–PAGE_BREAK–Проблема Людини, особистості — найважливіша у судженнях великого мислителя Данила Заточника. Його «Моление» — видатний твір, натхненний гімн Розуму і Мудрості. Вперше у філософській думці Данило Заточник утверджує цінність мислячої особи не за її належність до вищого стану, а за її особисті якості. «Моление» — глибоко оригінальний твір, що розриває типовий середньовічний горизонт знеосібленості і демонструє високий рівень самосвідомості особи. «Моление» — це сміх крізь сльози. Данило Заточник дозволяє сміятися багато над чим, але тільки не над Мудрістю і не над Розумом — справжнім багатством людини. І все-таки вбачає головне надбання людини не в розумі, а в Серці. Серце — центр фізичного, душевного і духовного життя людини. А опора серцю — Мудрість і Краса. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя. «Моление» розкриває мудрість як життєвий досвід і практичний розум. «Моление» — одне з вищих досягнень філософської культури Київської Русі.
Особливе місце в історії філософської думки України належить «Слову о полку Игореве» (XII ст.), це зустріч-діалог двох світоглядів, двох культур — язичницької та візантійсько-християнської, які взаємо-пронизують одна одну, створюють варіант Середньовічної світоглядно-філософської сукупності основних положень і принципів, що лежать в основі тієї або іншої теорії — східноєвропейської. Згодом сукупність основних положень і принципів змінить панівну візантійську — східноримською системою. Східноєвропейська (києворуська) слов’янська культура, як гілка середньовікової філософсько-споглядальної думки, веде безпосередній культурний діалог з західною (західноєвропейською) філософією. Філософське осмислення «Слова о полку Игореве» розкриває існування слов’янського (язичницького) світогляду і тюркської, скандинавської міфології, а також християнської (східновізантійської) і північно-східної ідеології (з центром у Володимиро-Суздальській землі), що почала тоді формуватися.
Історія Київської Русі — це історія її князівств. Червоною ниткою у «Слові» проходить думка про єдність Київської Русі. Порушення єдності згубно для Русі. «Слово» дорікає Великому князю Володимиро-Суздальському Всеволоду — Велике Гніздо за сепаратизм. Та все ж Київська Русь розпалась на дві гілки, де поступово сформувалася й ментальна відмінність: в центральній залишився поляно-руський (український) менталітет, а на периферійній Володимиро-Суздальській землі — інший, північно-східнослов’янський, на основі якого сформувався російський, а потім — великоросійський менталітет. Внутрішні чвари послабили державу Київська Русь і стали однією з причин її падіння під ударами татаро-монгольських завойовників.
У становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх інших народів і світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття спирається на морально-божественну основу і здобуває форми конфлікту між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософствування, надбаний в умовах Київської Русі, став фундаментом дальшого розвитку філософської думки.
Татаро-монгольські руйнування в Руській Землі створили загрозливу ситуацію самому існуванню українського народу. До того ж у середині XV ст. на Півдні появляється агресивний сусід — Кримське ханство. Все це сприяло виникненню епосу в Україні — дум. Їх героями стали не билинні богатирі, а реальні типи (козак Голота). Філософський сенс дум полягає в утвердженні непереможності духу — справжнього буття русина. Можна зруйнувати його Землю, розтерзати його тіло (тлінне, несправжнє буття), але ніхто неспроможний, нездатний зламати волелюбного духу.
Розвиток культури українського Ренесансу відбувався під впливом ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації та культури барокко.
