Становлення неокласичної традиції в економічній теорії

Контрольнаробота з дисципліни
«Історіяекономічних вчень»
натему:
«Становленнянеокласичної традиції в економічній теорії»

ЗмістВступ 3 1. Загальні риси і розходження нової і старої історичних шкіл у Німеччині. 5 2. Загальні риси і розходження класичної  і неокласичної шкіл. 9 3. Австрійська школа граничної корисності. Теоретичні погляди К. Менгера, Е. Бем-Баверка, Ф. Візера. 11 Висновок 18 Список використаної літератури 20

Вступ
У останнійтретині 19 ст. ситуація, яка склалася в економічній науці, викликаланеобхідність вироблення принципово нових методологічних підходів до аналізувиникаючих у господарській практиці проблем. Ринкова економіка, яка функціонуєна власній матеріально-технічній основі, породжувала складну систему виробничихі економічних зв’язків, у якій господарюючі суб’єкти повинні були знаходитиоптимальні рішення. Вони зіштовхувалися з проблемою альтернативного вибору іздекількох варіантів, який необхідно було зробити в рамках певних обмежень,насамперед ресурсних.
Розв’язання такихзадач з позицій класичної школи, навіть модифікованої економістами першоїполовини 19 ст., було неможливим, оскільки цільове призначення системи вонавбачала у збільшенні багатства, яке є функцією нагромадження капіталу ічисельності працівників. Проблема ефективного розподілу ресурсів і пошукунайбільш вдалого варіанта їх комбінації залишалася на задньому плані, оскількивважалося, що він досягається автоматично в процесі ринкової конкуренції. Тимчасом в умовах бурхливого зростання масштабів виробничої діяльності саме цяпроблема ставала найбільш гострою й актуальною.
Не наблизилися доїї розв’язання і критики класичної школи. Узявши під сумнів деякі постулати іпідходи класичного напрямку, вони не змогли запропонувати цілісної тапереконливої концепції, якою можна було б керуватися в господарській практиці.
У таких умовахбула нагально потрібною загальна теорія, здатна запропонувати рекомендації, якіобґрунтовують економічну поведінку господарюючих суб’єктів, що прагнутьякнайкраще реалізувати свої інтереси. Така теорія відповідно до характерузадач, що вимагають рішення, повинна була акцентувати увагу на поведінковихаспектах, виявляючи мотиви, якими керуються індивідууми при виборі того чиіншого варіанта господарських дій. Подібний підхід принципово змінював методекономічного аналізу: об’єктивізм класиків, які прагнули віднайтизакономірності, що керують господарськими процесами незалежно від волі тасвідомості людей, поступався місцем виявленню суб’єктивних спонуканьгосподарюючих агентів, які приймали економічні рішення. Об’єктом вивчення стаєпсихологія господарюючого індивідуума з метою визначення закономірностейформування мотивації його вчинків у сфері економічної діяльності.
Мабуть, найбільшістотним нововведенням у сфері методології став перехід до граничного аналізу.Дослідження поведінки економічних суб’єктів показали, що для прийняття рішеннямає значення не загальна характеристика явища, а ті додаткові обставини, щопризвели до розмежування стану, який мав місце до рішення, і стану після йогоприйняття. Такі обставини прийнято називати граничними (marginal) величинами, і вони сталиголовним об’єктом дослідження нового напрямку економічної науки, що породилозовсім нові можливості аналізу і опису процесів, які відбуваються в економіці.За допомогою граничних величин характеризувалася поведінка і споживачів, івиробників, і організацій, й інших економічних суб’єктів. Широке використанняметоду граничного аналізу дало найбільш часто вживану назву новому напрямку −маржиналізм.
Маржиналістивідкрили шлях активному впровадженню математики в економічні дослідження,результати яких здобували тепер більш чіткі та строгі формулювання, втілювалисяу форму рівнянь, формул і графіків.
З 90-х років 19ст. маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головнедосягнення маржиналістів − відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-хроків з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалосьпояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме томупредставники нових маржинальних ідей стали розглядатись як правонаступники класичноїполітекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно, одержаланазву «неокласичної».
