційних заходів.
Під час розроблення плану санації рекомендується керуватися такими принципами:
– науковість – підсумовує основні риси планування, забезпечує реальність, ефективність запрограмованих завдань;
– об’єктивність – інструмент і спосіб визначення чіткого розмежування між фактичними можливостями підприємства, власною точкою зору та висновками;
– конкретність – правдиве та однозначне висвітлення та передання інформації;
– змістовність – розгляд і обґрунтування лише тих обставин, які стосуються процесу санаційних заходів;
– реальність – правдиве відображення проблематики кризи з відображенням всіх параметрів науково-обґрунтованого ланцюга аргументів її подолання;
– завершеність – забезпечення подолання всіх найважливіших обставин діяльності підприємства (недопущення окремих позицій плану та неповністю перевірених даних).
3.2 Структурно-логічна схема плану фінансової санації
План санації боржника має включати наступні заходи:
відновлення платоспроможності боржника,
строки здійснення таких заходів,
умови участі інвесторів (за їх наявності) у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора,
строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам,
умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов’язань,
строк відновлення платоспроможності боржника.
План фінансового оздоровлення підприємства складається зі вступу та чотирьох розділів (рис. 3.1).
Третій розділ є основною частиною плану санації. Це конкретний план заходів для відновлення прибутковості та конкурентоспроможності підприємства в довгостроковому періоді.
Складовими частинами третього розділу є:
План маркетингу та оцінка ринків збуту продукції. У цьому підрозділі визначають ринкові фактори, які впливають на збут продукції та місткість ринку; мотивацію споживачів; умови збуту; галузеві ризики; ситуацію на суміжних товарних ринках. Кількісна оцінка частини ринку, яка належить підприємству, проводитися за основними споживачами готової продукції з посиланням на поточні обсяги реалізації та на перспективи її збільшення. Крім того, дається перелік можливих конкурентів, їхніх переваг та недоліків, а також схема реалізації продукції, методи стимулювання реалізації та пропозиції щодо оптимального співвідношення реалізаційної ціни й собівартості. Визначаються можливості та способи розширення ринків збуту. Дається оцінка діяльності підприємства з погляду антимонопольного законодавства;
План виробництва та капіталовкладень: містить дані про використання обладнання, його знос, витрати, пов’язані з відновленням (придбанням нового обладнання, ремонт та реконструкція), можливості оренди чи лізингу. Також характеризується виробничий процес, його «вузькі» місця, комерційні зв’язки з постачальниками факторів виробництва, зазначаються конкретні заходи щодо поліпшення асортименту продукції та підвищення її якості з тім, щоб досягти конкурентних переваг. Слід указати, яку саме обладнання, технічну документацію, технологію, «ноу-хау», у кого, на яких умовах та в який термін потрібно придбати, суму витрат на придбання. Виходячи з цих даних, оцінюють споживи в інвестиціях. План виробництва та капіталовкладень складається у формі бюджету.
Вступ
Загальна характеристика підприємства:
правова форма організації бізнесу та форма власності;
організаційна структура;
сфера діяльності;
історична довідка
1-й розділ
Аналіз вихідних даних:
оцінка зовнішнього середовища;
аналіз фактичного фінансового стану підприємства;
аналіз причин кризи та аналіз слабких й сильних місць підприємства;
стан ринків збуту продукції;
наявний потенціал підприємства;
обґрунтування доцільності санації
2-й розділ
Стратегія санації, оперативна (CRASH) – програма:
стратегічні цілі санації (дерево цілей);
каталог оперативних заходів щодо відновлення ліквідності
3-й розділ
План санаційних заходів:
план маркетингу та оцінка ринків збуту;
план виробництва та капіталовкладень;
організаційний план;
фінансовий план
4-й розділ
Ефективність санації та заходи для реалізації плану:
організація реалізації санації;
критерії оцінки ефективності;
оперативний санаційний контролінг;
можливі ризики в процесі виконання;    продолжение
–PAGE_BREAK–
суми можливих збитків;
можливий обсяг додаткового прибутку
Рис. 3.1 — Структурно-логічна схема плану санації
Організаційний план. Тут відображають організаційну структуру підприємства, можливості реструктуризації (реорганізації) та перепрофілювання, аналізують управлінський та кадровий склад, фактичну кількість працівників та пропозиції щодо її зменшення, пропонують заходи для посилення мотивації працівників та поліпшення ррганізації менеджменту. У разі необхідності вивчаються можливості злиття, приєднання чи розукрупнення з урахуванням вимог антимонопольного законодавства.
Фінансовий план включає:
а) прогноз обсягів випуску та реалізації продукції;
б) баланс грошових надходжень та витрат;
в) зведений баланс активів і пасивів (до початку санації, в окремі періоди під годину санації та після її проведення);
г) форми та джерела мобілізації фінансових ресурсів;
д) графіки освоєння, окупності та повернення фінансових ресурсів (якщо їх було залучено на поворотній основі).
У фінансовому плані також відображається сума витрат на розробку плану санації та проведення санаційного аудиту (за необхідності). На підставі фінансового плану розраховується загальна потреба підприємства у фінансових ресурсах із зовнішніх джерел.
Четвертий розділ містить розрахунок ефективності санації, а також перелік організаційних заходів щодо реалізації плану та контролю за ходом реалізації.
Основними критеріями оцінки ефективності санації є такі:
ліквідність та платоспроможність;
прибутковість;
додаткова вартість, створена в результаті санації;
конкурентні переваги.
3.3 Погодження плану фінансової санації та контроль за його виконанням
Відповідно до норм Закону України 1992 р., план санації, як правило, розробляється керуючим санацією та надається ним для схвалення комітету кредиторів протягом трьох місяців із дня винесення ухвали про санацію боржника. Якщо боржник має інвесторів, то план санації розробляється та погоджується за участю інвесторів.
Розроблений проект плану санації розглядається комітетом кредиторів. План санації вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як половиною голосів членів комітету.
Комітет кредиторів може прийняти одне з таких рішень:
схвалити план санації боржника, подати його на затвердження до господарського суду;
відхилити план санації і звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
відхилити план санації і звернутися до господарського суду з клопотанням про звільнення керуючого санацією від виконання ним обов’язків та про призначення нового керуючого санацією.
Схвалений комітетом кредиторів план санації та протокол засідання комітету кредиторів подаються керуючим санацією в господарський суд на затвердження не пізніше 5 днів з дня проведення засідання комітету кредиторів.
Господарський суд затверджує план санації боржника, про що виноситься ухвала. У разі схвалення комітетом кредиторів плану санації, який передбачає більший строк санації боржника, ніж початково встановлений, господарський суд продовжує строк санації.
Для реалізації плану санації керуючий санацією приймає в господарське ведення майно боржника та бере на себе обов’язки:
провести інвентаризацію майна боржника;
здійснювати управління справами боржника;
відкрити спеціальний рахунок для проведення процедури санації та здійснення розрахунків з кредиторами;
здійснювати стягнення дебіторської заборгованості з дебіторів боржника.
Керуючий санацією щоквартально звітує перед комітетом кредиторів. Протягом всього часу керування він забезпечує контролінгові функції, управління системою відносин фінансової санації, облікову та звітну діяльність на підприємстві.
Після завершення процедури санації керуючий санацією має скласти та подати на розгляд комітету кредиторів письмовий звіт. Такий звіт подасться за п’ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації.
У звіті керуючого санацією обов’язково мають міститися відомості, передбачені ч. 2 ст. 21 Закону України 1992 р. та докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром.
Законодавство передбачає типову структуру звіту керуючого санацією. Обов’язковими є наступні складові звіту:
баланс боржника на останню звітну дату;
рахунок прибутків і збитків боржника;
відомості про наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника;
відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату подання звіту та про нереалізовані права вимоги боржника;
відомості про стан кредиторської заборгованості боржника на дату подання звіту.
Залежно від результатів, отриманих при виконанні плану санації боржника (відновлення платоспроможності боржника, встановлення неможливості відновлення платоспроможності або закінчення встановленого строку санації та ін.), керуючий санацією одночасно з поданням звіту має зробити комітету кредиторів одну із пропозицій:
– про прийняття рішення про дострокове припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника;
– про прийняття рішення щодо припинення процедури санації та укладення мирової угоди;
– про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження процедури санації;
– про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Комітет кредиторів має розглянути звіт керуючого не пізніше 10 днів від дати його надходження.
Пропозиції керуючого санацією, які містяться у ч. 3 ст. 21 Закону України 1992 р. мають для комітету кредиторів рекомендаційний характер.
Тому комітет кредиторів може прийняти будь-яке із нижчезазначених рішень:
про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації у зв’язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника;
про звернення до господарського суду з клопотанням щодо продовження встановленого строку процедури санації;
про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації й укладення мирової угоди.
Не пізніше 5 днів після дати проведення засідання комітету кредиторів звіт керуючого санацією, розглянутий комітетом кредиторів, протокол засідання комітету кредиторів, реєстр вимог кредиторів та скарги кредиторів, які голосували проти прийнятого зборами кредиторів рішення або не брали участі в голосуванні, надаються господарському суду.
Зазначені документи розглядаються господарським судом, про час і місце розгляду повідомляється керуючий санацією та кредитори, які подали скарги.
За результатами судового засідання, на якому розглядається звіт керуючого санацією, господарський суд може винести одну із таких ухвал:
Ухвалу про затвердження звіту керуючого санацією.
Ухвалу про відмову в затвердженні звіту керуючого санацією.
Ухвалу про продовження санації.
Ухвалу про затвердження мирової угоди.
Кожна із названих ухвал тягне за собою відповідні юридичні наслідки.
Тема 4. ДОСУДОВА САНАЦІЯ
4.1 Порядок подання претензії про відшкодування заборгованості
Досудове врегулювання господарських спорів, а також їх розгляд у господарському суді регулюється Господарським кодексом України.
Досудове врегулювання спорів полягає у зверненні кредитора до дебітора з письмовою претензією про відшкодування заборгованості.
Складові елементи претензії:
повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи, якій пред’являється претензія;
дата пред’явлення і номер претензії;
обставини, на підставі яких пред’явлено претензію;    продолжение
–PAGE_BREAK–
докази, що підтверджують ці обставини;
вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;
сума претензії та її рахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;
платіжні реквізити заявника претензії;
перелік документів, що додаються до претензії.
Претензію підписує керівник підприємства або його заступник. Її надсилають рекомендованим листом або вручають під розписку. Претензія підлягає розгляду в місячний термін від дня її одержання.
Підприємства та організації, до яких надійшли претензії, зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.
Про результати розгляду претензії заявника повідомляють письмово.
Складові елементи відповіді на претензію:
повну назву та поштові реквізити підприємства, що дає відповідь, та підприємства, якому надсилається відповідь; дату і номер розглянутої претензії;
коли претензію визнано повністю або частково – визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи термін та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;
коли претензію відхилено повністю або частково – мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;
перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.
Відповідь на претензію підписує керівник підприємства або його заступник. Її надсилають рекомендованим листом або вручають під розписку.
Варіанти дій контрагента та заявника після одержання претензії

Дії контрагента
Дії заявника
1
одержувач не дав жодної відповіді
заявник звертається до господарського суду з позовною заявою про стягнення
2
одержувач дав відповідь, де претензію відхилено повністю або частково
заявник звертається до господарського суду з позовною заявою про стягнення
3
одержувач дав відповідь, де претензію визнано повністю або частково, але не повідомляється про перерахування визнаної суми
якщо претензія не була погашена через 20 днів від дня одержання відповіді, заявник має право подати до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми;
у разі неплатоспроможності боржника заявник через місяць від дня одержання відповіді (але не раніше ніж через 3 місяці з дня настання терміну платежу за договором) вправі звернутися до суду із заявою про порушення справи про банкрутство
4
одержувач визнав і погасив заборгованість
спір вважається врегульованим
4.2 Досудове врегулювання господарських спорів
Якщо рішення про проведення санації виносить господарський суд, керуючись поданою заявою підприємства-боржника або кредиторів щодо погашення заборгованості підприємством-боржником, здійснюється санація в процесі провадження справи пробанкрутство підприємства при умові згоди кредиторів з термінами виконання їх вимог, тобто судова санація.
Якщо підприємство, намагаючись вийти з фінансової кризи, звертається за допомогою до санаторів зі своєї ініціативи або з ініціативи кредиторів чи інвесторів, проводиться досудова санація.
Досудова санація– це система заходів щодо відновлення платоспроможності підприємства-боржника, які здійснюються органом, уповноваженим управляти майном боржника, або самим власником з метою запобігання його банкрутству до початку порушення справи про банкрутство.
Послідовність проведення досудової санації підприємства:
Реструктуризація кредиторської заборгованості з оплати праці шляхом розстрочення або проведення її на збільшення статутного фонду.
Реструктуризація кредиторської заборгованості з розрахунків з постачальниками та підрядниками шляхом розстрочення або проведення її на збільшення статутного фонду.
Реструктуризація кредиторської заборгованості з податків та платежів шляхом розстрочення та відстрочення.
У випадку неможливості п. 1-3 здійснюється письмове звернення власника підприємства-боржника та кредиторів до органу з питань банкрутства з проханням провести досудову санацію.
Подання до органу з питань банкрутства фінансової звітності підприємства-боржника станом на останню дату звітного періоду для встановлення причин неплатоспроможності та визначення шляхів її подолання.
В разі згоди укладання угоди між органом з питань банкрутства, власником та боржниками.
Формування робочої групи для проведення досудової санації.
Переведення підприємства в тимчасове управління керуючому досудовою санацією.
Проведення робочою групою та працівниками бухгалтерії підприємства інвентаризації його активів з метою встановлення відповідності фактичних даних наведеним у фінансовій звітності.
Переоцінка активів підприємства з метою приведення їх до ринкової вартості.
Укладання фінансової звітності відповідно до фактичного стану підприємства.
Проведення незалежного аудиту.
Виведення підприємства на рівень рентабельності, достатній для формування оборотних коштів.
Збереження рентабельності впродовж 3-6 місяців і передача відновленого підприємства новоствореному власнику.
Постійний моніторинг діяльності підприємства з боку органу з питань банкрутства.
Для розроблення плану досудової санації на підприємстві утворюється робоча група на чолі з керівником підприємства, до складу якої входить представник уповноваженого органу та можуть залучатися кредитори за їх згодою.
У разі надходження пропозицій від потенційних інвесторів, план розробляється за їх участю.
План досудової санації розробляється у місячний термін з дня прийняття рішення щодо її проведення і подається на затвердження уповноваженому органові.
Структура плану досудової санації:
реквізити підприємства;
відомості про фінансово-господарське становище;
заходи щодо відновлення платоспроможності (реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних засобів, передача майна в оренду, відстрочення та розстрочення платежів, переоформлення короткострокових кредитів у довгострокові, скорочення чисельності працюючих тощо) і терміни їх здійснення;
розрахунок необхідних коштів для реалізації заходів;
визначення джерел фінансування заходів (зобов’язання інвесторів, кредиторів щодо погашення боргу або надання фінансової допомоги, кошти державного бюджету, кошти від здачу в оренду майна, відчуження основних засобів, погашення дебіторської заборгованості, кредити банків тощо);
умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації (набуття права власності на майно підприємства відповідно до законодавства, розпорядження частиною його продукції, оренда майна підприємства, задоволення вимог кредиторів шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора тощо);
очікувані наслідки виконання плану досудової санації.
Термін проведення досудової санації не повинен перевищувати 12 місяців, в окремих випадках уповноважений орган може продовжити її термін не більш ніж на 6 місяців.
Досудова санація господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка перевищує 25%, та державних підприємств, щодо яких прийняте рішення про приватизацію, проводиться аналогічно, але уповноваженим органом виступає Фонд державного майна.
