Теоретичні основи недержавного пенсійного забезпечення
1. Економічна суть та місце недержавного пенсійного забезпечення в пенсійній системі країни
На сучасному етапі розвитку економіки України існує безліч проблем соціального та економічного характеру. Одна з найгостріших – це пенсійне забезпечення. Запровадження недержавного пенсійного забезпечення є основним шляхом вирішення даної проблеми. Окрім того, ефективна діяльність ринку недержавного пенсійного забезпечення (надалі НПЗ) позитивно вплине на економіку в цілому, так як на такому ринку формуються довгострокові заощадження, що можуть бути використані як інвестиційні вливання в економіку. Тому на даному етапі розвиток недержавного пенсійного забезпечення є одним із пріоритетних напрямків економічної політики.
З 1 січня 2004 року набрав чинності Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення”, що окреслив засади формування та функціонування добровільного недержавного пенсійного забезпечення. Згідно вищезгаданого закону а також Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне забезпечення” система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів [25, c. 299]:
— перший рівень – солідарна система;
— другий рівень – обов’язкова накопичувальна система;
— третій рівень – недержавне добровільне пенсійне забезпечення.
Перший рівень — солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (солідарна система), що ґрунтується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду.
Другий рівень — накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (накопичувальна система пенсійного страхування, що ґрунтується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат).
Третій рівень — система недержавного пенсійного забезпечення, що ґрунтується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їхніх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, які передбачає законодавство про недержавне пенсійне забезпечення.
Перший та другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Другий та третій рівні пенсійного забезпечення становлять систему накопичувального пенсійного забезпечення (Рис. 1.1.).
Рис.1.1. Структура пенсійної системи
Третій рівень системи пенсійного забезпечення – система недержавного пенсійного забезпечення, яка гарантуватиме виплату додаткової пенсії за рахунок добровільних пенсійних внесків громадян, роботодавців та їх об’єднань. Метою цього механізму є одержання громадянами додаткових до загального державного пенсійного страхування пенсійних виплат за рахунок відрахувань на недержавне пенсійне забезпечення, а також інвестиційного прибутку, нарахованого на них [31, c. 53].
Багаторівнева система поєднує переваги солідарної і накопичувальної систем. Перша забезпечує соціальну стабільність у суспільстві, втілену в солідарності поколінь; друга дає можливість здійснювати персоніфіковане накопичення коштів населення завдяки інвестиціям у різні активи, диверсифікувати ризики. Рівноправне співіснування двох систем допоможе збалансувати пенсійне забезпечення наших громадян. Солідарна система менш чутлива до економічних змін (інфляції, фондові та фінансові кризи), але на ній позначається демографічна ситуація в країні. На відміну від цього, на накопичувальну систему не впливає зменшення працездатності населення, однак вона чутлива до економічних коливань.
Система недержавного пенсійного забезпечення почала розвиватися досить недавно. Перший недержавний пенсійний фонд був створений в США в 1950 р. [54, c. 2] Причиною впровадження недержавного пенсійного забезпечення як складової накопичувальної системи пенсійного забезпечення є диспропорції, що почали проявлятися пенсійних системах багатьох країн. Такі диспропорції були зумовлені зміною вікової структури населення, тобто збільшення непрацездатної частини населення та зменшення працездатної призвело до неефективності солідарної системи пенсійного забезпечення. Солідарна пенсійна система, що базується на принципі договору поколінь (працюючи діти платять батькам-пенсіонерам), не може витримати такого навантаження, яке існує сьогодні тому що, дітей значно менше, ніж батьків. Саме тому впровадження накопичувальної системи (яка практично не залежить від співвідношення чисельності батьків і дітей) і недержавного пенсійного забезпечення як її складової дозволяє вирішити дану проблему. В додатку А показана класифікація системи недержавного пенсійного забезпечення в залежності від різних критеріїв.
Недержавне пенсійне забезпечення має яскраво визначену соціальну спрямованість і дозволяє вирішити такі завдання: забезпечити додатковий до державного соціальний захист населення; розширити інвестиційні можливості національної економіки; створити умови для додаткового стимулювання розвитку ринку капіталів, здешевлення кредитів та підвищення ліквідності фондового ринку; забезпечити громадянам більш високий рівень життя при досягненні пенсійного віку [19, c. 384].
Система недержавного пенсійного забезпечення – це складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат. До основних принципів НПЗ можна віднести: добровільне створення недержавних пенсійних фондів юридичними та фізичними особами, об’єднаннями фізичних осіб та об’єднаннями юридичних осіб; добровільна участь фізичних осіб у системі недержавного пенсійного забезпечення; добровільне прийняття роботодавцем рішення про здійснення пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи недержавного пенсійного забезпечення; економічна заінтересованість роботодавця у здійсненні пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи НПЗ; заінтересованість фізичних осіб у недержавному пенсійному забезпеченні; законодавче визначення умов; рівноправність всіх учасників пенсійного фонду.
Оперувати в сфері недержавного пенсійного забезпечення в Україні мають право три види фінансових установ: недержавні пенсійні фонди, банки та страхові компанії. Пенсійні фонди набувають статусу операторів ринку недержавного пенсійного забезпечення, укладаючи пенсійні контракти між адміністраторами пенсійних фондів та їх вкладниками. Страхові організації укладають договори страхування життя (тобто на ринку НПЗ можуть бути присутні лише страхові компанії типу “life”), а саме страхування пенсії, страхування ризику інвалідності або смерті. Банківські установи ж мають право укладати договори про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень. Проте основою системи недержавного пенсійного забезпечення повинні стати недержавні пенсійні фонди.
Суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення є: недержавні пенсійні фонди (НПФ); страхові організації, які уклали договори страхування довічної пенсії, страхування ризику інвалідності або смерті; банківські установи, які уклали договори про відкриття пенсійних депозитних рахунків; вкладники та учасники пенсійних фондів; вкладники пенсійних депозитних рахунків; фізичні та юридичні особи, які уклали договори страхування довічної пенсії, страхування ризику інвалідності або смерті; засновники пенсійних фондів; роботодавці-платники корпоративних пенсійних фондів; організації суб’єктів, які надають послуги у сфері недержавного пенсійного забезпечення; органи державного нагляду і контролю у сфері недержавного пенсійного забезпечення; адміністратори пенсійних фондів; компанії з управління активами; зберігачі; аудитори; особи, які надають консультаційні та агентські послуги [19, c. 387].
