–PAGE_BREAK–Перша стадія (1945-1960 pp.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН. [8,256]
Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960-1969 pp.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон’юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 p., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7% усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів. [7,235]
Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинуті країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.
Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки.
По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинутих країн Південної й Східної Європи — Греця, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у високорозвинуті держави Західної й Північної Європи — Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію. [3,235]
По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, що розвиваються.
По-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозвинутої країни Європи в іншу.
Мета міждержавного переміщення робочої сили — прагнення до поліпшення матеріального стану — залишається незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Що ж стосується форм міграційних процесів, то вони змінюються залежно від багатьох обставин. Найзагальнішими є постійна й тимчасова форми міграції.
Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.
Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер.
Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30% усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.
Отже, міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв’язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємозв’язаність країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.
2. Україна в міжнародному русі трудових ресурсів
Характерними особливостями розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі залишаються: низький рівень заробітної плати в державному секторі економіки, обмежені можливості отримати досить високооплачувану роботу, поширення безробіття, низька ефективність заходів державної політики щодо підтримки самозайнятості та малого підприємництва. В цих умовах чимало українських громадян пропонують свою робочу силу на зовнішніх ринках праці і таким чином стають учасниками трудових міграцій. Трудові міграційні поїздки з України до інших країн стали об’єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем. Це обумовлює необхідність формування державної політики щодо регулювання трудових міграцій, причому ефективність відповідних заходів буде досягнута лише за умови, якщо їхня розробка та впровадження спиратиметься на потужну аналітичну базу досліджень у цій сфері. Останні, в свою чергу, потребують адекватного інформаційного забезпечення, стрижнем якого є відомості про реальні масштаби зовнішніх трудових міграцій.
Вітчизняна офіційна статистика трудових міграцій спирається на звітність комерційних бюро, агентств та інших організацій, які здійснюють діяльність, пов’язану з працевлаштуванням громадян України за кордоном, а також підприємств України, які уклали договори підряду з закордонними підприємствами. Первинні дані акумулюються в Державному центрі зайнятості, після чого передаються до Міністерства праці та Головного обчислювального центру Держкомстату; підсумкова інформація представлена у формі статистичного обліку «Звіт про чисельність громадян України, які тимчасово працюють за кордоном». Внаслідок прийнятого порядку збору інформації відповідні відомості відображають масштаби переміщень лише тих українських громадян, які при виїзді за кордон декларують мету участі в трудовій діяльності, тобто (і це визнають самі працівники статистичних органів та служб зайнятості) лише незначної частини реального контингенту трудових мігрантів. Так, за даними державної статистики у 2001 р. за кордоном працювали 36,3 тис. громадян України, роком раніше — 33,7 тис. осіб. Водночас лише в Росії офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, в Чехії легально перебуває 30 тис. наших трудових мігрантів. [7,123]
Як додаткове джерело офіційної інформації про трудові міграції сільського населення можна використати дані статистичного обліку сільських поселень, що розробляється один раз на п’ять років. Форми цієї статистичної звітності заповнюються на кожен сільський населений пункт, при цьому, зокрема, фіксуються численні демографічні, економічні, соціальні та географічні ознаки села (площа території поселення, віддаленість від районного центру, чисельність населення села, його розподіл за статтю та окремими віковими групами, дані про перебіг демографічних процесів, чисельність зайнятих, їх розподіл за галузями економіки, наявність промислових підприємств, культурних закладів, культових споруд тощо).