На ґрунті багатого досвіду києворуської духовності творчо засвоювалась західноєвропейська, в тому числі грецька культура. Широко розповсюджується в Україні неоплатонізм, особливо твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також ідеї ісихазму (ісихія — спокій, німотність), що виник у Візантії в XIV ст. Для ісихазму характерне безпосереднє єднання людини з Богом шляхом самозаглиблення людини у власний внутрішній світ. Для ареопагітизму ж характерна ідея апофатизму, що проголошує неможливість позитивного осягнення справжнього буття — Бога розумом, оскільки буття Бога знаходиться в іншому вимірі, ніж панування буття пізнаванних речей. Бог не річ, а особистість, а тому осягається через посередників — ангелів, архангелів. Божественний Абсолют — безосновна безодня, Божественне ніщо, а стосовно інших є творчим початком Всесвіту.
Крім ідей Платона та неоплатонізму, в Україні відроджуються відомі ще з Київської Русі ідеї Арістотеля. Відбувається своєрідний синтез неоплатонізму та арістотелізму на ґрунті української ментальності. Ідеї арістотелізму почали широко розповсюджуватися після того, як київські книжники переклали твори з метафізики, логіки, астрономії і видали книгу «Арістотелеві врата». Перекладені трактати з логіки іранського філософа-містика ХІ-ХІІ стст. Аль Газалі «Логіка Авіасафа», твори європейських учених сприяли пожвавленню інтересу до пізнання Природи та Людини.
В Україні поширюються ідеї гуманізму, що знайшли відображення в творах мислителів і, зокрема, філософів. Культура українського Ренесансу відроджувала античну культуру. Українські мислителі справили помітний вплив на розвиток ідей гуманізму в Європі. Українець магістр Лукаш викладав у Краківському університеті, склав підручник з епістолографії (чистописання).
Професор римської літератури Павло Русин з Кросно користувався авторитетом у польських літераторів-гуманістів. Вихованець Краківського університету дро-гобичанин Юрій Дрогобич (Костермак) — відомий у світі вчений з астрономії, математики та медицини, ступінь доктора медицини отримав у Болонському університеті і там же обраний деканом медичного факультету. На протязі XIV-XVI стст. понад 800 українців навчались у Краківському університеті і багато — в університетах Італії, Франції, Голландії, Чехії, Австрії.
Поширенню ідей гуманізму в Україні та філософської освіти сприяла Замойська академія, відкрита у західноукраїнському місті Замостя (1595) за сприянням Шимона Шимоновича, який згодом став відомим польським поетом. З академії вийшли відомі діячі культури та науки: Касіян Сакович, Ісайя Козловський, Сильвестр Косів, які згодом викладали у Києво-Могилянській академії.
Об’єднання Литви і Польщі під владою Речі Посполитої і виявлення польського експансіонізму викликало загострення суперечностей, посилило тенденції національно-визвольного руху на українських землях на Заході і Сході. Проти польського натиску на Україну та православну віру виступили діячі Острозького культурно-освітнього центру (1576-1636 pp.), піддавши гострій критиці ідеї, викладені у книзі польського ксьондза Петра Скарги (1536-1612 pp.) «Про єдність костьола Божого». Петро Скарга дорікав грекам за те, що даючи віру, не дали мови католицької церкви — латині. А, мовляв, староболгарська неспроможна до пізнання істини Святого Письма. Ось чому православ’я має повернутися в лоно істинного християнства — католицтва. В полеміку зі Скаргою вступили Мелетій Смотрицький, Стефан Зизаній та інші. Відомим тоді полемістом стає Іван Вишенський (1550-1620 pp.). Його літературну активність стимулювала Брестська унія (1596). У творі «Сцепка мудрого латинника з глупим русином» Іван Вишенський у центр міркувань ставить людину, шукає споконвічні цінності людини і знаходить їх у простих людях, в голяках, визначає серце як шлях голяка до вищої істини — Бога, не заперечує розуму, але відводить йому підлегле місце. Не розум, а містичне осяяння душі відкриває людині Бога. Шлях спасіння людини — очищення душі і єднання з Абсолютом. Єдиною силою, що спроможна врятувати людину, є її совість. Усі люди від природи рівні, і кожний індивід може безпосередньо спілкуватися з Богом, осягаючи вищу, абсолютну істину.
Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні епохи Ренесансу відігравали братські школи — Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін.
Братства протистояли польсько-уніатській політиці, захищали православну віру, українські традиції, культуру, мову, громадянські права українців. У братських школах, доступних для всіх верств населення, вивчались грецька, церковно-слов’янська, латинська та українська мови, що сприяло розвитку національної самосвідомості українців. Крім того, викладались і інші науки — граматика, риторика, поетика, богослов’я та діалектики, твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Іоанна Златоуста, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, Платона, Арістотеля, що сприяло зародженню української академічної філософії. В Острозькій школі (академії) створено підручник з діалектики.
В 1632 р. Петро Могила заснував Київську школу, що згодом стала Києво-Могилянською академією.
Учений і ректор академії Феофан Прокопович сприяв розвитку філософії в навчальних закладах, де читались курси діалектики, логіки, натурфілософії, психології, метафізики. З його іменем і діяльністю пов’язаний різкий поворот до вивчення людини і природи. Феофан Прокопович підкреслював, що людина є знаменитішою, аніж само небо, хоча й складається з однієї й тієї ж матерії. Прихильник Галілео Галілея, Феофан Прокопович за критерій істини обрав факти та їх раціональне тлумачення. Історіософія аналізує проблеми взаємозв’язку одиничного (окремого) та загального, ролі особи в історії. Погоджуючись з думкою Гомера про «солодкий дим Батьківщини», Феофан Прокопович проголошував: історія покликана виховувати любов до Вітчизни. Багато уваги надавав питанням гносеології, ввів до сфери теології і філософії критерій Розуму, що здатний вивчати закони природи. Утворі «Фізика» Феофан Прокопович, спираючись на Фалеса, Анаксимена, Геракліта, Демокріта, Арістотеля, вважає матерію речовиною, що має ширину, довжину та висоту. Рух є загальним життям усього світу. Багато уваги приділяє питанням мови, зокрема української, якою писав свої проповіді та вірші. У людині цінував гідність, діловитість, освіченість і розум. Сподівався, що освічений монарх приведе суспільство, до позитивних зрушень. Як глава «Ученої дружини» Петра І, пропагував ідеї Просвітництва в Росії. Аналогічні ідеї певною мірою властиві іншим професорам академії — Стефану Яворсъкому (1658-1722 pp.), Інокентію Гізелю (1600-1683 pp.), Йосипу Кононовичу-Горбацькому та ін. Києво-Могилянська академія виховала славну когорту українських мислителів, серед яких визначне місце належить Григорію Сковороді.
2. Філософські погляди Г.С. Сковороди
Завершення доби бароко в історії української культури було позначено появою чи не найзначнішого в історії філософської думки України вчення, творцем якого був видатний філософ і поет, співак і музикант, байкар і педагог Григорій Сковорода.
Народився він 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині у казацько-селянській родині. З дитячих років Сковорода виявив схильність до літератури та музики. Здобувши початкову освіту у сільського дячка в рідному селі, наділений неабияким розумом Сковорода 1734 р. вступив до Киево-Могилянської академії. З цим учбовим закладом пов’язано понад десять років його життя. Перебування в Академії Сковорода завершив 1753 р. Цей важливий етап у філософському розвитку мислителя був позначений не лише здобуттям широкої освіти, ґрунтовної філософської ерудиції, що її він одержував в учбових аудиторіях й в бібліотеці Академії. Навчання тричі переривалось. Наприкінці 1741 р. Сковороду було зараховано співаком придворної капели у Петербурзі. Під час подорожі імператриці Єлизавети до Києва 1744 р. він повертається до Академії і продовжує навчання, але ненадовго. У серпні 1745 р. у складі місії, яку очолював генерал Вишневський, Сковорода відїжджає до Угорщини. Разом з місією він побував в містах Австрії, Угорщини, Словаччини. Повернувшись з Угорщини 1750 p., Сковорода певний час викладає поетику у Переяславській семінарії. Але після конфлікту з місцевим єпископом, незадоволеним прогресивними нововведеннями, реалізованими в курсі поетики Сковородою, його було виключено з семінарії і протягом 1751 — 1753 р. він знову перебуває в Академії.