Державний нагляд і контроль за недержавним пенсійним забезпеченням має максимально забезпечити його прозорість, впевненість громадян у його надійності, ґрунтуватися на законодавчих обмеженнях інвестиційної діяльності недержавних пенсійних фондів та визначеній структурі пенсійних активів. Законодавча база України з питань недержавного пенсійного забезпечення поки що перебуває у стадії активного формування. При цьому базовими документами для його здійснення є Закони України “Про обов’язкове державне пенсійне страхування”, “Про недержавне пенсійне забезпечення”, “Про страхування” та низка інших законних та підзаконних актів.
Саме вони визначають правові, економічні та організаційні засади діяльності з недержавного пенсійного забезпечення та регулюють відносини, пов’язані з цим видом діяльності.
Безпосередньо державний нагляд та регуляторні функції покладені на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг в Україні, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет та Національний банк [17, c. 143].
Відповідно об’єктами державного нагляду виступають недержавні пенсійні фонди, які за типологічними ознаками можуть бути відкритими, корпоративними та професійними. Згідно до стратегії, яку обирає відкритий недержавний пенсійний фонд, він може проводити агресивну, помірковану та консервативну політику. Тому сутність державного контролю і полягає насамперед у встановленні певних вимог до суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення щодо надання ними послуг відповідної якості через систему державної реєстрації, ліцензування, відповідних кваліфікаційних вимог тощо.
Отже можна зробити висновок, що недержавне пенсійне забезпечення повинне стати невід’ємною складовою частиною пенсійної системи в Україні. Це пояснюється насамперед тим, що ефективне його функціонування дозволяє вирішити низку як соціальних так і економічних проблем. Окрім того, недержавне пенсійне забезпечення, як третій рівень пенсійної системи України, гармонійно доповнює перший та другий рівні, дозволяючи працюючому населенню самостійно формувати та накопичувати в необхідному розмірі заощадження на старість.
2. Принципи організації та види недержавних пенсійних фондів
Основними суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення повинні стати недержавні пенсійні фонди. Ними можуть бути юридичні особи, які мають статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонують та провадять діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснюють пенсійні виплати учасникам фонду.
Основними причинами участі в НПФ слід вважати:
для працівника — часткове фінансування роботодавцем витрат на утворення майбутньої пенсії, у зв’язку з чим вигідніше брати участь у НПФ, ніж фінансувати додаткову пенсію з власних доходів;
для роботодавця-вкладника корпоративного НПФ переваги полягають не тільки у посиленні впливу на персонал через недержавне пенсійне забезпечення, але й у можливості внутрішнього кредитування (інвестування) за рахунок пенсійних резервів НПФ.
У світовій практиці є два основних типи недержавних пенсійних фондів – закриті та відкриті. Ці фонди відрізняються один від іншого ступенем можливості переходу учасників та індивідуального вибору. Переходи учасників між закритими фондами обмежуються, як правило, випадком, коли працівник змінює роботу та переходить до пенсійного плану нової компанії. Однак, роботодавці можуть створювати кілька закритих фондів з різними параметрами ризику та дохідності і дозволяти своїм працівникам вибрати фонд з-поміж них. У відкритих фондах учасники мають право змінювати фонд так часто, як вони бажають, хоча подеколи регулятивні органи можуть встановлювати обмеження частоти переходів з метою пом’якшення негативного впливу комісій на пенсійні заощадження. Тому учасникам пенсійних планів легше «голосувати своїми ногами» у відкритих пенсійних фондах та дисциплінувати орган управління пенсійного фонду шляхом виходу з фонду. У відкритих пенсійних фондах, що створені в договірній формі, учасники не мають представництва в органі управління і тому не можуть будь-яким чином безпосередньо впливати на нього. Незадоволені учасники фонду можуть завжди скористатися можливістю виходу та перейти до іншого пенсійного фонду. Однак, перехід є, як правило, дорогим варіантом, оскільки відкриті пенсійні фонди часто стягують плату за вихід або вступ до фонду. Більш того, споживачі можуть мати справу з недобросовісними постачальниками планів та їх агентами з продаж, які можуть надавати споживачам неточну або викривлену інформацію. Тому від відкритих фондів повинні вимагатися також відшкодувальні механізми.–PAGE_BREAK–
Проте, основною відмінністю діяльності недержавних пенсійних фондів, яка також слугує і визначальною ознакою структури такого фонду, є використання різних пенсійних планів.
Найбільш поширеними та популярними є пенсійні плани з визначеними (фіксованими) виплатами та плани з визначеними (фіксованими) внесками.
Основним принципом фонду, що використовує план з встановленими розмірами виплат, є визначення фіксованого розміру виплат за кожен рік (місяць, квартал), протягом яких вносилися платежі в пенсійний фонд. Розмір виплат визначається як добуток середньої заробітної плати, строку участі в пенсійному фонді і визначеного коефіцієнту відшкодування, тобто ціни року стажу в відсотках до заробітку. Середня заробітна плата розраховується не за весь період, а за останні декілька років. Слід зазначити, що за звичай середня заробітна плата за останні декілька років перевищує середню заробітну плату за весь період, протягом якого проводилися відрахування в пенсійний фонд, і тому коефіцієнт заміщення пенсією заробітку в цьому плані буде дещо нижчий.
Найчастіше недержавні пенсійні фонди, що використовують плани з визначеними виплатами, бувають корпоративними або професійними, тому для них характерною особливістю є солідарна відповідальність працівника і роботодавця за формування пенсійних накопичень і розміри майбутньої пенсії.
У фондах, які використовують пенсійні плани з встановленими розмірами внесків, розмір пенсії знаходиться в прямій залежності від внесків в пенсійний фонд і доходів від інвестування цих внесків. При такому пенсійному плані роботодавець робить регулярні відрахування в фонд (відповідний відсоток заробітної плати кожного робітника) на користь своїх працівників. В середньому такі відрахування становлять від 2–3% до 10–15% заробітної плати.