Останнє обстеження села було проведено на початку 2001 р. Формуляр включав, зокрема, питання про чисельність мешканців сільського населеного пункту, які працюють за його межами та їх розподіл за агрегованими географічними напрямками (в містах та смт тієї самої області, за межами області, за кордоном). На жаль, використання даних про чисельність працюючих за кордоном ускладнене, оскільки щодо 1/5 усіх учасників трудових поїздок не відомо де саме вони працюють. Достовірною інформацією про трудові (в тому числі маятникові) міграції слід вважати лише відомості про загальну чисельність сільських мешканців, які працюють за межами свого населеного пункту. [7,123]
Як свідчать результати обстеження, підвищений ступінь участі сільського населення в трудових поїздках (зовнішніх та внутрішніх разом) притаманний, по-перше, областям, центри яких є крупними містами і де спостерігається високий рівень урбанізації (Львівська, Київська, Донецька, Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Одеська), а, по-друге, західним прикордонним областям. Причому максимальний рівень залучення сільських мешканців до роботи за межами свого поселення зафіксовано на Львівщині (20,2% загальної чисельності населення віком 15-70 років), де поєднується дія обох факторів. Логічним буде припущення, що висока питома вага міського населення та наявність в області крупних міст є чинниками, що стимулюють розвиток внутрішньої трудової (маятникової, сезонної тощо) міграції сільського населення. Тоді напрошується висновок, що інтенсивність зовнішніх трудових міграцій безпосередньо залежить від близькості регіону до західних кордонів України. [10,91]
Таким чином, найважливішим для дослідження трудових міграцій результатом обстеження села є висновок про те, що найбільша інтенсивність явища спостерігається в Західних регіонах держави. Це збігається з даними досліджень, що були здійснені раніше. Зокрема, ще в листопаді 1990 р. опитування громадської думки, проведене соціологічним центром ЦК КПУ показало, що відсоток осіб, які висловили бажання виїхати на роботу за кордон, був вищим від середнього по Україні в західних прикордонних регіонах та м. Києві.
Виходячи з того, що вітчизняна реєстрація не охоплює навіть тих наших громадян, які зареєстровані як легальні трудові мігранти в країнах-реципієнтах, можна зробити висновок про неможливість налагодження достовірної адміністративної статистики трудових міграцій. Тому основним джерелом інформації про цей соціально-демографічний процес стають вибіркові обстеження. В Україні після проголошення незалежності неодноразово проводилися вибіркові обстеження трудових мігрантів, організовані науковими закладами, в тому числі за підтримки міжнародних організацій (МОМ, МОП тощо). Крім того, значний досвід вибіркових обстежень трудових мігрантів з України накопичений в багатьох країнах-реципієнтах вітчизняної робочої сили, особливо в Росії. В ході цих досліджень були детально проаналізовані причини трудових міграцій, соціально-демографічні характеристики їхніх учасників, виявлені основні напрями трудових міграційних переміщень, умови праці наших співгромадян за кордоном, рівень заробітків, їхня роль у формуванні доходів домогосподарств. Водночас характер організації спостережень, здійснених як в Україні, так і в сусідніх державах, не дозволяв оцінити реальні масштаби явища, визначити (хоча б приблизно) чисельність громадян України, які працюють за кордоном. Чи не єдиним винятком є результати дослідження мігрантів у вересні-листопаді 1994 р. в трьох населених пунктах України, в ході якого в м. Києві мігранти були виявлені у складі 27% сімей, в Чернівцях — у складі 38% сімей. Однак, в цьому випадку до трудових мігрантів включено також і учасників «човникової» торгівлі (тоді цей вид діяльності переживав справжній бум), до того ж при цьому враховані всі особи, які будь-коли брали участь в трудових поїздках за кордонна не лише ті, що здійснили ці поїздки у визначений (обмежений) період часу. [10,91]
Значним кроком уперед в справі налагодження повноцінного інформаційного забезпечення аналізу трудових міграцій стало обстеження «Життєві шляхи населення України», проведене в березні 2001 р. за замовленням Державного центру зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України фахівцями Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України та Державного комітету статистики України. Обстеженням було охоплено вісім прикордонних регіонів України, в тому числі західних областей (Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Чернівецьку) та дві східні (Донецьку, Луганську).
До основних здобутків обстеження, які виділяють його на тлі раніше проведених в Україні опитувань, віднесемо:
– офіційний характер отриманих даних (обстеження проводилось на засадах додаткового модуля до обстеження з питань економічної активності населення, яке щоквартально здійснюється Держкомстатом);
– можливість визначення на основі результатів обстеження реальних масштабів трудових поїздок для обраних регіонів, а шляхом поєднання отриманих даних з інформацією інших джерел — здійснення оцінки обсягів трудових міграцій для України в цілому. [15,63]
На жаль, під час проведення обстеження не вдалося уникнути недоліків, найбільш суттєвим з яких стала неможливість включення до анкети питань про заробітки трудових мігрантів (виявлення доходів респондентів протирічить методології обстеження з питань економічної активності населення).