Цей період життя позначений здобуттям освіти й життєвих вражень, що, зрештою, визначили характер і спрямування його подальшої філософської творчості.
У наступний період, що охоплює 50 — 60-і роки, Сковорода працював домашнім вчителем, викладав у Харківському колегіумі. Цей час позначено активною поетичною творчістю, розробкою власної філософської та життєвої позиції.
З 1769 р. мислитель рішуче відмовляється від будь-яких офіційних посад, обираючи долю мандрівного філософа. Протягом 70 — 80-х років Сковорода перебував у багатьох містах і селах Слобідської та Наддніпрянської України і поза її межами. На цей час припадає період його активної філософської творчості. Перший філософський діалог «Наркіс. Разглагол о том: узнай себя», було створено ним наприкінці 60-х років. Тематично до нього примикає й другий діалог «Симфонія нареченная книга Асхань, о познании самого себя». В обох діалогах розробляється тема самопізнання, що є центральною в усій творчості Сковороди.
На початку 70-х років ця тема одержує свій розвиток у розробці вчення про дві натури, якому присвячувалося три діалоги («Бесъда, нареченная двое», «Бесьда 1-я, нареченная Observatorium», «Бесъда 2-я, нареченная Observatorium Specula»),
Наступний цикл діалогів, що складається з чотирьох творів («Діалог, или разглагол о древнЪм міре», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира») присвячується аналізові проблеми щастя. У створених після цього трактатах та діалогах («Икона Алкивиадская (Израильській змій)», «Жена Лотова», «Брань архистратига Михаила со Сатаною», «Пря бьсу со Варсавою», «Благородный Еродій», «Убогій Жайворонок») Сковорода по-філософському обґрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вчення про дві натури і три світи, про сродну працю, щастя тощо. 1791 р. він написав останній свій діалог «Потоп змиін», в якому підсумовуються головні ідеї, що складають зміст філософської позиції мислителя.
Істотну конкретизацію філософська позиція Г. Сковороди одержує також в його поетичній та епістолярній спадщині.
Помер Г.Сковорода на 72-у році життя у маєтку свого давнього приятеля Андрія Ковалевського в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині 9 листопада 1794 р. На могильному камені, згідно із заповітом, було написано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: «Світ ловив мене та не впіймав».
Дослідники творчості Г.Сковороди пов’язували його ідейно-теоретичну спадщину з найрозмаїтішими філософськими традиціями: античною, репрезентованою Сократом, Платоном, Арістотелем, стоїками, Плотіном. У філософії його відзначають співзвучність з ідеями отців церкви, Спінози і Мальбранша, Хр. Вольфа, представників філософії просвітництва та німецькими містиками.
Перелік імен і вчень, з якими можна зіставити окремі ідеї філософії Г.Сковороди, насамперед, засвідчує органічну належність його до загальноєвропейської філософської традиції, з якою був добре обізнаний український мислитель. Істотна роль у формуванні підвалин, що визначали високий рівень філософської ерудиції Сковороди, відіграли роки навчання його у Києво-Могилянській академії. Звідси він виніс добрі знання мов, античної філософської спадщини. Тут він мав можливість прилучитися до новітніх здобутків сучасної йому філософської думки. Курси, читані в Академії, дали Сковороді вельми багато для філософських роздумів про людину, її внутрішній світ, для вироблення його літературного та філософського стилю, витриманого в дусі культури українського бароко.