У таких фондах не існує гарантії отримання конкретної суми при виході на пенсію. Прикладом таких планів є індивідуальні пенсійні рахунки, схеми володіння акціями для працівника і схеми участі в прибутках.
Немаловажне значення при використанні пенсійних схем із встановленими внесками має тимчасовий порядок їхньої сплати. Так, у реальній практиці здійснення пенсійних платежів за часом сплати поділяються на одночасні внески, періодичні та за розсудом вкладника.
Істотною вадою пенсійного плану з визначеними виплатами є те, що у разі зміни місця роботи працівник може втратити свої пенсійні права. Саме з метою захисту інтересів учасників пенсійних фондів, що використовують такі плани, у США був прийнятий у 1974 році закон про пенсійне забезпечення найманих працівників (ERISA) який являє собою нормативний акт, що визначає структуру й управління пенсійними фондами корпорацій. Корпорація зі страхування фондів (агентство при міністерстві праці) фіксує наявність непрофінансованих пенсійних фондів, що збанкрутували і бере на себе зобов’язання із виплати пенсій. Крім того, починаючи з 80-х років, корпоративним фондам із програмами визначених виплат дозволяється інвестувати у свого засновника не більш як 10% пенсійних активів.
Пенсійні фонди, що використовують схеми з фіксованими виплатами, переважають у таких країнах, як Німеччина, Данія, Бельгія, де понад 70-80% пенсійних фондів реалізують схеми саме з фіксованими виплатами.
Починаючи з кінця 80-х та на початку 90-х років значна частина традиційних пенсійних планів із фіксованими виплатами була трансформована у суто накопичувальні плани (програми) з фіксованими розмірами внесків.
На сьогодні плани з фіксованими розмірами внесків переважають у країнах, які обрали для свої пенсійних систем австралійську та чилійську пенсійну систему. Також зазначені плани стають дедалі популярнішими у Канаді, Японії та багатьох країнах Європи. На сьогодні у країнах, де передбачена можливість обирати різні пенсійні плани, учасники — фізичні особи віддають перевагу схемам з визначеними внесками, а вкладники-роботодавці віддають перевагу схемам із визначеними виплатами.
Недержавне пенсійне забезпечення є для пенсійних фондів виключним видом діяльності. НПФ створюються на підставі рішення засновників та не мають на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між засновниками. Активи пенсійного фонду формуються за рахунок пенсійних внесків та доходу від їх інвестування.
Згідно українського законодавства НПФ можуть утворюватись як відкриті, корпоративні та професійні (Таблиця 1.1.).
Відкритий пенсійний фонд — недержавний пенсійний фонд, учасниками якого можуть бути будь-які фізичні особи незалежно від місця та характеру їх роботи [19, c. 390]. Корпоративним пенсійним фондом вважається недержавний пенсійний фонд, засновником якого є юридична особа-роботодавець або декілька юридичних осіб-роботодавців та до якого можуть приєднуватися роботодавці-платники. Учасниками цього фонду можуть бути виключно фізичні особи, які перебувають у трудових відносинах з його засновниками та роботодавцями-платниками цього фонду. Професійний пенсійний фонд — це недержавний пенсійний фонд, засновниками якого можуть бути об’єднання юридичних осіб — роботодавців, об’єднання фізичних осіб, включаючи профспілки або фізичні особи, пов’язані за видом їх професійної діяльності. При цьому учасниками такого фонду можуть бути виключно громадяни, пов’язані за видом їх професійної діяльності, визначеної у статуті фонду. Сплата пенсійних внесків фізичними особами до корпоративних та професійних пенсійних фондів є добровільною. Колективним договором може передбачатися створення корпоративного пенсійного фонду роботодавцем або відрахування пенсійних внесків роботодавців до інших пенсійних фондів.
Таблиця 1.1.
Характеристика різних видів пенсійних фондів
Вид фонду
Засновники
Учасники
Відкритий пенсійний фонд.
Будь-які одна чи кілька юридичних осіб.
Громадяни України, іноземці та особи без громадянства незалежно від місця та характеру їх роботи.
Корпоративний пенсійний фонд.
Юридична особа–роботодавець чи кілька юр. осіб-роботодавців, до яких можуть приєднуватись роботодавці-платники.
Виключно громадяни, які перебувають в трудових відносинах з засновниками або роботодавцями-платниками фонду.
Професійний пенсійний фонд.
Об’єднання: юридичних осіб роботодавців, фізичних осіб, включаючи профспілки або фізичні особи, пов’язані за родом діяльності.
Виключно громадяни, пов’язані за родом їх професійної діяльності, визначеної статутом фонду.
Якщо роботодавець здійснює пенсійні внески на користь всіх своїх працівників, пенсійні контракти укладаються ним з пенсійним фондом за його вибором. Роботодавець має право встановлювати однаковий відсоток відрахувань пенсійних внесків до пенсійного фонду на користь своїх працівників від суми їх заробітної плати або застосовувати прогресивну шкалу відсотків відрахувань відносно суми заробітної плати залежно від віку працівників та стажу їх роботи на даному підприємстві.
Фізичні особи — учасники будь-якого пенсійного фонду мають право самостійно сплачувати додаткові внески на свою користь без обмежень. Пенсійним фондам забороняється змінювати їх вид та найменування, зазначені у статуті фонду, після реєстрації Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України. Дозволяється приєднання та злиття декількох пенсійних фондів однакового виду. Пенсійний фонд не несе відповідальності за зобов’язаннями держави і навпаки.
Юридична особа, діяльність якої фінансується за рахунок державного або місцевих бюджетів, має право бути засновником корпоративного пенсійного фонду або здійснювати внески до вже створених фондів лише у законодавчо визначених випадках.
Учасником фонду є фізична особа, на користь якої сплачуються пенсійні внески до недержавного пенсійного фонду і яка має право на одержання пенсійних виплат з такого фонду. Учасниками фонду можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Участь фізичних осіб у НПФ є добровільною. Фізична особа може бути учасником кількох пенсійних фондів за власним вибором. Пенсійні виплати можуть здійснюватися учаснику фонду або його спадкоємцю. Вкладником фонду є особа, яка сплачує пенсійні внески на користь учасника фонду шляхом перерахування коштів до НПФ відповідно до умов пенсійного контракту. Вкладником може бути сам учасник фонду, подружжя, діти, батьки, роботодавець учасника фонду.