За даними обстеження, проведеного в 2000 р. за межами України працювало (за наймом) 380,5 тис. жителів розглянутих восьми регіонів табл. 2.1, що в 70 разів більше контингенту, зареєстрованого державною статистикою (5579 осіб). Крім того, 95,0 тис. осіб було задіяно в так званому економічному туризмі («човниковій» торгівлі).Причому виявлена чисельність є мінімальною оцінкою масштабів трудових міграцій в охоплених обстеженням регіонах, оскільки недооблік є цілком ймовірним. Зокрема, виявлений контингент учасників трудових міграцій не включає зайнятих у секс-бізнесі. Про це свідчать такі результати обстеження, як більш сприятливі умови праці українок за кордоном порівняно із співвітчизниками-чоловіками і більший ступінь їх задоволеності здійсненими поїздками, низька частка жінок серед трудових мігрантів, особливо у віковій групі 20 — 29 років, особливості структури мігранток за сферами діяльності і країнами призначення. [15,63]
Трудові мігранти і «човники» становили майже 40% загальної чисельності жителів восьми областей, що побували за кордоном упродовж 2000 р. Результати обстеження показують, що українські громадяни нерідко намагаються використовувати перебування в іншій країні для заробітку, навіть якщо поїздка здійснювалась задля іншої мети. Так 12% загального обсягу виявлених учасників трудових поїздок не переслідували при виїзді (за їхніми словами) мету працевлаштування або економічного туризму. Показово, що 21,6% учасників човникових поїздок відвідували інші країни у рамках діяльності на основній роботі і використовували ці поїздки для «човникової» торгівлі. [15,65]
Таблиця 2.1. Масштаби трудових міграцій та «човникових» поїздок населення в прикордонних регіонах України. [15,65]
тис.
у % до всього
в т.ч. у віці 20-49 років
Показник
осіб
населення у віці 15-70 років
тис. осіб
% до населення відповідного віку
Всього учасників трудових поїздок
475,5
4,0
428,3
6,0
у тому числі: «короткострокові трудові мігранти»
176,4
1,5
155,9
2,2
«довгострокові трудові мігранти»
204,1
1,7
185,7
2,6
«човники»
95,0
0,8
86,7
1,2
Близько 90% трудових мігрантів — особи віком 20 — 49 років. У цілому по групі регіонів рівень участі відповідної вікової групи у трудових міграціях (відношення загальної чисельності трудових мігрантів до чисельності населення відповідного віку) становив 4,9%. Частка осіб, що брали участь у трудових міграціях у 2000 р. помітно вища в областях, прилеглих до кордону з країнами, які не входили до складу колишнього СРСР, і особливо висока (13,7%) — у Закарпатській області табл. 2.2, що межує з усіма чотирма західними сусідами України. Таким чином, теза про більш високу інтенсивність трудових міграцій у Західних регіонах була ще раз підтверджена. [15,66]
продолжение
–PAGE_BREAK–
Таблиця 2.2. Територіальна диференціація інтенсивності трудових міграцій за групою обстежених регіонів України. [15,67]
Питома вага чисельності трудових мігрантів в загальній чисельності населення відповідного віку,%
15-70 років
20-49 років
Волинська
2,7
4,2
Донецька
1,1
1,7
Закарпатська
10,0
13,7
Івано-Франківська
6,5
10,1
Луганська
1,9
2,8
Львівська
4,5
6,8
Рівненська
0,9
1,6
Чернівецька
3,9
6,3
Усього за групою регіонів
3,2
4,9
Найбільш масові потоки трудової міграції мешканців прикордонних регіонів спрямовані до Росії (37,2%), Польщі (18,7%), Чехії (16,9%), Італії (8,5%), Португалії (3,8%), Угорщини (2,5%), Греції (2,2%), Словаччини (2,0%), Бєларусі (1,7%). Загалом на країни Західної і Центральної Європи (включаючи Туреччину і Кіпр) припадає майже 60% загального потоку трудових мігрантів з восьми областей України. У тому числі країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) акумулюють 2/5 обсягу трудових мігрантів або 2/3 потоку міграції до країн далекого зарубіжжя. Майже 40% українських трудових мігрантів працює в державах СНД і Балтії, на неєвропейські країни (США, Канада, Аргентина) припадає менше 1% трудових мігрантів. [15,67]
