Правові форми використання земель

Зміст
Вступ. 2
Розділ 1. Загальна характеристика земельнихправ громадян, пов’язаних із використанням земель. 4
1.1 Зміст земельних прав громадян. 4
1.2 Підстави набуття і реалізація прав наземлю… 7
1.3 Загальні форми використання земель. 12
Розділ 2. Характеристика окремих формвикористання земель в Україні 14
2.1 Право земельного сервітуту. 14
2.2 Оренда землі, як форма її використання. 24
Висновки. 29
Список використаних джерел. 30
 

Вступ
Конституція України внесла кардинальнізміни у правову систему нашої держави. З прийняттям її одразу ж виникланеобхідність у прийнятті нових законодавчих актів, до числа з найважливіших зяких належить Земельний кодекс України, довгоочікуване прийняття якого 25жовтня 2001 р. породило наукові дискусії довкола проблеми застосування рядуйого статей на практиці, аналізу та доктринального тлумачення ряду новацій, атакож виявлення прогалин і внесення пропозицій до вдосконалення його норм зурахуванням існуючих реалій.
Кожна суверенна, незалежна, демократична,соціальна, правова держава прагне закріпити за своїми громадянами та юридичнимиособами відповідні гарантії прав власності та користування і відповідніобов’язки, що їм кореспондуються та створює найсприятливіші умови для реалізаціїцих прав. Тому одним з найголовніших завдань держави у галузі земельного праваі законодавства є запровадження системи дієвих юридичних засобів та методівзабезпечення здійснення земельних прав фізичними та юридичними особами, а такожзахист законних прав громадян та юридичних осіб на землю. Так, відповіднимизасобами забезпечення права власності на землю виступають конституційніімперативи про те, що «кожний громадянин має право користуватисяприродними об’єктами права власності народу у відповідності з законом», що«власність зобов’язує», що «власність не повиннавикористовуватися на шкоду людині і господарювання, соціальну спрямованістьекономіки», а також про те, що «усі суб’єкти права власності рівніперед законом» (стаття 13 Конституції України). Право власності на землюгарантується відповідно до положень ст. 14 Конституції України.
З огляду на те, що питанням земельнихправовідносин присвячено значна кількість конституційних норм, вони є доситьактуальними для українського суспільства.
Метою даної роботи є визначення та юридичнахарактеристика різноманітних форм використання земель, тобто реалізаціїземельних прав громадян.
Дана мета конкретизується в основнихзавданнях роботи:
визначити поняття земельних прав громадян;
проаналізувати правове регулюваннявикористання земель;
сформулювати основні види використанняземель та дати їм правову характеристику.
Об’єктом дослідження виступають теоретичнізасади правових відносин, що об’єктивно складаються в результаті застосуваннянорм земельного права, а саме норм, що регулюють реалізацію та захист земельнихправ громадян.
Предметом дослідження є зміст форм використанняземель, які визначені чинним законодавством в процесі здійснення земельноїреформи в Україні.
Вирішуючи поставлені питання, в роботівикористовуються такі наукові методи як: логіко-юридичний, системний, тапорівняльний.
Висновки та рекомендації, що містяться вроботі, базуються на положеннях Конституції України, аналізі законодавства проохорону земельних прав та проведеному аналізі практики застосування формвикористання земель різних видів та призначення.
Науково-теоретичною базою дослідження єнаукові доробки відомих українських та російських вчених з земельного тааграрного права з питань охорони земельних прав, а саме: Андрейцева В.І., ДемчикВ.І., Малишевої Н.Р., Погрібного О.О., Тітової Н., Каракаш І.І. та ін.
 

Розділ 1. Загальнахарактеристика земельних прав громадян, пов’язаних із використанням земель
 
1.1 Зміст земельних прав громадян
Право власності та інші речові права на землювиступають головними видами прав на неї. Інститут права власності є одним зосновних правових інститутів земельного права, тому що відносини власностівиступають передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно землі.В ст. 78 Земельного кодексу України (далі ЗК) надано визначення права власностіна землю як суб’єктивного права[1].В цій статті визначено, що право власності на землю — це право володіти,користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Воно збігається звизначенням права власності, яке надано в ст. 2 Закону України «Про власність»[2].
Право власності на землю є юридичнимвираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собоюврегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню тарозпорядженню земельними ділянками. Таким чином, право власності в об’єктивномузначенні треба розуміти як сукупність правових норм, що закріплюють,регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в державі[3].
На основі норм права та відповідно до нихвиникає й існує право власності на землю в суб’єктивному значенні, тобто правовласності конкретних суб’єктів права на певну земельну ділянку. Ст. 78встановлює зміст права власності на землю як суб’єктивного права і визначаєйого як сукупність правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженнюземельними ділянками в межах, визначених Земельним Кодексом України.
Ні в земельному, ні в цивільномузаконодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вонисформульовані в науковій літературі[4].