Власністю учасника є накопичені пенсійні кошти в розмірі пенсійних внесків та розподіленого на його користь прибутку фонду. Дані про суму накопичених коштів, що належать кожному учаснику фонду, відображаються на індивідуальному пенсійному рахунку, який ведеться в системі персоніфікованого обліку.
НПФ може діяти тільки на підставі статуту, який затверджується засновниками фонду. Зміни до статуту пенсійного фонду не можуть погіршувати умови пенсійного забезпечення учасників. При створенні корпоративного пенсійного фонду статут зазначеного фонду затверджується засновниками за погодженням з представниками трудових колективів відповідних юридичних осіб-роботодавців згідно з вимогами закону. Статут пенсійного фонду може встановлювати тільки такі умови і правила недержавного пенсійного забезпечення, які не суперечать чинному законодавству.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку може визначити додаткову інформацію, обов’язкову для включення до статуту пенсійного фонду, якщо така інформація необхідна для захисту інтересів учасників пенсійного фонду. Інвестиційна декларація пенсійного фонду є обов’язковим додатком до його статуту і підлягає обов’язковій реєстрації в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку протягом 60 календарних днів з дня реєстрації пенсійного фонду.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку не реєструє зміни і доповнення до статутів пенсійних фондів, які порушують вимоги, встановлені законом. Рада пенсійного фонду зобов’язана надати всім учасникам фонду інформацію про зміни та доповнення, що вносяться до його статуту, через адміністратора протягом одного місяця з дня їх реєстрації. Зміни та доповнення до статуту пенсійного фонду подаються на реєстрацію радою фонду за тими ж правилами, що встановлені для реєстрації пенсійного фонду, протягом семи робочих днів з дня затвердження нею таких змін.
Інвестиційна декларація пенсійного фонду розробляється та затверджується радою пенсійного фонду відповідно до чинного законодавства. У разі відсутності у складі ради пенсійного фонду осіб, які мають професійну підготовку в сфері інвестиційної діяльності, рада зобов’язана залучити до розроблення інвестиційної декларації консультантів з інвестиційних питань. Оплата послуг таких консультантів здійснюється за рахунок засновників пенсійного фонду. Інвестиційна декларація повинна визначати інвестиційну політику фонду. В інвестиційній декларації відображаються основні напрями інвестиційної політики пенсійного фонду, обмеження щодо управління та розміщення пенсійних активів з урахуванням обмежень, визначених законом, порядок визначення структури активів. Інвестиційна декларація є обов’язковою для застосування компанією, що здійснює управління пенсійними активами, та банківською установою-зберігачем. продолжение
–PAGE_BREAK–
Рада фонду зобов’язана проводити щорічний аналіз ефективності інвестиційної декларації та визначати доцільність внесення до неї змін і доповнень з урахуванням пропозицій, поданих компанією, що здійснює управління пенсійними активами. Правила підготовки, вимоги до інвестиційної декларації та порядок її реєстрації встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку [18, c. 75].
За наявності всіх документів проводиться державна реєстрація пенсійного фонду.
Реєстрація пенсійного фонду та видача йому відповідного свідоцтва провадяться Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Пенсійний фонд набуває статусу юридичної особи з моменту його реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Для реєстрації пенсійного фонду його засновники подають до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку:
заяву про реєстрацію пенсійного фонду, складену за формою,
встановленою Державною інспекцією з пенсійного страхування;
нотаріально засвідчені копії установчих документів засновників;
статут пенсійного фонду;
відомості про посадових осіб засновників і про результати фінансово-господарської діяльності засновників за останні три роки, що передують дню подання заяви, засвідчені аудитором, або аудиторський висновок щодо них. Відомості про посадових осіб повинні містити інформацію щодо осіб, яким надано право підписання фінансових документів засновників, за формою, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Рішення щодо реєстрації пенсійного фонду приймається протягом 30 календарних днів після подання всіх встановлених документів. Засновники пенсійного фонду зобов’язані протягом трьох місяців з дня реєстрації сформувати склад ради фонду. Збори засновників фонду проводяться не рідше одного разу на рік. Ліквідація НПФ здійснюється на підставі рішення засновників фонду або їх правонаступників за умови виконання усіх передбачених пенсійними контрактами зобов’язань щодо сплати внесків до фонду та адміністрування фонду.
Організаційна структура Недержавного пенсійного фонду (Рис. 1.2.) містить органи управління, органи контролю та нагляду. Вищим колегіальним органом управління фондом є рада фонду, головною функцією якої є дотримання фондом цілей, в інтересах яких він був створений.
Рис. 1.2. Організаційна структура Недержавного пенсійного фонду
Рада фонду утворюється у кількості не менше п’яти осіб. З числа членів ради фонду обираються голова та секретар ради фонду простою більшістю голосів. Члени ради фонду обираються на три роки з правом переобрання і повинні відповідати наступним вимогам: є дієздатними; відповідають кваліфікаційним вимогам, визначеним Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та статутом пенсійного фонду; не були засуджені за умисні злочини; не були протягом останніх семи років керівниками юридичних осіб, визнаних банкрутами або підданих процедурі примусової ліквідації у період перебування цієї особи на керівній посаді; не є пов’язаними особами інших членів ради фонду.
Недержавне пенсійне забезпечення на основі недержавних пенсійних фондів здійснюється за схемою, зображеною на Рис. 1.3. Поряд із принциповими учасниками ринку недержавного пенсійного забезпечення на його теренах оперують компанії, головним завданням яких є збереження, управління та збільшення накопичених пенсійних активів. Для виконання таких функцій створюються компанії-адміністратори, компанії з управління активами та банки-зберігачі.