Українські трудові мігранти-чоловіки зайняті переважно будівельними роботами. Для вітчизняної робочої сили чоловічої статі будівництво є основною сферою діяльності у всіх країнах, на які припадає хоча б 1,5% загального обсягу контингенту (Росія, Польща, Чехія, Білорусь, Угорщина, Португалія). В трьох основних країнах-реципієнтах у будівництві зайнята найбільша частка чоловіків. З тих, які працюють у Чехії — 88,2%, у Росії цей показник становить 72,8%, у Польщі — 64,6% (з урахуванням осіб, що назвали будівельну діяльність у якості другої чи третьої за важливістю — 80,9%). Серед чоловіків, які працювали в Росії, зафіксована підвищена частка зайнятих на транспорті і в зв’язку — 11,1%. У Польщі 26,1% чоловіків, що прибули з прикордонних регіонів України, працювали в сільському господарстві, при цьому половина означеного контингенту поєднували сільськогосподарську працю з будівництвом. [9,35]
Галузева структура зайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від потреб національних економік. Серед жінок, що працюють у Росії, третина зайнята в торгівлі (за наймом) і чверть — у будівництві; серед працюючих у Чехії 45,9% — у громадському харчуванні і 31,5% — у промисловості (переважно легкій та харчовій). У сільському господарстві зайнято дві третини українських жінок, що працюють у Польщі, ще майже 20% виконують роботу домашньої прислуги. Остання сфера діяльності переважає серед українських емігранток, що знаходяться в Італії, причому в якості домашньої прислуги працюють за кордоном переважно жінки середнього і старшого працездатного віку. [9,35]
Поєднання результатів обстеження «Життєві шляхи населення України» з інформацією інших джерел дозволяє здійснити оцінку (знову ж таки мінімальну) обсягів зовнішніх трудових міграцій в Україні в цілому. Дослідниками розроблено і застосовано три способи такої оцінки.
Перший спосіб спирається на розраховані за результатами обстеження показники інтенсивності трудових міграцій у восьми охоплених регіонах та застосування аналогового методу. Так, показник участі в трудових міграціях для населення центральних регіонів, скоріше за все, відповідає середньому рівню для 3-х розглянутих областей, які не мають виходу до західних кордонів (Рівненська, Донецька, Луганська). Інтенсивність залучення населення до трудових поїздок за кордон, очевидно, трохи вища в областях, які мають протяжний кордон з Росією — Сумській та Харківській. Це припущення ґрунтується на співставленні рівня участі населення в трудових міграціях на Луганщині та Донеччині (в першому з цих регіонів цей показник помітно вищий). В областях західної частини України, не включених в обстеження, а також в Одеській області й у місті Києві, питома вага трудових мігрантів є ще вищою і наближається до рівня регіонів, прикордонних з Польщею і Румунією. Розрахунки, здійснені на основі цих припущень, показують, що чисельність трудових мігрантів з України має становити близько 800 тис. осіб. [9,35]
Другий метод полягає у співставленні результатів обстеження та відомостей про чисельність громадян України, що працюють у тих країнах, по яких є досить надійні дані. Так, за інформацією МЗС України, у 2001 р. в Португалії було легалізовано 47 тис. Українських трудових мігрантів. За даними обстеження «Життєві шляхи населення України», частка Португалії становить 3,8% загального потоку трудових міграцій з восьми регіонів. Приймаючи цю частку однаковою для всієї України (оскільки обстеження охопило як західні, так і східні області, це припущення є цілком ймовірним), отримуємо сумарну чисельність трудових мігрантів з України за кордоном — близько 1,2 млн. осіб. [9,37]
Третій спосіб оцінки спирається на використання даних обстеження про фактичний (за мінімальною оцінкою) обсяг працюючих за кордоном мешканців восьми областей та відомостей державної статистики про чисельність працевлаштованих за допомогою офіційних посередників по тій самій групі регіонів та по державі в цілому. Якщо співвідношення фактичної та офіційно зареєстрованої чисельності трудових мігрантів для України буде таким же, як і в розглянутих регіонах, то загальна чисельність українських працівників за кордоном становитиме 2,3 млн. осіб. Однак, потрібно взяти до уваги, що близько 2/3 обсягу вибулих на роботу за кордон на офіційній основі забезпечує Одеська область. Переважна більшість зареєстрованих трудових мігрантів з Одещини — моряки, які порівняно з іншими категоріями працівників мають відносно кращі можливості офіційного працевлаштування за кордоном. Застосування описаної процедури третього способу оцінки при виключенні з розгляду Одеської області свідчить, що чисельність зовнішніх трудових мігрантів у 26 з 27 регіонів України дорівнює 960 тис. осіб. [5,47]