Разом з тим Г.С.Сковорода змістом і спрямуванням своєї філософії істотно відрізняється від своїх вчителів. Якщо для професорів Києво-Могилянської академії було притаманним акцентування уваги на онтології та гносеології, то філософія Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Сковорода натомість підносив істинно людське, духовне начало в людині. Позиції Сковороди стосовно вчення своїх вчителів, як і видатних мислителів минулого й тодішнього, до спадщини яких він був дотичний, органічно властивий діалогізм. Саме тому серед найменувань, якими здавна супроводжувалась згадка про Григорія Сковороду, «український Сократ» — чи не найбільш влучне. Сократ увійшов до історії культури як винахідник діалогу, що є головним методом на шляху до пошуку істини. Саме завдяки цьому він зажив характеристики «втіленої філософії». Адже філософія як специфічний спосіб духовної діяльності, спрямований на усвідомлення граничних підстав людського буття, — завжди є напруженим діалогом, під час якого відбувається зустріч різних смислів, розуміння сенсу буття людини. Для Г. Сковороди діалог — не лише форма, якої набирають часто-густо його твори. Діалогічним, по суті, було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів до досягнення людського щастя.
продолжение
–PAGE_BREAK–Поряд із діалогізмом не менш притаманним для творчості Г. Сковороди є властивий йому символічно-образний стиль мислення. Ця особливість зумовлювалась специфікою культури українського бароко.
Символіка для Сковороди — це особливий світ реальності, в якому приховується потрібна людині істина. З допомогою символів та емблем він веде напружений діалог із власним сумлінням на шляху пошуку правда і добра, шляху до людського щастя.
Образно-символічний світ мислення Сковороди — цілком співзвучний його епосі. Він відповідає принципам барокової культури з притаманною їй підкресленою алегоричністю, потягом до емблематичного зображення світу Символіко-алегоричне мислення притаманне було й способу мислення діячів вітчизняної філософської думки, починаючи з доби Київської Русі. Вельми поширеним був інтерес до символіки й емблематики в сучасній Сковороді європейській культурі. Починаючи з епохи Ренесансу й аж до XVIII ст. на європейському книжковому ринку надзвичайного поширення набувають розмаїті збірки, присвячені тлумаченню символів і емблем. Багато з них потрапляли в Україну й добре були відомі діячам тогочасної культури. Ними цікавився Петро Могила, Йосип Кононович-Горбацький, Єпифаній Славінецький. Бони зберігались у бібліотеках С. Яворського й Т. Прокоповича. Чимало їх було в бібліотеці Києво-Могилянської академії за часів навчання там Сковороди.
Відповідно до традиції, започаткованої. в українській культурі з часів Київської Русі, Г. Сковорода розробляє й своє розуміння філософії.
Філософія тлумачиться ним як любомудрів, як любов до мудрості. Мудрість же не лише покликана «уразуметь тое, в чем состоит щастіє», а й невіддільною є від життя відповідного пізнаній істині. Любомудріє — це спосіб життя, який грунтується на шуканні істини й буття в істині згідно з нею. Результатом філософування є не знання, а життя, яке будується відповідно до вимог щастя людського. «Когда дух в чєловькь весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все свЪтло, щасливо, блаженно. Сне єсть философія», — роз’яснює Сковорода.
Показовою щодо цього є й аналогія між Епікуром і Христом, до якої вдається Г. Сковорода в «Саду божественных песней». Епікур для Сковороди — зразок істинно філософського життя, який не лише теоретизував у філософії, а жив як філософ, практично втілюючи буття в істині. І цим він уподібнюється боголюдині, що не лише несла людям істину про сенс життя, а й сама протягом всього свого земного віку залишалась непохитно вірною цій істині.
Викладеним пояснюється й центральне місце, яке у філософському вченні Г.С.Сковороди посідає принцип самопізнання.