Адміністратор недержавного пенсійного фонду — це компанія, яка здійснює адміністрування недержавних пенсійних фондів на основі договору, укладеного із недержавним пенсійним фондом, Адміністратором недержавного пенсійного фонду може бути: юридична особа, яка надає професійні послуги з адміністрування недержавних пенсійних фондів (професійний адміністратор), одноосібний засновник корпоративного пенсійного фонду або компанія з управління активами. Отже, надання відповідних послуг з адміністрування може поєднуватися лише з діяльністю з управління активами за умови, що одноосібний засновник корпоративного пенсійного фонду, який самостійно здійснює адміністрування такого фонду, не є компанією з управління активами.
Звіт про рух активів
Рис. 1.3. Схема здійснення недержавного пенсійного забезпечення на базі НПФ
Професійному адміністратору, створеному у формі акціонерного товариства, дозволяється випускати тільки прості іменні акції. Оскільки діяльність професійного адміністратора ліцензується, то є вимоги до статутного капіталу адміністратора: статутний капітал обов’язково має бути сплачений лише у грошовій формі; мінімальний розмір статутного капіталу має становити не менше ніж 300 тис. євро.
На адміністратора пенсійного фонду покладено такі головні обов’язки: вести персоніфікований облік учасників пенсійного фонду; укладати пенсійні контракти від імені пенсійного фонду; здійснювати пенсійні виплати учасникам фонду; давати банку-зберігачу розпорядження щодо перерахування коштів на оплату витрат, що здійснюються за рахунок пенсійних активів; надавати пенсійному фонду агентські та рекламні послуги, пов’язані з його діяльністю; надавати виписку з індивідуального пенсійного рахунку на вимогу учасника фонду (один раз на рік — безоплатно); складати звітність у сфері недержавного пенсійного забезпечення, здійснювати бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність пенсійного фонду відповідним органам виконавчої влади та раді пенсійного фонду [30, c. 56].
Оскільки професійний адміністратор може здійснювати адміністрування кількох пенсійних фондів одночасно, то створення недержавних пенсійних фондів не спричинить заснування великої кількості компаній-адміністраторів.
Управління активами недержавних пенсійних фондів може здійснюватися компанією з управління активами, банком (якою він управляє активами створеного ним корпоративного пенсійного фонду) або професійним адміністратором, який отримав ліцензію на провадження діяльності з управління активами. Обов’язковою умовою для діяльності компанії з управління активами є наявність ліцензії на провадження професійної діяльності. З метою отримання ліцензії оператору з управління пенсійними активами треба мати сплачений статутний капітал: 300 тис. євро для компанії та 500 тис. євро — для особи, що отримала ліцензію на адміністрування пенсійних фондів. Особа або компанія, які отримали ліцензію на управління, не можуть бути засновниками або пов’язаними особами засновників зберігача пенсійного фонду, засновників корпоративного або професійного пенсійного фонду.
Головні завдання та обов’язки особи, яка провадить діяльність з управління пенсійними активами, полягають у: здійсненні операцій щодо управління активами відповідно до інвестиційної декларації пенсійного фонду та укладеного договору про управління активами; щорічному поданні раді фонду пропозицій щодо внесення змін до інвестиційної декларації фонду; наданні звітності.
Зберігач пенсійного фонду (далі — зберігач) — банк, який провадить депозитарну діяльність зберігача цінних паперів. Зберігач не може бути засновником адміністраторів тих пенсійних фондів, з радами яких він уклав договори на обслуговування. Зберігачем пенсійного фонду може бути банк, який має ліцензію Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів — депозитарної діяльності зберігача цінних паперів; не є пов’язаною особою пенсійного фонду, з радою якого укладено договір про обслуговування пенсійного фонду зберігачем, адміністратора, осіб, що здійснюють управління активами, засновників і аудитора такого фонду та їхніх пов’язаних осіб; не управляє активами створеного ним корпоративного пенсійного фонду; не є кредитором адміністратора або осіб, що здійснюють управління активами пенсійного фонду, з якими зберігач уклав договір про обслуговування пенсійного фонду. Усі операції з пенсійними активами пенсійного фонду здійснюються через зберігача, зокрема: відкриття та ведення рахунків пенсійного фонду; прийняття, передача (переведення), облік і зберігання цінних паперів, а також документів, що підтверджують право власності на пенсійні активи в інших формах, документів, пов’язаних з формуванням та використанням пенсійних активів; перевірка підрахунку чистої вартості активів пенсійного фонду й чистої вартості одиниці пенсійних внесків, здійсненого адміністратором і особою (особами), що провадить (провадять) діяльність з управління активами пенсійного фонду; виконання розпоряджень адміністратора щодо перерахування пенсійних коштів; виконання розпоряджень адміністратора щодо оплати послуг адміністратора зберігача, аудитора, консультанта, торгівця цінними паперами, компанії з управління активами пенсійного фонду, інших витрат; виконання розпоряджень особи, що здійснює управління активами пенсійного фонду, згідно з інвестиційною декларацією пенсійного фонду; забезпечення належного зберігання документації й дотримання норм щодо складання та оприлюднення фінансової звітності.
До того ж, у разі зменшення протягом року чистої вартості одиниці пенсійних внесків пенсійного фонду більше ніж на 20% та у разі виявлення неправомірності дій компанії з управління активами пенсійного фонду, зберігач повинен припинити (блокувати) виконання розпоряджень, що надходять від компанії з управління активами, та в обов’язковому порядку інформувати раду пенсійного фонду, адміністратора та наглядову раду.
Із вищевикладеного можна зробити висновок, що упровадження системи недержавного пенсійного забезпечення відкриває нові можливості для фінансових компаній. Розвиток системи недержавного пенсійного забезпечення спричинить створення нових пенсійних фондів та компаній з управління активами, адміністраторів.
Проте до учасників нової системи пенсійного забезпечення ставляться підвищені вимоги, зокрема щодо розміру статутного капіталу новостворених компаній, показників надійності та фінансової стійкості банку. Високі кваліфікаційні вимоги висуваються до персоналу фінансових компаній учасників системи недержавного пенсійного забезпечення.
Особливо жорсткі вимоги висуваються до зберігачів. Банки-зберігачі повинні мати висококваліфіковані кадри, які спеціалізувалися б саме на веденні рахунків та визначенні чистої вартості пенсійних активів недержавних фондів і ретельно стежили за дотриманням нормативних вимог щодо умов інвестування пенсійних активів, а це потребуватиме певних банківських витрат.