Правомочність володіння — це правофактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельноюділянкою. Природно, що фактичне володіння тією чи іншою земельною ділянкоюробить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядженнянею. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючигосподарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власниказемельної ділянки як об’єкта права власності має певну своєрідність. Цевикликано невід’ємністю земельної ділянки від навколишнього природногосередовища, їх екологічним взаємозв’язком, неможливістю її вилучення тапереносу, скажімо, в інше місце. Право володіння може належати не тількивласнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставідоговору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Вінперестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянкуу своєму господарстві, у складі майна. Право володіння однією і тією жземельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якійвласник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюєтьсявід права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребуванняземельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володінняосіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника.Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, окрім прававолодіння, належать також правомочність користування та розпорядження. Інші жволодарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають правокористування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, орендаземельної ділянки).
Правомочність користування — це правовласника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуваннямекологічної специфіки земельних ділянок як об’єктів права власності, підкористуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їхбезпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з нихїх корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків.Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власникомналежати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне ізалежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованоюземельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовимпризначенням землі[5].
Третьою правомочністю власника єрозпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власником і гарантованайому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу,економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичноїдолі (передача їх іншим суб’єктам права у власність).
Такими діями є, головним чином, угоди(купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власникпередає іншому суб’єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право(наприклад, у разі продажу)[6].
Право розпорядження включає можливістьвчинення не тільки угод, але й інших юридичних дій.

/>1.2 Підстави набуття і реалізація прав на землю
Відповідно до ст. 14. Конституції земля єосновним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.Право власності на землю фізичних осіб гарантується у конституційному порядку.Це право набувається і реалізується громадянами виключно відповідно до закону.Згідно ст. 2 Закону «Про власність» держава забезпечує стабільністьправовідносин власності. Розділ IV Земельного кодексу, присвячений набуттю іреалізації права на землю, передбачає конкретні заходи щодо здійсненняконституційних положень та інших законодавчих актів стосовно одержання землігромадянами та підприємствами.
Громадяни набувають права власності таправа користування земельними ділянками із земель державної або комунальноївласності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевогосамоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним Кодексом.
Набуття права на землю громадянамиздійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх укористування.
Безоплатна передача земельних ділянок увласність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, якіперебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідокприватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установта організацій;
в) одержання земельних ділянок із земельдержавної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації,визначених Земельним Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно увласність громадян у межах норм, визначених ЗК, провадиться один раз по кожномувиду використання.
Надання у користування земельної ділянки,що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення(викупу) її в порядку, передбаченому Земельним Кодексом.
Приватизація як засіб набуття прававласності являє собою передачу об’єктів права державної власності у приватнувласність громадян[7].Вона відноситься до ринкових правових інструментів і пов’язана з переходом відпланової економічної системи до ринкових засад господарювання.
Статтею 118 ЗК передбачений порядокбезоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Громадянин,зацікавленим у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у йогокористуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чиСевастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної,міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Рішення органів виконавчої влади та органівмісцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається: умісячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджуютьрозмір земельної ділянки.
Громадяни — працівники державних такомунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а такожпенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельнихділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ таорганізацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповіднодо сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чиСевастопольської міської державної адміністрації.
Відповідний орган місцевого самоврядуванняабо орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надаєдозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проектуприватизації земель.
Передача земельних ділянок у власністьгромадянам — працівникам державних та комунальних сільськогосподарськихпідприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадитьсяпісля затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому ЗК.
Громадяни, зацікавлені в одержаннібезоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальноївласності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянськогогосподарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку,господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачногобудівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатноїприватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чиСевастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної,міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаютьсябажані розміри та мета її використання.
Відповідна місцева державна адміністраціяабо сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельноїділянки фермерському господарству — також висновки конкурсної комісії, і в разізгоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробкупроекту її відведення.
Ще одним способом одержання земельноїділянки є її набуття. Набувальна давність — це набуття громадянами права назагальну ділянку за давністю користування[8].
Громадяни, які добросовісно, відкрито ібезперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не маютьдокументів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку,можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядуванняз клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмірцієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених ЗемельнимКодексом.
Передача земельної ділянки у власність абоу користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється впорядку, встановленому ЗК.
Перехід права на земельну ділянку припереході права на будівлю і споруду регулюється статтею 120 ЗК. При переходіправа власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або їїчастину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а правокористування — на підставі договору оренди[9].
При відчуженні будівель та споруд, якірозташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянкувизначається згідно з договором оренди земельної ділянки.
У разі переходу права власності на будинокабо його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утриманняправо на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належалапопередньому власнику.
При переході права власності на будівлю таспоруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційночасткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорівідчуження будівлі і споруди.
При переході права власності на будівлю абоспоруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельніділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якійрозташована будівля чи споруда.
Стаття 121 ЗК встановлює норми безкоштовноїприватизації громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальноївласності і поширюється не тільки на випадки приватизації раніше наданих їм укористування ділянок або тих, що перебувають у їхньому користуванні на іншихзаконних підставах, але і на випадки безкоштовного надання у власність громадянданих ділянок у порядку відведення як за рахунок раніше не наданих земельдержавної і комунальної власності, так і за рахунок земель, у встановленомупорядку вилучених в інших власників і користувачів.