Вираз «пізнай самого себе», як відомо, був написаний ще над входом до храму Аполлона у Дельфах. Здійснення його Сократ вважав умовою доброчинності. Але за всієї співзвучності сократівського принципу із закликом до самопізнання, що визначає спрямування всієї філософії Г.Сковороди, між ними існує істотна відмінність. Для Сократа і тенденції, що була започаткована ним в історії європейської філософії, самопізнання — насамперед акт інтелектуальний, який приводить до знання та розуміння. Сенс, доброчесного життя полягає у перетворенні навколишнього світу відповідно до істини, одержаної саме під час пізнання.
Сковорода, спираючись на традиції східнохристияиської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе.
І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, переображення людини, обоження її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.
З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях переобра-ження людини.
Філософія серця, яка єднае віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви певною мірою відбилася в історії української думки і чи не найбільш повно репрезентована у вченні Сковороди.
На думку Г.С. Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.
Зазначені вихідні принципи філософії Сковороди визначають характер розробки ним онтологічних, гносеологічних та етичних проблем, що становлять зміст його вчення.
Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.
З погляду головної проблеми філософії Сковороди, якою є проблема людського щастя, це вчення конкретизує розуміння шляху до досягнення цієї мети.
Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він в діалозі «Наркісс», — состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидима. Видима — называется тварь, а невидима — Бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит, вездъ и всегда был, есть и будет».
В основу такого погляду, започаткованого в античній традиції, зокрема в філософії Платона і розвиненого в християнській філософії, покладено антитетичне розуміння дійсного буття як єдності протилежностей. Ідея про «двонатурність» світу проходить червоною ниткою через всі філософські праці мислителя. У цьому розумінні сенс самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми.
Людина, що пізнала себе, тепер всюди і в собі бачить двоє «мір і мір, тіло и тіло, человека и человека — двое в одном и одно во двоих, нероздълно и неслитно же».
Значення цих двох натур, що наче яблуня і тінь співіснують нерозривно, — не однакове.
Основою всіх речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічна глава і таємний закон у тварях. Закон же цей є господньою природою, тобто невидимою натурою, що не підлягає тлінню. Вона в усьому є основою, початком, а сама безпочаткова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю, ні йменням. Бог, з погляду Сковороди, являє собою розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і красу.
Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура, або тварь. Це — видимість, «внешность», «наружность» речей. Вона — минуща, а тому не може бути істинною.
Вже у першому діалозі «Наркісс» видима натура характеризується як «ничто», «гной», «идол», «хвост», «ад», «пепел», «песок», «плоть», «тень», «пята», «ночь», «смерть», «тлень», «желчь», «тма». Вона й є той зовнішній світ, що оточує людину й утворює зовнішнє, тілесне начало в самій людині. Це світ, який, згідно з епітафією Сковороди, «ловив його, але не впіймав».
Протиставленням двох натур, Сковорода постійно підкреслював їх невід’ємний зв’язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що невід’ємно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень, ані в просторі, ані в часі, остільки вічною є й тінь її — матерія.
Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух — з тілом.
Антитечним є не лише співвідношення видимої й невидимої натури, а й природа кожної з них зокрема. Зазначене яскраво виявляється у специфіці потрактування Бога. З одного боку, Сковорода у пантеїстичному дусі називає Бога природою, переносить його з неба у світ речей. З іншого ж, він не менш рішуче розмежовує духовне, божествене начало і тілесне. Таке одночасне злиття і відмежування Бога і природи, притаманне філософському баченню Сковороди, дає змогу характеризувати його вчення як іманентний трансценденталізм. Бог, невидима натура, за Сковородою, іманентний природі, речам, всьому сущому і разом з цим не переходить в них, не зливається з ними, залишається в них чимсь, що «завесою сокровенное и дверью затворенное». Щоб досягнути його, необхідно перейти межу, яка виокремлює невидиму натуру від натури видимої.
Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи.
Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття («світи») великий (макрокосм), І малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Вчення це також спирається на давню традицію, що бере свій початок в обгрунтованій античними мислителями ідеї про єдність людини з всесвітньо — космічною субстанцією, згідно з якою людина розглядалась як малий світ, мікрокосм, що відбиває в собі, у менш досконалій формі, всі особливості, притаманні макрокосму.