Досить складна структура функціонування системи недержавного пенсійного забезпечення на основі недержавних пенсійних фондів побудована за принципом найбільш ефективного функціонування даного сегменту фінансового рику. Проте це зумовлює появу багатьох труднощів, що можуть перешкоджати розвиткові ринку недержавного пенсійного забезпечення. Основною перешкодою може стати складність моніторингу та фінансового контролю з боку державних органів влади за даним сегментом фінансового ринку. Щоб уникнути дану проблему державі необхідно постійно вдосконалювати законодавчу базу, що регулює ринок недержавного пенсійного забезпечення, та пристосовувати її до сучасних вимог.
3. Світовий досвід функціонування недержавних пенсійних фондів, та можливість його застосування в Україні
У більшості розвинутих держав світу пенсійне страхування складається з трьох видів: державне пенсійне страхування, пенсійне страхування підприємств — роботодавців, які створюють корпоративні пенсійні фонди, індивідуальне накопичення коштів у незалежних пенсійних фондах, страхових товариствах та інших фінансових організаціях. Найпоширеніші системи пенсійного страхування складаються з трьох рівнів: перший — обов’язковий солідарний; другий — обов’язковий нагромаджувальний; третій — добровільний нагромаджувальний. Перший і другий рівні є обов’язковими і фінансуються в рамках єдиної ставки внесків на пенсійне страхування. Хоча другий рівень має ознаки приватної власності, він є частиною загальної системи державного пенсійного страхування. Третій рівень дозволяє нагромадити кошти для більш високого рівня пенсії. Він є повністю приватним, добровільним та ґрунтується на недержавних пенсійних фондах, з якими громадяни укладають угоди. Внески до таких пенсійних фондів можуть робитися як за рахунок працівників, так і за рахунок їхніх роботодавців, або ними одночасно. продолжение
–PAGE_BREAK–
Пенсійні фонди почали розвиватися порівняно недавно. Перший недержавний пенсійний фонд був створений у США в 1950 р. Сьогодні понад 40% працездатного населення США бере участь у пенсійних програмах. Активи пенсійних фондів цієї держави перевищують 4,7 трлн. дол., а виплачувані ними пенсії становлять майже третину щорічних пенсійних виплат.
У багатьох державах Європи переважають солідарні державні системи пенсійного страхування, які охоплюють практично всіх працівників і забезпечують основну частину їхніх пенсійних доходів. Однак демографічні зміни та економічні проблеми вплинули на необхідність реформування солідарних систем пенсійного страхування та розвитку недержавних пенсійних фондів. На даний момент недержавні пенсійні фонди стають все більш потужною складовою системи пенсійного забезпечення в багатьох країнах світу. В Таблиці 1.2. відображені суми глобальних пенсійних активів пенсійних фондів з 1990 по 2001 роки.
Таблиця 1.2.
Глобальні активи пенсійних фондів в світі, млрд. дол.
1990 р.
1999 р.
2001 р.
США
2624
7765
7010
Канада
198
345
297
Великобритания
616
1365
1200
Нідерланди
237
427
384
Німеччина
106
139
125
Інші країни Європи
226
465
400
Японія
574
1544
1235
Австралія
53
139
147
Інші тихоокеанські країни
84
200
160
Латинська Америка
25
134
120
Африка і Близький Схід
104
90
Разом
4922
12978
11484
З даної таблиці видно, що найпотужніші пенсійні фонди розміщенні в США. Сукупна сума активів найбільших пенсійних фондів у 2001 році склала 7010 млрд. доларів. Якщо досліджувати структуру активів пенсійних фондів (Таблиця 1.3.), то варто відзначити, що більшу їх частина складають інвестиції в акції та облігації, значно менше коштів інвестується в нерухомість та інші види активів. Така ситуація обумовлена тим, що економіки даних країн мають розвинуті фондові ринки. Саме тому, частка активів, розміщена в цінних паперах є найбільшою.
Таблиця 1.3.
Структура інвестиційних активів глобальних пенсійних фондів у 2001 році
Вид активу
Доля, %
Нерухомість
3,5
Акції
42,9
Облігації
26,4
Депозити і готівка
11,9
Інші
15,2
В Таблиці 1.4. показані найбільші за сукупними активами пенсійні фонди світу.
Таблиця 1.4.
Найбільші пенсійні фонди в світі у 2002 році
Пенсійний фонд
Активи
(млрд. дол.)
1
CALPERS
156,3
2
ABP St. Psf (Sweden)
134,9
3
NY State Common Retirement Fund
112,5
4
California State Teachers Ret System
100,8
5
Florida State Board of Administration
98,1
6
Federal Ret Thift Investment Board
97,7
7
General Motors Asset Management
94,3
14
National Public Service Personnel (Japan)
69,3
28
PGGM St. Psf. (Netherlands)
45 продолжение
–PAGE_BREAK–
32
British Telecommunications (UK)
41,8
100
AVS (Switzerland)
14,9
Ефективність функціонування пенсійних фондів залежить від обсягу їх активів та від типу пенсійного плану (умов і порядку пенсійного забезпечення). Поширені два типи — пенсійний план з фіксованими розмірами виплат і пенсійний план з фіксованими розмірами внесків. Відповідно до плану з фіксованими пенсійними виплатами роботодавець зобов’язується виплачувати своїм працівникам наперед визначену пенсію в залежності від розміру останньої заробітної плати і трудового стажу роботи на підприємстві. Виплати можуть індексуватися відповідно до індексу вартості життя, однак у разі зміни місця роботи працівник може втратити свої пенсійні права. Компанія — спонсор пенсійного плану має боргові зобов’язання перед пенсіонерами, виконання яких є обов’язковим незалежно від ефективності управління фондом.
Наприкінці XX ст. значна частина традиційних пенсійних планів із фіксованими виплатами була трансформована у накопичувальні плани (програми) з фіксованими розмірами внесків.