Мета моєїконтрольної роботи розповісти про становлення неокласичної традиції векономічній теорії.

1.  Загальні риси і розходження нової і старої історичних шкіл в
Німеччині.
Історичний методдослідження, започаткований Фрідріхом Лістом (1798-1846), знайшов найповнішевідображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася вНімеччині у 40-і − 50-ті роки 19 ст. Засновниками історичної школи булиВ. Рошер, Б. Гільдебранд, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школиоб’єднує їхні теорії, але головне − це намагання визначити й простежититенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючисьтеоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головнимнедоліком класичної політекономії.
Історичний методдослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки йекономічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історіїрозвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державнихінституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметомуваги.
Лідером староїісторичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх Рошер − провідний німецькийекономіст, професор Лейпцизького університету. Він ставить собі завданнядоповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночасвплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокийпорівняльний аналіз історії становлення і розвитку економічних явищ уНімеччині, Англії, Франції.
Досліджуючигенезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначаєпритаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причининаціональних особливостей розвитку економічних процесів.
Слід особливопідкреслити, що всі практичні рекомендації Рошер обов’язково звіряв ізтеоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідністьісторичного методу, який зв’язує класичну теорію з життям.
Історична школа вособі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства.Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичнимідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягтисоціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, щовона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційногопрогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичноїперспективи.
Виразником ідейстарої історичної школи був також професор-економіст Бруно Гільдебранд(1812-1878). За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де вінстав засновником першого статистичного бюро.
Бруно Гільдебрандрішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об’єктивностіекономічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму ікритикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.
Історія уГільдебранда − це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброяповного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою прозакони економічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції,які можна простежити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал іздопомогою статистики.
Прикладом такихузагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза натурального господарствасередніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основуперіодизації Гільдебранд бере способи організації обміну продуктами. Доводячисвою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політекономії, особливощодо питань виробництва та обміну.
У 70-х роках 19ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер(1838-1917), Л. Брентано (1844-1931) і К. Бюхер (1877-1930). Головнавідмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою,полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економічногорозвитку країни на новому етапі − етапі переходу до монополістичногокапіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиціоб’єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічнихсуперечностей у суспільстві − і намагалися розробити конструктивніпрограми «класового миру» і соціального партнерства.
Саме їїпредставники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальноїполітики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну таідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русіНімеччини.
На відмінну від староїшколи нова історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку надві течії: консервативну, яку очолив Г. Шмоллер та буржуазно-ліберальну, якуочолив Л. Брентано.
 Нова історичнашкола у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на історичному аспекті,ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідкомописування послідовної низки подій. Своє завдання − «поглибленняісторичного методу» − представники даної течії бачили в написанні великихмонографій з окремих питань господарського розвитку Німеччини, уникаючи аналізупроблем макроекономічного рівня.
У застосуванніметоду історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючиєдність логічного та історичного методів аналізу, вони значно знизили науковістьсвоїх концепцій. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції,природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїхпопередників.
Засновник новоїісторичної школи та лідер її консервативного напряму Густав Шмоллер прагнувперетворити економічну теорію із «голого учення про ринок і обмін» уісторико-етичну науку. Головний його твір − «Основи загального вчення пронародне господарство» − хоча багато в чому і базувався на принципах іметодах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте вметодологічному плані був суттєво іншим.
Основнимитеоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених,були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів,заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, накопиченняісторичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.
Так, новаісторична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнанняоб’єктивності економічних законів, закономірного характеру розвиткуекономічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і визнавав, що економічні закониіснують, але був переконаний, що вони не можуть бути сформульовані за допомогоюметодів класичної політекономії. Він стверджував, що теорія має ґрунтуватися наісторичній основі, яка, в свою чергу, спирається на емпіричні факти. Саме такезавдання він ставив самому собі − сформулювати закони на підставіемпіричних фактів.