Громадяни України мають право на безоплатнупередачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності втаких розмірах:
а) для ведення фермерського господарства —в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарськихпідприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, дезнаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної,міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмірземельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разівідсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної радирозмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;
б) для ведення особистого селянськогогосподарства — не більше 2,0 гектара;
в) для ведення садівництва — не більше 0,12гектара;
г) для будівництва і обслуговування жилогобудинку, господарських будівель ї споруд (присадибна ділянка) у селах — небільше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше0,10 гектара;
ґ) для індивідуального дачного будівництва— не більше 0,10 гектара;
д) для будівництва індивідуальних гаражів —не більше 0,01 гектара.
Розмір земельних ділянок, що передаютьсябезоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, можебути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки(паю).
Таким чином, отримавши в установленомупорядку землі, громадяни та юридичні особи можуть здійснювати їх використання вбудь-якій формі, визначеній законом. Розглянемо загальні умови такоговикористання.

1.3 Загальні формивикористання земель
Ст. 95 Земельного кодексу Українипередбачає, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором,мають право:
а) самостійно господарювати на землі;
б) власності на посіви і насадженнясільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;
в) використовувати у встановленому порядкудля власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини,торф, ліси, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі;
г) на відшкодування збитків у випадках,передбачених законом;
ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та іншібудівлі і споруди.
Право постійного користування земельноюділянкою закріплене у ст… 92 ЗК. В ній визначено, що право постійногокористування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельноюділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленнястроку.
Права постійного користування земельноюділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:
а) підприємства, установи та організації, щоналежать до державної та комунальної власності;
б) громадські організації інвалідівУкраїни, їх підприємства (об’єднання), установи та організації.
Однією із форм використання земель єпередача земельної ділянки в оренду.
Ст… 93 ЗК передбачає, що право орендиземельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння ікористування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадженняпідприємницької та іншої діяльності.
Земельні ділянки можуть передаватися воренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особамбез громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об’єднанням і організаціям,а також іноземним державам.
Оренда земельної ділянки може бутикороткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років.
Орендована земельна ділянка або її частинаможе за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користуванняіншій особі (суборенда).
Орендодавцями земельних ділянок є їхвласники або уповноважені ними особи.
Відносини, пов’язані з орендою землі,регулюються законом.
Новацією Земельного кодексу України 2001року стало правове регулювання земельного сервітуту, що можна визначити, якокрему форму використання земель. Так, статтею 98 ЗК передбачено, що правоземельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянкина обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою(ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельноїділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння,користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом,найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.При встановленні сервітуту мається на увазі можливість існування спільної межі,але ця умова не є вирішальною. Вигода, що надається земельним сервітутомповинна мати постійний, а не випадковий характер.
Розглянемо особливості вказаних вище формвикористання земель.

Розділ 2.Характеристика окремих форм використання земель в Україні
/> 
2.1. Право земельного сервітуту
Сьогодні до новацій чинного земельногозаконодавства необхідно віднести існування інституту так званих земельнихсервітутів.
Вважається, що категорія сервітуту єкласичною цивілістичною категорією, яка має давньоримське коріння. Впершесервітутне право згадується на початку нашої ери в античних Законах XIIтаблиць, являючись, таким чином, одним з найдавніших правових інститутів. Внайбільш широкому первісному значенні сервітут означає «повинність, обов’язок»— від латинського «servitus».
Ще з часів римського цивільного правасервітут був відомий як особливий вид права на чужі речі, як речове правокористування чужою річчю в одному або декількох відношеннях. Наприклад,сервітут полягав у обов’язку надавати за допомогою своєї речі, нерухомостіпослугу іншим особам.[10]
Інститут земельного сервітуту бувневід’ємною частиною законодавства, що діяло на території України до 1917 року,тобто до націоналізації землі, введення режиму права виключної державноївласності на землю і скасування всіх інших видів прав на землю, включаючи іправо земельного сервітуту. За сучасних умов відбувається відродження цьогоінституту після більш ніж 80-річної перерви у його розвитку, зумовленої тим, щовін не визнавався системою радянського права.
Загальні положення про права на чужі речі вцілому та про сервітути зокрема містяться у книзі третій Цивільного кодексуУкраїни. Невичерпний перелік видів речових прав на чуже майно визначено в ст.395 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).[11]
Окремі види речових прав на чуже майновипливають з положень Господарського кодексу України (далі – ГК України).[12]
Виходячи з норм зазначених кодексів, можнавиділити наступні види прав на чуже майно:
право володіння (ст. 397-400 ЦК України);
сервітут (ст. 401-406 ЦК України);
емфітевзис (ст. 407-412 ЦК України);
суперфіцій (ст. 413-417 ЦК України);
право господарського відання (ст. 136, 572ГК України);
право оперативного управління (ст. 137 ГКУкраїни);
право оперативного використання майна (ст.138 ГК України).
Відповідно до існуючої правової традиціїсервітут розглядається як речове право на чужу річ, що забезпечує повне абочасткове користування річчю і нерозривно пов’язане з певною земельною ділянкою(іншою нерухомою річчю) чи певною особою.
Таким чином, сервітут є одним з видів правна чужі речі, який може бути визначений як право обмеженого користування чужимиречами (майном), встановлене в інтересах певної особи.
Сервітут належить до таких прав, щопідпорядковують річ уповноваженій за ними особі (сервітуарію) у певномунапрямку і з певною метою.