Погляд на людину — мікрокосм, що є невід’ємною частиною макрокосму, активно розробляється за доби Відродження (М. Кузанський, Д. Бруно та ін.). Аналогічні ідеї, як вже зазначалося, обґрунтовувались у Києво-Могилянській академії. Симеон Полоцький, крім микрокосму та макрокосму, виокремлює і третій світ — світ першообразний (Бог).
На відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виокремлює Біблію як сутнісний вияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога).
Поясненню великого світу порівняно до інших двох світів Сковорода приділяє менше уваги. Й це зрозуміло. Адже в центрі його філософії — проблема людини (мікрокосму), що розглядається у процесі переображення її на шляху до пізнання Бога.
Великий світ — це весь світ речей, Всесвіт. Він нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями, Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода і земля. Великий світ Сковорода називає старим світом, бо його давно й усі знають. На відміну від нього новий світ відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. У цьому розумінні старий світ є тінь нового світу. Новий світ — вічний і незмінний, натомість старий світ — мінливий, перебуває в постійному русі. Отже, макрокосм є антиномічним за своєю будовою і складається із видимого і невидимого, старого і нового світів.
Концепція двох натур, що зумовлює антиномічне бачення великого світу, поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, а й в малому світі, в людині є два єства, стверджує він: тіло земляне і тіло духовне, таємне, приховане, вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода рішуче підкреслює, що справжньою людина не зможе стати доти, доки не збагне, що «кров і плоть є ніщо», а істинну людину утворює невидиме, духовне її начало. Суть невидимого начала утворює серце. З огляду на це Г.С. Сковорода осмислює проблему смерті й безсмертя. В поемі «Про святу вечерю, або вічність» він пояснює, що сутністю всього є невидиме. Смерть дає можливість бути невидимими, а тому її не слід боятись. Зникає лише видиме тіло. Внутрішній, духовний світ залишається навіки.
Людина, мікрокосм для Г.С.Сковороди це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С. Сковороди. Великий світ є першим лише у логічному плані. Історично ж концепція великого і символічного світу складається у творчості Сковороди на основі розуміння ним сутності людини. Причому, на відміну від домінуючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи, Г.С. Сковорода прагне насамперед з’ясувати сутність людини з середини її.
Великий же світ філософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст філософії Г.С.Сковороди. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, є, посуті, прагненням осягнути в собі Бога. Отже, самопізнання є разом з цим і пізнанням Бога. З цим пов’язане вчення Г.С. Сковороди про третій світ — світ символів, або Біблію.
Світ символів, відповідно до вчення Г.С. Сковороди, забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Особливу роль у цьому сенсі Сковорода відводить Біблії, спираючись при цьому на вельми тривалу традицію символічного тлумачення її, започаткованого ще в Александрійській школі, зокрема у творах Філона. Спираючись на сформульоване Сковородою вчення про дві натури, останній обстоює погляд на Біблію як особливий світ символів, для осягнення якого треба вміти побачити за словесним знаком, який має тілесну, матеріальну природу, втаємничений духовний, невидимий зміст. Основним символом у Біблії, на думку Сковороди, виступає Сонце, що символізує вічну натуру, або Бога. Його копії, або «віцефігури» — це ті, що заступають головну. Ними є темниця і Йосиф, коробочка і Мойсей, рів і Даниїл. Мета кожного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Біблії Г.С. Сковорода відрізняє від буквального, який є «вздором нотаріальним». Лише перед тим, хто спрямовується до осягнення прихованого змісту, «фігуральна завіса» спадає і перед ним відкривається вічність, начало.
Завдяки третьому символічному світові невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття.
Вчення про дві натури та три світи не є самодостатнім у філософії Г.С.Сковороди.