Шмоллер визначавполітичну економію як науку, покликану вивчати людську діяльність, спрямовануна задоволення різноманітних потреб. Водночас вчений виступав проти залученняматематики до економічних досліджень, мотивуючи це тим, що людська психіка єнадто складним завданням для диференціального обчислення.
У своїхтеоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагуреформістському напряму суспільної перебудови. Шмоллер, зокрема, наполягав напроведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілідоходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів.
Визнаючинаростання класового протистояння в суспільстві, нова школа пропагувалавиключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичнійдіяльності створена 1872р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».
Значний внесок уекономічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одниміз них був Людвіг Йозеф Брентано (1844-1931). Найважливіші економічні поглядивченого знайшли відображення у його працях: «Сучасні робітничі гільдії»(1871-1872), «Класична політична економія» (1888) та ін. У цих творах Л.Брентано, як і його  попередник Бруно Гільдебранд, дотримувався міновоїконцепції, вважаючи пріоритетними фактори розподілу та обміну, але на відміннувід нього заперечував існування законів економічного розвитку, наголошуючи натому, що теоретична економія не має прикладного практичного значення і єдругорядною порівняно з безпосереднім спостереженням та описом.
Теоретичнаспадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер,справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так іреформістського напрямів політичної економії.
 
2. Загальні риси і розходженнякласичної і неокласичної шкіл.
Класичнаполітична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшлана зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу всферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохипервісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії довлади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічноїполітики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересівпідприємців зі сфери обігу в сферу виробництва.
Теоретико-методологічніпідходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат,започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саметому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отрималаназву «класичної».
Зазагальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована укінці 17 − на початку 18 ст. В. Петті в Англії та П.Буагільбером уФранції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічноїдумки визначаються дослідниками по-різному.
Формуваннянеокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальноїреволюції, що знайшло відображення у творах представників кембриджської таамериканської шкіл.
Оголосившипредметом економічної науки так звану «чисту економіку», незалежну відсуспільної форми її організації, неокласики зосередились на аналізі поведінки«економічної людини» (споживача, підприємця, найманого робітника), яка завждипрагне максимізувати вигоду (дохід, корисність) і мінімізувати витрати(зусилля).
Керуючисьмаржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичногонапряму намагались дослідити так звані «природні» закони, які визначаютьцінність (ціну) товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподілдоходів у суспільстві.
Термін«неокласична теорія» першим запровадив у науковий вжиток видатний американськийекономіст Т. Веблен, який звернув увагу на те, що представники нового напрямуекономічної думки не вийшли за межі утилітаризму та гедоністської психологіїкласичної школи, успадкувавши її основні ідеї.
Однією з такихідей стала ідея само регульованої та рівноважної ринкової економіки, якаузгоджує наміри окремих суб’єктів. Крім цього, представники як класичної, так інеокласичної шкіл прагнули дотримуватися принципу «чистого знання», «чистої»теорії без суб’єктивізму, психологізму, ідеологічних нашарувань, а такождотримувалися принципу економічного лібералізму.
Однак крімспільних ідей між класичною та неокласичною політичною економією існує багатовідмінностей. Якщо класична школа трактувала економічну теорію як науку, щодосліджує універсальні закони економічного зростання, то неокласична школатрактувала її як науку про оптимальне використання обмежених ресурсів длязадоволення людських потреб. Застосування причинно-наслідкового аналізу таз’ясування глибинної сутності економічних категорій, їх поділ на первинні івторинні були притаманні класичній школі. Неокласична ж школа виключала з увагиекономічної науки дилеми первинних і вторинних економічних категорій ізастосовуючи функціональний аналіз, досліджувала взаємозалежність економічнихзмінних.
Класичнаполітекономія була націлена на динамічні процеси, вербальні дослідженнярозвитку економіки на довгих інтервалах часу. На відмінну від неї неокласичнаполітична економія була націлена на статичні процеси обмежені короткимиінтервалами часу, які допускають математичне формулювання і вирішення.
У центрідосліджень неокласичної школи, на відмінну від класичної, яка досліджувалапроблеми зростання суспільного багатства залежно від темпів нагромадженнякапіталу та темпів зростання населення, була поведінка окремих фірм таспоживачів, які прагнуть максимізувати прибуток (корисність).