Сервітут дозволяє суб’єкту сервітутноюправа (сервітуарію) користатися природними властивостями речі, щодо якоївстановлений сервітут.[13]
Схожі визначення сервітуту наводиться і віншій юридичній літературі.
Так, О.О.Погрібний, І.І.Каракаш визначаютьсервітут як однин з видів прав на чужі речі, який може бути визначений як правообмеженого користування ними (майном), встановлюване в інтересах певної особи.
Він належить до прав, що підпорядковуютьріч уповноваженій особі (сервітуарію) у певному напрямі і з певною метою.
Сервітут дозволяє сервітуарію користуватисяприродними властивостями речі, щодо якої він встановлений.[14]
В популярній юридичній енциклопедіїсервітут визначений як обмежене речове право, яке забезпечує невласникунерухомості, речі можливість користуватися цією чужою нерухомістю, річчю зпевними обмеженнями, встановленими законом або договором.
В сучасному українському законодавствіправо земельного сервітуту регулюється в основному Цивільним кодексом Українита Земельним кодексом України, рядом роз’яснювальних листів.
В ч. 1 ст. 401 ЦК України міститьсянаступне формулювання: право користування чужим майном (сервітут) може бутивстановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельнийсервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які неможуть бути задоволені іншим способом. Відповідно до ч. 2 ст. 401 ЦК Українисервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, атакож іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Підрозділяти сервітути на земельні(предіальні) та особисті (персональні) у науці цивільного права прийнято щезгідно з римською правовою традицією.
Відмінності між земельними та особистимисервітутами визначаються не об’єктом сервітутного права, а виключно способомвстановлення суб’єкта останнього, тобто тієї уповноваженої особи, якій належитьправо обмеженого користування чужою річчю. Адже сервітути встановлюються вінтересах певних осіб. Належність зазначеного права конкретній особі абопідтверджується її найменуванням або пов’язується з наявністю у неї іншогоправа (зокрема права власності). Тому сервітут належить особі як такій(персональний сервітут) або особі як власнику (володільцю) певної нерухомості(предіальний сервітут).
Суб’єктом предіального сервітуту є власник(володілець) так званої пануючої земельної ділянки чи іншого нерухомого майна(пануючої речі) для користування якою (яким) і задоволення пов’язаних з цимпотреб встановлюються обмеження у користуванні так званою слугуючою земельноюділянкою або іншим нерухомим майном (слугуючою річчю). Наявність зазначеногосервітуту пов’язується з існуванням двох земельних ділянок, які за загальнимправилом повинні бути сусідніми.
Суб’єктом персонального сервітуту є певнаособа, задоволенню інтересів якої служить слугуюча річ. Права, що випливають знього, належать лише цій особі і не можуть бути передані навіть її спадкоємцям.
Порівняно з особистим сервітутом уцивільному праві, для сервітуту за ЗК України характерним є обмежене колопредметів, щодо яких може бути встановлено сервітутне право: у ЗК України прямопередбачається можливість встановлення сервітуту винятково щодо земельноїділянки і не передбачається можливість встановлення сервітуту щодо іншогонерухомого майна. Втім в результаті встановлення такого сервітуту, як правопрокладки й експлуатації лінійних комунікацій, може бути обмежена не тількиреалізація права власності на земельну ділянку, але й, у певних випадках, правовласності на розташовані на цій ділянці будівлі, споруди.
Отже, основна відмінність двох вищезгаданихвидів сервітутів полягає в самому характері правових відносин. Якщо у випадку зперсональним сервітутом права закріплені особисто за сервітуарієм іприпиняються після його смерті, то право предіального сервітуту закріплено завизначеним об’єктом, причому по відношенню до іншого об’єкта, а не к конкретноїособи, і, відповідно, не залежить від власників певних об’єктів сервітуту.
Відповідно до ст. 98 ЗК України правоземельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянкина обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою(ділянками).
Звертає на себе увагу те, що в ст. 98, як ів ст. 99 та в назві глави 16 ЗК України вживається термін “право земельногосервітуту”. В ст. 401 ЦК України вживається ж термін “земельний сервітут”, якийрозкривається як право користування чужим майном (сервітут). З цього цілкомлогічно можна зробити висновок, що сервітут є правом. В юридичних словникахвизначення сервітуту наводиться також через категорію «право».
Оскільки все-таки важко заперечити, щосервітут – це право, то визначення, дане в ст. 98 ЗК України зводиться до того,що право земельного сервітуту – це право на право.
Такий висновок дає підстави вважати, щотермін “право земельного сервітуту” в тексті ЗК України має бути заміненийтерміном “земельний сервітут”, що узгодить його з формулюванням, даним в ЦКУкраїни. Крім того, якщо в назві глави 16 та в ст.ст. 98, 99 ЗК Українивживається термін “право земельного сервітуту”, то вже в наступних статтяхзазначеної глави (ст.ст. 100, 101, 102) вживається термін “земельний сервітут”,що ще раз підтверджує необхідність упорядкування термінології кодексу.
Право земельного сервітуту є титульнимправом (пов’язане із легалізованими в законному порядку правами власності чикористування) і, відповідно, тривалим (довгостроковим чи безстроковим) інеподільним (в разі поділу ділянки сервітутне право зберігається).[15]
Суб’єктами правовідносин щодо встановленнясервітуту є, з одного боку, власник або землекористувач земельної ділянки, якийвимагає встановлення сервітуту, з іншого боку — власник земельної ділянки, зарахунок встановлення обмежень у користуванні якою передбачається задоволенняінтересів першої сторони.