4.3 Реструктуризація заборгованості
Реструктуризація заборгованості – комплекс заходів щодо перетворення боргових зобов’язань підприємства, скерованих на покриття поточних вимог кредиторів, з метою відновлення його платоспроможності.
Об’єктом реструктуризації заборгованості можуть бути:
виплати щодо покриття основного боргу;
виплати відсотків по обслуговуванню кредитів та позик;
виплати пені та інших штрафних санкцій за порушення контрактних зобов’язань;
інші суттєві умови боргових зобов’язань, що призводять до зменшення поточних вимог кредиторів.
Порядок реструктуризації заборгованості підприємства:
Аналіз складу заборгованості підприємства.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Оцінка можливості погашення заборгованості підприємства у розглянутому періоді.
Оцінка доцільності та можливості погашення вимог кредиторів у процесі фінансової санації підприємства.
Вибір певних форм та видів реструктуризації заборгованості підприємства.
Погодження форм та методів реструктуризації з кредиторами (інвесторами) та переоформлення кредитних договорів.
Контроль за виконанням умов погашення підприємством реструктуризованої заборгованості.
Тема 5. САНАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ У СУДОВОМУ ПОРЯДКУ
5.1 Сутність судової санації підприємства
Судова процедура санації– це судова процедура банкрутства, що застосовується до неплатоспроможного боржника – юридичної особи з ініціативи кредиторів чи інших визначених законом осіб протягом встановленого законом періоду часу за наявності законодавчо визначених підстав її проведення, спрямована на запобігання визнанню життєспроможного боржника банкрутом і на повне або часткове задоволення вимог кредиторів, яка здійснюється на основі затвердженого господарським судом плану санації боржника, що містить певну систему фінансово-економічних, правових, технічних, організаційних, управлінських та інших заходів оздоровлення фінансово-господарського становища боржника з передачею повноважень з керівництва боржником керуючого санацією.
Мета судової санації – відновлення платоспроможності боржника, задоволення ним повністю або частково вимог кредиторів, а також уникнення негативних соціальних наслідків для працівників неплатоспроможного боржника.
Суб’єкти судової процедури санації:
юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства та благодійного або іншого фонду;
підприємства, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, в частині санації після виключення у встановленому порядку з переліку таких об’єктів.
5.2 Входження до судової процедури санації підприємства
Входження до судової процедури санації можливе лише у разі порушення справи про банкрутство підприємства.
Провадження у справах про банкрутство регулюється Господарським процесуальним кодексом України (ГПКУ) з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом» (далі – Закон), Постановою КМУ від 08.02.1994 р, «Положенням про порядок проведення санації державних підприємств», Постановою КМУ від 17.03.2000 р. «Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств»,
Підставою для порушення Господарським судом справи про банкрутство є письмова заява кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.
До державних органів, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справлення обов’язкових платежів можуть бути віднесені:
– митні органи;
– органи Пенсійного фонду України;
– органи фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
– органи Фонду загальнообов’язкового державного страхування України на випадок безробіття;
– органи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Прокурори також мають право звертатись до Господарського суду із заявами в інтересах громадян і держави в порядку, передбаченому Законом.
Кредиторами неплатоспроможних боржників є суб’єкти, які мають підтверджені відповідно до законодавства вимоги до боржника щодо грошових зобов’язань, виключаючи кредиторів, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою. Правами кредиторів щодо неплатоспроможних боржників користуються також визначені законом органи справлення податків, зборів (обов’язкових платежів) (СТ.210 ГПКУ).
Кредиторами, що мають право порушити справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Зазначені документи повинні свідчити про те, що боржник неспроможний задовольнити впродовж одного місяця визнані ним претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.
Усі вимоги кредиторів мають бути заявлені виключно у точно обрахованій сумі у національній валюті України. Якщо вимогу заявлено в іншій валюті, така вимога підлягає конвертації заявником у національну валюту за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання вимоги до господарського суду. Крім розміру вимоги заяви кредиторів мають містити підстави вимоги та зазначення доказів, що обґрунтовують вимогу,
Справа про банкрутство може бути порушена, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менш як 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом 3 місяців після встановлення для їх погашення строку, якщо інше не передбачене Законом.
Суб’єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема, державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді, підприємства, закріплені за якими об’єкти згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації.
У разі прийняття до розгляду заяви про порушення справи про банкрутство призначається попереднє засідання суду.
У ході попереднього засідання суд:
з’ясовує обґрунтованість заяви про наявність та безспірність боргу та неплатоспроможність боржника;
зобов’язує заявника подати за його рахунок до офіційного друкованого органу ВРУ або КМУ оголошення про порушення справи про банкрутство;
призначає у разі необхідності розпорядника майна боржника.
Мета судової процедури розпорядження майном боржника:
забезпечення збереження майнових активів боржника;
ефективне використання майнових активів боржника до винесення господарським судом ухвали по суті справи;
визначення у попередньому порядку фінансового стану боржника, передусім з точки зору наявності шансу відновлення його платоспроможності.
Розпорядником майна може бути:
банк, який веде розрахунково-касове обслуговування боржника;
Фонд державного майна, якщо боржник – державне підприємство;
інша особа юридична або фізична) за пропозицією боржника чи кредиторів.
Функції розпорядника майна боржника:
скликати збори кредиторів і брати у них участь
аналізувати фінансове становище боржника і рекомендувати заходи щодо його поліпшення;
вести реєстр вимог кредиторів;
звертатися до господарського суду у випадках, передбачених Законом про банкрутство;
вживати заходи для захисту майна боржника;
надавати господарському суду та державному органу з питань банкрутства інформацію про фінансове становище боржника та ін.
Заходи забезпечення майнових інтересів кредиторів:
накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать боржникові;
заборона боржникові чинити певні дії, наприклад, щодо відчуження у будь-який спосіб належних йому основних фондів тощо;
заборона власникові майна боржника або уповноваженому ним органу чинити дії щодо реорганізації чи ліквідації юридичної особи-боржника;
зупинення стягнення, зверненого на майнові активи боржника на підставі виконавчого або іншого документа, за яким списання здійснюється у безспірному порядку.
Вітчизняне законодавство передбачає декілька підстав введення судової процедури санації:
наявність об’єктивної можливості відновлення платоспроможності боржника;
подання до господарського суду клопотання комітету кредиторів;
ухвала господарського суду про проведення судової процедури санації.
Правовими наслідками введення процедури судової санації є:
відсторонення від посади в порядку, визначеному законодавством про працю, керівника боржника і перехід управління боржником до керуючого санацією;
припинення повноважень органів управління боржника-юридичної особи;
арешт майна боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном (накладаються тільки господарським судом у межах процедури санації).
Після початку провадження справи про банкрутство участь у оздоровленні можуть запропонувати інші особи, які згодні задовольнити вимог кредиторів, – санатори.
Санатор – фізична або юридична особа, яка має намір узяти (або бере) фінансову чи іншого роду матеріальну участь у санації підприємства, що перебуває у фінансовій кризі.
Натомість санатори отримують право пропонувати на свою користь умови санації боржника.
Юридичні або фізичні особи, які мають бажання стати санаторами, подають заяви до господарського суду з письмовим зобов’язанням про переведення на них боргу. У цій же заяві повинні бути викладені запропоновані умови санації боржника. До заяви додаються документи, що підтверджують платоспроможність потенційного санатора і фінансову можливість взяти участь у санації.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Санацію становлять погоджені умови учасників цієї процедури (елементи санації):
угода між боржником і санатором про перевід боргу;
реструктуризація статутного капіталу боржника;
виплата санатором боргу кредиторам (термін, послідовність, тощо);
Перевід боргу (перший елемент санації) можливий лише за умови згоди кредиторів. Якщо у справі про банкрутство визнані майнові вимоги двох і більше кредиторів, то згоду на переведення боргу повинні дати кредитори, майнові вимоги яких становлять не менше 2/3 визнаних претензій до боржника. В цих випадках згода кредиторів фіксується у протоколах зборів або комітету кредиторів. Якщо у справі про банкрутство є лише один кредитор, його згода подається у листі на адресу господарського суду або в угоді між санатором і боржником.
Реструктуризація статутного капіталу боржника (другий елемент санації) полягає у повній чи частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи боржника на користь санатора.
Якщо боржником є унітарне підприємство, статутний фонд якого не поділено на частки або акції, необхідним є його реорганізація, спрямована на перетворення у господарське товариство, у статутному фонді якого буде відповідна частка санатора.
Якщо боржником є господарське товариство, умови реструктуризації узгоджуються між його учасниками та санатором з перерозподілу або передачі часток у статутному фонді санаторові в обмін на погашення боргу товариства.
Трудовий колектив державного підприємства, відносно якого порушено справу про банкрутство, може вимагати передачі цілісного майнового комплексу цього підприємства йому в оренду за умови прийняття на себе його боргів і згоди на це кредиторів. При цьому трудовий колектив має створити певний вид господарського товариства.
Узгодження умов виплати боргу між санатором і кредиторами (третій елемент санації) передбачає встановлення терміну виплати, її послідовність, форму оплати тощо.
Умови санації боржника затверджуються господарським судом лише у разі погодження з учасниками усіх трьох її складових елементів. При цьому припиняється провадження справи про банкрутство боржника.
5.3 Механізм реалізації судової процедури санації
Одночасно з введенням процедури санації підприємств господарський суд своєю ухвалою призначає керуючого санацією.
Керуючий санацією – це фізична особа, яка відповідно до рішення суду організує здійснення санації боржника.
Його кандидатура надається комітетом кредиторів. Керуючому санацією відводиться головна роль у процесі санації. Ним може бути фізична особа, яка має: свідоцтво про признання кваліфікації арбітражного керуючого; ліценцію, видану в установленому законодавством порядку і котра зареєстрована Міністерством економіки України як арбітражний керуючий та діє у процедурі на підставі ухвали господарського суду.
Права керуючого санацією:
самостійно розпоряджатися майном боржника у межах, визначених законодавством;
укладати від імені боржника мирову угоду;
укладати від імені боржника цивільно-правові, трудові та інші угоди;
подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними.
Обов’язки керуючого санацією:
провести інвентаризацію майна боржника;
здійснювати управління справами боржника;
відкрити спеціальний рахунок для проведення процедури санації та здійснення розрахунків з кредиторами;
здійснювати стягнення дебіторської заборгованості з дебіторів боржника;
розробити у тримісячний строк та подати на затвердження комітету кредиторів план санації та інші, визначені Законом про банкрутство.
Учасниками судової процедури санації є також кредитори у справі про банкрутство. Для погодження своїх позицій, представлення та забезпечення своїх інтересів у процесі банкрутства кредитори створюють спеціальні органи – збори кредиторів та Комітети кредиторів. На зборах кредиторів обирається комітет кредиторів за списком відкритим голосуванням.
Учасниками зборів кредиторів є:
керуючий санацією;
представники працівників боржника;
кредитори, вимоги яких внесені до реєстру вимог кредиторів.
Комітет кредиторів може вирішувати наступні питання:
вибори голови комітету;
скликання зборів кредиторів;
підготовка та укладення мирової угоди;
внесення пропозицій господарському суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника;
звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого;
інші питання, передбачені Законом про банкрутство.
Судова санація підприємства включає декілька етапів:
розроблення плану санації;
погодження та прийняття його кредиторами та затвердження судом;
безпосередня реалізація положень плану санації;
виконання плану санації та завершення процедури санації.
Відповідно до норм Закону України 1992 р., план санації, як правило, розробляється керуючим санацією та надається ним для схвалення комітету кредиторів протягом трьох місяців із дня винесення ухвали про санацію боржника. Якщо боржник має інвесторів, то план санації розробляється та погоджується за участю інвесторів.
План санації боржника має включати наступні заходи:
відновлення платоспроможності боржника,
строки здійснення таких заходів,
умови участі інвесторів (за їх наявності) у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора,
строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам,
умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов’язань,
строк відновлення платоспроможності боржника.
Отже, план санації боржника має містити, як мінімум, два обов’язкових положення:
заходи по відновленню платоспроможності боржника (до них належать як заходи відновлення платоспроможності боржника за рахунок внутрішніх ресурсів, так і заходи, що передбачають залучення зовнішніх фінансових ресурсів);
строк відновлення платоспроможності боржника, який не повинен перевищувати граничних строків санації
До таких заходів, перш за все, належить реструктуризація підприємства, яка являє собою здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема, шляхом його поділу з переходом боргових зобов’язань до юридичної особи, що не підлягає санації, на зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів»
На друге місце серед вказаних заходів Закон України 1992 р. ставить перепрофілювання виробництва, під яким розуміється комплекс заходів щодо зміни технології виробничого процесу для випуску нової продукції (виконання робіт, надання послуг) або модернізація виробництва продукції, яка раніше вироблялася на цьому підприємстві.
У плані санації також може бути передбачений такий захід, як закриття нерентабельних виробництв, тобто таких, що мають негативний показник економічної ефективності. Закриття нерентабельних виробництв може сприяти збільшенню грошових потоків боржника. Але при застосуванні цього заходу треба враховувати особливості технологічного процесу боржника, місце його розташування та особливості його виробничої інфраструктури.
Зобов’язання боржника можуть бути виконані власником майна боржника, якщо це передбачено планом санації боржника, що являє собою по суті надання боржникові фінансової допомоги для відновлення його платоспроможності.
Окремими статтями Закону України 1992 р. врегульовані такі заходи відновлення платоспроможності, як продаж частини майна боржника та продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств).
Вибір тих чи інших заходів по відновленню платоспроможності боржника у кожному конкретному випадку повинен визначатися, виходячи із особливостей фінансово-господарської діяльності боржника,
Основні заходи відновлення платоспроможності боржника:
– реструктуризація підприємства;
– перепрофілювання підприємства;
– продаж частини майна боржника;
– відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) частини боргів;
– ліквідація дебіторської заборгованості;
– реструктуризація активів боржника;    продолжение
–PAGE_BREAK–
– одержання кредиту для. виплати вихідної допомоги працівникам боржника, що звільняються згідно з планом санації тощо.
Зіставлення витрат на реалізацію даних заходів та передбачуваних результатів їх реалізації, а також з урахуванням співвідношення можливих строків реалізації певних заходів з установленими строками відновлення платоспроможності боржника.
Виходячи з аналізу існуючих у вітчизняній літературі пропозицій щодо вдосконалення змісту плану санації підприємства, останній має містити:
по-перше, обґрунтування можливості та доцільності санації, зокрема: результати аналізу фінансового становища боржника та причини виникнення його неплатоспроможності; заходи, які були вжиті після відкриття провадження у справі про банкрутство та їх вплив на розробку та реалізацію плану; порядок і способи оцінки майна боржника та можливі співвідношення вартості цього майна з ціною продажу, при застосуванні у плані санації заходів щодо розпорядження майном боржника; обґрунтування можливості відновлення платоспроможності боржника у встановлений планом санації строк;
по-друге, основну частину, яка має містити: конкретні заходи щодо відновлення платоспроможності боржника; умови, порядок та строки реалізації цих заходів; витрати на їх реалізацію та інші витрати боржника;
по-третє, визначення механізму розрахунків з кредиторами і зокрема: поділ кредиторів згідно з характером їхніх вимог на групи, підгрупи, залежно від черговості відповідно до ст, 31 Закону України 1992 р. та на базі реєстру вимог кредиторів; дані про рівень передбачуваного задоволення вимог кредиторів стосовно кожної групи, порівняно з тим, яке дана група отримала б у разі проведення ліквідаційної процедури;
Законодавством України передбачено два випадки завершення судової санації підприємства:
у разі закінчення строку, на який вона була введена;
уразі її дострокового завершення у передбачених Законом випадках,
Достроково судова процедура санації може бути завершена:
– при укладенні мирової угоди;
– при відновленні платоспроможності боржника до настання вказаного в плані санації строку;
– при виявленні в межах цього строку неможливості досягнення цілей процедури санації.