Представникикласичної та неокласичної шкіл мали різні точки зору на принцип визначенняціни. Класична школа у визначенні ціни вбачала витратний принцип, який пов’язуєїї величину з затратами праці (витратами виробництва), тоді як у неокласиківціну визначала взаємодія попиту і пропозиції.
Якщо визнаннясфери виробництва первинною по відношенню до сфери обігу було притаманнекласичній школі, то неокласична школа поєднувала сферу виробництва і обігу воб’єкт цілісного системного аналізу.
Таким чином,неокласична школа наслідувала класичну в деяких ідеях, але у методологічномуплані була зовсім іншою.

3. Австрійськашкола граничної корисності. Теоретичні погляди
К.Менгера,Е. Бем-Баверка, Ф. Візера.
 
 В останнійтретині 19 ст. в економічній теорії виникла нова течія −  маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвиткуполітичної економії. Об’єктивна зумовленість її появи полягала в глибокихзмінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країнЗаходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки вмонополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання тавзаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринкупоза національні межі.
Найбільш вагомийвнесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії,яка сформувалась у 70-ті роки 19 ст. Її репрезентували професори Віденськогоуніверситету Карл Менгер (1840-1921), Фрідріх фон Візер (1851-1926) та ЕйгенБем-Баверк (1851-1919).
Її теоретичнимипринципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок унауку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце післякласичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки,як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також вАнглії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.
Засновник цієїшколи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії»(1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економіїзокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничнукорисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи.
Вихіднимметодологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійськихучених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів іїхніх факторів.
Згідно з цієюконцепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання,тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідженнябуло індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства.Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичнусуму таких окремих елементів.
Центральне місцев концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничноїкорисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» булизамінені поняттями «благо» і «цінність». К. Менгер і його соратникизаперечували, що вартість є втіленням суспільно необхідної праці, а праця −її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом.Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність.Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ,котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.
За К. Менгером,вартість виникає внаслідок взаємозв’язку між потребою людини й економічнимиблагами, що можуть її задовольнити. Пропозиція таких товарів завжди буваєбільшою або меншою, отже, задоволення буде збільшуватися або зменшуватисявідповідно до збільшення або зменшення пропозиції. Таким чином, теорія Менгеравиходить із того, що людина визнає важливість товару залежно від рівня йогопропозиції. Не внутрішні властивості або можливості товару зумовлюють йоговартість, а взаємозв’язок між життєвими потребами людини та можливимипропозиціями товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином,є обов’язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб.Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є в достатнійкількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага неузалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води. Тільки втакому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар не задовольнятимепотреби, він не матиме значення для добробуту людини, а тому не буде цінним длянеї.
К. Менгер першимвиклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи наметі встановити залежність корис­ності від винятковості предметів споживання.За вихідний пункт до­слідження він брав людські потреби, визначаючи їх якрізновид не­задоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують,своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обме­женостіресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілитивласні кошти для задоволення власних потреб.
Менгер абстрагувавсявід того факту, що суб’єктивна оцінка того самого товару різними людьми єрізною. Цінність, на його думку, − це міркування суб’єктів господарюванняпро значення для них тих благ, які є в їхньому розпорядженні, і тому позаїхньою свідомістю вона не існує. Він підкреслював, що людина є залежною відтовару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет, здатний задо­вольнитинавіть мінімальну потребу, набирає вартості.
Розвиваючи далітезу про залежність цінності блага від його ви­нятковості, Менгер робитьвисновок, що вона визначається розмі­рами пропозиції. Зі збільшенням абозменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідноцінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає ненайбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) кори­сність за данихобставин.
Згідно зкласичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювалавартість (ціну товару) виходячи з ко­лишніх витрат. Представники австрійськоїшколи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання,а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується звикористання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись найого виробництво.