При цьому земельна ділянка, длявикористання якої за певним призначенням земельним сервітутом встановленеобмежене право користування іншою земельною ділянкою, називається пануючою(домінуючою, панівною) земельною ділянкою. Земельна ділянка, щодо якоївстановлене обмежене речове право, тобто за рахунок встановлення обмежень укористуванні якою задовольняються інтереси уповноваженої особи, називаєтьсяслугуючою (обслуговуючою) земельною ділянкою.[16]Обслуговуючу земельну ділянку також називають обтяженою.
Щодо власника або користувача пануючоїземельної ділянки у разі встановлення сервітутного правовідношення ще зримського цивільного права закріпилась назва «сервітуарій». Цей термін широковикористовується в науці земельного та цивільного права, проте, він відсутній вжодному нормативному акті.
Не вживає земельне законодавство України ітермінів “домінуюча”, “панівна” чи “пануюча” та “обтяжена”, “обслуговуюча” чи“слугуюча” земельна ділянка. Проте, незважаючи на відсутність законодавчогозакріплення, дані терміни широко використовуються в науці.
Проте, остаточну назву наведених вищетермінів має визначити окремий закон, прийняття якого обумовлюєтьсянеобхідністю більш детальної регламентації інституту земельного сервітуту,закріпленого чинним ЗК України.
Нині ж чинний ЗК України щодо обслуговуючоїземельної ділянки вживає громіздкий термін “земельна ділянка, щодо якоївстановлений земельний сервітут”, а щодо сервітуарія – термін “власникземельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут” або “власник,землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут”(ст.ст. 98, 101, 102 ЗК України).
В юридичній літературі виділяється чотирихарактеристики сервітутів, які властиві всім земельним сервітутам:
1) мають бути домінуюча і обтяженасервітутом земельні ділянки;
2) власниками домінуючої та обтяженоїземельні ділянки мають бути різні особи;
3) сервітут має задовольняти певні вимогищодо домінуючої земельної ділянки;
4) не може існувати права на сервітут, якщоне існує підстави на його створення.[17]
1. Перша характеристика ( мають бутидомінуюча і обтяжена сервітутом земельні ділянки) є ключовою для поняттясервітуту. Сервітутом називають право що створюється на користь однієїнерухомості (земельної ділянки) і реалізується на іншій земельній ділянці. Урамках земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями,перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.Тобто має бути земельна ділянка, що має переваги (домінуюча, панівна, пануючанерухомість) та обтяжена (обслуговуюча, слугуюча) нерухомість, на якій це правореалізується.
Ознака домінуючої і обтяженої сервітутомземельні ділянки відрізняє земельний сервітут від сервітуту за цивільнимправом. Відповідно до ст. 401 ЦК України якщо земельний сервітут може належатилише власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, то особистийсервітут може належати іншій, конкретно визначеній особі. Умови, щоб особа,зацікавлена у встановленні особистого сервітуту за рахунок іншої нерухомості,володіла іншою нерухомістю законодавством не встановлено.
Земельне законодавство більшості іншихкраїн, як і земельне законодавство України, для встановлення земельногосервітуту також вимагає наявності домінуючої і обтяженої сервітутом земельніділянки. Лише в англомовних країнах існує поняття «profit a pendre»(профіт-а-пендре). Це право проходу по нерухомості та обмежене право їївикористання. Всі правила стосовно створення та реєстрації профіт-а-пендреподібні до правил по створенню та реєстрації сервітутів. Відмінність полягає втому, що останнє право належить особі, що не має нерухомої власності, в тойчас, як сервітути належать власникам нерухомостей або нерухомостям.
2. Друга характеристика (власникамидомінуючої та обтяженої земельні ділянки мають бути різні особи) означає, щостворення і використання сервітуту можливі лише коли власники (користувачі)домінуючої та обтяженої нерухомостей різні особи. Сервітути є правом накористування землею іншої особи, тому неможливо використовувати його протисамого себе. Хоча можлива ситуація, коли сервітути існують і використовуютьсяна одній і тій же ділянці нерухомості — це положення правомірне коли власникздає частину своєї нерухомості в оренду.
Таким чином, у відносинах щодо встановленнясервітуту мають брати участь дві особи: власник домінуючої земельної ділянки тавласник обтяженої земельної ділянки.
3. Сервітут має задовольняти певним вимогамщодо домінуючої нерухомості. Ця вимога дуже важлива, оскільки вказує на те, щосервітути належать нерухомостям а не фізичним чи юридичним особам. Більше того,сервітути можуть бути створені на користь нерухомості а не для вирішеннятимчасових потреб власника домінуючої нерухомості. Останній пункт включає таківимоги:
— обтяжена нерухомість має бути розташованадостатньо близько до домінуючої, щоб бути спроможною забезпечити останнювідповідними послугами;
— всі права не повинні забезпечувати тількиперсональні потреби власника домінуючої нерухомості. Проте це не означає що всіправа, що забезпечують комерційні чи ділові переваги на домінуючій нерухомостіне можуть бути сервітутами;
— права, що не мають чіткого визначення ікористь яких не може бути адекватно оцінена (наприклад, право на гарний вид ізвікна), не можуть вважатися сервітутом.