Після завершення процедури санації керуючий санацією має скласти та подати на розгляд комітету кредиторів письмовий звіт. Такий звіт подасться за п’ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації.
У звіті керуючого санацією обов’язково мають міститися відомості, передбачені ч. 2 ст. 21 Закону України 1992 р. та докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром.
Залежно від результатів, отриманих при виконанні плану санації боржника (відновлення платоспроможності боржника, встановлення неможливості відновлення платоспроможності або закінчення встановленого строку санації та ін.), керуючий санацією одночасно з поданням звіту має зробити комітету кредиторів одну із пропозицій:
– про прийняття рішення про дострокове припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника;
– про прийняття рішення щодо припинення процедури санації та укладення мирової угоди;
– про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження процедури санації;
– про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Комітет кредиторів має розглянути звіт керуючого не пізніше десяти днів від дати його надходження.
Пропозиції керуючого санацією, які містяться у ч. 3 ст. 21 Закону України 1992 р. мають для комітету кредиторів рекомендаційний характер.
Тому комітет кредиторів може прийняти будь-яке із нижчезазначених рішень:
про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації у зв’язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника. Платоспроможність боржника вважається відновленою за відсутністю ознак банкрутства, визначених Законом України 1992 року;
про звернення до господарського суду з клопотанням щодо продовження встановленого строку процедури санації. Таке рішення комітет кредиторів може прийняти, якщо процедура санації не перевищила встановлений Законом України 1992 року строк і існує реальна можливість та доцільність продовжити заходи для відновлення платоспроможності боржника;
про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Таке рішення приймається комітетом кредиторів, коли останній приходить до висновку, що заходи щодо відновлення платоспроможності боржника не дали очікуваних результатів та подальше застосування їх не має сенсу або просто неможливе;
про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації й укладення мирової угоди. Такс рішення приймається у випадку, коли комітет кредиторів дійде згоди, що непогашена боржником сума заборгованості перед кредиторами може бути погашена шляхом укладення мирової угоди.
Не пізніше п’яти днів після дати проведення засідання комітету кредиторів звіт керуючого санацією, розглянутий комітетом кредиторів, протокол засідання комітету кредиторів, реєстр вимог кредиторів та скарги кредиторів, які голосували проти прийнятого зборами кредиторів рішення або не брали участі в голосуванні, надаються господарському суду.
Зазначені документи розглядаються господарським судом, про час і місце розгляду повідомляється керуючий санацією та кредитори, які подали скарги.
За результатами судового засідання, на якому розглядається звіт керуючого санацією, господарський суд може винести одну із таких ухвал:
1)Ухвалу про затвердження звіту керуючого санацією. Така ухвала виноситься господарським судом, якщо комітетом кредиторів прийнято рішення:
– про виконання плану санації, відновлення платоспроможності боржника і завершення процедури санації у зв’язку із закінченням законодавче визначеного для цієї процедури строку, що міститься у плані санації;
– про дострокове припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника.
Ухвалу про відмову в затвердженні звіту керуючого санацією. Підставою для винесення такої ухвали може бути встановлена господарським судом відсутність ознак відновлення платоспроможності боржника або обґрунтованості скарг кредиторів, які голосували проти прийнятого комітетом кредиторів рішення або не брали участі в голосуванні, тощо;
Ухвалу про продовження санації. Така ухвала переносить строк закінчення процедури санації. Вона може бути винесена за наявності відповідного рішення комітету кредиторів, яким обґрунтована необхідність застосування додаткових заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, таких, як, наприклад, реалізація певного майна боржника, якщо цей захід не був передбачений планом санації або не був здійснений у період проведення процедури санації, тощо.
4) Ухвалу про затвердження мирової угоди. Зазначена ухвала може бути винесена господарським судом, якщо в протоколі комітету кредиторів, який наданий господарському суду одночасно зі звітом керуючого санацією, міститься прийняте кредиторами рішення про укладення мирової угоди. В цьому випадку мирова угода укладається стосовно тих вимог кредиторів, що не були задоволені у межах судової процедури санації..
Тема 6. фінансУвАННЯ санації підприємств
6.1 Форми та умови фінансування санації підприємства
Фінансова діяльність підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності.
Форми фінансування суб’єктів господарювання класифікуються наступним чином:
за джерелами надходження капіталу:
зовнішнє фінансування;
самофінансування;
за правовим статусом інвесторів:
2.2) власний капітал;
2.2) позичковий капітал.
Таким чином, фінансувати санацію можна за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за допомогою кредиторів та за допомогою держави. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів або пасивів.
Внутрішні джерела фінансової санації– це частина фінансових ресурсів підприємства, джерелом формування якої є операційна та інвестиційна діяльність і яка не пов’язана із залученням ресурсів на ринку капіталу.
За формальними ознаками розрізняють два види санації:
а) санація без залучення додаткових фінансових ресурсів:
зменшення номінального капіталу підприємства;
конверсія власності в борг;
конверсія боргу у власність;
пролонгація строків сплати заборгованості;
добровільне зменшення заборгованості;
самофінансування.    продолжение
–PAGE_BREAK–
б) санація із залученням нового фінансового капіталу:
альтернативна санація;
зменшення номінального капіталу з подальшим його збільшенням (двоступінчаста санація);
безповоротна фінансова допомога власників;
безповоротна фінансова допомога персоналу;
емісія облігацій конверсійної позики;
залучення додаткових позик.
У тому чи іншому разі санація повинна фінансуватися за рахунок якихось джерел. Далі розглянемо внутрішні джерела підприємства.
6.2 Збільшення вхідних та зменшення вихідних грошових потоків
Підприємство може самостійно фінансувати санаційні заходи одним з двох прийомів в залежності від обраної стратегії (агресивної чи захисної):
збільшення вхідних грошових потоків підприємства:
збільшення виручки від реалізації;
реструктуризація активів;
згортання довгострокових фінансових вкладень;
зменшення вихідних грошових потоків:
2.1) зменшення собівартості продукції;
2.2) зменшення витрат, що не відносяться на собівартість продукції;
Головним симптомом фінансової кризи на підприємстві, як правило, виступає зниження виручки від реалізації продукції, робіт, послуг. Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів: обсягу реалізації продукції та ціни реалізації. Для збільшення обсягу реалізації слід зробити більш активною збутову політику підприємства, тобто стимулювати маркетинговий відділ. Завдання вибору правильної ціни одиниці продукції належить планово-економічному або фінансовому відділу підприємства.
Реструктуризація активів (оптимізація структури капіталу) пов’язана зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі пасивів). В рамках реструктуризації активів виокремлюють такі види санаційних заходів:
1. Мобілізація прихованих резервів. Розмір прихованих резервів в активі балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об’єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю.
2. Використання зворотного лізингу (господарська операція, що передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг). Наприклад, збиткове підприємство продає лізинговій компанії адміністративну будівлю з одночасним укладанням договору про лізинг цього об’єкта нерухомості.
3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються у виробничому процесі.
4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо).
5. Продаж структурних підрозділів (філій) та об’єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство може отримати інвестиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності.
6. Використання факторингових операцій, тобто продаж дебіторької заборгованості зі знижкою банкам або іншим фінансовим установам.
Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків.
Вихідні грошові потоки підприємства класифікуються таким чином:
1) оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;
2) оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;
3) здійснення реальних та фінансових інвестицій;
4) сплата податків та інших платежів до бюджету;
5) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.
З вищенаведених потоків для підприємства найважливішими є грошові потоки, які спрямовані на оплату собівартості продукції та інших витрат, які не належать до валових.
Одним з основних заходів санаційного менеджменту є заходи щодо зниженню витрат і зменшенню собівартості продукції.
Для цього варто проаналізувати витрати підприємства. Як показує практика, зріст витрат підприємства відбувається по наступних основних причинах:
через зменшення обсягів виробництва;
через зріст виробничих витрат;
через зростання кількості оплачуваних і неоплачуваних простоїв;
через використання застарілої технології й основних засобів;
через дисбаланс виробничих потужностей і ін.
Фактори зниження собівартості продукції:
підвищення технічного рівня виробництва;
вдосконалення організації виробництва і праці;
зміна структури та обсягу виробництва.
Одним з найважливіших показників успішності роботи менеджменту є зусилля по зниженню собівартості продукції. Вважається, що значно легше виявити резерви зниження витрат, чим можливості (резерви) одержання додаткового доходу і прибутку. Численні приклади показують, що там, де перед керівництвом і персоналом поставлена задача зниження витрат і колектив готовий шукати ці резерви, завжди знаходять безліч можливостей це зробити.
Звичайна діяльність по визначенню рівня витрат, значень собівартості і їхніх змін по різних статтях і позиціям (факторам), спирається на ряд методик і підходів.
Плани використання ресурсів і комплектуючих можуть бути розроблені по окремих видах продукції і по окремих видах витрат. Для визначення резервів варто проаналізувати динаміку відхилень споживаних ресурсів від їхніх планових значень, співвіднести ці показники з результатами діяльності підрозділів і підприємства в цілому, виявити причини відхилень.
Досить важливі фактори, що впливають на появу відхилень фактичних показників від нормативних, — це зміна обсягів виробництва, зміна цін, а також зміна норм витрат на виробництво одиниці продукції і ряд інших. Цей метод орієнтований тільки внутрішні показники даного підприємства і дає оцінку змінам, що вже сталися, що неадекватні нинішньому станові підприємства. Однак, цей метод ефективний, якщо зміни зовнішнього середовища досить повільні і зберігають еволюційний характер.
На підприємстві, при аналізі даних за результатами роботи в сьогоденні і попередніх звітних періодах повинна бути виявлена частка витрат, що не зв’язані з основною виробничою діяльністю, тобто:
перевитрата сировини, матеріалів, що комплектують і т.д. у процесі виробництва, збереження, транспортування;
перевитрата енергії і паливних ресурсів на виробничі і невиробничі нестатки;
перевитрата грошових коштів (або їхнього еквівалента при бартерних постачаннях) при придбанні сировини, матеріалів, що комплектують, енергії;
перевитрата грошових коштів при доплатах працівникам у випадку порушення нормальних умов праці (робота у позаробочий час, приписки і т.д.);
ненормативні витрати при простоях техніки і працівників (порушення трудової і технологічної дисципліни, погана організація виробничого процесу) і т.п.
Узагальнені розрахунки змін рівня витрат проводять при формуванні планів. Вони корисні для вивчення динаміки витрат і доходів; перевірки відповідності вартісних і матеріальних показників.
На базі факторного аналізу проводиться розрахунок рівня витрат по окремих факторах (по місцях виникнення витрат, по окремих групах витрат) Використовуючи ці дані, рекомендують відслідковувати динамікові зміни собівартості і неї складових.
6.3 Фінансування санації підприємства за рахунок коштів власників
У відновленні платоспроможності неспроможного підприємства найбільш зацікавлені його власники, бо саме вони повинні фінансувати санаційні заходи.
Фінансувати санацію власники можуть у таких формах:
збільшення статутного фонду;
надання позик;
цільові внески на безповоротній основі.
Звичайно, найчастіше застосовують першу форму.
У результаті санації балансу підприємство не мобілізує додаткові кошти, проте створюються необхідні передумови (врівноваження номінальної вартості акцій (часток) з їх ринковою ціною) для залучення зовнішніх фінансових джерел у майбутньому. На практиці з метою санації нерідко слідом за зменшенням статутного капіталу здійснюється його збільшення. Ця операція називається двоступінчастою санацією.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Збільшення статутного капіталу підприємства переслідує цілі:
а) мобілізація фінансових ресурсів для виконання санаційних заходів виробничо-технічного характеру, модернізації існуючих потужностей, переобладнання чи розширення виробництва;
б) збільшення частки капіталу, яка спрямована на підвищення кредитоспроможності суб’єкта господарювання та його фінансової стійкості;
в) поліпшення ліквідності та платоспроможності підприємства;
г) акумуляція фінансового капіталу шляхом придбання корпоративних прав інших підприємств (агресивна політика).
Для збільшення статутного фонду використовують три способи:
1) збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості;
2) збільшення номінальної вартості акцій;
3) обмін облігацій на акції.
При збільшенні кількості акцій існуючої номінальної вартості статутний фонд підприємства зростає за рахунок трьох джерел:
додаткових вкладень власників;
реінвестиції прибутку (дивідендів);
індексації основних фондів.
Етапи збільшення статутного капіталу підприємства:
прийняття зборами акціонерів рішення про збільшення статутного капіталу;
вибір андерайтера – фінансового посередника в розміщенні акцій;
реєстрація інформації про емісію акцій (також визначення їх курсу та строку розміщення);
початок передплати акцій (розміщення серед старих акціонерів);
біржова торгівля акціями;
складання та реєстрація звіту про наслідки емісії акцій, внесення змін до статуту.
Коли йдеться про збільшення статутного фонду підприємства, що перебуває у кризі, воно в пошуку потенційних інвесторів може зіткнутися з труднощами, оскільки капіталовкладення в такого роду підприємства пов’язані з підвищеним ризиком. Тоді з метою компенсації ризикованості слід пропонувати різного роду пільгові умови вкладення капіталу, а саме:
переваги щодо розподілу майбутніх прибутків;
переваги під час прийняття управлінських рішень;
пільги в разі розподілу ліквідаційної маси тощо.
Якщо готовність надати інвестиційний капітал продемонструють колишні акціонери, тобто акції нової емісії розподілятимуться між акціонерами, то це продемонструє високий рівень довіри до підприємства з боку його власників і може відіграти вирішальну роль у розв’язанні фінансових проблем із кредиторами.
З юридичного погляду нижньою межею курсу емісії нових акцій є їх номінальна вартість, а з економічного — номінальна вартість разом із витратами на здійснення емісії.
Витрати, пов’язані з емісією цінних паперів, включаються до складу валових витрат підприємства-емітента.
Щоб стимулювати попит на акції нової емісії, їх максимальна вартість має бути меншою за ринковий курс старих акцій. Отже, верхня межа курсу емісії перебуває на рівні біржового курсу старих акцій. Правильний вибір курсу емісії є вирішальним чинником успіху її розміщення. Чим вищий курс додаткової емісії, тобто чим ближчий він до біржового курсу старих акцій, тим більший обсяг ліквідних засобів залучається на підприємство за заданого обсягу збільшення статутного фонду й одного й того самого збільшення капіталу і тим більшим буде емісійний дохід.
Ажіо або емісійний дохід — це сума перевищення доходів, отриманих від емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій (інших корпоративних прав).
Ажіо становить різницю між курсом емісії та номінальним курсом акцій. Для підприємства високий курс емісії є вигіднішим, оскільки в такому разі, його власний капітал збільшується значною мірою за рахунок додаткового капіталу, на який не потрібно нараховувати дивіденди.
Але високий курс емісії може призвести до труднощів із поширенням додаткової емісії. Може скластися ситуація, коли біржовий курс старих акцій впаде нижче від рівня емісії нових. Тоді можна забезпечити ліквідність акцій та підтримку курсу, якщо ці акції масово скуплять великі акціонери (держателі контрольного пакета) або саме підприємство-емітент.
Водночас чим менший курс емісії (чим ближчий він до номінальної вартості) за певного обсягу потреби в капіталі, тим більшим має бути номінальний капітал, а отже, і рівень «розмивання основного капіталу» та знецінення старих акцій, яке доведеться покривати за рахунок переважних прав.
При збільшенні статутного фонду здійснюється випуск акцій тієї ж номінальної вартості, що визначена по раніше випущених акціях. У разі емісії акцій внаслідок збільшення статутного фонду за рахунок реінвестицій чи індексації основних фондів акції додаткового випуску розподіляються серед акціонерів пропорційно до їхньої частки у статутному фонді відкритого акціонерного товариства на момент прийняття рішення про додатковий випуск акцій.