Менгернаголошував на важливості елементу часу. За аналізу то­варів та попиту на нихобов’язково постає проблема, зв’язана з ви­значенням часу використання товару −споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому.Неможливо ви­значити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність,а також рівень його пропозиції.
Другийавторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера упрацях «Походження й основні закони гос­подарської цінності» (1884), «Природнацінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничної корисностідля оцінки вартості витрат виробництва.
Розробляючитеорію виробничих благ, австрійська школа роз­глядає витрати як своєріднукорисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф. Візер. Він стверджував, щоцінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінністьостанніх − граничною ко­рисністю граничного споживчого блага. Візертрактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть законВізера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартостіпродук­ту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами виробництва,унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємо­дії людини і природи, аяк матеріальна річ.
Візер виходив із суб’єктивногоаналізу Менгера, але пішов знач­но далі за нього. Він використав принципзменшення насиченості потреб для того, щоб показати, що наступні партії товару,доступного покупцеві, змінюють попит (ставлення покупця до товару): відзадоволення до байдужості й навіть до роздратування. Звідси випливає, що заобмеженої пропозиції попит триває до точки маржинальної корисності. Візерписав: «Там, де діє закон про вартість, корисність залишається джереломвартості».
Візер нищівнокритикував теорію трудової вартості. Він вважав «абсурдною» теорію, якастверджує, що праця людини визначає вартість продукту, і дотримувався думки, щопрацю, так само, як інші фактори, закладено у вартість товару. Візер розглядаввитрати не як капіталовкладення, а як витрати для суспільства. Крім того, Візерпропонував порівнювати цінність даного пред­мета споживання з цінністю іншогопредмета, виготовленого з тих самих матеріалів, але в інших пропорціях. Цейметод назвали методом продуктивного внеску.
На противагупримату виробництва, який пропагує класична політекономія, австрійська школадотримувалася думки про примат споживання. Її представники стверджували, щовихідним пунктом політичної економії є суб’єкт, індивідуум, а оскільки в цьогосуб’єкта є певні потреби, то вони й відіграють вирішальну роль у економічномупроцесі.
Ще однієюважливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є обмеженістьматеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага, предмети споживання булив необмеженій кількості і з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнитивсі наші по­треби, то зникла б необхідність в економічній діяльності.
З позиціїрідкості Візер трактував і природу власності. Він писав, що приватна власністьє вічною категорією, що випливає із самої суті економії, оскільки існуєпостійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів длязадоволення цих по­треб. З цієї причини люди починають цінити предмет, прагнутьоволодіти ним. У такий спосіб він пояснює виникнення й суть приват­ноївласності, стверджуючи, що її породжують рідкість та обмежена кількістьпредметів споживання.
Найвідомішийпредставник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях «Основи теорії цінностігосподарських благ» (1886), «Ка­пітал і прибуток» (1889), «Теорія Карла Марксата її критики» (1896), а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант но­воїтеорії, доповнивши її, зокрема, суб’єктивістською концепцією процента.
Австрійськіекономісти, аналізуючи власти­вості маржинального блага, на перший планвисували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатніобмі­нюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, яки­мисуспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стаютьцінностями.
Основою цінностіу Бем-Баверка є корисність блага. Він розріз­няв два види корисності: просту(абстрактну) і кваліфіковану (конк­ретну). Абстрактна розглядалася ним яккорисність взагалі, що при­таманна матеріальним благам, які є в достатнійкількості. Корис­ність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.
Кваліфікованоюкорисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б наодну одиницю негайно познача­ється на добробуті індивіда. Таке розмежуваннякорисності зв’язува­лося з формуванням цінності матеріальних благ.
Новим елементом,який австрійська школа внесла в теорію кори­сності було те, що за основуцінності товару ав­стрійці брали не просто корисність, а граничну корисність,що задо­вольняє мінімальну потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінністьречі вимірюється величиною граничної корисності, під котрою розуміютьмінімальну корисність, що її отримує від даного виду матеріального благалюдина.