Таким чином, застосування трьох способів визначення обсягів зовнішніх трудових міграцій населення в Україні дає аналогічні результати. З урахуванням можливих похибок розрахунків можна стверджувати, що мінімальна чисельність громадян України, які працюють за кордоном, становить приблизно 1 млн. осіб.
Підсумки обстеження «Життєві шляхи населення України» дають змогу зробити висновок, що застосування додаткового модуля до анкети Обстеження економічної активності населення для оцінки фактичних масштабів зовнішніх трудових міграцій — цілком виправданий крок, реальний спосіб досягнення цієї мети. Проведений розрахунок обсягу трудових міграцій населення України є мінімальною оцінкою, свого роду нижньою межею довірчого інтервалу масштабів явища. Визначення верхньої межі цього інтервалу (оцінки максимальних можливих масштабів трудової міграції в Україні) навряд чи можливе на основі лише вітчизняних інформаційних джерел, для цього слід залучати дані оцінок фахівців з країн-реципієнтів української робочої сили.
На жаль, те, що обстеження охопило менш як третину регіонів держави, звузило коло досліджень. Більш глибоке вивчення трудових міграцій може бути здійснено на основі організації аналогічного обстеження по всій Україні.
Отже, головним мотивом потенційної трудової міграції населення України до інших країн є бажання поліпшити свій добробут. При цьому орієнтовний місячний заробіток за кордоном в основному коливається від 200 до 1000 дол. США. [5,47]
Незначна частина потенційних мігрантів орієнтована на вищі заробітки. Це або представники професійних груп підвищеного попиту на зарубіжних ринках праці або особи, що поставили перед собою мету швидкого заробітку великої суми грошей. На більші заробітки зорієнтовані також висококваліфіковані фахівці: вчителі, науковці, медики, керівники підприємств та їх підрозділів. До цієї ж групи належать і студенти вузів. Взагалі для молоді характерна орієнтація на високу оплату праці. У статевому розрізі на високу заробітну плату більш зорієнтовані чоловіки.
3. Проблеми міграції робочої сили та шляхи їх вирішення
Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні перешкоди як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають, разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.
Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:
– внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов’язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;
– іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;
– при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;
– іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;
– іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.
Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.
Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні.
Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.
Але імпорт робочої сили має і „зворотний бік”. Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ.
Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні — імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування.
Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке:
1) експорт робочої сили є важливим джерелом надходжень ВКВ у країну.
2) експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруженості в країні;
3) безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо. [13,27]
Водночас країни — експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це „відплив інтелекту”, тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які так необхідні національній економіці.