При встановленні земельного сервітутуобслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межахправ, що надаються власнику пануючої земельної ділянки щодо користуванняобслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженимиречовими правами і передбачають користування лише невеликою частиноюобслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. При цьомувласник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувачаобслуговуючою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодоостанньої).
Остання характеристика (не може існуватиправа на сервітут, якщо не існує підстави на його створення) також складаєтьсяз кількох складових:
— сервітут не може бути створеним, якщонема спроможного власника нерухомості, що буде обтяженою у випадку укладенняугоди;
— сервітут не може бути створений якщо немаспроможного власника права, тобто власника домінуючої нерухомості, на користьякого створюється сервітут.
Всі права, що описуються угодою, мають бутидостатньо чітко визначені. Це правило стосується сервітутів як і будь-якогоіншого права.
Право сервітуту має відповідати загальнійприроді явища, що називається сервітутом. Власне кажучи, вище вказаніхарактеристики та вимоги до сервітуту мають універсальний характер івикористовуються у всіх країнах, де існує правова база для такої сутності яксервітут.
Змістом сервітуту є обсяг прав і обов’язківйого сторін щодо обмеженого користування сервітуарієм чужою земельною ділянкою.Зміст сервітуту залежно від його виду становлять повноваження щодо проходу,проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладання лінійних комунікацій тощо.Правомочності сервітуарія можуть складатися з можливості вчинення певних дій(прохід, проїзд, прокладання комунікацій тощо) або з можливості вимагати відвласника сусідньої ділянки утримуватися від певних видів її використання(наприклад, не протидіяти відводу з неї води, навіть якщо цим буде обмеженеправо власності). Відповідно цьому праву сервітуарія кореспондує обов’язоквласника (користувача) слугуючої земельної ділянки.
Зміст сервітуту визначається також певнимиобов’язками сервітуарія. Останній зобов’язаний використовувати об’єкт сервітутуз певною метою, яка повинна відповідати меті слугуючої ділянки на моментвстановлення сервітуту, враховувати інтереси її власника і діяти в межах,необхідних для задоволення своїх господарських потреб; вносити власникуслугуючої ділянки плату за її використання; здійснювати сервітут способом,найменш обтяжливим для власника слугуючої ділянки згідно з п. 4 ст. 98 ЗКУкраїни. Для збереження сервітутного права мають тривати обставина, що зумовилавстановлення сервітуту, і умови, за яких потреби інших осіб (заінтересованих увстановленні сервітуту) не можуть бути задоволені без його встановлення. Віншому разі власник слугуючої ділянки вправі вимагати припинення сервітуту взв’язку або з істотними змінами зазначених обставин, або з тим, що сервітутперешкоджає використанню земельної ділянки згідно з її цільовим призначенням.
Зобов’язання власника земельної ділянки,обтяженої сервітутом, завжди мають пасивний характер і полягають у зобов’язанніабо терпіти дії третьої особи, або не вчиняти певних дій, які він зазвичай мавби право вчиняти. Повноваженню сервітуарія не може кореспондувати зобов’язаннябудь-якої особи зробити щось на користь третьої особи. При цьому змістсервітуту завжди визначають права користування і ніколи його зміст непоширюється на право володіння і право розпорядження. За своїм змістомсервітутні права завжди є вужчими, ніж право власності та більшість іншихречових прав. [18]
Ст. 98 ЗК України, крім обсягу прав іобов’язків сервітуарія та власника (користувача) земельної ділянки, до змістусервітуту відносить:
строк, на який встановлюється сервітут;
платний характер;
збереження за власником земельної ділянки,щодо якої встановлений сервітут, права володіти, користуватись тарозпоряджатись своєю ділянкою;
здійснення сервітуту способом, найменшобтяжливим для власника земельної ділянки щодо якої він встановлений.
Ст. 403 ЦК України крім цього до змістусервітуту ще відносить:
невідчужуваність сервітуту;
збереження чинності сервітуту у разіпереходу до інших осіб права власності на земельну ділянку щодо якої вінвстановлений;
відшкодування на загальних підставахзбитків, завданих власникові (володільцеві) земельної ділянки особою, якакористується сервітутом.
На сьогоднішній час сервітут є самостійнимречовим правом на земельну ділянку.
/> 
2.2 Оренда землі,як форма її використання
Ще однією правовою формою використанняземель є передача їх в оренду.
Земельні та майнові відносини, пов’язані зорендою землі, регулюються статтями 33, 35, 40, 41, 57, 59, 94, 96, 120,124 і126 Земельного кодексу України, Законом У країни «Про оренду землі», ЗакономУкраїни від 19 вересня 1996 року «Про внесення змін і доповнень до ЗаконуУкраїни »Про плату за землю», Указом Президента України від 15 грудня 1998 року«Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціальногозабезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)», навиконання якого Кабінет Міністрів 23 квітня 1999 року видав постанову «Пропроведення перерахунку обсягів натуральної та відробіткової форм плати заоренду земельної частки (паю) у грошову», Указами Президента України від 3грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформуванняаграрного сектора економіки»[19]та від 2 лютого 2002 року «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян— власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)».