За Бем-Баверком,праця − це «благо майбутнього», бо вона створює продукт тільки черезпевний час, а внаслідок цього робітник стає власником «майбутнього часу».Підприємець, наймаючи робітника, дає останньому «теперішнє благо» у виглядізаробітної плати. Отже, вони обмінюються цими благами. З часом праця ство­рюєякісь певні блага, і ці блага через більш низьку оцінку майбут­ніх благпорівняно з теперішніми, за вартістю колись перевищува­тимуть заробітну плату.Це перевищення і становитиме процент, а точніше, прибуток підприємця.
Бем-Баверкзапропонував теорію, згідно з якою капітал або засо­би виробництва єрезультатом обхідних (непрямих) методів у виро­бництві, які неминуче стаютьпричиною того, що споживання пере­носиться на майбутнє.
Прямі методивиробництва передбачають задоволення потреб прямо й одразу. Засоби виробництване передбачають негайного за­доволення потреб, а тому вони є товароммайбутнього. Відтак, пи­сав Бем-Баверк, «товари, які можуть бути використані заасортимен­том і кількістю негайно, як правило, цінніші, ніж ті, які будутьвикористані у майбутньому». Це припущення і лягло в основу його теорії продохід з капіталу.
Цим законом вінобґрунтовував і суть процента. Він доводив, що коли хтось позичає гроші, то вмайбутньому вони мають повертати­ся до нього з процентом, тобто з різницею міжвартістю теперішньо­го і майбутнього блага.
Таким чином можнаназвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше,ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; по-друге, використання вякості головного об’єкта дослідження, не суспільного виробництва, аіндивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживання надвиробництвом. 

Висновок
Упродовж останніх30 років 19 ст. класичну політекономію замінила маржинальна економічна теорія.Ця зміна значною мірою стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо вїї природничих і гуманітарних галузях, а також в економіці, в якій з’являлосьвсе більше ознак монополітичного типу господарювання.
Основною ідеєюмаржиналізму було дослідження граничних економічних  величин яквзаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі(мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка).
Політичнаекономія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності,характерними для всіх аспектів суспільного життя.
Німецькіекономісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створили історичнийметод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напрямкуполітичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвиткунаціонального народного господарства, визначальної ролі держави в цьомупроцесі. Цей напрямок протистояв космополітизму класичної школи та геополітизмуАнглії.
Досягненнямісторичної школи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичнимта статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічнихдосліджень.
Заслуга жпредставників нової історичної школи полягає в тім, що вони започаткувалиоснови економічної соціології, обґрунтували єдність правових, соціальних іекономічних відносин, доводили необхідність розвитку системи економічних знаньта економічної освіти, показували значення статистичних фактів, історіїекономічного життя, вплив існуючих правових відносин, економічних інституцій насуспільне життя.
Австрійціповернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів. Тим самимвони сприяли створенню теорії споживацької поведінки, формуванню галузі знань,яка отримала назву економічної психології. Чимало класиків проблемами особистогоспоживання практично не цікавилося, не включало їх у предмет політичноїекономії. Вони вважали, що звички і пристрасті споживачів непередбачувані.
Граничні величини− один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізувзаємозв’язку між попитом і пропозицією. Зрівноважувальна функція цінискладається із взаємодії кінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектіві парадоксів опирається на вивчення потреб людини і законів їх задоволення.
Без розуміннямотивів економічної поведінки різних соціальних груп неможливо виробитискільки-небудь результативну економічну політику. У сучасних умовах особливоважливими є «клімат довіри», розуміння інтересів і дій споживачів і фірм.

Списоквикористаної літератури
 
1. Лісовицький В.М. Історіяекономічних вчень: Навч. посіб. − К.: Центр навч. літ-ри, 2004.
2. Історія економічних вчень:Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко, А.М. Поручник; Мін. Освіти і наукиУкраїни, КНЕУ − К.: КНЕУ, 2005.
3. Історія економічних вчень / Ред…В.Д. Базидевич − К.: Знання, 2004.
4. Юхименко П.І., Леоненко П.М.Історія економічних учень: Навч. посіб. − К.: Знання-Пресс, 2000.