Якщо відбувається збільшення номінальної вартості корпоративних прав, то у такому разі акції попередніх випусків обмінюються на акції нової номінальної вартості відповідно до кількості акцій, якими володіє акціонер.
Збільшення статутного фонду акціонерного, товариства збільшенням номінальної вартості акцій є підставою для анулювання реєстрації попередніх випусків акцій. Тому потрібно зареєструвати випуск акцій нової номінальної вартості.
У разі збільшення номінальної вартості акцій статутний фонд збільшується за рахунок таких джерел:
додаткових внесків власників корпоративних прав підприємства;
індексації основних фондів.
Цей метод характерний тим, що кожний з акціонерів може доплатити до визначеного рівня нової номінальної вартості акцій. Якщо він відмовився зробити це, емітент зобов’язаний запропонувати акціонерові викупити його акції. Якщо акціонер не доплатив за акції і не прийняв пропозицію емітента щодо викупу належних йому акцій, він має отримати акції нової номінальної вартості в тій кількості, яка визначається діленням загальної номінальної вартості акцій, що йому належать, на нову номінальну вартість акцій. При цьому нова номінальна вартість акцій має бути визначена так, щоб забезпечити виконання умови неподільності акцій та уможливити обмін акцій, які належать акціонеру, на цілу кількість акцій нової номінальної вартості.
У разі збільшення статутного фонду обміном облігацій існуючої номінальної вартості на акції відповідного емітента цей фонд збільшується на загальну номінальну вартість облігацій, що обмінюються на акції. При цьому номінальна вартість облігацій, умовами випуску яких передбачається їх обмін на акції, має дорівнювати номінальній вартості акцій. Метод збільшення статутного фонду обміном облігацій на акції пов’язаний, передовсім, з облігаціями конверсійної позики.
Конвертовані облігації— це іменні облігації, які через певний час можна обміняти на звичайні акції підприємства.
У науково-практичній літературі з питань санації конверсійні облігації характеризуються як особливо ефективний санаційний інструмент. Вони є однією з форм кредитування санації власниками та кредиторами підприємства. Конверсійні облігації можуть заохотити інвестора до надання фінансових ресурсів, якщо він не ризикує придбати звичайні акції.
Якщо кредитор скуповує цей вид акцій, він:
добивається для себе відносної безпеки вкладень (у разі банкрутства підприємства претензії власників облігацій задовольнятимуться нарівні з іншими кредиторами);
отримує можливості збільшити капітал, які дають звичайні акції.
Підприємства емітують такі облігації тоді, коли ставки на кредитному ринку доволі високі, а курс акцій через низьку прибутковість має тенденцію до зниження. Випуск звичайних акцій за таких обставин є проблематичним.
Проценти за конвертованими облігаціями є нижчими за середню процентну ставку на кредитному ринку. Отже, інвестори дають згоду одержати нижчий процент, притаманний конверсійним облігаціям, заради можливості обміняти їх згодом на звичайні акції.
Оскільки збільшення капіталу в результаті обміну облігацій на акції призводить до змін курсу акцій та до розмивання прав акціонерів, вони мають такі самі переважні права на купівлю конверсійних облігацій, як і на купівлю нових акцій. Переважні права визначаються відношенням статутного фонду до загальної номінальної вартості емітованих облігацій.
В оголошенні про емісію конвертованих облігацій (окрім номінального курсу, курсів емісії та викупу) вказуються:
– пропорції обміну (коефіцієнт конверсії);
– термін конверсії;
– необхідність, порядок та розмір доплат;
– права на придбання акцій.
Коефіцієнт конверсії — це відношення, за яким планується конверсія. Він показує, скільки облігацій потрібно подати, аби одержати одну акцію, і визначається діленням номінальної вартості всіх облігацій, які перебувають в обігу, на обсяг збільшення (приріст) статутного фонду.
6.4 Фінансування санаційних заходів за рахунок позикового капіталу
Політика залучення позикових засобів являє собою частина загальної стратегії формування капіталу, що полягає в забезпеченні найбільш ефективних форм і умов залучення позикового капіталу з різних джерел відповідно до потреб розвитку підприємства.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Процес формування політики залучення підприємством позикових засобів включає наступні основні етапи:
1. Аналіз залучення і використання позикових засобів у попередньому періоді. Метою такого аналізу є виявлення обсягу, складу і форм залучення позикових засобів підприємством, а також оцінка ефективності їхнього використання. Результати проведеного аналізу є основою оцінки доцільності використання позикових засобів на підприємстві в сформованих обсягах і формах.
2. Визначення цілей залучення позикових засобів у майбутньому періоді. Ці засоби залучаються підприємством на строго цільовій основі, що є однією з умов наступного ефективного їхнього використання. Особливо цьому аспект важливий для підприємств, що терплять кризу.
Основними цілями залучення позикових засобів підприємствами є:
поповнення необхідного обсягу постійної частини оборотних активів. В даний час більшість підприємств, що здійснюють виробничу діяльність, не мають можливості фінансувати цілком цю частину оборотних активів за рахунок власного капіталу. Значна частина цього фінансування здійснюється за рахунок позикових засобів;
забезпечення формування перемінної частини оборотних активів. Яку би модель фінансування активів не використовувало підприємство, у всіх випадках перемінна частина оборотних активів частково або цілком фінансується за рахунок позикових засобів;
формування відсутнього обсягу інвестиційних ресурсів. Метою залучення позикових засобів у цьому випадку виступає необхідність прискорення реалізації окремих реальних проектів підприємства (нове будівництво, реконструкція, модернізація); відновлення основних засобів (фінансовий лізинг) і т.п.;
інші тимчасові нестатки. Принцип цільового залучення позикових засобів забезпечується й у цьому випадку, хоча таке їхнє залучення здійснюється звичайно на короткі терміни й у невеликих обсягах.
3. Визначення граничного обсягу залучення позикових засобів. Максимальний обсяг цього залучення диктується двома основними умовами:
а) граничним ефектом фінансового левериджу. Тому що обсяг власних фінансових ресурсів формується на попередньому етапі, загальна сума використовуваного власного капіталу може бути визначена заздалегідь. Стосовно неї розраховується коефіцієнт фінансового левериджу (коефіцієнт фінансування), при якому його ефект буде максимальним. З урахуванням суми власного капіталу в майбутньому періоді і розрахованому коефіцієнті фінансового левериджу обчислюється граничний обсяг позикових засобів, що забезпечує ефективне використання власного капіталу;
б) забезпеченням мінімальної фінансової стійкості підприємства. Вона повинна оцінюватися не тільки з позицій самого підприємства, але і з позицій можливих його кредиторів, що забезпечить згодом зниження вартості залучення позикових засобів.
4. Оцінка вартості залучення позикового капіталу з різних джерел. Така оцінка проводиться в розрізі різних форм позикового капіталу, приваблюваного підприємством із зовнішніх. Результати такої оцінки є основою розробки управлінських рішень щодо вибору альтернативних джерел залучення позикових засобів, що забезпечують задоволення потреб підприємства в позиковому капіталі
/>5. Визначення співвідношення обсягу позикових засобів, приваблюваних на коротко- і довгостроковій основі. Розрахунок потреби в обсягах коротко- і довгострокових позикових засобів ґрунтується на цілях їхнього використання в майбутньому періоді. Розрахунок необхідного розміру позикових засобів у рамках кожного періоду здійснюється в розрізі окремих цільових напрямків їхнього майбутнього використання. Метою цих розрахунків є встановлення термінів використання приваблюваних позикових засобів для оптимізації співвідношення довго- і короткострокових їхніх видів.
Співвідношення позикових засобів, приваблюваних па коротко- і довгостроковій основі, може бути оптимізовано також з урахуванням вартості їхньому залученні.
6. Визначення форм залучення позикових засобів. Ці форми диференціюються в розрізі фінансового кредиту; товарного (комерційного) кредиту; інших форм. Вибір форм залучення позикових засобів підприємство здійснює виходячи з цілей і специфіки своєї господарської діяльності.
7. Визначення складу основних кредиторів. Цей склад визначається формами залучення позикових засобів.
8. Формування ефективних умов залучення кредитів. До числа найважливіших з цих умов відносяться: а) термін надання кредиту; б) ставка відсотка за кредит; в) умови виплати суми відсотка; г) умови виплати основної суми боргу; д) інші умови, зв’язані з одержанням кредиту.
Термін надання кредиту є однією з визначальних умов його залучення. Оптимальним вважається термін надання кредиту, протягом якого цілком реалізується мета його залучення (наприклад, іпотечний кредит — на термін реалізації інвестиційного проекту; товарний кредит — на період повної реалізації закуплених товарів і т.п.).
Ставка відсотка за кредит характеризується трьома основними параметрами: її видом і розміром:
По застосовуваних видах розрізняють фіксовану ставку відсотка (установлювану на весь термін кредиту) і ставку відсотка, що плаває, (з періодичним переглядом її розміру в залежності від зміни дисконтної ставки центрального банку, темпів інфляції і кон’юнктури фінансового ринку). Час, протягом якого ставка відсотка залишається незмінної, називається процентним періодом. В умовах інфляції для підприємства кращою є фіксована ставка або ставка, що плаває, з високим процентним періодом.
Розмір ставки відсотка за кредит є визначальною умовою при оцінці його вартості. По товарному кредиті він приймається при оцінці в розмірі цінової знижки продавця за здійснення негайного розрахунку за поставлені товари, вираженої в річному вирахуванні.
Умови виплати суми відсотка характеризуються порядком виплати його суми. Цей порядок зводиться до трьох принципових варіантів: виплаті всієї суми відсотка в момент надання кредиту; виплаті суми відсотка рівномірними частинами; виплаті всієї суми відсотка в момент сплати основної суми боргу (при погашенні кредиту). За інших рівних умов кращим є третій варіант.
Умови виплати основної суми боргу характеризуються періодами, що передбачаються, його повернення. Ці умови зводяться до трьох принципових варіантів: частковому поверненню основної суми боргу протягом загального періоду функціонування кредиту; повному поверненню всієї суми боргу після закінчення терміну використання кредиту; повернення основний або частини суми боргу з наданням пільгового періоду після закінчення терміну корисного використання кредиту. За інших рівних умов третій варіант є для підприємства краще.
Інші умови, зв’язані з одержанням кредиту, можуть передбачати необхідність його страхування, виплати додаткової комісійної винагороди банкові, різний рівень розміру кредиту стосовно суми застави або застави і т.п.
9. Забезпечення ефективного використання кредитів. Критерієм такої ефективності виступають показники оборотності і рентабельності позикового капіталу.
10. Забезпечення своєчасних розрахунків по отриманих кредитах. З метою цього забезпечення по найбільш великих кредитах може заздалегідь резервуватися спеціальний поворотний фонд. Платежі по обслуговуванню кредитів включаються в платіжний календар і контролюються в процесі моніторингу поточної фінансової діяльності.
Поведінка кредиторів щодо боржника цілком залежить від обраної ними стратегії:
– агресивна стратегія – вони можуть звернутися в арбітражний суд з заявою про оголошення підприємство банкрутом, добитися проведення ліквідаційної процедури, реалізувати майно підприємства і за рахунок виручених грошових коштів погасити зобов’язання боржника;
– стратегія очікування може застосовуватися, коли у боржника виникли тимчасові фінансові труднощі. У такому разі кредитор оголошує мораторій, який оформляється додатковою угодою. Кредитор зупиняє надання додаткових кредитів та займає очікувальну позицію;
– стратегія участі у санації виникає тоді, коли, по-перше, суми неповернених грошових коштів значні і, по-друге, коли кредитор зацікавлений в участі у керуванні підприємством-боржником.
Фінансова участь кредиторів у санації боржників може набирати таких форм:
реструктуризація або пролонгація заборгованості;
списання всієї або частини заборгованості;
надання санаційних кредитів.
Форма участі кредиторів у санації істотно залежить від характеру їхніх фінансових та господарських стосунків із боржником. Відповідно розрізняють такі групи кредиторів:
банки та інші фінансово-кредитні установи;
постачальники сировини та матеріалів;
споживачі готової продукції (за авансами одержаної);
працівники підприємства (заборгованість з оплати праці);
державні органи (заборгованість щодо розрахунків із бюджетом та за позабюджетними платежами).
Участь кожної з цих груп у санації залежить від законодавчих обмежень щодо надання санаційних кредитів чи реструктуризації заборгованості, а також від мотивацій кредиторів.
Розглянуті заходи щодо участі кредиторів у санації підприємства-боржника можуть застосовуватися в досудовому порядку, тобто до початку провадження справи про банкрутство неспроможного підприємства. Під час провадження справи на будь-якому її етапі між боржником і кредиторами може бути укладена мирова угода, згідно з якою кредитори також можуть брати участь у санації боржника. Механізм укладання й виконання мирової угоди та здійснення санації за рішенням арбітражного суду розкривається далі.
Загроза банкрутства й зумовлені цим негативні економічні та соціальні наслідки змушують працівників підприємства робити свій внесок у фінансування санації. Основною причиною їхньої фінансової участі в санації підприємства є надія зберегти робочі місця, особливо в період, коли через дефіцит альтернативних робочих місць працівники почуваються залежними від підприємства.
Персонал підприємства може фінансувати санацію в таких формах:
відстрочення або відмова від винагороди за виробничі результати;
надання працівниками позик;
купівля працівниками акцій свого підприємства.
В Україні діє порядок, згідно з яким керівництво підприємств, що приватизуються, має право додатково викупити за грошові кошти за номінальною вартістю пакет акцій акціонерних товариств, створених у процесі акціонування державних підприємств. Розмір пакета акцій, який може бути запропонований Фондом державного майна керівництву підприємства, не повинен перевищувати 5% статутного фонду.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Законодавством України передбачено специфічну форму санації в разі, коли трудовий колектив державного підприємства, щодо якого порушено справу про банкрутство, за згодою кредиторів орендує або викуповує це підприємство у власність, беручи на себе його борги. Трудовий колектив може в такому разі реалізувати своє право на участь у санації згідно з вимогами Закону України «Про оренду державного майна». Законом передбачено, що трудовий колектив має заснувати певний вид господарського товариства і вже в цій новій ролі пропонувати послуги санатора державного підприємства, яке зазнало фінансового краху. За наявності кількох претендентів на участь у санації державного підприємства господарське товариство, засноване членами трудового колективу, не користується жодними перевагами порівняно з іншими претендентами і мусить брати участь у конкурсі на загальних засадах.
У цьому разі відбувається зміна власності: державне підприємство перетворюється на товариство з будь-якою іншою структурою (найчастіше акціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю).
6.5 Визначення потреби в капіталі
Для забезпечення стабільної роботи підприємства необхідні грошові кошти. Тому перш ніж здійснювати будь-які заходи санаційного характеру, слід визначити потребу у капіталі.
Потреба в капіталі— це виражена в грошовому еквіваленті потреба підприємства у грошових та матеріальних засобах, необхідних для виконання поставлених цілей та забезпечення фінансової рівноваги.
Для визначення потреби в капіталі сукупні витрати підприємства ділять на дві основні групи:
витрати, пов’язані з підготовкою та організацією виробництва (капітальні витрати):
витрати на реорганізацію підприємства;
витрати на купівлю основних фондів та пусконалагоджувальні роботи;
2) витрати, пов’язані з веденням та обслуговуванням виробництва (поточні витрати).
Витрати першої групи повинні фінансуватися за рахунок капіталу, залученого на довгостроковий період. Такий капітал ще називають інвестиційним.
Витрати другої групи пов’язані з оплатою праці персоналу та придбанням предметів праці. Для фінансування таких витрат визначають потребу в оборотному капіталі.
Оборотний капітал (оборотні кошти) — це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції. Види потреб у капіталі унаочнює рис. 6.1.