Компанії зобов’язуються відраховувати визначені суми до пенсійного фонду від імені працівника на його особистий рахунок і виплачувати після досягнення пенсійного віку виплати, розмір яких залежатиме від накопиченої суми та ефективності інвестицій фонду. Допускаються додаткові внески зі сторони працівників. Пенсійний фонд із фіксованими внесками є фактично фондом заощаджень, що резервується підприємцями. Різновидом пенсійних планів із фіксованими внесками є плани пайової участі у прибутках, що передбачають відрахування до пенсійного фонду в розмірі, який залежить від рівня прибутку корпорації. На сьогодні індивідуальні накопичувальні рахунки з фіксованими внесками переважають у австралійській та чилійській пенсійних системах, запроваджуються у Канаді, Японії та Європі.
Проаналізувавши пенсійну систему США, слід відзначити, що лише державна пенсійна програма носить розподільчий характер, виконуючи перш за все соціальну функцію, тоді як практично всі інші пенсійні програми, що існують в США, побудовані на принципі накопичення. Їх інвестиційна функція відіграє першочергову роль перш за все для фондозабезпечення самих програм. Одночасно відповідні пенсійні фонди є найвагомішим джерелом довгострокових інвестицій в економіку. До накопичувальних систем відносяться як державні, так недержавні пенсійні програми [54, c. 1]. Державні накопичувальні програми призначені для забезпечення працюючих на уряд та місцеві органи влади. Основна маса зайнятих в приватному секторі економіки має можливість брати участь в додаткових недержавних пенсійних програмах, що організовуються по місцю роботи. Працівники більшості підприємств та організацій можуть брати участь в одній чи декількох пенсійних програмах, що існують в даній компанії. В середині 90-х років недержавними пенсійними програмами було охоплено більш ніж 41 % працюючих в США. З 1980 по 1993 роки об’єм виплат в рамках недержавних пенсійних програм виріс з 35 до 156 млрд. доларів, або в 4,5 рази. В США існує два види недержавних накопичувальних пенсійних програм: зі встановленими виплатами та встановленими розмірами внесків. Перший вид гарантує учасникам фіксований розмір пенсії, який для кожного працівника вираховується з врахуванням розміру заробітної платні та стажу роботи в компанії. Як правило, програми зі встановленими розмірами виплат формують фонди за рахунок відрахувань з підприємців, а самі наймані працівники внески в ці фонди не сплачують. Однак в 80 – 90 – і роки в приватному секторі економіки особливо швидкими темпами росли програми з встановленими розмірами внесків. Ці пенсійні програми зазвичай фінансуються роботодавцями та найманими робітниками в рівних долях. При цьому кожен учасник такої програми має свій пенсійний рахунок в НПФ та має право вибору між різноманітними інвестиційними програмами, що пропонує йому керуюча компанія. Окрім участі в групових пенсійних програмах, кожен американець має змогу відкрити свій власний пенсійний рахунок в комерційному банку а також укласти договір з страховою компанією по страхуванню життя, що пропонує в якості страхових виплат різноманітні види ануїтетів.
Розглянемо пристрій та функціонування третього рівня пенсійного забезпечення (недержавних пенсійних фондів) в Канаді. Отже, індивідуальні пенсійні програми відкривають на додаток до двох державних програм. У Канаді такі програми називаються Registered Retirement Savings Plan (RRSP).
З 32-мільйонного населення Канади свої індивідуальні пенсійні програми мають близько 8 мільйонів чоловік. За індивідуальною пенсійною програмою дозволяється вносити до 18% від доходу за попередній рік, максимально до $15,500 (сума дозволеного внеску збільшена в 2004 році, у наступні роки планується збільшити цю цифру до $18,000). При цьому якщо роботодавець робить відрахування в другий рівень, то індивідуальний RRSP ліміт скорочується. Слід зазначити, що у разі, якщо протягом року людина вносить тільки частину максимальної суми у свій RRSP, то залишок цієї суми можна перенести на майбутній рік [55, c. 2].
Вносити кошти за індивідуальною програмою можна аж до досягнення 69 років. Після необхідно перевести всі накопичені засоби в так званий Registered Retirement Income Fund, з якого надалі одержувати пенсійні виплати, або придбати ануїтет. Ще одним варіантом є зняття всієї накопиченої суми відразу. Але, як буде видно далі, це найбільш економічно невигідний варіант.
Усі пенсійні виплати, що одержує людина по досягненню пенсійного віку, оподатковуються (виняток становить лише гарантована надбавка до доходу). Ставка податку залежить від величини доходу і коливається від нульової ставки до 46% (слід зазначити, що адміністративний устрій Канади такий, що в різних провінціях можуть бути також додаткові податки). Що стосується процентних ставок при знятті пенсійних накопичень, то вони такі: при знятті суми менш 5000 доларів — 10%, менш 15000 доларів -20%, суми, що перевищують 15000 доларів, оподатковуються за ставкою в 30%.
Станом на кінець 2003 року активи пенсійних фондів Канади склали 661 млрд. доларів США. Згідно з даними Асоціації пенсійних інвестицій Канади (РІАС) пенсійні фонди в 2004 році трохи поліпшили свої показники щодо попередніх декількох років. Приблизно 48% активів пенсійних фондів розміщені в цінних паперах, 44% — в облігації і 8% — в інші інструменти.
Слід зазначити, що кінець 2003 і початок 2004 року були переломними для пенсійних фондів — після декількох невдалих років, управляючі пенсійними активами змогли досягнути позитивних результатів.
Лише переглянувши свої портфелі і зменшивши в них частку американських цінних паперів, пенсійні фонди цього року змогли вийти на беззбитковий рівень і дещо збільшити свої активи. Падіння курсу долара на світових ринках з одночасним зміцненням канадського долара дещо знизили прибутковість тих пенсійних фондів, чиї активи розміщалися в доларових активах і американських цінних паперах.
За прогнозами компаній, що здійснюють управління активами, у наступні п’ять років прибутковість від розміщення активами передбачається бути такою:
прибутковість від канадських цінних паперів — на рівні 8.2 %;
незважаючи на втрати, понесені на американському фондовому ринку, прибутковість від американських цінних паперів очікується на рівні 8.9%, від інших іноземних цінних паперів — 8.8%, від цінних паперів, що не котируються на фондовій біржі — 11.7%;
прибутковість від інвестування в нерухомість — 7.9%;
хедж фонди — 8.7%.