Згідно ст. 92 ЗК право оренди земельноїділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користуванняземельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької таіншої діяльності.
Аналогічне поняття містить і ст… 1 ЗаконуУкраїни «Про оренду землі», що встановлює: оренда землі — це засноване надоговорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою,необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Орендарями земельних ділянок є юридичні абофізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння ікористування земельною ділянкою.
Орендарями землі можуть бути громадяниУкраїни, іноземні фізичні особи, особи без громадянства.
Орендарями земель сільськогосподарськогопризначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можутьбути фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи всільському господарстві (стаття 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року «Прооренду землі»[20]).
Орендарі набувають права на орендуземельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексомУкраїни (ст. 124), Законом України «Про оренду землі» (стаття 7), іншимизаконами України та договором оренди землі.
Підставою для укладення договору оренди інабуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній абодержавній власності, є рішення орендодавця. У разі набуття права на орендуземельної ділянки на конкурентних засадах для укладення договору оренди єрезультати конкурсу чи аукціону.
Громадяни, які мають право на земельну частку(пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передати воренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використанняв порядку, визначеному Земельним кодексом України та законами України.[21]
Передача в оренду земельних ділянокгромадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земельзапасу під заставу здійснюється за проектами відведення в порядку,встановленому статтями 118 та 123 Земельного кодексу.
При достроковому припиненні або розірваннідоговору оренди за ініціативою орендодавця земельної ділянки, право на орендуякої набуто за результатами аукціону (конкурсу), орендарю відшкодовуютьсяорендодавцем витрати на його набуття у розмірі, визначеному умовами договору,протягом 6 місяців. Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана воренду у разі згоди заставодержателя.
Термін договору оренди земельної ділянки (утому числі й до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, алене більш як на п’ятдесят років (стаття 17 Закону України «Про оренду землі»[22]).
Орендована для несільськогосподарськоговикористання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавцяпередаватись у володіння і користування іншій особі, тобто в суборенду у разіпереходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, якарозташована на орендованій ділянці, а також у інших випадках і межах,передбачених законом.
Земельні ділянки сільськогосподарськогопризначення орендар має право передати в суборенду лише у разі і на строк,передбачені частиною другою статті 9 Закону України «Про оренду землі».
Умови договору суборенди земельної ділянки(її частини) мають бути визначені в межах договору її оренди і не суперечитийому. Термін суборенди не може перевищувати строку дії договору оренди земельноїділянки. У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договорусуборенди земельної ділянки припиняється.
Договір суборенди земельної ділянкипідлягає державній реєстрації в порядку статті 18 Закону України «Про орендуземлі», а також згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня1998 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів орендиземлі».[23]Цей порядок визначає єдині умови реєстрації договорів оренди та договорівсуборенди земельних ділянок.
Реєстрація договорів оренди земельноїчастки (паю) здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від24 січня 2000 року «Про затвердження Порядку реєстрації договорів орендиземельної частки (паю)»[24].Якщо має місце виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості),отримання при цьому державного Акта на право приватної власності і надання цієїземлі в оренду (суборенду), то в таких випадках реєстрація договорів оренди(суборенди) відбувається згідно з вищеназваною постановою КМ України від 25грудня 1998 року.
За бажанням однієї із сторін договірсуборенди землі посвідчується нотаріально. За нотаріальне посвідчення договоріворенди (суборенди) земельної ділянки справляється державне мито у розмірі 0,01відсотка грошової оцінки земельної ділянки, встановленої за методикою,затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо така оцінка не встановлена занотаріальне посвідчення договорів оренди (суборенди) земельної ділянкисправляється державне мито у розмірі одного відсотка суми зазначеного договору,але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Законодавство встановлює, що договір орендиземлі припиняється в разі:
закінчення строку, на який його булоукладено;
викупу земельної ділянки для суспільнихпотреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільноїнеобхідності в порядку, встановленому законом;
поєднання в одній особі власника земельноїділянки та орендаря;
смерті фізичної особи-орендаря, засудженняйого до позбавлення волі та відмови уповноважених осіб від виконання укладеногодоговору оренди земельної ділянки;
ліквідації юридичної особи-орендаря.
Договір оренди землі припиняється також вінших випадках, передбачених законом.
Договір оренди землі може бути розірванийза згодою сторін.
На вимогу однієї із сторін договір орендиможе бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленомузаконом.
Розірвання договору оренди землі водносторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом абоцим договором.

Висновки
Проведений в роботі короткий аналіз, атакож дослідження чинного земельного законодавства дають підстави стверджуватипро існування різноманітних форм використання земель в Україні. Новий Земельнийкодекс України, що діє з 2001 року, по-новому підійшов до їх вирішення, чимсуттєво покращив процес земельної реформи.
Сьогодні землекористувачі мають право:
а) самостійно господарювати на землі;
б) власності на посіви і насадженнясільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарськупродукцію;
в) використовувати у встановленому порядкудля власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені кориснікопалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також інші корисні властивостіземлі;
г) споруджувати жилі будинки, виробничі таінші будівлі і споруди.
Власники землі можуть на даний часвикористовувати її за різним цільовим призначенням. Як правило, з метою веденнявласного господарства, садівництва, городництва, будівництва.