Основним об’єктом уваги мислителя є духовний світ людини, з’ясування умов, за яких стає можливим досягнення правди і справедливості, щастя і волі.
Це зумовлює, згідно з давньою традицією, що склалась ще на початку історії філософської думки в Україні, етизацію його вчення. Проблеми етики не лише посідають чільне місце в колі питань, що розробляються Г.С. Сковородою. Вони надають виразного етико-гуманістичного спрямування всій філософії Г.С. Сковороди. Вчення Г.С. Сковороди спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, яка не має опори в навколишній дійсності.
Тому шлях до щастя пролягає, на його думку, через моральне вдосконалення людини. Цим зумовлюється підкреслений персоналізм, притаманний філософії Г.С.Сковороди, в центрі якої жива людська особистість і динамізм, завдяки якому буття особистості змальовується як безперестанне творіння людиною себе.
Буття для Г.С.Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення у морально-етичному вченні Г.С. Сковороди посідає обгрунтована ним концепція «сродної праці».
Спираючись на започатковану в античній філософії ідею про залежність долі людини від її природних нахилів, уподібнюючи життя з театром, а людину з актором, необхідною передумовою на шляху до щастя Г.С. Сковорода вбачає пізнання людиною тієї ролі, яку невидима натура — Бог, що є режисером людської драми, призначив людині для виконання. Успіх залежить не від розмірів ролі, а від відповідності її внутрішнім здібностям актора, що дасть можливість якнайкраще виконати її. Гармонія людського буття залежить від додержання кожним принципу «сродної» праці.
Принцип «сродності», отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття.
«Закон сродності» не знає винятків. У кожної людини є нахил до «сродної» собі справи. Ця «сродність» і є виявом в людині вічного, «Іскри Божої». Він говорить про «сродність к хлебопашеству», «сродность к воинству», «сродность к богословіи» тощо.
Коли ж людина поєднує своє уявлення про сенс життя із задоволенням «сліпої натури», вона потрапляє у рабство до неї. Цей згубний шлях визначається прагненням людини оволодіти тим, що їй природа не дала. Жадоба багатства, влади, слави всупереч «сродності» своїй не сприяє досягненню людиною щастя. Воно, зрештою, призводить її в полон згубних пристрастей, породжуючи несумісні із щастям страх, нудьгу, сум, муки сумління. Нехтування вимогами розумної натури, з погляду Г.Сковороди, перетворює «правленія — в мучительство, судейство — в хищеніе, воинство — в грабленіе, а науки — в орудие злобы».
Натомість «сродна» праця, що відповідає визначеним Богом нахилам людини, є не лише можливою, а й легко здійсненою. Згода з природою дарує людині веселість духу, розвагу, насолоду, самовдосконалення і той душевний спокій, який приносить людині насолоду не своїми наслідками, а самим процесом її.
Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу «сродності» чи всупереч йому, вважав Г. Сковорода, є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття «потрібне» і «непотрібне» у філософії Г.С. Сковороди зіставляються з парою понять «легке» — «важке».
З концепцією «сродності» пов’язано і принцип «нерівної рівності» як ідеалу міжлюдського спілкування, який Г.С. Сковорода, полемізуючи із французькими просвітниками, протиставляв принципові «равное равенство, которое глупцы в мір ввесть всуе покушаются». Через індивідуально неповторний зв’язок із Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «сродного» життя. У діалозі «Разговор, называемый алфавит, или букварь міра» цю ідею Г. Сковорода ілюструє через образ Бога як «фонтану рівної нерівності» Бог, — писав він, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всьм равенство». Льются из разных трубок разные токи в разные сосуды, вкруг фонтана стоящіе. Меншій сосуд менїе имїет, но в том равен есть большему, что равно есть полный». Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає і «разнопутіе» людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалові, що обґрунтовував Г. Сковорода, визначається не тільки властивостями, що є «средними» для людини, а тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них.
продолжение
–PAGE_BREAK–