Базою для визначення потреби в капіталі є дані аналізу фінансового стану підприємства та розшифрування кредиторської заборгованості за окремими контрагентами, обсягами заборгованості та строками погашення.
Потреба в капіталі для проведення виробничо-технічних санаційних заходів визначається за планом капіталовкладень, а у також за організаційним та фінансовим планами проекту санації.
Потреба в інвестиційному капіталі визначається на підставі бюджету капіталовкладень, в якому відбито виробничу програму (асортимент товарів, робіт, послуг, які планується виробляти), а також зазначено, яке саме виробниче обладнання, технічну документацію, технологію, «ноу-хау» та в кого, на яких умовах і в який термін слід придбати, суму витрат на придбання.
Визначення потреби в оборотному капіталі для фінансування виробничого процесу є набагато складнішою проблемою, ніж розрахунок потреби в інвестиційному капіталі, оскільки наявність та структура оборотних коштів підприємства залежить від періоду, протягом якого капітал, авансований у виробництво певного продукту, знову надійде на підприємство у складі виручки від реалізації.
У вітчизняній практиці потребу в оборотних коштах визначають на основі їх нормування.
Обсяг потреби в капіталі залежить не лише від розміру грошових надходжень підприємства, витрат на операційну й інвестиційну діяльність та часового розриву між витратами та надходженнями, а й від ефективності управління дебіторською та кредиторською заборгованістю.
6.6 Правила фінансування
На практиці існують певні правила щодо формування структури капіталу, яким приділяють велику увагу кредитори, санатори та інвестори підприємства для гарантування своїх вкладень. Не завжди додержання чи недодержання цих правил є вирішальним критерієм під час прийняття інвестиційних рішень. На практиці зазначені правила широко застосовуються для аналізу фінансового стану підприємств, оцінювання їх кредитоспроможності та інвестиційної привабливості. Додержання правил формування активів і пасивів є необхідною умовою забезпечення фінансової рівноваги та оптимізації структури капіталу.
Правила фінансування формують принципи, згідно з якими підприємство мобілізує фінансовий капітал для покриття потреби у фінансових ресурсах. На них слід заважити, виробляючи стратегію залучення фінансових джерел санації.
На практиці виділяють такі основні правила фінансування:
золоте правило фінансування;
золоте правило балансу;
правило вертикальної структури капіталу;
ефект фінансового левериджу.
Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталу та майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Всі ці правила мають на увазі розрахунок показників, які відбивають співвідношення між окремими статями балансу.
Золоте правило фінансування називають також золотим банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Це правило вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися зі строками, на які вони вкладаються в реальні або фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на строк, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто в об’єктах основних та оборотних засобів.
Золоте правило балансу вимагає не лише паралельності строків фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень між окремими статями пасивів та активів. Загалом це правило потребує виконання двох умов:
основні фонди мають фінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;
довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок коштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасиви мають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а й для довгострокових оборотних активів.
Правило вертикальної структури капіталу пов’язане з аналізом складу та структури джерел формування капіталу. Прив’язування до активів, тобто до напрямків використання фінансових ресурсів, у такому разі не здійснюється. Правило вертикальної структури вимагає додержання певного співвідношення між власним і позичковим капіталом підприємства (зазвичай 50 на 50). Для цього використовують коефіцієнт фінансової незалежності (автономності).
Таким чином, розрахувати оптимальну структуру капіталу для всієї сукупності підприємств неможливо. Навіть для підприємств однієї галузі це робити недоцільно, оскільки оптимальне співвідношення власного та позичкового капіталу залежить від специфічних умов діяльності кожного підприємства..
Тема 7. Реструктуризація підприємства
7.1 Реструктуризація підприємства, її зміст і порядок проведення
Досить велика кількість трактувань визначають реструктуризацію як комплекс перетворень або заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення підприємств і відновлення їхньої платоспроможності, подолання протиріч між ринковими умовами господарювання і діяльністю підприємства. Ці трактування розглядаються як об’єкти реструктуризації проблемні підприємства, і тим самим звужують область її дії. Зроблений у них упор на зняття протиріч між вимогами ринку й особливостями функціонування підприємства, виключає можливість проведення реструктуризації до виникнення таких протиріч. У той же час у розвитих країнах розповсюдженим є преактивний підхід, заснований на прогнозуванні змін зовнішнього середовища і превентивному проведенні необхідних перетворень. При такому підході стратегія і тактика функціонування підприємств не вступають у протиріччя з зовнішнім середовищем, через своєчасність реструктуризації.
У Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнанні його банкрутом» реструктуризація підприємства визначається як «здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом проведення його поділу з переходом боргових зобов’язань до юридичної особи, не підметові санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, керування, організаційно-правової форми, що буде сприяти фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентноздатної продукції, підвищенню ефективності виробництва і задоволенню вимог кредиторів».
Таке трактування може бути прийнятна тільки у відношенні реструктуризації, здійснюваної при санації. У теж час цільова спрямованість реструктуризації представляється набагато більш широкої і не обмежується суб’єктами господарювання, що знаходяться в кризовому стані. Успішно функціонуючі підприємства також мають потребу в реструктуризації, що забезпечує розвиток підприємства і його адаптацію до зовнішнього середовища, і здійснюваної до появи перших ознак кризи, що наближається.
Численні визначення реструктуризації, представлені в наукових працях, досить часто трактують такі поняття як «реструктуризація», «санація», «перетворення», «реорганізація» як синоніми або необґрунтовано звужують її зміст, зводячи тільки до перетворень структури підприємства. Ще більш істотним є розбіжності щодо видів реструктуризації.
Таким чином, у даний час відсутнє єдність думок щодо визначення реструктуризації. Таке визначення повинне відбивати цільову спрямованість процесу реструктуризації, характеризувати способи її здійснення, а також очікувані результати. Найбільше повно сутність реструктуризації може бути виражена в такий спосіб.
Реструктуризація– це спосіб забезпечення оптимального функціонування підприємства в безупинно мінливих ринкових умовах відповідно до стратегії його розвитку шляхом проведення комплексу заходів організаційно-економічного, техніко-технологічного і фінансового характеру, спрямованих на ріст ефективності виробництва, підвищення конкурентноздатності і зміцнення фінансової стійкості.
У процесі реструктуризації підприємств може забезпечуватися досягнення цілей двох рівнів: державних цілей і цілей конкретних суб’єктів господарювання. Головна мета, що держава може досягти в процесі реструктуризації суб’єктів господарювання, складається в створенні конкурентноздатних товаровиробників і підвищенні ефективності суспільного виробництва. Паралельно з цією головною метою досягаються локальні цілі, у тому числі: ріст надходжень у державний бюджет, зниження рівня безробіття, забезпечення реалізації найважливіших державних програм, зниження рівня монополізму і розвиток конкуренції й інші, значимість яких на різних етапах може мінятися.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Метою реструктуризації конкретного підприємства є оптимізація функціонування в ринкових умовах господарювання і підвищення його конкурентноздатності. Для досягнення цієї мети підприємство реалізує ряд локальних (проміжних) цілей: економічних, фінансових, структурних, управлінських, виробничих, техніко-технологічних, соціальних і інших.
Потреба в кардинальних змінах обумовила розвиток процесів реструктуризації на багатьох вітчизняних підприємствах. У ряді випадків це дає очікуваний ефект. Але, досить часто, одержувані результати не відповідають чеканням, а сама реструктуризація супроводжується підвищеними витратами і необґрунтованої, іноді неприпустимою тривалістю. Таке положення в значній мірі обумовлене тим, що теоретичні аспекти реструктуризації стосовно до вітчизняних умов господарювання усе ще недостатньо пророблені. Можна сказати, що практика трохи випереджає теорію. Про це свідчить, відсутність чіткого визначення сутності реструктуризації, а також видів і методів, за допомогою яких вона може бути реалізована.
7.2 Види та форми реструктуризації
Багато авторів виділяють стратегічну і тактичну (або оперативну), операційну і фінансову реструктуризацію, що явно не відбиває різноманіття її видів.
Залежно вiд характеру застосування заходiв такi форми реструктуризацiї (Терещенко):
реструктуризацiя виробництва;
реструктуризацiя активiв;
фiнансова реструктуризацiя;
корпоративна реструктуризацiя (реорганiзацiя).
Реструктуризацiя виробництва передбачає внесення змiн до органiзацiйної та у виробничо-господарської сфери пiдприємства з метою пiдвищення його рентабельностi та конкуреньтоспроможностi. Iдеться насамперед про такi заходи:
— змiна керiвництва пiдприємства;
— упровадження нових, прогресивних форм та методiв управлiння;
— диверсифiкацiя ассортименту продукцiї;
— полiпшення якостi продукцiї;
— пiдвищення ефективностi маркетингу;
— зменшення витрат на виробництво;
— скорочення чисельностi зайнятих на пiдприємствi.
Реструктуризацiя активiв передбачає заходи:
— продаж частини основних фондiв;
— продаж зайвого обладнання, запасiв сировини та матерiалiв тощо;
— продаж окремих пiдроздiлiв пiдприємства;
— зворотний лiзiнг;
— реалiзацiя окремих видiв фiнансових вкладень;
— рефiнансування дебiторської заборгованостi.
Фiнансова реструктуризацiя пов`язана зi змiною структури й розмiрiв власного та позичкового капiталу, а також зi змiнами в iнвестицiйнiй дiяльностi пiдприємства. Отже, це заходи:
— реструктуризацiя заборгованостi перед крелиторами;
— одержання додаткових кредитiв;
— збільшення статутного фонду;
— заморожування iнвестицiйних вкладень.
Фiнансова реструктуризацiя обов`язково має супроводжуватися реструктуризацiєю виробництва, у противному разi лiквiдацiя (нехай i дещо пiзнiше) уникнути не вдасться.
Найскладнiшим видом реструктуризацiї є корпоративна реструктуризацiя. Вона передбачає реорганiзацiю пiдприємства, що має на метi змiнити власника статутного фонду, створення нових юридичних осiб i (або) нову органiзацiйно-правову форму дiяльностi.У межах такої реструктуризацiї виконують:
— часткову або повну приватизацiю;
— подiл великих пiдприємств на частини;
— виокремлення з великих пiдприємств тих чи iнших пiдроздiлiв, зокрема об`єктiв соцкультпобуту та iнших непрофiльних пiдроздiлiв;
— приєднання до iнших чи злиття з iншими, потужнiшими пiдприємствами.
Однак така класифікація не враховує ряд важливих аспектів, у тому числі: область реструктуризації, зміна масштабів підприємства (укрупнення, розукрупнення), можливість переходу прав власності і зміни складу власників.
Класифікація видів реструктуризації підприємств:
1. За тривалістю й обсягом робіт:
стратегічна – розрахована на тривалу перспективу і передбачає актуалізацію стратегії розвитку підприємства і корінну перебудову його діяльності відповідно до обраної стратегії;
тактична – припускає проведення реорганізаційних заходів у рамках існуючої стратегії і спрямована на досягнення середньострокових цілей функціонування підприємства;
оперативна – припускає проведення невідкладних перетворень підприємства в короткий термін;
2. За формою корпоративної реорганізації:
злиття – створення нової юридичної особи з декількох раніше існуючих шляхом передачі їхнього майна, прав і зобов’язань підприємству-правонаступникові
приєднання – об’єднання декількох підприємств із переходом прав, зобов’язань і майна суб’єктів, що хазяюють, що приєднуються, до однієї юридичної особи, що не припиняє своє існування
поділ – припинення існування поділюваного підприємства як юридичної особи і створення на його базі декількох нових юридичних осіб з розподілом між ними всіх його прав, зобов’язань і майна
виділення – вичленовування з підприємства (без припинення його існування як юридичної особи) декількох нових підприємств, до яких переходять частина прав, зобов’язань і майна реорганизуемого підприємства
перетворення – зміна організаційно-правової форми функціонування підприємства
приватизація;
реприватизація;
3. За зміною масштабів підприємства:
без зміни масштабів підприємства:
перетворення;
приватизація;
реприватизація;
укрупнення підприємства – ріст вартості сукупних активів підприємства:
злиття;
приєднання;
придбання активів;
придбання прав власності на інше підприємство;
розукрупнення підприємства – зниження вартості сукупних активів підприємства:
поділ;
виділення;
внесення частини майна підприємства в статутний фонд нової юридичної особи разом з іншими засновниками;
передача невикористовуваних активів;
продаж активів;
4. За джерелами фінансування:
власні засоби;
позикові засоби;
змішане функціонування;
5. За правом власності:
зі зміною складу або структури власників;
не передбачає такої зміни;
Представлена класифікація дозволяє з наявного арсеналу вибрати найбільш доцільний вид, що відповідає специфіці підприємства, що у свою чергу визначає використання відповідних методів її проведення, а також підходів до оцінки ефективності.
Однієї з досить важливих цілей реструктуризації є оптимізація розмірів існуючих підприємств, що у залежності від специфіки й умов зовнішнього середовища може здійснюватися шляхом їхнього укрупнення або розукрупнення. Слід зазначити, що ступінь поширеності видів і методів реструктуризації крім специфіки конкретного підприємства значною мірою визначається етапом розвитку економіки держави. Так у вітчизняній практиці в даний час більш розповсюдженими є корпоративні перетворення, спрямовані на розукрупнення підприємств. Це обумовлено неефективністю функціонування в сучасних умовах господарювання створених раніше промислових гігантів у зв’язку недостатньою ємністю ринків збуту, негнучкістю організаційних структур керування, наявністю надлишкових виробничих фондів. Крім цього значна частина підприємств усе ще містить так називану соціальну сферу, тобто фонди невиробничого призначення. Їхній зміст важким фінансовим тягарем лягає на підприємства, погіршуючи їх і без того не бездоганний фінансовий стан.    продолжение
–PAGE_BREAK–
7.3 Етапи реорганізації підприємства
Реструктуризація – тривалий (1,5 – 2 роки) і творчий процес, що припускає розробку програми її реалізації для кожного конкретного підприємства з урахуванням його специфіки. Проведення реструктуризації являє собою послідовну реалізацію ряду взаємозалежних етапів.
Основні етапи реструктуризації:
аналіз зовнішнього середовища і стану підприємства;
розробка концепції і формулювання цілей реструктуризації;
вибір форми і методів реструктуризації;
розробка бізнес-плану реструктуризації;
розробка комплексної програми реструктуризації;
керування процесом реструктуризації.
Етап 1. Аналіз зовнішнього середовища і стану підприємства
Реалізація цього етапу дозволяє вивчити стан зовнішнього середовища, у якій функціонує підприємство, і адаптувати до неї його діяльність з обліком властивої йому специфіки. Аналіз зовнішнього середовища припускає оцінку впливу на підприємство наступних груп факторів: політичних, економічних, ринков, технологічн і соціально-демографічних. Не применшуючи значимості інших груп, основна увага варто звернути на розгляд ринкових факторів.
Управлінське обстеження підприємства припускає: вивчення рівня техніки і технології і його відповідності сучасним стандартам; оцінку фінансового стану; аналіз виробничої діяльності; дослідження діючу ОСУ, методів керування і їхньої відповідності сучасним умовам господарювання; аналіз трудових ресурсів і ступеня зацікавленості працівників у результатах діяльності. При цьому вивчення зовнішнього середовища і тестування підприємства повинні бути взаємозалежні, тобто, необхідний аналіз поводження підприємства в зовнішнім середовищі. З цією метою можуть бути використані досить добре розроблені і широко застосовуються в західній практиці методи. Одним з них є «Матриця Бостон Консалтинг Груп», що дозволяє оцінити ступінь конкурентноздатності і доцільність подальшого розвитку виробництва окремих видів продукції підприємства, також напрямку інвестування. Використання цього методу є необхідним при проведенні виробничої (операційної) реструктуризації підприємства. Для підвищення обґрунтованості висновків доцільне використання альтернативних методів, спрямованих на одержання аналогічних оцінок, наприклад, Матриці Маккинзи, Матриці Хофера-Шенделя. У результаті реалізації цього етапу визначаються можливості і погрози розвитку бізнесу, виявляються сильні і слабкі сторони підприємства. Ця інформація є основою для розробки обґрунтованої концепції реструктуризації, що дозволяє щонайкраще пристосуватися до зовнішнього середовища з урахуванням специфіки підприємства.