За роки незалежності України дуже активізувалися процеси трудової міграції, зокрема міждержавної. В середньому на строк від 1 місяця до 1 року за кордон виїжджають на заробітки близько 5 млн. чол. Останнім часом виїзд відбувається не тільки з міст, а також із сільської місцевості, особливо прикордонних областей. Як правило, покидають свою домівку особи в найбільш трудоактивному віці — 35-40 років, більш як половина з них (60-65%) — це чоловіки. По суті, йде масштабний експорт праці. Вітчизняна наука ще не звернула належної уваги на це явище, з усіма його позитивними і негативними особливостями, і не виробила якихось конструктивних рекомендацій. А потреба в них — величезна. [15,63]
На заробітки до країн СНД виїжджають переважно представники робітничих професій — шахтарі, будівельники, водії, трудівники сільського господарства, до країн далекого зарубіжжя — висококваліфіковані фахівці (науковці, програмісти, перекладачі), моряки, молодь, яка має вищу освіту і розраховує на роботу в сфері послуг. Найбільше трудових мігрантів з України працює в Греції, Чехії, Словаччині, на Кіпрі, в Німеччині, Швейцарії. [4,74]
Один з головних спонукальних мотивів міграції — вищий рівень заробітної плати в країнах прибуття. Міждержавна трудова міграція має чимало позитивних сторін: вона допомагає сім’ям мігрантів виживати у складний період переходу до ринкової економіки, майже вдвічі знижує рівень безробіття на українському ринку праці, який сьогодні сягає, за офіційними даними, 4,3%, а з урахуванням прихованого безробіття він насправді є набагато вищим.
Значна частина трудових мігрантів, перебуваючи за кордоном, підвищує свою кваліфікацію, освоює нові професії, сучасні технології і системи організації виробництва. Повернувшись додому, дехто з них поповнює прошарок підприємців та фахівців, чия праця відповідає світовим стандартам; їм легше влаштуватися на спільні підприємства.
Держава намагається впливати на міграційні процеси. Ліцензії на посередництво у працевлаштуванні за кордоном отримали 724 суб’єкти підприємницької діяльності. Але справа ця слабо контролюється, умови ліцензування постійно порушуються, що призводить до багатьох болючих наслідків. Неврегульованість практичних питань міждержавної трудової міграції спричинює соціальну незахищеність українських громадян, які працюють за кордоном; вони зазнають дискримінації з боку іноземних роботодавців щодо платні, умов, охорони праці тощо. Із загальної кількості мігрантів менш як 1% (28 тис. чол.) працюють легально, проте і вони дуже слабо захищені. 310 укладених міждержавних угод про регулювання трудової міграції фактично виконуються лише угоди з Чехією та Словаччиною. [4,74]
У зв’язку із запровадженням у ряді сусідніх держав візового режиму оформлення в’їзних документів може стати для громадян України нереальним, а стихійне повернення нелегалів на батьківщину збільшить напруженість на регіональних ринках праці, особливо в прикордонних районах Львівської, Волинської, Чернівецької, Закарпатської, Луганської, Харківської областей. Так, застосування візового режиму в Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Російській Федерації та Бєларусі призведе до депортації та згортання виїзду до цих країн не менш як для 2 млн. нелегальних мігрантів з України.
Складнощі полягають також у тому, що нелегальний статус українців за кордоном знижує ціну їхньої праці, створює умови для численних зловживань, формує у свідомості роботодавців країн прибуття уявлення про Україну як недемократичну, неправову державу. Водночас нелегальна трудова міграція не приносить доходів державі, не поповнює соціальні фонди, ускладнює взаєморозрахунки між державами з цього приводу.
Оскільки більшість громадян виїздить на роботу за кордон не на підставі відповідної візи, а за допомогою туристичних, гостьових віз, ваучерів чи запрошень, розбіжність між статистичними й оціночними даними переконливо засвідчує необхідність посилити увагу держави до цієї проблеми. Саме відсутністю такої уваги і користуються роботодавці за рубежем, запрошуючи висококласних спеціалістів використовуючи їхній величезний потенціал за мізерну винагороду.
За індексами потенціальної міждержавної трудової міграції можна виділити такі соціально-статусні категорії: висококваліфіковані робітники, самозайняті громадяни, випускники вузів, науковці, вчителі, медичні працівники, спеціалісти і службовці підприємств, безробітні, керівники підприємств та їхніх підрозділів, підприємці, державні службовці. [14,160]
Користуючись цими та іншими даними соціологічних досліджень, можна не лише оцінити фактичний стан справ у трудовій міграції, а й дійти певних наукових та практичних висновків, зробити прогнозні розрахунки.
продолжение
–PAGE_BREAK–