Сьогодні пенсійні фонди Канади переживають не кращі свої часи. Основне питання, що перед ними зараз постає, це так званий коефіцієнт платоспроможності, іншими словами співвідношення майбутніх активів і зобов’язань по виплатах пенсій. У 2003 році цей коефіцієнт дорівнював 95%. На тлі низьких процентних ставок і млявого ринку — не дуже обнадійливий. Для порівняння, цей же показник у 2000 році, коли фінансові ринки були на зльоті, становив 112%.
Відповідно до дослідження, у Канаді понад 70 пенсійних фондів, чиї активи перевищують 1 мільярд доларів (у тому числі деякі фонди, пенсійні плани яких передбачають прибутковість, прив’язану до інфляції), при цьому в десяти з цих фондів коефіцієнт платоспроможності дорівнює 90%.
Також слід приділити увагу пенсійній реформі, що відбулась в 2002 році в Російські федерації. У Російській Федерації (РФ) з 2002 р. набрав чинності Закон “Про трудові пенсії”, який ввів у дію обов’язкову накопичувальну пенсійну систему. В РФ налічується 37 млн. пенсіонерів. Сплачують внески до обов’язкової пенсійної системи 61,7 млн. осіб за ставкою 28% від заробітку (частина єдиного соціального податку). Річний бюджет Пенсійного фонду РФ складає 783 млрд. руб. (25 млрд. 258 млн. євро), що становить 5,5% ВВП РФ [17, c. 200].
Трудова пенсія в РФ тепер складатиметься з трьох частин:
базової частини трудової пенсії — мінімальна пенсійна виплата за рахунок коштів федерального бюджету, гарантована кожному громадянину;
страхової частини трудової пенсії — пенсійна виплата із солідарної системи, що залежатиме від трудового внеску кожного працівника;
накопичувальної частини трудової пенсії — пенсійна виплата
з обов’язкової накопичувальної системи через недержавні пенсійні фонди (тариф відрахувань — 2 — 6% від фонду оплати праці).
Всі складові трудової пенсії забезпечуватимуть її виплату на рівні 32% від заробітку працівника. Крім трудових пенсій, громадяни РФ матимуть можливості отримувати пенсійні виплати від підприємств (роботодавців) у розмірі до 20% від заробітку (залежно від періоду, протягом якого роботодавець відраховуватиме кошти до пенсійного фонду на користь працівника) та формувати власні пенсійні накопичення, які орієнтовно становитимуть до 20% від заробітку працівника.
Пенсійне забезпечення буде доповнено обов’язковими професійними пенсійними системами шляхом додаткових обов’язкових відрахувань до недержавних пенсійних фондів на користь працівників, зайнятих у шкідливих або тяжких умовах праці. У майбутньому прогнозується, що 40-50% професійних пенсійних систем буде створено на базі недержавних пенсійних фондів. Це дозволить вирішити проблему пільгового пенсійного забезпечення.
РФ має розгалужену систему недержавних пенсійних фондів — їх 268. Акумульовані в них пенсійні резерви становлять 39 млрд. руб. (1 млрд. 250 млн. євро). Учасники цих фондів складають біля 5% від економічно активного населення країни. Середній розмір пенсії з недержавних пенсійних фондів перевищує 250 рублів (8 євро). Фонди, в яких знаходиться основна частина пенсійних резервів, належать монопольним утворенням та транснаціональним корпораціям — «Лукойлу», «ТНК», НПФ працівників електроенергетики, працівників залізничного транспорту тощо.
Отже можна зробити висновок, що стан розвитку недержавного пенсійного забезпечення є індикатором розвитку економіки в цілому. Говорячи про можливість запровадження іноземного досвіду функціонування недержавних пенсійних фондів в Україні, слід відзначити, що це можливо лише за ретельно відбору таких особливостей, які б гармонійно поєднувалися з незначними проте вже існуючими вітчизняними напрацюваннями. Щоб створити ефективну систему функціонування недержавних пенсійних фондів, необхідно якнайбільш ефективно стимулювати розвиток різних пенсійних фондів (хоча основу повинні скласти корпоративні пенсійні фонди). Такого поєднання можна досягти шляхом впровадження роботодавцями для своїх працівників пенсійних програм зі встановленими розмірами внесків до корпоративних пенсійних фондів, що будуть розподілятися приблизно рівномірно між роботодавцем та працівником (на кшталт США). Наймані працівники, в свою чергу, матимуть можливість бути учасниками відкритих пенсійних фондів, таким чином формуючи для себе додаткові пенсії. Окрім того, не слід нівелювати роль страхового та банківського сектору в недержавному пенсійному забезпеченні. Як показує світовий досвід, ефективне поєднання діяльності у сфері НПЗ недержавних пенсійних фондів, страховиків, що займаються страхуванням життя, та банківських установ дає можливість особі найбільш оптимально у контексті своїх потреб та цілей сформулювати індивідуальний план додаткового пенсійного забезпечення.
Проте, на даний момент існують певні ускладнення щодо інвестування акумульованих коштів недержавним пенсійним фондом. Світовий досвід показує, що більшу структуру активів НПФ складають інвестиції в акції та корпоративні облігації. Так як на даному етапі розвитку економіки в Україні немає якісних акцій та корпоративних облігацій вітчизняних емітентів, а порядок інвестування в аналогічні цінні папери іноземних емітентів досить ускладнений, більшість інвестицій здійснюється в грошові кошти на депозитних рахунка в банках, що є низько прибутковими.
Розвиток недержавного пенсійного забезпечення є стратегічним для Української економіки. Це пояснюється тим, що активи недержавних пенсійних фондів можуть стати колосальним інвестиційним ресурсом для економіки країни. Перевага таких інвестиційних коштів полягає в тому, що вони є “довгими”, тобто можуть використовуватися протягом тривалого проміжку часу (до моменту досягнення їх власником пенсійного віку). Слід відзначити, що впровадження НПЗ в Україні пізніше ніж у більшості інших держав дає певну перевагу вітчизняній економіці, так як ми маємо можливість переймати вже напрацьовані новації в цій сфері у інших країн, та відбирати лише ті напрацювання, які добре показали себе на практиці. При цьому не слід забувати, що потрібно враховувати ментальність української економіки.