Етап 2. Розробка концепції реструктуризації
У рамках цього етапу розробляється стратегія реструктуризації, і формулюються мети її проведення. Стратегія реструктуризації являє собою напрямку діяльності, що забезпечують оптимальне функціонування підприємства в тривалій перспективі з урахуванням стану зовнішнього середовища і прогнозу її зміни. Слід зазначити, що стратегія реструктуризації може являти собою комплекс конкретних (часток) стратегій стосовних до різних аспектів діяльності підприємства. На малюнку 4 з урахуванням існуючих стратегій підприємництва представлені можливі стратегії реструктуризації.
На підставі обраних стратегій формується система фінансово-економічних, техніко-технологічних, маркетингових, виробничих і соціальних цілей підприємства.
Для забезпечення дієвості встановлювані цілі і показники повинні відповідати наступним вимогам:
конкретність і вимірність, тобто можливість кількісної оцінки;
досяжність при визначеній напруженості;
значимість для підприємства;
терміновість, тобто встановлення терміну досягнення мети (показника).
Таким чином, у результаті реалізації цього етапу формується система цілей реструктуризації. Цю систему доцільно розробляти у виді «дерева цілей», що забезпечить повноту представлення і взаємозв’язок цілей різних рівнів.
Етап 3. Вибір виду і методів реструктуризації
Центральним етапом, що обумовлює ефективність усієї реструктуризації, є вибір виду і методів її здійснення. На цей вибір впливає велике число факторів, у т.ч.: стратегії і мети реструктуризації, особливості конкретного підприємства, наявність фінансових і інших ресурсів, досвід і знання власників і вищих менеджерів, гострота проблеми. При цьому якщо вид реструктуризації визначається, у першу чергу розробленою концепцією, то методи, у більшому ступені піддаються впливові наступних факторів. Так проведення комплексної реструктуризації найчастіше стримується відсутністю фінансових ресурсів. Не менш значимим є недолік знань і досвіду в цій області.
Етап 4. Розробка бізнес-плану реструктуризації
У рамках цього етапу розробляється документ, що докладно описує намічувану реструктуризацію, а також дає оцінку її ефективності. Його розробка здійснюється з метою підвищення обґрунтованості й ефективності реструктуризації, особливо в тих випадках, коли вона носить стратегічний характер. Таким чином, бізнес-план реструктуризації являє собою чітко структурований документ, що описує мети і задачі, які необхідно вирішити в процесі реструктуризації, способи і терміни досягнення поставлених цілей, а також техніко-економічні і фінансові показники підприємства, очікувані в результаті їхнього досягнення.
Етап 5. Формування комплексної програми реструктуризації
Наступним етапом є розробка комплексної програми реструктуризації. Програма повинна не дублювати зміст окремих розділів бізнес-плану, а деталізувати них. Її розробка доцільна, якщо реструктуризація є комплексної, стратегічної, розрахованої на тривалу перспективу. Якщо ж реструктуризація є оперативних або фінансової, найчастіше буде досить розробити один з документів: бізнес-план або комплексна програма.
Етап 6. Проведення реструктуризації і керування цим процесом
Головним змістом цього етапу є організація виконання програми реструктуризації. На цьому етапі здійснюється контроль над ходом реалізації наміченої програми, у т.ч. її ретельний аналіз. В міру необхідності виробляється коректування програми реструктуризації.
7.4 Механізм реорганізації юридичної особи
Найважливішим документом, який складається під час реорганізації підприємств, є передавальний (розподільний) баланс. Передавальний баланс складається в разі злиття чи приєднання підприємств, а розподільний — у разі поділу чи виокремлення.
Передавальний баланс— це баланс підприємства, що реорганізується, на день припинення його діяльності.
Отже, такий баланс складається за стандартними правилами, передбаченими нормативними актами, які регулюють порядок заповнення форм річної (квартальної) бухгалтерської звітності. Якщо підприємство має філії, то складається консолідований баланс, у тому числі баланси за всіма філіями. Оскільки передавальний баланс має силу акта приймання-передання, його підписують директори та головні бухгалтери обох підприємств — того, що реорганізується, та підприємства-правонаступника.
Розподільний баланс— це баланс підприємства, що реорганізується, на день припинення його діяльності, в якому окремими стовпцями відбиваються активи і пасиви, розподілені між ним і підприємствами-правонаступниками, тобто та частка майна, вимог і зобов’язань, яка передається підприємствам, що утворюються в результаті поділу чи виокремлення.
Цей баланс має відбити баланси новостворених підприємств на момент початку їх господарської діяльності.
Перш ніж складати розподільний баланс, слід провести відповідну підготовчу роботу, забезпечивши реальність позицій, які будуть у ньому відбиті. З цією метою здійснюється інвентаризація всіх майнових прав і зобов’язань підприємства, що реорганізується.
Головна мета інвентаризації — виявити й списати майно, не придатне до використання, а також безнадійну дебіторську заборгованість.
Згідно із загальним правилом складання розподільних балансів усі активи та пасиви реорганізованого підприємства розподіляються пропорційно до встановленої бази для нарахування. Як правило, такою базою є сума основних фондів, якими наділяються підприємства, утворювані в результаті поділу.
Загальні принципи, пропорції, строки та методи розподілу активів під час реорганізації підприємства поділом чи виокремленням визначаються в угоді про реорганізацію. Спинимося на деяких найістотніших особливостях складання роздільного балансу.
Перший розділ активу. У результаті реорганізації за підприємствами, що відокремлюються, закріпляються основні фонди. Майно має розподілятися за принципом виокремлення цілісних майнових комплексів усіх структурних підрозділів підприємств. Вартість основних фондів, які передаються новоутвореним суб’єктам господарювання, визначається на підставі інвентаризації. Складність тут полягає в об’єктивному оцінюванні вартості окремих об’єктів основних фондів, оскільки балансова вартість майна підприємства, як правило, не відбиває його реальної ринкової ціни. У разі потреби на підприємство запрошується експерт з оцінювання вартості майна. Іншою особливістю є те, що основні фонди не завжди розподіляються пропорційно за окремими об’єктами. Так, деякі види нерухомості, нематеріальних активів чи устаткування можуть використовуватися в одних структурних підрозділах і бути не потрібними іншим. Такі об’єкти в повному обсязі передаються підприємствам, що створюються на базі відповідних структурних підрозділів.
Коли підприємство, що реорганізується, має довгострокові фінансові вкладення, у період підготовки до реорганізації слід вивчити можливість їх реалізації, аби одержані кошти спрямувати на погашення заборгованості підприємства.
Другий розділ активу. Коли йдеться про розподіл запасів сировини та матеріалів, малоцінних та швидкозношуваних предметів, незавершеного виробництва, готової продукції, має також діяти принцип виокремлення цілісного майнового комплексу кожного структурного підрозділу підприємства. Саме тому деякі види оборотних активів у повному обсязі можуть перейти до одних новоутворених підприємств, а решта — до інших. Тут також постає проблема об’єктивного оцінювання вартості майна, особливо це стосується залишків неліквідних оборотних активів (деякі види комплектуючих, готова продукція тощо).
Перед розподілом окремих статей грошових коштів та розрахунків слід провести інвентаризацію дебіторської заборгованості, щоб виявити нереальну та безнадійну заборгованість і її списати І в установленому порядку, вилучивши з розподілу. Залишок грошових коштів та дебіторської заборгованості розподіляється відповідно до частки активів, які передаються тому чи іншому підприємству. Угодою про реорганізацію може бути передбачено особливий порядок розподілу обігових коштів та дебіторської заборгованості.
Перший розділ пасиву. Тут відбивається власний капітал підприємства. Основними складовими власного капіталу є статутний фонд, додатковий капітал, резервний фонд та нерозподілений прибуток (непокриті збитки). За загальним правилом зазначені статті мають розподілятися відповідно до частки активів, якою наділяються новоутворені підприємства. Якщо збитки неможливо покрити, то вони розподіляються пропорційно до суми статутного фонду між новоутвореними підприємствами. Може бути узгоджено також особливий порядок розподілу збитків. Якщо велика їх частина виникла через неефективну діяльність од-юго з підрозділів, то згідно з відповідним рішенням на підприємство, яке створюється на базі цього підрозділу, може бути списана більша частина збитків.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Другий та третій розділи пасиву. Порядок розподілу заборгованості визначається комісією з реорганізації підприємства на підставі аналізу напрямків використання одержаних кредитів та причин виникнення кредиторської заборгованості. При цьому має діяти правило, згідно з яким основний тягар погашення кредитів банку припадає на підприємства, які утворюються на базі структурних підрозділів, котрі використовували більшу частину кредитних ресурсів для оновлення свого виробництва, модернізації тощо. Якщо кредиторська заборгованість утворилася внаслідок невиконання одним зі структурних підрозділів зобов’язань з відвантаження продукції, то підприємству, створеному на його базі, за розподільним балансом має бути передана відповідна частка заборгованості. Проте загалом слід додержувати пропорційності між часткою активів, якими наділяються новоутворені підприємства, та часткою належних їм пасивів.
Ці постулати базуються на порядку складання звітності, який діяв до переходу вітчизняних підприємств на національні стандарти бухгалтерського обліку. Однак при реорганізації підприємств, які складають звітність за новими вимогами, діють ті самі засади складання реорганізаційних балансів..
Тема 8.МЕТОДИ ДержавнОЇ фінансовОЇ підтримкИ санації підприємства
8.1 Повноваження державного органу з питань банкрутства
Особливе місце в процесі санації займають міри фінансово-економічного характеру, що відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації і використання фінансових джерел санації. Якщо мобілізованих з децентралізованих джерел фінансових ресурсів не вистачило для успішного проведення санації або реструктуризації, то у визначених випадках може бути прийняте рішення про державну фінансову підтримку.
Для підприємств, які потерпають від фінансової кризи, роль держави може бути просто неоцінною. Може бути прийнято рішення про надання суб’єктам господарювання державної фінансової чи іншої підтримки.
Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні», у випадку збиткової діяльності підприємств держава (якщо воно визнає їхню продукцію суспільно необхідної) може надавати їм дотації, інші пільги. При прийнятті рішень виконавча влада повинна виходити з принципу фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій які вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати засобу і на цій основі протягом найкоротшого часу збільшити обсяг виробництва. Були розроблені критерії добору підприємств для надання цільової комплексної державної підтримки. Серед них потрібно відзначити наступні:
упровадження нових, більш ефективних ресурсозберігаючих і екологічно безпечних технологій;
експорт (приріст експорту) конкурентоспроможної продукції;
заміна імпорту продукції, сировини, матеріалів, запчастин і т д;
рішення проблеми енергозабезпечення народного господарства України;
рішення проблеми енергозбереження (ресурсозбереження);
збереження наукове технічного потенціалу (досліджень і розробок, що мають пріоритетне значення для України).
Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків, суб’єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених цим Законом, здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення, затвердженого у встановленому порядку.
На даний момент повноваження органу з питань банкрутства виконують Міністерство економіки та Державний департамент з питань банкрутства.
Державний орган з питань банкрутства виконує функції:
сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;
пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених цим Законом;
організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);
здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);
забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;
здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;
організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;
готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків;
готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;
здійснює інші передбачені законодавством повноваження.
8.2 Державне фінансування санації підприємств
Надання підтримки орієнтоване, у першу чергу, на підприємства, здатні її використовувати з максимальною віддачею і забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно діє на дохідну частину бюджету.
Централізована санаційна підтримка може проводитися:
шляхом прямого бюджетного фінансування:
на поворотних засадах (бюджетні позички);
на безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що знаходяться на межі банкрутства,)
непрямими формами державного впливу.
Міністерство фінансів України, виходячи з реальних можливостей збалансування державного бюджету, не знайшло джерел для фінансування санації на безповоротній основі. Разом з тим в Україні значне поширення одержала практика проведення Національним банком цільових кредитних аукціонів для комерційних банків під програми санації виробництва.
Аналіз ефективності використання державної кредитної підтримки показав, що отримані засоби направляються підприємствами, як правило, на поточні нестатки, а не на збільшення виробництва і проведення санаційних мір, і тому існує проблема своєчасності погашення підприємствами отриманих кредитів. Крім того, при даному порядку надання кредитної підтримки відносини розподілу фінансових ресурсів формуються на двох рівнях: централізованому і децентралізованому.
Централізований рівень — це фінансові відносини між державою (в особі НБУ) і комерційними банками з приводу одержання на конкурсній основі централізованих кредитних ресурсів для їхнього наступного перепродажу виробничим структурам, що вимагають кредитної підтримки. Децентралізований рівень — це відносини між комерційними банками і підприємствами, відзначеними в переліку підприємств, що мають право на одержання державної кредитної підтримки, із приводу кредитування проектів санації і реструктуризації. Ці відносини ґрунтуються на загальноприйнятих принципах кредитування.
Таким чином, можна зробити висновок про відсутність прямих фінансових відносин між державою і підприємствами.
В даний час проблематикою банкрутства підприємств займається Державний департамент з питань банкрутства. 25 листопаду 1996 р. Кабінетом Міністрів було прийняте Положення про реєстр неплатоспроможних підприємств. Після внесення підприємства до даного реєстру, Департамент уповноважено здійснювати керування його майном, укладати і розривати контракти з керівництвом готувати пропозиції по погашенню боргів.
Фінансова підтримка на безповоротній основі надається у таких випадках:
у разі, коли збитки, нанесені підприємству стихією, перевищують розмір відшкодувань, передбачених законом про обов’язкове страхування;
для відшкодування збитків окремим підприємствам, у разі, коли законодавством встановлено відповідні умови господарювання, за яких не забезпечується покриття витрат на виробництво товарів (послуг), що в кінцевому результаті може призвести до банкрутства;
для фінансування витрат на відновлення платоспроможності конкретних підприємств, діяльність яких пов’язана з особливо важливими суспільними інтересами.
Одним з методів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка у формі повного або часткового викупу державою акцій підприємств, що знаходяться у фінансовій кризі. Виступаючи в ролі санатора, держава повинна керуватися, насамперед, народногосподарською ефективністю і доцільністю, протистояти спадові виробництва і росту безробіття. Держава, у випадку його участі в капіталі, не можна розглядати як звичайного акціонера, оскільки монопольний прибуток (і прибуток узагалі) не є першочерговою задачею діяльності держави в якості санатора. Головною метою державних інвестицій є сприяння відновленню ліквідності і забезпечення діяльності підприємств. Значна частина державного сектора в Німеччині, США, Швеції й інших країн сформована саме за рахунок колишніх приватних підприємств, що опинились на межі банкрутства.
У цьому контексті варто звернути увагу на Указ Президента України «Про заходи для забезпечення наповнення Державного бюджету і посиленню фінансово-бюджетної дисципліни», яким установлено, що засобу на фінансування підприємств недержавної форми власності можуть виділятися з відповідних бюджетів тільки на умовах кредиту з виплатою відсотків на рівні дисконтної ставки НБУ з застосуванням коефіцієнта 1,2 або за умови передачі в державну власність еквівалентної отриманим засобам частки (паю, акцій) у статутному фонді одержувача засобів Такий підхід, по суті, відбиває прирівнювання бюджетних асигнувань до інвестування капіталу на принципах пайової участі.