Основними формами використання земельзалишається їх передача в оренду. Крім того, чинне законодавство передбачаєправо земельного сервітуту. Земельний сервітут – це вид речових прав на чужемайно, право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платнеабо безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Таким чином, законодавство України сьогоднідає досить широкі можливості для реалізації громадянами своїх прав на землюшляхом встановлення різноманітних форм її використання.

/>Список використаних джерел
1.        Конституція України від 28.09.1996 // ВідомостіВерховної Ради України. – 1996. № 30. – ст. 141
2.        Земельний кодекс України // Урядовий кур’єр. —2001.—№211—212. — 15 листоп.
3.        Про власність: Закон України від 07.02.1991 №697-12 р.//Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249;
4.        Про оренду землі: Закон України від 6 жовтня 1998р. //Урядовий кур’єр. — 1998. — № 203—204. — 22 жовт.;
5.        Про земельну реформу: Постанова Верховної РадиУкраїни від 18 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1-991. — №17. — Ст. 10.
6.        Про прискорення земельної реформи та приватизаціюземлі// Постанова Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. ВідомостіВерховної Ради України. — 1992. — № 25. — Ст. 355.
7.        Про невідкладні заходи щодо прискорення земельноїреформи у сфері сільськогосподарського виробництва: Указ Президента України від10 листопада 1994 р.// Голос України. — 1994. — 16 листопада
8.        Про приватизацію та оренду земельних ділянокнесільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності:Указ Президента України від 12 липня 1995 р. // Урядовий кур’єр. — 1995. — 18липня
9.        Про захист прав власників земельних часток (паїв):Указ Президента України від 21 квітня 1998 р.//Офіційний вісник України. — 1998.- № 16. — С. 10.
10.     Про невідкладні заходи щодо прискоренняреформування аграрного сектора економіки: Указ Президента України від 3 грудня1999 р.// Офіційний вісник України. — 1999. — № 49. — С. 11.
11.     Про продаж земельних ділянок несільськогосподарськогопризначення: Указ Президента України від 19 січня 1999 р.// Офіційний вісникУкраїни. — 1999. — № 3. — С. 11.
12.     Порядок викупу земельних ділянок громадянами (понаднорму, яка приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського)або особистого підсобного господарства, затверджений Постановою КабінетуМіністрів України від 24 січня 2000 р. //Офіційний вісник України. — 2000. — №4. — Ст. 112.
13.     Порядок реєстрації договорів оренди земельноїчастки (паю), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня2000 р. № 119// Офіційний вісник України. —2000. — № 4. — Ст. 113.;
14.     Наказ Держкомзему України від 17 січня 2000 р. № 5«Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)»,зареєстрований в Мін’юсті України 23 лютого 2000 р. № 101/4322 // Офіційнийвісник України. — 2000. — № 8;
15.     Аграрне право України / Під. редакцією В.З.Янчука.— К., 2003. С. 7, 25—26.
16.     Аграрное, земельное и экологическое право Украины.Особенные части земельних курсов. Учебное пособие. Под. ред. доктораюридических наук, професора погребного А.А. и кандидата юр. наук Каракаша Ш.И…– Х.: ООО “одиссей”, 2001. – 560 с.
17.     Андрейцев В.И. Земельная реформа: Приватизация.Зкология. Право. — К.: УЗАН, 2002
18.     Андрейцев В.І. Концептуальні засади реформуванняземельних правовідносин в Україні /Державно-правова реформа в Україні.Матеріали наук.-практ. конференції. — К., 1997. — С. 36
19.     Бусуйок Д. Земельний кодекс України: проблемиреалізації ( за матеріалами методичного семінару) // Право України .— 2002. — №8– С. 133-134;
20.     Гайдуцький П. Власність на селі // Урядовий кур’єр.— 2002. — № 59. — 28 бе-рез.
21.     Гайдуцький П. Земля має власника. Реального //Уряд. кур’єр. — 2000. — № 90. — 20 трав.
22.     Гражданское право / За ред. Калпина А.Г. — Ч. 2. 2002.— С. 240
23.     Дегтярев И.В., Осипов Л.И. Земельное право иземельный кадастр: Учебник. — М.: Юрид. лит., 1986. – 316с.
24.     Домашенко М.В., Рубаник В.Є. Власність і правовласності: Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносинвласності в Україні. – Харків: Факт, 2002. – 550 с.
25.     Заєць О. Правове забезпечення земельної реформи //Право України .— 2000. — № 9 – С. 59-61;
26.     Земельне право / За ред. Семчика В.І., КулиничаП.Ф. — К., 2001. — С. 155.
27.     Земельне право: Підручник для студентів юридичнихспеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф.Кулинина. _ К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. – 424 с.
28.     Земельное право. Учебник для вузов.Руководительавторского коллектива и отв. редактор – С.А. Боголюбов. – М.:Издат. группа НОРМА- ИНФРА. М,, 1999. — 400 с.
29.     Ковтун М.Г. Земельне право: курс лекцій длястудентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Юмана, 2005. – 208 с.
30.     Право власності в Україні: Навч. посіб. /О.В.Дзера, і Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери,Н.С.Кузнєцової.— К.: Юрінком Інтер, 2004.— С. 432-441;