8.3 Непрямі форми фінансового впливу на санацію підприємств    продолжение
–PAGE_BREAK–
Непрямі форми:
дозвіл на порушення антимонопольного законодавства;
підтримка підприємств фіскального характеру (списання та реструктуризація заборгованості перед бюджетом та позабюджетними фондами);
встановлення на окремі види продукції мінімальних цін;
державні протекціоністські заходи, спрямовані на захист вітчизняного товаровиробника;
встановлення обмежень щодо виходу на ринок конкурентів;
рефінансування комерційних банків на сприятливих умовах;
розміщення державних замовлень на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі;
сприяння інноваційному розвитку підприємств.
Одним з головних факторів обмеженого доступу підприємств, що знаходяться на грані банкрутства, до кредитних ресурсів є повна відсутність або недостатній розмір кредитного забезпечення. У даному випадку вихід на фінансовий ринок можливий шляхом одержання санаційної підтримки у формі державних гарантій або поручительств (зобов’язання держави здійснити погашення боргів даного підприємства у випадку його нездатності самостійно виконати умови кредитного договору). Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів, з боржників, що порушують зобов’язання по іноземних кредитах, гарантованих українським Урядом, стягуються відповідні компенсації і штраф.
У принципі не виключена можливість надання державних гарантій і для одержання вітчизняними підприємствами внутрішніх кредитів, зокрема, під програми санації і реструктуризації виробництва. Однак варто враховувати, що кредити, гарантовані Урядом України, по ступені ризику (коефіцієнт ризику 10) відносяться до другої групи активів комерційних банків. Таке положення обумовлене труднощами, що виникають у комерційних банків при поверненні прострочених кредитів, наданих під гарантії Уряду.
Одним з непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на порушення антимонопольного законодавства. Відповідно до Закону України «Про обмеження монополізму і недопущенні несумлінною конкуренцією в підприємницькій діяльності», з метою запобігання монопольного положення окремих підприємців на ринку такі форми санації підприємств, як реорганізація, злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів і ряд інших, котрі здійснюються за умови одержання згоди на це Антимонопольного комітету У випадках же, коли підприємці зловживають монопольним положенням на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізації монопольних утворень шляхом їхнього примусового розділу. У цьому зв’язку відзначимо, що в США дозвіл на злиття конкуруючих між собою компаній може бути отримане у випадку, якщо одна з фірм знаходиться на грані банкрутства і представляє значний народногосподарський інтерес. У цілому ж у практиці проведення санації цей метод використовується у виняткових випадках, оскільки надання дозволу на монопольні утворення приводить до негативного мікро- і макроекономічним наслідкам. Застосування цього методу може мати антиринковий ефект стратегічного характеру. Саме тому використовувати його можна лише в тому випадку, якщо підприємства доведуть, що в результаті їхнього злиття буде найбільше повно використаний ефект масштабу, значно скоротиться рівень собівартості продукції й істотно підвищаться її якісні параметри. Злиття можливе тільки тоді, коли буде доведене позитивне сальдо між народногосподарською вигодою і негативними антиконкурентними наслідками. У залежності від напрямку економічної доктрини держави можливе використання того або іншого виду санаційної підтримки підприємств фіскального характеру, що може здійснюватися у виді списання або реструктуризації податкових зобов’язань, податкового кредитування, надання цільових податкових пільг підприємствам, що безпосередньо вимагають санації, а також шляхом фіскальних поступок головним кредиторам даних підприємств із метою активізації їхньої участі в санаційних процесах.
Особливе значення має фіскальна підтримка, зв’язана зі стимулюванням лізингової форми фінансування виробничо-технічних санаційних заходів. Основне значення лізингу як санаційного інструмента складається в можливості залучення в процес виробництва найбільш сучасних технологій при відсутності не тільки необхідних для здійснення капіталовкладень фінансових ресурсів, але і достатнього для виходу на фінансовий ринок кредитного забезпечення. У цьому зв’язку в Німеччині, наприклад, загальна сума знижок по різних видах податків при використанні лізингу досягає 50 % лізингових платежів.
Іншим напрямком фіскальної підтримки санації підприємств є активізація участі в ній найбільших кредиторів Сприяння фінансовому оздоровленню підприємств із боку кредиторів може відбуватися у формі пролонгації термінів сплати заборгованості шляхом відмовлення від існуючих фінансових вимог або за допомогою надання додаткових кредитних ресурсів.
Разом з тим податковим законодавством України передбачено, що суми дебіторської заборгованості, термін задавнення позову яких пройшов, можуть відноситися на зменшення оподатковуваної податком прибутку тільки у випадку подачі позову по цих сумах в Арбітражний суд. Це положення унеможливлює участь у санації кредиторів (постачальників сировини, матеріалів і ін ). У цьому зв’язку, на наш погляд, для підприємств, включених у державну програму санації, доцільно передбачити положення, відповідно до якого надана їм фінансова допомога не включалася б в об’єкт оподатковування, якщо вона здійснена виробничими партнерами і спрямована на розвиток виробництва. Останнім, у свою чергу, варто дозволити відносити на зменшення оподатковуваної податком прибутку суми простроченої дебіторської заборгованості підлягаючої санації підприємств.
На основі аналізу методів державної підтримки санації реструктуризації підприємств можна зробити висновок, що використання того або іншого методу залежить від конкретних характеристик підприємства. Однак у цілому прийнято вважати, що економічно найбільш раціональними є: надання державних гарантій різні форми підтримки фіскального характеру, зокрема, спрямовані на стимулювання лізингу й активізацію участі найбільших кредиторів у санації підприємств, що знаходяться в кризі також державна допомога у виді сприятливої амортизаційної політики..
тема 9. ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ БАНКРУТСТВА ТА ЛІКВІДАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ
9.1 Доарбітражне і арбітражне врегулювання господарських спорів
Доарбітражне врегулювання спорів, а також їх розгляд в арбітражному порядку регулюється Арбітражним процесуальним Кодексом України.
Доарбітражне врегулювання спорів полягає у зверненні кредитора до дебітора з письмовою претензією про відшкодування заборгованості.
У претензії зазначаються:
а) реквізити заявника претензії та підприємств, на адресу яких направляється претензія; дата та номер претензії;
б) обставини, на підставі яких заявляється претензія; докази, які підтверджують ці обставини;
в) вимоги заявника;
г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовому оцінюванню;
д) перелік документів, які додаються до претензії.
Претензію підписує керівник підприємства або його заступник. Її надсилають адресату рекомендованим або цінним листом чи вручають під розписку. Претензія підлягає розгляду в місячний строк від дня її одержання. Якщо обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право повторної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, то претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції, розглядаються протягом двох місяців.
Підприємства та організації в разі потреби звіряють розрахунки, здійснюють експертизу або вдаються до інших дій, щоб забезпечити доарбітражне врегулювання спору. Підприємства та організації, до яких надійшла претензія, зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.
Про результати розгляду претензії заявника повідомляють письмово, наводячи таку інформацію:
а) повну назву та поштові реквізити підприємства (організації), яке дає відповідь, і підприємства (організації), якому вона надсилається; дату і номер відповіді; дату і номер розглянутої претензії;
б) коли претензію визнано повністю або частково — визнану суму, номер і дату платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та спосіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовому оцінюванню;
в) коли претензію відхилено повністю або частково — мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи;
г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів. Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові мають бути повернені оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії. Відповідь на претензію, підписану керівником чи заступником керівника підприємства (організації), надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.
Можливі чотири варіанти дій контрагента після одержання претензії:
1. Одержувач претензії не дав жодної відповіді на претензію.
2. Заявник одержав лист-відповідь, в якому претензію відхилено повністю або частково.
3. Претензію визнано повністю або частково, але не повідомляється про перерахування визнаної суми.
4. Претензію визнано і заборгованість погашено — спір вважається врегульованим.
У разі, коли претензія лишилася без відповіді або була відхилена, заявник змушений звернутися до арбітражного суду з позовною заявою про стягнення заборгованості.
Якщо претензію визнано повністю або частково, але з якихось причин кошти на розрахунковий рахунок кредитора не надійшли, заявник претензії через 20 днів від дня одержання відповіді має право подати до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розміру визнаної суми, то й копія претензії. У разі неплатоспроможності боржника кредитор через місяць з дня отримання позитивної відповіді на претензію (але не раніш ніж через 3 місяці з дня настання терміну платежу за договором, актом чи іншим документом) вправі звернутися до арбітражного суду із заявою, порушивши справу про банкрутство неспроможного боржника.
У разі коли строки розгляду претензії порушено чи залишено її без відповіді, арбітражний суд у процесі вирішення господарського спору має право стягнути в дохід державного бюджету з підприємства, яке припустилося такого порушення, штраф у розмірі 2% від суми претензії, але не менш ніж 5 розмірів мінімальних заробітних плат і не більш ніж 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Якщо претензію залишено без відповіді чи відхилено повністю або частково, заявник, як уже зазначалося, вдається до арбітражного врегулювання спору. Арбітражний суд порушує справи за позовними заявами зацікавлених підприємств та організацій, чиї права й законні інтереси порушено, а також державних та інших органів, що звернулися до арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством України.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Арбітр повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо її оформлено з такими порушеннями:
1) підписано особою, яка не має такого права, або особою, посаду якої не зазначено;
2) не зазначено повні назви сторін та їх поштові адреси;
3) не названо причин подання позовної вимоги, не наведено вагомих підтверджень викладених у заяві обставин, відсутній обґрунтований розрахунок суми, яка має бути стягнена;
4) не подано доказів сплати державного мита в установленому порядку та розмірі;
5) порушено правила об’єднання вимог — об’єднано в одній позовній заяві різні вимоги (до одного чи кількох відповідачів), спільний розгляд яких перешкоджатиме з’ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору;
6) не має доказів того, що відповідачеві надіслано копії позовної заяви та доданих до неї документів;
7) не подано доказів стосовно заходів, яких було вжито з метою доарбітражного врегулювання спору в установленому порядку;
8) немає свідчень про звернення до установи банку з метою одержати від відповідача заборговану суму, коли вона згідно із законодавством мала бути одержана через банк;
9) якщо минув строк позовної давності. Позовна давність — це встановлений законодавством строк, протягом якого потерпіла сторона для захисту порушеного права може звернутися до суду. Загальний строк позовної давності стосовно захисту прав на відшкодування основного боргу, встановлений чинним законодавством, — 3 роки. Щодо відшкодування неустойки (штрафу, пені), то встановлено скорочений строк давності — 6 місяців. Право на позов виникає з того дня, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права. Наприклад, якщо строк виконання зобов’язання за договором чи іншим документом припадає на перше число місяця, але на цей момент його не виконано, то з другого числа поточного місяця сторона, законні інтереси якої порушено, має право на позов, і з цього числа починається відлік строку позовної давності, протягом якого можна звертатися до арбітражного суду для захисту своїх інтересів. Як уже зазначалося, закінчення строку позовної давності до подачі позову є підставою для відмови у позові. Згідно зі статтею 83 Цивільного кодексу України позовна давність не поширюється на податкові, бюджетні та деякі інші відносини.
Справи зі спорів, що виникають з приводу виконання господарських договорів та з інших причин, розглядаються арбітражним судом за місцезнаходженням відповідача.
Позовна заява до арбітражного суду щодо вирішення господарського спору має містити:
назву арбітражного суду, до якого надсилається заява;
назви сторін, їхні адреси;
зміст позовних вимог;
зазначення ціни позову;
формулювання обставин, які спричинили позов;
докази, які підтверджують позов;
обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи є предметом спору;
відомості про вжиття заходів доарбітражного врегулювання спорів;
перелік документів та доказів, які додаються до заяви.
Позивач, заявляючи позов, зобов’язаний надіслати відповідачеві копію позовної заяви та доданих до неї документів.
До позовної заяви додаються документи, що підтверджують: статус суб’єкта підприємницької діяльності, відомості про вжиття заходів доарбітражного врегулювання спору (копія претензії та квитанція або повідомлення про вручення); відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів (квитанція або повідомлення про вручення); сплату державного мита в установленому порядку і розмірі; документи, що засвідчують повноваження представника позивача в арбітражному суді.
Важливим елементом позовної заяви є ціна позову. Під ціною позову розуміють суму всіх вимог, поставлених до відповідача. Ціна позову визначається:
у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою;
у позовах про вимагання майна — вартістю майна, яке вимагається;
у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою усіх вимог;
у позовах про стягнення іноземної валюти — в іноземній валюті та у гривнях відповідно до офіційного курсу, установленого Національним банком України на день подання позову.
До ціни позову включаються також зазначені в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не зазначені, — суми їх, визначені арбітром. Якщо ціна позову зазначена неправильно, її визначає арбітр.
Арбітражні витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи, призначеної арбітражним судом, а також інших витрат, пов’язаних із розглядом справи.
Ставки державного мита щодо заяв, які подаються до арбітражного суду, установлюються в таких розмірах:
1) щодо позовних заяв майнового характеру — 5% ціни позову, проте не менш як 0,25 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
2) щодо позовних заяв немайнового характеру і позовних заяв стосовно спорів, які виникають під час укладання, зміни чи розірвання господарських договорів і розглядаються в обласних Київському і Севастопольському міських арбітражних судах, — 5 зазначених мінімумів;
3) щодо позовних заяв і спорів, які виникають під час укладання, зміни чи розірвання господарських договорів, котрі підлягають розгляду у Вищому арбітражному суді України, — 6 таких мінімумів.
Арбітражний суд за заявою сторони, яка подала позов, або з власної ініціативи має право вжити заходів щодо забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження справи, якщо в разі невжиття таких заходів виконати рішення арбітражного суду може бути дуже складно або неможливо. Спір має бути вирішено арбітражним судом у строк, який не перевищує двох місяців від дня одержання позовної заяви. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому має бути висновок: задовольнити позов або відмовити в позові повністю чи частково. Якщо прийнято позитивне рішення про стягнення дебіторської заборгованості, а боржник не в змозі погасити заборгованість (є неплатоспроможним), то по закінченні одного місяця від дня винесення ухвали арбітражним судом (проте не раніш як за три місяці після встановленого для погашення строку) кредитор може звернутися із заявою стосовно порушення справи про банкрутство неспроможного боржника.
9.2 Інститут банкрутства підприємств в Україні
Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі Положення, затвердженого у встановленому порядку.
Законодавство про банкрутство повинно виконувати три основні функції:
1) запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;
2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);
3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.
Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства — якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред’явлені до боржника. Цього можна досягти так:
а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;
б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.
Арбітражний суд може застосовувати до боржника такі типи процедур:
а) ліквідаційні;
б) реорганізаційні;
в) санаційні.
До прийняття нового законодавства про банкрутство в Україні домінував перший метод. Проте в багатьох економічно розвинених країнах пріоритетною є санація, а не ліквідація підприємства-боржника. Новий закон передбачає більше можливостей для відновлення платоспроможності боржника до і після порушення справи про банкрутство.
Сутність банкрутства випливає з визначень, наведених у законодавстві про банкрутство. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» від 1992 року під банкрутством розуміють пов’язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.
У червні 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який вводиться в дію з 01.01.2000 року. Цей Закон є революційним у сфері банкрутства та санації підприємств. Він дає таке визначення банкрутства: банкрутство — це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб’єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена арбітражним судом.
Суб’єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб’єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичних осіб (філії, представництва, відділення).
За своєю суттю інституція банкрутства є одним зі способів селекції суб’єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність такої інституції. У ринковій економіці банкрутство підприємств — нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається 20-30.     продолжение
–PAGE_BREAK–
В Україні близько 10-15% всіх поданих позовів про банкрутство стосуються підприємств з державною формою власності. Поширеною є думка, що в перехідний до ринкової економіки період положення Закону «Про банкрутство» щодо державних підприємств мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств таких підприємств. Поширення лояльного підходу на приватний сектор (зокрема на приватизовані підприємства) не вважається доцільним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може суттєво постраждати фінансова дисципліна.
9.3 Порядок оголошення підприємства банкрутом
Послідовність провадження справи про банкрутство передбачена новим законодавством, яке значно відрізняється від того, що діяло до 2000 року.
Схарактеризуємо докладніше послідовність дій зацікавлених сторін щодо оголошення підприємства банкрутом чи його санації, яка передбачена новим Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника або кредитора і повинна містити:
найменування суду, до якого подається заява;
найменування боржника, його поштова адреса;
найменування кредитора та його поштова адреса;
виклад обставин, що підтверджують неплатоспроможність боржника, з зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки та ін.;
перелік документів, що додаються до заяви.
Згідно зі статтею 15 АПК та статтею 6 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» справи про банкрутство розглядаються арбітражними судами за місцем перебування боржника.
Справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.
До основних нововведень у новому законі про банкрутство у частині порушення справи слід віднести такі:
запроваджено положення щодо мінімальних розмірів вимог кредиторів, не задоволених боржником;
змінено строк, після закінчення якого у кредитора виникає право на звернення в арбітражний суд із заявою про порушення справи;
змінено характер події, від якої відраховується строк, після закінчення якого кредитор може звернутися із заявою (3 місяці з дня, установленого для виконання зобов’язань, замість одного місяця після визнання претензійних вимог).
Справа про банкрутство порушується за наявності формальних ознак фінансової неспроможності боржника. Законодавство про банкрутство виділяє дві такі ознаки:
Неплатоспроможність, тобто боржник вважається неплатоспроможним, якщо він неспроможний виконати свої платіжні зобов’язання, строк оплати яких настав;
Загроза неплатоспроможності. Боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності, якщо він передбачає свою неспроможність виконати платіжні зобов’язання в разі настання строку їх погашення.
У законодавстві про банкрутство переважної більшості країн виокремлюють ще одну, третю ознаку фінансової неспроможності, яка може бути підставою для порушення справи про банкрутство боржника — це перевищення заборгованості підприємства над його активами (майном). Неплатоспроможність такого підприємства настає з настанням строків виконання зобов’язань.
У першому випадку маємо справу із зовнішньою ознакою фінансової неспроможності (фактична неплатоспроможність). У другому та третьому — із припущенням (прогноз неплатоспроможності).
Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи лише в разі неплатоспроможності боржника, оскільки загрозу неплатоспроможності може виявити лише сам боржник. Кредиторами, які мають право порушувати справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, чиї майнові вимоги повністю забезпечені заставою.
Боржник у разі неплатоспроможності або загрози неплатоспроможності та за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи із заявою про порушення справи про своє банкрутство за таких умов:
якщо задоволення вимог одного чи кількох кредиторів унеможливить виконання грошових зобов’язань перед іншими кредиторами;
якщо в разі ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства боржник не має змоги задовольнити грошові вимоги кредиторів у повному обсязі;
за наявності ефективної концепції санації та відсутності необхідного часу для її реалізації (необхідних відстрочок платежів можна досягти, уклавши мирову угоду під час провадження справи про банкрутство).
Далі суддя арбітражного суду має право прийняти заяву про банкрутство або відхилити її, аргументуючи свої дії.
9.4 Ліквідаційні процедури
Суб’єкт підприємницької діяльності вважається ліквідованим з моменту виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Згідно з вітчизняним законодавством рішення про ліквідацію юридичної особи можуть бути прийняті:
а) вищим органом управління чи власником суб’єкта підприємницької діяльності;
б) арбітражним судом.
Вищий орган управління або власники приймають рішення про ліквідацію підприємства у разі його реорганізації, недоцільності продовження господарської діяльності та в деяких інших випадках.
Арбітражний суд може прийняти рішення про ліквідацію підприємства в разі:
визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;
здійснення ним діяльності, що суперечить установчим документам і законодавству;
несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну його назви, організаційно-правової форми власності та місцезнаходження;
неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством;
визнання підприємства банкрутом.
Можна виділити такі етапи ліквідації підприємства:
Прийняття рішення про ліквідацію підприємства;
Призначення ліквідаційної комісії;
У триденний термін з дати прийняття рішення про ліквідацію до податкового органу, в якому підприємство перебуває на обліку, подається заява про зняття з обліку платника податків;
У 10-денний термін з дня подання заяви платник складає податкові декларації, бухгалтерський звіт за формою річного (на дату прийняття рішення про ліквідацію) та подає їх для перевірки;
Ліквідаційна комісія виконує свої функції;
Підприємство звертається в банк із заявою про закриття всіх банківських рахунків. Основний рахунок може бути переоформлений на ім’я ліквідаційної комісії, яка, у свою чергу, вживає заходів щодо, закриття додаткових рахунків;
Ліквідаційна комісія за результатами своєї роботи складає звіт та ліквідаційний баланс;
Податковим органом приймається рішення про документальну перевірку підприємства;
Розгляд та затвердження ліквідаційного балансу органом, який призначив ліквідаційну комісію;
Ухвала про ліквідацію юридичної особи;
Здача до відповідних органів внутрішніх справ печаток та штампів;
Здача до архіву документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;
Подання до органу державної реєстрації заяви про скасування державної реєстрації підприємства;
Орган державної реєстрації приймає рішення про відміну державної реєстрації та позбавлення підприємства статусу юридичної особи;
Виключення підприємства із державного реєстру.
Недодержання цього порядку є підставою для відмови внести запис про ліквідацію юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.
У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості підприємства його активи не підлягають розподілу ніж зацікавленими особами до вирішення спору в судовому порядку.
Після завершення розрахунків з кредиторами та бюджетом складається ліквідаційний баланс.
Згідно з Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98, скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи здійснюється органом державної реєстрації виключенням його з Реєстру після здійснення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності і подання до органу державної реєстрації таких документів:
заяви (ухвали) власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу чи ухвали арбітражного суду (у випадках, передбачених законодавством);    продолжение
–PAGE_BREAK–
акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженого органом, що призначив ліквідаційну комісію;
довідки аудитора, якщо це необхідно відповідно до вимог законодавства для перевірки достовірності ліквідаційного балансу;
довідки установ банків про закриття рахунків;
довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;
підтвердження про опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення стосовно ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності;
довідки архіву про прийняття документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;
довідки органу внутрішніх справ про прийняття печаток і штампів;
оригіналів установчих документів (статут, установчий договір);
свідоцтва про державну реєстрацію.
Орган державної реєстрації приймає рішення про відміну реєстрації та позбавлення ліквідованого підприємства статусу юридичної особи. Позбавлення такого статусу є основою для виключення підприємства із Державного реєстру. Інформація про це надсилається в десятиденний строк до органів статистики та державної податкової служби.
9.5 Мирова угода
Можливість укладання мирової угоди передбачена статтею 35 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Мирова угода — це процедура досягнення домовленості між боржником та кредиторами щодо пролонгації строків сплати належних кредиторам платежів або щодо зменшення суми боргів.
Мирова угода укладається переважно в тих випадках, коли боржник, якому загрожує неплатоспроможність, звертається із заявою до арбітражного суду щодо порушення справи про своє банкрутство. У такому разі боржник розраховує укласти мирову угоду в ході провадження справи про банкрутство, щоб виграти час для здійснення санації підприємства. У противному разі за наявності ознак неплатоспроможності кредитори самі звертаються із заявами стосовно порушення справи про банкрутство боржника. Проте тоді мирову угоду останньому укласти набагато важче.
Разом із заявою про порушення справи про банкрутство неспроможний боржник подає до арбітражного суду проект мирової угоди, список усіх кредиторів із визначенням сум заборгованості, баланс та інші документи, які свідчать про його фінансове і майнове становище.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів кредиторів — членів комітету. Вона вважається прийнятим, коли всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Рішення про укладення мирової угоди від імені боржника приймає керівник останнього чи арбітражний керуючий (керуючий санацією, ліквідатор), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її. Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.
Угода укладається в письмовій формі і підлягає затвердженню арбітражним судом. З цією метою арбітражний керуючий протягом п’яти днів від дня укладення мирової угоди має подати до арбітражного суду заяву про затвердження мирової угоди.
Розрізняють дві основні форми поступок кредиторів, які можуть передбачатися мировою угодою:
мораторій;
списання частини заборгованості.
У мирових угодах в деяких випадках передбачається комбінація мораторію та списання заборгованості.
Якщо боржник подав недостовірні відомості про свій фінансово-майновий стан, то за заявою будь-кого з кредиторів арбітражний суд може визнати мирову угоду недійсною.
Загалом мирова угода може бути розірвана за згодою сторін або за рішенням арбітражного суду, якщо:
вона не виконується;
спостерігається тривале погіршення фінансового стану боржника;
певні дії боржника завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів;
вона містить умови, що передбачають переваги для окремих кредиторів або ущемлення прав і законних інтересів інших.
З дня затвердження арбітражним судом мирової угоди припиняються повноваження арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), проте комітет кредиторів може покласти на арбітражного керуючого наглядові функції за ходом виконання мирової угоди. Під час дії мирової угоди арбітражний керуючий не має права розпоряджатися майном боржника. Він лише контролює ефективність його використання.
Мирова угода щодо відстрочення сплати платежів до бюджету та цільових позабюджетних фондів укладається відповідно до вимог податкового законодавства. Державні органи можуть погодитися на відстрочення частини вимог, якщо внаслідок такої поступки підприємство відновить свою господарську діяльність і матиме змогу сплачувати наступні обов’язкові платежі на користь держави.
Тема 10. САНАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ З УРУХУВАННЯМ СФЕРИ ДІЯЛЬНОСТІ
Вид заняття: практичне заняття.
Мета заняття: набуття навичок використання методів оцінювання ймовірність банкрутства підприємства
Хід заняття:
1. Бліц-опитування за матеріалом лекції.
2. Розв‘язання практичних завдань:
Завдання 1. Оцінити ймовірність банкрутства підприємства за даними фінансової звітності (додатки А, Б, В) за допомогою моделі Альтмана.
Методичні рекомендації.
Українські підприємства можуть застосовувати тест, який запропоновано Е. Альтманом у 1983 році для підприємства, акції яких не котируються на біржі:
Z = 0,717Х1 + 0,847Х2 + 3,107Х3 + 0,42 Х4 + 0,995Х5,
де Х1 – власний оборотний капітал / загальна вартість активів;
Х2 – нерозподілений прибуток / загальна вартість активів;
Х3 – прибуток до виплати процентів / загальна вартість активів;
Х4 – балансова вартість власного капіталу / позиковий капітал;
Х5 – чиста виручка / загальна вартість активів.
Z
Z > 1,23 – ймовірність банкрутства дуже низька.
Завдання 2. Оцінити ймовірність банкрутства підприємства за даними фінансової звітності (додатки А, Б, В) за допомогою моделі Спрінгейта.
Методичні рекомендації.
Z-рахунок Спрінгейта:
Z = 1,03A + 3,07B + 0,66C + 0,4D,
де А – робочий капітал / загальна вартість активів;
В – прибуток до сплати відсотків та процентів / загальна вартість активів;
С – прибуток до сплати податків / короткострокові зобов‘язання;
D – обсяг продажу / загальна вартість активів.
Z нижче за 0,862 – підприємство – потенційний банкрут.
Точність прогнозування складає 92%.
Завдання 3. Оцінити ймовірність банкрутства підприємства за даними фінансової звітності (додатки А, Б, В) за допомогою моделі Таффлера.
Методичні рекомендації.
Модель Таффлера і Тішоу:
Z = 0,53A + 0,13B + 0,18C + 0,16D,
де А – операційний прибуток / короткострокові зобов‘язання;
В – оборотні активи / загальна сума зобов‘язань;
С – короткострокові зобов‘язання / загальна вартість активів;
D – виручка від реалізації / загальна вартість активів.
Z
Z = 0,25 – критичне значення;
Z > 0,3 – ймовірність банкрутства дуже низька.
Завдання 4. Оцінити ймовірність банкрутства підприємства за даними фінансової звітності (додатки А, Б, В) за допомогою універсальної дискримінантної функції.
Методичні рекомендації.
Універсальна дискримінантна функція:
Z = 1,03Х1 + 0,08Х2 + 10Х3 + 5 Х4 + 0,3Х5 + 0,1Х6,    продолжение
–PAGE_BREAK–
де Х1 – cash-flow / зобов‘язання;
Х2 – валюта балансу / зобов‘язання;
Х3 – чистий прибуток / валюта балансу;
Х4 – чистий прибуток / виручка від реалізації;
Х5 – запаси / виручка від реалізації;
Х6 – виручка від реалізації / валюта балансу.
Здобуті значення Z-показника інтерпретуються так:
Z
0
1
Z > 2 – підприємство фінансово стійке, банкрутство не загрожує.
Завдання 5. Оцінити ймовірність банкрутства підприємства за даними фінансової звітності (додатки А, Б, В) за допомогою показників Бівера.
Методичні рекомендації.
Система показників Бівера
Показники
Алгоритм розрахунку
Рекомендовані значення

Група І – стійкий фінансовий стан
Група ІІ – за 5 р. до банкрутства
Група ІІІ – за 1 р. до банкрутства
Коефіцієнт Бівера
ряд.(220+260) ф.№2
ряд.(430+480+620+630) ф. №1
0,4-0,45
0,17
-0,15
Коефіцієнт загальної ліквідності
ряд.(260+270 до 1 р.) ф. №1
ряд.(620+630 до 1 р.) ф. №1
≤3,2
≤2,0
≤1,0
Рентабельність капіталу за чистим прибутком
[(ряд. 220 ф. №2) /
/ (ряд. 640 ф. №1)] * 100
6-8
4
-22
Коефіцієнт концентрації позикового капіталу
ряд.(430+480+620+630) ф. №1
ряд. 640 ф. №1
≤0,37
≤0,5
≤0,8
Коефіцієнт покриття активів власним оборотним капіталом
ряд.(260+270 до 1 р. –
– 620 – 630 до 1 р.) ф. №1
ряд. 280 ф. №1
0,4
≤0,3
≈0,06
Завдання 6. Оцінити ймовірність банкрутства підприємства за даними фінансової звітності (додатки А, Б, В) за допомогою R-моделі Іркутської державної економічної академії.
Методичні рекомендації.
Вчені Іркутської державної економічної академії розробили R-модель:
R = 8,38К1 + К2 + 0,054К3 + 0,63К4,
де К1 – оборотний капітал / актив;
К2 – чистий прибуток / власний капітал;
К3 – виручка від реалізації / активи;
К4 – чистий прибуток / інтегральні витрати.
Оцінка ймовірності банкрутства за R-моделлю
Значення R
Ймовірність банкрутства, %
Менше 0
Максимальна (90–100)
0–0,18
Висока (60–80)
0,18–0,32
Середня (35–50)
0,32–0,42
Низька (15–20)
Більше 0,42
Мінімальна (до 10)
Завдання 7. Оцінити ймовірність банкрутства підприємства за даними фінансової звітності (додатки А, Б, В) за допомогою рейтингового числа Р.С. Сайфуліна та Г.Г. Кадикова.
Методичні рекомендації.
Р.С. Сайфулін та Г.Г. Кадиков запропонували використовувати для оцінки фінансового стану підприємства рейтингове число:
R = 2Ко + 0,1Кпл + 0,08Кі + 0,45Км + Кпр,
де Ко – коефіцієнт забезпеченості власним капіталом;
Кпл – коефіцієнт поточної ліквідності;
Кі – коефіцієнт оборотності авансованого капіталу (активів);
Км – коефіцієнт менеджменту (відношення прибутку від реалізації до виручки від реалізації);
Кпр – рентабельність власного капіталу.
Оцінка значення рейтингового числа:
R>1, то підприємство знаходиться у задовільному стані;
R